Режим прямого іноземного інвестування. Порівняльно-правова характеристика

РЕЦЕНЗІЯ

на дипломну роботу

Ярмолюк Анастасії Юріївни

на тему: «Режим прямого іноземного інвестування. Порівняльно-правова характеристика»

У сфері міжнародних економічних відносин одним з найбільш актуальних є питання прямих іноземних інвестицій. Світова практика використання прямих інвестицій доводить, що вони являють собою один з найбільш ефективних способів включення національної економіки у світове господарство, і, що особливо важливо, саме виробничого включення, а не того, що йде лише на рівні організації зв'язків у сфері обігу.

Автор дипломної роботи зробив комплексну загальну характеристику джерел, нормативно-правової бази з приводу прямого іноземного інвестування. В дипломній роботі широко висвітлена характеристика інвестиційного клімату України, проблемні питання оподаткування прямих іноземних інвестицій. Особливої уваги заслуговує підрозділи, присвячені виявлення впливу держави на зростання масштабів залучення прямих іноземних інвестицій та створення сприятливого інвестиційного клімату й ефективної інвестиційної політики, розвитку спільної підприємницької діяльності та спеціальних економічних зон як «пасток капіталу».

Робота викладена в трьох розділах, в кінці наведений список використаних джерел і літератури. Текст має логічну послідовність та відповідає всім вимогам магістерської роботи. Аналіз роботи свідчить про те, що автор добре ознайомлений з основним законодавством, що прямого іноземного інвестування та зможе застосувати набуті теоретичні знання у практичній діяльності.

Робота заслуговує відмінної оцінки.

Реферат

іноземне інвестування україна

Робота містить 105 сторінок, 2 таблиці, 1 рисунок, список використаних джерел становить 106 найменувань, 7 додатків .

Режим прямого іноземного інвестування (порівняльно-правова характеристика)

Предметом дослідження є інвестиційний клімат в Україні і заходи держави щодо його покращення, законодавча база гарантій розвитку співробітництва з прямими іноземними інвестиціями в Україні.

Мета та завдання дослідження, формувались виходячи з актуальності та досягнутого ступеня наукової розробки проблеми. Отже, метою дисертаційної роботи є всебічне дослідження одного з визначальних її аспектів - особливостей залучення та регулювання прямих іноземних інвестицій в економіку України з позиції порівняльного аналізу досвіду КНР; виявлення впливу держави на зростання масштабів залучення прямих іноземних інвестицій та створення сприятливого інвестиційного клімату й ефективної інвестиційної політики, розвитку спільної підприємницької діяльності та спеціальних економічних зон як «пасток капіталу».

Висвітлена проблематика функціонування прямих іноземних інвестицій в аспекті податкових проблем вітчизняного законодавства та економіки.

За наслідками дослідження сформульовані напрями вдосконалення правової системи правового забезпечення, та діяльності суб'єктів господарювання.

Одержані результати можуть бути використані для вдосконалення роботи суб'єктів господарського процесу.

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ ТА ЇХ ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

1.1 Сутність іноземних інвестицій та їх класифікація. Оцінка іноземних інвестицій

1.2 Інвестиційний клімат України

1.3 Гарантії прав та законних інтересів іноземних інвесторів

РОЗДІЛ ІІ. СУТНІСТЬ ПРЯМИХ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ. ЇХ РІЗНОСТОРОННІЙ АНАЛІЗ

2.1 Суть та умови прямих іноземних інвестицій. OLI-підхід (за Д.Даннігом)

2.2 Альтернативні пояснення суті та причин прямого іноземного інвестування. Прямі іноземні інвестиції як показник транснаціоналізації

2.3 Нематеріальні активи у прямому іноземному інвестуванні як засіб зниження корпоративних витрат

2.4 Стимулювання здійснення прямого іноземного інвестування

РОЗДІЛ ІІІ. ПРАКТИЧНИЙ АНАЛІЗ ФУНКЦІОНУВАННЯ ПРЯМИХ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ В УКРАЇНІ. ХАРАКТЕРИСТИКА КОЛА ПРАВОВИХ ПРОБЛЕМ, ЩО ВИНИКАЮТЬ У ЗВ'ЯЗКУ ІЗ ФУНКЦІОНУВАННЯМ ПРЯМИХ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ В УКРАЇН

3.1 Статистичний аналіз впливу прямих іноземних інвестицій на економіку України

3.2 Вільні економічні зони як ефективний засіб залучення іноземних інвестицій

3.3 Прямі іноземні інвестиції як спосіб ухилення від сплати податків

3.4 Прямі іноземні інвестиції та економічна безпека України

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Світова практика використання прямих інвестицій доводить, що вони являють собою один з найбільш ефективних способів включення національної економіки у світове господарство, і, що особливо важливо, саме виробничого включення, а не того, що йде лише на рівні організації зв'язків у сфері обігу.

Формування в Україні принципово нової (ринкової) економічної системи передбачає подолання існуючого високого рівня відособлення української економіки від світового господарства, пошук оптимальних та ефективних механізмів її включення у цю систему. При цьому важливого значення набуває розширення співробітництва, пов'язаного з міжнародною міграцією капіталу і перш за все - прямими іноземними інвестиціями.

Актуальність питання щодо прямих інвестицій в економіку України продиктовано також стрімким нарощенням негативних тенденцій у самому інвестиційному секторі ( відсутність мотивацій до інвестування, недостатнє нагромадження ресурсів практично усіма основними групами інвесторів, їх слабка залежність від сучасних потреб економіки, широкі масштаби відтоку капіталу за кордон).

Питання міжнародних прямих інвестицій активно досліджувалися економістами та правовиками різних країн світу, вченими і практиками. Ці проблеми висвітлюють у своїх працях Виленський П.Л., Лившиц В.Н., Орлова Е.Р., Смоляк С.А., Горшкова H.I., Губський Б.В., Доленко Г.О., Заславський В.А., Тимашов О.О., Зимин И.А., Кириченко О.А., Меламед М.

Існуючі наукові дослідження не можуть вважатись достатніми для магістерського дослідження, якщо не брати до уваги чинне законодавство в питаннях прямих іноземних інвестицій, а саме Закон України «Про інвестиційну діяльність», Закон України «Про ратифікацію Конвенції про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами», Закон України «Про інститути спільного інвестування (пайові та інвестиційні фонди)», Закон України «Про банки і банківську діяльність», Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок», Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», Закон України «Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб'єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження», Закон України «Про режим іноземного інвестування», Указ Президента України «Про деякі питання іноземного інвестування» тощо.

Мета та завдання дослідження, формувались виходячи з актуальності та досягнутого ступеня наукової розробки проблеми. Отже, метою магістерської роботи є всебічне дослідження одного з визначальних її аспектів - особливостей залучення та регулювання прямих іноземних інвестицій в економіку України; виявлення впливу держави на зростання масштабів залучення прямих іноземних інвестицій та створення сприятливого інвестиційного клімату й ефективної інвестиційної політики, розвитку спільної підприємницької діяльності та спеціальних економічних зон як «пасток капіталу.

Досягнення цієї мети у магістерському дослідженні передбачає розв'язання таких завдань:

· виробити сучасне наукове розуміння іноземного інвестування та іноземних інвесторів у перехідних суспільствах з урахуванням наявних досягнень економічної науки;

· виявити причини та мотиви руху прямих іноземних інвестицій;

· охарактеризувати передумови та оцінити гарантії притягнення іноземних інвестицій в економіку України;

· обґрунтувати такі провідні організаційні форми залучення прямих іноземних інвестицій у транзитивні економіки як підприємства з іноземними інвестиціями та створення СЕЗ;

· розкрити основні елементи механізму залучення та державного регулювання прямих іноземних інвестицій в Україні;

· показати роль і визначити межі впливу держави на збільшення притоку та ефективність використання прямих іноземних інвестицій.

Об'єктом дослідження виступають суспільні відносини, що виникають при залученні прямих іноземних інвестицій і виявленні їх ролі у розвитку економіки України.

Предметом дослідження є нормативна база, заходи держави щодо покращення інвестиційного клімату в Україні та гарантій розвитку співробітництва з прямими іноземними інвестиціями в Україні.

Теоретико-методологічною основою дипломної роботи є критичне осмислення фундаментальних положень економічної теорії у працях українських та західних вчених та їх застосування до розв'язання проблеми прямого інвестування і його впливу на транзитивні економіки.

Дослідження базується на використанні загальнонаукових методів пізнання: методу наукової абстракції та логічного аналізу; економіко-статистичних, фінансово-економічних методів та прогнозування. Статистичну і фактологічну базу дослідження складають дані Мінстатистики і Мінекономіки України, Державного Митного комітету, а також окремих спільних підприємств (СП) й аналітичні матеріали МВФ, Світового банку, ЕБРР; розробки в українських і західних монографіях, спеціальній періодичній літературі: українські статистичні збірники та ін.

Наукова новизна м дослідження, яка розкриває особистий внесок автора в розробку проблеми, полягає в наступному.

Розкрити і конструктивно узагальнити вітчизняний досвід щодо розвитку системи залучення та регулювання прямих іноземних інвестицій в умовах перехідної економіки, особливо звертається увага на пошук оптимального співвідношення між їх державним регулюванням і саморегулюючими інструментами, що виникають у процесі формування конкурентного ринкового середовища на основі різних форм власності та господарювання і досягнення їхньої економічної рівноваги. При цьому підкреслюється, що нахил повинен зміщуватися у бік зближення традиційних національних і міжнародних правових, адміністративних й економічних методів стимулювання та обмеження інвестиційної діяльності і доповнення їх новими регуляторами, котрі посилюють вплив у глобальному масштабі.

Науково-практичне значення дослідження полягає в тому, що у ньому обґрунтовано такі особливості світової економіки в умовах посилення його глобалізації, які мають прояв насамперед у міжнародному русі капіталу й прямих іноземних інвестицій; виявлено ключові тенденції міжнародного прямого інвестування та форми залучення капіталу в транзитивні економіки України; оцінено продекларовані й реальні можливості та масштаби прямого іноземного інвестування в економіку України. Основні положення та висновки щодо розвитку СЕЗ можуть бути використані у діяльності органів законодавчої влади та місцевого самоврядування, а також при розробці та реалізації державної інвестиційної політики, формуванні конкретних програм і проектів іноземного та спільного інвестування на рівні галузей та підприємств. Ряд висновків та наведений аналіз може бути корисним та цікавим для керівників і менеджерів українських фірм та компаній, які здійснюють інвестиційну діяльність.

РОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ ТА ЇХ ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

Важко, мабуть, переоцінити ту роль, котру відіграє наразі для вітчизняної економіки іноземне інвестування. Аналіз сучасного стану економічних змін та тенденцій, що складаються у виробничій сфері світової економіки, показує, що з послабленням міждержавних бар'єрів все більш важливим фактором розвитку промислових фірм стають саме зовнішньоекономічні операції, в тому числі іноземне інвестування.

Інвестиції є фундаментальною економіко-правовою категорією. Саме тому формуючи категорійний апарат перед законодавцем ставиться важливе завдання - визначення категорії «іноземні інвестиції». Оскільки воно є ключовим питанням. Таким чином він визначає коло правовідносин, які підпорядковані регулятивному процесу даного законодавства. Важливість правильного нормативного тлумачення поняття «іноземних інвестицій» усвідомлене і автором, саме це спонукало його до системного аналізу даного явища. Однак викладена інформація та аналіз не стосуються виключно термінологічного дослідження. Охарактеризувавши та як можна глибше розкривши суть поняття «іноземних інвестицій», автор ставить за мету розглянути дане поняття в аспекті функціонування на тлі сучасної економічної ситуації, даючи характеристику загальному інвестиційному клімату в Україні, що склався на разі, звертаючи особливо увагу на передумови створення стабільності та привабливості для іноземних інвесторів. Розглядаючи проблематику, що нині існує в інвестиційному кліматі нашої держави, автор робить висновки, які будуть запропоновані ним пізніше. Іноземне інвестування є діяльністю у сфері господарювання, яка має транскордонний характер, а відтак являє собою різновид зовнішньоекономічної діяльності. Саме тому автор ставить за мету дослідити також основні правові режими іноземних інвестицій на території України.

Говорячи про іноземні інвестиції, необхідно також дослідити суб'єкти іноземного інвестування. Окрім такого дослідження автор паралельно розглядає і гарантії їх прав та законних інтересів. Важливим вбачається автору дослідити механізм стимулювання іноземного інвестування - як запоруку розвитку та покращення інвестиційного клімату в нашій країні.

Слід сказати, що дослідження поняття іноземних інвестицій автор нерозривно пов'язує із паралельним дослідженням та аналізом нормативно-правової бази. Розкриваючи будь-яке поняття, автор прослідковує його нормативне забезпечення, кожен раз, аналізуючи, чи відповідає нормативне забезпечення потребам реальності.

Враховуючи стан економічного потенціалу й обмежені внутрішні інвестиційні можливості, автор підіймає актуальність поняття трансформації економіки. Українське економічне середовище одночасно і приваблює, і відштовхує. Хоча Україна й займає стратегічне географічне положення, має багаті природні ресурси та робочу силу з високим рівнем освіти, що робить її привабливим інвестиційним середовищем, вона ще не досягла свого очікуваного потенціалу через те, що не змогла звести до мінімуму втручання держави у дію ринків, усунути адміністративні перепони, що заважають веденню бізнесу, виконати намічені показники приватизації та стати привабливою для іноземних та внутрішніх інвесторів. Потенційно Україна може бути однією з провідних країн Європи, де вкладають прямі та портфельні іноземні інвестиції. Цьому сприяє її великий внутрішній ринок, значний промисловий і сільськогосподарський потенціал, а також вигідність геополітичного розташування України на перехресті торговельних шляхів Європи та Азії.

Саме це й спонукало автора до комплексного вивчення поняття іноземних інвестицій вцілому. Результати якого представленні нижче.

1.1 Сутність іноземних інвестицій та їх класифікація. Оцінка іноземних інвестицій

Визначення категорії «іноземні інвестиції» є ключовим питанням для законодавця, оскільки таким чином він визначає коло правовідносин, які підпорядковані регулятивному процесу даного законодавства.

Інвестиції є фундаментальною економіко-правовою категорією. З точки зору економічної сутності інвестиції являють собою вкладення капіталу в усіх його формах у різноманітні об'єкти (інструменти) господарської діяльності з метою отримання прибутку, а також досягнення іншого економічного чи позаекономічного ефекту, здійснення яких базується на ринкових принципах і пов'язане з факторами часу, ризику та ліквідності.

Легальна дефініція інвестицій міститься в ч. 1 ст. 1 Закону України від 18 вересня 1991 р. «Про інвестиційну діяльність», який визначає загальні правові умови інвестиційної діяльності на території України: це - всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті яких створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект [18].

Суб'єкт, який здійснює вкладення інвестицій (інвестування) є інвестором. Залежно від державної належності інвестора інвестиції поділяються на національні та іноземні.

Іноземне інвестування є діяльністю у сфері господарювання, яка має транскордонний характер, а відтак являє собою різновид зовнішньоекономічної діяльності.

Основи правового режиму іноземних інвестицій на території України визначаються:

· законами України, а саме: главою 38 «Іноземні інвестиції» ГК, Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність», а також спеціальним Законом України від 19 березня 1996 р. «Про режим іноземного інвестування»;

· двосторонніми міжнародними угодами про взаємне заохочення та захист інвестицій за участю України;

· багатосторонніми міжнародними угодами (конвенціями), як-от: Конвенція про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами (Вашингтон, 1965 р.), Конвенція про заснування багатостороннього Агентства з гарантій інвестицій (Сеул, 1985 р.), Угода про співробітництво в галузі інвестиційної діяльності (Ашгабат, 1993 р.), Конвенція про захист прав інвестора (Москва, 1997р.).

Відповідно до ст. 400 ГК, у разі, якщо міжнародним договором встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про іноземні інвестиції, застосовуються правила міжнародного договору [2].

Признаючи ту чи іншу особу іноземним інвестором, держава тим самим визнає його право на пільги та гарантії, що проголошені в Законі «Про режим іноземного інвестування».

Згідно з Законом України «Про режим іноземного інвестування» під іноземними інвестиціями розуміють усі «цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку чи досягнення соціального ефекту» [31].

Іноземні інвестори мають право здійснювати інвестиції в наступних формах:

· участь іноземних інвесторів у підприємствах України;

· створення підприємств, які повністю належать іноземним інвесторам;

· придбання діючих підприємств;

· придбання рухомого та нерухомого майна (земельні ділянки, будинки, обладнання, транспорт і т.д.).

Говорячи про іноземні інвестиції, необхідно, перш за все, розмежовувати державні та приватні інвестиції.

Державні інвестиції - це позики, кредити, які одна держава або група держав надає іншій державі. У цьому випадку мова йде про відношення між державами, що регулюються міжнародними договорами і до яких застосовуються норми міжнародного права. Можливі і «діагональні відносини», коли консорціум (група) приватних банків надає інвестиції державі.

Під приватними розуміють інвестиції, які надають приватні фірми, компанії чи громадяни однієї країни відповідним суб'єктам іншої країни. Інвестиційні відносини настільки складні та багатогранні, що нерідко відносини між державами тісно пов'язані з відносинами між приватними інвесторами. Такий зв'язок найбільше проявляється, коли інвестор передає свої права та вимоги державі.

Можлива і більш складна конструкція відносин, коли матеріальні зобов'язання держави-боржника за отриманими кредитами (наприклад, сплата процентів) задовольняються за рахунок повної або часткової вартості майнових прав приватного інвестора в країні боржника (наприклад, надання прав на розробку природних ресурсів).

Перелік видів (форм) іноземних інвестицій, що надається в законодавчих актах і міжнародних договорах, є приблизним, а не вичерпним, оскільки поняття інвестицій охоплює всі види майнових цінностей, які іноземний інвестор вкладає на території приймаючої сторони.

До цього переліку входять: рухоме і нерухоме майно (приміщення, споруди та інші матеріальні цінності) та відповідні майнові права, включаючи заставу; грошові кошти; акції, внески, облігації чи будь-які інші форми участі в товариствах, підприємствах, у тому числі і спільних; право вимоги за грошовими внесками, які вносяться для створення економічних цінностей, чи послугами, що мають економічну цінність; права на результати інтелектуальної діяльності, що визначаються як права на інтелектуальну (в тому числі і промислову) власність; права на здійснення господарської діяльності, які надаються на основі закону чи договору, включаючи частково право на розвідку та експлуатацію природних ресурсів.

Залежно від ступеня контролю над зарубіжними компаніями інвестиції поділяються на прямі та портфельні.

Прямі інвестиції - основна форма експорту приватного капіталу, що забезпечує встановлення ефективного контролю і надає право безпосереднього розпорядження закордонною компанією.

Прямі інвестиції поділяються на дві групи:

· трансконтинентальні капітальні вкладення, зумовлені кращими умовами ринку, тобто тоді, коли існує можливість поставляти товари з нового виробничого комплексу безпосередньо на ринок даної країни (континенту). Витрати відіграють у цьому випадку незначну роль, основне - знаходження на ринку. Різниця у витратах виробництва порівняно з материнською компанією є меншим фактором впливу на розміщення виробництва на даному континенті. Витрати виробництва є вирішальними для визначення країни даного континенту, в якій необхідно створювати нові виробничі потужності;

· транснаціональні вкладення - прямі вкладення, часто в сусідній країні. Мета - мінімізація витрат порівняно з материнською компанією.

Риси, що характерні для прямих інвестицій:

· при прямих закордонних інвестиціях інвестори, як правило, втрачають можливість швидкого виходу з ринку;

· більший ступінь ризику та більша сума, ніж при портфельних інвестиціях;

· більш високий термін капіталовкладень, характерних для країн-імпортерів іноземного капіталу.

Прямі іноземні інвестиції спрямовуються в приймаючі країни двома шляхами:

· організація нових підприємств;

· купівля або поглинання вже діючих компаній.

З точки зору прямих витрат, перший шлях дешевше другого, однак другий шлях доцільніше.

Портфельні інвестиції - капітальні вкладення, частка яких у капіталі нижче межі, визначеної для прямих інвестиції. Портфельні інвестиції не забезпечують контролю за закордонними компаніями, обмежуючи прерогативи інвестора отриманням частки прибутку (дивідендів).

У певних випадках міжнародні корпорації реально контролюють іноземні підприємства, володіючи портфельними інвестиціями, в силу двох причин:

· через значну розпорошеність акцій серед інвесторів;

· наявність додаткових договірних зобов'язань, що обмежують оперативну самостійність іноземної фірми, (ліцензійні та франчайзингові угоди, контракти на маркетингові послуги та технічне обслуговування).

Підвищення ролі портфельних інвестицій у повоєнні роки пов'язане з можливістю проведення спекулятивних операцій, збільшенню масштабів яких сприяв ряд факторів: інтернаціоналізація діяльності фондових бірж, зняття обмежень на допущення іноземних компаній на багатьох великих фондових біржах, розширення міжнародних операцій банків із цінними паперами пенсійних фондів та інших ощадних закладів.

Окрім наведеного аналізу видів іноземних інвестицій автором для зручності ознайомлення складена таблиця «Класифікація іноземних інвестицій» (табл. 1.1.1).

Таблиця 1.1.1

Класифікація іноземних інвестицій

За інституціональною природою (джерелами)	· приватні · державні · міждержавних організацій · недержавних організацій · змішані
За метою інвестування	· досягнення фінансової мети (отримання процентів за користування кредитом, позикою та ін. формами позикового капіталу) · досягнення підприємницької мети (встановлення контролю над підприємством, отримання інформації про діяльність підприємства, недопущення конкурентів на ринок) · досягнення іншої мети (встановлення впливу на суверенний суб'єкт, санація міждержавних економічних зв'язків)
За формою оформлення	· явні інвестиції (юридично правильно оформлені проводки капіталу) · приховані інвестиції (оформлені у вигляді інвестицій перетоку капіталу, наприклад, потоки капіталу між філіалами ТНК, наявний вивіз капіталу через цінні папери) · «чорні інвестиції» (кошти, отримані незаконним шляхом, походження яких не прослідковується, є легітимними через приймаючі країни)
За характеристиками потоків капіталу	Геополітична спрямованість: · країни, що розвиваються · розвинені країни · інтернаціональні Ступінь повернення: · що повертаються (кредити, позики і т.д.) · ризикові (частка у власності капіталу) · що не повертаються (технічна допомога міжнародних організацій) За ступенем первинності: · первинні · реінвестиції За величиною · дрібні · середні · великі · дуже великі
За характеристиками приймаючої сторони	За режимами приймаючої сторони: · обмежений режим · національний режим · пільговий режим · режим примусу За характером використання інвестиційних капіталів: · інвестиції, що «проїдаються» · амортизаційні та сировинні інвестиції · екстенсивні інвестиції · інноваційні інвестиції та інформаційної підтримки бізнесу · кредити та позики (в тому числі пільгові) · концесії · іноземні підприємства (філії материнських фірм) на території приймаючої сторони · спільні підприємства вільні економічні зони

Визначення кола осіб, які визнаються іноземними інвесторами, має суттєве практичне значення. По-перше, від визнання особи іноземним інвестором залежить отримання відповідних прав та пільг, які надаються внутрішнім законодавством та міжнародними договорами. По-друге, статус іноземного інвестора має значення при реєстрації, допуску до здійснення господарської діяльності. По-третє, якщо особа визнана інвестором в певній державі, на неї можуть поширюватися гарантії та інші умови, що передбачені міжнародними договорами з відповідною країною, а також дипломатичний захист з боку країни інвестора.

Перелік інвесторів згідно з законами різних держав в основному співпадає, хоча існують певні розбіжності.

До числа іноземних інвесторів звичайно відносять наступні категорії суб'єктів:

· іноземні юридичні особи;

· іноземні фізичні особи (іноземні особи, особи без громадянства);

· вітчизняні громадяни, що проживають за кордоном;

· іноземні держави;

· міжнародні організації.

Відповідно до практики здійснення своєї діяльності інвесторами існують різні шляхи їх виходу на зарубіжні ринку задля реалізації власних інвестицій. Здійснення інвестицій пов'язане з певним ризиком для іноземного інвестора. Можливість таких ризиків, які часто називаються «некомерційними», збільшується при політичній та економічній нестабільності в приймаючій країні, при виникненні воєнних конфліктів, введенні надзвичайного стану тощо. Усе це загострює питання про гарантії і робить необхідним встановлення певних гарантій як у внутрішньому законодавстві, так і в міжнародних договорах.

Для зручності сприйняття автор подає інформацію у вигляді таблиці «Основні форми виходу на зарубіжні ринки» (табл. 1.1.2).

Таблиця 1.1.2

Основні форми виходу на зарубіжні ринки

Форма виходу	Переваги	Недоліки
Експорт	Збереження контролю;підтримка виробництва в країні	Вразливість перед зарубіжними протекціоністськими бар'єрами
Контрактні коопераційні угоди:ліцензуванняфранчайзинг	Невисока потреба в інвестиціях	Мінімальний рівень реального контролю
Спільні підприємства	Мінімальність ризику;потреба в менших затратах, ніж у разі створення власної виробничої філії	Необхідність високодеталізованої контрактної роботи;складність управління
Створення за кордоном власної виробничої філії	Забезпечення повного контролю; локалізація виробництва	Необхідність значних інвестицій; можлива непопулярність з політичної точки зору

Іноземні інвестиції у негрошовій формі, які вкладаються в об'єкти інвестиційної діяльності на території України, підлягають оцінці відповідно до ст. 393 ГК та ст. 5 Закону «Про режим іноземного інвестування».

Оцінка іноземних інвестицій, включаючи внески до статутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями, здійснюється в іноземній конвертованій валюті та у валюті України за домовленістю сторін на основі цін міжнародних ринків або ринку України.

Перерахування інвестиційних сум в іноземній валюті у валюту України здійснюється за офіційним курсом валюти України, визначеним НБУ. При реінвестиціях прибутку, доходу та інших коштів, одержаних у валюті України внаслідок здійснення іноземних інвестицій, перерахування інвестиційних сум провадиться за офіційним курсом валюти України, визначеним НБУ на дату фактичного здійснення реінвестицій.

Оцінка іноземних інвестицій проводиться у відповідності з вимогами, визначеними ст. 2 Закону України «Про режим іноземного інвестування».

