Ризики у банківській діяльності

/

План

Вступ

1. Теоретичні засади ризиків у банківській діяльності

1.1 Економічна суть та класифікація ризиків

1.2 Види банківських ризиків

2. Аналіз, оцінка, контроль та облік економічних ризиків

2.1 Вимірювання ризиків

2.2 Проблеми банківських ризиків: аналіз, оцінка, мінімізація та управління

2.2.1 Управління банківськими ризиками

2.2.2 Управління кредитними ризиками

2.2.3 Валютний ризик при кредитуванні

2.2.4 Ризик у зовнішньоекономічній діяльності

2.2.5 Управління ринковим, процентним, операційним, функціональним та іншими ризиками

2.3 Облік економічних ризиків

2.3.1 Облік спеціального резерву під можливі втрати банків за кредитними операціями

2.3.2 Облік резервів під можливі втрати від дебіторської заборгованості

3. Методи управління економічними ризиками та шляхи їх вдосконалення

3.1 Шляхи вдосконалення методів управління банківськими ризиками

3.1.1 Страхування кредитних ризиків та відповідальності позичальника за непогашення кредиту

3.1.2 Ринок ф'ючерсних контрактів

3.2 Фінансова криза та забезпечення стабільної діяльності банківської системи України

Висновок

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Перехід до ринкової економіки поставив перед кожним суб`єктом підприємницької діяльності перелік нових завдань, з яких найголовнішими є оцінка та оптимізація ризику. Поява ризику спричинена специфікою та особливостями ринкового механізму, а також визначеною вільною діяльністю, яка надається кожному суб`єкту ринкової економіки. Суб`єктивні та об`єктивні фактори ринкового механізму, що функціонують в будь-якій діяльності, швидко та суттєво знаходять відгук в банківській сфері та здійснюють прямий або посередній вплив на клієнтів банку.

Особливо відчутні зміни нормативно-правових актів, оскільки часткові, неспрогнозовані та необґрунтовані трансформації основних правових принципів та норм (маються на увазі норми та принципи системи оподаткування, системи кредитування та ін.), можуть призвести до катастрофічного рівня ризику не тільки для окремих суб`єктів, але й для держави в цілому.

Необхідно звернути увагу на те, що така ситуація характерна для банківської діяльності в Україні, починаючи з 1992 р. В таких умовах традиційні методи та способи оцінки та оптимізації ризику, які базуються на достатньо довгому терміні в практично незмінному середовищі на статистичному аналізі банківської діяльності, не спрацьовують:

* по-перше, внаслідок неповноти, неточності та невизначеності вихідної інформації для оцінки ризику конкретних операцій;

* по-друге, внаслідок неможливості отримання однорідної статистичної вибірки для прогнозування можливих наслідків операцій, що плануються.

Перехід економіки України до ринкових відносин, приватизація державної власності, розрив економічних зв`язків, що склалися, породили певне коло проблем для суб`єктів ринку, у тому числі і в галузі банківської діяльності, оскільки банки - один із головних інструментів здійснення економічних реформ, одна з найважливіших структур ринкової економіки.

Тотально планова економіка, що існувала на терені України протягом десятиліть, принципово виключала існування у господарському житті невизначеності та пов'язаного з нею ризику. Розбудова ринкової економіки призвела до «відновлення» фактору ризику та, відповідно, до виникнення пов'язаних з його існуванням проблем.

Високий рівень невизначеності економічної діяльності проявився в підвищенні фінансових ризиків в банківській сфері, оскільки в Україні склалася, на відміну від деяких європейських країн, система універсальних банків з широким спектром виконуваних операцій.

Високий рівень фінансових ризиків у банківській діяльності призвів до характерних змін у кредитно-інвестиційному портфелі банків: останнім часом спостерігається стабільно переважна частка серед загального обсягу наданих короткострокових кредитів (тобто найменш ризикованих). Причини, які викликали названі вище наслідки діяльності банківської системи, можна поділити на три групи:

1. Загострення кризи в економіці й передусім у сфері виробництва;

2. Відсутність виробленої стратегії і тактики роботи в ринкових умовах;

3. Недосконалість грошово-кредитної політики НБУ щодо комерційних банків.

Регулювання державою в особі НБУ рівня ризику ліквідності у банківській сфері дещо стабілізувало ситуацію в цій галузі, але практика свідчить, що використання лише законодавчо встановлених нормативів ліквідності не забезпечує достатньої гарантії збереження безпечного рівня ліквідності.

Так, більшість з банків, що знаходяться в процесі ліквідації та ті, що вже ліквідовані, до останнього моменту виглядали «нормальними» за офіційними показниками ліквідності.

Досить високим залишається рівень процентної складової фінансового ризику в діяльності банків, оскільки на сьогоднішній день жоден з існуючих видів цінних паперів, що знаходяться у біржовому та позабіржовому обігу в межах України, не можна визнати повноцінним.

Проста екстраполяція практики стабілізації та мінімізації фінансових ризиків, яка пропонується країнами з розвинутою ринковою економікою, в специфічних умовах сучасної України далеко не завжди дає бажані результати. Відчувається недосконалість законодавчої бази, відсутність достатньою мірою розвинутої ринкової інфраструктури, традицій та звичаїв підприємництва.

Зміни, що відбуваються в економіці України, припускають істотні зміни у взаєминах між комерційними банками й суб'єктами господарювання. Висока ризикованість банківської діяльності головним чином пов'язана з умовами й результатами діяльності його клієнтів. Аналіз структури активів банківської системи України свідчить про те, що більше третини з них доводиться на кредитний портфель. Кредитні операції банку є ведучими серед інших як по прибутковості, так і по масштабності розміщення коштів. Саме кредитні операції комерційних банків є основним джерелом формування його прибутковості.

У нинішніх умовах господарювання, українські комерційні банки змушені працювати в надзвичайних обставинах. Вони опинилися в центрі багатьох суперечливих, кризових і важко прогнозованих процесів, що відбуваються в економіці, політику й соціальній сфері. Криза неплатежів підвищує ризик не повернення позички клієнтом банку, тому в цей час важливо визначати прибутковість активних операцій комерційних банків.

Поняття прибутковості комерційного банку відображає позитивний сукупний результат діяльності банку у всіх сферах його господарсько-фінансової й комерційної діяльності. За рахунок доходів банку покриваються всі його операційні видатки, включаючи адміністративно-управлінські, формується прибуток банку, розмір якої визначає рівень дивідендів, збільшення власних коштів і розвиток пасивних і активних операцій.

Прибутковість банку є результатом оптимальної структури його балансу як у частині активів, так і пасивів, цільової спрямованості в діяльності банківського персоналу в цьому напрямку. Іншими важливими умовами забезпечення прибутковості банку є раціоналізація структури видатків і доходів, розрахунки процентної маржі й виявлення тенденцій у прибутковості позичкових операцій, планування мінімальної дохідної маржі для прогнозування орієнтовного рівня відсотків по активних і пасивних операціях. Умовою прибутковості банківської діяльності безумовно є підтримка ліквідності, управління банківськими ризиками, їхня мінімізація.

Отже ситуація, що склалася, вимагає якнайскорішого винайдення методик захисту від фінансових ризиків у банківській сфері, які відповідали б вимогам доступності, гнучкості, швидкості та легкості використання і, головне, адаптованості до практики сучасної банківської діяльності на фінансових ринках України. Головним завданням науково обґрунтованого управління ризиковими операціями банку є визначення ступеня допустимості та виправданості того чи іншого ризику і прийняття практичного рішення, спрямованого або на використання ризикових ситуацій або на вироблення системи засобів, що зменшують небезпеку виникнення збитків банку від проведення тієї чи іншої операції.

Метою написання даної дипломної роботи є вивчення, аналіз економічних ризиків та їх впливу на діяльність банків, дослідження методів управління банківськими ризиками. Досліджувана тема знайшла відображення в працях багатьох українських і закордонних економістів, а зокрема А. М. Герасимовича, О. В. Дзюблюка, Г. Г. Ермоленко, А. Л. Лобанова, Р. Шевченко, М. Скоулза, О. И. Лаврушина й ін. Ці економісти в достатньому ступені досліджували особливості й методики аналізу прибутковості операцій банка.

Методологічною й інформаційною базою для написання дипломної роботи є Закони України, Постанови органів виконавчої влади, праці українських і закордонних учених, електронні ресурси.

1. Теоретичні засади ризиків у банківській діяльності

1.1 Економічна суть та класифікація ризиків

Ризик - невід'ємна складова частина людського життя. Він породжується невизначеністю, відсутністю достатньо повної інформації про подію чи явище, та неможливістю прогнозувати розвиток подій. Ризик виникає тоді, коли рішення вибирається з декількох можливих варіантів і немає впевненості, що воно найефективніше.

Можна приймати рішення та запроваджувати дії, направлені на зменшення ризику, але позбутися його неможливо. Ситуації, коли відсутній ризик, в економіці майже не зустрічаються. Більшість ситуацій, яким притаманний ризик, є дуже важко прогнозованими та контрольованими, тому усунути ризик повністю майже неможливо. Це є причиною того, що навіть ідеальні, з першого погляду, рішення приводять до збитків.

Водночас ризик слід розглядати як невід'ємний елемент процесу існування організації на ринку. Фактично, якщо основною метою функціонування організації є максимізація прибутку, то він (прибуток) є винагородою за вдало взятий на себе ризик. Марно було б сподіватися, що отримання більш-менш значних прибутків не пов'язане з серйозним ризиком.

Як вітчизняна, так і зарубіжна література приділяє багато уваги визначенню терміна “ ризик ”. Найчастіше зустрічаються такі визначення ризику:

* вірогідність збитків чи втрат;

* ймовірність невдачі чи втрат , що пов'язано з конкретним напрямком дій;

* ймовірність небажаної події.

Ризик в ділових операціях - це об'єктивно-суб'єктивна економічна категорія , що відбиває ступінь успіху (невдачі) в досягненні цілей з урахуванням впливу контрольованих і неконтрольованих чинників за наявності прямих і зворотних зв'язків.

Проблеми ризику мають розглядатися й ураховуватися як при розроблені стратегії, так і в процесі виконання оперативних завдань. У кожній ситуації, що пов'язана з ризиком, постає питання: що означає доцільний ризик, де межа, що відокремлює доцільний ризик від нерозумного. Визначення такої межі не може бути правильним без розуміння причин виникнення ризику взагалі та його зростання на протязі останнього періоду розвитку людства. Основними причинами є наступні :

1. Останнім часом розвиток суспільства набув дуже великих швидкостей, насамперед через науково технічний прогрес. Була створена потреба у неординарному, швидкому вирішенні питань, що постали перед людством. Принципово нові шляхи розв'язання задач на творчому рівні вимусили застосовувати методи та прийоми, до яких ще ніколи ніхто не удавався. Природно, що на підставі цього з'явився і великий ризик зазнати невдачу. Якщо співставити такі фактори, як необхідність вирішення проблеми швидко, якісно, нетрадиційно, всезростаючу кількість населення і стрімко спадаючу кількість придатних до використання ресурсів, то можна побачити наступну причину ризику.

2. Для того, щоб вижити необхідно надати своїм діям підприємницького забарвлення, тобто: незалежність, нестандартність дій, сміливість, винахідливість, орієнтація на максимально можливий успіх. На сучасному етапі важливість цього питання розуміє все більша кількість людей, тому не дивно, що в їх діях починають з'являтися вищеназвані ознаки, які й породжують наростання рівня ризику взагалі.

3. Середовище діяльності людства все більше набуває ринкового характеру. Це породжує дуже жорстку конкуренцію, при якій природними стають факти чисельних банкрутств.

4. Також дуже важливою є проблема зростання глобального ризику, тобто знищення людства внаслідок власних дій.

Отже ризикованій ситуації притаманні такі основні ознаки :

* наявність невизначеності;

* існування альтернатив і необхідність вибору;

* можливість оцінити наявні альтернативи;

* зацікавлення у результатах вибору.

Фінансовий ризик підкорюється тим самим законам, що й ризик загальноекономічний, але має свою специфіку. Перш за все, потрібно визначитись з тим, яке місце ми відводимо фінансовому ризику серед інших видів економічних ризиків. Сфера фінансової діяльності вже досить давно відокремилась від виробничо-торгівельної і складає самостійний сектор економіки. Ця обставина обумовлює те, що фінансовий ризик існує як самостійний в складі загальноекономічного ризику і заслуговує аналізу саме як такий.

Аналіз фінансових ризиків суб`єктів господарювання -- це цільовий аналіз, що спрямований на ідентифікацію окремих фінансових ризиків та встановлення їх рівня. Під фінансовим ризиком слід розуміти ймовірність непередбачених фінансових втрат (зменшення прибутку, доходів, втрату капіталу тощо) в ситуації невизначеності умов фінансової діяльності суб`єктів господарювання.

Американський науковець Роберт Н. Холт характеризує фінансові ризики як «невизначеність, що пов'язана з можливістю компанії перетворити дохід від виробничої діяльності (дохід перед сплатою процентів і податків) у певний рівень доходів на акцію і в результаті - у відповідний рівень дивідендів на акцію”. Далі Холт робить висновок, що, оскільки, податкові ставки - це константи, які не впливають на брутто-прибуток та дивіденди і не залежать від фінансової діяльності компанії, то фактор, який реально визначає фінансовий ризик - це величина ставки проценту по кредитах. Основна ідея цього визначення та, що під фінансовим ризиком розуміється небезпека того, що у чистий доход (дивіденд) буде перетворена занадто мала частина брутто-прибутку, тобто небезпека зміни грошового потоку.

Таку ж саму ідею, але у більш простій формі, повторюють практично всі визначення. У трактовці І. Т. Балабанова вона спрощена максимально: «Фінансові ризики … пов`язані з ймовірністю втрат будь-яких грошових коштів або їх недоодержанням”. Як вже зазначалося вище, об`єктом фінансового ризику є потік грошових коштів. Поняття потоку включає в себе комплекс втрат і прибутків. Отже, фінансові ризики, як невизначеність у сфері руху грошових коштів, несе в собі потенційну можливість обох «знаків». Це визначає відмітну рису фінансових ризиків - їх спекулятивність. Саме на цьому базується можливість фінансової гри з метою одержання прибутку. Таким чином, фінансовий ризик - це ймовірність зміни грошового потоку при проведенні фінансових операцій внаслідок невизначеності умов таких операцій.

Фінансові ризики являють собою єдину систему ризиків, яка враховує як зовнішні так і внутрішні впливові фактори. У загальному вигляді ця система відображена на схемі 1 (Додаток 1).

До основних видів базових фінансових ризиків належать :

* кредитний ризик (ризик позичальника) у фінансовій діяльності суб`єктів господарювання - виникає при наданні їм комерційного та споживчого кредиту (з відносною часткою умовності до цього виду кредиту може бути віднесено також і звичайний ризик неплатежів за поставлену продукцію, а також ризик неповернення суб`єкту господарювання авансових платежів за неї, тобто тоді, коли кредитні відносини формально не фіксувались) та виражається в можливості втрати банком основної суми боргу та процентів з причини незадовільного фінансового стану позичальника.

* ризик ліквідності (ризик кредитного портфелю) - виникає у випадку зниження ліквідності банку з-за збільшення ризику кредитного портфелю, концентрації кредитних ресурсів в одного позичальника, в одній галузі народного господарства, в одній географічній зоні, з однаковими термінами закінчення зобовязань.

Сопряжені фінансові ризики активних операцій:

* ринковий ризик (галузевий) - має місце у випадку отримання втрат банком або недоодержання доходів, з-за погіршення економічної ситуації в галузі клієнта;

* процентний ризик (народногосподарський) - це можливість отримання банком збитків з-за перевищення процентних ставок, які платить банк по залучених коштах, над ставками по розміщених коштах внаслідок зміни економічної ситуації в країні. Процентний ризик виникає, також, внаслідок зміни кон`юнктури фінансового ринку під впливом державного регулювання, зростання пропозицій вільних грошових ресурсів;

* валютний ризик (транснаціональний) - це можливість отримання прибутків від зміни курсів валют при перерахуванні отриманих доходів в національну валюту. Існує два аспекти валютного ризику: вибір виду валюти і зміна коливання її курсу;

* операційний ризик - виражається у збитках банку, що викликані подовженням строку проведення операції, невивченістю операції, що здійснюється, неналагодженістю системи проведення операції, неправильним оформленням документів, порушенням умов договорів.

Окрім вище перелічених ризиків до фінансових ризиків відносяться також:

* ризик зниження фінансової стійкості - генерується високим коефіцієнтом фінансового лівериджу;

* ризик неплатоспроможності - виникає внаслідок низької ліквідності активів суб`єктів господарювання;

* інвестиційний ризик - пов`язаний з можливим знеціненням інвестиційно-фінансового портфелю, який складається як з власних цінних паперів, так і з придбаних, і поділяється на:

1. Ризик реального інвестування.

2. Ризик фінансового інвестування (“портфельний ризик”).

3. Ризик іноваційного інвестування.

* податковий ризик - дуже поширений і має істотний вплив на результати фінансової діяльності суб`єкта господарювання. Цей вид фінансового ризику має ряд аспектів: ризик введення нових податкових платежів, ризик збільшення ставок діючих податкових платежів, ризик зміни умов і термінів сплати податкових платежів та ризик скасування податкових пільг тощо;

* інфляційний ризик - виникає внаслідок знецінення реальної вартості капіталу, а також очікуваних доходів та прибутків.

Для оцінки саме банківського ризику існує наступна класифікація:

1. Кредитний ризик -- пов`язаний з кредитною діяльністю та обумовлений, по-перше, можливістю виникнення збитків внаслідок невиконання позичальником його фінансових зобов`язань, по-друге, ймовірністю появи втрат (упущеної вигоди) з-за неотримання кредиту потенційним позичальником, який здатен своєчасно виконати свої фінансові зобов`язання.

2. Валютний ризик (ризик курсових втрат) - також пов`язаний з інтернаціоналізацією ринку банківських операцій, створенням спільних підприємств та банківських установ, та диверсифікацією їх діяльності. Він являє собою можливість грошових втрат внаслідок коливання валютних курсів. Іншими словами валютний ризик пов`язаний з операціями в іноземній валюті та обумовлений можливістю несприятливої зміни курсу однієї валюти по відношенню до іншої на момент продажу порівняно з моментом купівлі. В свою чергу валютні ризики можна поділити на :

* комерційні;

* конверсійні (готівкові);

* трансляційні (бухгалтерські).

3. Ринковий ризик -- виникає у зв`язку з проведенням банком операцій з цінними паперами та залежить від можливих негативних змін ринкового курсу цінних паперів на момент продажу порівняно з моментом їх купівлі. Цей ризик може виникати внаслідок ряду причин. Серед них необхідно зазначити коливання норми позичкового проценту, зміну прибутковості та фінансової спроможності компаній-емітентів цінних паперів (якщо мова йде про акції), а також інфляційне знецінення грошей. Вплив першого фактору визначається зворотньою залежністю між ринковою вартістю цінних паперів та нормою позичкового проценту (зростання процентних ставок призводить до знецінення цінних паперів). Вплив другого фактору пов`язаний з тими обставинами, що курс акції прямо пропорційно залежить від дивідендів, які виплачуються по ній, розмір яких, в свою чергу, визначається прибутком компанії-емітенту. Інфляційне знецінення грошей викликає зниження реальних доходів по цінних паперах з фіксованим доходом, що призводить до збільшення їх пропозиції на фондовому ринку, та, відповідно, до зниження їх вартості. Необхідно відзначити також, що інфляція може сприяти підвищенню вартості акцій, оскільки, як правило, паралельно зі знеціненням коштів збільшується розмір дивідендів, що призводить до зростання попиту на акції. Необхідно зауважити, що вартість цінних паперів коливається в залежності від пропозиції та попиту на них, які, в свою чергу, можуть визначатися і цілим рядом інших, в тому числі і суб`єктивних факторів.

4. Ризик незбалансованої ліквідності -- можливість непогашення банком своїх фінансових зобов`язань з-за відсутності достатньої кількості готівкових коштів, неможливості продажу активів або мобілізації ресурсів з інших джерел (купівлі на ринку і т. ін.).

5. Системний ризик -- характеризує нестійкість (ненадійність) всієї фінансово-кредитної системи та може бути реалізований у формі системної кризи. Основною сферою існування, розповсюдження та реалізації системного ризику є банківський сектор економіки. Знаходячись в центрі фінансової взаємодії великої кількості економічних суб`єктів, перероблюючи та розповсюджуючи величезні масиви інформації, банківська система найбільш уразлива по відношенню до системного ризику. В той же час вона володіє значними можливостями для розповсюдження ризику. Навіть такі традиційні види банківської діяльності, як кредитно-депозитна та платіжно-розрахункова, надають великі можливості для виникнення та розповсюдження ризиків, не говорячи вже про нові банківські операції -- інвестиції в цінні папери, факторинг, лізинг і т. ін. Попередження системного ризику -- надзвичайно важлива задача, яка в теперішній час стоїть на першому місці перед грошово-кредитною системою України. Починати вирішення цієї проблеми необхідно “знизу”, тобто з кожного окремого банку. Для банку основні види ризику пов`язані зі структурою його портфелю, тобто з набором фінансових активів, в які вкладено ресурси банку. В економічної теорії існує три види портфельних ризиків:

* кредитний;

* ризик ліквідності;

* ризик зміни процентних ставок.

6. Процентний ризик -- зумовлюється необхідністю залучення банком додаткових коштів інших банків та фінансово-кредитних установ та визначається можливістю несприятливої зміни процентних ставок за кредит в певний період.

