Організаційно-економічний механізм регулювання та управління фінансовими ресурсами акціонерних товариств

/

ВСТУП

Формування в Україні нового типу економіки сприяло створенню підприємств різних форм господарювання, розвитку корпоративних відносин, зростанню частки акціонерної власності та її впливу на розвиток промисловості. Основні переваги акціонерних товариств обумовлені наявністю відмінних характеристик, що надають даній формі підприємництва економічної привабливості.

Однією з найбільш важливих переваг є корпоративний характер відносин, який полягає в об'єднанні юридичних та фізичних осіб спільними фінансовими, економічними, професійними, соціальними та іншими інтересами, що уможливлює акумулювання коштів значної кількості інвесторів та їх ефективного використання за рахунок багаторівневої системи управління акціонерним товариством. Однак процес формування, погодження та реалізації цілей учасників корпоративних відносин є складним через їх різноспрямованість, яка пов'язана з розмежуванням функцій управління та володіння. Тобто управління акціонерним товариством відбувається в умовах постійного узгодження інтересів акціонерів, керівництва й інших зацікавлених осіб. Тому актуальною проблемою є регулювання управлінської діяльності керівних органів товариства через реалізацію комплексу заходів щодо створення ефективної структури, чіткого розподілу компетенцій та визначення системи мотивації, яка б дозволила досягти балансу цілей та потреб учасників корпоративних відносин, з метою підвищення ефективної роботи всього підприємства.

Теоретико-методологічним базисом дослідження зазначеної проблеми є праці закордонних та вітчизняних науковців і фахівців в сферах корпоративного управління: Р. Аккофа, М. Аюкі, У. Батлера, Р. Брейлі та С. Майерса, М. Хаммера, М. Хесселя, В. Багацького, О. Вінник, А. Воронкової, В. Гриньової, Л. Довгань, В. Євтушевського, С. Масютіна, Т. Момот, Г. Назарової, М. Чечетова, З. Шершньової, О. Ястремської тощо.

Одною з умов успішної підприємницької діяльності є правильне прийняття рішень про фінансову стратегію підприємства, що припускає, крім можливостей поширення ринку збуту продукції, установлення взаємовідносин між дійсними і потенційними партнерами. Водночас, невизначеність наслідків інфляції, з одного боку, і як результат - відсутність довгострокового кредитування, з іншого, змушують акціонерні підприємства далеко не кращим способом формувати структуру коштів і джерела їхнього утворення. Тому як одне з рішень фінансових проблем виробництва і можливостей розширеного відтворення є визначення фінансового стану підприємства і розроблення практичних рекомендацій по його поліпшенню.

Метою даної курсової роботи є розробка теоретичних положень і практичних рекомендацій, спрямованих на створення організаційно економічного механізму регулювання та управління фінансовими ресурсами в акціонерному товаристві.

Поставлена мета зумовила вирішення таких задач:

- вивчити сутність та основні джерела формування фінансових ресурсів підприємств;

- визначити об'єктивну необхідність і реальну обумовленість виникнення акціонерних відносин, узагальнити ознаки класифікації акціонерного товариства, дослідити особливості формування фінансових ресурсів корпорацій, вивчити і проаналізувати порядок формування акціонерного капіталу підприємств, організації емісії цінних паперів, їх розміщення;

- визначити необхідність регулювання та управління фінансовими ресурсами акціонерних товариств, дослідити головні особливості фінансового менеджменту корпорацій, розглянути теоретико-методологічні основи регулювання та управління фінансовими ресурсами корпорацій;

- дослідити особливості формування організаційно-економічного механізму регулювання та управління фінансовими ресурсами акціонерного товариства.

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ ФІНАНСОВИХ РЕСУРСІВ АКЦІОНЕРНИХ ТОВАРИСТВ

1 Економічна сутність фінансових ресурсів підприємства та основні джерела їх формування

Протягом тривалого часу вченими-економістами досліджується економічна сутність фінансових ресурсів. Однак дана тема не втратила своєї актуальності і в умовах розвитку ринкової економіки України. Як свідчить проведене дослідження, сутність поняття «фінансові ресурси» в економічній літературі тлумачиться по-різному.

Найпоширенішою точкою зору є розуміння фінансових ресурсів як грошових коштів (фондів, доходів, накопичень), що мають цільове спрямування. Має місце й інший підхід, де науковці під фінансовими ресурсами розуміють не лише грошові кошти, а й кошти, авансовані в основні й оборотні засоби. Прихильники даного підходу розуміють фінансові ресурси більш широко за рахунок тієї їх частини, яка матеріалізована в активах підприємства.

Аналіз та оцінка різних трактувань економічної сутності фінансових ресурсів підприємства дозволили уточнити визначення даного поняття як грошових коштів, які формуються в процесі фінансово-господарської діяльності із внутрішніх і зовнішніх джерел, визначають фінансовий потенціал підприємства і використовуються для фінансування процесів відтворення у наступному періоді.

Згідно з Господарським кодексом України, фінансові ресурси - це сукупність усіх видів грошових коштів, фінансових активів, що знаходяться в розпорядженні економічного суб'єкта. Фінансові ресурси є результатом взаємодії надходження та витрат, розподілу грошових коштів, їх нагромадження та використання [№1].

Фінансові ресурси комерційного підприємства складаються з таких елементів:

· статутного (або пайового) капіталу (фонду);

· додаткового капіталу, одержаного за рахунок того, що вартість реалізації випущених акціонерним товариством (AT) акцій перевищує їх номінальну вартість; суми дооцінки необоротних активів (вартості активів, безкоштовно отриманих підприємством від інших юридичних і фізичних осіб);

· резервного капіталу;

· амортизаційних відрахувань;

· забезпечення наступних виплат і платежів (резервів на оплату наступних відпусток тощо);

· нерозподіленого прибутку;

· довго- і короткострокових кредитів комерційних банків;

· позикових коштів від реалізації облігацій власної емісії;

· законної кредиторської заборгованості всіх видів, включаючи заборгованість з бюджетних платежів, відрахувань у державні страхові фонди з оплати праці, за виданими векселями, за одержаними авансами;

· інших коштів, відображених у пасиві бухгалтерського балансу підприємства [№ 22, с. 17].

Інформація про рух коштів підприємства та про використання ним різних джерел фінансових ресурсів віддзеркалюється у двох основних фінансових документах:

- балансовому звіті (балансі) підприємства;

- звіті про фінансові результати (про прибутки і збитки) підприємства.

Баланс підприємства містить інформацію про майно (кошти), що має підприємство та про джерела їх формування. Майно (кошти) підприємства називається активами, а джерела їх формування - пасивами [№9, с.182].

Активи господарюючого суб'єкта -- це сукупність майнових прав, що належать йому. До складу активів господарюючого суб'єкта входять основні засоби, нематеріальні активи, оборотні кошти.

Пасиви господарюючого суб'єкта -- це сукупність його боргів і зобов'язань, що складаються з позикових і привернутих засобів, включаючи кредиторську заборгованість. До пасивів не відносяться дотації, субвенції, власні засоби і інші джерела.

Бухгалтерський баланс є найбільш інформативною формою для аналізу й оцінки фінансового стану підприємства.

Джерела формування фінансових ресурсів відображаються у пасиві балансу, до них належать:

· власні (статутний або пайовий капітал, додатковий капітал, резервний капітал, амортизаційні відрахування, нерозподілений прибуток тощо);

· позикові (довгострокові і короткострокові кредити банків та інші довгострокові фінансові зобов'язання, пов'язані із залученням позикових коштів, на які нараховуються відсотки);

· залучені кошти (кредиторська заборгованість за товари, роботи і послуги та всі види поточних зобов'язань підприємства за розрахунками).

Можна представити ще одну, більш широку, класифікацію грошових коштів, наявних в розпорядженні підприємства, залежно від джерел їх створення:

1. Привласнені кошти:

- статутний капітал - вартість активів (майно, кошти підприємства), які є внеском власників (учасників) до капіталу підприємства;

- кошти засновників, спрямовані на поповнення статутного фонду в обмін на цінні папери;

- страхові відшкодування;

- кошти міжнародної технічної допомоги;

- кошти та кредити, отримані без вимоги їх повернення;

- бюджетні кошти, передані в розпорядження підприємствам.

2. Власні кошти:

- амортизаційні відрахування;

- чистий прибуток у національній валюті;

- іноземна валюта.

3. Залучені кошти:

- тимчасово вільні кошти резервів, що формуються за рахунок чистого прибутку;

- реінвестовані кошти резерву на виплату дивідендів;

- перевищення кредиторської заборгованості над дебіторською;

- інші види заборгованості (із заробітної плати та нарахувань на неї, платежів до бюджету тощо).

4. Позичені кошти:

- кредити банків;

- лізинг (фінансовий) - товарний кредит;

- франшиза;

- комерційний кредит;

- факторинг;

- кошти, що надходять з бюджету, міністерств на умовах повернення.

За напрямками надходження джерела формування фінансових ресурсів підприємства поділяють на зовнішні та внутрішні (рис. 1.1).

Зовнішні фінансові ресурси -- це додаткові власні та позикові кошти, одержані через фінансовий ринок (розміщення власних акцій та облігацій), від кредитно-банківської системи (отримання кредитів) та інших кредиторів (отримання авансів замовників, товарних кредитів від постачальників). За рахунок зовнішніх надходжень може збільшуватись як власний капітал підприємства (продаж власних акцій, додаткові внески до статутного фонду у вигляді фінансової допомоги, добровільних пожертвувань, страхові відшкодування за застрахованими ризиками, що відбулися, бюджетні дотації), так і позиковий (продаж облігацій власної емісії, банківські кредити, кошти інших кредиторів).

Внутрішні фінансові ресурси -- це нерозподілений прибуток, амортизаційні відрахування та кредиторська заборгованість, що постійно перебуває на балансі підприємства (стійкі пасиви) [№16, с. 45].

/

Рис.1.1 Джерела формування фінансових ресурсів підприємства

Можна також відобразити основні джерела формування фінансових ресурсів підприємства (внутрішніх і зовнішніх) за допомогою рис. 1.2.

Первинне формування фінансових ресурсів відбувається у момент виникнення підприємства, коли утворюється статутний фонд. Його джерелами залежно від організаційно-правових форм господарювання виступають: акціонерний капітал, пайові внески членів кооперативів, галузеві фінансові ресурси (при збереженні галузевих структур), довгостроковий кредит, бюджетні кошти. Величина статутного фонду показує розмір тих грошових коштів -- основних і оборотних -- які інвестовані в процес виробництва.

Рис. 1.2 Формування фінансових ресурсів підприємства

Статутний фонд - це виділені підприємству або залучені ним кошти на засадах, визначених чинним законодавством, фінансові ресурси у вигляді грошових коштів або вкладень у майно, матеріальні цінності, нематеріальні активи, цінні папери, закріплені за підприємством права власності або повного господарського відання [№17, с. 33].

Початковий капітал інвестується у виробництво, в процесі якого створюється вартість, що виражається ціною реалізованої продукції. Після реалізації продукції вона приймає грошову форму -- форму виручки від реалізації зроблених товарів, що надходить на розрахунковий рахунок підприємства.

Виторг -- це ще не прибуток, але джерело відшкодування витрачених на виробництво продукції ресурсів та формування грошових фондів і фінансових резервів підприємства. В результаті використання виторгу з нього виділяються якісно різні складові частини створеної вартості.

Насамперед це пов'язано з формуванням амортизаційного фонду, що утворюється у вигляді амортизаційних відрахувань після того, як знос основних виробничих фондів і нематеріальних активів прийме грошову форму. Обов'язковою умовою утворення амортизаційного фонду є продаж зроблених товарів споживачу і надходження виторгу.

Оскільки матеріальну основу утворюваного товару складають сировина, матеріали, покупні комплектуючі вироби і напівфабрикати, їхня вартість поряд з іншими матеріальними витратами: зносом основних виробничих фондів, заробітною платою робітників, складають витрати підприємства по виробництву продукції, що приймають форму собівартості. До надходження виторгу ці витрати фінансуються за рахунок оборотних ресурсів підприємства, що не витрачаються, а авансуються у виробництво. Після надходження виторгу від реалізації товарів оборотні ресурси відновляються, а понесені підприємством витрати по виробництву продукції відшкодовуються.

Відокремлення витрат у вигляді собівартості дає можливість зіставити отриманий від реалізації продукції виторг і зроблені витрати. Зміст інвестування ресурсів у виробництво продукції відображається в одержанні чистого прибутку, і якщо виторг перевищує собівартість, то підприємство одержує його у вигляді прибуток.

