Професійний спортсмен на ринку праці після закінчення кар’єри

/

/

Бакалаврська робота

на тему: Професійний спортсмен на ринку праці після закінчення кар`єри

Зміст

Вступ

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ СПОРТУ ЯК СОЦІАЛЬНОГО ІНСТИТУТУ

1.1 Поняття спорту як соціального інституту та процес його інституалізації

1.2 Функції спорту як соціального інституту

1.3 Стан спорту як соціального інституту в Україні

1.4 Професійний спорт - як вид трудової діяльності

1.4.1 Поняття професійного спортсмена та професійного спорту

1.4.2 Ринок праці професійних спортсменів

РОЗДІЛ 2. КОЛИШНІ ПРОФЕСІЙНІ СПОРТСМЕНИ НА РИНКУ ПРАЦІ

2.1 Програма дослідження

2.2 Аналіз отриманих даних

ВИСНОВКИ

СПИСОК ЛИТЕРАТУРИ

ВСТУП

Спорт є складним багатофункціональним явищем, в якому фокусуються і переплітаються процеси соціального, культурного і економічного характеру. Соціологічний аналіз спорту пов'язаний, перш за все, з його аналізом як важливого елементу в системі суспільних відносин, як її складової частини.

Спорт як суспільне явище виконує різні функції, в тому числі і соціальні. Сучасний спорт сформувався та функціонує як економічний, політичний, моральний інститут, але нас цікавить саме його соціальна складова, яку ми не можемо розглядати у розриві з його іншими формами прояву як суспільного явища.

Поєднуючи у собі багато функцій і проблем соціального життя суспільства спорт є дуже важливим феноменом для соціології, бо у ньому поєднуються процеси інституційного та вільного самовизначення великих груп людей та організацій. Однак, слід зазначити, що стан сучасної структури інституту спорту відображений у дослідженнях дуже слабо.

Багатоплановість та багатофункціональність спорту як особливої форми соціального буття особистостей та соціальних організацій дає досить багато підстав розглядати сучасний спорт як окремий соціальний інститут.

Закріплення і здійснення соціалізованої діяльності, наявність суб'єктів спорту (тренерів, спортсменів, викладачів фізичної культури та спорту), системи організацій і закладів, що здійснюють керівництво, наявність у його структурі багато чисельних інструкцій, правил, норм, заборон, системи заохочень та доган, державного законодавства тощо - все це свідчить про те, що спорт як соціальний інститут необхідно розглядати у контексті історичної та культурної динаміки розвитку суспільства. Зокрема тема працевлаштування спортсменів після професійної кар'єри не є достатньо освітленою. Наша робота буде присвячена темі трудової зайнятості професіональних спортсменів після завершення кар'єри, які пріоритети існують у спортсменів при влаштуванні на роботу, що важливо для работодавця при відборі на вакантні місця спортсменів. У нас час ринок праці став збільшуватися, і тому треба визначити місце екс - спортсменів у ньому. Спорт став невід'ємною частиною життя мільйонів людей, навкруги нього розгораються неабиякі суспільні пристрасті і навіть війни («футбольна» між Гондурасом і Сальвадором в 1979 році). Спорт представляє сферу діяльності, яка приносить чималі доходи і дає роботу мільйонам людей, причому із спортом асоціюються досягнення суспільства, а спортивні поразки можуть сприйматися як національна трагедія. Соціологічний дискурс спорту базується на різних теоретичних підходах: структурно-функціональному, інституційному, бихевіориському, соціокультурному. Але тема спорту у вітчизняних працях не дуже поширена та має ще багато не досліджених явищ у цій галузі, у нашій роботі тема піде про те, як і де професійний спортсмен після завершення своєї кар'єри може працевлаштуватися, на яких умовах, в яких галузях. До цього моменту існують різні роботи, книги, статті, дослідження в соціології спорту, але більшість з них описує найбільш широкі явища.

Освітленням деяких аспектів нашої теми займалися Б.В.Євстафьев, М.І. Пономарьов, Б.А. Лісіцин, В.М. Видрін, та інші. Соціокультурний аналіз спорту розглядається такими вітчизняними дослідниками як В.І. Столяров, Б. Дубін, М.А. Липинський та інші.

Ми вважаємо за потрібне провести дане дослідження для того щоб, після аналізу данних, зробити висновки про те як і де працюють екс-спортсмени, та визначити на які посади вони можуть розраховувати; яке місце займають вони на ринку праці, чи є попит на людей, які в минулому були професійними спортсменами. Отримані дані нашого дослідження можна використати для того щоб дізнатися куди саме спортсмени повинні звертатися спортсмени за працевлаштуванням, визначити специфіку праці, її умови то що. Подивитись на ситуацію на сучасному ринку праці в Україні та які перспективи є на ньому для професіональних спортсменів.

Об'єктом роботи є професіональний спорт як соціальний інститут, його розвиток. Діючі професійні спортсмени, та які закінчують свою спортивну кар'єру.

Перемет роботи - трудова зайнятість професійних спортсменів, трудові відносини після закінчення кар'єри. Їх працевлаштування.

Метою нашої роботи виступає- визначення основних видів трудової зайнятості та можливі місця працевлаштування, розробка рекомендацій та орієнтирів для спортсменів або вже закінчивших кар'єру, або тих що збираються піти з професійного спорту, про можливі місця працевлаштування, галузей в яких на них буде попит, та аналіз ринку праці для цієї категорії в цілому.

Задачі бакалаврської роботи:

1. Розкрити сутність спорту, як соціального інституту, описати основні функції.

2. Описання стану спорту, як соціального інституту в сучасній Україні.

3. Проаналізувати стан сучасного професійного спорту в Україні, .

4. Визначити специфіку ринку праці бувших професійних спортсменів.

5. Визначення положення на ринку праці спортсменів, які закінчили спортивну кар'єру.

6. Прослідити за рівнем прибутку професійних спортсменів та умовами їх соціального забезпечення.

Основні поняття: спорт, професійний спорт, професійний спортсмен, ринок праці, професіоналізм, трудова діяльність, первинна соціалізація спортсмена, ринок праці, професіоналізм.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ СПОРТУ ЯК СОЦІАЛЬНОГО ІНСТИТУТУ

1.1 Поняття спорту як соціального інституту та процес його інституалізації

Проблеми виникнення, становлення та функціонування соціальних інститутів є традиційними для соціологічної науки. До них звертаються, як правило, тоді, коли виникає потреба дати відповідь на нагальні питання соціального розвитку, і в полі зору постають фундаментальні проблеми щодо природи існуючого суспільства та перспектив його розвитку. Ми використовуємо термін 'інституціалізація' згідно з визначенням, наданим Воловичем В.І. при розгляді поняття 'інститут соціальний' [38, с. 205].Необхідність трансформації суспільства усвідомлюється, як правило, тоді, коли його ключові інститути втрачають здатність здійснювати цілепокладання, адаптацію, інтеграцію людської діяльності та організацію соціального порядку. Починаючи з робіт класиків соціологічної думки Г. Спенсера, Є. Дюркгейма соціальні інститути стають однією з основних категорій у соціологічній науці.

Г. Спенсер вважав, що 'соціальні інститути (інституції) є каркасом соціуму і виникають внаслідок процесу диференціації суспільства. Соціальні інститути - це механізми самоорганізації спільного життя людей. Сукупність взаємодіючих інститутів утворює цілісну соціальну організацію - суспільство. Соціальні інститути забезпечують перетворення асоціальної за своєю природою людини в соціальну істоту, здатну до спільних колективних дій. Інститути виникають у процесі еволюції поза свідомими намірами як відповідь на зростання численності популяції' [39, с. 34].

Концепція інститутів Г. Спенсера виведена на основі аналогії соціального і біологічного організмів. Завдяки схожості принципів суспільство як біологічний організм нарощує масу (кількість населення, матеріальні ресурси тощо). Це обумовлює ускладнення структури та диференціацію його складових частин, призводить до поступового посилення взаємозалежності та взаємодії частин. Він вивчав інституціалізацію як процес диференціації, інтеграції і адаптації.

В одній із дефінітивних спроб Є. Дюркгейм визначав соціологію як науку про інститути, їх генезис та функціонування. Він пов'язував природу соціальних інститутів із визначенням суспільства як цілісності. Тлумачив їх як 'фабрики відтворення' соціальних відносин і зв'язків між людьми. Він стверджував, що призначення соціальних інститутів полягає у налагодженні відповідності між інституціональними формами та новими потребами суспільства [41]. Стосовно окремих індивідів інституції наділені майже неспростовною владою, бо визначають зразки й стандарти поведінки, проте їхня влада є фактично деперсоналізована. Ставлення індивідів до інституцій зовсім не зводиться до субординації, оскільки інституції нав'язані, але люди їх цінують, інституції обмежують, проте люди виправдовують такі обмеження. Інституції визначають не лише те, як діяти, а й як відчувати і мислити [41]. Т. Веблен у своїй праці 'Теорія бездіяльного класу' визначав соціальні інститути як 'результат процесів, що відбувалися у минулому. Вони пристосовуються до обставин минулого і, відповідно, не знаходяться у повній відповідності з вимогами теперішнього часу' [42, с. 72]. Він вказував на протиріччя між інститутами і зовнішнім середовищем. На його думку ця невідповідність і робить необхідною зміну існуючих

При вирішенні методологічних проблем у соціології спорту виникає ряд принципових питань, пов'язаних із визначенням ключових наукових понять, що характеризують об'єкт і предмет цієї науки. Центральне місце серед них належить категорії 'спорту', аналізу його змісту і функцій у системі соціальних відносин. Не зважаючи на те, що сучасний спорт має досить тривалу історію, широке використання та увагу багатьох наук він і досі залишається недостатньо дослідженим явищем. Ми маємо на увазі те, що існує безліч питань на які не можна однозначно відповісти. Наприклад, серед вчених не має єдиної думки навіть з приводу поняття 'спорту'.

Для вивчення процесів розвитку і становлення соціального інституту ФКС (фізичної культури та спорту), його впливи на інші суспільні структури потрібне проведення соціологічних досліджень. Разом з іншими знаннями в області фізичної культури і спорту формується і наука соціологія. Вона розвивається як самостійне наукове знання, засноване на конкретних соціологічних дослідженнях і узагальненнях наукових досягнень в інших областях, що досліджують фізичну культуру і спорт як об'єкт наукового пізнання: теорії, психології, педагогіки.

Проте чітко визначається предмет соціології ФКС: соціальні відносини, механізми взаємодій у сфері фізичної культури і спорту, їх роль і місце в стилі життя людей. Як учбова дисципліна соціологія ФКС має на своїй меті формування Соціологія ФКС покликана озброїти спеціалістів з фізичної культури знаннями соціальних аспектів їх професійної діяльності, сприяти умінню проводити конкретні соціологічні дослідження з метою вирішення соціальних протиріч, які незмінно встають перед сучасними фахівцями [12, 13].

Спорт (від англ. sport, скорочено від (disport - гра, розвага) - 'виховна, ігрова, змагальна діяльність, заснована на використанні фізичних вправ, що має соціальнозначимі результати. Поняття 'спорт' давно і широко ввійшов у мови народів світу, набув поряд із загальним змістом різні понятійні варіації.

У деяких мовах, особливо в англійській і німецькій, термін ”sport” розповсюджується також на фізичну культуру і навіть охоплює майже весь її зміст, що не сприяє чіткому визначенню цих понять.

У такому розумінні поняття 'спорт' - частково є синонімом поняття 'фізична культура', але тільки частково. Ототожнювати ці поняття було б неправомірно. Фізична культура в певному понятійному відношенні більш ширша за спорт: вона включає в себе не тільки велику частину спорту, але й ряд інших компонентів.

Разом із тим спорт належить не тільки до фізичної культури. У принципі, видом спорту може стати будь-який вид діяльності, що має значення для вдосконалення людських здібностей, якщо він оформлюється як предмет спортивного змагання і функціонує за законами спортивної досконалості.

Звідси справедливо є широко розповсюдженим вираз 'фізична культура і спорт'. Але такий підхід коли 'фізична культура' і 'спорт' поєднується, або 'спорт' розглядається як елемент фізичної культури, не дає повної відповіді на всі питання.

Однак найбільш часто спорт визначають як змагальну, фізичну, виховну та ігрову діяльність. При чому, наявність тих чи інших характеристик у різних авторів різна. Так само немає єдиної думки з приводу того, яка з характеристик є основною. Наведемо декілька прикладів визначення поняття спорт:

М.І. Пономарьов - 'Спорт - соціальний інститут виховання, що має характер ігрової діяльності фізичної діяльності, що пов'язана з співставленням різного рівня фізичних і духовних здібностей' [3, с. 6].