Ризики, які виникають в банківській діяльності, можна умовно згрупувати в ієрархічну структурну модель, що зображена у схемі 2 (Додаток 1). Запропоновані категорії ризиків є різними по походженню, але надзвичайно взаємопов'язані, так як зміни в одному з ризиків впливають на зміни в інших. В дійсності, банки не функціонують цілком незалежно. Вони діють в динамічному оточенні, в якому умови постійно змінюються. Діяльність як банків, так і клієнтів не є повністю результатом власних можливостей управління, а визначається рядом факторів, які характеризують зовнішні ризики: економічні, політичні (законодавчі), конкурентні.

В міжнародній банківській діяльності не завжди можливо розділити вищеназвані ризики. Якщо банк в своїй діяльності буде враховувати вплив стержневих елементів існуючих ризиків, то це дозволить йому активно застосовувати стратегію управління окремими ризиками.

1.2 Види банківських ризиків

У банківській практиці використовуються такі категорії ризиків:

* кредитний ризик;

* ризик ліквідності;

* ринковий ризик;

* валютний ризик;

* операційно технологічний ризик;

* ризик репутації;

* юридичний ризик;

* стратегічний ризик.

Кредитний ризик є історично першим серед банківських ризиків і за своїм обсягом дуже масивним. Він присутній в усіх видах діяльності банку, де результат залежить від діяльності контрагента, емітента або позичальника. Кредитний ризик виникає кожного разу, коли банк надає кошти, бере зобов'язання про їх надання, інвестує кошти або іншим чином ризикує ними відповідно до умов реальних чи концептуальних угод незалежно від того, де відображається операція - на балансі чи поза балансом. Визначення кредитного ризику будується, як правило, за єдиною схемою. Типовим прикладом є визначення І. Т. Балабанова: «Кредитні ризики - небезпека несплати боржником основного боргу і процентів, що належать кредитору». Кредитний ризик історично був пов'язаний з діяльністю спеціалізованих установ (банків, кредитних спілок, фондів, тощо). Абсолютизація цього зв'язку породила визначення на зразок даного Т. Ширинською. Кредитний ризик тлумачиться нею як можливе падіння прибутку банку і навіть втрата частки акціонерного капіталу внаслідок неспроможності боржника погашати і обслуговувати борг, тобто сплачувати відсотки [30; 25]. Кредитний ризик присутній в усіх видах діяльності банку, де результат залежить від діяльності контрагента, емітента або позичальника. Він виникає кожного разу, коли банк надає кошти, бере зобов'язання про їх надання, інвестує кошти або іншим чином ризикує ними відповідно до умов реальних чи концептуальних угод незалежно від того, де відображається операція - на балансі чи поза балансом.

Під час оцінки кредитного ризику доцільно розділяти індивідуальний та портфельний кредитний ризик. Джерелом індивідуального кредитного ризику є окремий конкретний контрагент банку позичальник, боржник, емітент цінних паперів. Оцінка індивідуального кредитного ризику передбачає оцінку кредитоспроможності такого окремого контрагента, тобто його індивідуальну спроможність своєчасно та в повному обсязі розрахуватися за прийнятими зобов'язаннями. Портфельний кредитний ризик проявляється у зменшенні вартості активів банку (іншій, ніж унаслідок зміни ринкової процентної ставки). Джерелом портфельного кредитного ризику є сукупна заборгованість перед банком за операціями, яким притаманний кредитний ризик (кредитний портфель, портфель цінних паперів, портфель дебіторської заборгованості тощо). Оцінка портфельного кредитного ризику передбачає оцінку концентрації та диверсифікації активів банку.

Банківський кредитний ризик розподіляється на активний і пасивний. У межах активного кредитного ризику виділяють такі підвиди:

* ризик, що зумовлений низькою платоспроможністю позичальника, що створює небезпеку того, що кредит був непогашений лише частково;

* ризик, зумовлений недостатньою гарантією позичальника кредиту;

* ризик ліквідності, пов'язаний з ймовірним запізненням погашення кредиту .

Разом з активним існує і пасивний кредитний ризик. Він полягає у невпевненості у поверненні кредиту з боку позичальника. Чіткого розмежування підвидів пасивного кредитного ризику у сучасній спеціальній літературі немає, але більшість авторів погоджується з існуванням двох основних критеріїв, за якими визначається цей ризик, а саме:

* надійність позичальника у вузькому розумінні, тобто готовність платити;

* надійність позичальника у широкому розумінні, тобто спроможність платити.

Абсолютизація активного початку кредитного ризику призвела до того, що у його визначенні зник будь-який натяк на спекулятивну природу цього ризику (як і будь-якого з фінансових).

Отже, кредитний ризик - це небезпека часових та кількісних змін грошового потоку, що виникає при проведенні кредитних операцій як з боку кредитора, так і з боку позичальника. Не можна зводити кредитні ризики до простого дефолту, тобто невчасного виконання платіжних зобов'язань одним з учасників кредитної операції.

З метою аналізу кредити розподіляються за кількома ознаками:

* за типом позичальника (кредити фінансовим установам, промисловим, торгівельним, споживчим підприємствам);

* за метою (для поповнення тимчасової нестачі оборотних коштів, інвестиційні, споживчі);

* за терміном (коротко-, середньо- та довгострокові);

* за графіком погашення (єдиною сумою, рівними частинами, прогресуючими сумами, тощо);

* за типом гарантій, які надаються у забезпечення кредиту (застава майна, фінансові активи, гарантія третьої особи).

Крім наведеної вище класифікації кредитів, яка має прогнозний характер (тобто ступінь ризику може бути визначена у момент надання кредиту або переговорів про його надання), можлива класифікація ризикованості «постфактум». На сьогоднішній день ця класифікація використана в чинному “Положенні про порядок формування і використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями комерційних банків», затверджене постановою НБУ від 06.07.00 №279 (із змінами та доповненнями). Згідно з цією Інструкцією, в залежності від оцінки кредитного ризику кредити, надані комерційними банками, поділяються на п`ять груп:

* стандартні;

* під контролем;

* субстандартні;

* сумнівні;

* безнадійні.

В Угорщині аналогічний розподіл був введений ще на початку ринкових реформ з тією різницею, що категорій розподілу було чотири: стандартні, субстандартні, сумнівні та безнадійні [48; 19]. Законодавчого затвердження такого розподілу вимагає підвищений рівень ризикованості, що випливає з особливостей реформування економіки. Він носив тимчасовий характер і мав за мету стабілізувати сферу кредитних відносин. Однак, законодавче запровадження цієї класифікації гальмує розвиток форм захисту і запобігання ризиком, що відрізняються від обов`язкового за Інструкцією створення резервного фонду. Резервування, взагалі, є не дуже ефективним способом зниження ризику, оскільки воно відволікає грошову масу і різко звужує спектр використання інших форм захисту від ризику. Ці форми можуть бути дуже різні: від загальнорозповсюдженої перевірки фінансового стану позичальника до використання коефіцієнтів з метою визначення доцільності надання кредиту.

Небезпека виникнення цього виду ризику існує при проведенні позичкових та інших операцій, які мають відображення в балансі, а також в результаті деяких позабалансових операцій.

Можна виділити такі види кредитного ризику:

* ризик зловживання;

* ризик кредитування (ризик неплатежу по іноземних кредитах та ризик неплатежу по внутрішніх позиках);

* ризик, пов`язаний з інвестиціями в цінні папери.

Зловживання -- найбільш розповсюджена причина безнадійної заборгованості банкам. Мова йде про надання керівництвом та вищими службовцями кредитів родичам, друзям, знайомим, діловим партнерам без необхідного забезпечення та обстеження фінансового стану позичальника. Ризик іноземних кредитів пов`язаний з затримкою платежу по кредитах позичальником з інших країн. Неплатежі по внутрішнім позичкам пов`язані з труднощами обліку всіх факторів, що впливають на платоспроможність позичальника. Головний метод боротьби з неплатежами такого роду -- диверсифікація портфеля банківських позичок, що призводить до розосереджування ризику. Кредитний ризик, пов`язаний з інвестиціями в цінні папери -- це ризик того, що повернення основного боргу та процентів по цінних паперах не буде здійснено в необхідний термін. Банки, як правило, при купівлі цінних паперів приділяють велику увагу аналізу їх якості. Ось чому кредитний ризик не є головною проблемою при здійсненні банківських інвестицій. Управління кредитними ризиками є головним в банківській діяльності. Серед інших операцій комерційного банку найбільш всього підлягають кредитному ризику операції, що пов`язані з наданням кредитів фізичним та юридичним особам.

Міжнародному кредитуванню, крім кредитного ризику, притаманний ризик країни, який виникає через особливості економіки, соціального ладу та політичного устрою країни позичальника. Проте цей ризик повинен завжди враховуватися у кредитній та інвестиційній діяльності (не має значення, у якому секторі - державному чи приватному).

Одним із компонентів ризику країни є трансферний ризик, який виникає тоді, якщо заборгованість позичальника не номінована в національній валюті. Незважаючи на фінансовий стан позичальника валюта заборгованості може просто виявитися недоступною для нього.

Процентний ризик дуже часто визначають як спеціальний ризик, притаманний тільки установам, що спеціалізуються на кредитних операціях. Саме таке визначення дає російський фахівець І. Т. Балабанов: «Процентний ризик - небезпека втрат комерційними банками, інвестиційними фондами, селінговими компаніями внаслідок перевищення відсоткових ставок, які плануються ними по заохочених коштах, над ставками по наданих кредитах» [5; 34]. Проте це визначення має суттєві недоліки. По-перше, процентний ризик тут жорстко пов'язаний з кредитною діяльністю, а він розповсюджується на всі фінансові інструменти, на які нараховується процент: акції, облігації, векселі, депозити, кредити, тощо. По-друге, процентний ризик супроводжує діяльність не тільки фінансових установ, а й будь-яких інших учасників фінансового ринку. Отже, процентний ризик можна визначити як мінливість дохідності або цін фінансових активів, що викликана зміною рівня процентних ставок. У складі процентного ризику можна виділити такі прості ризики:

* реінвестиційний ризик полягає у тому, що сплати по цінних паперах будуть реінвестовані при іншій процентній ставці, ніж в момент первинного придбання цінних паперів;

* ризик зміни вартості цінних паперів, тобто коливання ставки проценту безпосередньо впливають на реальну вартість цінних паперів;

* для спеціалізованих фінансових установ існує також ризик розбіжності у термінах погашення або сплати доходу по пасивах та активах з фіксованою процентною ставкою.

Специфічність українського фондового ринку полягає в тому, що він зазнає впливу процесу реформування економічної системи країни. Відповідно до цього перелік цінних паперів українського фондового ринку включає, крім традиційних інструментів (акції, облігації, державні скарбничі зобов'язання, векселі, тощо), і специфічні, такі як приватизаційні майнові сертифікати, житлові чеки, земельні бони, компенсаційні сертифікати. Закріплені у законодавстві обмеження щодо обігу приватизаційних цінних паперів (заборона їх продажу, застави, наслідування, тощо) на практиці фактично ігноруються. Ринок диктує свої закони і фінансові посередники різними шляхами обходять законодавчі обмеження і приватизаційні папери фактично купуються з метою подальшого вкладення в акції приватизованих підприємств. Назріла гостра необхідність коригування законодавчих актів про приватизаційні цінні папери або хоча б скасування обмеження на проведення банками посередницьких операцій з ними. Посилання на дотримання інтересів власників приватизаційних паперів не може служити виправданням заборони роботи банків на приватизаційному фондовому ринку. Чим більшими фінансовими ресурсами володіє посередник, тим більша гарантія дотримання інтересів доручителів.

Ринок процентних цінних паперів в Україні розвивається досить швидко, поетапно освоюючи окремі види фінансових інструментів. Наявно це демонструє ступінь популярності окремих видів фінансових інструментів. Якщо на початку процесу приватизації державної власності найбільшу увагу привертали акції приватизаційних підприємств, то згодом, з відносною стабілізацією економіки, підвищилась популярність державних цінних паперів. Паралельно банки почали активно використовувати депозитні сертифікати як форму залучення коштів, насамперед від населення. До речі, поширеність депозитних сертифікатів у банківській практиці пояснюється недосконалістю законодавства: такий сертифікат не згадується в переліку цінних паперів і, відповідно, таким не вважається.

Банки досить активно впроваджують в обіг банківський вексель (перші спроби були зроблені банком «Інко», «Україна». Так, банк «Україна» випускав фінансовий вексель, який продавався з фіксованою знижкою і погашався за номінальною вартістю, банк «Інко» емітував валютні векселі за тією ж схемою) [4; 184]. Цей фінансовий інструмент привертає до себе увагу через свою багатофункціональність. Він може використовуватись як один із варіантів надання кредиту, як застава, як форма забезпечення кредиту (вексель «депо»), як платіжний засіб. Функція, що найменше притаманна векселю - це залучення коштів, але деякі українські банки йдуть цим шляхом. У даний час найбільш доречним є використання фінансового векселю як платіжного засобу. Це дозволяє якщо не скоротити, то не збільшувати обсяг готівкової маси, що обертається, знімати проблему хронічних неплатежів між підприємствами. Силові спроби держави запровадити вексельну форму розрахунків між суб`єктами господарювання зазнали поразки головним чином через те, що ставки робились на векселі підприємств, а вони не мають достатньої ліквідності через низьку платоспроможність платника (емітента) і відсутність ефективного механізму стягування платежів. Банківський вексель має переваги над векселем підприємства внаслідок високої надійності його оплати. Якщо ж на векселі передбачений аваль надійного банку, він реально є так само ліквідним, як гроші. При наданні кредиту векселем позичальник одержує, фактично, кредитну лінію, оскільки платіж векселем або одержання грошей шляхом його врахування здійснюється за потребою. Процентна ставка по кредитах, наданих векселями, значно нижча за процентну ставку по звичайних кредитах, оскільки для цього не залучаються додаткові ресурси, і, відповідно, не виникає потреби платити за таке залучення. Різниця у процентних ставках по вексельних і звичайних кредитах в практиці, наприклад, російських банків, досягає 30%-70%. Таким чином, використання фінансових векселів реально може поліпшити фінансову атмосферу в економіці України. На жаль, українське законодавство не передбачає податкових пільг при використанні векселів ні для банків, ні, головне, для підприємств. Крім того в економіці присутній ефект інерції, коли все нове викликає протидію.

Поступово формується і ринок вторинних цінних паперів. Фінансові установи починають впроваджувати ф`ючерси та форварди, опціони. Пропорційно запровадженню нових інстументів буде підвищуватися і процентний ризик, який несуть суб`єкти фінансового ринку.

Валютний ризик - один з найбільш досліджених фінансових ризиків в банківській діяльності. Йому завжди приділялась дуже велика увага в літературі з міжнародної економіки. Валютний ризик можна визначити як небезпеку зміни грошового потоку при операціях з іноземною валютою, що пов'язана з невизначеністю руху курсів валют.

Під час проведення банками операцій поточної купівлі та продажу валюти постає проблема правильної оцінки відкритих довгих валютних позицій. В залежності від зміни курсу банк може мати різні результати від реалізації накопиченої валюти, тобто присутні елементи невизначеності. В практичній роботі залишки валюти кожного дня переоцінюються за курсом НБУ. Результати такої переоцінки відображаються за валютним балансом як валютний ризик. Враховуючи це, абсолютно безризиковою буде ситуація, коли кожного дня обсяги купівлі та продажу валюти будуть однакові. Але закрити довгі валютні позиції не завжди вдається. Крім того, проведення валютних операцій практично завжди пов`язане з наявністю певної суми валюти. І ці залишки необхідно враховувати в процесі оцінки ефективності операцій з валютою.

Найбільш поширені методи страхування валютних ризиків:

1. Хеджирування, тобто створення компенсуючої валютної позиції для кожної ризикової угоди. Іншими словами, має місце компенсація одного валютного ризику -- прибутку або витрат, іншим відповідним ризиком.

2. Валютний своп має два різновиди: перший нагадує оформлення паралельних кредитів, коли дві сторони в двох різних країнах надають рівновеликі кредити з однаковими термінами та способами повернення, але виражені в різних валютах; другий варіант -- просто угода між двома банками купити чи продати валюту за ставкою “спот” на узгоджену наперед дату ( в майбутньому) по визначеній ставці. Ризик трансляції (переводу) полягає у можливості зміни курсу валют у період між виникненням заборгованості або зобов'язання і моментом складання балансу, або в період між складанням двох чергових балансів. Це класичний фінансовий ризик, який носить явний фіктивний характер.

Валютний ризик також поділяється на динамічний та статичний. До динамічного відноситься ризик, який випливає з валютних операцій. Статичним вважається ризик, який існує на певний момент часу у зв`язку з балансом активів і пасивів в іноземній валюті, тобто валютну позицію. В рамках валютного ризику виділяють ризик угоди і ризик переводу. Польський дослідник А. Блаєр обговорює ці підвиди в самому визначенні.

Він розуміє валютний ризик як можливість одержання користі або збитків при здійсненні розрахунків, що пов`язані з угодами в галузі зовнішньої торгівлі, або при проведенні валютних операцій. Ризик угоди виникає при укладанні окремих угод з експорту та імпорту. Його суть полягає у тому, що курс валюти може змінитися у період між моментом виникнення заборгованості і моментом остаточного розрахунку за даною угодою. Розрізняють три види такого співвідношення:

1. Закрите становище, коли зобов`язання дорівнюють боргам.

2. Довге становище, коли заборгованість перевищує зобов`язання.

3. Коротке становище, коли заборгованість менша за зобов`язання.

При аналізі конкретного валютного ризику необхідно враховувати весь валютний портфель, що склався на певну дату по валютних курсах на ту ж дату. Початок розробки стратегії захисту від валютних ризиків - це прогнозування зміни валютних курсів. Розробка короткострокових прогнозів, як правило, не дає точних результатів і буває дуже трудомісткою. Довгостроковий прогноз розробляють виходячи з статичних даних за достатньо тривалий період часу (3-5 років). Останнім часом дуже популярною серед теоретиків була концепція паритету купівельної спроможності. Відповідно до цієї концепції на довгострокових часових інтервалах рівноважний обмінний курс будь-яких двох валют прямує до величини, коли конвертація грошових коштів з однієї валюти в іншу не викликає змін у купівельній вартості цих коштів. Матеріальною базою концепції паритету купівельної вартості є процес світової інтеграції, що поглиблюється.

Відповідно до довгострокового прогнозу зміни курсу валют банк може обрати стратегію захисту від коливання валютного курсу. Найпримітивнішою формою захисту від ризику коливання курсу валют є врахування різниці між касовими курсами і обмінними курсами по термінових угодах.

Термінова угода - це контракт між банком та його клієнтом, за яким одна валюта обмінюється на іншу у певний день у майбутньому за курсом, що визначений сьогодні. Різниця між обмінними курсами по касових операціях і обмінними курсами по термінових операціях у будь-який обраний момент часу відбиває існуючу різницю між ринковими нормами проценту по співставних цінних паперах у країнах, що порівнюються. Справа полягає в тому, щоб обрати найвигідніший шлях: здійснити конвертацію або платіж терміново за курсом по касових операціях, або укласти ф`ючерсну угоду про обмін валюти та здійснення платежу у майбутньому.

За тривалий період розвитку міжнародної торгівлі склалася складна система захисту від валютного ризику. В рамках цієї системи виділяють внутрішню та зовнішню техніку. До внутрішньої техніки відносять заходи, що здійснює сам суб`єкт підприємницької діяльності, використовуючи власні можливості і кошти.

До таких заходів належать:

1. Використання вітчизняної валюти при міжнародних розрахунках.

2. Використання револьваційних застережень: внутрішня компенсація.

Зовнішня техніка полягає у страхуванні від негативних наслідків коливання курсу валют за допомогою укладання біржових угод або передачі ризику страховим компаніям.

Внутрішня техніка уникнення валютного ризику має свої переваги: угода може бути укладена та здійснена терміново, оскільки суб`єкт підприємницької діяльності не від кого не залежить. Але тут є і свої недоліки: у разі негативного розвитку подій різко збільшуються витрати на операцію, що погіршує фінансовий стан суб`єкта ризику. Крім того, така техніка передбачає створення резервного фонду, а це вимагає вилучення певної грошової маси з обігу. Виникає потреба створити такі фінансові інструменти, які б могли максимально запобігти ризику коливання курсу валют. Сьогодні преважна більшість операцій на валютному ринку розвинутих країн відбувається шляхом здійснення операцій форвард, ф`ючерс, своп і спот.

Угоди форвард виникли як один із перших фінансових інструментів захисту від валютного ризику. Ідея полягає у купівлі валюти за фіксованим курсом для передачі цих грошей у певний термін у майбутньому. Курс валюти визначається як поточний на момент укладання угоди. В такий спосіб відбувається планування майбутніх платежів, що дозволяє уникнути ризику несподіваних втрат. Проте ризик неплатоспроможності партнера при використанні форварду не знижується. Щоб захиститися від нього, продавець змушений використовувати заклад, банківський депозит або акредитив. А це означає додаткові складнощі і затягування часу укладання угоди.

З часом угоди форвард розділились на окремі підвиди: ф`ючерси і свопи. Ф`ючерси - це зустрічна угода продажу валюти, яка здійснюється шляхом розрахунку різниці курсів між партнерами, що уклали угоду. Скорочення обсягу платежів - чи не єдина позитивна сторона ф`ючерсу у порівнянні з простим форвардом. Ф`ючерс дещо обмежує дефолт (ризик неплатоспроможності контрагента), оскільки зменшується сума платежу. Форвард і ф`ючерс позбавляють учасників можливості одержати ймовірну вигоду від благоприємної зміни курсу валют у майбутньому.

