Дослідження стану соціальної політики у сфері охорони здоров’я в Україні

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. НАПРЯМИ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я В УКРАЇНІ

1.1 Соціальна політика у сфері охорони здоров'я як забезпечення доступності медичної та медико-санітарної допомоги

1.2 Система охорони здоров'я України, її головні цілі

РОЗДІЛ 2. ДОСЛІДЖЕННЯ СТАНУ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я В УКРАЇНІ

2.1 Аналіз стану та актуальні проблеми соціальної політики у сфері охорони здоров'я України

2.2 Шляхи подолання проблем у сфері охорони здоров'я в Україні

2.3 Практичні аспекти соціальної політики у сфері охорони здоров'я у програмі «Відкриті долоні», «Орандж кард» та «Пілотний проект»

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАННОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність теми дослідження.

На сучасному етапі стан здоров'я населення України характеризується значною поширеністю хронічних хвороб та соціально небезпечних захворювань. Високими залишаються рівні інвалідності та смертності при короткій середній тривалості життя. На здоров'я і відтворення населення негативно впливають якісні показники життя, забруднення довкілля, незадовільні умови праці, поширення інфекційних і паразитарних захворювань, криза галузі медичного обслуговування, недостатній контроль за якістю та вживанням лікарських засобів і біологічно активних домішок.

Актуальними проблемами дослідження можна вважати наступні:

незадовільний стан здоров'я населення;

нераціональна організація системи надання медичної допомоги;

брак сучасних медичних технологій, недостатнє володіння ними;

низький рівень інформованості про сучасні медичні технології, засоби збереження здоров'я та активного дозвілля;

недостатність фінансових і насамперед бюджетних, ресурсів для забезпечення ефективної діяльності системи охорони здоров'я;

практична відсутність ринку медичних послуг;

недосконалість нормативно-правових актів, які впливають на створення умов для поліпшення стану здоров'я населення та підвищення ефективності використання в системі охорони здоров'я людських, матеріально-технічних та фінансових ресурсів в умовах ринкової економіки.

З метою вирішення цих проблем, державна політика у сфері охорони здоров'я має спрямовуватися на підвищення рівня здоров'я, поліпшення якості життя і збереження генофонду українського народу.

Ступінь розробки теми дослідження в наукових працях. В останній час з'явились дослідження здобувачів наукових ступенів, які перехрещуються з даною роботою. Зокрема можна навести приклади авторів які займалися вивченням проблем у соціальної політиці у схері охорони здоров'я: Агарков В.І., Грищенко С.В., Ніколаєнко В.В., Алексєєва І.М, Гладун З.С., Грузєва Т. С., Дешко Л., Жаліло Л. І., Солоненко І. М., Кунгурцев О. В., Мартинюк О. І., Солоненко Н. Д., Лехан В.М., Москаленко В.Ф., Пахомова Т., Н.Ф. Басов, В.М. Басова, О.Н. Бессонова ,Стеценко С.Г., Сердюк А. И., Ціборовський О. М.., Бесполудіна Г.В., Шатило В.Й. Автори робіт які писали про саме здоров'я, як зберегти та зміцнити здоров'я: Виноградов О.В, О.М. Петрик, Н.В. Зимовець, Куценко В. І., Трілленберг Г., Латишев Є. Є., І. Звєрєва, Г. Лактіонова, В.В. Крушельницький, Т.І. Мірошніченко, Стеценко Г.С., Трілленберг Г. І., Хижняк М.., Нагорний А.М., Е.И. Холостова, А.С. Сорвина. Також положення про охорону здоров'я вказані в законах України: Про додаткові заходи щодо поліпшення медичної допомоги населенню України , Про становище молоді в Україні, Основи законодавства України про охорону здоров'я, Про затвердження Міжгалузевої комплексної програми «Здоров'я нації», Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, Про затвердження Положення про Міністерство охорони здоров'я, Про стан соціально-демографічного розвитку, охорони здоров'я і ринку праці в Україні, Про Концепцію розвитку охорони здоров'я, Права людини у сфері охорони здоров'я, Реформа охорони здоров'я в Україні, Законодавче забезпечення реформи системи охорони здоров'я, Про затвердження Загальнодержавної програми розвитку первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини. Та автори які розглядали систему охорони здоров'я з точки зору соціальної роботи: B.C. Брюховецький, Фирсов М.В., Студенова Е.Г., Дерега В.В., В.В. Молочний, СО. Моньков, О.В. Безпалько, П.Д. Павленок.

Мета дипломної роботи - дослідити головні напрями соціальної політики у сфері охорони здоров'я в Україні.

Для досягнення мети були поставлені наступні завдання:

вивчити теоретичні принципи та напрями соціальної політики в Україні;

проаналізувати стан соціальної політики у сфері охорони здоров'я в Україні;

провести аналіз головних проблем сфери охорони здоров'я в Україні;

виокремити практичні аспекти соціальної політики у сфері охорони здоров'я у програмах «Відкриті долоні», «Орандж кард» та «Пілотний проект»;

Об'єкт дослідження - сфера охорони здоров'я в Україні, як об'єкт управління.

Предмет дослідження - соціальна політика у сфері охорони здоров'я України. 

Інформаційною базою дипломної роботи є дослідження сучасних спеціалістів у сфері охорони здоров'я та проблем соціальної політики у сфері охорони здоров'я в Україні. При проведенні дослідження використовувались нормативно - правові акти в галузі охорони здоров'я, а також результати спостережень у сфері охорони здоров'я . У процесі роботи використовувались наступні методи: системного підходу,аналітичний метод, метод аналізу документів, порівняльний метод.

Наукова новизна одержаних результатів визначається реальною оцінкою стану системи охорони здоров'я в Україні, а також опрацювання новітніх технологій впровадження організаційно-соціального менеджменту у сфері охорони здоров'я .

Структура дипломної роботи. Дипломна робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури.

РОЗДІЛ 1. НАПРЯМИ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я В УКРАЇНІ

1.1 Соціальна політика у сфері охорони здоров'я як забезпечення доступності медичної та медико-санітарної допомоги

Становлення соціальної політики у сфері здоров'я зумовлено погіршенням здоров'я населення, необхідністю вирішення проблем медичного і соціального характеру на якісно новому рівні. У науковій літературі висловлюються діаметрально протилежні правовим підходам думки щодо визначення понять 'здоров'я' і 'хвороба', переважно у контексті соціального благополуччя чи неблагополуччя людини [52]. На думку вченого В. Ліщука соціальне благополуччя може бути передумовою нездоров'я. Незадоволеність, бажання до самовдосконалення, неприйняття зла, підтримка і відтворення добра є невід'ємними передумовами здорового тіла і духу. Нижчий рівень суб'єктивного відчуття благополуччя, як і верхній -- об'єктивного достатку і можливостей -- мають бути актуалізовані, зважаючи на рівень збереження і підвищення здатності організму до самозбереження і відтворення. На його думку, благополуччя як результат низької вимогливості, самозаспокоєності, претензій до комфортного життя несумісні зі здоров'ям. З огляду на це, він дає таке визначення здоров'я:

здатність організму протидіяти хворобі та іншим порушенням;

здатність розширювати умови повноцінної життєдіяльності;

здатність розширювати і підтримувати рівень життєвих цінностей;

здатність розширювати пізнавальну сферу, інтелектуальні можливості, підвищувати морально - етичний рівень соціуму, протидіяти деструктивним змінам.

Основними принципами охорони здоров'я в Україні є:

визнання охорони здоров'я пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави, одним з головних чинників виживання та розвитку народу України;

дотримання прав і свобод людини і громадянина в галузі охорони здоров'я та забезпечення пов'язаних з ними державних гарантій;

гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими, національними, груповими або індивідуальними інтересами, підвищений медико-соціальний захист найбільш вразливих верств населення;

рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг в галузі охорони здоров'я;

відповідність завданням і рівню соціально-економічного та культурного розвитку суспільства, наукова обґрунтованість, матеріально-технічна і фінансова забезпеченість;

орієнтація на сучасні стандарти здоров'я та медичної допомоги, поєднання вітчизняних традицій і досягнень із світовим досвідом в галузі охорони здоров'я;

попереджувально-профілактичний характер, комплексний соціальний, екологічний та медичний підхід до охорони здоров'я;

багатоукладність економіки охорони здоров'я і багатоканальність її фінансування, поєднання державних гарантій з демонополізацією та заохоченням підприємництва і конкуренції;

децентралізація державного управління, розвиток самоврядування закладів та самостійності працівників охорони здоров'я на правовій і договірній основі.

Зміст інших понять і термінів визначається законодавством України та спеціальними словниками понять і термінів Всесвітньої організації охорони здоров'я.

Здоров'я - це здатність пристосовуватися до середовища і своїх власних можливостей; протидіяти зовнішнім і внутрішнім проблемам, хворобам, порушенням; зберігати себе, своє природне середо; вище; розширювати свої можливості, умови проживання, екологічного, інтелектуального, морально-етичного середовища; підтримувати довготривалість повноцінної життєдіяльності; покращувати можливості, властивості та здібності свого організму; народжувати потомство; підтримувати духовні, культурні й матеріальні цінності; адекватно поводитися, етико-естетичне ставлення до себе, ближніх, добра і зла; бути самосвідомим; якість життя і середовища проживання [7].

Правильне розуміння проблеми 'особистість І хвороба' потребує визнання єдності біологічного і соціального в людині [48]. Сучасні дані свідчать про те, що особистість -- це така відкрита система, що сама себе регулює, включає в себе підсистеми від молекулярно-генетичного до соціально-психологічного рівнів.

Особистісне усвідомлення хвороби впливає на спосіб життя людини в цілому і характеризує когнітивну активність особистості.

На думку вченого 3. Дж. Ліповські, хвороба - це перешкода, яку необхідно долати; ворог, що погрожує цілісності особистості; покарання за минулі гріхи; виявлення вродженої слабкості організму; полегшення, що дає змогу усунутися від соціальних вимог і відповідальності; стратегія пристосування до вимог життя (використання хвороби для отримання грошових компенсацій); фатальний збіг обставин, втрата можливості повноцінного існування; певна позитивна цінність, яка дозволяє особистості обрати більш високий сенс життя.

Кожна особистість по-різному реагує на хворобу і сприймає свою життєву ситуацію. Є різні варіанти ставлення до хвороби: людина тримається вище хвороби, бореться з нею, не звертає на неї уваги, повністю підкоряється, стає її рабом, слугою, переоцінює симптоми, оживлює старі сліди перенесеної хвороби, затримується на тій чи іншій ознаці хвороби.

Разом з тим, вроджені спадкові захворювання, вади психофізичного розвитку, спадкова схильність до ряду захворювань, зміни біологічної системи організму справляють вплив на соціальне середовище.

Стан соціального середовища проживання людини, економічне благополуччя суспільства визначають такі демографічні показники, як народжуваність, смертність, структура захворюваності населення, інвалідизація тощо, які є предметом спеціальних медико-соціальних досліджень, на основі яких розробляються різні комплексні програми оздоровлення суспільства. Вирішуючи схожі проблеми, що спрямовані на поліпшення добробуту суспільства і конкретного індивідуума, медицина і соціальна робота використовують різні методологічні підходи [4].

Медицина переважно досліджує анатомо-фізіологічний стан організму людини в цілому і її окремих систем, виявляючи відхилення від фізіологічної норми, діагностує патологічні зміни в організмі, визначає причинно-наслідкові зв'язки, які лежать в їх основі, механізми розвитку захворювань [32].

Соціальна робота в системі охорони здоров'я -- система заходів, спрямованих на забезпечення збереження і розвитку оптимальної працездатності та соціальної активності людей з інвалідністю, сприяння здоровому способу життя громадян.

У багатьох країнах світу соціальна робота стала невід'ємним компонентом сфери охорони здоров'я, в межах якої соціальний працівник проводить соціальний захист пацієнтів через систему соціального страхування, надає психологічну підтримку, проводить рекреаційну роботу.

Соціальна робота в європейських країнах та Сполучених Штатах має широкий спектр застосування. Соціальні працівники в цих країнах вирішують такі завдання: надання первинної психологічної допомоги жінкам, які народжують дітей з вадами розвитку, консультування їх з правових питань; медико-соціальна робота; психологічна підтримка і консультування з правових питань осіб, які зазнали шкоди для свого організму з боку інших осіб, зазнали каліцтва тощо; психологічна підтримка людей похилого віку в стаціонарному закладі охорони здоров'я; організація рекреаційної роботи для дітей; соціальне страхування на випадок хвороби; організація спеціальних соціальних програм для особливих категорій пацієнтів -- онкохворих, хворих на лейкемію, інвалідів.

У українських підручниках із соціальної роботи визначаються напрямки і завдання соціальних працівників у сфері охорони здоров'я, які змістовно поєднують у собі функції діяльності соціального працівника і лікаря, що потребує спеціальної медичної підготовки.

Організаційною основою для цього в Україні є:

створення в закладах охорони здоров'я кабінетів медико-генетичної консультації;

проведення санітарно-просвітницької роботи з майбутніми батьками шляхом видання відповідної науково-публіцистичної літератури, навчання у школі матері і дитини на базі жіночих консультацій;

вжиття комплексу заходів з виховання у населення здорового способу життя;

профілактичне поглиблене обстеження населення з метою виявлення груп ризику, а також осіб, у яких розвиваються патологічні стани, а також хворих з метою попередження розвитку і прогресування у них ускладнень [3].

Медико-соціальна робота визначається як вид мультидисциплінарної професійної діяльності медичного, психолого-педагогічного і соціально-правового характеру, яка спрямована на відновлення, збереження і зміцнення здоров'я. її головна мета -- досягнення максимально можливого рівня здоров'я, функціонування та адаптації осіб з фізичною чи психічною патологією, а також соціальним неблагополуччям. Важливим є те, що медико-соціальна робота принципово змінює комплекс заходів з допомоги у сфері охорони здоров'я, тому що зумовлює системні медико-соціальні впливи на більш ранніх стадіях захворювання і розвитку хворобливих процесів.

Є два типи медико-соціальної роботи -- патогенетичний і профілактичний. Патогенетична медико-соціальна робота включає в себе заходи з організації медико-соціальної експертизи, медико-соціальної допомоги, соціальної роботи в окремих галузях медицини та охорони здоров'я.

Профілактична медико-соціальна робота обумовлює вжиття заходів з попередження соціально залежних порушень соматичного, психічного і репродуктивного здоров'я, забезпечення соціального захисту всіх громадян у питаннях охорони здоров'я тощо.

Профілактична медико-соціальна робота розподіляється на два види:

первинна профілактика;

вторинна профілактика.

Завдання первинної профілактики -- попередження розвитку у людини патологічних станів, тобто проведення соціально-економічного аналізу, формування у населення уявлень про здоровий спосіб життя, активну життєву позицію щодо свого здоров'я.

Завдання вторинної профілактики -- попередження подальшого прогресування хвороби, розробка комплексу лікувальних і профілактичних заходів, а також вирішення цілої низки соціальних завдань. При цьому проводиться медико-соціальна експертиза працездатності, визначається трудовий прогноз, вивчається вплив соціальних факторів (характер трудової діяльності, економічний стан сім'ї, повноцінність і різнобічність харчування, забезпеченість житлом, економічна і кліматогеографічна обстановка місцевості проживання) на здоров'я людини. При роботі з хронічно хворим необхідно формувати у нього активну життєву позицію, яка перешкоджає розвитку соціального утриманства. Важливими чинниками при цьому є влаштування побуту, матеріальна і моральна підтримка сім'ї, працевлаштування відповідно до стану здоров'я.

Суттєвий напрям профілактичної медико-соціальної роботи -- підвищення рівня медичної освіти населення, формування у нього уявлень про здоровий спосіб життя і його значення у попередженні захворювань. З цією метою використовуються ЗМІ, проводяться семінари, індивідуальна санітарно-просвітницька робота, різноманітні форми навчання.

