Управління активами і пасивами банку

/

1. Теоретичні основи управління активними і пасивними операціями банку

1.1 Аналіз тенденцій і проблем управління банком

В процесі ринкових перетворень в банківському секторі економіки особлива увага приділена оздоровленню і зміцненню банківської системи, посиленню її надійності, підвищенню рівня капіталізації банків.

Кредит - одна з найважливіших ланок ринкової економіки і це підтверджується:

по-перше, тим, що за допомогою кредиту банки збирають тимчасово вільні грошові капітали і доходи населення і перетворюють їх з непрацюючого у функціонуючий капітал.

По-друге, ця діяльність банків приносить реальну користь всім зацікавленим сторонам.

Вкладники, будучи кінцевими кредиторами, одержують певний дохід, що дозволяє не тільки зберегти свої заощадження від інфляції, але і мати ще певний додатковий дохід. Позичальники дістають доступ до значних грошових капіталів на достатньо тривалі терміни з метою реалізації своїх комерційних науково-виробничих і будівельних проектів.

Банки також одержують прибуток від цих операцій, оскільки вони стягують по позиках вищі відсотки в порівнянні з тими, які виплачують по внесках.

По-третє, здійснюючи цілеспрямований відбір майбутніх позичальників і надаючи позики тільки тим з них, хто в змозі найефективніше інвестувати одержану позику і одержати найбільшу віддачу, банки стимулюють впровадження нової техніки і технології, прогресивні структурні зрушення в економіці.

По-четверте, банки організовують розрахунки в країні, замінюють металеві гроші кредитними, готівкові розрахунки - безготівковими, прискорюють оборотність капіталу, забезпечують величезну економію засобів і часу для суспільства і завдяки цьому підвищують ефективність економіки.

По-п'яте, кредитно-банківська система є одним з найважливіших інструментів регулювання економіки на макрорівні. Вона покликана вирішувати ті завдання, які мають першорядне значення для розвитку економіки, а саме:

- забезпечення стабільності національної грошової одиниці і стабільності цін;

- забезпечення стабільних темпів економічного зростання;

- забезпечення зайнятості;

- рівновага платіжного балансу;

- економічна рівновага.

Проте, в сучасних умовах розвитку ринкової економіки, державні діячі і навіть деякі учені часто дорікають банкам в тим, що вони не хочуть фінансувати реальний сектор економіки. Причому все це робиться, як правило, в звинувачувальному стилі.

Подібні звинувачення жодним чином не сприяють розвитку ні реальної економіки, ні банків і штучно відводять громадську думку від пошуків дійсних причин економічної стагнації. Тому необхідно неупереджено розібратися, чому банки недостатньо фінансують реальну економіку: із-за недостатнього патріотизму чи відсутності об'єктивних передумов для цього. Навряд чи навіть потрібно дискутувати із цього приводу, оскільки всі фахівці одностайні в думці про те, що основними передумовами збільшення банківського кредитування економіки є: наявність в комерційних банках достатніх кредитних ресурсів, реальний попит банківського кредиту з боку державних суб'єктів; існування організаційно-правового механізму захисту інтересів банків-кредиторів; забезпечення прибутку по кредитних операціях банків на достатньому рівні для підтримки їх фінансової незалежності.

Формування ресурсної бази комерційного банку безпосередньо залежить від масштабів грошового ринку, зокрема від збільшення об'ємів пропозицій грошової маси, об'ємів залучення фінансів на цей ринок державою, яка є для банків достатньо могутнім конкурентом [7]. Оперуючи основними показниками фінансового ринку останніх років, важко дійти висновку про те, що їх динаміка була негативною. Не дивлячись на те, що темпи зростання пропозицій грошей були високими, проте вони незмінно знижувалися, що само по собі звужувало межі формування ресурсів комерційного банку.

Разом з тим, позика грошей державою на фінансовому ринку хоч і поволі збільшувалася, але у будь-якому випадку вона превалювало над темпами зростання пропозицій грошової маси. Тому немає нічого дивовижного в тому, що для формування своїх ресурсів банкам лишався дуже вузький сектор діяльності на фінансовому ринку. У 1996-1997 рр. ця тенденція ще більше посилилася завдяки випереджаючому зростанню «готівки» в позабанківському обігу. Тільки в 1998 р. темпи зростання готівки помітно знизилися, завдяки чому ресурсна база банків почала поступово збільшуватися.

Тут необхідно відзначити, що формування цієї бази обумовлюється| ще і обставинами, які формуються за межами сфери діяльності комерційних банків і не залежать від них. У таких умовах банки просто не могли природно розширити свою ресурсну базу як головну передумову нарощування інвестицій в реальну економіку. Фактичні темпи їх зростання були цілком адекватні темпам зростання ресурсної бази.

Другою передумовою збільшення банківського фінансування є збільшення реального попиту на кредити з боку господарських суб'єктів, які не тільки хочуть їх одержати, але і своєчасно повернути, включаючи виплати по відсотках. Об'єми і динаміка реального попиту визначаються зростанням об'ємів виробництва, реалізацією товарів і послуг, збільшенням прибутковості підприємств, зниженням у них запасів товарно-матеріальних цінностей, перш за все готової продукції, зниженням питомої ваги бартерних операцій і тіньових відносин між господарськими суб'єктами, прискоренням взаєморозрахунків. Навіть якщо абстрагуватися від достатньо високого рівня кредитних ставок і керуватися тільки вказаними критеріями, то все одно необхідно відзначити, що кількість кредитоспроможних підприємств в Україні невелика, і вона поступово скорочується, а їх збитки неухильно зростають.

Хронічне зменшення реальних об'ємів виробництва супроводжується величезним переказом оборотних коштів підприємств в запаси товарно-матеріальних цінностей, значна частина яких просто неліквідна, і в дебіторську заборгованість, частина якої стала вже безнадійною.

Природно, що при цьому збільшується і кількість збиткових підприємств. Значними залишаються об'єми бартерних і тіньових операцій.

У цих умовах фінансовий стан суб'єктів легального сектора економіки неухильно погіршується, і надалі комерційним банкам буде достатньо проблематично знайти надійного партнера.

Актуальною проблемою в кредитній діяльності комерційних банків є значна частина проблемної заборгованості в кредитному портфелі [45].

Хоча намітилася тенденція скорочення заборгованості по виданих кредитах, ще рано говорити про зникнення цієї проблеми.

Не набагато краще склалася ситуація і з організаційно-правовим механізмом захисту інтересів банків-кредиторів. Всі законодавчі і нормативні акти, регулюючі кредитні відносини банку і суб'єкта, що бере позику, по суті, на перше місце ставлять інтереси цього суб'єкта і Державного бюджету, а інтереси комерційних банків, що видавали грошові позики, на останнє.

Істотною причиною, яка впливає на стан банківської системи, є відсутність необхідного законодавчого забезпечення. Основна сфера банківської діяльності - кредитування - в Україні дотепер ще слабо законодавчо забезпечена. На сьогодні правові відношення в кредитуванні регулюються окремими положеннями Цивільного кодексу України і Положенням «Про кредитування»[29]. Норми чинного законодавства не відповідають вимогам сьогоднішнього дня, а нормативне регулювання кредитних відносин не має системного характеру і не забезпечує ефективного функціонування і розвитку ринку кредитних ресурсів України.

Дуже важливу, якщо не вирішальну роль в розвитку банківського кредитування відіграє забезпечення надійної прибутковості кредитних операцій. Переважаюча більшість українських комерційних банків - недержавні і можуть працювати тільки на умовах отримання прибутку, а оскільки основну частину своїх ресурсів банки (і не тільки українські) вкладають в кредити, доходи по ним стають вирішальним чинником їх життєдіяльності.

Оскільки в Україні поки немає необхідних умов для нарощування об'ємів кредитування, банки вимушені більше орієнтуватися на процентні ставки, що автоматично припускає їх збільшення. Одночасно їх пресингує значна група інших чинників, зокрема, високий рівень інфляції і ставки рефінансування НБУ, що обумовлює достатньо високу ставку депозитного відсотку і дорожчання отримання кредитних ресурсів, значні операційні витрати українських банків, які ще знаходяться у стадії становлення в плані формування власної матеріальної бази, впровадження сучасних технологій, створення резервів і т.д.

Проте найбільший вплив на процентні ставки надає високий рівень кредитного ризику. Чим менш надійні боржники, тим частіше банківські кредити несвоєчасно повертаються. Чим гірша якість кредитного портфеля, тим більші витрати несуть банки для покриття можливих збитків і компенсації недоотриманих доходів від «заморожених» ресурсів.

Це змушує їх відповідно підвищувати борговий відсоток по «працюючих» кредитних активах. Уникнути такого підвищення банки просто не можуть, їм не дозволяють це зробити принципи самофінансування і комерційні взаємини з боржниками. У таких умовах вимагати від комерційних банків зниження процентних ставок до рівня, традиційного для банків розвинених країн, все одно, що вимагати відмовитися від статусу комерційного банку і трансформуватися в структуру безповоротного фінансування, що означає банкрутство.

Крім цих названих базових чинників, які тривалий час стримують розвиток банківського кредитування реальної економіки, існує ще цілий ряд вузьких чинників, які можуть бути короткостроковими і навіть мінятися на протилежні. Зокрема, це відноситься до змін норм обов'язкового резервування, які здійснюються в Україні достатньо часто і в широких масштабах. Вони відчутно впливають на ресурсні можливості банків і об'єми їх кредитних операцій. Це аналогічно динаміці руху рівня доходів по державних цінних паперах. Якщо вона має тенденцію до підвищення, це може привести до скорочення кредитування реальної економіки. І навпаки.

На об'єми банківського кредитування впливає і стан валютного ринку з його рівнем курсу валют [22]. Якщо валютний ринок лібералізував, а курс вільно або регульовано «плаває», у банків відкривається можливість для розширення високодохідних операцій з валютою, що теж може стримувати інвестування в економіку. Відчутно може впливати на кредитні зв'язки банків з реальною економікою стан міжбанківського кредитного ринку, характер грошово-кредитної політики НБУ і інші чинники. Все це в сучасних умовах негативно відображається на рішенні цієї задачі.

Проте, комерційні банки України, не дивлячись на всі труднощі постійно нарощують об'єми виданих кредитів.

Збільшення об'єму кредитного портфеля можна вважати позитивним чинником, але при цьому необхідно проаналізувати структуру і якість кредитного портфеля. Як відомо, необхідною умовою фінансової стабільності комерційних банків і їх успішного розвитку є не тільки кількісне збільшення об'єму активів, а і досягнення їх раціональної і оптимальної структури, її подальше удосконалення, направлене на зменшення об'єму непрацюючих і проблемних активів і на диверсифікацію банківських активів.

Позитивна тенденція спостерігається у відносинах з привернутими банками депозитами.

Банківська діяльність у сфері здійснення активних і пасивних операцій має як позитивні, так і негативні моменти.

Позитивними тенденціями є збільшення банківських активів, в основному за рахунок збільшення кредитного портфеля, що сприяє економічному розвитку країни. Поступово збільшуються об'єми довгострокового кредитування, що свідчить про переорієнтацію банківських організацій з приводу здійснення короткострокових і спекулятивних операцій для кредитування реального сектора економіки. Збільшується кількість операцій в національній валюті, що підтверджує зміцнення її позицій.

Але є і безліч негативних тенденцій, які впливають на здійснення операцій комерційних банків. Негативну роль в діяльності банків відіграє високий рівень проблемних кредитів, незадовільний економічний стан позичальників, іноді відсутність необхідної інформаційної бази про своїх клієнтів, нерозвиненість фондового ринку.

Актуальною залишається проблема максимально ефективного використання банківських ресурсів. Необхідна і швидка переорієнтація комерційних банків з операцій на фінансовому і валютному ринках на кредитування економіки, яке повинно бути одним з найважливіших завдань подальшого розвитку банківської системи. Хоча за останні роки і спостерігалися позитивні зрушення в цьому напрямі, але вони були дуже повільні. Високі ризики вкладень і рівень інфляції не спонукали банки до активної інвестиційної діяльності.

Таким чином, не дивлячись на тривалу стагнацію реального сектора економіки і украй низьку кредитоспроможність його клієнтів, розвиток їх кредитування комерційними банками за останні три роки не тільки продовжувався, але і мав позитивну динаміку. Банківський сектор вкладав в реальну економіку, по суті, всі грошові ресурси (і навіть більше), які йому вдавалося мобілізувати на слаборозвиненому фінансовому ринку, беручи на себе величезний ризик.

