Роль митної служби у проблемі збереження культурних цінностей в Україні

/

Вступ

Актуальність. Спадщина є тим ключем, що забезпечує пізнання в розрізі історичної національної самоідентичності, усвідомлення себе як повноправного і самобутнього учасника світового історико-культурного процесу. Вона становить важливу роль культурного розвитку. Комплекс понять, що підсумовують єдність і цілісність спадщини, символізує нерозривність розвитку суспільства, пов'язуючи минуле з сучасним, а сучасне з майбутнім. Історія української культури дала нам безцінні свідоцтва творчих здобутків багатьох поколінь, відомих і безіменних будівничих храму культури. Разом з тим маємо багато прикладів нищення і втрат за різних історичних обставин колосальних культурних цінностей. Цей сумний трагічний перелік сягає нинішніх днів. Нині висвітлюється багато 'білих плям' в історії, в тому числі і втрати історико-культурних цінностей одина з найтрагічніших сторінок в історії України. В умовах зовнішнього, а часом і внутрішнього спротиву ідея культурної пам'яті нації, держави пріоритетна у той спосіб, що обіймає цілість і єдність України. Вона ідентифікується із загальнонародною проблемою повернення культурних цінностей, що були насильно, протиправно переміщені з території України.

Однією з проблем загальнодержавного характеру є питання охорони пам'яток культури. Небезпека, якій піддаються культурні цінності, має подвійну природу. По-перше, це об'єктивні проблеми, що стосуються збереження пам'яток, зважаючи на їх природне старіння. Сюди входять питання реставрації, різних форм і методів охорони від фізичного руйнування. По-друге, проблеми, джерелом яких служить саме людство, оскільки війнами і озброєними конфліктами, крадіжками і розкраданнями воно завдає шкоди культурним цінностям у декілька разів більше, ніж природні катаклізми або фізична дія часу на пам'ятки культури.

На сторожі охорони і збереження культурної спадщини України, окрім відповідних організацій і державних органів, важлива роль належить митній службі. Саме через митний кордон України, контрабандним шляхом, незаконно, намагаються вивозити культурні цінності за межі нашої держави. І кому як не митникам, в першу, чергу доводиться запобігати цим спробам. Саме цьому діяльність митної служби є неоціненна і актуальна.

Проте, охорона культурних цінностей не може відбуватися лише на рівні державного регулювання. Тут необхідна взаємодія держав, об'єднання їх зусиль, що мають кінцеву мету - збереження культурної спадщини всього людства і передача його майбутнім поколінням. В цьому значення регламентації питань охорони культурних цінностей в міжнародних двосторонніх і багатобічних угодах. із сторони держави вагому роль у вирішенні таких питань посідає митна служба. Митна справа у своєму змісті означає діяльність, здійснювану митницею і взаємодіючими з нею іншими державними і недержавними організаціями.

В світі нерідко виникають ситуації, коли культурне надбання, що належить одній країні, через різні обставини переміщується на територію іншої. В зв'язку з цим виникає ситуація, в ході якої необхідно визначити міжнародно-правовий статус культурних цінностей і порядок їх повернення тій стороні, якій вони належать по праву. Одна з найскладніших -- проблема пошуку об'єктивної достовірної інформації про долю українських культурних цінностей. Зібрані матеріали, в кращому випадку, ставали надбанням архівних сховищ. Як наслідок, переважна більшість установ культури, які постраждали, досі не мають реєстрів втрачених цінностей.

Слід відновити історичну справедливість, привернути увагу спеціалістів та світової громадськості щодо добровільного повернення історико-культурних надбань України, яка втратила їх внаслідок входження до інших держав, та воєнних конфліктів. Вивчення й узагальнення втрати історико-культурних цінностей України важливе й тому, що розбудова держави, завдання духовного відродження України, визначення перспектив в усіх галузях національної культури, дальший розвиток демократії, національної свідомості вимагають цілеспрямованої праці у сфері розшуку та повернення культурних цінностей для передачі їх законним господарям. Потрібно на підставі неупередженого аналізу з'ясувати та виділити низку чинників, які спричинили втрату архівних, музейних і бібліотечних фондів України, вивчити механізми вилучення та шляхи міграції культурних цінностей, встановити місця їх перебування, узагальнити й окреслити масштаби завданих збитків, а також роль митниці у врегулюванні цих негативних процесів. З одного боку, одним з безпосередніх наслідків цього процесу став той факт, що після здобуття Україною незалежності їй доводиться докладати значних зусиль, аби відкрити себе світовому співтовариству як самобутній чинник загального культурно-історичного процесу з давніми історичними та культурними традиціями. З другого боку, величезна кількість вилучених з України пам'яток історії та культури є фактично недоступними для українських вчених та аналітиків, вони виведені з загального культурного обігу та культурно-просвітницької праці в Україні.

Останнім часом збільшилася кількість крадіжок з музеїв, галерей, приватних колекцій і перепродаж вкрадених цінностей в інші держави. Розквіт даного виду злочинів пояснюється тим, що починаючи з середини XIX століття культурні цінності починають розглядатися деякими заможними людьми не скільки, як витвір мистецтва, а як вигідне вкладення капіталу. Як відомо, попит народжує пропозицію. Крадіжки культурних цінностей приносять значні дивіденди. Не дивлячись на свій кримінальний характер, вони існуватимуть і існуватиме необхідність протистояти цій діяльності саме митній службі.

Багато сучасних суспільних явищ мають витоки з сивої давнини. Знайомство, а тим більше вивчення національної спадщини, допомагає оцінити рівень розвитку цих явищ на основі історичного підходу, зробити висновок щодо суттєвості наявних теоретичних, правових, організаційних, у тому числі і законодавчих, проблем митної справи і митної політики суверенної України. І тому спеціалізовані підрозділи української митної служби повинні зосередити особливу увагу на збереженні української спадщини. Потрібно усвідомити складність і політичну гостроту питання про культурну пам'ять нації, про сутність національної спадщини, в тому числі проблеми повернення пам'яток культури.

Вибір теми викликаний безперечним інтересом до даного питання. Бажанням більше дізнатися про історію створення митних органів та умови розвитку митниці на українських територіях на різних етапах державотворення. Розібратися в питаннях, пов'язаних з вивезенням, ввезенням та переміщенням культурної спадщини України і роллю митної справи в цьому процесі. Тим більше, що в різних дослідженнях тема ролі та участі митної справи у процесі збереження української культурної спадщини розглядалась тільки фрагментарно.

Мета і завдання дослідження: проаналізувати процес створення і роль митної служби у проблемі збереження культурних цінностей в Україні

Мета роботи визначила такі завдання:

- вивчити історію створення і функціонування митної справи України;

- розкрити масштаби втрат історико-культурних цінностей України;

- дослідити процес переміщення українських культурних цінностей;

- визначити місце і роль держави у контролі над вивезенням, ввезенням та поверненням культурних цінностей;

- проаналізувати на прикладах умови повернення культурної спадщини в Україну.

Об'єктом дослідження є історія створення і діяльність митної служби України.

Предметом дослідження роль митної служби України у збереженні культурної спадщини .

Питання вивчення діяльності митної служби і організацій відповідальних за повернення культурних цінностей, як в світі так і в Україні висвітленні в роботах українських дослідників М.Грушевського, Д. Дорошенка, О. Ключевського, А. Яковлєва, В. Акуленка, С. Кота та ін., у зарубіжних джерелах варто відзначити роботи А.Джентіні, Г.Боряка, П. Кеннеді, А. Айхведе, Й. Данко останнім часом результати деяких досліджень і окремих статистичних даних можна знайти в мережі Інтернет.

Розділ 1. Історія започаткування і становлення митної справи в світі, та на території України

1.1 Перші відомості про виникнення митної справи і поняття контрабанда

Митні відносини нерозривно пов'язані із виникненням і розвитком економічного обігу і особливо зовнішньої торгівлі. У період між Х і ІІІ тисячоліттям до н.е. з'явились міста-держави, збільшилося населення в них, що активізувало і торгівлю. Остання проходила через певні правила, які з появою письма і чисел закріпилися як ритуали і слугували активізації зовнішньої торгівлі. Саме намагання уніфікувати порядок обміну товарами при появі грошей дозволило створити перші тарифи, організувати внутрішній та зовнішній торговий простір, наповнити товари логічною інформацією і економічним змістом.

Започаткування та становлення митної справи відноситься до глибокої давнини. Ще в III і в II тисячолітті до н.е. митні відносини простежуються в державах Стародавнього Сходу: Єгипті. Ассирії, Вавилоні. Збиралось мито й у Стародавній Греції, де вперше була лібералізована митна політика й знижене мито. Такі заходи давали змогу уникнути воєнних конфліктів, або при необгрунтованому збільшенні мита й забороні пропуску товарів, слугували приводом для війни. Відомо також, що найбільш розвинутою митна система була в Римі, з огляду на досконалість римського права та його явну спрямованість на обслуговування товарообігу. Митний інститут як державний правовий елемент існував ще у V--VII ст. до н.е. в містах Ольвія, Херсонес, інших містах Причорномор'я та державі скіфів. Напис на мармуровій плиті, вивезеній із Ольвії, знайденої на березі Босфору в Малій Азії в руїнах древнього капища Зевса, датованої 4 століттям до н.е., доніс до нас одну із статей закону: „...[1.] Дозволяється ввіз і вивіз усілякого карбованого золота і карбованого срібла. [2.] Кожен, бажаючий купити чи продати карбоване золото чи срібло, повинен купувати і продавати на монети екклесіатерії, хто ж продасть або купить в іншому місті, підлягає покаранню конфіскацією: продавець - проданого срібла, а покупець - ціни, за яку купив. (3.) Продавати ж і купувати все на міські гроші - на мідь і срібло ольвіонолітів, хто ж продасть чи купить на інші, буде позбавлений: продавець - того що продасть, а покупець - ціни, за яку купить... [4.] Золото продавати і купувати по десять з половиною статерів за статер кізікський, ні дешевше і не дорожче; а всяке інше карбоване золото і карбоване срібло продавати і купувати по взаємній згоді. [5.] Мита ніякого не брати ні за карбоване золото, ні за карбоване срібло, ні з продавця, ні з покупця...”

Прославилась й залишила яскравий слід в історії та термінології митної справи митна система Андалузії. Відомо, що в III ст. до н.е. в місті Тарифі в теперішній Андалузії, на півдні Іспанії, що знаходилася на той час під владою Карфагену, була вперше складена спеціальна таблиця. До неї заносилися назва товару, одиниця його виміру та вказувалася величина мита (збору) за його провезення через Гібралтарську протоку. Сама таблиця, що систематизувала порядок стягнення та величину мита, на честь міста потім була названа тарифом і започаткувала тарифне регулювання.

Гносеологічно тариф та митна справа є одним із напрямів здійснення фіскальної функції держави та засобом наповнення державної казни. Тому при провезенні товару чи пересуванні через митну територію тарифи стали стягуватися окремими князівствами, що з часом стало заважати пересуванню товарів. Тому й виникла потреба законодавчого врегулювання цих відносин на рівні країн. Але як вагоме джерело поповнення казни митна справа швидко розповсюдилася в Європі, а потім й на інших континентах. З цього часу й існують дві протилежні тенденції. Держава намагається стягнути мито, а особи, які переміщають товари, уникнути його сплати чи зменшити його правдами й неправдами.

Можна стверджувати, що з появою митної справи з'явилась й контрабанда. Контрабанда -- це незаконне переміщення товарів, валюти, цінностей та інших предметів через митний кордон. [35,325]

В Європі контрабандою займаються принаймні з XIV сторіччя. Ця незаконна діяльність була дуже поширеною, й у фольклорі майже кожного народу є романтичні оповідання про пачкарів, або контрабандистів, а декотрі з них взагалі стали народними героями. Контрабанда -- незаконна діяльність і в цілому шкідливе явище, але деколи від неї була користь. Наприклад, у XVI сторіччі в Англію таємно ввезли примірники заборонених там частин Біблії в перекладі Вільяма Генделя. В 1940 році, коли фашистські війська окупували Францію, контрабандисти завдяки своїй обізнаності з непомітними стежками й путівцями Нормандії були найкращими постачальниками у французькому Русі Опору. Тепер, контрабанда у розквіті, але це вже лихо, а не благо.

1.2 Митні порядки в Київській Русі

Митна справа безпосередньо пов'язана із товарним виробництвом та міжнародною торгівлею і обміном. Поява у східних слов'ян спеціалізованих закладів: торговельних та постоялих дворів, пунктів промислового обміну, перевалки та складування товарів, відноситься до VIII століття та пов'язується багатьма істориками із започаткуванням та розвитком торгівлі із Візантією та іншими державами. Історично це розвивалось і в рамках Київської Русі та окремих князівств і йде від стягнення грошових чи натуральних зборів із реалізованих товарів в районах пожвавлення торгівлі чи на перехрестях торгових шляхів.

Митна справа у давніх русичів започаткована знаменитим договором князя Олега із Візантією. М. Грушевський пише: «Перші письменні звістки про руську торгівлю на Чорнім морі сягають 1-ої пол. IX ст. На початку X ст. русько-візантійська торгівля була вже дуже значна. З розміром, обставинами й прерогативами, які здобула собі вона наслідком походів руських князів на візантійські землі в IX і XI в. знайомлять нас докладнійше умови з Візантією князя Олега в перших роках X ст., особливо як ще їх доповнити звістками з умови Ігоря 944 р. і оповідання Костянтина» [11,234].

За свідченням М. Грушевського, руські купці платили ще в першій половині IX в. десятину візантійському уряду з свого товару, що продається там, то після вельми вдалого у військовому відношенні походу київського князя Олега в 907 р. вони одержують відчутні переваги, а саме - право безмитної торгівлі у Візантії. З договору князя Олега 907 р. вперше знаходимо в офіційному документі і термінологічні витоки даного питання - а саме: йдеться про терміни «мито. У Київській Русі серед численних зборів та мит були поширені «осьмині» (восьма частина від вартості товару) та «мит». Ці збори стали йменуватися з часом митом «мыть», а ті місця, де вони стягувалися, -- митниці. На Русі у старовину були напрочуд гнучкі мита. Розрізняли мито водяне і сухе, проїждже і торгове.

У договорі київського князя Олега з імператором Візантії у 911 р. обумовлювалися митні питання між двома державами. Таким чином, Київська Русь уже тоді проводила власну митну політику, мала встановлені розміри митних податків на товари, що привозилися з різних країн, а її торгові люди (купці) сплачували митні податки в інших країнах товаром чи золотом. Київські князі підтримували досить широкі торгові зв'язки, перш за все з Візантією, що служила основним ринком збуту таких відвічно руських предметів експорту, як хутра, мед, віск...

Окрім цього, на митну політику по відношенню до окремих країн впливали й суб'єктивні чинники. Наприклад, російський історик В. Ключевський вважав, що порядок торгових відносин Київської Русі з Візантією на безмитній основі і взаємному сприянні, визначений договорами князів Олега й Ігоря, був головним підґрунтям, що підготував прийняття християнства Руссю, і саме з Візантії. Не треба й забувати поєднання родин руських князів, що впливало на зміст митних відносин і формування митних режимів.

Після монгольської навали в митний лексикон увійшли терміни: мито -- основний збір за провезення товару; «посажене» -- мито за розмір ввезеного у саженях; «промит» -- подвійне мито, яке стягувалось у разі спроби уникнути обкладення митом і об'їзду митниці; «головщина» -- мито із кожного проїжджаючого на ладді. З часів монгольської навали започатковано такі поняття, як «тамга», від якої й пішли слова «тамжить», «таможня» та «таможенник». Крім цього, відомі такі терміни, як «митчики» і «митарі».

Вигідна Золотій Орді роздробленість руських земель мала наслідком надмірну чисельність митних зборів за переміщення товарів між містами. А на період монголо-татарської навали, Київська Русь як єдина держава фактично перестала існувати.