Другим значимим напрямком профілактичної медико-соціальної роботи є виявлення найбільш важливих соціальних факторів, які справляють негативний вплив на здоров'я людини; безпосереднє їх усунення чи зменшення впливу на організм: надання матеріальної допомоги малозабезпеченим чи багатодітним сім'ям, психологічна корекція стану, патронаж 'сімей соціального ризику', надання допомоги клієнтам у вирішенні правових проблем, забезпечення їх продуктами харчування, ліками, дотримання соціальних гарантій, які визначені Конституцією України [34].

Активним напрямком профілактичної медико-соціальної роботи є спільна з клієнтом робота з попередження шкідливих звичок (паління, вживання алкоголю тощо). Специфіка роботи визначається багатьма факторами: віком клієнта, видом його соціальної діяльності, економічним станом сім'ї, станом його здоров'я, мірою соціальної активності, наявністю певних факторів, які впливають на здоров'я людини, можливостями суспільства тощо [17].

Пріоритетним напрямком патогенетичної медико-соціальної роботи є реабілітація, тобто комплекс медичних, соціально-економічних, педагогічних заходів, спрямованих на попередження розвитку патологічних процесів, що призводять до тимчасової чи стійкої втрати працездатності, повне чи часткове відновлення порушених функцій організму, підвищення адаптаційних ресурсів людини, її соціальної активності. Міра відновлення соціальної активності людини та її адаптаційних процесів є своєрідним підсумком медико-соціальної роботи. Відсутність у штаті лікувальних закладів соціальних працівників свідчить про те, що реабілітацію здійснюють медичні працівники.

До завдань реабілітації належить також підвищення якості життя пацієнтів. До цього часу при цілій низці хвороб виправдала себе триденна система реабілітації пацієнтів: стаціонар-лікарня-санаторій (будинок відпочинку), при деяких (інфаркт міокарда, інсульт) -- чотириденна система реабілітації: стаціонар-лікарня-санаторій (будинок відпочинку) -- спеціалізовані реабілітаційні центри, які забезпечені сучасною апаратурою і які використовують сучасні методики відновлення хронічно хворих. На етапі реабілітації проводиться медико-соціальна експертиза працездатності, визначається трудовий прогноз, професійна орієнтація, вирішуються питання працевлаштування, перекваліфікації. Поряд з цим на етапі реабілітації досить гостро постають питання правового, соціального характеру, корекція психологічного стану [41]. Важливість соціальної роботи в системі реабілітації при визначенні трудового прогнозу підтверджує медико-соціальна експертиза, яка здійснюється переважно у лабораторно-поліклінічній ланці. Разом зі станом здоров'я враховується також рівень соціальної захищеності людини, визначається необхідність надання соціальної допомоги особам, у яких є психофізичні відхилення.

У виникненні і розвитку значної кількості захворювань соціальні фактори відіграють якщо не основну, то визначальну роль. Тому профілактика виникнення і розповсюдження захворювань, ефективна боротьба з ними неможливі без активного виявлення та усунення соціальних факторів. На сьогодні ця робота фактично покладена на медичних працівників, які, на жаль, не мають певних знань із соціальної роботи і необхідного часу. Значна частина робочого часу дільничного терапевта присвячена вирішенню соціальних, а не медичних проблем хворих. Все це підтверджує важливість соціальної роботи у сфері охорони здоров'я.

Успішне вирішення цієї проблеми можливе із включенням в її структурні підрозділи чи відділення самостійних медико-соціальних підрозділів (кабінетів), які зможуть вирішувати окремі питання: соціально-психологічна, юридична консультація, виробнича реабілітація, робота з сім'єю тощо, а також методична допомога лікарям з метою підвищення ефективності попередження виникнення і прогресування захворювання.

Основу медико-соціальної роботи мають становити, вікові, статеві дані про пацієнтів, врахування професійної діяльності, адаптаційних ресурсів, стан медико-соціального середовища [9].

Як і медична діяльність, спрямована на профілактику захворювання, поділяється на первинну і вторинну, так і медико-соціальну роботу часто поділяють на первинну і вторинну.

Первинна соціальна робота зумовлює відновлення у населення необхідності дотримуватися здорового способу життя, вирішення цілої низки соціальних проблем суспільства, сім'ї, індивіда, досягнення певного рівня економічного розвитку суспільства.

Вторинна соціальна робота зумовлює створення певних соціальних умов, які дозволяють особистості без шкоди для здоров'я краще адаптуватися у соціальному середовищі, бути корисним суспільству, відчути себе особистістю, а також вирішення цілого ряду інших соціальних проблем (забезпеченості необхідними житловими умовами, транспортом, харчуванням, професією, яка відповідає стану здоров'я, усунення шкідливих звичок тощо).

Не менш важливою є соціальна робота щодо вирішення проблеми усунення факторів, які сприяють формуванню хвороби.

При цьому необхідно визначити роль кожного соціального фактора і їх сукупності в генезі патологічного процесу в організмі хворого (паління, вживання алкоголю, шкідливе виробництво тощо). Зрозуміло, що без їх вирішення неможливо здійснити ефективне лікування захворювань, попередити їх прогресування і розвиток ускладнень.

Соціальні послуги відіграютть основну роль на етапі трудової реабілітації, визначення працездатності, трудового прогнозу, професійної переорієнтації, створення певних виробничих умов для підтримки соціальної активності індивіда.

Сприяння здоровому способу життя населення Держава сприяє утвердженню здорового способу життя населення шляхом поширення наукових знань з питань охорони здоров'я, організації медичного, екологічного і фізичного виховання, вжиття заходів, спрямованих на підвищення гігієнічної культури населення, створення необхідних умов, у тому числі медичного контролю, для заняття фізкультурою, спортом і туризмом, розвиток мережі лікарсько-фізкультурних закладів, профілакторіїв, баз відпочинку та Інших оздоровчих закладів, на боротьбу зі шкідливими для здоров'я людини звичками, встановлення системи соціально-економічного стимулювання осіб, які ведуть здоровий спосіб життя [21].

В Україні проводиться державна політика обмеження куріння та вживання алкогольних напоїв. Реклама тютюнових виробів, алкогольних напоїв та інших товарів, шкідливих для здоров'я людини, здійснюється відповідно до Закону України 'Про рекламу' [33].

З метою запобігання шкоди здоров'ю населення забороняється проведення без спеціального дозволу Міністерства охорони здоров'я України розрахованих на масову аудиторію лікувальних сеансів та інших аналогічних заходів з використанням гіпнозу та інших методів психічного або біоенергетичного впливу.

В Україні пріоритетним напрямком соціальної роботи у сфері охорони здоров'я є сприяння здоровому способу життя. У законодавстві про охорону здоров'я, у ст. 32 дається визначення поняття 'сприяння здоровому способу життя'.

Основною віковою групою, на яку спрямовані заходи з формування здорового способу життя, є молодь. Згідно з оглядом в рамках проекту 'Українська ініціатива з охорони здоров'я' встановлено, що основну інформацію щодо проблем здоров'я молодь отримує із засобів масової інформації, а також від своїх друзів, а не від медичних працівників, учителів або батьків. Доступ до послуг з охорони здоров'я, особливо стосовно таких проблем, як репродуктивне здоров'я і планування сім'ї обмежений [50]. Послуг щодо діагностики і лікування, планування сім'ї, профілактики і лікування наркоманії, які б були спрямовані на молодь, майже немає, молодь не має до них доступу або не може їх собі дозволити. Відсутність консультативних послуг і недружня атмосфера у клініках віддаляють молодих людей. Є медичні послуги спрямовані на так звану 'організовану молодь'. Це означає, що вуличні діти та ті, кого було виключено зі шкіл, не мають змоги отримати кваліфіковану допомогу. Безпечного і сприятливого середовища, де молодь може, як мінімум, отримати доступ до інформації, неупереджено спілкуватись з фахівцями та в разі потреби скористатись лікуванням, майже не існує. Право молоді брати участь у прийнятті рішень часто не поважається, і до її голосів не прислуховуються. Вона зовсім не залучена у процес прийняття рішень, що стосуються їхнього життя і розвитку [11].

Соціальні служби проводять заходи у загальноосвітніх, вищих навчальних закладах, реабілітаційних установах, в різних організаціях та підприємствах, в системі громадської освіти, використовуючи такі форми і методи роботи, як просвітницька діяльність, проведення тренінгів, семінарів, соціальних акцій, кампаній та ін.

1.2 Система охорони здоров'я україни, її головні цілі

Система охорони здоров'я будь-якої країни має відповідати певним універсальним критеріям: ієрархічна будова; налагоджені управлінські комунікації між суб'єктами та об'єктами управління. При цьому система охорони здоров'я країни повинна враховувати особливості стану здоров'я населення, його захворюваність.

Систему охорони здоров'я повністю контролює держава. Управління та координація цієї системи забезпечується Міністерством охорони здоров'я України через:

1. Міністерство охорони здоров'я Автономної Республіки Крим.

2. Управління охорони здоров'я при обласних державних адміністраціях.

3. Управління охорони здоров'я Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Структура охорони здоров'я України має три основних рівні: національний, регіональний та субрегіональний (місцевий).

Національний рівень системи охорони здоров'я представлений Міністерством охорони здоров'я України (суб'єкт управління) та закладами охорони здоров'я державної форми власності, які підпорядковані безпосередньо МО3 (об'єкт управління) [13].

Регіональний рівень системи охорони здоров'я представлений Міністерством охорони здоров'я Автономної Республіки Крим та управліннями охорони здоров'я при обласних державних адміністраціях (суб'єкт управління) та державні заклади охорони здоров'я, які передані їм в управління відповідними рішеннями вищих органів державної влади, та заклади охорони здоров'я, які перебувають у спільній власності територіальних громад. Наприклад, обласні лікарні, діагностичні центри, тощо (об'єкти управління).

Субрегіональний (місцевий) рівень системи охорони здоров'я представляють районні державні адміністрації, районні, міські, районні у містах, селищні та сільські органи місцевого самоврядування (суб'єкт управління) та заклади охорони здоров'я, які підпорядковані цим органам на правах комунальної власності (об'єкт управління).

В Україні збереглася система первинної медико-санітарної допомоги, що існувала за часів СРСР та ґрунтувалася на моделі Семашко. Безпосередньо охорону здоров'я забезпечують санітарно-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади охорони здоров'я. Спеціально уповноваженим центральним органом державної виконавчої влади в галузі охорони здоров'я є Міністерство охорони здоров'я України, компетенція якого визначається положенням, що затверджується Кабінетом Міністрів України. Функції спеціально уповноважених органів державної виконавчої влади в адміністративно-територіальних одиницях України покладаються на відділ охорони здоров'я Ради Міністрів Республіки Крим та органи місцевої державної адміністрації [27].

В Україні існує триланкова система управління охороною здоров'я.

Основою національної системи охорони здоров'я є первинна лікувально-профілактична допомога, яка надається переважно за територіальною ознакою лікарями загальної практики.

Світовий досвід, узагальнений ВОО3, свідчить, що розвиток первинної допомоги на засадах сімейної медицини є найефективнішим засобом досягнення справедливого розподілу і раціонального використання коштів, підвищення результативності роботи галузі охорони здоров'я.

У більшості країн світу первинна медико-санітарна допомога при ефективній її організації забезпечує до 90 % загального обсягу медичної допомоги. Кількість лікарів загальної практики - сімейної медицини становить 30-50 % кількості всіх лікарів, що працюють у галузі охорони здоров'я [43].

Принцип доступності лікувально-профілактичної допомоги реалізується згідно ст. 49 Конституції України, відповідно до якої 'кожний має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Держава створює умови для ефективного та доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена [36]. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності'.

Управління закладами первинної ланки національної системи охорони здоров'я здійснюють: у містах - управління (відділ) охорони здоров'я виконавчого комітету міської Ради; у селах (селищах) - головний лікар району.

В Україні первинна медико-санітарна допомога представлена роздробленими структурами, що функціонально, організаційно та фінансово поєднані із спеціалізованою амбулаторною допомогою. Впродовж тривалого часу увага в основному приділялася розвитку дорогих видів спеціалізованої та швидкої медичної допомоги. Фінансове забезпечення первинної допомоги становить менше ніж 10 % коштів, виділених на охорону здоров'я, що не дозволяє досягти оптимального розподілу обсягів роботи між рівнями медичної допомоги. В Україні на первинному рівні починають і закінчують лікування лише до 30 % пацієнтів у містах і до 50 % пацієнтів у сільській місцевості [28].

Нераціональна організація первинної допомоги та її недостатнє фінансування призвели до втрати комплексності та наступності в наданні медичної допомоги, формального підходу до здійснення профілактики та диспансерної роботи. Як наслідок спостерігаються високі показники пізнього виявлення тяжких хвороб та ускладнень хронічних захворювань, що зумовлює надмірну потребу в дорогому спеціалізованому лікуванні.

Згідно зі ст. 35 Закону України 'Основи законодавства України про охорону здоров'я', держава гарантує подання доступної соціальної прийнятної первинної лікувально-профілактичної допомоги як основної частини медико-санітарної допомоги населенню, що передбачає консультацію лікаря, просту діагностику і лікування основних найпоширеніших захворювань, травм та отруєнь, профілактичні заходи, направлення пацієнта для подання спеціалізованої і високоспеціалізованої допомоги.

До основних принципів надання первинної лікувально-профілактичної допомоги відносяться: кваліфікованість; оперативність; доступність [7].

Для реалізації принципу кваліфікованості Міністерство охорони здоров'я України видало наказ за № 73 'Про проведення позачергової атестації лікарів, переведених на посади лікарів загальної практики - сімейних лікарів' від 11.04.2000 р. Згідно цим наказом, в Україні має впроваджуватися первинна лікувально-профілактична допомога на принципах сімейної медицини. Лікарі, які надають первинну лікувально-профілактичну допомогу, мають пройти перепідготовку та атестацію на присвоєння первинної спеціалізації за спеціальністю 'Загальна практика - сімейна медицина'. Лікарям планується присвоювати кваліфікаційні категорії за цією спеціальністю.

Необхідність пріоритетного напряму розвитку первинної лікувально-профілак-тичної' допомоги, що ґрунтується на моделі загальної практики/сімейної медицини, визначається основними документами:

- Концепція розвитку охорони здоров'я населення України .

- Постанова Кабінету Міністрів України ' Про комплексні заходи щодо впровадження сімейної медицини в систему охорони здоров'я' .

В Україні первинна допомога представлена роздробленими структурами, що функціонально, організаційно та фінансово поєднані зі спеціалізованою амбулаторною допомогою. Упродовж тривалого часу увага в основному приділялася розвитку дорогих видів спеціалізованої та швидкої медичної допомоги. Фінансове забезпечення первинної допомоги становить менше ніж 10 % коштів, виділених на охорону здоров'я, що не дозволяє досягти оптимального розподілу обсягів роботи між рівнями медичної допомоги. В Україні на первинному рівні починають і закінчують лікування лише до 30 % пацієнтів у містах і до 50 % пацієнтів у сільській місцевості [6].

Нераціональна організація первинної допомоги та її недостатнє фінансування призвели до втрати комплексності та наступності в наданні медичної допомоги, формального підходу до здійснення профілактики та диспансерної роботи. Як наслідок, спостерігаються високі показники пізнього виявлення тяжких хвороб та ускладнень хронічних захворювань, що зумовлює надмірну потребу в дорогому спеціалізованому лікуванні.

Ціллю Загальнодержавної програми розвитку первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини на період до 2010 р. є забезпечення зниження рівня захворюваності, інвалідності та смертності населення шляхом формування та налагодження ефективного функціонування системи надання населенню доступної і високоякісної первинної допомоги на засадах сімейної медицини [3].

Формування національної моделі первинної допомоги та її поетапного впровадження на всій території України має вирішити проблеми недостатньо ефективної роботи галузі охорони здоров'я, зумовленої низькою, нерівною доступністю первинної допомоги для населення та її неналежною якістю. Процес впровадження Державної програми розвитку первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини на період до 2010 р. ґрунтуватиметься на створенні нормативно-правових засад, які дають чітке визначення структурних, фінансово-економічних, функціональних та інших аспектів перспективної моделі первинної допомоги, а також визначать кроки поетапної перебудови амбулаторно-поліклінічної ланки [41].