Угоди своп з`явились на валютному ринку у 80-х роках на базі паралельних кредитів. На відміну від взаємних кредитних угод, своп являє собою єдиний контракт. Крім того, в деяких країнах (наприклад, у Німеччині) на нього не розповсюджується положення про обов`язкове резервування. Виконання контракту своп включає кілька моментів: взаємний обмін грошовими сумами за погодженим валютним курсом; обмін процентними валютними сплатами, що були накопичені за термін контракту на основі погодженої суми капіталу і процентної ставки; зворотній обмін первинних сум при закінченні строку контракту за первинним курсом.

До числа переваг свопу відносяться гнучкість, зниження валютних ризиків і мінімізація втрат, що пов`язані із страхуванням від валютних ризиків.

Таке різноманіття фінансових інструментів (своп, форвард, ф`ючерс та опціон), які дозволяють знизити валютний ризик, випливає з високої вартості страхування.

Приватні страхові компанії взагалі намагаються не брати на себе валютний ризик. Державні страхові агентства теж вважають цей ризик “поганим”. У даний час страхування від валютних ризиків здійснює тільки Французька компанія страхування зовнішньої торгівлі (КОФАСЕ), але тільки по вільноконвертованих валютах і тільки у випадку, коли суб`єкт зовнішньоекономічної діяльності не може здійснити цього самостійно.

Не дивлячись на велику актуальність захисту від валютного ризику в Україні на державному рівні ця проблема почала розглядатися зовсім недавно. Жорстоке валютне регулювання запобігає розвитку самостійних форм захисту від ризику коливання курсу валют.

Важливе значення в процесі регулювання діяльності банків має управління ризиком ліквідності. Ліквідність банку полягає в його можливості своєчасно виконувати свої зобов`язання перед клієнтами та іншими контрагентами.

На Україні ризик ліквідності пов`язаний з тим, що банк може опинитися в ситуації, коли він не в змозі виконати свої зобов`язання в необхідний термін, що і діється останнім часом з багатьма українськими банками. Даний ризик виникає від того, що грошові кошти по активам та пасивам не співпадають по структурі та термінах.

Банку необхідно постійно забезпечувати певний рівень ліквідності, щоб не ставити під сумнів свою платоспроможність. Ризик ліквідності пов`язаний з неможливістю термінової конверсії фінансових активів в платіжні засоби без втрат. Банки розпоряджаються двома джерелами забезпечення ліквідності: внутрішніми та зовнішніми. Внутрішня ліквідність виявляється в певних видах швидкореалізуємих активів, для яких існує стійкий ринок, і які є надійним об`єктом розміщення коштів в очах інвестора. Зовнішня ліквідність може бути забезпечена шляхом придбання банком на ринку таких зобов`язань, які збільшать запас його ліквідних засобів. Вимога ліквідності вступає в певне протиріччя з цільовою функцією максимізації доходу на одиницю активів. Чим вища ліквідність активів, які зберігаються в портфелі банку, тим менший ризик, пов`язаний з ними, однак тим, відповідно, нижча процентна ставка, що сплачується. Мистецтво управління банком полягає в тому, щоб забезпечити найбільшу норму прибутку на капітал, що вкладений в актив, не виходячи при цьому за рамки загальноприйнятих стандартів платоспроможності. Для підтримання необхідного рівня ліквідності банк повинен прогнозувати можливість відтоку вкладів до запитання, а також “ненадійних” термінових вкладів, збільшення попиту на кредит зі сторони клієнтів і т. ін., зміна економічної кон`юнктури і т. ін. Ризик ліквідності може бути розглянутий у вузькому та широкому розумінні. Ризик ліквідності у широкому розумінні - це можливість зміни грошового потоку через незбалансованість активів та пасивів за термінами та рівнем дохідності. Ризик ліквідності у вузькому розумінні полягає у можливості одержання втрат або прибутку при конвертації активів.

Розрізняють три рівні ліквідності активів (пасивів): високий, середній та низький. До першої категорії відносяться касова готівка та прирівняні до неї кошти; до другої - короткострокові цінні папери та матеріальні запаси; до третьої - капітальні вкладення та основні фонди. Довгострокові активи (з терміном обігу більше року) можуть бути віднесені до високоліквідних, якщо швидкість їх реалізації у конкретному випадку менше року. Це стосується, перш за все, гарантованих державних цінних паперів. “Вузький” ризик ліквідності фактично визначається традиційним для вітчизняної статистики показником обороту (швидкості обороту) певного виду активу і складнощів для обчислення та оцінки не викликає. Доречно приділити більшу увагу ризику ліквідності у широкому розумінні. “Широкий” ризик ліквідності тісно пов'язаний з кредитним ризиком. По суті, визначаючи ліквідність у широкому розумінні, ми визначаємо рівень платоспроможності аналізованого об`єкта. Отже, деякою мірою, «широкий» ризик ліквідності вже присутній у кредитному ризику. Але він реально є самостійним фінансовим ризиком, оскільки визначається деякими особливостями. Широкий ризик ліквідності має фіктивний характер, оскільки відбиває гіпотетичний грошовий потік. Однак, фіктивність “широкого” ризику ліквідності не позбавляє від його реальних наслідків, які можуть прийняти форму від відмови у кредиті до банкрутства. Переважна більшість авторів взагалі уникають розгляду питання про вартість ризику ліквідності. Вартість ризику ліквідності визначається сумою втрат внаслідок дисбалансу між активами та пасивами аналізованого об`єкта. Але цю суму досить важко визначити і тим більше важко використати для оцінки ризику ліквідності.

Специфіка економіки України визначає на сьогоднішній день деякі особливості у підходах до оцінки ризику ліквідності. Далеко не всі активи, що традиційно вважаються високоліквідними, можна віднести до таких для українських суб`єктів ринку. В умовах несформованих остаточно законодавчих механізмів реалізації прав власності традиційно дуже популярні фінансові інструменти в Україні не мають такого рівня ліквідності, як у країнах з розвинутою економікою [29; 97]. Це стосується перш за все векселів. Накопичена в макроекономічному масштабі маса неплатежів цілком логічно могла б бути «розтягнута» та поступово «знищена» через використання векселів, але відсутність законодавчого механізму стягнення боргів за векселями позбавляє ці цінні папери популярності. Нерозвинута система депозитарного обліку впливає на ліквідність акцій. Всі ці питання безпосередньо впливають на рівень ліквідності фінансових інструментів. Електронна система обігу цінних паперів різко підвищує надійність операцій з ними, і, відповідно, їх ліквідність. Прикладом цього є облігації державної внутрішньої позики. Їх електронна форма та система депозитарного обліку фактично виключає можливість недобросовісного використання ОВДП. При наданні облігацій у заставу кредиту вони блокуються у центральному депозитарії, роль якого виконує НБУ. Повторне надання облігацій у заставу виключається. Так само виключається можливість подвійного продажу одних і тих самих облігацій.

Переваги депозитарного обліку цінних паперів та його необхідність безспірні. У перспективі депозитарний облік повинен бути поширений на всі види іменних цінних паперів. Велике значення для рівня ліквідності окремих видів цінних паперів має законодавче регулювання їх обігу. Так, висока ліквідність ощадних сертифікатів пояснюється перш за все високою, по відношенню до інших цінних паперів, дохідністю і можливістю їх придбання не тільки юридичними, а й фізичними особами. Таким чином, ми можемо зробити висновки про специфічність визначення та оцінки в сучасних умовах України ризику ліквідності як у вузькому, так і в широкому розумінні. Ця специфічність визначається двома головними причинами:

* особливостями законодавчого регулювання фондового ринку;

* реформованим характером економіки країни.

Небезпека процентного ризику для банку може полягати в наступному: якщо банк надасть кредит, то він, у випадку зростання ринкових процентних ставок, може опинитися в скрутному становищі, оскільки йому буде необхідно виплачувати підвищені проценти по депозитам та купленим ресурсам, а це, в свою чергу, безпосередньо вплине на розміри прибутку, який при цьому отримується. Проблема процентного ризику стає особливо актуальною, якщо врахувати те, що банківські портфелі складаються з активів та пасивів різної терміновості, а отже, з різними періодами фіксації процентної ставки.

Управління процентним ризиком складається з управління активами (кредитами та інвестиціями) та пасивами (запозиченими коштами). Управління активами залежить від рівня ліквідності самого банку та портфелю його клієнтів з цінних паперів, а також від степені конкуренції (цінової та нецінової), що існує, а управління пасивами -- від доступності коштів для надання позичок. Ризики в області процентних ставок невеликі, так як коливання процентних ставок обмежені, проте необхідно здійснювати постійний контроль за рівнем процентного ризику в банку. Раціональне управління процентною ставкою тісно пов`язане з управлінням ліквідністю. Необхідно постійно слідкувати за зміною ринкових процентних ставок з метою мінімізації ризику.

Ринковий ризик - це наявний або потенційний ризик для надходжень та капіталу, який виникає через несприятливі коливання вартості цінних паперів та товарів і курсів іноземних валют за тими інструментами, які є в торговельному портфелі. Цей ризик випливає з маркетмейкерства, дилінгу, прийняття позицій з боргових та пайових цінних паперів, валют, товарів та похідних інструментів (деривативів). Ризики, що виникають за аналогічних обставин щодо аналогічних інструментів, які є в банківському портфелі, розглядаються в інших відповідних категоріях ризиків.

Система управління ринковим ризиком складається із регламентних документів, політик, положень, процедур, процесів тощо, які затверджуються відповідно до обраної форми корпоративного управління з урахуванням розміру банку та складності його операцій. Система управління ринковим ризиком має включати таке:

* політика і положення щодо управління ринковим ризиком, які розглядаються та затверджуються відповідно до обраної банком форми корпоративного управління;

* положення щодо видів фінансових інструментів та інших Інвестицій як балансових, так і позабалансових, щодо яких банк готовий вести торгові операції або приймати позиції;

* положення щодо лімітів ризику за видами фінансових інструментів або іншими інвестиціями чи активами, за галузями або секторами економіки, за географічними регіонами або за іншими ринковими операціями (експозиціями).

Операційно-технологічний ризик - це потенційний ризик для існування банку, що виникає через недоліки корпоративного управління, системи внутрішнього контролю або неадекватність інформаційних технологій і процесів оброблення інформації з точки зору керованості, універсальності, надійності, контрольованості і безперервності роботи цих технологій. Такі недоліки можуть призвести до фінансових збитків через помилку, невчасне виконання робіт або шахрайство або стати причиною того, що інтереси банку постраждають у якийсь інший спосіб, наприклад, дилери, кредитні працівники або інші працівники банку перевищать свої повноваження або здійснюватимуть операції у порушення етичних норм або із занадто високим ризиком.

Операційно-технологічний ризик виникає також через неадекватність стратегії, політики та використання інформаційних технологій. До інших аспектів інформаційно-технологічного ризику належить ймовірність непередбачених подій (пожежа або стихійне лихо).

Ризик репутації - це наявний або потенційний ризик для надходжень та капіталу, який виникає через несприятливе сприйняття іміджу фінансової установи клієнтами, контрагентами, акціонерами (учасниками) або органами нагляду. Це впливає на спроможність банку встановлювати нові відносини з контрагентами, надавати нові послуги або підтримувати відносини, що є. Ризик репутації може привести банк (або його керівників) до фінансових втрат або зменшення клієнтської бази. Цей ризик має місце на всіх рівнях організації, і тому банки повинні відповідально ставитися до своїх відносин із клієнтами та суспільством. Сприйняття іміджу банку можна поділити на:

* сприйняття ринком, наприклад, нинішніми або потенційними клієнтами, контрагентами, акціонерами (учасниками);

* сприйняття органами державного регулювання, наприклад, Національним банком, Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, Державною податковою адміністрацією, іншими уповноваженими органами.

Юридичний ризик - це наявний або потенційний ризик для надходжень та капіталу, який виникає через порушення або недотримання банком вимог законів, нормативно-правових актів, угод, прийнятої практики або етичних норм, а також через можливість двозначного тлумачення встановлених законів або правил. Банки наражаються на юридичний ризик через те, що мають відносини з великою кількістю зацікавлених сторін (клієнтами, контрагентами, посередниками тощо, органами нагляду, податковими та іншими уповноваженими органами). Юридичний ризик може призвести до сплати штрафних санкцій та адміністративних стягнень, необхідності грошового відшкодування збитків, погіршення репутації та позицій банку на ринку, зменшення можливостей для розвитку і правового забезпечення виконання угод.

Стратегічний ризик - це наявний або потенційний ризик для надходжень та капіталу, який виникає через неправильні управлінські рішення, неналежну реалізацію прийнятих рішень і неадекватне реагування на зміни в бізнес-середовищі. Цей ризик виникає внаслідок несумісності:

* стратегічних цілей банку;

* бізнес-стратегій, розроблених для досягнення цих цілей;

* ресурсів, задіяних для досягнення цих цілей, та якості їх реалізації.

економічний ризик банківський

2. Аналіз, оцінка, контроль та облік економічних ризиків

2.1 Вимірювання ризиків

Кількісне оцінювання рівня ризику - це важливий етап процесу управління, який має включати оцінювання реального (фактичного) ризику, а також встановлення меж допустимого ризику для окремих банківських операцій, організаційних підрозділів і фінансової установи в цілому. Водночас потрібно оцінити й ризики освоєння нових ринків, банківських продуктів і напрямів діяльності. Ризик економічних рішень оцінюється сподіваними втратами, що є наслідками цього рішення. Ступінь ризику вимірюється втратами (збитками), яких можна очікувати в разі реалізації цього ризику, а також ймовірністю, з якою ці втрати можуть статися. Коли ймовірність втрат висока, а розмір їх малий або навпаки - збитки малоймовірні, хоча й оцінюються як суттєві, то ризик вважається невисоким (малим). Отже, методи оцінки ризику, які формалізують процес вимірювання та розрахунків, мають визначати три основні компоненти ризику:

* розмір (величина) - сума можливих втрат;

* ймовірність настання негативної події;

* тривалість періоду впливу ризику.

Ймовірність настання певної події визначається за допомогою об'єктивних і суб'єктивних методів. Об'єктивні методи визначення ймовірності ґрунтуються на обчисленні частоти, з якою в минулому відбувалася ця подія. Це методи теорії ймовірностей, економічної статистики, теорії ігор та інші математичні методи [7; 185]. Суб'єктивні методи спираються на використання оцінок і критеріїв, сформованих на підставі припущень, власних міркувань і досвіду менеджера, оцінок експертів, суджень консультантів, порад консалтингової фірми та ін. Суб'єктивні методи застосовують тоді, коли ризики не піддаються кількісному вимірюванню - квантифікації.

Для оцінки величини фінансових ризиків банку в основному використовують три групи показників:

* статистичні величини (стандартне відхилення, варіація, дисперсія, коефіцієнт бета);

* непрямі показники ризиковості діяльності, обчислені, зазвичай, у формі фінансових коефіцієнтів за даними публічної звітності;

* аналітичні показники (індикатори), призначені для оцінки конкретного виду ризику (валютного, відсоткового, кредитного, інвестиційного, незбалансованої ліквідності та ін.) в процесі внутрішнього аналізу діяльності банку.

Оцінювання фінансових ризиків за допомогою методів статистичного аналізу є одним із найпоширеніших підходів до вирішення цього питання. Він ґрунтується на тому очевидному факті, що сукупна дія ризиків, на які наражається банк у процесі своєї діяльності, у підсумку відображається на зміні показників його дохідності (прибутковості), а це дає підстави трактувати варіацію (мінливість) доходів як узагальнюючий показник ризиковості підприємницької діяльності. За такого підходу класичними показниками ризиковості є стандартне відхилення, дисперсія або коефіцієнт b (бета), визначені за даними статистичної сукупності, сформованої зі спостережень за динамікою фінансових результатів діяльності банку впродовж кількох періодів. Стандартне (квадратичне) відхилення є одним із показників варіації статистичної сукупності, показує величину відхилень значень усіх конкретних спостережень від центра розподілу (середнього значення статистичної сукупності). Рівень взаємовпливу та щільність зв'язку між двома статистичними сукупностями характеризують коефіцієнти коваріації та кореляції, які розраховуються як для будь-яких пар показників (наприклад, показників дохідності банку та середньої дохідності ринку). Коефіцієнт бета (b) характеризує рівень дохідності окремого банку відносно дохідності ринку в цілому і розраховується як відношення коваріації показників дохідності банку та ринку до дисперсії дохідності ринку.

Зазначені статистичні показники дають уявлення про загальні тенденції розвитку та функціонування банківської установи, проте, вирішуючи питання про рівень їхньої адекватності реальній ризиковості діяльності банку, потрібно звернути увагу на кілька принципових моментів. По-перше, у вітчизняній практиці статистичні методи оцінювання банківських ризиків мають обмежене застосування за браком достатнього масиву історичної інформації (в ідеалі тривалість періоду, що аналізується, має становити 20-30 років), а також внаслідок впливу політичних ризиків, які статистичними закономірностями описати неможливо. Крім того, фінансові та політичні катаклізми 1990-х років не могли не відобразитися на діяльності українських банків, внаслідок чого екстраполяція результатів статистичного аналізу, найімовірніше, буде некоректною. По-друге, вимірювання ризиковості за допомогою статистичних показників прийнятніше для зовнішніх щодо банку суб'єктів аналітичного процесу - інвесторів, контрагентів, клієнтів, які оцінюють діяльність банку за його фінансовими результатами, а отже, на підставі ретроспективної інформації. Сам банк не може обмежитися констатацією подій, які вже сталися і вплинути на які неможливо (ризики реалізувалися і одержано певний фінансовий результат). Відтак менеджмент банку зацікавлений у тому, щоб передбачити та оцінити всі конкретні ризики, що призводять до варіабельності доходу. У такому разі статистичні показники великої користі не приносять, а тому в процесі внутрішнього аналізу їх доцільно використовувати лише як допоміжні індикатори ризику.

У процесі оцінювання ризиків вітчизняних банків найбільш вживаними та доступними для зовнішніх аналітиків залишаються непрямі показники ризиковості. Такими показниками можуть бути: мультиплікатор капіталу, рівень капіталізації, співвідношення власних і залучених коштів банку, залежність від міжбанківського кредитування, питома вага резервів на покриття кредитних ризиків в обсязі кредитного портфеля та ін. Основним методичним прийомом у процесі оцінювання ризику банку за допомогою непрямих показників є метод коефіцієнтів, а інформаційна база складається з даних фінансової звітності банків, статистичних даних та інших публічних (загальнодоступних) джерел інформації. Однак і цей підхід має певні обмеження і не гарантує об'єктивного оцінювання всіх ризиків, на які наражається той чи інший банк у процесі своєї діяльності, до того ж він заснований на ретроспективних даних. Зовнішні щодо банку суб'єкти ринку за браком об'єктивніших даних змушені задовольнятися непрямими показниками ризиковості. Менеджмент банку має можливість скористатися набагато ширшою інформаційною базою та застосувати вдосконалені підходи до оцінювання різних видів ризиків і прогнозування їхнього впливу на прибутковість банку. У цьому разі переходять від узагальнюючих показників ризиковості діяльності банку до оцінки кожного конкретного виду ризику, на який наражається банк у процесі свого функціонування. Вибір показників визначається економічною сутністю та специфікою того чи іншого виду ризику. Наприклад, для валютного ризику таким індикатором вважають величину відкритої валютної позиції банку, для кредитного - обсяг резерву на покриття можливих втрат від кредитних ризиків, для відсоткового - величину гепу (розриву між активами і пасивами банку, чутливого до зміни відсоткової ставки). Аналіз таких індикаторів в сукупності з урахуванням чинників зовнішнього середовища дає змогу прогнозувати вплив кожного з ризиків на діяльність банку, а відтак і приймати обґрунтовані управлінські рішення. Основу інформаційної бази для аналізу індикаторів банківських ризиків формують дані аналітичного бухгалтерського обліку, хоча за потреби можуть бути використані й інші інформаційні джерела. За такого підходу виникає питання адекватності бухгалтерських даних з погляду відображення ризиків в обліковій системі. Очевидно, облікова система може вважатися ефективною лише тоді, коли надана інформація об'єктивно відображає дійсність. Оскільки економічні ризики є об'єктивною реальністю, очевидною є необхідність їх відображення в бухгалтерському обліку. Важливо наголосити, що ризик не є об'єктом обліку, тобто власне економічний ризик, як імовірність здійснення тієї чи іншої події, не обліковується, а лише береться до уваги під час оцінювання об'єктів обліку та визначення їхньої реальної (справедливої) вартості.

Коли така об'єктивна реальність, як економічні ризики, не знаходить відображення в обліковому процесі, то вже один цей факт призводить до появи суттєвих розбіжностей між реальним фінансовим станом банку та бухгалтерською оцінкою цього стану, а також ставить під сумнів достовірність даних фінансової звітності. На усунення такої невідповідності спрямовані окремі методи та процедури міжнародних стандартів бухгалтерського обліку, перехід до яких відбувається і в нашій країні. Такі елементи МСБО, як принципи обачності, суттєвості, методи нарахування, резервів, оцінки, переоцінювання, а також процедури корегування фінансової звітності, дають змогу враховувати економічні ризики, відображати їх у бухгалтерській інформації, а отже, наблизити бухгалтерські оцінки до реальних.