У випадках, встановлених законодавством України, міжнародними угодами, на підставі договору, а також на вимогу однієї з сторін угоди та за згодою сторін оцінка іноземних інвестицій повинна проводитися відповідно до Закону України від 12 липня 2001 р. «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» [27]. Правила торгівлі іноземною валютою, затверджені постановою Правління НБУ від 10 серпня 2005 р. № 281, передбачають обов'язкове подання оригіналу або засвідченої у встановленому порядку копії звіту про оцінку (акта оцінки) майна, складеного суб'єктом оціночної діяльності, що є таким відповідно до Закону «Про оцінку майна та професійну оціночну діяльність в Україні», для купівлі (обміну) іноземної валюти з метою повернення іноземних інвестицій, а також доходів, прибутків, інших коштів, одержаних від інвестиційної діяльності в Україні, у таких випадках:

а)за портфельними інвестиціями (крім операцій з облігаціями внутрішньої державної позики) у разі повного або часткового припинення володіння іноземним інвестором цінними паперами, емітованими резидентами, а також повного або часткового повернення доходів, прибутків, інших коштів, одержаних від володіння іноземним інвестором цінними паперами, емітованими резидентами (визначенню підлягає ринкова вартість цінних паперів, строк між датами оцінки та поданням заявки на купівлю іноземної валюти має становити не більше 30 календарних днів);

б)за інвестиційними операціями щодо повного або часткового повернення резидентом у грошових коштах майнової іноземної інвестиції, у тому числі здійсненої за договорами про спільну діяльність без створення юридичної особи (оцінці підлягає майнова інвестиція на час її внесення, у разі повернення доходів (прибутків) звіт або акт не подається);

в)для повернення резидентом на рахунок іноземного інвестора в уповноваженому банку коштів в іноземній валюті з рахунку для здійснення спільної інвестиційної діяльності (оцінці підлягає майнова інвестиція на час її внесення).

Важливо зазначити, що нерухоме або рухоме майно не завжди придбавається саме у зв'язку зі здійсненням інвестиційної діяльності. Відтак іноземне інвестування має місце лише тоді, коли майно придбавається іноземним інвестором для його господарського використання з метою отримання прибутку та/або іншого корисного ефекту самим інвестором чи іншим суб'єктом інвестиційної діяльності.

1.2 Інвестиційний клімат України

На сьогодні для економічного розвитку нашої держави обсяг внутрішніх фінансових ресурсів є недостатнім. У зв'язку з чим привабливими стають кошти іноземних інвесторів.

Українське економічне середовище одночасно і приваблює, і відштовхує. Хоча Україна й займає стратегічне географічне положення, має багаті природні ресурси та робочу силу з високим рівнем освіти, що робить її привабливим інвестиційним середовищем, вона ще не досягла свого очікуваного потенціалу через те, що не змогла звести до мінімуму втручання держави у дію ринків, усунути адміністративні перепони, що заважають веденню бізнесу, виконати намічені показники приватизації та стати привабливою для іноземних та внутрішніх інвесторів.

Потенційно Україна може бути однією з провідних країн Європи, де вкладають прямі та портфельні іноземні інвестиції. Цьому сприяє її великий внутрішній ринок, значний промисловий і сільськогосподарський потенціал, а також вигідність геополітичного розташування України на перехресті торговельних шляхів Європи та Азії.

Щодо тлумачення поняття: інвестиційний клімат держави -- це сукупність політичних, правових, економічних та соціальних умов, що забезпечують та сприяють інвестиційній діяльності вітчизняних та закордонних інвесторів. Сприятливий інвестиційний клімат має забезпечити захист інвестора від інвестиційних ризиків.

Враховуючи стан економічного потенціалу й обмежені внутрішні інвестиційні можливості впродовж всього періоду трансформації економіки, українська держава намагається створити сприятливі рамкові умови для розвитку інвестиційної сфери. Здійснено перехід до управління інвестиціями на базі ринкових відносин. Формується багато секторна система капітального будівництва. Ліквідовані будівельні міністерства. Розукрупнені та приватизуються будівельні організації. У макроекономічній політиці наголос робиться на створенні передумов зростання інвестицій -- послаблення інфляції, забезпечення оптимальних процентів за депозитами і вкладеннями, зниження відсоткових ставок за кредитами, скорочення заборгованості та зростання споживчого попиту населення.

До чинників, що забезпечують подолання або зниження ризиків для інвесторів в Україні, належать:

1) рівень розвитку продуктивних сил та стан ринку інвестицій;

2) правове поле держави (законодавча база);

3) політична воля усіх гілок влади;

4) стан фінансово-кредитної системи;

5) статус іноземного інвестора;

6) інвестиційна активність населення.

За умов економічної кризи важливе значення має державна підтримка реалізації інвестиційних проектів розвитку пріоритетних виробництв, а також впровадження економічних регуляторів активізації внутрішньої інвестиційної активності.

Рівень розвитку продуктивних сил держави -- один з найважливіших чинників, що впливає на покращення інвестиційного клімату. Оскільки основні джерела інвестицій формуються у виробництві, то велике значення має зростання ВВП та національного доходу, що спрямовуються на нагромадження.

На жаль, до 2008 р. ми маємо стійке падіння цих показників. Ретроспективна картина погіршується тим, що наша методика визначення ВВП суттєво відрізняється від світової, на що вказують вітчизняні і зарубіжні вчені. Розподіл національного доходу на фонди споживання і нагромадження та фінансування обігових коштів і основних фондів дає певну помилку у визначенні розміру ресурсів для інвестування, але не такою мірою.

Зрозуміло, що в останні роки структура національного доходу змінювалась не на користь фонду нагромадження і, перш за все, через інфляцію та стагнацію виробництва.

Одним з найважливіших чинників покращення інвестиційного клімату в Україні є створення адекватного ринковій економіці правового поля, яке цілком залежить від політичної волі законодавчої та виконавчої гілок влади. Так, наприклад, реалізація угоди про вільну торгівлю між Україною та РФ дозволила вести торгівлю з Росією без стягування ПДВ, що значно покращило інвестиційний клімат.

На теперішній час в Україні створено законодавчу базу в сфері регулювання інвестиційної діяльності, яка поступово вдосконалюється з метою досягнення більшого притоку інвестицій та підвищення ефективності їх використання.

Так, Законом України «Про режим іноземного інвестування» для іноземного інвестора в Україні встановлено національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності, тобто рівні умови діяльності з вітчизняним інвестором. Зазначеним Законом іноземним інвесторам даються державні гарантії захисту їх капіталовкладень. Іноземні інвестиції в Україні не підлягають націоналізації, а їх реквізиція може бути здійснена лише у випадках стихійного лиха [31].

Важливими правовими документами, які регулюють взаємовідносини між суб'єктами інвестиційної діяльності, є міждержавні угоди про сприяння та взаємний захист інвестицій. Зазначені договори є гарантом надання справедливого статусу інвестиціям та захисту їх на території іншої держави. Вони підписані з 70 країнами світу.

Для підвищення захисту іноземних інвестицій у 2000 році Верховною Радою України ратифіковано Вашингтонську конвенцію 1965 року про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами.

5 січня 2006 р. набув чинності Закон України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності», який є базовим у регулюванні відносин при видачі документів дозвільного характеру. Результатом впровадження цього закону є поліпшення умов започаткування та ведення бізнесу в Україні, а саме скорочення часових і грошових витрат підприємців на проходження дозвільних процедур та зниження рівня корупції, що створює умови для поліпшення інвестиційного клімату в Україні [11].

Зміни, які були внесені наприкінці 2006 року до Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» щодо приведення норм цього закону до вимог СОТ, мають забезпечити більш широкі можливості виходу українських товаровиробників на світові ринки та сприятимуть залученню інвестицій в економіку України [8].

Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 16 листопада 2006 р. № 358 врегульовано питання про надання іноземним банкам права відкривати на території України філії та здійснення такими філіями банківської діяльності. Реалізація цього Закону має сприяти активному розвитку банківської системи України через широке залучення іноземного капіталу, застосування сучасних банківських технологій, розширенню спектру та якості банківських послуг для споживачів [7].

У свою чергу значним кроком на шляху до створення сприятливого інвестиційного клімату, збільшення притоку інвестиційних коштів має бути реформування податкової системи.

Так, у 2007 році затверджено Концепцію реформування податкової системи (розпорядження Кабінету Міністрів України від 19 лютого 2007 р. № 56).

Відповідно до положень цієї Концепції реформування податкової системи здійснюватиметься трьома етапами: на першому етапі (протягом 2007 року) передбачається проведення заходів, спрямованих на подолання основних недоліків податкової системи, розроблення та ухвалення Податкового кодексу; на другому етапі (2008-2012 роки) передбачається реалізація положень Податкового кодексу для створення сприятливого середовища сталого економічного зростання на інвестиційно-інноваційній основі; на третьому етапі (2013-2015 роки) передбачається поглиблення реформування податкової системи з урахуванням досягнутого соціально-економічного рівня розвитку держави [41].

Однак на початок 2009 року ми маємо досить нестабільну політичну ситуацію, яка є чи не найголовнішою передумовою нереалізації даної Концепції. Однак необхідність її реалізації не перестає бути актуальною.

Основою для реалізації принципів Концепції має стати прийняття Податкового кодексу України, що забезпечить створення єдиного правового поля для діяльності всіх платників податків та умов подальшого інтегрування України до світової спільноти, адаптації податкового законодавства України до принципів та директив законодавства Європейського Союзу.

З метою запровадження компенсаційних механізмів для інвесторів у СЕЗ і на ТПР слід активізувати роботу над законопроектом «Про внесення змін до Закону України «Про стимулювання розвитку регіонів», головним розробником яких є Мінекономіки.

Таким чином, формуванню сприятливого інвестиційного клімату в Україні мають сприяти масштабні комплексні заходи щодо поліпшення умов діяльності інвесторів, розширення механізмів та інструментів здійснення інвестицій та реалізації інвестиційних проектів. Збільшення обсягу інвестицій в економіку України забезпечить пришвидшення соціально-економічного розвитку регіонів та пріоритетних галузей виробництва.

Вирішальна роль у зміні ситуації, що склалася з інвестиційним кліматом України, належить державній політиці щодо іноземних інвестицій.

Під інвестиційною політикою розуміється сукупність державних підходів і рішень, які визначають напрями використання капітальних вкладень у сферах і галузях економіки; мобілізацію засобів підприємств та створення сприятливого клімату для іноземних інвесторів за допомогою введення податкових та інших пільг; інституціональну визначеність в управлінні процесом залучення, планування та реалізації інвестицій і дебюрократизацію діяльності відповідних організаційних структур. Особливе значення в цьому аспекті має правове регулювання інвестиційної діяльності, яке, як правило, пропонує законодавство про власність, включаючи положення про іноземні інвестиції; податкове законодавство, в тому числі щодо іноземних інвесторів; законодавство про працю, соціальну захищеність окремих груп населення; антимонопольне законодавство: законодавство про охорону природи в зв'язку з виробничою діяльністю та ін.

В Україні вже запроваджено такі найважливіші зміни у сфері регулювання інвестиційної діяльності:

– врегульовано відносини щодо розподілу продукції, одержаної від видобування корисних копалин на території України;

– визначено умови концесії державного та комунального майна.

Значний вплив на інвестиційний клімат в Україні має Закон «Про угоди про розподіл продукції» від 14.09.99 [34], який регулює відносини, що виникають у процесі укладення, виконання та припинення дії угод про розподіл продукції. Відповідно до угоди про розподіл продукції Україна доручає інвестору проводити пошук, розвідку та видобування корисних копалин на визначеній ділянці надр, а інвестор зобов'язується виконати доручену йому роботу за свій рахунок і на свій ризик за умови, що згодом компенсує свої витрати та отримає винагороду у вигляді частини продукції.

Закон «Про угоди про розподіл продукції» [34] визначає наступні умови та пільги для інвестора:

– угоду про розподіл продукції укладають із переможцем конкурсу, проведеного відповідно до порядку, визначеного в законі, що створює рівні стартові умови для потенційних інвесторів;

– держава гарантує, що до прав і обов'язків сторін, визначених в угоді про розподіл продукції, протягом терміну її дії застосовуватиметься законодавство, чинне на момент її укладення. Це положення суттєво знижує ризик для інвестора;

– на інвестора не поширюється дія нормативно-правових актів органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, якщо такі акти обмежують права інвестора, визначені в угоді про розподіл продукції, за винятком приписів органів державного контролю та нагляду за користуванням надрами; в угодах про розподіл продукції, які укладають за участю іноземного інвестора, передбачено відмову держави від судового імунітету, імунітету щодо попереднього забезпечення позову та виконання судового рішення;

– стягнення коштів з банківських рахунків, які відкрив інвестор на території України для обслуговування діяльності, передбаченої в угоді про розподіл продукції, не можна здійснювати в безакцептному порядку; для працевлаштування в Україні іноземців, яких найняв інвестор у межах та за спеціальностями, визначеними в угоді про розподіл продукції, не потрібно отримувати дозволу на працевлаштування [34].

З іншого боку, Закон встановлює норми, які обмежуватимуть свободу діяльності інвестора та, відповідно, привабливість інвестицій. Закон визначає, що в угоді про розподіл продукції належить вказати такі обов'язки інвестора:

– надання переваги продукції, роботам та послугам українського походження за рівних умов щодо ціни, терміну виконання, якості та відповідності міжнародним стандартам;

– наймання на території України працівників для виконання зазначених в угоді робіт переважно поміж громадян України [34].

Важливим став і Закон України «Про концесії» від 16.07.99 [22], який визначив поняття концесії. За Законом, концесією є надання (на платній та строковій засаді) суб'єкту підприємницької діяльності права на створення (будівництво) та (або) управління (експлуатацію) об'єкта концесії [22]. Таке право надає уповноважений орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування, державного і комунального майна, а також він визначає умови і порядок її здійснення. У Законі подано перелік сфер господарської діяльності, де працюють державні підприємства, які можна надавати в концесію. До цього досить великого списку увійшли галузі міської інфраструктури.

Затвердження пооб'єктного переліку належить до компетенції Кабінету Міністрів. Рішення про надання концесії приймаються за підсумками концесійного конкурсу. Отже, Закон створює нові можливості для інвестиційної діяльності, реалізація яких залежатиме від дій виконавчої влади.

Аналіз нормативних актів, що визначають інвестиційний клімат України, показав наступне.

В останні роки політика щодо іноземних інвестицій носила суперечливий, подвійний характер. З одного боку, іноземні інвестори були допущені, хоча і з деякими обмеженнями, у заборонений для них раніше страховий та банківський бізнес, до участі в процесі приватизації. А з іншого - інвестиційна діяльність за участю іноземного капіталу все більше переводиться на національний режим.

На думку іноземних інвесторів, основним недоліком проведених перетворень була практично щомісячна зміна умов функціонування іноземного капіталу. Часта зміна «правил гри» на ринку капіталів відобразилась у негативних оцінках ситуації в Україні з боку закордонних банків, консультаційних та юридичних фірм, оскільки в загальноприйнятих методах розрахунків ступеня ризику правова стабільність відіграє ключову роль. А це, підірвавши довіру до довгострокової усталеності режиму інвестування, не сприяло притоку іноземних інвестицій.

Будь-який інвестор постійно діє, виходячи із співвідношення між отриманням розміру можливого прибутку та ризиком. На відміну від учасників процесу прямої купівлі-продажу товару, інвестор має намір вкласти свій капітал з розрахунком на майбутній результат і повинен бути впевнений у надійності операцій, які планує. У зв'язку з цим завдання приймаючої сторони, якщо вона серйозно і надовго зацікавлена в іноземних інвестиціях, полягає в створенні стабільного для ділової активності і зрозумілого для вкладника капіталу інвестиційного режиму. Як вважають самі інвестори, краще мати не зовсім гарні, але стабільні правила та умови інвестиційної діяльності (відносини власності, рівень оподаткування, репатріація прибутків та капіталів і т.д.), ніж більш привабливі, але схильні до постійних змін. При «правилах гри», які постійно змінюються, інвестори не можуть впевнено планувати свої дії на перспективу. У таких умовах вони або вимагають більш високих прибутків в якості компенсації за ризик, або втримуються від капіталовкладень, або обирають мінімально ризиковану стратегію. Наприклад, з точки зору американських вкладників, при роботі в Україні мінімальні норми прибутку повинні бути на 25 - 40 % вище, ніж у Західній Європі, і на 65 - 75 % вище, ніж у США.

Вибір та реалізація менш ризикованої стратегії підтверджується тим фактом, що свої капітали інвестори вкладають у великі сировинні проекти, де прибуток гарантовано виробництвом продукту, а фінансування можуть підтримувати міжнародні фінансові організації. До цієї категорії належать інвестиції на маловитратні виробництва товарів споживання та послуг або такі, що здійснюються в обладнання, яке вже було в користуванні. Однак більшість іноземних інвесторів, зберігаючи від ризику значні суми, найчастіше лише створюють підприємницькі структури, але не наповнюють їх фінансовими ресурсами, очікуючи стабілізацію економічної та нормативно-правової ситуації.

1.3 Гарантії прав та законних інтересів іноземних інвесторів

В умовах транзитивної економіки України необхідна активна державна політика залучення іноземних інвестицій та забезпечення умов нагромадження в країні. Така політика, з одного боку, повинна мати своїм прямим результатом оптимізацію міжнародно-інвестиційного режиму (спеціальні законодавчі акти, міжурядові угоди про взаємне сприяння інвестиціям, уточнення податкових ставок тощо), а з іншого боку - загальне поліпшення господарської ситуації в країні, забезпечення сталого економічного зростання, що має вирішальне значення для повноцінного розвитку інвестиційного, міжнародного інвестиційного процесу. Адже, саме здоровий ринковий простір, для якого типовим є пришвидшений розвиток високотехнологічних виробництв, може перетворити територію держави на бажаний об'єкт здійснення інвестицій, який би притягував капітали, а не відштовхував їх так, як це переважно траплялось протягом 80-90-х років та на початку ХХІ ст.

Для України актуальним завданням є подолання криміналізації інвестиційної сфери, для чого необхідно ефективніше застосування пенітенціарної системи та недопущення ущемлення інтересів легального бізнесу. Потрібні і стабілізація законодавства, обґрунтоване податкове регулювання.

Найбільш успішні транзитивні економіки активно впроваджують досвід ряду провідних індустріально розвинутих країн щодо проведення цілеспрямованої політики з концентрації як національних, так і іноземних капіталовкладень відповідно до пріоритетних науково-технічних напрямків розвитку, Найбільш характерний приклад цьому - розвиток мережі технопарків, що дає змогу поглиблювати сферу виробництва на нові технологічні цикли, формувати потужніший експортний потенціал, поліпшувати умови потенціальної участі в системі міжнародного поділу праці.

Залучаючи інвестиції до економіки України, слід брати до уваги, що загальний успіх цієї справи залежить від того, наскільки вдасться забезпечити механізм гарантування прав та законних інтересів інвесторів, а також їх захист.

Гарантії прав та законних інтересів інвесторів - це система господарсько-правових засобів, спрямованих на створення спеціальних можливостей реалізації та захисту прав та законних інтересів інвесторів з метою компенсації певних інвестиційних ризиків.

Частина 1 ст. 397 ГК, а також розділ II Закону України «Про режим іноземного інвестування» встановлюють такі гарантії для іноземних інвесторів:

· гарантії у разі зміни законодавства про іноземні інвестиції;

· гарантії щодо примусового вилучення, а також від незаконних дій органів влади та їх посадових осіб;

· компенсація і відшкодування збитків іноземним інвесторам;

· гарантії у разі припинення інвестиційної діяльності;

· гарантії переказу прибутків та використання доходів від іноземних інвестицій;

· інші гарантії здійснення інвестиційної діяльності.

В основу гарантій у разі зміни законодавства про іноземні інвестиції покладений принцип захисту легітимних очікувань інвесторів від наступних та розумно не передбачуваних змін законодавства. Цей принцип знайшов відображення в Указі Президента України від 2 лютого 2001р. № 108/2001 «Про додаткові заходи щодо збільшення інвестицій в економіку України», який вказує на недопущення внесення проектів та видання нормативно-правових актів з питань інвестиційної діяльності, які можуть призвести до погіршення умов здійснення інвестиційної діяльності, звуження змісту та обсягу визначених законами прав інвесторів [43].

Частина 1 ст. 8 Закону «Про режим іноземного інвестування» встановлює, що якщо в подальшому спеціальним законодавством України про іноземні інвестиції будуть змінюватися гарантії захисту іноземних інвестицій, зазначені в розділі II Закону «Про режим іноземного інвестування» , то протягом десяти років з дня набрання чинності таким законодавством на вимогу іноземного інвестора застосовуються державні гарантії захисту іноземних інвестицій, зазначені в цьому Законі [18].

Відповідно до ст. З Закону «Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб'єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження» , спеціальне законодавство України про іноземні інвестиції, а також державні гарантії захисту іноземних інвестицій, визначені законодавством України, не регулюють питання валютного, митного та податкового законодавства, чинного на території України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

До кола питань, на які не поширюються гарантії у разі змін інвестиційного законодавства, належать також питання ліцензування певних видів господарської діяльності згідно з 18 Закону «Про інвестиційну діяльність», де встановлено, що умови договорів, укладених між суб'єктами інвестиційної діяльності, зберігають свою чинність на весь строк дії цих договорів і у випадках, коли після їх укладення законодавством, крім податкового, митного та валютного законодавства, а також законодавства з питань ліцензування певних видів господарської діяльності, встановлено умови, що погіршують становище суб'єктів або обмежують їх права, якщо вони не дійшли згоди про зміну умов договору [18].

Гарантії в разі примусових вилучень іноземних інвестицій. Поняття «примусове вилучення» (синонім - експропріація) у спеціальній літературі та міжнародно-правових документах тлумачать широко. Так, Сеульська конвенція 1985 р. про заснування багатостороннього Агентства з гарантій інвестицій (підпункт II п. а) ст. 11 під експропріацією або аналогічними заходами розуміє будь-яку законодавчу дію або адміністративну дію чи бездіяльність, що виходить від приймаючої держави, у результаті якої інвестор позбавляється права власності на своє капіталовкладення, контролю над ним або суттєвого доходу від такого капіталовкладення, за винятком загальнозастосовних заходів недискримінаційного характеру, які звичайно вживаються державами з метою регулювання економічної діяльності на своїй території [50].

Абзац 1 ч. 2 ст. 19 Закону України «Про інвестиційну діяльність» видами примусових вилучень називає:

а) націоналізацію;

б) реквізицію;

в) заходи, тотожні за наслідками.

Націоналізацією є примусове відчуження майна державою, при якому майно передається з недержавних форм власності у державну власність, що становить засіб соціально-економічного регулювання. Частина 3 ст. 397 ГК та ч. 1 ст. 9 Закону «Про режим іноземного інвестування» встановлюють безумовну заборону націоналізації іноземних інвестицій в Україні («іноземні інвестиції в Україні не підлягають націоналізації»). Водночас двосторонні інвестиційні угоди за участю України допускають можливість примусових вилучень (у тому числі націоналізації) іноземних інвестицій за визначених цими угодами умов, а саме, якщо такі примусові вилучення:

а) здійснюються в публічних інтересах;

б) не є дискримінаційними та здійснюються у встановленому законом порядку;

в) супроводжуються виплатою компенсації.

Примусові вилучення, які не відповідають зазначеним умовам, належать до незаконних дій органів влади та їх посадових осіб.

Поняття реквізиції визначене в ст. 353 ЦК, згідно з якою у разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необхідності майно може бути примусово відчужене у власника на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості (реквізиція). В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону «Про режим іноземного інвестування » органи державної влади та їх посадові особи не мають права реквізувати іноземні інвестиції, крім випадків здійснення рятувальних заходів у разі стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій. Зазначена реквізиція може бути здійснена лише на підставі рішення органів, уповноважених на це Кабінетом Міністрів України, і в порядку, встановленому законом.

До заходів, які не пов'язані з позбавленням права власності на певні активи, однак можуть розглядатися як примусові вилучення (оскільки суттєво знижують економічну заінтересованість іноземного інвестора щодо інвестицій), можна віднести блокування банківських рахунків, заборону переказування іноземної валюти за кордон, надмірне чи багаторазове оподаткування тощо. У літературі такі заходи отримали назву непрямої або повзучої націоналізації.

Виокремлення законодавцем питань компенсації та відшкодування збитків іноземним інвесторам в окремий вид гарантій є умовним, оскільки практична цінність гарантій у разі примусових вилучень та незаконних дій органів влади (їх посадових осіб) якраз і полягає у забезпеченні отримання іноземним інвестором компенсації та відшкодування збитків.

У законодавстві України, а саме ст. 10 Закону «Про режим іноземного інвестування» [31], чіткого розмежування понять «виплата компенсації» та «відшкодування збитків» не проведено. Слід виходити з того, що відшкодування збитків є формою галузевої юридичної відповідальності (цивільно-правової та господарсько-правової). У випадку правомірного примусового вилучення інвестицій (націоналізації, реквізиції тощо), тобто за відсутності правопорушення говорити про зобов'язання відшкодування збитків не можна - натомість необхідно оперувати поняттям виплати компенсації. При цьому виплата компенсації є не відповідальністю, а реалізацією позитивного зобов'язання держави. Відтак правомірні примусові вилучення іноземних інвестицій породжують зобов'язання виплати компенсації, тоді як незаконні діяння органів влади та посадових осіб, у тому числі незаконні вилучення, породжують зобов'язання відшкодування збитків.

Компенсація, що виплачується іноземному інвестору, повинна бути швидкою, адекватною та ефективною ч. З ст. 10 Закону «Про режим іноземного інвестування»[31]. Формула «швидка, адекватна та ефективна компенсація» позначає певний прийнятий світовою практикою стандарт компенсації.

Компенсація є швидкою, якщо вона виплачується без затримки, протягом нормально необхідного для цього часу. Принцип адекватності компенсації стосується розміру компенсації, який за загальним правилом повинен дорівнювати справедливій ринковій вартості вилучених активів. Ефективність компенсації означає виплату її у валюті, в якій були здійснені інвестиції, або у іншій валюті, прийнятній для інвестора. Зазначені принципи український законодавець поширює і на відшкодування збитків іноземним інвесторам *

Відповідно до ч. 2 ст. 10 Закону «Про режим іноземного інвестування» усі понесені витрати та збитки іноземних інвесторів, завдані їм внаслідок примусових вилучень інвестицій і незаконних дій органів влади та посадових осіб повинні бути відшкодовані на основі поточних ринкових цін та/або обґрунтованої оцінки, підтверджених аудитором чи аудиторською фірмою. При цьому Закон не вказує, що мається на увазі під такою «обґрунтованою оцінкою».