Слід зазначити, що, не дивлячись на кризу кредитної діяльності в Україні, комерційні банки постійно еволюціонують і виявляють вражаючу здатність пристосовуватися до змінних умов кредитного ринку.

Банківська система нашої країни, яка вибрала шлях демократичного суверенного розвитку, не може існувати автономно і безпосередньо залежати від стану економіки країни, політики Уряду і Національного банку України. Тому першочерговим завданням держави є створення необхідних умов для ефективної діяльності і подальшого розвитку і удосконалення банківської системи України, її напрям на реальні потреби економіки, в якій спостерігається поступове зростання, виведення її з економічної і екологічної кризи.

1.2 Поняття, основні принципи і цілі організації управління активами і пасивами банку

Процес управління активами і пасивами - це формування стратегії і здійснення заходів, які приводять структуру банківського балансу у відповідність з його стратегічною метою. Він пов'язаний з балансуванням багато в чому протилежних інтересів банку, акціонерів банку і його клієнтів. Перші зацікавлені в максимізації прибутку на вкладений в банк капітал, який одержують у формі дивідендів, тому вимагають від керівництва банку збільшення частки прибуткових активів і підвищення процентних ставок по депозитах. Клієнти банку, у свою чергу, хотіли б одержувати вищий дохід на кошти, розміщені на поточних, депозитних і інших рахунках банку, а позичати кошти на різні терміни як можна за менший відсоток. Керівництво ж банку, з одного боку, повинно забезпечувати прийнятний рівень дивідендів, співвідносний з доходами на капітал, вкладений до інших кредитно-фінансових установ, і з середнім доходом, який одержують акціонери підприємств інших галузей економіки. Якщо це завдання не буде вирішено, то можливий відплив акціонерного капіталу з даної кредитно-фінансової установи.

З іншого боку, основний прибуток в різних формах - і у вигляді процентного доходу, і у вигляді комісійного доходу, - банки одержують від операцій з клієнтами, а не від раціонального розміщення власних засобів, частка яких в пасивах банку незначна. Тому необхідно пропонувати клієнтам конкурентноздатні процентні ставки по депозитах і комісійні тарифи. Крім того, необхідно враховувати, що кожен вкладник є потенційним позичальником, а позичальник - вкладником.

Нездатність або небажання банку задовольнити обґрунтовані потреби клієнтів приводить до відтоку клієнтури і, як наслідок, до скорочення пасивів банку, які можуть бути джерелом активів, що дають прибуток [24]. Проте найбільш ліквідні активи або взагалі не приносять доходи, або приносять незначні. Прибуткові активи, як правило, мають низьку ліквідність.

Таким чином, основна суперечність, яка повинна бути вирішена в процесі управління активами і пасивами банку, - суперечність між прибутковістю і ліквідністю.

Основним завданням управління банківськими активами і пасивами є забезпечення такої їх структури, яка дасть можливість одержувати прибуток, не виходячи за рамки ліквідності [41].

Під управлінням активами розуміються шляхи, методи і порядок розміщення привернутих банком засобів з метою забезпечення рентабельної роботи банку і підтримки його ліквідності.

Не дивлячись на загальні тенденції в складі і структурі активів, кожен банк повинен прагнути до створення раціональної структури активів, яка залежить перш за все від їх якості. Якість активів визначається їх ліквідністю, об'ємом ризикових активів, питомою вагою критичних і неповноцінних активів, об'ємом активів, які приносять дохід.

Для забезпечення щоденної здатності банку відповідати за своїми зобов'язаннями структура активів банку повинна відповідати якісним вимогам ліквідності. З цією метою всі активи банку розділяються на групи по ступеню ліквідності, залежно від терміну погашення: високоліквідні активи (тобто активи, що забезпечують миттєву ліквідність), ліквідні активи, активи довгострокової ліквідності [8].

До активів миттєвої ліквідності відносяться: готівка і прирівняні до неї засоби, засоби на рахунках в центральному банку, державні боргові зобов'язання, засоби на коррахунках, вкладення в облігації внутрішньої валютної позики, за вирахуванням засобів, які надходять на оплату валютних акцій, і засобів, які надходять на коррахунки банку від реалізації цінних паперів. Ці засоби відносяться до ліквідних, оскільки підлягають у разі потреби негайному вилученню з обороту банку.

До складу ліквідних активів відносяться, окрім перерахованих високоліквідних активів, всі кредити, видані кредитною організацією в національній і іноземній валютах з терміном погашення впродовж найближчих 30 днів ( окрім пролонгованих хоч би один раз і знову виданих кредитів на погашення раніше виданих позик), а також інші платежі на користь кредитної організації, які підлягають переліку протягом найближчих 30 днів (дебітори, а також суми переплати, які підлягають поверненню кредитній організації на звітну дату з фонду обов'язкових резервів).

До активів довгострокової ліквідності відносяться всі кредити, видані кредитною організацією в національній і іноземній валюті, із залишковим терміном погашення більше року, а також 50 % гарантій і поручительств|, виданих банком на термін дії більше року, кредити прострочені, за вирахуванням позик, гарантованих урядом, під заставу цінних паперів та під заставу дорогоцінних металів.

Встановлюючи раціональну структуру активів, банк повинен виконувати вимоги щодо ліквідності і, таким чином, мати достатній об'єм високо ліквідних, ліквідних і довгостроково-ліквідних засобів з урахуванням терміну зобов'язань, їх сум і типів, і дотримуватися нормативів миттєвої, поточної і довгострокової ліквідності.

Норматив миттєвої ліквідності розраховується як відношення суми високо ліквідних активів банку до суми зобов'язань по рахунках до запитання.

Норматив поточної ліквідності є відношенням суми ліквідних активів до суми зобов'язань по рахунках до запитання і на строк до 30 днів.

Норматив довгострокової ліквідності визначається як відношення виданих банком кредитів з терміном погашення більше року до капіталу кредитної організації і зобов'язань понад рік.

Ці нормативи застосовуються в процесі управління активами. Проте, найбільш важливо для побудови раціональної структури активів - витримати співвідношення між ліквідними і сумарними активами.

У економічній літературі зустрічаються різні визначення управління пасивами банку [26]. У вузькому розумінні - це залучення засобів з різних джерел з метою забезпечення поточних платежів банку, тобто підтримка його ліквідності. У широкому розумінні - це залучення засобів з різних джерел на різні терміни і забезпечення їх оптимальної для даного банку комбінації з метою максимізації прибутку банку і підтримки його ліквідності.

Залежно від стратегічних завдань банку і вибраного їм кругу клієнтів, керівництво визначає оптимальну для нього структуру активів і пасивів. Процесу управління активами і пасивами передує розробка стратегічного плану банку, в якому визначаються основні сектори фінансового ринку, де працюватиме банк, а також основні показники його діяльності в плановому періоді. Стратегія банку визначається його акціонерами. На її основі будується фінансова модель банку, тобто оптимальний для досягнення стратегічної мети плановий баланс, що затверджується правлінням банку. При організації управління активами і пасивами їх структура приводиться у відповідність із запланованою [43].

Для здійснення управління активами і пасивами і впровадження методик управління в банку створюється спеціальний орган - комітет з управління активами і пасивами [9]. Його завданням є розробка методик і регламентів, які реалізують функцію управління активами і пасивами, а також здійснення моніторингу і контролю за реалізацією цією функцією. До складу комітету, як правило, входять керівники структурних підрозділів банку, безпосередньо відповідальні за проведення активних і пасивних операцій: начальник кредитного управління, начальник управління цінних паперів, начальник економічного управління, головний бухгалтер, керівники найбільших філіалів.

Комітет з управління активами і пасивами розробляє методики і регламенти, що стосуються управління ризиками, проводить моніторинг і аналіз ефективності роботи банку; встановлює процентні ставки по депозитах і кредитах; стежить за виконанням нормативів, встановлених НБУ; проводить аналіз короткострокових прогнозів за джерелами і напрямами використання засобів; розглядає і аналізує звітність про відповідність фактично встановлених процентних ставок; встановлює ліміти на окремі види активів і стежить за їх виконанням.

Не дивлячись на загальні тенденції в складі і структурі активів, кожен банк повинен прагнути до створення раціональної їх структури. Для того, щоб забезпечувати можливість банку відповідати за своїми зобов'язаннями, структура банківських активів повинна відповідати якісним вимогам ліквідності.

1.3 Методи управління банківськими активами і пасивами

Розміщення банківських коштів в різні види активів залежить від існуючих законів і регулюючих актів, необхідності підтримувати високий рівень ліквідності і потреби одержувати достатньо високий дохід. У спробах вирішити дилему «ліквідність - прибуток» визначилися три підходи до управління активами, що розрізняються тим, на що робиться упор в самому процесі управління активами і до якого ступеня використовується кількісний аналіз при оцінці можливих альтернатив шляхів розміщення. Простим з погляду застосування є метод загального фонду коштів. Цей метод використовується багатьма банками в період надлишку ресурсів. Другий метод - розподілу активів ) - покликаний подолати недоліки першого. Третій підхід пов'язаний з використанням наукових методів управління і аналізу, в основному, застосуванням новітніх засобів комп'ютерної техніки і програм [3].

Метод загального фонду коштів.

Ресурси банку формуються з різних джерел, включаючи внески до запитання, ощадні, термінові внески, залишки на розрахункових, поточних, бюджетних рахунках, а також власний капітал банку. У основі даного методу лежить ідея об'єднання всіх ресурсів. Потім сукупні кошти розподіляються між тими видами активів (позики, урядові цінні папери, касова готівка і т.д.), які вважаються відповідними [9]. У моделі загального фонду кредитної активної операції не має значення, з якого джерела поступили кошти, поки їх розміщення сприяє досягненню поставленої перед банком мети.

Даний метод, як і два інших, вимагають від керівництва банку рівного дотримання принципів ліквідності і прибутковості. Це обумовлює необхідність розміщення коштів відповідно до певних пріоритетів, призначення яких - допомогти керівництву вирішити проблему поєднання ліквідності і прибутковості. Ці пріоритети підказують, яка частина кожної гривні коштів, що є у банку, повинна бути поміщена в резерви першої або другої черги, використана для позик і покупки цінних паперів, щоб це принесло дохід.

Завданням номер один при визначенні структури розміщення коштів є встановлення їх частки, що виділяється як первинний резерв. Ця категорія активів носить чисто функціональний характер, проте банкіри надають їй великого значення і включають в первинні резерви ті активи які можуть бути негайно використані для забезпечення зобов'язань за вкладами, виконання розрахунків, а також для підтримки нормативів обов'язкових резервів, за невиконання яких банк повинен платити штраф. У практиці зарубіжних КБ приблизно 14% коштів, що поступили, прийнято відкладати у вигляді касової готівки.

Завданням номер два при розміщенні коштів буде створення «некасових» ліквідних активів, які до того ж приносять певний дохід. Ці резерви включають високоліквідні прибуткові активи, які з мінімальною затримкою і незначним ризиком втрат можна перетворити на готівкові кошти. Основне призначення резервів другої черги - служити джерелом поповнення первинних резервів. У резерв другої черги входять активи, які звичайно складають портфель цінних паперів, і - в деяких випадках - кошти на позикових рахунках.

Об'єм вторинних резервів визначається побічно, тими ж чинниками, під впливом яких змінюються внески і позики. Банку, у якого сума внесків і попит на кредит сильно коливаються, потрібен більший резерв другої черги, чим банку із стійким об'ємом внесків і кредитів[3].

Джерела коштів Розміщення коштів

/

Рис. 1.1 Управління активами за допомогою моделі загального фонду коштів

Третій етап розміщення коштів по методу загального фонду коштів - формування портфеля кредитів. Позикові операції є одночасно самим прибутковим і самим ризикованим видом банківської діяльності.

І нарешті, в останню чергу при розміщенні коштів визначається склад портфеля цінних паперів. Кошти, що залишаються після задоволення потреби клієнтів в кредитах, можуть бути поміщені в порівняно довгострокові першокласні цінні папери. Призначення портфеля інвестицій - приносити банку дохід і бути доповненням резерву другої черги у міру наближення терміну погашення цінних паперів.

Використання даного методу в управлінні активами дає банку широкі можливості вибору категорій активних операцій. Але в той же час, вказаний метод не містить чітких критеріїв для розподілу засобів по категоріях активів і не дає рішення дилеми «Ліквідність - прибутковість».

