Проблема типології особистості в соціології

/

Курсова робота зі спеціальності “Соціологія”

ПРОБЛЕМА ТИПОЛОГІЇ ОСОБИСТОСТІ В СОЦІОЛОГІЇ

Миколаїв 2010

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ВИЗНАЧЕННЯ ТИПОЛОГІЇ ОСОБИСТОСТІ В СОЦІОЛОГІЇ

1.1 Поняття особистості в соціології

1.2 Сутність типології як наукової процедури

1.3 Класифікація типологій особистості

РОЗДІЛ 2. ТИП ОСОБИСТОСТІ І СУСПІЛЬСТВО: СПЕЦИФІКА ВЗАЄМОВПЛИВУ

2.1 Характерні риси типів особистості в сучасному суспільстві

2.2 Вплив типу особистості на життєдіяльність та адаптацію людини у суспільстві

2.3 Суперечність та обмеженість процесу типізації особистості в соціології

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність проблеми. Будь-які соціальні утворення неможливо уявити без людини, її активної творчої діяльності, одним з наслідків якої і є соціальні спільноти. Адже людина як істота соціальна на основі соціальних зв'язків і взаємодії творить групи, колективи, об'єднання, а згодом і спільноти. Саме особистість з'єднує всі ланки суспільного життя: макро-, мезо- і мікросередовища, робить їх полем власної творчої активності та осередком розгортання внутрішніх потенцій. У соціології особистість розглядається не як продукт природи, а передусім як сукупність суспільних відносин, продукт суспільства.

Однією з центральних задач соціології особистості є розробка типізації особистості. Вивчаючи різні групи людей та їх соціальні функції, соціологія не може абстрагуватися від індивідів, із яких ці групи складаються. Причому її цікавить не стільки конкретна поведінка окремої людини, яка зумовлена його індивідуальними якостями, скільки узагальнене, типове, виражене в сумі окремих ознак, що притаманні більшості. Інакше кажучи, проблема полягає в тому, щоб визначити риси деякої абстрактної особистості, яка найбільш повно виявить сутність даної соціальної групи. Можливий, звичайно, розподіл цих якостей на окрему особистість, що взята за модель. Проблема типового як відображення загального в окремому добре розроблена в художній творчості. Багато літературних персонажів тому так довго й зберігають свою значущість, що виражають дещо більше, аніж конкретну особу та конкретний характер (гамлетівський, донкіхотівський типи тощо).

Перші спроби обґрунтування типології особистості належать Роберту Мертону [36], Девіду Рісману[38], Ядову[19,40], Сорокіну[6], Парсонсу[15], Фромму[8], Шпрангеру[39], Маслоу[5].Важливе місце в системі знань про особу займає теорія соціальних ролей Толкотта Парсонса. Спираючись на праці Макса Вебера, Еміля Дюркгейма, Толкотт Парсонс переконує у необхідності створення загальної аналітичної логіко-дедуктивної теорії людських дій. Положення про те, що поведінка людини соціально детермінована і що сама вона є об'єктом соціальних відносин, тобто дій, що йдуть з боку суспільства та його інститутів, становлять тільки частину проблеми взаємодії людини й суспільства. Інша частина стосується впливу людини на суспільство та передбачає розгляд людини як суб'єкта суспільних відносин. Це означає, що людина одночасно повинна розглядатися як активно діюча особа, здатна змінювати та постійно видозмінювати навколишнє середовище. Тому особливо в наш час ця тема є актуальною.

Об'єкт роботи: типологія особистості.

Предмет роботи: проблема типології особистості в соціології.

Мета роботи: визначити та обґрунтувати проблему типології особистості в соціології.

Для досягнення мети роботи були поставлені такі завдання:

· розкрити сутність поняття особистості в соціології;

· обґрунтувати сутність типології як наукової процедури;

· визначити класифікацію типології особистості;

· охарактеризувати риси типів особистості в сучасному суспільстві;

· проаналізувати вплив типу особистості на життєдіяльність та адаптацію людини у суспільстві;

· показати суперечність та обмеженість процесу типізації особистості в соціології.

Методи дослідження. Для розв'язання поставлених завдань як основні методи дослідження використовувалися: аналіз основних підходів до вивчення типології особистості у соціології, порівняння, узагальнення, систематизація отриманих даних та їх інтерпретація.

Теоретичне значення роботи полягає у тому, що здійснено систематизацію наукових доробок з проблеми типології особистості.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ВИЗНАЧЕННЯ ТИПОЛОГІЇ ОСОБИСТОСТІ В СОЦІОЛОГІЇ

1.1 Поняття особистості в соціології

Особистість як соціальна якість людини є предметом соціальних наук: філософії, соціології, психології та ін. Соціологія досліджує особистість як суб'єкт соціальних відносин, виділяючи в ній соціально-типові характеристики, які розвиваються під впливом соціальних інститутів, а також шляхи та канали зворотного впливу особистості на соціальний світ. Специфіка соціологічного підходу до вивчення особистості полягає в тому, що він аналізує її суто соціальні характеристики.

Проблема типології особистості - одна з центральних у соціології. Про її складність та багатогранність свідчить той факт, що сьогодні існує багато визначень поняття “особистість” та типологій особистості.

Серед найвпливовіших концепцій особистості слід насамперед назвати рольову теорію Роберт Мертон, побудовану на засадах уявлення про особу як суб'єкта соціальної діяльності, основний зміст якої полягає у виконанні соціальних ролей, що відповідають суспільному становищу індивіда, його соціальному статусові. Для пояснення специфіки формування, розвитку і соціальної активності особистості рольова теорія застосовує низку спеціальних понять, серед яких центральне місце посідає категорія 'соціальні очікування' (експектації). Соціальні очікування висуваються до виконання індивідом тих чи інших ролей, які відповідають його статусу в суспільстві та соціальних групах.

Володимир Ядов орієнтувався на інтеракціоністське трактування особистості як продукту соціальної взаємодії. Особистість -- це цілісність соціальних якостей людини, продукт суспільного розвитку та включення індивіда в систему соціальних зв'язків у ході активної діяльності та спілкування.

Американський психолог А. Маслоу головною характеристикою особистості вважав потяг до самоактуалізації, самовираження, розкриття потенцій до творчості та любові, в основі яких лежить гуманістична потреба приносити людям добро. Він стверджував, що людині, як і тварині, не властиві природжені інстинкти жорстокості й агресії, як уважав З. Фрейд. Навпаки, в них закладений інстинкт збереження своєї популяції, що змушує їх допомагати одне одному. Потреба в самоактуалізації своїх можливостей і здібностей властива здоровій людині, а найбільшою мірою - видатним людям. Суспільство може процвітати, якщо воно знаходить шляхи розвитку здорових, сильних, розумово повноцінних особистостей. Поступ суспільства відбувається не революційним шляхом, не соціальними перетвореннями, а задоволенням гуманістичних потреб.

За А. Маслоу, ядро особистості утворюють гуманістичні потреби в добрі, моральності, доброзичливості, з якими народжується людина і які вона може реалізувати в певних умовах. Однак ці потреби в самоактуалізації задовольняються лише за умов задоволення інших потреб і передусім фізіологічних. Більшості ж людей не вдається досягти задоволення навіть нижчих потреб.

З'ясування місця і ролі особистості в системі соціальних спільнот, за О.Якубою, можливе через розкриття поняття «соціальний статус». Соціальний статус особистості - це її позиція в соціальній системі,пов'язана з приналежністю до певної соціальної групи чи спільноти,аналізом її соціальних ролей та якістю і ступенем їх виконання.

В.Парето у соціальній дії та поведінці особистості вбачає перевагу нелогічні вчинків,які виступають результатом не свідомих міркувань,а чуттєвого стану людини. Тому,у питанні співвідношення почуттів та розуму, Парето, без вагань віддає пріоритет почуттям особистості.

З.Фройд, наводить структурну теорію особистості,згідно з якою особистість є суперечливою єдністю трьох взаємодіючих сфер: «Воно», «Я», «Над-Я». («Воно» - вмістилище несвідомих ірраціональних реакцій та імпульсів, «Я»-розумність й розсудливість, «Над-Я» - продукт культури,що складається з совісті,норм соціальної поведінки). Тому Фройдом розробляється одна з можливих спроб пояснення особистості з акцентом на них внутрішніх підвалин духовного життя,які до нього рідко ставали предметів уваги соціологів.

При вивченні поняття «особистість», соціологія виокремлює такі близькі за значенням поняття «людина» та «індивід», і надає таке трактування їм. Поняття «людина» є родовим, вказує на якісну відмінність людей від тварин, служить для характеристики всезагальних, притаманних усім людям якостей і особливостей, які знаходять свій вияв у назві «homo sapiens». «Індивід» означає конкретну людину, одиничного представника людського роду. «Особистість» служить для характеристики соціального в людині. Особистість, на відміну від людини, є продуктом не тільки природи, а й суспільства, суб'єктом соціальних процесів. Особистість -- усталений комплекс якостей людини, набутих під впливом відповідної культури суспільства, конкретних соціальних груп і спільнот, до яких вона належить і до життєдіяльності яких залучена.

Поняття «особистість» вживається стосовно кожної людини, оскільки вона є носієм важливих рис певного суспільства. Головне в особистості -- не абстрактна фізична природа, а її соціальна якість.

Термін «індивідуальність» означає особливі й специфічні якості природні, соціальні, фізіологічні, психологічні, успадковані й набуті, які відрізняють одну людину від інших, вплив на соціальні процеси та місце в них.

Узагальнено суспільна сутність людини конкретизується у понятті «особа», яке розкриває предметні ознаки індивідуальності щодо окремих соціальних структур -- груп, колективів, організацій, рухів, партій, інститутів та інших спільнот. Саме поняття «особа» розкриває соціальну роль, яку відіграють окремі соціальні верстви у життєдіяльності суспільства.

Порівнюючи ці поняття, можна дійти висновку, що кожен індивід є людиною, і тільки під впливом суспільства він може стати особистістю. При цьому особистість є не тільки конкретним вираженням індивідуальності людини, а й втіленням соціально значущих рис і особливостей даного суспільства, його культури, норм та цінностей. Головним вбачається те, що особистість -- це суб'єкт соціальних груп, спільнот та соціальних процесів, який може формувати нові соціальні утворення відповідно до власних інтересів.

Особистість є об'єктом наукового інтересу різних соціогуманітарних наук. Основні проблеми особистості в різні часи і по-різному трактувались представниками окремих соціологічних шкіл і напрямів.

Давньогрецька культурна традиція розробляла концепцію «людини розумної» (homo sapiens), яка утверджує думку про відмінність людини і тварини за ознакою розумності. Вона виявилася вельми плідною і стійкою; породила уявлення про всемогутність людського розуму і міцну раціоналістичну парадигму як у філософії, так і в соціології.

Принципово нове осмислення людини властиве християнству, яке, звільнивши її від влади Космосу і природи, поставило в залежність від Бога. Від цих часів людина богоподібна дістає певну самоцінність, незалежну від космогонічних сюжетів; зароджується ідеальне уявлення про неї як центральну та найвищу мету світобудови; всі явища світу сприймаються з точки зору досвіду і цінностей людини. Особистість трактується як божественне начало. Християнство вважає людину безумовною цінністю.

Натуралістичні, позитивістські, прагматичні вчення розглядають «людину діяльну» (homo faber), ігноруючи сутнісну відмінність між людиною і твариною; людина вважається особливим різновидом тварини, що має більшу сукупність природних ознак. Усі психічні й духовні феномени, згідно з цією версією, укорінені у відчуттях, інстинктах. Ця концепція знайшла своє втілення у вченнях О. Конта і Г. Спенсера, пізніше -- в сучасній соціобіології.

Четверта антропологічна версія рішуче заперечує прогресивність «людини розумної», «людини богоподібної» і «людини діяльної», визнаючи їх як істоту прагнучу. Розум вона розцінює як глухий кут еволюції, наслідок втрати «волі до життя». У цій версії переважають ірраціональні мотиви і суб'єктивістські орієнтації.

Загалом етапи розвитку вчення про людину демонструють поступове ускладнення, зміну уявлень про людину та особистість. Соціологічні підходи до вивчення людини, незалежно від способу тлумачення понять «людина» та «особистість», визнають людську особистість своєрідним утворенням, що безпосередньо чи опосередковано виводиться з соціальних факторів.

Особистість - це людина, яка живе і діє в певних суспільно-історичних умовах, посідає певне місце в суспільстві і характеризується свідомістю. В особистості немовби концентруються особливості суспільства, основні його риси. Тому зрозуміти життя особистості можна, тільки розглядаючи її у конкретних суспільних умовах, в діяльності та стосунках з іншими людьми, аналізуючи її соціальний статус та місце в суспільних відносинах. Усі особистості - індивіди, але не кожен індивід - особистість. Не можна назвати особистістю новонароджену дитину, психічно хвору людину. До цієї категорії можна віднести й індивідів, які з тих чи інших причин у ранньому дитинстві потрапили до нецивілізованого, дикого світу. Особистістю не народжуються, нею стають у процесі життя й діяльності в людському суспільстві. Особистістю можна назвати людину, що досягла певного рівня психічного й соціального розвитку, на якому вона набуває здатності ставити перед собою життєво важливі цілі й досягати їх, коли в неї вироблені власні погляди й відношення, власні моральні вимоги.