Спеціальним законодавчим актом з питань оцінки є Закон України від 12 липня 2001 р. «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» [27]. Обчислення розміру компенсації/збитків може проводитися відповідно до останнього Закону у випадках, визначених ст. 7 цього Закону (якщо це передбачено законодавством України, міжнародними угодами, на підставі договору, а також на вимогу однієї з сторін угоди та за згодою сторін).

Остаточний розмір збитків визначається на момент фактичного виконання рішення про відшкодування збитків, тоді як компенсація правомірно вилучених інвестицій визначається на момент припинення права власності (ч. З ст. 10 Закону України «Про режим іноземного інвестування») [29], або на інший момент, визначений двосторонньою інвестиційною угодою. Так, згідно з ст. III (1) Договору між Україною та Сполученими Штатами Америки про заохочення та взаємний захист інвестицій від 4 березня 1994 р., компенсація повинна дорівнювати справедливій ринковій вартості експропрійованої інвестиції безпосередньо перед тим, коли були здійснені дії по експропріації або коли про неї стало відомо, залежно від того, що станеться раніше [29].

Склад збитків, який визначає їх розмір, належний до сплати, встановлює ст. 225 ГК України, згідно з якою до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються:

а)вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства;

б)додаткові витрати, понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною;

в)неодержаний прибуток (втрачена вигода);

г)матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом (право іноземних інвесторів на відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діяннями органів влади та посадових осіб, прямо передбачене ч. 1ст. 10 Закону «Про режим іноземного інвестування»).

Норми, які прямо визначали б обсяг компенсації у разі примусових вилучень іноземних інвестицій, у законодавстві України відсутні. Відтак належний до сплати розмір компенсації залежатиме від обраного методу оцінки вилучених активів. Закон України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» та Національний стандарт № 1 «Загальні засади оцінки майна та майнових прав», затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2003 р. № 1440, закріплюють загальний підхід, згідно з яким справедлива вартість активу дорівнює його ринковій вартості у разі можливості її визначення, а її визначення має проводитися з урахуванням очікуваної доходності (такий підхід наближає обсяг компенсації у разі примусових вилучень до обсягу відшкодування збитків) [27].

Згідно з ч. 4 ст. 10 Закону України «Про режим іноземного інвестування» з моменту виникнення права на компенсацію і до моменту її виплати на суму компенсації нараховуються відсотки згідно з середньою ставкою відсотка, за яким лондонські банки надають позики першокласним банкам на ринку євровалют (ЛІБОР).

Суб'єкти відшкодування збитків визначені ЦК України. Відповідно до статей 1173, 1174 ЦК шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, а також посадовою або службовою особою цих органів при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів (посадових осіб). Питання ж про органи, уповноважені здійснювати компенсацію вартості примусово вилучених інвестицій, повинне вирішуватися у спеціальних законах, які регулюють підстави та порядок здійснення конкретних видів примусових вилучень.

Гарантії у разі припинення інвестиційної діяльності встановлені ст. 399 ГК України та ст. 11 Закону України «Про режим іноземного інвестування».Уразі припинення інвестиційної діяльності іноземний інвестор має право на повернення не пізніше шести місяців з дня припинення цієї діяльності своїх інвестицій в натуральній формі або у валюті інвестування в сумі фактичного внеску (з урахуванням можливого зменшення статутного фонду) без сплати мита, а також доходів з цих інвестицій у грошовій чи товарній формі за реальною ринковою вартістю на момент припинення інвестиційної діяльності, якщо інше не встановлено законодавством або міжнародними договорами України.

Відповідно до ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України від «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», вивезення за межі України іноземної інвестиції в іноземній валюті, раніше здійсненої на території України, в разі припинення інвестиційної діяльності не потребує отримання індивідуальної ліцензії Національного банку України на здійснення валютних операцій [40].

Іноземний інвестор має право на повне або часткове повернення грошовими коштами його майнової інвестиції, у тому числі здійсненої шляхом ведення спільної інвестиційної діяльності без створення юридичної особи, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Підтвердженням вартості майнової іноземної інвестиції є звіт про оцінку майна (акт оцінки майна), складений суб'єктом оціночної діяльності, що є таким відповідно до Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» на час внесення іноземної інвестиції. Підтвердженням вартості майнової іноземної інвестиції, здійсненої до набрання чинності цим Законом, є ВМД та/або інформаційне повідомлення про здійснення іноземної інвестиції (п. 3.6 Положення про порядок іноземного інвестування в Україну, затвердженого постановою правління НБУ від 10 серпня 2005 р. № 280) [45].

Гарантії переказу прибутків та використання доходів від іноземних інвестицій встановлені ст. 398 ГК України та ст. 12 Закону України «Про режим іноземного інвестування». Іноземним інвесторам після сплати податків, зборів та інших обов'язкових платежів гарантується безперешкодний і негайний переказ за кордон їх прибутків, доходів та інших коштів в іноземній валюті, одержаних на законних підставах внаслідок здійснення іноземних інвестицій [2, 31].

Відповідно до ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», здійснення платежів у іноземній валюті за межі України у вигляді доходу (прибутку) від іноземних інвестицій не потребує отримання індивідуальної ліцензії Національного банку України на здійснення валютних операцій - таким чином практично забезпечується безперешкодність переказу. Негайний переказ означає переказ без затримки, протягом нормально необхідного для цього часу.

Порядок повернення іноземної інвестиції, а також прибутків, доходів, інших коштів, одержаних іноземним інвестором від інвестиційної діяльності в Україні, встановлений розділом III Положення про порядок іноземного інвестування в Україну.

Інші гарантії здійснення інвестиційної діяльності закріплені, зокрема, в ст. 18 Закону України «Про інвестиційну діяльність» (гарантія збереження чинності умов договорів, укладених між суб'єктами інвестиційної діяльності, на весь строк дії цих договорів і у випадках, коли після їх укладення законодавством, крім податкового, митного та валютного законодавства, а також законодавства з питань ліцензування певних видів господарської діяльності, встановлено умови, що погіршують становище суб'єктів або обмежують їх права, якщо вони не дійшли : і годи про зміну умов договору); ст. 27 Закону України «Про угоди про розподіл продукції» (гарантії від змін в законодавстві для сторін угоди про розподіл продукції); ч. 1 ст. 25 Закону України «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» (гарантії я збереження у повному обсязі всіх майнових і немайнових прав суб'єктів економічної діяльності СЕЗ при її ліквідації) тощо.

Підсумовуючи вищезазначене, ми доходимо висновку, що інвестиції є фундаментальною економіко-правовою категорією. З точки зору економічної сутності інвестиції являють собою вкладення капіталу в усіх його формах у різноманітні об'єкти (інструменти) господарської діяльності з метою отримання прибутку, а також досягнення іншого економічного чи позаекономічного ефекту, здійснення яких базується на ринкових принципах і пов'язане з факторами часу, ризику та ліквідності.

Говорячи про іноземні інвестиції, розмежовують поняття державних та приватних інвестицій.

Залежно від ступеня контролю над зарубіжними компаніями інвестиції поділяються на прямі та портфельні.

Однак аналіз нормативних актів, що визначають інвестиційний клімат України, показав наступне.

Стало зрозумілим, що за останні роки політика держави щодо іноземних інвестицій носила суперечливий, подвійний характер. З одного боку, іноземні інвестори були допущені, хоча і з деякими обмеженнями, у заборонений для них раніше страховий та банківський бізнес, до участі в процесі приватизації. А з іншого - інвестиційна діяльність за участю іноземного капіталу все більше переводиться на національний режим.

І хоча такі короткі висновки не дають повноти уявлення розкритої проблеми. Однак поставленні автором цілі реалізовані. І в контексті викладеної і розкритої проблематики, знайшов місце і аналіз теоретичної сторони питання, і практичної, і нормативне закріплення. Тобто все сторонність дослідження автором досягнута.

РОЗДІЛ ІІ. СУТНІСТЬ ПРЯМИХ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ. ЇХ РІЗНОСТОРОННІЙ АНАЛІЗ

За останні роки саме прямі іноземні інвестиції стали відігравати особливу роль у житті будь-якої країни пострадянського періоду. Особливого розвитку цей вид зовнішньоекономічних операцій набув у формі прямих приватних інвестицій, які вже наприкінці семидесятих років ХХ століття стали провідним методом приватної підприємницької діяльності. Переваги, які містять в собі прямі іноземні інвестиції для країн - реципієнтів, обумовили неабияку конкуренцію між ними на світовому ринку капіталів.

Саме в цьому розділі автор вбачає за необхідне розкрити сутність прямих іноземних інвестицій як комплексного явища. Заклавши в основу свого теоретичного дослідження погляди різних вчених, які досліджували проблеми прямих іноземних інвестицій, автор разом з тим, піддає аналізу OLI-підхід сучасного американського вченого Д.Данніга. Це дозволяє дослідженню бути актуальним в аспекті сучасних світових тенденцій.

Характерним для даного розділу є також не лише класичний аналіз поняття «прямих іноземних інвестицій», а також висвітлення альтернативних пояснень даного явища, а також причин, що його зумовили.

Поняття прямих іноземних інвестицій також розкривається автором через призму транснаціоналізації. В такому аспекті автор висвітлює прямі іноземні інвестиції як чи не найголовніший чинник транснаціоналізації. І хоча дана теза є досить суперечливою, однак автор робить спробу обґрунтування та відстоювання власної думки.

Зважаючи на те, що магістерське дослідження повинне носити не лише теоретичне забарвлення, автор висвітлює поняття нематеріальних активів у прямих іноземних інвестиціях в аспекті практичного застосування, а саме - як засіб зниження корпоративних витрат. Автором вважається даний підрозділ практичнообґрунтованим та виправданим, оскільки корпоративні інтереси є проблемою сучасності. Важелі, якими вони б регулювались, активно висвітлюються в правовій, економічній науковій періодиці. Тому запропонований аналіз такої складової прямих іноземних інвестицій як нематеріальні активи вважається автором актуальним саме в силу розгляду їх в аспекті практичного застосування як засобу зниження корпоративних витрат.

Поряд із проблемами, що розглядаються в даному розділі окреме місце займає питання стимулювання здійснення прямого іноземного інвестування. Здійснення інвестиційної діяльності зумовлюється не лише відповідними перевагами, але й передбаченими в законодавстві стимулами та пільгами. З токи зору загальної теорії права, стимули та пільги - це близькі поняття, що відображають особливо сприятливі умови здійснення будь-якої діяльності.

Проблематика, яку автор зобов'язався висвітлити в даному розділі є досить широка. Але поряд з цим саме такий підхід забезпечує комплексність у вивченні прямих іноземних інвестицій, різнобічність подачі матеріалу та виправдовує доцільність вибраної автором теми в якості магістерського дослідження.

2.1 Суть та умови прямих іноземних інвестицій. OLI-підхід (за Д.Даннігом)

Основне визначення прямих іноземних інвестицій сформульовано експертами Міжнародного валютного фонду (МВФ) у 1977 р. та Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) у 1983 р.: «інвестиції вважаються прямими, якщо здійснюються за межами національних кордонів з метою розширення виробництва товарів і послуг, закупівлі товарів для імпорту в країну базування або експорту в треті країни. Їх характерними рисами є те, що інвесторові належить управлінський контроль над підприємствами, і вони виступають у формі акціонерного капіталу і коротко - та довгострокових міжфірмових позик» [85, с. 9]. Середина 80-х років відзначена радикальним поворотом у політиці регулювання прямих іноземних інвестицій в усьому світі. Це було обумовлено прискоренням процесу глобалізації і початком проведення широкомасштабних ринкових реформ у ряді країн Третього світу, а потім і в постсоціалістичних державах. У переважній більшості держав, де колись існувала безліч обмежень на доступ іноземного капіталу і твердий контроль за його діяльністю, загальний вектор регулювання прямих іноземних інвестицій змінився на прямо протилежний. Був переглянутий інвестиційний режим у напрямку максимально повного включення прямих закордонних інвестицій у стратегію економічного розвитку і росту. Це відбилося в безпрецедентній по масштабах і темпам лібералізації режиму регулювання прямих іноземних інвестицій.

Економічною теорією та практикою ринкових систем розроблено засоби, що стимулюють або обмежують ендогенну і екзогенну інвестиційну діяльність. Залежно від стану економіки (стадії циклу, рівня інфляції, дефіцитності держбюджету і платіжного балансу, стратегічних завдань, потреб національної (економічної) безпеки тощо) застосовувалися концепції регулювання, кожна з яких містила цільові настанови двох рівнів: кінцеві (зростання національного доходу, зайнятість, темпи інфляції тощо) та проміжні (співвідношення між попитом і пропозицією щодо капіталу, величина процентних ставок, динаміка грошової маси тощо) цілі. Перші з них визначають вплив грошово-кредитної політики на сферу виробництва, а другі являють собою орієнтири для регулювання в грошово-кредитній і фінансовій сферах.

У цілому виділяються два основних типи торговельних та інвестиційних режимів: зовнішньоспрямовані (експортоорієнтовані) та внутрішньоспрямовані (імпортозаміщуючі). Регулювання іноземного інвестування здійснюється на внутрішньому (країн базування і вкладення капіталу) та зовнішньому (двосторонніх угод, регіональному, світовому) рівнях. Сучасна еволюція іноземного інвестування супроводжується його лібералізацією. В 2000 р. 60 країн ввели до своїх інвестиційних режимів зміни ліберального характеру, які були пов'язані з розширенням системи стимулів, лібералізацією умов діяльності, з лібералізацією галузевого регулювання і із збільшенням кількості гарантій. Водночас 4% їх було спрямовано на зменшення числа стимулів і 2% -- на посилення контролю .

На економіку приймаючої країни іноземне інвестування справляє двоякий вплив. З одного боку, через конкуренцію можливими є гальмування розвитку місцевих фірм або навіть їх банкрутство, а з іншого -- навпаки, присутність іноземних філій змушує національні підприємства мобілізувати зусилля на оптимізації виробничого потенціалу. Іноземна конкуренція може і має бути використана як примусовий стимул до вдосконалення господарської діяльності національних підприємств.

Однак лібералізація режиму прямих іноземних інвестицій, усуваючи формальні перешкоди, полегшує вхід на національні ринки, іноді загострюючи там конкуренцію. З огляду на специфічний характер активів транснаціональні компанії (далі - ТНК) та їх транснаціональних організаційних структур, і тим більше -- на вагомі конкурентні переваги, за якими вони нерідко перевершують національні компанії, прямі іноземні інвестиції здатні посилити концентрацію ринку, а ТНК -- вдаватися до обмежувальної або антиконкурентної практики, що може загальмувати розвиток підприємств у країні-реципієнті. Це свідчить про необхідність диференціації регулюючих функцій держави, а також зваженого і поетапного проведення лібералізації її зовнішньоекономічної діяльності. Головні методи стимулювання іноземних інвесторів охоплюють :

1) фіскальні (зниження податку на доходи корпорацій; податкові канікули; прискорена амортизація; дозвіл на інвестування та реінвестування; зменшення податкових платежів залежно від кількості працюючих чи інших видатків, пов'язаних з працею; скорочення податку на доходи корпорацій залежно від обсягу витрат на маркетинг і підвищення дієздатності підприємства; заходи, спрямовані на збільшення доданої вартості; стимулювання імпорту (звільнення від імпортного мита на інвестиційні товари, устаткування, запчастини, комплектуючі та сировину, пов'язані з виробничим процесом; відстрочки сплати мита на імпортні матеріали); стимулювання експорту (звільнення від експортного мита; пом'якшення оподаткування доходів від експорту; зменшення податків на прибуток для діяльності, що приносить валюту, або на експортну продукцію обробної промисловості; повернення мита);

2) фінансові (прямі субсидії на повне або часткове покриття капіталовкладень, витрат виробництва або вартості маркетингу інвестиційного проекту; субсидована позичка; гарантування позички; поручництво експортного кредитування; покриття витрат венчурного капіталу за рахунок коштів державного бюджету; державне страхування за пільговими ставками; покриття від коливань валютного курсу, знецінення валюти, некомерційних ризиків (експропріації, політичних заворушень);

3) інші (субсидування послуг, включаючи допомогу в пошуках ресурсів на фінансування і втілення проекту, а також на управління ним; надання інформації про ринки і наявність сировини; допомога у навчанні та перенавчанні; технічне сприяння 'ноу-хау'; укладання преференційних урядових контрактів; захист від імпортної конкуренції; спеціальний режим щодо курсу іноземної валюти (включаючи спеціальний валютний курс); спеціальні знижки при переказі прибутку чи капіталу).

В основі залучення кожною країною іноземного капіталу лежать галузеві та регіональні пріоритети. У чистому вигляді їх не існує, тому при дослідженні мову можна вести лише про загальну перевагу тим чи іншим критеріям у рамках пріоритетів економічної політики (це актуально для України, хоча в умовах переходу до ринкової економіки та обмеженості фінансових ресурсів визначення пріоритетів, з одного боку, є дуже складним, а з іншого -- актуальним). Урахування цих критеріїв слугує важливим інструментом регулювання надходження іноземного капіталу в національну економіку.

На макроекономічному рівні надходження прямих іноземних інвестицій регулюється такими інструментами, як податки, тарифи, амортизація, заробітна плата, ціни і валютний курс, а на мікроекономічному -- інструментами, що детермінують функціонування фірми (вимоги до власності; місцеве регулювання рівня цін; лімітування фінансових засобів для інвестицій і набору робочої сили; експортні обмеження; ліцензування імпорту; контроль за використанням технології та іноземної валюти; величини відпускних цін). Заходи щодо регулювання та підвищення результативності діяльності іноземних інвесторів охоплюють широку гаму законодавче закріплених елементів, серед яких, насамперед, можна виділити:

— регулювання інвестицій та участь у власності;

— вимоги до результатів господарської діяльності;

— регулювання репатріації прибутку, дивідендів та інших доходів;

— система інвестиційних пільг;

— система інвестиційних гарантій;

— інформаційне забезпечення.

Регулювання інвестицій та участь у власності включають три базових компоненти:

Резервування за національним капіталом певних галузей і видів виробництва -- для збереження національної безпеки (стосується заборони на участь іноземних інвесторів у акціонерному капіталі визначених секторів, зокрема -- телекомунікацій в Австрії. Греції, Ірландії, Ісландії, Італії, Китаї, Португалії, Туреччині, Швейцарії та Швеції). Усі держави регулюють вкладення іноземного капіталу, встановлюючи сфери, де діяльність іноземних інвесторів обмежено або заборонено. Насамперед, це -- державний сектор економіки, і в тому числі -- залізничний транспорт, зв'язок і комунальне господарство (Франція, Німеччина, Великобританія, Італія). Не допускається або суворо обмежується функціонування іноземного капіталу в оборонному комплексі (США. Японія, Франція, Канада, Колумбія, Італія), у виробництві зброї (Китай), на авіаційному та морському транспорті (США, Японія, Німеччина, Великобританія, Італія, Бельгія), у виробництві алкогольних напоїв (Колумбія), у будівництві та експлуатації атомних або гідроелектростанцій (США, Японія, Франція), в атомній енергетиці (Мексика), у банківській сфері (Бразилія, Італія, Канада, Японія), у страхуванні (Канада), на транспорті (Бразилія, Мексика), у торгівлі товарами невласного виробництва (Ефіопія), у зовнішній торгівлі (Ангола, Гана), у будівництві (Ботсвана), у засобах масової інформації (Бразилія, Мексика), у володінні казино (Китай). Існують заборона та обмеження на ПІІ у деяких галузях і видах виробництва, де присутність іноземних фірм може зумовити надмірний іноземний вплив,-- таких, як видобування корисних копалин, банківська і видавнича справа (Бразилія). Як умова здійснення іноземного інвестування урядами приймаючих країн часто формулюються вимоги щодо участі у ньому елементів національних продуктивних сил: присутності виробників (вкладників) у капіталі, використання місцевих ресурсів і напівфабрикатів вітчизняного виробництва, підготовки кадрів, проведення інвесторами НДДКР, розширення експорту тощо.

Намагання збільшення питомої ваги країни вкладення капіталу в операціях іноземного підприємця (зумовлене рядом причин: участь держави у власності надає можливість посилити контроль за активами інвесторів, а місцеві партнери дістають доступ до інформації про діяльність інвестора і можуть сприяти розробці більш конструктивних ідей щодо регулювання діяльності іноземного капіталу). У Мексиці на основі закону про іноземні інвестиції (1993 р.) для стимулювання надходження зовнішніх коштів дозволено поступове збільшення частки іноземного капіталу в національних підприємствах -- з 49% у 1995 р. до 51% у 2001 р. і до 100% у 2004 р .

Аналізуючи світову практику застосування методів регулювання діяльності приймаючих країн з метою зменшення питомої ваги іноземних інвесторів у власності, можна виділити:

1. фіксацію певного процента участі в ній перед початком інвестування (насамперед, це залежить від галузі або виду виробництва, окупності інвестицій та напряму збуту продукції -- внутрішнього чи зовнішнього);

2. запровадження механізму і часу скорочення участі у власності до межі, де у місцевих партнерів з'являються інтереси навіть до повного права на неї (лімітуючи цю участь, уряд регулює приплив і направленість іноземного інвестування; для підвищення рівня національної участі у власності може бути застосована вимога до іноземного інвестора щодо розширення інвестування у місцеві СП або збільшення капіталу, а також обсягів передання технології та управлінських знань місцевим виробникам);

3. заохочення привілейованих інвесторів шляхом вилучення деяких обмежень (це стосується заборони в Індії до 1981 р. на інвестування, не пов'язане з переданням технології чи експортною орієнтацією; відтоді подібні обмеження перестали поширюватися на таких інвесторів: з нафтоекспортуючих країн, які розвиваються; що направили кошти у пріоритетні галузі промисловості; нерезидентів індійського походження);

4. пряме обмеження іноземної участі у капіталі (як правило, до менш як 50%) (у Іспанії, Канаді та Японії іноземцям дозволено володіти набагато меншою часткою власності у телекомунікаціях; з 1984 р. Індія обмежила розмір іноземної власності в акціонерному капіталі до 40%, Марокко -- до менш як 50%, Філіппіни -- до 60%; у Ефіопії він не повинен перевищувати 73% капіталу СП4; специфіка Індонезії в цьому контексті полягає у дозволі для іноземних інвесторів володіти до 80% власності, проте у випадку довгострокового (15 років) інвестування цей показник вагомо зменшено --до 49%5; трапляються випадки вимог обов'язкового створення СП за участю державного або місцевого приватного інвестора, а також передання власності місцевим фірмам).

Серед інших непрямих заходів щодо регулювання участі у власності та контролю -- резервування за національним урядом призначення одного або більшої кількості представників до ради директорів; право уряду на 'вето' щодо деяких рішень чи вимога про повну одностайність ради директорів у вирішенні деяких питань; обов'язковість консультування з урядом перед прийняттям якихось рішень (крім того, застосовуються обмеження на: використання довгострокових іноземних кредитів; цінні папери іноземного інвестора; права іноземних акціонерів (на виплату дивідендів, відшкодування капіталу після ліквідації підприємства, на приховування інформації з деяких аспектів руху інвестицій); національний склад ради директорів або чисельність емігрантів у ній; право власності на землю чи нерухомість; право на промислову або інтелектуальну власність; ліцензування зарубіжної технології).

Світова практика засвідчила дедалі меншу ефективність впливу даного компонента регулювання на іноземних інвесторів у зв'язку з поліпшенням можливостей щодо їх доступу до зарубіжних ринків і зарубіжних технологій, а також контролю за виробничою діяльністю підприємств без володіння контрольним пакетом акцій завдяки управлінському досвіду. В Індонезії доведено неефективність маніпулювання цією межею внаслідок відсутності достатньої кількості місцевих підприємців, здатних володіти рештою акцій. Крім того, на наш погляд, у даному випадку можливим є використання фіктивних осіб. З огляду на це, можна констатувати тенденцію до послаблення регулювання участі у власності при приватизації державних підприємств.

Дослідження міжнародних методів регулювання діяльності іноземних інвесторів дозволило нам узагальнити вимоги до них і сформулювати умови надання їм пільг. У регіональному аспекті ці пільги пропонуються підприємствам, які створені в менш розвинутих районах або функціонують у ВЕЗ. Іспанія та Греція практикують паралельний селективний вибір найвідсталіших районів і економічних центрів, які швидко прогресують. Надходження іноземних інвестицій до них стимулюється в першу чергу, особливо якщо вони направляються в галузі та сектори, пов'язані з новими технологіями. Уряд Греції пропонує для залучення нових інвестицій спеціальні стимули, зменшуючи (це напрочуд цікавий момент) за їх допомогою обсяг цих інвестицій і тим самим знижуючи ризик іноземних контрагентів: інвестиційні субсидії в розмірі 50% від загальних інвестицій; 50-процентна субсидія для покриття банківської позички; 90-процентне зниження податків на прибуток .

У галузевому аспекті іноземним інвесторам можуть надаватися пільги, а також дозвіл на повне володіння власністю підприємства (зокрема, якщо експортується не менш як 80% його продукції або 50% -- при забезпеченні працею, принаймні, 350 місцевих працівників), дозвіл на володіння 51% (тобто контрольним пакетом) акцій підприємства (якщо воно виробляє наукомістку продукцію, як це має місце у Малайзії). Крім того, у Малайзії іноземний інвестор може володіти 100% капіталу -- за умови нарощування обсягу інвестицій протягом двох років з початку діяльності. До вимог належить і дотримання параметрів стандартизації (в автомобільній промисловості Австралії, у нафтовидобуванні Великобританії, Данії та Норвегії). В обох випадках критерієм (умовою) отримання пільг є створення робочих місць.

Прикладом гнучкої політики регулювання діяльності іноземних інвесторів слугує Китай. Ця країна вже поступово скорочує пільгову податкову політику, і в тому числі -- надання тривалих податкових канікул для певних категорій іноземних інвестицій. Нинішня інвестиційна політика Китаю має на меті вирішення двох завдань: по-перше, відновлення балансу (рівномірності) в розвитку прибережних районів, які швидко розвиваються, та нерозвинутих, розташованих далеко від перших, і по-друге -- стримування нарощування видів виробництва з великими виробничими відходами і непродуктивними затратами енергетичних ресурсів (зокрема, на тисячах підприємств, які виготовляють взуття або іграшки у південних районах). Тут заохочуються прямі іноземні інвестиції у нерозвинуті сільськогосподарські регіони, виробництво хімічних волокон, галузі високої технології (мікроелектроніку, точне машинобудування, цивільне літакобудування, біотехнологію та об'єкти інфраструктури -- порти, шосе, електростанції).

