Релігієзнавство

/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Донецький державний університет управління

Навально - методичний пособник

Релігієзнавство

Донецьк 2011 

Аннотація

Розроблений відповідно до державного стандарту і навчального плану підготовки фахівців економічного та управлінського профілю.

Містить два залікових модулі, які поділяються на сім змістових модулів, що розкривають головні аспекти дисципліни. Кожний модуль супроводжується планом, метою, ключовими поняттями, висновками, запитаннями та завданнями для самоконтролю знань студентів, а також списком навчальної літератури.

Призначений студентам ВНЗ галузей знань 0305 «Економіка і підприємництво», 0306 «Менеджмент і адміністрування» денної та заочної форм навчання.

Рецензенти: Сухина І.Г. - канд. філос. наук, доц. каф. філософських наук ДонНУЕТ ім. М. Туган-Барановського; Огородник В.Й. - канд. філос. наук, доц. каф. філософії і психології ДонДУУ

Передмова

Духовне і моральне виховання сучасного студента має важливе значення для всього суспільства. До форм прямого виявлення духовності належить явище релігії. Вивчаючи дисципліну «Релігієзнавство», необхідно відмітити, що рівень її наукового і методичного забезпечення вимагає серйозних доповнень. Викладання та засвоєння релігієзнавства є важливим внеском у гуманітаризацію освіти. Воно сприяє оволодінню досягненнями світової та вітчизняної культури, допомагає студентській молоді самовизначитись у світоглядних питаннях, формує духовні інтереси, ціннісну орієнтацію.

Релігієзнавство важливе для професійної підготовки студентів, які готуються до наукової та професійної діяльності в галузях економічної діяльності, менеджменту, соціального управління. Викладання і засвоєння релігієзнавства є важливим внеском у гуманітаризацію освіти. Воно сприяє оволодінню досягненнями світової та вітчизняної культури, допомагає студентській молоді самовизначитись у світоглядних питаннях, формує духовні інтереси, ціннісну орієнтацію.

Навчально-методичний посібник висвітлює низку проблемних питань з історії, філософії, психології, соціології релігії та аспектів, що обумовлено необхідністю пошуку змісту і структури дисципліни «Релігієзнавство» в умовах між предметних зв'язків дисциплін загально гуманітарного профілю з підготовки управлінських кадрів.

Посібник поділяється на два взаємозалежних блоки-модулі. Перший висвітлює світоглядні та методологічні підходи до предмета «Релігієзнавства», загальнотеоретичні питання філософії релігії у контексті відомих історичних та сучасних напрямків, течій і шкіл, а також найдавніші форми релігійних вірувань та національно-державних релігій. Другий заліковий модуль - конкретизує загальнотеоретичні питання філософії релігії у контексті відомих історичних та сучасних напрямків, течій і шкіл, охоплює конкретні питання історії релігії, релігійних вчень у контексті сучасних філософських та соціологічних проблем, а також опис і аналіз цілком визначених культових й організаційно-функціональних параметрів різних віросповідальних систем. Аналізується історичний і духовно-культурний аспект релігійного життя в Україні, розглядаються характерні особливості утворень релігійних конфесій та інших форм релігійних об'єднань в Україні (додаток).

Навчально-методичний посібник відповідає курсу, розрахованому на 1,5 кредити (54 год.) в умовах кредитно-модульної системи організації навчального процесу (КМСОНП) у вищих навчальних закладах України.

Під час вивчення дисципліни «Релігієзнавство» студент має звернути увагу на ключові терміни та контрольні питання для перевірки своїх знань, що надасть можливість вільно орієнтуватися в теоретичному матеріалі, а наведений список літератури дасть змогу поглиблювати свої знання самостійно.

1. Стародавні форми релігійної культури

Мета: розглянути предмет, структуру та методологію релігієзнавства, поняття релігії, встановити її особливості, визначити складові й функції релігії, оскільки структурно-функціональний підхід є основою наукової методології.

Ключові поняття: релігієзнавство, релігія, релігійна свідомість, релігійний культ, релігійні організації, релігійні відносини, функції релігії.

Література: [1-11, 40, 45, 51]

1.1 Релігієзнавство як галузь наукового знання (предмет, структура та методологія релігієзнавства)

Релігію вивчають різні науки. Умовно їх можна поділити на дві групи наук:

1) ті, що досліджують тільки релігію (теологія і богослов'я, історія релігії, релігієзнавство);

2) які досліджують релігію у її зв'язках і відносинах з іншими соціальними та культурними явищами (всі науки, що вивчають людську реальність).

Історично першою формою релігієзнавчого знання є теологія (від грец. teos - Бог і logos - учення) - вчення про Бога в католицькій і протестантській традиції та богослов'я як науки про прославлення Бога в православній традиції, оскільки православ'я відкидає будь-яку можливість пізнання Бога та вважає за можливе тільки його прославляння. Теологія або богослов'я з'являється з прагнення роз'яснити основні положення тієї чи іншої релігії, зробити їх доступними масі віруючих.