Метод розподілу активів

Даний метод, до якого пришли багато зарубіжних банків у середині 60-х років, дозволив подолати обмеженість першого методу відносно зайвої уваги до ліквідності і не обліку відмінності вимог ліквідності до внесків до запитання, ощадним внескам, терміновим внескам і основному капіталу [28].

Модель розподілу активів встановлює, що розмір необхідних банку ліквідних коштів залежить від джерел залучених коштів. Цим методом робиться спроба розмежувати джерела коштів відповідно до норми обов'язкових резервів і швидкості їх обертання.(Рис.1.2.)

Даний метод припускає створення декількох «центрів ліквідності» усередині самого банку. Розміщення коштів кожним з цих центрів здійснюється незалежно від розміщення коштів інших центрів. Іншими словами, в банку як би існують відособлені один від одного банк внесків до запитання, банк ощадних внесків, банк термінових внесків і банк основного капіталу.

Джерела коштів Розміщення коштів

/

Рис 1.2. Управління активами за допомогою моделі розподілу активів.

Встановивши приналежність коштів до різних центрів з погляду їх ліквідності і прибутковості керівництво банку визначає порядок їх розміщення кожним центром. Внески до запитання вимагають найвищого покриття обов'язковими резервами і мають найвищу швидкість обертання, що досягає іноді 30 і навіть 50 оборотів за рік. Отже значна частина коштів з центру внесків до запитання буде направлена в первинні резерви, частина, що залишилася, буде розміщена переважно у вторинні резерви за допомогою інвестування їх в короткострокові державні цінні папери, і лише невеликі суми будуть призначені для надання позик, головним чином у формі короткострокових комерційних кредитів. Вимоги ліквідності для центрів ощадних внесків і термінових внесків дещо нижчі, тому дані засоби будуть поміщені переважно в позики і інвестиції. Основний капітал майже не вимагає покриття ліквідними активами і використовується для вкладення в будівлі і землю.

Головною перевагою цього методу є зменшення частки ліквідних активів і вкладень додаткових коштів в позики і інвестиції, що веде до збільшення прибутку. Проте і цей метод має недоліки, що знижують його ефективність. Одним з них є те, що хоча в основу виділення «центрів прибутковості» покладена швидкість обертання внесків тієї або іншої групи, може не бути тісного зв'язку між швидкістю обертання внесків тієї або іншої групи і коливаннями загальної суми внесків цієї групи. Іншим недоліком цього методу, є те, що він припускає незалежність джерел засобів від шляхів їх використання. На ділі це далеко не так: залучення нових внесків означає зобов'язання банку задовольняти частину заявок на кредити з боку нових вкладників.

Інші недоліки стосуються обох методів. Обидва методи роблять акцент на ліквідність обов'язкових резервів і можливому вилученні внесків, при цьому приділяючи менше уваги необхідності кредитування.

Враховуючи, що у міру зростання ділової активності відбувається збільшення внесків і кредитів, ліквідні засоби головним чином будуть потрібні для покриття попиту на кредит.

Метод наукового управління

Управління активами за допомогою наукових методів і дослідження операцій припускає використання складніших моделей і сучасної техніки для аналізу складних взаємозв'язків між різними статтями банківського балансу і звіту про прибутки і збитки. Цей підхід вимагає визначення цілей, встановлення зв'язків між різними елементами проблеми, оцінки можливої поведінки неконтрольованих змінних і виявлення тих внутрішніх і зовнішніх обмежень, які регламентують дії керівництва. Метод наукового управління робить спробу відповісти на три питання: «у чому суть проблеми?», «які варіанти її рішення?», «який варіант якнайкращий?» [44].

Метод наукового управління банківськими активами дає помітні переваги банкам, що мають в своєму розпорядженні співробітників і консультантів, математична підготовка яких дозволяє його використовувати, а також наявність обчислювального устаткування потужності, достатньої для розрахунку великих моделей. Проблема - використовувати або не використовувати обчислювальну техніку - та ж, що і при розміщенні засобів в різні види позик і цінних паперів. Якщо очікувані вигоди перевищують гранично допустимі витрати, а ризик виправданий, тоді сучасні методи і техніку слід застосовувати.

1.4 Здійснення пасивних операцій для ухвалення управлінських рішень

За допомогою пасивних операцій банки формують свої кредитні ресурси за рахунок залучення грошових коштів від своїх клієнтів і інших банків на умовах терміновості, поворотності і платності за їх використання.

Пасивні операції банків направлені на збільшення своїх кредитних ресурсів. Пасивні операції, які пропонують банки своїм клієнтам: прийняття внесків (депозитів) від юридичних і фізичних осіб, відкриття і ведення поточних рахунків клієнтів, емісія власних цінних паперів, операції з ощадними сертифікатами, відкриття кореспондентських рахунків банкам-кореспондентам.

Оскільки депозитні кошти є одним з основних і найбільш стабільних джерел формування ресурсної бази банку, він пропонує юридичним і фізичним особам вигідно розмістити тимчасово вільні кошти під вигідні відсотки на термін від 15 днів до одного року з правом поповнення.

Банки приймають наступні види внесків:

1. Внесок «до запитання» - 2% річних, відсотки нараховуються щомісячно і в кінці року приєднуються до суми внеску.

2. Внесок «до запитання» «пенсійний» - 7% річних, нарахування і виплата відсотків проводиться щомісячно.

3. Внесок «до запитання для реалізації заробітних проектів» - до 7% річних.

4. Терміновий внесок - 7% річних на 1 місяць, 10% річних на 2 місяці, 13% річних на 3 місяці. Процентна ставка фіксована, мінімальна сума внеску 100 гривень. Внесок не поповнюється, відсотки нараховуються щомісячно і виплачуються в перший день після закінчення терміну депозитного внеску.

5. Внесок «щомісячний дохід» - 12% річних на 3 місяці, процентна ставка фіксована, мінімальна сума внеску 250 гривень. Внесок не поповнюється, відсотки нараховуються щомісячно і виплачуються в перший день після закінчення кожного розрахункового періоду.

6. «Пенсійний внесок» - 14% річних на 3 місяці, процентна ставка фіксована, мінімальна сума внеску 100 гривень. Внесок не поповнюється, відсотки нараховуються щомісячно і виплачуються в перший день після закінчення терміну депозитного внеску.

7. «Щомісячний дохід пенсіонера» - 13% річних на 3 місяці, процентна ставка фіксована, мінімальна сума внеску 250 гривень. Внесок не поповнюється, відсотки нараховуються щомісячно і виплачуються в перший день після закінчення кожного розрахункового періоду.

8. «Універсальний» - 15% річних (11% - основна, 4% - додаткова) на термін 12 місяців. Процентна ставка фіксована на кожні три місяці. Мінімальна сума внеску не регламентується. Внесок з правом поповнення, додаткова сума внеску не регламентується. Відсотки нараховуються і виплачуються щомісячно шляхом переказу відсотків на внесок «до запитання».

9. Щомісячний дохід «поповнюваний» - 18% річних на термін 12 місяців. Процентна ставка фіксована на весь термін внеску. Мінімальна сума внеску не регламентується. Відсотки нараховуються і виплачуються щомісячно шляхом переказу відсотків на внесок «до запитання».

10. «Накопичувальний» - 14% річних (11% - основна, 3% - додаткова) на термін 6 місяців. 14,5% річних (11% - основна, 3,5% - додаткова) на термін 12 місяців. Мінімальна сума внеску 100 гривень, внески поповнювані, відсотки нараховуються щомісячно і виплачуються щокварталу, збільшуючи основну суму внеску по сумарній процентній ставці.

11. «Прогресивний» - 14,5% річних (11% - основна, 3,5% - додаткова) на термін 6 місяців. 15% річних (11% - основна, 4% - додаткова) на термін 12 місяців. Мінімальна сума внеску 2500 гривень. Внесок з правом поповнення. Сума додаткового внеску від 500 гривень. Відсотки нараховуються щомісячно і виплачуються щоквартально, збільшуючи суму внеску по сумарній процентній ставці.

12. На навчання - 14% річних (11% - основна - фіксована, 3% - додаткова) на термін 6 місяців, 14,5% річних (11% - основна, 3,5% - додаткова) на термін 12 місяців. Мінімальна сума внеску 150 гривень. Внесок з правом поповнення. Сума додаткового внеску від 30 гривень. Відсотки нараховуються щомісячно і виплачуються щокварталу, по сумарній процентній ставці на вибір клієнта при складанні договору (або збільшують суму внеску, або відсотки перераховуються на внесок «до запитання»).

13. «Накопичувальний пенсійний» - 16% річних (11% - основна, 5% - додаткова) на термін 24 місяця. Мінімальна сума внеску 300 гривень. Внесок з правом поповнення. Сума додаткового внеску від 100 гривень. Відсотки нараховуються щомісячно і виплачуються щоквартально, збільшуючи основну суму внеску по сумарній процентній ставці.

14. «Весняна перлина» - 16% річних строком на 3 місяці без права поповнення, з виплатою відсотків в кінці терміну.

15. Внесок «дитячий накопичувальний» (до повноліття) - 16% річних (7% - основна, 9% - додаткова). Мінімальна сума внеску не регламентується. Внесок з правом поповнення, сума додаткових внесків не регламентується. Виплата нарахованих відсотків здійснюється щокварталу шляхом зарахування суми відсотків на терміновий депозитний рахунок.

16. «Дитячий соціальний» - 16% річних (7% - основна, 9% - додаткова). Термін внеску до настання повноліття, внесок поповнюваний, виплата відсотків - щокварталу шляхом зарахування на рахунок депозитного внеску.

Банки - активні інституційні учасники ринку цінних паперів. Вони здійснюють операції з різними видами цінних паперів. Емісійна діяльність банків полягає у випуску власних цінних паперів з метою залучення засобів для формування і поповнення статутного капіталу, а також з метою тимчасового залучення ресурсів для проведення окремих банківських операцій, фінансування певних програм або напрямів діяльності. Випуск банком цінних паперів відображається в пасивних операціях.

Першочерговим завданням банку при проведенні емісійних операцій на ринку цінних паперів, беручи до уваги їх різноманітність, є розробка певної емісійної політики.

Основні напрями емісійної політики банку:

- визначення цілей емісійної діяльності банку;

- вибір емісійних інструментів, тобто цінних паперів, які випускаються в обіг;

- визначення ефективних методів розміщення цінних паперів;

- підтримка курсу цінних паперів власної емісії на вторинному ринку.

Емісія акцій - це цілеспрямована і організована певним чином діяльність емітента. Вимоги до цієї діяльності і процедури її здійснення визначаються нормами законодавства, положеннями засновницького договору і статуту акціонерного товариства [1].

Основні етапи емісійної діяльності:

- прийняття рішення про емісію акцій;

- державна реєстрація випуску акцій, а для відкритих акціонерних суспільств також реєстрація інформації про випуск акцій;

- публікація відомостей щодо підписки на акції в засобах масової інформації;

- виготовлення акцій (сертифікатів) у разі документарної форми випуску;

- розміщення акцій на первинному ринку цінних паперів;

- звіт про результати випуску акцій.

Розміщення акцій на ринку може здійснюватися безпосередньо емітентом (прямий продаж) або через професійних посередників ринку цінних паперів. В Україні поширеніший прямий продаж акцій емітентом, у тому числі і банками. У країнах з розвиненим ринком цінних паперів більш поширено розміщення акцій через професійних посередників (андеррайтерів), які мають великий досвід проведення операцій на ринку.

Ощадний сертифікат - це письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке свідчить про право його власника на отримання після закінчення встановленого терміну суми депозиту (внеску) і відсотків по ньому [30].

Основні характеристики ощадного сертифікату представлені в таблиці 1.1.

Всі операції, пов'язані з постачаннями матеріальних цінностей і наданню послуг завершуються грошовими розрахунками, які можуть приймати як готівкову, так і безготівкову форму.

Банки відкривають поточні рахунки підприємствам всіх видів і форм власності для здійснення всіх видів банківських операцій.

Для відкриття поточного рахунку до установи банку надаються наступні документи:

- заява на відкриття рахунку;

- копію зареєстрованого Статуту, нотаріально завірену;

- картку зразків підписів перших посадових осіб підприємства з відтисненням його друку (нотаріально завірені);

- копія документа про реєстрацію в податковій інспекції і взятті на облік;

- копія документу про реєстрацію в статистиці;

- копія реєстрації в Пенсійному фонді;

Таблиця 1.1. Основні характеристики ощадного сертифікату

- копія свідоцтва про реєстрацію у виконкомі міської Ради народних депутатів, завірена нотаріусом або Виконкомом.