Одним із важливих інструментів у процесі оцінювання та управління ризиками є аналіз сценаріїв - альтернативних варіантів, за якими можуть розвиватися події в майбутньому. Такий аналіз базується на оцінці періоду часу, впродовж якого банк наражається на конкретний вид ризику, а також ступеня впливу ризику та ймовірності його реалізації. Наявність ризику означає існування кількох сценаріїв, які відрізняються і за ймовірністю настання події, і за можливими наслідками. Самі сценарії мають бути описані та сформульовані на основі експертних оцінок, тобто суб'єктивними методами. Кількісні характеристики кожного з обраних сценаріїв визначаються із застосуванням об'єктивних методів (математичних, статистичних). У процесі управління банківськими ризиками виникають багатофакторні залежності з численними зворотними зв'язками, які не піддаються формалізації. Коли цим знехтувати, сутність процесу може настільки спотворитися, що буде дискредитовано саму ідею застосування формалізованого підходу. Кількісні методи, як засвідчує практика, дають змогу підвищувати ефективність управління ризиками в банківській справі лише до певної межі, а далі виникають невиправдані ілюзії і ризик зростає. На цьому етапі управлінського процесу порівнюють реальний і допустимий рівні ризиків. Це дає змогу визначити, які ризики і якою мірою може взяти на себе банк, а також з'ясувати, чи виправдає очікувана дохідність відповідний ризик.

Виправданий (допустимий) ризик розглядається як необхідний складник стратегії і тактики ефективного менеджменту. Під допустимим розуміють такий ризик, реалізація якого не загрожує життєдіяльності банку, а випадкові збитки менші за очікуваний прибуток і розмір спеціальних резервів, призначених для відшкодування можливих втрат. У такому разі ризик оцінюють, виходячи з розміру недоотриманого прибутку. Верхня межа допустимого ризику для банку обчислюється як сума сформованих резервів і розрахункового значення прибутку. Межі допустимого ризику кожний банк встановлює самостійно, керуючись власними міркуваннями та обраною стратегією управління.

Ризик, що є загрозливішим для банку порівняно з допустимим, називають критичним. Критичний ризик характеризується такими втратами, розміри яких перевищують резерви та очікуваний прибуток. Верхня межа критичного ризику визначається розмірами капіталу банку. У разі реалізації критичного ризику банк не лише не отримає прибутку, а й може втратити власні кошти, за рахунок яких компенсуються фінансові втрати.

Якщо можливі наслідки реалізації ризику сягають рівня вищого за критичну межу, то йдеться про катастрофічний ризик. Цей ризик призводить до банкрутства банку, його закриття та розпродажу активів. У широкому розумінні до категорії катастрофічних відносять ризик, пов'язаний з прямою загрозою для життя людей, екологічними катастрофами та ін.

Якщо фактичний ризик не перевищує межі допустимого, керівництво може обмежитися контролюючою функцією, аби не допустити зростання рівня ризиковості, тобто зразу перейти до останнього етапу управлінського процесу.

Якщо ж рівень реального ризику перевищує допустимі межі, необхідно його знизити, застосувавши відповідні методи управління. Відтак виникає проблема пошуку оптимальних методів управління, вибір яких великою мірою визначається видом ризику, а також особливостями та можливостями конкретного банку, загальним станом економіки, ступенем досконалості елементів інфраструктури фінансового ринку, законодавчим і нормативним середовищем країни.

2.2 Проблеми банківських ризиків: аналіз, оцінка, мінімізація та управління

Діяльність будь-якого банку пов'язана з певними ризиками і може супроводжуватися різними негативними проявами, несвоєчасне усунення яких призводить до суттєвих проблем. З огляду на це, керівництву банку слід постійно запобігати ймовірним ризикам, а в разі їх виникнення -- вживати невідкладних заходів, спрямованих на мінімізацію можливих втрат. Ризики, пов'язані з банківською діяльністю, повинні банками визнаватися, відстежуватися і контролюватися.

Найважливіша задача в цьому плані поставлена перед банківським наглядом. У нашій країні, з метою створення сприятливих умов для ефективної роботи банків, забезпечення подальшого розвитку, стабільності і надійності банківської системи, захисту інтересів вкладників банків, підвищення рівня конкуренції серед них, банківський нагляд і регулювання діяльності банків відповідно до чинного законодавства здійснює центральний банк держави.

Завдання і функції банківського нагляду визначаються завданнями і функціями Національного банку України стосовно проведення єдиної державної політики у галузі грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової одиниці, організації міжбанківських розрахунків, координації діяльності банківської системи в цілому. Служба банківського нагляду Національного банку України, створена у травні 1992 року, за минулий період розробила ряд документів, які склали методологічну базу регулювання діяльності банків.

Щоквартально банківський нагляд підводить підсумки діяльності комерційних банків України, які затверджуються постановами Правління Національного банку України. Банківським наглядом Національного банку України проводяться інспекції установ банків, за підсумками яких приймаються відповідні рішення щодо застосування до них адекватних заходів впливу. Впроваджено проведення рейтингу комерційних банків за загальноприйнятою у світі системою CAMEL. За звітними даними банків невпинно проводиться щоденний та щомісячний контроль за дотриманням ними показників економічних нормативів. Одночасно вдосконалюється сама система економічних нормативів, враховуючи матеріали Базельського Комітету з питань нагляду і регулювання діяльності банків та світову практику наглядової діяльності i контролю за додержанням цих нормативів.

З 1996 року започаткована система особливого нагляду за проблемними банками, створено окремий підрозділ в структурі Національного банку України для здійснення такого нагляду, визначені ознаки проблемних банків та методи їх раннього виявлення, впроваджується адекватний порядок роботи з проблемними банками.

Враховуючи необхідність вдосконалення та подальшого розвитку системи нагляду і регулювання діяльності комерційних банків, підвищення рівня повноважень банківського нагляду, зокрема, в частині застосування санкцій, з метою проведення скоординованої, зваженої і послідовної політики банківського нагляду, прогнозування і своєчасного реагуванню на зміни, які відбуваються у банках України, Правління Національного банку України систематично вживає заходи стосовно поліпшення роботи банківського нагляду.

Найважливішою складовою частиною наглядового процесу є наявність у банківського нагляду повноважень щодо розробки і застосування пруденційних правил та вимог по контролю за ризиками, включаючи вимоги щодо:

* достатності капіталу банку;

* створення резервів для відшкодування можливих втрат за позиками;

* концентрації активів;

* ліквідності;

* управління ризиками і систем внутрішнього контролю.

Зазначені пруденційні правила і вимоги мають якісний або кількісний характер. Їх мета полягає в тому, щоб обмежити ступінь ризику, якому піддають себе банки під час проведення операцій. Ці правила і вимоги зовсім не підміняють собою рішення керівництва банків, а, навпаки, забезпечують проведення банківських операцій відповідним чином. Динамічний розвиток банківської справи вимагає, щоб банківський нагляд регулярно переглядав свої пруденційні правила і вимоги, здійснював оцінку, до якої міри вони зберігають свою актуальність та розробляв нові положення.

2.2.1 Управління банківськими ризиками

В сучасних умовах розвитку ринкових відносин банківський нагляд має бути превентивним, інтегрованим, постійним і базуватися на визначенні ризиків в діяльності банків. Крім того, він зосереджуватиметься на врахуванні майбутніх фінансових результатів банків, замість того, щоб опиратися лише на 'історичну' (минулу) фінансову інформацію для здійснення оцінки надійності і стабільності банків. Іншими словами, банківський нагляд має опиратися на наглядову модель, що включає такі ключові принципи:

* чітке дотримання наглядової поетапної політики стосовно банківського ризику:

а) виявлення ризику,

б) визначення його розміру,

в) контроль за ризиком,

г) проведення заходів щодо його зменшення;

* повна інтеграція процесів виїзного нагляду, безвиїзного контролю і системного аналізу з одночасним удосконаленням методів контролю;

* раціоналізація методів і форм збирання інформації, оцінки фінансових результатів та якості керівництва в банках;

* створення оптимальних умов для здійснення аналізу діяльності банків, який базується на визначенні співвідношення між ризиком і доходністю ринків капіталу, валютних позицій та операцій, а також позицій і операцій з похідними фінансовими інструментами;

* впровадження автоматизованої інформаційної бази даних банківського нагляду і системи раннього реагування на банківські проблеми і ризики;

* реалізація всебічної програми підготовки кадрів для посилення їх здатності запроваджувати нові політику і підходи.

З метою переходу на зазначену наглядову модель органи банківського нагляду багатьох країн світу проводять роботу щодо модернізації всіх аспектів здійснення банківського нагляду за основними принципами Базельського Комітету з питань нагляду і регулювання діяльності банків.

Це включає критичну оцінку і поліпшення наступних ключових моментів:

* організаційна структура і політика банківського нагляду;

* наявність адекватної законодавчої основи проведення банківського нагляду;

* вдосконалення процедур виїзного інспектування;

* безвиїздний нагляд і аналітичні системи;

* інтеграція вихідних даних всіх напрямів банківського нагляду для вжиття до банків виправних заходів;

* використання автоматизованої бази даних і пов'язаних з нею інструментів;

* постійна система підготовки кадрів банківського нагляду для оволодіння ними нових технологій.

Банківський нагляд постійно здійснює контроль за банками стосовно того, щоб їх керівництво у процесі управління банківськими ризиками враховувало такі принципи:

* банки, оскільки використовують при здійсненні банківських операцій не тільки власні, а й залучені кошти, мають намагатися уникати ризиків навіть інтенсивніше, ніж інші суб`єкти господарювання;

* ризики банків безпосередньо пов`язані з ризиком їхніх клієнтів;

* рівень банківських ризиків постійно змінюється під впливом динамічного розвитку економічного оточення;

* усі види банківських ризиків взаємопов`язані.

Банківськими ризиками можна і потрібно свідомо управляти. Їх величина оцінюється і розраховується за допомогою статистичних і математичних методів, теорії ймовірностей, експертних оцінок та практичного досвіду. Мета процесу управління ризиками полягає в обмеженні чи мінімізації їх рівня. Процес управління банківськими ризиками складається з трьох основних етапів:

1-й: усвідомлення наявності ризиків, визначення причин їх виникнення та ризикових сфер;

2-й: обчислення величини ризиків за допомогою кількісних методів;

3-й: мінімізація ризиків шляхом використання відповідних методів.

Сфера управління банківськими ризиками ні в якому разі не може бути автономною. Рішення стосовно допустимих рівнів банківських ризиків необхідно приймати у взаємозв'язку з іншими напрямками діяльності менеджменту, зокрема з управлінням прибутковості банку. Між рівнем ризиків і рівнем прибутків існує пряма залежність. Вищий рівень ризиків надає потенційні можливості отримання підвищеного прибутку, але не виключає і можливості різких втрат. Мінімізація рівня ризиків дає змогу отримати невисокий, але стабільний прибуток. Отже балансування між прибутковістю та рівнем ризиків, пошук оптимального їх співвідношення розглядається як одна з важливих і складних задач, що постають перед банком.

Узагальнюючи підходи до вирішення проблеми “рівень ризиків - рівень прибутку”, можна вирізнити дві основні моделі управління банківськими ризиками. Перша модель максимізує прибуток при обмеженні рівня ризиків встановленням максимально допустимого його значення. При цьому використовуються незбалансовані підходи до управління активами і зобов`язанями банку, стратегії нехеджування ризиків. Цільовою функцією другої моделі є мінімізація ризику, а обмеженням - вимога утримання показників прибутковості на певному рівні, не нижчому за заданий. Така модель використовується, якщо основною метою є стабілізація результатів. Це досягається за допомогою збалансованих методів управління активами і зобов`язаннями та стратегії хеджування ризиків.

Існуюче у світовому досвіді економічне регулювання банківських ризиків має в основному посередній характер впливу і не допускає встановлення прямих заборонів або лімітів для банків [57; 124].

Вирізняються три основні групи економічних методів регулювання:

* нормативні, коли розміри обмежень або пільг, які вводяться, пов`язані з кількісними характеристиками операцій, що регулюються;

* коригуючі, яким притаманні оперативність і можливість стимулюючого впливання;

* податкові.

Національному банку України найбільш притаманне використовування нормативних та коригуючи методів, в той час як податкові - типові для фінансових органів. Використовуються різні методи при застосуванні тих чи інших видів державного регулювання банківської діяльності. В економічній літературі існують різноманітні критерії класифікації видів регулювання діяльності комерційних банків. Заслуговують на увагу розробки з цього питання Б. Рудольфа, які покладені в основу схеми 3 (Додаток 2).

Превентивні заходи впливають на недопущення можливих негативних наслідків тієї чи іншої економічної ситуації (наприклад, системної кризи, неплатежів тощо). До превентивних заходів можливо віднести:

* вимоги до розміру та структури капіталу банку;

* вимоги до ліквідності банку;

* диверсифікацію банківських ризиків (максимальний розмір позики на одного позичальника та інші види диверсифікації);

* обмеження операцій, що виконуються.

Для зниження банківських ризиків встановлюються обмеження на деякі види діяльності комерційних банків або на окремі види активних операцій. Так, доволі часто обмежується право банків на безпосереднє володіння нерухомістю у зв`язку з високим ризиком та низьким рівнем її ліквідності. У ряді країн банкам не дозволяється мати цінні папери підприємств, вартість котрих зазнає впливу великих коливань. Також існують обмеження прав гарантування на розміщення окремих цінних паперів або на надання кредитів особам, які мають доступ до конфіденційної інформації [58; 43].

Протекційні засоби виступають способами захисту від вже існуючої загрозливої ситуації для банку, яка може спричинити його неплатоспроможність або банкрутство, тобто за допомогою цих заходів здійснюється захист банків та їх клієнтів від можливих наслідків фінансових труднощів. До цього виду регулювання можливо віднести наступні заходи:

* створення та функціонування Фонду гарантування вкладів фізичних осіб;

* формування банками резервів для відшкодування можливих втрат за позиками та іншими активами;

* рефінансування комерційних банків центральним банком держави;

* цільова допомога інших державних органів тощо.

Протекційні заходи передбачають використання різних видів резервів, фондів або інших засобів, які носять цільовий характер. В залежності від окремого банку і конкретної ситуації можуть використовуватись договірні дії, зокрема, підтримка державними органами окремих банків у вигляді рефінансування, надання гарантій, купівлі їх акцій тощо.

Фактична дія превентивних заходів реалізується шляхом затвердження норм, що обов`язкові до виконання. В свою чергу норми поділяються на функціональні та інституційні і призначені для регулювання банківських ризиків. Функціональні норми мають визначене цифрове значення і можуть носити загальний або селективний характер. Так, за допомогою селективних норм визначаються коефіцієнти ризику по окремим операціям банку, а загальні норми впливають на кредитний ринок взагалі. Інституційні норми відображають у відносних величинах організаційні питання, визначення цілей кредитування, операційну діяльність, порядок проведення ревізій тощо.

Вищеназвані способи регулювання банківської діяльності тісно пов`язані між собою та доповнюють один одного. Так, протекційні заходи підвищують довіру вкладників до банківської системи, впливають на стабільність макроекономічних показників економіки. Превентивні заходи забезпечують ефективність перших.

2.2.2 Управління кредитним ризиком

Найважливішим елементом пруденційного (зваженого) банківського нагляду є оцінка політики, практики і процедур банку, пов'язаних з наданням кредитів і розміщенням інвестицій, а також повсякденного управління портфелями кредитів і інвестицій.

Банківський нагляд має бути впевнений в тому, що процеси кредитування і інвестування в конкретних банках є об'єктивним по характеру і заснований на зважених, розумних принципах. Наявність обачної, відображеної в письмовій формі політики кредитування, схвалення кредитів і адміністративної процедури, відповідна кредитна документація - все це необхідне для управління кредитними операціями банку. Кредитування і інвестування повинні засновуватися на обачних стандартах гарантій розміщення кредиту, які схвалюються правлінням банку і доводяться до відома всіх співробітників, що займаються кредитуванням, а також до всього персоналу банку. Також важливо для банківського нагляду пересвідчитися в тому, що рішення банку про надання кредитів приймається за умови відсутності конфлікту інтересів і неприйнятного тиску з будь-якої сторони. У банків також має бути добре відпрацьована процедура моніторингу за поточними кредитними відносинами, включаючи моніторинг фінансового положення позичальників. Ключовим елементом будь-якої інформаційної управлінської системи банку повинна бути база даних, що містить необхідну інформацію про стан кредитного портфеля банку.

Наступне питання, яке потребує щільної уваги, пов`язано з регулюванням банківських ризиків при кредитуванні банками своїх інсайдерів, тобто споріднених щодо банку осіб (фізичних або юридичних), які мають ту чи іншу можливість впливати на діяльність банку. Існуючий норматив визначає максимальний розмір кредитів та інших зобов`язань, наданих одному інсайдеру.

Як свідчить практика, значну частину проблемних кредитів, наданих банками, займають саме позики інсайдерам, тому цілком логічно обмежити можливість надання цієї категорії кредитів. Проте такий підхід має дві основні проблеми:

1. Можливість точного визначення належності позичальника до категорії “інсайдера” як самим банком, так і банківським наглядом. Інструкція “Про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків” вимагає врахування не лише прямих взаємовідносин між банком та інсайдерами, а також опосередкованих (що цілком виправдано), але відсутність доступної інформаційної бази та можливість юридичних змін у процесі функціонування наданого кредиту роблять цю роботу невиправданою та марною витратою часу і коштів.

2. Доцільність глобального обмеження кредитування інсайдерів. Ризик, як правило, виникає у випадках, коли стосунки відбуваються на пільгових по відношенню до інших клієнтів умовах. А якщо банк вивчив фінансовий стан свого акціонера, визначив його задовільним, отримав під забезпечення достатню кількість високоліквідних матеріальних цінностей та надав позику під звичайний для даної категорії кредитів відсоток? Певна річ, в такому випадку, ризик банку не вище, ніж при кредитуванні звичайного клієнта. Отже, якщо банк виконує по відношенню до такого позичальника усі пруденційні норми (як внутрішні, так і вимоги банківського нагляду), то 'зацікавлений' клієнт або інсайдер може розглядатися як звичайний, і тому особливі вимоги щодо обсягу кредитування можуть і не встановлюватися.

Якщо спробувати об`єднати зазначені проблеми, то їх впровадження, на перший погляд, призведе до ще більшого ускладнення розрахунку цього нормативу, але якщо банку надати можливість аргументованого права визначення належності того чи іншого клієнта до групи інсайдерів при кредитуванні, то це сприятиме підвищенню якості аналітичної роботи як самих банків, так і банківського нагляду.

Щодо методів зниження кредитного ризику комерційного банку, то їх можна поділити на дві групи: зовнішні та внутрішні.

У разі застосування зовнішніх способів зниження кредитного ризику банк прагне перерозподілити ризик, перекладаючи його частини на інших суб'єктів чи об'єкти. Найпоширенішими зовнішніми способами зниження кредитного ризику комерційного банку є застава, гарантія (порука) та страхування.

Сенс застави в тому, що вразі невиконання позичальником забезпеченого заставою зобов'язання банк має право повернути собі борг за рахунок коштів, отриманих від реалізації заставленого майна, маючи при цьому пріоритет перед іншими кредиторами. Відтак, застава як спосіб зниження кредитного ризику - це, по-перше, конкретизація та посилення права кредиторської вимоги, а по-друге, -- право на перевагу [18; 13]. Для договору застави характерна підпорядкованість чинності основного боргового зобов'язання: якщо воно з якихось причин виявиться недійсним, то й договір застави також не спричинить ніяких правових наслідків.

Гарантія (порука) -- це зобов'язання гаранта (поручителя) перед кредитором боржника (позичальника) відповідати за виконання боржником свого зобов'язання у повному обсязі або частково. Гарантія (порука) як спосіб зниження кредитного ризику у вітчизняній практиці має три основні специфічні риси: підпорядкованість відповідальності гаранта (поручителя) чинності основного боргу; однорідність основного та додаткового боргових зобов'язань; виникнення ще одного боржника без втрати попереднього (першочергового) і без зміни кредитора за основним зобов'язанням. За допомогою гарантії (поруки) банк фактично перерозподіляє ризик, у такий спосіб зменшуючи його.

Ще одним зовнішнім способом зниження кредитного ризику є страхування. Його суть полягає у повній передачі ризику страховій установі.

Кредитний ризик за допомогою страхування можна зменшувати двома способами. Перший полягає у тому, що позичальник укладає зі страховою компанією договір про страхування своєї відповідальності за непогашення кредиту, тобто страхувальником є позичальник. У другому випадку страхувальником є кредитор (банк), страхуючись від кредитного ризику.

Суть внутрішніх способів зниження кредитного ризику комерційного банку полягає в самострахуванні банком можливих втрат. Основними внутрішніми способами є лімітування, диверсифікація та створення резервів.

Лімітування -- це встановлення ліміту, тобто граничних сум здійснюваних кредитних операцій. Як приклад, можна навести нормативи кредитного ризику, встановлені Національним банком України для комерційних банків: максимальний розмір ризику на одного позичальника; норматив 'великих' кредитних ризиків; норматив максимального ризику на одного інсайдера; норматив максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам. Лімітування спрямоване на обмеження зважених кредитних ризиків (ризиків у грошовому вираженні) комерційного банку.