Б.А. Лісіцин - 'Спорт характеризується такими основними рисами: 1) прагненням до досягнення максимально можливих результатів в окремих видах спорту; 2) наявністю змагань; 3) суспільним визнанням результатів, що були досягнуті у змаганнях'.

Комісія з термінології міжнародного бюро документації та інформації приймає визначення, згідно з яким спорт - це 'специфічна змагальна діяльність, де інтенсивно використовуються форми занять фізичними вправами'.

І нарешті, в 'Маніфесті про спорт', що був прийнятий Міжнародною радою спорту і фізичного виховання, під спортом розуміють 'будь-яку фізичну діяльність, що має характер гри и передбачає боротьбу людини з іншими людьми або силами природи'. Часто у вітчизняній літературі спроби визначення поняття спорту обмежуються відповіддю на питання: яка є сутність спорту? Зрозуміло, що цього не достатньо. Дефініція сама по собі, без розгортання самої сутності справи, без розвитку її в цілісну наукову теорію, в певну логічну структуру, немає значення для науки. Труднощі аналізу спорту в теперішній час пов'язані з тією обставиною, що визначення, які існують, не можуть бути вихідними для пояснення 'феномену' спорту.

Дійсно, уявлення про спорт, що наведені у вищезгаданих визначеннях, залишаються абстрактними, не дивлячись на те, що вони дійсно ґрунтуються на конкретних, відомих, емпірично очевидних характеристиках.

У визначеннях такого типу можуть фіксуватися (і в дослідженнях спортивної діяльності часто фіксується) поряд з іншими і сутнісні якості спорту. Для спорту такою сутнісною, головною характеристикою є 'змагальність', але її часто ставлять поряд з іншими, другорядними. Спорт - деяка цілісність, яку не можна відобразити лише сукупністю механічних характеристик. Ось чому у працях багатьох авторів, що дають подібні визначення, в ході дослідження не відбувається безпосереднього переходу від визначення поняття 'спорт' до характеристик його соціального функціонування, до розгляду його як соціального інституту. Іншими словами в подібних дослідженнях немає власне методологічного і соціологічного аспекту аналізу.

Визначення поняття 'спорт' шляхом механічного об'єднання очевидних властивостей інколи набуває форми, коли намагаються визначити його через суму соціальних функцій, через які він виступає у суспільстві. Такі спроби можна охарактеризувати наступними словами. Якщо у центрі схеми розмістити, наприклад, не спорт, а мистецтво, то практично нічого не зміниться. Головне - це виявити специфіку відмінностей спорту від інших соціальних явищ, тобто, між характеристиками, що включають у визначення поняття 'спорт', повинна існувати внутрішня єдність. Іншими словами, необхідно побудувати аналіз так, щоб властивості, що фігурують у визначенні, мали під собою загальне підґрунтя. Вирішити це завдання можна, очевидно, лише виявляючи системоутворюючі властивості спортивної діяльності. Наш погляд, найбільш вдалою спробою є визначення спорту, яке наводить у своїх працях Столяров В.І. Згідно з яким 'предметною областю соціології спорту є як мінімум три відносно самостійні, хоч і пов'язані один з одним об'єкти:

соматична (фізична) культура - природне тіло людини, що залучене у процес соціалізації і 'окультурення';

фізкультурна діяльність - певні форми рухової активності людини, які часто називають також заняттям фізичними вправами;

спорт - особливий різновид змагань ('спортивні змагання'), підготовку до них, а також пов'язані з ними соціальні відносини, інститути, норми поведінки і т.д.' [7, с. 46].

Усі інші об'єкти, що вивчаються, є:

- елементами вказаних вище об'єктів (наприклад, спортивне змагання стосовно спорту, фізичне виховання стосовно соматичної культури і т.д.);

- їх різновиди, форми прояву (наприклад, спорт для всіх і спорт вищих досягнень, а також спортивній і олімпійський рух стосовно спорту, фізична рекреація і лікувальна фізкультура - стосовно фізкультурної діяльності тощо).

Інституціалізація спорту як соціального інституту перш за все пов'язана з інституціалізацією самої науки про спорт. Соціологія спорту як самостійна область наукових досліджень і знання почала формуватися у США на початку 60-х років XX ст. Слід зазначити, що до цього часу соціологічні дослідження спорту не мали системного, організованого характеру. Завдання, цілі і предмет соціології спорту як науки не були сформульовані. Разом із тим перші згадки про спорт у соціальному контексті, постановка соціальних проблем, пов'язаних із його дослідженням, можна знайти у соціологічних роботах вже другої половини XIX ст.

У '60-х-70-х роках XX століття соціологія спорту набула на заході найбільшого розквіту, та й в Радянському Союзі у цей час теж було певне пожвавлення у дослідженнях проблем спорту' [8, с. 12]. З одного боку, розвиток цієї науки є наслідком розвитку соціології загалом, частиною закономірного процесу, у результаті якого з'явилися прикладні методи соціології, пов'язані з дослідженнями у різних областях суспільного життя: політиці, культурі, релігії, мистецтві, дозвіллі та ін. З іншого боку, поява соціології спорту як самостійної дисципліни -- результат глибокого вивчення соціального аспекту фізичної активності особистості.

X.Єдвардс також звертає увагу 'на можливість застосування у дослідженнях спорту систематичних соціологічних теорій, оскільки, на його думку, існує зв'язок із соціологією спорту і цими концепціями. Він вказує на можливість застосування у соціологічних дослідженнях спорту функціонального аналізу Т. Парсонса, розглядаючи спорт як частину суспільних підсистем' [9, с. 16].

X. Едвардс пропонує як фактор визначення функціонального значення спорту вважати рольові обов'язки учасників, тренерів, адміністраторів, підприємців, а також винагороду. Розглядаючи спорт переважно як соціальну систему і ситуацію, X. Едвардс звертає увагу на соціальні конфлікти, які розглядаються ним як предмет соціологічного дослідження, у якому спорт постає як соціальне явище [9].

Помітне місце у соціології спорту займає категорія 'фізична активність'. Д. Кеньон визначає фізичну активність 'як катарсис, що характеризується вивільненням напруги, яка накопичилася у результаті роздратованості. Фізична активність у цьому сенсі визначається як фізичний досвід, що при певному ризику надає елемент гострого відчуття (швидкість, швидка змінна напруги, небезпечна ситуація) '.

У сучасній соціології спорт переважно розглядається саме як соціальна система зі складною структурою, що включає індивідів, взаємодіючих між собою відповідно до існуючих переконань, стандартів і засобів комунікації.

Соціальними системами можуть бути і дві команди, що змагаються, і батько з сином, що займаються футболом, і інструктор з гольфу, що дає уроки тощо. У спорті як суспільному явищі виділяється предметна область соціології спорту до якої відносять три відносно самостійні об'єкти: соматична (фізична) культура - природне тіло людини, що залучене у процес соціалізації і 'окультурення'; фізкультурна діяльність - певні форми рухової активності людини; особливий різновид змагань ('спортивні змагання'), підготовку до них, а також пов'язані з ними соціальні відносини, інститути, норми поведінки тощо.

Провідні соціологічні теорії спорту описують функціональну структуру чи процес становлення спорту як суспільного явища та соціального інституту. Спорт як суспільне явище виконує різні функції, у тому числі і соціальні. Сучасний спорт оформився та функціонує як економічний, політичний, моральний тощо інститут, але нас цікавить саме його соціальна складова, яку ми не можемо розглядати у розриві з його іншими формами прояву як суспільного явища.

Спорт до кінця 20-х рр. XX століття остаточно набув рис соціального інституту, поступово оформився у самостійну галузь соціального життя і на сьогодні він є особливим соціальним інститутом і відповідає усім вимогам інституціалізації:

1)виконує чітко визначені соціальні функції (функція соціалізації; соціоемоційна; політична; оздоровча; виховна; соціальної мобільності тощо);

має розвинену інфраструктуру та матеріальну базу (стадіони, спортивні зали, клуби, оздоровчі, центри і т.д.);

веде активну підготовку професійних кадрів (училища олімпійського резерву, коледжі, інститути, академії фізичної культури).

Сучасний інститут спорту не є однорідним, його різні форми прояву знаходяться на різних етапах інституціалізації.

По-перше, професійний спорт завжди існував як засіб отримання коштів, відповідно з високим рівнем комерціалізації;

По-друге, основною вимогою до сучасної Олімпіади стала змагальна видовищність, і як наслідок - увага глядачів;

По-третє, за таких обставин, професійний спорт не міг не використати фінансовий потенціал Олімпіади.

Таким чином відбулося взаємне проникнення двох інституційний форм спорту. Вони лише виникали окремо, а на сьогодні постають як єдине явище.

Деякі аспекти структури спорту як соціального інституту вже розглядалися. Так, М.Я. Сараф виділяє 'олімпійський, професійний, аматорський спорт та спорт для всіх'. Н.Р. Єрмак говорить про 'народний (масовий) спорт, спорт вищих досягнень, олімпійський та комерційний спорт'. В.І. Столяров звертає увагу на таких формах прояву спорту: 'спорт для всіх, спорт вищих досягнень, спортивний та олімпійський рух, фізичну рекреацію та лікувальну фізкультуру'. Л.П. Матвєєв робить диференціацію на 'загальнодоступний (масовий) спорт та спорт вищих досягнень'. Перший він розподіляє на 'базовий (головним чином 'шкільний') спорт, фізкультурно-кондиційний ('спорт для всіх'), професійно-прикладний, рекреативний і реабілітаційний спорт'. Другий - на 'професійний, спорт супердосягнень та комерційний'.

Особливу увагу вивченню саме олімпійського та комерційного спорту приділяли: Л. Артьолі, М.М. Візітей, СІ. Гуськов, В. Дауме, Р.М. Кисельов, М.І. Пономарьов, Ю.К. Фомін.

Але для нас визначальним у виділені рівнів є не кількість учасників чи професійний рівень спортсменів або рівень їхніх досягнень, а як ми вже підкреслювали, ступінь інституціалізації.

Процес інституціалізації має кілька етапів. 'Першою необхідною умовою появи інституту є відповідна соціальна потреба. Інститути покликані організовувати спільну діяльність щодо задоволення тих чи інших соціальних потреб, тобто виникнення певних суспільних потреб, які притаманні саме цьому інституту і є першим необхідним етапом інституціалізації'[30].

Як соціальний інститут спорт виникає лише в умовах достатньо високого розвитку продуктивних сил, коли в межах способу життя суспільства відокремлюється особлива його сфера дозвілля (вільний час).

Так, інститут спорту не просто задовольняє потребу у фізичній та руховій діяльності людини у вигляді фізичних вправ та змагань, а діє починаючи з підготовки до виконання своїх соціальних ролей, фактору соціалізації особистості та закінчуючи утвердженням імені власної держави на світовій спортивній арені. Соціальні інститути мають надіндивідуальний характер із притаманними тільки їм системними якостями. Перш за все, це система цінностей, норм, ідеалів, обмежень, а також зразків поведінки. Сама по собі наявність цих елементів не забезпечить функціонування інституту, тому необхідно, щоб вони стали сутнісною характеристикою особистості, були засвоєні нею у процесі соціалізації й втілилися у формі соціальних ролей та статусів [130]. Це і є другим важливим етапом інституціалізації.

Головним моментом інституціалізації є саме організаційне оформлення. Зовні соціальний інститут уявляється нами як сукупність осіб, установ, що наділені певними матеріальними засобами і виконують певні соціальні функції. Так, інститут спорту складається з певних груп осіб: тренерів, обслуговуючого персоналу, чиновників, які діють у рамках таких установ як федерації, спорткомітети та інші, які задля своєї діяльності мають певні матеріальні цінності (будинки, фінанси і т.д.).

До не інституційного спорту відносяться такі види, які ще недостатньо розвинені, але вже мають певне організаційне оформлення на рівні 'школи'. Учасники, які задіяні до занять цими видами спорту проводять змагання, хоча тільки аматорські, тобто участь у них певним чином винагороджується. Розвиток цих видів спорту не є пріоритетним на загальнодержавному рівні, а отже, тут задіяні менші кошти, що у свою чергу підтверджує менший вплив процесів комерціалізації та корумпованості. Це суттєво відображається на його сутності та функціях. Тут набувають меншої вартості функції політична та національної ідентифікації, але більшою мірою притаманна функція соціалізації.