1.3 Розвиток митної справи в період козацтва

Використовуючи феодальну роздробленість руських земель, їх політичну роз'єднаність і слабкість унаслідок залежності від Золотої Орди, швидко набираюче сили Велике князівство Литовське, а потім Польща і Московія, незабаром стали захоплювати сусідні землі колишньої південно-західної Русі, на яких, в XIII- XVII ст. почала формуватися українська народність.

Починаючи з XІV в. Україна вступає в період своєї історії, який прийнято іменувати епохою козацтва, але про митні справи можна судити лише по деяких документах, що відносяться до існування в 1648-1654 рр. української козацької держави, що склалася на території, - Війська Запорізького, і потім в період Гетьманщини.

Систему митної справи козацько-гетьманська Україна мала. Керівництво збиранням прикордонного мита: евеки (вивізне) та інфуки (ввізне) мито -- за часи Богдана Хмельницького покладалося на Державний скарб, як тоді називалася фінансово-банківська служба України. У гетьманському універсалі 1654 р. визначалися розміри митних платежів за товари, що ввозились в Україну. За свідченням письмових документів (1654 р.), на той час митні збори на кордонах щороку приносили у державну скарбницю близько 100 000 червоних золотих. Заслуговує на увагу не тільки розмір мита, що збиралось, але й сам факт, що Україна у ті часи проводила митну політику, з якою змушені були рахуватися інші держави. Б.Хмельницький, уклавши договір 1654 р. з Російською державою, і тим самим остаточно порвавши з Польщею, відразу ж вжив заходів по приєднанню до України деяких територій Білорусі, а саме: Могильова, Гомеля, Нового Бихова. Як пише Дмитро Дорошенко „це приєднання мало значення для України не тільки з причин стратегічних, захищаючи її від півночі, але й з економічних: через білоруські землі полегшувався торгівельний шлях до Балтійського моря, куди йшов український експорт. У Старого Бихові, Хмельницький встановив навіть «вільний порт»'. Останнє положення підтверджує той факт, що організація митної справи в Україні будувалася з урахуванням досвіду багатьох європейських країн того часу.

Про створення митної межі України після договору 1654 р. пише О.Ф.Скакун: «у перший час після Переяславської ради 1654 р. Україна мала своєрідне (якого не мала жодна інша адміністративна одиниця Росії) козацько-старшинське самоврядування, військо, суд, податкову систему, митні кордони».

Про розрив договору 1654 краще всього сказано в роботі А.Яковлева: не «дивлячись на подальші порушення Москвою умов договору 1654 р. та обмеження прав України, московський уряд усе ж таки трактував Україну як окрему державу, права якої та окремішність від Москві особливо яскраво виступали у момент зміни особи гетьмана як голови держави та носія її верховної влади. Що року 1654 не сталося приєднання України до московської держави та що Україна, як була так і залишилася окремою державою, про це свідчать іще факти відносин Москви з Україною через взаємне висилання посольств і послів та через Московський Посольський наказ, пізніше через Колегію закордонних справ. Про це також свідчать такі факти: перше, протягом ста років після договору 1654 р. Україна існувала і трактувалася як незалежна від Москви автономна державно-господарська одиниця з окремими від Москві господарською системою і політикою, самостійними торгівельними шляхами, закордонними ринками збуту й привозу; друге, між Україною та Москвою, існував державний кордон, прикордонні митниці, збиралося мито з московських купців нарівні з чужоземними, а з іншого боку заборонялося українським купцям вільно торгувати в московській державі».

Настав час, відомий в українській історії як епоха «Руїни», коли знищувалось багато що з того, що було досягнуте при Богдані Хмельницькому. І лише до кінця XVII в. поступово відновлюються безпосередні торгові відносини із закордоном Лівобережної України, що залишилася за умов Андрусівського перемир'я 1667 р. у складі Росії. Остання до середини XVII в. в цілому не утрудняла зовнішню торгівлю тодішньої Малоросії, але перешкоджала її стосункам із Запорізькою Січчю. При цьому, українцям заборонялося привозити до Росії вино і тютюн, якщо тільки це робилося не по казенних підрядах. Що стосується митних зборів, то вони «віддавалися на відкуп охочим людям з наданням на користь їх всього, втаєного на митниці і що забороняється до ввезення до Росії». Але згодом, по мірі насадження центральних органів і демонтажу атрибутів козацької держави, вона була підпорядкована загальній митній політиці Росії.

Митні порядки були встановлені і на Запорізькій Січі, яка вела активну торгівлю з Кримом, Литвою, Польщею, Росією і Туреччиною, як наголошується в одній з робіт по історії держави і права України, «за договором 1649 р. турецького султана з «Військом Запорозьким і народом руським», тобто з Україною, сторони узяли на собі такі обов'язки. Османська імперія - надавала запорожцям пільги щодо вільного плавання Чорним морем, заходу в порти, будівництва приміщень у них, на 100 років звільнялися від мита та інших податків. А Україна - перешкоджати запорозьким і донським козакам нападати на Османську Імперію». [50,117]

Використовуючи природні умови, запорожці могли одноразово, як про те свідчать історичні архівні документи, запускати в затоку, що звалася «оступом» і де перебувала козацька флотилія, до 8 суден з Греції і Туреччини. За встановленим порядком судна, не доходячи до Січі версту, витримували 20-денну обсервацію (карантин), після чого входили в бухту безмитно. Це можна розглядати як започаткування нинішнього санітарно-митного контролю.

Перші ж десятиріччя XVIII в. ознаменувалися посиленням протекціоністських почав в митній політиці Росії, направленої на всемірну підтримку нової мануфактури, що з'являється в ній. Так, в 1714 р. Петро I заборонив ввезення до України панчох, золотих і срібних ниток, дорогих матеріалів, шовкових тканин, цукру, фарб, полотна, столової білизни, тютюну, карт і сукна - з тим, щоб примусити українців купувати ці товари тільки в Росії, а не у західно-європейських виробників, як було раніше. До того ж прийнятий в 1724 р. митний тариф передбачав високі ставки мит. Наприклад, при ввезенні з території України льняної пряжі і необробленої шкіри мито досягало 37%, а знов дозволені до ввезення українські горілка і тютюн обкладалися тепер 30% митом - крім того, що при вивозі доводилося платити ще і гетьманську «евекту».

Але найдраматичніші в питанні митних відносин України і Росії події відбувалися в середині XVIII в. Почалося з того, що за пропозицією Петра Шувалова - фактичного керівника російського уряду - 20 грудня 1753 р. був виданий указ імператриці Єлизавети про ліквідацію в Російській державі всіх внутрішніх митниць і стягуваних ними різних мит і зборів (всього 16 видів). Була встановлена єдина ставка внутрішнього мита - «з того, що привіз і отвозного товару» - 13 коп. з кожного рубля його вартості.

У 1753-1754 pp. уряди трьох держав - України, Росії й Польщі - продовжували уточнювати кордон. Зокрема, тоді було зроблено 'Опис на карте Россійской імперіи с Полскою областию границ, по каким оная ныне урочищам и знакам лежит, також с показаніем на оных спорных мест, по каким же рекам и урочищам прежния границы имелись', а також виготовлена 'Карта специальная Российской имперіи с Полскою областию Стародубовского полку спорным грунтам разным владелцов...' В них міститься дуже детальна демаркаційна лінія між одним із найбільших лівобережних полків - Стародубським - та Річчю Посполитою, з позначкою понад 40 'внутрішніх' форпостів. Слід відзначити, що місцями кордон не відзначався стабільністю. Наприклад, окремі форпости взимку чи навесні могли переноситися на інші місця через повінь, кригу ...

Однак саме тоді, в 1754 p., дуже підозрілий до дій К.Розумовського царський уряд завдає кілька відчутних ударів по розбудові української держави. У липні Сенат законодавче ліквідовує й без того досить прозорий кордон між Україною та Московією, припиняє функціонування державних митниць у цьому районі, запроваджує на території України загальноімперську митну систему. В радянській історіографії ці заходи царизму розглядалися як цілком позитивні: мовляв, це робилося для поліпшення економічних зв'язків між Україною та Росією, сприяння їх спільному народногосподарському розвитку. Насправді ж ідеться про скасування однієї з найважливіших ознак української автономії. Втім, митниці на кордонах, підпорядковані вже чиновникам із Росії, існували й далі. Складений у 1756 p. 'Реестр портовым и пограничным таможням' називає, зокрема в Київській губернії, такі з них: при Васильківському форпості, 'вверху и внизу реки Днепра в тех местах, где оная река Днепр россійскую границу к Полской стороне пресекает, две малыя таможни Межигорская й Стайковская', вгору по Дніпру до Смоленської губернії в розкольничих 'государевых слободах' - Добрянці, Злинці (Білянський форпост); униз по Дніпру - в Переяславі й Кременчуці, а між ними 'одна малая' митниця при Секеринському форпості, в Переволочні. У Воронезькій губернії - в Царичанці й Бахмуті. Останній підпорядковувалися 'две малыя' митниці в Ізюмі та Луганську. В тому ж році Київська полкова канцелярія відповідно до постанов вищих установ видала 'ордер' про закриття на території полку Злинської митниці й відкриття Вишківської.

Ввезення і вивіз предметів заморської торгівлі портові митниці обкладали по ставках російського тарифу 1731 р. (в єфимках).

Єдині митні збори були поширені на Україну 18 січня 1754 р. указом Сенату був визначений порядок митного обкладення товарів, що експортуються Україною через порти на території Росії в західноєвропейські країни. До цього, з часу переходу до петровської протекціоністської політики, українські купці, як пише Д.Дорошенко, при їх закордонних операціях на українсько-російській межі платили особливе мито в російську казну, а потім за той же вантаж при вивозі його за межу через російські порти доводилося платити ще раз - від 5 до 10% від вартості товару - і неодмінно в золоті 20. Кожна договірна в тій або іншій міжнародно-правовій формі держава зберігає свою автономію в митній справі, свій митний тариф і своє митне законодавство. Так було і в Україні - до того часу, поки не були прийняті названі вище укази, а потім - Митний статут Російської імперії (1 грудня 1755 р.), розділ XI якого містив норми, що стосуються нової організації митної справи в Україні, - але вже з позиції російського законодавства.

І оскільки Україна до цього часу вже не мала права на самостійні зовнішні стосунки із зарубіжними країнами, а зараз була позбавлена і митній самостійності, втрата нею державності стала лише питанням часу. Що незабаром і відбулося. Період з кінця XVII ст. до початку XX ст., коли Україна перебувала у складі Російської імперії, характеризується великою економічною та політичною нестабільністю та непослідовністю. Об'єктивні причини тому -- завершення формування Російської імперії в Європі та визначення свого місця в європейській політиці і на Ближньому Сході. Були й суб'єктивні фактори, що суттєво впливали на ставлення до України, її економічну самостійність. Після зруйнування Катериною II Запорізької Січі у 1775 р. та заслання гетьмана Калнишевського на Соловки, перерозподілу Речі Посполитої поміж Росією, Прусією та Австрією у 1795 р. і підкорення Кримського ханства у 1783 р. почався новий період економічного й політичного життя України, який повністю визначався у Петербурзі. Активна міжнародна політика Росії змусила її проводити суттєві адміністративні та правові реформи, в тому числі націлені на розвиток торгівлі, спрощення податкової та митної системи, її більшої централізації. А в 1781 р. - і сама Гетьманщина була включена до складу Російської імперії і перестала існувати як окрема держава.

Після втрати самостійності Українською державою митна справа розвивалась на її території за загальними правилами та на основі законодавства Росії, де склалась система митних органів на чолі із Наказом Великої казни. На місцях створювались повітові хати, де справлялося мито. Разом з тим, як стверджується в багатьох джерелах, внаслідок особливого геоекономічного положення розвитку цукрової промисловості, виробництва горілки та інших товарів в Україні розвиток митних органів й митної справи загалом йшов попереду інших регіонів Росії.

Отже, з другої половини XVIII в. і до відновлення державності в Україні (після утворення в листопаді 1917 р. Української Народної Республіки) митна справа на більшості територій України регулювалася законодавством Російської імперії.

1.4 Митна політика Великого князівства Литовського, Речі Посполитої та Російської імперії на українських землях

Оскільки власної державності український народ з ХІІІ не мав, на землях, що відійшли до Литви, діяло, природно, її законодавство, у тому числі і митне. Митних зборів було дуже багато, що вони часто мінялися, і що литовський уряд передбачав строгі санкції за спробу обійти у прямому розумінні, об'їжджаючи іншими дорогами ті міста і місця, де стягувалися мита. Серед них згадуються, наприклад, Чернігів, Київ, Чорнобиль. Так, в Чернігові ставки мита в даний період складали 2 гріш з в'юка товару і 3 гріш з воза, хоча сучасному читачу це, мабуть, мало про що говорить, тим паче, що там же згадується про Київ, де мито було вже зовсім іншим - тридцять гроша з воза. При всьому тому, що мита значно різнилися між собою, все ж таки можна сказати, що найпоширенішим видом мита вважалося саме таке «відстібання» на користь збирача мит певної частини з вартості товару. Дослідник митної старовини, І.Козловський пише, наприклад, про те, що торгові люди платили або «пятинную деньгу», або (найбільш часто) «десятинну», або навіть «одне тридцяте».

Митна система Речі Посполитої впливала на торгівлю в Галичині. В королівській люстрації за 1565 рік записано: „Мито як від купців, так і від зварачів та інших гостей, як і від коней і від великої худоби і соляних панів та інших, в Галичі вибирають в той спосіб, як у Коломиї”. Як відомо, на той час мито в Галичі виорендував жид Давид Александр - той, що і в Коломиї. Тоді він не зміг дати пояснення королівським люстраторам про митний збір, оскільки лише в тому році почав вибирати мито. Але королівські ревізори визначили час, коли орендар повинен подати пояснення до сейму. В люстрації вказувалося, що це виорендоване мито бралося в Галичі разом зі спасним по 1 шелягу (1,248 г срібла - 187,5 проби) з вола від купців, які гнали волів з Молдавії або Покуття. Запис в люстрації свідчить про те, що головним Волоським шляхом, який пролягав через Галич, вже в XVI ст. купці переганяли на продаж стада волів з Молдавії і Покуття. Крім того, галицький жид, який виорендовував мито, давав щорічно до замку 10 каменів візини-риби, яку купці привозили з-над Дунаю. А далі дається у люстрації пояснення, що через „тривоги з Волощиною”, тобто внаслідок польсько-молдавських конфліктів 15-16 ст., обсяг цього товару зменшився. Як королівська скарбниця, так і старости з метою одержання прибутку чітко визначали шляхи, якими могли проїжджати купці, особливо Волоський, що виходив з Молдавії і через Снятин, Коломию прямував на Тисменицю й Галич в напрямку Львова. Не випадково в інструкції галицького сеймику, що відбувався у Галичі 20 вересня 1666 року, шляхта вимагала, ”щоб ніхто з гостинця галицького і снятинського не звертав”. Заборонялося під загрозою штрафу і конфіскації товарів обминати митні шляхи. Тому купці Коропця, Коломиї, Галича, які направлялися до Кременця або інших міст Волині, змушені були їздити через Тернопіль і платити податки від кожного воза на користь міста. В люстрації 1565 року записано, що мито „торгове, ярмаркове, тижневе від певних речей, привезених на торг, беруть звичайним способом на замок. Також звичайно беруть мито торгове від солених і свіжих риб, які привозять на торг”. Очевидно, що таке мито від товарів брали здавна у купців, які торгували на галицькому ринку. Сучасник писав, що з внутрішнього і зовнішнього мита припадав „добрий пожиток”, тобто грошовий прибуток. Навіть у 1565 році „мав такий пожиток” від збору мита галицький війт. Головна митниця (комора) Речі Посполитої на її південно-східних кордонах знаходилася в Галичі, оскільки саме в цьому місті перехрещувалися такі важливі внутрішні й міжнародні торгівельні шляхи, як: Львів - Стрілище - Рогатин - Галич; Львів - Стрілище - Ходорів - Букачівці - Галич; Львів - Долина - Калуш - Мартинів - Галич; Галич - Жидачів - Стрий - Дрогобич - Самбір - Перемишль; Галич - Монастириська - Бучач - Теребовля - Кам'янець-Подільський; Галич - Єзупіль - Тисмениця - Коломия - Снятин. Окрім головної митниці, існували ще три так звані підкомори (проміжні митниці), на яких з купців, які подорожували „волоським” та теребовлянським шляхами, збирали мито (цло) та різні додаткові збори. На волоському шляху такі підкомори були в Коломиї і Тисмениці, а на теребовлянському - в Підгайцях. У Тисмениці спеціальна митна поліція в основному виявляла тих купців, яким усе ж таки вдавалося об'їздними дорогами обминути інші митниці. (В даний час такі функції виконують підрозділи митної варти.) У таких купців, як правило, вилучався весь товар і тяглова сила, а в кращому випадку - накладався штраф. Крім того, тут чужоземні та польські купці сплачували загальне мито від кількості товару, який ввозили чи вивозили. Для кожного типу товару існувала відповідна шкала цін, величина якої залежала від попиту та наявності цього виробництва в Польщі. Наприклад, на привізну сіль чи волів з Волощини мито було більшим, ніж на галицьку сіль та мазовецьких волів. Збирався на проміжних митницях і так званий дорожній збір, що його запроваджували власники міст та міські уряди. Особливо чимала сума набігала коли, наприклад, переганяли кілька тисяч волів, за кожного з яких потрібно було заплатити 3 гроші. Велике мито платили купці за привезені солодкі грецькі та кіпрські вина, за делікатесні види риб (білуга, форель, судак), за суконне полотно та вироби з нього і з інших товарів. Часто власники містечок та сіл, через які проходили головні й внутрішні торгові шляхи, нападали зі своїми слугами на купецькі каравани й „конфісковували” частину товару або заставляли проїжджати через їхні містечка, що знаходилися осторонь торгового шляху, й змушували сплачувати мито. Так, купці з Тисмениці Микита Колтанович і Валента Протас скаржилися до галицького суду на власника Тернополя шляхтича Круковського, який силою завернув їх з дороги на Теребовлю до Тернополя.У Галичі, Теребовлі, Калуші, Рогатині, Тлумачі й Тисмениці збиралося також спеціальне мито з привізної солі в розмірі однієї гривні (48 грош) з воза (у 1635 р. це мито було зменшене до 12 грош). Митними зборами уряд захищав власних виробників солі на теренах Галицького й Коломийського повітів від зовнішніх конкурентів.