Поняття особистості має сенс лише в системі суспільних відносин, лише там, де можна говорити про соціальну роль і сукупність ролей. При цьому, однак, воно припускає не своєрідність і різноманіття останніх, а насамперед специфічне розуміння індивідом своєї ролі, внутрішнє відношення до неї, вільне і зацікавлене (чи навпаки -- змушене і формальне) її виконання. Людина як індивідуальність виражає себе в продуктивних діях, і вчинки його цікавлять нас лише в тій мері, у якій вони одержують органічне предметне втілення. Про особистість можна сказати зворотне: у ній цікаві саме вчинки. Самі здійснення особистості (наприклад, трудові досягнення, відкриття, творчі успіхи) витлумачуються нами насамперед як учинки, тобто навмисних, довільних поведінкових актів. Особистість -- це ініціатор послідовного ряду життєвих подій, чи, як точно визначив М. М. Бахтин, «суб'єкт поступання». Достоїнство особистості визначається не стільки тим, чи багато людині удалося, відбувся він чи не відбувся, скільки тем, що він узяв під свою відповідальність, що він сам собі ставить.

Проблема особистості є важливою сполучною ланкою між соціологією та психологією. Численні спроби соціологів вивести 'чисті' соціологічні закономірності, що характеризують життя суспільства, незалежно від психологічних особливостей особистості, як правило, неспроможні. Класичним прикладом є аналіз проблеми самогубства, задуманий Емілем Дюркгеймом як пошук об'єктивних зв'язків між зростанням кількості самогубств та дезінтегрованістю основних соціальних структур. Однак пояснюючи виявлені залежності, Е. Дюркгейм змушений був звернутися до психологічних механізмів формування смислових структур свідомості та поведінки особистості. Чи не найслабшою ланкою марксизму, первісно задуманого як знаряддя звільнення особистості від відчужених форм соціального життя і повернення її до свободи самореалізації, є концепція особистості як продукту суспільних відносин, сутність якої вичерпується рівнем розвитку продуктивних сил і виробничих відносин певного суспільства. Отже, сучасні тенденції розвитку соціологічної теорії особистості -- це інтеграція в конкретних дослідженнях окремих елементів класичних теоретичних підходів у соціології та соціальній психології, а також підвищена увага соціологів до когнітивних структур, повсякденного досвіду та соціально-культурних характеристик особистості.

1.2 Сутність типології як наукової процедури

Вся історія світової соціологічної думки відображає головне в суспільних процесах: життєдіяльність людини, що вступає у відносини з іншими людьми з метою задоволення виникаючих потреб. Саме конкретно -- історичні типи і види взаємодії людей визначають конфігурацію, характерні риси, протиріччя і тенденцію розвитку суспільного життя. Кожне суспільство несе на собі відбиток складного переплетіння історичних, культурних, політичних, економічних чинників, що й зумовлює специфіку цього суспільства. Люди, котрі живуть у суспільстві, теж різні й мають відмінності у фізичних та соціальних характеристиках. Однак кожне суспільство зацікавлене в тому, щоб особистості, які функціонують у ньому, найкращим чином відповідали йому, зумовлюючи його розвиток та прогрес. Виховання таких особистостей - повільний і тривалий процес, прискорення та цілеспрямування якого - нагальне завдання практики управління суспільством. Одночасно суспільство має потребу в інформації про наявні соціальні типи особистостей як про бажані - такі, що забезпечують прогресивний розвиток суспільства, так і про небажані, але об'єктивно наявні в будь-якому суспільстві.

Особливе місце серед загальнонаукових методів посідає типологія, оскільки вона, з одного боку, є методологічним рівнем пізнання, а з іншого -- передбачає конкретну техніку аналізу об'єкта дослідження. Як певний методологічний рівень пізнання типологія дає змогу здійснити перехід від найзагальнішого, абстрактного аналізу об'єкта до конкретного дослідження, тобто передбачає виділення типу, що є перехідним від емпіричної класифікації до теоретичної концепції видом пізнання.

Типологія -- об'єднання елементів у сукупність на основі системоутворювальних ознак і встановленого суттєвого зв'язку між ними.

Сутність типології як конкретної методики дослідження має такі аспекти. У класичному експерименті основними параметрами є дві змінні. Одна з них, так звана незалежна змінна, контролюється експериментатором і довільно змінюється ним. При цьому фіксуються зміни іншого параметра -- залежної змінної. Як результат, визначається характер зв'язку між двома рядами одержаних характеристик. При переході від природничих наук до дослідження людини і складних соціальних явищ виникають особливі труднощі. У разі, якщо предмет вивчення надто складний та недостатньо вивчений (наприклад структура особистості або спосіб життя), то як змінна він є невідомим, заради якого задумане дослідження. Проте невизначеність незалежної змінної можна зменшити об'єднанням у групи чи класи конкретних елементів (наприклад, індивідів) за певною ознакою (стать, вік, соматичні або психологічні особливості, умови життя тощо). Таке об'єднання й характеризує типологізацію як технологію здобуття нового знання.

У сучасній науці поширені різні підходи до розуміння поняття 'тип', до оцінки значення методу типології. Висхідною точкою дискусії про поняття типу, його методологічне значення й застосування в більшості випадків є оцінка поняття 'ідеальний тип', введеного до соціального пізнання Максом Вебером. Типи в соціальних науках розглядаються ним як 'уявні образи, одержані за допомогою утопічної раціональності'. Основну характерну рису типології М. Вебер вбачає в тому, що типоутворююча ознака, яку виділяє дослідник, не є суттєвою ознакою самого об'єкта вивчення, а привноситься в реальність дослідником для осмислення, розуміння, пояснення процесів, що відбуваються, з певного погляду.

Приймаючи в цілому методологічну концепцію Вебера, американський соціолог Говард Беккер замінив термін 'ідеальний тип' на 'конструктивний тип'. На його думку, основне призначення типу -- не відображення реальності, а пояснення її. 'Його цінність визначається не точністю його відповідності реальності, а здатністю пояснити її'. Значення та функції типології як методу наукового пізнання визначаються гносеологічною природою (походженням) поняття 'тип'.

Вивчаючи походження та становлення типології як наукового методу, американський соціолог Дж. Маккінні вважав, що здатність до типологізації закладена в повсякденній свідомості, у способі мислення; це є спосіб існування в довколишньому середовищі з його численними чинниками впливу на людину: 'Взаємодія людей може мати місце за посередництвом абстракції, ідеалізації довколишнього світу. Так звана раціональна поведінка передбачає вміння типологізувати. Тільки за допомогою типології можна передбачити наслідки дій на підставі минулого досвіду. Виходячи з цих міркувань, можна стверджувати, що людські істоти неминуче категоризують свій досвід через абстракції, концепції, типи. Як учасники соціального процесу люди самі на підставі здорового глузду і життєвого досвіду на 'фольклорному' рівні займаються створенням типів'.

Становлення наукової типології відбувається в період загального піднесення розвитку науки, початок якого можна умовно віднести до середини XVII ст. Відкриття в оптиці, фізиці та інших науках приводять до технічного вдосконалення методів отримання даних і накопичення нових наукових фактів. У зв'язку з розширенням можливостей одержання нових даних не лише про видимі, а й про приховані властивості довколишніх явищ виникає потреба вдосконалити методики впорядкування одержаних фактів. Якщо в практичному житті людей типізація предметів, явищ, властивостей відбувається на підставі ознак, що мають значення в повсякденному житті, то наукова функція типологізації полягає насамперед у встановленні серед численних ознак об'єкта основних взаємопов'язаних ознак, що визначають сутність самого об'єкта.

Типологія як загальнонауковий принцип пізнання застосовується в різних науках. Проте частка її, порівняно з іншими методами, збільшується в науках, які мають своїм предметом людину з її соціальним світом. У зв'язку з цим слід зупинитися на розмежуванні понять, що виникли в межах розвитку типологічного методу: 'групування', 'класифікація', 'типологізація' тощо.

Групування -- це технічний засіб об'єднання множини елементів у сукупності. Результати групування можна зустріти у переписах, звітах. У соціологічних дослідженнях про групування говорять у разі довільного розподілу сукупності за конкретною ознакою (наприклад, під час розподілу опитаних за віком з дво-, п'яти-, десятирічним інтервалом без спеціального обґрунтування такого інтервалу).

Класифікація, за визначенням українського соціолога Миколи Шульги, 'полягає у пошуку засад для 'упорядкування' деякої сукупності різноманітних об'єктів'. Правильно знайдений критерій класифікації дає змогу встановити зв'язок між елементами сукупності, який зумовлює їхню упорядкованість. Основним завданням класифікації є групування численних елементів сукупності, яке має на меті упорядкування їх.

На відміну від 'механічної' процедури групування та 'формальної' класифікації типологізація поєднує виділення системо-утворювальних ознак складного явища та встановлення суттєвого зв'язку між ними.

Як підкреслює один із творців сучасної теорії методів соціології Пол Лазарсфельд, аналіз серії спостережень, одержаних під час дослідження, може поєднувати багато класифікаційних процедур різної складності -- від простого упорядкування (групування) характеристик без виділення зв'язку між ними до систематичної типології, яка розкриває сутнісні характеристики виділених типів. До того ж вирішальну роль у виділенні конкретних типів відіграє логічна комбінація найважливіших атрибутів соціальної реальності, що типологізується.

Отже, типологію можна визначити як процес (а виділені типи -- як результат) систематизації сукупності елементів об'єкта дослідження, що здійснюється на підставі аналізу ознак цього об'єкта: виділення серед них найбільш значущих (суттєвих); обґрунтування значущості виділеної ознаки; групування всієї сукупності елементів об'єкта на підставі суттєвої ознаки (або сукупності ознак). Головне завдання типології зводиться до пошуку суттєвих ознак, що визначають внутрішні закони розвитку об'єкта і його закономірні зв'язки з іншими об'єктами зовнішнього світу.

1.3 Класифікація типологій особистості

До числа найважливіших характеристик при розгляді структури особистості ставиться її соціальна типологія - виявлення її сутнісних рис, обумовлених способом життя. До них відносяться:

1) властивості соціально-історичних типів особистості, обумовлені природою даної формації;

2) риси особистості, обумовлені соціальною приналежністю і утворюють соціально-класову типологію;

3) соціально-типологічні особливості національного характеру як продукт історико-географічного розвитку даного народу;

4) професійна типологія особистості.

Соціологія як наука виокремлює кілька типологій особистості.

Емпірично обґрунтовану соціологічну типологію особистості започаткували американський соціолог Вільям Томас та Флоріан Знанецький у дослідженні особливостей адаптації особи до нових умов соціальної організації. Виділені типи особистості -- 'представник богеми', 'філістер' та 'творча людина' -- відображали три різні шляхи адаптації: представник богеми пристосовується до ситуаційних умов, не знаходячи твердої опори в собі та пливучи за течією; філістер спирається на традицію, не виявляючи соціальної гнучкості й також не знаходячи стабільної опори в собі; творча людина спирається на власні сили і здатна змінювати моделі поведінки відповідно до динаміки соціальної організації.

В. А. Ядов, показуючи, що соціальний тип особистості -- це продукт складного поєднання історико-культурних і соціально-економічних умов життєдіяльності людей, виділив, окрім ідеального, так званий базисний тип, що найкращим чином відповідає об'єктивним умовам сучасного етапу суспільного розвитку, а також -- модальний тип.

Одна з відомих належить Е. Фромму, який у своїй праці 'Мати чи бути' наводить чотири типи особистості залежно від цінностей, що їй притаманні:

* традиціоналісти - орієнтовані на цінності обов'язку, порядку, дисципліни, законослухняності;

* ідеалісти - досить критичні до традиційних норм, незалежні, зневажають авторитети, мають установку на саморозвиток;

* фрустрований тип - орієнтований на низьку самооцінку, пригнічення; для нього характерне відчуття відчуженості від життя;

* реалістичний тип - поєднання устремління до самореалізації з розвинутим почуттям обов'язку, здорового скептицизму із самодисципліною та самоконтролем;

* гедоністичні матеріалісти -- орієнтовані на отримання задоволення, гонитву за насолодами, пріоритет споживацьких інтересів.

Поряд із типологією особи, Е. Фромм виводить типи соціального характеру. Під соціальним характером автор розуміє взаємозв'язок індивідуальної психічної сфери із соціально-економічною структурою. За Е. Фроммом, існує п'ять типів соціального характеру:

* рецептивний (сприймальний), характерний для первісного суспільства;

* експлуататорський, властивий добуржуазним формаціям;

* нагромаджувальний, поширений у добу капіталізму;

* ринковий, характерний для більш розвинутої фази капіталізму;

* продуктивний - прогнозований у майбутньому тип особистості, що повинен спрямовувати енергію не на те, щоб мати та споживати, а щоб повною мірою бути, а отже створити себе як людину, здатну до самореалізації, самоутвердження, самовдосконалення.

У своїй концепції П. Сорокін за критерій соціальної стратифікації бере три основні форми: економічну, політичну і професійну.

1) економічна стратифікація (за кількістю власності);

2) політична стратифікація

3) професійна - пов'язана із заняттям вимагають знаній [].

Базові критерії стратіфікацій:

1) Дохід (економічна стратифікація);

2) Влада (політична стратифікація);

3) Освіта (професійна стратифікація);

І Вебер додає 4) Престиж (місце займане індивідом).

Т. Парсонс у теорії соціальної дії спробував розробити універсальні критерії соціальної стратифікації, а саме:

- 'якість' (позиція, відповідальність, компетентність особистості);

- 'виконання' (оцінка діяльності індивідів порівняно з діяльністю інших людей);

- 'володіння' (майстерністю, талантом, матеріальними, культурними ресурсами).