На цьому рівні спорт теж є інститутом, хоча до кінця організаційно неоформленим. Тут функціонує своя система цінностей, норм та ідеалів. Їх специфіка полягає у тому, що вони ще не зіпсовані прагненням до великих грошей, не відбулася повна підміна занять спортом гонитвою за перемогою будь-якою ціною. Задіяні вже учасники прагнуть суспільного визнання своєї праці, тому певним чином організуються, відкривають школи, проводять підготовку кадрів, змагання, і борються за включення свого виду спорту до олімпійських видів. Першим кроком у цьому напрямку є створення федерації. У цьому випадку відбувається визнання своїх результатів на державному рівні, а далі вже на світовому. Аналізуючи сутність не інституційного спорту, можна підкреслити, що саме тут у чистому вигляді залишилося аматорство.

Проте на рівні спортивних досягнень не інституційний спорт, так само як інституційний, є систематичним, але не стає способом заробітку, що є його головною ознакою. Важко розвести інституційний та не інституційний спорт тому, що він став соціальним інститутом, організованою формою соціальної діяльності. Тільки перший - з метою приносити прибутки, а другий - з метою фізичного розвитку. Іншими словами, ми говоримо про два рівні спорту як соціального інституту, що різняться за їх функціональним призначенням, а не за формою прояву. Саме форма прояву спорту як інституту і вносить плутанину у розуміння його соціальної суті. Винагорода в обох із них присутня і немов би не дає можливості їх розпізнати. Проте й вона має різне соціальне призначення: комерціалізоване та гуманістичне. У першому випадку комерційна винагорода є визнанням з боку тих, кому спорт приносить прибуток, у другому - є суспільним визнанням.

Інституційний (професійний) спорт, що існував у всі часи і ніколи не приховував своєї комерційної суті, частіше за все, виступав у відповідних видовищних формах: цирки, атракціони, трюки. У будь-якому місті будь-якої країни могли проводитися 'світові першості' або 'світові чемпіонати' з різних видів боротьби або з боксу. Це інколи дійсно захоплюючі, інколи безталанні, але завжди яскраві, святкові змагання немало зробили для пропаганди і поширення спорту.

Сучасний інституційний спорт суттєво відрізняється від усіх історично передуючих йому форм, тому, що з розряду маргінальних явищ культури, зі сфери дрібної приватної ініціативи він перетворився у галузь сучасного масового виробництва, що створює продукцію широкого вжитку, що має визнану суспільну цінність і посідає чільне місце у системі суспільних інтересів. Тут інші відношення між спортсменом і клубом, між спортсменом і тренером, між самими спортсменами. Принцип 'чесної гри' втрачає своє основне значення, але не у тому сенсі, що його перестають визнавати, а навпаки, у формальному значенні й у змістовному плані, безумовно, поступається принципу 'перемога'. Професійний спорт вводить у свій арсенал і широко використовує прийоми забезпечення перемоги далеко не спортивного характеру.

Інституційний рівень інституту спорту має складну внутрішню структуру. Усі перелічені елементи цього рівня (олімпійський, професійний, професійно-комерційний) мають спільні риси відносно своєї організаційної оформленості, що і є вирішальним у визначенні їх інституційної сутності.

Відмінність між олімпійським та професійно-комерційним спортом саме у матеріальній винагороді: аматор заробляє на життя не за допомогою спорту і тренується тільки після роботи; професіонал - майже весь свій час присвячує тренуванням. Олімпійський чемпіон націлений на результат, його основна мета - самі змагання, моральне задоволення, престиж, підвищення своєї майстерності. Професійні ж спортсмени приймають участь у змаганнях, що заздалегідь оплачуються, їхня мета - заробіток, вони зорієнтовані на видовище.

У першому випадку це соціальне визнання результатів, оптимізація спортивного рейтингу держави та і свого теж, а у другому - це просто робота.

Усе XX ст. пройшло у протистоянні спорту професійного та аматорського. Саме через це склалася цікава ситуація навколо олімпійського спорту. Так, за всіма ознаками, ми маємо вважати його інституційним, а фактично він декларується як аматорський, який належить до не інституційного. Це почалося ще за часів барона П'єра де Кубертена, коли він та його однодумці вирішили створити іншу систему у спорті. Цією системою стали Олімпійські ігри, головною умовою була участь тільки непрофесійних спортсменів, тобто аматорів, а метою надання публіці можливості спостерігати виключно спортивне видовище, під час якого спортсмени задовольняли своє бажання змагатися без тиску господаря, антрепризи чи чемпіонату, тобто без комерційного розрахунку.

Сучасний олімпійський спорт має небагато спільного з тим, який започаткував П. Кубертен. Уже немає тих людей, які беруть участь у змаганнях тільки через внутрішню потребу, тренуються після роботи і змагаються у вихідні дні.

Сучасний професійний та олімпійський спорт і все те, що ми вважаємо інституційним спортом, характеризується:

професіоналізмом спортсменів, аматорами їх можна назвати лише умовно, за традицією;

комерціалізацією;

глобальністю, охопленням величезної аудиторії, великої кількості спортсменів, гострою конкуренцією;

державним захистом і політизацією;

високими досягненнями.

У чому ж виражається професіоналізм сучасного спорту? Усі спортсмени, яких ми бачимо на Олімпійських Іграх, є професіоналами, які все ще називають себе 'аматорами'. Інколи в анкетах вони пишуть: студент, солдат, учитель, тренер. Умова допускати до змагань тільки аматорів вже застаріла й залишилась лише на папері. Олімпійський спорт став настільки високорозвиненим і вимоги до його учасників настільки високими, що досягти успіху у змаганнях можна лише тренуванням із року в рік кожної дня.

З цього випливає, що колишній аматорський спорт поступово перетворився на професійний, комерційний (від якого з самого початку намагався відійти). Вже навіть керівники цієї нової модифікації аматорського олімпійського спорту не вважають можливим далі називати себе 'аматорами'. Це наводить на думку про те, що олімпійський та професійний спорт слід однозначно віднести до інституційного, бо вони мають багато спільного. Чітка межа між спортсменом-олімпійцем та професіоналом поступового розмивається. На підтвердження цього можна навести приклад щодо розповсюдження такого явища, коли спортсмен одночасно є членом олімпійської збірної, виступає за професійний клуб і, інколи, бере участь у справжніх аматорських змаганнях. Стає незрозумілим, до якої категорії його віднести. Відповідь є такою: поділ на інституційний (професійний, псевдоаматорський), не інституційний (аматорський) стосується саме структури інституту спорту, а не конкретних спортсменів. Спортсмен може переходити з одного рівня на інший, якщо йому дозволяють.

Таким чином, аналіз інституційної структури сучасного спорту показав, що вона складається з трьох основних компонентів, які розрізняються за показником рівня інституціалізації. На цій підставі можна казати про наявність трьох провідних форм організації та реалізації спортивної діяльності, а саме: інституційний, не інституційний і позаінституційний спорт, де визначальним є ступінь інституціалізації, а не часткові показники, на кількості учасників, чи професійний рівень спортсменів, чи рівень спортивних досягнень тощо.

1.2 Функції спорту як соціального інституту

професійний спортсмен соціальний праця

Досліджуючи спорт як соціальний інститут, на мій погляд, слід звернути увагу на його функції, що дозволить повніше розкрити і його соціальну сутність. Кожен інститут виконує свою, притаманну йому соціальну функцію. Сукупність цих соціальних функцій складається у загальні соціальні функції соціальних інститутів як певних видів соціальної системи. Ці функції є досить різноманітними. Соціологи різних шкіл намагалися їх систематизувати та представити у вигляді впорядкованої системи. Найбільш повну класифікацію здійснила 'інституціональна школа'.

Діячі «інституціональної школи» виділяють 'три основні функції соціальних інститутів:

Відтворення членів суспільства. Головним інститутом, що виконує цю функцію, є сім'я, але до неї належать й інші соціальні інститути (наприклад держава);

Соціалізація - передача індивідами встановлених у даному суспільстві зразків поведінки і способів діяльності (інститути сім'ї, освіти, релігії і ін) ;

Виробництво і розподіл. Забезпечується економічно-соціальними інститутами управління і контролю - органи влади. Функції управління і контролю здійснюються через систему соціальних норм і настанов, що реалізуються через відповідні типи поведінки: моральні і правові норми, звичаї, адміністративні рішення і т.д. Соціальні інститути керують поведінкою через систему винагород та санкцій' [3].

Спорту як соціальному інституту притаманні як соціальні, так і загальнокультурні функції. Вони тісно взаємопов'язані, переплітаються одна з одною, їх розподіл носить умовний, пошуковий характер. До перших слід віднести розвиток фізичних здібностей, задоволення соціальних та естетичних потреб у руховій активності й оптимізація на цій основі фізичного стану, тобто стану здоров'я, фізичного розвитку, удосконалення тіла. У спорті як соціальному явищі неважко виділити окремі соціальні функції, наприклад, ігрову, дозвільну, соціалізації, політичну, і неважко вписати спорт у структуру більш загального соціального цілого (культури, соціальної організації).

Відомий радянський психолог Б.Г. Ананьєв, класифікуючи форми діяльності особистості, виділяв гру поряд із пізнавальною, трудовою та суспільною.

Всі ці види людської діяльності виконують важливі функції у філогенезі. Саме у грі, підкреслював Б.Г. Ананьєв, дитина набуває знання і освоює навички майбутньої 'дорослої поведінки' [1, с. 58]. Інший відомий психолог Д.Б. Ельконін підкреслював, що 'основна функція гри - підготовка до майбутньої діяльності'.

Гра дорослих, зберігаючи у згорнутому вигляді її розвиваючі функції, набуває і інше не менш важливе значення для повноцінного розвитку особистості. У багатьох видах спортивних ігор (особливо командних) моделюються реальні життєві ситуації взаємодії, співробітництва і суперництва, відповідальності і самодисципліни тощо. Питання, звичайно, у тому, який моральний та ідейний зміст тієї чи іншої гри і якими мотивами керуються її учасники. У даному випадку ми мали на увазі не соціологічні, а соціально-психологічні аспекти вивчення спорту, до речі, яким приділяється велика увага. Це можна пояснити тим, що в емпіричній соціології різниця між соціологічними і соціально-психологічними підходами часто відсутня, а в деяких соціологічних дослідженнях психологічні відносини інколи виступають у ролі пояснення соціальних відносин. Але, між іншим, все якраз навпаки: саме соціальні відносини визначають загальну направленість соціально-психологічних відносин.

Тепер від основних функцій спорту як соціального інституту перейдемо та розглянемо загальні функції спорту:

Соціоемоційна - збереження соціально-психологічної стабільності (контроль над напруженням і конфліктами у людині за допомогою катарсису та естетики);

Культурна - існування 'спорту як ритуалу', як символу збереження культурних і соціальних надбань, як джерела підтвердження цих зв'язків суспільної структури і культурних поглядів, які підтримують ці надбання.

Соціалізація - гармонійне об'єднання людей з колективом та їх ідентифікація з ним, механізм розвитку почуття спільності з колективом, членами спортивної групи, місцевої або національної команди або численних спортивних організацій.

Інтеграція - включення індивіда у систему поглядів і поведінки.

Політична - створення почуття ідентифікації та національного престижу, засіб для визнання або невизнання інших націй.

Соціальної мобільності - підвищення соціального престижу завдяки спортивним досягненням, наявності матеріальної винагороди.

Освітня - формування знань, рухових вмінь та навичок.

Виховна - створює можливості для виховання волі, чесності, мужності, працьовитості, розвиває гуманістичні переконання, почуття поваги до суперника, формує соціальну активність (капітан команди, вчитель із фізкультури, старший у групі, суддя зі спорту).

Оздоровча - сприяє профілактиці захворювань, лікувальна фізкультура використовується у реабілітації хворих, фізкультурно-оздоровча робота з інвалідами.

Нормативна - соціальні та моральні норми діяльності спортсмена.

Управлінська - управління розвитком самого спорту, а також процесами тренування та змагань.

Престижна - прагнення до самоствердження за допомогою спорту.

Культурна - спорт є невід'ємною частиною культури, одним із засобів розвитку активності особистості.

Спілкування - спорт створює можливості для розвитку індивідуальних здібностей людини, прагнення до самоствердження за допомогою спорту.

Обміну - предметом обміну можуть бути знання, досягнення в галузі методики і техніки спорту, організації спортивної роботи.

Індивідуалізуюча - зміст тих відносин, у які вступають спортсмени з суспільством і його інститутами, з тренерами, організаторами, іншими спортсменами, аматорами спорту.

Евристична - стимулює творчі можливості, розвиває ситуацію, що призводить до самостійності думок та поведінки.

Захисно компенсаторна - направлена на зниження та ліквідацію нестачі рухів.

Творча - демонстрація і співставлення спортивних результатів, конкретизоване вираження діяльності системи тренувань, здійснюється демонстрація технічних засобів спорту і стверджується суспільний престиж особистості і групи.