Кожне підприємство має право відкривати поточні рахунки в різних банках, про що клієнт зобов'язаний повідомити в триденний термін податкової інспекції.

І лише після сповіщення податкової інспекції про взяття цього рахунку на облік здійснюються операції по цьому рахунку.

2. Аналіз фінансово-економічної діяльності комерційного банку

2.1 Аналіз пасивних операцій комерційного банку

Акціонерний банк «Київська Русь» - комерційний банк, багатофункціональна кредитна організація, що здійснює комерційну діяльність з метою отримання прибутку. Основною сферою діяльності банку є:

- фінансування підприємств міста, регіону, країни шляхом надання кредитів за рахунок власних і позикових коштів;

- прийняття від населення і юридичних осіб заощаджень і інших засобів, що підлягають поверненню;

- здійснення інвестицій за рахунок власних коштів;

- ведення рахунків клієнтів і здійснення платежів за їх дорученнями;

- переміщення засобів в рамках платіжної системи країни;

За ліцензією Національного банку України Банк має право на здійснення виключно банківської діяльності шляхом таких операцій:

- прийняття засобів від юридичних і фізичних осіб на внески, їх розміщення;

- надання грошових кредитів всіх видів за рахунок власних і привернутих коштів (кредитна діяльність);

- відкриття і ведення рахунків клієнтів і банків-кореспондентів і здійснення розрахунків за дорученнями клієнтів;

- купівля-продаж іноземної валюти в наявній і безготівковій формі;

- проведення операцій по касовому обслуговуванню клієнтів.

Окрім названих операцій, Банк має право на небанківську діяльність, здійснення якої не суперечить чинному законодавству і передбачена його Статутом, при цьому він зобов'язаний повідомляти Національний Банк України про початок і припинення небанківської діяльності. Банк України може заборонити комерційному банку здійснювати небанківську діяльність тільки в тому випадку, якщо це загрожує фінансовій стабільності Банку.

До небанківської діяльності, яку має право здійснювати Банк відноситься:

- видача поручительств, гарантій і інших зобов'язань за третіх осіб, що передбачає їх здійснення в грошовій формі;

- придбання права вимоги на виконання зобов'язань в грошовій формі (факторинг);

- випуск, купівля, продаж, облік, зберігання цінних паперів, здійснення інших операцій з цінними паперами;

- довірчі операції для юридичних і фізичних осіб;

- надання в оренду сейфів для зберігання цінностей і документів;

- надання консультаційних і інформаційних послуг;

Банк має право на самостійне встановлення процентних ставок і розмір комісії за послуги, які він надає в межах, визначених Національним Банком України.

Аналіз активів комерційного банку припускає аналіз структури його активних операцій і оцінку економічної доцільності і ризиковості окремих операцій. Необхідно відзначити, що структура і якість активів банку обумовлює його ліквідність і платоспроможність.

Для проведення активних операцій банк формує банківські ресурси (сукупність власних і привернутих коштів), від кількісної, і особливо якісної, структури яких залежать якісні показники ефективності його діяльності.

Кількісна сторона по-різному впливає на фінансову стійкість і прибутковість банку [30]:

- збільшення власних коштів сприяє підвищенню прибутковості банку (оскільки цей вид банківських ресурсів є «безкоштовним») і поліпшенню його економічних показників (наприклад, достатності капіталу);

- збільшення привернутих засобів, як правило, погіршує економічні показники банку, оскільки вони є платними для банку і визначають його витратну частину.

Динаміку структури банківських ресурсів ілюструє табл. 2.1.

Таблиця 2.1. Динаміка структури банківських ресурсів

Як видно з приведених даних, в загальній сумі банківських ресурсів на долю власних ресурсів на початок 2006 р. доводилося 9,03 %, а на кінець - 9,60 %; на долю привернутих - відповідно 90,97 і 90,40 %. Така позитивна тенденція вказує на динамічний розвиток банку і поліпшення його фінансової стійкості.В ході проведення загального аналізу фінансового стану підприємства необхідно вивчити динаміку і структуру власного і позикового капіталу, виявити причини зміни окремих його доданків і дати оцінку цим змінам за звітний період.

Таблиця 2.2. Структура власного і позикового капіталу.

Розглядаючи дані таблиці слід зазначити, що у структурі пасиву балансу найбільшу питому вагу займають зобов'язання банку 90,4% (при зниженні цього показника на 0,6%), а саме в основному кошти клієнтів 64,5%, кошти банків 21,8%.

Забезпеченість підприємства активами в межах розрахункової потреби і їх раціональне використання створюють широкі можливості для подальшого поліпшення кількісних і якісних показників господарювання.

Таблиця 2.3. Забезпеченість власним і позиковим капіталом

На ряду із зростанням показників активів спостерігається зростання показників пасивної частини балансу, а саме: кошти банків збільшилися на 111992 тис. грн., кошти клієнтів - на 193151 тис. грн., боргові цінні папери, емітовані банком - на 6844 тис. грн., нараховані витрати до сплати - на 1676 тис. грн. Власний капітал виріс з 56585 тис. грн. в 2005 році до 94703 тис. грн. в 2006 році.

Від того наскільки оптимальне співвідношення власного і позикового капіталу, багато в чому залежить фінансове положення підприємства.

Для детальнішого аналізу розглянемо складові власного капіталу, а також проаналізувати тенденцію і причини зміни кожного елементу.

Статутний капітал банку, що складав на початок року 38330 тис. грн., дозволяв банку упевнено працювати протягом 2006 року. Збільшення статутного капіталу в 2006 році було викликано тенденцією збільшення статутних капіталів комерційними банками. В зв'язку з цим, щоб втримати позиції серед українських комерційних банків по даному показнику, зборами акціонерів було ухвалене рішення про збільшення статутного капіталу до 50330тис. грн. Статутний капітал в даному випадку є гарантом стійкості банку, оскільки, як і резервний фонд, є найбільш стабільною частиною власних коштів.

На початок 2006 роки емісійна різниця складала 82 тис. грн., або 0,09 % загального об'єму власних коштів банку. Такий незначний об'єм можна пояснити тим, що основна частина емісії була розміщена за номінальною вартістю.

Резервний фонд, як і статутний, є найбільш стабільною частиною власних коштів. За законодавством України його об'єм на кінець року повинен складати 25% статутного капіталу. У 2006 році резервний фонд формувався таким чином: на початок року він складав 4775 тис. грн.; потім за рахунок прибутку досяг 6669 тис. грн.

Сукупність коштів, накопичених за час функціонування банку і, що залишилися після виплати дивідендів, і інших виплат, складає прибуток минулих років. За рахунок розподілу прибутку формуються і загальні резерви, залежні від ризиковості проведення банком своїх операцій, а також від збільшення об'єму активних операцій в цілому. Протягом 2006 року цей фонд постійно збільшувався (з 2114 тис. грн. на початок року до 2198 тис. грн. на його кінець).

Ефективність функціонування банку протягом 2006 року характеризує показник «Прибуток поточного року». За 2006 рік банк одержав прибуток в сумі 3166 тис. грн., яка перевищує аналогічний показник 2005 року.

Резерви на покриття кредитних ризиків залежать від того, до яких категорій ризику відносяться видавані банком кредити. Наприклад: при видачі сумнівних кредитів банку необхідно відраховувати до даного фонду 50 % їх суми, але у разі прострочення або пролонгації банк вимушений віднести цей кредит до більш ризикованої категорії і, відповідно, збільшити відрахування до даного фонду. Кредитним відділом оцінка кредитоспроможності позичальників здійснюється по жорстких критеріях, велике значення приділяється аналізу змін у фінансовому стані позичальників і жорсткому кредитному моніторингу. Як наслідок, - якісний кредитний портфель, де найбільшу питому вагу займають стандартні кредити.

Аналіз структури власних коштів дозволяє зробити висновок про його ефективність, оскільки для забезпечення фінансової стійкості банку протягом року нарощувалися найбільш стабільні складові власних ресурсів - статутний і резервний фонди, а прибуток, одержаний в кінці року, лише частково йшов на виплату дивідендів (велика його частина прямувала на поповнення різних фондів банку, що дозволяло йому розвиватися і покращувати показники ліквідності і платоспроможності).

У загальній сумі ресурсів досліджуваного банку (як і будь-якого іншого комерційного банку) домінують залучені кошти, при цьому важливо, щоб їх збільшення підкріплювалося підвищенням рівня власних коштів, інакше банк може втратити платоспроможність. Для досліджуваного банку показник платоспроможності знаходився на достатньо високому рівні, що дозволяло банку активно привертати позикові кошти. Тому збільшення власних коштів сприяло збільшенню залучених, що в цілому дозволило банку підвищити об'єм активних операцій і, таким чином, одержати додатковий прибуток.

При аналізі залучених коштів також важлива їх кількісна і якісна оцінка [37]. Збільшення привернутих коштів свідчить про підвищення довіри до банку з боку кредиторів.

2.2 Аналіз активних операцій комерційного банку

При аналізі активних операцій в першу чергу звертають увагу на структуру розміщених коштів банку, оцінюють якість кредитного портфеля і портфеля цінних паперів, вивчають динаміку їх зміни протягом року (табл.2.4.)[37]. Після цього визначають пріоритетні для банку види вкладень, які потім аналізують з урахуванням прибутковості на різних сегментах фінансового ринку. Важливо, щоб збільшення прибутку відбувалося за рахунок найбільш прибуткових видів вкладень (з прийнятним рівнем ризику).

Аналізуючи дані таблиці 2.4. необхідно відзначити, що разом із зменшенням коштів в Національному банку України і готівкових коштів в Національному банку України на 3920 тис. грн. спостерігається тенденція збільшення інших показників таких як: кошти в інших банках на 112808 тис. грн., цінні папери в портфелі банку на продаж на 8096 тис. грн., кредити і заборгованість клієнтів на 208115 тис. грн., основні засоби і нематеріальні активи на 31072 тис. грн., нараховані доходи до отримання на 2248 тис. грн., інші активи на 923 тис. грн. в цілому активи виросли на 359342 тис. грн.

Як показує таблиця, за 2006 рік об'єм активів збільшився більш ніж в 1,5 рази (темп збільшення за рік склав 157,3 %), що свідчить про динамічний розвиток банку протягом року. Хоча прийнято вважати, що інтенсивне збільшення зв'язане з підвищеним ризиком, який постійно супроводить різні

актив банк кредит управління

Таблиця 2.4. Динаміка зміни активів

Активні операції, в даному випадку дане твердження вимагає певних пояснень:

- збільшення вкладень банку підкріплювалося нарощуванням власних коштів, яке випереджало збільшення залучених коштів, що не впливало на фінансову стійкість банку;

- дотримувався принцип розумної диверсифікації при здійсненні активних операцій з урахуванням кон'юнктури ринку, що дозволяє зробити висновок про ефективність банківського менеджменту.

Отже, об'єм активів збільшувався як кількісно, так і якісно. Для ретельнішого аналізу структури активів необхідно розглянути динаміку зміни різних активних статей, що дозволить одержати повнішу картину про стан і причини їх зміни протягом досліджуваного періоду.

Таблиця 2.5. Структура вкладених коштів банку

Розглядаючи дані таблиці слід зазначити, що як і раніше найбільшу питому вагу в структурі активу балансу займають кредити і заборгованість клієнтів 66,7% хоча в 2005 році вони складали 71,7%, а також кошти в інших банках які навпаки зросли з 11,5% в 2005 році до 18,7% в 2006 році.

Кореспондентський рахунок в НБУ є грошовими коштами на кореспондентському рахунку в Національному банку України, через який здійснюються всі платежі в національній валюті. Значні залишки по цій статті пояснюються тим, що комерційні банки повинні дотримуватися встановленої НБУ норми обов'язкового резервування привернутих коштів, для виконання якої банк повинен тримати 15% суми привернутих коштів на рахунку на кінець дня. При цьому враховується середня арифметична сума залишку впродовж звітного періоду. Тому банкам не обов'язково щодня тримати таку суму, оскільки її недолік може перекриватися в наступні дні. У разі значних залишків на початку звітного періоду надалі банк розміщує надмірний залишок на міжбанківському кредитному ринку. Тому збільшення залишку на даному рахунку, свідчить лише про те, що у зв'язку із збільшенням всіх балансових статей (у тому числі і привернутих коштів) для виконання норми обов'язкового резервування привернутих коштів необхідно тримати більше коштів на коррахунку в НБУ.

Досить прибутковий і ліквідний вид вкладень є міжбанківські кредити (безумовно, при правильній оцінці фінансового стану банку - позичальника).