У сучасних концепціях соціальної мобільності (термін запровадив у соціологію П. Сорокін) часто використовують семикласову вертикальну стратифікацію:

1) вищий клас професіоналів, адміністраторів;

2) технічні спеціалісти середнього класу;

3) комерційний клас;

4) дрібна буржуазія;

5) техніки й робітники, які здійснюють керівні функції;

6) кваліфіковані робітники;

7) некваліфіковані робітники.

Відомою є також типологія особистості російського соціолога В. Ядова, згідно з якою існують три типи особистості:

* нормативний тип (базовий) - тип особистості, що найбільш відповідає потребам суспільства та є об'єктивно необхідним для розвитку суспільства;

* ідеальний тип - тип особистості, що сприймається як бажаний ідеал, до якого слід прагнути;

* модальний (реальний) - переважний тип особистості в суспільстві (під модою у статистиці розуміють найбільш часто повторювану величину будь-якого знака).

Головне в особистості, за Е. Шпрангером, -- це ціннісна орієнтація, яка є включенням суб'єкта у пізнання. Ціннісна орієнтація є духовне начало, що визначає світобачення і є похідною частиною загального людського духу. Тому краще говорити не про «описову», а про «духовну» психологію. Е. Шпрангер виділив шість типів пізнання світу, шість «форм життя» і відповідних їм типів людини:

1. Теоретична людина -- це така людина, яка тягнеться до пізнання закономірностей світу, відносин між людьми. Це є для неї провідним. Для теоретичної людини, незалежно від того, хто вона за фахом -- науковець, ремісник або лікар, -- головна ціннісна орієнтація -- це осмислення в теоретичному плані того, що відбувається навкруги. Життя для теоретичної людини представлене у вигляді „віяла проблем”.

2. Економічна людина звичайно шукає користь у пізнанні. Для такого типу людини цінність пізнання пов'язана з тим, що приносить користь їй самій, сім'ї, колективу, людству. Мислення такої людини має прагматичну спрямованість на створення чогось корисного на основі природничо-наукових знань і техніки.

3. Естетична людина сприймає довкілля як щось гармонійне або дисгармонійне, намагається пізнати світ через естетичні враження у вигляді форми, кольору, ритму. Має потяг до самовираження в естетичній формі. І йдеться не лише про професійних художників, скульпторів, композиторів, а й про звичайних людей.

4. Соціальна людина -- це та, яка прагне знайти себе в іншій людині, жити заради інших. Вона тягнеться до всеосяжної любові, любові до людства. В цій любові розчиняються межі індивідуальності. «Я» особистості, що любить, відрізняється від «Я» егоїстичної людини. Це «Над-Я», що знаходить себе в служінні іншим.

5. Політична людина тягнеться не до суто адміністративної влади, а до такої влади, що відповідає вищим духовним вимогам, базується на істинних духовних цінностях і на цій основі детермінує мотиви та дії інших людей.

6. Релігійна людина -- це тип людини, ціннісна орієнтація якої полягає у пошуку смислу життя, начала всіх начал життя, вищої духовної сили -- Божества. Релігійна людина може й не належати до жодної з церков, не виконувати обрядів. Головне для неї -- саме пошук вищого смислу, вищої правди, першопричини буття.

У своїй класифікації Е. Шпрангер показав, що люди відрізняються одне від одного не лише темпераментом, конституцією, поведінкою, а передусім цінностями своєї духовної орієнтації. Це утворює духовну індивідуальність особистості, її духовну сутність.

Важливу роль в житті людини має поведінка,за допомогою неї люди розпізнають один одного.

Поведінка -- вчинок, дія людини, групи людей, які не відповідають офіційно встановленим у даному суспільстві нормам. Девіантну поведінку вдало класифікував, на думку соціологів, Р. Мертон, який виділив кілька типів пристосування до аномії (патологічного стану суспільства):

· конформізм -- пасивне прийняття стандартів поведінки, безумовне визнання існуючих порядків, норм, правил, схиляння перед авторитетами;

· інновація -- допускає згоду з певною культурною метою, але заперечує засоби її досягнення, які схвалюються соціально;

· ритуалізм -- заперечує мету певної культури, але згодна використати засоби, що схвалюються соціально;

· ретретизм -- спостерігається, коли людина одночасно заперечує цілі й соціально схвалені засоби їх досягнення;

· заколот -- виявляється у неприйнятті актів громадської непокори.

Таким чином, особистість в макросоціологіі - це соціальний тип, що відповідає даній культурі і адаптується в ній.

Один з основоположників гуманістичної теорії А. Маслоу головною характеристикою особистості вважав потяг до самоактуалізації, самовираження, розкриття потенцій до творчості та любові, в основі яких лежить гуманістична потреба приносити людям добро. Суспільство може процвітати, якщо воно знаходить шляхи розвитку здорових, сильних, розумово повноцінних особистостей. Поступ суспільства відбувається не революційним шляхом, не соціальними перетвореннями, а задоволенням гуманістичних потреб.

За А. Маслоу, ядро особистості утворюють гуманістичні потреби в добрі, моральності, доброзичливості, з якими народжується людина і які вона може реалізувати в певних умовах. Однак ці потреби в самоактуалізації задовольняються лише за умов задоволення інших потреб і передусім фізіологічних. Більшості ж людей не вдається досягти задоволення навіть нижчих потреб. Ієрархію потреб, згідно з Маслоу, складають:

1. фізіологічні потреби;

2. потреби в безпеці;

3. потреби в любові й прихильності;

4. потреби у визнанні та оцінці;

5. потреби в самоактуалізації -- реалізації здібностей і талантів.

Самоактуалізації досягає лише невелика кількість людей, котрі являють собою особистості. Маслоу називає такі їхні особливості, як невимушеність у поведінці, ділову спрямованість, вибірковість, глибину та демократичність у стосунках, незалежність, творчі прояви.

Іншу типологію подає український учений-соціолог Є. Головаха, що виокремлює три типи особистості:

* особистість, розчинена в масі, суспільстві -- соціальні конформісти (пристосуванці);

* особистість, відчужена від суспільства (тип особистості за умов застою);

* перехідний тип особистості, для якої характерне амбівалентне (подвійне) ставлення до суспільства, недовіра до влади, потяг до релігії та містифікації, паралельна орієнтація на альтер­нативні цінності.

У соціології особистості дістав визнання також підхід до дослідження соціального характеру, запропонований Д. Рісменом та його співавторами, які у книзі 'Одинокий натовп' (1950) виділяють типи соціального характеру, що домінували в різні періоди історичного розвитку суспільства, і на основі яких формуються різні типи особистостей у суспільстві. До того ж перехід від традиційного до індустріального суспільства пов'язується з виникненням нового типу особистості, яка орієнтується не стільки на традиційні регулятори поведінки, скільки на внутрішню ініціативу, прагнення до нововведень та змін. Внутрішньо орієнтована особистість епохи індустріального розвитку суспільства є прикладом особистості перехідного періоду. З одного боку, вона виявляє ініціативу та цілеспрямованість щодо перетворення природи і суспільства, аз іншого -- має сильну внутрішню інерцію, зумовлену існуванням традиційних регуляторів способу життя, збережених насамперед у сімейному мікросередовищі.

У роботі виокремлюються типи соціального характеру, що відповідають узагальненим типам суспільного устрою -- традиційному, індустріальному, споживацькому. Проте глобальна трансформація суспільних систем та відповідних типів особистості є тривалим еволюційним процесом, у межах якого відбуваються процеси вибухового характеру, зокрема експансія тоталітарних ідеологій, їх стрімке поширення та крах. Зміни відбуваються протягом історично обмеженого часу, тому категорія соціального характеру, що розкриває найбільш стійкі способи адаптації індивіда до суспільних умов, виявляється недостатньо продуктивною для аналізу місця і ролі особистості у становленні та руйнуванні тоталітарних режимів.

Не випадково популярність концепції, яка вбачала основу тоталітарної системи в масовому поширенні такого типу особистості, котрий характеризується конформізмом, соціальною нетерпимістю, агресивністю, консерватизмом, культом сили тощо, змінилася вельми критичним ставленням до неї наукової громадськості. Перший успіх цієї концепції пов'язувався з поясненням передумов поширення в цивілізованій Європі такого явища, як фашизм, що шокувало інтелектуальну еліту. Проте, як довели емпіричні дослідження визначного представника франкфуртської школи Т. Адорно та його колег, авторитарна особистість є масовим явищем і в демократичних суспільствах. Виходячи з цього сенсаційного факту, вони оголосили наявні на той час демократичні режими фашизоїдними, які опинилися під дамокловим мечем тоталітаризму.

Отже, особистістю є активний носій свідомості, який має індивідуально-типову структуру психологічних якостей, вибірково відноситься до оточуючої дійсності та виконує певні соціальні ролі. Кожен автор наводить свою типологію особистості і жоден не гарантує,що кожна людина повинна відповідати цьому типу та з розвитком суспільства і із зміною державної влади змінюються типології.

РОЗДІЛ 2. ТИП ОСОБИСТОСТІ І СУСПІЛЬСТВО: СПЕЦИФІКА ВЗАЄМОВПЛИВУ

особистість суспільство адаптація соціологія

2.1 Характерні риси типів особистості в сучасному суспільстві

Цікаві розробки, пов'язані із соціальним статусом особистості, з'являються останнім часом в Україні. Так, учені Інституту соціології НАН України Ю. Канигін і Ю. Яковенко пов'язують проблему соціального статусу особистості з потребою формування інтелектуальної еліти. Соціальний статус особистості, стверджують вони, вже давно переріс свої стихійні прояви і формується цілеспрямовано, з урахуванням індивідуальних якостей особистості.

Виходячи із соціального статусу, людина як член суспільства виконує ту чи іншу роль. Соціальна роль визначається в соціології як нормативний зразок поведінки індивіда, що займає певну соціальну позицію (у суспільстві, групі, організації) і виконує відповідні їй функції.

Виконуючи ті чи інші соціальні ролі в суспільстві, одні з них індивід має можливість вибирати вільно (роль матері, батька), інші йому дано незалежно від його волі і бажання (роль жінки, чоловіка, національність, раса). Із соціальною роллю, як правило, пов'язують певні права та обов'язки індивіда, ступінь реалізації яких залежить не тільки від змісту рольових вимог, а й від можливостей і якості його самого. Між різноманітними соціальними ролями, що їх виконує індивід, можуть виникати внутрішні або міжрольові конфлікти.

Для вивчення сукупності соціальних ролей, які виконує в суспільстві особистість, використовують два основних поняття:

- спосіб життя як відображення соціального в індивідуальному;

- стиль життя як відображення індивідуального в соціальному.

Рольова інтерпретація особистості - корисний інструмент пізнання і формування її соціальних якостей.

У загальному вигляді спрямованість особистості розкриває її ставлення до навколишньої дійсності і самої себе. Український соціолог В. Хмелько виділяє три аспекти соціальної спрямованості особистості:

- ідейно-політична, яка містить у собі різні сторони суб'єктивного ставлення людини до певних ідеологій, класів, націй, держав, правових систем, мікросоціальних груп, спільнот і соціальних організацій;

- соціально-культурна, тобто ставлення до праці, інших видів неполітичної діяльності, їхніх безпосередніх умов, сім'ї, до інших нечисленних соціальних груп;

- моральна, що включає соціальні орієнтації, які відображають суб'єктивне ставлення людини до інших людей і самої себе.

У своїх безпосередніх проявах спрямованість особистості виступає щодо інших людей як сукупність особистих якостей індивіда, які характеризують його потреби, інтереси, прагнення, ідеали, переконання, цінності тощо.

Таким чином, соціологічна структура особистості є сукупністю стійких зв'язків між елементами у процесі становлення, діяльності і спілкування людини як суспільної істоти.

У процесі взаємодії людини у навколишньому соціальному середовищі ті чи інші 'набори' особистісних характеристик проявляються у виникнення типових характеристик людини - соціальних типів за певною ознакою - критерієм.

Так, Е. Шпрангер, типологізуючи людську індивідуальність за ціннісно-орієнтаційною спрямованістю людини, виділив шість ідеальних типів: 'економічна' людина господарства, 'теоретична' людина науки, 'естетична' людина мистецтва, 'соціальна' людина любові та самовіддачі, 'політична' людина влади і 'релігійна' людина.

Типологізацію, на думку Є. І. Головахи, можна визначити як процес (а виділені типи - як результат сукупності елементів об'єкта дослідження, що здійснюється на підставі аналізу ознак цього об'єкта: виділення серед них найбільш значущих (суттєвих): обґрунтування значущості виділеної ознаки, групування всієї сукупності елементів об'єкта на підставі суттєвої ознаки (або сукупності ознак). Головне завдання типології зводиться до пошуку суттєвих ознак, що визначають внутрішні закони розвитку об'єкта і його закономірні зв'язки з іншими об'єктами зовнішнього світу.

Процес демократизації в українському суспільстві, оснований на принципах політичного та економічного плюралізму, попри всю непослідовність створив передумови для формування демократичної свідомості суспільства та особистості. Проте суперечності переходу від тоталітарної системи до демократії зумовлюють переважання 'перехідного типу' особистості, який характеризується амбівалентністю - двоїстим, суперечливим ставленням до перспективи розвитку суспільства.

Свідомість амбівалентної особистості формується з двох складових - демократичних ціннісних уявлень, з одного боку, і тоталітарних орієнтацій, породжених у жорсткій нормативній системі закритого суспільства - з іншого.