Змагальна - особистість отримує можливість самовираження, самоствердження, самодіяльності та вільної діяльності; - набуває можливість діяти в інших обставинах, не передбачених стереотипом спортивної діяльності.

Відпочинку - застосування спортивних вправ помірної інтенсивності з метою організації і здійснення фізичних вправ у вільний час.

Гедоністична - отримання задоволення від самих спортивних занять - суспільне визнання результатів спортивної діяльності; - відчуття 'м'язової радості'; задоволення, яке отримують спортивні болільники.

Рекреативно-розважальна - використовується тут як засіб розваги та відпочинку, втамування 'емоційного' голоду.

Катарсистична - такий вплив на людину, який допомагає зберегти і відновити його психічну рівновагу, змінити психічний стан, відволікти від неприємних ситуацій

У цьому переліку вказуються основні функції спорту в суспільстві, існують ще багато функцій, які взаємодоповнюють одна одну. За спільними ознаками усі вищезазначені функції можна об'єднати у наступні групи:

Загальний розвиток і підтримання організму всіх людей незалежно від віку, статі, стану здоров'я, ступеню фізичного розвитку (формування і розвитку фізичних якостей і здібностей, удосконалення рухових навичок, зміцнення здоров'я, зниження процесів еволюції і т.д.);

Фізична підготовка людей до трудової діяльності, мобілізаційна функція спорту, професійно-прикладна фізична підготовка);

Задоволення потреби людей у активному відпочинку, дозвіллі, раціональному використані вільного часу (позбавлення від шкідливих звичок, формування здорового образу життя);

Розвиток вольових фізичних здібностей і рухових можливостей людини від оптимального до максимального рівня;

Економічна важливість спорту визначається зниженням рівня захворюваності та травматизму, підвищенням їх працездатності, довголіттям.

Частіше за все 'спорт позитивно оцінюється з точки зору ідеалів і цінностей, підкреслюється його важлива роль в збереженні і зміцненні здоров'я, фізичної досконалості, формуванні особистості, розвитку здібностей, талантів і вмінь. Він впливає на національні відносини, ділове життя, суспільний стан, формує моду, стиль життя людей' [2, С. 42]. У підтвердження цих слів можна навести приклад: уболівальники на стадіоні об'єднуються в єдиному пориві за свою команду, незалежно від соціального статусу, расової і релігійної приналежності. Через це важко заперечити такий факт, що спорт має могутній вплив на людей, а цей вплив, залежно від того, як він організований, може бути соціалізуючим, або ж виконувати маніпулятивну роль.

Більшість людей, які пройшли 'школу спорту', впевнені, що він допоміг їм виховати віру у свої сили і можливості, а також вміння ними користуватися. Спорт вчить йти на жертви заради досягнення цілі. Уроки, засвоєні юними спортсменами на спортивному полі, потім, як правило, допомагають надалі у житті. Багато хто з спортсменів стверджує, що саме спорт зробив із них особистості. Ефективність соціалізації через спортивну діяльність залежить від того, наскільки цінності спорту збігаються із цінностями суспільства і особистості. Якщо це не відбувається, то ми зустрічаємося з такими негативними явищами сучасного спорту, які серйозно вплинули на його цінності: гонитва за медалями і рекордами та перемога будь-якою ціною, допінг, рання соціалізація, жорстокість, насилля і т.д. Дуже часто постає питання: 'А чи гуманний сучасний, комерціалізований спорт взагалі, чи можемо ми щось зробити для збереження спорту як спорту, як засобу для досягнення благородних цілей розвитку особистості?'. На нашу думку, зробити це буде дуже важко, тому що спорт, як процес підготовки до змагальної діяльності і сам процес змагальної діяльності виходить за межі власне спортивного змагання через його комерціалізацію.

Остання перетворює спорт високих досягнень на різновид економічної конкуренції. У такому разі завдання реалізації гуманістичного потенціалу спорту відходить на задній план. Як наслідок - сучасний тип суспільства, що використовує спорт саме у таких цілях, часто коригуючи природний потяг спортсменів до фізичної досконалості його у напрямку комерційного 'успіху'.

І все ж, навіть за таких умов, важко заперечити факт соціалізації у спорті і через спорт. У цьому саме і виявляється сутність спорту як агенту соціалізації і як особливого соціального інституту. З огляду на вищезазначене може здатися, що, аналізуючи спорт як соціальний інститут, зовсім не важливо, які саме цінності, норми, установки, зразки поведінки засвоює індивід у процесі соціалізації через даний інститут. Проте це не так, бо вищезгадана трансформація соціалізуючої функції спорту дає підстави для ствердження про те, що спорт, як агент соціалізації, перетворюється на агента впливу, посередника між тими, хто заробляє на спорті і спортсменами, які, не усвідомлюючи це, стають специфічною робочою силою. У комерціалізованому спорті дуже важко розмежувати вказані дві зовсім протилежні функції, бо кожна з них живиться іншою.

Кожен юний спортсмен, потрапляючи у спортивну секцію чи школу, опиняється у новій соціальній сфері: тренери, судді, спортивний колектив. Це нові агенти соціалізації, конкретні люди, що відповідають за виховання і освіту, засвоєння культурних норм і зразків поведінки. Вони забезпечують його ефективне входження у нову соціальну роль. Одночасно відбувається селекція, відбір найбільш обдарованих, що зможуть у майбутньому принести надприбутки.

Досліджуючи соціалізацію у спорті, нас мають цікавити шляхи залучення до занять спортом, але водночас, ми не можемо не звернути увагу на те, що, наприклад, спортивна реклама, яка формує образ успіху у спорті, теж є засобом залучення, відсіву, і, таким чином, структурування молоді на тих, хто може і тих, хто не може 'досягти успіху' у спорті, а через нього і в житті.

Основними способами заняття спортом є 'первинна' та 'вторинна' участь. Вказуючи на таку класифікацію, дослідники не звертають уваги на те, що дані рівні є теж способом, структурування, групування людей уже в межах самого спорту. Первинною називається безпосередня фізична участь у спортивних змаганнях і підготовка до них.

Первинна участь може бути як прямою так і побічною. Пряма первинна участь полягає у безпосередній затраті фізичної енергії, направленої на досягнення певного спортивного результату. Головною фігурою первинної прямої участі є спортсмен. Побічна первинна участь не пов'язана безпосередньо з участю у спортивних змаганнях. До неї залучені тренери, спортивні керівники, теле - та радіо коментатори.

Вторинна участь є категорією, що включає в себе усі форми участі у спорті, що не є первинними. 'Пряма вторинна участь - це участь у діяльності або контролі за діяльністю, що має відношення до спорту (володіння та адміністративне управління професійними клубами, розповідь про спортивні події зі сторінок газет та журналів і т.д.). Побічна вторинна участь у спортивній діяльності - це споживання подій, інформації і предметів, що відносяться до сфери спорту. Основною фігурою вторинної участі є вболівальник'. Для кожної людини особливо важлива первинна соціалізація, коли закладаються основні психофізичні і моральні якості особистості. У первинній соціалізації спортсмена поряд із сім'єю і школою задіяний соціальний інститут спорту. Серед агентів первинної соціалізації далеко не всі відіграють однакову роль і мають рівний статус. У процесі соціалізації дитини головна роль належить батькам, а юного спортсмена - також і тренерові. Однолітки займають разом із ним однакову позицію у цьому процесі. Можна навіть сказати, що тренери і батьки діють з одного боку, а однолітки - з іншого впливають на процес соціалізації особистості спортсмена. Тобто, вони діють навіть у протилежних напрямках, бо однолітки можуть схвально поставитися до поведінки, яка викликала б негативну оцінку і батьків, і тренерів.

Цікава є ситуація, яка виникає у стосунках між батьками і тренерами. Якщо вважати спорт інститутом соціалізації, то тренер підсилює позицію батьків у формуванні базисних цінностей, а також регулює поведінку, орієнтуючи юного спортсмена на спортивний стиль життя, досягнення результатів - як засіб досягнення фізичної досконалості. Якщо розглядати спорт як агент впливу, то батьки і тренери немовби міняються місцями (вже тренер виконує провідну роль, а батьки підсилюють його позицію як 'тренера по досягненню успіху' через набуття фізичної досконалості і навіть усупереч цьому). Проте, тут можуть бути і варіації, що залежать від соціального стану сім'ї, з якої походить спортсмен.

Термін 'вторинна соціалізація' охоплює ті соціальні ролі, які є другорядними у процесі впливу, мають менш важливий вплив на людину. У сфері спорту агентами вторинної соціалізації можуть бути керівники спортивного клубу, судді. Контакти спортсмена з такими агентами відбувають не так часто, а їх вплив є менш глибоким, ніж у первинних агентів.

'Первинна соціалізація спортсмена' - це сфера міжособистісних відносин (наприклад, спортсмен - тренер), вторинна соціалізація - сфера соціальних відносин (наприклад, спортсмен - федерація відповідного виду спорту). Кожен агент первинної соціалізації виконує безліч функцій (наприклад, тренер - адміністратор, вихователь, вчитель), а вторинної -одну, дві' [3].

Кількість та ефективність ролей, які люди можуть мати у спортивній діяльності, повинні бути такими, щоб не зменшувати значення спорту у житті тих, хто ним зацікавлений.

Щоб виконувати ту чи іншу спортивну роль, у людини повинно бути до цього прагнення, яке потім трансформується у конкретний тип поведінки з певним рівнем мобілізації психічної та фізичної енергії. На прийняття рішення займатися спортом, як вважає Х.Л. Ніксон, 'впливають, як мінімум, три фактори: соціально-економічний статус батьків, престиж та вплив агентів соціалізації, ідеальний образ своїх можливих досягнень. Люди, чиї заняття спортом визначаються цими мотивами, будуть активно виконувати свої спортивні ролі доти, поки їх дійсні успіхи у спорті дають їм реальну надію на втілення у життя ідеального образу своїх майбутніх досягнень'.

Здається очевидним, що одних тільки соціальних, культурних факторів середовища недостатньо для повного пояснення соціалізації у спорті. Г. Кеньон і Б. Макферсон важливу роль у цьому поясненні надають і фізичним якостям людини. Проте ми хотіли б звернути увагу на той вплив, який справляє залучення людини до спортивної діяльності, та на такі фактори, як соціальне походження індивіда, агента соціалізації, ідеальний образ своїх майбутніх успіхів у спорті. Інакше кажучи, важливо уточнити, які ж фактори соціологічного характеру спонукають людину займатися спортом.

На більш загальному концептуальному рівні головна ідея концепції Г. Кеньона і Б. Макферсона полягає в тому, що 'заняття спортом найбільш вірогідні за таких умов:

людина здатна на певні затрати, жертви, для отримання від занять у майбутньому матеріальних, соціальних та психологічних цінностей;

заняття спортом дають певне задоволення;

3)якість і кількість спортивних засобів є достатньою і задовольняє молодь'.

Соціальний інститут спорту має чітко визначені соціальні функції, певним чином структурує та організовує діяльність, яка в силу її функціональної корисності для суспільства підтримується державою, отримує з її боку матеріальне забезпечення, передбачає відповідну підготовку кадрів і, головне, у відповідь на суспільну та державну підтримку відповідає певним вимогам.

Таким чином, інститут спорту не виконує ізольовано тільки одну функцію: він забезпечує безліч соціальних взаємодій. Визначення його сутності повинно бути багатомірним, тому що воно об'єднує у систему цілий ряд функцій. Однією з таких функцій є політична.

На наше переконання, спорт завжди був, є, і залишиться відображенням розвитку культури і суспільства. Звільнити його від впливу політики і комерціалізації зараз просто неможливо.

Політичні діячі використовують спорт для створення і збереження за допомогою засобів масової інформації свого 'іміджу', як мужньої особистості, що здатна перенести фізичні навантаження. За допомогою спорту формується політична свідомість глядацької аудиторії. Ця тенденція набуває все більшої і більшої сили, тому інститут спорту сьогодні займає значну позицію у арсеналі засобів політичної освіти та соціалізації. Підсумовуючи, можемо наголосити на тому, що використання політичної функції спорту відбувається на декількох рівнях: по-перше, для створення позитивного і виграшного образу політичного діяча; по-друге, для підсилення почуття національної гідності та самосвідомості.

Спортивне змагання є ідеальним місцем для пропаганди і реклами різних політичних програм серед соціальних груп із різними політичними поглядами та інтересами. Подібні акції є вигідними для обох сторін: для одних це потужний політичний ефект, що сприяє створенню респектабельного 'іміджу', за допомогою якого вони вирішують свої політичні цілі; для інших, а саме, організаторів - це економічні переваги.