За 2006 рік об'єм виданих міжбанківських кредитів збільшився більш ніж в три рази (темп їх збільшення за рік склав 7,2%, одночасно підвищилася і їх частка в структурі загальних активів з 11,5 до 18,7%. Це є результатом ефективного управління активами з урахуванням кон'юнктури, що склалася, на фінансовому ринку.

Важливо знати також якісний склад кредитів, який представлений нижче.

При проведенні операцій з кредитування протягом 2006 року, банк керувався обліковою політикою, нормативно-правовими актами Національного банку України та внутрішніми нормативно-правовими актами АБ «Київська Русь». Класифікація кредитного портфеля та формування резерву на можливі втрати за кредитними операціями регламентується постановою правління Національного банку України № 279 від 06.07.2000 року 'Про порядок формування і використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями комерційних банків' (зі змінами та доповненнями).

Таблиця 2.6. Кредитний портфель банку

Як бачимо з таблиці усі показники збільшились, а саме овердрафт на 2137 тис. грн., кредити в поточну діяльність на 213747 тис. грн., іпотечні кредити на 3064 тис. грн., усього кредитів за мінусом резервів під кредити збільшилося на 208115 тис. грн.

За станом на кінець дня 31 грудня звітного року позик, за якими не здійснюється нарахування процентів у Банку не було, списання кредитів не відбувалось, у тому числі без попереднього формування спеціальних резервів.

Повернення раніше списаних кредитів за 2006 рік не відбувалось.

Таблиця 2.8. Структура кредитів за видами економічної діяльності

У структурі кредитів за видами економічної діяльності переважають кредити у сільське господарство, мисливство та пов'язані з ними послуги 15,26%, кредити, які надані фізичним особам 20,95%, оптова торгівля та посередництво в оптовій торгівлі 28,23%. Спостерігається зростання кредитів, які надані фізичним особам в два рази це говорить про перспективність цього напряму кредитування.

2.3 Основні показники діяльності банку

Фінансовий стан банку залежить від результатів його комерційної та фінансової діяльності. Аналіз фінансового стану почнемо с балансу, котрий наділений кумулятивним ефектом, так як виявляє наслідок всіх рішень та угод. Проведемо горизонтальний аналіз балансу, тобто порівняємо дані за звітній період з аналогічними даними за попередній період. Горизонтальний аналіз ілюструє абсолютну та відносну динаміку змін кожної статті балансу та валюти балансу в цілому.

Фінансовий стан банку -- це комплексне поняття, яке є результатом взаємодії всіх елементів системи фінансових відносин банку, визначається сукупністю виробничо-господарських факторів і характеризується системою показників, що відображають наявність, розміщення і використання фінансових ресурсів.

Фінансовий стан підприємства залежить від результатів його виробничої, комерційної та фінансово-господарської діяльності. Тому на нього впливають усі ці види діяльності підприємства.

Метою оцінки фінансового стану банку є пошук резервів підвищення рентабельності як основи стабільної роботи банку і виконання ним зобов'язань. Фінансовий стан банку треба систематично й усебічно оцінювати з використанням різних методів, прийомів та методик аналізу. Це уможливить критичну оцінку фінансових результатів діяльності банку як у статиці за певний період, так і в динаміці -- за ряд періодів, дасть змогу визначити «больові точки» у фінансовій діяльності та способи ефективнішого використання фінансових ресурсів, їх раціонального розміщення.

Виконаємо оцінку економічного стану банку, використовуючи дані, статистичної та фінансової звітності.

Таблиця 2.9. Звіт про фінансові результати

З таблиці 2.9. витікає, що чистий процентний дохід збільшився на 12305 тис. грн., чистий комісійний дохід на 4140 тис. грн., торговий дохід на 1799 тис. грн. На ряду з цим виросли загальні адміністративні витрати на 2128 тис. грн., витрати на персонал на 5177 тис. грн., інші витрати на 3187 тис. грн. У результаті чистий прибуток банку склав 1271 тис. грн.

Рух грошових коштів банку.

Згідно Закону України «Про бухгалтерський облік і фінансову звітність в Україні» Звіт про рух грошових коштів є елементом річної фінансової звітності. Мета складання Звіту про рух грошових коштів полягає в наданні докладної інформації про істотні зміни грошових коштах і їх еквівалентах. Для цього грошові потоки класифікуються на певні групи. Звіт складається для оцінки здатності банку нагромаджувати грошові кошти в процесах здійснення грошових потоків, а також для забезпечення можливості ухвалення правильних рішень керівником банку. Звіт про рух грошових коштів містить в собі інформацію про грошові потоки трьох видів діяльності: операційної, інвестиційної і фінансової.

У сучасних умовах розвитку економіки користувачі фінансової звітності прагнуть одержувати повну і достовірну інформацію про фінансовий стан банку.

Таблиця 2.10. Рух грошових коштів

Політика управління грошовими активами - це частина загальної політики управління оборотними активами, що полягає в організації ефективного їх звернення і оптимізації їх загального залишку.

3. Шляхи вдосконалення управління активами і пасивами банку

3.1 Модель управління активними і пасивними операціями

Суть управління активами і пасивами припускає формування стратегій і проведення операцій, які приводять структуру балансу банку у відповідність до вибраної політики. Відповідно до цього підходу банки розглядають свої портфелі активів, зобов'язань і капіталу в нерозривній єдності як сукупний портфель, направлений на досягнення загальної мети. Такий спосіб управління цілком обґрунтований, оскільки в реальній дійсності всі банківські портфелі тісно взаємозв'язані і значною мірою впливають один на іншого.

Управління активами і пасивами банку надає менеджменту можливість управляти ризиком процентних ставок і ризиком ліквідності методом координування рішень щодо джерел фінансування і напрямів розміщення засобів. У сучасних умовах нестабільності фінансових ринків і зростання ризикованої діяльності збалансоване управління активами і пасивами розглядається як найбільш ефективний підхід до управління комерційним банком.

Головною особливістю міжнародних фінансових ринків в 80-і роки була мінливість процентних ставок і, як наслідок, збільшення процентного ризику банків. Якщо раніше головним ризиком для банків був кредитний, то починаючи з 80-х рр. ризиком номер один в банківській сфері став ризик зміни процентної ставки. Це зумовило розвиток збалансованого підходу до одночасного управління активами і пасивами, який переважає нині в світовій банківській практиці.

Суть збалансованої стратегії управління полягає в тому, що банки розглядають свої портфелі активів і пасивів як єдине ціле, визначаючи роль сукупного портфеля в отриманні високого прибутку при прийнятному рівні ризику. Загальне управління активами і пасивами дає банку інструментарій для формування оптимальної структури балансу і створення захисту від ризиків, викликаних значними коливаннями параметрів фінансових ринків.

Головне завдання менеджменту -- координувати рішення щодо активів і пасивів усередині кожного окремого банку, лише б досягти високих результатів, максимально контролюючи об'єми, структуру, доходи і витрати як по активних, так і по пасивних операціях банку. Контроль керівництва банку над активами повинен координуватися з контролем над пасивами, оскільки лише у такому разі можна буде досягти внутрішньої єдності і завдяки цьому максимізувати відмінність між доходами і витратами.

Головна ідея збалансованої стратегії полягає в розумінні того, що і доходи і витрати відносяться до обох сторін банківського балансу. При цьому ціна кожної операції або послуги повинна перекрити витрати банку на її надання. Зниження витрат банку завдяки управлінню пасивами так само допомагає досягти цільового рівня прибутку, як і надходження від активних операцій. Отже, традиційний погляд, згідно якому весь дохід банку генерують активи -- кредити і інвестиції, поступився місцем ідеї одночасного скоординованого управління активами і пасивами.

Перевагою стратегій УАП є максимізація прибутку за умови прийнятного рівня процентного ризику, а також можливість більш зваженого підходу до проблем управління ліквідністю завдяки точному визначенню потреби в ліквідних засобах. Така стратегія вимагає застосування багатьох складних методів і прийомів і високого рівня кваліфікації банківських менеджерів, який часто перешкоджає її впровадженню в практику роботи українських банків.

Необхідною умовою ефективного застосування цієї стратегії з метою отримання максимального прибутку є можливість досить точно передбачати і прогнозувати зміни напряму, величини і швидкості руху процентних ставок. У країнах з високим рівнем інфляції, нестабільною політичною і економічною ситуацією прогнозувати процентні ставки майже неможливо, а завдяки цьому і використання деяких методів управління активами і пасивами стає проблематичним.

Впровадження методики управління активами і пасивами в банку починається із створення спеціального комітету при раді директорів, який називається Комітет по управлінню активами і пасивами (КУАП або ALKO).

Комітети по управління активами і пасивами -- це нова організаційна форма управління, яка швидко розвивається. До складу такого Комітету входять представники управління фінансовими операціями банку, представники кредитних і інвестиційних підрозділів, підрозділів економічного аналізу і прогнозування, головний бухгалтер, головний економіст, керівники великих філіалів.

Управління активами і пасивами, перш за все, зорієнтоване на короткострокову перспективу і пов'язане з щоденним управлінням банківським балансом. У цьому аспекті головними показниками ефективності застосування УАП є процентний прибуток, чиста процентна маржа або прибуток на акцію. Невіддільними складовими процесу стають контроль і управління фінансовими ризиками, перш за все ризиком процентних ставок і ризиком незбалансованої ліквідності.

Інструментарій управління активами і пасивами включає інформаційні системи, моделі планування, аналіз і оцінку сценаріїв, системи прогнозування, фінансові огляди і спеціальні звіти. Тому, окрім оперативного компоненту, процес управління активами і пасивами містить і плановий компонент, який призначений рухати банк у напрямі досягнення довгострокової мети. З погляду стратегічного планування довгострокове управління активами і пасивами оцінюється конкурентноздатним рівнем прибутку на активи (ROA) і прибутку на капітал (ROE).

Збалансована стратегія управління активами і пасивами реалізується на практиці за допомогою застосування спеціальних підходів. Найбільш поширений серед них метод управління розривом (геп-менеджмент), метод середньозваженого терміну погашення (дюрація) і операції з похідними фінансовими інструментами, які проводяться на терміновому ринку з метою хеджування ризиків.

Незалежно від того, якого підходу до управління активами і пасивами дотримується банк, перед менеджментом неминуче виникає важливе питання: чи має величина і структура зобов'язань здатність впливати на напрями розміщення активів?

Традиційний підхід до рішення проблеми полягає в об'єднанні джерел фінансування. Відповідно до такого методу управління структура зобов'язань не впливає на вибір напрямів розміщення активів, всі засоби розглядаються як єдиний ресурсний потенціал банку без урахування особливостей різних видів зобов'язань. Завдання керівництва банку - визначити пріоритетні напрями розміщення активів, які розглядаються як незалежна величина.

Перевагою методу об'єднання джерел фінансування є простота і доступність його практичного застосування, а головним недоліком -- виникнення проблем з ліквідністю. Ризик ліквідності зростає, якщо зв'язки між активами і зобов'язаннями не враховуються. Прагнучи вибрати найбільш прибуткові напрями вкладення ресурсів, банк може видати довгострокові кредити, які фінансуватимуться за рахунок короткострокових депозитів. Така трансформація з великою вірогідністю приводить до підвищення рівня ризику ліквідності.

Якщо менеджмент банку вирішить застрахуватися від підвищення рівня ризику ліквідності і з цією метою розглядатиме високоліквідні активи як пріоритетний напрям розміщення засобів, то йому доведеться відмовитися від отримання максимально можливого прибутку для акціонерів банку.

Альтернативний підхід до управління структурою активів і зобов'язань банку базується на діленні джерел фінансування. Суть методу полягає у встановленні відповідності між конкретними видами таких джерел і напрямами використання ресурсного потенціалу. Частина ресурсів, яка сформована за рахунок непостійних джерел, таких як внески до запитання, залишки на розрахункових рахунках клієнтів, одержані позики «овернайт», може вкладатися в короткострокові кредити і цінні папери. Засоби, одержані щодо стабільних джерел, таких як термінові внески, депозити, можуть бути направлені на видачу довгострокових кредитів і придбання облігацій.

Застосовуючи метод ділення джерел фінансування, менеджмент банку може ретельно стежити за розмірами сум і термінами різних видів зобов'язань і приводити у відповідність з ними структуру активів. Враховуючи потребу постійно балансувати між структурою пасивів і активів вказаний метод стає вельми трудомістким, і таким чином ускладнюється практичне його застосування. Іншим недоліком є можливе зменшення доходів банку, викликане відмовою від прибуткового вкладення засобів якщо не існує відповідного джерела фінансування. Перевага даного методу полягає в зниженні ризику незбалансованої ліквідності, оскільки потреба в ліквідних засобах у будь-який час може бути передбачена.