З 1654р. до 1917р. більша частина України входила до складу Російської держави, пізніше Російської імперії, і всі торгові відносини, що розвивалися на її території, були підпорядковані відомствам держави. Пізніше митна політика почала ускладнюватися в зв'язку з розвитком інституалізації і ндустріалізації, збільшенням об'єму товарообороту через митні кордони що привело до підвищеної уваги на митні території і кордони. Наприкінці XVII ст. в Російській імперії було створено централізовану митну систему, яка охоплювала всю територію держави. Збір митних податків здійснював Наказ великої скарбниці. У 1680 р. у Москві діяли Велика митниця, Посольська нова митниця (митне оформлення товарів іноземців), Митний дім (митно-податкове оформлення худоби, сіна тощо), Конюшенний приказ (контроль над торгівлею кіньми), Помірний дім (оформлення оптової торгівлі зерном, овочами тощо). В усіх містах були утворені митні дома на чолі з митними головами, якими обирали купців першої гільдії. Заслуговує на увагу система стимулювання їхньої праці: якщо митний збір зростав, вони отримували нагороду; а якщо митний збір зменшувався, то з них до скарбниці стягувалася нестача. При кожному повітовому митному домі працював за наймом штат дяків та піддячих, які вели митні книги, куди заносили дані про купців, товари та розміри -- суми митних зборів. Так формувалася митна документація і народжувалася митна статистика. (див. дод.1) З 1718 р. організація митної справи була покладена на Комерц -колегію. На місцях управляючих митними домами почали називати митними бургомістрами, а з 1720 р. -- оберцольнерами. На митній справі відбилося захоплення Петра І німецькими порядками. Для забезпечення митної політики Петро І направив регулярні війська на охорону кордонів. На заході було створено 15 фортець, систему форпостів. Для боротьби з контрабандою водним шляхом Петро І у 1724 р. наказав Комерц-колегії «иметь таможенные яхты -- служители для всяких отправлений купеческих дел». [51,243]

У 1731 р. було прийнято Морський податковий статут, який визначав порядок заходу іноземних суден у російські порти, порядок їх митного оформлення. Указ 1746 р. встановив, що ширина зони територіальних вод Росії дорівнюється дальності пострілу гармати. Митні реформи 1753--1754 pp. привели до ліквідації внутрішніх митних застав. Митні операції проводилися лише на смузі державного кордону. Етапною подією було створення 1754 р. прикордонної варти як особливого корпусу військ для охорони кордону на Україні і Ліфляндії. Незабаром прикордонна варта поповнилася козачою та митною вартою, до складу якої входили митні об'їжджі, що патрулювали в прикордонній смузі (до 3--5 км). У 1798 р. державна Комерц-колегія видала інструкцію прикордонним митницям і заставам, яка стала однією із перших документальних спроб уніфікації нормативних документів з процедури діяльності митних установ. Інструкція детально регламентувала функції прикордонних митниць, визначала порядок діловодства і митних процедур, посадові обов'язки директора митниці і співробітників. Період 1790--1820 pp. позначився впливом на митну політику Росії європейських держав. З метою тиску на Францію, де відбувалися революційні події, Росія, Англія, Австрія і Німеччина узгодили свою торговельну і митну політику щодо експорту та імпорту товарів у цю державу. Політика тиску змінилася після розгрому Наполеона. Новий Митний статут, прийнятий 1819 р., посилив діяльність митної варти та вніс уточнення щодо поняття контрабанди: під контрабандою розумілося не тільки провезений, пронесення товару поза митницею, але й неподання відомостей власниками товару в митних заявах чи вантажних документах. Так митна система розпочала боротьбу із самим поширеним нині видом контрабанди -- незаявленням товару або заявлениям не своїм найменуванням. Митний статут 1857 р. удосконалював структури митних установ. Митниці і митні застави створювалися на зовнішніх сухопутному і морському кордонах імперії та царства Польського, а також по кордону з Фінляндією. Вперше митниці залежно від обсягу роботи поділялися на митниці першого класу (Московська, С.-Петербурзька, Архангельська), другого класу (Євпаторійська та ін.), третього класу (Миколаївська, Маріупольська та ін.). Митниці одного регіону групувалися у митні округи: С.-Петербурзький, Ризький, Ревельський, Одеський… Посилювалися вимоги і до особового складу митниць. Зокрема, начальниками митних округів і керівниками митниць не могли бути призначені особи, які до цього не служили по митній лінії в зв'язку з тим, що «таможенная служба требует чиновников опытных, в верности испытанных и доверия достойных» (ст. 68 Статуту). Статут знову підкреслив самостійність, автономність і незалежність митних установ від цивільного та військового начальства. Навпаки, на вимогу митного начальства місцеві начальники і чиновники повинні були надавати необхідну допомогу. Заслуговують на увагу положення, які забороняли митним чиновникам вимагати та отримувати подарунки, гроші чи послуги. За хабар карали і митного чиновника і особу, яка сприяла втягуванню митника у службовий злочин. (див. дод.2) На захист митника була спрямована законна вимога, яка визначала грошовий штраф від 10 до 25 рублів сріблом на користь казни за невиконання митних положень. За опір силою, образу митника словом чи ділом вводилася кримінальна відповідальність. На забезпечення виконання положень Митного тарифу 1891 р. у 1892 р. було прийнято новий Митний статут, який значно розвинув законодавство про контрабанду. Водний простір завширшки у З морські милі визначав митну смугу, в межах якої всі іноземні судна повинні були пройти митне оформлення. На сухопутному кордоні митна варта із піших і кінних об'їжджих встановлювала засади, здійснювала огляд товару, транспортних засобів на відстані вже не З--5 верст, а 20--50 верст від державного кордону. Ефективність митної справи того часу характеризують такі показники: митні збори складали 14,5% активів царського бюджету на початок XX ст., або близько 200 млн рублів на рік. Про складний розвиток митної справи та необхідність постійного державного корегування цього процесу свідчать факти прийняття основних правових документів, що регулювали митну діяльність. Зокрема, тільки митні статути приймалися у 1819, 1842, 1867, 1882, 1892, 1904 та 1910 рр. Міністерство фінансів, куди входив Департамент митних зборів (Росія перейшла на систему державного управління -- міністерств у 1802 p., але закон «Общая организация министерств» було прийнято 1811 p.), видавало періодичні видання, у тому числі видання статистичного відділення Департаменту митних зборів. Було налагоджено своєчасне друкування та розповсюдження змін у митних тарифах. Закон «Організація митного управління з європейської торгівлі» від 25 жовтня 1811 р. став основою для становлення єдиного централізованого митного відомства. Його створення було викликане об'єктивною необхідністю -- встановити тверді й однакові правила митного влаштування руху торгівлі на всій території Російської імперії. Департамент митних зборів складався з: першого відділення -- зовнішніх торговельних відносин; другого відділення митного. Питання змін у тарифах та змісті торговельних статутів, кількості, якості та асортименту товару, який ввозився в державу, становили завдання першого відділення. Функції митного Департаменту 1864 р. були такі: фіскальна -- забезпечення надходжень митних податків до державного бюджету; економічна -- регулювання ввезення та вивезення товарів з метою стимулювання розвитку економіки Російської імперії; поліцейська -- обмеження та контроль за ввезенням предметів, небезпечних з точки зору державної та громадської безпеки; статистична -- збір даних щодо імпорту та експорту товарів, транзитних товарів. Департамент також вирішував справи по фактах контрабанди, здійснював попередній розгляд справ про злочинні дії, по яких у подальшому мало проводитися судове слідство про контрабанду. Заслуговує на увагу той факт, що Державний банк постійно надавав Департаменту митних зборів інформацію щодо прикмет підроблених цінних паперів, кредитних білетів. Ця інформація конфіденційно розсилалася по митницях. Починаючи з 1811 р. вся територія поділялася на митні округи, а з 1913 р. -- митні дільниці. До складу митних округів входили всі митниці, митні застави, перехідні пункти, що були розташовані на території округів. Кількість округів змінювалася: 1857 р. їх налічувалося 16; 1892 р. -- 23; 1897 р. -- 9, із них на українських землях -- 4: Варшавський, Південний, Радомський, Радзивілівський. Управління митним округом здійснювалося з міста, де розташовувалася головна митниця округу. Начальник округу повинен був контролювати і роботу, і результати боротьби з контрабандою кожної митниці. До 1899 р. він командував також митною вартою округу. Наприкінці року окружний начальник звітував про стан справ в окрузі директору Митного департаменту Мінфіну. До складу Митного Департаменту у 1864 р. входили: начальник митного відділення, 4 столоначальники, 8 помічників, 1 перекладач, чиновники -- письмоводителі, лікар, архіваріус, 12 охоронців, 4 кур'єри. Відділення здійснювало такі функції: збір даних та інформування керівництва Департаменту про стан справ у митних округах, митницях і заставах; складання термінових даних щодо суден, які прибували в країну чи відправлялися з неї та розмір зібраного мита; контроль за складанням карт мережі шляхів у прикордонній смузі та портів і причалів; нагляд за правильністю митних зборів; ведення справ з розбудови митної інфраструктури; забезпечення митних установ печатками, штемпелями, діловодськими бланками; ведення справ з особового складу митних установ. Митне відділення мало три так званих столи: 1-й -- провадження справ у митницях на європейському кордоні, на Білому, Балтійському, Чорному, Азовському морях; 2-й -- провадження справ на азіатському кордоні та Каспійському морі; 3-й -- провадження справ про призначення та звільнення чиновників митних установ. За Статутом 1829 р. всі митні установи поділялися на 4 класи відповідно до обсягу виконуваної роботи: 1-й клас -- складські митниці; 2-й клас -- головні сухопутні та портові митниці (термін збирання мита -- 2 міс); 3-й клас -- деклараційні митниці сухопутні й портові (термін митного очищення товару -- 1 міс); 4-й клас -- митниці й застави: митні оформлення певного переліку товарів здійснювали на місці, перевезення товарів до інших митниць не дозволялося. Митна варта в 1811--1899 рр. входила структурно до митних округів разом із прикордонною вартою. Головним її завданням було забезпечувати провезення всіх іноземних товарів у державу через митні установи. Було встановлено, що відстань у 2 версти від кордону є митною зоною. Згодом були створені додаткові контрольні митні огляди на відстані від 50 до 100 верст від кордону. Цю роботу виконували команди із рядових об'їжджих (відставних військовослужбовців, які мали атестат про «відмінну поведінку»). Одна команда із 10 осіб обслуговувала 15 верст. У 1827 р. у кожному митному окрузі було організовано бригади, напівбригади, поділені на роти, та окрема кінна рота об'їжджих і піших вартових. Роти поділялися на загони: кінні об'їжджі і піші вартові. Загоном командував вахмістр, пішими вартовими -- фельдфебель. Завданнями митної варти були боротьба з контрабандою, затримання в прикордонній зоні дезертирів, бродяг, осіб без паспорту і вирубників лісу; контроль за зоною у 875 саженів від кордону де не можна було будувати домівки. Морська митна варта оглядала усі судна і шлюпки, контролювала, щоб не було фальшивих маяків та не розводили вогонь на відстані 50 верст від маяка, вела карантинну службу, надавала допомогу, рятувала тих, хто зазнав корабельної аварії. У 1893 р. митна варта була виведена із митного управління і сформована в Окремий корпус прикордонної варти з підпорядкуванням міністру фінансів. Управління корпусу складалося з 31 бригади, 2 особливих загонів, флотського корпусу. Чітко був визначений віковий ценз служби: помічник командуючого корпусом -- 67 років, генерал -- до 58 років. Митний статут 1904 р. надав міністру звання 'шефа прикордонної варти'. Стосовно обсягу його прав, то достатньо зазначити, що він писав подання імператору на присвоєння звань «генерал і полковник». Інші офіцерські звання присвоював самостійно. Щодо накладання стягнень на чини прикордонної варти його влада дорівнювалася правам головного начальника військового округу. Міністр фінансів як шеф прикордонної варти, мав право збільшувати винагороду за виявлення контрабанди до 750 рублів (корова на той час коштувала до 5 рублів). При міністрі фінансів працювала Рада міністра, яка розглядала скарги на рішення . Департаменту митних зборів у справах про контрабанду на суму більше 300 рублів. У випадках незгоди того, хто подав скаргу, з рішенням Ради міністр надсилав документи до Сенату. Наприкінці XIX ст. Департамент митних зборів мав 5 відділень (п'ятнадцять столів), канцелярію, архів, контролера, 6 чиновників з особливих доручень, спільного журналіста, 4 перекладачів, екзекутора, старшого архітектора, лікаря. На утримання Департаменту надавалося із казни 152 164 рублів, а в казну надходило більше 2000 млн рублів (1:15). У 1916 р., за останньою зміною організаційної структури, Департамент налічував 10 відділень, у тому числі: 1) тарифне; 2) судове; 3) хімічне; 4) мануфактурне 5) механічне; 6) статистичне; 7) канцелярія;; 8) архів. При Департаменті митних зборів (при керівнику) було створено 'Особливе присутствіє' (на зразок Митно-тарифної ради) у справах по застосуванню тарифів до товарів, до якого входили представники капіталістів, купців та ін. Департамент за участю своїх дорадчих органів -- 'Особливого присутствія' та особливої комісії Департаменту розробляв проекти законів, нормативних актів із митної справи (статути, інструкції). До цієї роботи залучалися спеціалісти інших відомств. Неухильно дотримувався порядок: хто ініціював підготовку нового нормативного акту, змін до чинного, той зобов'язаний був узгоджувати всі питання із зацікавленими відомствами перед доповіддю міністру фінансів. У 1911 р. міністр фінансів вніс на розгляд Державної Думи і Державної Ради пропозиції щодо 'запровадження місцевого митного правління'. З 1 січня 1913 р. в імперії була проведена митна реформа і сформовані місцеві митні правління. На українських землях були створені такі інспекторські дільниці: Південно-Західна; Одеська. Управляв дільницею дільничий митний інспектор -- фактично начальник митного округу, права й обов'язки якого були чітко визначені. У випадку хвороби чи відпустки інспектора управління дільницею покладалося на окружного ревізора. Штат митної дільниці був таким: дільничий митний інспектор; помічник дільничого митного інспектора; секретар; помічник секретаря; канцелярські чиновники та вільнонаймані службовці; архітектор; експерт-техніки. Повноваження кожного визначалися законом 'Про встановлення місцевого митного управління' та 'Інструкцією для інспекторів митних дільниць та чинів, що при них перебувають'. Характерно, що спочатку були детально розроблені закони, інструкція, посадові обов'язки, а потім проведено реформу. Кожний, хто був на посаді, знав, що йому належить робити. На той час митницями 1-го класу були складські митниці Києва і Бердичева, до яких доставлялися товари з Одеси, Феодосії, Таганрога, з чітко визначеними термінами доставки. Поза класами були застави Ялтинська, Акмеченська, Очаківська. У Севастополі діяв митний нагляд. Митниці і застави Азовського і Чорного морів були зобов'язані на всі товари, відправлені цими маршрутами, видавати ярлики із зазначенням кількості й якості товару, з позначенням, що за іноземні товари привізне мито взято. На російські товари видавалися зворотні атестати для пред'явлення в митній установі на місцях, звідки вони були відправлені. Митні наглядачі очищали митом провізію та дрібні речі, 'привезені на казенних суднах із-за кордону'. Із загальних правил відносно деяких митних установ діяли винятки. Одеська митниця користувалася правом залишати товари на складах для митного очищення строком до 12 місяців та повертати їх за кордон. Для купців, які не мали складського права, термін очищення складав 6 місяців. За весь товар, що ввозився в Одесу і підлягав митному оформленню, 20 % йшло на користь місту. Доцільно зауважити, що догляд товарів, призначених до вживання в місті, здійснювався за участю депутатів Одеси, які разом із митниками визначали розмір податку. Феодосійська, Керченська, Радзивілівська митниці отримали право здійснювати митне очищення товару за 6--8 місяців. Митниці були установами колегіального характеру і мали 'Загальне присутствіє митниці', на розгляд якого подавалися найважливіші питання: про застосування розмірів митного тарифу, про накладання стягнення за порушення митних податків... ( на зразок колегії при керівникові). У грудні 1912 р. міністр фінансів затвердив «Інструкцію про порядок розгляду справ, належних до вирішення загальними присутствіями митних установ».