Показники виробничої діяльності іноземної фірми регламентуються і заходами, пов'язаними з режимом роботи (вимогами щодо використання місцевих компонентів, передання технології, кореспондування експортних квот з обсягом продажу на внутрішньому ринку, а також обмеженнями: на чисельність іноземного персоналу (включаючи обмеження у наданні віз); на державні закупки (виключення іноземних інвесторів з державних постачальників); на імпорт інвестиційних товарів; на доступ до місцевих ресурсів, факторів виробництва і телекомунікацій; на використання нової технології; на довгострокову оренду землі та нерухомості; на переміщення операцій у межах країни; на диверсифікацію операцій (діяльності); на одержання місцевих кредитів та інформації; на репатріацію капіталу і прибутку (введення додаткових податків або платежів); на розміщення реклами).

Регулювання репатріації прибутку, дивідендів та інших доходів проводиться не тільки з контролюючими, але й із заохочувальними намірами. У першому випадку -- з метою контролювання операцій іноземних інвесторів через значно поширену практику ухилення від сплати податків, зменшення відпливу капіталу та дивестування. Тут можна виділити такі моменти :

— зобов'язання іноземного інвестора щодо забезпечення мінімального резерву в уповноваженому банку в певному розмірі від його участі в акціонерному капіталі;

— не перевищення обсягу коштів, які переказуються, над загальною сумою одержаних доходів (Гвінея-Бісау) або над їх певною величиною -- 50% (Замбія, Єгипет);

— дозвіл на переказ прибутку, величина якого не перевищує розміру інвестованих коштів (Колумбія);

— дозвіл на переказ усього чистого прибутку раніше від встановленого строку;

— відсутність обмежень на переказ прибутку (Аргентина, Бразилія, Венесуела, Мексика, Перу, Чилі -- у Латинській Америці, Гвінея-Бісау, Кабо-Верде, Марокко (крім амортизаційних відрахувань -- Єгипет, Маврикій) -- у Африці) (в рамках НАФТА заборонено всілякі обмеження щодо руху капіталів, і в тому числі -- всіх видів платежів і переказів; проте як виняток кількісні ліміти можуть встановлюватися при необхідності врегулювати платіжний баланс).

Конкуренція щодо залучення прямих іноземних інвестицій постійно загострюється і вдосконалюється. На початку 90-х років у країнах, які розвиваються, існувало понад 40 різноманітних пільг і заохочень для іноземних інвесторів, а останнім часом понад 70 держав лібералізували режими інвестування у видобувну промисловість. Іноді компаніям-інвесторам дозволено прискорену амортизацію: у Бразилії -- 50--60% капіталу за перший рік, у Малайзії -- 100% протягом 2 років . У цілому систему інвестиційних пільг можна класифікувати за двома видами режиму: звичайні та спеціальні.

Іншим аспектом регулювання іноземного інвестування з боку приймаючої країни, який до того ж визначає її інвестиційний клімат, є жорсткість ступеня регламентації. Так, Сінгапур і Гонконг регулюють діяльність ТНК шляхом створення відповідних макроекономічних умов: уряд Сінгапуру активно втручається у регулювання тарифів, заробітної плати і розвиток пріоритетних напрямів інфраструктури; у Гонконгу, навпаки, державне втручання у процес вільного підприємництва і розвиток ринку є мінімальним.

Податкові пільги слугують важливим спонукальним мотивом для іноземних інвесторів. Найістотнішими з них є зменшення податків на прибуток, яке супроводжується податковими канікулами, звільнення від імпортного мита, зменшення мита, податкові пільги на реінвестування, прискорена амортизація тощо. Розвинуті країни, здебільшого, практикують різноманітні фінансові та фіскальні пільги, у них серед інструментів впливу на інвестиційну політику найважливіше місце займають податки і амортизація. Шляхом зміни величини податків, а також збільшення або зменшення строків амортизації визначаються сфери вигіднішого вкладання капіталу, що, врешті-решт, спрямовує рух економіки в заданому напрямі. Використовуються також інші стимули: зменшення внесків на соціальні потреби (Італія), звільнення від оподаткування інвестиційних резервів (Швеція), пропонування альтернативних пільгових режимів на розсуд інвестора (Австрія, Німеччина).

Основною формою міжнародної експансії транснаціональних компаній є вивезення капіталу. Воно може здійснюватися у двох формах: як прямі, так і портфельні (фінансові) інвестиції. Прямі іноземні інвестиції - основа міжнародної господарської діяльності транснаціональних компаній, форма, в якій реалізується її транснаціональна природа. Саме тому транснаціональною компанією вважають фірму, що здійснює пряме іноземне інвестування.

У світовій економічній літературі існують різні погляди щодо визначення суті прямих іноземних інвестицій. Найпоширенішим методологічним підходом є так званий підхід з точки зору платіжного балансу. Згідно з ним під прямими іноземними інвестиціями розуміють будь-яку позику або придбання власності іноземною компанією, яка більшою мірою належить резидентам країни, що інвестує. Співвідношення власності, яке визначається як 'більшою мірою', на практиці є диференційованим і коливається залежно від національних особливостей конкретної країни.

Друга поширена точка зору на суть прямого o інвестування передбачає, що прямі іноземні інвестиції визначаються як інвестиції, за яких інвестор отримує значні можливості контролю за іноземною фірмою або засновує дочірню компанію за межами власної країни.

Виходячи з наведених визначень, прямі іноземні інвестиції слід трактувати як такі, що охоплюють володіння та/або контроль за господарською одиницею, яка діє за кордоном. Це визначення вказує на визначальну внутрішню властивість прямих інвестицій, однак не охоплює форм її вияву, їх можна визначити з порівняльної характеристики прямих і портфельних інвестицій. Якщо взяти за основу порівняння визначальну властивість портфельних інвестицій - отримання прибутку як різницю в доході на капітал, - то в цій характеристиці важливими є два моменти.

По-перше, транснаціональні компанії рідко здійснюють переведення значних за розмірами капітальних активів між різними країнами. Багато своїх вимог (а нерідко й більшість) вони обслуговують на іноземних ринках капіталу. Наприклад, японська фірма, яка переводить свої виробничі потужності у Південну Корею, може запозичити необхідні кошти у корейських банків або випустити акції чи облігації на корейський фондовий ринок. Таким чином, пряме іноземне інвестування не є наслідком різниці у доході на капітал. Така різниця - головна причина існування портфельних інвестицій, а транснаціональна компанія створюється Для отримання переваг специфічного економічного середовища. Отримання другорядних прибутків від загального рівня відсоткової ставки і доходу на капітал не є метою її заснування. Якщо якась компанія вирішує розгорнути виробництво в іншій країні, то таке рішення зумовлене не відмінністю у вітчизняних та іноземних відсоткових ставках, а можливістю отримання прибутку від ведення основного бізнесу.

По-друге, іноземні та місцеві фірми завжди перебувають у нерівних умовах. Якщо іноземна фірма є абсолютно ідентичною місцевій, навряд чи іноземець вважатиме прибутковим і доцільним входження на місцевий ринок. ТНК повинна мати особливі переваги, як, наприклад, іншу технологію або нижчі витрати у результаті масштабу виробництва, їх реалізація впливатиме на конкурентоспроможність іноземної фірми і виокремлюватиме її з низки місцевих компаній. Отже, прямі іноземні інвестиції не є наслідком відмінностей у доході на капітал. Прямі іноземні інвестиції реалізуються в довгостроковій діяльності компанії за рубежем.

Таким чином, прямі іноземні інвестиції - це інвестиції, які (а) забезпечують володіння та/або контроль за закордонною діяльністю господарської одиниці, (б) реалізуються в отриманні прибутку від ведення основного бізнесу, (в) є довгостроковими.

Здійснення прямого іноземного інвестування - процес перенесення господарської діяльності компанії за кордон. Таке перенесення неможливо оцінити однозначно. Зі зміною середовища господарювання у ТНК виникає коло проблем, яких компанія не мала, коли функціонувала як національна. Таких проблем не мають і національні компанії, у господарський простір яких входить іноземний інвестор. Іноземний підрозділ потрапляє у невигідне становище порівняно з материнською компанією і порівняно з місцевими компаніями. Нерівність становища - фактор, який робить перенесення діяльності за кордон невигідним.

По-перше, ТНК стикаються з певним набором ризиків, не властивих національним компаніям. Насамперед це валютні ризики і ризик можливої експропріації або непослідовних дій уряду. Якщо фірма та її власники з самого початку не зорієнтовані на надмірний ризик, невизначеність зовнішнього середовища може вилитися у справжні (і не малі) витрати для ТНК.

По-друге, підтримання власних виробничих потужностей і дочірніх компаній за кордоном потребує витрат на комунікацію і транспортування, які не є необхідними для місцевих фірм. Такі витрати включають і міжнародні телефонні розмови, і вартість міжнародних перельотів, так само як і вартість втраченого часу внаслідок затримки пошти тощо. Витрати ТНК неминуче зростають.

По-третє, відмінності у мові та культурі між рідною для ТНК та іноземною країнами, з якими національні фірми не стикаються. Вони завжди створюють додаткові витрати для корпорації.

По-четверте, ТНК, принаймні на початку, не має тісних контактів з національною бізнес-спільнотою, не володіє повною інформацією щодо податкового права та інших урядових процедур. Місцеві закони часто спрямовані на те, щоб поставити ТНК у менш вигідне становище.

По-п'яте, транснаціональним фірмам доводиться нерідко відправляти своїх управлінців і технічний персонал у тривалі закордонні відрядження. Як правило, лише вища заробітна плата - єдиний стимул до таких поїздок. Зростання витрат на заробітну плату також є додатковим порівняно з національною компанією.

З огляду на виникнення вагомих додаткових витрат при здійсненні компанією прямого іноземного інвестування її входження в іноземне господарське середовище можливе лише за умови існування переваг, які компенсують всі витрати. Тому будь-який аналіз прямого іноземного інвестування передбачає виявлення сприятливих умов, які змогли б компенсувати недоліки іноземного виробництва. Один із входів виявлення таких переваг запропонований американським ученим Д. Даннігом. Його методика стала широко відомою під назвою 'OLI-підхід'.

За Д. Даннінгом, для здійснення іноземного інвестування необхідні три умови.

Умова перша. Фірма повинна мати перевагу власності (ownership advantage, літера О з абревіатури OLI). Перевага власності - те, що дає фірмі достатньо ринкової влади, щоб компенсувати втрати від закордонного виробництва. Така перевага може мати матеріальний і нематеріальний характер. До переваг власності матеріального характеру відносять продукти або виробничі процеси, до яких фірма не мала доступу на власному ринку (патенти, креслення, торговельна таємниця та ін.). Переваги нематеріального характеру мають торговельна марка, репутація якості та ін.

Умова друга. Іноземний ринок повинен пропонувати перевагу місцезнаходження (location advantage, літера L в OLI). Така перевага означає, що виробництво в іноземній країні буде вигіднішим, ніж виробництво вдома та експорт. Митні податки, квоти, транспортні витрати та низькі ціни на фактори виробництва - найбільш очевидні джерела переваги місцезнаходження. Нематеріальні фактори, як, наприклад, доступ до споживачів, також відіграють істотну роль: багато ТНК діють у сферах, де надання обслуговування 'на місці' є невід'ємною частиною бізнесу компанії (наприклад, готельні послуги).

Умова третя. ТНК повинні володіти перевагами від інтерналізації (internalization advantage, літера І в OLI). Ця умова є найбільш абстрактною з усіх трьох, її можна з'ясувати, розглядаючи альтернативи прямому інвестуванню. Виконання перших двох умов ще не є достатнім для прийняття фірмою рішення про іноземне інвестування. Навіть якщо фірма має переваги від власного продукту чи виробничого процесу (перша умова), навіть якщо існування митних податків і транспортних витрат робить виробництво за кордоном більш прибутковим порівняно з експортом (друг умова), питання про заснування іноземних філій все одно остаточно не вирішено. Залишаються альтернативи: передача ліцензії іноземній фірмі на виготовлення товару чи на виробничий процес, яка дає змогу продати їй креслення і не розпочинати складний і недешевий процес створення іноземних потужностей. Рішення на користь вивезення капіталу у формі інвестицій приймається у тому разі, якщо фірма матиме переваги інтерналізації. Вони виявляються в тому, що продукт краще виробляється, а виробничий процес краще використовується всередині фірми, ніж іншими учасниками ринку. Таким чином, за Д. Даннінгом, переваги інтерналізації можуть розглядатися як достатня умова перенесення виробництва за кордон, яка може виникнути лише за наявності перших двох умов [106, с. 23].

Таким чином, прямі іноземні інвестиції є формою реалізації транснаціональної діяльності фірми, а прийняття компанією рішення про пряме іноземне інвестування залежить від того, чи зможуть переваги інвестування компенсувати недоліки, що супроводжують перенесення виробництва за кордон.

2.2.Альтернативні пояснення суті та причин прямого іноземного інвестування. Прямі іноземні інвестиції як показник транс націоналізації

Незважаючи на домінування визначення суті прямих закордонних інвестицій як інвестицій, що реалізуються в отриманні прибутку від ведення основного бізнесу, в економічній науці існують і інші тлумачення. Через недосконалість їх не використовують часто, однак в окремих випадках, передусім коли здійснюється багатофакторний аналіз причин міжнародного інвестування, вони використовуються активно. Найчастіше беруть до уваги два пояснення. Перше пояснює прямі інвестиції як наслідок поліпольної конкуренції через яку окремі фірми цілком випадково опиняються на іноземних ринках. У такому трактуванні інвестиції постають як похідна від дії суто об'єктивних сил - сил ринку. Суб'єкт процесу - компанія, що приймає рішення про інвестування, - залишається за межами визначення. У цьому - однобокість пояснення. Процес прямого інвестування не є простим або випадковим. Заснування іноземних філій і здійснення успішної діяльності - результат складної комплексної роботи компанії. Оскільки місцеві фірми вже з самого початку мають безперечні переваги перед ТНК, для кожної компанії, що прагне до інвестування за кордон, прийняття рішення базується на свідомому аналізі власних потенцій і обґрунтуванні майбутнього ефекту від виходу на іноземний ринок інвестицій. Тому процес прямого інвестування не можна визначати як об'єктивний. Його суть у тому, що він об'єктивно зумовлений.

Друге пояснення прямих іноземних інвестицій є суто фінансовим: прямі іноземні інвестиції - це форма міжнародних потоків капіталу, які базуються на відмінностях у ставках доходу та ризику в різних країнах. У чому недосконалість такого твердження? Дохід і ризик дійсно беруться компанією до уваги, коли приймається рішення стосовно здійснення нею прямого іноземного інвестування. Однак це обмежений підхід. Він не пояснює, як пряме іноземне інвестування пов'язане зі встановленням управлінського контролю за іноземними підприємствами. Якщо проблема полягає лише у переведенні капіталу з однієї країни до іншої з метою отримання доходу за вищою ставкою, то міжнародні портфельні інвестиції можуть виконати це завдання краще, ніж пряме інвестування фірмами, основним бізнесом яких є виробництво і маркетинг.

В альтернативних поясненнях причин, що спонукають до прямого іноземного інвестування, вчені відійшли від моделей поліпольної конкуренції. В основу їх пояснень покладено поєднання прямого іноземного інвестування з конкретним типом ринкової влади. Відтак набули поширення два підходи: підхід С. Хімера і теорія привласнення.

Головна ідея Стівена Хімера, викладена у книзі 'Міжнародні операції національних фірм: Дослідження прямих іноземних інвестицій', - поєднання вчення про прямі іноземні інвестиції з класичними моделями недосконалої конкуренції на товарних ринках. За С. Хімером, прямим іноземним інвестором є монополіст або олігополіст (що трапляється частіше) на товарних ринках. Причина інвестування в іноземні підприємства - послаблення конкуренції та захист своєї ринкової влади.

Підхід С. Хімера пояснює досить поширену серед ТНК стратегію 'захисного інвестування'. Багато компаній засновують закордонні підприємства, які не є прибутковими, з метою обійти своїх основних конкурентів на закордонних ринках. Так, 'Кока Кола' може створити іноземну філію лише тому, що коли вона цього не зробить, то це зробить 'Пепсі Кола'. 'Форд' та 'Дженерал Моторз' заснували підприємства зі збирання автомобілів у країнах третього світу, щоб не допустити один одного на ці ринки. Хоча таке 'захисне інвестування' значною мірою нагадує звичайну конкуренцію, С. Хімер досить переконливо розглядає це явище як олігополістичну поведінку, яка втілюється у короткострокову конкуренцію між невеликою кількістю господарюючих суб'єктів для завоювання ринкової влади [103, c. 74]

Вплив на конкуренцію через 'захисне інвестування' породжує щонайменше дві важливі проблеми. По-перше, якщо припустити, що прямі іноземні інвестиції, як вважає С. Хімер, насправді знищують конкуренцію на товарних Ринках, то уряди відповідних країн повинні бути готові їх контролювати. Отже, проблема перша: будь-який монополіст чи олігополіст, який прагне захистити свою ринкову владу, вступає у суперечність з національними інтересами країни, яка приймає його капітал. Наприклад, дочірнє підприємство англійської компанії з виробництва паперу, розташоване в Сінгапурі, може за вказівкою материнської компанії не продавати продукцію до Австралії та Індії, ринки яких приносять великі прибутки тамтешнім дочірнім підприємствам. Уряд країни-реципієнта, тобто уряд Сінгапуру, може розцінити ці дії як такі, що суперечать його інтересам, і вплинути на діяльність материнської компанії, змусивши її або не обмежувати конкуренцію, або залишити Сінгапур і звільнити місце для інших інвесторів, які активно експортуватимуть із Сінгапуру.

Проблема друга: 'захисне інвестування' спричиняє певні додаткові витрати. Зарубіжний підрозділ ТНК буде схильний до лобіювання у місцевому уряді певних захисних заходів, наприклад, запровадження імпортних обмежень на папір. Сінгапурський підрозділ .англійської компанії отримає від цього додаткові прибутки, а країна-реципієнт програє, оскільки на ринку створиться монополія іноземного виробника.

Таким чином, підхід С. Хімера спрямований не лише на визначення причини прямого іноземного інвестування, а й на з'ясування проблем, які можуть його супроводжувати.

В теорії привласнення основні переваги, якими володіє фірма та які зумовлюють існування прямих іноземних інвестицій, не таять у собі загрози конкуренції на товарних ринках, які розглядає С. Хімер. Вихідним у теорії привласнення є положення, що компанія має здійснювати інвестування для розвитку досконалого управління, отримання якісної інформації про покупців, використання нових технологій і створення кращих продуктів. Головна проблема компанії в цьому випадку - отримання відповідного прибутку на інвестиції та продовження інвестування для постійного поглиблення специфічних для цієї фірми переваг. Величина прибутку, який фірма може отримати, обмежується конкуренцією з боку інших компаній, представлених на цьому товарному ринку. Кожна компанія намагається створити й використати власні специфічні переваги. Реалізація таких переваг є ядром теорії.

Специфічні для компанії переваги змушують її здійснювати пряме іноземне інвестування з тих самих причин, з яких вона будує 'вдома' власні виробничі потужності. Питання 'чи інвестувати за, кордон' є міжнародним аспектом проблеми щодо розмірів фірми (виробляти чи купувати; придбати у власність чи орендувати тощо). Для отримання потенційних доходів від своїх переваг компанії нерідко вигідніше встановлювати контроль за виробництвом і мати підприємство у своїй власності: за відсутності жорсткого контролю й розподілу іноземного підприємства між кількома власниками специфічні для фірми, переваги можуть бути втрачені. Наприклад, коли компанія володіє виключною інформацією щодо організації та контролю за певними технологічними процесами, то поділ контролю між кількома власниками неминуче призведе до зниження ефективності та якості. Якщо компанія розкриє свою інформацію для партнерів у країні-реципієнті, ці знання можуть бути використані для конкуренції з самою компанією.

Теорія привласнення визнана як така, що має більшу силу передбачення порівняно з підходом С. Хімера. її відносно сильні сторони полягають у тому, що вона передбачає комплексне тлумачення цілей прямого іноземного інвестування і проблем, які постають з їх реалізацією. Цілями, що одночасно трактуються як причини інвестування, пропонується динамічний розвиток галузей високих технологій. Це теоретичне припущення обґрунтоване практикою функціонування ТНК. Прямі іноземні інвестиції тяжіють до високотехнологічних галузей, оскільки їх залежність від комплексу навичок і знань приносить фірмам додатковий прибуток від прямого контролю за всіма іноземними філіями. Проблеми у транснаціональної компанії виникають у тому разі, коли стає складно гарантувати, що всі доходи від технологічних переваг будуть отримані безпосередньо компанією. З огляду на це, якщо компанія сумнівається в тому, чи вдасться їй зберегти ефективний контроль за своїми іноземними філіями, вона утримається від інвестицій у виробництво [103, с.58.].

Теорія привласнення має також відмінне від теорії С. Хімера політичне значення. Вона наголошує на виробничій природі більшості специфічних для фірми переваг, надаючи перевагу політиці, яка або не втручається у процес прямого іноземного інвестування, або за допомогою сприятливого державного економіко-правового режиму позитивно впливає на нього. Відповідь На питання, 'яка політика є більш доцільною: політика невтручання чи преференційна політика', залежить від того, якою мірою компанія здатна привласнити результати інвестування у виробництво. Якщо вона спроможна зробити це, уряду приймаючої країни варто здійснювати політику невтручання. Якщо компанія неспроможна привласнити результати інвестування, уряд, зацікавлений в отриманні інвестицій, має здійснювати преференційну політику, спрямовану на підтримку прямого інвестування.

Отже, альтернативними причинами прямого іноземного інвестування є, по-перше, прагнення компанії до зменшення конкуренції та захисту своєї ринкової влади, які породжують 'захисне інвестування', по-друге, наявність у компанії специфічних переваг, що формуються передусім у результаті опанування високотехнологічним виробництвом і реалізуються через привласнення результатів інвестування.

2.3 Нематеріальні активи у прямому іноземному інвестуванні як засіб зниження корпоративних витрат

Інвестиційна активність транснаціональних компаній істотно залежить від конкретної галузі. В деяких галузях ТНК займають основні позиції, в інших - іноземна частка незначна. Загальновідомо, що більшість ТНК сконцентрувала свою діяльність у галузях з відносно великою часткою високих технологій. У чому причина такого явища?

Ступінь транснаціоналізації галузі значною мірою визначається такими змінними, як науково-дослідницькі та дослідно-конструкторські роботи, витрати на маркетингові дослідження, кількість наукових і технічних працівників, новизна і складність продукції, її диференціація.

Ці змінні покладено в основу концепції іноземної інвестиційної активності компанії, що базується на нематеріальних активах. Такі активи - специфічні для кожної окремої фірми (FSA, firm-specific assets). Вони є власними активами фірми і втілюються у гуманному капіталі, представленому найманими працівниками; патентах або інших ексклюзивних технічних знаннях; авторських правах; торговельних марках і навіть ще більш нематеріальних активах - управлінських навичках і репутації компанії.

Існує дві причини, через які нематеріальні активи більшою мірою сприяють зростанню прямих іноземних інвестицій, ніж матеріальні активи:

1) нематеріальні активи - мобільніші й завдяки цьому їх легко перевести з одного місця в інше. Наприклад, інженер або менеджер може відвідати багато окремих виробничих підрозділів за порівняно низьких витрат;

2) значна частина нематеріальних активів базується на знаннях, які часто мають характер суспільного блага (блага, доступного для всіх, за яке не треба сплачувати прямим шляхом). Ці активи легко трансформуються в додаткові виробничі потужності за досить низьких витрат.

Наприклад, креслення нової продукції або нові технології, які можна використати на додаткових виробничих потужностях, не зашкодивши первісному виробництву. Креслення у цьому випадку є суспільним благом для всіх виробничих підрозділів. Схожі властивості мають хімічні формули та фармацевтичні технології. Під цю категорію підпадають також торгові марки та інші маркетингові інструменти. Матеріальні активи, що базуються на фізичному капіталі (наприклад, обладнання), таких характеристик не мають. Фізичний капітал зазвичай не може надавати послуги в одному місці, не зменшивши обсягу послуг в іншому.

Така властивість нематеріальних активів має важливе значення для ефективного функціонування фірми та для ринкової структури. Мобільність нематеріальних активів і суспільний характер їх певних категорій (зокрема, тих, що базуються на знаннях) покладено в основу концепції 'економіки мультизаводського виробництва' (economy of multi-plant production). Згідно з цією концепцією одна фірма з двома виробничими підрозділами є більш ефективною, ніж дві незалежні фірми з одним виробничим підрозділом кожна. Фірма з кількома виробничими підрозділами (ТНК) може один раз інвестувати в науково-дослідні і дослідно-конструкторські розробки, у той час як дві незалежні фірми мусять робити це кожна окремо. Галузева структура у випадку двох фірм включає в себе повторювання FSA. Принцип мінімізації витрат вимагає створення ТНК як рівноважної ринкової структури у галузях, де FSA відіграють істотну роль. Особливе значення цієї концепції в тому, що практика підтверджує її висновки.

Існує і обернена закономірність. Вивезення фізичного капіталу мотивується цільовою функцією компанії. Вона може бути реалізована насамперед за рахунок мінімізації витрат. Однак економіка, в якій ефект масштабу досягається за рахунок інтенсивного використання фізичного капіталу, сама по собі не зумовлює пряме іноземне інвестування. Ефект масштабу - наслідок економічної ефективності централізованого, а не географічне диверсифікованого виробництва. Однак деякі галузі з високою інтенсивністю фізичного капіталу також можуть бути галузями, в яких значну роль відіграють FSA (наприклад, автомобілебудування).

Таким чином, ТНК мають виступати експортерами послуг FSA, тобто послуг управлінських, інженерних, маркетингових та фінансових, які значною мірою базуються на людському капіталі. До них також відносять послуги патентів і торговельних марок, які належать до активів, що базуються на знаннях. Філії ТНК мають імпортувати ці послуги в обмін на репатрійовані прибутки, роялті, платежі або на кінцеву продукцію.

Інвестиції в нематеріальні активи мають ще одне вагоме для ТНК значення. Воно пов'язане з питанням 'чому ТНК прагне використовувати свої активи за кордоном, відкриваючи або купуючи дочірні підрозділи, замість того, щоб продавати права чи ліцензії на використання цих активів іноземній фірмі'. Хоча відповідь на нього ґрунтується на багатофакторному аналізі, проте фахівці з міжнародного бізнесу як основну причину називають численну кількість транс-акційних витрат, які виникають у комерційних відносинах між контрагентами. Витрати при відкритті іноземних філій (внутрішньокорпоративні витрати) також можуть бути надзвичайно великими, однак вони значно менші за витрати на ліцензування та інші форми розрахунків, що опосередковують міжкорпоративні зв'язки. Інтерналізація, яка відбувається через пряме інвестування в межах ТНК, сприяє зниженню витрат транснаціональної компанії та підвищує п конкурентоспроможність. Тут і постає питання про роль у зниженні внутрішньокорпоративних витрат інвестування в нематеріальні активи. Відповідь на нього базується на розмежуванні понять 'інтерналізація в межах компанії' та 'інтерналізація в межах галузі'.