Створення перспективної моделі первинної медико-санітарної допомоги передбачає структурно-організаційне та фінансово-економічне розмежування первинної та спеціалізованої допомоги з поступовим збільшенням обсягів фінансування первинної допомоги.

Процес розмежування первинної та спеціалізованої допомоги матиме певні відмінності в сільських районах та у великих містах, що пов'язані з нинішньою структурною побудовою амбулаторно-поліклінічної допомоги [15].

У сільських районах, де первинна допомога дорослим і дітям надається поліклініками районних лікарень, процес розмежування здійснюватиметься в два етапи.

На першому етапі відбудеться формування структурних підрозділів лікарень з субрахунком - центрів первинної медико-санітарної допомоги.

На другому етапі - надання зазначеним центрам статусу юридичних осіб.

У великих містах, де первинна допомога дітям та дорослим переважно надається різними закладами:

на першому етапі відбудеться створення центрів первинної медико-санітарної допомоги окремо для дорослого та дитячого населення в складі дорослих/дитячих поліклінік або поліклінічних відділів об'єднаних лікарень для дорослих/дітей з відкриттям для них субрахунків.

на другому етапі - реорганізація зазначених центрів шляхом виділення їх зі складу поліклінік/лікарень та об'єднання з утворенням центрів первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини, які надаватимуть первинну медико-санітарну допомогу як дорослому так і дитячому населенню.

Планування розвитку мережі та створення нових амбулаторій сімейного лікаря здійснюватиметься на основі застосування нормативів первинної медико-санітарної допомоги, затверджених Кабінетом Міністрів України, а їх створення відбуватиметься впродовж усього терміну Програми і триватиме після її завершення в міру розвитку населених пунктів.

Виокремлення первинної допомоги в сільській місцевості і в містах передуватиме процесу зміни юридичного статусу закладів охорони здоров'я з бюджетних установ на комунальні підприємства. Останнє тісно пов'язане з загальними змінами в системі охорони здоров'я, що полягатимуть у системному впровадженні державних закупівель послуг з охорони здоров'я і потребуватимуть утворення органів управління охорони здоров'я на районному рівні, а також у невеликих містах, де таких органів немає [39]. Вони виступатимуть як замовники медичних послуг з охорони здоров'я та здійснюватимуть функцію контролю за дотриманням надава-чами послуг договірних умов щодо кількості та якості медичних послуг, наданих населенню.

Основним суб'єктом надання населенню первинної медико-санітарної допомоги у результаті реалізації Державної програми розвитку первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини на період до 2010 року має стати автономний або юридично незалежний медичний заклад - центр первинної медико-санітарної допомоги на засадах загальної практики сімейної медицини. Кількість обслуговуваного населення має становити близько 30 тисяч осіб [38]. До складу такого закладу на правах підрозділів мають входити амбулаторії загальної практики сімейної медицини. В них будуть практикувати один (переважно на сільській місцевості) або декілька (переважно в містах) лікарів загальної практики - сімейної медицини.

Спеціалізована (вторинна) лікувально - профілактична допомога подається лікарями, які мають відповідну спеціалізацію і можуть забезпечити більш кваліфіковане консультування, діагностику, профілактику і лікування, ніж лікарі загальної практики. Спеціалізована лікувально-профілактична допомога надається в спеціалізованих лікарняних відділеннях міських, центральних районних і частково в обласних лікарнях.

Управління закладами вторинної ланки національної системи охорони здоров'я здійснюють: центральною районною лікарнею - головний лікар району; міськими лікарнями - відділ (управління) охорони здоров'я виконавчого комітету міської Ради; обласними лікарнями - управління охорони здоров'я обласної державної адміністрації.

Високоспеціалізована (третинна) лікувально-профілактична допомога подається лікарем або групою лікарів, які мають відповідну підготовку в галузі складних для діагностики і лікування захворювань, у разі лікування хвороб, що потребують спеціальних методів діагностики та лікування, а також з метою встановлення діагнозу і проведення лікування захворювань, що рідко трапляються [35]. Високоспеціалізована лікувально-профілактична допомога надається в спеціалізованих республіканських лікарнях, республіканських диспансерах, спеціалізованих санаторіях, клініках при науково-дослідних інститутах, підпорядкованих Академії медичних наук України та МЗ України, клінічних закладах охорони здоров'я (міські, обласні лікарні), на базі яких працюють відповідні кафедри медичних академій, інститутів та університетів, Інститутів удосконалення лікарів [42].

Управління закладами третинної ланки національної системи охорони здоров'я здійснюють:

міські лікарні - відділ (управління) охорони здоров'я виконавчого комітету міської Ради;

обласні лікарні - управління охорони здоров'я обласної державної адміністрації;

центральні спеціалізовані лікарні, клініки, медичні університети, академії та інститути удосконалення лікарів - Міністерство охорони здоров'я України.

Крім названих, до національної системи охорони здоров'я належать відомчі ме-дико-санітарні служби, які представлені закладами охорони здоров'я та відповідними органами, що здійснюють управління.

Таким чином, на Україні збереглася система охорони здоров'я, яка була ще за СРСР, існування якої за ринкових умов проблематичне, оскільки вона потребує великих асигнувань. Структура медичних послуг за цією системою грубо деформована - на первинному рівні починається і закінчується лікування менше третини усіх випадків і домінує спеціалізована та стаціонарна медична допомога [51]. У доповіді Міністра МОЗ України 'Можливий шлях реорганізації системи охорони здоров'я в Україні' зазначалося, що залучення до первинного контакту вузьких спеціалістів цілеспрямоване або зумовлене незадовільною організацією роботи первинної ланки, призводить до деперсоніфікації відповідальності медичного персоналу за результати медичного обслуговування, марнотратного використання потенціалу амбулаторно-поліклінічних закладів. Крім цього, недоліки діючої в Україні системи первинної лікувально-профілактичної допомоги проявляються в тому, що: вона забезпечуються багатоланковою структурою (дорослі та дитячі поліклініки, медико-санітарні частини, жіночі консультації, сільські лікарські амбулаторії); нема чіткого розподілу на служби первинної та вторинної лікувально-профілактичної допомоги, поняття первинної лікувально-профілактичної допомоги відноситься до поліклініки в цілому, а не до первинної ланки; терапевтична та педіатрична кваліфікації дільничних лікарів не дозволяють професійно вирішувати всіх проблем первинного медичного обслуговування населення; пацієнти мають можливість звертатися до лікарів-спеціалістів самостійно, без направлення дільничного лікаря; дільничні лікарі, праця яких оплачується за твердими ставками і не залежить від обсягу їх роботи, не зацікавлені в пацієнтах та їх доброму здоров'ї і самі заохочують подібну практику.

Основну стратегію реорганізації системи охорони здоров'я Міністерство охорони здоров'я бачить у раціональному використанні ресурсів, для чого необхідно впровадити: зміни підходів і механізмів розподілу ресурсів в охороні здоров'я від 'утримання' медичних закладів до їхнього фінансування залежно від обсягу та структури виконуваної роботи; реформування первинної медичної допомоги; структурного реформування стаціонарної допомоги; стандартизації медичної діяльності на всіх рівнях; змін функцій та механізмів управління охороною здоров'я; формування базових територіальних програм, які мають бути законом для медичних установ; залучення додаткових ресурсів з інших джерел (обов'язкове медичне страхування, добровільне медичне страхування); використання доведено ефективних медичних втручань (доказова медицина) [24].

Щоб реалізувати права громадян України на охорону здоров'я держава забезпечує доступність найнеобхідніших лікарських засобів, захист громадян у разі заподіяння шкоди їх здоров'ю внаслідок застосування лікарських засобів за медичним призначенням, а також встановлює пільги і гарантії окремим групам населення та категоріям громадян щодо забезпечення їх лікарськими засобами в разі захворювання.

Державна політика у сфері створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів спрямовується на підтримку наукових досліджень, створення та впровадження нових технологій, а також розвиток виробництва високоефективних та безпечних лікарських засобів, забезпечення потреб населення ліками належної якості та в необхідному асортименті здійсненням відповідних загальнодержавних програм, пріоритетного фінансування, надання пільгових кредитів, встановлення податкових пільг тощо

Верховна Рада України визначає державну політику і здійснює законодавче регулювання відносин у сфері створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів.

Кабінет Міністрів України через систему органів державної виконавчої влади проводить у життя державну політику в сфері створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів, організує розробку та здійснення відповідних загальнодержавних та інших програм у межах своїх повноважень, забезпечує контроль за виконанням законодавства про лікарські засоби [32].

Станом на 2013 рік в Україні проводиться медична реформа. Поширеною є думка, що така реформа є абсолютно провальним проектом, оскільки масовими є випадки черг під кабінетами лікарів. Незручності спричиняє й неможливість потрапити до вузького спеціаліста навіть в ургентних випадках, не пройшовши інстанцію так званого «сімейного лікаря». Це унеможливлює виявлення конкретної хвороби одразу після появи симптомів [4].

Висновки до першого розділу

Основу державної політики охорони здоров'я формує Верховна Рада України шляхом закріплення конституційних і законодавчих засад охорони здоров'я, визначення її мети, головних завдань, напрямів, принципів і пріоритетів, встановлення нормативів і обсягів бюджетного фінансування, створення системи відповідних кредитно-фінансових, податкових, митних та інших регуляторів, затвердження переліку комплексних і цільових загальнодержавних програм охорони здоров'я.

Для вирішення питань формування державної політики охорони здоров'я при Верховній Раді України можуть створюватися дорадчі та експертні органи з провідних фахівців у галузі охорони здоров'я та представників громадськості. Порядок створення та діяльності цих органів визначається Верховною Радою України.

Реалізація державної політики охорони здоров'я покладається на органи державної виконавчої влади. Особисту відповідальність за неї несе Президент України. Президент України у своїй щорічній доповіді Верховній Раді України повинен робити звіт про стан реалізації державної політики в галузі охорони здоров'я.

Не зважаючи на те, що цінність здорового способу життя декларована в головних законах, постановах, актах держави, робота щодо забезпечення фізичного, психічного, соціального, духовного благополуччя і гармонійного розвитку особистості є особистісним здобутком. Інакше кажучи, спосіб життя - це той чинник, який майже цілком залежить від поведінки людини і визначає її здоров'я. Здоровим спосіб життя зберігає і покращує здоров'я.

За 16 років незалежності України було чимало здобутків, але й нароблено багато помилок. Досі держава не переймалася як слід демографічною кризою та проблемою поліпшення здоров'я нації. Нас уже давно не 50 мільйонів. Лише впродовж першого кварталу нинішнього року населення країни зменшилося на 86 тисяч осіб. Тим часом, невисокою продовжує залишатися народжуваність, кількість дітей у країні не сягає і 20% населення України. Необхідно також зауважити, що за витратами на охорону здоров'я серед 45 країн Європи Україна на 41-му місці

Якщо сидіти склавши руки далі, то на нас чекає не досить радісне майбуття. Науковці твердять, що ймовірність померти, не доживши до 60 років, для сьогоднішніх 16-річних юнаків та дівчат у 2026 р. становитиме 16-21%. Висновки напрошуються самі .

Наведені дані свідчать про те, що Україні треба докласти ще багато зусиль для виконання завдань ЗДВ. У травні 1998 р. світовою спільнотою прийнята політика 'Здоров'я для всіх у 21 сторіччі', якою передбачено, що до 2010 р. всі країни - члени ВООЗ повинні не тільки мати, але й здійснювати політику досягнення здоров'я для всіх відповідно до Загальноєвропейської політики 'Здоров'я для всіх' на державному, регіональному і місцевому рівнях.

Поліпшення демографічної ситуації має стати першочерговим завданням влади. Задля майбутнього розвитку, зміцнення здоров'я населення та подолання бідності стратегію державної політики слід будувати на задоволенні потреб та інтересів кожної української сім'ї та кожного її члена.

РОЗДІЛ 2. ДОСЛІДЖЕННЯ СТАНУ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я В УКРАЇНІ

2.1 Аналіз стану та актуальні проблеми соціальної політики у сфері охорони здоров'я України

Аналіз ситуації, яка склалась наразі в системі охорони здоров'я України, свідчить про те, що принципи діяльності цієї галузі не відповідають сучасним економічним умовам держави. Витрати на охорону здоров`я України згідно з Законом України 'Про Державний бюджет України на 2006 рік” складають 16,9 млрд. грн. або 3,3 % від ВВП, в той час як, за оцінкою ВООЗ, фінансування охорони здоров`я на рівні меншому за 5 % ВВП свідчить про непрацездатність галузі [1].

Система охорони здоров'я -- це сукупність усіх організацій, інституцій і ресурсів, головною метою яких є зміцнення, підтримка чи відновлення здоров'я. Модель системи охорони здоров'я визначається цілями, принципами та співвідношеннями елементів системи, а також суспільним устроєм, політичним і соціально-економічним становищем, традиціями, культурою, історією, релігією, іншими чинниками та системою спеціальних компенсаторів, характерною для кожної окремої країни [8].

До функцій охорони здоров'я відноситься спрямовуюче керівництво, формування ресурсів, фінансування та надання послуг. До цілей охорони здоров'я відносяться збереження та зміцнення здоров'я, чутливість (відповідь на очікування населення немедичного характеру), справедливий фінансовий внесок.

Усі системи охорони здоров'я за типологією можна умовно розділити на 3 групи:

1. З переважно державним фінансуванням. Вони функціонують у країнах СНД, скандинавських країнах, Великій Британії. Вони ефективно працюють за умови достатності коштів у державі.

2. На засадах страхової медицини. У таких системах відбувається адресний збір коштів, формування фондів і надання гарантованих послуг через страхові поліси. Модель страхової медицини працює в різних фінансових умовах, існує в більшості країн, охоплює приблизно 70-90% населення. При цьому люди несуть відповідальність за своє здоров'я і вибирають той чи інший медичний заклад.

3. Переважно приватна система охорони здоров'я. Ефективно працює лише для заможних груп населення. Характерний приклад -- США, де медична допомога доступна для заможних прошарків населення, значна частина мешканців не має медичної страховки, у зв'язку з чим існує багато проблем. Для цього керівництвом держави зараз пропонується запровадити базову медичну страховку, але поки що не вдається це зробити. Основними напрямами реформування медичної сфери країни є збільшення охоплення населення медичним страхуванням, підвищення доступності медичної допомоги [14].

Ресурси охорони здоров'я практично вичерпані і без рішучого здійснення реформи галузі втримати контроль за станом здоров'я населення, насамперед за інфекційними захворюваннями та хворобами, що зумовлюють більшу частку смертності та інвалідізації осіб працездатного віку, що досягли критичної межі, буде не можливо. 

Але цілком зрозуміло, що недофінансування вітчизняної охорони здоров'я призводить до неофіційної оплати послуг лікарів, медсестер і керівництва клінік. Виправити ситуацію може або збільшення фінансування медичного сектору з держбюджету, або збільшення податкового навантаження на роботодавців [50].

 Крім того, стаття 4 Основ законодавства України про охорону здоров'я одним з основних принципів охорони здоров'я в Україні визначає саме рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг в галузі охорони здоров'я . 

Автори законопроекту № 2192 від 19.09.2006. пропонують ввести обов'язкове медичне страхування шляхом створення Державної страхової медичної організації [33].

На думку авторів, перевагою законопроекту є те, що зберігається державне фінансування медичної галузі у тому обсязі, який існує нині. Страхові кошти будуть не основними, а додатковими. За підрахунками, у разі прийняття закону близько 50-55% коштів на медицину надходитимуть із державного бюджету, ще 30% - від обов'язкового медичного страхування. Страхові організації мають на 100% належати державі та бути підконтрольними Кабінету Міністрів [28]. Однак через три роки після початку дії програми на ринок мають право вийти приватні страхові компанії.