Прибуток підприємства є основним внутрішнім джерелом збільшення власних фінансових ресурсів. Фінансовий стан підприємства не може бути стійким, якщо воно не одержує прибуток, який забезпечує необхідний приріст грошових ресурсів, насамперед для фінансування заходів, спрямованих на зміцнення матеріально-технічної бази виробництва і соціальної сфери. Якщо підприємство збиткове, це призводить до зменшення, «проїдання» фінансових ресурсів, передусім статутного фонду.

Прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства -- це багатоцільове джерело фінансування його потреб, але основні напрямки її використання можна визначити як нагромадження і споживання. Пропорції розподілу прибутку на нагромадження і споживання визначають перспективи розвитку підприємства [№ 18, с. 67].

Балансовий прибуток -- представляє собою суму прибутків від реалізації продукції, від іншої реалізації і доходів по позареалізаційним операціям за вирахуванням витрат по них.

Прибуток від реалізації продукції -- представляє собою різницю між виторгом від реалізації продукції без податку на додану вартість, акцизів, експортних тарифів і витратами на виробництво і реалізацію, включених у собівартість продукції.

Прибуток від іншої реалізації -- представляє собою прибуток, отриманий від реалізації основних фондів і іншого майна господарюючого суб'єкта, відходів, нематеріальних активів і т.д. Прибуток від іншої реалізації визначається як різниця між виторгом від реалізації і витратами на цю реалізацію. При встановленні прибутку від реалізації основних фондів і іншого майна враховується різниця між продажною ціною і первісною, або залишковою вартістю цих фондів і майна.

Чистий прибуток - частина загального прибутку підприємства, яка залишається у розпорядженні підприємства після сплати до бюджету податків та відрахувань, сплати штрафних санкцій та ін.

Доходи від позареалізаційних операцій включають:

* доходи, отримані від дольової участі в діяльності інших господарюючих суб'єктів, дивіденди по акціям, доходи по облігаціям і іншим цінним паперам, що належать господарюючому суб'єкту;

* доходи від здачі майна в оренду;

* присуджені або визнані боржником штрафи, пеня, неустойка, інші види санкцій за порушення умов господарчих договорів, а також доходи від відшкодування спричинених збитків;

* прибуток минулих років, виявлений у звітному році;

* позитивні курсові різниці по валютним рахункам, а також операції в іноземній валюті;

* суми ресурсів, отримані безоплатно від інших підприємств при відсутності спільної діяльності;

* інші доходи від операцій, безпосередньо не пов'язаних з виробництвом і реалізацією продукції.

Господарюючий суб'єкт самостійно визначає напрями використання прибутку, якщо інше не передбачене статутом.

Створення резервного фонду є обов'язковим для акціонерного товариства, кооперативу, підприємства з іноземними інвестиціями.

Фонди нагромадження і фонди споживання - це фонди спеціального призначення, вони формуються, якщо це передбачено установчими документами.

Фонд нагромадження представляє собою джерело ресурсів господарюючого суб'єкта, акумулюючого прибуток і інші джерела для створення нового майна, купівлі основних фондів, оборотних засобів і т.д. Фонд нагромадження відображає зростання майнового стану господарюючого суб'єкта, збільшення його власних засобів. Разом з тим операції по придбанню і створенню нового майна господарюючого суб'єкта не зачіпають фонд нагромадження [№20, с. 95].

Фонд споживання представляє собою джерело фінансових коштів акціонерного товариства, зарезервованого для проведення операцій по соціальному розвитку і матеріальному заохоченню коллектива. До фондів споживання перераховуються наступні виплати в грошовій і натуральній формах:

- суми, нараховані на оплату праці;

- доходи по акціям членів трудового колективу і їх внескам у майно господарюючого суб'єкта, нараховані до виплат робітникам;

- сума представлених господарюючим суб'єктом трудових і соціальних пільг.

В умовах ринкових відносин амортизаційні відрахування є сталим джерелом формування фінансових ресурсів, розмір яких істотно впливає на економіку підприємства.

Амортизація -- економічний процес, який кількісно відображає втрату знаряддями праці своєї вартості і поступове перенесення її на новостворену продукцію з наступним нагромадженням ресурсів для відтворення основних засобів.

Амортизація є грошовим виразом фізичного та морального зносу основних фондів і здійснюється з метою повної заміни основних фондів при вибутті. Амортизація нараховується відповідно до балансової вартості основних фондів, вона є елементом виробничих витрат, включається в собівартість продукції і відшкодовується при її реалізації. [№6, с. 234].

Все майно, яке підлягає амортизації об'єднано в чотири категорії:

1) будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальні пристрої;

2) транспортні засоби, включаючи вантажні та легкові автомобілі, меблі, офісне обладнання; побутові електромеханічні прилади та інструменти; інформаційні системи, включаючи електронно-обчислювальні та інші машини для автоматичної обробки інформації;

3) інші основні фонди, що не ввійшли до попередніх груп;

4) нематеріальні активи.

Прибуток і амортизаційні відрахування є результатом кругообігу ресурсів, вкладених у виробництво, і відносяться до власних фінансових ресурсів підприємства, якими вони розпоряджаються самостійно.

Оскільки фінанси підприємства як відносини є частиною економічних відносин, що виникають у процесі господарської діяльності, принципи їхньої організації визначаються основами господарської діяльності підприємств. Виходячи з цього, принципи організації фінансів можна сформулювати в такий спосіб: самостійність в області фінансової діяльності, самофінансування, зацікавленість у результатах фінансово-господарської діяльності, відповідальність за її результати, контроль за фінансово-господарською діяльністю підприємства.

Самофінансування -- обов'язкова умова успішної господарської діяльності підприємств в умовах ринкової економіки. Цей принцип базується на повній окупності витрат по виробництву продукції і поширенню виробничо-технічної бази підприємства. Він означає, що кожне підприємство покриває свої поточні і капітальні витрати за рахунок власних джерел. При тимчасовій недостатності в ресурсах потреба в них може забезпечуватися за рахунок короткострокових позичок банку і комерційного кредиту, якщо мова йде про поточні витрати, і довгострокові банківські кредити, використовувані на капітальні вкладення.

У широкому розумінні самофінансування - це метод господарювання, який означає покриття за рахунок власних доходів усіх видатків діяльності підприємства як при простому, так і при розширеному відтворенні.

Самофінансування є економічною базою самостійності та самоуправління підприємства. Розрізняють валове і чисте самофінансування (рис. 1.3).

Рис.1.3 Види самофінансування на підприємстві

Основними складовими валового самофінансування є частина прибутку, яка залишається у розпорядженні підприємства на умовах власності або повного господарського відання (чисте самофінансування), і амортизаційні відрахування.

Під чистим самофінансуванням необхідно розуміти саме фінансування інвестицій за рахунок чистого прибутку підприємства у вигляді фондів спеціального призначення, а не всієї частини прибутку, що залишається у розпорядженні підприємства.

Ринкові умови господарювання породжують об'єктивну необхідність використання суб'єктами підприємницької діяльності позичених фінансових ресурсів поряд із власними коштами, які є у їх розпорядженні, тобто поряд зі статутними, резервними, амортизаційними і іншими фондами цільового призначення.

Тимчасова потреба в додатковому фінансуванні задовольняється за рахунок позикових ресурсів, що дозволяє підприємствам найбільш ефективно використовувати власні обігові кошти. Оскільки потреба в коштах з часом змінюється, її забезпечення тільки за рахунок власних коштів з економічної точки зору є недоцільним. Застосування лише власних коштів для фінансування діяльності обумовило б необхідність їх формування з розрахунку на максимальну потребу, що призвело б до уповільнення швидкості обертання обігових коштів та зниження ефективності їх використання.

Використання різних форм кредитування підприємства дозволяє прискорити рух грошових та матеріальних ресурсів підприємства шляхом забезпечення своєчасних розрахунків, перерозподілу коштів, що дозволяє підприємству максимально ефективно здійснювати свою господарсько-фінансову діяльність.

За питомою вагою перше місце серед позичених ресурсів у більшості підприємств займає банківський кредит.

Банківський кредит - це закономірне явище ринкової економіки, притаманне нормальному і ефективному функціонуванню господарюючих суб'єктів[№18, с. 126].

У залежності від терміну погашення кредиту розрізняють такі його види:

- короткострокові (до 1 року);

- середньострокові (від 1 до 3 років);

- довгострокові (3-5 років і більше).

Обов'язковими умовами кредитування є платність і строковість.

Довготермінові банківські кредити для фінансування інвестиційних проектів залежно від надійності їх забезпечення можна поділити на довгострокові кредити для придбання обладнання та інших необоротних активів (проектні кредити) та іпотечні кредити.

Надання довготермінового кредиту зумовлює укладання кредитної угоди, яка передбачає: величину (суму) кредиту; термін, на який надаються грошові кошти; забезпеченість кредиту - майно або додаткові гарантії третіх осіб; спосіб погашення (повернення) кредиту; банківський відсоток.

Іпотечні кредити - це довготермінові кредити під заставу нерухомості та земельних ділянок.

Характерною рисою фінансування за допомогою кредиту є наявність матеріальної гарантій або забезпечення кредиту, найпоширенішими серед них є:

- гарантії третьої особи;

- товарні запаси підприємства;

- нерухоме майно;

- рухоме майно;

- цінні папери [№17, с. 123].

Крім банківського кредиту, у складі позичених фінансових ресурсів підприємства всіх галузей народного господарства значне місце посідає кредиторська заборгованість усіх видів, яка виникає у розрахунках з іншими юридичними і фізичними особами, постачальниками, покупцями, бюджетом, організаціями соціального страхування, позабюджетними фондами, а також у розрахунках з робітниками і службовцями підприємства. Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» кваліфікує частину кредиторської заборгованості, залученої до складу позичених фінансових ресурсів, як товарний кредит і кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики. Вони являють собою дві форми позабанківського кредиту.

Кредити надають також під боргове зобов'язання, яке являє собою цінний папір, що підтверджує зобов'язання банку надати кредит, а позичальника - повернути кредит і виплатити проценти в певні встановлені строки.

Конкретно в борговому зобов'язанні вказують: суму кредиту; ставку процента; умови і терміни виплати кредиту; забезпечення боргу заставою, що підтверджує платоспроможність; інші умови, передбачені банком і позичальником.

Фінансування господарської діяльності підприємств здійснюється за допомогою ще одного зовнішнього джерела фінансових ресурсів: надходження з державних цільових фондів (бюджетні асигнування). Вони здійснюються у формі державних інвестицій і субсидій, кредитів. Ці надані ресурси мають строго цільовий характер, котрий випливає із суті даних фондів.

Бюджетні кредити є формою фінансової допомоги підприємствам у разі скрутного фінансового стану. Вони відрізняються від банківських відносно невисоким рівнем процентних ставок.

Державні дотації -- це виділення коштів з бюджету на покриття збитків підприємств, як правило, у тому разі, коли збитковість є наслідком певної політики держави, наприклад цінової.

Державні субсидії -- це виділення коштів з бюджету суб'єктам підприємницької діяльності на вирішення певних завдань у межах різних державних програм. Державні субсидії надаються підприємствам у виключних випадках з державного бюджету з метою підтримки певних галузей або виробництв. Наприклад, у багатьох країнах ними користуються вугільні шахти та фермерські господарства.

До зовнішніх джерел фінансування підприємницької діяльності належать також ресурси, отримані за рахунок продажу цінних паперів. Цінні папери являють собою грошові документи, вони можуть існувати в формі відокремлених документів або записів на рахунках. До них відносяться акції, облігації, векселі, заставні свідоцтва, страховий поліс і ін.

Джерелом фінансування підприємницької діяльності також є інвестування. Законом України «Про інвестиційну діяльність» інвестиції трактуються як всі види майнових і інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, внаслідок якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект. Такими цінностями закон визначає: кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери; рухоме та нерухоме майно; майнові права, що випливають з авторського права, досвід та інші інтелектуальні цінності; сукупність технічних, технологічних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навичок та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих; права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права; інші цінності.

Залежно від того, де вкладається капітал (у межах країни чи за кордоном), виокремлюють внутрішні (вітчизняні) й зовнішні (іноземні) інвестиції. У свою чергу внутрішні інвестиції поділяються на фінансові та реальні, а зовнішні - на прямі й портфельні.

Фінансові інвестиції означають використання наявного капіталу для придбання (купівлі) акцій, облігацій та інших цінних паперів, які випускають підприємства та держава.

Реальні інвестиції - це вкладення капіталу у різні сфери та галузі народного господарства (суспільного виробництва) з метою оновлення існуючих і створення нових «капітальних» (матеріальних) благ. А як наслідок - одержання більшого прибутку.

Зовнішні прямі інвестиції - це вкладення капіталу за кордоном, що за величиною становить не менше 10 % вартості того чи іншого конкретного проекту, закордонні інвестиції, менші за 10 % вартості здійснюваного за їх допомогою капітального проекту, називають портфельними.

До зовнішніх джерел фінансування підприємницької діяльності відносять також лізинг і факторинг.