Конформно-амбівалентний тип особистості. Для нього є характерним некритичне прийняття будь-яких соціально-політичних альтернатив, а також підтримка політичних рішень, лідерів і організацій, які взаємно виключають один одного. Конформно-амбівалентна свідомість не може зберігатися довго без руйнівних соціальних та психологічних наслідків для особистості і суспільства. Вичерпання конформно-амбівалентним типом свідомості свого стабілізуючого суспільство потенціалу призводить до дедалі ширшого розповсюдження протилежної амбівалентній реакції - негативізму.

Нігілістично-амбівалентний тип особистості. Схильний до заперечення будь-яких альтернатив суспільного розвитку, до негативізму у ставленні до будь-якої організованої політичної сили. Переважання таких реакцій призводить до відмови від політичного життя в усіх його формах, крім стихійного висловлювання невдоволення та протесту.

Вражаючою ілюстрацією вияву цього типу свідомості є дані досліджень, проведених протягом 90-х років Інститутом соціології НАН України, під час яких більшість громадян України негативно оцінили і попередній, і сучасний, і навіть майбутній уряди щодо наслідків їхньої діяльності й потенціалу розв'язання соціально-економічних проблем України.

Нігілістично-амбівалентна свідомість чинить опір будь-яким спробам вивести суспільство з кризи перехідного періоду, стихія її - це поглиблення кризи, що постійно підкидає хмиз до тліючого багаття незадоволення всім й усіма. Будучи в стабільному суспільстві притаманним люмпенізованим та маргінальним верствам, цей тип свідомості за умов затяжної кризи набуває масового поширення. Знайшовши ідеологічну доктрину в нехитромудрому лозунгу 'чим гірше, тим краще', він перетворюється на стихію руйнування матеріальних і духовних засад суспільного життя.

Мозаїчно-амбівалентний тип особистості. Характеризується суперечливим поєднанням елементів демократичної свідомості, яка формується, та тоталітарних структур, що поступово руйнуються. До того ж основний конфлікт мозаїчної свідомості полягає в суперечності між демократичним ідеалом та реальними темпами і масштабами демократизації, що породжує намагання будь-якими засобами прискорити процес демократичного оновлення, у тому числі й засобами з добре засвоєного тоталітарного арсеналу - посиленням боротьби з 'ворогами демократії'.

Мозаїчна свідомість здається найбільш гнучкою, здатною у міру руйнування ідеологічних стереотипів минулого до сприйняття демократичних норм. Переважання того чи іншого типу свідомості зумовлює і можливий варіант розвитку суспільства: до авторитарної влади, до бунту та диктатури або до демократичної еволюції.

Отже, ці соціальні типи особистості, притаманні перехідному типу суспільства, виділені ці типи за ознаками сприйняття соціально-політичного середовища. У той же час виділені типи особистості можуть слугувати певним орієнтиром щодо соціально-економічної сфери. Адже людина, яка 'родом із тоталітаризму', саме через владні відносини сприймає своє життя, життєдіяльність у всіх сферах суспільства, у тому числі і в економічній сфері. Так проявляється заполітизованість 'людини-гвинтика', притаманна тією чи іншою мірою кожній із форм амбівалентного типу особистості. Наявність специфіки соціального типу особистості в перехідному суспільстві слід враховувати, 'приміряючи' до неї модель ' соціально-економічної людини'.

2.2 Вплив типу особистості на життєдіяльність та адаптацію людини у суспільстві

Актуальним є вивчення тих соціально-психологічних чинників, які певною мірою (залежно від соціально-демографічних, статусних, рольових, власне індивідуально-особистісних характеристик і параметрів) можуть забезпечувати адекватну зміненій життєвій ситуації стратегію життєдіяльності особистості. Важливо дослідити механізм вироблення життєвих орієнтацій, відповідних новим умовам життєдіяльності, продуктивних способів самореалізації особистості Ї іншими словами, з'ясувати, як особистість адаптується в умовах українського суспільства, які саме стратегії адаптації використовує.

Поняття адаптація виникло у біології, а в суспільні науки воно було перенесене представниками органічної школи, які зводили суспільні явища до біологічних. Проблеми адаптації в різні роки вивчали як вітчизняні, так і іноземні дослідники, які описали різноманітні види адаптації (фізіологічна, культурна, психологічна, соціальна, соціально-психологічна, виробнича та ін.), їхні дефініції і зв'язки між ними. Питанням стратегій адаптації цікавилися такі автори, як К. Абульханова-Славська, О. Злобина та В. Тихонович, П. Штомпка, С. Бабенко, Л. Бєляєва, О. Дудченко та А. Митіль, О. Балабанова, Ю. Левада та інші. О. Злобіна та В. Тихонович описують життєві стратегії особистості в кризовому суспільстві України кінця 90-х рр. ХХ ст. як дихотомію стратегій виживання на противагу стратегіям життєтворення. Основою для визначення життєвих стратегій є рівень адаптації: від примусової адаптації у першому випадку до добровільної успішної і позитивної адаптації в другому.

П. Штомпка значну увагу у своєму дослідженні приділяв суспільствам перехідного типу, розглядаючи соціальні зміни як травму. І як однією із стадій травматичного стану таких суспільств він аналізує посттравматичну адаптацію соціуму до тих змін, що відбулися. С. Бабенко, на відміну від О. Балабанової, яка об'єктом свого дослідження обрала стратегії „негативної” адаптації, а саме соціально-економічну залежність і соціальний паразитизм, визначальними для суспільства вважає стратегії досягнення життєвого успіху, в той час як стратегії адаптації в неї не розмежовуються з поняттям стратегій виживання.

Л. Беляєва розглядала стратегію адаптації як перехідний тип між стратегіями виживання і успішності. Що ж стосується Ю. Левади, він вибудовує типологію життєвих стратегій на основі відмінностей в адаптаційній поведінці. Дослідження самооцінок пристосування до зміненої соціальної реальності дозволило йому виділити чотири типи адаптації: „підвищуюча адаптація”, „понижуюча адаптація”, „ізолююча адаптація” і „руйнуюча адаптація”. О. Дудченко та А. Митіль за допомогою свого дослідження намагалися виявити взаємозв'язок характеру самоідентифікації та соціального самопочуття особистості. Вони дослідили ступінь пристосованості різних прошарків населення до умов життя, що склалися після розпаду СРСР, і довели, що існує зв'язок між типом часової ідентифікації і характером адаптації, ступенем активності і „вписаності” у соціальні зв'язки, чим внесли свій вклад у дослідження проблеми адаптації.

Доцільним буде розглядати адаптацію як пристосування особистості або групи до нового соціального середовища, а частково і пристосування цього середовища до них ( особистості/групи ) з метою співіснування та взаємодії. Ефективність адаптації залежить від адаптаційного потенціалу людини ? це ступінь можливості особистості включитися у нові умови соціального середовища, а також у ті, що перебувають у постійному русі. Він пов'язаний з адаптивною підготовкою особистості, тобто тими уміннями та навичками пристосування, які індивід набуває в процесі життєдіяльності.

Процес адаптації індивіда за критерієм домінуючої форми адаптивної діяльності можна умовно розділити на три етапи:

1) орієнтаційний етап, спрямований на ознайомлення адаптантів із соціальним середовищем;

2) оціночний етап, на якому відбувається диференціація соціального досвіду та способу життя на взаємоприйнятний та взаємовідхилений відбір можливих у нових умовах форм та способів діяльності згідно з установками та ціннісними орієнтаціями, що раніше склалися у адаптанта;

3) етап сумісності, на якому суб'єкт досягає стану адаптованості.

Отже, соціальна адаптація є не лише сполучною ланкою між соціальною сутністю людини та суспільною дійсністю, а й сприяє розвитку і збагаченню соціального середовища та соціальної природи людини. При цьому безпосередньо соціальна адаптація розвивається й удосконалюється під їхнім впливом. У цьому один із основних проявів діалектики взаємовідносин людини і соціального середовища через соціальну адаптацію.

Загалом адаптація як природна властивість людини має багатофункціональний характер. По-перше, вона є необхідною умовою і водночас засобом оптимізації взаємодії людини з природою і соціальним середовищем. По-друге, адаптація сприяє розвитку людини і вдосконаленню довкілля. По-третє, через адаптацію формується соціальна сутність людини. По-четверте, адаптація є необхідною в разі оволодіння людиною будь-яким із існуючих видів діяльності. У сукупності це дає підставу вбачати в адаптації одну з основоположних,сутнісних ознак людини, розглядати адаптацію як основну умову та механізм людської життєдіяльності.

При дослідженні впливу типу особистості на адаптацію людини в суспільстві, звернемо увагу на те, що, по-перше, процеси адаптації і типізації близькі за впливом на людину в складних для неї ситуаціях. А по-друге, ці процеси взаємопов'язані. Отже, для з'ясування можливостей застосування теоретичних засад адаптації і соціалізації в теоретичному обґрунтуванні механізмів соціальної роботи необхідно уважно розглянути співвідношення та взаємозв'язки процесів і понять адаптації та соціалізації.

Індикатором адаптації ( як стадії процесу ) вважається соціальний статус індивіда в новому середовищі, а також його психологічна задоволеність цим середовищем у цілому або його важливими елементами. Нас, як дослідників стратегій адаптацій особистості, цікавить саме соціальний аспект процесу адаптації. Соціальна адаптація - це різновид адаптації, процес і результат активного чи пасивного пристосування індивіда, страти, групи до умов соціального середовища, до суспільних умов життя, що змінюються або що вже змінилися. У соціальній адаптації виділяють дві форми:

а) активну, коли суб'єкт прагне впливати на середовище з метою її зміни (наприклад, зміни цінностей, форм взаємодії і діяльності, які він повинен освоїти);

б) пасивну, коли суб'єкт не прагне до такого впливу і зміни.

Соціальна адаптація за своєю сутністю тісно пов'язана з процесами соціалізації, інтеріоризації норм та цінностей нового соціального середовища, способами предметної діяльності, а також формами соціальної взаємодії, що склалися в ньому. Успішність адаптації залежить не стільки від особливостей та об'єктивних властивостей ситуації, скільки від особливостей та наявності індивідуальних ресурсів, адекватності й ефективності стратегій їхнього застосування: здатність до адаптації є водночас інстинктом власне життя та набутими навичками. У разі високого та низького рівнів адаптивності наявні відмінності застосованих стратегій.

Стратегії соціальної адаптації ? це спосіб дій, лінія поведінки особистості, які вона обирає, щоби пристосуватися до змін, що відбуваються довкола і формування яких залежить від індивідуальних властивостей особистості.

У стратегії адаптації розрізняють активну і пасивну форми. В процесі активної адаптації індивід прагне енергійно взаємодіяти з середовищем, впливати на його розвиток та зміни, долати труднощі й перепони, вдосконалювати суспільні процеси. Така особистість є досить ініціативною у своїх діях. Протилежна ситуація спостерігається при пасивній стратегії, що часто веде до паразитичного способу життя, і є шкідливою для суспільства. Пострадянський розвиток України тривалий час йшов в умовах глибокої соціокультурної кризи, пов'язаної з руйнуванням колишньої радянської ідентичності і пошуками нових ціннісних орієнтирів та норм соціальної регуляції. Серед цих орієнтирів основними є, з одного боку, Захід, з іншого - довгострокова традиція єдності «радянського народу».

Через ці і багато інших причин виникла складність адаптації людини в Україні. З розпадом СРСР значна частина українського суспільства виявилася не в змозі швидко пристосуватися до нових реалій. Серед її представників наростала ностальгія за колишньою союзною державністю і соціалістично-урівняльним життєвим устроєм. Внаслідок цього, при зустрічі індивіда з певними об'єктивними труднощами, хворобами, екстремальними ситуаціями як результат низької адаптації може з'явитися соціальна дезадаптація, це може проявлятися в різних формах девіантної поведінки, що веде до паразитичного способу життя цих індивідів стосовно суспільства (крадіжки, рекет, шантаж, тощо). Однак на сьогоднішній день можна говорити про поступовий перехід населення до активних стратегій адаптації.

Отже,сьогодні відбувається складний і суперечливий процес становлення нової держави. Зміни в нашій країні відбувалися всупереч волі індивіда, що посилювало його «загубленість і розгубленість». Відбувався процес, який визначається не інакше як вимушена адаптація. Тому значна кількість громадян не проявляла великої ініціативності у своїх стратегіях адаптації і прийняла пасивну стратегію, деколи навіть паразитичну.

Відбувається перехід від пасивного сприйняття реальності населенням пострадянської української держави до активних стратегій свого життєтворення.

Соціальна адаптація є не лише сполучною ланкою між соціальною сутністю людини та суспільною дійсністю, а й сприяє розвитку і збагаченню соціального середовища та соціальної природи людини. При цьому безпосередньо соціальна адаптація розвивається й удосконалюється під їхнім впливом. У цьому один із основних проявів діалектики взаємовідносин людини і соціального середовища через соціальну адаптацію.

Українське суспільство, навіть хоча б в силу пережитої травми розпаду СРСР, є відмінним від більшості європейських держав. Тому стратегії адаптації особистості до тих умов, що склалися в Україні, різняться від тих, які склалися у інших європейських державах.