Диверсифікація -- найпростіший та універсальний метод зниження портфельного кредитного ризику. Вона передбачає: диверсифікацію позичальників за галузями; диверсифікацію кредитів за розмірами, строками, видами відсоткових ставок; диверсифікацію способів забезпечення повернення кредитів. Депозитний ризик комерційного банку -- це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості переведення розрахункового або поточного рахунку до іншого банку чи дострокового вилучення вкладу. За міру (ступінь) депозитного ризику можна взяти один із коефіцієнтів нестабільності депозитів

Кх = (Сума достроково знятих депозитів терміном t) / (Загальна сума депозитів терміном t);

К2 = (Кількість достроково знятих депозитів терміном t) / (Загальна кількість депозитних договорів, укладених на термін t).

Щодо методів зниження депозитного ризику, то найефективнішими з них є диверсифікація вкладників та лімітування, тобто встановлення граничної суми вкладу.

2.2.3 Валютний ризик при кредитуванні

При наданні кредитів в іноземній валюті, крім кредитного ризику, який завжди присутній при кредитуванні, незалежно від того, в якій валюті надається кредит, має місце також і валютний ризик.

Валютний ризик - можливість втрат, пов`язаних із зміною курсів іноземних валют. При цьому ризик кредитної угоди визначається зміною валютного курсу на майбутній потік платежів в погашення заборгованості за кредитом.

Уповноважені банки при здійсненні кредитування в іноземній валюті покладають, як правило, валютний ризик на позичальника. Наприклад, за кредитною лінією ЄБРР для розвитку малих і середніх підприємств валютний ризик несуть безпосередні одержувачі кредитів [14; 17]. У зв`язку із погіршенням ситуації на грошово-кредитному ринку, яка призвела до підвищення курсу долару США, ряд підприємств-позичальників відчули на собі його негативний вплив. Враховуючи, що вартість кредиту у гривневому еквіваленті значно збільшилася, відповідно і потреба у гривні для купівлі іноземної валюти для погашення заборгованості за кредитом (у порівнянні з графіком повернення кредиту) також зросла.

Уповноважені банки самостійно оцінюють та приймають рішення щодо зниження валютного ризику при кредитуванні. При цьому, якість оцінки валютного ризику залежить від компетенції та професіоналізму працівників банку. З метою досягнення мінімізації валютного ризику, пов`язаного з коливанням курсів валют, уповноважені банки мають застосовувати різні методи страхування (управління) валютних ризиків. Суть основних методів управління зводиться до того, щоб здійснити валютообмінні операції до того, як виникне несприятлива зміна курсу, або компенсувати втрати від такої зміни за рахунок угод з валютою, курс якої змінюється в протилежному напрямку. Комерційні банки можуть здійснювати це через форвадні угоди, операції типу «своп», опціонні угоди, фінансові ф'ючерси тощо. Для зниження валютного ризику комерційний банк може використовувати такі прийоми:

1. Надання позички в одній валюті з умовою її погашення в іншій з урахуванням форвардного курсу, зафіксованого в кредитному договорі - такі заходи дають змогу банку застрахуватися від можливого падіння курсу валюти, в якій надано кредит.

2. Хеджування за допомогою деривативів (форвардних контрактів, ф'ючерсів, опціонів).

3. Диверсифікація коштів банку в іноземній валюті - суть цього методу зниження валютного ризику полягає у здійсненні операцій не з однією, а з кількома валютами, які не є корельованими.

4. Страхування валютного ризику, що передбачає передачу банком усього ризику страховій компанії.

5. Визначення оптимальної структури загальної відкритої валютної позиції, яка забезпечує мінімальний ризик.

Враховуючи загострення ситуації на грошово-кредитному ринку та з метою підтримки ліквідності банків, зменшення валютних ризиків, що виникають при кредитуванні, Національний банк України прийняв ряд попереджуючих заходів. Серед них: обмеження кредитування в іноземній валюті уповноваженими банками суб`єктів господарювання придбанням тільки товарів критичного імпорту (які ввійшли до переліку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27.07.98 № 1145), зменшення загальної суми кредитів в іноземній валюті розміром, що не перевищує 20% кредитного портфелю банку. Крім того, рекомендовано комерційним банкам утримуватися від активних операцій, особливо по приросту кредитних вкладень та надання міжбанківських кредитів.

2.2.4 Ризик у зовнішньоекономічній діяльності

Ризик при зовнішньоекономічній діяльності - це можливість однієї із сторін в певній угоді (торговельній, фінансовій або кредитній) понести збитки в зв`язку зі зміною паритету, курсу або купівельної спроможності валюти контракту. Масштаби ризику, пов`язаного з падінням купівельної спроможності валюти, залежать від розриву в часі між моментом укладання контракту і моментом здійснення самого платежу. Даний вид валютного ризику має суттєве значення в основному при підписанні кредитних договорів і є одностороннім, оскільки в умовах інфляції збитки виникають лише у продавців (кредиторів). Валютний ризик, який виникає внаслідок зміни курсів валют в даний період, може мати місце не тільки по відношенню до продавців, але і до покупців. Імпортер або боржник несе збитки, якщо зростає курс валюти контракту, оскільки для її купівлі він має заплатити більшу кількість національної валюти. Експортер або кредитор програє при падінні курсу валюти контракту, оскільки він отримає меншу суму в національній валюті.

Для запобігання вказаних ризиків банки включають до угод з іноземними контрагентами такі умови, які дозволили їм уникнути збитків в зв`язку з падінням вартості валютної виручки при вивозі товарів за кордон або підвищенні курсу валюти платежу при імпорті.

Існує декілька методів страхування валютних ризиків, зокрема, на основі взаємної домовленості між учасниками угоди, коли один з учасників виконує односторонні дії, або це пов`язано з проведенням відповідних операцій банками та страховими компаніями. На практиці за звичай застосовуються захисні застереження - умови, які входять на договірній основі до контракту або угоди. Найбільш простим способом зберегти валютні надходження від знецінення через падіння курсу валюти - це внесення до зовнішньоекономічного контракту валютного застереження, яке передбачало б зміну суми платежу та ціни товару з урахуванням зміни курсу якоїсь стабільної валюти по відношенню до валюти платежу. Непрямою формою такого застереження є фіксація ціни товару в більш сильній валюті при платежах в більш слабких валютах. Пряме валютне застереження має застосовуватися у випадку спів падіння валюти контракту і валюти платежу. Експортери наполягають на її застосуванні у випадку, коли валюта розрахунку має тенденцію до зниження. Застосовуються також індексні застереження - сума платежу залежить від певного індексу цін. Дане застереження може врятувати продавця (експортера) від зниження купівельної спроможності валюти, яку він отримує за контрактом, але не від змін її курсу. Існує також застереження про перегляд ціни, яка включається до контракту у випадку, коли продавець хоче забезпечити собі захист від валютного ризику, а покупець не йде на внесення до контракту будь-якого іншого застереження. Дане застереження одностороннє за своїм характером, оскільки перегляд ціни можливий лише у випадку зниження курсу валюти, але не його підвищення. Імпортер може погодитися з вимогами експортера або відмовити йому. Якщо між контрагентами не буде досягнуто домовленості, то експортер може анулювати угоду без будь-якої компенсації імпортеру. В міжнародній практиці використовується також мультивалютне застереження, тобто сума платежу ставиться у залежність від зміни курсів декількох валют). Це застереження буває двох видів - на базі середньоарифметичного процента відхилення курсів вказаного переліку валют або на базі змін їх умовного середньоарифметичного курсу. Більш доцільним є перший вид застереження, оскільки він забезпечує певну пропорційність змін курсів валют. Для спрощення перерахування використовують курси декількох провідних валют світу. На практиці також застосовуються товарообмінні угоди або зустрічні закупки. При цьому в контракті фіксується еквівалент товарів, якими обмінюються (на базі світових цін), а різниця, що іноді виникає, покривається оплатою в валюті. При застосуванні комбінованого валютно-товарного застереження сума платежу регулюється з урахуванням змін валютних курсів і товарних цін. У випадку їх руху в одному напрямку сума буде змінена з урахуванням найбільшого проценту відхилення, а якщо в різних напрямках - розмір платежу перераховується з урахуванням маржі між відхиленнями курсів та цін. Одним із методів страхування валютних ризиків, який застосовується великими компаніями, є регулювання валютної позиції за контрактами з тим, щоб вона була закрита. Наприклад, якщо у суб`єкту зовнішньоекономічної діяльності превалює експортна або імпортна орієнтація, то ризик можна скоротити, укладаючи контракти в різних валютах, у котрих динаміка зміни курсу має протилежні тенденції. Однак цей метод ефективний тільки за умови, що компанія має широкі зовнішньоекономічні контакти. Що стосується форм розрахунків за зовнішньоекономічними контрактами, то в міжнародних розрахунках суб`єкти зовнішньоекономічної діяльності України застосовують документарний акредитив, інкасо та переказ [21; 97]. Діяльність українських банків в сфері міжнародних розрахунків направлена на удосконалення якості обслуговування зовнішньоекономічних угод клієнтів і банків-кореспондентів, зокрема, здійснюючи розрахунки за документарними формами, банки сприяють зменшенню ризиків за зовнішньоекономічними операціями, збільшенню грошових потоків, залученню нової клієнтури, більш надійному фінансуванню та зміцненню зв`язків із закордонними банками.

2.2.5 Управління ринковим, процентним, операційним, функціональним та іншими ризиками

Банківський нагляд повинен щоденно мати впевненість в тому, що банки з необхідною точністю оцінюють і адекватно контролюють ринкові ризики. У разі необхідності можна створити спеціальну «подушку» капіталу на покриття цінових ризиків, яким схильний банк, - особливо ризиків, пов'язаних з комерційними операціями. Ще одним важливим кроком в справі зміцнення надійності фінансових ринків є дисципліна, дотримання якої пов'язане з виконанням вимог до капіталу банків. Повинні також існувати в банках розроблені якісні і кількісні стандарти управління ринковим ризиком. Банківському нагляду потрібно також пересвідчитися в тому, що керівництво банку встановило відповідні ліміти і забезпечує адекватний внутрішній контроль над своїми операціями у іноземній валюті. У разі збільшення ринкових ризиків, передусім, слід ужити таких заходів:

1. Удосконалити процедуру менеджменту ринкових ризиків і відповідні інформаційні системи управління.

2. Зміцнити опірність банку валютному, процентному та іншим ризикам.

3. Установити чи переглянути діючі ліміти (з метою обмеження ризику їх доцільно встановлювати не щодо окремої операції, а щодо клієнта).

Зауважимо, що всі коригуючи заходи мають бути включені до відповідного загального плану дій. Це сприятиме їх узгодженості та спрямованості на чітко визначений кінцевий результат.

Банківський нагляд систематично стежить за тим, яким чином банки контролюють процентний ризик, що передбачає ефективний моніторинг з боку спостережної ради і керівництва банку, наявність адекватної політики і процедур з управління ризиком, системи виміру ризику. У доповнення до цього банківський нагляд має отримувати від банків достатню і своєчасну інформацію, що дозволяє оцінити рівень процентного ризику. Ця інформація повинна враховувати низку термінів платежу і валют, що є в портфелі банку, а також інші чинники. Основними методами зменшення процентного ризику комерційного банку є управління гепом, імунізація портфеля (приведення у відповідність середньозваженої модифікованої дюрації активів та середньозваженої модифікованої дюрації пасивів банку), а також похідні інструменти [41; 48]. Кожен із похідних інструментів використовується, щоб знизити специфічним чином відсотковий ризик, зафіксувати відсоткову ставку за запозиченнями або вкладеннями, а також для регулювання співвідношення запозичень і вкладень за фіксованою та плаваючою процентними ставками у портфелі комерційного банку. Крім того, процентний ризик банку можна зменшувати за допомогою страхування, яке передбачає повну передачу відповідного ризику страховим компаніям.

Керівна ланка банку повинна вести політику по управлінню операційним ризиком або по зниженню гостроти цього ризику (наприклад, за допомогою страхування або планування інших заходів на випадок непередбачених обставин) та розробити і втілювати в життя адекватні заходи стосовно поновлення ділової діяльності всіх систем банку.

Щодо методів зниження функціональних ризиків, то основним серед них є розвиток внутрішнього аудиту, вдосконалення документообігу, розробка внутрішніх методик і техніко-економічного обґрунтування окремих операцій, а також продумане ресурсне (фінансове, матеріально-технічне, кадрове) забезпечення своїх операцій.

Стандарти управління іншими ризиками набувають все більшу важливість по мірі того, як зростає складність фінансових інструментів і техніка оцінки ризиків. Більш того, вплив нових технологій на банківський ринок наполегливо вимагає від багатьох з банків здійснювати повсякденний моніторинг за портфелями операцій і швидко коректувати ступінь ризику з урахуванням ринкових потреб і інтересів клієнта. У цих умовах керівництву банку, інвесторам і, зрозуміло, банківському нагляду потрібна правдива інформація відносно ризикових позицій банку, причому вона повинна бути коректною, вичерпною і надаватися на своєчасній основі. Банківський нагляд сприяє цьому процесу, заохочуючи і зміцнюючи продуману банківську політику і вимагаючи введення банками процедур, які забезпечують наявність такої інформації.

2.3 Облік економічних ризиків банком

2.3.1 Облік спеціального резерву під можливі втрати банків за кредитними операціями

Банки з метою визначення реального результату їхньої діяльності, а також для захисту інтересів кредиторів та вкладників формують спеціальний резерв під можливі втрати банків за кредитними операціями.

Резерв під кредитні ризики банки створюють для відшкодування можливих втрат за всіма видами кредитних операцій у національній та іноземних валютах.

Не здійснюється формування резерву за: бюджетними кредитами; кредитними операціями між установами в системі одного банку; операціями фінансового лізингу, якщо об'єктом цих операцій є нерухоме майно; за коштами, що розміщені банком на умовах субординованого боргу; за позабалансовими зобов'язаннями з кредитування, за якими банк не повинен надавати кошти за першою вимогою контрагента.

При консорціумному кредитуванні резервуванню в провідному банку підлягає тільки та частина кредиту, що надана безпосередньо цим банком.

Спеціальний резерв під кредитні ризики поділяється на резерви під стандартну та нестандартну заборгованість за кредитними операціями.

Резерви під нестандартну заборгованість формуються за кредитними операціями, класифікованими як: 'під контролем', 'субстандартні', 'сумнівні', а також 'безнадійні'.

Резерв під кредитні ризики використовується лише для покриття збитків за непогашеною позичальниками заборгованістю за кредитними операціями за основним боргом, стягнення якої є неможливим.

Формування резервів банки здійснюють щомісяця в повному обсязі незалежно від розміру їх доходів за групами ризику відповідно до сум фактичної кредитної заборгованості станом на перше число місяця, наступного за звітним.

Слід зазначити, що порядок формування резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків розглянуто із врахуванням постанови Правління НБУ № 411 від 27.08.04р.

Для обчислення обсягу резерву під кредитні ризики банк повинен проаналізувати кредитний портфель за кожною кредитною операцією. Класифікація кредитного портфеля здійснюється за такими критеріями:

* оцінка фінансового стану позичальника;

* стан обслуговування позичальником кредитної заборгованості за основним боргом та процентами;

* рівень забезпечення кредитної операції.

Критерії оцінки фінансового стану позичальника розробляються кожним банком самостійно на підставі вимог Положення «Про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків».

Оцінку фінансового стану позичальника з урахуванням поточного стану обслуговування позичальником кредитної заборгованості банк здійснює під час укладання кредитного договору для:

* банків - не рідше ніж один раз на місяць;

* інших юридичних осіб - не рідше ніж один раз на три місяці;

* фізичних осіб - періодичність оцінки їх фінансового стану визначається банками самостійно, але не рідше ніж один раз на рік.

Якщо обслуговування кредитної заборгованості відбувається із простроченням або пролонгацією, то оцінка фінансового стану позичальника-фізичної особи має здійснюватися постійно (щомісяця або щокварталу) протягом періоду несвоєчасного погашення боргу, крім випадків, пов'язаних з поважними причинами (документально підтверджені факти відрядження, хвороба тощо).

За результатами оцінки фінансового стану позичальників здійснюється їх розподіл за класами.

Оцінку стану обслуговування боргу банки зобов'язані здійснювати щомісяця.

Відповідно до стану погашення позичальником-юридичною особою кредитної заборгованості за основним боргом та процентами на підставі кредитної історії позичальників та їх взаємовідносин з банком обслуговування боргу вважається:

* «добрим» - якщо заборгованість за кредитом і проценти (комісії та інші платежі з обслуговування боргу) за ним сплачуються у визначені строки або з максимальною затримкою до 7 календарних днів; або кредит пролонговано без зниження класу позичальника та проценти за ним сплачуються у визначені строки, або з максимальною затримкою до 7 календарних днів; або кредит пролонговано із зниженням класу позичальника до 90 днів та проценти за ним сплачуються у визначені строки або з максимальною затримкою до 7 календарних днів;

* «слабким» - якщо заборгованість за кредитом прострочена від 8 до 90 днів та проценти за ним сплачуються з максимальною затримкою від 8 до 30 днів; або кредит пролонговано із зниженням класу позичальника на строк від 91 до 180 днів, але проценти сплачуються в строк або з максимальною затримкою до 30 днів;

* «незадовільним» - якщо заборгованість за кредитом прострочена понад 90 днів; або кредит пролонговано із зниженням класу позичальника понад 180 днів.

За наведеними вище критеріями здійснюється класифікація кредитного портфеля за ступенем ризику та визначається категорія кожної кредитної операції: «стандартна», «під контролем», «субстандартна», «сумнівна» чи «безнадійна», що зображена у таблиці 1 (Додаток 3).

Загальна заборгованість за кредитними операціями становить валовий кредитний ризик для кредитора.

При визначенні чистого кредитного ризику для розрахунку резерву сума валового кредитного ризику за кожною кредитною операцією окремо може зменшуватися на вартість прийнятного забезпечення (гарантій та застави майна і майнових прав) або об'єкта фінансового лізингу (рухомого майна).

Сума забезпечення та об'єкта фінансового лізингу береться до розрахунку резервів під кредитні ризики з урахуванням коефіцієнтів залежно від категорії кредитної операції (табл. 2, додаток 4).

За безнадійними кредитами банк формує резерв на всю суму боргу за кредитом незалежно від наявності застави.

При розрахунку чистого кредитного ризику не враховується застава, предметом якої є акції, випущені банком-кредитором.

При обчисленні чистого кредитного ризику за кредитами, що надані під заставу майнових прав на грошові депозити позичальника або поручителя, враховується вартість застави в розмірі 100% за умови передання цих коштів в управління банку на строк дії кредитного договору.

Періодичність і порядок перевірки стану заставленого майна визначаються у внутрішніх положеннях банку залежно від виду та якості забезпечення. Ураховуючи зміни кон'юнктури ринку, банкам рекомендується щокварталу та у разі кожної пролонгації кредитного договору здійснювати перевірку стану заставленого майна і за потреби переглядати його вартість. Якщо банк не здійснює перевірку стану заставленого майна, а також якщо відсутні документи, що засвідчують наявність і стан забезпечення, то банк зобов'язаний формувати резерв під кредитні ризики на всю суму основного боргу.

На підставі класифікації валового кредитного ризику та врахування прийнятного забезпечення або об'єкта фінансового лізингу (рухомого майна) банк визначає чистий кредитний ризик за кожною кредитною операцією і зважує його відповідно до встановленого коефіцієнта резервування (табл. 3, додаток 5). З метою реальної оцінки доходів і визначення розміру регулятивного капіталу банки зобов'язані формувати резерви незалежно від їх фінансового стану (прибуткової або збиткової діяльності) на всю суму прострочених понад 31 день і сумнівних щодо отримання нарахованих доходів за кредитними операціями, тобто на суму нестандартної заборгованості.

Формування резерву під заборгованість за нарахованими доходами банки здійснюють щомісяця в розмірі фактичної заборгованості за простроченими понад 31 день і сумнівними щодо отримання нарахованими доходами станом на перше число місяця, наступного за звітним.

Фінансовий облік формування спеціальних резервів здійснюється на контрактивних рахунках групи 159 «Резерв під заборгованість інших банків», 240 «Резерв під заборгованість за кредитами, що надані клієнтам», 179 «Резерви під заборгованість за нарахованими доходами за міжбанківськими операціями», 249 «Резерви під заборгованість за нарахованими доходами за операціями з клієнтами». У таблиці 4 (Додаток 5) наведено бухгалтерський облік формування резервів під кредитні ризики.

2.3.2 Облік резервів під можливі втрати від дебіторської заборгованості

Відповідно до вимог Положення 10 та згідно із Законами України 'Про банки та банківську діяльність', 'Про оподаткування прибутку підприємств' Правління Національного банку України затвердило наступні нормативні акти щодо створення резервів для відшкодування можливих втрат за активними операціями комерційних банків:

* Положення про порядок формування і використання резервів для відшкодування можливих втрат від дебіторської заборгованості комерційних банків (постанова Правління НБУ №505 від 13.12.2002 р.);

* Положення про порядок розрахунку резерву на відшкодування можливих збитків банків від операцій з цінними паперами (постанова Правління НБУ № 629 від 30.12,1999 р.);

* Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків (постанова Правління НБУ № 279 від 06.07.2000 р.).

Створення резервів для відшкодування можливих втрат від дебіторської заборгованості базується на класифікації дебіторської заборгованості за групами ризику.

За природою дебіторська заборгованість може бути такою, що виникла внаслідок операцій з основними засобами і нематеріальними активами та інше.

Класифікаційною ознакою для простроченої дебіторської заборгованості є кількість днів із часу її виникнення на балансі.

У таблиці 5 (Додаток 6) наведено інформацію про розмір коефіцієнта сумнівності (розмір резерву) за групами ризику.