Лізинг є особливим джерелом фінансових ресурсів підприємства, що одночасно поєднує у собі і кредитне зобов'язання, і оренду. Він передбачає довгострокове використання коштовного обладнання, транспортних засобів, устаткування, які підприємство не може придбати в інший спосіб. Причому, вартість цих засобів виробництва відшкодовується частинами, а витрати відносяться на виготовлену підприємством готову продукцію. Як правило, це джерело фінансування відкриває нові можливості для розвитку малого та середнього бізнесу, якщо інші джерела фінансування виявляються недоступними.

Отже, лізинг - форма довгострокової оренди, пов'язана з переданням у користування обладнання, транспортних засобів, споруд виробничого призначення та іншого рухомого та нерухомого майна. Майно спеціально закуповує лізингова фірма. Воно залишається її власністю та надається в оренду підприємцеві [№17, с. 166].

У лізинговій операції беруть участь, як правило, кілька сторін:

- лізингове підприємство, яке одночасно є покупцем обладнання і лізингодавцем;

- постачальник обладнання (продавець). В окремих випадках постачальник обладнання може виступати у ролі орендодавця - материнський лізинг;

- лізингоотримувач отримує в оренду обладнання, яке лізингове підприємство придбало до лізингової угоди з ним. В окремих випадках лізингоотримувач сам купує обладнання, але відповідно до складеної угоди його оплачує лізингодавець.

Ще одним джерелом зовнішнього фінансування підприємницької діяльності вважається факторинг, який в нашій країні можна вважати нетрадиційним джерелом фінансових ресурсів підприємства.

За договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

До нетрадиційних джерел фінансування підприємств належать кредити спеціальних фондів та програм, що надають адресну підтримку бізнесу. Нетрадиційними джерелами фінансування є також кошти меценатів та спонсорів. На подібну фінансову підтримку можуть розраховувати підприємства, що виробляють продукцію, якій властива особлива суспільна корисність. Вона може виявлятися у покращенні стану довкілля, здоров'я нації, збереженні культурних цінностей тощо.

Спонсор -- це юридична або фізична особа, яка фінансує якийсь захід. Спонсорство -- це двосторонній процес: підприємство отримує необхідні йому фінансові ресурси, а спонсор -- деяку вигоду у вигляді підвищення його іміджу і престижу, рекламу, підготовку кваліфікованих спеціалістів, а також у формі прямого прибутку від профінансованого ним заходу.

Область фандрейзингу -- абсолютно нова для нашої культури -- розвинена в США більш, ніж в будь-якій іншій країні світу. Це пояснюється тим, що культура і мистецтво в Америці завжди одержували нікчемні субсидії від держави, і, так, щоб вижити, повинні були вишукувати інші джерела фінансування. Держава сприяла таким методам, створюючи необхідні умови, виробляючи витончену систему пільг і заохочень вкладникам, будь то комерційні структури, фонди або приватні особи. Поступово, пошук субсидій або грошових коштів -- фандрейзинг -- виріс в окрему професійну управлінську область.

Отже, фінансові ресурси підприємства - це грошові кошти, які є в його розпорядженні і призначені для здійснення поточних затрат і затрат по розширеному відтворенню, платежів по усіх зобов'язаннях та стимулювання працівників.

Джерела формування фінансових ресурсів відображаються у пасиві балансу, до них належать: власні (статутний або пайовий капітал, додатковий, резервний капітал, амортизаційні відрахування, нерозподілений прибуток тощо); позикові (кредити банків та інші довгострокові фінансові зобов'язання, пов'язані із залученням позикових коштів, на які нараховуються відсотки); залучені кошти (кредиторська заборгованість та всі види поточних зобов'язань за розрахунками).

1.2 Особливості формування фінансових ресурсів акціонерних товариств

Особливості формування, використання та управління фінансовими ресурсами багато в чому залежать від організаційно-правової форми підприємства. Варто відмітити, що у вітчизняній практиці організації фінансів підприємств майже неможливо чітко відокремити фінанси акціонерних товариств від фінансів підприємств інших організаційно-правових форм.

Виникнення акціонерних товариств ставить перед фінансовою наукою цілий ряд нових завдань, пов'язаних із дослідженнями особливостей мобілізації фінансових ресурсів, форм і методів фінансування, податковим плануванням, інформаційним забезпеченням аналізу інвестицій і фінансової діяльності по запитах користувачів, забезпеченням економічної безпеки підприємства тощо.

В економічній літературі принципи організації фінансів підприємств досліджують вітчизняні вчені А.М. Поддєрьогін, В.М. Опарін, І.В. Зятковський. Вивчення фінансів акціонерних товариств у країнах з розвиненою ринковою економікою займаються І.О. Бланк, В.М. Суторміна, В.М. Федосов, Н.С. Рязанова. До найвідоміших зарубіжних дослідників принципів організації фінансів корпорації можна віднести Р. Брейлі, С. Майєрса, С. Росса, Р. Вестерфілда, Б. Джордана, Брігхема Є.Ф., Ришара Ж.

Проблемам управління фінансовими ресурсами присвячені праці економістів Балабанова І.Т., Ковальова В.В., Крейніної М.Н., Стоянової Е.С.

У вітчизняній літературі проблема фінансування корпоративного сектору в умовах реформування економіки спеціально не розроблялась, хоча в публікаціях Бланка І.А., Карбовника О.І., Комаринського Я., Скударя Г., Суторміної В.М., Яремчука І. розглядалися аспекти цієї проблеми.

Практика функціонування акціонерних товариств в Україні далека від досконалості, що обумовлюється цілою низкою причин: порівняно нетривалим періодом їхнього існування; недосконалістю законодавчої бази; не використанням у повному обсязі фінансових інструментів мобілізації засобів, що широко поширені у світовій практиці і т.п.

У ряді випадків недоліки законодавчої бази приводять до виникнення «фіктивних» акціонерних товариств при відсутності в них власного капіталу і їхнього функціонування на основі побудованої «піраміди». Не одержали належного поширення ефективні методи залучення фінансових ресурсів, особливо акціонерними підприємствами-гігантами, такі як облігаційні позики товариств у національній і зарубіжній валюті, що за певних умов могли б знайти стійкий попит не тільки на внутрішньому, але і на світовому ринках. Підприємства виробничого призначення не повною мірою використовують можливості інтеграції національних виробництв у національну економіку [№ 5, с. 82].

Досвід розвинених країн із розвиненою економікою переконує, що вибір стратегії становлення у суспільстві масового власника в особі великого й дрібного акціонерів є найвдалішим. Акціонерне товариство як структура господарювання в найбільшій мірі відповідає економічній природі людини та інтересам держави. Це пов'язано з тим, що акціонерна форма господарювання найспроможніша до швидкої регенерації в періоди зростання після економічного спаду. Вона володіє можливістю прискореного нарощування потенціалу, а також інтеграції та взаємодії з іншими ринковими суб'єктами господарювання.

На думки групи вчених-економістів організація підприємства у формі акціонерного товариства здатна максимізувати його прибутковість. На це є такі причини:

1. обмежена відповідальність знижує ризик інвесторів, при цьому постійно діє принцип: чим менше ризиків у діяльності фірми, тим вища вартість її капіталу;

2. вартість капіталу фірми залежить від можливостей її розвитку, що, у свою чергу, залежить від уміння залучати капітал, адже акціонерним товариствам зручніше залучати капітал, ніж іншим підприємствам, вони мають кращі можливості зростання у бізнесі;

3. вартість фірмового майна також залежить від його ліквідності, тобто легкості продажу певного майна за готівкову конвертовану валюту за поточною ринковою ціною. З огляду на те, що інвестиції в акціонерний капітал корпорації мають більшу ліквідність, ніж подібні інвестиції в індивідуальні та партнерські підприємства, це також означає, що саме акціонерна форма організації бізнесу може збільшити вартість підприємства.

Суб'єкт, який в законодавстві України прийнято називати «акціонерним товариством», в законодавствах інших держав має інші назви, що свідчить про різні етимологічне коріння цього правового явища. Так, у Франції він називається societe anonyme (анонімне товариство), в Англії - joint stock company with limited liability (спільна акціонерна компанія з обмеженою відповідальністю), у Німеччині - Actiengessllshaft (акціонерне товариство). В США поняттю «акціонерне товариство» відповідає термін «підприємницька корпорація» (joint stock business corporation), який слід відрізняти від non-profit corporations (корпорації, що не ставлять за мету отримання прибутку) і government corporations (урядові корпорації).

Відповідно до закону України «Про господарські товариства»: «Акціонерним визнається товариство, яке має статутний (складений) капітал, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства» [№1].

Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій.

У випадках, передбачених статутом, акціонери, які не повністю оплатили акції, несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства також у межах несплаченої суми.

Загальна номінальна вартість випущених акцій становить статутний (складений) капітал акціонерного товариства, який не може бути менше суми, еквівалентної 1250 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення акціонерного товариства».

Акціонерні товариства являється юридичними особами, можуть займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, яка не суперечить законодавству України. Вони мають повну господарську самостійність в питаннях вибору форми управління, реалізації продукції, встановлені цін і оплати праці, використання чистого прибутку, несуть відповідальність по своїм зобов'язанням всіма активами.

Особливості правового статусу товариства виражає визначення акціонерне. Ці особливості обумовлені акціонерною власністю, акціонерним способом формування і функціонування статутного фонду товариства.

Акціонерна форма господарювання здатна залучити на підприємства грошові кошти населення, зокрема підприємців, стимулювати більш продуктивну працю робітників і службовців, управлінського персоналу, залучити зарубіжні інвестиції, які можуть створити передумови для інтеграції нашої економіки до системи міжнародного розподілу праці.

Акціонерні товариства сьогодні є однією з найпоширеніших організаційних форм підприємств, яка внаслідок поглиблення процесів роздержавлення власності, приватизації та акціонування стає домінуючою у народному господарстві країни. Сплеск появи акціонерних товариств припадає на 1995-1996 рр., коли темпи зростання досягали 158,8%.

Після здобуття незалежності в Україні почався процес роздержавлення підприємств. В процесі приватизації значна їх частина була перетворена на акціонерні товариства. Цей процес перетворення державних підприємств на акціонерні товариства має деякі відмінності поряд із створенням нових акціонерних товариств.

До корпоративних акціонерних товариств належать товариства, які створені на основі приватизаційного права, тобто Законів України «Про приватизацію майна державних підприємств», «Про приватизаційні папери», які регулюють порядок перетворення державних підприємств в акціонерні товариства.

Законодавство України встановлює ряд особливостей, які стосуються створення корпоратизованих акціонерних товариств. Наприклад, продаж акцій корпоратизованих акціонерних товариств здійснює, акції повинні випускатись лише прості, акції повинні продаватись винятково на конкурсній основі, корпоратизовані акціонерні товариства не можуть засновуватися як акціонерні товариства закритого типу [№13, с. 39].

Відповідно до приватизаційного законодавства, засновником корпоратизованого акціонерного товариства може бути державний орган приватизації або державний орган, уповноважений керувати майном підприємства, яке перетворюється на акціонерне товариство .

Існує ряд особливостей, які стосуються визначення розміру статутного фонду корпоратизованого акціонерного товариства, а також засобів його формування.

Визначення розміру статутного фонду корпоратизованого акціонерного товариства здійснюється на підставі оцінки вартості основних засобів за вирахуванням їх зносу, фактичної вартості оборотних коштів, а також урахування дебіторської та кредиторської заборгованості державного підприємства, яке перетворюється на акціонерне товариство. Оцінка та розрахунки проводяться за затвердженою державною методикою.

Отже, в Україні, як і в інших постсоціалістичних країнах, формування акціонерних товариств відбувалося у процесі приватизації (корпоратизації) в Україні через розподіл статутних фондів державних підприємств, а не класичним шляхом об'єднання приватних капіталів. Це дає підстави стверджувати, що в результаті акціонування було здійснено не об'єднання, а навпаки - поділ капіталів. Випущені в обіг акції шляхом обміну на приватизаційні цінні папери не дали реального залучення грошових ресурсів. Тому принцип діяльності акціонерних товариств порушений ще на початковому етапі реформування.

На жаль, більшість акціонерних товариств, створених на Україні, виявились, за невеликим виключенням, нежиттєздатними. Недостатня ефективність акціонерних товариств пояснюється тим, що закладені в такій організаційно-правовій формі господарювання потенційні можливості функціонування колективної власності не дістали належного розвитку. Значна частина комерційних організацій була утворена без істотних фінансових зусиль (учасників, акціонерів) і має обмежені масштаби діяльності. Наявні вади у прийнятих ще на ранньому етапі переходу до ринкових відносин правових актах , які регулюють процеси створення і функціонування акціонерних та інших господарських товариств, неузгодженість, а інколи й суперечливість їхніх норм істотно ускладнюють ефективність правового регулювання використання акціонерної власності, що не може не відбиватися негативно на діяльності таких господарських формувань.