У такому випадку значна увага приділяється глядачам, які є потенційними виборцями того чи іншого кандидата. Вирішальну роль у створенні 'іміджу' відіграють засоби масової інформації, які намагаються знайти та виділити факти з спортивного минулого кандидата. Не викликає ніяких сумнівів те, що ігнорування спорту у своєму позиціонуванні аж ніяк не додасть голосів. Однак подібна ситуація є небезпечною, бо у виборців може скластися враження, що і політика є такою самою грою.

Вдале використання спорту і відомих спортсменів як об'єктів всенародної любові повертається великими дивідендами. У гострій боротьбі за владу спортсменів використовують не менше, ніж діячів культури, науки, шоу-бізнесу.

На сьогодні цей вплив відбувається на таких рівнях:

безпосереднє входження у велику політику спортивної еліти;

керівництво НОКами (Національний олімпійський комітет), міжнародними і національними спортивними федераціями президентами, прем'єрами, міністрами;

-широке використання спортивного важеля у виборчих кампаніях через засоби масової інформації. Спорт на сьогодні - важливий елемент політики і дуже надійний та ефективний інструмент ідеології, частина національної культури й духовного розвитку громадян країни, і, при цьому, він виконує важливі соціальні функції, виступає як суттєва противага різним соціально небезпечним явищам. Окрім зазначеного вище (вивільнення напруги, легітимізації агресивності), інститут спорту має серйозний вплив на профілактику адиктивної та девіантної поведінки. Він є пріоритетним напрямком соціальної політики держави. Саме взаємодія цих інститутів на рівні соціальної політики є вигідною для обох із них.

1.3 Стан спорту, як соціального інституту в Україні на сучасному етапі

За роки незалежності в нашій державі спорт набрав оберти, йде його постійний розвиток та вдосконалення. Багато видів спорту стали популярними та й взагалі спорт набув масовості. Існують певні критерії до розуміння спорту як інстиуцінальної структури, також за ними визначається і рівень цієї ж інстітуціональності. Спорт має самостійне загальнокультурне, педагогічне, естетичне та інші значення. Це особливо стосується “великого спорту”. Крім того, ряд видів спорту взагалі не є дійовим засобом фізичного виховання, або має до нього лише опосередковане відношення (наприклад, шахи). З іншого боку, фізичне виховання не може обмежуватись лише спортом, і він не може розглядатись як універсальний засіб фізичного виховання, тому що ставить підвищені, часто граничні вимоги до функціональних можливостей організму людей, їх віку, стану здоров'я і рівня підготовленості. Спорт може розглядатися як система результатів фізичної культури, оскільки цей термін позначає прагнення до фізичних досягнень на основі норм і правил, тренувань і змагань. Термін 'спорт' уживається стосовно до різних областей залежно від того, яку мету ставить перед собою, що займається або хто бере участь у тих або інших спортивних заняттях. Це дитячий і юнацький спорт, масовий спорт (спортивні заняття під час відпочинку, у вільний від навчання час), а також спорт високих досягнень аматорський і професійний (юніори й дорослі спортсмени). Загострення конкуренції на міжнародній спортивній арені зробило спорт однією з активних сфер людської діяльності.

Інститут спорту можна розглядати спираючись на такі ознаки. Наші спортсмени приймають участь у міжнародних змаганнях (Першість Світу, Європи ),де наші спортсмени займають високі місця (наприклад збірна України з футболу у 2006 році ввійшла до списку 8 кращих команд світу, боксери- чемпіони світу, збірна команда України з тайландського боксу постійно посідає високі місця на командних змаганнях світового масштабу), створюються федерації окремих видів спорту, для оптимізації функціонування спорту, та ще - створення федерації якогось із видів спорту це перший крок до олімпіади, проводить національні кубки та чемпіонати, направленні як на те, щоб визначити кращих і відібрати у збірну країни для того щоб спортсмен захищав країну на міжнародній арені, по друге для присвоєння спортивних звань та визначенні спортсменів високої кваліфікації для резерву. На все це держава виділяє кошти і змагання проводяться на державному рівні. Створені різноманітні організації, які займаються вихованням та підготовкою спортсменів та майбутніх спортсменів. Наприклад - «Інтернати олімпійського резерву, спортивні училища, вузи, спортивні школи та інтернати». Спортивні школи збирають під своїми дахами всіх, що мріють про олімпійську славу, популярність і популярність, такий, наприклад, як у Павла Буре. Ну і, звичайно, тих, хто поки що не замислюється про серйозну спортивну кар'єру і відноситься до тренувань, як до хобі. Школи відрізняються один від одного місцеположенням і оснащенням, тренерським складом і академічними програмами. Але в одному вони схожі: випускники, як ніхто інший, можуть похвалитися відмінним здоров'ям, відмінною фізичною підготовкою і - якщо вже не складеться спортивна кар'єра - цікавим і корисним захопленням. Як правило, програма навчання в спортивних школах виглядає приблизно так: вранці заняття по загальноосвітніх предметах, після обіду -тренировки.

Звичайно особливу увагу в школі надається одному або (рідше) двом видам спорту. Це може бути теніс або футбол, хокей або бейсбол. А як факультатив пропонуються заняття в басейні або тренажерному залі. Школи часто влаштовують сумісні ігри, возять майбутніх чемпіонів подивитися на тренування професійних спортсменів, беруть участь в справжніх змаганнях і нерідко виграють. [43]. Навчання в них проходить на систематичній основі, а його вихованці у майбутньому становляться конкурентно спроможними на міжнародній арені. Аматорський спорт теж поширений. Серед молоді це - бокс, футбол, боротьба, тайський бокс та інші. Також багато спортивних клубів, недержавної форми власності, які створюють всі умови для тренування та підготовки хороших спортсменів. Багато й на міжнародній арені наших співвітчизників, які виступають, як спортсмени професіонали. Можна зробити висновок, що наші спортсмени мають високий рівень підготовки та майстерності, і що система та база підготовки спортсменів відповідає міжнародним стандартам. Проводиться багато турнірів, змагань. В Україні набагато частіше стали проводитись міжнародні змагання різних видів спорту. У 2012 році Україна отримала право на проведення чемпіонати Європи з футболу разом із Польщею, що є доказом того, що для нашої країни спорт є складовою частиною життя. Також держава приділяє увагу таким специфічному виду спорту як спорт інвалідів, наша параолімпійська збірна завжди займає високі місця на змаганнях різного рівня. Отже спираючись на усі нижче приведені речі можна зробити висновок, що спорт в Україні на сучасному етапі розвитку, має повню інституційну структуру, в ньому залучено багато суб'єктів та структур. Держава сприяє інтенсивному розвитку спорту, прикладом є те уряд схвалив Концепцію Державної програми розвитку фізичної культури і спорту в Україні на 2007-2011 роки - 7 червня 2006 року про це повідомив Міністр України у справах сім'ї, молоді і спорту Юрій Павленко після засідання Кабінету Міністрів України.

Обгрунтовувавши необхідність ухвалення Концепції, Міністр відзначив, що в 2005 році закінчився термін дії програми 'Фізичне виховання - здоров'я нації', яка хоча і зіграла значну роль в розвитку фізичної культури, втім не вирішила всіх існуючих проблемних питань. В Концепції висловлені основні проблеми, які стоять перед українським суспільством у сфері фізичної культури. Зокрема, всього лише 13 відсотків населення України займаються спортом, що приводить і до погіршення здоров'я українців, і ставить перед спортом вищих досягнень проблему підготовки резерву. В Концепції проаналізовани причини, які привели до такої ситуації і можливі шляхи рішення. Оптимальним варіантом Міністр назвав системне рішення задач шляхом поетапного зміцнення матеріально-технічного, кадрового і фінансового потенціалу, підтримки фізкультурно-спортивних організацій. Юрій Павленко підкреслив, що необхідно створити нормативно-правову базу, яка б регулювала розвиток фізичної культури і спорту, розробити комплекс заходів направлених на проведення фізкультурно-оздоровчої роботи у всіх учбових закладах, по місцю мешкання, роботи і в місцях масового відпочинку. Міністр наголосив на важливості розвитку дитячо-юнацького спорту, забезпечення розвитку всіх видів спорту, як олімпійських, так і параолімпійских, дефолімпійских, неолімпійських, спорту інвалідів і спорту ветеранів. Програма реалізовуватиметься в 2 етапи. Під час 1-го етапу (2007-2008 роки ) буде розроблена нормативно-правова база, затверджені регіональні програми, комплекс заходів. На другому етапі (2009-2011 роки ) безпосередньо здійснюватимуться заходи, визначені Програмою.

Міністр України у справах сім'ї, молоді і спорту Юрій Павленко виказав переконання, що реалізація Програми дозволить збільшити до 20% кількість людей, які займаються фізкультурою і спортом і створити ефективну систему підготовки резерву для українських команд. Також, за словами Міністра, під час реалізації Програми планується значно поліпшити інфраструктуру спортивних об'єктів і здійснити цілий ряд інших просувань у сфері фізичної культури і спорту[44]. Постійно динаміка подій дає змогу говорити, що наші спортсмени крокують вперед дуже швидко, а це заслуга всього Українського інституту спорту.

Як відомо соціальний інститут повинен виконувати три основні функції, це відтворення членів суспільства, соціалізація, виробництво і розподіл. Процес інституалізації має кілька етапів. Першою необхідною умовою появи інституту є відповідна соціальна потреба. Інститути покликані організовувати спільну діяльність щодо задоволення тих чи інших соціальних потреб, тобто виникнення певних суспільних потреб, які притаманні саме цьому інституту і є першим необхідним етапом інституалізації. Тож якщо розглядати спорт через призму цих основних функцій, то він повністю відповідає вимогам соціального інституту. Інститут спорту допомагає виконувати політику держави в багатьох сферах, наприклад в сфері охорони здоров'я, профілактики підліткової приступності то що. Спорт виконує багато соціальнозначуших функцій, кожна функція взаємодоповнює одне одну. Можна сказати, що спорт є своєрідним генератором соціальних відносин. Завдяки спорту вирішується дуже широкий спектр проблем та завдань, котрі стоять перед індивідами та суспільством в цілому. Спорт допомагає людині розвиватися духовно та морально. Спорт є багаторівневим інститутом зі великим спектром аспектів, тому соціальний інститут спорту є своєрідним полем для соціологічних досліджень, тому що у спорті є багато неосвітлених, важливих та цікавих феноменів. Спорт до кінця 20-х рр. XX століття остаточно набув рис соціального інституту, поступово оформився у самостійну галузь соціального життя і на сьогодні він є особливим соціальним інститутом і відповідає усім вимогам інституалізації. На сучасному етапі спорт в Україні можна сміливо вважати інституалізованою структурою, тому що всі вимоги та критерії визначення мають практичне використання в системі спорту нашої держави. При аналізуванні інформації з'ясувалося, що держава не в повному обсязі може вносити кошти на розвиток інституту спорту в Україні (наприклад федерація боксу - це державна організація, але матеріально та технічна база підготовки спортсменів дуже застаріла та давно не відновлювалася, та ще й стихійно в спортсменів почали відбирати приміщення для занять спортом), фінансування поступає з боку інших не державних структур, які забезпечують спортсменам оптимальні умови для занять спортом. Спорт на рівні з іншими інститутами потрібен для повноцінного соціального життя суспільства та держави. соціальних інститутів.

1.4 Професійний спорт як вид трудової діяльності

1.4.1 Поняття професійного спортсмена та професійного спорту

Визначення професійного спорту в рамках нашої теми розглядається як вид комерційної діяльності. Професійний спорт - це підприємницька діяльність, метою якої є задоволення інтересів професійних спортивних організацій, спортсменів, що вибрали спорт своєю професією.

У акмеологіі професіоналізм розглядається як діалектична єдність особового і діяльницького компонентів. Професіоналізм діяльності визначається як 'якісна характеристика суб'єкта діяльності, що відображає високу професійну кваліфікацію і компетентність, різноманітність ефективних професійних навиків і умінь, володіння сучасними алгоритмами і способами рішення професійних задач, що дозволяє здійснювати діяльність з високою продуктивністю'.

Під професіоналізмом особи розуміється 'якісна характеристика суб'єкта праці, що відображає високий рівень розвитку професійно важливих якостей, особово ділових якостей, акмеологічний інваріант професіоналізму, адекватний рівень домагань, мотиваційний рівень і ціннісні орієнтації, направлені на прогресивний розвиток фахівця'.