Одна з причин переваг інтерналізації, суб'єктами якої є незалежні компанії, - суспільні блага, зокрема ноу-хау, їх поширення сприяє підвищенню ефективності іноземного виробництва всіх компаній галузі. Водночас воно може призвести до розпорошення вартості FSA окремої компанії, отже, послабити її конкурентоспроможність.

Якщо інженери можуть 'постачати' технологію для всієї галузі за майже нульових витрат, то це саме можуть зробити й покупці ліцензії ТНК, які її 'зрадили' й започаткували власний бізнес, використовуючи набуті у ТНК знання. Ліцензіат може також передати технологію третій стороні. Таким чином, при продажу іноземній фірмі ліцензії чи права на використання нематеріальних активів ТНК потенційно потрапляє у загрозливу ситуацію, що результати її інвестування в нематеріальні активи будуть поширені в усій галузі. Це і є причиною внутрішньокорпоративної інтерналізації активів, що базуються на знаннях. Для інвестицій у матеріальні активи ця проблема не є актуальною, оскільки матеріальні активи завжди постають у формі приватних благ. Внутрішньокорпоративна інтерналізація активів, що базуються на знаннях, - друга причина переважної концентрації діяльності транснаціональних компаній у галузях з великою часткою високих технологій.

Таким чином, інвестування в нематеріальні активи зумовлює внутрішньокорпоративну інтерналізацію. Це стосується багатьох сторін інвестиційної діяльності ТНК. Так, новизна й складність продукції, з якою прагне вийти на ринок компанія, може означати, що простого продажу іноземному покупцеві креслення ще не достатньо для успішного її виробництва. Але витрати на навчання іноземного технічного та управлінського персоналу можуть бути надто великими, у такому разі для фірми краще відкрити власне відділення та відрядити власних інженерів, техніків і управлінців за кордон на певний час.

Важливим нематеріальним активом ТНК є репутація якості її товарів. Якщо ТНК надає ліцензію іноземній фірмі, в не відкриває свій підрозділ за кордоном, то в іноземної фірми може виникнути спокуса знехтувати якістю задля отримання короткострокових прибутків, підірвавши таким чином у довгостроковій перспективі репутацію ТНК.

Ще один приклад. Через новизну та складність технології у ТНК і в іноземної компанії-покупця може виникнути непевність щодо ступеня легкості, з яким технологія може бути передана іншій стороні, та можливих ускладнень на початковому етапі її впровадження у виробництво. Складання письмового варіанту ліцензійної угоди за цих умов неможливе. Більше того, природа нематеріального капіталу ТНК невідома потенційному покупцю або ліцензіату. Для ТНК досить складно переконати їх заплатити за товар ціну, якої він вартий, не розкривши його технічних складових.

Таким чином, через суспільну природу нематеріальних активів, яка полягає в тому, що вартість знань може бути легко 'розподілена' між багатьма учасниками ринку, процес інтерналізації перших відбувається саме на внутрішньокорпоративному рівні через пряме іноземне інвестування, яке є ефективним засобом зниження корпоративних витрат і підвищення конкурентоспроможності ТНК.

2.4 Стимулювання здійснення прямого іноземного інвестування

Здійснення інвестиційної діяльності зумовлюється не лише відповідними перевагами, але й передбаченими в законодавстві стимулами та пільгами. З токи зору загальної теорії права, стимули та пільги - це близькі поняття, що відображають особливо сприятливі умови здійснення будь-якої діяльності.

На думку А.В. Малько, «правовий стимул - це правове заохочення до законної дії, що створює для задоволення власних потреб суб'єкта режим сприяння» [83, с. 50]. Характерною рисую правового стимулу є відсутність примусу, залишення для адресата правового регулювання певного права вибору. Як правило, правовий стимул діє як певна додаткова (в порівнянні з загальним статусом) перевага, яка заохочує здійснення суб'єктом бажаних дій, в першу чергу, шляхом використання не адміністративних, а економічних засобів створення зацікавленості. Таким чином, інвестиційний стимул - це норма, що закріплює певну додаткову перевагу (податкового, митного чи іншого характеру), яка також є умовою добровільного здійснення інвестицій для заохочення капіталовкладення в певний сектор економіки чи для залучення особливо великих інвестицій. Інвестиційні стимули покликані створювати сприятливий конкурентний стан інвестора, що погодився здійснити ризиковане капіталовкладення в конкретну сферу економіки.

Для того щоб правові стимули і правові обмеження були ефективними правотворчий орган повинен модифікувати їх систему з врахуванням зміни різних факторів (в першу чергу економічних і соціальних). Важливо законодавцю враховувати і часове застаріння даних юридичних інструментів. Так, матеріальне заохочення, якщо воно лишається на одному і тому ж рівні, то з часом втрачає своє стимулююче навантаження.

Необхідно знати і те, що правові стимули і правові обмеження мають не тільки 'світлі сторони' (наприклад, заохочення, стимулюючи одну дію, одночасно позитивно обмежує інші, а покарання, обмежуючи одні, одночасно негативно стимулює інші), які приносять деякий небажаний ефект, але і 'тіньові' сторони з небажаним ефектом (негативний результат). Так матеріальна заінтересованість без належного поєднання з матеріальною може не тільки стимулювати добросовісне і чесне відношення до праці але і при деяких умовах підштовхувати людей на вчинки, що суперечать інтересам суспільства, законам. Сучасна дійсність, що характеризується регіональним егоїзмом, зростанням економічної злочинності яскраво підтверджує це.

Разом з цим зустрічаються правові норми з прямою і зворотною мотивацією. Це означає, що в деяких випадках заборони, замість стримуючих мотивів можуть викликати поштовх до конфліктної поведінки.

Однак данні небажанні ефекти не можуть поставити під сумнів необхідність самих правостимулюючих і правообмежуючих засобів. Мистецтво законодавця зводиться до того, щоб максимально мінімізувати подібні негативні результати.

Виходячи з вище вказаного слід зазначити , що серед численних причин руйнівних процесів, що відбуваються в Україні, та шляхів їх подолання , основні вбачають у сфері оподаткуванні . І хоча не варто вважати податки універсальним засобом усунення всіх хиб та прорахунків у здійсненні економічної політики, конструктивна податкова діяльність, безумовно, - один з найефективніших інструментів державного регулювання економіки. Від її а зваженості та досконалості суттєвою мірою залежить результативність заходів щодо подолання затяжної, системної кризи.

Під поняттям «пільги» в праві розуміється правове виключення із загального правила регулювання тих чи інших відносин, що встановлюється для більш повного задоволення суб'єктом своїх інтересів, полегшення умов його діяльності. На думку І. С. Морозової, пільги - це юридичний засіб, за допомогою якого створюється режим найбільшого сприяння для інтересів й потреб суб'єктів, що має для останніх компенсаційне, стимулююче и гарантійне значення [82, с. 4]. Як відмічає А.В. Малько, «при встановленні пільг законодавець ставить ціль покращити матеріальний або моральний стан окремих суб'єктів, переводить процес задоволення їх інтересів в більш сприятливий режим»[84, с. 75].

Виходячи із специфіки режиму іноземного інвестування, пільги можна визначити як особливий вид переваг, що надаються іноземним інвесторам в силу їх правового статусу і направленні на створення особливо сприятливого клімату для капіталовкладень.

Відповідно до загальноправової характеристики стимулів та пільг останні можна розглядати в якості різновиду інвестиційних стимулів в тому випадку, якщо вони (пільги) направленні на заохочення капіталовкладень. Разом з тим, інвестиційні стимули можуть встановлюватись на індивідуальній основі (тим інвесторам, що погоджуються з додатковими умовами інвестування), а інвестиційні пільги надаються в силу іноземного походження капіталу (без пропозиції додаткових умов інвестування). Таке співвідношення стимулів та пільг підтверджується й аналізом зарубіжного законодавства.

Ні одна країна не може примушуватись до встановлення пільгового режиму для іноземного капіталу. Зазвичай пільги вводяться для заохочення додаткових капіталовкладень і характерні для країн з перехідною економікою. В багатьох країнах пільги іноземним інвесторам та підприємствам з їх участю носять не загальний характер, а застосовуються лише до довгострокових інвестицій, пріоритетним інвестиційним проектам, крупним капіталовкладенням чи до інвестицій, що вносяться у встановлений проміжок часу.

В Україні статус пільг для іноземних інвесторів змінювався багаторазово, і існуючу ситуацію не можна назвати сприятливою для заохочення іноземних інвестицій. Юридичні (в першу чергу податкові) пільги надавались іноземним інвесторам в попередніх законах про режим іноземного інвестування. Так Закон України, що був прийнятий в 1992 році «Про інвестиційну діяльність» передбачив, що регулювання умов інвестиційної діяльності здійснюється шляхом системи податків з диференціацією суб'єктів та об'єктів оподаткування, податкових ставок та пільг (ст.12). Закон України, що був також прийнятий в 1992 році «Про іноземні інвестиції» звільняв всі підприємства з іноземними інвестиціями від спати податку на прибуток строком на 5 років.

Закон України «Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб'єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження» від 17.02.2000р. ввів національний режим для валютного та податкового регулювання у відношенні іноземних інвесторів, скасувавши всі існуючі пільги, закріплені попереднім законодавством про іноземні інвестиції. На сьогоднішній день надання пільг іноземним інвесторам можливе лише у дуже обмеженій кількості випадків: якщо аналогічні пільги надані підприємствам без участі іноземного капіталу (тобто в рамках національного режиму) або в силу прийняття спеціального закону. Подібне «вороже» відношення держави до надання іноземним інвесторам та підприємствам за їх участі пільг є невиправданим.

Поряд з цим не слід путати інвестиційні пільги з окремими правилами та процедурами, встановленими для регулювання іноземного інвестування та обумовленими особливим характером інвестицій (такі, як звільнення майна, що ввозиться іноземними суб'єктами в якості вкладу в установчий фонд підприємства, від сплати митного збору та ПДВ).

Гарантом успішного залучення іноземних інвестицій в країну є стабільність та передбачуваність інвестиційного законодавства. Це гарантовано, до речі, в ч.1 ст. 18 Закону України «Про інвестиційну діяльність». Поряд з цим всілякі пільги та правові стимулу слугують гарним інструментом в державній політиці щодо залучення іноземних інвестицій. Однак їх використання не повинне дискримінувати вітчизняне підприємництво.

Проаналізувавши різні аспекти вивчення поняття прямих іноземних інвестицій відштовхуватись, на думку автора, першочергово варто від прямих іноземних інвестицій сформульованого експертами Міжнародного валютного фонду (МВФ) у 1977 р. та Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) у 1983 р.: «інвестиції вважаються прямими, якщо здійснюються за межами національних кордонів з метою розширення виробництва товарів і послуг, закупівлі товарів для імпорту в країну базування або експорту в треті країни. Їх характерними рисами є те, що інвесторові належить управлінський контроль над підприємствами, і вони виступають у формі акціонерного капіталу і коротко - та довгострокових міжфірмових позик» [99, с. 223]. Середина 80-х років відзначена радикальним поворотом у політиці регулювання прямих іноземних інвестицій в усьому світі. Це було обумовлено прискоренням процесу глобалізації і початком проведення широкомасштабних ринкових реформ у ряді країн Третього світу, а потім і в постсоціалістичних державах. У переважній більшості держав, де колись існувала безліч обмежень на доступ іноземного капіталу і твердий контроль за його діяльністю, загальний вектор регулювання прямих іноземних інвестицій змінився на прямо протилежний. Був переглянутий інвестиційний режим у напрямку максимально повного включення прямих закордонних інвестицій у стратегію економічного розвитку і росту. Це відбилося в безпрецедентній по масштабах і темпам лібералізації режиму регулювання прямих іноземних інвестицій.

Підсумовуючи, варто виділити, що альтернативними причинами прямого іноземного інвестування є, по-перше, прагнення компанії до зменшення конкуренції та захисту своєї ринкової влади, які породжують 'захисне інвестування', по-друге, наявність у компанії специфічних переваг, що формуються передусім у результаті опанування високотехнологічним виробництвом і реалізуються через привласнення результатів інвестування.

Дослідивши поняття нематеріальних активів в аспекті прямих іноземних інвестицій, варто наголосити, що саме через суспільну природу нематеріальних активів, яка полягає в тому, що вартість знань може бути легко 'розподілена' між багатьма учасниками ринку, процес інтернаціоналізації перших відбувається саме на внутрішньокорпоративному рівні через пряме іноземне інвестування, яке є ефективним засобом зниження корпоративних витрат і підвищення конкурентоспроможності.

Створюючи сприятливі умови для вкладання іноземного капіталу, слід зважати й на те, що інтереси іноземних інвесторів майже ніколи не збігаються із загальнонаціональними інтересами країни - реципієнта інвестицій і за ступенем їх збігу іноземних інвесторів поділяють на добросовісних, недобросовісних та псевдоінвесторів. Добросовісність визначають таким веденням справи інвестором, яке разом із забезпеченням йому прийнятного доходу зміцнювало б також економіку сторони, що приймає іноземний капітал. Тому головним завданням для України при залученні конче необхідних для структурної перебудови економіки держави іноземних інвестицій є створення таких умов щодо іноземного інвестування, які б при гарантуванні засад економічної безпеки держави одночасно забезпечували максимальне зближення інтересів держави з інтересами іноземних інвесторів.

В даному розділі автор намагається перейти від теоретичного до практичного вивчення прямих іноземних інвестицій. Аналіз статистичних показників дає змогу автору структурного вивчення питання - через аналіз відсоткового співвідношення показників, через аналіз динаміки їх зростання.

Інвестиційний клімат в Україні складається з безлічі складових, головними з яких є ступінь довіри інвесторів до органів влади, стабільність й прогнозованість економічної й політичної ситуації, прозорі ринкові й структурні перетворення, наявність відповідної ринкової інфраструктури, ріст економіки.

Виходячи із вищезазначеного, автор береться проаналізувати коло правових питань, що пов'язані із функціонуванням так званих вільних економічних зон. На їх прикладі автором буде зроблений аналіз щодо ступеня довіри інвесторів до органів влади, стабільності й прогнозованості економічної й політичної ситуації, прозорості ринку структурних перетворення, наявності відповідної ринкової інфраструктури, росту економіки тощо.

В Україні правова база для створення СЕЗ розроблювалася на початку 90-х років минулого століття разом із прийняттям так званих законів першої хвилі. Автор в даному розділі робить спробу аналізу еволюції законодавства про СЕЗ, а також розглядає сучасний стан даного питання.

Також автор в даному розділі в аспекті аналізу СЕЗ робить спробу проаналізувати різні модифікації СЕЗ, даючи оцінку функціонуванню СЕЗ як вільних економічних зон, територій пріоритетного розвитку, зон вільного підприємництва тощо.

Враховуючи спеціалізацію свого вищого навчального закладу, автор окремим підрозділом розглядає прямі іноземні інвестиції як спосіб ухилення від сплати податків. Усвідомлюючи, що дедалі більшого значення в українському економічному просторі набуває проблема ухилення від сплати податків. Останнім часом це навіть стало нормою поведінки багатьох суб'єктів господарської діяльності. Специфічною причиною прямого іноземного інвестування є прагнення компанії обійти існуючі в материнській країні правові норми, що регламентують сплату податків. Як засвідчує практика, зростання обсягів прямих іноземних інвестицій не в останню чергу зумовлене саме реакцією на оподаткування. Висвітлення даного питання є досить актуальним. Тому автор робить спробу в даному розділі як можна детальніше розглянути прямі іноземні інвестиції як спосіб ухилення від сплати податків.

Наступна проблема, яку автор підіймає в цьому розділі, прямо і опосередковано витікає із попередньої. Прямі іноземні інвестиції розглядаються автором в контексті економічної безпеки країни. Розгляд ситуації, що складається у виробничій сфері світової економіки показує, що з послабленням міждержавних бар'єрів все більш важливим фактором розвитку промислових фірм стають зовнішньоекономічні операції, в тому числі іноземне інвестування. Саме в даному підрозділі автором ставиться під сумнів, чи виключно позитивне забарвлення носять іноземні інвестиції. Обґрунтовується доцільність переоцінки ролі іноземних інвестицій в економіці України. А також - пропонується ряд заходів задля забезпечення економічної безпеки від недобросовісного іноземного інвестування. Вцілому автор має намір надати виключно практичного забарвлення заключному розділу магістерського дослідження.

3.1 Статистичний аналіз впливу прямих іноземних інвестицій на економіку України

На сьогодні вже створено єдине правове поле для інвестування, зокрема, Законами України «Про інвестиційну діяльність» й «Про режим іноземного інвестування» забезпечено всім суб'єктам інвестиційної діяльності, незалежно від форм власності й господарювання, рівні права здійснення інвестиційної діяльності, збереження умов, при яких було здійснене інвестування, передбачені гарантії захисту інвестицій.

Для підвищення захисту іноземних інвестицій Законом України від 16.03.2000 №1547-ІІІ ратифіковано Вашингтонську конвенцію 1965 року про порядок дозволу інвестиційних спорів між державами й іноземними особами [49].

Для сприяння інтенсивному економічному співробітництву між країнами в області інвестування, обігу приватного капіталу й економічного розвитку держав, стійких правил для інвестування, збільшення ефективності використання економічних ресурсів міждержавні угоди «Про сприяння й взаємний захист інвестицій» підписані вже з 70 країнами світу. Ще ряд проектів угод перебувають у стадії узгодження.

Протягом 2007-2008 років зусилля Уряду були спрямовані на поліпшення інвестиційного клімату й подолання нестабільності, що виникла внаслідок ліквідації в законодавстві пільг для інвесторів, які реалізовували інвестиційні проекти в технопарках і вільних економічних зонах, а також нестабільності через затяжну дискусію, що стосується реприватизації раніше приватизованих підприємств, посилення податкового преса й лібералізації торговельного режиму.

Свідченням цього є активізація інвесторів на вітчизняному ринку й збільшення обсягів залучення прямих іноземних інвестицій.

У цілому, приріст сукупного обсягу іноземного капіталу в економіці країни за 2008 рік склав 4295,9 млн. USD, що становить 54,8% до приросту за 2007 рік.

Загальний обсяг прямих іноземних інвестицій, внесених в Україну, станом на 1 січня 2008 року склав 21186,0 млн. USD, що становить 125,4% до обсягів інвестицій на початок 2007 року й 454,6 USD на душу населення.

У 2008 році в економіку України іноземними інвесторами вкладено 1319,9 млн.дол. прямих інвестицій, у т. ч. з країн СНД надійшло 69,0 млн.дол. (5,2% до загального обсягу), з інших країн світу - 1250,9 млн.дол. (94,8%). Нерезидентами вилучено капіталу на 340,4 млн.дол.

Основними формами залучення капіталу були грошові внески, які склали 754,3 млн.дол. (57,1% вкладеного обсягу), та внески у формі рухомого і нерухомого майна - 483,6 млн.дол. (36,6%).

Обсяг прямих іноземних інвестицій в Україну на 01.01.2008р. становив 6657,6 млн.дол., що складає 140 дол. на одного мешканця України. Приріст іноземного капіталу у 2007 році склав 1185,7 млн.дол. (21,7%).

Інвестиції надійшли із 114 країн світу і найбільші обсяги внесено нерезидентами з:

- США - 1074,8 млн.дол. (16,1% до загального обсягу);

- Кіпру - 779,2 млн.дол. (11,7%);

- Сполученого Королівства - 686,1 млн.дол. (10,3%);

- Нідерландів - 463,9 млн.дол. (7,0%);

- Німеччини - 441,4 млн.дол. (6,6%);

- Віргінських островів, Британських - 381,0 млн.дол. (5,7%);

- Російської Федерації - 377,6 млн.дол. (5,7%);

- Швейцарії - 319,5 млн.дол. (4,8%);

- Австрії - 252,1 млн.дол. (3,8%).

Цим 9 країнам належить 71,7% загального обсягу прямих інвестицій в економіку України.

Найбільш інвестиційно привабливими, як вказується на Рис. 3.1. в Україні залишаються підприємства оптової торгівлі і посередництва в торгівлі - 996,3 млн.дол. (15,0% загального обсягу інвестицій) і підприємства харчової промисловості та перероблення сільськогосподарських продуктів - 988,3 млн.дол. (14,8%). Інтерес у нерезидентів також викликають підприємства машинобудування (виробництво машин, електричного, транспортного та електронного устаткування) - 597,3 млн.дол. (9,0%), транспорту і зв'язку - 524,8 млн.дол. (7,9%), металургії та оброблення металу - 338,0 млн.дол. (5,1%), хімічної та нафтохімічної промисловості (хімічне виробництво, виробництво гумових та пластмасових виробів) - 319,3 млн.дол. (4,8%), а також організації, що здійснюють фінансову діяльність - 490,9 млн.дол. (7,4%), операції з нерухомістю, здавання під найм та послуги юридичним особам - 347,9 млн.дол. (5,2%).

Рис. 3.1. Структуру іноземних інвестицій за видами економічної діяльності станом на 01.01.2009р.

Слід зазначити, що підприємства промисловості отримали майже половину загального обсягу інвестицій - 3314,6 млн.дол.

У підприємства колективної форми власності спрямовано іноземних інвестицій на суму 4970,2 млн.дол. (74,7% загального обсягу), у підприємства, що є власністю інших держав, - 1567,9млн.дол. (23,5%), державної форми власності - 52,1 млн.дол. (0,77%), приватної та комунальної - відповідно 65,2 млн.дол. (1,0%) та 2,2 млн.дол. (0,03%).

Іноземні інвестиції вкладено у 9442 підприємства України. Серед регіонів провідні місця за обсягами інвестицій продовжують утримувати м. Київ - 2123,4 млн.дол., Дніпропетровська - 598,4 млн.дол., Київська - 473,7 млн.дол., Запорізька - 442,0 млн.дол., Донецька - 434,2 млн.дол., Одеська - 361,7 млн.дол., Львівська - 304,9 млн.дол., Харківська - 267,9 млн.дол. області та Автономна Республіка Крим - 224,2 млн.дол. У зазначені регіони спрямовано 78,5% обсягу інвестицій.

Сума кредитів та позик, отриманих підприємствами України від прямих інвесторів, на 01.01.2004р. склала 385,7 млн.дол. Найбільші їх обсяги надійшли з Кіпру - 91,2 млн.дол., США - 64,7 млн.дол., Сполученого Королівства - 58,7 млн.дол., Польщі - 49,2 млн.дол.

Загальний обсяг прямих іноземних інвестицій, включаючи позичковий капітал, на 01.01.2009р. становив 7043,2 млн.дол.

Загальний обсяг портфельних інвестицій нерезидентів, що входять до статутного фонду підприємств України, становить 260,6 млн.дол.

У 2008 році з України в економіку інших країн світу спрямовано 17,7 млн.дол. прямих інвестицій. Інвестування здійснювалось переважно у формі рухомого і нерухомого майна - 10,3 млн.дол. (58,1%) та грошових внесків - 7,3 млн.дол. (41,2%).

Обсяг інвестицій з України на 01.01.2009р. склав 163,5 млн.дол., у т. ч. у країни СНД - 90,0 млн.дол. (55,0%), в інші країни світу - 73,5 млн.дол. (45,0%).

Основними інвесторами з України є підприємства, що належать до таких видів економічної діяльності, як операції з нерухомістю, здавання під найм та послуги юридичним особам, обсяги інвестицій яких склали 66,4 млн.дол. (40,6%), транспорт - 55,1 млн.дол. (33,7%), державне управління - 14,8 млн.дол. (9,0%), фінансова діяльність - 8,3 млн.дол. (5,1%), машинобудування - 6,3 млн.дол. (3,8%), хімічна та нафтохімічна промисловість - 4,3 млн.дол. (2,6%), будівництво - 3,4 млн.дол. (2,1%), металургія та оброблення металу - 2,5 млн.дол. (1,6%).

Найбільші обсяги інвестицій здійснено підприємствами Харківської - 52,2 млн.дол. (31,9%), Одеської - 36,5 млн.дол. (22,3%), Вінницької - 17,1 млн.дол. (10,5%) областей, міст Києва - 19,4 млн.дол. США (11,9%) та Севастополя - 18,9 млн.дол. (11,6%).

В підтвердження поданої інформації автором надаються додатки для більш детального ознайомлення з даними.

3.2 Вільні економічні зони як ефективний засіб залучення іноземних інвестицій

Світова економіка знає чимало модифікацій того, що в Україні прийнято називати СЕЗ: вільні економічні зони, території пріоритетного розвитку, зони вільного підприємництва, зони спільного підприємництва, особливі економічні райони, зони зовнішньої торгівлі, промислово-підприємницькі зони, сервісні зони, зони розвитку експорту, технологічні парки, технополіси, вільні митні зони і т. ін. Усі ці економічні форми, об'єднані загальним принципом анклавного стимулювання інвестицій, можна класифікувати за двома основними блоками. Перший, експортно-виробничий, має на меті забезпечення достатніх темпів наздоганяючого економічного розвитку. Найбільш поширені такі зони у країнах, що розвиваються (азійський, африканський, латиноамериканський регіони, Східна Європа). Другий блок -- науково-технологічний -- включає технополіси, технопарки, науково-технічні зони, котрі створюються з амбіційними цілями випереджального економічного зростання. Наприклад, Нідерланди мають 45 технополісів, Німеччина -- 50. У Великобританії діють 25 зон і технопарків, в Японії -- 20 науково-технічних зон.

В Україні правова база для створення СЕЗ розроблювалася на початку 90-х років минулого століття разом із прийняттям так званих законів першої хвилі. У жовтні 1992р. було прийнято Закон України «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон», а після затвердження урядом у 1994р. Концепції створення вільних економічних зон в Україні почалися перші спроби їх створення.

Відповідне законодавство передбачає створення різних зон, з-поміж яких виробничі, фінансово-банківські, страхові, експортні, митні, транзитні, туристсько-рекреаційні, технополіси тощо. Згідно із зазначеним Законом для іноземних інвесторів і спільних підприємств, що діють у СЕЗ, можуть надаватися додаткові пільги, вводитися спрощений порядок реєстрації підприємств з іноземними інвестиціями, встановлюватися знижені ставки плати за використання землею та іншими природними ресурсами, особливий митний режим, спрощений порядок в'їзду і виїзду іноземних громадян, зокрема, встановлення безвізового режиму тощо.