Законопроект передбачає виплату гонорарів лікарям, що могло б сприяти вирішенню проблеми екномічної мотивації медичного персоналу. 

Основними недоліками останнього законопроекту фахівці відзначають такі: 

регресивних характер фінансування (бідні платять відносно більше ніж багаті);

залежність програми послуг від суми страховки, що ставить громадян у нерівне становище;

створення конкурентних страхових ринків, при яких неминуче „зняття вершків” і зменшення справедливості (особливо відносно хронічних хворих та літніх людей);

складний з точки зору реалізації механізм управління.

У Висновку Головного науково-експертного управління на проект Закону України “Про фінансування охорони здоров`я та медичне страхування” (№ 2192 від 19.09.2006 р.) нагадується що Верховною Радою України розглядається Закон про ратифікацію Європейської соціальної хартії. Відповідно до статті 11 Європейської соціальної хартії, держави повинні “усунути, у міру можливості, недоліки в системі охорони здоров'я” та “запобігати, у міру можливості, епідемічним, ендемічним та іншим захворюванням”. Комітет незалежних експертів Ради Європи вважає, що держава виконує це зобов'язання, якщо її медичні служби та система охорони здоров'я здатні забезпечити належний медичний догляд усього населення [16]. 

Дуже неінформативним є зміст статті 21 Проекту № 2192 « Порядок надання медичних послуг згідно Програми обов'язкового медичного страхування». Тут автори намагалися в трьох реченнях викласти механізм дії цілої системи забезпечення конституційного права особи на охорону здоров'я. 

З аналізу законопроекту стає зрозумілим, що багато з концептуальних його положень не узгоджується з прийнятими на даний час програмними документами, зокрема з Конституцією України; Основами законодавства України про охорону здоров'я; Концепцією розвитку системи охорони здоров'я населення України, затвердженої Указом Президента України щодо напрямів та етапів реформування системи охорони здоров'я та Програмою діяльності Уряду щодо розвитку охорони здоров'я та медицини в Україні.

З метою підтримки процесу запровадження обов'язкового медичного страхування в Україні Європейським Союзом було виділено Україні 4 млн. євро на проект TACІС 'Фінансування і управління охороною здоров'я в Україні', ціль якого - сприяння розвитку ефективного і діючого фінансування і управління в сфері охорони здоров'я в Україні. Програма TACІС, створена в 1991 році, є головним інструментом співробітництва Європейського Союзу (ЄС) з пострадянськими країнами.[48] В основному вона полягає в технічній допомозі. Програма базується на регламенті, що у свою чергу визначає такі цілі, як стимулювання переходу до ринкової економіки і зміцнення демократії і верховенства права в країнах-партнерах [17].

Мета Проекту ЄС 'Фінансування та управління у сфері охорони здоров'я в Україні' полягає у сприянні розвитку ефективного і дієвого фінансування та управління у сфері охорони здоров'я та створенні необхідних умов для запровадження соціального медичного страхування. 

На чолі проекту стоять міжнародні й українські експерти. Керувати їм буде міжнародний консорціум. Термін реалізації проекту 2,5 роки. Проект переслідує чотири конкретні цілі: модифікацію структури Мінздраву з метою забезпечення передумов для створення Національного фонду медичного страхування, розробку двох регіональних пілотних проектів з метою наробітку ефективної і діючої національної 'передової практики' розробки і виконання всіх необхідних компонентів для впровадження медичного страхування в Україні, розробку і впровадження комплексних, життєздатних процесів підготовки фахівців у сфері управління і фінансування системи охорони здоров'я для адміністративних кадрів різних рівнів у сфері охорони здоров'я, керівників установ охорони здоров'я, проведення кампаній по підвищенню рівня поінформованості громадськості й оцінки їхнього впливу.

Результати опитування допомогли чіткіше окреслити реальну картину взаємовідносин пацієнт-лікар, виявити ступінь довіри населення до різних соціальних інституцій та джерел інформації. Загалом було опитано 1076 респондентів віком від 18 до 86 років в обох районах [49].

Вибірка дослідження для загального населення - комбінована районовано-кластерна з уведенням квоти за статево-віковою ознакою та типом населеного пункту. На першому етапі для кожного району були отримані списки населених пунктів з вказаною кількості жителів та первинними соціодемографічними характеристиками населення району [23]. Далі населені пункти умовно були згруповані в 3 групи: районний центр, великі села (від 1000 дорослих жителів) та малі села (до 1000 дорослих жителів). З кожного списку абсолютно випадково було обрано по одному населеному пункту, в якому було опитано кількість респондентів, пропорційну до кількості населення, яка проживає в населених пунктах відповідного типу кожного району. 

За результатами дослідження можна зробити висновок, що населення в цілому сприймає ідею введення медичного страхування і основним його завданням вбачає забезпечення доступності якісної медичної допомоги для всіх, проте більша частина населення обох районів вважає, що сплачувати внески на ОМС повинен роботодавець. Основними причинами прагнення людей до реформування системи фінансування охорони здоров'я є низька якість медичних послуг, незадовільне ставлення медичного персоналу до пацієнтів, а також нераціональна структура системи надання медичної допомоги, що призводить до виникнення черг до лікарів. Одним із завдань проекту, яке повинне закласти правові основи для повноцінного функціонування лікувально-профілактичних установ як самостійних суб'єктів сфери медичного страхування є розподіл функцій замовника й надавача послуг з охорони здоров'я [21]. Відділ охорони здоров'я контролює цільове використання коштів, результати діяльності, якість наданих медичних послуг. Щомісяця головний лікар і головний бухгалтер ЦРЛ звітують про виконання фінансового плану, основних медичних показників. 

Раніше фінансування таких медичних закладів відбувалось виключно 'постатейно' з державного та обласного бюджетів, на сьогоднішній день грошові надходження здійснюються переважно з районних бюджетів в межах сум, передбачених щорічними угодами про співпрацю. Водночас збереглось фінансування медичних закладів з бюджетів інших рівнів на реалізацію конкретних програм чи проектів. Право на контрактні умови співпраці, яке отримали медичні КНП, дозволяють їм, враховуючи відповідний світовий досвід, обирати ту форму контракту, яка сприятиме кращій організації їх роботи. Після того як лікарні набули статусу КНП, їх адміністрації отримали право самостійно розподіляти кошти, які надійшли до медичного закладу, орієнтуючись при цьому виключно на реальні потреби [40]. Тому стало можливим формування так званого глобального бюджету лікувально-профілактичного закладу (ЛПЗ), як це відбувається в більшості медичних закладів провідних країн світу. Це є чи не найголовнішою умовою для суттєвого покращання якості надання медичної допомоги населенню 'на місцях' та підвищення рівня оплати праці працівників ЛПЗ. Керівництво медичних закладів для залучення додаткових джерел фінансування отримало право укладати корпоративні договори про медичне обслуговування з підприємствами різних форм власності чи фізичними особами [12].

Ефективність системи медичного страхування великою мірою залежить від контролю за якістю надання медичної допомоги. Але для того, щоб здійснювати такий контроль, необхідно мати чіткі правила, стандарти лікування [8]. Під якістю медичної допомоги розуміється процес взаємодії лікаря та пацієнта, заснований на кваліфікації лікаря, тобто його здатності знижувати ризик прогресування захворювання у пацієнта та виникнення нового патологічного процесу, оптимально використовувати ресурси медицини та забезпечити задоволеність пацієнта наданою йому медичною допомогою. 

Медико-технологічні стандарти регламентують власне процес надання медичної допомоги; стандарти програм медичної допомоги - проведення комплексу медичних заходів визначеним групам пацієнтів; медико-економічні стандарти - стандарти програм із закладанням розрахункової вартості комплексу послуг, які пропонуються для надання пацієнтам; стандарти медикаментозного забезпечення формуються шляхом розробки спеціального формулярного списку лікарських засобів за кожним захворюванням у розрізі клініко-фармакологічних групп [41]. Допоки такі стандарти не будуть чітко регламентовані, тобто не буде затверджено чітких правил і схем діагностування та лікування конкретних нозологій, доти і неможливо буде контролювати їх виконання. У системі охорони здоров'я України питання стандартизації надання медичної допомоги, контролю за її якістю і виконанням залишаються недостатньо вирішеними. Під стандартом розуміють зразок, нормативний документ, який забороняє відхилення від нього [12]. Населенню України медична допомога надається мережею амбулаторно-поліклінічних, стаціонарних та спеціалізованих закладів. В усіх лікувально-профілактичних закладах системи охорони здоров'я надається гарантований рівень медичної допомоги, який визначений постановою КМУ від 11.07.02 № 955 'Про затвердження програми надання громадянам гарантованої державної безоплатної медичної допомоги' [30]. В лікувально-профілактичних закладах усіх типів впроваджені в роботу тимчасові галузеві стандарти якості надання медичної допомоги, де визначено обсяги діагностичних, лікувальних та профілактичних процедур, які виконуються в амбулаторно-поліклінічних та стаціонарних закладах для дорослого та дитячого населення. Зазначені нормативи затверджені відповідними наказами МОЗ України (№226 від 27.07.98, № 502 від 28.12.02, № 503 від 28.12.02, № 507 від 28.12.02, № 191 від 05.05.03) 

Проте ці документи є лише першим кроком на шляху до вирішення проблеми, адже і вони не позбавлені недоліків. По-перше, неможливо виконати всі необхідні дорогі обстеження за відсутності необхідних апаратури та коштів. Приміром, діючими стандартами за певних показників передбачене обов'язкове проведення комп'ютерної томографії. Проте томографи є далеко не в усіх міських медичних установах [10]. По-друге, у розроблених стандартах лікування немає тарифікації медичних послуг, а саме вартості кожного обстеження і виконаного лікування.

Ще одна дуже важлива проблема, що була виявлена західними фахівцями проекту ЄС «Фінасування та управління у сфері в Україні» в пілотних регіонах, але має бути врахована на загальнодержавному рівні, є методика визначення вартості медичних послуг. Кожна медична установа має свою схему розрахунку тарифів на медичні послуги, наприклад, у приватному медичному закладі консультація професора коштує у 10 разів вище, ніж консультація цього ж професора у бюджетній медичній установі і т.д. Проблема тут перш за все на законодавчому рівні. У вересні 1996 року Кабінет міністрів України Постановою №1138 затвердив перелік платних послуг, які можуть надаватися в державних установах охорони здоров'я та вищих медичних закладів освіти [24]. Проте Конституційний Суд своїм рішенням від 25 листопада 1998 року визнав неконституційними практично всі положення тієї постанови КМУ. У справі за конституційним поданням 66 народних депутатів щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Кабінету Міністрів України 'Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров'я та вищих медичних закладах освіти' (справа про платні медичні послуги) № 15-рп від 25.11.1998 [35] Конституційний Суд України визнав розділ I та розділ II Переліку платних по.слуг, які можуть надаватися в державних закладах охорони здоров'я та вищих медичних закладах освіти, такими, що не відповідають Конституції України. Таким, що суперечить статті 49 Конституції України визнано також положення абзацу другого пункту 1 оспорюваної Постанови Кабінету Міністрів України, яким дозволено лікувально- та санітарно-профілактичним закладам приймати від хворих плату за надані їм інші медичні послуги як внесення добровільної компенсації [1].

Система надання соціальних послуг - це важливий елемент соціально-економічного та територіального вирівнювання регіонів і громад, а її розвиток є частиною зобов'язань України щодо виконання Європейської соціальної хартії (переглянутої). Ст. 14 Хартії визначає, що країни, які до неї приєдналися, зобов'язуються: 1) сприяти функціонуванню служб або створювати служби, які, завдяки використанню методів соціальної роботи, сприяли б підвищенню добробуту і розвиткові як окремих осіб, так і груп осіб у суспільстві, а також їхній адаптації до соціального середовища; 2) заохочувати окремих осіб та добровільні або інші організації до участі у створенні та функціонуванні таких служб [2].

На виконання міжнародних зобов'язань держави, а також відповідно до визначених у Програмі реформ на 2010-2014 рр. пріоритетів соціального розвитку, в Україні розпочалися системні трансформації національної соціальної політики, зокрема сфери соціального обслуговування населення в частинах:

1) створення ефективної системи надання соціальних послуг, підвищення їх якості та рівня задоволення потреб отримувачів таких послуг;

2) оптимізації мережі установ та закладів, що надають соціальні послуги;

3) підвищення ефективності використання коштів та управління бюджетними видатками на соціальні послуги;

4) впровадження стандартів якості соціальних послуг; забезпечення контролю за якістю соціальних послуг на підставі впровадження державних стандартів та забезпечення контролю за їх дотриманням;

5) введення ринкових механізмів у функціонування системи соціальних послуг та запровадження механізму соціального замовлення соціальних послуг недержавним інституціям, які визнаються як рівні суб'єкти надання соціальних послуг [3].

 Оцінювати результативність трансформації системи соціальних послуг (перш за все, з точки зору її ефективності) зарано, проте є перші підсумки реформування, пов'язані зі змінами нормативно-правового забезпечення сфери соціального обслуговування.

 Сфера соціальних послуг в Україні регулюється, перш за все, Законами України «Про соціальну роботу з сім'ями, дітьми та молоддю», «Про соціальні послуги», «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» та ін. [4]. Її базові механізми розкриті у таких підзаконних актах як Порядок взаємодії суб'єктів соціальної роботи із сім'ями, які опинилися у складних життєвих обставинах (2006 р.), Порядок взаємодії центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді із закладами охорони здоров'я щодо надання медичної допомоги та соціальних послуг дітям і молоді (2006 р.), Постанова КМУ № 1417 «Деякі питання діяльності територіальних центрів соціального обслуговування (надання соціальних послуг)» (2009 р.), Загальне положення про центр соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді (2013 р.) [28].

У 2012 р. розпочато поступове скорочення обсягу соціального законодавства, гармонізацію та уніфікацію нормативних актів; узгоджуються термінологічні розходження та визначаються єдині принципи надання соціальних послуг. Внесення змін до Законів України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», «Про соціальні послуги», прийняття Закону України «Про громадські об'єднання» (22.03.2012 р.) створили підґрунтя для підвищення ефективності соціального обслуговування населення, надавши змогу:

- перейти від вузького розуміння соціальних послуг як діяльності закладів соціального обслуговування (перш за все, стаціонарних), до їх ширшого визначення як комплексу заходів щодо надання допомоги особам, окремим соціальним групам, які перебувають у складних життєвих обставинах (СЖО) і не можуть самостійно їх подолати [5];

- розширити визначення СЖО (обставини, спричинені інвалідністю, віком, станом здоров'я, соціальним становищем, життєвими звичками і способом життя, внаслідок яких особа частково або повністю не має (не набула або втратила) здатності чи можливості самостійно піклуватися про особисте (сімейне) життя та брати участь у суспільному житті), а отже і перелік груп, які мають право отримати соціальні послуги; запровадити інститут стандартизації соціальних послуг та законодавчо закріпити поняття показників якості соціальних послуг як основи для їх стандартизації; визначати потреби громади у соціальних послугах, їх видах та обсягах, та надавати послуги на підставі цих потреб, а не виходячи з інституційної спроможності місцевих закладів соціального обслуговування. Унормовано перехід від орієнтації на послуги, що надаються стаціонарними закладами, до обслуговування за місцем проживання та заходів із профілактики виникнення СЖО:

запроваджений та розвивається інститут фахівців із соціальної роботи, які мають виявляти кризові сім'ї й з'ясовувати їх проблеми, надавати їм психологічну й правову допомогу, сприяти у працевлаштуванні, отриманні виплат і пільг тощо. Водночас, ступінь підготовленості фахівців до надання соціальних послуг в значній кількості випадків є недостатнім як за освітньо-кваліфікаційним рівнем, так і за напрямами освіти. Це зумовлено, зокрема, відсутністю достатньої нормативної бази, яка б регулювала діяльність зазначеної категорії надавачів соціальних послуг;

завдяки змінам до Закону «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» (Ст. 8) розширено коло осіб, для яких встановлені нормативи соціальних послуг; забезпечена можливість визначення переліку, видів, обсягів, норм та нормативів соціальних послуг, що надаються за рахунок державного та місцевого бюджетів [6].