За способом функціонування акцій закон розрізняє відкриті та закриті акціонерні товариства.

Акціонерним товариством закритого типу вважається акціонерне товариство , акції якого розподіляються поміж засновниками і не можуть вільно відчужуватися третім особам без згоди або дозволу на це керівних органів акціонерного товариства, визначених статутом товариства.

Використання акцій закритого акціонерного товариства як предметів застави також має бути врегульоване установчими документами емітента.

Акціонерним товариством відкритого типу вважається акціонерне товариство, акції якого випускаються на умовах їх вільного подальшого обігу, тобто за умов, що наступні після випуску акцій відчуження акціонерами належних їм акцій на користь інших акціонерів або третіх осіб не потребують згоди на це з боку інших акціонерів чи емітента.

Акції відкритих акціонерних товариств також випускаються з розрахунку на те, що будь - які інвестори, а не певне їх коло, можуть стати акціонерами.

Такі акції, як правило, є предметами угод купівлі - продажу на акціонерному ринку, вони можуть обертатися на біржовому та позабіржовому ринках.

Акції відкритих акціонерних товариств можуть також без будь - якої згоди емітента використовуватися як предмет застави виникнення зобов'язань.

Закрите акціонерне товариство може бути реорганізовано у відкрите шляхом реєстрації його акцій у порядку, передбаченому законодавством про цінні папери і фондову біржу, і внесенням змін до статуту товариства.

Відповідно до ст.6 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок», акція - іменний цінний папір, який посвідчує майнові права його власника (акціонера), що стосуються акціонерного товариства, включаючи право на отримання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів та право на отримання частини майна акціонерного товариства у разі його ліквідації, право на управління акціонерним товариством, а також немайнові права, передбачені Цивільним кодексом України ( 435-15 ) та законом, що регулює питання створення, діяльності та припинення акціонерних товариств, і законодавством про інститути спільного інвестування [№4].

Акція є неподільною. Порядок реалізації прав співвласників акції (акцій) визначається Цивільним кодексом України ( 435-15 ) та законом, що регулює питання створення, діяльності та припинення акціонерних товариств. {Частину першу статті 6 доповнено абзацом другим згідно із Законом N 1522-VI ( 1522-17 ) від 11.06.2009 }.

Акція повинна містити такі реквізити:

– назва АТ та його місце знаходження;

– назва цінного паперу - акція;

– порядковий номер акції;

– дата випуску;

– вид акції та її номінальна вартість;

– ім'я власника (для іменної акції);

– розмір статутного фонду АТ до дня випуску акцій;

– кількість акцій, що випускаються;

– термін виплати дивідендів;

– підпис голови правління АТ або іншої повноваженої особи;

– печатка АТ.

Акції можуть бути іменними та на пред'явника, привілейованими та простими.

Громадяни можуть бути власниками, як правило, іменних акцій. Обіг іменної акції фіксується в книзі реєстрації акцій, яка ведеться товариством. В ній повинні бути внесені відомості про кожну іменну акцію, а також кількість таких акцій у кожного із акціонерів. Тобто перехід іменних акцій від одного власника до іншого фіксується і акціонерне товариство завжди знає своїх учасників та кількість акцій у кожного з них.

Акції на пред'явника вільно переходять від одного власника до іншого без якої б то фіксації такого переходу в акціонерному товаристві. За акціями на пред'явника в книзі реєструється їх загальна кількість.

Власнику простої акції сплачуються дивіденди, якщо протягом року акціонерне товариство отримало прибуток і загальні збори акціонерів прийняли рішення про спрямування всього чи частини прибутку на виплату дивідендів.

Право власника простої акції на відповідну частку майна у разі ліквідації товариства забезпечується після забезпечення прав власників облігацій та привілейованих акцій.

Право власників простих акцій на участь в управлінні корпорацією реалізується згідно з правилом: «Одна акція -- один голос на загальних зборах акціонерів».

Привілейовані акції дають власнику переважне право на отримання дивідендів, а також на пріоритетну участь в розподілі майна акціонерного товариства у випадку його ліквідації. Власники цих акцій не мають право участі в управлінні акціонерним товариством, якщо це не передбачено його статутом.

Привілейовані акції можуть випускатись з фіксованим в процентах до їх номінальної вартості дивідендам, що виплачуються щорічно. Виплата дивідендів проводиться в розмірі, який вказаний в акції, не залежно від розміру отриманого прибутку товариством у звітному році. У випадку, коли прибуток звітного року є не достатнім, виплата дивідендів по цих акціях проводиться за рахунок резервного фонду.

Якщо розмір дивідендів, які виплачуються акціонерам, по простим акціям перевищує розмір дивідендів по привілейованим акціям, власникам останніх може проводитись доплата до розміру дивідендів, які виплачуються іншим акціонерам.

Привілейовані акції не можуть бути випущені на суму, яка перевищує 10% статутного фонду акціонерного товариства.

До акції може пропонуватись купонний лист на виплату дивідендів. Будь-яку кількість акцій прийнято називати «пакетом акцій», а конкретні розміри такого пакета опосередковано визначають і його статус, тобто співвідношення з іншими акціями (іншими пакетами акцій) у товаристві.

Розглянемо вплив акціонерної форми організації підприємницької діяльності на формування фінансових ресурсів.

Як економічна категорія фінансові ресурси акціонерного товариства - це відносини, які виникають між господарюючими суб'єктами у процесі формування джерел та напрямків використання коштів. Вони є об'єктом економічного впливу на підприємство (акціонерне товариство) [№10, с. 71].

Фінансові ресурси акціонерного товариства мають виконувати наступні функції: забезпечення процесу виникнення підприємства; формування його стартового капіталу; формування ресурсного потенціалу; забезпечення безперервності і відтворення торговельного процесу; виконання фінансових зобов'язань; забезпечення його фінансової стійкості; платоспроможності; конкурентоспроможності і ефективності господарської діяльності.

Фінанси представляють собою сукупність грошових відносин, що виникають на всіх стадіях створення, функціонування і ліквідації товариства. Виходячи з цього визначення, та детально проаналізувавши структуру акціонерного товариства виходить, що фінанси акціонерного товариства являють собою врегульовані правом відносини щодо:

1) об'єднання вкладів засновників та учасників у статутний фонд товариства як колективну власність акціонерів;

2) випуск та обіг акцій;

3) отримання доходів;

4) розподіл майна та прибутку у фонди товариства;

5) виплата дивідендів на акції.

Джерела формування фінансових ресурсів акціонерних товариств класифікуються так само, як джерела фінансування господарської діяльності підприємств інших форм власності, можна виділити дві групи джерел фінансування:

· Власні кошти (внутрішнє фінансування);

· Залучені кошти (зовнішнє фінансування).

Внутрішнім називається фінансування, якщо воно здійснюється за рахунок коштів, одержаних від діяльності підприємства (прибуток, амортизаційні суми, грошові кошти, одержані від продажу майна, стійкі пасиви).

Зовнішнє фінансування - це кошти, не пов'язані з діяльністю підприємства, до них належать:

1) кошти, які мобілізуються на фінансовому ринку:

- продаж акцій, облігацій;

- кредит;

- операції з валютою та дорогоцінними металами;

- проценти і дивіденди за цінними паперами інших емітентів.

2) кошти, які підприємство одержує в порядку перерозподілу:

- державні бюджетні субсидії;

- страхові відшкодування;

- фінансові ресурси, що поступають від галузевих структур, асоціацій, концернів.

Специфіка формування фінансових ресурсів акціонерних товариств визначається використанням такого методу фінансового забезпечення як акціонування, механізм якого зумовлює акціонерну сутність статутного капіталу і розширює можливості щодо концентрації і централізації фінансових ресурсів. Особливості формування фінансових ресурсів акціонерних товариств визначаються фінансовим механізмом, кількісна і якісна характеристики якого встановлюються тим, яка величина фінансових ресурсів зосереджується й витрачається та якою є технологія їх зосередження й витрачання [№12, с. 107].

В умовах розвитку ринкових відносин суттєво зростає значення фондового ринку як джерела фінансових ресурсів акціонерних товариств. В процесі дослідження обґрунтовано необхідність використання емісії акцій, яка здійснюється з використанням процедури первинного розміщення на фондовому ринку як основного напрямку формування власних фінансових ресурсів акціонерних товариств України на нинішньому етапі їх розвитку. З метою мінімізації ризиків випуску акцій первинної емісії, головними серед яких визначено ризики нерозміщення акцій та недооцінки вартості компанії, обґрунтовано сукупність ціноутворюючих факторів, що дозволить акціонерним товариствам у подальшому виявити ті внутрішні процеси, покращення яких дозволить цілеспрямовано впливати на свою ринкову вартість і реалізувати її у справедливій ціні розміщення акцій. До внутрішніх факторів пропонується віднести коефіцієнт фінансового левериджу, прибутковість активів та період функціонування на ринку. Зовнішні фактори в основному оцінюють ситуацію на фондовому ринку за період, що передує розміщенню акцій.

Організація господарської діяльності вимагає відповідного фінансового забезпечення, тобто початкового капіталу, що утворюється з внесків засновників акціонерного товариства і приймає форму статутного капіталу.

Це найважливіше джерело формування майна будь-якого підприємства. Конкретні засоби утворення статутного капіталу залежать від організаційно - правової форми акціонерного товариства.

Особливості формування статутного фонду акціонерних товариств передбачені Законом України «Про господарські товариства», відповідно до якого акціонерні товариства формують свої статутні фонди за рахунок реалізації акцій шляхом відкритої передплати на них чи купівлі-продажу на фондовій біржі (це стосується відкритих АТ), або шляхом розподілу всіх акцій між засновниками без права розповсюдження акцій через відкриту передплату й купівлю-продаж на біржі (в закритих АТ).

Загальний розмір статутного фонду, а також номінальна кількість та вартість акцій визначаються засновниками відповідно до мети, предмета діяльності, мінімального легального розміру статутного фонду акціонерних товариств.

Засновники визначають в установчих документах види вкладів до статутного фонду. Як і в інших товариствах, це може бути майно в прямому розумінні (будинки, споруди, устаткування, машини, інші матеріальні цінності), цінні папери, грошові кошти в національній та іноземній валюті, а також майнові права. До майнових прав належать права користування зазначеним майном, природними ресурсами (землею, водою, корисними копалинами і таке інше), права на інтелектуальну власність.

Вклади в статутний фонд акціонерного товариства в натуральній та нематеріальній формах підлягають оцінці в гривнях (отже, і в акціях). За загальним правилом, порядок оцінки вкладів визначається установчими документами товариства, якщо інше не передбачено законодавством України.

Оцінку вкладів у статутний фонд акціонерного товариства, внесених в натуральній формі, затверджують установчі збори товариства. Дані правила безпосередньо стосуються вкладів фізичних і недержавних юридичних осіб акціонерів.

При створенні акціонерного товариства статутний капітал направляється на придбання основних фондів і формування оборотних коштів у розмірах, необхідних для ведення нормальної виробничо-господарської діяльності, вкладається в придбання ліцензій, патентів, ноу-хау, використання яких є важливим чинником при утворенні прибутку.

Таким чином, початковий капітал інвестується у виробництво, в процесі якого створюється вартість, що виражається ціною реалізованої продукції. Після реалізації продукції вона приймає грошову форму - форму виручки від реалізації зроблених товарів, що надходить на розрахунковий рахунок акціонерного товариства.

Господарська діяльність акціонерного товариства нерозривно пов'язана з його фінансовою діяльністю. Акціонерне товариство самостійно фінансує всі напрямки своїх витрат відповідно до виробничих планів, розпоряджається наявними фінансовими ресурсами, інвестуючи їх у виробництво продукції з метою одержання прибутку.

Прибуток акціонерного товариства утворюється з надходжень від господарської діяльності після покриття матеріальних та прирівняних до них витрат і витрат на оплату праці. З прибутку сплачуються проценти по кредитах банків та по облігаціях, а також вносяться передбачені законодавством України податки та інші платежі до бюджету, після чого в повному розпорядженні акціонерного товариства залишається чистий прибуток, який підлягає розподілу наступним чином:

- на сплату дивідендів (розподіл серед акціонерів);

- на розвиток виробництва та створення і поновлення фондів акціонерного товариства;

- на соціальні програми і преміювання працівників.

Створення резервного є обов'язковим для акціонерного товариства. Він створюється суб'єктами господарювання на випадок припинення їх діяльності для відшкодування кредиторської заборгованості. Акціонерні товариства зараховують до резервного фонду також емісійний дохід, тобто суму різниці між продажною і номінальною ціною акцій, отриману при їх реалізації по ціні, яка перевищує номінальну вартість. Ця сума не підлягає якому-небудь використанню або розподілу, крім випадків реалізації акцій по ціні нижчий за номінальну вартість. Резервний фонд акціонерного товариства використовується на виплату процентів по облігаціям і дивідендів по привілейованим акціям у випадку недостатнього чистого прибутку для цих цілей.