Світова практика свідчить, що найбільш ефективні СЕЗ, які мають галузевий характер і розміщені на достатньо обмеженій території, як правило, не більш 10 кв.км. Тому вчені та фахівці у цій сфері обґрунтовують створення, передусім, так званих локальних зон вільного підприємництва.

Залучення іноземних інвестицій та створення СЕЗ повинно бути підпорядковано інтересам держави, і здійснюватися згідно загальнодержавних економічних програм (приватизації, структурної перебудови народного господарства, реформи національної грошової системи). Вплив тут взаємний, і від єдності, і оптимальності заходів, закладених в кожній із них, залежить кінцевий результат загальногосподарських перетворень.

Компонентом загальної програми повинна бути детальна розробка й обґрунтування основних каналів, форм і сфер заохочення іноземних інвестицій. Для цього формуються списки галузей народного господарства, пріоритетних з погляду державних інтересів, які вимагають дозволу при вкладенні в них іноземного капіталу, а також заборонених для нього вкладення.

Ідея створення СЕЗ на території України виникла як ініціатива органів місцевого самоврядування і зацікавлених господарських організацій, а не як цілеспрямована стратегія з боку центральних органів влади. Це дає підставу для оптимістичних прогнозів можливого сценарію зонування в країні, так як він базується на інтересах тих структур, які не тільки своєчасно оцінили перспективність механізму спеціальних зон, але й будуть надалі здійснювати все необхідне для їх створення.

Існує ціла система невідповідностей економічного механізму господарства України світовому ринку, яка слугує перешкодою активного використання фактору загальноекономічних зв'язків для перетворення національного господарства і його інтеграції в світове. В якості засобів пом'якшення цих протиріч можуть бути використані СЕЗ - мікроструктури світового ринку, які включені в національну економіку. Пропонуючи використовувати механізм СЕЗ, автор має на увазі можливість подолання проблем юридичного, інституційного, організаційного та інших невідповідностей за рахунок концентрації у порівняно стислі строки - необхідної інфраструктури, фінансових ресурсів, виробничих потужностей.

В даний час в Україні простежується орієнтація на залучення в створення СЕЗ іноземних інвестицій транснаціональних корпорацій (далі ТНК).

ТНК, які володіють потужною виробничо-збутовою структурою, практично необмеженими фінансовими ресурсами, можливістю гнучкої географічної переорієнтації і достатньо стійким до змін становищем на ринку, не будуть потребувати специфічного економічного і організаційного режиму СЕЗ. Тому, акцентуючи увагу на ТНК, необхідно, щоб СЕЗ володіла вагомими перевагами (транспорт, система комунікацій; географічне розміщення стосовно ринків постачання і збуту, тощо), які вписуються у вже сформовану стратегію корпорацій та не створювала труднощів організаційно-правового характеру.

Необхідність виконання цих умов при повній (або майже повній) індиферентності до інших - характерна риса мотиваційного механізму інвестування капіталу транснаціональними корпораціями в СЕЗ.

Даний висновок може служити точкою відліку формування інвестиційного клімату в СЕЗ, якщо останній буде орієнтований на заохочення засобів великих та гігантських фірм світу, а також в силу об'єктивних історичних умов, коли іноземні дочірні підприємства транснаціональних корпорацій американського та європейського походження були розміщенні і практично діяли в цих державах до створення СЕЗ, вони виявилися недостатньо (чи неадекватно) присутніми в багатонаціональних підприємствах СЕЗ.

Розглядаючи питання місця і ролі спеціальних економічних зон в економіці регіонів і країн, слід апріорно виходити з того, що економіка спеціальних економічних зон і економіка відповідної території великою мірою взаємозалежна. Практика свідчить, що більшою ефективністю відзначаються зони, наприклад, в країнах, які характеризуються динамічним розвитком. Це країни Південно-Східної Азії, Південної Америки. Але і в цих країнах зони одного й того ж класу, але різні за розмірами і обсягами виробництва, мають неоднакові показники. Більшою ефективністю відзначаються зони невеликого розміру. Це пов'язано з мобільністю виробництва таких зон, здатністю більш швидко пристосовуватися до умов, які доволі часто змінюються еластичністю управління. Тобто, ефективність діяльності зон залежить перш за все від тих же факторів, що і виробнича діяльність, розміщена безпосередньо в зонах.

Цілком очевидно, що країна-резидент, на території якої створюється або діє спеціальна економічна зона, розраховує на певні позитивні наслідки.

Вони можуть бути прямими, тобто у вигляді прибутків або опосередкованими, тобто проявлятися у придбанні нових технологій, навчанні робітників новим професіям, створенні виробничої і соціальної інфраструктури, зменшенні безробіття, збільшенні експорту, заміщенні імпорту тощо. Звичайно, кожна з країн-резидентів при створенні на своїй території спеціальної економічної зони перш за все орієнтується на залучення іноземних інвестицій, що дозволяє поряд з капіталом отримати передову техніку, новітню технологію, інтелектуальний потенціал, досвід управління. Саме це також дозволяє державі планувати у перспективі структурну перебудову господарства, нарощувати обсяги виробництва продукції, у тому числі імпортозамінної.

Як свідчить досвід, іноземні інвестиції, як правило, надходять до тих країн, де стабільна політична ситуація, динамічна економіка, створюються належні умови для інвестування. Останнє означає, що країни-резиденти при розміщенні зон повинні нести відповідні витрати. Наприклад, Китай на початковій стадії розвитку зон (перша половина 80-х років) витрачав на залучення одного долара приблизно 7,5 юанів. Понесені витрати Китай перекриває швидким залученням зони і її ефективним функціонуванням у наступному. Важливе значення має використання новітніх технологій, передових принципів маркетингу і менеджменту. Продукція новостворених підприємств має забезпечити насичення внутрішнього ринку і одночасно утвердитися на світовому ринку. При цьому, як показує практика, більш ефективним є створення у зонах невеликих за розмірами об'єктів, що пов'язане з їх більшою мобільністю, більш простим, але надійним апаратом управління. Це є однією з причин того, що об'єкти саме такого класу розміщуються в зонах і те, що їх представляють середні і невеликі за розмірами капіталу фірми.

Нерідко простежується і елемент національної ментальності. Закордонні інвестори і підприємці іноземного походження тяготіють до своєї історичної батьківщини. Найчастіше вони володіють середнім і невеликим капіталом, відзначаються національним патріотизмом, легкі на підйом. Саме цим можна пояснити той факт, що найбільшими інвесторами у спеціальні економічні зони КНР є “хуацяо”, тобто китайці, що мешкають поза межами Великого Китаю - у Гонконгу, на Тайвані, в інших державах.

Найбільшою мірою виробничі об'єкти, що створюються у спеціальних економічних зонах представляють такі галузі промисловості, як легка (текстильна індустрія, виробництво одягу), деревообробна (виробництво буддеталей, меблів), харчова (продукти харчування), електроніка, машинобудування. Це пояснюється тим, що вироби зазначених галузей можуть споживатися як на зовнішньому, так і на внутрішньому ринках. Транспортування продукції цих галузей, як і забезпечення виробництва комплектуючими й сировиною, не становить значної проблеми. Для цих виборів можуть використовуватися місцеві компоненти та комплектуючі. Як правило, готові вироби зазначених галузей є досить рентабельні.

Найчастіше при формуванні виробничого сектору зони підприємства первинних галузей стають базовими і на їх основі відбувається формування промислового ядра зони. Це підтверджується досвідом створення об'єктів електронної промисловості у Бразилії та Мексиці, текстилю та одягу на Філіппінах, у Малайзії та Єгипті.

Характерним є також те, що досить часто у спеціальних економічних зонах зберігається саме та виробнича спеціалізація, яка з'явилась там уперше. Поступово набуваючи досвіду, підприємці розширюють потужності підприємств своєї галузі, створюючи тим самим монокультурне виробництво. У ряді випадків це веде до небажаних наслідків, оскільки не дозволяє гнучко реагувати на структурні зміни у світовому виробництві та поділі праці.

Проте, можна також назвати і приклади зворотного характеру. Трапляється так, що несподівано для організаторів зони її спеціалізація формується інакшою. Зокрема, такий прецедент стався у експортно-виробничій зоні о. Маврикій, де спеціалізація планувалася наступною: електронна промисловість - 30%, а виробництво текстилю та одягу - 25%. Однак після п'яти років діяльності зони виробництво текстилю та одягу досягло 87% , меблевої промисловості - 2,5%, а частка виробів електронної промисловості склала лише 1%.

При складанні концепції створення спеціальної економічної зони потрібно зважувати інтереси інвесторів та враховувати їх в установчих документах. Це обумовлено приватним характером капіталу, намаганням кожного інвестора мати не тільки тверді гарантії його збереження, але і утворення необхідних умов збільшення. Умови включають привілеї і пільги, що стосуються оподаткування прибутків, митних зборів, платні за використання місцевих ресурсів тощо.

Наслідки діяльності ряду зон підтверджують, що привілеї та пільги інвесторам вагомі для їх активного залучення, але в ряді випадків це питання є другорядним. На першому місці інвесторів привертає стабільність політичного, економічного та правового режимів, а вже потім вивчаються можливості регіону у забезпеченні ефективної роботи, терміни та розміри потенційних прибутків.

У більшості випадків при створенні вільних економічних зон фіксується бажання країни-резидента отримати нові технології, забезпечити підготовку кадрів для освоєння “ноу-хау”. Нажаль, бажання, подекуди, залишається нездійсненним. Іноземні підприємці забезпечують передачу новітніх технологій у загальне користування лише тою мірою, якою це потрібно для розвитку власного виробництва і забезпечення випуску конкурентоспроможної продукції. Найкращим варіантом запозичення технології є розміщення у вільній зоні спільного підприємства, коли іноземний інвестор у відповідності з угодою передає техніку, технологію, “ноу-хау” та досвід управління. Саме таким чином відбувається інтеграція сучасних технологічних схем в економіку створюваної зони, а значить, і в економіку держави.

Поряд з іншими позитивними сторонами функціонування зон для країни-резидента (податки, митні збори, платня використання ресурсів) значне економічне і соціальне значення має створення нових робочих місць. Розміри заробітної платні на іноземних та спільних підприємствах перевищують відповідні оклади на підприємствах, розташованих поза зоною.

Тут будуть доречними узагальнюючі висновки.

1. Законодавча база діяльності СЕЗ, ТПР, технопарків потребує впорядкування й вдосконалення.

Закон «Про загальні принципи створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон», прийнятий у 1992 році, визначає лише загальні принципи їхньої роботи і не задає критеріїв ефективності. А рамкового закону про ТПР взагалі не існує. Території пріоритетного розвитку, які за визначенням мали б залучати інвестиції у депресивні регіони, не отримали законодавчо визначених критеріїв. Тому, статус ТПР могли отримати усі бажаючі за інвестицію або «інвестицію» у 250 тис. дол.

СЕЗ і ТПР створювалися «вручну». Особливості більшості зон, у тому числі й податковий режим, визначалися окремими законами або указами президента. Якихось специфічних вимог до компаній, що бажали стати суб'єктами спеціального податкового режиму, не висувалося. Потенційний інвестор мусив лише надати бізнес-план на розгляд адміністрації спецзони. Це не могло не вносити певної суперечливості в законодавчу базу і зрештою стало підґрунтям для критики СЕЗ як «чорних дірок із відкачування бюджетних ресурсів».

2. Політика держави щодо «зон» має бути стабільною, передбачуваною і послідовною.

Водночас до світової практики, спеціальні економічні зони -- це території зі спеціальними митними або податковими умовами, що стимулюють імпорт комплектуючих та експорт готової високотехнологічної продукції. Однак наші СЕЗи не залучали іноземних інвестицій під високотехнологічне виробництво. Лише третина інвестицій у СЕЗ і ТПР станом на 1 січня 2008 року були іноземними.

Низька активність іноземців пояснюється нестабільністю умов ведення бізнесу в Україні загалом і в спецзонах зокрема. Наприклад, у 1999 році було запроваджено мораторій на створення нових СЕЗ і ТПР, а пізніше -- й на нові інвестпроекти в межах існуючих зон. Такі законодавчі кульбіти, звісно ж, унеможливлюють для інвесторів отримання прибутку не тільки у довгостроковій, але й навіть у короткій перспективі. А наші СЕЗи до виробництва та експорту високотехнологічної продукції відношення фактично не мали.

Ще один аргумент. Результати досліджень Ради з вивчення продуктивних сил України засвідчили, що ніяких бюджетних трансфертів на розвиток зональних утворень взагалі не здійснювалося. Насправді це не досягнення, а одна з причин низької ефективності СЕЗ. Наприклад, Китай «…зміг залучити інвесторів тільки після виконання величезної будівельної програми зі створення у своїх СЕЗ найсучаснішої інфраструктури: дороги, зв'язок, готелі. До 80% усіх затрат лягли на бюджет країни, а іноземні інвестиції прийшли у ВЕЗ після створення необхідних для ведення бізнесу умов»[66, с. 14]. А Україна? Україна, по суті, кинула СЕЗи напризволяще, не здійснивши відповідного контролю за реалізацією проектів. І чомусь це стало приводом стверджувати: «Ні, нам світовий досвід не підходить».

Лише у 3% проектах, які реалізовувалися у СЕЗ та на ТПР, було виконано всі інвестиційні зобов'язання. Що це означає? Тільки те, що навіть такі обсяги виконання проектів у СЕЗ та на ТПР дали відчутний позитивний ефект для економіки України та окремих регіонів. А якби були виконані всі? А якби не було відкритих залякувань про перспективи зон? А якби держава долучилася до СЕЗ із інфраструктурним розвитком, як це зробив Китай?

3. Діяльність «зон» має підлягати постійному, жорсткому контролю і моніторингу.

До функціонування СЕЗ і ТПР треба підійти виважено, з урахуванням ефективності реалізації конкретних інвестиційних проектів. За підсумками попереднього періоду зафіксовано значну нерівномірність результатів між окремими СЕЗ і ТПР. Так, у СЕЗ «Порт Крим» залучено інвестицій на рівні 0,2% від очікуваного та організовано робочих місць 0,3% від очікуваного; у СЕЗ «Донецьк» -- 1,2 і 3,2% відповідно; у ТПР м. Шостка -- 0,7 і 24,8% відповідно; у ТПР Луганської області -- 2,9 і 23,2% відповідно. Водночас, наприклад, для СЕЗ «Яворів» ці показники становлять 23,7 і 102,4% відповідно; для СЕЗ «Порто-франко» -- 24,8 і 160,4%; для ТПР Волинської області -- 55,9 і 45,2% від запланованого.

Оптимально поєднати контролюючу і стимулюючу роль держави в економіці можна через запровадження промислових парків, які будуть організовані не за територіальним, а за функціональним принципом і в частині реалізації інвестиційних проектів діятимуть аналогічно технопаркам. Метою діяльності промпарків має стати модернізація існуючих та створення нових виробництв. Стимулюючим механізмом у рамках промислових парків є надання пільг не територіям, а під реалізацію конкретних проектів. Це зробить діяльність промпарків водночас ефективною і прозорою та доступною для державного контролю і незалежного аудиту на будь-якій стадії.

Наприкінці авторові хотілось провести просту аналогію. СЕЗ, ТПР, технопарки -- це не моральні категорії у політиці, а конкретні інструменти економічного зростання, залучення іноземних інвестицій вцілому, а також безпосередньо - прямих іноземних інвестицій.. І, як і будь-який інший інструмент, вони вимагають певної майстерності гри.

3.3 Прямі іноземні інвестиції як спосіб ухилення від сплати податків

Дедалі більшого значення в українському економічному просторі набуває проблема ухилення від сплати податків. Останнім часом це навіть стало нормою поведінки багатьох суб'єктів господарської діяльності. Адже, в підсумку, вони отримують кошти для ведення бізнесу і неформального вирішення нагальних виробничих і соціальних проблем у специфічних для України умовах нерозвинутості демократичних інститутів і розквіту корупції. Разом з тим це приводить до розвитку ряду негативних тенденцій в економіці і соціальній сфері: порушення правил чесної конкуренції, росту корупції, недостатнього фінансування суспільного сектору господарства, відтоку капіталів за кордон тощо. Президент, парламент, уряд і регіональні органи влади постійно підкреслюють необхідність боротьби з цим явищем, розробляють заходи, спрямовані на зменшення його масштабів, які, однак, не завжди приводять до належних результатів.

Уникнення податків та ухилення від їх сплати притаманні будь-якому суспільству. Причиною цього є очевидний вплив податків на доходи і витрати платників при недостатньому усвідомленні ними вигоди від споживання суспільних благ, що фінансуються за рахунок податкових платежів. Це означає, що витоки зазначеного суспільного явища необхідно шукати в суспільній природі податків, які за своєю сутністю є еквівалентними платежами громадян в обмін на суспільні блага, що надає їм держава, виконуючи свої функції (наслідком усвідомлення сутності податків стало визначення принципу еквівалентності як одного з основних наукових принципів оподаткування), а за формою прояву - відносинами привласнення державою частини індивідуальних та корпоративних доходів, відчужених і вилучених у платників на основі примусу, що в правових державах здійснюється на підставі закону.

В державах з розвинутими демократичними інститутами, надійними механізмами зворотного зв'язку між органами представницької демократії, що ухвалюють податкові закони, та виборцями - платниками податків, а також надійними системами контролю за ефективним витрачанням бюджетних коштів, що сприяють досягненню еквівалентності податкових платежів і суспільних благ, необхідність сплачувати податки все більше набуває усвідомленого характеру, а відносини приневолення до їх сплати трансформуються у відносини, в які все більша частина платників вступає з власної волі, у відносини вільного вибору. Натомість в державах, які лише будують демократичні інститути і в яких обмін податків є далеким від еквівалентного, форма прояву податків не лише маскує їх сутність, а й ототожнюється з нею. Отже, в суспільній свідомості податкові платежі ототожнюються з платежами, які і запроваджуються без згоди більшості платників (оскільки парламент не репрезентує інтереси всіх груп виборців), і сплачуються в примусовому порядку. Це стає підґрунтям для антифіскальної поведінки платників , породжуючи бажання зменшити податкові зобов'язання або взагалі ухилитися від їх виконання. І чим менш досконалими є демократичні інститути в державі, тим більш масовою стає така поведінка.

Що ж необхідно розуміти під уникненням податків та ухиленням від їх сплати? В Оксфордському толковому словнику уникнення податків розглядається як таке що є наслідком мінімізації податкових зобов'язань законним шляхом з використанням податкових лазівок. На відміну від нього, ухилення трактується як приховування податкової бази і/або надання в податкові органи завідомо хибної інформації. [61, с. 45]

Такої ж думки дотримується і Дж. Стігліц [67, с. 371], який під уникненням податків розуміє використання певних положень податкового законодавства, які дозволяють відійти від їх сплати, а під ухиленням - незаконний відхід від сплати податків.

Цікаво, що в Український економічній енциклопедії [70, с. 778- 779] не дається визначення 'уникнення від сплати податків'. А ось під ухиленням від сплати податків, згідно з вищезазначеним джерелом, слід розуміти сукупність легальних і незаконних способів приховування доходів від оподаткування. Тобто в Українській економічний енциклопедії вищезазначені терміни не розмежовуються.

Між іншим, крім цих термінів, деякі науковці виділяють і інші близькі за значенням до 'ухилення' та 'уникнення'. Так, в міжнародному оподаткуванні застосовується термін 'податкове планування' ('tax planning'). При цьому представники юридичної науки віддають перевагу саме цьому терміну. На їх думку, податкове планування - це законний спосіб обходу податків з використанням наданих законом пільг і можливостей скорочення податкових зобов'язань. Ухилення - це використання заборонених законом методів (податкове правопорушення). При цьому підкреслюється, що саме незаконність зменшення зобов'язань дозволяє розділити поняття 'податкове планування' і 'ухилення'. На думку російських юристів можна дати визначення і такому терміну як 'обхід податків' (tax avoidance). Автори вважають, що під 'обходом податків' слід розуміти використання занижених ставок податків для окремих суб'єктів, різних ставок податків для різних видів доходів, 'податкових сховищ' в інших країнах для зменшення податкових зобов'язань як законним, так і незаконним шляхом.

Таким чином, немає одностайності в розумінні і трактуванні всіх цих термінів. Є частина економістів, які ототожнюють ці поняття і під 'податковим плануванням' розуміють те ж саме що і 'уникнення'. Інші ж представники економічної науки розрізняють ці терміни. На нашу думку, за основу варто прийняти визначання, які використовуються у фінансовій науці, оскільки, якщо застосовувати юридичну термінологію, то залишається не зрозумілим, чим законний 'обхід' відрізняється від 'податкового планування', а незаконний від 'ухилення'. Тому погоджусь з представниками української фінансової школи В.Вишневським і А.Вєткіним [60, с. 10], які розрізняють терміни 'ухилення' і 'уникнення' і вважають їх двома необхідними і основними складовими поняття 'відхід' (уход) від сплати податків. Саме вони, на мою думку, дали найбільш ґрунтовне визначення термінам 'уникнення' і 'ухилення' і розуміють під уникненням від сплати податків - діяльність господарюючих суб'єктів, направлену на мінімізацію податкових зобов'язань всіма допустимими законом способами: використання податкових пільг, в тому числі зміни податкового режиму в залежності від територіальної належності, найрізноманітніші організаційно-правові форми ведення бізнесу і форми угод, вибір раціональної облікової політики, найбільш вигідне з податкової точки зору розміщення прибутку і активів, використання недоліків у законодавстві і навіть припинення легальної підприємницької діяльності, переведення її в сферу неформальної економічної активності, якщо така не потребує відповідно до закону сплати податків.

Ухилення від сплати податків, на думку авторів - це протиправні дії по зменшенню податкових зобов'язань, наслідками яких, у випадку їх виявлення може бути відповідальність за порушення податкового законодавства. А у відповідності з діючим законодавством застосовуються наступні види відповідальності за порушення податкового законодавства: штрафні (фінансові) санкції, адміністративна, дисциплінарна та кримінальна відповідальність.

Проаналізувавши теоретичні аспекти термінів 'ухилення' та 'уникнення' податків, треба відмітити, що на практиці законні і незаконні методи зменшення податкових зобов'язань тісно переплітаються.

В.Вишневський і А.Вєткін виділяють два способи уникнення від сплати податків [58, с. 45]. Це використання податкових пільг і податкових лазівок. Щодо лазівок, то вони або навмисно створюються - закладаються у проекти податкових законів розробниками, які лобіюють інтереси окремих платників та їх груп, чи вносяться під час голосування за дані законопроекти членами парламенту, - або виникають внаслідок недосконалості податкового законодавства, передусім недостатньої регламентації процедурних питань. І той, і інший спосіб уникнення податків характерний для України, але найбільш розповсюдженим способом уникнення оподаткування для України є, без сумніву, пільги. Їх обсяг, за даними ДПА, з 1998 до 2003 року зріс в 1,6 рази.

Умовно податкові пільги можна розділити на вилучення, знижки і податкові кредити. Вилучення - це пільги, які дають можливість звільнити від оподаткування окремі об'єкти (предмети) оподаткування. Наприклад, в Україні із числа об'єктів оподаткування виключені доходи по банківським вкладам.

Знижки - це пільги , які зменшують базу оподаткування. Наприклад, в багатьох розвинутих країнах, платникам податку на доходи громадян надається право зменшувати валовий дохід на певну суму, що є різного для сімейних пар і самотніх громадян (стандартна знижка), а також вираховувати з валового доходу медичні витрати, витрати на лікування, некомпенсовані ділові витрати тощо.

Податковий кредит - це зменшення суми валових податкових зобов'язань (нарахованого податку) для визначення остаточних зобов'язань (сума податку, що має бути сплачена до бюджету). Найбільш важливою формою податкового кредиту є інвестиційний податковий кредит, що застосовується з метою стимулювання інвестицій.

Найбільші можливості для уникнення податків в Україні виникають у зв'язку з використанням таких пільг, як перенесення балансових збитків на наступні податкові періоди, звільнення процентів по вкладах від оподаткування, стягнення ПДВ за нульовою ставкою, застосування ліберальних правил списання безнадійних боргів, вкладання коштів у благодійну діяльність тощо.

Податкові лазівки, як другий спосіб уникнення від сплати податків, прийнято розділяти на зміщення доходу, відкладення доходу і податковий арбітраж.

Зміщенням доходу називається переведення платником податку доходу під більш низьку граничну ставку податку в умовах податкової структури із зростаючими граничними ставками. Широкого розповсюдження цей вид податкової лазівки не має, оскільки існують інші радикальніші методи уникнення сплати податків, як, наприклад, відкладання доходу, або перенесення терміну сплати податку на більш пізніший час. Мається на увазі можливість платника податку переносити терміни визнання доходу і сплати податку, використовуючи можливості, надані законодавством, або визнання доходів і видатків по принципу першої із подій, що відбулася раніше, що дає можливість такому платнику, маючи гроші на розрахунковому рахунку взагалі ніколи сплачувати ПДВ і податок на прибуток: достатньо тільки в кінці звітного періоду зробити передплату тому підприємству, яке або має дебетове сальдо по ПДВ і збитки, або воно просто зникне.

Податковий арбітраж - ще одна з різновидностей податкових лазівок, яка передбачає випадки оподаткування різних об'єктів і платників податків за різноманітними нормами. Іншими словами, податковий арбітраж - це теж саме, що й 'податкове сховище', тобто країни з пільговими режимами оподаткування, або 'податковий оазис', тобто території (або зони) з пільговим режимом оподаткування в межах однієї країни.

Якщо з уникненням від сплати податків можна боротись шляхом зменшення податкових пільг і лазівок, то проблема ухилення від оподаткування є найбільш гострою. Існує декілька методів ухилення, як:

- нелегальна діяльність з виробництва товарів та надання послуг, або іншими словами 'тіньова економіка', яка передбачає повну несплату всіх податків і зборів і може провадитись у таких формах: заняття підприємницькою діяльністю без відповідної державної реєстрації, імітація зупинення діяльності підприємства, здійснення діяльності, що підлягає ліцензуванню без відповідної ліцензії, нелегальне виробництво товарів і надання послуг у межах легальної діяльності та ін.;

- приховування об'єктів оподаткування в межах легальної діяльності передбачає: неподання податкових декларацій, або подання їх з перекручуванням; приховування виручки; заниження сум фактично виплаченої заробітної плати; завищення валових витрат тощо;

- фальсифікація обліку, як метод ухилення, передбачає ведення податкового обліку з порушенням чинного законодавства, наприклад, відображення підприємцем своїх особистих витрат як загальних витрат підприємства; невідображення у податковому обліку деяких операцій, наприклад, товари продаються фактично, але продовжують обліковуватись на складах продавця і навпаки;

- маскування дійсних ситуацій іншими фіктивними юридичними ситуаціями може здійснюватись шляхом створення фіктивних фірм; оформлення операцій з продажу як дарунок; оформлення оплати праці як участі у прибутках або відносин позики тощо;

- неумисні правопорушення і помилки, які виникають внаслідок складності чинного законодавства, частої зміни податкових норм, необізнаності платників з причини недостатнього інформування та роз'яснення податковими органами і т.ін.