До дебіторської заборгованості, за якою банки зобов'язані формувати резерви, належить заборгованість, що виникла за такими операціями або розрахунками:

* з підкріплення банку готівкою (балансовий рахунок 1811 «Дебіторська заборгованість з операціями з готівкою»);

* з іншими банками (балансові рахунки 1819 «Інша дебіторська заборгованість за операціями з банками», 1880 «Сумнівна дебіторська заборгованість з операціями з банками»);

* з авансування або нестачі попередньо депонованих клієнтами коштів для купівлі-продажу іноземної валюти, дорогоцінних металів та цінних паперів за їх дорученням (балансові рахунки 2800 «Дебіторська заборгованість за операціями з купівлі-продажу іноземної валюти банківських та дорогоцінних металів для клієнтів», 2801 «Дебіторська заборгованість за розрахунками за цінними паперами для клієнтів»);

* з клієнтами банку (балансові рахунки 2809 «Інша дебіторська заборгованість за операціями з клієнтами банку», 2889 «Інша сумнівна заборгованість за операціями з клієнтами банку»);

* з купівлі господарських матеріалів, придбання нематеріальних активів та основних засобів, розрахунків за спецзв'язок тощо (балансові рахунки 3510 «Дебіторська заборгованість з придбання господарських матеріалів і малоцінних швидкозношуваних предметів», 3511 «Дебіторська заборгованість з придбання нематеріальних активів та основних засобів», 3519 «Інша дебіторська заборгованість за господарською діяльністю банку»);

* з купівлі іноземної валюти та банківських металів за власними операціями (балансовий рахунок 3540 «Дебіторська заборгованість за операціями з купівлі-продажу іноземної валюти банківських та дорогоцінних металів за рахунок банку»);

* за цінними паперами для банку та фінансовими послугами, які надані банком (балансові рахунки 3541 «Дебіторська заборгованість за розрахунками за цінними паперами для банку», 3548 «Дебіторська заборгованість за фінансові послуги, які надані банком»);

* з авансування коштів працівникам банку на відрядження, господарські витрати, нестачі та інші нарахування на працівників банку (балансові рахунки 3550 «Аванси працівникам банку на витрати з відрядження», 3551 «Аванси працівникам банку на господарські витрати», 3552 «Нестачі та інші нарахування на працівників банку»);

* за розрахунками з працівниками банку та іншими особами (балансові рахунки 3559 «Інша дебіторська заборгованість за розрахунками з працівниками банку та іншими особами»2, 3580 «Сумнівна дебіторська заборгованість», 3710 «Дебетові суми до з'ясування»).

За окремими видами дебіторської заборгованості, а саме тих, що обліковуються на рахунках 2805 «Дебіторська заборгованість за операціями з грошово-речовими лотереями», 2806 «Дебіторська заборгованість за індексацією грошових заощаджень», 3520 «Дебіторська заборгованість за податком на прибуток», 3522 «Дебіторська заборгованість за податками та обов'язковими платежами, крім податку на прибуток», резерви не формуються.

Фінансовий облік створення і використання резервів під можливі втрати від дебіторської заборгованості здійснюється згідно з «Правилами бухгалтерського обліку формування і використання резервів у банках України», затвердженими постановою Правління НБУ № 268 від 11.07.2001 р.

Резерви під дебіторську заборгованість відносяться до спеціальних резервів.

За принципами оцінки й обережності, що застосовуються при здійсненні фінансового обліку, на суму спеціальних резервів зменшується вартість відповідного активу, тому для обліку вказаних резервів використовуються регулюючі рахунки, опис яких наведено в таблиці 6 (Додаток 7).

Для обліку витрат, пов'язаних із відрахуваннями в резерви, у Плані рахунків бухгалтерського обліку комерційних банків України передбачено окрему групу рахунків 770 «Відрахування в резерви».

Це активно-пасивні рахунки, за дебетом яких обліковуються визнані витрати для відображення реального результату діяльності банку із урахуванням погіршення якості активів; за кредитом - зменшення витрат внаслідок погашення заборгованості.

У межах даної групи балансові рахунки відкрито відповідно до видів дебіторської заборгованості, що залежить від економічного змісту активних операцій банку:

* 7700 «Відрахування в резерв під дебіторську заборгованість за операціями з банками»;

* 7701 «Відрахування в резерв під заборгованість інших банків»;

* 7705 «Відрахування в резерв під можливі втрати за сумнівною дебіторською заборгованістю та іншими активами банку»;

* 7706 «Відрахування в банківські резерви на покриття ризиків та втрат».

У таблиці 7 (Додаток 8) наведено схему записів у фінансовому обліку щодо створення резервів.

Нарахування резервів під сумнівну заборгованість передує щомісячна інвентаризація дебіторської заборгованості, яка здійснюється на 25 число місяця. Якщо 25 число є вихідним днем, інвентаризацію слід провести в перший наступний робочий день. Під час класифікації дебіторської заборгованості за відповідними групами ризику день виникнення заборгованості не враховується [42; 420]. Для визначення розміру резерву сума дебіторської заборгованості, класифікованої за група ризику, зважується на відповідний коефіцієнт резервування. Сума дебіторської заборгованості, яка віднесена до 1 групи ризику вважається стандартною, безнадійною вважається дебіторська заборгованість за 4 групою ризику.

3. Методи управління банківськими ризиками та шляхи їх вдосконалення

Рівень ризику, зв'язаного з тим або іншою подією, постійно міняється через динамічний характер зовнішнього оточення банків. Це змушує банк регулярно уточнювати своє місце на ринку, давати оцінку ризику тих або інших подій, переглядати відносини з клієнтами й оцінювати якість власних активів і пасивів, отже, коректувати свою політику в області управління ризиками. Кожен банк повинний думати про мінімізацію своїх ризиків. Це потрібно для його виживання і для здорового розвитку банківської системи країни. Мінімізація ризиків - це боротьба за зниження втрат, інакше називана управлінням ризиками. Цей процес управління містить у собі: передбачення ризиків, визначення їхніх ймовірних розмірів і наслідків, розробку і реалізацію заходів щодо запобігання або мінімізації пов'язаних з ними втрат. Усе це припускає розробку кожним банком власної стратегії управління ризиками, тобто основ політики прийняття рішень таким чином, щоб вчасно і послідовно використовувати всі можливості розвитку банку й одночасно утримувати ризики на прийнятному і керованому рівні.

Цілі і задачі стратегії управління ризиками у великій мірі визначаються зовнішнім економічним середовищем (що постійно змінюється), у якому доводиться працювати банкові. Основними ознаками зміни зовнішнього середовища в банківській справі України в останні роки є: зростання кількості банків і їхніх філій; регулювання умов конкуренції між банками з боку Національного банку й інших державних органів; перерозподіл ризиків між банками при участі Національного банку; розширення грошового і кредитного ринків; поява нових (нетрадиційних) видів банківських послуг; посилення конкуренції між банками, випадки поглинання великими банками дрібних конкурентів; збільшення потреби в кредитних ресурсах у результаті зміни структури росту потреби підприємств в оборотному капіталі і зміни структури фінансування убік зменшення банківської частки власного капіталу клієнтів банку; частішання банкрутств у сфері дрібного і середнього бізнесу з одночасним ухиленням від виконання вимог кредиторів: відсутність діючих гарантій по поверненню кредиту.

Банк повинен вміти вибирати такі ризики, які він може правильно оцінити і якими здатний ефективно керувати. Вирішивши прийняти визначений ризик, банк повинен бути готовим керувати ним, відслідковувати його. Це вимагає володіння навичками якісної оцінки відповідних процесів. В основу банківського управління ризиками повинні бути покладені наступні принципи:

* прогнозування можливих джерел збитків або ситуацій, здатних принести збитки, їхній кількісний вимір;

* фінансування ризиків, економічне стимулювання їхнього зменшення;

* відповідальність і обов'язок керівників і співробітників, чіткість політики і механізмів управління ризиками;

* скоординований контроль ризиків по всіх підрозділах і службах банку, спостереження за ефективністю процедур управління ризиками.

Завершальний, найважливіший етап процесу управління ризиками - запобігання (попередження) виникнення ризиків або їхня мінімізація. Відповідні способи разом зі способами відшкодування ризиків складають зміст так називаного регулювання ризиків. Найважливішими елементами систем управління ризиками є:

* чіткі і документовані принципи, правила і директиви з питань торговельної політики банку, управління ризиками, організації трудового процесу і використовуваної термінології;

* створення спеціальних груп управління ризиками, не залежних від комерційних підрозділів банку; керівник підрозділу, що відає ринковими ризиками, звітує перед виконавчим директором банку, керівник підрозділу кредитних ризиків - перед директором по кредитах, тобто перед членами вищого керівництва банку;

* установлення лімітів ринкових і кредитних ризиків і контроль за їх дотриманням, а також об'єднання ризиків по окремим банківським продуктам, контрагентам і регіонам;

* визначення періодичності інформування керівництва банку про ризики. Як правило, така інформація представляється щодня, особливо по ринкових ризиках;

* для всіх типів ризиків створюються спеціальні нечисленні групи по управлінню, не залежні від комерційних підрозділів банку;

* всі елементи системи контролю і управління ризиками регулярно перевіряються аудиторами, що не залежать від комерційних служб банку.

Великі банки звичайно мають два комітети з управління ризиками: комітет із кредитного ризику і комітет з управління активами і пасивами банку [47; 59]. Відповідальність за реалізацію політики, розроблювальної комітетом із кредитного ризику, несе кредитний відділ. Операційний відділ, відділи цінних паперів, міжнародних кредитів і розрахунків, аналізу банківської діяльності, маркетинговий несуть відповідальність за реалізацію політики, розроблювальної комітетом з управління ризиками, зв'язаними з активами і пасивами.

Ефективне управління рівнем ризику повинне вирішувати цілий ряд проблем - від відстеження (моніторингу) ризику до його вартісної оцінки. Рівень ризику, зв'язаного з тим або іншою подією, постійно міняється через динамічний характер зовнішнього оточення банків. Це змушує банк регулярно уточнювати своє місце на ринку, давати оцінку ризику тих або інших подій, переглядати відносини з клієнтами й оцінювати якість власних активів і пасивів, отже, коректувати свою політику в області управління ризиками. До основних засобів (методик) управління ризиками можна віднести:

* використання принципу зважених ризиків;

* здійснення систематичного аналізу фінансового стану клієнтів банку;

* здійснення систематичного аналізу платоспроможності і кредитоспроможності банку;

* застосування принципу поділу ризиків;

* рефінансування кредитів;

* проведення політики диверсифікації (широкий перерозподіл кредитів у дрібних сумах, наданих великій кількості клієнтів, при збереженні загального обсягу операцій банку);

* страхування кредитів і депозитів;

* застосування застави;

* застосування реальних персональних і “мнимих” гарантій;

* хеджування валютних операцій;

* збільшення спектру здійснюваних операцій (диверсифікація діяльності).

3.1 Шляхи вдосконалення методів управління банківськими ризиками

Кожен комерційний банк завжди, і тим більше в умовах кризи банківської системи, зацікавлений у збереженні та розширенні своїх позицій на ринку банківських послуг. Після обвалу фондового ринку основною формою отримання доходу є кредитування. Банки України при виконанні своїх функцій зацікавлені в стійкості та безперебійній роботі банківської системи в цілому. Однією з форм контролю за діяльністю комерційних банків є встановлення Національним банком України економічних нормативів, обов`язкових резервів та здійснення контролю за їх виконанням. Для виконання нормативів банки намагаються збільшити розмір капіталу, зменшити рівень кредитних ризиків, вимагаючи від своїх клієнтів надання різних форм забезпечення повернення кредитів, які передбачені чинним законодавством. При розрахунку процента за кредитами банк вибирає між високою дохідністю, що пов`язана з більшим ризиком, і ліквідністю активу, який дає прибуток і має меншу прибутковість та меншу ступінь ризику. У більшості випадків при розгляді та затвердженні кредитної заявки клієнта першочергова увага звертається на ліквідність застави. Ефективність використання кредитних ресурсів, що мають забезпечити погашення кредиту та процентів по ньому за рахунок виручки від реалізації продукції, товарів, робіт, послуг, банки практично не розглядають, але першочерговим джерелом забезпечення є виручка від реалізації, а не застава та його ліквідність. Сьогодні основною формою забезпечення кредитних ризиків є насамперед застава. Практика кредитування та судових процесів свідчать про те, що далеко не завжди документація, що підтверджує забезпечення кредиту, збігається з реальною наявністю майна, яке закладалося. У деяких випадках виявлялося, що юридична особа брала в різних банках кредит під заставу одного і того ж самого майна. Оцінка ризику кредиту, що видається банком, була б більш об`єктивною, якщо банк міг би перевірити інформацію клієнта про фактично існуючу його заборгованість іншим банкам за позичками.

Цю проблему можна вирішити за допомогою інформаційної бази даних, куди б потрапляла інформація про розміри кожного виданого кредиту усіма банками та філіями на певній території із зазначенням конкретних одержувачів позики, розміру наданого кредиту, терміну погашення, засобів забезпечення. Інформація має бути оперативною, яка постійно поновлюється. У такій інформації мають бути зацікавлені, перш за все, самі банки та їх філії, які розташовані на одній території. Саме такі бази даних вже існують у розвинених європейських країнах. Така база даних може бути створена і у Національному банку України із забезпеченням конфіденційності такої інформації. Комерційний банк за допомогою електронної пошти щоденно, у міру потреби, може робити запити з приводу того, чи має юридична особа, підприємець чи фізична особа будь-які кредити в інших комерційних банках на певній території. Інформація з бази даних може надаватися тільки про загальну суму кредитів, строки їх надання певному позичальнику, форми та розміри забезпечення без зазначення джерела кредитування і будь-якої іншої інформації, що є комерційною таємницею. Плата за користування цією інформацією має бути мінімальною, що забезпечить покриття здійснених витрат. Рівень технічного забезпечення банків дасть змоги забезпечити отримання цієї інформації та передання її в базу даних. Національний банк України мав би можливість забезпечувати контроль за переданням інформації.

Досвід свідчить про те, що достовірність і повнота інформації про позичальника є одним з факторів, які визначають стійкість комерційних банків, знижують ризик неповернення кредитних ресурсів. Активність банків знижується через збільшення у них активів, які не дають прибуток за загальною структурою активів, затрат ресурсів у зв`язку з проведенням високо ризикованих кредитних операцій. Інформаційна система може знизити ризик, а саме банки матимуть впевненість у наданій інформації. При цьому недобросовісні клієнти втрачають можливість ошуканим шляхом отримати кредит у декількох банках під одну й ту ж саму заставу. Національний банк в у цьому разі матиме змогу забезпечувати економічний аналіз стійкості комерційного банку.

3.1.1 Страхування кредитних ризиків та відповідальності позичальника за непогашення кредиту

Одним із порівняно нових шляхів мінімізації фінансових ризиків є страхування кредитних ризиків. Цей вид страхування відрізняється від інших. Частіше за все це може бути ризик, пов`язаний з неповерненням кредитних ресурсів ( у тому числі і по договорам міжбанківського кредиту), з не оплатою куплених банком векселів тощо. Поступово 'приживається' на вітчизняному страховому ринку відоме за кордоном страхування, пов`язане з помилками співробітників банку, що може бути причиною непередбачених виплат та витрат, а також ризиків, пов`язаних з нечесністю персоналу тощо.

Найважливіші моменти в страхуванні: міра відповідальності, встановлення страхового випадку та визначення страхового відшкодування. Це обов`язкові атрибути страхового договору. За кордоном практикують дві основні форми кредитного страхування:

1. Делькредерне - страхування власне кредитів. В цій формі страхування страхувальник, (як правило, це банк застрахований) безпосередньо захищає власні інтереси, застосовуючи механізм страхування. Відносини сторін характеризуються такими ознаками:

а) страхувальник (банк):

* отримує страхове відшкодування збитків у випадку невиконання боржником своїх зобов'язань;

* бере на себе частину відповідальності;

зобов`язується кредити, які страхуються, позичати під звичайні відсотки;

б) страховик:

* застосовує санкції при порушенні страхувальником зобов`язань (аж до повної відмови виплатити відшкодування при страховому випадку);

* пропонує форму договору, як правило, це так зване 'загальне покриття' страховим захистом;

* залишає за собою право перевірки самостійного прийняття рішень щодо запропонованих до страхування ризиків;

* переймає право регресу до кредитоодержувача.

2. Кауційне - страхування застави під отримані кредити. Ця форма страхування передбачає, що страхувальник-боржник захищає право свого кредитора чи вірителя (які фактично становлять застраховану сторону). У випадку заставного гарантійного страхування боржник є страхувальником, а застрахованим, як правило, виступає кредитор.

Кожна з форм страхування, безумовно, має бути представлена конкретними видами страхування, зміст яких визначають умови надання кредитів, але попри відмінності техніко-організаційного здійснення страхових операцій, їх економічний сенс один: в усіх випадках кредитного страхування йдеться про захист кредиторів від ймовірних втрат.

На українському ринку страхування кредитів практикується порівняно нещодавно у таких двох варіантах:

1. Добровільне страхування ризику непогашення кредитів.

2. Добровільне страхування відповідальності позичальника за непогашення кредитів.

У першому варіанті страхувальник банк по укладенні кредитного договору може самостійно застрахувати надану позику, підписавши із страховою компанією угоду про добровільне страхування кредитного ризику. В цьому випадку сума страхових внесків враховується при встановлені ставки відсотка за кредит. За логікою пов`язаних інтересів ініціаторами таких страхових операцій повинні бути банки як шукачі страхового захисту. За характером ця операція аналогічна страхуванню від нещасного випадку, яким власне, і є для банку неповернення кредиту.

У вітчизняній практиці перший варіант страхування поки що не вельми популярний. Головна причина в тому, що комерційні банки побоюються використовувати страхування кредитів як основну форму захисту від ризиків банківської діяльності. Без страхового аудиту, широкого висвітлення в економічній пресі балансів, фінансових звітів страхових компаній цілком виправдано може виникнути сумнів щодо їх платоспроможності. З іншого боку, через надмірно високі страхові премії підвищуються страхові платежі, а отже, й витрати виробництва, що, врешті, обертається підвищенням цін на товари й послуги. Не сприяє поширенню цього варіанту страхування й ускладнена процедура оформлення страхового договору. Вона потребує від банків як рутинної роботи, так і дуже відповідального аналізу.

Дещо простішим щодо процедури, є страхування відповідальності позичальника за непогашення кредиту, оскільки страховий поліс розглядається як різновид гарантійного паперу страхової компанії банку за фінансовими зобов`язаннями до його клієнтів-позичальників. Цей варіант страхування може забезпечити повернення кредиту і сплати відсотків лише у випадку, коли страхова фірма згодна і спроможна виплатити страхову винагороду.

Недоліком заставної форми страхування є те, що страховик не вступає у безпосередні правові відносини з банком-кредитором, а пов`язаний з ним лише опосередковано. Отже, банк як третя особа втрачає пріоритет при захисті своїх інтересів. Ситуація ускладнюється ще й тим, що на українському страховому ринку не вироблено загальних умов страхування кредитів, які б охоплювали найсуттєвіші норми кожного виду страхування. Тому в подальшому страхування кредитів, очевидно, розвиватиметься не лише шляхом удосконалення діючих умов страхування відповідальності, на зразок страхування застави (кауцій), а й через поступове його перетворення у страхування делькредерного типу, яке можна буде розглядати як страхування банків-кредиторів від 'нещасного випадку' у їхній діяльності.

3.1.2 Ринок ф`ючерсних контрактів

В умовах нестабільної економічної кон`юнктури одним з шляхів мінімізації банківських ризиків є ринок ф`ючерсних контрактів. За своїм призначенням строковий ринок має бути механізмом страхування фінансових ризиків. Приваблює він також тим, що пропонує високоприбуткові інструменти інвестування вільних коштів.

Строковий ринок - молодий сегмент ринкової економіки, який динамічно розвивається, має налагоджену організаційну структуру. Торгівля строковими контрактами концентрується переважно у великих міжнародних фінансових центрах, зокрема, на провідних світових біржах Америки, Європи та Азії. Річні обсяги операцій на цьому ринку обчислюються у сотнях мільярдів доларів.

Строковий ринок України розвивається дуже повільно і має багато недоліків: відсутня обґрунтована законодавча база, яка б відповідала реальній економічній ситуації в Україні, не вирішено питання бухгалтерського обліку операцій із ф`ючерсними контрактами. Але саме через доларові ф`ючерси можуть бути захеджовані ризики, пов`язані з можливою несприятливою зміною курсу гривні щодо долара США. В Україні торгівля ф`ючерсними контрактами здійснюється на Київській універсальній біржі (КУБ). Планується організація ф`ючерсного ринку на Українській міжбанківській валютній біржі (УМВБ), що дає надії на активізацію ф`ючерсної торгівлі у країні [37; 9].

Необхідність розвитку внутрішнього ф`ючерсного ринку в Україні зумовлена такими основними причинами:

* на міжнародних ф`ючерсних ринках не існує таких типів контрактів, які б відповідали потребам українських хеджерів;

* не існує міжнародних ф`ючерсних контрактів, де однією з валют була б гривня, яка є базовою валютою для українських виробників;

* на міжнародних ринках не створено ф`ючерсних контрактів, які б дозволяли використовувати ці ринки для хеджування 'внутрішніх' фінансових ризиків;

* українські хеджери мають обмежений доступ на міжнародні ф`ючерсні ринки.