Метод ділення джерел фінансування придбав значне практичне розповсюдження в період управління банками через пасиви. Встановлення контролю над структурою і стабільністю зобов'язань дозволяє формувати депозитну базу відповідно до потреб проведення активних операцій. З розвитком фінансових ринків головна перевага методу ділення джерел, що полягає в зниженні ризику ліквідності, втратила своє значення. Банки дістали можливість у будь-який час залучати ліквідні засоби на міжбанківському ринку.

У останні десятиліття в міжнародній банківській практиці застосовується інтегральний метод управління, який включає методи об'єднання і ділення джерел фінансування і забезпечує велику гнучкість при управлінні активами і зобов'язаннями банку.

Ефективна діяльність будь-якого комерційного банку значною мірою залежить від системи управління його фінансами, ведуче місце в яких займають пасивні операції, необхідні для формування кредитних ресурсів комерційного банку і активні, які відображають напрями використання цих ресурсів. Тому від ефективності фінансового менеджменту пасивів і активів банку залежить і результат діяльності банку в цілому.

Модель управління активами і пасивами в комерційному банку представлена на рис. 3.1.

/

Аналізуючи діяльність комерційного банку, можна дійти висновку, що українські банки закладають дуже велику маржу між залученням і розміщенням ресурсів. Якщо в Англії середня маржа складає 1,5%, то в Україні - 15%[42]. Це пов'язано в тим, що українські банки схильні брати на себе великі ризики, тоді як іноземні прагнуть відкидати ризиковані проекти, задовольняючись невеликою, але надійною маржею (різницею).

Різниця (спред) - це різниця між середньозваженою процентною ставкою (приведеною до року) прибутковості активів і середньозваженою процентною ставкою (приведеною до року), що виплачується за зобов'язаннями (пасивам) [47].

Оптимальна маржа повинна:

- покривати операційні витрати;

- оплачувати податки;

- покривати кредитні збитки і збитки на цінних паперах;

- забезпечувати виплату дивідендів акціонерам;

- забезпечувати зростання нерозподіленого прибутку.

Для того, щоб збільшити різницю (маржу) банку необхідно інвестувати в більш ризиковані цінні папери; інвестувати в більш ризиковані кредити; перерозподіляти активи - від наявних і інших активів, що не приносять дохід, - до кредитів і цінних паперів; обмежувати портфель високодохідними інвестиціями і низько затратними пасивами.

Комерційні банки України в гонитві за «швидкими грошима» продовжують здійснювати ризиковані проекти, надаючи кредити торгово-посередницьким структурам дуже часто без належного аналізу їх фінансового стану. Як результат - криза поточної ліквідності комерційних банків.

Основна причина цього - низькоякісний кредитний портфель.

Для зниження кредитного ризику фінансовим менеджерам слід серйозніше підходити до оцінки фінансового стану клієнтів, не обмежуючись тільки балансом і звітом про фінансові результати. Крім того, менеджерам банку слід об'єктивніше оцінювати закладене майно клієнтів, яким за статистичними даними забезпечується до 90% короткострокових кредитів.

Один з основних напрямів сучасного розвитку вітчизняних банків - підвищення якості послуг і кількості банківських продуктів, їх наближення до клієнтів. Підтвердженням цьому є швидке зростання філіальної мережі банківських установ у всіх регіонах України. Для стабільної діяльності будь-якого банку важливе значення має структура його активів і пасивів, а саме узгодженість термінів їх погашення. Як свідчить практика, досягти абсолютної відповідності цих термінів практично неможливо. Тому ефективне управління процесами залучення ресурсів є однією з найважливіших складових діяльності вітчизняних банків.

Серед основних джерел банківських ресурсів - депозити юридичних і фізичних осіб, а також міжбанківські кредити. Згідно вартості цих ресурсів найдинамічнішою є ціна міжбанківських кредитів. Операції по короткостроковій позиці на міжбанківському ринку здійснюються оперативно - як правило, на терміни овернайт, на тиждень (1w), два тижні (2w), три тижні (3w) і місяць (1m). Чим більший термін розміщення ресурсів, тим вища їх вартість. Працюючи на ринку, дилери на власне переконання ухвалюють рішення щодо суми і термінів позик, інтуїтивно регулюють співвідношення «коротких» і «довгих грошей». А визначальним чинником для них в основному є ціна ресурсу. Такий підхід не завжди виправданий. Привертати «короткі» гроші за низькою ціною правда вигідно, але у такому разі виникає процентний ризик втрати прибутковості у разі подорожчання ресурсів. Залучення «довгих» грошей забезпечує гарантований процентний прибуток по активних операціях, але вартість засобів, які залучаються, підвищується. Така дилемма виникає при покупці завжди.

Практика доводить, що тільки інтуїції дилера не достатньо для оптимального співвідношення залучення банком засобів, перш за все по термінах і за обсягами.

Банку для щоденної підтримки ліквідності необхідні пасиви певного сумарного значення. При збільшенні терміну, який прогнозується, потреба в ресурсах (у мірі повернення раніше привернутих грошей) збільшується і, наприклад, через тиждень 1w їх дефіцит досягає значення S. Його можна покрити за рахунок ресурсів, привернутих на термін овернайт, і комбінації ресурсів, запозичених на 1w, 2w, 3w, 1m (S1). Оскільки гроші на термін овернайт відіграють в основному регулюючу функцію, далі вони не розглядатимуться.

За умови беззбиткової роботи банку сумарні витрати на засоби, які притягуються, не повинні перевищувати прибуток, що надходить від активів, які покриваються цими ресурсами. Так, за період T=1w сумарні витрати C1 на ресурси, які притягуються на термін 1w, 2w, 3w, 1m не повинні перевищувати прибуток від активів, які відповідають величині S1. Тому справедливим є таке співвідношення:

C1w + C2w + C3w + C1m < C1, (3.1)

де C1w, C2w, C3w, C1m - витрати за період T = 1w на ресурси, які притягуються відповідно на термін 1w, 2w, 3w, 1m.

Значення C1 можна обчислити за формулою:

C1 = (S1 * T * P1)/36500 (3.2)

де P1 - середньозважена процентна ставка, по якій «працюють» активи на тимчасовому проміжку T = 1w.

Окрім прибутковості здійснюваних операцій, для банку важливе значення має заощадження на безпечному рівні величини процентного ризику. Беручи це до уваги, встановлюємо додаткові обмеження по сумі, терміну і вартості ресурсів, які притягуються. Так, на термін T = 1w банк може, як виражаються фахівці, привернути ресурси S1 по ставці, не вище P1, а на 2w, 3w, 1m - об'ємами S2, S3, S4 по ставках відповідно не вищим P2, P3, P4.

Цільова функція будується з розрахунку залучення максимального об'єму «довгих» ресурсів. Для цього підсумовуємо ресурси, які залучаються, з урахуванням часу їх запозичення. У нашому випадку дефіцит ресурсів через 1w покривається засобами, привернутими на 1w, 2w, 3w, 1m. Через 2w - на 2w, 3w, 1m; через 3w - на 3w, 1m; через 1m - на 1m.

Введемо такі позначення:

Ps1, Ps2, Ps3, Ps4 - вартість ресурсів на грошовому ринку відповідно на 1w, 2w, 3w, 1m;

X1, X2, X3, X4 - кількість лотів ресурсів, які притягуються відповідно на 1w, 2w, 3w, 1m;

Slot - мінімальна сума (лот), починаючи з якої банки готові здійснювати операції на грошовому ринку;

Z - цільова функція.

Приклад розрахунку:

Ps1 = 15%;

Ps2 = 20%;

Ps3 = 22%;

Ps4 = 25%;

P1 = 19%;

P2 = 27%;

P3 = 27%;

P4 = 26%;

S1 = 20 млн.грн.;

S2 = 5 млн.грн.;

S3 = 2 млн.грн;

S4 = 1 млн.грн.;

Slot = 0,5 млн.грн.;

X1 = 30;

X2 = 6;

X3 = 2;

X4 = 2.

Згідно з результатами розрахунку банк повинен привернути на ринку ресурсів міжбанківські кредити на 1w об'ємом 15 млн.грн., на 2w - 3 млн.грн., на 3w - 1 млн.грн., на 1m - 1 млн.грн.

Запропонована оптимізаційна модель дозволяє підвищувати ефективність роботи банків в умовах жвавого ринку ресурсів. На основі значень X1, X2, X3, X4, одержаних розрахунковим шляхом, банківські фахівці можуть вибирати прийнятний для їх установи варіант залучення ресурсів.

Аналіз структури активів банківської системи України свідчить, що більше третини з них припадає на кредитний портфель. Кредитні операції банку вважаються найпрогресивнішими серед інших операцій як по прибутковості, так і по масштабності розміщення засобів.

Робота банку по управлінню і аналізу кредитного портфеля є високо ефективним засобом, що дає можливість банку оперативно використовувати дані про стан кредитного портфеля для ухвалення управлінських рішень з питання координації кредитної діяльності. Модель управління кредитним портфелем представлена на рис. 3.2.

Актуальною проблемою в кредитній діяльності комерційних банків є значна частина проблемної заборгованості в кредитному портфелі. Беручи до уваги той факт, що кожному виданому кредиту прийнятний певний ризик не повернення кредиту або невиплати відсотків внаслідок певних обставин, зрозумілим є прагнення банку кредитувати перевірених позичальників. Проте в умовах нестабільності економіки таких клієнтів дуже мало, і обмежуватися тільки ними означає поставити під сумніви діяльність банку як кредитної організації.

/

Тому доцільніше не втрачати можливості нарощувати об'єм кредитних операцій і за рахунок тих клієнтів, яким властивий кредитний ризик. Саме їм властива найбільша прибутковість в порівнянні із слаборизиковими. Зв'язок між прибутковістю операцій банку і його ризиком в спрощеному варіанті можна виразити прямолінійною залежністю (див. рис. 3.3.)

Беручи до уваги існування пропорційної залежності між величиною ризику і прибутковістю кредитних операцій, кожен банк в центр кредитної політики повинен ставити забезпечення збалансованості між ризиковістю і обережністю. Дуже великий (не виправданий ризик) підсилює падіння прибутковості банку унаслідок не повернення боргів або ж невиплати відсотків за кредити, а завищена обережність знову таки не дає можливості використовувати певну кількість прибуткових можливостей.

Виходячи з приведеного графіку, ризик ніколи не може дорівнювати нулю, але банк все-таки повинен визначити його об'ємні характеристики. Головне не перевищити величину ризику, після якої вже з'являється небезпека тільки зазнати збитки.

Схожі проблеми виникають в багатьох країнах Західної Європи.

До основних завдань банку у сфері кредитної політики повинно відноситися не тільки підвищення своєї прибутковості від кредитних операцій, але і зменшення витрат клієнтів. Інтереси клієнтів банк, на мою думку, повинен ставити на перше місце. Від того, як банк відноситься до клієнта, багато в чому залежатиме його подальша репутація.

Необхідно зупинитися також на проблемі, пов'язаній з проведенням незалежної експертної оцінки.

Клієнт звертається в банк з проханням про видачу кредиту. Банк, провівши певну роботу з клієнтом, вивчивши його фінансовий стан, вимагає від клієнта оцінку заставного майна під кредит. Оцінку нерухомого майна здійснює незалежний експерт. Витрати, пов'язані з проведенням цієї оцінки, повністю покладені на плечі клієнта-позичальника. Банк не одержує ніякого доходу, а тільки претензії з боку свого клієнта. На мою думку, банку, прагнучому скоротити витрати своїх клієнтів і тим самим привернути їх якомога більше, необхідно мати в своєму складі свого експерта. Для цього банк повинен навчити свого працівника, який, одержавши сертифікат, зможе робити незалежну експертну оцінку. Це скоротить витрати клієнта.

Одним з основних джерел ресурсної бази комерційних банків є залишки на поточних рахунках клієнтів. Враховуючи, що клієнт може мати декілька поточних рахунків в різних банках, відбувається розпилювання грошових потоків. Пониження процентної ставки за кредит за умови перекладу всіх грошових потоків в банк - кредитор, дасть можливість банку заповнити втрату процентних доходів за рахунок приросту ресурсів.