Професійний спорт - це здійснення на систематичній основі і тренувальної діяльності, змагання, для мети отримання спортивного результату і доходу. [19]. Таким чином професійний спортсмен- людина, для якої спорт є основним видом прибутку, його зайняття мають систематичний характер, він вступає у трудові відносини в рамках спорту та є об'єктом на ринку праці пов'язаному зі спортом. Ми розуміємо, що професійний спорт стає діяльністю економічною, але не завжди стає підприємництвом.

Людина, що займається професійним спортом (спортсмен-професіонал) - це суб'єкт, що здійснює підприємницьку діяльність. Проте насправді справа може йти і інакше. Скажімо, на практиці в командних видах спорту часто статус спортсмена визначається як статус найманого працівника. В інших випадках статус спортсмена-професіонала можна охарактеризувати як міжгалузевий (трудовий і цивільно-правовий). Тому в більшості випадків у вітчизняній практиці особи, що безпосередньо займаються професійним спортом, не є суб'єктами підприємницької діяльності. Звідси можна вказати на відому суперечність між декларативним і фактичним (буквальним) визначенням професійного спорту. В першому значенні - це лише вид підприємницької діяльності, в другому - це відповідна економічна діяльність (як підприємницька, так і трудова), направлена на отримання доходу. Разом з цим, на нашу думку, є ще одне цікаве визначення професійного спорту. Професійний спорт - відносно відособлена сфера суспільних відносин. Цю сферу в найзагальнішому вигляді можна позначити як відому сукупність різних суспільних відносин приватного і публічного характеру, що виникають між суб'єктами у зв'язку з їх участю в професійній спортивній діяльності. Всі приведені вище визначення професійного спорту по-своєму зрозумілі і правильні, але торкаються вони більшою мірою змісту процесу. Далі ми постараємося розібратися, що ж таке професійний спорт формою.

«Професійний спорт - це підприємницька діяльність, метою якої є задоволення інтересів професійних спортивних організацій, спортсменів, що вибрали спорт своєю професією, і глядачів», є підстави затверджувати, що саме «задоволення інтересів» є ключовою фразою[25]. Отже, професійний спорт може відноситися до сфери послуг, оскільки саме дотримання відзначеного у визначенні триєдності інтересів можливе тільки при наданні певного роду послуг. А ці послуги повинні задовольняти одночасно інтереси трьох груп суб'єктів. Професіоналізація спорту- це неминучий об'єктивний процес, що сприяє підвищенню результативності, технічності, естетичності і видовищності спорту. Професійний спорт зобов'язує постійно піклуватись про удосконалення, про стабільність результатів, про конкурентоспроможність.

1.4.2 Ринок праці професійних спортсменів

Треба визначити насамперед, що таке ринок праці. Існує багато визначень ринку праці. В його структуру входить багато елементів, як соціальних, так і економічних. Тому різні вчені трактують ці явища посилаючись на ті погляди, які перш за все передбачає його наукова догматика. Але нас цікавить поняття ринку праці лише в рамках доктрини трактованої соціологією праці. Отже розглянемо кілька понять.

Ринок праці - сфера формування попиту і пропозиції на робочу силу. Ринок праці можливий тільки при умові. що робітник є власником своєї здібності до праці. Через ринок праці здійснюється продаж робочої сили на певний термін.

Ринок праці - система соціально-економічних відносин між власниками робочої сили, потребуючими в роботі по найму, і власниками засобів виробництва, що пред'явили попит на найману робочу силу, з приводу залучення робочої сили в суспільне виробництво, її функціонування і відтворювання, а також розподіли і перерозподіли. [16].

Праця -- це процес перетворення ресурсів природи в матеріальні інтелектуальні і духовні блага, здійснюваний і (або) керований людиною, або з примусу (адміністративному, економічному), або по внутрішній спонуці, або по тому чи іншому.

Трудова діяльність людей припускає їх організацію. Під організацією праці - встановлення зв'язків і відносин учасників виробництва, забезпечуючи досягнення його цілей на основі найбільш ефективного використовування колективної праці.

Праця грає величезну роль в розвитку людського суспільства і людини. За твердженням Ф. Енгельса, праця створила саму людину. Виняткове і багатобічне значення праці не скороминущий: воно обернуто не тільки в далеке минуле людства, його істинна природа і роль з особливою силою розкриваються при соціалізмі із звільненням праці від експлуатації і ще в більшому ступеню виявляться при комунізмі, коли праця стане першою життєвою потребою кожної людини. [22].

Праця є доцільною діяльністю людини по створенню матеріальних і духовних благ, необхідних для його життя. Природа дає для цього висхідний матеріал, який в процесі праці перетворюється на придатне для задоволення потреб людей. Для такого перетворення речовин природи людина створює і вживає знаряддя праці, визначає спосіб їх дії.

У конкретній трудовій діяльності виражається відношення людей до природи ступінь панування їх над силами природи. Необхідно розрізняти працю як творець матеріальних благ і суспільну форму праці.

У процесі виробництва люди з потреби вступають у визначені відносини не тільки з природою, але і один з одним. Відносини між людьми які складаються з приводу їх участі в суспільній праці, і є суспільною формою праці. Доцільна планомірна трудова діяльність людей припускає їх організацію. Під організацією праці в загальному вигляді розуміють встановлення раціональних зв'язків і відносин учасників виробництва, що забезпечують досягнення його цілей на основі найефективнішого використовування колективної праці. Причому ті зв'язки і відносини, які складаються між учасниками виробництва під впливом техніки і технології виражають собою технічну сторону організації праці. Ті зв'язки і відносини учасників виробництва, які обумовлені сумісною участю і суспільній праці, виражають соціальну сторону організації праці. Відносини між людьми в процесі праці або суспільне пристрій праці визначаються пануючими виробничим відносинами. Суспільна форма організації праці не існує зовні у відношенні людини до природи, певних технічних умов праці. Разом з тим і технічна організація праці випробовує на собі вирішальний вплив суспільних умов. Технічна організація праці і суспільна його форма в реальній дійсності тісно зв'язані і взаємообумовлені і представляють окремі сторони єдиного цілого. Лише в теоретичному аналізі їх можна виділити і розглядати порізно, враховуючи деяку специфіку їх самостійного розвитку.

Ринок праці є інструментом стихійного розподілу економічних ресурсів - робочої сили і засобів виробництва між різними сферами їх вживання, здійснюваного відповідно до волі споживача. [16].

Ринок праці як стійкий соціальний інститут - результат тривалого історичного процесу, в основі якого лежать безперервне кількісне зростання і ускладнення продуктивних сил. Для економіста Д. Рикардо і його часу найістотнішою проблемою ринку праці було визначення “природної ціни праці” (“природною ціною праці є та, яка необхідна, щоб робітники мали нагоду існувати і продовжувати свій рід без збільшення або зменшення їх числа”). “Природна ціна праці” по Рікардо, лежить в основі заробітної платні, рівень якої визначали два чинники - “ перший - пропозиція і попит на робочі руки; другий - ціна товару на які витрачається заробітна платня”. Найзначнішу роль в динаміці першого чинника грає рух капіталу і його склад.

Інший класик економічної думки, К. Маркс, уточнюючи рікардовске визначення вартості робочої сили використовував для цього ряд додаткових чинників: “витрати на розвиток робочої сили» і «природні відмінності між працею чоловічою і жіночим, працею дорослих робітників і підлітків.” Крім того, разом з економічними чинниками визначаючими “ціну робочої сили”, К. Маркс згадує і політичний фактор - “тиск капіталу, з одного боку, опір робітників з іншою”[22].

Таким чином тут виникає та відбувається стратифікація зайнятих, при якій одні групи опиняються в кращій позиції, ніж інші по цілому набору показників. Причому справа не зводиться до простого розділення працівника розумової і фізичної праці; розмежувальні лінії можуть протягуватися через всі соціально-професійні групи.

Ці ж автори пропонують інше стратифікационе розчленовування ринку праці -- на «ядро» (core) і «периферію» (реriphery), при якому головним критерієм виступають вже не умови праці і оплати, а стабільність зайнятості. До «ядра» відносяться постійні (штатні) працівники, зайняті на умовах тривалого або навіть довічного найму, мають повний робітник день і повний робочий тиждень. «Периферію» ж складають зайняті за короткостроковими договорами і без договорів, працюючі неповний час, без гарантій збереження місця в періоди економічного спаду. За допомогою периферійних груп наймачі і балансують загальна кількість зайнятих. Переливи ж робочої сили між сегментами обмежені.

Сучасні автори виділяють три різні розчленовування ринку праці:

1. Внутрішній і зовнішній ринки праці, що розрізняються за способами заповнення робочих місць (зсередини підприємства за адміністративними стандартами або ззовні -- по ринкових ставках).

2.Первинний і вторинний ринки праці, що розрізняються по ступеню привілейованих умов праці, рівню його оплати, престижності виконуваних робіт.

3. «Ядро» і «периферія» ринку праці, що розрізняється по характеру зайнятості (в першу чергу, її повноті, тривалості і стабільності).

У той же час, три вказаних типології досить складно переплітаються між собою. Так, в межах внутрішніх ринків праці можна знайти як первинні, так і вторинні сегменти. За рахунок зовнішнього ринку праці, наприклад, можуть заповнюватися як «ядерні», так і «периферійні» зони зайнятості будь-якого підприємства. А периферійні групи працівників часом здатні виторгувати собі кращі умови найму в порівнянні з постійно зайнятими. Хоча частіше перші все ж таки знаходяться в гірших ніж інші умовах і відносяться до вторинного ринку праці. [43].

Праця спортсменів продається на так званому «ринку зірок», який відрізняє крайня асиметрія в розподілі доходів: невелика частина працівників (спортсменів) заробляє дуже багато, у інших же заробітна платня невисока. Інша особливість цього ринку -- те, що невелике число найбільш талановитих працівників обслуговує практично весь ринок. Наприклад, річний оборот засобів в професійному англійському футболі складає приблизно 1 млрд. фунтів, а зайнятість (число професійних футболістів) -- всього 3500 чоловік. Високі доходи зірок спорту (при тому що користь від їх діяльності для суспільства неочевидна) пояснюються двома феноменами. Перший -- це недосконала змінюваність. [25]. Річ у тому, що зоряні спортсмени -- це обмежений ресурс, а менш талановитий спортсмен не може повністю замінити спортивну зірку. Чим менш замінимий спортсмен, тим вище привласнювана їм рента, оскільки попит на нього росте непропорційно його особовим характеристикам. Другий феномен полягає в тому, що колективна природа спортивного видовища створює ефект значної зовнішньої економії від масштабу при сумісному споживанні. Насолоджуватися змаганням можуть одночасно тисячі людей на стадіоні і мільйони біля телевізорів. Причому обслуговування додаткової глядацької аудиторії вимагає мінімальних додаткових витрат або зусиль з боку спортсмена. Послуги, що надаються на ринках праці зірок, відносяться до клубних, а не до чистих суспільних благ. З економічної точки зору суспільне благо -- це благо, використання або споживання якого приносить вигоду у вигляді більшої корисності або менших витрат більш ніж одній людині одночасно. Суспільні блага володіють двома основними властивостями. Перше -- неконкурентність, або неподільність суспільного блага: споживачі не конкурують між собою за його споживання, а збільшення числа споживачів не спричиняє за собою зниження корисності, що доставляється кожному з них. Друга їх властивість --невиключність, тобто практична неможливість обмежити доступ споживачів до таких благ. Це означає, що споживання блага не убуває при зростанні інтенсивності його використання. Прикладом чистого суспільного блага є національна оборона. Приватні блага -- повна протилежність чистим суспільним. Їм властиві конкурентність і невиключність.

Ну а між цими двома полюсами ми знайдемо змішані блага різного типа. Змішані блага можуть бути об'єктом купівлі-продажу (тобто бути платними). Виділяють два типу змішаних суспільних благ: перенавантажуванні, або переповнюванні, для яких властивість неконкурентності в споживанні виконується тільки до деякої межі, і що виключаються, для яких не виконується умова невиключності. Клубні блага, або, як їх ще називають, блага обмеженого доступу, якраз і належать до суспільних благ, що виключаються. Типові приклади клубних благ -- послуги спортивних клубів, пляжі, парки і т.п. Оскільки спортивні видовища відносяться до клубних благ, простежується деяка залежність між розміром споживаючої їх глядацької аудиторії і витратами виробництва. Зростання граничних витрат, обумовлених збільшенням обслуговуваної аудиторії, може бути викликаний внутрішнім джерелом втрат. [26]. Спортивна зірка не має можливості обслужити більше за деяке граничне число клієнтів -- із-за зростання вірогідності травми, із-за втоми після серйозних змагань або серії матчів. Для деяких спортсменів джерелом втрат може стати зростання психологічних навантажень від виступу перед величезною глядацькою аудиторією. На рентабельність видовища впливають і зовнішні втрати від сумісного споживання. Наприклад, на величезних стадіонах для глядачів, чиї місця далеко від спортивного майданчика, «атмосфера» змагання виявляється втраченою. Телеглядачам продукт дістається в меншому об'ємі, ніж якби вони дивилися виступ «живцем», тобто вони не одержують повну картину змагань -- при тому що якість самого змагання, природно, не страждає від зростання числа глядачів. Отже, рентабельність спортивного видовища визначається комбінацією зовнішньої економії і внутрішніх або зовнішніх втрат». Тож спортсмен виконує чітко окресленні дії, виконую предписані функції і заробляє багато, а наприклад тренер отримує зарплату згідно зі встановленою у даному місці.