2.2 Суперечність та обмеженість процесу типізації особистості в соціології

Соціологія враховує типи особи, проте, не зупиняється на жодній з них чи їх сукупності, формує свій власний підхід, що ґрунтується на таких критеріальних основах, як ставлення людини до власності та влади, місце та роль людини в системі соціальних, насамперед матеріальних відносин, діяльна участь у громадському житті суспільства тощо. За такими критеріями особа постає як представник тієї чи іншої соціальної спільності й, насамперед, як повноважний представник суспільного класу, нації, народності. Раб, рабовласник, феодал, буржуа, селянин, пролетар - це своєрідні соціальні типи особи, уособлюють всі характерні ознаки класу, поділяють його історичну долю, живуть і виражають його потреби, страждання, надії. Індивід з молоком матері засвоює національну самосвідомість, психологію, характер. Все це реалізується в соціальних діях, що є яскравим свідченням величі або падіння особи за тих чи інших соціально-історичних умов.

Звичайно, навіть у межах класу особи не досягають повної тотожності, відрізняються за рівнем свідомості, характером та спрямованістю діяльності, її соціально-значущими здобутками чи втратами. Об'єктивна належність особи до того чи іншого типу може бути порушена суб'єктивно. Високий рівень свідомості чи спрямованість діяльності може зумовити перехід особи з одного соціального типу до іншого. Людина - це не пасивний продукт обставин, а суб'єкт своєї життєдіяльності, народжується й живе в історично сформованому середовищі, за умов історичної необхідності, але людина тому і є людиною, що сама визначає своє ставлення до того, що її оточує: природи, держави, власності, моралі, культури, зрештою, до самої себе. Саме людина приймає остаточне рішення щодо своїх дій та поведінки, які залежать як від об'єктивних обставин її існування, так і від рівня її свідомості, почуттів та волі. Рішення може бути вірним, невірним або суперечливим. Дії особи мають також різний ступінь адекватності щодо об'єктивного плину історичної необхідності. Це позначається на суспільному визнанні особи. І хоч безпомилкове суспільне визнання має суперечливий, історично зумовлений характер, філософія поділяє особи різного соціального типу, психологічного складу, характеру, темпераменту тощо на три відносно самостійні категорії: рядову, історичну, видатну особу. Усі типи особи живуть і діють у певному історичному середовищі, їх творчість має соціальне (й природно) детермінований характер, зумовлена економічними, соціальними, культурними, психологічними чинниками. Творчість спрямована на створення якісно нових матеріальних і духовних цінностей, які мають суспільне значення, творчість не може реалізуватися поза свободою волі всіх дійових осіб історичного акту. Без свободи не може бути прориву у невідоме відкриття нового в пізнанні, творення оригінального на практиці.

Тому в державі відбувається докорінний перелом особистісно-типологічної структури суспільства, змінюються соціальні статуси соціальних груп і соціальних типів особистостей. Певне розповсюдження отримала людина торгового типу. Засоби масової інформації та судові інстанції підкреслюють факт широкого розповсюдження мафіозного типу особистості. Сучасні тенденції розвитку соціологічної теорії особистості -- це інтеграція в конкретних дослідженнях окремих елементів класичних теоретичних підходів у соціології та соціальній психології, а також підвищена увага соціологів до когнітивних структур, повсякденного досвіду та соціально-культурних характеристик особистості. Особлива увага в сучасній соціології особистості приділяється проблемам розвитку особистості в мінливому соціальному світі -- у процесі постіндустріального розвитку суспільства, переходу до 'інформаційного' і 'програмованого' суспільства, а також проблемам формування соціальних типів особистості за різних суспільно-політичних умов.

ВИСНОВКИ

В роботі було з'ясовано проблему типології особистості в соціології,бо особистість-це людина, яка, в міру своїх сил впливає на конкретно-історичні суспільні відносини, і являється одним з суб'єктів цих відносин. Виконавши ті завдання, які поставила перед собою, ознайомилася з типами особистості в сучасному суспільстві та з проблемою типологізації.

Поняття особистості визначає уявлення про людину як істоту цілісну, яка об'єднує в собі особисті, соціальні і природні якості. Поняття індивідуальності і особистості тісно зв'язані між собою. Індивідуальність виступає тут як суттєва характеристика конкретної особистості, що відбиває спосіб її буття як суб'єкта самостійної діяльності і творчості. Індивідуальне Я складає духовно-змістовний центр структури особистості, її внутрішнє ядро. На основі індивідуального Я формуються інші соціальні та індивідуальні якості. Особистість та індивідуальність не тільки взаємопов'язані, а і взаємообумовлені: формування якостей особистості тісно зв'язане з індивідуальною самосвідомістю людини, змістом її цінностей, залежить не тільки від становища індивіда у суспільстві, але й від особистого ставлення до свого становища, власної позиції. Це пояснює той факт, що в умовах одного соціального середовища формуються різні типи особистостей.

Вивчаючи різні групи людей та їх соціальні функції, соціологія не може абстрагуватися від індивідів, і з яких ці групи складаються. При чому її цікавить не конкретна поведінка окремої людини, що зумовлена її індивідуальними якостями, а певні типові ознаки, що притаманні більшості. Тобто визначають риси деякої абстрактної особистості, які виявлять більш точно сутність даної соціальної групи. Інколи соціологи характеризують чи відображають сутність соціальної групи наданням певних якостей окремій особистості, що взята за модель. Зарубіжні соціологи виділяють наступні 6 типів особистостей: теоретичний, економічний, політичний, соціальний, естетичний, релігійний.

Відомий соціолог В. А. Ядов писав, що соціальний тип особистості - це продукт історико-культурних і соціально-економічних умов життя людей, і виділяє 3 соціальні типи особистості, це: базисний ,модальний,маргінальний,Е. Фромм,наводив типи особистості залежно від цінностей, що їй притаманні, Парсонс у теорії соціальної дії спробував розробити універсальні критерії соціальної стратифікації,головне в особистості, за Е. Шпрангером, -- це ціннісна орієнтація, яка є включенням суб'єкта у пізнання. Ціннісна орієнтація є духовне начало, що визначає світобачення і є похідною частиною загального людського духу. Тому краще говорити не про «описову», а про «духовну» психологію. Е. Шпрангер виділив шість типів пізнання світу, шість «форм життя» і відповідних їм типів людини, А. Маслоу головною характеристикою особистості вважав потяг до самоактуалізації, самовираження, розкриття потенцій до творчості та любові, в основі яких лежить гуманістична потреба приносити людям добро,Д. Рісмен виділив типи соціального характеру, що домінували в різні періоди історичного розвитку суспільства, і на основі яких формуються різні типи особистостей у суспільстві.

Визначення характерних рис типів особистості в сучасному суспільстві дає змогу прослідкувати вплив типу особистості на життєдіяльність та адаптацію людини у суспільстві та суперечність та обмеженість процесу типізації особистості в соціології.

Свідомість амбівалентної особистості формується з двох складових - демократичних ціннісних уявлень, з одного боку, і тоталітарних орієнтацій, породжених у жорсткій нормативній системі закритого суспільства - з іншого. Сучасні типи особистості в суспільстві:конформно-амбівалентний тип особистості,нігілістично-амбівалентний тип, мозаїчно-амбівалентний. Соціальні типи особистості, притаманні перехідному типу суспільства, виділені ці типи за ознаками сприйняття соціально-політичного середовища. У той же час виділені типи особистості можуть слугувати певним орієнтиром щодо соціально-економічної сфери. Адже людина, яка 'родом із тоталітаризму', саме через владні відносини сприймає своє життя, життєдіяльність у всіх сферах суспільства, у тому числі і в економічній сфері.

Усі типи особи живуть і діють у певному історичному середовищі, їх творчість має соціальне (й природно) детермінований характер, зумовлена економічними, соціальними, культурними, психологічними чинниками. Творчість спрямована на створення якісно нових матеріальних і духовних цінностей, які мають суспільне значення, творчість не може реалізуватися поза свободою волі всіх дійових осіб історичного акту. Без свободи не може бути прориву у невідоме відкриття нового в пізнанні, творення оригінального на практиці.

Нині в нашій державі відбувається докорінний перелом особистісно-типологічної структури суспільства, змінюються соціальні статусу соціальний груп і соціальних особистостей. Певне розповсюдження отримала людина торгового типу, що отримує гроші на різниці цін або одержує їх за допомогою різноманітних махінацій, а то й за допомогою злочинів. Засоби масової інформації та судові інстанції підкреслюють факт широкого розповсюдження мафіозного типу особистості, що загрожує важливими наслідками для суспільства.

Отже, на сьогодні в нашій державі відбувається докорінний перелом особистісно-типологічної структури суспільства, змінюються соціальні статуси соціальних груп і соціальних типів особистостей. Практично сьогодні нові базисні типи особистості ще до кінця не сформовані. Певне розповсюдження отримала людина торгового типу, що робить гроші на різниці цін або одержує їх за допомогою різноманітних махінацій, а то й за допомогою злочинів. Засоби масової інформації та судові інстанції підкреслюють факт широкого розповсюдження мафіозного типу особистості, що загрожує важкими наслідками для суспільства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Афанасьев В.Г. Человек в управлении обществом. - М.: Политиздат, 1977-382 с.

Барулин В.С. Социальная философия: Учебник. - Изд. 2-е. - М.: ФАИР-ПРЕСС, 1999. - 560 с.

Василькова В.В. Порядок и хаос в развитии социальных систем (синергетика и теория социальной самоорганизации). - СПб.: Издательство “Лань”, 1999. - 480 с.

Злобіна О. Особистість як суб'єкт соціальних змін / НАН України. Ін-т соціології. -- К., 2004. -- 399 с.

Варывдин В.А. Гражданское общество // Социально-политический журнал. - 1992. - №8. - С. 22-31.

Голенкова З.Т., Виктюк В.В., Гридчин Ю.В., Черных А.И., Романенко Л.М. Становление гражданского общества и социальная стратификация // Социс. 2006. №6.- C.13 - 16.

Ершов Ю.Г. Человек. Социум. История (социально-философские проблемы теории исторического процесса). - Свердловск: Изд-во Уральского университета, 1990. - 152 с.

Заверико Н. Історико-теоретичний аналіз досліджень проблеми соціології особистості // Соціальна педагогіка і адаптивність особистості. -- Суми, 1994. -- С.49-59.

Кон И.С. Социология личности. - М.: 1967.-с.314

Комаров М.С. Введение в социологию: Учебник для высших заведений. - М.: Наука, 2004. - 134c.

Кравченко А. И. Общая социология. Учеб. пособ. для вузов. -- М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2001 -- 479 с.

Культура - суспільство - особистість / Ручка А., Костенко Н., Злобіна О. та ін.-- К., 2006. -- 392 с.

Лукашевич М. П., Туленков М. В. Соціологія. Навчаль. посіб. / за ред. М. В. Туленкова. -- К.: МАУП, 1998. -- 276 с.

Маслоу А.Г. Мотивация и личность: Пер. с англ. Татлыбаевой А.М. Вступит. статья Акулиной Н.Н. - СПб.: Евразия, 1999. - 478 с.

Маслоу А. Самоактуализация // Психология личности. Тексты. М.: МГУ, 1982. С. 108-117.

Мертон Р. Социальная структура и аномия // Социология преступности (Современные буржуазные теории) Москва, 1966. Перевод с французского Е.А.Самарской. Редактор перевода М.Н. Грецкий.Издательство 'Прогресс'.C. 299-313.

Мирошник И., Гаврилин Е. Индивид, личность, постиндустриальное общество // Свободная мысль. - 1996. - №7. - С. 102-117.

Москаленко В.В. Социализация личности.-К.: Вища школа, 1986,-с. 167.

Парсонс Т. О структуре социального действия / Под ред. В. Чесноковой, С. Белановской. - М.: Академический проект, 2000. - 879 с.

Проблема особистості в сучасній науці: результати та перспективи досліджень.: Зб. доп. Другої Всеукр. наук. конф. (9-10 верес. 1999 р.) / Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка;-- К., 2000. -- 149 с.

Руткевич Е.Д. Типология социального характера Д.Рисмен // Социологические исследования.- 1993.- № 3, С. 118-121.

Сорокин П.А. Человек. Цивилизация. Общество. - М.: Политиздат, 1992. - 543 с.

Смирнов П.И. Социология личности : Учеб. пособие. / Социол. об-во им. М.М.Ковалевского. -- СПб., 2001. -- 375 с.

Сорокин П.Л. Общедоступный учебник социологии.- М.: Наука, 1994.-С.388.

Саморегуляция и прогнозирование социального поведения личности / Под ред. Р.И.Ядова. - Л.: Наука, 1979. - 263 с.

Соціологія. Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В. Г. Городяненка. - К.: Видавничий центр „Академія”, 2002.- 560 с.

Социология. Учебник для вузов / В.Н.Лавриненко, Н.А.Нартов, О.А.Шабанова, Г.С.Лукашова; под ред. проф. В.Н.Лавриненко. - М.: Культура и спорт, ЮНИТИ, 1998. - 349 с.

Социология. Учебное пособие / А.Н.Елсуков, Е.М.Бабосов, А.Н.Данилов и др. Под ред. А.Н.Елсукова. - Минск: НТООО “ТетраСистемс”, 1998. - 560 с.

Социология. Наука об обществе. Учеб. пособ. / Под ред. проф. В. П. Андрущенко, Х., 1996 -- 688 с.

Соціологія: Навч. посіб. / За ред. С.О. Макеєва. -- С69 3-тє вид., стер. -- К.: Т-во 'Знання', КОО, 2005. -- 455 с. -- (Вища освіта XXI століття).Таран В.О. Ідеологія перехідного суспільства: (соціально-філософський аналіз ідеологічного процесу в пострадянській Україні): Монографія. - Запоріжжя: ЗЮІ МВС України, 2000. - 215 с.