Відрахування до резервного фонду і в інші подібні по призначенню фонди відбувається до досягнення розмірів цих фондів, встановлених засновницькими документами, але не більше 25% статутного фонду,а для акціонерного товариства - не менше 15%.

Життєздатність будь-якого акціонерного товариства багато в чом залежить від його спроможності формувати фінансові ресурси в достатньому обсязі. Це може бути забезпечене за рахунок збільшення власного капіталу, випуску облігацій, отримання банківських позик, кредиторської заборгованості й інших запозичених підприємством ресурсів.

Для збільшення розмірів власного капіталу акціонерне товариство, яку і будь-який інший суб'єкт господарювання, може використовувати внутрішні і зовнішні джерела фінансування, критеріями їхнього вибору є:

· ринкові умови (здатність ринку поглинути нову емісію акцій);

· права й інтереси наявних акціонерів акціонерного товариства;

· ступінь надійності прогнозів щодо майбутнього прибутку акціонерного товариства [№5, с. 84].

Основним внутрішніми джерелами формування фінансових ресурсів акціонерного товариства є нерозподілений прибуток та амортизаційні відрахування, що характерно для підприємств всіх організаційно-правових форм. Поряд із внутрішніми джерелами розширення власного капіталу акціонерні товариства широко використовують і зовнішні джерела, найважливішим серед них є нова емісія акцій.

Застосування додаткової емісії акцій як джерела розширення розмірів власного капіталу, має здійснюватися з врахуванням:

§ залежності її результатів від стану ринку, його кон'юнктури та сформованого рівня цін на ці акції попередніх випусків;

§ наявності ризику втрати контрольного пакету акцій;

§ можливого зменшення доходів засновників акціонерного товариства і наявних акціонерів на інвестований капітал;

§ витрати на підготовку та розміщення на ринку додаткової емісії акцій.

Нормативно-правова база розширення статутного фонду акціонерних товариств в Україні певною мірою захищає інтереси наявних акціонерів підприємства. Відповідно до положення «Про порядок збільшення (зменшення) розміру статутного фонду акціонерного товариства», затвердженою рішенням ДКЦПФР 08.04.1998 № 44, у редакції наказу від 16.10.2000 р. № 158, усі акціонери акціонерного товариства мають рівне пріоритетне право на придбання акцій додаткового випуску в кількісній пропорції їхньої частки статутному фонді акціонерного товариства на дату ухвалення рішення про емісію.

Однак, як свідчить практика, передбачені законом рівні пріоритетні права всіх акціонерів підприємства на придбання акцій додаткової емісії реалізовуються далеко не завжди.

Річ у тім, що поряд із розв'язанням проблеми збільшення розміру власного капіталу акціонерного товариства, додаткова емісія акцій може бути використана топ-менеджером з метою отримання конкретним інвестором повного контролю над акціонерним підприємством, оскільки міноритарні акціонери, у ряді випадків, не мають реальних можливостей реалізувати своє пріоритетне право на їх придбання.

Ще одним зовнішнім джерелом фінансування діяльності акціонерних товариств є випуск облігацій.

Облігація - це борговий цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових коштів і підтверджує зобов'язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу в зазначений у ньому строк із виплатою фіксованого процента (якщо інше не передбачене умовами випуску). Акціонерне товариство може випустити облігації на суму не більше 5 % від розміру статутного фонду і лише після повної оплати всіх випущених акцій.

Відповідно до Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок»: емітент, у порядку, встановленому Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, може розміщувати відсоткові, цільові та дисконтні облігації.

Відсоткові облігації - облігації, за якими передбачається виплата відсоткових доходів.

Цільові облігації - облігації, виконання зобов'язань за якими дозволяється товарами та/або послугами відповідно до вимог, встановлених умовами розміщення таких облігацій.

Дисконтні облігації - облігації, що розміщуються за ціною, нижчою ніж їх номінальна вартість. Різниця між ціною придбання та номінальною вартістю облігації виплачується власнику облігації під час її погашення і становить доход (дисконт) за облігацією.

Також розрізняють наступні види облігацій підприємств:

- іменні й на пред'явника;

- забезпечені (іпотечні) та незабезпечені;

- конвертовані та неконвертовані;

- такі, що вільно обертаються та з обмеженим колом обігу.

За іменними облігаціями проценти виплачуються тільки безпосередньо їх власникам, чиї, реквізити, що посвідчують особу, зазначені в облігації та занесені в книгу реєстрації. Що стосується облігацій на пред'явника, то їх купон (талон), що є частиною облігації, відрізається та надається інвесторові для пред'явлення емітенту в день виплати процентів [23, с. 112].

Забезпечені (заставні) облігації -- це ті, що забезпечуються активами емітента, тобто емітент погоджується заставити під борг своє майно, а власнику облігації надається право отримати заставлене майно у власність за несплати боргу.

Незабезпечені (беззаставні) облігації не забезпечені майном емітента. Вони виступають у вигляді прямих боргових зобов'язань, які не дають права власнику на майнові претензії до емітента. Причинами їх випуску можуть бути: відсутність фізичних активів для застави; фінансова могутність і висока репутація, які дозволяють брати в борг, не забезпечуючи зобов'язань майном, та деякі інші.

Конвертовані облігації можна обміняти на прості акції тієї ж корпорації, коли це буде вигідно. Враховуючи цю пільгу, процент на конвертовані облігації установлюється нижчим, ніж на неконвертовані. Власники неконвертованих облігацій, з одного боку, одержують стале джерело доходу у вигляді процента, а з іншого боку, не мають можливості (яку дають акції) примножити капітал.

Випуск облігацій - спосіб фінансування, дешевший, ніж випуск акцій, оскільки процент з облігації виплачують з прибутку до оподаткування, тобто зараховують як вид інвестицій, а дивіденд виплачують із чистого прибутку, тобто включають в оподатковуваний дохід.

Корпорації випускають облігації з метою мобілізації грошових ресурсів для оновлення основного капіталу, заміни обладнання й розширення виробничих можливостей. Облігації випускаються тоді, коли не вистачає власних фінансових джерел (наприклад, нерозподілений прибуток, амортизаційні відрахування). За метою фінансування розрізняють облігації корпорацій промислові, екологічні, іпотечні та сезонні. Цільове призначення визначає відмінності в умовах випуску облігацій, термінах їх обігу, характері забезпечення, а все перелічене впливає на дохідність облігації.

Отже, фінансові ресурси акціонерного товариства - це відносини, які виникають між господарюючими суб'єктами у процесі формування джерел та напрямків використання коштів.

Їх формування здійснюється за допомогою власних коштів (внутрішнє фінансування) і залучених коштів (зовнішнє фінансування).

Зіставлення варіантів дозволяє зробити такі висновки:

- більшість українських акціонерних підприємств, маючи недостатній для функціонування обсяг прибутку, змушені вдаватися до зовнішнього фінансування;

- в умовах кризи платежів, комерційне кредитування погіршує фінансове положення підприємств і не може служити способом довгострокового фінансування;

- банківське кредитування також не є оптимальним варіантом фінансування у зв'язку з високою ціною запозичень і неможливістю кредитних організацій давати кредити на тривалий термін без додаткових гарантій з боку позичальника;

- лізинг як форма довгострокового фінансування може стати в майбутньому поширеним способом інвестування, але в даний момент широкого поширення не набув;

- випуск акціонерними товариствами цінних паперів є оптимальним способом фінансування. Наявність широкого вибору фінансових інструментів з різними інвестиційними якостями (прості і привілейовані акції, облігації, похідні цінні папери) дає можливість емітенту обрати для розміщення папери, які відповідають його потребам.

Оптимальне співвідношення власних і позикових джерел позитивно позначається на фінансових результатах і в остаточному підсумку може привести до росту ринкової вартості акцій акціонерного товариства.

За результатами проведених досліджень можемо зробити висновок, що процес формування фінансових ресурсів акціонерних товариств в Україні ускладнено дією низки чинників, основними серед яких є:

- обмеженість вільних коштів у ринкових суб'єктів для їхнього інвестування в акції створюваних акціонерних товариств або тих, що функціонують;

- підвищення інвестиційних ризиків у зв'язку з економічною, політичною нестабільністю в суспільстві і недосконалістю нормативно-правової бази, що регулює процес створення й функціонування акціонерних товариств;

- відсутність розвиненого і ліквідного вторинного ринку цінних паперів;

- недостатня відкритість інформації про фінансовий стан діючих акціонерних підприємств;

- недовіра значної частини населення до акцій як до однієї з форм вигідного розміщення вільних коштів з метою отримання доходів;

- недостатній рівень економічної грамотності переважної частини ринкових суб'єктів;

- нерозвиненість інституту андерайтерів, що забезпечують розміщення випуску акцій на ринку на професійній основі;

- недосконалість й нестабільність системи оподаткування доходів за акціями тощо.

фінансовий ресурс дивідендний управління

РОЗДІЛ 2 МЕТОДОЛГІЧНІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ЕКОНОМІЧНОГО МЕХАНІЗМУ РЕГУЛЮВАННЯ ТА УПРАВЛІННЯ ФІНАНСОВИМИ РЕСУРСАМИ АКЦІОНЕРНИХ ТОВАРИСТВ

2.1 Складові ефективного регулювання та управління фінансовими ресурсами акціонерних товариств

Важливе місце в ринковій економіці займає система корпоративного управління, як економічний інтегратор стабільного розвитку підприємницьких структур, який здійснює інституціональне забезпечення корпоративних відносин, що виникають в результаті об'єднання особистих зусиль, майна, капіталів учасників цих відносин для спільного вирішення завдань, подолання проблем, які вони не в змозі розв'язати самостійно.

Корпоративне управління спрямовано на забезпечення захисту прав та інтересів всіх без винятку учасників корпоративних відносин. Його базисом є розмежування функцій володіння та управління, у зв'язку з чим важливим є баланс інтересів зацікавлених осіб. Інструментами захисту прав та інтересів учасників є законодавчі та нормативно-правові акти.

Акціонерне товариство має складну систему управління, яка реалізується через її граничне положення між внутрішнім та зовнішнім середовищем на відміну від звичайного підприємства, де система управління формується виключно у внутрішньому середовищі. По-перше, це пов'язано з тим, що вищим органом управління, який приймає усі найважливіші рішення стосовно корпорації, є збори акціонерів, до числа яких входять, «аутсайдери», тобто зовнішні, незалежні від товариства власники акцій. По-друге, у той же час поточним управлінням займаються наймані менеджери, які не є власниками. І по-третє, медіатором відносин між акціонерами та правлінням є наглядова рада, до складу якої також входять фахівці, між якими та товариством існують не трудові, а цивільно-правові відносини.

Управління являє собою діяльність, пов'язану з впливом керуючого суб'єкта на керований об'єкт з метою досягнення певних результатів.

Управління притаманне всім сферам людської діяльності, в тому числі економічній і фінансовій. Управління фінансами -- це складова частина управління економікою, його здійснює спеціальний апарат з допомогою специфічних прийомів і методів.

В управлінні фінансами виділяють об'єкти і суб'єкти управління.

Об'єктами виступають фінансові відносини, в тому числі відносини, пов'язані з формуванням і використанням фондів грошових коштів. Найважливіші об'єкти -- це фінанси підприємств, організацій і установ, фінанси домогосподарств, державні фінанси.

Суб'єктами управління виступають держава (в особі законодавчих і виконавчих, в тому числі фінансових органів), фінансові служби підприємств, організацій, установ. Сукупність всіх організаційних структур, які здійснюють управління фінансами, утворює фінансовий апарат.

Управлінська діяльність включає наступні функціональні елементи:

· планування - займає важливе місце в управлінні фінансами, тому що саме в ході планування кожен суб'єкт господарювання оцінює свій фінансовий стан, виявляє резерви збільшення фінансових ресурсів, напрямки їх ефективного використання;

· оперативне управління - являє собою комплекс заходів, що проводяться на основі оперативного аналізу конкретної фінансової ситуації. Мета оперативного управління -- досягти максимального ефекту при мінімальних затратах шляхом своєчасної зміни фінансових відносин, маневрування фінансовими ресурсами;

· контроль - пронизує всі стадії управлінської діяльності і в той же час має велике самостійне значення. В процесі контролю зіставляються фактичні результати із запланованими, виявляються резерви.