Саме тому створення і активізація власного ф`ючерсного ринку, який відповідав би потребам і можливостям вітчизняних виробників, є найбільш реальним та перспективним напрямком розвитку фінансових ринків в Україні. У майбутньому такий ринок може інтегруватися в міжнародну систему ф`ючерсної торгівлі.

3.2 Фінансова криза та забезпечення стабільної діяльності банківської системи України

Незважаючи на сукупнiсть факторiв, якi суттєво обмежують можливостi для протидiї кризовим явищам, ситуацiя в Українi в деяких аспектах значно краща, нiж та, що сьогоднi склалася в багатьох європейських країнах. Не секрет, що в основi глобальної економiчної кризи лежать нагромадженi протягом десятирiч проблеми у фiнансовому секторi. При цьому нерозвиненiсть цього сектора в Українi стає плюсом, тому що в цiй сферi насправдi в нас значно менше проблем, нiж багатьом здається.

Британська The Daily Telegraph у серединi лютого 2009 року оприлюднила ряд положень конфiденцiйної доповiдi Єврокомiсiї. З неї дізнаємося, що банки Євросоюзу мають на своїх рахунках таку кiлькiсть знецiнених облiгацiй, що деякi держави ЄС опинилися на межi банкрутства. У пiдготовленому до засiдання мiнiстрiв фiнансiв країн ЄС документi вказувалося, що розмiр заборгованостi з так званих «токсичних» облiгацiй створює небезпеку системної кризи всiєї банкiвської системи Євросоюзу. Експерти Єврокомiсiї також дiйшли висновку, що в разi списання збиткiв за цими паперами їх сума може сягнути обсягiв, зiставлюваних з ВВП низки країн ЄС. Тож деякi держави Євросоюзу не можуть собi дозволити подальшу пiдтримку банкiв за рахунок держбюджетiв. Хоча в доповiдi й не називаються цi країни, проте видання наводить власний список, який охоплює Австрiю, Бельгiю, Великобританiю, Iрландiю, Люксембург, Нiдерланди, а також Швейцарiю, що не входить в ЄС. Частка ВВП, яка формується за рахунок фiнансового сектора, у всiх цих державах досить значна, тому на деякi з них справдi може чекати сумна доля Iсландiї, яка вже перетворилася на банкрута.

На вiдмiну вiд багатьох європейських країн, у яких тiльки проблемнi активи банкiв перевищують ВВП, в Українi весь кредитний портфель банкiв на кiнець сiчня 2009 року становить 722,6 млрд. грн., тобто лише 65-70% вiд ВВП. При цьому слiд зазначити, що забезпеченiсть цих банкiвських активiв об'єктивно значно краща, нiж у європейських країнах, адже бiльшiсть цих активiв - кредити, якi давалась банками пiд заставу нерухомостi чи активної частини основних фондiв (обладнання, транспортних засобiв тощо). У той час як у Європi банки значну частину позик корпорацiям оформлювали через облiгацiї, тобто без забезпечення.

Iз цього можна зробити висновок, що з двома основними проблемами в Українi, пов'язаними з банкiвським сектором, Кабiнет Мiнiстрiв та Нацiональний банк упоратися можуть. У межах спiльних дiй iз проведення грошово-кредитної полiтики як складника економiчної полiтики уряду Кабмiн i НБУ здатнi вiдновити спроможнiсть i готовнiсть банкiв кредитувати клiєнтiв i запустити так званий кредитний мультиплiкатор. Крiм того, вони можуть сприяти покращенню ситуацiї iз забезпеченням банкiв грошовою лiквiднiстю, зменшенням обсягiв прострочених та безнадiйних кредитiв i вiдповiдному полiпшенню фiнансової стабiльностi банкiв i вiдновленню довiри до них з боку фiзичних та юридичних осiб.

Сьогодні українськi банки зіштовхнулися з певними труднощами. З одного боку, у них є зобов'язання щодо депозитiв перед українськими фiзичними та юридичними особами, а також фiнансовi зобов'язання (кредити та облiгацiйнi позики) перед iноземними переважно фiнансовими установами. З другого боку, у них є кредитнi портфелi, якi станом на кiнець сiчня 2009 року складаються з кредитiв юридичним особам - 436,77 млрд. грн. та фiзичним особам - 275,69 млрд. грн. Головна проблема банкiв у цiй ситуацiї полягає в тому, що свої зобов'язання вони мають виконувати вчасно, iнакше їх можуть оголосити банкрутами, а от рiзке падiння курсу гривнi до iноземних валют призвело до того, що бiльшiсть позичальників - як фiзичних так i юридичних осiб, особливо тих, що отримали кредити в iноземнiй валютi, - вчасно розраховуватися за своїми зобов'язанням не можуть. Ситуацiю ще складнiшою зробила панiка серед юридичних та фiзичних особi, якi вживають усiх заходiв, аби забрати свої грошi з українських банкiв та конвертувати їх у iноземну валюту.

У цих умовах варiант допомоги банкам - дороге рефiнансування на строк до одного року, - який обрав Нацiональний банк, вважати вдалим навряд чи можливо. Фактично центральний банк цими дiями заганяє комерцiйнi банки в глухий кут. З одного боку, комерцiйнi банки змушенi брати це дороге рефiнансування НБУ для того, щоб виконати свої зобов'язання перед українськими й iноземними кредиторами, з другого - вони не мають жодних можливостей якимось чином пом'якшити умови з уже виданих кредитiв, надiйнiсть яких у зв'язку з цим рiзко падає. Дарма, що бiльшiсть позичальникiв, особливо фiзичнi особи, якi взяли кредити пiд заставу майна, намагаються будь-що виконувати свої зобов'язання. Проте очевидно, що всi наявнi резерви цих позичальникiв тануть, i вже в найближчi мiсяцi, якщо не будуть здiйсненi превентивнi дiї з боку центрального банку та уряду, почнеться масове прострочення зобов'язань за цими кредитами, що, у свою чергу, зумовить неплатоспроможнiсть бiльшостi українських банкiв.

Нам необхiдно вирiшити три завдання одночасно: покращити ситуацiю iз забезпеченням банкiв грошовою лiквiднiстю, зменшити обсяг проблемних кредитiв, особливо тих, що були отриманi пiд заставу житла, та, вiдповiдно, полiпшити фiнансову стабiльностi банкiв i вiдновити довiру до них з боку фiзичних та юридичних осiб. Для цього, на наш погляд, Нацiональний банк має кардинально змiнити свою iдеологiю рефiнансування. Уряду й центральному банковi потрiбно виходити не з необхiдностi рефiнансування банкiв, а з того, що його потребують фiзичнi особи, тому центральний банк має надати комерцiйним банкам цiльове дешеве (не вище вiд 5-7% рiчних), довгострокове (до 10 рокiв) рефiнансування, а вони, у свою чергу, зобов'язанi видати на тi самi 10 рокiв кредити фiзичним особам з маржею не бiльш як 1,5-2%, з урахуванням усiх комiсiйних позичальникам, якi надали в заставу житлову нерухомiсть. Розмiр таких кредитiв має бути достатнiм для дворiчного платежу (як для оплати процентiв, так i виплати основної суми боргу). У цьому випадку такi кредити не зменшують реальну заборгованiсть позичальникiв, але й не є зашморгом, що лише вiдтягує оголошення ними своєї неплатоспроможностi. Якщо йдеться про кредити в iноземнiй валютi, то фiзичнi особи повиннi будуть тут же в банку її купити й погасити зобов'язання за кредитами за цi два роки. Нацiональний банк у межах такого рефiнансування має продати банкам безготiвкову iноземну валюту за своїм офiцiйним курсом, а банки за цим же курсом продати її вiдповiдних фiзичним особам. Для таких операцiй купiвлi-продажу iноземної валюти немає потреби в готiвковiй валютi. За такого варiанта розв'язання проблеми протягом наступних, найтяжких для економiки країни, двох рокiв, фiзичнi особи-позичальники обслуговуватимуть лише цi свої зобов'язання у гривнях. Зрозумiло, що обсяг зобов'язань iстотно скоротиться, i вони будуть доступними для виконання позичальниками.

Для зменшення навантаження на золотовалютнi резерви та забезпечення цiльового використання коштiв цього рефiнансування НБУ має зобов'язати банки, котрi його отримають, здiйснити декiлька конкретних крокiв. По-перше, вони мають запропонувати фiзичним особам - позичальникам укласти угоди, якi передбачатимуть зниження на цi два роки вiдсоткової ставки за кредитами в iноземнiй валютi до 10% рiчних, у гривнi - до 12% (незначна частина кредитiв пiд заставу нерухомостi була видана банками в гривнях) та розстрочення нинiшньої заборгованостi на строк до 20 рокiв. По-друге, рефiнансування здiйснюватиметься через субкоррахунки банкiв у НБУ, кошти з яких можна буде використати лише в кореспонденцiї з операцiями, що проводитимуться в межах такого цiльового рефiнансування. По-третє, усi банки, якi отримають цiльове рефiнансування заборгованостi фiзичних осiб, номiнованої в iноземнiй валютi, мають вiдкрити в Нацiональному банку коррахунки у валютах цих кредитiв. У цьому випадку вся придбана в центробанку iноземна валюта залишиться фактично в нього. По-четверте, додатковим забезпеченням центрального банку з виданого банкам цiльового рефiнансування мають стати щомiсячнi платежi, якi тi отримуватимуть вiд фiзичних осiб. По-п'яте, банки щомiсячно в межах своїх зобов'язань з цiльового рефiнансування мають повертати вiдповiдну суму центробанку через вiдкритi субкоррахунки. По-шосте, усю iноземну валюту на коррахунках в НБУ банки мають використовувати лише для виконання своїх зобов'язань у iноземнiй валютi. Потім, отримавши оплату за цими кредитами, банки мають весь вiдсотковий дохiд спрямувати на формування резервiв за кредитними операцiями (у зв'язку з чим уряд разом з НБУ мають пiдготувати змiни до законодавства, що дадуть змогу банкам це зробити, не потрапивши пiд оподаткування доходiв). Крiм того, НБУ має спiльно з банками провести переговори з усiма iноземними кредиторами банкiв, аби тi надали вiдстрочку не менш як на 3-5 рокiв щодо зобов'язань, строк погашення за якими настає у 2009-2010 роках.

За статистичними даними Нацiонального банку станом на кiнець сiчня 2009 року загальна сума кредитiв на нерухомiсть, наданих фiзичним особам, становила суму, еквiваленту 102,37 млрд. грн. Крiм того, загальний обсяг споживчих кредитiв на строк понад 5 рокiв сягнув 87,24 млрд. грн. Очевидно, що майже всi цi споживчi кредити насправдi були наданi фiзичним особам пiд заставу житлової нерухомостi. Отже, можемо вважати, що й цi кредити фiзичних осiб потребують рефiнансування на тих самих умовах. Таким чином, маємо близько 190 млрд. грн. кредитiв фiзичних осiб, наданих пiд заставу житлової нерухомостi. За такого розрахунку центральному банку потрiбно одним траншем рефiнансувати три десятих вiд цiєї заборгованостi й потiм продати банкам на цю суму iноземну валюту. Тобто загальний обсяг проданої валюти (при курсi 7,7) становитиме 7,4 млрд. дол. (При наведеному вище алгоритмi кредити фiзичних осiб мають бути розстроченi не менше як на 20 рокiв, а процентна ставка за кредитами в iноземнiй валютi має бути не вище як 10%. Таким чином, фiзичнi особи одним траншем погашають заборгованiсть за два роки, тобто одну десяту вiд загального обсягу заборгованостi, плюс сплачують вiдсотки за два роки з розрахунку 10% рiчних, тобто двi десятих вiд загальної суми заборгованостi). З одного боку, для Нацiонального банку ця сума достатньо значна, хоча й не критична, з другого - центральний банк все-рiвно бiльшу частину обсягiв цiєї iноземної валюти буде змушений продати тим самим комерцiйним банкам для виконання ними зобов'язань у iноземнiй валютi перед фiзичними та юридичними особами та, можливо, частково перед нерезидентами - у тому разi, якщо не вдасться домовиться з ними щодо вiдстрочення виконання зобов'язань. Очевиднi ж позитиви такого методу розв'язання проблеми кредитiв фiзичних такi:

* по-перше, банки одержують номiнальнi доходи й не матимуть простроченої заборгованості;

* по-друге, вони отримають можливiсть саме за рахунок цiєї валюти виконувати свої зобов'язання за iноземними валютними кредитами й за валютними депозитами;

* по-третє, не вiдбиратимуться житловi помешкання фiзичних осiб, тобто не провокуватиметься соцiальна напруга;

* по-четверте, держава нiчого не дарує цим позичальникам, а лише вiдсуває термiни виконання зобов'язань;

* по-п'яте, такий шлях не потребує додаткових витрат державного бюджету, що в наших умовах є досить суттєвим плюсом;

* по-шосте, уряд i центральний банк, реалiзувавши цей план, покажуть юридичним та фiзичним особам, що банки мають достатню лiквiднiсть i спроможнiсть виконувати свої зобов'язання, що формуватиме умови для вiдновлення довiри до банкiв з боку клiєнтiв.

Отже, як бачимо, уряд спiльно з центральним банком можуть вiдновити кредитоспроможнiсть значної частини позичальникiв, полiпшивши таким чином лiквiднiсть та фiнансовий стан банкiв.

Ще однiєю проблемою банкiвського сектора є вiдновлення спроможностi та готовностi банкiв кредитувати клiєнтiв. Вiдомо, що головною причиною майже повного паралiчу кредитування клiєнтiв з боку банкiв є недовiра до них. Банки не вірять, що клієнти зможуть потiм виконати свої зобов'язання i вчасно погасити отриманi кредити. Банки не вiрять, що в клiєнтiв будуть платоспроможні покупці на товари та послуги, якi тi вироблятимуть у тому числi завдяки отриманим кредитам. Тому просте накачування банкiв рефінансуванням чи нарощування їхнiх статутних капiталiв нiчого не дасть. Якщо не вiдновити довiру до позичальникiв, то всi отримані кошти банки так чи інакше спрямовуватимуть на валютнi спекуляцiї.

Iдеологiя високих процентних ставок рефiнансування НБУ коректна в умовах надмiрного зростання економіки та інфляції, що формується за рахунок ажiотажного платоспроможного попиту. Водночас в умовах економiчного спаду та iнфляцiї, яка є наслiдком вимушеного зростання витрат (наприклад, внаслiдок падiння курсу нацiональної валюти та зростання цiн на енергоносiї), високi ставки рефiнансування сприятимуть ще бiльшому спадовi економiчної активностi та зростанню так званої iнфляцiї витрат, у тому числi й у зв'язку з вiднесенням на витрати високих вiдсоткових ставок за кредитами, тобто на сьогоднi керiвництво Національного банку своїми дiями сприяє стагфляцiї - поєднанню спаду виробництва та зростання темпiв iнфляцiї.

Отже, повертаючись до теми вiдновлення кредитування з боку банкiв, хотiлось би наголосити, що перше нагальне завдання - це формування платоспроможного попиту на товари й послуги, якi виготовлятимуть позичальники. Класичним платоспроможним покупцем вважається уряд. Саме вiн може продукувати платоспроможний попит. Зрозумiло, що можливостей в уряду не так багато, тому вiн має, по-перше, чiтко визначити тi сфери, якi приноситимуть найбiльшу користь з точки зору збiльшення обсягiв виробництва та зменшення непродуктивних затрат. Крiм того, важливо, аби платоспроможний попит уряду формував паралельно додатковий платоспроможний попит з боку iнших суб'єктiв економiки. На нашу думку, уряд в умовах обмежених можливостей має зосередитися на фiнансуваннi лише об'єктiв будiвництва, пов'язаних з проведенням Євро-2012, об'єктiв будiвництва загальнонацiонального значення, якi мають 70 i бiльше вiдсоткiв готовностi, та заходiв, спрямованих на енергозбереження в комунальному секторi (капiтальне оновлення систем тепло- та водопостачання, утеплення багатоквартирних будинкiв, установлення iндивiдуальних лiчильникiв на гарячу й холодну воду та колективних лiчильникiв на тепло). Зрозумiло, що кошти уряду мають бути нацiленi на максимальне використання продукцiї українського виробництва. При цьому фiнансування заходiв у комунальнiй сферi необхiдно здiйснювати, лише почавши кардинальну реформу вiдносин у цiй сферi. Потрiбно провести конкурси та передати в концесiю об'єкти водо-, тепло- та газопостачання. Серед головних умов конкурсу мають бути обсяги власних коштiв, якi концесiонер iнвестуватиме в реконструкцiю об'єктiв, переданих у користування, та строки, за якi вiн збирається це зробити. При цьому уряд та мiсцевi органи влади могли б стимулювати iнтерес до зазначених конкурсiв з боку iнвесторiв за допомогою гарантiй спiвфiнансування заходiв реконструкцiї таких об'єктiв.

Що ж до конкретного механiзму участi уряду у фiнансуваннi та спiвфiнансуваннi зазначених проектiв, то, на наш погляд, вiн мiг бути такий: суб'єкти господарювання, якi виграли тендер на виконання робiт, що фiнансуються, зокрема й за рахунок уряду та мiсцевих органiв влади, мають отримати вiд банкiв дешеве кредитування. Пiдтвердженням наявностi необхiдного забезпечення для кредиту мали б бути казначейськi зобов'язання уряду зi строком погашення в межах бюджетного року, якi передаватимуться банковi на умовах акредитиву, що розкриватиметься лише пiсля завершення та прийняття за актом замовником - урядом чи мiсцевими органами самоврядування - виконаних робiт. Банки в цьому випадку, у свою чергу, мають отримати дешеве цiльове рефiнансування НБУ. Пiсля завершення робiт, що забезпечили формування грошових потокiв, з яких сплачуються податки, уряд розраховується з виконавцем робiт у певному спiввiдношеннi, наприклад 50 на 50, «живими» грошима та казначейськими зобов'язаннями уряду. Той, у свою чергу, таким самим чином розраховується з банком, а той - з центральним банком. За такої схеми рефiнансування та кредитування формується ланцюг попиту на все необхiдне для виконання робiт, замовником яких є уряд. А це формує додану вартiсть, з якої сплачуються податки. Вiдомо, що в цiнi будь-якiй продукцiї, виробленiй у країнi, не менш як 50% - це рiзнi податки (на прибуток, ПДВ, на доходи фiзичних осiб, обов'язковi внески в соцiальнi фонди тощо).

Отже, уряд спiльно з центробанком, запустивши механiзм стимулювання платоспроможного попиту, формують систему кредитоспроможних позичальникiв, якi самi стають частиною системи платоспроможних суб'єктiв економiки.

Згідно з висновками «круглого столу», який відбувся 5 листопада 2008 року, безпосередньою причиною світової фінансової кризи є надмірно ризиковані операції комерційних банків і відсутність належного ефективного контролю за ними з боку центральних банків та урядів різних країн, передусім США. На жаль, у тому числі й України. Зростання проблемних кредитів на іпотечному ринку США зумовило зростання вартості запозичень і обмеження доступу до зовнішніх кредитних ресурсів багатьом країнам, включаючи Україну. У зв'язку з цим українські позичальники потребують підтримки держави, оскільки вони зазнають труднощів із рефінансуванням своїх кредитних зобов'язань на зовнішніх ринках. Учасники «круглого столу» вважають, що фінансова криза -- це, насамперед, криза влади, це наслідок неадекватності та неефективності державного управління. Слід відзначити, що в Україні кризові явища розвиваються не так за рахунок зовнішніх, як внутрішніх причин, таких як:

1. Значне зростання обсягів зовнішньої заборгованості приватного сектору (до 100 млрд. доларів) внаслідок високих темпів кредитування за рахунок залучення кредитних ресурсів за межами країни, що є серйозною загрозою дестабілізації курсу гривні у зв'язку з необхідністю погашення великих обсягів короткострокового боргу (29 млрд. гривень) та у зв'язку із значним дефіцитом рахунку поточних операцій.

2. Невиправдано високий рівень доларизації та значні зобов'язання банків в іноземній валюті.

3. Виникнення дисбалансу між попитом і пропозицією іноземної валюти на міжбанківському ринку зумовило зниження курсу гривні.

4. Неадекватна й неефективна валютно-курсова політика, що спирається винятково на жорсткі монетарні антиінфляційні заходи, наслідком чого стало обмеження інвестиційних можливостей українських підприємств і втрата частини своїх коштів громадянами.

5. Неконтрольоване зростання імпорту в Україну, у зв'язку з чим негативне сальдо зовнішньої торгівлі досягло 12,5 млрд. доларів.

6. Розгортання кризи ліквідності в банківській системі України, зокрема, пов'язаного з рейдерською атакою на Промінвестбанк і наростанням паніки вкладників.

7. Зростання недовіри інвесторів до фінансової системи України, що зумовило вивезення капіталу і згортання інвестицій в Україну, відсутність сприятливих умов для зростання ділової активності і розвитку підприємництва.

З метою недопущення наростання кризових явищ в банківській сфері та економіці загалом директор Інституту законодавства Верховної Ради України, член-кореспондент НАН України Олександр Копиленко запропонував наступні заходи:

1. Створити національний стабілізаційний фонд (як мінімум 25 млрд. гривень) за рахунок надходження коштів від перевиконання доходної частини державного бюджету України, надходження коштів від приватизації, коштів Єдиного казначейського рахунку, нерозподілених залишків Резервного фонду Кабінету Міністрів України. Кошти стабілізаційного фонду повинні використовуватись для надання кредитів для погашення й обслуговування кредитів, одержаних вітчизняними банківськими установами та суб'єктами господарювання в іноземних кредиторів, фінансування інвестиційних та інфраструктурних проектів загальнодержавного значення, кредитування проектів малого та середнього бізнесу, пов'язаних із створенням нових робочих місць.