Тощенко Ж. Т. Социология. Общий курс. 2-е изд., допол. и перераб. -- М.: Прометей, Юрайт, 1999 -- 511 с.

Фролов С.С. Социология: Учебник. - 3-е изд., доп. - М.: Гардарики, 1999. - 344 с.

Фролов С.С. Социология. Учебник для высших учебных заведений. - М.: Наука, 2006. -320c.

Фромм Э. Душа человека: Сборник / Сост. и ред. П.С. Гуревич. - М.: Республика, 1992. - 429 с.

Фромм Иметь или бать:Пер. с англ. Э. Телятниковой.--М.:АСТ:АСТ МОСКВА,2008.-314с.

Циба В.Т. Соціологія особистості: системний підхід (соціально-психологічний аналіз) : Навч. посіб. / Міжрегіон. акад. упр. персоналом; [Відп. ред. І.В.Хронюк] -- К., 2000. -- 149

Шпрангер Э. Два вида психологии // История психологии. М., Изд-во МГУ, 1992, с. 346-361.

Ядов В. А. Социальный тип личности // Коммунист. -- 1988. -- №10,С.96-104.

Якуба О.О. Соціологія. Навчальний посібник для студентів. - Харків: Константа, 1996. - 192 с.

Інтернет джерела

Автор П.Б. Назва статті (розділу, інформаційного повідомлення) // http://tourlib.net/books_others/lukashevych33.htm

42.http://pidruchniki.com.ua/11380805/sotsiologiya/osobistist#111

43.http://politics.ellib.org.ua/pages-1046.html

ДОДАТКИ

Додаток 1

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНА ТИПОЛОГІЯ К.ЮНГА

Структура особистості за Юнгом.

Автор стверджує, що душа складається з трьох окремих, проте взаємодіючих структур: его, особистісне несвідоме і колективне несвідоме. Его є центром сфери свідомого. Воно являє собою компонент душі, що включає в себе ті дімки, почуття, відчуття, завдяки яким ми відчуваємо власну цілісність. Его служить основою самосвідомості, і завдяки йому ми здатні бачити результат своєї свідомої діяльності. Особистісне несвідоме вміщує в себе конфлікти, згадки, котрі колись були свідомими а потім забутими. В нього входять ті чуттєві враження, яким не вистачає яскравості, щоб бути усвідомленими. Новизна полягає у впровадженні поняття колективного несвідомого, яке представляє собою сховище слідів памяті людства і навіть людиноподібних предків. В ньому відображені думки і почуття, загальні для всіх. «В колективному несвідомому зберігається весь духовний спадок людської еволюції, що переродилася в структурі мозку кожного індивіда».

Архетипи. Юнг висунув гіпотезу про те, що колективне несвідоме складається з первинних могутніх психічних образів - архетипів. Архетипи - вроджені ідеї чи спомини, котрі схиляють людей сприймати, переживати і реагувати на ситуації певним чином. Юнг вважав, що кожний архетип пов'язаний з тенденцією виражати певного типу почуття і думки по відношенню до певного об'єкта чи ситуації. Архетипні образи та ідеї часто відображаються в сновидіннях, а також нерідко зустрічаються в культурі у вигляді символів, що використовуються у живописі, літературі, релігії.

Найбільш відомим вкладом Юнга в психологію вважається описані ним дві основні направленості, чи життєві установки: екстраверсія та інтроверсія. Згідно з його теорією обидві орієнтації існують в людині одночасно, але одна домінує над іншою. В екстраверсійній моделі проявляється спрямованість на зовнішній світ, в інтроверсійній навпаки у внутрішній. Проте згодом Юнг прийшов до висновку, що лише за допомогою цих двох протилежних моделей неможливо достатньо повно пояснити розбіжності у відношенні людей до світу. Тому він розширив свою типологію і включив у неї психологічні функції: мислення, відчуття, почуття та інтуїція.

Мислення він відніс до раціональних функцій. Мислячий тип судить про цінності використовуючи логіку і аргументи. Протилежна мисленню функція - чуттєва. Людина з даним типом фокусує свою увагу на емоціональній стороні життєвого досвіду і судить про цінності в категоріях добре-погано.

Іншу пару протилежних функцій - відчуття та інтуїція - Юнг назвав ірраціональними, тому що вони пасивно реєструють події у зовнішньому чи внутрішньому світі, не оцінюючи їх і не пояснюючи їх значення.

Кожна людина наділена всіма чотирма психологічними функціями. Проте як і у випадку з екстравертами та інтровертами одна є домінуючою, інші - допоміжними. Дві его орієнтацйні, чотири психологічні функції, взаємодіючи, утворюють 8 типів особистості.

Відповідно до теорії Юнга, кінцева мета життя - повна реалізація свого «я», тобто становлення єдиного, неповторного і цілісного індивіда.

На сьогоднішній день, теорія Юнга має досить вагоме значення і активно використовується різними науками.

Додаток 2

ТИПОЛОГІЇ ОСОБИСТОСТІ ХІХ СТ. [Ф.НІЦШЕ, У.ДЖЕЙМС ТА ІН.]

Різноманіття культурних феноменів зводить до двох типів, протилежних за природою свого народження. Подібно до того, як фізіологічних станів сну і сп'яніння породжують різні види марень, через людину-творця виявляються протилежні образи світу, що обумовлюють наявність в культурі два почав: 'аполонічного' і 'діонісійського'.

Аполонічне начало:раціональнеміра, золота середина, ілюзорно-оптимістичне, стан спокою, індивідуальність. Діонісічне начало:ірраціональне,безмірне буйство, трагико-героїчне порушення спокою,занепокоєння, незадоволення, знищення всякої індивідуальності через містичну єдність. А тому Уільям Джеймс розділяє людей на дві групи: на ідеологів і позитивістів. Ідеологи вважають весь свій інтерес на внутрішньому житті, на речах духовного порядку; позитивісти ж більше довіряють речам матеріальним і реальностям зовні об'єктивним. Самі вирази, якими користується Джеймс, ясно показують, що відмінність типів є наслідком локалізації лібідо, сили, яка залежно від індивіда, в одному випадку спрямовується у бік внутрішніх переживань, в іншому випадку - у бік об'єктивного світу.

Теорія В. Джемса

В. Джемс (1842--1910) -- видатний американський психолог, який один із перших почав розробляти проблему особистості на науковій основі. Під впливом його теорії формувалися подальші концепції особистості, зокрема американська персонологія, різні напрями психології, що досліджували «образ самого себе», «самооцінку», «самосвідомість» особистості тощо. В. Джемс вивчав особистість у межах власної концепції свідомості, центральним поняттям якої є «потік свідомості». На його погляд, у самосвідомості особистості можна виділити два аспекти -- «емпіричне Я» і «чисте Я», або відповідно об'єкт і суб'єкт, тобто те, що пізнається, і те, що пізнає.

Розглядаючи «емпіричне Я», В. Джемс тлумачить особистість людини як загальну суму всього того, що вона може назвати своїм. Аналіз особистості в цьому плані має включати: а) складові елементи; б) почуття та емоції, викликані цими елементами (самооцінка); в) учинки, що спричинені цими елементами (піклування про самого себе та самозбереження).

Складові елементи особистості можуть бути розподілені на три класи: фізична особистість, соціальна особистість і духовна особистість.

Фізична особистість містить у собі тілесну організацію, одяг, батька й матір, жінку і дітей. Так, коли хтось із старших помирає, то зникає і частина нас самих. Або нам соромно за погані вчинки близьких та друзів, ми хвилюємось за них так, начебто самі знаходимося на їхньому місці, тощо. Далі фізична особистість має включати «домашню оселю», власність людини, витвори її праці і т. ін.

Соціальна особистість визначається належністю людини до людського роду і визнанням цього іншими людьми. За В. Джемсом, людина містить стільки соціальних особистостей, скільки індивідуумів або їх груп визнає в ній особистість.

Духовна особистість -- це об'єднання станів свідомості, конкретних духовних здібностей і якостей людини.

Почуття та емоції характеризують особистість з боку її самооцінки, яка буває двох видів: самовдоволення і невдоволення собою, за чим стоять два протилежних класи почуттів, що пов'язані з успіхом або неуспіхом, із сприятливим або несприятливим становищем у суспільстві.

З учинкового боку особистість, за В. Джемсом, характеризують піклування про себе і самозбереження, а саме: піклування про фізичну особистість (харчування, захист), про соціальну особистість (дружба, кохання, ревнощі, прагнення слави, вплив на інших людей, влада над ними тощо) та про духовну особистість (розумовий, моральний і духовний прогрес).

Окремі сторони особистості стикаються, суперечать одна одній. Самовдоволення особистості в житті зумовлене тим, як співвідносяться між собою реалізовані та потенційні здібності. У зв'язку з цим В. Джемс пропонує розглядати самоповагу особистості як відношення, в якому чисельник виражає реальний успіх, а знаменник -- домагання:

За цією формулою відмова від домагань дає особистості таке ж бажане полегшення, як і їх здійснення й досягнення успіху. Самопочуття людини залежить від самої особистості, ЇЇ успіхів та домагань.

В. Джемс вводить поняття ієрархії особистостей, у якій фізична особистість перебуває внизу, духовна -- вгорі, а різні види матеріальних і соціальних особистостей -- у проміжку між ними. При цьому соціальна особистість стоїть вище матеріальної. Духовна ж особистість має бути для людини найвищою цінністю: особистість може скоріше пожертвувати друзями, добрим ім'ям, власністю і навіть життям, аби не зрадити свої духовні принципи.

За В. Джемсом, в усіх видах особистості -- соціальній, фізичній та духовній -- треба проводити межу, з одного боку, між безпосередньо дійсним і більш віддаленим, потенційним, а з іншого -- між осяжною і більш далекою перспективою, діючи всупереч першій і на користь останньої. Удосконалення соціальної особистості полягає у заміні нижчого суду над собою вищим.

В. Джемс вважає, що «чисте Я», або те, що пізнає, -- це мислячий суб'єкт, душа, дух, мислення, трансцендентальне Я, а врешті-решт -- самі думки.

Особистість в «описовій психології» В. Дільтея

На противагу «безособистісній психології», що розвивалась у рамках гештальтпсихології, асоціативної психології, біхевіоризму, на початку XX ст. виникла так звана «описова психологія». її засновником став В. Дільтей (1833--1911).В. Дільтей вважав, що психіку людини не можна вивчати експериментальними методами, а можна лише розуміти. Завдання психології і полягає у розкритті смислового, душевного життя особистості, ціннісних орієнтацій людини. Згідно з Е. Шпрангером, психологія, що «розуміє», має базуватися на таких основних поняттях: 1) психічне розвивається з психічного; 2) психічне зводиться до інтуїтивного розуміння «модулів дійсності життя» -- при цьому йдеться не про співпереживання, а саме про розуміння; 3) не варто шукати якихось об'єктивних причин розвитку людської особистості, потрібно лише співвіднести структуру окремої особистості з духовними цінностями суспільства.

Типологія особистостей О.Ф. Лазурського

Спроба побудови всеосяжної класифікації типів особистості здійснена на початку нашого століття О.Ф. Лаврським (1874--1917). В основі запропонованої ним «психосоціальної в широкому розумінні» класифікації лежить принцип активного пристосування особистості до навколишнього середовища, яке містить не тільки речі, природу, людей, а й ідеї, духовні блага, естетичні, моральні та релігійні цінності.

Використання вказаного основного принципу зумовлює наявність у класифікації двох головних розділів: за психічним рівнем, який у свою чергу розподіляється на три підрозділи (нижчий, середній, вищий), та за психічним змістом. У зв'язку з цим О.Ф. Лазурський виділяє чисті, комбіновані, спотворені та перехідні типи особистостей різних рівнів.

Так, до чистих типів особистості належать такі:

У перелік спотворених типів особистостей різних рівнів входять такі типи:

Хоча класифікація О.Ф.Лазурського є незакінченою, вона справила значний вплив на подальші психологічні дослідження особистості.

4. Фрейдизм і неофрейдизм

Одна з найвидатніших теорій особистості була створена 3. Фрейдом (1856--1939). Відомий австрійський психоаналітик виділяв дві основні природжені інстинктивні потреби, які визначають психічну діяльність людини, -- лібідозну (інстинкт самозбереження, потяг до життя, любов, сексуальний потяг) та агресивну (потяг до руйнування, смерті, війни). Задоволення цих потреб стикається з перешкодами з боку навколишнього світу, суспільства, тому вони витискуються і створюють сферу «несвідомого». Однак інстинктивні потреби все ж прориваються, обходячи «цензуру» свідомого, і виявляються у вигляді символів. Все, що виробляє людина -- твори мистецтва, літератури, -- це, за 3.Фрейдом, символізація витиснених у «підпілля» несвідомих потреб. Вони можуть проявлятись і в різних формах повсякденного життя людини -- обмовках, снобаченнях тощо. 3.Фрейд вважав міфи, народні звичаї також наслідком символізації витіснених біологічних потреб.

Відповідно до цих поглядів структуру особистості, за 3. Фрейдом, утворюють три основних компоненти: «Воно», «Я» і «Над-Я». У сфері «Воно» домінують витиснені несвідомі інстинкти, вона підкоряється принципу задоволення. «Я» підпорядковується, з одного боку, несвідомим інстинктам, а з іншого -- нормам і вимогам дійсності. «Над-Я» -- це сукупність моральних норм суспільства, які виконують роль «цензора».