В обов'язках міністра фінансів було записано, що він, співвідношуючи ці постійні правила зі станом зовнішньої торгівлі і внутрішньої промисловості, зобов'язаний піклуватися про постійне вдосконалення митного тарифу.

У 1913 р. сума митних доходів складала 370 млн рублів, а на утримання митної служби було виділено 11,5 млн рублів та 14,8 млн рублів на прикордонну варту, тобто всього близько 8% від загального доходу.

У зв'язку з розвитком кoнтрабанди, появу якої відносять на початок XVII століття, кoли англійські купці отримавши значні пільги від Poсійського уряду в торгівлі, частину товарів вивозили кoнтрабандним шляхом. Указом Петра І в 1718 році була створена кoмерц-кoлегія яка об'єднувала фінанси, торгівлю і митну справу. У зв'язку з прийняттям в 1724 році протекціоністського тарифу, відповідно до якого мито piзко зросло і одночасно вживалися заходи до закриття кoрдонів piвень кoнтрабанди знову збільшився.

Ще в 1723 році щоб перешкодити безмитному ввезенню і вивозу товарів, Петро я видав указ, в якому говорилося: ' Вздовж всього польського кoрдону по великих дорогах заснувати міцні застави, між тих великих доріг малі дороги, проїзди лісом зарубати, де лісу немає, то ровами перекопати і дуже міцно покарати щоб ніхто ні для чого по оним за рубіж не їздив, і сліду не прокладали, об'їжджали б на згадані великі дороги, для того із згаданих застав, від однієї до іншої, мати роз'їзди і якщо на таких заповідних проїздах з'явиться слід, то тут дожидати, і хто проїде, того взяти і штрафувати взяттям всього того, з чим взятий буде'. У 1773 році були ліквідовані внутрішні митниці, митний збір, що становив 13% митних прибутків, перекладений на прикордонні митні установи. (див. дод.3)

Враховуючи, що кoнтрабандисти заподіюють значний збиток казні, в 1754 році був встановлений інститут об'їждчиків, діючий в прикордонній смузі. Введення інституту можна розглядати як початок oxорони кoрдону в економічних відносинах. З метою стимулювання служби об'їждчиків їм виплачувалася четверта частина затриманого контрабандного товару, донощики отримували половину кoнфіскованих кoнтрабандних товарів.

Серед всіх заходів щодо зниження масштабів кoнтрабанди найбільш дійовим було пониження митних зборів. Однак тарифи 1766 і 1782 років були значно знижені в порівнянні з раніше встановленими, що не допомогло позбутися кoнтрабанди. На основі указу Катеріни II 'Про заснування особливого митного ланцюгу і варти для відвернення таємного привезення товарів', підписаного в 1782 році, був створений новий орган по боротьбі з кoнтрабандою. Відповідно до положень маніфесту була встановлена Митна прикордонна варта. Однак, для забезпечення більш надійного захисту кoрдону, в 1811 році було введене 'Положення про улаштування Прикордонної кoзачої варти', підписане військовим міністром Poсії Барклаєм де Толлі. На кoжні 150 кілометрів кoрдону виділявся донський кoзачий полк. Службу кoзаки несли від Паланчена до piки Ягорлик, впадаючої в Дністер. Усього було виділено 11 донських кoзачих полків Таким чином, кoрдони oxоронялися в дві лінії. У першій oxорону здійснювали кoзачі кoманди, у другій - вільнонаймані митні об'їждчики. Внаслідок реорганізації Митної прикордонної варти з вільнонайманих, створювалися кoманди прикордонної варти з 10 об'їждчиків кoжна. Кожна така кoманда oxороняла дільницю кoрдону протяжністю 15 верст. Однак потрібно зазначити, що практика oxорони кoрдону змішаним способом не завжди виправдовувала себе. Серед кoзаків було багато зловживань, вони часом потурали кoнтрабанді, в ряді випадків і самі займалися незаконним провезенням товарів через кoрдон. У зв'язку з тим, що відбувалося на кoрдоні до 1827 року, назріла необхідність нової реформи в області захисту економічних інтересів Російської держави на державному кoрдоні. І нарешті, 5 серпня 1827 році була встановлена нова Митна прикордонна варта на твердих військових засадах з військовою організацією по типу регулярної apмії. Раніше створена митна варта була скасована. У 1832 році кoзачі полки також були відкликані з кoрдону і відправлені на Дон. Відповідно до Карантинного статуту 1832 р. Митна прикордонна варта була перейменована і отримала назву 'Прикордонна варта', перейменування було підтверджене Височайшим указом 1835 р..

1 липня 1868 р. Державна Дума Poсії ухвалила постанову що юридично закріпила положення морської митної смуги. У ньому говорилося: 1. Простір смуги в три морських лінії від російського берега, як на материку, так і на острові, признається морською митною смугою, в межах якої всі, як росіяни так і іноземні судна, підлягають нагляду російської митної влади. 2. Всяке судно, російське або іноземне, яке увійде в морську митну смугу, може бути піддане огляду Митною вартою, причому шкіпер судна зобов'язаний на вимогу пред'явити як суднові, так і вантажні документи. 3. Всяке судно, що ввійшло в морську смугу, при підході до нього судна під російським митним прапором, повинно зупинити хід. У разі невиконання цього, митне судно робить по ньому холостий постріл, і якщо після цього все те ж судно, що ввійшло в морську смугу, не зупиниться, то крейсер повторивши холості постріли, стріляє спершу по рангоуту (щоб збити вітрила і щогли), потім і по кoрпусу судна. 4. Переслідування судна, що не підкорилося вимозі крейсера в морській митній смузі, може бути продовжене і за межами цього простору у водах нейтральних. Постанова передбачала створення морського крейсерства для нагляду за морською митною смугою з метою недопущення в країну koнтрабандних товарів. Раніше, в 1837 році, був встановлений штат флотилії і вийшло в світ 'Положення про Балтійську крейсерську флотилію'. Відповідно до положення флотилії, підпорядковуючись Міністерству фінансів, вона одночасно входила у Військово-морський флот країни. У 1864 році при Міністерстві фінансів був створений Департамент митних зборів, який і керував митною справою в Росії аж до Жовтневої революції 1917 року.

Саме в період Київської Русі з'являються зачатки митної справи в Україні. Тут, ми знаходимо витоки самого поняття митного регулювання, у тому числі і термінології, що склалася в цій області в українській науці і практиці. З втратою власної державності на українських землях почали діяти закони і митні правила інших країн. Вони встановлювалися відповідно до потреб економіки та торгового обміну з тою чи іншою країною, потребою в певному товарі чи необхідності збути його надлишок усередині країни. У міру того як складалося саме поняття торгового мита і супутніх їм торгових зборів за право купівлі-продажу товарів на чужій території, формувалися звичаї, правила і процедури їхнього стягнення або повного чи часткового звільнення від цього обов'язку. Відповідно до цього створювалася спеціальна митна служба, облаштовувалася митниця. Згодом ці заходи дістали організаційне, правове і дипломатичне (міжнародно-правове) закріплення.

В цей період, питання повернення культурних цінностей на українських територіях, не обговорювалося. Постане воно лише після Першої світової війни і Лютневої революції в Російській імперії.

Розділ 2. Роль і місце митних органів у процесі збереження культурних цінностей України

2.1 Поняття ' культурні цінності' в міжнародних актах і законодавстві України

Першим міжнародним документом, де була зроблена, спроба визначення культурних цінностей, навіть не дивлячись на відсутність самого поняття 'культурні цінності' в змісті, був договір 'Про захист установ, що служать цілям науки і мистецтва, а також історичних пам'ятників', більше відомому, як 'Пакт Реріха', прийнятому 15 квітня 1935 р., у Вашингтоні. Об'єкт захисту визначений в ст.1 Пакту: 'історичні пам'ятники, музеї і установи, службовці цілям науки, мистецтва, утворення і культури.'

Вперше поняття 'культурні цінності' зустрічається в Конвенції юнеско 'Про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту', підписаний в Гаазі 14 травня 1954 р. Пункт 1 статті 1 визначає, що під культурними цінностями в даній Конвенції маються на увазі цінності, рухомі і нерухомі, які мають велике значення для культурної спадщини кожного народу, незалежно від їх походження і власника. Визначаючи поняття 'культурні цінності' Конвенція визначає лише межі, право ж держав і народів зарахувати ту, або іншу річ (майно) до культурної цінності ніхто не обмежує. Все залежить від історичного і культурного розвитку того чи іншого народу. Більш того, Конвенція говорить про те, що не беруться до уваги походження культурної цінності і хто є її власником. Право власності на культурні цінності може належати як державним організаціям культури: музеям, галереям, бібліотекам, так і тим які знаходяться в приватній власності.

Наступними міжнародними актами, що містять поняття культурних цінностей, є два документи, прийняті під егідою ЮНЕСКО. 19 листопаду 1964 р. була прийнята Рекомендація 'Про заходи, направлені на заборону і попередження незаконного ввезення, вивозу і передачі права власності на культурні цінності', а 14 листопаду 1970 р. - Конвенція 'Про заходи, направлені на заборону і попередження незаконного ввезення, вивозу і передачі права власності на культурні цінності'. визначає в ст.1 культурні цінності, як 'цінності релігійного або світського характеру, які розглядаються кожною державою як ті які мають значення для археології, доісторичного періоду, історії, літератури мистецтва і науки'. [34,167]

'Вона стала характерною ознакою того, що в світі пожвавлюється інтерес до раритетів історії. Визначились естетичні смаки заможних та середніх верств у суспільстві Західних країн. Це відразу поставило предмети мистецтва в ряд прибуткового бізнесу і створило можливості для отримання надприбутків за рахунок шахрайства'.[9,211 ] Конвенція 1970 р. була ратифікована УРСР в 1988 році.

Визначення поняття 'культурні цінності' в Законі України Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей від 21.09.99 в Розділі 1, ст. 1. подається так: Культурнi цiнностi - об'єкти матерiальної та духовної культури, що мають художнє, iсторичне, етнографiчне та наукове значення i пiдлягають збереженню, вiдтворенню та охоронi вiдповiдно до законодавства України, а саме: оригiнальнi художнi твори живопису, графiки та скульптури, художнi композицii та монтажі з будь-яких матерiалiв, твори декоратавно-прикладного i традицiйного народного мистецтва; предмети, пов'язані з iсторичними подіями, розвитком суспiльства та держави, iсторiєю науки i культури, а також такi, що стосуються життя та дiялъностi видатних дiячiв держави, полiтичних партiй, громадських i релiгiйних органiзаацiй, науки, культури та мистецтва; предмети музейного значения, знайденi пiд час археологiчних розкопок; складовi частини та фрагменти архiтектурних, iсторичних, художнiх пам'яток і пам'яток монументального мистецтва; старовиннi книги та iншi видання, що становлять iсторичну художню, наукову та лiтературну ціннiсть, окремо чи в колекцiях; манускрипти та iнкунабули, стародруки, архівнi документи, включаючи кiно-, фото- i фонодокумекти, окремо чи в колекціях; унiкальнi та рiдкiсні музичні iнструменти; рiзноманiтнi види зброї, що мають художню, iсторичну, етнографiчну та наукову цiннiсть; рiдкiснi поштові марки, iншi фiлателiстичяi матеріали, окремо чи в колекцiї; рiдкiснi монети, ордени, медалi, печатки та iншi предмети колекціонування; зоологiчнi колекціi, що становлять наукову, культурно-освiтню, навчально-виховву або естетичну цiкавiсть; рiдкiснi колекції та зразки флори і фауни, мiнералогiї, анатомiї та палеонтології; родиннi цiнностi- кулътурнi цiнностi, що маютъ характер особистих або родинних предметiв; колекцiї культурних цiнностей - різнорідні або підібрані за певними ознаками рiзнорiднi предмети, що, незалежно вiд культурної цінностi кожного з них, зiбранi разом, становлять художню, iсторичну, етнографiчну чи наукову цiннiсть.

Інститут реституції прийшов в правову науку і практику з римського права. Рим, вів активну колонізаторську політику. Середні століття лише продовжили і розвинули звичай грабежу завойованих країн. Таким чином, єдиним правилом, що сформувалося за історію воєн, що ведуться в стародавньому світі і середні століття, було: Той, що 'переміг, завжди правий, а отже має право на все'. Проте з цим були згодні не всі. Один із засновників міжнародно-правової науки Альберіко Джентілі першим ставить питання про правовий захист предметів мистецтва в своїй роботі ' Про право війни' (1598 р.). Велика Французька революція висунула ідею охорону пам'ятників культури і витворів мистецтва. Декретом Конвенту від 1791 року вперше в історії історичні культурні пам'ятники оголошуються всенародним надбанням, а приватні колекції - націоналізуються.

Проте в період наполеонівських воєн починається масовий і систематичний грабіж найбільших світових зразків мистецтва і їх вивіз до Франції. Наказ, виданий в Парижі 18 липня 1794 року свідчив, що всі значні витвори мистецтва повинні знаходитися 'ради честі і прогресу мистецтва в руках вільних людей і там, де вони живуть'. Після розгрому Наполеона при Ватерлоо і проведенні Віденського конгресу вересень 1814 року - червень 1815 роки) частина награбованих творів мистецтв повернулася до колишніх господарів. Важкі переговори вів італійський скульптор Канова про повернення з Франції до Італії таких шедеврів як 'Вмираючий гладіатор', 'Аполон Бельведерській', 'Венера Медічи'.