розробити механізм соціального замовлення для організацій недержавного та приватного секторів та унормувати диференційований підхід до оплати соціальних послуг.

Проте потребують узгодження Закони України «Про соціальні послуги» та «Про місцеве самоврядування» (ст. 34 «Повноваження у сфері соціального захисту населення), адже перелік власних і делегованих повноважень органів місцевого самоврядування відстає від змін у соціальному законодавстві, перш за все в частині, що регулює забезпечення соціального обслуговування (надання соціальних послуг) за місцем проживання [26]. Потребують унормування і статус фахівців із соціальної роботи та їх стосунки з органами місцевого самоврядування. 

Закон України «Про місцеве самоврядування» визначає мінімальний рівень соціальних потреб як гарантований державою мінімальний рівень соціальних послуг на душу населення в межах усієї території України. Соціальні послуги, у свою чергу (згідно з Законом України «Про соціальні послуги») - це комплекс заходів з надання допомоги особам, окремим соціальним групам, які перебувають у складних життєвих обставинах і не можуть самостійно їх подолати, з метою розв'язання їхніх життєвих проблем [17]. Тим самим, мінімальний рівень соціальних потреб являє собою мінімальний комплекс заходів щодо надання допомоги особам, окремим соціальним групам, які перебувають у складних життєвих обставинах і не можуть самостійно їх подолати. Тобто наявна дефініція поняття «соціальні потреби», яку дає Закон України «Про місцеве самоврядування», звужує соціальні гарантії та безпідставно обмежує конституційні права для всіх інших груп населення [31]. До того ж, рівень потреб не може визначатися через обсяг гарантованих для їх задоволення послуг; навпаки, послуги мають ґрунтуватися на потребах населення, причому конкретної територіальної громади. 

Закон України «Про місцеві державні адміністрації» відносить до повноважень місцевих органів влади, зокрема, здійснення функцій соціального захисту населення. Згідно зі Ст. 17 п. 3 місцеві органи влади визначають необхідний рівень обслуговування населення відповідно до нормативів мінімальних соціальних потреб; проводять розрахунок коштів та визначають обсяг послуг, необхідних для забезпечення передбаченого законодавством рівня мінімальних соціальних потреб. Оскільки в Законі не надано визначення мінімальних соціальних потреб, то слід застосувати дефініцію із Закону України «Про місцеве самоврядування» [41]. Отже, йдеться про те, що місцеві органи влади визначають обсяг послуг, необхідних для забезпечення гарантованого державою мінімального рівня соціальних послуг на душу населення в межах усієї території України [29]. Отже, наочною є фактична беззмістовність даної норми, яка потребує перегляду. До того ж, централізоване встановлення «нормативу потреби» ігнорує реальні запити територіальних громад щодо соціального обслуговування, тобто суперечить принципу адресності соціальної підтримки. 

Системи охорони здоров'я стикаються сьогодні з такими проблемами, як збільшення чисельності населення і зростання потреби у медичній допомозі, подовження середньої очікуваної тривалості життя, яке призводить до збільшення поширеності хронічної патології. З іншого боку, збільшення ВВП на душу населення зумовлює зростання вимог до якості медичної допомоги, впровадження нових медичних технологій, що, в кінцевому рахунку, призводить до збільшення вартості послуг. Все вищенаведене пояснює зростання витрат на охорону здоров'я на одного мешканця та збільшення потреби у фінансових ресурсах в умовах їх обмеженої кількості.

На сучасному етапі стан здоров'я населення України характеризується значною поширеністю хронічних хвороб та соціальнонебезпечних захворювань. Високими залишаються рівні інвалідності та смертності при короткій середній тривалості життя. На здоров'я і відтворення населення негативно впливають якісні показники життя, забруднення довкілля, незадовільні умови праці, поширення інфекційних і паразитарних захворювань, криза галузі медичного обслуговування, недостатній контроль за якістю та вживанням лікарських засобів і біологічно активних домішок, тютюнокуріння [7].

До погіршення стану здоров'я населення, збільшення нещасних випадків у побуті та на виробництві, руйнування сімей, духовної, моральної і фізичної деградації суспільства призводить надмірне вживання алкогольних напоїв, вживання наркотичних засобів, психотропних речовин, що згубно позначається й на демографічній ситуації [4].

Не сприяє розв'язанню проблем у сфері охорони здоров'я й відсутність належного моніторингу за станом генофонду, рівнем популяційного імунітету населення, циркуляцією збудників інфекційних хвороб. Сучасна система охорони здоров'я в Україні спрямована більше на лікування, ніж на профілактику захворювань і пропаганду здорового способу життя. Як наслідок, за останні п'ять років кількість захворювань і смертність зростала.

Ключовими проблемами охорони здоров'я населення є:

незадовільний стан здоров'я населення;

нераціональна організація системи надання медичної допомоги;

брак сучасних медичних технологій, недостатнє володіння ними;

низький рівень інформованості про сучасні медичні технології, засоби збереження здоров'я та активного дозвілля;

недостатність фінансових і насамперед бюджетних, ресурсів для забезпечення ефективної діяльності системи охорони здоров'я;

практична відсутність ринку медичних послуг;

недосконалість нормативно-правових актів, які впливають на створення умов для поліпшення стану здоров'я населення та підвищення ефективності використання в системі охорони здоров'я людських, матеріально-технічних та фінансових ресурсів в умовах ринкової економіки.

З метою вирішення цих проблем, державна політика у сфері охорони здоров'я має спрямовуватися на підвищення рівня здоров'я, поліпшення якості життя і збереження генофонду Українського народу [50].

Реалізація цієї політики потребує здійснення комплексу державних і галузевих заходів. Державні заходи мають передбачати:

- поетапне збільшення державних асигнувань у сферу охорони здоров'я, їх ефективне використання;

- забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, переорієнтацію охорони здоров'я на суттєве посилення заходів з попередженн захворювань, запобігання інфекційним захворюванням, зниження ризиків для здоров'я людини, що пов'язані з забрудненням та шкідливим впливом факторів довкілля;

- вирішення проблем гігієни та безпеки праці, профілактики виробничого травматизму та професійних захворювань;

- створення умов для формування та стимулювання здорового способу життя, вдосконалення гігієнічного виховання і навчання населення, особливо дітей та молоді; посилення боротьби із шкідливими звичками; розвиток фізичної культури і спорту; забезпечення раціонального збалансованого харчування населення;

- здійснення активної демографічної політики, спрямованої на стимулювання народжуваності і зниження смертності, збереження та зміцнення репродуктивного здоров'я населення, а також соціальної політики підтримки молоді та захисту інвалідів і людей похилого віку;

- забезпечення всебічного гармонійного фізичного та психічного розвитку дитини, починаючи з народження, її раціонального харчування, оптимальних умов побуту, виховання і навчання;

- запровадження ефективної системи багатоканального фінансування сфери охорони здоров'я;

Соціальна і політика у сфері охорони :

удосконалення системи соціального та правового захисту медичних і фармацевтичних працівників та пацієнтів;

визначення критеріїв щодо диференціації розміру оплати праці медичних та фармацевтичних працівників залежно від рівня їх кваліфікації, обсягів, якості, складності, ефективності та умов виконуваної роботи;

- інтенсивний розвиток медичної та фармацевтичної промисловості, в тому числі медичного приладобудування, виробництва лікарських засобів та виробів медичного призначення, здешевлення їх вартості [10].

Таким чином, державна політика у сфері охорони здоров'я повинна спрямовуватися на зміцнення здоров'я всіх верств населення, збільшення тривалості активного життя, поліпшення демографічної ситуації, підвищення якості та ефективності медико-санітарної допомоги, удосконалення фінансування та управління галуззю. Погіршення стану здоров'я зумовлене насамперед комплексом не тільки медичних, а соціально-економічних та екологічних чинників, недосконалим способом життя населення. Тому поліпшення здоров'я є інтегральним показником успішності функціонування держави, всіх її інституцій, і в основу реформування цієї сфери має бути покладений міжгалузевий комплексний підхід.

2.2 Шляхи подолання проблем у сфері охорони здоров'я в Україні

Досі не вдається переорієнтувати діяльність сфери охорони здоров'я на профілактичні рейки. Але чи залежить це лише від працівників галузі? Звичайно ж, ні, адже всім відомо, які є чинники поза сферою впливу медиків і те, як саме вони впливають на формування здоров'я населення.

Тому необхідний міжсекторальний підхід у питаннях збереження здоров'я. І в цьому контексті було б слушним послатися на матеріали Наради міністрів, що проходила в Естонії у жовтні 2013 р. під егідою ВООЗ, де підкреслено: «Системи охорони здоров'я -- це більше ніж надання медичної допомоги, вони повинні передбачати більш широкий комплекс заходів щодо захисту здоров'я, забезпечення активного довголіття і благополуччя» [49]. Цією тезою зазначена необхідність комплексного підходу до збереження здоров'я.

Міжсекторальний підхід покладено і в основу програми «Здоров'я-2020: український вимір», поданої на розгляд Верховної Ради для затвердження її відповідним Законом. Варто лише пришвидшити це прийняття.

Профілактичному розділу роботи слід надати системності. Тому актуальним завданням є запровадження системи контролю захворювань і їх профілактики, аналогу СDC (Centers for Disease Control and Prevention). У плані реалізації цього завдання вже створено Український центр контролю за соціальними хворобами Міністерства охорони здоров'я (МОЗ) України, як інституцію майбутньої системи громадського здоров'я [52].

Незважаючи на здобутки, стан захворюваності на ВІЛ-інфекцію та туберкульоз залишається серйозним викликом для країни. Тому невідкладним завданням є прийняття Закону «Про затвердження загальнодержавної цільової соціальної програми протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу на 2014-2018 роки». Проект цього Закону розроблено МОЗ та Державною службою України з питань протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, він знаходиться у Верховній Раді України [7].

Саме державне лідерство та забезпечення сталих програм у цих напрямах стало запорукою прийняття Глобальним фондом у грудні 2013 р. позитивного рішення щодо продовження фінансування гранту за компонентом «СНІД» на 2014-2016 рр.

Незважаючи на певні позитивні зміни в боротьбі з туберкульозом, такі як зниження захворюваності на всі форми активного туберкульозу, серйозною проблемою залишається поширення його резистентних форм, що створює ризик погіршення епідемічної ситуації в майбутньому. Важливим інструментом для удосконалення системи управління інформацією в сфері контролю за туберкульозом є впровадження у всіх регіонах України електронного реєстру хворих. За оцінками міжнародних експертів, це один із найбільш успішних комплексних інформаційних проектів у сфері охорони здоров'я у Європейському регіоні ВООЗ.

Щодо запобігання інфекційним захворюванням є певні позитивні зміни, а от профілактика неінфекційних хвороб залишається білою плямою в діяльності закладів охорони здоров'я. У цьому плані великі надії покладаються на сімейну медицину, на рейки якої трансформується первинна медико-санітарна допомога. Адже відомо, що переважна більшість завдань, покладених на первинну медико-санітарну допомогу, носять профілактичну спрямованість.

Зараз варто відповідно доповнити плани і програми підготовки лікарів загальної практики -- сімейної медицини згідно з новими кваліфікаційними характеристиками, в основу яких покладено компетентністний підхід. Сімейний лікар має стати членом кожної родини, а головне його завдання -- збереження здоров'я сім'ї. Для цього, безумовно, потрібен час. Лідерство тут має належати керівникам навчальних медичних закладів усіх рівнів.

Слід також повернутись обличчям до роботи центрів здоров'я, які функціонують у регіонах. Адже саме вони раніше були осередками формування здорового способу життя, що є ключовим у профілактиці хронічних неінфекційних захворювань. Відтепер цим закладам доцільно надати нового змісту в роботі, а, можливо, зробити їх функціонально підпорядкованими Українському центру контролю за соціальними хворобами МОЗ.

Окремо зупинившись на функціях системи громадського здоров'я, Р. Богатирьова зазначила, що до цього часу її функції виконувала Державна санітарно-епідеміологічна служба (далі -- Держсанепідслужба) в частині нагляду за об'єктами середовища життєдіяльності людини і потенційно небезпечними чинниками, протиепідемічних заходів та реагування на надзвичайні ситуації. Проте звична діяльність Держсанепідслужби спрямована переважно на заходи щодо об'єктів середовища, небезпечні чинники, а не заходи щодо здоров'я населення. Нещодавні адміністративні зміни, які реорганізували Держсанепідслужбу, не добавили сьогодні дієвих інструментів. МОЗ України для реалізації політики збереження і зміцнення здоров'я населення необхідно активно займатися пошуком і визначенням цих інструментів. Ось чому, враховуючи, що виконання зазначених функцій вкрай важливе для сталого розвитку суспільства і економіки, МОЗ поставило за мету створення в Україні відповідних інституційних засад сучасної ефективної системи громадського здоров'я в національній системі охорони здоров'я.[8] За визначенням ВООЗ, система громадського здоров'я -- це організовані зусилля суспільства, насамперед через відповідні державні інституції з метою поліпшення, зміцнення, захисту й відновлення на основі колективних дій та забезпечення виконання таких функцій, як:

цільове спостереження, нагляд за станом здоров'я та благополуччя населення;

моніторинг та реагування на небезпеку для здоров'я та надзвичайні ситуації;

захист здоров'я, включаючи забезпечення безпеки середовища життєдіяльності, умов праці, харчових продуктів та інші детермінанти;

зміцнення здоров'я, включаючи дії, спрямовані на соціальні детермінанти та нерівність у підтриманні здоров'я;

профілактика захворювань, включаючи ранню діагностику хвороб;

забезпечення стратегічного управління в інтересах здоров'я та благополуччя;

забезпечення системи громадського здоров'я кваліфікованими і в достатній кількості трудовими ресурсами;

забезпечення стійких організаційних структур та фінансування;

просвітницька робота, комунікація та соціальна мобілізація в інтересах здоров'я;

розвиток досліджень у сфері громадського здоров'я для наукового обґрунтування політики і практики [20].

У сфері охорони здоров'я в цілому потрібне розуміння ролі та змісту сучасної системи громадського здоров'я не лише щодо інфекційних, епідеміологічних захворювань, але й стосовно неінфекційних захворювань та низки сучасних вирішальних факторів охорони здоров'я, як це визначено в європейському плані дій щодо посилення систем громадського здоров'я. Принципи міжсекторального підходу щодо охорони здоров'я у політиці всіх країн, а також ціла низка наявних заходів у соціальних, економічних та поведінкових детермінантах неінфекційних хвороб ще, на жаль, повністю не оцінені та не введені у практику [2]. Поки що роль держави обмежується нормативним та директивним регулюванням, вертикальною системою нагляду і контролю, інспекціями та перевірками. Такий важливий і ефективний ресурс, як міжсекторальна взаємодія та створення горизонтальних мереж співпраці, використовується в нашій країні вкрай недостатньо. Серед основних аспектів діяльності системи громадського здоров'я першочергову увагу необхідно приділяти факторам, пов'язаним зі способом життя (безпечне середовище в житті людини, фізична активність, раціональне харчування та шкідливі звички, такі як тютюнопаління, вживання алкоголю, наркоманія і токсикоманія) [10].

Для успішного епідеміологічного нагляду та реалізації профілактичних заходів щодо інфекційних та неінфекційних захворювань необхідні: комплексність і системність у спільних сучасних зусиллях, а саме раціональне використання первинної ланки надання медичної допомоги в частині профілактики та раннього виявлення інфекційних та найпоширеніших хронічних неінфекційних хвороб шляхом запровадження цільових скринінгових програм та поліпшення збору інформації щодо середовища життєдіяльності людини; донозологічний контроль стану здоров'я з формуванням груп ризику розвитку хронічних неінфекційних захворювань та впровадження серед них заходів для мотивації до здорового способу життя; епідеміологічний моніторинг стану здоров'я і створення безпечного навколишнього середовища; профілактика контрольованих інфекційних захворювань і профілактика соціально небезпечних інфекційних хвороб [14].