Таким чином, щоб зменшити масштаби ухилення від податків та уникнення їх сплати, необхідно ретельно налаштувати податкове законодавство на потреби забезпечення його прозорості і відвернення податкової дискримінації, підвищити ймовірність виявлення фактів ухилення, і насамперед шляхом аналізу діяльності посередників, чиї операції сьогодні знижують у багато разів граничні витрати ухилення для платників податку. На практиці потрібно не збільшувати кількість перевірок і розміри штрафів, а вдосконалювати демократичні інститути, активізувати боротьбу з корупцією, усунути ганебні явища, коли політики та чиновники разом з олігархами, зловживаючи владою в особистих корисливих інтересах, прикривають існування різноманітних посередницьких структур, порушують правила чесної ринкової конкуренції, домагаючись податкових пільг і різного роду переваг 'своїм' підприємствам територіям, галузям. Навіть незначне зростання імовірності покарання посередників приведе до позитивного ефекту у справі звуження масштабів ухилення. Ще одним із шляхів мінімізації цієї проблеми являється виховання у платників патріотичних почуттів щодо обов'язку утримувати державу завдяки сплати ними податків в обмін на суспільні блага.

Специфічною причиною прямого іноземного інвестування є прагнення компанії обійти існуючі в материнській країні правові норми, що регламентують сплату податків. Як засвідчує практика, зростання обсягів прямих іноземних інвестицій не в останню чергу зумовлене саме реакцією на оподаткування. Компанії намагаються знайти шляхи (як легальні, так і не цілком легальні) уникнення оподаткування. Поширеним легальним шляхом є перенесення виробничої бази компанії до країни з найменшою ставкою оподаткування. За допомогою прямих іноземних інвестицій це можна зробити двома способами. Перший - пряме інвестування. Воно дає змогу ТНК 'закріпитися' в країні з низькими податками. Погано це чи добре з точки зору світу в цілому залежить, з одного боку, від цілей, на які спрямовуються прибутки, з іншого - від динаміки рівня продуктивності компанії в країні з низьким рівнем оподаткування.

Другий спосіб - механізм трансфертного ціноутворення, який дає змогу зареєструвати прибутки у країнах з низькою ставкою оподаткування, навіть якщо доходи були отримані у країнах з високими податками. Трансфертне ціноутворення може бути використане будь-якою фірмою, яка здійснює торговельні міжкордонні операції між своїми філіями. Щоб зменшити податок на корпоративний прибуток, підрозділ ТНК у країні з високим рівнем оподаткування може завищити ціну (або недоплатити) за товари і послуги, які цей підрозділ купує у (продає до) філії, розташованої в країні з меншим рівнем оподаткування. У такий спосіб філія компанії у країні з високим рівнем оподаткування приховує від податкових органів більшу частину свого прибутку в той час як філія у країні з низьким рівнем оподаткування демонструє високі прибутки. Прибутки приховано переводяться з підрозділу ТНК в зоні високого оподаткування до філії у зоні низького оподаткування і як результат - загальне зниження податкового тягаря для ТНК.

Урядам відомо, що ТНК можуть використовувати трансфертні ціни для переміщення своїх прибутків і зменшення податків, тому вони намагаються контролювати трансфертне ціноутворення шляхом порівняння трансфертних цін, що використовуються між підрозділами ТНК, з відповідними світовими цінами. Складність і дорожнеча такого аналізу завжди залишає для ТНК певну можливість змінювати розмір податку через трансфертне цінотворення.

Деякі американські штати намагаються розв'язати проблему трансфертного ціноутворення методом єдиного оподаткування. При стягненні податку штат виходить з того, що відомості про доходи, які подає ТНК, є недостовірними, оскільки компанія використовувала метод трансфертного ціноутворення, і тому податок нараховується з певного відсотка всього світового прибутку компанії. Такий підхід має назву 'єдине світове оподаткування'. Він змушує компанію сплачувати податок на частку її світового прибутку, яка відповідає середній частці світових активів, заробітної плати і продажів ТНК, що відповідають даному штату. Трансферне ціноутворення може призвести до переміщення прибутків, але, на думку штатів, які використовують метод єдиного світового оподаткування, воно не може змінити загальносвітові прибутки ТНК, а відтак компанії доведеться сплачувати прибутки на досить справедливій основі.
Не дивно, що багато ТНК негативно ставляться до такого методу. І не лише тому, що змушені сплачувати вищі податки, а й тому, що метод єдиного світового оподаткування потребує більшої бухгалтерської роботи щодо обчислення загальносвітового прибутку компанії. Шляхом лобіювання ТНК США досягли того, що тепер лише в чотирьох американських штатах (Аляска, Айдахо, Монтана та Північна Дакота) використовується метод єдиного оподаткування.

3.4 Прямі іноземні інвестиції та економічна безпека України

Розгляд ситуації, що складається у виробничій сфері світової економіки показує, що з послабленням міждержавних бар'єрів все більш важливим фактором розвитку промислових фірм стають зовнішньоекономічні операції, в тому числі іноземне інвестування. Особливого розвитку цей вид зовнішньоекономічних операцій набув у формі прямих приватних інвестицій, які вже наприкінці семидесятих років ХХ століття стали провідним методом приватної підприємницької діяльності. Переваги, які містять в собі прямі іноземні інвестиції для країн - реципієнтів, обумовили неабияку конкуренцію між ними на світовому ринку капіталів.

Аналізуючи рух світових прямих іноземних інвестицій, експерти ЮНКТАД відмічають постійне зростання в загальному обсязі припливу інвестицій частки інвестицій шляхом злиття компаній. Так, на цей вид прямих інвестицій у 1997р. прийшлося 233 млрд.дол. або близько 58% річного обсягу припливу прямих іноземних інвестицій. У перспективі ж ними прогнозується ще більша питома вага цього виду прямого інвестування в загальному обсязі світових прямих іноземних інвестицій.

Світовий досвід свідчить, що країни з перехідними економіками не в змозі вийти з економічної кризи без залучення іноземних інвестицій, тому що залучаючи підприємницький, державний та змішаний капітал до своєї економіки, вони отримують доступ до сучасних технологій, методів управління тощо. Крім того, іноземні інвестиції сприяють заходам макроекономічної стабілізації. Важкий економічний стан, що склався в Україні з перших кроків її існування як незалежної держави, також примусив країну звернутися по допомогу до зовнішніх джерел інвестування своєї економіки.

Одночасно відомо, що інтереси іноземних інвесторів майже ніколи не збігаються із загальнонаціональними інтересами країни - реципієнта інвестицій і за ступенем їх збігу іноземних інвесторів поділяють на добросовісних, недобросовісних та псевдоінвесторів. Добросовісність визначають таким веденням справи інвестором, яке разом із забезпеченням йому прийнятного доходу зміцнювало б також економіку сторони, що приймає іноземний капітал. Тому головним завданням для України при залученні конче необхідних для структурної перебудови економіки держави іноземних інвестицій є створення таких умов щодо іноземного інвестування, які б при гарантуванні засад економічної безпеки держави одночасно забезпечували максимальне зближення інтересів держави з інтересами іноземних інвесторів.

Говорячи про захист української економіки у зв'язку із залученням іноземних інвестицій, слід мати на увазі не її захист від іноземних інвестицій, які конче необхідні, а доцільно вести розмову про нейтралізацію негативних ефектів неминучого процесу, про забезпечення інвестиційного механізму системою безпеки.

Створюючи сприятливі умови для вкладання іноземного капіталу, оголошуючи про національний режим для нього, практично в усіх країнах світу процес залучення іноземних інвестицій в тій чи іншій формі регламентується: їхній приплив заохочують в одні галузі виробництва і обмежують в інші. Вочевидь, що для кожної з країн - донорів, які є основними імпортерами капіталів в українську економіку, держава повинна напрацьовувати та проводити цілеспрямовану політику щодо залучення іноземних інвестицій, яка має базуватися на принципах загальнодержавних пріоритетів щодо іноземного інвестування та на концептуальному визначенні галузей економіки України, їх ведучих підприємств, набуття контролю над якими з боку іноземного капіталу загрожуватиме економічній безпеці державі.

Таке визначення дає можливість Україні побудувати свої системи захисту - від дій недобросовісних іноземних інвесторів та впливу негативних явищ, що супроводжують процес будь-якого іноземного інвестування, та заохочення - з метою залучення іноземних інвесторів до інвестування української економіки за пріоритетними напрямами. Ці системи повинні включати відповідні заходи на рівні законодавчої та виконавчої влад. На законодавчому рівні мають бути вирішені питання щодо заборон та обмежень, які стосуються діяльності будь - якого іноземного інвестора на території України, на рівні виконавчої влади - прийняті конкретні рішення щодо умов діяльності на українському ринку капіталів кожного з іноземних інвесторів з урахуванням визначених для кожного з них пріоритетів інвестування та діючих міжурядових і міжгалузевих угод тощо.

Виходячи з прогнозу експертів ЮНКТАД щодо подальшого розвитку в світі такої форми прямого інвестування, як злиття компаній, а також враховуючи ту увагу що приділяється зараз в Україні покращанню інвестиційного клімату (в тому числі за рахунок розбудови вторинного ринку цінних паперів, активізації процесу з приватизації об'єктів групи Г), вже найближчим часом для економіки держави може з'явитися загроза щодо втрати контролю над окремими стратегічно важливими для її економіки та обороноздатності підприємствами або галузями.

Таке твердження пов'язано з тим, що при проведенні приватизації державного майна цей процес здійснюється згідно із затвердженою Державною програмою приватизації, одним з пріоритетних завдань якої є забезпечення контролю за переходом прав власника на контрольні пакети акцій ВАТ, створених на базі підприємств, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави. В той же час, на вторинному ринку цінних паперів такого контролю з боку держави вже немає. Проте зрозуміло, що скупка акцій будь-якого підприємства з виробництва військової техніки і озброєнь і перехід його основних фондів у власність закордонної компанії буде практично означати управління ним іноземною державою.

Відомо, що питання забезпечення контролю з боку держави за підприємствами, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, вирішується шляхом збереження підприємства у повній або частковій державної власності (наприклад, закріплення за державою пакета акцій в розмірі 50% статутного фонду плюс одна акція), ступінь участі у власності якого дозволяє здійснювати цей контроль. У зв'язку з останнім особливої гостроти набуває питання щодо прискіпливості періодичного перегляду Переліку майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація який не допускається (перелік цей періодично розглядається і затверджується Верховною Радою України).

З огляду на досвід інших держав було б також доцільно розробити і затвердити в законодавчому порядку перелік галузей і сфер діяльності, що закриті для іноземного інвестування повністю, а також частково. Ця доцільність продиктована поширенням приватизаційних процесів, зростанням обсягів іноземного інвестування, а також розпорошеністю різних заборон та обмежень щодо іноземного інвестування по багатьох законодавчих актах України, що досить-таки незручно для іноземних інвесторів. При можливому формуванні такого переліку в Україні необхідно враховувати наступні чинники:

· галузеві та регіональні пріоритети держави щодо розвитку її економіки, які мають бути визначені на основі ретельного аналізу конкурентоспроможності кожної з галузей;

· потенційні джерела (внутрішні та зовнішні) фінансування галузей економіки України;

· необхідні і достатні обмеження щодо надходження іноземного капіталу в економіку України.

Таким чином, інвестиційний клімат в Україні складається з безлічі складових, головними з яких є ступінь довіри інвесторів до органів влади, стабільність й прогнозованість економічної й політичної ситуації, прозорі ринкові й структурні перетворення, наявність відповідної ринкової інфраструктури, ріст економіки.

Останньою проблемою, яка підіймається автором в даному розділі, є питання прямих іноземних інвестицій в аспекті економічної безпеки України. Саме в даному підрозділі автором ставиться під сумнів, чи виключно позитивне забарвлення носять іноземні інвестиції. Обґрунтовується доцільність переоцінки ролі іноземних інвестицій в економіці України. А також - пропонується ряд заходів задля забезпечення економічної безпеки від недобросовісного іноземного інвестування.

Безперечно, перераховані висновки не носять вичерпного характеру,так як і наведений автором ряд проблем, що виникають у зв'язку з функціонуванням прямих іноземних інвестицій. Однак автором висвітленні найбільш очевидні проблеми економічного та правового характеру. Проте досить велика кількість проблем, пов'язаних із здійсненням прямого іноземного інвестування, лишається завуальованою.

Вдосконалення правової та законодавчої бази є запорукою покращення інвестиційного клімату в Україні, зміцнення її економічної позиції та економічного захисту її політичного курсу.

ВИСНОВКИ

Інституційні реформи фінансового сектору призвели до напівстихійного формування в Україні економіки ринкового типу і створення трьох ланкової системи її фінансування: бюджетне фінансування; банківське кредитування; інвестування.

Україна має усі об'єктивні передумови для динамічного поступу до цивілізованих ринків капіталу, але ті проблеми, які постійно виникають через недосконалість і безсистемність реформ, несумісність економічних методів управління і закономірностей розвитку ринкових структур, значні недоліки в правовому забезпеченні розвитку ринку капіталів негативно впливають на економічний стан країни та її фінансову безпеку.

Якщо збільшення обсягу внутрішнього інвестиційного капіталу було зумовлене загальним економічним зростанням та значним збільшенням банківського кредитування, збільшенням обсягів експорту, сприятливою кон'юнктурою світових цін на вироби з металу та хімії, грошовими надходженнями від українців, що проживають за кордоном тощо, то притік іноземних інвестицій безпосередньо залежав від створеного в країні інвестиційного клімату. Який в значній мірі залежить від стану нормативно-правової бази.

На 1 січня 2009 року в Україні напрацьована значна законодавча база, більш ніж 30 законів України і 1000 законодавчих актів з питань ефективного функціонування ринку капіталів. Автором був проведений аналіз правової бази з питань інвестування.

Аналіз прийнятих законів з питань інвестиційної діяльності показав, що багато з цих законів прийняті ще на ранніх етапах розвитку ринку капіталів в Україні і потребують внесення відповідних змін, а саме в Закон України «Про режим іноземного інвестування» особливо в частині права націоналізації і реквізування інвестицій, Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» та Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» в частині зниження ставки оподаткування при здійсненні інвестиційних процесів, також необхідно внести зміни до Закону України «Про концесії» в частині захисту приватних інвестицій та ухвалити Закони України «Про державно-приватне партнерство», «Про акціонерні товариства», «Про інвестиційні компанії».

Крім того, українське законодавство, що регулює або впливає на інвестиційну діяльність потребує системного вдосконалення:

1) по-перше, недостатньо врегульоване питання виділення та обігу землі;

2) по-друге, потребує реформування дозвільна система;

3) по-третє, система нарахування та стягнення податків і зборів в Україні є ускладненою і накладає помітне навантаження на підприємницьку діяльність.

Крім того, в Україні відсутні і законодавчо не забезпечені поширені в Європі наступні фінансові інструменти: державні пенсійні облігації; гарантовані облігації; субординовані облігації; конвертовані облігації; облігації, забезпечені цінним паперами під заставу цінних паперів інших емітентів; привілейовані акції з кумулятивними (накопичуваними) дивідендами; привілейовані акції з різними обсягами прав для їх власників; привілейовані акції, конвертовані у прості акції цього ж емітента; похідні фінансові інструменти.

Чекає також свого рішення створення комплексної системи законодавчого забезпечення основи інвестиційного процесу фондового ринку та державної інфраструктури його підтримки. Якщо на сьогодні ухвалена група базових законів, яка регулює діяльність біржових майданчиків, депозитарну систему рейтингів та індексів, то на сьогодні зовсім відсутнє законодавче забезпечення діяльності інвестиційних банків, венчурних фондів, клірингових палат і таке інше, неврегульоване питання щодо систем розкриття інформації, акціонерних товариств та податкового навантаження інвестиційних проектів. Це значно уповільнює прихід стратегічних та портфельних інвесторів, а вирішення вищезазначених питань дозволить Україні отримати сучасний фондовий ринок з усіма елементами його ефективного функціонування: централізовану національну депозитарну систему; консолідовану біржову систему; систему розкриття інформації; де матеріалізований обіг та емісію цінних паперів; модернізовану торгівельну, облікову та розрахункову інфраструктуру.

Слід також відзначити, що невпорядкованість державного регулювання ринку капіталів в Україні також створює багато перепон на шляху інвестора.

Державне регулювання ринку капіталів в Україні здійснюється:

- ринку банківських послуг - Національним банком України (НБУ);

- ринку цінних паперів - Державною комісією із цінних паперів і фондового ринку (ДКЦПФР);

- небанківських фінансових послуг - Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг (ДКРРФП);

- ринку інвестицій та інновацій - Державне агентство України з інвестицій та інновацій (ДАУІІ).

Крім зазначених державних установ функції регулювання ринку капіталів виконують Президент України, Кабінет Міністрів України, Антимонопольний Комітет, Митний Комітет, Податкова адміністрація України, Міністерство фінансів, Міністерство економіки, Українська фондова біржа.

Одним із шляхів для покращення ситуації на ринку капіталів в Україні слід якнайшвидше реалізувати розроблену Державним агентством з інвестицій та інновацій цільову економічну програму правової модернізації цього ринку. Перш за все, це стосується реформування правової системи державного регулювання ринків капіталу, фінансових послуг та діяльності фінансових установ на засадах розмежування функцій, регулювання та консолідованого нагляду.

За участю держави в 2009-2010 роках пропонується створити:

- венчурний корпоративний інвестиційний фонд інноваційного розвитку;

- державний інноваційно-інвестиційний банк;

- державну фінансову установу муніципального розвитку;

- національну фондову біржу;

- центральний депозитарій цінних паперів;

- центральну розрахунково-клірінгову палату;

- центрального контрагента (ССР) - структури, яка займає позицію між установами платіжної системи.

Також автором вбачається за необхідне розробити законодавчу базу для використання в Україні наступних фінансових інструментів:

- державних пенсійних облігацій;

- гарантовані облігації, погашення яких гарантується іншою юридичною особою, як правило, пов'язаною емітентом;

Ефективне реформування економіки будь-якої країни, її структурне перетворення з якісним оновленням товаровиробництва, ринкової та соціальної інфраструктури немислимі без відповідних капіталовкладень, тобто без належного інвестування. Без надійних капіталовкладень неможливо забезпечити створення і впровадження новітніх технологій, систем сучасної організації та управління товаровиробництвом і збутом продукції, розвиток ринкової інфраструктури, інформатизацію суспільства тощо. Це фундаментальні основи для забезпечення конкурентоспроможності національного товаровиробництва, без чого не може бути й успішної інтеграції нашої країни в Європейське співтовариство. Складні відтворювальні процеси відбуваються виключно на базі інвестування. Чим воно активніше, тим швидші темпи відтворення і ефективних ринкових перетворень. Одним з першочерговим завданням держави, на думку автора, повинно бути - комплексне сприяння інвестиційному ринку України.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. -- 1996. -- №30. -- Ст. 141.

2. Господарський кодекс України// Відомості Верховної Ради України. - 2003.-№18. - Ст.144.

3. Господарський процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. -- 1992. -- № 6. -- Ст. 56.

4. Цивільний кодекс України -- К.: Атіка, 2003. -- 416с.

Закони, положення, декрети, укази, постанови, накази, листи та конвенції:

5. Про акціонерні товариства: Закон України вiд 17.09.2008 № 514-VI // Відомості Верховної Ради України. - .2008. - № 50. - Ст. 384.

6. Про банки і банківську діяльність: : Закон України вiд 07.12.2000 № 2121-III // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 5. - Ст. 30.

7. Про внесення змін до Закону України «Про банки і банківську діяльність»: Закон України від 16.11.2006 № 358-V // Відомості Верховної Ради України. - 2007.- № 2. - Ст. 15.

8. Про внесення змін до Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»: Закон України від 16.11.2006 № 360-V // Відомості Верховної Ради України. - 2007.- № 3. - Ст. 29.

9. Про внесення змін до статті 16 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»: Закон України від 10.04.2008 № 253-VI // Відомості Верховної Ради України. - 2008. - № 23.

10. Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців: Закон України вiд 15.05.2003 № 755-IV // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 31. - Ст. 263.

11. Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності: Закон України від 06.09.2005 № 2806-IV // Відомості Верховної Ради України. - 2005. - № 48. - Ст. 483.

12. Про електронні документи та електронний документообіг: Закон України вiд 22.05.2003 № 851-IV // Відомості Верховної Ради України. - 2003 р. - № 36. - Ст. 275.

13. Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон: Закон України вiд 13.10.1992 № 2673-XII // Відомості Верховної Ради України. - 1992 р. - № 50. - Ст. 676.

14. Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування : Закон України вiд 09.07.2003 № 1058-IV // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 49. - Ст.376.

15. Про захист іноземних інвестицій на Україні: Закон України від 10.09. 1991 № 1540а-XII// Відомості Верховної Ради. - 1991. - № 46. - Ст. 616.

16. Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах: Закон України від 05.07.1994 № 80/94-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 31. - Ст. 286.

17. Про зовнішньоекономічну діяльність: Закон України від 16.04.1991 № 959-XII // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1991. - № 29. - Ст. 377.

18. Про інвестиційну діяльність: Закон України від 18.09.1991 № 1560-XII // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 47. - Ст. 646.

19. Про інститути спільного інвестування (пайові та інвестиційні фонди): : Закон України вiд 15.03.2001 № 2299-III // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 21. - Ст. 103.

20. Про інформацію: Закон України від 02.10.1992 № 2657-XII // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 48. - Ст. 650.

21. Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати: Закон України від 19.06.2003 № 979-IV // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 1. - Ст.1.

22. Про концесії: Закон України від 16.07.1999 № 997-XIV // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 41. - Ст. 372.

23. Про кредитні спілки: Закон України від 20.12.2001 № 2908-III // Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 15. - Ст. 101.

24. Про національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні: Закон України від 10.12.1997 № 710/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 15. - Ст. 67.

25. Про недержавне пенсійне забезпечення: Закон України від 09.07.2003 № 1057-IV // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 47. - Ст. 372.

26. Про оподаткування прибутку: Закон України від 28.12.1994 № 334/94-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 4. - Ст. 28.

27. Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні: Закон України від 12.07.2001 № 2658-III // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 47. - Ст. 251.

28. Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами: Закон України від 21.12.2000 № 2181-III // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 10. - Ст.44.

29. Про ратифікацію Договору між Україною та Сполученими Штатами Америки про заохочення та взаємний захист інвестицій: Закон України від 21.10.1994 № 226/94-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 44. - Ст. 394.

30. Про ратифікацію Конвенції про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами: Закон України від 16.03.2000 № 1547-III // Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 21. - Ст. 161.

31. Про режим іноземного інвестування: Закон України від 19.03.1996 № 93/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 19. - Ст. 80.

32. Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків: Закон України вiд 16.07.1999 № 991-XIV // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 40. - Ст. 363.

33. Про страхування: Закон України вiд 07.03.1996 № 85/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 18. - Ст. 78.

34. Про угоди про розподіл продукції: Закон України вiд 14.09.1999 № 1039-XIV // // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 44. - Ст. 391.

35. Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб'єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження: Закон України вiд 17.02.2000 № 1457-III // Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 12. - Ст. 97.

36. Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг: Закон України вiд 12.07.2001 № 2664-III // Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 1. - Ст. 1.

37. Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю: Закон України від 19.06.2003 № 978-IV // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 52. - Ст. 377.

38. Про цінні папери та фондовий ринок: Закон України від 23.02.2006 № 3480-IV // Відомості Верховної Ради України. - 2006. - № 31. - Ст. 1126.

39. Про затвердження Положення про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій: Положення Кабінету Міністрів України вiд 07.08.1996 № 928 // Урядовий кур'єр. - 1996. - № 11. - Ст. 45.

40. Про систему валютного регулювання і валютного контролю: Декрет Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 № 15-93 // Відомості Верховної Ради України. - .1993. - № 17. - Ст. 184.

41. Про схвалення Концепції реформування податкової системи: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 19.02.2007 № 56-р // Офіційний вісник України. - 2007. - № 13. - Ст. 481.

42. Про деякі питання іноземного інвестування : Указ Президента вiд 07.07.1998 № 748/98 // Офіційний вісник України. - 1998. - № 27. - Ст. 24.

43. Про додаткові заходи щодо збільшення інвестицій в економіку України: Указ Президента України вiд 22.02.2001 № 108/2001 // Офіційний вісник України. - 2001. - № 9. - Ст. 345.

44. Про заходи щодо поліпшення інвестиційного клімату в Україні: Указ Президента України від 28.10.2005 № 1513/2005 // Офіційний вісник України. - 2005. - № 44. - Ст. 2763.

45. Про затвердження Положення про порядок реєстрації договорів, які передбачають виконання резидентами боргових зобов'язань перед нерезидентами за залученими від нерезидентів кредитами, позиками в іноземній валюті: Постанова Національного банку України від 22.12.1999 № 602 // Офіційний вісник України. - 2000. - № 2. - Ст. 47.

46. Про затвердження форми державної статистичної звітності N 2-інвестиції-квартальна 'Звіт про капітальні інвестиції' та інструкції щодо її складання: Наказ Держкомстату України від 12.12.2001 № 491 // Офіційний вісник України. - 2001. - № 52. - Ст. 2391.

47. Про розмір середньозважених процентних ставок: Лист Національного банку України вiд 17.10.2003 № 13-126/4358-7635.

48. Щодо вимог Правил торгівлі іноземною валютою: Лист Національного банку України вiд 29.09.2005 № 13-134/4580-9703.

49. Про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами: Конвенцію ООН вiд 18.05.1965.

50. Сеульська конвенція 1985р. про заснування багатостороннього агентства з гарантій інвестицій: Конвенція МБРР вiд 11.10.1985.

Інша література:

51. Білорус О.Г. Глобалізація і безпека розвитку: Монографія - К.: КНЕУ, 2001. - 733 с.