Отже, «Я», за 3. Фрейдом, звичайно перебуває у конфлікті, оскільки вимоги «Воно» і «Над-Я» несумісні. Тому «Я» постійно звертається до механізмів психологічного захисту, роль яких виконують сублімація, проекція, заміщення, витиснення. Це відбувається несвідомо, однак мотиви, переживання, почуття, що перемішуються у сферу несвідомого, виявляють себе у вигляді символів, у формі діяльності, найчастіше творчої, яка прийнятна для «цензора».

У теорії особистості 3.Фрейда містяться як деякі продуктивні наукові положення (про складність, багатоплановість структури особистості, про свідоме й несвідоме, про внутрішні суперечності особистості), так і спірні погляди на природу особистості. Вже сучасники 3. Фрейда і навіть його учні вбачали у психоаналітичному вченні ряд дискусійних моментів. Так, найбільшій критиці були піддані погляди на мотивацію людської поведінки, що пов'язувалися переважно з природженими інстинктивними (сексуальними та руйнівними) потребами, на фатальний антагонізм між свідомим і несвідомим та між індивідом і суспільством. Виникла потреба у подоланні біологізаторських поглядів на особистість, у соціалізації фрейдистської теорії особистості, що й було здійснено неофрейдистами.

Відомим учнем 3. Фрейда, який виступив проти біологізаторських тенденцій свого вчителя, був А. Адлер (1870 -- 1937). Він заснував так звану індивідуальну психологію. А Адлер підкреслював, що основне в людині -- не її природні інстинкти, а «суспільне почуття» або «почуття спільності». Це почуття є природженим, але має розвиватися впродовж життя.

На думку А. Адлера, структура особистості єдина і тому не може бути розчленованою на три інстанції («Воно», «Я» та «Над-Я»). Детермінантою розвитку особистості є потяг до вищості, прагнення влади, самоствердження. Однак цей потяг не завжди здійснений, наприклад через дефекти у розвитку або несприятливі соціальні умови. Тоді може виникнути почуття неповноцінності. Людина тягнеться до пошуку засобів подолання почуття неповноцінності і застосовує різні види компенсації, які лежать в основі всієї людської діяльності. Почуття неповноцінності виявляється у вигляді «мети перемоги», «мети вищості», що мають соціальний характер. Слабкість людини породжує почуття неповноцінності, усвідомлення того, що вона не може жити поза суспільством, залежить від нього, тобто «соціальне почуття». Від «соціального почуття» залежать і почуття вищості, і цілісність особистості та її духовне здоров'я.

За А. Адлером, нормальна особистість прагне не тільки до власної могутності, а й до блага того суспільства, в якому вона живе. Отже, «соціальне почуття» є неминучою компенсацією будь-якої природної слабкості індивідуальних людських існувань. Учений виділяв різні види компенсації, які створюють різні «життєві стилі».

1. Успішна компенсація почуття неповноцінності, що є наслідком збігу потягу до вищості з соціальним інтересом.

2. Надкомпенсація, яка означає однобічне пристосування до умов життя внаслідок надмірного розвитку якоїсь однієї риси або здібності.

3. «Вихід у хворобу», при якій людина не може звільнитися від почуття неповноцінності, не може прийти до компенсації «нормальними» засобами і тому виробляє симптоми хвороби, щоб виправдати свою невдачу. Так з'являється невроз.

Індивідуальна психологія А. Адлера заперечує фатальний зв'язок психічного розвитку особистості з органічними інстинктами, більше того, вона стверджує, що цей розвиток підкоряється логіці суспільного життя. Однак погляди А. Адлера хоч і виявились у свій час досить продуктивними, сприймаються тепер як надмірно механістичні, що надто спрощують складні діалектичні зв'язки між індивідом і суспільством.

Представниця неофрейдизму К. Горні (1885--1952) також виходила із заперечення положень 3. Фрейда про пан-сексуалізм і провідну роль лібідозної та агресивної тенденцій в організації поведінки людини. Основу суті людини вона вбачала в природженому почутті неспокою. Почуття неспокою породжує бажання позбавитися цього, що лежить в основі мотивації вчинків людини. Все, що людина робить, породжується трансформацією цього почуття.

Згідно з К. Горні, людиною керують дві головні тенденції: потяг до безпеки (корінна тривога) і потяг до задоволення своїх бажань. Ці потяги часто суперечать один одному, і тоді може виникнути невротичний конфлікт, який людина буде намагатися подолати, виробляючи «стратегії» поведінки. Цих стратегій три: 1) потяг до людей; 2) намагання віддалитися від людей, або потяг до незалежності; 3) намагання діяти проти людей (агресія).

Названі типи стратегії виступають і передумовою «споконвічного конфлікту», і захисними механізмами. Захисні механізми виникають як реакція на страх і проявляються у вигляді втечі, наркотизації, придушення або раціоналізації. Ці засоби психологічного захисту породжують чотири «великих неврози» нашого часу:

1. невроз прив'язаності -- пошуки любові та схвалення за будь-яку ціну;

2. невроз влади -- гонитва за владою, престижем та володарюванням;

3. невроз покори -- конформізм;

4. невроз ізоляції -- втеча від суспільства.

В теорії К. Горні, зважаючи на її спроби соціологізувати фрейдизм, залишаються притаманні останньому суперечності: антагонізм природного і соціального, фатальність існування природженого механізму «корінної тривоги» тощо.

З точки зору видатного неофрейдиста Г. Саллівана (1892 -- 1949), об'єктом психологічного дослідження повинен стати не окремий суб'єкт, а особистість як продукт спільної діяльності суб'єктів. Особистість є відносно стійкою моделлю міжособистісних ситуацій, що повторюються і характеризують життя людини. Основними потребами розвитку особистості є потреби в ніжності, пестощах та спробах уникнути тривоги.

У дусі неофрейдизму була розроблена так звана епігенетична теорія розвитку особистості Е. Еріксона (нар. 1902). Він проголосив, що розвиток особистості визначається соціальним світом, а не хімічними чи біологічними факторами, а між особистістю і суспільством немає антагонізму. Е. Еріксон висунув положення про «ідентичність особистості» як центральну властивість людини, що сигналізує їй про нерозривний зв'язок з навколишнім соціальним світом. Ідентичність особистості виявляється у центрованості людини на себе, в ототожненні її з соціальною групою та оточенням, у визначенні цінності людини та її соціальної ролі.

Е. Еріксон надавав великого значення вихованню людини в ранньому дитинстві. Розвиток особистості проходить через різні стадії, або так звані кризи. Перша стадія, або криза, -- «вбираюча», коли задовольняється оральна потреба, формується довіра через матір. На цій стадії утворюється проекція особистості. На другій стадії дозріває м'язово-руховий апарат, що приводить до почуття впевненості, самостійності. Третя стадія -- це становлення юнацтва, знаходження цілей, вміння планувати, вибір друзів. На четвертій стадії формується рефлексія, виникають сумніви відносно свого місця в житті. П'ята і шоста стадії -- це зрілість особистості, стійкість її інтересів, коли вона керується у своїй поведінці нормами суспільства. І, нарешті, сьома стадія -- це або досягнення неповторності особистості, або приречення на безвихідь.

Говорячи про функцію «Его» у формуванні ідентичності особистості, Е. Еріксон підкреслює його соціальну природу -- суспільство надає людині особливий стиль синтезу бажань, цінностей, засіб спілкування з іншими та самим собою. Однак особистість хоча і включає цінності суспільства в свою структуру, не є копією суспільства.

Епігенетична теорія особистості вперше висунула питання про роль генетичного фактора у становленні особистості.

Усі напрями неофрейдизму можна розглядати як спробу соціологізації біологізаторської за своєю суттю фрейдистської концепції особистості. Були поставлені фундаментальні проблеми -- внутрішньої структури особистості, місця «Я» в ній, механізмів формування та функціонування особистості, ролі свідомого й несвідомого, регуляції поведінки та діяльності, механізмів психологічного захисту особистості тощо. При вивченні особистості в дусі неофрейдизму аналіз зміщується у бік внутрішніх суб'єктивних відношень. Аналіз міжособистісних стосунків залишається в основному осторонь, а іноді й цілком виводиться із суб'єктивного плану. Загалом же завдяки фрейдизму та неофрейдизму психологічна наука збагатилася багатьма ідеями, які не втратили свого значення й досі.

Гуманістичні теорії особистості

Одним із фундаторів гуманістичної психології вважається американський дослідник К. Роджерс (1902-- 1990). Центральною ланкою особистості, за К. Роджерсом, є самооцінка, уявлення людини про себе, «Я-концепція», що породжується у взаємодії з іншими людьми. Однак формування самооцінки не проходить без конфліктів, вона часто не збігається з оцінкою людини оточуючими, і тоді виникає дилема -- чи прийняти оцінку інших, чи залишитися зі своєю. Неправильне уявлення про себе призводить іноді до крайнощів у перекручуванні самооцінки. Такі випадки можуть викликати невротичні конфлікти і потребують допомоги психолога у створенні гнучкої самооцінки. Здатність до гнучкої самооцінки, вміння під тиском досвіду переоцінювати систему цінностей, що виникла раніше, -- все це визначається К. Роджерсом як важлива умова психічної цілісності особистості та її психічного здоров'я в різних життєвих ситуаціях. Завдяки К. Роджерсу явища самосвідомості та самооцінки, їхні функції в поведінці й розвиткові суб'єкта стали важливим предметом подальших психологічних досліджень.

Інший представник гуманістичної психології США -- Г. Олпорт (1887--1967) -- вважав особистість відкритою системою: розвиток особистості завжди здійснюється у взаємозв'язку з іншими людьми. Особистість, за його визначенням, -- це динамічна організація особливих мотиваційних систем, звичок, установок і особистісних рис індивіда, які визначають унікальність його взаємодії з середовищем, передусім соціальним. Однак у цих стосунках немає рівновага між довкіллям і людиною. Людина повинна увесь час встановлювати нові стосунки і розвивати наявні, тобто постійно «розривати» гомеостаз. Отже, постійний розвиток особистості є основною формою її існування. Соціальні відносини конституюють, за Г. Олпортом, особистість, «відв'язуючи» її від біологічних потреб.

Як важливий механізм розвитку особистості Г. Олпорт визнає «рису», під якою він розуміє «рису-мотив», «рису-інтерес», тобто мотиви поведінки, що діють у даний момент. Кожна людина народжується з певним набором «рис-мотивів», які потім трансформуються, підлягають зміні. Існують два класи рис -- основні та інструментальні. Основні риси стимулюють поведінку людини, а інструментальні формують її. Основні риси переплітаються з інструментальними, що сприяє формуванню особистості.

Кожній особистості притаманні головні, кардинальні риси і риси другорядні. Незвичайні люди характеризуються наявністю домінуючої, центральної риси. У звичайних же людей таких ознак може бути кілька. Здоровій особистості, за Г. Олпортом, властиві такі риси, як активна позиція відносно дійсності; доступність досвіду для свідомості, тобто здатність бачити події власного життя такими, якими вони є, не застосовуючи «психологічного захисту»; самопізнання; здатність до абстракції; постійний процес індивідуалізації; функціональна автономія рис; стійкість до фрустрації. Важливою умовою розвитку особистості визнається можливість чинити опір рівновазі. Напруга має підтримуватись, а не усуватись. При цьому вчений базує свої погляди на біографіях видатних людей, для яких життя -- це безперервне долання труднощів, більше того -- вони самі прагнуть цього, шукаючи та долаючи перешкоди. Невротичну особистість, за Г. Олпортом, характеризує наявність таких рис, як пасивна позиція щодо світу; застосування різних видів психологічного захисту -- витиснення, сублімації, проекції, заміщення; викривлення істинного стану речей; обмеженість мислення; «закляклість» розвитку.

Отже, особистість конкретної людини характеризується певною системою рис-мотивів, або трайтів, яка визначає її поведінку та розвиток.

Теорія особистості іншого представника цієї школи П. Жане (1859--1947) увійшла в історію психології як «психологія образу дії». За П. Жане, психічні явища готують дії людини. Мислення, почуття -- це процеси, що здійснюють регуляцію дії, поведінки людини. Психіка людини розвивається під час співпраці з іншими людьми. Спочатку людина працює з іншими, а потім діє сама. Розвиток людської особистості відбувається не лише на основі образу (як вважають гештальтпсихологи) чи мотиву (згідно з поглядами К. Леві-на), а й через спілкування. Завдяки спілкуванню реалізується соціальний вплив на розвиток психіки.

Поведінковий акт складається з трьох етапів: перший етап стосується внутрішньої підготовки до дії, другий -- це виникнення зусилля до виконання дії, і третій -- завершення дії. Психічні процеси регулюють дії від першого до останнього етапу. Великого значення П. Жане надає психологічній напрузі як домінанті дії і вважає здатність до «трудового зусилля» основним критерієм оцінки людини.

Основу розвитку психічних функцій П. Жане вбачає у різних видах професійної діяльності. Головною ознакою інтелектуальної діяльності є не використання речей, а їх виготовлення. Вчений виділяє сім рівнів поведінки людини: 1) рефлекторні акти; 2) відкладеш перцептивні дії; 3) елементарні соціальні акти; 4) елементарні інтелектуальні акти; 5) маніпулювання різними об'єктами, що веде до формування інтелектуальних дій; 6) розумова діяльність, мислення; 7) творча, трудова діяльність.

Процес переходу від нижчого рівня поведінки до вищого здійснюється за допомогою мови, яка опосередковує процеси регуляції, формує довільність трудової діяльності -- здатність до саморегуляції. Саме здатність до саморегуляції, до опосередкованості своєї поведінки П. Жане вважав найвищим критерієм розвитку особистості.