Успішна діяльність підприємства не можлива без розумного управління фінансовими ресурсами. Неважко сформулювати завдання, для вирішення яких необхідно раціональне управління фінансовими ресурсами:

- виживання фірми в умовах конкурентної боротьби;

- запобігання банкрутства і великих фінансових невдач;

- лідерство в боротьбі з конкурентами;

- максимізація ринкової вартості фірми;

- прийнятні темпи росту економічного потенціалу фірми;

- ріст обсягів виробництва і реалізації;

- максимізація прибутку;

- мінімізація витрат;

- забезпечення рентабельної діяльності і т.п.

Результати досліджень дають змогу визначити ключові питання управління фінансами підприємств:

1) який обсяг фінансових ресурсів необхідний для успішної діяльності підприємства з позицій перспективи;

2) з яких джерел можна залучити необхідні фінансові ресурси, і яка оптимальна структура цих джерел;

3) як організувати оперативне управління фінансами підприємства з метою забезпечення його ліквідності та платоспроможності.

Фінансовому управлінню корпораціями надається особливе значення. У широку значенні слова під управлінням фінансами розуміють вироблення політики щодо формування капіталу корпорації та його розподілу, прийняття рішень відповідно до цієї політики, планування фінансової діяльності, складання й аналіз фінансової звітності, організація контролю за виконанням рішень.

У вузькому значенні управління фінансами - це управління обмеженою сумою коштів і її витрачанням в умовах невизначеності ринкових відносин і ризику [№21, с. 23].

Процес управління формуванням, розподілом та використанням фінансових ресурсів господарюючого суб'єкта і оптимізація обігу його грошових коштів називається фінансовим менеджментом.

На сьогодні в економічній літературі немає однозначного тлумачення поняття «фінансового менеджменту».

Менеджмент - від англ.. «manage» - управляти. Отже, фінансовий менеджмент - управління фінансами, тобто процес управління грошовим обігом, формуванням і використанням фінансових ресурсів підприємства. Це також система форм, методів і прийомів, за допомогою яких здійснюється управління грошовим обігом і фінансовими ресурсами.

Фінансовий менеджмент визначено як науку управління фінансами підприємства будь-якої форми власності та організаційно-правової форми, спрямованої на досягнення його стратегічних і тактичних цілей: постійне зростання доходів і прибутку, раціональне їх використання та максимізацію ринкової вартості підприємства. Ефективний фінансовий менеджмент дозволяє формувати високі темпи виробничого розвитку підприємства, забезпечувати постійне зростання власного капіталу, суттєво підвищувати конкурентну позицію на ринку, забезпечувати стабільний економічний розвиток. Фінансовий менеджмент спрямований на збільшення фінансових інвестицій, ресурсів і нарощування обсягів капіталу. У загальному вигляді фінансовий менеджмент можна представити такою схемою (рис. 2.1).

Рис. 2.1 Загальна схема фінансового менеджменту

Фінансовий менеджмент являє собою систему управління грошовими потоками фірми з метою забезпечення доходів її власникам. Фінансовий менеджмент - це одночасно керуюча й керована система (рис. 2.2.)

Рис. 2.2 Фінансовий менеджмент як керуюча й керована система

Мета фінансового менеджменту - максимізація благополуччя власників капіталу підприємства, що проявляється в забезпеченні зростання ринкової вартості підприємства чи його акцій.

Об'єктом фінансового менеджменту виступають фінанси підприємства і його фінансова діяльність, тобто керована підсистема.

Суб'єкт фінансового менеджменту - особа чи група осіб, які здійснюють управління фінансами підприємств: власник підприємства; фінансовий менеджер широкого профілю; функціональний фінансовий менеджер [№16, с. 48].

Управління фінансами корпорації є складовою загального управління, головною метою якого є зростання вартості капіталу і добробуту акціонерів.

У складі вищого управління корпорацією, незалежно від розмірів активів і прибутку, один з віце-президентів організовує фінансову службу. Він підзвітний безпосередньо президентові. Багато важливих питань вирішуються за погодженням із Радою директорів корпорації. Так, наприклад, рішення про виплату дивідендів, про новий випуск цінних паперів, важливі інвестиційні рішення приймає тільки Рада директорів. Центральна позиція віце-президента з фінансів показує його зв'язок, з одного боку, з питаннями виробництва продукції, з іншого - з питаннями, пов'язаними з її збутом, Віце-президенту з фінансів підпорядковуються фінансовий менеджер і головний бухгалтер.

Управління (або відділ) фінансового відає широким колом проблем, що стосуються формування капіталу корпорації та його розподілу. До його функцій входять:

- планування: складання й організація виконання короткострокового фінансового плану; визначення перспективної програми розвитку, складання плану капітальних вкладень, прогнозування обсягу продажу, економічне оцінювання корпорації, аналіз процесів поглинання фірм та ін.;

- розроблення програм, пов'язаних з формуванням капіталу, організація зв'язків і передавання інформації інвесторам;

- управління функціонуючим капіталом: грошовими фондами, вкладеннями в цінні папери, їх погашенням, управління власними коштами, дебіторською заборгованістю, інкасуванням, зберіганням і витрачанням коштів та цінних паперів.

Функції головного бухгалтера також широкі:

- організація адміністративного (бухгалтерського) обліку і внутрішнього аудиту;

- проведення порівняльного аналізу планових і реальних витрат, доходів і прибутків від діяльності господарських одиниць, що входять у корпорацію;

- організація страхування активів;

- управління податковими платежами;

- створення і використання інформаційних систем управління тощо.

Сучасна корпорація організовує свою виробничу і фінансову діяльність на основі короткострокового і довгострокового планування. Короткострокове планування пов'язане з поточною діяльністю, здебільшого з рухом оборотного капіталу й складанням прогнозної фінансової звітності на наступний рік. Перспективне, або довгострокове, планування пов'язане з діяльністю корпорації на тривалий термін, типовий горизонт - п'ять і більше років. Воно обґрунтовує і визначає цілі зростання довгострокових активів, зміни структури капіталу, джерела фінансування, оцінює очікувані результати.

Функціонування та розвиток акціонерних компаній вимагає розроблення ними довгострокових програм їхньої життєдіяльності, метою яких є забезпечення виконаних виробничих завдань власників, примноження їхнього добробуту, зміцнення позицій компанії в конкурентному середовищі. Це зумовлює необхідність розробки фінансової стратегії корпорації, що є, на нашу думку, важливим елементом фінансового менеджменту [№6, с. 70].

Фінансова стратегія в західній економічній літературі визначається як «планування розміщення фінансових ресурсів». Визначення фінансової стратегії розвитку корпорації полягає у виборі довгострокових завдань із залучення, використання і контролю за фінансовими ресурсами, вирішення яких дає можливість мати високі показники платоспроможності й рентабельності.

Важливо зазначити, що обґрунтована фінансова стратегія забезпечує життєдіяльність корпорації в довгостроковій перспективі. Аналіз стану і структури основного та оборотного капіталу є найважливішою її складовою, що дозволяє прийняти рішення про доцільну структуру капіталу компанії. Управління активами і пасивами дає змогу забезпечити прибутковість за рахунок більш швидкої оборотності капіталу корпорації.

Загалом фінансова стратегія визначає найкращу спрямованість фінансової діяльності, націлює на економію всіх видів витрат, на мобілізацію капіталу для підтримки виробничих, інноваційних, інвестиційних, маркетингових та інших стратегій.

З-поміж найважливіших проблем управління фінансами акціонерного товариства, що не розв'язані досі ні на теоретичному, ні на практичному рівні, лишається дивідендна політика. Не дивно, що її формування та реалізація дістали назву «дивідендної загадки» (dividend puzzle). Численні дослідження (переважно західних фінансистів) обґрунтовують різні теоретичні моделі оптимальної дивідендної політики, інколи - діаметрально протилежні.

Дивідендна політика означає прийняття рішення керівництвом підприємства виплачувати прибутки у вигляді дивідендів чи утримувати їх для інвестування [№9, с. 43].

Термін «дивіденд» латинського походження, Закон України «Про акціонерні товариства» визначає це поняття так: «Дивіденд - частина чистого прибутку акціонерного товариства, що виплачується акціонеру з розрахунку на одну належну йому акцію певного типу та/або класу. За акціями одного типу та класу нараховується однаковий розмір дивідендів».

Існує більш широке визначення: дивіденд -- це доход, який виплачується власникам акцій акціонерного товариства з його прибутку за підсумками господарської діяльності за рік після виплати відповідних податків на основі рішення загальних зборів акціонерів.

Дивіденди відіграють роль фінансового важеля, який дає змогу працівникам бути співвласниками акціонерного товариства і служить тим матеріальним стимулом, який зацікавлює саме в кінцевому результаті. Це одна із переваг акціонерної форми організації підприємництва.

Товариство виплачує дивіденди виключно грошовими коштами.

Виплата дивідендів здійснюється з чистого прибутку звітного року та/або нерозподіленого прибутку у строк не пізніше шести місяців після закінчення звітного року.

Виплата дивідендів здійснюється господарським товариством з чистого прибутку у звітному році та/або нерозподіленого прибутку в розмірі не менше 30 відсотків. Розмір виплати дивідендів може бути збільшений за рішенням загальних зборів акціонерного товариства.

У разі відсутності або недостатності чистого прибутку звітного року та нерозподіленого прибутку минулих років виплата дивідендів за привілейованими акціями здійснюється за рахунок резервного капіталу товариства.

Рішення про виплату дивідендів у розмірі більше 30 відсотків за простими акціями приймається загальними зборами акціонерного товариства.

Розмір дивідендів за привілейованими акціями всіх класів визначається у статуті акціонерного товариства.

Для кожної виплати дивідендів наглядова рада акціонерного товариства встановлює дату складення переліку осіб, які мають право на отримання дивідендів, порядок та строк їх виплати. Дата складення переліку осіб, які мають право на отримання дивідендів, не може передувати даті прийняття рішення про виплату дивідендів.

Товариство повідомляє осіб, які мають право на отримання дивідендів, про дату, розмір, порядок та строк їх виплати. Протягом 10 днів після прийняття рішення про виплату дивідендів публічне товариство повідомляє про дату, розмір, порядок та строк виплати дивідендів фондову біржу (біржі), у біржовому реєстрі якої (яких) перебуває таке товариство.

У разі відчуження акціонером належних йому акцій після дати складення переліку осіб, які мають право на отримання дивідендів, але раніше дати виплати дивідендів право на отримання дивідендів залишається в особи, зазначеної у такому переліку [№3].

Дивідендна політика визначає пропорцію розподілу прибутку між винагородою акціонерів і реінвестуванням. Проте частка прибутку, що залишається після виплати дивідендів, є внутрішнім джерелом фінансування діяльності корпорації, яке (за нестачі обсягів реінвестованого прибутку) має доповнюватися запозиченням зовнішнього капіталу. Джерелами зовнішніх фінансових ресурсів можуть бути додатковий випуск акцій або залучення банківського кредиту. Результатом додаткової емісії може стати також перерозподіл корпоративного контролю в акціонерному товаристві через зміни у розподілі акцій. Такі зміни найчастіше неприйнятні з точки зору найвищого керівництва корпорації, яке прагне зберегти наявний розподіл влади.

Таким чином, дивідендна політика корпорації - це сукупність стратегічних і поточних рішень щодо розподілу результатів діяльності корпорації [№9, с. 44].

Дивіденду політику підприємство проводить згідно з його статутом та економічними завданнями певного періоду.

На дивідендну політику впливає низка факторів, найвагомішими серед них є:

· різноманітні кредитні та фінансові обмеження;

· диференційні податкові ставки на дивіденди та і доходи з приросту капіталу;

· сприятливі форми інвестування у певні періоди;

· бажання акціонерів отримувати дивіденди у поточному періоді, а не майбутньому (або навпаки).

Формуванню оптимальної дивідендної політики в країнах з розвинутою ринковою економікою присвячені численні теоретичні дослідження. Найбільш розповсюдженими теоріями, пов'язаними з механізмом формування дивідендної політики, є:

1. Теорія «іррелевантності (нейтральності) дивідендної політики». Ф. Модільяні, М. Міллер, Ф. Блек відстоюють позицію, що між сумою сплачуваних дивідендів і ринковим курсом акцій не існує зв'язку, оскільки курс акцій визначається нинішніми та майбутніми доходами підприємства, а також потенціалом його зростання. Найраціональнішою з їх погляду є фінансова політика, в рамках якої відбувається відмова від виплати дивідендів і весь прибуток спрямовується на реінвестиції. Отже, самофінансування підприємства розглядається як пріоритетне джерело фінансування. У такому разі акціонери максимізують доходи здебільшого в результаті зростання курсу акцій. Правило використання прибутку відповідно до цієї концепції формулюється таким чином: спрямовувати на виплату дивідендів слід лише ту частину прибутку, яку неможливо ефективно реінвестувати. Йдеться про так званий залишковий принцип дивідендних виплат.