Отже, розглянувши матеріал ми виявили, що ринок праці для професіональних спортсменів є дуже специфічним. На цьому ринку праці існують чіткі критерії відбору та оплата праці, яка в свою чергу залежить від популярності та рейтинг серед глядачів окремого виду спорту. Чим більше попит тим більший грошовий обіг у окремому виді спорту. Поняття професійний спортсмен чітко пов'язано з поняттями комерціалізація, гроші, прибутком, тобто все що пов'язано з професійним спортом має своє чітко виражене фінансове підґрунтя. Рівень прибутку спортсмена залежить від його кваліфікації. Професійний спортсмен - людина, для якої спорт є основним видом прибутку, його зайняття мають систематичний характер, він вступає у трудові відносини в рамках спорту та є об'єктом на ринку праці пов'язаному зі спортом. Ми розуміємо, що професійний спорт стає діяльністю економічною, але не завжди стає підприємництвом. Ринок праці спортсменів умовно придбав назву «ринок зірок», тобто спортсмени є особливою категорією робітників та й трудові відносини є дуже специфічними. Професійний спорт може відноситися до сфери послуг, оскільки саме дотримання відзначеного у визначенні єдності інтересів можливе тільки при наданні певного виду послуг. А саме ці послуги повинні задовольняти одночасно інтереси трьох груп суб'єктів: спортсменів, глядачів, та третьої сторони, якою у даному випадку виступає наймач спортсмена, або власник клубу до якого належить спортсмен. Між цими суб'єктами існує прямо пропорційний зв'язок, без попиту на окремий вид спорту підприємцю нема сенсу наймати спортсмена, спортсмену без роботодавця ніде заробляти кошти, а глядачам без спортсмену неможливо задовольнити потребу у зрелищі. Тож між цими трьома групами існує дуже тісний зв'язок.

РОЗДІЛ 2. КОЛИШНІ ПРОФЕСІЙНІ СПОРТСМЕНИ НА РИНКУ ПРАЦІ

2.1 Програма дослідження

У наш час сфера професійного спорту стала дуже розвинутою, спортсмени багато заробляють, але усім відомо про те, як і що роблять віце- спортсмени після покидання професійної арени. Не всі галузі професійного спорту дають змогу спортсмену заробити багато та й не і в усіх виходить досягти високих результатів. Тому після закінчення професійної кар'єри, не усім вистачає грошей щоб забезпечити себе усім необхідним. Тож у екс-спортсменів виникає потреба у пошуку джерел доходу, вони шукають роботу або додатковий заробіток.

У вітчизняній літературі не багато робіт та досліджень де висвітлена тема професійного спорту та спорту в цілому, багато аспектів ще потребують, дослідження та вивчення. Тому ми вирішили присвятити наше дослідження темі, яка на нашу думку потребує уваги, а саме майбутнє працевлаштування професійних спортсменів після завершення кар'єри.

Об'єкт дослідження професійні спортсмени, експерти, тренери, спеціалісти в галузі спорту, професійні спортсмени, які покинули професійну арену.

Предмет дослідження - трудові відносини та положення на ринку праці спортсменів яки покинули професійну арену.

Мета дослідження - визначити де і на яких умовах працюють екс-спортсмени, чи є попит на них серед роботодавців.

Завдання дослідження:

1. З'ясувати основні види зайнятості колишніх професійних спортсменів.

2. Визначити ті місця роботи, для яких колишні спортсмени є пріоритетними, і на які їх би прийняли відразу, де вони можуть бути найбільш ефективно задіяні.

3. З'ясувати мотиви, цілі колишніх професіональних спортсменів, якими вони керуються при пошуку і виборі роботи.

4. Виявити основні професії, які відкриті для колишніх професійних спортсменів.

5. З'ясувати погляди молодих та починаючих кар'єру професійних спортсменів про своє майбутнє працевлаштування.

6. З'ясувати про поточні заробітки, систему соціального захисту спортсменів, та додатковий дохід.

Спорт (від англ. sport, скор. від (disport - гра, розвага) - 'виховна, ігрова, змагальна діяльність, заснована на використанні фізичних вправ, що має соціальнозначемі результати.

Ринок праці - сфера формування попиту і пропозиції на робочу силу. Ринок праці можливий тільки при умові, що робітник є власником своєї здібності до праці. Через ринок праці здійснюється продаж робочої сили на певний термін.

Професійний спорт - це підприємницька діяльність, метою якої є задоволення інтересів професійних спортивних організацій, спортсменів, що вибрали спорт своєю професією.

Професіоналізм діяльності - це якісна характеристика суб'єкта діяльності, представника даної професії, яка визначається мірою володіння їм сучасним змістом і сучасними засобами рішення професійних задач, продуктивними способами її здійснення.

Професійний спортсмен - людина, для якої спорт є основним видом прибутку, його зайняття мають систематичний характер, він вступає у трудові відносини в рамках спорту та є об'єктом на ринку праці пов'язаному зі спортом.

Для проведення даного дослідження ми обрали якісний метод дослідження - метод інтерв'ю.

Глибинне інтерв'ю - слабо структурована особиста бесіда інтерв'юєра з респондентом у формі, спонукаючій останнього до докладних відповідей на питання, що ставляться. перевага глибинних інтерв'ю: за допомогою глибинних інтерв'ю можна одержати повнішу інформацію про поведінку людини, про причини такої поведінки, його глибинні мотиви, що не завжди можливо в фокус групі, де респонденти чинять тиск один на одного і складно визначити, хто саме дав ту або іншу відповідь. Експертне інтерв'ю - є бесіда на тему дослідження з фахівцем певного ринку. Як такі фахівці виступають респонденти, що мають певний високий статус (що часто посідають яку-небудь керівну посаду) і що володіють компетентністю в області, що вивчається. Інтерв'ю проводиться відповідно до наперед певного списку питань і дозволяє одержати думку експерта по кругу тем інтерв'ю. Експертний опрос - метод, який є способом акумуляції наукових знань і практичного досвіду професіоналів з питань, що мають безпосереднє відношення до предмету опиту.

Інтерв'ю з респондентом проходить за наперед складеним сценарієм обговорення досліджуваної теми. Проводить інтерв'ю професійний інтерв'юєр високого рівня. Бесіда записується на диктофон, потім всі записи, зібрані в ході дослідження, розшифровуються і аналізуються. Як правило, експертні інтерв'ю доповнюють кабінетні дослідження і дозволяють одержати сформульовану думку професіоналів. У ході проведення інтерв'ю були опитані п'ятнадцять спортсменів, тренерів та спортивних фахівців : Артеменко В. - майстер спорту з боксу та тайського боксу, профессійний спортсмен; Чермандрін О. В. - Чемпіон світу з карате, тренер, заслужений майстер спорту з карате; Мурашкін О. М. - майстер спорту з тайського боксу, тренер, екс - професійний спортсмен; Махова Р. М. - рекордсменка світу з легкої атлетики; Євген Гладченко - тренер дорослої команди Харкова з хокею і хлопців 1986 г.р., член тренерської ради Федерації Хокею України; Валерій Пляшенник - майстер спорту з плавання, пенсіонер; Володимир Куракин - чемпіон Європи зі стрибків у довжину, суддя міжнародної категорїї; Валієв Ельдар - кандидат у майстри спорту України, тренер з кікбоксингу, президент Луганської федерації кік - боксингу; Полухін І. - Чемпіон Європи з боксу, майстер спорту, в минулому професійний спортсмен; Басов. В. - тренер з боротьби; Валерий Гончаров, - гимнаст, призер Кубку Світу; Максим Хворост - фехтувальник, майстер спорту; Кутовий С. С. - спортивний суддя, чемпіон Азії з тайського боксу; Шайдулін М. М. - тренер з боксу, суддя; Галоян Е. - Чеппіон Європи з боксу, професійний спортсмен.

2.2 Аналіз отриманих даних

Серед опитаних фахівців більшість людей задіяна або пов'язана з професійним спортом впродовж багатьох років, що дає можливість припустити що дані одержані в процесі проведення інтерв'ю будуть максимально об'єктивні і достовірні.

Більша половина опитаних на питання про мотиви діяльності в спорті, відповіли, що інтерес був ще з дитинства: велике бажання займатися, мати міцний організм і хороше здоров'я, стати відомим спортсменом. Менша частина відповіли що вони пов'язали своє життя із спортом тому що їх до цього привело сильне бажання готувати хороших спортсменів, передавати їм свої навики, тобто бажання бути тренером. В цілому респонденти дійшли такого висновку, що вони прийшли в спорт не по економічним міркуванням, а по моральним і духовним. Більшість респондентів, а це особи середнього віку, опитаними посилаються на те, що у той час коли вони починали займатися до спорту було зовсім інше відносини і інша ідеологія, на їх думку спорт за останні роки став дуже великим інститутом, в якому з кожним роком з'являється така кількість нюансів, що деколи навіть важко розібратися в них навіть фахівцям в цій області.

На думку більшості фахівців у даному виді спорту, можливо стати професіоналами більшість сказала що все залежить від декількох критеріїв:

1) престижність виду спорту;

2) рівня тренерського складу;

3) тренувальних комплексів;

4) фінансування( інтенсивного);

5) підтримка з боку державної влади.

Існують і визначені, так скажемо, вакантні місця для спортсменів любителів високо рівня, тобто замовлення на певну кількість спортсменів. Також був виявлений той факт, що люди йдуть в професійний спорт, що маючі свої інтереси у виборі, професії, роботи, але насправді починається все це як захоплення, а потім і виникає цей професіоналізм. Щоб спортсмен був успішним, йому потрібна більшість свого часу присвячувати тренувальному процесу. Відповідно спортсмену потрібні засоби для існування, важливим чинником як відзначили фахівці, є матеріальна сторона - існують види спорту, які винагороджуються дуже високо і спортсменам достатньо матеріальних засобів щоб жити самим і забезпечувати своїх близьких, але є так само мало оплачувані види спорту, де спортсмен одержує за професійну діяльність дуже мало коштів, що мимовільно примушує людину шукати додаткові джерела прибутку.

По результатам інтерв'ю експертів можна сказати, що наскільки швидко спортсмен стане професіоналом, то це залежить від того, наскільки талановита людина, а також важливу роль, за їх словами грає рівень майстерності тренера, що готує спортсмена, та від спонсорів. Важливу роль відіграє певний вид спорту, наприклад, щоб стати професійним футболістом гравцю потрібен мінімум 5 років, при умові, що він дуже талановитий; так боксер може стати професіоналом за декілька років, але за умови хороших виступів. У ході дослідження було виявлено цікавий факт, що існує багато видів спорту, де спортсмени отримують високий гонорар, тут все залежить від кількості виступів, тобто чим частіше виступає спортсмен, тим більший його прибуток. також на це впливає і рівень змагання на якому спортсмен виступає, а чим вище рівень змагань, тим вище рівень спортсменів виступаючих на них. Як приклади видів спорту де заробітна плата залежить від рівня професіоналізму були названі футбол, бокс, гольф, теніс.

Було виявлено, що пенсійний вік спортсменів складає 40 років, такий вік встановили не так давно, в умовах нинішньої спортивної конкуренції тільки молоді спортсмени можуть ставити рекорди і перемагати більш дорослі люди не можуть скласти їм конкуренцію, до речі пенсійний вік такий, у військових і балерин відзначили респонденти. Виплати пенсій спортсменів залежать від законодавства країни, якщо в ньому передбачені пенсійні виплати колишнім спортсменам, нараховується вона за спортивне звання і вислугу років, особливим категоріям спортсменів ( травмованим з необоротними наслідками і т.п.) вважаються надбавки. Премії спортсмени можуть одержувати під час діяльності від спонсорів. Є такі випадки, коли рекламодавці і рекламні агентства звертаються до спортсменів для реклами їх продукції або послуг, що відповідно веде до отримання спортсменом додаткового прибутку.