Особистість у культурно-історичній теорії Л.С Виготського

Видатний вітчизняний психолог Л.С. Виготський (1896--1934) відомий як творець культурно-історичної теорії розвитку психіки людини. У межах цієї теорії Л.С Виготський виділяє три основних закони розвитку особистості.

Перший закон стосується розвитку і побудови вищих психічних функцій, які є основним ядром особистості. Це закон переходу від безпосередніх, природних форм поведінки до опосередкованих, штучних, що виникають у процесі культурного розвитку психологічних функцій. Цей період в онтогенезі відповідає процесові історичного розвитку людської поведінки, вдосконалення існуючих форм і засобів мислення та вироблення нових, що спирається на мову або іншу систему знаків.

Другий закон формулюється так: відношення між вищими психологічними функціями були колись реальними відносинами між людьми. Колективні, соціальні форми поведінки у процесі розвитку стають засобом індивідуального пристосування, формами поведінки і мислення особистості. Вищі психологічні функції виникають із колективних соціальних форм поведінки.

Третій закон може бути названий законом переходу функцій із зовнішнього у внутрішній план. Психологічна функція в процесі свого розвитку переходить із зовнішньої форми у внутрішню, тобто інтеріоризується, стає індивідуальною формою поведінки. У цьому процесі можна виділити три ступені. Спочатку будь-яка вища форма поведінки опановується дитиною лише з зовнішнього боку. Об'єктивно вона містить у собі всі елементи вищої функції, але для дитини ця функція є чисто натуральним, природним засобом поведінки. Однак люди наповнюють цю натуральну форму поведінки певним соціальним змістом, що пізніше набуває для дитини значення вищої функції. У процесі розвитку дитина починає усвідомлювати будову цієї функції, керувати і регулювати свої внутрішні операції. Тільки тоді, коли функція піднімається на свій вищий, третій, ступінь, вона стає власне функцією особистості.

За Л.С Виготським, основою особистості є самосвідомість людини, що виникає саме в перехідний період підліткового віку. Поведінка стає поведінкою для себе, людина усвідомлює себе як певну єдність. Цей момент являє собою центральний пункт перехідного віку. Психологічні процеси у підлітка набувають особистісного характеру. На основі самоусвідомлення особистості, оволодіння психологічними процесами для себе підліток піднімається на вищий ступінь керування внутрішніми операціями. Він відчуває себе джерелом власного руху, приписує власним учинкам особистіший характер.

У процесі соціогенезу вищих психологічних функцій утворюються так звані третинні функції, що ґрунтуються на новому типі зв'язків та відношень між окремими процесами, наприклад, між пам'яттю і мисленням, сприйманням, увагою і дією. Функції вступають одна з одною у нові складні відношення.

У свідомості підлітка ці нові типи зв'язків і співвідношень функції! передбачають рефлексію, відображення психічних процесів. Характерною для психологічних функцій у перехідному віці є участь особистості у кожному окремому акті: мислить не мислення -- мислить людина, запам'ятовує не пам'ять, а людина. Психологічні функції входять у новий зв'язок одна з одною через особистість. Закон побудови цих вищих третинних функцій полягає в тому, що вони є перенесеними в особистість психічними відношеннями, які раніше були відношеннями між людьми.

Отже, вивчення особистості у класичній психології спричинилося до створення низки фундаментальних теоретичних положень, які відкрили можливість для розгортання подальших психологічних досліджень.

Особистість у теорії С.Л. Рубинштейна

Відомий вітчизняний психолог С.Л. Рубинштейн (1889--1960) розглядав особистість у контексті розроблюваних ним принципів детермінізму і єдності свідомості та діяльності. На його думку, особистість у з'ясуванні психічних процесів виступає як взаємопов'язана сукупність внутрішніх умов, через які заломлюються усі зовнішні діяння. До цих внутрішніх умов належать і психічні явища -- психічні властивості та стани особистості

Особистість зумовлена історично -- еволюцією живих істот, історією становлення людства і особистою історією розвитку людини. Тому в структурі особистості можна виявляти компоненти різного рівня узагальнення й стійкості, які змінюються різними темпами.

Особистість є тим більш значущою, чим більше в індивідуальному заломленні в ній представлене загальне, суспільне. Як власне особистісні серед усього розмаїття властивостей С.Л. Рубінштейн виділяє ті, що спричиняють суспільно значущу поведінку або діяльність людини. Тому основне місце серед них мають займати система мотивів і завдань, які людина ставить перед собою, а також властивості характеру, що зумовлюють вчинки людини, здібності, роблять її здатною до виконання історично сформованих видів суспільно корисної діяльності.

Особистість визначається своїм ставленням до навколишнього світу, до суспільного оточення, до інших людей. Це відношення реалізується в діяльності людини. Завдяки діяльності люди пізнають і змінюють світ, природу, суспільство. Не можна відокремити особистість від тієї реальної ролі, яку вона відіграє в житті. Однак значущість особистості зумовлена не лише самими її властивостями, а й значущістю тих суспільно-історичних сил, які вона представляє.

Особистість виявляється і формується у взаємодії з навколишнім середовищем, тому таке велике значення для розуміння особистості має діяльність. Особистість -- це реальний індивід, жива, діюча людина, яка є носієм суспільних стосунків. Особистість неможлива без психіки, без свідомості. Усі психічні явища і процеси органічно вплітаються в цілісне життя особистості, оскільки основна їхня життєва функція полягає в регуляції діяльності людей. Обумовлені зовнішніми впливами, психічні процеси особистості самі опосередковують поведінку і діяльність, залежність суб'єкта від об'єктивних умов.

Фундаментальне значення має положення С.Л. Рубинштейна про багатоплановість психічного, багаторівневість перебігу психічних процесів. Структура особистості складається з різноманітних компонентів.

Будь-яка особистість включає в себе «Я» як суб'єкт довільної діяльності, якому властиві мотиви свідомої поведінки. Поняття особистості у психології не зводиться до поняття суб'єкта у вузькому розумінні. Психічний зміст людської особистості не вичерпується лише мотивами свідомої діяльності -- існує також розмаїття інших, зокрема неусвідомлених, тенденцій.

Характеристика особистості включає також її ідеї, принципи, на основі яких здійснюється оцінка власних та чужих учинків. До структури особистості звичайно входять і пізнавальні процеси, без яких неможливі діяльність і поведінка людини. Багатоплановість, цілісність психічного устрою особистості зберігаються завдяки взаємозв'язку всіх його властивостей і тенденцій.

Теорія діяльності О.М. Леонтьева та поняття особистості

Видатний вітчизняний психолог О.М. Леонтьев (1903--1979) визначав особистість як цілісне утворення, яке є відносно пізнім продуктом суспільно-історичного й онтогенетичного розвитку людини. Вона виступає як результат інтеграції процесів, що здійснюють життєві відношення суб'єкта до об'єктивної дійсності. Ці відношення характеризуються подібністю своєї побудови і передбачають свідоме їх регулювання, тобто наявність свідомості, а на певних етапах -- і самосвідомості суб'єкта.

Реальною основою особистості людини визнається сукупність її відношень до світу, що є суспільними за своєю природою і реалізуються разом. Особистість характеризують тільки ті психічні процеси й особливості людини, які сприяють здійсненню її діяльностей. У розвитку суб'єкта його відношення до явищ світу вступають між собою в ієрархічні стосунки. Ієрархії діяльностей утворюють ядро особистості.

Є три основних параметри особистості: широта зв'язків людини зі світом, ступінь їхньої іерархізованості та загальна структура. Людина живе в реальності, що дедалі більше розширюється для неї. Багатство зв'язків індивіда зі світом породжує особистість. Ієрархії мотивів та діяльностей особистості утворюють відносно самостійні одиниці її життя. Внутрішні співвідношення головних мотиваційних ліній у сукупності діяльностей людини характеризують загальний «психологічний профіль» особистості. Психологічні підструктури особистості -- темперамент, потреби і потяга, емоційні переживання й інтереси, навички та звички, моральні риси характеру тощо -- виявляють себе в умовах життя особистості. Важливою є думка О. М. Леонтьева про те, що особистість розвивається не в межах задоволення потреб людини, а у творчості, яка не знає меж.

Р. Дарендорф, один з найпотужніших представників конфліктологічної напрямки в сучасній соціології, використовуючи термін Аристотеля homo politicus (людина, бере участь у суспільному житті, в управлінні, - на відміну від тваринного або раба), розробив свою сучасну типологію особистостей.[3]

Підкреслюючи, що особистість є продуктом розвитку культури, соціальних умов,

він користується терміном homo sociologicus, виділяючи його типові види:

Homo faber - в традиційному суспільстві «людина трудящий»: селянин, воїн, політик - особистість, що несе тягар (наділена важливої суспільної функцією);

Homo consumer - сучасний споживач, особистість, сформована масовим суспільством;

Homo universalis - людина, здатна займатися різними видами діяльності, у концепції К. Маркса - міняє всілякі заняття;

Homo soveticus - людина, що залежить від держави.

Д. Рісмен, соціолог із США, ґрунтуючись на специфіці капіталізму, розробив в 60 - ті роки. концепцію «одновимірного людини». Під впливом пропаганди, вбираючи інформаційні соціальні стереотипи, людина формує спрощені схеми чорно - білого бачення проблем (в Росії це, наприклад, «прості люди» і «Нові росіяни», «комуністи» та «демократи»). Сучасне суспільство робить людей як би одновимірними, що сприймають те, що відбувається в площині примітивних альтернатив і протистоянь, тобто особистостями зі спрощеним соціальним сприйняттям і грубим апаратом інтерпретації.

Справедливості ради, треба сказати, що це властиво багатьом суспільствам. Такі дослідники, як Т. Адорно, К. Хорні та інші неомарксисти і неофройдисти, у своїх роботах обґрунтували парадоксальний висновок: «нормальна» особистість сучасного суспільства - це невротик. Давно розпалися системи спільнот, де були загальноприйняті стійкі цінності, і зараз кожна соціальна роль людини змушує його «грати» у новій системі цінностей, переваг і стереотипів (виходячи з дому, потрапляючи в транспорт, на роботу, забігаючи в клуб, у кафі, подорожуючи по магазинах, увесь час змінювати амплуа і соціальні «маски»). При цьому його Super Ego (понад - Я, нормативна структура особистості, совість, мораль, значима традиція, уявлення про належне) стає як би «розмазаним», невиразно - множинним, плюралістична.

І. С. Кон і багато інших дослідників запевняють, що сучасна людина відкидає будь-яку роль. Він стає «актором», який здатний до постійних соціальним перевтілень і грає безліч ролей, не приймаючи їх серйозно. Горе тому, хто вживається в роль, він стає невротиком, бо не може відповідати мінливим вимогам. Висуваються різноманітним оточенням безлічі спільнот, в які він структурно і культурно вписаний. [4]

Будучи навіть дуже хорошим керівником, не можна залишатися директором і вдома, оскільки близькі люблять і цінують даного конкретної людини, можливо, зовсім не за якість і ефективність управління, і навпаки: будучи в сім'ї улюбленим розпещеною дитиною, навряд чи варто вередувати чи чекати захопленої прихильності до себе в колі друзів і колег. Іншими словами, сучасне життя різноманітна, люди обертаються в різних «колах», де діють спеціальні «правила», тому і слід уважно озиратися по сторонах і встигати міняти фартух на декольте, смокінг на джемпер, шанобливість на розпорядливість.

Отже, зміна спільнот, як зміна культурних декорацій, повинна змушувати особистість міняти рольові маски, щоб зберігати відповідність ситуації і тим нормативним, символічним вимогам, які пред'являються до людини як персони соціального театру. (Як тут не згадати геніального В. Шекспіра: «Весь світ - театр» - і не замислитися про переваги мистецтва перед наукою в питаннях соціального осягнення!)

У цілому ж можна зробити висновок: макросоціологія визначає особистість через культуру (товариство).

Американський антрополог і соціологу Р. Лінтон належить ідея виділення нормативного та модального типів особистості.

Нормативний тип особистості, найкращим чином відповідає цінностям культури суспільства, в якому живе людина, своєрідний ідеал особистості даної культури.

Модальний тип особистості - це статистично домінуючим у суспільстві тип особистості, що розділяє ті ж культурні зразки, що і більшість його членів. Чим значніше відхилення між цими двома типами, тим більше потенційна можливість розвитку суспільства. У той же час у такому суспільстві велика частка тих, хто відчуває соціальний дискомфорт. Прикладом може служити сьогоднішнє російське суспільство.

Американський учений Р. Парк у другій половині 20-х рр.. XX століття запропонував поняття «маргінальна особистість». Мова йде про особу, що займає прикордонне положення по відношенню до будь-якої соціальної групи або спільності. Маргінальна особистість знаходиться на стиках культур. Всотуючи різні культурні стандарти, вона мимоволі стає «культурним гібридом», відчуває дискомфорт і часто виявляє відхиляється від норми поведінку. Цей тип виникає насамперед при міграції і в умовах жорсткої урбанізації.

Типологія особистості за ознакою комфортності дозволила американському соціологу Е. Фромом виділити тип авторитарної особистості як основу тоталітарних режимів в силу таких її рис, як консервативність, агресивність, жадоба влади, ненависть до інтелігенції, до представників інших етнічних груп, стереотипність мислення, конформізм і т. д.

Слід зазначити, що у прагненні загострити увагу переважно на стійких, типових проявах особистості соціологія нерідко стандартизує її, перетворюючи на безликого робота, що має стандартний набір характеристик, типові реакції на типові ситуації та умови.