2. Ту частину активів ризикових банків, яку нині рятує держава, необхідно націоналізувати. Комерційні банки, які прагнуть нагріти руки на кризі, мають бути покарані.

3. Розмір гарантування відшкодування коштів вкладників, включаючи відсотки, збільшити до 150 тис. гривень, у зв'язку з чим внести відповідні зміни до Закону України «Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб».

4. Припинити дію Закону України «Про реструктуризацію боргових зобов'язань Кабінету Міністрів України перед Національним банком України», який було прийнято 20 квітня 2000 року під жорстким тиском МВФ, як одну із ключових умов отримання кредиту «стенд-бай».

5. Скасувати п. 6 ст. 15 Бюджетного кодексу України: «Емісійні кошти Національного банку України не можуть бути джерелом фінансування дефіциту Державного бюджету України».

6. Скасувати ст. 54 Закону України «Про Національний банк України»: «Національному банку забороняється надавати прямі кредити як у національній, так і в іноземній валюті на фінансування витрат Державного бюджету України».

7. Сформувати державний бюджет на 2009 рік з оптимальним дефіцитом, але обов'язково задіявши власні фінансові ресурси для його покриття.

Комплекс вироблених рекомендацій спрямований на економіко-правове забезпечення антикризових заходів, підтримку сталого економічного розвитку, а також гарантування державою соціальних стандартів населенню України.

Практична реалізація запропонованих рекомендацій дасть можливість здійснити масштабні фінансові вливання в банківський та реальний сектори економіки, як це робиться в усіх розвинених країнах, дасть змогу використовувати грошову емісію, виходячи з гострих потреб національної економіки і в такий спосіб відчутно зменшити потребу в зовнішніх запозиченнях.

Висновок

Успішне функціонування банківської системи України значною мірою залежить від ефективного контролю за ризиками, пов'язаними з банківськими операціями як Національного банку України, так і самих комерційних банків, наголошують автори статті. Під банківським ризиком, як правило, розуміють імовірність того, що певні події, очікувані або несподівані, можуть мати негативний вплив на рівень капіталу або дохідність банку. Саме тому сьогодні банки вирішують дві основні проблеми, пов'язані з управлінням ризиками: забезпечення своєї господарської діяльності в умовах ризиків такого рівня, що не перевищує очікуваного, а також проблеми мінімізації ризиків за заданих умов.

В результаті написання роботи, узагальнення інформації та проведеного дослідження ми дійшли певних висновків.

В Україні склалася на сьогоднішній день система універсальних банків з широким спектром виконуємих операцій, які розповсюджуються на всі основні сфери фінансової діяльності. Відсутність ризику в фінансовій діяльності до процесів реформування економіки та переходу на ринкові умови господарювання обумовлювалась плановою економікою. Специфічні умови, в яких на даний час розвивається економіка України, нестабільність, як слідство процесів реформування економіки, стимулюють підвищення рівня фінансових ризиків в банківській діяльності. Підвищений рівень конкуренції серед комерційних банків та інших фінансових установ в розподілі фінансових ринків теж підштовхує банки до більш ризикової політики на кредитному, депозитному, валютному та ін. ринках. Всі фінансові ризики, які виникають в процесі діяльності підприємств та банків, тісно пов`язані між собою та в тій чи іншій мірі впливають один на одного. Функції ризику повинні розглядатись комплексно як у конструктивному, так і в деструктивному аспекті.

У сфері банківської діяльності в Україні вже склалася система впливу на рівень фінансових банківських ризиків як на рівні окремих банків, так і на рівні держави. Ця система, однак, далеко не завжди дає ефективний результат та гальмує розвиток форм і методів захисту від фінансових ризиків. Дуже важливим є на сьогоднішній день вживання банками окрім заходів, які рекомендуються державою, певних самостійних заходів в галузі стабілізації банківських ризиків.

Природа фінансового ризику полягає у невизначеності, що виникає в господарському житті внаслідок зрушень на макро- та мікрорівні і призводить до коливань результатів господарювання відносно очікуваних значень. Характерною ознакою фінансового ризику є його спекулятивний характер, тобто можливість одержання внаслідок існування невизначеності у фінансовій сфері як збитків, так і прибутків.

Розподіл фінансового банківського ризику на підвиди має ґрунтуватися на основних видах банківських операцій. Відповідно до цього банківські ризики поділяються на кредитний, процентний, валютний та ризик ліквідності. Ризик ліквідності не пов`язаний з окремим видом фінансових операцій, але він є прямим наслідком і також носить спекулятивний характер.

Для коректної оцінки рівня кредитного ризику обов`язковим є врахування як активної, так і пасивної складової. Для сучасних умов України характерним є різке підвищення у складі кредитного ризику активної складової і зниження якості пасивної складової, тобто рівня платоспроможності суб`єктів господарювання. Практика комерційних банків щодо аналізу рівня активного кредитного ризику, основаного на аналізі бухгалтерської звітності позичальника або на обрахуванні окремих показників не може дати уяву про реальний рівень ризику. Для досягнення максимальної ефективності необхідна побудова методики, яка поєднувала б більш докладний аналіз бухгалтерських звітів з індексним або статистичним аналізом.

Ризик ліквідності необхідно розділяти на “широкий” та “вузький”. “Вузький” ризик ліквідності (ризик конвертації) полягає у можливості зміни реальної вартості активу в процесі здійснення фінансових операцій. Його рівень з достатнім ступенем точності може бути визначений шляхом аналізу статистичних даних по співставних активах. “Широкий” ризик ліквідності має фіктивний характер. Державою впроваджена система показників для “широкого” ризику ліквідності. На практиці цей контроль не завжди виявляється ефективним. Державна система повинна бути доповнена критеріями, які б дозволяли певним чином класифікувати цей ризик за його рівнем.

Процентний ризик в межах України, через обмеженість існування широкого спектру цінних паперів та значних обсягів проведених з ними операцій на біржовому та позабіржовому ринках, не може розглядатися як стандартний. Операції з ОВДП, що проводяться українськими комерційними банками мають незначний, але реальний процентний ризик, який в основному пов`язаний зі зміною облікової ставки НБУ та специфічними умовами проведення торгів, ігнорується операторами фондового ринку. Ризик по операціях з іншими цінними паперами важко оцінити внаслідок недостатнього розвитку фондового ринку України.

Внаслідок того, що спроби прогнозувати коливання курсів іноземних валют відносно національної грошової одиниці пов`язані із значними технічними та кадровими (наявність в штаті банку фахівців з прикладної математики) складнощами, а також те, що такі прогнози на довгий термін виявляються неточними, а традиційні для розвинутих країн методи фіксації курсів валют існують в Україні у дуже незручній та громіздкій формі, переважна більшість операторів валютного ринку надає перевагу формуванню страхового резерву та сплаті з нього втрат за цей ризик.

Основними методами кількісної оцінки рівня фінансових ризиків є:

* метод експертної оцінки;

* статистичний метод;

* нормативний метод;

* рейтинговий метод.

У чистому вигляді жоден з цих методів не може бути використаний в умовах України через нестабільність економічної ситуації і неможливість створення великих динамічних рядів. Найлегше адаптується до таких специфічних умов рейтинговий метод кількісної оцінки рівня фінансового ризику. Для оцінки рівня кредитного ризику та ризику ліквідності доцільно використовувати рейтинговий метод. При цьому шкала ранжування значень має бути розрахована на базі абсолютних показників діяльності банків України за певний період. Така методика дозволяє досягти:

* врахування особливостей банківської діяльності в умовах України;

* уникнення проблеми витоку “еталонних” банків;

* динамічність методики, оскільки розрахунки не пов`язані з аналізом великих масивів статистичних даних.

Для оцінки рівня кредитного ризику та ризику ліквідності не можуть бути використані показники, що вважаються стандартними для банківських установ країн з розвинутою ринковою економікою. Причина такої несумісності полягає у принциповій різниці організації та схем діяльності вітчизняних та закордонних банків, тому для оцінки рівня зазначених ризиків мають бути використані відносні показники, розраховані на базі абсолютних даних бухгалтерського обліку вітчизняних банків.

При обчисленні рівня процентного ризику необхідно прийняти до уваги специфічність фінансового інструменту, за яким він розраховується. Розрахунок рівня процентного ризику як різниці між відсотками сплаченими і відсотками одержаними, запропонований НБУ, дає змогу оцінити дохідність діяльності, пов`язаної з процентними інструментами, а не рівень процентного ризику. Найбільш коректною є оцінка рівня процентного ризику як різниця між максимальною ціною придбання та мінімальною ціною продажу процентного інструменту.

Найреальнішим для сучасних умов України методом захисту від валютного ризику є фіксація курсу іноземної валюти за певною операцією на визначену сторонами дату. Засобом такої фіксації може стати схема “репо”, тобто купівля-продаж валюти під відкладальною умовою. Відкладальною умовою у такому випадку є зворотня купівля (продаж) валюти.

Враховуючи збільшення останнім часом обсягів ризиків в діяльності вітчизняних банків внаслідок підвищення конкуренції на фінансових ринках, недосконалого державного регулювання та контролю за діяльністю кредитних та інших фінансових інститутів, а також враховуючи постійну загрозу зміни політичної та економічної ситуації в країні, актуальним стає питання щодо розвитку вітчизняного ризик-менеджменту та створення систем управління ризиками. Враховуючи специфіку економічного розвитку України та ризиків, необхідно прийняти до уваги досвід іноземних банків, але самостійно розробити системи управління ризиками, залучивши до роботи фахівців з економіки, прикладної математики, системного аналізу та високопрофесійних програмістів.

Оскільки банки України, та і взагалі кредитні установи, працюють у сфері ризику, то тут важко планувати і прогнозувати конкретно на певні періоди. Треба враховувати дію різноманітних факторів, які впливають об'єктивно на банківську діяльність. Якщо внутрішні фактори ми ще можемо якось регулювати чи керувати ними, то зовнішні фактори дуже мало піддаються впливу зі сторони окремих банків. Проте банки працюють у сфері керованого ризику, тому ми вважаємо, що за допомогою різних методів запобігання ризикам: хеджування, ф'ючерсних, опціонних контрактів можна якщо не нівелювати, то хоча б зменшити до мінімуму непередбачувані і небажані ризикові ситуації.

Також для українських банків зараз актуально забезпечити ринкову дисципліну. Дотримання її має бути обов'язкове всіма суб'єктами ринку, адже тільки діючи за правилами, які самі встановимо і самі будемо їх дотримуватися, зможемо стабілізувати банківську діяльність і сприяти економічному зростанню. Наша теперішня законодавча база, що стосується банківської сфери, має більше фіскальний, ніж стимулюючий характер. Це не спонукає банки до розширення своєї діяльності, вбиває в корені всі нові починання та ідеї, тому важливо звернути увагу насамперед на потреби банків, на те, як ефективно забезпечити їхню діяльність, щоб добре працювало народне господарство, адже банки - «кровоносні судини» економічного організму. Життєздатність і процвітання економіки неможливе без добре налагодженої банківської системи.

Список використаної літератури

1. А. П. Бочарников, С. М. Релецкий, К. В. Захаров и др. Риски во внешнеэкономической деятельности предприятия. -- К.: ИНЭКС, 1997.

2. Аленичев В. В., Аленичева Г. Д. Страхование валютных рисков, банковских и экспортных коммерческих кредитов. -- М.: Ист-Сервис, 1994.

3. Банківська енциклопедія // За ред. А. М. Мороза - К.: Ельтон, 1993.

4. Белых Л.П. Устойчивость коммерческих банков. Как банкам избежать банкротства - М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1996. - с.184.

5. Блудова Т., Гармидаров П. Управління відсотковим ризиком // Вісник НБУ, № 10. -- 2004 -- с.34-35.

6. Бондаренко Л. А. Побудова системи ризик-менеджменту в комерційному банку // Фінанси України, № 9. -- 2003 -- с.85-93.

7. Вітлінський Б. В., Наконечний С. І., Шарапов О. Д. Економічний ризик і методи його вимірювання: Підручник. -- К.: ІЗМН, 1996.

8. Вітлінський В. В., Верченко П. І. Аналіз, моделювання та управління економічним ризиком. -- К.: КНЕУ, 2000.

9. Вітлінський В. В., Наконечний С. І. Ризик у менеджменті. -- К.: Борисфен, 1996.

10. Вітлінський В.В., Пернарівський О.В., Наконечний С.І., Велікоіваненко Г.І. Кредитний ризик комерційного банку: Навч. посібн. - К.: Знання, 2000. - 252 с.

11. Вощило М. Основи управління ризиками у банківській справі // Вісник Національного банку України - 2001 - № 12 - с.51-52.

12. Горячек І. Види банківських ризиків та управління ними // Економіка. Фінанси. Право - 2000 - № 8 - с.36-38.

13. Грачева М. Электронные банковские услуги: особенности управления рисками // Мировая экономика и международные отношения, № 9. - 2002 - с.39-47.

14. Декрет Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” № 1593 від 19.02.1993 р. // Підприємництво і ринок України, 1993. - № 3 - с.17.

15. Егоров В.А. Система управления рисками в банке // Финансы - 2003 - № 9 - с.78.

16. Ефимов С. Л. Энциклопедический словарь: Экономика и страхование. -- М.: Церих -- ПЭЛ, 1996. -- 528 с.

17. Закон України “Про банки та банківську діяльність” № 2121-ІІІ від 07.12.2000 р. // Відомості Верховної Ради України, 1991. - № 25 - с.281.

18. Закон України “Про заставу” від 02.10.1992 р. // Підприємство і ринок України, 1992. - № 11 - с.13.

19. Закон України “Про цінні папери та фондову біржу” №1201-ХХ від 18.06.1991 р. // Відомості Верховної Ради України, 1991. - № 38 ю - с.508.

20. Запорожець З. Управління банківськими ризиками в контексті інформаційних технологій // Вісник НБУ, № 10. -- 2004 -- с.54-59.

21. Заруба О.Д. Банківський менеджмент та аудит - К.: Лібра, 1996. - 178 с.

22. Івасів Б.С. Операції комерційних банків : Навч. посіб. - К.: НМКВО, 1992. с.84.

23. Івасів І. Яка банківська система потрібна Україні? // Вісник НБУ №4. - 1997 - с.50.

24. Івченко І. Ю. Економічні ризики: Навч. посіб. -- К.: ЦУЛ, 2004. -- 304 с.

25. Інструкція “Про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків”, затверджена постановою Правління НБУ № 141 від 14.04.98.

26. Інструкція НБУ №10 «Про порядок регулювання і аналіз діяльності комерційних банків» (у новій редакції) // Галицькі контракти - №2 - 1997.

27. Кабушкин С. Н. Управление банковским кредитным риском: Учеб. пособие. -- М.: Новое знание, 2004. -- 336 с.

28. Клочков И. А., Терехов А. Г., Юденков Ю. Н. Управленческий учет в коммерческом банке: Практ. пособие // Под ред. С. М. Шапигузова. -- М.: ИД ФКБ-ПРЕСС, 2002. -- 192 с.

29. Ковальчук Т.Г., Коваль М.М. Ліквідність комерційних банків. - К.: Знання, 1996. - с.89.

30. Коршикова Т. Контроль та управління ризиками в кредитній діяльності банків // Вісник Національного банку України - 2003 - № 1 - с.24-25.

31. Коршикова Т. Контроль та управління ризиками в кредитній діяльності банків // Вісник НБУ, № 1. -- 2003 -- с.24-25.

32. Костюченко В. Формування резервів для покриття кредитних ризиків // Вісник НБУ, № 2 - 1999.

33. Кочетков В. М. Забезпечення фінансової стійкості сучасного комерційного банку: теоретико-методологічні аспекти: Моногр. - К.: КНЕУ, 2002. - 238 с.

34. Кравчук В. В. Базельські угоди: новий етап розвитку міжнародної системи оцінки ризиків // Фінанси України, № 6. -- 2004 - с.121-128.

35. Кулінич І. Н. Управління банківскими ризиками як спосіб підвищення платоспроможності комерційного банку // Актуальні проблеми економіки. - 2005. - № 1. - с. 60-68.

36. Маркова О.М., Сахарова Л.С., Сидоров В.Н. Коммерческие банки и их операции. - М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1995 - с.215-224.

37. О.Береславська, Івасів Б. Перспективи розвитку ринку ф'ючерсних контрактів в Україні. Економічний зміст та форми страхування кредитів // Вісник НБУ, № 5 - 1998.

38. Ольхова Р.Г. и др. Банк и контроль. - М.: Финансы и статистика, 1991 - с.97.

39. Организация системы управления рисками в банке // Бухгалтерия и банки -2001 - № 3 - с.17-25.

40. Парасій-Вергуненко І. М. Аналіз банківської діяльності: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. -- К.: КНЕУ, 2003. -- 348 с.

41. Пернарівський О. Аналіз, оцінка та способи зниження банківських ризиків // Вісник Національного банку України - 2004 - № 4 - с.44-48.

42. Плісак Т. О., Гагаріна С. А., Недеря Л. В., Нетребчук Л. О.Облік та аналіз діяльності комепційного банку: Навч. посіб. у 2-ох книгах. - К.: КНТЕУ, 2003. - 515 с.

43. Положення “Про порядок формування і використання резерву для відшкодування можливих втрат за позиками комерційних банків”, затверджене постановою Правління НБУ № 122 від 27.03.98.

44. Постанова Верховної Ради України “Концепція функціонування і розвитку фондового ринку України” № 342/95 від 22.09.1995 р. // СРМ Право”. - Київ, 1993-1996. - Ф. 342/95.

45. Постанова Правління НБУ “Положення Національного банку України Про кредитування” № 246 від 10.10.1995 р. // СРМ “Право” - Київ, 1993-1996. - Ф. 246/95.

46. Постанова Правління НБУ “Положення “Про порядок формування і використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями комерційних банків” № 122 від 27.03.1998 р. // СРМ “Право”. -Київ, 1996-1998.

47. Потійко Ю. Теорія і практика управління різними видами ризиків у комерційних банках // Вісник НБУ, № 4. -- 2004. - с.58-60.

48. Примостка Л. Економічні ризики в діяльності банків // Банківська справа. - 2004. - № 3. - С. 16-23.

49. Раєвський К. Інсайдерські ризики в банківській діяльності. // Вісник НБУ, №6 - 1997 - с.23.

50. Раєвський К. Про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків // Банківська справа, №2 - 1997 - с.31

51. Рид Э., Коттер Р. Коммерческие банки // Пер. с англ. - М.: Космополис, 1991.

52. Розанова Е. Проблемы создания системы управления рисками банка // Финанс. консультация. -- 2004. -- № 1-2. -- с.20-24.

53. Романенко Л. Ф., Коротеєва А. В. Ризики у банківській діяльності // Фінанси України, № 5. -- 2003. - с.121-127.

54. Тичина В. Задніпровська О. Впровадження системи управління ризиками в банку // Вісник Національного банку України - 2004 - № 8 - с.18-22.

55. Устенко О. Л. Теория экономического риска. -- К.: МАУП, 1997.

56. Хохлов Н. В. Управление риском: Учеб. пособие. - М.: Юнити-Дана, 2001. - 240 с.

57. Черных С. Управление банковскими рисками // Вопр. экономики. - 2004. - № 8. - с.120-127.

58. Шаркаді Н. В. Управління банківськими ризиками як основа формування залучених ресурсів банків // Актуальні проблеми економіки. - 2004. - № 5. - с.45-53.

59. Шмелев В. В. Страхование банковских рисков // Управление риском. -- 2002. -- № 4. -- с.43 -49.

60. Шульга Н. Концептуальні основи контролінгу ризиків в комерційному банку // Фінанс. консультація. -- 2003. -- № 1-2. -- с.5-9.

61. Энциклопедия финансового риск-менеджмента / Под ред. А. А. Лобанова, А. В. Чугунова. -- М.: Альпина Паблишер, 2003. -- 786 с.

62. Ястремський О. І. Теорія економічного ризику. -- К.: Артек, 1998.

Додатки

Додаток 1

Схема 1. Система фінансових ризиків

КРЕДИТНИЙ РИЗИК РИНКОВИЙ РИЗИК ВАЛЮТНИЙ РИЗИК

БАЗОВІ РИЗИКИ СОПРЯЖЕНІ РИЗИКИ

РИЗИК ЛІКВІДНОСТІ ПРОЦЕНТНИЙ РИЗИК ОПЕРАЦІЙНИЙ РИЗИК

СХЕМА2. Види регулювання банківської діяльності

/

Додаток 2

Таблиця 1. Категорія кредитної операції

Додаток 3

Таблиця 2. Проценти від вартості забезпечення та об'єктів фінансового лізингу, що застосовуються при розрахунку чистого кредитного ризику за окремою кредитною операцією, %

Додаток 4

Таблиця 3. Розмір відрахування в резерви під кредитні ризики, %

Таблиця 4. Облік формування резервів під кредитні ризики

Додаток 5

Таблиця 5. Дані про розмір резерву за групами ризику

Додаток 6

Таблиця 6. Опис балансових рахунків, що застосовуються для обліку спеціальних резервів за дебіторською заборгованістю банків

Додаток 7

Таблиця 7. Схема бухгалтерських записів з нарахування резервів під сумнівну дебіторську заборгованість