52. Бойчик І.М.Економіка підприємств - Львів, 1998. - 186с.

53. Бьюкенен Дж. Сочинения. Серия 'Нобелевские лауреаты по экономике' т. 1. М.: Таурус - Альфа, 1997. - 43с.

54. Ван Фросам. Украина глазами инвестора. // Бизнес Информ. - 2004 - №18(190). - С.48-50.

55. Ванюшин І., Кулик А. 2007 рік - найуспішніший рік співробітництва між містом Києвом та іноземними інвесторами. // Право України. - 2007. - №4. - С.23-24.

56. Величко А. Методические рекомендации по оценке эффективности инвестиционных проектов и их отбору для финансирования: Курс лекций. - М.: Теринвест, 2000. - 624с.

57. Величко В., Величко А. Тенденції в нагромадженні капіталу і зростання інвестиційної активності// Економіка України. - 2006. - №1 - С. 20-25.

58. Вєткін А. Інвестиції. Економічний та правовий аналіз. - К.,1996. - 45 с.

59. Вишневський В., Вєткін А. Відхід від сплати податків: теорія і практика: Монографія ІНАН України, Інститут економіки промисловості, 2003. - 62 с.

60. Вишневський В., А. Вєткін. Ухилення від сплати податків: моделювання вибору та дій економічного суб'єкта // Економіка України. - 2004 - № 1 - С.9-15.

61. Вишневський В. Формування інвестиційного питання в Україні. Правовий аналіз. // Право України. - 1999. - №9. - С.45.

62. Власюк О.С. Теорія і практика економічної безпеки в системі науки про економіку. - К., 2008. - 48 с.

63. Гаврилюк П. Умови здійснення іноземного інвестування //Економіка України. - 2007 - № 8 - С.34.

64. Геєць В.М. Моделювання економічної безпеки: держава, регіон, підприємство: Монографія. - Х., 2006. - 240 с.

65. Горшкова H.I. Аналіз та прогноз інвестицій в українську економіку у 2010 році // Моніторинг інвестиційної діяльності в Україні. - 2008. - №8. - С.24-27.

66. Губський Б.В. Інвестиційні процеси в глобальному середовищі //Економіка України. - 2008 - № 3 - С.14.

67. Дж. Стігліц Економіка державного сектора: Пер. з англ. А.Олійник, Р. Скільський. - К.: Основи, 1998. - 703 с.

68. Дж. Стігліц. Міжнародне інвестування. Пер. з англ. А.Олійник,- М.,Проспект, 1993. - 375 с.

69. Дж.Аркінс.По итогам 2008 года Украина - самый прибыльный рынок для FDI. //World Discussions. - 2009. - № 1. - С. 5-10.

70. Економічна енциклопедія. - К.: Академія, 2002, т. 3. - 974с.

71. Економічна статистика // Щомісячне видання Міжнародного центру перспективних досліджень. - № 3. - 2009.- 65с.

72. Заєць А. П. Нові підходи до формування інвестиційної та інноваційної політики України. // Цінні папери України. - 2009 - № 3 - С. 17.

73. Заславський В.А. Державне регулювання процесу іноземного інвестування: необхідність і напрями. // Бизнес Информ. - 2008 - №16. - С.48-50.

74. Зимин И.А. Реальные инвестиции// Бизнес Рынок. - 2008 - №6. - С.23.

75. Игошин Н.В. Инвестиции. Организация управления и финансирование: Учебник для вузов. - М.: Финансы; ЮНИТИ, 1999 - 279с.

76. Кириченко О.А. Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності: Навч. посіб. - К.: Знання-Прес, 2002. - 384 с.

77. Кириченко О.А. Фінансово-економічний механізм інноваційно-інвестиційного розвитку України: Монографія. - К.: НАУ, 2008. - 342с.

78. Кириченко О.А., Сідак В.С., Лаптєв С.М., Захаров О.І., Пригунов П.Я. та інші. Проблеми управління економічною безпекою суб'єктів господарювання: Монографія. - К.: Університет економіки та права «КРОК», 2008. - 403с.

79. Куприянов К. Мировой рынок кредитов 2007.//World Discussions - 2007 - №21. - С. 20.

80. Ландарь К.Особливості залучення іноземних інвестицій в Україну.// Економіка України. - 1998. - № 12 . - С. 34.

81. Лів К. Іноземні інвестиції та українські інвестиції за кордоном, міжнародні торги ( тендери )» // Фінансова тема. - 2008 - № 3 - С.14.

82. Морозова І. Споживчі настрої // Міжнародний альманах перспективних досліджень. - 2009 - №3. - С.4.

83. Малько А.В. Льготы политико-правовой анализ // Общественные науки и современность. - 1996. - № 3. - С. 47-55.

84. Малько А.В. Юридические поощрения как разновидность социальных санкцій. // Общественные науки и современность. - 1998. - № 4. - С. 75-84.

85. Меламед М. Заощадження та інвестиції української економіки в інституційних координатах // Вісник НБУ. - 2009. - №2. - С.6-15.

86. Мертенс А. Инвестиции: Курс лекций по современной финансовой теории. - К.:Киевское инвестиционное агентство, 2007. - 453с.

87. Морозова І.С. Правове регулювання іноземних інвестицій в Україні // Бизнес Информ. - 2008 - №16. - С.48-50.

88. Нижник Н.Р. Національна безпека України (методологічні аспекти, стан і тенденції розвитку): Навчальний посібник. -- К.: Преса України, 2000. - 304с.

89. Ніколенко М.М. Теорії мікро-макроекономіки - К.,1999. - 332с.

90. Нічин Г. Основні індикатори інвестиційної діяльності в Україні // Моніторинг інвестиційної діяльності в Україні. - 2008. - №1. - С.87-98.

91. Омельченко А.В. Правове регулювання іноземних інвестицій в Україні - К., 1996. - 345с.

92. Пила В., Чмир О. До питання формування вільних економічних зон в Україні// Економіка України. - 1996г. - № 12. - С. 23-30.

93. Савчук В.П. Анализ и разработка инвестиционных проектов - К., 1999. - 236с.

94. Сидоров А. Особливості законодавчого забезпечення вільних економічних зон в Україні// Економіка України. - 2006. - № 12. - С. 29-32.

95. Сьомочкін П. Огляд фондового ринку./Цінні папери України. - 2008 - № 9 (198) - С. 37.

96. Татаренко Н.О., Поручник A.M. Теорії інвестицій: Навчальний посібник. - К: КНЕУ, 2000. -168с.

97. Україна на роздорожжі. //За ред. Зіденберга А., Хоффмана Л. - Пер. З англ. - К.: Фенікс, 1998р. - 234с.

98. Український економічній енциклопедії. - К: ВЦ Академія, 2002. - 765с.

99. Управління зовнішньоекономічною діяльністю: Навч.посібник: 2-ге вид., випр. і доп. / За заг. ред. А. І. Кредісова. - К.: ВІРА-Р, 2002. - 552 с.

100. Філімоненков О.С. Фінанси підприємств: Навчальний посібник. - К.: Ельга, Ніка-Центр, 2002. - 360 с.

101. Фінанси: Оксфордський толковий словник: Англійсько-російський. М.: Весь мир, 1997. - 413-414 с.

102. Фінанси підприємств: Підручник / Керівник авт. кол. і наук. ред. проф. А. М. Поддєрьогін. 3-тє вид., перероб. та доп. - К.: КНЕУ, 2000. - 460 с.

103. Фінансовий менеджмент./За ред. проф. С. Хімера. - Київ:ЦУЛ, 2002. -496 с.

104. Чмырь Е.С. Свободные экономические зоны: подходы к классификации// Организация и регулирование экономики - 1999. - № 2. - 176с.

105. Шевчук В.Я.Основи інвестиційної діяльності. - К.: Генеза, 1997р. - 342с.

106. Regions, Globalization, and Knowledge-Based Economy (Paperback) By: John H. Dunning (пер. Мозгової Л.П.) - Нью-Йорк, 1973. -- 544с.

Додаток А

Прямі іноземні інвестиції в Україну у 2008 році

(тис.дол.США)

	Всього	У тому числі
		з країн СНД	з інших країн світу
Капітал нерезидентів в Україні на початок звітного періоду (01.01.2008)	5471815,72	379014,76	5092800,96
Збільшення капіталу нерезидентів - всього	1319875,13	68956,50	1250918,63
у тому числі за рахунок
грошових внесків	754281,23	43118,96	711162,27
з них
купівлі акцій	238934,93	2127,14	236807,79
внесків у вигляді цінних паперів	42618,56	669,30	41949,26
внесків за рахунок скасування боргу	2550,89	-	2550,89
реінвестування доходів	12186,33	-	12186,33
внесків у вигляді рухомого і нерухомого майна	483620,78	18971,44	464649,34
внесків у вигляді нематеріальних активів	9299,59	6024,00	3275,59
придбання корпоративних прав в результаті приватизації державного майна	618,45	15,95	602,50
інших видів здійснення інвестицій	14699,30	156,85	14542,45
Зменшення капіталу нерезидентів - всього	340375,54	31336,84	309038,70
у тому числі за рахунок
вилучення капіталу	304392,55	30189,99	274202,56
з них
грошових внесків	123724,74	2985,02	120739,72
цінних паперів	151966,60	20245,46	131721,14
рухомого і нерухомого майна	28701,21	6959,51	21741,70
інших видів вилучення капіталу	35982,99	1146,85	34836,14
Переоцінка капіталу	-2623,78	3,65	-2627,43
Курсова різниця	161038,78	1980,65	159058,13
Перехід прав власності на капітал нерезидента нерезиденту іншої країни	-	14889,13	-14889,13
Обсяги прямих інвестицій, які перейшли з категорії портфельних інвестицій	51238,81	-	51238,81
Утрати капіталу	3411,16	86,39	3324,77
Капітал нерезидентів в Україні на кінець
звітного періоду	6657557,96	433421,46	6224136,50
Заборгованість за кредитами та позиками, отриманими від прямих інвесторів-нерезидентів
на початок звітного періоду (01.01.2008)	407873,74	1135,73	406738,01
на кінець звітного періоду	385651,58	9016,29	376635,29
Сукупний капітал нерезидентів, включаючи позичковий капітал
на початок звітного періоду (01.01.2008)	5879689,46	380150,49	5499538,97
на кінець звітного періоду	7043209,54	442437,75	6600771,79

Додаток Б

Прямі інвестиції з України в економіку країн світу у 2008 році

(тис.дол.США)

		У тому числі
	Всього	в країни СНД	в інші країни світу

Капітал резидентів в економіці інших країн на початок звітного періоду (01.01.2008)	144280,50	75281,00	68999,50
Збільшення капіталу резидентів - всього	17692,61	12710,86	4981,75
у тому числі за рахунок
грошових внесків	7288,41	2306,66	4981,75
внесків у вигляді цінних паперів	111,33	111,33	-
внесків за рахунок скасування боргу	-	-	-
реінвестування доходів	-	-	-
внесків у вигляді рухомого і нерухомого майна	10273,55	10273,55	-
внесків у вигляді нематеріальних активів	19,32	19,32	-
інших видів здійснення інвестицій	-	-	-
Зменшення капіталу резидентів - всього	5007,30	3784,55	1222,75
у тому числі за рахунок
вилучення грошових, майнових та інших внесків	484,01	5,62	478,39
з них
викупу акцій	10,71	3,16	7,55
інших видів вилучення капіталу	4523,29	3778,93	744,36
Переоцінка капіталу	-1,02	-1,02	-
Курсова різниця	6715,19	5948,57	766,62
Утрати капіталу	144,60	144,60	-
Капітал резидентів в економіці інших країн на кінець звітного періоду	163535,38	90010,26	73525,12
Загальна сума кредитів та позик, наданих резидентом підприємству прямого інвестування на кінець звітного періоду	-	-	-
Сукупний капітал резидентів в економіці інших країн на кінець звітного періоду, включаючи позичковий капітал	163535,38	90010,26	73525,12

Додаток В

Прямі іноземні інвестиції в регіони України

(тис.дол.США)

		Обсяги інвестицій на
	Кількість	01.01.2007	01.01.2008
	підприємств	всього	у % до загального підсумку	всього	у % до загального підсумку
Україна	9442	5 471 815,72	100,0	6 657 557,96	100,0
АР Крим	180	194 796,20	3,6	224 161,49	3,4
Вінницька	123	47 843,54	0,9	64 899,83	1,0
Волинська	97	53 559,77	1,0	86 806,88	1,3
Дніпропетровська	508	428 203,05	7,8	598 420,61	9,0
Донецька	322	389 327,77	7,1	434 184,98	6,5
Житомирська	178	58 169,66	1,1	77 449,89	1,2
Закарпатська	484	127 688,52	2,3	181 636,74	2,7
Запорізька	238	366 749,17	6,7	441 987,58	6,6
Івано-Франківська	259	69 890,37	1,3	96 004,46	1,4
Київська	240	423 112,70	7,7	473 714,29	7,1
Кіровоградська	70	38 030,52	0,7	58 538,09	0,9
Луганська	112	51 567,68	0,9	58 176,21	0,9
Львівська	1054	220 107,32	4,0	304 887,63	4,6
Миколаївська	103	64 295,93	1,2	75 183,04	1,1
Одеська	571	291 209,25	5,3	361 746,55	5,4
Полтавська	141	152 735,26	2,8	176 174,59	2,7
Рівненська	89	51 050,25	0,9	54 082,28	0,8
Сумська	67	128 288,36	2,4	141 000,20	2,1
Тернопільська	90	26 906,16	0,5	28 678,91	0,4
Харківська	355	164 628,84	3,0	267 907,62	4,0
Херсонська	75	55 198,39	1,0	64 365,18	1,0
Хмельницька	94	28 533,32	0,5	46 496,22	0,7
Черкаська	183	83 282,73	1,5	97 080,65	1,5
Чернівецька	155	16 625,22	0,3	20 684,67	0,3
Чернігівська	46	61 288,73	1,1	76 023,24	1,1
м.Київ	3590	1 863 250,83	34,1	2 123 417,93	31,9
м.Севастополь	18	15 476,18	0,3	23 848,20	0,4

Додаток Г

Прямі інвестиції з регіонів України

(тис.дол.США)

		Обсяги інвестицій на
	Кількість	01.01.2007	01.01.2008
	підприємств	всього	у % до загального підсумку	всього	у % до загального підсумку
Україна	141	144 280,50	100,0	163 535,38	100,0
Автономна Республiка Крим	7	574,99	0,4	658,71	0,4
Вiнницька	1	15 866,73	11,0	17 121,78	10,5
Днiпропетровська	9	4 128,48	2,9	4 425,16	2,7
Донецька	11	3 987,07	2,8	4 212,82	2,6
Житомирська	1	104,38	0,1	104,40	0,1
Запорiзька	9	2 231,97	1,5	2 263,62	1,4
Iвано-Франкiвська	2	5,79	0,0	6,97	0,0
Київська	3	36,22	0,0	28,68	0,0
Кiровоградська	1	2,11	0,0	2,14	0,0
Луганська	18	2 088,47	1,4	2 245,12	1,4
Львiвська	17	519,98	0,4	611,88	0,4
Миколаївська	2	528,41	0,4	533,80	0,3
Одеська	10	40 835,91	28,3	36 501,10	22,3
Полтавська	4	59,60	0,0	56,42	0,0
Рiвненська	1	6,29	0,0	6,79	0,0
Сумська	1	7,92	0,0	2 255,46	1,4
Харкiвська	12	44 114,32	30,6	52 194,07	31,9
Херсонська	1	224,00	0,2	-	-
Чернiвецька	2	1 916,17	1,3	1 916,17	1,1
Чернігівська	1	37,50	0,0	37,50	0,0
м.Київ	27	8 060,19	5,6	19 408,79	11,9
м.Севастополь	1	18 944,00	13,1	18 944,00	11,6

Додаток Д

Прямі інвестиції зарубіжних країн в економіку України за видами економічної діяльності

(тис.дол.США)
	Обсяги інвестицій на	У % до
	01.01.2007	01.01.2008	загального обсягу по країні
США	890608,23	1074777,12	100,0
Оптова торгівля і посередництво у торгівлі	124566,64	162100,00	15,1
Харчова промисловість та перероблення сільськогосподарських продуктів	144628,32	158021,29	14,7
Металургія та оброблення металу	50551,76	138151,73	12,9
Готелі і ресторани	86681,75	87623,99	8,2
Сільське господарство, мисливство та пов'язані з ними послуги	27785,60	64801,70	6,0
Будівництво	58029,23	58693,48	5,5
Транспорт і зв'язок	47010,85	53858,59	5,0
Виробництво та розподілення електроенергії, газу та води	46775,32	46783,19	4,4
Фінансова діяльність	48818,67	46502,23	4,3
Операції з нерухомістю, здавання під найм та послуги юридичним особам	59972,77	39432,16	3,7
Машинобудування	30274,87	33618,19	3,1
Хімічна та нафтохімічна промисловість	27055,13	29459,98	2,7
Добувна промисловість	23831,61	27202,94	2,5

Кіпр	672146,25	779218,72	100,0
Оптова торгівля і посередництво у торгівлі	256528,47	180927,88	23,2
Фінансова діяльність	65713,21	87735,46	11,3
Добувна промисловість	75600,69	85976,96	11,0
Металургія та оброблення металу	16054,61	79847,00	10,2
Харчова промисловість та перероблення сільськогосподарських продуктів	69129,92	73573,86	9,4
Транспорт і зв'язок	61634,62	68725,89	8,8
Операції з нерухомістю, здавання під найм та послуги юридичним особам	25285,95	65969,76	8,5
Будівництво	21434,66	22142,64	2,8
Колективні, громадські та особисті послуги	13676,09	21658,24	2,8
Сільське господарство, мисливство та пов'язані з ними послуги	8392,42	13726,97	1,8
Целюлозно-паперова промисловість; видавнича справа	9551,95	13527,00	1,7
Торгівля транспортними засобами та їх ремонт	8193,13	11076,61	1,4
Роздрібна торгівля побутовими товарами та їх ремонт	10750,61	10974,86	1,4
Виробництво інших неметалевих мінеральних виробів	8350,32	10459,89	1,3
Сполучене Королівство	534041,46	686107,76	100,0
Харчова промисловість та перероблення сільськогосподарських продуктів	94013,52	105269,68	15,3
Транспорт і зв'язок	68656,97	105001,04	15,3
Оптова торгівля і посередництво у торгівлі	75824,87	99578,71	14,5
Машинобудування	46751,47	75145,88	11,0
Фінансова діяльність	36438,09	58365,09	8,5
Хімічна та нафтохімічна промисловість	25102,47	36807,21	5,4
Операції з нерухомістю, здавання під найм та послуги юридичним особам	18103,70	31030,20	4,5
Виробництво інших неметалевих мінеральних виробів	29873,30	29873,30	4,4
Добувна промисловість	19970,90	22025,70	3,2
Целюлозно-паперова промисловість; видавнича справа	10815,49	20250,50	3,0
Сільське господарство, мисливство та пов'язані з ними послуги	11966,32	19991,21	2,9
Будівництво	23707,22	18862,77	2,7
Металургія та оброблення металу	33901,37	17498,08	2,6

Нідерланди	396314,72	463890,37	100,0
Харчова промисловість та перероблення сільськогосподарських продуктів	264969,15	277432,48	59,8
Оптова торгівля і посередництво у торгівлі	10282,13	47319,23	10,2
Колективні, громадські та особисті послуги	24946,31	29258,45	6,3
Хімічна та нафтохімічна промисловість	28882,82	18886,44	4,1
Транспорт і зв'язок	8433,83	14954,17	3,2
Операції з нерухомістю, здавання під найм та послуги юридичним особам	10764,04	12730,35	2,7
Виробництво деревини та виробів з деревини	3905,91	10360,80	2,2
Фінансова діяльність	8236,02	9394,76	2,0
Виробництво та розподілення електроенергії, газу та води	2894,19	7231,36	1,6
Машинобудування	5939,53	5708,57	1,2

Німеччина	317737,86	441407,56	100,0
Харчова промисловість та перероблення сільськогосподарських продуктів	57056,65	66703,99	15,1
Виробництво інших неметалевих мінеральних виробів	47826,28	64010,05	14,5
Оптова торгівля і посередництво у торгівлі	37061,58	58295,09	13,2
Машинобудування	23930,01	49217,68	11,2
Фінансова діяльність	15994,53	35947,87	8,1
Транспорт і зв'язок	17201,59	20670,46	4,7
Колективні, громадські та особисті послуги	12603,56	15920,23	3,6
Легка промисловість	12637,36	15462,90	3,5
Операції з нерухомістю, здавання під найм та послуги юридичним особам	13040,77	14752,49	3,3
Сільське господарство, мисливство та пов'язані з ними послуги	7327,14	11994,05	2,7
Виробництво деревини та виробів з деревини	9184,73	11340,81	2,6

Віргінські острови, Британські	346143,81	381041,85	100,0
Оптова торгівля і посередництво у торгівлі	68167,82	155412,54	40,8
Виробництво коксу, продуктів нафтоперероблення	44968,55	55951,56	14,7
Операції з нерухомістю, здавання під найм та послуги юридичним особам	20078,78	32718,59	8,6
Будівництво	6067,43	29555,90	7,8
Готелі і ресторани	13476,25	21101,07	5,5
Фінансова діяльність	15513,55	15504,92	4,1
Транспорт і зв'язок	7184,03	13399,27	3,5
Виробництво та розподілення електроенергії, газу та води	16385,49	12090,95	3,2
Харчова промисловість та перероблення сільськогосподарських продуктів	8028,89	9647,49	2,5
Металургія та оброблення металу	124693,83	9244,47	2,4
Хімічна та нафтохімічна промисловість	7254,10	7664,06	2,0

Російська Федерація	323191,41	377646,34	100,0
Виробництво коксу, продуктів нафтоперероблення	123725,00	103726,34	27,5
Охорона здоров'я та соціальна допомога	79230,89	77904,11	20,6
Транспорт і зв'язок	17535,09	39380,15	10,4
Фінансова діяльність	29061,50	28450,26	7,5
Оптова торгівля і посередництво у торгівлі	5733,31	21775,59	5,8
Металургія та оброблення металу	20016,55	20039,86	5,3
Операції з нерухомістю, здавання під найм та послуги юридичним особам	5239,26	17252,03	4,6
Будівництво	14110,28	14681,69	3,9
Харчова промисловість та перероблення сільськогосподарських продуктів	5250,46	10569,02	2,8
Машинобудування	7875,79	8464,72	2,2

Додаток Ж

Прямі інвестиції з України за видами економічної діяльності в економіку країн світу (тис.дол.США)

	Обсяги інвестицій на	У % до
	01.01.2007	01.01.2008	загального обсягу по країні
Російська Федерація	73513,43	86705,70	100,0
Операції з нерухомістю, здавання під найм та послуги юридичним особам2	58521,39	63151,52	72,8
Державне управління	3036,66	12538,04	14,5
Машинобудування	1261,39	3594,00	4,1
Будівництво	2746,07	2863,53	3,3
Фінансова діяльність	1507,83	1774,97	2,0
Металургія та оброблення металу	1137,62	1148,28	1,3

Панама	18949,00	18949,00	100,0
Транспорт	18949,00	18949,00	100,0

В'єтнам	16791,47	15824,41	100,0
Транспорт	16029,77	15286,71	96,6

Іспанія	13834,85	13834,85	100,0
Транспорт	13834,85	13834,85	100,0

Сполучені Штати Америки	700,49	5400,49	100,0
Фінансова діяльність	-	4700,00	87,0

Гонконг	5400,00	5400,00	100,0
Транспорт	5400,00	5400,00	100,0

Швейцарія	3770,18	4241,45	100,0
Хімічна та нафтохімічна промисловість	3528,00	3969,00	93,6

Грузія	800,85	2242,22	100,0
Державне управління	798,92	2240,14	99,9

Кіпр	1889,99	1889,99	100,0
Машинобудування	1889,99	1889,99	100,0

Греція	1569,80	1569,80	100,0
Операції з нерухомістю, здавання під найм та послуги юридичним особам	1569,80	1569,80	100,0

Естонія	1100,00	1100,00	100,0
Фінансова діяльність	1100,00	1100,00	100,0

Додаток З

Прямі інвестиції в Україну та з України за видами економічної діяльності (тис.дол.США)

	Обсяги прямих іноземних інвестицій в Україну на 01.01.2008	Обсяги прямих інвестицій з України на 01.01.2008
Усього	6 657 557,96	163 535,38
Оптова торгівля і посередництво у торгівлі	996 301,96	994,78
Харчова промисловість та перероблення сільськогосподарських продуктів	988 275,39	-
Машинобудування (виробництво машин, електричного, транспортного та електронного устаткування)	597 269,27	6 268,39
Транспорт і зв'язок	524 832,06	55 096,01
Фінансова діяльність	490 914,61	8 265,62
Операції з нерухомістю, здавання під найм та послуги юридичним особам	347 890,70	66 444,30
Металургія та оброблення металу	338 018,72	2 544,97
Хімічна та нафтохімічна промисловість (хімічне виробництво, виробництво гумових та пластмасових виробів)	319 299,14	4 306,85
Добувна промисловість	214 014,91	79,16
Будівництво	195 541,09	3 379,68
Виробництво коксу, продуктів нафтоперероблення	186 604,00	4,48
Готелі і ресторани	183 155,63	578,57
Сільське господарство, мисливство та пов'язані з ними послуги	179 404,27	-
Виробництво інших неметалевих мінеральних виробів	143 338,06	-
Целюлозно-паперова промисловість; видавнича справа	131 348,25	443,90
Охорона здоров'я та соціальна допомога	128 870,95	-
Колективні, громадські та особисті послуги	107 089,25	44,72
Торгівля транспортними засобами та їх ремонт	104 388,04	2,83
Легка промисловість (текстильна промисловість, пошиття одягу, виробництво шкіри та шкіряного взуття)	100 615,91	28,54
Виробництво деревини та виробів з деревини	99 362,49	-
Виробництво та розподілення електроенергії, газу та води	82 275,63	0,24
Роздрібна торгівля побутовими товарами та їх ремонт	74 421,03	1,52
Лісове господарство та пов'язані з ним послуги	6 337,30	-

Режим прямого іноземного інвестування. Порівняльно-правова характеристика

Прямі іноземні інвестиції в Україну у 2008 році

(тис.дол.США)

з країн

з інших

Капітал нерезидентів в Україні на початок

внесків у вигляді рухомого і нерухомого

Додаток Б

Прямі інвестиції з України в економіку країн світу у 2008 році

(тис.дол.США)