Електронні розрахунки за допомогою Інтернету підвищують оперативність обслуговування клієнтів, покращують контроль за рухом засобів і прискорюють розрахунки. Крім того, банківські послуги в електронному вигляді стають доступними в якій завгодно година впродовж всього дня, а банк дістає можливість стежити за поведінкою клієнта в мережі і проводити на цій підставі маркетингові дослідження.

Здійснення клієнтських розрахунків через Інтернет також дає можливість банку зменшити кількість операціоністів і скоротити штат працівників. Використання глобальної мережі Інтернет в порівнянні з іншими системами електронних розрахунків привабливіше для користувачів, оскільки воно не вимагає дорогого спеціалізованого програмного забезпечення, як в системах «клієнт - банк», яке необхідно постійно розвивати і удосконалювати.

Для розрахунків в Інтернеті використовується дуже поширене стандартне клієнтське програмне забезпечення, і часто безкоштовне. Для банку актуальна тільки підтримка свого WEB - сервера і забезпечення заходів безпеки сеансів електронного зв'язку з своїми клієнтами.

В Україні, де розширення Інтернету поки що не значне, банківське обслуговування в мережі не може розглядатися як поточна діяльність. Але слід зазначити, що потенціал української банківської системи, яка за короткий час розробила і упровадила найбільш бездоганну серед країн СНД і деяких країн світу СЕП, вельми великий.

В даний час в Україні йде жорстка боротьба серед банків за своїх клієнтів. І тому в існуючих умовах для того, щоб не вийти з цієї конкурентної боротьби програвши, банкам необхідно проводити гнучку кредитну і процентну політику, в максимально короткі терміни розглядати заявки клієнтів на отримання кредиту.

Тільки проводячи політику жорсткої конкуренції, банк може вижити і продовжити розвиватися.

3.2 Вдосконалення методики оцінки кредитоспроможності позичальника

Для оцінки кредитоспроможності позичальника можна запропонувати комплексну методику, яка базується на застосуванні різних економіко-математичних методів і моделей.

Процес оцінки кредитоспроможності позичальника і відповідного рівня кредитного ризику банку слід починати з формування ієрархічної структури інтегральних показників (рис.3.4.) [40].

Складові інтегральних показників кредитоспроможності позичальника і відповідного рівня кредитного ризику банку, ієрархії, що знаходяться на нижчому рівні (поточний фінансовий стан позичальника (К₁₁₁), проект (К₁₁₂), що кредитується, репутація позичальника (К ₁₂), забезпечення позики

(К ₂),в свою чергу, можуть бути представлені у вигляді функції їх субкритеріїв [46]:

К ₁₁₁ = F ( Х₁₁, Х₁₂, …, Х _1п ),

де Х₁₁, Х₁₂, … ,Х_1п - фінансові коефіцієнти ( показники ліквідності, рентабельності, ділової активності і ін. ) позичальника;

К ₁₁₂ = F (Х₂₁, Х₂₂, Х₂₃),

де Х₂₁- об'єкт кредитування Х₂₂ - термін кредиту Х₂₃ - розмір кредиту;

К₁₂ = F (Х₃₁, Х₃₂),

де Х₃₁ - минулий досвід роботи з даним позичальником Х₃₂ - кадровий потенціал позичальника;

/

К₂ (забезпечення) = F (Х₄₁, Х₄₂, Х₄₃),

де Х₄₁ - ліквідність забезпечення Х₄₂ - захищеність застави від знецінення Х₄₃ - здатність застави до зберігання;

К3 (гарантія, страхування) =F (Х₅₁,Х₅₂),

де Х₅₁ - фінансовий стан гаранта, страховика Х₅₂ - репутація гаранта, страховщика.

Наступним етапом оцінки кредитоспроможності позичальника і відповідного рівня кредитного ризику банку повинно бути визначення класу позичальника по кожному з виділених субкритеріїв або їх комбінацій.

Поточний фінансовий стан позичальника (К111)

Завдання визначення класу позичальника залежно від його поточного фінансового стану може бути вирішене методом дискримінантного аналізу. Загальний вид цієї моделі:

Z= А₀ + А₁Х₁₁ + А₂Х₁₂ +… + А_п Х_1N, (3.3)

де Х₁₁, Х₁₂ , …, Х_1N - фінансові показники позичальника А₀, А₁, А₂, …, А_N - розрахункові коефіцієнти моделі.

Даний підхід можна використовувати для прогнозування виникнення простроченої заборгованості по кредитах і відсотках по ним. При Z= 0 матимемо рівняння дискримінантної межі. Для позичальників, у яких Z=0, вірогідність виникнення простроченої заборгованості по кредитах або відсотках по ним рівна 0,5. Якщо Z 0 , то ця вірогідність менше 0,5, а якщо Z 0, то вона більше 0,5.

Для кожної з побудованих дискриминантних моделей можна визначити для Z допустимий інтервал ( Z₁, Z₂), где Z₁ 0, Z₂ 0.

З урахуванням цього можна запропонувати таку класифікацію позичальників, залежно від їх поточного стану:

I клас («5») - Z Z₂;

II клас («4» ) -Z (0; Z₂;

III клас («3» ) -Z (Z₁; 0;

IV клас («2» ) -Z Z₁.

Об'єкт кредитування (Х₂₁)

Об'єкт кредитування повинен задовольняти такі вимоги:

- наявність платоспроможного попиту на продукцію, що випускається (ліквідність продукції);

- конкурентоспроможність продукції, що випускається;

- стабільність цін на продукцію, що випускається.

Класифікацію позичальників по об'єкту кредитування можна здійснювати таким чином:

I клас («5») - задовольняються всі вимоги

II клас («4») - задовольняються дві з трьох вимог;

III клас («3» ) - задовольняється одна з трьох вимог;

IV клас («2» ) - не задовольняється жодна з вимог.

Термін кредиту (Х₂₂ )

Визначення класу позичальника по терміну кредиту можна здійснювати таким чином:

1. Торгово - посередницькі операції:

II клас («4») - на строк до трьох місяців

III клас («3») - на термін більше трьох місяців

2. Поточні виробничі витрати:

II клас («4») - на строк до одного року

III клас («3») - на термін більше року

3. Інвестиційні проекти:

II клас («4») - на строк до трьох років

III клас («3») - на термін більше трьох років

Розмір кредиту (Х₂₃)

Класифікацію позичальників за розміром кредиту можна здійснювати таким чином:

I клас («5») - розмір власних коштів позичальника перевищує або дорівнює запрошуваному кредиту

IV клас («2») - розмір власних коштів менше запрошуваного кредиту.

Після визначення класу позичальника по кожному з субкритеріїв проекту (Х₂₁, Х₂₂, Х₂₃), що кредитується, слід визначити сукупний клас позичальника по даному показнику. Для цього слід встановити питому вагу субкритеріїв, які відображають їх значущість з погляду проекту, що кредитується. Вони визначаються на основі матриці попарних порівнянь. Ця матриця складається на основі математичної обробки анкет, що заповнюються банківськими фахівцями. На мій погляд, питома вага об'єкту кредитування (q (Х₂₁)), терміну кредиту (q (Х₂₂)), розміру кредиту (q (Х₂₃)), які відображають їх значущість з погляду проекту, що кредитується, можуть бути наступними:

q (Х₂₁ ) = 0,6; q (Х₂₂) = 0,2 ; q (Х₂₃) = 0,2

Враховуючи це і застосовуючи метод адитивного стиснення, можна записати формулу для визначення сукупного класу позичальника за проектом, що кредитується (С(Х₂)):

де С(Х₂₁) - клас позичальника по об'єкту кредитування С(Х₂₂) - клас позичальника по терміну кредиту С(Х₂₃) - клас позичальника за розміром кредиту. Визначивши клас позичальника по його поточному фінансовому стану (С(Х₁)) і клас позичальника за проектом (С(Х₂)), що кредитується, можна визначити клас позичальника залежно від його фінансових можливостей (С(К₁₁)). Для цього слід встановити питомі ваги, що відображають значущість поточного фінансового стану позичальника і проекту, що кредитується, з погляду фінансових можливостей позичальника. На мій погляд, вони можуть бути наступними:

q (К₁₁₁) = 0.25; q (К₁₁₂) = 0.75

Тоді формула для визначення класу позичальника залежно від його фінансових можливостей матиме наступний вигляд:

С (К₁₁) = 0.25 х С (Х₁) + 0.75 х С (Х₂)

Перейдемо до визначення класу позичальника по кожному з виділених субкритеріїв репутації.

Класифікація позичальників залежно від досвіду минулої роботи з ними повинна здійснюватися на основі такої матриці [25]:

Класифікацію позичальників по їх кадровому потенціалу можна здійснювати на основі такої матриці:

Визначивши клас позичальників на підставі даних по минулому досвіду роботи з ними (С (Х₃₁)) і клас позичальника по його кадровому потенціалу (С (Х₃₂)), можна визначити клас позичальника по його репутації (С(К₁₂)). Для цього слід встановити питому вагу, що відображає значущість минулого досвіду роботи з позичальником і його кадрового потенціалу з погляду репутації позичальника. На мій погляд, вони можуть бути наступними:

q (Х₃₁) = 0.8 ; q (Х₃₂) = 0,2

З урахуванням цього, формула для визначення класу позичальника по його репутації матиме наступний вигляд:

С(К₁₂) = 0,8 х С (К₃₁) + 0,2 х С (Х₃₂) (3.4)

Тепер залишається визначити клас позичальника запропонованим способом забезпечення погашення позики. У випадку, якщо кредит бланковий, цей клас не визначається, а ризик щодо забезпечення позики вважається рівним 1. У вітчизняній банківській практиці поширені такі способи забезпечення кредитів: гарантія або поручительство третьої особи, страхування і застава.

Класифікація гарантів і поручителів по їх фінансовому стану здійснюється аналогічно класифікації позичальників по цьому критерію. У випадку, якщо в ролі гаранта або поручителя виступає банківська установа, визначення його класу залежить від фінансового стану і здійснюється на основі рейтингу комерційних банків. Таким же чином можна визначити клас страховика по його фінансовому стану.

Класифікація гарантів, поручителів, страховиків по їх репутації здійснюється аналогічно класифікації позичальників по цьому критерію.

Визначення класу позичальника по запропонованому забезпеченню здійснюється по таких критеріях:

Ліквідність застави (Х₄₁)

Класифікацію предметів застави по ступеню ліквідності можна здійснювати таким чином:

I клас («5») - абсолютно ліквідні активи (грошові кошти, короткострокові фінансові вкладення);

II клас («4») - високоліквідні активи (дебіторська заборгованість, інші оборотні активи);

III клас («3») - середньоліквідні активи (запаси, незавершене виробництво, готова продукція, товари);

IV клас («2») - низьколіквідні активи (основні засоби, нематеріальні активи, обладнання, незавершене будівництво).

Стабільність цін на заставу (Х₄₂)

Доцільно виділяти 2 класи предметів застави в залежності від цін на них:

II клас («4») - предмети застави, що не підлягають знеціненню.

III клас («3») - предмети застави, що підлягають знеціненню [40].

Можливість зберігання застави (Х₄₃)

I клас («5») - предмети застави без терміну можливості зберігання або з таким, який перевищує термін кредиту

IV клас («2» ) - предмети застави з терміном можливості зберігання меншим терміну кредиту

Для визначення класу позичальника за якістю пропонованого ним забезпечення слід встановити питому вагу, що відображає значущість ліквідності заставиq (Х₄₁), стабільності цін на залог q (Х₄₂), можливості застави до зберігання q (Х₄₃). На наш погляд, вони можуть бути наступними:

q (Х₄₁) = 0,6; q (Х₄₂)= 0.2; q (Х₄₃) = 0.2

З урахуванням цього, формула для визначення класу позичальника за якістю застави матиме вигляд:

С (К₃) = 0,6 х С (Х₄₁) + 0.2 х С (Х₄₂) + 0.2 х С (Х₄₃), (3.5)

де С (Х₄₁) - клас предмету застави по його ліквідності С (Х₄₂) - клас предмету застави по стабільності цін на нього С (Х₄₃) - клас предмету застави по можливості його зберігання.

І нарешті, для визначення кредитного ризику банку, пов'язаного з кредитоспроможністю позичальника, який виражатиметься вірогідністю втрати банком позикової вартості, слід нормалізувати оцінки класів позичальника залежно від фінансових можливостей (С(К₁₁)), репутації (С(К₁₂)) і забезпечення (С (К₂), С(К₃)) до вірогідності Р₁₁, Р₁₂, Р₂.