Ефективність цих зусиль безпосередньо залежатиме від реалізації сучасної стратегії громадського здоров'я, розробки політики та законодавчого забезпечення, інституціональних змін, зміцнення організаційно-кадрового потенціалу та інформаційно-комунікативного супроводу.

Таким чином, у найближчий час необхідно зробити функціональну, структурну, ресурсну модель системи громадського здоров'я в Україні та завершити роботу над відповідним законопроектом. Реалізація цих завдань у довготерміновій перспективі дозволить досягти створення безпечного середовища життєдіяльності людини, підвищення ефективності профілактики контрольованих інфекцій та профілактики соціально небезпечних хвороб, раціонального використання існуючих структур системи охорони здоров'я шляхом їх структурної перебудови та оптимізації.

Наступним вагомим напрямом перетворень у сфері охорони здоров'я є зміни в засадах фінансово-економічної діяльності. Міністр нагадала, що в кожній європейській країні функціонує система охорони здоров'я із власною моделлю фінансування. Вона переважно базується на принципах обов'язкового соціального медичного страхування чи на загальній системі оподаткування, чи на прямих платежах за медичні послуги самого населення [9].

Однак проведений експертами ВООЗ аналіз особливостей і тенденцій фінансування охорони здоров'я дозволяє зробити висновок про те, що оптимальна формула видатків має бути представлена таким чином: не менше 70% мусить покриватися за рахунок податків і внесків обов'язкового медичного страхування. І лише решта може забезпечуватися приватним фінансуванням та прямими платежами населення [18].

Вищезазначене є ще одним підтвердженням необхідності доопрацювання та прийняття Закону «Про обов'язкове соціальне медичне страхування», черговий проект якого підготовлений.

Для ефективної роботи системи охорони здоров'я вже сьогодні необхідні зміни цілого ряду законодавчих, підзаконних та галузевих нормативно-правових документів [24]. Певні напрацювання, які вже є в пілотних регіонах, слід вивчати і поширювати на інших адміністративних територіях. Це стосується консолідації бюджетних коштів для надання первинної медичної допомоги на рівні бюджету району, фінансування видатків на охорону здоров'я лише за двома кодами економічної класифікації видатків (поточні й капітальні). Саме цим передбачається встановлення пріоритету економічної доцільності над бухгалтерською точністю та дисципліною.

Потребує змін і формула розподілу обсягу міжбюджетних трансфертів (дотацій, вирівнювання та коштів, що передаються до Державного бюджету) між Державним і місцевими бюджетами.

Як свідчить досвід, у пілотних регіонах і деяких інших областях на сьогодні відпрацьовані організаційні, адміністративні та функціональні моделі територіальної системи охорони здоров'я, однак поки що не створено адекватної та ефективної ресурсної моделі охорони здоров'я населення всієї країни. На погляд міністра, однією з проблем, яка не дозволяє достатньо коректно обґрунтувати ресурсну модель, є невизначеність джерел фінансування та ресурсного забезпечення усіх елементів моделі, а також відсутність визначеної та законодавчо закріпленої відповідальності повноважень суб'єктів за відповідний ресурс. Цю проблему необхідно вирішувати, інакше започатковані реформи можуть не досягти позитивних перспектив [1].

Саме реалізація обґрунтованої ресурсної моделі зможе забезпечити сталий розвиток системи охорони здоров'я. Крім цього, є ще одне питання, яке безпосередньо пов'язане із проблемою всезростаючих фінансових і ресурсних потреб системи охорони здоров'я у зв'язку з постарінням населення, складною медико-демографічною ситуацією і зростанням попиту на медичну допомогу в перспективі. Очевидно, що ця проблема торкнеться не тільки України та країн із слабкою економікою, а й багатьох країн Європи [41]. У зв'язку з цим необхідно вже зараз звернути увагу на те, що зазначену проблему доведеться вирішувати не лише в економічній, ресурсній чи організаційній площині. Ще складнішим завданням стане моральний та етичний бік доступності або недоступності медичної допомоги певним віковим та соціальним категоріям населення, особливо з позицій задекларованих і прийнятих Україною ціннісних принципів охорони здоров'я.

Найбільш важливим для успішного функціонування системи охорони здоров'я є впровадження високовартісних медичних технологій, яке навіть у розвинених країнах приводить до суттєвих змін і перерозподілу коштів. Що тоді говорити про економічно менш розвинуті країни та такі, як наша -- з перехідною економікою, в яких фінансування охорони здоров'я здійснюється з громадських фондів споживання, зокрема тільки з бюджету. В такому разі виникають ризики істотних перекосів у фінансуванні різних секторів системи охорони здоров'я, які, в свою чергу, призводять до дефіциту коштів на надання медичної допомоги великій кількості пацієнтів, які потребують технологій нижчої вартості [28]. На початку 2000-х років дискусія з цього приводу вже починалася, і ключовим у ній було питання доцільності оцінки нової технології щодо економічної можливості забезпечення справедливої доступності до неї всіх, хто потребує, без створення небезпечних перекосів у фінансуванні інших секторів охорони здоров'я. На переконання Р. Богатирьової, слід враховувати морально-етичний бік проблеми.

Щодо підготовки необхідних нормативних документів з цих питань, то зазначені завдання перш за все стосуються Інституту стратегічних досліджень МОЗ України.

Розглядаючи фінансовий блок, міністр нагадала і про проблему державних закупівель. Незважаючи на різні міфи в засобах масової інформації щодо цього питання, можна ствердно сказати про те, що 3-й рік поспіль система державних закупівель демонструє помітне підвищення ефективності. У 2013 р. за результатами державних закупівель заощаджено понад 200 млн грн. Високий рівень конкуренції закупівель став запорукою зниження цін і збільшення обсягів, а відкритість і публічність процесу забезпечили ефективну реалізацію державних програм і заходів з охорони здоров'я [52].

Торкнувшись питань реалізації пілотного проекту щодо запровадження державного регулювання цін на лікарські засоби для лікування осіб з гіпертонічною хворобою, Р. Богатирьова зазначила, що перші результати зазначеного проекту свідчать передусім про мінімізацію самолікування, яке останнім часом набуло загрозливих масштабів [17]. Нині кількість пацієнтів із гіпертонічною хворобою, які звернулись до лікаря та отримали лікувальні засоби за його призначенням, зросла з 14 до 76%. І це, на думку міністра, дуже переконливий індикатор успіху. Далі очікується зниження частоти інсульту та інфаркту міокарда і смертності від цих причин.

Наступним кроком пропонується запровадити пілотний проект для хворих на цукровий діабет 2-го типу з метою забезпечення їх гіпоглікемізуючими препаратами, що підвищить доступність ліків для ?40% хворих.

Проте зміни, які відбуваються в системі охорони здоров'я, і навіть приносять позитивні результати, не будуть сприйняті медиками без невідкладних суттєвих змін в оплаті праці. На сьогодні ці зміни торкнулися лише медичного персоналу первинної ланки пілотних регіонів. Юридичним підґрунтям для цього, як відомо, стала відповідна Постанова Кабінету Міністрів України, яка передбачає виділення двох складових заробітної плати: постійна (базовий посадовий оклад, згідно з Єдиною тарифною сіткою) і змінна (за обсяг і якість виконаної роботи) [48]. Однак методика розрахунку останньої потребує вдосконалення.

Сьогодні слід працювати і над пакетом документів про запровадження таких підходів до оплати праці й для інших (непілотних) адміністративних територій вже з 2015-2016 рр. Це завдання є адресним для Департаменту економіки та ресурсного забезпечення.

Важливе місце у діяльності керівників місцевих органів влади має зайняти розробка, затвердження та реалізація регіональних програм місцевих стимулів. Бажано, щоб ці програми були середньостроковими (3-5 років).

За роки незалежності в Україні прийнято і реалізується потужний комплекс загальнодержавних документів щодо охорони здоров'я. Здоров'я населення в них визнано національним пріоритетом. Водночас рівень медичної допомоги як складової в його забезпеченні залежить від доступності та якості медичної допомоги.

Доступність допомоги стосується, перш за все, таких її видів, як первинна та екстрена медична допомога.

Щодо первинної медичної допомоги, то, безумовно, буде продовжено розвиток мережі амбулаторій. Слід довести їх кількість до норм, встановлених МОЗ України, а також здійснити ресурсне забезпечення цих закладів відповідно до табеля оснащення, включаючи сучасні інформаційні технології [8].

Надзвичайно важливою складовою для розширення мережі амбулаторій, яке здійснюється шляхом будівництва чи реконструкції, є розробка і затвердження державних будівельних норм та санітарних норм і правил для цих закладів [28]. При новому будівництві амбулаторій варто передбачати також поряд будівництво аптечних закладів та житла.

У зв'язку з активною роботою щодо створення центрів первинної медико-санітарної допомоги міністр наголосила на необхідності підходити до цих питань виважено. Існуючі поліклініки, особливо у великих містах, доцільно трансформувати в консультативно-діагностичні центри, що дасть можливість зберегти доступність медичної допомоги та раціонально й ефективно використати медичне обладнання.

Згідно з пропозиціями з пілотних регіонів, потребує також удосконалення система лабораторної служби шляхом централізації багатокомпонентних досліджень та організації розгалуженої мережі пунктів забору біологічних матеріалів в амбулаторіях [34]. Потребує також доопрацювання організація надання стоматологічної та невідкладної медичної допомоги на первинному рівні.

Незавершеним є питання створення електронного реєстру пацієнтів, що буде необхідним і для системи майбутнього медичного страхування.

Зазначимо, що це лише окремі невирішені проблеми трансформації первинної медичної допомоги на сучасному етапі, але враховуючи значимість розвитку первинної допомоги, доцільним, на її думку, є розробка і запропонування Уряду відповідної Державної програми та реалізація її як національного проекту [15]. Зразок такої успішної моделі в Україні -- це, перш за все, Національний проект «Нове життя -- нова якість охорони материнства та дитинства».

Щодо екстреної медичної допомоги, то варто і надалі здійснювати моніторинг як виконання Закону України «Про екстрену медичну допомогу», так і функціонування самої системи. Необхідно продовжити формування мережі пунктів постійного та тимчасового базування бригад екстреної медичної допомоги для забезпечення норм прибуття на місце подій, пришвидшити створення централізованої та регіональних оперативно-диспетчерських служб [4]. Звичайно, першочергове значення для організації екстреної медичної допомоги має кадровий потенціал, починаючи зі штатних нормативів, укомплектованості штатних посад та професійного рівня спеціалістів. У зв'язку з цим слід внести до Класифікатора професій посаду «Лікар невідкладних станів». При формуванні обласних бюджетів необхідно передбачати для системи екстреної медичної допомоги кошти не лише на ліки, а й на оснащення бригад медичним обладнанням. Варто також надати право передавати ліки, термін дії яких закінчується, із закладів екстреної медичної допомоги у відділення екстреної (невідкладної) допомоги стаціонарних закладів. Безумовно, слід також продовжити модернізацію автопарку.

Міністр висловила декілька думок щодо необхідних організаційних змін на вторинному рівні надання медичної допомоги, зазначивши, що центральне місце тут належить формуванню закладів нового типу, якими повинні стати багатопрофільні лікарні інтенсивного лікування. У створенні таких лікарень також має бути етапність. Передусім, це створення в зазначених лікарнях відділень невідкладної допомоги, необхідних діагностичних підрозділів, відділень анестезіології та інтенсивної терапії, операційних блоків. Але організації такого закладу має передувати розробка та затвердження нормативів навантаження на лікарів та інший персонал профільних відділень, а відповідно, і штатних нормативів. Поряд з цим має здійснюватися формування і затвердження маршрутів пацієнтів, які потребують інтенсивного лікування.

Щодо третинної медичної допомоги, то спільним завданням є завершення роботи над переліком захворювань і станів, медична допомога при яких надається в закладах третинного рівня [21].

Усі рівні медичної допомоги пронизує необхідність поліпшення якості її надання. Тут не можна не зазначити, що за останні роки певною мірою сформована система управління якістю медичної допомоги. Працюють усі її складові: акредитація закладів, ліцензування медичної діяльності, сертифікація лікарських засобів, стандартизація медичної допомоги й атестація медичних кадрів [41]. Кожна з цих складових унормована відповідними документами. Однак вони потребують постійного доповнення у зв'язку зі змінами, що відбуваються не лише в галузі, а й у суспільстві в цілому.

У цьому аспекті міністр акцентувала увагу присутніх на стандартизації медичної допомоги, зазначивши, що, незважаючи на затвердження вже достатньої кількості уніфікованих клінічних протоколів за різними нозологіями та патологічними станами, суттєво відстає розробка локальних протоколів, що стримує впровадження в конкретних закладах нових технологій, заснованих на принципах доказової медицини [14].

Щодо оцінки якості професійного рівня медичних працівників, то Р. Богатирьова переконана, що традиційна система їх атестації та присвоєння їм кваліфікаційних категорій давно вичерпала себе. На її думку, на часі розробка, прийняття та впровадження ліцензування професійної діяльності кожного працюючого лікаря. Всі пропозиції щодо підвищення рівня кваліфікації лікарів містить проект «Стратегії розвитку системи післядипломної медичної (фармацевтичної) освіти в Україні», яка вже всебічно обговорена і схвалена у вищих навчальних закладах, тому її слід затвердити у поточному році.

Міністри наголосили, що глибокі перетворення в охороні здоров'я потребують нової генерації лікарів та медичних сестер, тому перед вищою медичною школою стоять системні завдання. Вони можуть бути вирішені тільки за умови впровадження сучасних стандартів підготовки кадрів, подальшого створення мережі університетських клінік та лікарень. На часі більш інтенсивний розвиток очно-заочних форм підготовки з елементами дистанційного навчання, посилення деонтологічних аспектів у підготовці [42].

Також є конче необхідним внести суттєві зміни у процес підготовки лікарів в інтернатурі. Доцільно залишити в інтернатурі лише базові спеціальності. Для високотехнологічних спеціальностей слід створити умови для подальшого навчання в резидентурі, як це робиться у більшості розвинених країн світу. В Україні основою такої моделі може стати навчання у традиційній клінічній ординатурі, можливості й обсяги якої варто значно розширити, що дозволяє чинне законодавство.

Невідкладним є запровадження комплексу системних заходів щодо підвищення престижу медичної професії в суспільстві. Медична наука не може та й не має жити у постійному очікуванні обмежених бюджетних асигнувань. На сьогодні отримання науковими установами та університетами грантів від зарубіжних фондів -- це частіше виняток, а має стати системою, свідченням реальної інтеграції у міжнародний науковий простір [3].

Під час впровадження організаційних змін, які нині відбуваються, для посилення захисту медичних працівників, професійного саморегулювання, важливим є залучення громадських і професійних асоціацій до процесу перетворень у галузі, тому підготовка і прийняття Закону України «Про медичне самоврядування» є також завданням на 2014 р. [29].

Міністр зазначила, що, незважаючи на проведену значну роботу на підготовчому етапі, на жаль, відчувається і явний, і прихований супротив реформам з боку як медичного персоналу, так і населення. Людський фактор є надзвичайно важливим і мусить постійно враховуватися. Відповідно, формування позитивної суспільної думки про мету і кроки розвитку медичної сфери має знаходитися у фокусі щоденної діяльності керівників.

Необхідно докласти максимум зусиль для того, щоб довести до кожного мешканця України, до кожного медичного працівника основну мету і послідовні кроки змін у 2014 р.:

поліпшення здоров'я населення;

забезпечення рівного і справедливого доступу всіх громадян до медичних послуг належної якості;

створення стимулів для здорового способу життя.