2. Теорія пріоритетності дивідендів. Як свідчить біржова статистика, факт виплати дивідендів усе ж таки впливає на вартість корпоративних прав. Це зумовлено тим, що ряд інвесторів, зокрема дрібні акціонери, віддають перевагу реальним дивідендам порівняно з майбутніми доходами від зміни курсу, зумовленими тезаврацією прибутку «краще синиця в руках, ніж журавель у небі». На цьому припущенні ґрунтується американська модель оптимізації дивідендної політики (Bird-in-the-Hand-Argument). Згідно з цим підходом, найвідомішими прихильниками якого є Дж. Лінтнер та М. Гордон, актуальний курс акцій визначається теперішньою вартістю очікуваних доходів на ці акції, які включають усі майбутні дивіденди, а також очікувану виручку від реалізації акцій. Зростання дивідендів досить часто сприймають як сигнал до того, що підприємство працює успішно, і навпаки, зменшення рівня дивідендів може сигналізувати про фінансові проблеми суб'єкта господарювання. Отже, дивіденди впливають на вартість підприємства. На цій тезі ґрунтується так звана модель виплати дивідендів Гордона, згідно з якою виплата дивідендів є пріоритетнішою, ніж реінвестування.

3. Концепція мінімізації податкових платежів. Поряд з власниками корпоративних прав, котрі віддають перевагу стабільним дивідендам, є група інвесторів, які при прийнятті своїх рішень виходять насамперед з критерію мінімізації податкових платежів. Якщо податковим законодавством країни (наприклад, США, Швейцарія, країни Бенілюксу) передбачено нижчий рівень оподаткування нерозподіленого прибутку порівняно з розподіленим, то підприємство отримує податкові переваги при використанні як джерела фінансування реінвестованого прибутку. Водночас вартість обслуговування власного капіталу, залученого із зовнішніх джерел, підвищується. Якщо ж рівень оподаткування дивідендів є нижчим, ніж рівень нерозподіленого прибутку (наприклад, Німеччина), то вигіднішою буде виплата дивідендів. Ця обставина лежить в основі ще однієї досить відомої теорії у галузі дивідендної політики -- концепції податкових переваг.

Організація корпоративного управління - один із основних наявних ресурсів підвищення вартості компанії, оскільки належне корпоративне управління, відкритість та прозорість діяльності акціонерного товариства може привернути до нього увагу потенційних інвесторів.

Як відомо, структура корпоративного управління відповідає умовам і особливостям кожної конкретної країни та складається під впливом таких чинників:

- законодавчої бази, що регулює права й обов'язки сторін, які беруть участь у корпоративному управлінні;

- практики ділових взаємозв'язків, що складаються у країні;

- статуту корпорації та її внутрішніх документів.

На нашу думку, найважливішим серед перелічених чинників є законодавча база. До того ж це основний фактор, який підлягає державному регулюванню, адже відмінності у статутах у рамках законодавчого поля регулюють та ініціюють самі корпорації, а практика ділових взаємозв'язків залежить від цілої низки чинників, які не підлягають державному регулюванню (наприклад, національний менталітет). Отже, держава може виступати ініціатором поліпшення якості корпоративного управління переважно через зміни в законодавчому полі [№14, с. 35].

Окреслені проблеми корпоративного управління в Україні потребують невідкладного розв'язання, тому введення в дію нових законодавчих актів, які ефективніше регулювали би питання захисту прав інвесторів у акціонерному товаристві і передбачали заходи із протидії рейдерським захопленням, було б дуже доречним.

Законодавчо визначено, що регулювання діяльності акціонерних товариств та корпоратизованих підприємств здійснюється уповноваженими органами загальної та спеціальної компетенції. В Україні цим органом є Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, яка видає підзаконні акти, що є обов'язковими приписами для учасників корпоративного управління. Такий підхід застосовують практично у всіх країнах. На рівні законодавчих органів видаються правові акти, що мають силу закону і регламентують загальні основи функціонування корпоративного сектора.

В Україні корпоративні відносини регулюються законами, найважливішими серед яких є: «Про господарські товариства», «Про акціонерні товариства», «Про цінні папери та фондовий ринок», «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» і т.д.

Із метою вдосконалення механізмів захисту прав інвесторів у вересні 2008 року було ухвалено нову редакцію Закону України «Про акціонерні товариства». Це має сприяти поліпшенню інвестиційного клімату у країні, адже в даній редакції враховані всі принципи корпоративного управління, завдяки чому посилюється правовий захист власника та зміцнюються права міноритарних акціонерів. Отож Закон має стати ефективним інструментом протидії рейдерству, важливим кроком до посилення корпоративної безпеки бізнесу.

Важливим напрямком корпоративного управління з боку держави є державне регулювання ринку цінних паперів. Таке управління є у всіх країнах, воно має свої специфічні риси, але загалом виділяють такі основні:

1) реалізацію прав єдиної державної політики у сфері випуску та обігу цінних паперів та їх похідних;

2) створення умов для ефективної мобілізації та розміщення учасниками цінних паперів фінансових ресурсів з врахуванням інтересів суспільства;

3) отримання учасниками ринків цінних паперів інформації про умови випуску та обігу цінних паперів;

4) результати фінансово-господарської діяльності емітентів.

Як вже було зазначено, важливим напрямком державного управління у корпоративному секторі є державне регулювання ринку цінних паперів. Ця форма так званого «контролю» є важливим механізмом корпоративного управління. У світовій практиці існує багато форм державного регулювання ринку цінних паперів, але, якщо їх розглянути, то при деякій специфіці таких форм можна виділити риси, які їх об'єднують. Серед них можна виділити наступні:

· розроблення та прийняття нормативно-правового законодавства з регулювання питань діяльності учасників фондового ринку;

· регулювання випуску та обігу цінних паперів;

· визначення прав та обов'язків учасників ринку цінних паперів;

· проведення реєстрації емісії цінних паперів та її поширення;

· визначення умов продажу та розміщення цінних паперів.

Важливими законодавчими актами, які містять спеціальні норми щодо створення, існування та ліквідації акціонерних товариств є Цивільний та Господарський кодекси України.

Пункт 3 статті 155 Цивільного кодексу України містить вимоги щодо приведення у відповідність величини статутного капіталу і чистих активів акціонерного товариства: «Якщо після закінчення другого та кожного наступного фінансового року вартість чистих активів акціонерного товариства виявиться меншою від статутного капіталу, товариство зобов'язане оголосити про зменшення свого статутного капіталу та зареєструвати відповідні зміни до статуту у встановленому порядку. Якщо вартість чистих активів товариства стає меншою від мінімального розміру статутного капіталу, встановленого законом, товариство підлягає ліквідації.»

Отже, значний вплив на можливість існування товариства мають результати його фінансово-господарської діяльності.

Таким чином, у цьому випадку метою державного регулювання фінансів акціонерних товариств є законодавче забезпечення вимоги, згідно з якою відбувається закріплення гарантійного характеру статутного капіталу, що повинен визначати мінімальний розмір майна, який гарантує інтереси кредиторів. Тому на акціонерні товариства дивляться через призму величини його статутного капіталу, а ситуація, коли товариство з мільйонним розміром статутного капіталу не має чистих активів, стає неможливою.

У разі емісії акцій за рахунок нарахованих дивідендів та індексації балансової вартості основних фондів продаж акцій не здійснюється, а структура акціонерного капіталу не змінюється, хоча розмір статутного капіталу збільшується. За своєю суттю реінвестиція дивідендів є додатковою емісією за рахунок прибутку підприємства, наявність якого, за підсумками фінансового року, є обов'язковою. У такому випадку існують певні переваги з точки зору оподаткування акціонерного товариства. Згідно з пп. 7.8.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 22.05.97 року акціонерне товариство не робить авансового внеску з податку на прибуток у розмірі 25% від суми дивідендів, призначеної для виплати, за умови, що така виплата не змінює пропорцій участі усіх акціонерів.

Відповідно до пп. 3.2.7 Закону України «Про податок на додану вартість» така операція не є об'єктом оподаткування ПДВ. За допомогою такого підходу до оподаткування реінвестованих дивідендів держава стимулює розподіл прибутку, спрямований на збільшення величини статутного капіталу акціонерних товариств. Для фінансування довгострокових інвестиційних проектів акціонерні товариства останнім часом розпочали активну діяльність на борговому сегменті фінансового ринку, використовуючи з цією метою такий фінансовий інструмент, як корпоративні облігації.

Важливим документом, на основі якого здійснюється регулювання діяльності акціонерного товариства, в тому числі і фінансової, є статут.

Згідно з ст.. 13 Закону України «Про акціонерні товариства», установчим документом акціонерного товариства є його статут.

Статут акціонерного товариства повинен містити відомості про:

1) повне та скорочене найменування товариства українською мовою;

2) тип товариства;

3) розмір статутного капіталу;

4) розмір резервного капіталу;

5) номінальну вартість і загальну кількість акцій, кількість кожного типу розміщених товариством акцій, у тому числі кількість кожного класу привілейованих акцій, а також наслідки невиконання зобов'язань з викупу акцій;

6) умови та порядок конвертації привілейованих акцій певного класу у прості акції товариства чи у привілейовані акції іншого класу у випадках, якщо товариством передбачений випуск привілейованих акцій;

7) права акціонерів - власників привілейованих акцій кожного класу;

8) наявність переважного права акціонерів приватного товариства на придбання акцій цього товариства, які пропонуються їх власником до продажу третій особі, та порядок його реалізації;

9) порядок повідомлення акціонерів про виплату дивідендів;

10) порядок скликання та проведення загальних зборів;

11) компетенцію загальних зборів;

12) спосіб повідомлення акціонерів про зміни у порядку денному загальних зборів;

13) склад органів товариства та їх компетенцію, порядок утворення, обрання і відкликання їх членів та прийняття ними рішень, а також порядок зміни складу органів товариства та їх компетенції;

14) порядок внесення змін до статуту;

15) порядок припинення товариства.

Статутом акціонерного товариства не може бути передбачено надання засновникам товариства додаткових прав чи повноважень. Статут акціонерного товариства може містити й інші положення, що не суперечать законодавству.

Отже «фінансовий менеджмент» - це система функціонування державних і корпоративних органів управління, що здійснюють фінансове управління діяльністю акціонерних товариств, яка відображає баланс інтересів власників та інших зацікавлених сторін і спрямована на одержання прибутку відповідно до норм діючого законодавства. Фінансовий менеджмент є складовою частиною глобального менеджменту корпорації.

2.2 Організаційне забезпечення системи управління фінансовими ресурсами акціонерних товариств

Фінансовий менеджмент є невід'ємною складовою частиною загальної системи управління підприємством. Тому його організаційне забезпечення має бути інтегроване з загальною структурою управління підприємством. Таке поєднання дозволяє забезпечити координацію дій системи фінансового менеджменту з іншими управлінськими системами підприємства і підвищити ефективність контролю за реалізацією прийнятих рішень по фінансових аспектах.

Система організаційного забезпечення фінансового менеджменту являє собою взаємопов'язану сукупність внутрішніх структурних служб і підрозділів підприємства, які забезпечують розробку і прийняття управлінських рішень щодо окремих напрямків його фінансової діяльності і несуть відповідальність за результати цих рішень [№19, с. 87].

Фінансові ресурси як важливий чинник ефективного функціонування підприємства посідають важливе місце в управління виробництвом. Фінансова служба покликана постійно забезпечувати фінансовими ресурсами процеси виробництва та реалізації продукції, домагатися найраціональнішого використання фінансових ресурсів, слідкувати за додержанням в усіх ланках виробництва й усіма функціональними підрозділами підприємства фінансової дисципліни.

Фінансова дисципліна включає в себе обов'язок підприємств та посадових осіб дотримуватися режиму економії у використанні матеріальних, трудових та фінансових ресурсів, норм і нормативів витрат, затверджених фінансових планів, а також виконання зобов'язань перед державним бюджетом, банками, постачальниками і споживачами, іншими контрагентами [№21, с. 139].

В господарській практиці діяльність, спрямована на забезпечення виробництва фінансовими ресурсами і здійснення контролю за дотриманням фінансової дисципліни, називається фінансовою роботою.

Як правило, фінансова робота на підприємстві організовується фінансовим відділом, що є самостійним структурним підрозділом. Керівник цього відділу безпосередньо підлягає керівникові підприємства і разом з ним несе відповідальність за фінансову дисципліну і фінансовий стан підприємства, представляє підприємство у фінансових, кредитних та інших органах.

Фінансова робота складається з процедур різного рівня складності та відповідальності. Перший рівень ставить наступні задачі: прийняття фінансових рішень по перспективах розвитку підприємства і поточній діяльності; залучення джерел інвестування та їх використання; проведення фінансової політики.

Другий рівень ставить наступні задачі: здійснення фінансових розрахунків; оформлення фінансових документів; складання звітності тощо.