В ході проведення дослідження з'ясувалося, що у спортсменів існує обов'язкове страхування. Після того, як систематичні заняття спортом людини визнали як професію, то це закріплюється в Трудовому Кодексі як обов'язкове соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань. Так, обов'язковим є страхування на час проведення змагань, додали респонденти. Дослідження показало,що у кожному клубі і організації існують свої правила підписання контрактів із спортсменами. Це залежить від таких умов: виду спорту, бюджету клубу, успішності і перспектив спортсмена. А терміни контракту обмовляються безпосередньо під час підписання договорів. Спортсмен має вільний вибір спортивного клубу про умові, що у нього ні з ким більше не підписаний договір. Клуби пропонують свій умови, а спортсмен вже вирішує самостійно погодитися на це, чи ні.

Також було виявлено, що колишні професійні спортсмени - люди середнього і старшого віку, основна частина яких вже на пенсії. Деякі з них займаються приватним бізнесом, деякі працюють в охоронних закладах, де займають як виконуючі так і на керівні посади, але все ж велика частина займається тренерською підготовкою спортсменів в різних спортивних клубах. Респондентами була висловлена наступна думка, що специфіка кожного виду спорту унікальна і різноманітна, тому і спортсмени, які залишають спорт мають специфічні дані і можливості. Для деяких спортсменів після завершення кар'єри і не потрібно працювати, оскільки сума їх гонорарів за роки кар'єри дає можливість не бідувати, але таких видів спорту дуже мало, тому спортсмени часто шукають можливість додаткового заробітку. В першу чергу, колишніх професіоналів завжди хочуть бачити спортивні клуби як тренерів, радників. Так само особливий інтерес до колишніх спортсменів проявляють охоронні агентства; як фахівців запрошують в букмекерські контори; колишні спортсмени часто стають рефері(офіційна особа змагання, яке управляє поєдинком відповідно до правил, починає і закінчує поєдинок. В його обов'язку входить ухвалення рішення і дотримання правил змагань під час поєдинку); суддями, так само спортивними коментаторами на телебаченні і радіо.

Дослідження показало, що респонденти не знайомі з організаціями, які займаються працевлаштуванням спортсменів, пояснюючи це тим що наша країна ще дуже молода та і спорт, як професійний вид діяльності був визнаний відносно недавно. Проте висловили таку думку, що створення подібного роду організації було б дуже позитивним моментом в розвитку вітчизняного спорту. Із дослідження можна сказати що, посади на які можуть претендувати колишні спортсмени відносяться до сфери спорту, це пояснюється тим що спортсмени мають специфічні навики у сфері спорту. На першому місці це сфера спортивних послуг( тренери, судді). Спортсмени, які займалися єдиноборством працюють як охоронці. А ті у кого є вища освіта влаштовуються за фахом.

На питання про освітницьку діяльність спортсмена респонденти відповіли, що спортивну освіту спортсмен одержує в спеціальних спортивних установах, але якщо йдеться про спеціальну освіту, то це особиста справа кожного спортсмена. Якщо у людини є бажання він навчається, але річ у тому, що якщо спортсмен регулярно тренується, то часу на отримання додаткової спеціальної освіти не залишається.

ВИСНОВКИ

В нашій бакалаврській роботі ми розглянули наступні питання: інститут спорту в суспільстві, функції спорту в суспільстві, структура спорту як соціального інституту, інститут спорту в сучасній Україні, досліджено питання працевлаштування колишніх професійних спортсменів. Сучасний інститут спорту має дуже розвинену структуру, є складною багаторівневою освітою з безліччю не розглянутих питань і проблем. В сучасному світі інститут спорту розвивається дуже швидкоплинно і тому стежити за деякими змінами дуже складно. Спорт у наш час придбав більш механічний відтінок. Всі спортсмени виконують завдання і змагаються по схемах раннє розробленими іншими фахівцями у зв'язку з чим спортсмен стає лише виконавцем. Так само спорт став тією сферою де знаходиться велика кількість капіталів. з'явилося явище яке назвали - «комерціалізація» спорту. Серед громадськості різко виник величезний інтерес до спортивних заходів, видовищам, що у відповідності як магнітом потягнуло кредиторів. Спорт став професією, трудовою діяльністю, яка приносить прибуток, що стали підкріплювати законодавчі акти, регулюючі і регламентуючі діяльність спортсменів і трудові відносини спортсменів. Попит на професійних спортсменів різко зріс.

Цю сферу в найзагальнішому вигляді можна позначити як відому сукупність різних суспільних відносин приватного і публічного характеру, що виникають між суб'єктами у зв'язку з їх участю в професійній спортивній діяльності. Спортсмени одержують відносно високу заробітну платню, але в той же час обмежені в дозвіллі, в трудових договорах вказують жорстокі тимчасові і поведінкові критерії.

Професійні спортсмени сталі суб'єктами ринку праці, але ринок праці одержав назву «ринок зірок», тим самим підкреслюється його відмінність від звичного ринку праці. Задачею даної роботи виступило, з'ясувати де працюють колишні спортсмени, на яких посадах, в яких сферах. В ході проведення інтерв'ю з'ясувалося, що раніше спорт викликав більш естетичний інтерес у людей, люди приходили в спорт для поліпшення і оптимізації своїх фізичних можливостей, тепер спорт став комерційною сферою, і багато кого він привертає своїм заробітчанством, славою. В Україні у всіх видах спорту за рік професійними спортсменами стають одиниці, це говорить про те що поки не існує такої потреби оскільки в деяких видах спорту наші спортсмени поки що не можуть протистояти спортсменам з інших країн. Шлях від спортсмена любителя до професіонала нелегкий і дуже довгий, професіоналізм у спортсмена виникає тоді, коли він повністю пізнає секрети даного виду спорту. Для цього людина повинна присвячувати себе цьому на сто відсотків. Термін за який спортсмен може стати професіоналом визначається лише фізичними даними людини, його здібностями і майстерністю, професіонали одержують високу заробітну платню, за кожні змагання спортсмен одержує гонорар, але у всіх видах спорту вони різні, це залежить від масовості даного виду спорту, визнання глядачами, олімпійський цей спорт чи ні, рівня змагань, рівня спортсменів. Професійна діяльність спортсмена відносно не довга, в 40 років спортсмен вважається пенсіонером, це їх пенсійний вік, встановлений такий критерій у зв'язку з високою травматичністю в професійному спорті. В ході проведення інтерв'ю було з'ясовано що спортсмени професіонали часто після завершення кар'єри залишаються працювати у сфері спорту. Як правило це тренерська діяльність, посади рефері, суддів на змаганнях, стають начальниками спортивних організацій і федерацій, часто спортсмени займалися єдиноборством і тепер працюють в охоронних службах, запрошуються як охоронці, деяких запрошують для роботи в букмекерські контори.

Ті спортсмени які одержали спеціальну освіту у Вузі, шукають роботу за фахом. В даний момент популярним стає переквалифікуваня спортсменів професіоналів в спортивних лікарів, тому що ні хто не може знати більше про хворобу і травму, ніж людина, яка випробувала все це особисто. Але звичайно ж колишні професіональні спортсмени є особливою категорією на загальному ринку праці, але все ж таки для них існує маса видів діяльності.

У наш час професійний спорт набув широкого попиту, спорт почав давати людині заробіток та прибутки. Спорт став дуже популярним серед глядачів, тому він представляє інтерес для багатьох цільових груп.

В ході написання роботи було проведене дослідження, після обробки даних було виявлено декілька цікавих моментів, наприклад пенсійний вік спортсменів дорівнює пенсійному віку воєнних, це пов'язано з специфічними умовами праці професійних спортсменів, у них дуже високий рівень професійного травматизму, дуже великі ризики для організму, спортсменам виплачується спортивна пенсія, цим займається пенсійний фонд. Було виявлено, що основною сферою де працюють колишні професійні спортсмена - сфера спорту, бо у колишнього спортсмена дуже багатий арсенал знань та попиту, який він може використати для оптимізації спортсменів та системи загалом.

Тож професійний спорт є дуже широкою та цікавою сферою суспільного життя, і широким полем для соціологічних досліджень.

СПИСОК ЛИТЕРАТУРИ

1. Ананьев Б. Человек как предмет познания. Л. 1969.

2. Визитей Н. Н. Образ жизни. Спорт и личность. Кишинев 1980.

3. Понамарев Н. И. Социальные функции физической культуры и спорта. М 1974.

4. Лубышева Л.И. Социальная роль спорта в развитии общества и социализации личности. Теория и практика физической культуры и спорта. 2001-№ 4- стр.11-15.

5. Пономарев Н. И. Спорт - феномен культуры. Лекция - Л 1987.

6. Лисицин Б. А. Буржуазная физическая культура на службе милитаризма. М. 1968.

7. Философия и социология спорта в 21 веке. Журнал «Теория и практика физической культуры». 2000 № 6.

8. Киселев Р. США - спорт и общество. М. 1978.

9. Критика буржуазной социологии спорта. Сбоник под редакцией А. А Френкина. М 1965.

10. Люшен Г. Взаимозависимость между спортом и культурой. Спорт и образ жизни( сборник статей Столяров, Кравчик. М 1979).

11. Лукащук В. И. Тенденция развития спорта в условиях рыночных преобразований. Харьков 2006. - Автореферат.

12. Виноградов П.А., В.И. Жолдак, В.И. Чеботкевич. Пенза, 1995. - 347 с.

13. Жолдак В.И., Н.В. Коротаева. Социология физической культуры и спорта. Учебн. пос. -- Малаховка: МОГИФК, 1994. - 295 с.

14. Пономарев Н.А. Основы социологии физической культуры. Ленинград, 1976. - 129 с.

15. Харчева В. Основы социологии. Учебник для средних специальных учебных заведений.- М.: Логос, 1997. - 304 с.

16. Ромашев О. В. Социология труда. М. 2001

17. Федорова О. К. Социология труда. (WWW.strana- oz. ru).

18. Ромашев О. В.Социология труда и экономическая социология. Гардарики -2007.

19. www. Socio. Rin. Ru.

20. www. info. Slon.

21. Сараф М. Я. «Спорт в культуре 20 века».// Теория и практика физической культуры.- 1997.- №4.

22. К. Маркс. «Капитал». М. Политиздат 1984 .

23. Головаха Є., Паніна Н. Пострадянська деінституціоналізація і становлення нових соціальніх інститутів в українському суспільстві.// Соціологія - теорія, методи, маркетинг.- 2001.- №4.-С 5-22.

24. Выдрин В. М. Спорт в современном обществе.- М.,1980.

25. Гуськов С. И. Из истории вопроса о любительстве. Любительство и профессионализм в спорте// Спортивная жизнь России.-1987.-№6- С.19-20.

26. Пономарчук В. А . Взгляд на арену // Социологические исследования .- 1991.-№5.

27. Александров С. Э. Социальные функции физической культуры как составной общечеловеческой культуры // Теория и практика физической культуры.-1990.-№11.-С.-51-54.

28. Виноградов П. А., Жолдак В. И., Чеботкевич В.И. Социология физической культуры и спорта.- Пенза, 1995

29. Визетей Н. Н. Физическая культура и спорт как социальное явление.- Кишинев, 1986.

30. М.А.Захаров. Социология спорта: учебно - методическое пособие Смоленск: СГАФКСТ, 2007.

31. Столяров. В. И. Хрестоматия по социологии физической культуры и спорта. М .2007.

32. Содержание психологической подготовки специалистов физической культуры и спорта Гогунов Е.Н. - Вестник ОГУ , 2005.

33. Пространство физической культуры и спорта в вузе и особенности его развития. Филимонова С.и., Осипов М.н. - Научная сессия МИФИ-2007.

34. Социология спорта. Телесные практики субъективации и самоинсценировки. «Логос» 2006, №3.

35. Социология спорта: Учебно-методическое пособие Захаров М.А. (Смоленск: СГАФКСТ, 2008). Федеральный образовательный портал 'Экономика. Социология. Менеджмент'.

36. Уразова С.Г.Социология физической культуры и спорта. Учебное пособие - Кострома: КГУ, 2000.- 29 с

37. Выдрин В. М . Спорт в современном обществе.-М.- 1980.

38. Социология: краткий энциклопедический словарь / Под редакцией В. И. Воловича - К.,1998.

39. Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Метод социологии. - М., 1991

40. Харчева В. Основы социологии. Учебник для средних специальных учебных заведений.- М.: Логос, 1997. - 304 с.

41. Социология: Учебное пособие под редакцией С. А. Макеева. - К., 2003

42. Веблен Т. Теория праздного класса. - М., 1984.

43. Мария Степаненко. 'Обучение за рубежом',' Кузницы олимпийских чемпионов', июль-август, 2002.

44. www.SportOnline.com.ua.