Одним із інструментів для реалізації цих завдань мають стати систематичні публічні лекції за участю не лише керівного складу МОЗ України, а й керівників регіонів з позитивними місцевими прикладами змін, що відбуваються у галузі. Особливу увагу слід приділити роботі із засобами масової інформації.

Будь-які зміни у сфері охорони здоров'я потребують ефективного управління, а це найскладніший розділ менеджменту. Керівникам на всіх територіях слід бути ініціаторами змін соціальної складової та розвитку інфраструктури громад, таких як: дороги, транспортне сполучення, житлове будівництво, сучасне інформаційне забезпечення тощо, від чого залежить якість і доступність медичної допомоги [14].

Завершуючи виступ, Р. Богатирьова підкреслила, що 2014 р. швидко промайне і з його закінченням завершиться дія Закону «Про порядок проведення реформування системи охорони здоров'я у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях та місті Києві» [36]. Тому в найближчий час потрібно буде дати відповідь на принципове запитання: що робити далі з пілотними і непілотними регіонами? На думку міністра, необхідно:

1. Вже в І кварталі 2014 р. глибоко проаналізувати результати ходу реформ у пілотних регіонах із залученням експертів ВООЗ.

2. Результати експертизи покласти в основу нової редакції Закону, норми якого дозволять розпочати з 2016 р. проведення реформ у системі охорони здоров'я на всій адміністративній території України.

3. Одночасно слід проводити аргументовану роботу з Верховною Радою України щодо можливої пролонгації дії нинішнього Закону України «Про порядок проведення реформування системи охорони здоров'я у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях та місті Києві» ще на 2015 р.

4. За результатами реформ у сфері охорони здоров'я розпочати системну роботу щодо підготовки стратегічного державного документа на довгострокову перспективу. Таким документом могла би стати Доктрина охорони здоров'я в Україні.

Лише єдина лікарська організація, що позиціонує як найвищі цінності загальногуманістичні та загальнопрофесійні всупереч домінуючим на сьогодні суто корпоративним підходам вузькоспеціалізованих медичних асоціацій, врівноважуючи та гармонізуючи їх прагнення та амбіції, може стати надійним та ефективним партнером держави у процесі розбудови національної системи охорони здоров'я.

Тільки така організація може стати важливим фактором убезпечення розвитку галузі від суб'єктивних впливів, що йдуть у розріз з інтересами громадянина, професіонала, суспільства, держави.

2.3 Практичні аспекти соціальної політики у сфері охорони здоров'я у програмі «Відкриті долоні», «Орандж кард» та «Пілотний проект»

«Відкриті долоні»

Рух «Відкриті долоні» поширюється містами України. Рік тому він починався як цікава гра, ідея якої полягала у тім, щоб анонімно пригостити незнайомця смачною кавою, тістечком або склянкою соку. Але з часом гра переросла у дещо більше і сьогодні має риси соціального руху, головна мета якого -- реальна допомога ближньому.

Традиція «підвішеної» кави зародилася в Італії. Уперше про неї розповів письменник Тоніно Бенаквіста. У романі «Малавіта», торкаючись теми безкорисливості й маленьких вчинків, які можуть зробити щасливою незаможну людину, автор згадав про старовинний звичай, який шанували деякі власники неапольських бістро. Враховуючи малу ціну кави біля стійки, клієнти нерідко вигрібали з кишень дріб'язок і купували дві порції, випиваючи при цьому тільки одну. А бармен записував собі на дошку оплачену «вільну» каву для випадкового бідняка.

Ця історія, переповідана кимось в Інтернеті, буквально «підірвала» соціальні мережі, а традицію «підвішеної» кави практично негайно втілили у Москві. А через п'ять днів -- 29 листопада 2011 року, з легкої руки журналіста Зураба Аласанії, «підвішені» кава і чай з'явились у Харкові.

Пізніше це соціальний рух перейшов до аптек, де люди які не маю змоги щось придбати, можуть собі взяти безкоштовно «підвішені» препарати. Відвідувачі аптек дізнавалися про новинку з табличок, що стояли на столиках: «Віддай, якщо можеш. Візьми, якщо хочеш. Запитайте у персоналу, чи не залишав хто-небудь що-небудь для вас. Якщо вам дадуть відповідь «так» -- значить, хтось поділився з вами тим, чим міг і хотів. Просто так, від чистого серця і під настрій. Це не благодійність, це подарунок. Прийміть його, якщо хочете. А якщо можете -- поділіться і ви. Просто купіть, що хочете, і попросіть персонал залишити це для іншого. Будь-кого, хто забажає. Або того, хто не може купити це сам. Або того, кому це просто потрібно -- трохи добра і тепла від незнайомої людини».

Суть цього популярного соціального руху відображена в її слогані : «Віддай , якщо можеш . Візьми , якщо хочеш ». Кожен бажаючий може купити безрецептурний ліки і залишити його в аптеці для тих , кому воно вкрай необхідно. У той же час будь нужденний може абсолютно безкоштовно взяти « підвішений » препарат . Інформація про доступні ліках вивішується на спеціальній дошці , розташованої усередині аптеки.

За три роки роботи програми « Відкриті долоні » в ній взяли участь тисячі людей , які придбали і залишили для нужденних ліки на сотні тисяч гривень. Серед « підвішених » препаратів переважають групи серцевих , знеболюючих і жарознижуючих засобів : корвалол , валідол , спазмалгон , анальгін , цитрамон , активоване вугілля , а також перев'язувальні матеріали.

Найчастіше беруть в дар ліки пенсіонери , люди старшого покоління , у віці від 60 до 70 років. А ось « підвішують » препарати самі різні покупці. Переважно це жінки у віці 25-45 років і чоловіки від 20 до 35 років , які самі цікавляться цим соціальним рухом , радяться з провізорами , які препарати більш потрібні людям і що краще для них купити. Серед тих , кому не чуже милосердя , зустрічаються і діти. Наприклад , близько року тому в аптеку прийшла бабуся з онуком , за бажанням хлопчика придбала препарати і залишила їх для нужденних. Виявилося , що дитина спеціально розбив свою скарбничку для того , щоб віддати накопичені кошти на користь іншим людям . Такі вчинки дітей вселяють оптимізм і віру в майбутнє української нації.

Щоби позначити заклади, які долучалися до новації, дизайнери створили логотип, який став обличчям незвичного руху: дві руки, що створюють у перетині долонь зелений листочок. Іще одним упізнаним атрибутом стала дошка, на якій записують або різнокольоровими магнітиками відзначають «вільні» замовлення. Подивившись на неї, відвідувачу досить попросити у фармацевтів, і він отримає від когось безкоштовний подарунок.

Не можна сказати, що перші кроки «Відкритих долоньок» були відразу вдалими. Дошки швидко заповнювалися різноманітними подарунками, але «знімати» вільні замовлення відвідувачі кав'ярень не поспішали -- соромилися. Деякі скептики побоювалися, що, зіткнувшись з реаліями життя, добра справа зійде нанівець, але їхні сумніви не справдилися. Не швидко, але рух набирав обертів і привертав все більше прихильників.

Особливу радість ініціаторів викликала звістка про появу «Відкритих долоньок» на дверях хлібних магазинів й аптечних кіосків, адже це вивело справу на значно вищий щабель -- не гри, а дієвої допомоги тим, хто потребує уваги та захисту. Отримуючи від незнайомців «підвішені» хліб та ліки, бабусі та дідусі, які звикли заощаджувати на найнеобхіднішому, не стримували ані сліз, ані слів вдячності.

«Орандж кард»

Програма «Оранж Кард» - це соціальна програма компанії ГлаксоСмітКляйн, спрямована на збільшення доступу до сучасних, високоефективних препаратів компанії. Підвищення доступності препаратів стає можливим за рахунок надання компанією персональної знижки пацієнтам, котрі її потребують.

Програма підвищення доступності до медикаментів «Оранж кард» організована компанією ГлаксоСмітКляйн в 2001 році. У 2003 році соціальна програма компанії ГлаксоСмітКляйн «Оранж кард» удостоїлась премії «Корпоративна соціальна відповідальність в США», після чого вона переросла в масштабний проект «GSK For You» та «TogetherRx», в який входять 18 мультинаціональних фармацевтичних компаній. В Україні соціальна програма «Оранж Кард» реалізовується з 2008 року. Право участі в програмі має будь-який громадянин України, який відповідає критеріям включення в програму. Передумовою до створення та поширення програми «Оранж кард» є те, що кожна людина, що має хронічне захворювання, потребує доступу до адекватного лікування.

У 2004 році Програма стартувала в Україні , спочатку з препаратами для лікування бронхіальної астми , пізніше - з онкологічними препаратами. З жовтня 2012 її дія поширюється на препарат для лікування аденоми передміхурової залози.

Передумовами до створення і поширення Програми « Оранж кард » є те , що кожна людина , що має хронічне захворювання , потребує доступу до адекватного лікування .

На сьогодні система охорони здоров'я далеко не завжди може задовольнити таку потребу пацієнтів , до того ж вимушені зміни у терапії в багатьох випадках призводять до зниження ефективності лікування. Вартість курсу терапії найчастіше визначається тривалістю , і пацієнти, які страждають хронічними захворюваннями перебувають у невигідному становищі. Саме для таких людей і створена ця Програма .

Довгострокова Програма «Оранж Кард» є втіленням глобальної місії компанії ТОВ « ГлаксоСмитКляйнФармасьютикалс » давати людям більше можливостей почувати себе краще і жити довше.

Програма діє на постійній основі. У разі її припинення всі учасники будуть своєчасно сповіщені .

Право участі у Програмі має будь-який пацієнт, який відповідає критеріям програми:

призначений препарат компаніі ТОВ «ГлаксоСмітКляйн Фармасьютікалс Україна», що бере участь у Програмі;

діагноз і призначення підтверджені лікарем;

заповнена й надіслана заявка на участь у Програмі встановленого зразка. Заявку можна одержати у вашого лікаря.

Кожна заявка розглядається адміністратором Програми «Оранж Кард» індивідуально. Якщо особа відповідає критеріям участі в програмі, адміністратор висилає Вам пластикову карту, яка дозволяє отримати знижку на відповідний лікарський препарат в аптеках, які беруть участь у Програмі.

«Пілотний проект»

Кабінет Міністрів України постановляє:

1. Погодитися з пропозицією Міністерства охорони здоров'я стосовно реалізації з 1 червня по 31 грудня 2014 р. пілотного проекту щодо запровадження державного регулювання цін на лікарські засоби для лікування осіб з гіпертонічною хворобою (далі -- пілотний проект) шляхом встановлення граничного рівня оптово-відпускних цін на такі засоби з використанням механізму визначення порівняльних (референтних) цін (перший етап) та відпрацювання механізму часткового відшкодування їх вартості за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів (другий етап).

2. Установити, що:

1) дія пілотного проекту поширюється на лікарські засоби для лікування осіб з гіпертонічною хворобою, що зареєстровані в Україні, виробляються з дотриманням вимог належної виробничої практики, перелік міжнародних непатентованих назв яких та їх комбінації наведено в додатку (далі -- лікарські засоби для лікування осіб з гіпертонічною хворобою);

2) обіг лікарських засобів для лікування осіб з гіпертонічною хворобою здійснюється на території України післядекларування зміни оптово-відпускної ціни, яка не може перевищувати граничний рівень оптово-відпускних цін на такі лікарські засоби, розрахований та встановлений відповідно до підпункту 1 та абзацу другого підпункту 2 пункту 4 цієї постанови, і внесення її до реєстру оптово-відпускних цін в установленому порядку;

3) ціни на лікарські засоби для лікування осіб з гіпертонічною хворобою не підлягають державному регулюванню, яке здійснюється згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2008 р. № 955 «Про заходи щодо стабілізації цін на лікарські засоби і вироби медичного призначення» (Офіційний вісник України, 2008 р., № 84, ст. 2825);

4) через два місяці з дня оприлюднення Міністерством охорони здоров'я граничного рівня оптово-відпускних цін на лікарські засоби для лікування осіб з гіпертонічною хворобою оптова торгівля ними здійснюється за цінами, що не перевищують зазначений граничний рівень (без урахування постачальницько-збутової надбавки);

5) дозволяється до 1 жовтня 2012 р. оптова та роздрібна торгівля лікарськими засобами для лікування осіб з гіпертонічною хворобою за цінами, нижчими від граничного рівня оптово-відпускних цін, незалежно від їх внесення до реєстру оптово-відпускних цін;

6) реалізація залишків лікарських засобів для лікування осіб з гіпертонічною хворобою, які були поставлені в аптечну мережу за оптово-відпускними цінами, що перевищують їх граничний рівень, здійснюється протягом двох місяців з дня оприлюднення Міністерством охорони здоров'я граничного рівня оптово-відпускних цін на лікарські засоби для лікування осіб з гіпертонічною хворобою;

7) особам з гіпертонічною хворобою за наявністю показань лікарські засоби виписуються на рецептурних бланках за формою 1 із зазначенням міжнародної непатентованої назви та/або їх комбінацій.

3. Установити на лікарські засоби для лікування осіб з гіпертонічною хворобою постачальницько-збутові надбавки не вище ніж 10 відсотків оптово-відпускної ціни та торговельні (роздрібні) надбавки не вище ніж 25 відсотків закупівельної ціни.[33]

4. Міністерству охорони здоров'я:

1) у двотижневий строк з дня набрання чинності цією постановою затвердити порядок розрахунку граничного рівня оптово-відпускних цін на лікарські засоби для лікування осіб з гіпертонічною хворобою на основі встановленої добової дози їх споживання, рекомендованої Всесвітньою організацією охорони здоров'я, та порівняльних (референтних) цін на такі засоби, встановлених у Болгарії, Молдові, Польщі, Словаччині та Чехії. У разі коли відповідний лікарський засіб не представлений на ринку в таких державах, порівняльна (референтна) ціна формується з урахуванням цін на зазначені засоби, що застосовуються в Латвії, Угорщині та Сербії, з урахуванням оптово-відпускних цін, які склалися в Україні;

2) за погодженням з Міністерством економічного розвитку і торгівлі:

до 1 червня 2012 р. установити та оприлюднити граничний рівень оптово-відпускних цін на лікарські засоби для лікування осіб з гіпертонічною хворобою;

у тримісячний строк розробити і подати на розгляд Кабінету Міністрів України порядок часткового відшкодування вартості лікарських засобів для лікування осіб з гіпертонічною хворобою;

3) забезпечити разом з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями здійснення організаційних заходів для реалізації пілотного проекту в закладах охорони здоров'я незалежно від форми власності, зокрема шляхом проведення роз'яснювальної роботи серед медичних та фармацевтичних працівників щодо взаємозаміни лікарських засобів для лікування осіб з гіпертонічною хворобою у межах міжнародної непатентованої назви, виписки рецептів та відпуску лікарських засобів у аптечній мережі;

4) здійснювати контроль за реалізацією пілотного проекту та інформування Кабінету Міністрів України про стан справ.

5. Державній службі з лікарських засобів:

1) поінформувати виробників лікарських засобів та аптечні заклади про запровадження державного регулювання цін на лікарські засоби для лікування осіб з гіпертонічною хворобою;

2) забезпечити здійснення державного контролю за дотриманням суб'єктами господарювання ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової, роздрібної торгівлі лікарськими засобами, встановлених цією постановою вимог щодо рівня цін на лікарські засоби для лікування осіб з гіпертонічною хворобою та їх наявністю в аптечній мережі.

6. Міністерству охорони здоров'я разом з Міністерством фінансів до 1 вересня 2012 р. визначити джерела фінансування для реалізації пілотного проекту в розмірі, достатньому для часткового відшкодування вартості лікарських засобів для лікування осіб з гіпертонічною хворобою, подати на розгляд Кабінету Міністрів України законопроект про внесення відповідних змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2012 рік» та забезпечити його супроводження у Верховній Раді України [26].

7. Державній акціонерній компанії «Ліки України» до 25 травня 2012 р. провести закупівлю двомісячного запасу лікарських засобів для лікування осіб з гіпертонічною хворобою.