Задачі першого рівня вирішують керівники вищих ланок управління і лише частково делегуються нижчим ланкам. Задачі другого рівня, я правило, делегуються.

Підприємство обирає зручну для нього форму організації фінансової роботи, виходячи з конкретних умов господарювання, структури управління, наявності територіально відокремлених підрозділів (філій, представництв).

Організаційний механізм господарювання - це сукупність правил, організаційно-правових нормативів і стандартів, що визначають та регулюють структуру фінансового управління [№15, с. 267].

Організація фінансового управління підпорядковується певним емпіричним правилам:

- єдність мети;

- розумна ієрархія;

- стійкість;

- безперервне удосконалення;

- пряме підпорядкування;

- обсяг контролю;

- порівнянність, відповідність даним повноваженням;

- виключення, пріоритет завдань;

- комбінування.

Централізованим елементом організаційного механізму є структура управління, за допомогою якої поєднуються різні центри фінансового управління, регламентуються внутрішні зв'язки і досягається стійка система службових взаємовідносин між структурними підрозділами і працівниками апарату управління.

Структура фінансового управління - це упорядкована сукупність взаємопов'язаних елементів системи, що визначає поділ праці і службових зв'язків між фінансовими підрозділами і працівниками апарату з підготовки, прийняття і реалізації управлінських рішень. Вона організаційно закріплює функції за структурними підрозділами та працівниками і регламентує потоки інформації у систему управлінської структури.

Відповідає за організацію фінансової роботи на підприємстві фінансова служба, що являє собою самостійний структурний підрозділ, який виконує визначені функції в системі управління підприємством. Приблизна структура фінансового відділу наведена на рис. 2.3.

Рис. .2.3 Структура фінансового відділу підприємства

В ринкових умовах господарювання важливими задачами фінансових служб є:

1) виконання зобов'язань перед бюджетом, банками, постачальниками, працівниками підприємства;

2) організація розрахунків;

3) контроль за використанням власних і позикових коштів;

4) організація фінансового менеджменту.

Фінансовий менеджмент - це організація управління фінансовими потоками з метою найбільш ефективного використання власного і залученого капіталу і одержання максимального прибутку.

Фінансовий менеджмент - це розробка фінансової стратегії і тактики на основі аналізу фінансової звітності за допомогою системи показників і прогнозування доходів в залежності від зміни структури активів і пасивів підприємства.

Апарат управління фінансами - важлива частина загального апарату управління господарюючого суб'єкта. На великих підприємствах створюється фінансова дирекція на чолі з фінансовим директором чи головним фінансовим менеджером. Вона створюється за рішення правління акціонерного товариства [№15, с. 303].

Структура, функції і відповідальність всіх підрозділів фінансової дирекції, їх відносини з іншими ланками управління повинні визначатись Положенням про фінансовий відділ.

Функції фінансової дирекції:

1) забезпечення фінансування господарської діяльності підприємства;

2) розробка фінансової програми розвитку підприємства;

3) визначення інвестиційної політики;

4) визначення кредитної політики;

5) встановлення кошторисів витрат грошових коштів для всіх підрозділів підприємства;

6) розробка валютної політики і забезпечення валютної доходності;

7) фінансове планування, участь в складанні бізнес-плану;

8) здійснення розрахунків з постачальниками, підрядниками, банками, бюджетом;

9) забезпечення страхування від фінансових ризиків;

10) проведення трастових, лізингових та інших операцій;

11) аналіз фінансово-господарської і зовнішньоекономічної діяльності;

12) ведення фінансового обліку, складання бухгалтерського балансу ті інших фінансових документів.

На великих підприємствах створюється найбільш диверсифікована система функціональних фінансових структурних підрозділів, підлеглих фінансовій дирекції. Типова схема організаційної структури фінансового управління на таких підприємствах представлена на рис. .2.4.

Рис. 2.4 Типова схема організаційної структури фінансового управління великою акціонерною компанією (по досвіду спільних і зарубіжних компаній)

Передання акціонерами права управляти корпорацією менеджерам містить у собі суперечності, що виникають між учасниками фінансових відносин. Конфлікт інтересів називається в західній фінансовій літературі агентським конфліктом.

Акціонери, менеджери, що виражають інтереси корпорації, кредитори, тобто всі учасники відносин зацікавлені в зростанні вартості капіталу корпорації, але кожний з них проводить свою власну політику. Акціонери віддають перевагу одержанню постійно зростаючих дивідендів. Менеджери корпорації на підставі розроблених програм розвитку ставлять за мету забезпечити зростання внутрішніх джерел фінансування, у тому числі нерозподіленого прибутку. Конфлікт може виникнути також між інтересами кредиторів, що володіють облігаціями корпорації, й акціонерами в тому разі, коли корпорація емітує облігації для виплати дивідендів. У даному випадку кредитори фінансують акціонерів. Це може викликати падіння ціни облігацій на фінансовому ринку, що в кінцевому підсумку небажано для корпорації. Агентський конфлікт може виникнути як у великих, так і в дрібних корпораціях. Його подолання покладається на менеджерів.

Нині акціонерні товариства України у складних економічних умовах здійснюють пошук ефективних механізмів фінансового управління. Тим часом, як зазначають українські вчені, сучасні методи та інструменти фінансового управління, на жаль, далекі від ідеалу як за своєю структурою, так і за способом використання і взагалі ще не посіли належного місця в діяльності підприємств.

Отже, для успішного будівництва української моделі корпоративного управління, яка формуватиметься в міру зростання ролі акціонерних компаній у суспільно-економічному житті країни, необхідно розв'язати проблему створення дієвої системи фінансового управління акціонерними компаніями. Тому на сучасному етапі в центрі уваги вітчизняних учених і практиків - пошуки шляхів залучення, ефективного використання і, загалом, свідомого управління фінансами українських компаній.

ВИСНОВКИ

Особливості організації фінансів акціонерних товариств полягають у значних потенційних можливостях фінансового забезпечення акціонерних товариств (визначених їх інвестиційною привабливістю); в існуванні складної системи фінансових відносин між структурними підрозділами товариства; у прозорості їх фінансово-господарської діяльності та наявності особливої системи взаємовідносин учасників і акціонерного товариства як юридичної особи з приводу розподілу результатів діяльності.

Специфіка формування фінансових ресурсів акціонерних товариств визначається використанням такого методу фінансового забезпечення як акціонування, механізм якого зумовлює акціонерну сутність статутного капіталу і розширює можливості щодо концентрації і централізації фінансових ресурсів.

Особливості формування фінансових ресурсів акціонерних товариств визначаються фінансовим механізмом, кількісна і якісна характеристики якого встановлюються тим, яка величина фінансових ресурсів зосереджується й витрачається та якою є технологія їх зосередження й витрачання. Фінансовий менеджмент це наука управління фінансами підприємства будь-якої форми власності, спрямована на досягнення його стратегічних і тактичних цілей (максимізацію прибутків, доходів, раціональне їх використання, максимізацію ринкової вартості підприємства).

На підставі проведеного дослідження нами пропонується наступне визначення категорії «фінансовий менеджмент» - це система функціонування державних і корпоративних органів управління, що здійснюють фінансове управління діяльністю акціонерних товариств, яка відображає баланс інтересів власників та інших зацікавлених сторін і спрямована на одержання прибутку відповідно до норм діючого законодавства. Фінансовий менеджмент є складовою частиною глобального менеджменту підприємства (корпорації). Учасниками фінансового управління найбільш часто виступають наступні сторони: акціонер-держава, зовнішні акціонери - юридичні особи, зовнішні акціонери - фізичні особи, акціонери-працівники підприємства, акціонери-керівники підприємства і менеджери вищого звання, акціонери, що володіють значними (блокуючими, контрольними) пакетами акцій, інституційні інвестори.

Стратегія управління полягає у виборі й обґрунтуванні політики ефективного розміщення фінансових ресурсів суб'єктів господарювання, а тактика управління - у конкретизації поставлених цілей у вигляді системи планів та їх ресурсного забезпечення за різними параметрами.

З метою вдосконалення існуючих підходів до фінансового управління визначено етапи розробки загальної фінансової стратегії акціонерних компаній, яка ґрунтується на виборі довгострокових завдань із залучення, використання і контролю за фінансовими ресурсами, а саме: аналіз структури основного та оборотного капіталу, інвестиційних ресурсів, визначення структури джерел фінансування, управління активами і пасивами, фінансовими ризиками, визначення дивідендної політики, перевірка очікуваних результатів на відповідність цілям.

Аналіз практичної діяльності акціонерного товариства та системи фінансового управління ним засвідчує, що найважливішими факторами, які визначають ефективність функціонування підприємства є баланс інтересів співвласників підприємства або склад акціонерів та існуюча в корпорації дивідендна політика. З розповсюджених видів дивідендної політики вітчизняними корпораціями застосовується тільки політика «синиця в руках». Ефективність процедур фінансового менеджменту на підприємствах України варто оцінювати з урахуванням особливостей і якості управління в корпораціях через запропоновану методику, що синтезує показники якості управління та стану і політики в сфері дивідендних виплат.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Господарський кодекс України вiд 16.01.2003 № 436-IV // Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 2003. - № 18, № 19-20, № 21-22. - С.144.

2. Цивільний кодекс України вiд 16.01.2003 № 435-IV // Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 2003. - № 40-44. - С.356.

3. Закон України «Про акціонерні товариства» вiд 17.09.2008 № 514-VI // Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 2008. - № 50-51, С.384.

4. Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок» вiд 23.02.2006 № 3480-IV // Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 2006. - № 31. - С.268.

5. Блажан І. Особливості формування фінансових ресурсів акціонерних підприємств // Фінанси України. - 2004. - № 6. - С. 82.

6. Кудря Я.В. Актуальні проблеми управління акціонерними товариствами в Україні // Актуальні проблеми економіки. - 2007. - № 2. - С. 68.

7. Король В.А. Проблеми управління фінансами відкритих акціонерних товариств // Фінанси України. - 2007. - №2. - С. 113.

8. Невмержицький Я. Формування дивідендної політики підприємства // Фінанси України. - 2--3. - № 12. - С. 47.

9. Попов О.Є. Розробка і реалізація дивідендної політики акціонерних товариств // Фінанси України. - 2002. - № 10. - С. 42.

10. Рупняк М.Я. Принципи організації фінансів акціонерних товариств // Актуальні проблеми економіки. - 2005. - №7 (49). - С. 71.

11. Рупняк М.Я. Проблеми оптимізації структури фінансових ресурсів акціонерних товариств // Актуальні проблеми економіки. - 2005. - № 5 (47). - С. 32.

12. Рупняк М.Я. Фінанси акціонерних товариств // Фінанси України. - 2004. №5. - С. 105.

13. Харенко О. Правове регулювання корпоративних відносин в акціонерних товариствах // Законодавство України. - 2006. - № 9 . - С. 38.

14. Черпак А. Особливості нормативно-правового регулювання діяльності акціонерних товариств в Україні // Ринок цінних паперів України. - 2005. - № 1 - 2. - С. 33.

15. Бланк И.А. Основы финансового менеджмента. Т1. - К.: Ника-Центр, Эльга, 2001. - 592 с.

16. Загорський В.С., Вовчак О.Д., Благун І.Р. Фінанси: Навчальний посібник. - 2-ге видання, перероб. і доп. - К.: Знання, 2008. - 247 с.

17. Крайник О.П., Клепикова З.В. Фінансовий менеджмент: Навчальний посібник. - Львів: Державний університет «Львівська політехніка» (Інформаційно-видавничий центр «Інтелект +» Інституту підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів). Київ: «Дакор», 2001. - 260 с.

18. Кузьменко Я.В., Кузьмін В.В., Шаповалова В.М. Фінансовий менеджмент: Навчальний посібник. - Херсон: Олді-плюс, 2003. - 256 с.

19. Салига С.Я., Дацій Н.В., Корецький С.О., Нестеренко Н.В., Салига К.С. Фінансовий менеджмент: Навчальний посібник. - К.: ЦНЛ, 2006. - 274 с.

20. Семенов Г.А., Бугай В.З., Семенов А.Г., Бугай А.В. Фінансове планування і управління на підприємствах: Навчальний посібник. - К.: ЦУЛ, 2007. - 432 с.

21. Ситник Я.С. Фінансовий менеджмент: Навчальний посібник. - К.: ЦНЛ, 2006. - 352 с.

22. Оспіщев ВІ., Лачкова Я.І., Близнюк О.П. Фінанси: Навчальний посібник За ред.. В.І. Оспіщева. - 2-ге видання, перероб. і доп. - К.: Знання, 2008. - 366 с.

23. Фінансовий менеджмент: Навчальний посібник За ред.. проф.. Г.Г. Кірейцева. - К.: ЦУЛ, 2002. - 496 с.