Для цього пропонуємо таку схему:

Оцінка класу, С Вірогідність несприятливої події, Р

1; 1.5 ) 0.05

1.5; 2.5) 0.20

2.5; 3.5) 0.35

3.5; 4 0.50

Застосовуючи правила оперування вірогідностями подій, можемо записати кінцеву формулу для визначення кредитного ризику банку, пов'язаного з кредитоспроможністю позичальника (Р) [40]:

Р= (Р₁₁+ Р₁₂ - Р₁₁ х Р₁₂) х Р₂ (3.6)

Після цього одержана вірогідність (ризик) нормалізується до оцінки класу позичальника по його кредитоспроможності і відповідному рівню кредитного ризику банку. Пропонуємо робити це по наступній науково обґрунтованій схемі:

Ризик (вірогідність), Р Клас, С

0.020 I

0.020 0.126 ) II

0.126 0.289) III

0.289 IV

Приводимо характеристику цих класів:

I клас - позичальники з абсолютно високим рівнем кредитоспроможності. Їх кредитування для банку є практично безризиковим.

II клас - позичальники з високим рівнем кредитоспроможності. Кредитуючи їх, банк приймає на себе виправданий ризик.

III клас - позичальники з середнім рівнем кредитоспроможності. Ухвалюючи рішення про кредитування, банк повинен ретельно проаналізувати можливі наслідки.

IV клас - позичальники з низьким рівнем кредитоспроможності. Їх кредитування буде для банку невиправданим ризиком, і тому банк повинен відмовити позичальникам в наданні кредиту.

За допомогою даної методики і багатьох інших банк має можливість понизити рівень кредитного ризику і застрахувати себе від можливих втрат ресурсів у разі нездатності позичальника погасити борг. Проте, в банківській діяльності не йдеться про те, що б уникнути ризику взагалі. Основне завдання полягає в раціональному управлінні банківськими ризиками, в тому, щоб адекватно і правильно оцінювати структуру і ступінь ризику при здійсненні тієї або іншої операції, прагнути понизити рівень ризику до мінімального або хоча б допустимого рівня.

3.3 Управління ризиками активних і пасивних операцій банку

Прийняття на себе ризиків за певну винагороду (премію за ризик) традиційно відноситься до сфери діяльності банків. Ризик можна трактувати як ступінь можливого неприйнятного відхилення від очікуваного (або бажаного) результату того або іншого управлінського рішення, яке може привести до втрати банком частини прибутку, до збитків, втрати банком іміджу, а в екстремальних випадках представляє загрозу його існуванню.

Управляти ризиком - означає здійснювати дії, направлені на підтримку такого його рівня, який відповідає поставленим на даний момент цілям управління. Управління ризиком включає процес систематичного виявлення джерел ризику, визначення їх чинників, класифікацію, прогнозування і оцінку рівня ризику.

Серед проблем управління ризиками формально можна виділити наступні:

- підтримка ризику на рівні не вище заданого (вимоги банку до рівня ризику залежать від стану ринку, вимог НБУ, стратегії банку; з часом можливо понизити вимоги, наприклад, якщо не вдасться одержати достатній прибуток, або, навпаки, підвищити);

- мінімізація ризику за деяких заданих умов ( наприклад, при заданому рівні прибутку)[6].

Що стосується способів зниження рівня ризику, то їх існує безліч. Проте, мають місце загальні (інваріантні) підходи до оптимізації рівня ризиків (рис. 3.5.). Необхідно відзначити, що на практиці доцільно використовувати їх комбінацію, застосовуючи як зовнішні, так і внутрішні способи.

/

Рис. 3.5. Інваріантні способи зниження рівня ризику

У науковій і навчальній літературі, методичних публікаціях приводиться безліч способів класифікації банківських ризиків [38].

Банківські ризики, як і всі банківські операції, можна розділити на дві групи: ризики активних операцій і ризики пасивних операцій. Проте особливе значення мають ризики активних операцій, оскільки саме цей вид операцій є основним джерелом доходу комерційного банку.

Питанню структуризації і класифікації ризиків активних операцій банків приділяється велика увага в науковій літературі [41].

Кожна активна операція банку пов'язана з певним видом ризику, а це свідчить про те, що повністю безризикових активів не існує. Проте згідно інструкції НБУ про розрахунок коефіцієнта платоспроможності банку з нульовим коефіцієнтом ризику враховуються кошти на коррахунку в НБУ і касі, вкладення в ОВГЗ. Не дивлячись на це певний ризик є і в цих операціях. Період загострення кризи в Україні в 1998 році спростував твердження про безризиковість вкладень в державні боргові зобов'язання.

Приведемо характеристику основних видів ризику, які зустрічаються при здійсненні банком активних операцій [25].

Операційний ризик стосується всіх активних операцій банку і виникає в слідство неуважності, халатності або шахрайства банківських службовців, відповідальних за проведення цих операцій.

Особливе значення в системі банківських ризиків надають кредитному ризику, який є сукупністю вірогідних небажаних подій при укладенні фінансових угод, суть яких полягає в тому, що контрагент банку не зможе виконати прийнятих на себе за угодою зобов'язань і при цьому не вдається скористатися наявними засобами захисту. Необхідно відзначити, що поняття кредитного ризику пов'язане не тільки з процесом кредитування. Кредитний ризик має відношення до всіх фінансових угод, для яких характерне виникнення пари «кредиторська вимога - боргове зобов'язання». Це стосується коррахунків даного комерційного банку в інших банках, ринкових фінансових інструментів (свопи, форварди, ф'ючерси, опціони), операцій з цінними паперами, а також лізингових і факторингових операціях. З метою зниження рівня кредитного ризику і можливих втрат, пов'язаних з ним, банки регулюють розмір кредитів, що надаються одному позичальнику, використовують різні методики оцінки кредитоспроможності позичальників, вдаються до страхування кредитів, залучення залишкового забезпечення [46].

Валютний ризик - можливість грошових втрат в результаті коливань валютних курсів. Він структурується таким чином:

- конверсійний - можливість валютних збитків по конкретних операціях;

- трансляційний - можливість валютних втрат при переоцінці валютних активів і пасивів в національну валюту.

Для зниження валютного ризику використовуються такі прийоми[6]:

- видача позики в одній валюті за умови його погашення в іншій з урахуванням форвардного курсу, зафіксованого в кредитному договорі, такі заходи дозволяють банку застрахуватися від можливого падіння курсу валюти кредиту;

- форвардні валютні контракти - основний метод зниження валютного ризику, припускає укладення термінових угод між банком і клієнтом на покупку - продаж інвалюти при фіксації в угоді суми і форвардного обмінного курсу;

- валютні ф'ючерсні контракти - домовленість купити або продати певну кількість інвалюти в певний день в майбутньому. Проте на відміну від форвардних контрактів, їх умови можуть бути легко переглянуті;

- валютний опціон - дає право (а не зобов'язання) його утримувачу купити або продати іноземну валюту до настання або на певну дату в майбутньому;

- валютні свопи - угода двох сторін про обмін в майбутньому серіями платежів в різних валютах;

- страхування валютного ризику.

Можливість збитків або недоотримання доходу в слідство несподіваної зміни процентних ставок є процентним ризиком. Він має відношення до кредитування і послуг кредитного характеру, фінансових процентних інструментів, а також операцій з цінними паперами.

Процентний ризик знижується шляхом застосування наступних методів:

- термінові угоди (спеціальні форвардні угоди про надання в певний день позики у вказаному розмірі і під встановлений відсоток; таким чином, банк захищає себе від ризику втрат у разі зниження ринкових процентних ставок на момент кредитування);

- процентні ф'ючерсні контракти;

- процентні опціони - дають право (а не зобов'язання) купити або продати короткострокову позику або депозит за фіксованою ціною до настання або в певний момент в майбутньому;

- процентні свопи - обмін між банками процентними платежами за кредитними зобов'язаннями, складеними на одну і ту ж суму, але на різних умовах;

- страхування процентного ризику;

- видача кредитів з плаваючою процентною ставкою.

Ризик ринку цінних паперів знижується при допомозі[27]:

- ф'ючерсних контрактів на покупку - продаж цінних паперів (по певному курсу);

- фондових опціонів;

- диверсифікація інвестиційного портфеля - найбільш важливий спосіб захисту від знецінення цінних паперів.

Операції з цінними паперами пов'язані також з ризиком ліквідності, тобто вірогідністю втрат у зв'язку з неможливістю реалізації на ринку певного виду активу. Ризик ліквідності також стосується предмету застави як способу забезпечення повернення кредиту.

У структурі ризиків пасивних операцій комерційного банку визначальними є ризик втрати клієнта і депозитний ризик, який в свою чергу структурується на ризик дострокового вилучення внеску і системний ризик [4] .

Ризик втрати клієнта - це вірогідність перекладу клієнтом банку своїх рахунків в інший банк.

Системний ризик - це вірогідність виникнення паніки серед вкладників банків в слідство катаклізмів на фінансовому ринку.

Масштаби впливу невизначеності і обумовленого нею ризику ставлять комерційні банки перед необхідністю пошуку ефективних методів (способів, інструментів) їх регулювання і зниження рівня ризиків.

З урахуванням специфіки банківського виробництва їх можна реалізувати по двох напрямах: перший напрям пов'язаний з макроекономічним (державним) управлінням ризиками, який доповнюється іншим напрямом - внутрішнім щодо банку менеджментом ризику [40].

Управління кожним видом ризику має свої особливості і інструментарій, а аналіз інструментальних засобів представляє значний теоретичний і практичний інтерес.

Таким чином, ризик, яким обтяжений комерційний банк, необхідно аналізувати, враховувати і знижувати до прийнятного (допустимого).

Управління ризиками активних і пасивних операцій банку повинно задовольнятися двома умовами: відповідати загальній ризиковій політиці банку; відповідати цілям спеціальної ризикової політики, в межах якої оцінюються політичні, господарські, ринкові ризики і ризики, пов'язані з платоспроможністю клієнтури.

Теоретичне вивчення, а потім і реалізація на практиці конкретних методик управління ризиками активних і пасивних операцій дасть можливість поліпшити не тільки функціонування комерційних банків, але і підвищити ефективність всієї системи банківського менеджменту.

Висновок

У даній роботі були розглянуті основні теоретичні і практичні аспекти управління активними і пасивними операціями комерційного банку.

У першому розділі викладені теоретичні аспекти активних і пасивних операцій банку, досліджена економічна суть активів і пасивів, їх роль в діяльності банку, розглянуто механізм методів управління активами в зарубіжній і вітчизняній практиці, а також принципи організації управління активами і пасивами банку. Досліджено вплив регулюючої функції Національного банку України на методи управління активами і пасивами.

Другий розділ роботи присвячений практичній стороні освітлюваного питання. У ньому викладений практичний механізм управління власними і привернутими ресурсами банку, зроблена оцінка різних варіантів їх використання.

Особливе місце в даному розділі роботи займає практична реалізація цілей і принципів управління активними і пасивними операціями.

У третьому розділі роботи запропоновані практичні рекомендації по мінімізації ризиків і можливих втрат при формуванні структури активів і пасивів, викладені аспекти міжнародної практики банківської діяльності і досвіду вітчизняних комерційних банків по виробленню економічних показників, що впливають на проведення активних і пасивних операцій, охарактеризовані можливості застосування передового досвіду.

На основі наукових напрацювань різних авторів у області управління банківськими ризиками і аналізу статистичної інформації вважаю за доцільне для оцінки кредитоспроможності позичальника застосування комплексної методики, що базується на застосуванні математичних методів і моделей.

Недоліки існуючих методик такі істотні, що не дозволяють в достатній мірі понизити можливий ризик втрати банком ресурсів при настанні небажаних подій. Комплексна ж методика дозволить врахувати додаткові чинники, що роблять вплив на рівень ризику операцій банку, пов'язаних з кредитуванням.

Оскільки в банківській діяльності про уникнення ризику не йдеться, головним є уміння адекватно оцінити ступінь і структуру ризику, досягти мінімально допустимого його рівня, відповідного вартим в даній ситуації цілям.

Разом з необхідністю постійного пошуку компромісу при рішенні проблеми «прибутковість - ризик», для банків завжди залишається актуальною дилема «ліквідність - прибутковість». Отримання як можна більшого об'єму прибутку є бажаним для більшості підприємств, для банків - це мета діяльності. Проте, з метою захисту інтересів клієнтів банк вимушений постійно підтримувати високий рівень ліквідності.

Від здатності управлінського складу знаходити компромісні рішення в даних питаннях залежить не тільки ефективність функціонування даного банку, але і банківської системи в цілому.