Висновки до другого розділу

Проводячи аналіз головних проблем сфери охорони здоров'я в Україні, основними показниками погіршення демографічної ситуації в
Україні є зниження показника народжуваності і збільшення показника смертності, скорочення тривалості життя і загальне старіння населення. Названі тенденції вплинули на кількісно-якісний склад трудового потенціалу, продуктивність суспільної праці. Це свідчить про те, що принципи діяльності цієї галузі не відповідають сучасним економічним умовам держави. Існуюча система охорони здоров'я не в повному обсязі задовольняє потреби населення у високоякісній та ефективній медичній допомозі.

Реформування медичної галузі є невід'ємною складовою соціально-економічних перетворень в Україні. У економічних основах розбудови якісно нової системи охорони здоров'я. Головною метою реформ є побудова такої моделі охорони здоров'я, яка б забезпечувала б рівний та справедливий доступ усіх членів суспільства до необхідних медичних послуг, високу якість та економічність цих послуг при збереженні соціально прийнятного обсягу державних гарантій. Одним із важливих завдань реформування системи охорони здоров'я на сучасному етапі є підготовка умов для переходу до страхової чи бюджетно-страхової моделі (обов'язкового соціального медичного страхування (ОСМС).

Незважаючи на те, що дискусія щодо запровадження в Україні ОСМС ведеться принаймні протягом останніх дев'ятнадцяти років, у зв'язку з чим неодноразово розроблялись відповідні законопроекти, серед науковців, урядовців, законодавців, роботодавців, профспілок, представників медичної спільноти й пересічних громадян й досі відсутня єдина думка як щодо остаточного напряму розвитку вітчизняної системи охорони здоров'я, бачення шляхів її фінансування, так і щодо необхідності, можливості й форми запровадження страхової медицини.

Отже, основними перевагами, які вказують на необхідність запровадження медичного страхування, є наявність цільового характеру внесків і тим самим зміцнення фінансової бази СОЗ і забезпечення високого ступеню солідарності, незалежно від фінансової можливості людини. Разом з тим на сьогодні в Україні залишаються невирішеними і потребують доопрацювання низка ключових моментів, які суттєво утруднюють в найближчий час запровадження обов'язкового соціального медичного страхування.

ВИСНОВКИ

З дипломної роботи ми можемо виділити основні теоритичні принципи та напрями напрями соціальної політики у сфері охорони здоров'я в Україні Ми дослідити головні напрями соціальної політики у сфері охорони здоров'я. Це визнання охорони здоров'я пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави; дотримання прав і свобод людини і громадянина в галузі охорони здоров'я та забезпечення пов'язаних з ними державних гарантій; гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими, національними, груповими або індивідуальними інтересами, підвищений медико-соціальний захист найбільш вразливих верств населення; рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг в галузі охорони здоров'я; відповідність завданням і рівню соціально-економічного та культурного розвитку суспільства, наукова обґрунтованість, матеріально-технічна і фінансова забезпеченість; орієнтація на сучасні стандарти здоров'я та медичної допомоги, поєднання вітчизняних традицій і досягнень із світовим досвідом в галузі охорони здоров'я; попереджувально-профілактичний характер, комплексний соціальний, екологічний та медичний підхід до охорони здоров'я; багатоукладність економіки охорони здоров'я і багатоканальність її фінансування, поєднання державних гарантій з демонополізацією та заохоченням підприємництва і конкуренції; децентралізація державного управління, розвиток самоврядування закладів та самостійності працівників охорони здоров'я на правовій і договірній основі.

Проводячи аналіз головних проблем сфери охорони здоров'я в Україні, основними показниками погіршення стану здоров'я є низька доступність первинної допомоги для населення, особливо в сільській місцевості; відсутністю дієвої системи управління первинною медико-санітарною допомогою; нераціональною інфраструктурою охорони здоров'я.

Це свідчить про те, що принципи діяльності цієї галузі не відповідають сучасним економічним умовам держави. Для запобігання цих проблем, на нинішній час проводиться реформування системи охорони здоров'я України. В основному ці проблеми пов'язані з нездатністю старої системи окупити себе через перехід на ринкову економіку. Прогресивна радянська модель системи охорони здоров'я була розрахована на планову економіку та була централізованою (централізація допомагала, наприклад, добре справлятись з масовими епідемічними ситуаціями). Що ми маємо сьогодні? Стара система не може себе окупити. У пошуку шляхів реформування охорони здоров'я в Україні спостерігаються збереження та навіть укріплення цілей держави в охороні здоров'я та принципу загальної доступності медичної допомоги, пошук та впровадження ефективних організаційних технологій, які б підвищили її якість та полегшили б фінансування охорони здоров'я.

Основними недоліками реформування в охороні здоров'я України на сьогодні є:

відсутність чітко позначених цілей;

постійний перегляд стратегій реформ;

відсутність чіткої політики, що забезпечує виконання прийнятих рішень;

ігнорування науково доведених або перевірених практичних підходів, форм та методів перетворень;

істотний вплив на прийняття рішень лобістських груп (фармкомпаній);

низькі темпи реалізації;

непослідовність та суперечливість дій.

Виокремивши практичні аспекти соціальних програм у сфері охорони здоров'я. Дізнались суть цих популярних соціальних рухів та програм як «Відкриті долоні», «Оранж кард» та «Пілотний проект». На сьогодні система охорони здоров'я далеко не завжди може задовольнити потреби пацієнтів, до того ж вимушені зміни у терапії в багатьох випадках призводять до зниження ефективності лікування. Головною метою проектів - підвищити економічну доступність лікарських засобів, в першу чергу для соціально незахищених пацієнтів Вартість курсу терапії найчастіше визначається тривалістю, і пацієнти, які страждають хронічними захворюваннями перебувають у невигідному становищі. Саме для таких людей і створені ці програми. Це допомога для тих хто її потребує. Такі проекти допомагають людям зрозуміти, що не тільки держава може піклуватись про їх здоров'я.

СПИСОК ВИКОРИСТАННОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Агарков В.І., Грищенко С.В., Ніколаєнко В.В. та ін. Макроорганізаційні принципи формування ринкових відносин у громадській охороні здоров'я // Вісник соціальної гігієни та організації охорони здоров'я України. - 2006. - № 4. - С. 71- 75.

Алексєєва І.М. Загальний стан організації законодавства з охорони здоров'я населення України // Запорожский медицинский журнал. - 2007. - № 2. - С. 178-182.

Виноградов О.В. Роль сімейної медицини в стратегії державного управління реформуванням системи охорони здоров'я // Главньїй врач. - 2007. - № 8. - С. 62-67

Гладун З.С. Механізм адміністративно-правового регулювання відносин у сфері охорони здоров'я // Адміністративне право і процес: шляхи вдосконалення законодавства і практики: 36. матер. наук.-практ. конф. (м. Київ, 22 грудня 2006 р.) / Ред. кол.: О.М. Джужа, В.М. Дзюба, С.Г. Стеценко та ін. -К.: Київський нац. ун-т внутр. справ, 2006. - С. 25-28.

Гладун З. С. Державна політика охорони здоров'я в Україні (адміністративно-правові проблеми формування і реалізації) / С. Гладун. - Тернопіль : Економічна думка, 2005. - 460 с

Грузєва Т. С. Державні соціальні нормативи у сфері охорони здоров'я - я -важлива складова соціального захисту населення // Формування та реалізація регіональної політики в галузі охорони здоров'я: Матеріали науково-практичної конференції за міжнародної участі 25-26 квітня 2002 р. - Одеса: ОРІДУ УАДУ, 2002. - С. 193-199.

Дешко Л. Поняття державного регулювання господарської діяльності в сфері охорони здоров'я // Право України. - 2005. - № 8. - С. 28-31.

Жаліло Л. І., Солоненко І. М., Кунгурцев О. В., Мартинюк О. І., Солоненко Н. Д. Нові технології управління реформуванням галузі охорони здоров'я: регіональний аспект // Главный врач. - 2003. - № 11. - С. 77-79.

Жаліло Л. І., Солоненко І. М., Кунгурцев О. В., Мартинюк О. І.,Солоненко Н. Д. Ефективність регіональної стратегії в державній політиці збереження здоров'я населення України // Главный врач. - 2003. - № 11. - С. 79-82.

Збереження та зміцнення репродуктивного здоров'я підлітків та молоді: потенціал громади: Метод, матеріали до тренінгу / Авт.-упоряд. Н.В. Зимовець; За заг. ред. Г.М. Лактіонової. -- К.: Наук, світ, 2004. -- С. 92-156.

Здоров'я -- моя цінність: Метод, матеріали до тренінгу / Автор-упоряд.: О.М. Петрик; За заг. ред. І.Д. Звєрєвої. -- К.: Наук, світ, 2005. -- 53 с.

Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. - К. : Міністерство юстиції України, 2006. - 124 с.

Куценко В. І., Трілленберг Г. І. Сфера охорони здоров'я: соціально-економічні та регіональні аспекти. - К., 2005. - 366 с.

Латишев Є. Є. стан впровадження сімейної медицини в регіонах // Главный врач. - 2004. - № 6. - С. 40-47.

Лехан В.М. Система охорони здоров'я в Україні: підсумки, проблеми, перспективи / Міжнародний фонд 'Відродження'; Інститут відкритого суспільства. - К.: Сфера, 2008. - 28с.

Магістеріум. Соціальна робота і охорона здоров'я / Ред.: B.C. Брюховецький. -- К.: Нац. ун-т 'Києво-Могилян. акад.', -- 2004. -- Вил. 15. --91с

Моделювання та впровадження програм щодо формування здорового способу життя / Під заг. ред. І. Звєрєвої та Г. Лактіонової. -- К.: Наук, світ, 2000. -- 59 с. -- (Благополуччя дітей та молоді: можливості соціальної роботи (у рамках проекту 'Соціальна освіта в Україні'). -- К: Наук, світ, 2000. -- 59 с.

Москаленко В.Ф. Основні здобутки у сфері охорони здоров'я за роки незалежності України // Охорона здоров'я України. -- 20011.-№3(3).-С. 4-12.

Основи законодавства України про охорону здоров'я : Закон від 19.11.1992. [Електронний ресурс] // Відомості Верховної Ради. - 1993. - № 4. - Ст. 19. - Режим доступу : http://www.zakon.rada.gov.ua.

Основы социальной работы: Учебник / Отв. ред. П.Д. Павленок. -- 2-е изд., испр. и доп. -- М.: ИНФРА-М, 2002.

Охорона здоров'я в регіонах: влада і громада. Збірка матеріалів по дослідженню політики стосовно охорони здоров'я в Україні. - Одеса, 2007. -115 с.

Охорона здоров'я України: стан, проблеми, перспективи. / Ред.: Агарков В.І. , Бесполудіна Г.В. Шатило В.Й.,/ - 2009 р. - К.

Оцінка ефективності програми 'Здоров'я та розвиток молоді'. 1997--2001. -- К., 2001. -- 95 с.

Пахомова Т. І. Проблеми стратегічного планування регіонального розвиту в контексті охорони здоров'я // Главный врач. - 2003. - № 9. - С. 61-63.

Прес-служба «Українського медичного часопису» за матеріалами www.moz.gov.ua , - 2014 р.

Про становище молоді в Україні (за підсумками 1999 p.): Щорічна доп. Президентові України, Верховній Раді, Кабінету Міністрів України. -- К., 2000.

Про додаткові заходи щодо поліпшення медичної допомоги населенню України: Указ Президента України від 8 серпня 2000 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.zakon.rada.gov.ua.

Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення : Закон від 24.02.1994 [Електронний ресурс] // Відомості Верховної Ради. - 1994, № 27. - Ст. 218. - Режим доступу : http://www.zakon.rada.gov.ua.

Про затвердження Міжгалузевої комплексної програми «Здоров'я нації» на 2002-2011 рр. : Постанова Кабінету Міністрів України від 10 січня 2002 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.zakon.rada.gov.ua.

Про затвердження Міжгалузевої комплексної програми «Здоров'я нації» на 2002-2011 рр. : Постанова Кабінету Міністрів України від 10 січня 2002 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.zakon.rada.gov.ua.

Про додаткові заходи щодо поліпшення медичної допомоги населенню України: Указ Президента України від 8 серпня 2000 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.zakon.rada.gov.ua.

Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення Закон від 24.02.1994 [Електронний ресурс] // Відомості Верховної Ради. - 1994, № 27. - Ст. 218. - Режим доступу : http://www.zakon.rada.gov.ua.

Про затвердження Положення про Міністерство охорони здоров'я: Постанова Кабінету Міністрів від 2 листопада 2006 р. // Офіційний вісник України. - 2006. - № 45. - Ст. 3000.

Про затвердження Загальнодержавної програми розвитку первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини на період до 2011 року: Закон України від 22.01.2010.

Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 29 грудня 2009 р. «Про стан соціально-демографічного розвитку, охорони здоров'я і ринку праці в Україні»: Указ Президента України від 29.12.2009 [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.zakon.rada.gov.ua

Про Концепцію розвитку охорони здоров'я : Указ від 07.12.2000 [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.zakon.rada.gov.ua

Права людини у сфері охорони здоров'я: практичний посібник// [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://healthrights.org.ua/

Рудий В.М. Законодавче забезпечення реформи системи охорони здоров'я в Україні. - К.: Сфера, 2005. - 272 с.

Соціальна і гуманітарна політика/ Дерега В.В./ - 2011р. - К.- 88-142 с.

Соціальна робота в охороні здоров'я: Метод, рекомендації по проведенню навч. курсу для магістеріуму / Школа соціальної роботи Нац. ун-т 'Києво-Могилян. акад.' -- К.: Вид. дім 'KM Academia', 2001. -- (Методична серія). -- 82 с.

Социальная работа: теория и практика: Учеб. пособие / Отв. ред. Е.И.

Стеценко Г.С., Побережний А.І., Сміянов В.А., Андріївський І.Ю., Гаврилюк О.Ф. Реформа охорони здоров'я в Україні / За ред. проф. Голяченка О.М. - Тернопіль: Лілея, 2006. - 160 с

Стеценко Г.С. Хто і коли відповідатиме за хвороби і передчасне вимирання українців? // Ваше здоров'я. - 2007. - № 47.

Стеценко С.Г. Державне управління в галузі охорони здоров'я: формулювання принципів // Українське адміністративне право: сучасний стан і перспективи реформування. Матеріали IV Національної науково-теоретичної конференції. - Сімферополь, 2005. - Спец, випуск: у 2 ч. - Ч. 2. С. 176-179.

Сучасні підходи у сфері охорони здоров'я та його популяризації / Упоряд.: Н.В. Зимовець, В.В. Крушельницький, Т.І. Мірошніченко, За заг. ред. І.Д. Звєрєвої. -- К.: Наук, світ, 2003. -- 95 с.

Сердюк А. И. Пути реформирования здравоохранения на региональном уровне // Международный медицинский журнал. - 2004. - №4. - С. 119-121.

Трілленберг Г. І. Організаційно-економічний механізм формування і використання ресурсного потенціалу системи охорони здоров'я регіону. Автореферат на здобуття наукового ступеню кандидата економічних наук. -Львів, 2004. - 23 с.

Фирсов М.В., Студенова Е.Г. Теория социальной работы / Моск. гос. соц. ун-т. -- М.: Гуман. изд. центр 'ВЛАДОС', 2001. -- С. 236--251.

Форми організації дозвілля дітей та молоді / Упоряд.: В.В. Молочний, СО. Моньков, О.В. Безпалько; За заг. ред. І.Д. Звєрєвої. -- К.: Наук, світ, 2005. -- 58 с.

Хижняк М.., Нагорний А.М. Здоров'я людини та екологія. -- К.: Здоров'я, 1995. -- 229 с.

Социальная работа: теория и практика: Учеб. пособие / Отв. ред. д.и.н., проф. Е.И. Холостова, д.и.н., проф. А.С. Сорвина. - М.: ИНФРА-М, 2001. - 427 с.

Ціборовський О. М. Напрямки реалізації державної регіональної політики в