Протягом всього XIX століття починає поступово формуватися норма звичайного міжнародного права про реституцію майна, незаконно вилученого і вивезеного однією державою з окупованої території іншого. принцип реституції культурних цінностей, захоплених під час війни знаходить віддзеркалення в текстах ряду мирних договорів. Цей принцип дотримувався в тій чи іншій мірі в більшості воєн, що велися в XIX столітті: кримська війна 1855 - 1856 років, російсько-турецька війна 1877-1878 років, франко - пруська війна 1870-1871 років. В 1899 році на мирній конференції в Гаазі кодифікували звичайні норми, регулюючі закони і звичаї війни. На 2-й мирній конференції в Гаазі в 1907 році конвенції були допрацьовані і увійшли до історії як Гаагські конвенції 'Про закони і звичаї війни'.

Правове закріплення правила про реституцію отримали і в системі мирних договорів, укладених після закінчення Першої світової війни. Ці правила говорили про реституцію майна, але в деяких випадках обговорювалися і культурні цінності. Так, ст.238 Версальського договору (1919 роки) передбачала повернення Німеччиною 'живого інвентаря, всякого роду предметів і забраних, захоплених цінностей в тих випадках, коли буде можливо пізнати їх на території Німеччини або на території її союзників', а ст.126 Нейїського договори зобов'язала Болгарію провести розшук і повернути всі 'документи і архіви, і всі предмети, що представляють археологічний, історичний або художній інтерес, які під час війни були вивезені з територій окупованих країн' .

Таким чином, до початку XX століття поступово в міжнародному праві сформувався інститут культурних цінностей. В міжнародно-правовому аспекті поняття 'культурні цінності' має дві особливості. По-перше, в міжнародних конвенціях або угодах не існує універсального поняття 'культурні цінності', яке охоплювало б всі об'єкти, що підпадають під дане визначення. Друга особливість полягає в тому, що кожна міжнародна конвенція дає визначення культурних цінностей, виходячи із специфіки тих правовідносин, які вона покликана врегулювати.

2.2 Співпраця митних органів з урядовими організаціями щодо повернення національних культурних цінностей України під час національно-визвольних змагань (1917 - 1920 рр.)

Відліковою точкою нового, післяреволюційного розвитку митної справи України слід вважати нетривалий, період існування Української Народної Республіки, проголошеної ІІІ універсалом Центральної Ради 7 листопада 1917 р. Після повалення російського самодержавства у лютому 1917 р. в Україні постала проблема повернення культурних цінностей, що планомірно, впродовж століть незаконним шляхом вивозилися в Російську імперію з усієї території України. Генеральний секретар народної освіти І. Стешенко доручив керівникові відділу охорони пам'яток М. Біляшівському зайнятися цією справою. Незабаром відповідні пошукові комісії запрацювали: в Петербурзі під керівництвом Ф. Вовка і в Москві - О. Новицького, так що у вересні вже був підготовлений попередній реєстр українських національних клейнодів і реліквій в зібраннях цих міст. Рада Народних Комісарів РРФСР 16 листопада 1917 р. оголосила справедливість вимог. Проте петроградський уряд своїх обіцянок не дотримав і фактично переговори наприкінці 1917 р. були зірвані з ініціативи російської сторони.[33,46-47]

Новий етап в історії митної справи в Україні настає лише з 9 (по новому стилю - 22) січня 1918 р., коли був прийнято IV Універсал Центральної Ради, УНР, що проголосив «самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу». Наслідком цього стало визнання УНР з боку Четверного союзу (тобто Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Туреччини) і підписання між цими країнами і УНР мирного договору 9 лютого 1918 р. в Брест-Литовську. Серед інших важливих для сфери зовнішніх стосунків України положень цього договору (наприклад, встановлення дипломатичних і консульських відносин між сторонами), в ньому мовилося також, що в цілях регулювання торгових відносин між Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною, з одного боку, і Українською Народною Республікою, - з іншою, залишається в силі Загальний російський митний тариф від 13/26 січня 1903 р., рівно як і торгово-економічні відносини, що склалися на базі підписаних раніше Росією угод з країнами Четверного союзу.

Циркуляром Мінфіну УНР від 1 березня 1918 р. всі розпорядження Російського уряду були відмінені і замінені розпорядженнями Української Народної Республіки. Станом на 22 квітня 1918 р. в Україні були: Управління Південного і Південно-Західного митних округів; Одеська, Харківська і Київська митниці.

29 квітня 1918 р. влада в Україні перейшла до гетьмана Скоропадського. 12 червня 1918 р. був укладений Договір між РРФСР та Українською Державою, за яким на кордонах з Росією, Австрією та місцях, окупованих Німеччиною, утворювалися митні нагляди. Департамент митних зборів розміщувався на Хрещатику, 8а. В серпні 1918 р. розпочалася робота з нормотворчого та організаційного забезпечення митної справи України. Структура митного відомства того часу була такою: Міністерство фінансів України; Департамент митних зборів з відділами: загальної канцелярії; законодавчим; тарифним; господарським; будівничим; статистичним. В той же перший період існування української Народної Республіки, а точніше - з 20 по 30 квітня 1918 р. в Києві працювала спеціально створена комісія по організації на території України митних установ, вже тоді здійснювався тимчасовий митний контроль на кордоні з Австрією - в Радзівіллові, Волочисську, Гусятині, Новоселиці, Збаражі.

При уряді гетьмана П. Скоропадського роботу над поверненням культурних цінностей продовжили. У відповідності з підписаним (9.02.1918 р.) Берестейським мирним договором розпочалися українсько-російські мирні переговори, при українській делегації була утворена Культурна комісія на чолі з П. Холодним, яка й опрацювала проект угоди про передачу у власність Української держави культурних цінностей, що були вивезені з території України до Росії. Комісія склала ґрунтовний реєстр цінностей, що зберігалися в музеях, бібліотеках і архівах. У підготовленому документі, що включався до українсько-російського мирного договору, зазначалося: “видачі підлягають лише ті художні та архівні цінності, котрі було вивезено до наших сховищ в якості військової здобичі, або ті, що були евакуйовані з приводу останньої війни”. Росія мала “сприяти перевезенню на Вкраїну приватних збірок бібліотек та архівів і окремих культурних цінностей, право власності на котре перейшло або перейде шляхом купівлі, заповіту та дару до Української держави та її громадян”.

Потім, була підписана угода між Українською державою і Росією, по якій на митному кордоні між ними почали діяти пости харківської митниці, - в Білгороді і Валуйках. 10 вересня 1918 р. був підписаний «Протокол економічного договору між Українською державою з одної, а Німеччиною і Австро-Угорщиною з другої сторони на господарський 1918/1919 рік».

В одному з додатків до цього документа містився розділ «Угода про мито», в якому разом з врегулюванням нарахування і стягування мит в торгових відносинах сторін, передбачалося наступне: «Заключаючи договір, сторони приступлять негайно до спільних переговорів, щоби в інтересах товарообміну між обома державами впровадити упрощения і полегшення українських митових формальностів». І хоча з формально-юридичної точки зору йшлося про міждержавний договір, фактично цей документ можна розглядати лише як протокол про наміри. Він і не міг бути нічим іншим в умовах того «смутного часу», коли правлячі режими в Україні існували по декілька місяців і скидалися в результаті громадянської війни, або іноземної військової інтервенції.

У період перебування на території України Денікіна митною справою керувало Спеціальне засідання при Головнокомандуючому. З грудня 1919 р. в Україні було відновлено радянську владу, і митні структури до 1991 р. перейшли в систему радянських державних органів і керувалися в діяльності законами, прийнятими в Москві та продубльованими в Україні.

2.3 Стан митної галузі та втрати культурної спадщини Україною за часів перебування у складі Радянського Союзу.

Нова державна влада, що прийшла до керування країною внаслідок Жовтневої революції, ліквідувала існуючу в Poсійській імперії систему митних органів. 1 вересня 1917 р. у Петрограді відбувся Всеросійський з'їзд митних службовців. 28 грудня 1917 р. Центральний комітет Всеросійського союзу митних службовців призначив Тимчасову раду у складі 5 осіб на чолі з комісаром по митному управлінню. За станом на 1917 р. на українській території діяло 19 митниць зі штатом 750 осіб.

Перший декрет уряду В. Леніна з митної справи «Про дозвіл на ввіз та вивіз товарів» від 29 грудня 1917 р. визначив нові правила провезення товарів через кордон. Будь-яке переміщення товарів без дозволу визнавалося контрабандою та переслідувалося «за всією суворістю радянських законів». Циркуляр №4032 від 9 березня 1918 р. проголошував: «Митниці служать інтересам народу, робота митниць повинна бути ясна і відкрита для суспільства». 29 травня 1918 р. Рада Народних Комісарів видала декрет «Про розмежування прав Центральної і місцевих радянських влад щодо збирання податків та про регулювання діяльності місцевих митних установ». Обкладання митними податками товарів, що перевозяться через кордон, було передано у безперечне відання Центральної державної ради. Митні установи були визнані органами центральної радянської влади і підпорядковані Наркомату у фінансових справах, який очолював В. Менжинський.

Декретом від 29 червня 1918 р. Департамент митних зборів було перейменовано у Головне управління митного контролю, яке підпорядковувалося Наркомату торгівлі і промисловості. Останній у свою чергу декретом від 11 червня 1920 р. було перейменовано у Народний комісаріат зовнішньої торгівлі.

2 січня 1920 р. митниці України перейшли в підпорядкування Відділення митного контролю при Управлінні Уповноваженого Наркомзовнішторгу РРФСР на Україні. 15 серпня 1920 р. Наркомат внутрішніх справ НКВС прийняв циркуляр «Про реєстрацію колишніх митних службовців». Проводилася також реєстрація колишніх митників, які на той час перебували у Червоній Армії. Період - з 1920 р. по 1922 р. - відрізняється своєрідною організацією митної справи в Україні. УРСР була повноправним суб'єктом міжнародного права і в цій якості мала до утворення Союзу РСР двосторонні договірні відносини з п'ятьма іншими радянськими республіками у військовій, господарській і дипломатичній областях. 28 грудня 1920 р. Українська РСР і Радянська Росія укладають Союзний Робочо-селянський договір, ст. ІІІ якого передбачала об'єднання ряду існуючих в обох республіках народних комісаріатів, у тому числі і народних комісаріатів зовнішньої торгівлі. На основі Договору спеціальною угодою була реалізована ідея, закладена в ст. IV названого Договору про створення такого органу, як Уповноважений НКВТ (УпНКВТ) при СНК УРСР з відповідним апаратом. Своєрідність цього органу полягала в тому, що, з одного боку, він служив ланкою в єдиній зовнішньоторговельній системі обох республік, але паралельно фактично продовжував виконувати роль і функції республіканського НКВТ в Україні, у зв'язку з чим часто іменувався Укрзовнішторгом. А відповідно до декрету СНК УРСР від 18 липня 1921 р. Уповноважений НКВТ в Україні став діяти офіційно на правах наркома у складі СНК УРСР, міг мати своїх торгових представників за межею, виробляти свій експортний і імпортний план, скоювати самостійні торгові операції за межею. В даному випадку нас цікавить лише один аспект діяльності Укрзовнішторга - митна справа, якою він керував за допомогою існуючого в структурі УпНКВТ Митного відділу. В одному з офіційних документів - «Діяльність Укрзовнішторга за першу четверть 1922 року» - є розділ «Митна система», що містить досить докладні відомості про організацію митної служби України того часу. Так, до жовтня 1921 р. на всій протяжності межі УРСР функціонувало 44 прикордонні митні установи 3-х видів: митниці, митні нагляди і митні пости.

До проблеми повернення культурних цінностей Україна повернулася саме в цей період і її вирішення здійснювалося успішно протягом 20-х - початку 30-х років. У 1921-1922-му рр. відомий дослідник М. Макаренко, маючи відповідні урядові повноваження, передав 1-му Державному музею привезені ним з Москви мистецькі об'єкти, а також пам'ятки з колекції Ханенків з Москви і Петрограда. Були передані колекції Ф. Вовка, В. Щавинського, П. Потоцького. В ці роки було багато прикладів взаєморозуміння на рівні музейно-бібліотечних архівних установ України та Росії, здійснювалися паритетні взаємовигідні обміни. Але саме в ці роки у зв'язку з декретом ВУЦВК “Про передачу церковних цінностей у фонд допомоги голодуючим” (1922 р.) з України, з монастирів, церков, насамперед з Києво-Печерської лаври, незважаючи на протести різних українських інституцій, вивозилися до Держсхову цінностей РРФСР у Москві численні коштовності. 26 грудня 1920 р. Наркомат зовнішньої торгівлі отримав доручення “організувати збір антикварних речей” та встановити премію за їх реалізацію за кордоном. 11 березня 1921 р. був виданий декрет Раднаркому України “Про купівлю для державних музеїв у приватних осіб музейних цінностей”, згідно з яким усі приватні колекції оголошувалися державним майном, а 5 лютого 1922 р. уряд прийняв рішення організувати продаж за кордон об'єктів культури. 26 грудня 1922 р. згідно постанови уряду “Про музейні цінності” було поставлено на облік 150 приватних збірок. Вилучені мистецькі об'єкти передавалися до створеного у 1920 р. Державного сховища цінностей РРФСР. Ленінська настанова “Нам як би там не було необхідно провести вилучення церковних цінностей найрішучішим і швидким чином, чим ми зможемо забезпечити собі фонд в декілька сот мільйонів золотих карбованців” визначила пріоритети держави стосовно турботи про історико-культурну спадщину і спрямувала практичну реалізацію програми боротьби з релігією і буржуазними пережитками. Протягом 1922 р. з церков України було вилучено 2850 пудів 30 фунтів срібла, З пуди і 2 фунти золота. До Москви, в Збройну палату було передано до 10 тисяч історико-культурних об'єктів. Багато коштовностей було продано за кордон. Фігурують дані, згідно з якими протягом 1918-1923 рр. вилучено 10 мільйонів пам'яток історії та культури. У січні 1928 р. РНК СРСР та РНК РРФСР ухвалили рішення про посилення експорту антикварних цінностей, на підставі якого всесоюзне об'єднання “Антикваріат” організувало масовий продаж пам'яток культури за кордон, у тому числі з Київських, Чернігівських, Полтавських, Харківських музеїв та колекцій. Отже, численні факти вилучення пам'яток у багатьох випадках проводилися без урахування діючого пам'яткоохоронного законодавства, що спричинило відповідні звернення пам'яткоохоронців, у тому числі президента ВУАН В. Липського до уряду. До Москви були відряджені спеціальні пошукові групи (А. Середа, О. Степанова, Д. Щербаківський), яким удалося повернути понад 3 тис. пам'яток. У першій половині 20-х років в Україну було повернуто значну кількість архівних матеріалів, що були виявлені на території РСФРР. Протягом 1921-1925 рр. було передано чималу кількість архівних фондів, книг та цінних документів.

У серпні 1926 р. мала президія ВУЦВК з метою вивчення справедливих підходів у справі національної історико-культурної спадщини на території України і в межах інших республік, доручила Наркомату освіти УСРР підготувати необхідність створення при ЦВК СРСР “Комісії з представниками усіх республік, аби на комісії було обмірковано справу про належність та порядок передачі різних історичних цінностей національними республіками по належності”.

Протягом 1926-1927 рр. за дорученням НКО УСРР ВУАК підготував попередній список пам'яток в музеях РСФРР, на які Україна претендує. При цьому ВУАК виходив з того, що треба відстоювати “1) безумовну передачу: а) національних реліквій; б) усіх речей, вивезених з республіки під час війни та громадянської боротьби архітектурних креслеників і рисунків, що стосуються України. У розподіл відповідно до певних умов; в) збірки українських колекціонерів; г) речі всіх культур та епох, що залишили свої сліди на Україні, причому особливу увагу надати пам'ятникам епохи князівської (територіальний та національний моменти); д) твори майстрів-українців”. Було вирішено звернутися до ЦВК СРСР з проханням створити комісію, “яка б намітила шляхи обміну і повернення історико-культурних і художніх наукових предметів між республіками Союзу РСР за національно-територіальною ознакою цих цінностей”. 24 лютого 1928 р. президія ВУЦВК звернулася до ЦВК РСФСР з проханням створити паритетну комісію по взаємообміну культурними цінностями між Україною і Росією, що складатиметься з представників обох Виконавчих комітетів. Узгоджені рішення комісії повинні були мати обов'язковий для Комісаріатів освіти і підвідомчих їм установ характер. 8 жовтня 1928 р. президія ЦВК Росії ухвалила потребу створення російсько-української паритетної комісії

У 1928 р. був прийнятий новий Митний кодекс СРСР, який більш чітко визначив повноваження Головного митного управління. На цей період замість економічних методів усе більше переважали адміністративно-командні методи управління в економічному житті держави.

Перша сесія російсько-української паритетної комісії відбулася 25-28 березня 1930 р. в Москві. Півтора року пішло на підготовку першої сесії комісії, до складу якої ВУЦВК делегував І. Кулика (згодом - К. Коника), М. Болтенка, Ф. Ернста, а ЦВК РСФРР - М. Марра, А. Вольттера, М. Машковцева. На засіданнях відділів, президії та пленумів ВУАК-у обговорювалися принципові питання діяльності паритетної комісії. В основу обміну культурними цінностями були покладені такі елементи правового характеру: “1) момент повернення окремих речей та цілих колекцій, вивезених в наслідок центристської політики царського уряду; 2) наукову доцільність обміну, який має не тільки не руйнувати вже налагодженої дослідної роботи, але усіляко сприяти широкому розгортанню культурного будівництва обох радянських республік.” Українська сторона передала російській стороні списки пам'яток культури українського походження, які слід було повернути в Україну зі Збройної палати в Кремлі, Третьяковської галереї, Московського історичного музею. Брали участь у засіданнях представники музеїв, що погодилися передати ряд пам'яток археології, історії, малярства і графіки. Друга сесія паритетної комісії відбулася в Ленінграді 14-17 травня 1930 р. На ній теж було прийнято ряд важливих рішень. Розпочалася їх реалізація. Але на жаль, в умовах волюнтаристсько-командної системи практичний діалог з проблеми повернення історико-культурних цінностей унеможливив здійснення суверенних запитів з боку будь-якого суб'єкта СРСР.

Протягом 30-х років з території України і надалі вивозилися культурні цінності, зокрема з Києво-Печерського заповідника, ряду музеїв та бібліотек. Одним з джерел поповнення фондів столичних музеїв стали всесоюзні виставки, після яких експонати, отримані в тимчасове користування, автоматично лишалися у фондах центральних музеїв.

В 1939 році починається ІІ світова війна, яка вносить свої корективи в роботу митних органів,і в процес переміщення культурних цінностей. 18 грудня 1940 р. Гітлер підписав директиву №21, більше знану як «план Барбаросса». Цей і подібні документи містили не тільки завойовницькі проекти поневолення й геноциду східних слов'ян, «остаточного вирішення єврейського питання», а й певну «культуртрегерську» програму...

29 січня 1940 р. Гітлер призначив Розенберга главою центрального дослідницького інституту з питань національно-соціалістичної ідеології і виховання, після чого була створена організація, відома під назвою 'айнзатцштаб Розенберга', що проводила широкі заходи щодо грабежу культурних цінностей по всій Європі. Айнзацштаб був створений Розенбергом 17 липня 1940 р. за дорученням фюрера на основi наказу шефа Верховного командування Вермахту вiд 5.07.1940. Головним його завданням було дослiдження духовної спадщини ворогiв нацiонал-соцiалiзму, яке на практицi обернулося масовим цiлеспрямованим вилученням рiзноманiтних культурних цiнностей. Згiдно з численними наказами Верховного командування Вермахту та вищих керiвникiв Рейха завданнями Айнзацштабу були: збирання матерiалiв щодо “iдейних противникiв нацiонал-соцiалiзму”, що означало створення бiблiотек з архiвосховищами фiльмiв, плакатiв, платiвок, фотографiй, картин…, з питань iудаїзму, масонства та бiльшовизму. В рамках виконання цих завдань Айнзацштабом була створена так звана Схiдна бiблiотека Розенберга, яка мала стати бiблiотечним центром з iсторiї та культури народiв, якi населяли так званий “схiдний простiр” - росiян, українцiв, бiлорусiв, прибалтiйських нацiй, а також центром дослiдження iдей та практики бiльшовизму. Центральне книгосховище бiблiотеки розмiщувалося в Берлiнi (з жовтня 1943 р. у Польщi в м. Ратiборi), а допомiжне у Києвi.

На окупованiй територiї Радянського Союзу дiяло три головнi робочi групи: України, “Остланд” (Прибалтика та пiвнiчно-захiднi областi Росiї) i “Центр” (Бiлорусь та захiднi областi Росiї). Друга світова війна, розв'язана фашистською Німеччиною нанесла величезну утрату культурній спадщині багатьох країн. Особливу руйнівну політику вело німецьке командування на східному фронті. Командуючий 6-ою німецькою армією в наказі від 10 жовтня 1941 рік ' Про поведінку військ на Сході' писав: 'ніякі історичні і культурні цінності на Cході не мають значення'.[39, 528]

Оскiльки мiж рейхскомiсаром України Е.Кохом та рейхсмiнiстром окупованих схiдних областей А.Розенбергом iснували непереборнi протирiччя у поглядах на окупацiйну полiтику в Українi, рейхскомiсар робив все, щоб контроль за установами культури i культурними цiнностями знаходився в його вiдомствi, а не в руках Айнзацштабу, який належав вiдомству Розенберга. Остаточну перемогу у цiй боротьбi отримав Е.Кох, створивши 7.12.1942 при рейхскомiсарiатi Крайове управлiння архiвами, бiблiотеками та музеями.

Але не тільки на територію країн фашистського блоку вивозились українські культурні цінності. Під час Другої світової війни частина музейних архівних та бібліотечних фондів України була евакуйована до східних районів СРСР. Документи вказують на те, що частина цінних матеріалів при цьому була втрачена.

Коли наступаюча Радянська Армія перейшла кордон СРСР, зацікавлені відомства - Академія наук, Комітет у справах мистецтв, почали формувати спецгрупи по пошуку цінностей. В 1943г. була створена комісія із питань реституції на чолі з І.Е. Грабарем, яка розглядала питання про еквівалентне відшкодування втрат.

Після капітуляції нацистської Німеччини, розшуком та поверненням вивезених з СРСР культурних цінностей займалася Радянська Військова Адміністрація в Німеччині, в розпорядженні якої перебувало кілька пошукових груп фахівців. Зокрема, на складах “Дерутра”, розміщених у Берліні на березі річки Шпреє, було знайдено сотні тисяч викрадених з СРСР нацистами предметів старовини та мистецтва. В тому числі - видатні пам'ятки з музеїв Києва, Феодосії, Керчі та інших міст України.

По війні вже з Заходу на Схід потягнулися ешелони з трофеями, захопленими в Німеччині. Були серед них інші «репатрійовані» скарби музеїв України (на жаль, далеко не всі, часто пошкоджені, депаспортизовані), а також безліч творів мистецтва та пам'ятників культури, що належали німецьким зібранням.

Велика частина пам'яток культури опинилася в зоні окупації союзників. Особливо значним центром їх концентрації виявився замок Хохштадг на півдні Німеччини. Виявлені скарби концентрувалися у так званих “збірних пунктах”, серед яких добре відомий мюнхенський, і на підставі системи стандартних запитів поверталися попереднім власникам. Виявлені документи засвідчують, що таким шляхом до Радянського Союзу протягом 1945-1948 рр. було передано кілька сот тисяч одиниць культурних цінностей. За даними П. Кеннеді та Г. Боряка, українські культурні скарби становили майже третину з півмільйона предметів, які в період 1945-1948 рр. були передані з американської окупаційної зони до СРСР. Із загальної кількості 534 тис. 120 одиниць цінностей 167 тис. 717 походили з Києва. Це величезна кількість музейних експонатів - живопис, ікони, малюнки, стародруки, кераміка, тканини, зброя, нумізматика, архівні матеріали, книги. Німецький дослідник професор А. Айхведе наводить дані, згідно з якими понад 350 тис. переданих до СРСР експонатів походили з України. Документи, що повною мірою відбивали б процес повернення цих скарбів до українських музеїв, ще не введені до наукового обігу. Окремі свідоцтва про передання українським музеям пам'яток, вивезених нацистами, не відповідають вказаним цифрам. Сумніви щодо точності адрес, за якими надходили реституйовані культурні цінності з Німеччини до СРСР, підтверджуються фактами виявлення в музеях Москви, Петербургу, Новгороду, Пермі культурних цінностей, вивезених нацистами до Німеччини та повернутих після війни до СРСР. Деякі вдалося таки повернути в Україну, а деякі зберігаються там і досі. У зв'язку з закритим характером російських сховищ, інформація про ці факти дуже обмежена.

Світові договори 1947 року встановили порядок реституції майна, проте проблема культурних цінностей вирішена не була. Ускладнювала її така проблема: в рахунок компенсації за величезні втрати культурного надбання, Радянський Союз вивіз з Німеччини культурні цінності, що належать німецькому народу. На початоку XXІ століття ця проблема перетворилася на клубок важковирішуваних суперечностей і розбіжностей.[56,13-15]

Після закінчення Великої Вітчизняної війни починається відновлення всієї інфраструктури СРСР. Указом Президента Верховної Ради СРСР від 5 травня 1964 р. був затверджений новий Митний кoдекс з дуже незначними змінами, що проіснував аж до середини 80-х років. У період з 1986 до 1991 р. р. митна система виділилася в oкрему галузь державного управління, але її функції практично залишилися незмінними і полягали в кoнтролі за дотриманням монополії держави на зовнішню торгівлю.

А з України до Росії безкінечним потоком перекочовували численні скарби. Цілеспрямовано працювали на теренах України археографічні експедиції московських та ленінградських установ. Зокрема, в 1971-1981 рр. вони діяли в 13 областях України. З вивезених книжок в бібліотеці Академії наук СРСР створено “Білокриницьке зібрання” старообрядницької митрополії, вивезене з села Біла Криниця на Буковині, а також Вінницької та Одеської областей. Зібрані на Чернігівщині книги археографами Московського університету становлять основу “Вєтковсько-стародубського територіального книжкового зібрання”, а з стародруків та рукописів південних районів України значною мірою сформована “Молдавсько-Українська територіальна колекція”, яка на початку 80-х років налічувала 229 одиниць. Окремо слід вказати на безконтрольний та безперешкодний вивіз археологічних, археографічних та етнографічних матеріалів з України різного роду експедиціями, що працювали на її території від Всесоюзних відомств та інститутів. Матеріали розкопок античних колоній на Півдні України, скіфські старожитності, пам'ятки передфракійського часу на території Закарпаття, давньослов'янські та давньоруські пам'ятки Києва, Галича, Володимир-Волинського щороку вивозилися з України протягом десятиріч. Один з останніх прикладів - вивезення до Ермітажу в 1981-1982 рр. з розкопок античного міста Німфей унікальних фресок із зображенням типів старовинних кораблів та іншими сюжетами. Нині вони експонуються за кордоном як власність Ермітажу, практично весь античний відділ якого грунтується на українських матеріалах (розкопки в Криму, на Керченському півострові, Миколаївщині, Херсонщині). Окремий зал експозиції Ермітажу займають матеріали з розкопі пам'яток передфракійського часу на території Закарпатської області протягом останніх 1980-х, 1990-х років. За даними завідуючої відділом Інституту археології Національної Академії наук України С.О. Бєляєвої, перелік вивезених до Росії колекцій сягає 750 назв і має обсяг 400 сторінок машинопису.

Ще одним з каналів вивезення з України культурних цінностей до Москви було залучення до Державного сховища цінностей Міністерства фінансів СРСР скарбів та цінного конфіскованого майна, або майна, власники якого були невідомі. Таке залучення здійснювалося на підставі інструкцій Міністерства фінансів СРСР. Останнім документом подібного роду, ухваленим за часів існування СРСР, була “Інструкція про порядок обліку, оцінки та реалізації конфіскованого, безгосподарного майна, що перейшло за правом успадкування до держави, і скарбів” № 185 від 19 грудня 1984 р. Інструкція розроблена на розвиток затвердженого постановою Ради Міністрів СРСР від 29 червня 1984 року “Положення” з аналогічною назвою. Тільки 1986 р. Головне митне управління Міністерства зовнішньої торгівлі було реорганізовано в Головне управління державного митного контролю при Раді Міністрів СРСР з правами самостійного органу державного управління зі статусом союзного відомства. Цим уперше за роки радянської влади митна служба була відокремлена організаційно від інших структур органів виконавчої влади. Постанова РМ СРСР від 28 лютого 1989 р. юридично закріпила відхід від принципу монополії зовнішньої торгівлі і поставила завдання формування нової митної політики. Але законодавчо всі намагання були закріплені тільки після прийняття 1991 р. нового Митного кодексу. Почався процес розвитку інфраструктури Головного управління митного контролю при РМ СРСР, власної навчальної бази (підготовки кадрів), уточнювалися повноваження митних установ. Митниці відповідно до їх розташування поділялися на прикордонні і внутрішні, за станом на вересень 1989 р. їх було 85. Замість ГУ МК при РМ СРСР було створено Митний комітет при РМ СРСР. Але серед цих головних явищ відбувалися менш масштабні, які протягом деякого часу впливали на організацію митної справи на території України.

За часів СРСР митна справа в Українській РСР самостійно майже не велася, а все було підпорядковано центральним виконавчим органам. Весь подальший період, митна справа залишалася, як і в будь-якій федерації, прерогативою центру, тобто в даному випадку загальносоюзного Міністерства зовнішньої торгівлі СРСР, у складі якого було Головне митне управління.

Лише з лібералізацією зовнішньоекономічної діяльності та розширенням прав регіонів у цій сфері виникла потреба створити митні органи безпосередньо на місцях вироблення експортного товару. Так, 1985 р. митні служби створюються на всій території України, у тому числі й на Сході -- спочатку у Сумах при науково-виробничому об'єднанні ім. Фрунзе, а потім і в Харкові. Їх виникнення спричинено змінами в умовах господарювання та відносною самостійністю підприємств, у тому числі й у зовнішньоекономічній діяльності. Монополія держави на зовнішню торгівлю втрачалася, а разом із цими процесами й розвивалася митна справа. Якщо спочатку пости, що створювались у великих містах України, були призначені для оформлення вантажів, то з часом з лібералізацією еміграційної політики і для оформлення виїжджаючих за кордон вони перейняли на себе функції оформлення багажу громадян. Ще до офіційного проголошення незалежності Української РСР були прийняті закони «Про зовнішньоекономічну діяльність» 16 квітня 1991 р. та «Про митну справу в Українській РСР» 25 червня 1991 р. Власне, становлення та розвиток митної справи та митного права в Україні започатковано Декларацією про державний суверенітет України та Законом Української РСР «Про економічну |самостійність Української РСР», де визначено засади економічної і самостійності та напрямки її реалізації.

митний справа культурний цінність

2.4 Митна справа і проблеми повернення культурних цінностей в незалежній Україні

Процеси кінця 1980-х -- початку 1990-х pp., привели до розпаду СРСР та утворення суверенних держав у межах колишніх союзних республік. 16 липня 1990 р. Верховна Рада України прийняла Декларацію про державний суверенітет України. 24 серпня 1991 р. відбувся Всенародний референдум, був ухвалений Акт проголошення незалежності України. Українська держава розпочала самостійне політичне та економічне життя. Перед Україною стала задача визначення своєї самостійної митної політики, створення власної митної системи і здійснення митного регулювання на своїй території, зміцнення митного кoрдону. Все це зумовило в числі першочергових заходів створення власних норм по регулюванню відносин, виникаючих в зв'язку і з приводу переміщення товарів і культурних цінностей через митний кoрдон України, які відповідали б міжнародним митним стандартам і правилам. З виходом України з Радянського Союзу переважно на базі органів внутрішніх справ у прикордонних регіонах стали формуватися митні пости, а митниці на західному і на південному контролі та в міжнародних аеропортах набули нового статусу. Одночасно почало формуватися й митне законодавство. Як суверенна держава Україна потребувала власної митної політики та митного законодавства. В одному з перших законів, прийнятих Верховною Радою суверенної України, -- Законі України «Про митну справу в Україні» від 25 червня 1991 р. в Ст. 1 зазначається: «Митна справа є складовою частиною зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності України». Ст. 2 фіксує важливий принцип: «Територія України становить єдину митну територію, в межах якої Україна має виключну юрисдикцію щодо митної справи». Уже в перші місяці незалежності в короткий термін був розроблений та прийнятий «Митний кодекс України» 12 грудня 1991 р. Створюються міжвідомча Митно-тарифна Рада України, до якої входили представники Кабінету Міністрів, Міністерства зовнішньо-економічних зв'язків і торгівлі, Міністерства економіки, Міністерства фінансів, Держмитслужби, Міністерства закордонних справ, Міністерства юстиції. Разом із тим визначено та закріплено основи митної справи, визначені завдання митних органів. При їх розробці та прийнятті враховувалися міжнародні підходи та правила ведення митної справи і митної політики.

З січня 1993 р. почала діяти Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів України. Фактом її створення держава підтвердила свою турботу за національну спадщину, привернула увагу української громадськості та Уряду до проблеми збагачення своєї культури.

14 травня 1993 р. в Москві на засіданні глав держав-учасників СНД було прийнято декларацію про поетапне прямування до економічного союзу і підготовку відповідних угод, спрямованих на його забезпечення. В рамках цієї співдружності країни підписали «Угоду про принципи митної політики», було створено Консультативну митну раду для розробки засад митної політики й взаємодії митних органів. Для забезпечення належного функціонування митних органів і прикордонних військ у грудні 1993 р. було прийнято «Комплексну програму розбудови державного кордону України», яка визначила перелік організаційних, правових і матеріально-технічних заходів щодо розбудови державного кордону і митної інфраструктури.

В 1994 році Україна зробила спробу цивілізовано вирішити проблему повернення культурних цінностей в рамках міждержавного механізму СНД. За її ініціативою 4 лютого 1994 р. в Мінську глави 11 держав-членів СНД підписали угоду “Про повернення культурних цінностей”. Однак російський парламент денонсував підпис Президента Б. Єльцина під угодою і оголосив її нечинною. Враховуючи денонсацію Державною Думою Російської Федерації Мінської Угоди, розроблено план заходів по налагодженню двостороннього співробітництва між Україною та Росією. За активної участі Посольства України в Російській Федерації проводиться робота по встановленню офіційних контактів між Національною комісією з питань повернення в Україну культурних цінностей та компетентними органами Росії. За участю фахівців комісії вдалося в ході підготовки міжурядових документів зафіксувати позицію України в п. 5 Угоди між Урядом України і Урядом Російської Федерації про співробітництво в галузі культури, науки та освіти від 26 липня 1995 р., де йдеться про співпрацю в даній сфері.

29 листопада 1996 р. Президент України видав Указ про створення на базі колишнього Державного митного комітету Державної митної служби України. Підсумки першого етапу розбудови митної справи в Україні позитивні: за короткий час було сформовано дієздатний центральний орган управління митною справою, 10 регіональних митниць, 42 митниці, 195 митних постів, 12 спеціалізованих митних установ.

Постановою Верховної Ради України від 16 грудня 1998 р. проект Митного кодексу України прийнятий у першому читанні.

У цілому проект Митного кодексу України повною мірою відповідає європейським і міжнародним стандартам, високим запитам країн із розвинутою ринковою економікою до нормативних документів такого рівня, світовій практиці вирішення подібних питань та зобов'язанням, узятим Україною перед міжнародними організаціями. Указом Президента України від 25 березня 1998 р. було уточнено структуру і завдання Державної митної служби України.

Митна справа та її основа -- митне законодавство постійно вдосконалюється. Новий МК було прийнято 20 грудня 2001 р. Але в ньому містилось ряд суперечливих положень, і тому Президент України наклав на нього вето. Після зняття суперечливих положень Президент 11 липня 2002 р. нарешті його підписав. Як вказано у Преамбулі, МК України визначає засади організації та здійснення митної справи в Україні, регулює економічні, організаційні, правові, кадрові та соціальні аспекти діяльності митної служби України. Він спрямований на забезпечення економічних інтересів України, створення сприятливих умов для розвитку її економіки, захисту прав та інтересів суб'єктів підприємницької діяльності та громадян, забезпечення законності у митній справі. З прийняттям МК, як вказано його прикінцевими положеннями, необхідно привести нормативно-правові акти у сфері митної справи у відповідність з ним.

Принциповою залишається позиція щодо нарощування потенціалу митних органів, діяльність яких забезпечує не тільки підтвердження положень щодо політичного значення суверенної державної діяльності митної служби, але й значне надходження коштів до державного бюджету та реальне втілення в життя принципу захисту вітчизняного виробника та економіки України від міжнародних економічних процесів або цілеспрямованої невигідної економічної політики окремої держави проти України. Відповідно до Ст. З МК України, прийнятого Верховною Радою України від 11 липня 2002 p., митна справа є складовою зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності України, заснованої на додержанні визнання міжнародних відносин, систем класифікації і кодування товарів, єдиної форми декларування експорту і імпорту товарів, митної інформації, інших міжнародних норм і стандартів. Отже, митна справа є поліструктурним явищем й включає в себе: порядок переміщення через митний кордон України товарів та інших предметів(наприклад культурних цінностей); митне регулювання, пов'язане із встановленням та справлянням митних платежів, процедури митного контролю та оформлення, боротьбу з контрабандою та порушеннями вимог цього кодексу, спрямованих на реалізацію митної політики.

У Конституції України (Ст.54) записано: “Держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами”. В умовах бездержавності Україна не могла повною мірою забезпечувати зберігання і охорону власної спадщини, через те багато її культурних цінностей зазнало вимушеної протиприродної міграції. Культурні цінності, що є основною спадщиною будь-якого народу, становлять золотий фонд найважливіших надбань людства. Відомо, що Україна перебуває в числі держав, чиє культурне надбання найбільше потерпіло внаслідок воєнних дій та грабунків. Величезна кількість українських культурних цінностей - клейноди козацького війська, унікальні археологічні колекції, скарби, безцінні мозаїки, фрески, ікони, іконостаси з наших церков, кращі полотна відомих художників, твори декоративного мистецтва, зброя, архівні документи, стародруки, цілі бібліотечні комплекси,- в різні історичні періоди була переміщена за межі нашої країни. (див. дод4)

В Законі України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» ( Відомості Верховної Ради (ВВР), 1999, N 48, ст.405 ) ( Із змінами, внесеними згідно із Законами N 594-IV ( 594-15 ) від 06.03.2003, ВВР, 2003, N 24, ст.159 N 2599-IV ( 2599-15 ) від 31.05.2005, ВВР, 2005, N 26, ст.349 ) регулюються відносини, пов'язані з вивезенням, ввезенням та поверненням культурних цінностей, і цей Закон спрямований на охорону національної культурної спадщини та розвиток міжнародного співробітництва України у сфері культури. «Вивезення культурних цінностей-фактичне переміщення юридичними чи фізичними особами з будь-якою метою через митний кордон України культурних цінностей з території України без зобов'язання їх зворотного ввезення в Україну; ввезення культурних цінностей - фактичне переміщення юридичними чи фізичними особами з будь-якою метою через митний кордон України культурних цінностей з території іноземної держави в Україну без зобов'язання їх зворотного вивезення з України; тимчасове вивезення культурних цінностей - обумовлене угодою переміщення юридичними чи фізичними особами з будь-якою законною метою через митний кордон України культурних цінностей з території України із зобов'язанням їх зворотного ввезення в Україну в обумовлений угодою термін; тимчасове ввезення культурних цінностей - обумовлене угодою переміщення юридичними чи фізичними особами з будь-якою законною метою через митний кордон України культурних цінностей з території іноземної держави в Україну із зобов'язанням їх зворотного вивезення з території України в обумовлений угодою термін; транзит культурних цінностей через територію України - переміщення будь-якими законними способами з будь-якою метою культурних цінностей з території однієї іноземної держави на територію іншої іноземної держави через територію України без використання цих культурних цінностей на території України; незаконно вивезені культурні цінності - культурні цінності, вивезені з території України з порушенням законодавства України та міжнародно-правових норм, не повернуті після закінчення обумовленого угодою терміну тимчасового вивезення або за наявності будь-яких розбіжностей з умовами, які регулюють таке тимчасове вивезення; незаконно ввезені культурні цінності - культурні цінності, ввезені на територію України з порушенням законодавства України та міжнародно-правових норм, які регулюють порядок ввезення культурних цінностей; повернення культурних цінностей - сукупність дій, пов'язаних із ввезенням на територію України чи вивезенням із території України на території інших держав культурних цінностей відповідно до позовів і звернень України, інших держав, їх уповноважених органів, рішень судів України або іноземних держав».[21,405]

Контролем і видачею свідоцтв, щодо ввезення і вивезення культурних цінностей, займається Державна служба конролю. (див. дод.5) Робота служби спрямована на зміцнення міжнародного співробітництва України в галузі реституції культурних цінностей, повернення в Україну національної історико-культурної спадщини. Відповідно проводяться різні проекти і програми. У рамках культурологічного проекту “Культурні цінності кримськотатарського народу. Втрати. Шляхи повернення” проведено Міжнародну науково-практичну конференцію, підготовлено до друку її матеріали. В рамках міжгалузевої програми “Повернуті імена” в дар Україні із США передано бронзову скульптуру І.Мазепи роботи скульптора П. Капшученка. Розпочато співпрацю України та Японії у галузі реституції. Важливим напрямком діяльності Державної служби контролю є проведення державної експертизи та створення банку даних на культурні цінності, що вилучені митними або правоохоронними органами, а також конфісковані за рішенням суду та обернені відповідно до закону в доход держави. Державна служба контролю забезпечує діяльність експертної групи Міжвідомчої ради з питань вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей та готує пропозиції щодо безоплатної передачі згаданих культурних цінностей для постійного зберігання в державну частину музейного, бібліотечного та архівного фондів або релігійним організаціям. Особливість проблем розшуку та повернення втрачених культурних цінностей полягає в тому, що вони не вирішуються волею лише однієї держави, а передбачають співробітництво з іншими державами на міжнародно-правових засадах. У цьому плані Україною за останні роки зроблено чимало. Вже діють міжурядові угоди між Україною та Угорщиною - у справі повернення культурних цінностей, що потрапили під час Другої світової війни та в наступні роки на територію нашої країни (1995). Українсько-німецьке співробітництво з цих питань базується на Ст. 16 Угоди між Урядом України та ФРН про культурне співробітництво 1993 р.; українсько-російське - на відповідних статтях Угоди між Урядом України й Урядом РФ про співробітництво в галузі культури, науки і освіти (1995). На виконання зазначених Угод утворено міжурядові комісії. Переговорні процеси України з Росією, ФРН, Польщею, Угорщиною підтверджують зацікавленість сторін у двосторонніх відносинах на цій ділянці культури.

Також діє Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів України. Національна комісія своєю діяльністю по забезпеченню збереження й повернення національної історико-культурної спадщини інтегрується з багатьма державними відомствами - міністерствами закордонних справ України, внутрішніх справ України, культури та мистецтв України, юстиції України, Державною митною службою, комітетами у справах будівництва, архітектури та житлової політики, у справах національностей та міграції, а також творчими спілками і громадськими організаціями. Співпраця викликана необхідністю збереження культурного простору, усвідомленням руйнівної дії наслідків відчуження цього простору для кожної національної культури. Заклики до збереження колективної пам`яті, втіленої в історико-культурних надбаннях, стають вагомішими і сприяють розвитку культури. Уже перший досвід роботи по розшуку і поверненню втрачених пам`яток засвідчив нагальну потребу у ґрунтовній співпраці з науковими інституціями держави. Ставиться в першу чергу питання про повернення культурних об'єктів, які є символами, реліквіями України. Їх відсутність негативно позначається на подальшому розвитку культури нашої держави. Це повернення є одним із принципів міжнародного права в цій сфері культури.

Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів України реалізовує ідеї держави, спрямовані на збереження і повернення національної спадщини. Важливим аспектом багатогранної проблеми повернення історико-культурної спадщини на територію України є долучення до її скарбниці культурних цінностей, що створені діячами української науки і культури, які в силу різних історичних умов творили за кордоном.

Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей упродовж останніх років неодноразово зверталася до компетентних органів РФ з пропозицією розпочати розгляд проблеми повернення та реституції пам'яток культури на офіційному рівні. Діалог Україна - Росія в сфері переміщених культурних цінностей передбачає широку програму співпраці - наукової, організаційної, пошукової. Через Міжурядовий комітет ЮНЕСКО із сприяння поверненню культурних цінностей країнам їх походження або їх реституції в разі незаконного привласнення ставить питання про повернення в Україну тих історико-культурних цінностей нашої держави, які Росія вивезла протягом 1945-1946 рр. з переможеної Німеччини. До пам'яток, що підлягають першочерговому поверненню з Росії, потрібно віднести такі об'єкти: козацькі клейноди і святині, що вивезені з території України; пам'ятки Михайлівського скарбу 1878 і 1896 рр.; пам'ятки Києва та Одеси, пов'язані з ім'ям Гоголя; стародруки, вивезені археографічними комісіями протягом 70-х років - 79 стародруків; об'єкти, що були вивезені на територію Росії під час війни і не повернені до сховищ України.

Видані Національною комісією з питань повернення в Україну культурних цінностей каталоги “Повернуто в Україну” (1993-1997) і “Повернуто в Україну” (1998) дають уявлення про працю, спрямовану на формування державної політики з проблеми збереження й повернення історико-культурної спадщини. Державна програма “Повернуті імена” сформована з метою пошуку та повернення в Україну спадщини діячів національної науки та культури, увічнення їхньої пам`яті на Батьківщині та за її межами.

Активно ведеться діалог Національної комісії з компетентними органами ряду європейських держав, а також США, що займаються проблемами повернення культурних цінностей. Так, відбулися три міжурядові засідання делегацій України і ФРН. Підписано угоди між урядом України і урядом Республіки Польща у справі охорони та повернення втрачених і незаконно переміщених під час другої світової війни культурних цінностей, між урядом України та урядом Угорської Республіки у справі повернення культурних цінностей, що потрапили підчас другої світової війни та в наступні роки на територію інших країн. Утворено відповідні спільні комісії, до складу яких входять і науковці НАН України. На Національну комісію з питань повернення в Україну культурних цінностей покладено реалізацію державної політики щодо відновлення та збереження національної духовної спадщини, повернення в Україну культурних цінностей, координацію діяльності з цих питань міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних установ та зацікавлених громадських організацій. Основні завдання, що постали перед комісією - це виявлення і облік культурних цінностей, які були вивезені до інших держав і підлягають поверненню в Україну, участь у реалізації заходів, пов`язаних з виконанням зобов`язань України як учасника міжнародних угод з питань захисту культурних цінностей, сприяння поверненню їх державам, яким вони належать. Проблема повернення в Україну культурних цінностей, яку розв`язує Національна комісія, стала невід`ємною частиною зовнішньої і внутрішньої політики держави.

Отже, митна справа яка започатковувалася спочатку як елемент зовнішньої політики України та зовнішньоекономічної діяльності, розширила спектр своєї діяльності, в галузі охорони культури. Сучасний процес розвитку цивілізації означений турботою кожної держави, кожного народу про долю культурних цінностей. Народжуються нові традиційні форми міждержавних стосунків як у сфері охорони, збереження, пропаганди культурних цінностей, так і в сфері реституції або повернення. Україна забезпечує розвиток ідеї збагачення культури, дбаючи таким чином про примноження здобутків багатьох ділянок культурного життя в широті його морально-естетичного діапазону - літературному, мистецькому, історичному, психологічному, соціальному.

Нашій країні судилося пройти нелегкий історичний шлях. І фактично кожен його етап був позначений колосальними втратами національних культурних цінностей. Безцінні мозаїки, стародавні ікони, полотна відомих художників, самобутні твори декоративно-ужиткового мистецтва, архівні документи, національні реліквії українського народу - все це величезне багатство за різних обставин і у різні часи виявилося розпорошеним по світу, виведеним з наукового та культурного обігу, що вкрай негативно позначилося на духовному бутті українського народу, самоусвідомленні ним себе європейською нацією.

Висновки

Спадщина є тим ключем, що забезпечує взаємопізнання та взаєморозуміння між народами. Для кожного з них формування власної історичної самосвідомості, усвідомлення себе як повноправного і самобутнього учасника світового історико-культурного процесу становить важливу віху розвитку по лінії прогресу. Спадщина є тим ключем, що забезпечує пізнання в розрізі історично національної самоідентичності, усвідомлення себе як повноправного і самобутнього учасника світового історико-культурного процесу. Вона становить важливу роль культурного розвитку всієї цивілізації. Для сучасного стану України розуміння цієї проблеми має значення у відродженні національної самосвідомості, забезпеченні розвитку української культури. Турботою про культурну спадщину, поверненням незаконно мігрованих культурних цінностей переймається кожна держава. Міжнародна спільнота виявляє багато ініціатив стосовно розв`язання елементів існування і функцій спільної спадщини, яка в традиційному розумінні становить елемент культури в минулому і повинна служити сучасності. Ідея повернення культурних цінностей, з точки зору культурологічної практики є об`єктивним чинником цілісного усвідомлення національної культури. В межах історичного часу і територіального простору це означає усвідомлення таких аспектів - загальнокультурний, у межах конкретної цивілізації, що становить суму національних спадщин у параметрах однієї загальнолюдської; що більший внесок конкретної культури в світову, то більший стимул для її розвитку; національно-державний, який передбачає ствердження суми наявних культурних цінностей для уявлення цілісної панорами культури. У цій площині відчуження пам`яток культури від території їхнього походження або історичного перебування є кроком, що збіднює потенціальні можливості культури; естетично-ствердний в умовах державницького входження без посередництва в світовий культурний процес, який унаявлює важливість володіння власною культурною спадщиною, наявними культурними цінностями, враховуючи велику кількість тих пам`яток, які в різні історичні періоди зазнали відчуження. Пам'ятки культури, що є основою спадщини будь-якого народу, становлять золотий фонд найважливіших надбань людства. Кожна нація, держава, етнос дбають про свою спадщину, оберігають її, забезпечують нормативний захист. В першу чергу питання міграції цінностей актуальні для України, культура якої в різні історичні епохи зазнала руйнувань. Робота щодо повернення культурних цінностей в Україну здійснюється в певному правовому полі. Оскільки для України проблема “повернення” нова, її важливим аспектом є вивчення міжнародного права з питань, що стосуються механізмів охорони, захисту, збереження та реституції культурних цінностей. Переклад та видання українською мовою конвенцій, рекомендацій та інших документів ООН і ЮНЕСКО, юридичний досвід таких країн, як США, Франція, Німеччина, Канада, вивчення міжнародної нормативно-правової бази сприятиме поверненню національної історико-культурної спадщини України.

Під час написання дипломної роботи ми намагалися:

- розкрити процеси створення митної справи і її функціонування на території України, від періоду Київської Русі до сьогодення;

-з'ясувати масштаби втрат українських культурних цінностей (особливо драматичний слід залишило по собі ХХ ст., позначене кількома братовбивчими революціями, двома світовими війнами, численними локальними конфліктами, жертвами яких ставали надбання національної культури);

- вивчити роботу Митної служби, Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей, Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів України та інших організацій, які займаються турботою за національну спадщину.

Сплеск розгляду питання повернення культурних цінностей, на їх історичну Батьківщину спостерігається в другій половині ХХ століття. На це існує ряд об'єктивних причин: Друга Світова війна, з її величезними непоправними втратами культурних пам'яток і культурних цінностей; Створення в 1945 році на Лондонській конференції Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), що стала з 1946 року спеціалізованою установою Організації Об'єднаних Націй (ООН). Після проголошення незалежності під егідою ЮНЕСКО було проведено міжнародні наради в Чернігові (1994 р.) “Проблема повернення національно-культурних пам'яток, втрачених або переміщених під час Другої світової війни”, у Києві (1996 р.) “Правові аспекти реституції культурних цінностей: теорія і практика”, організовано українсько-російський “круглий” стіл (1997 р.), присвячений цій проблемі. В ході дискусій були прийняті відповідні резолюції, де відзначалося, що справедливе вирішення проблеми повернення пам'яток культури країнам їх походження є важливою сферою міжнародного співробітництва і що лише на засадах доброї волі та тісної спільної праці можливе подолання руйнівних наслідків для національних культур незаконного відчуження і втрат культурних цінностей. Впливові міжнародні форуми з цієї проблеми, як, скажімо, конференція у Нью-Йорку (1994 р.), в Будапешті (1993 р.), у Мінську (1992, 1997 рр.) дали відчути, що культурні цінності є основою розвитку сучасної цивілізації й важливим елементом формування свідомості народів. Підтримуючи ініціативи багатьох держав у сфері гармонізації реституційних відносин, в тому числі таких, як Рада Європи, ЮНЕСКО та усіх супутніх їм організацій і товариств, Україна заявляє, що проблема повернення культурних надбань, контролю за їхнім переміщенням є складовою частиною культурної тактики і стратегії, важливим чинником цілісного усвідомлення національної культури, що таким чином стверджує територіальну цілість і недоторканість.

Міжнародні відносини характеризуються зв'язками держав в найрізноманітніших областях людської діяльності. В першу чергу це стосується політичних відносин, на основі яких кожна держава будує свою зовнішню політику, яка визначає основи співпраці цієї держави з іншими державами в інших областях міжнародних зв'язків: в економічній області, в області науково-технічної співпраці, в гуманітарній області, в області міжнародної боротьби із злочинністю. Співпраця держав в області культури теж входить в цей список. Культура, сама по собі як загальнолюдська цінність, не визнає меж. Взаємодія, взаємозбагачення різних культур відбувається на найрізноманітніших рівнях і держави не в силах зупинити цей процес. Проте, державам під силу процес цей спростити, прискорити, зробити найприйнятнішим 'правила гри', за якого відбувається культурний обмін між державами. Інструментом цього регулювання є міжнародне публічне право, а точніше угоди і конвенції між суб'єктами міжнародного права, регулюючі міжнародний культурний обмін. Найважливішою функцією спілкування держав в області культури є те, що культурні обміни і співпраця сприяють кращому взаєморозумінню між людьми і між народами і сприяють таким чином зміцненню згоди між державами. Всі шедеври складають надбання загальнолюдської культури. Тому в міждержавному спілкуванні відбувається взаємообмін культурними цінностями, на основі якого люди різних країн можуть ознайомитися з культурними цінностями, що становлять колекції різних культурних установ світу (музеї, галереї, бібліотеки). Всім цим контактам передує копітка робота багатьох людей: від урядів і міністерств держав до працівників митниць, музеїв, галерей і інших організацій.

Утвердження незалежності України пов'язане з необхідністю визначення митних кордонів, розвитком самостійної митної політики, формування ефективного та стабільного Митного законодавства, правовим регулюванням адміністративно-юрисдикційної діяльності митних органів, створенням умов для контролю за дотриманням законодавства України про митну справу та ефективної боротьби з контрабандою та порушеннями митних правил. Не дивлячись на реалізацію заходів, спрямованих на повернення контрабандно вивезених з України культурних цінностей: фресок Бруно Шульца, вивезених до Ізраїлю, творів мистецтва та археологічних артефактів, вивезених до Угорщини, ікон та предметів живопису і антикваріату, вивезених до Франції. Сучасні терористи використовують будь-які засоби для отримання фінансової вигоди. Розвиток тероризму забезпечується за допомогою найбільш ефективних фінансових механізмів. Серед них не тільки торгівля зброєю і наркотиками, але і незаконний обіг речей, які покликані збагачувати духовний світ людини. Для запобігання подібним діям в листопаді 2001 року VI комітет Генеральної Асамблеї ООН прийняв резолюцію, що містить ряд мір щодо ліквідації міжнародного тероризму. У документі, зокрема, міститься заклик до всіх держав 'утримуватися від фінансування, заохочення, підготовки або надання якої-небудь іншої підтримки терористичної діяльності'. Особливо акцентується увага на необхідності швидкої і адекватної реакції з боку тих держав, які ще не підписали або не ратифікували всі існуючі конвенції. Як відомо, продаж якого-небудь товару здійснюється з метою отримання грошового еквівалента. За останній час на третє місце по об'ємах нелегальної торгівлі після зброї і наркотиків вийшов обіг культурних цінностей, виступаючих в ролі 'концентратів' грошових ресурсів. Що стосується країн СНД, то у нас цей вид незаконного бізнесу вже встав на один ступінь з тіньовим оборотом зброї і наркотиків. Передумови з'явилися ще в початку 90-х років ХХ століття, коли на всьому пострадянському просторі намітилася стабільна тенденція до втрати своєї культурної спадщини. Загальна фінансова ситуація в державах, стрімке зростання цін на споживчі товари, катастрофічна інфляція дали поштовх розвитку тіньового арт-ринку. У найкоротші терміни знайшов широкий розмах нелегальний бізнес, пов'язаний з оборотом предметів мистецтва, їх перепродажем за кордон. Сьогодні є підстави говорити, що сума прибутків, що отримуються злочинним світом в результаті продажів, обчислюється декількома мільярдами доларів в рік. Україна, також серйозно підпала під вплив 'культурної' мафії. Важко підрахувати загальну утрату, нанесену нашій країні діями контрабандистів. Більшість держав світу, у тому числі і Україна, визнали контрабанду одним з найнебезпечніших видів злочинної діяльності. (див. дод.6) З метою запобігання незаконному обігу предметів мистецтва сьогодні в наший країні проводяться 'круглі столи', що постійно діють, присвячені посиленню боротьби з незаконним переміщенням культурних цінностей. Також держава повинна контролювати діяльність митниці, для запобігання корупції і забезпечити нормальну роботу митної служби. Для цього потрібно: вирішити кадрове питання, збільшити кількість контрольно-пропускних пунктів, збільшити кількість спеціалістів і підвищити рівень рядових митників в сфері мистецтвознавчої експертизи та вартісної оцінки культурних цінностей.

Можна говорити безкінечно про проблеми України, і не тільки по даному питанні, але не дивлячись на все, ведуться пошукові програми втрачених культурних цінностей, їх інвентаризація і каталогізація, створюються банки даних втрат. Нині - час збирати каміння. Ми повинні по зернині зібрати все те найцінніше, розкидане по світах, що по праву належить нам і не допустити нових втрат.

Складність і політична гострота проблеми повернення культурних цінностей взаємозумовлені. Повернення -- це рух у два напрями і міжнародний діалог двох сторін.

На сьогодні відомо не багато фактів, пов'язаних з поверненням в Україну втрачених у роки війни культурних цінностей через музеї Росії. В даний час проводиться робота по теоретичному та практичному опрацюванню позиції України в реституційному діалозі, в якому беруть участь фахівці НАН України, Міністерства культури і мистецтв, Головархіву, Міністерства закордонних справ, Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей, Митної служби. Досліджено історико-правовий аспект проблеми, який передбачається обговорити на засіданні Науково-методичної ради Національної комісії. Ці матеріали публікувалися у засобах масової інформації. Складено перелік понад 750 археологічних колекцій у різні часи вивезених до Росії з території України. Опубліковано ґрунтовну працю “Українські культурні цінності в Росії. Археологічні колекції України” (Київ, 1997). Ведеться підготовка реєстрів вилучених з теренів України архівних фондів, історичних реліквій та церковних цінностей. Видано збірник документів “Українські культурні цінності в Росії: перша спроба повернення (1917-1918 рр.)” (Київ, 1997), присвячений вивченню досвіду боротьби українського народу за повернення національно-культурних надбань в період існування Української Центральної Ради, УНР та Української держави. Отримано важливі наукові документи щодо обміну культурними цінностями між Україною та Росією з фондів Історичного музею та Збройної палати в Москві, Державного Ермітажу у Санкт-Петербурзі.

На підставі Закону України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей», Конвенції ЮНЕСКО «Про заходи, спрямовані на заборону та запобігання незаконному вивезенню та передачі права власності на культурні цінності», прийнятій у 1970 році [9,22], а також - відповідних двосторонніх угод та урядових рішень до України повернуто, як незаконно переміщені на територію інших держав, такі культурні цінності: картина голландського майстра XVII ст., вивезена під час Другої світової війни з Уманської картинної галереї; а також - ікона XVI ст. «В'їзд в Єрусалим», викрадена в 1984 р. з Національного музею у Львові. В результаті переговорного процесу з російською стороною в Україну повернуто 11 фрагментів фресок Михайлівського Золотоверхого собору, які були вивезені на територію Російської Федерації після знищення цього храму в 1930-х роках і зберігалися в «Ермітажі».

У листопаді 2001 р. урядові ФРН передано так званий “Архів Баха”, який зберігався в Державному архіві-музеї літератури і мистецтв України. Німецька сторона зробила для України копії згаданого архіву, передала сучасне обладнання для архіву-музею, комп`ютери, прийняла українських експертів у ФРН за рахунок німецької сторони. У лютому 2004 року урядові ФРН повернуто два альбоми гравюр з Дрезденської картинної галереї, що зберігалися в Музеї мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків - альбом гравюр із картин французьких художників флористів XVII-XVIII ст. та альбом творів Ніколя Бертена. У липні 2004 р. урядові Нідерландів передано колекцію Франса Кенігса, яка зберігалася в Музеї мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків. За І півріччя 2005 р. проведено експертизу, створено банк даних та передано до державних музеїв, бібліотек, архівів і релігійних установ 5 252 одиниць культурних цінностей на суму 105 тис. 603 грн. Ведеться активна робота по підготовці засідання Міжурядової українсько-польської комісії у справі охорони та повернення втрачених і незаконно переміщених під час Другої світової війни культурних цінностей, першого засідання українсько-польських експертів з питань бібліотечної спадщини. Іде підготовка до засідання Українсько-німецької комісії з питань повернення втрачених або незаконно переміщених культурних цінностей. Україна передала Німеччині для вивчення матеріали з результатами дослідження архіву рейхсляйтера Розенберга. Там є свідчення того, яким чином під час фашистської окупації системно вивозилися українські культурні цінності та що саме було вивезено.[46,79]

Продовжується робота по виконанню доручення Президента України щодо вивчення шляхів повернення козацьких реліквій та речей, пов`язаних з особистістю Богдана Хмельницького. Готується до видання науково-довідковий матеріал «В пошуках втрачених клейнодів». Створюється банк даних про культурні цінності, вилучені митними або правоохоронними органами, а також конфісковані за рішенням суду та обернені в доход держави. Продовжується створення єдиної електронної бази даних на втрачені пам`ятки музеїв та бібліотек України під час та внаслідок Другої світової війни. Формування такої бази значно полегшить пошук українських культурних цінностей за кордоном.

У сучасному значенні термін «митна справа» охоплює складний комплекс відносин, безпосередньо пов'язаний із зовнішньою і внутрішньою політикою і діяльністю держави. У рамках державної політики митна діяльність має багатоцільовий характер, служить задоволенню різноманітних інтересів і потреб. Навіть спрощений історичний огляд дає можливість визначити етапи еволюційного процесу основних митно-правових інститутів та в цілому понятійного апарату, зрозуміти об'єктивність висновку, що митна справа є однією із важливих ознак державності.

Митна служба, була і залишається останнім форпостом держави на шляху до втрати, незаконного вивезення, культурної спадщини.