Для богословсько-теологічного підходу до релігії характерне її тлумачення як особливого, надприродного явища, результату надприродного зв'язку людини з Богом. Таким чином, релігія з позиції теології отримує надприродний, надлюдський, надсуспільний статус.

Богословсько-теологічному підходу до релігії як підходу «зсередини» протистоять філософський і науковий способи пояснення релігії як підходи «ззовні». Такий підхід не означає обов'язково негативну позицію щодо релігії. Він може бути реалізований з тією ж метою, що й богословсько-теологічний підхід, але спиратися на іншу методологію. Богословсько-теологічний підхід здійснюється на основі прийняття релігійного віровчення як вихідної та безумовної істини, в рамках «релігійного досвіду». Філософська і наукова методологія вимагає вийти за межі цього досвіду, піддати релігію критичному дослідженню з позицій розуму. При цій спільності вихідних позицій у методології та філософії науки, при дослідженні релігії є свої суттєві особливості.

Релігієзнавство можна схарактеризувати як особливий різновид гуманітарного знання, що вивчає релігійну поведінку людини щодо трансцендентного, Богові чи богам, або до чого б то не було, що розглядається як священне або сакральне. Специфіка релігійного знання полягає в тому, що воно не піддається перевірці емпіричним шляхом.

Як окрема наукова дисципліна релігієзнавство почало формуватися лише в ХІХ ст., хоча відповідні знання накопичувалися ще з давніх часів.

Предметом релігієзнавства є процес виникнення, функціонування та розвитку релігії, її будова і різні компоненти, численні прояви релігії в історії суспільства та у сучасну епоху, роль у житті окремої людини і суспільства в цілому, взаємозв'язок і взаємодія з іншими галузями культури.

У релігієзнавстві виділяють два головні напрями - теоретичний та історичний. Теоретичне релігієзнавство містить філософські, соціологічні та психологічні аспекти релігії. Історичне релігієзнавство вивчає історію виникнення й еволюцію окремих релігій та релігійних вірувань у їхньому взаємозв'язку, акцентує увагу на послідовність розвитку релігійних культів. Обидва ці напрями складають цілісну систему наукового вивчення релігії.

Філософія релігії є базовим розділом релігієзнавства. Філософія в ході свого розвитку завжди робила предметом розгляду релігію (хоча, звичайно, у різних мислителів, у різних філософських напрямках ступінь розробки зазначеної проблеми неоднаковий). Філософія релігії - це філософське осмислення природи, сутності, сенсу релігії та Бога.

Фундатором її вважають нідерландського філософа Бенедикта (Баруха) Спінозу (1632-1677). Особливий внесок у її розвиток зробили англійський філософ Дейвід Юм (1711-1776), німецькі філософи Іммануїл Кант (1724-1804), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831), Готхольд Ефраїм Лессінг (1729-1781).

Філософія релігії зосереджується на проблемах релігієзнавства, пов'язаних із гносеологічними (пізнавальними) та онтологічними (буттєвими) чинниками, вивчаючи основні релігійно-філософські ідеї в їх історичному розвитку, сукупність філософських понять, принципів, які тлумачать релігію. Її представляють різноманітні концепції, що інтерпретують релігію під кутом зору герменевтики (тлумачення давніх текстів залежно від культури, в яких вони існували, і від культури суб'єкта, який здійснює інтерпретацію), феноменології (вчення про феномен, який постає як певна реальність, її самовияв і саморозкриття), екзистенціалізму (вчення, яке значення сущого виводить з існування людини), прагматизму (вчення, що зводить сутність понять, ідей до практичних операцій), позитивізму (вчення, яке єдиним джерелом пізнання вважає емпіричний досвід), матеріалізму (вчення, що проголошує матерію першоосновою всього сущого) та ін.

Від філософії релігії необхідно відрізняти релігійну філософію. Останню утворює сукупність вихідних з принципів релігійного світогляду уявлень, понять, ідей, концепцій про Бога і в світі (онтологія та метафізика), про людину (антропологія), про суспільство (соціологія, історіософія), про пізнання (гносеологія й епістемологія), про цінності (аксіологія). Релігійна філософія робить об'єктом розгляду і релігію, зрозуміло, на базі свого рішення онтологічних, антропологічних, гносеологічних та інших проблем.

Соціологія релігії розглядає релігію передусім як соціальний феномен. Соціологія релігії - галузь релігієзнавства, яка досліджує взаємодію релігії та суспільства, вплив релігії на соціальну поведінку індивідів, груп, спільнот.

Одним з визначень предмета соціології релігії може бути таке: вона досліджує релігію як суспільну підсистему, вивчає суспільні основи релігії, громадські закономірності її виникнення, розвитку, функціонування, її елементи і структуру, місце, функції та роль у суспільній системі, вплив на інші елементи цієї системи, специфіку зворотного впливу останніх на релігію. Соціологія релігії розглядає релігію як на теоретичному, так і на емпіричному рівнях, аналізує релігійну поведінку людей у єдності з їх свідомістю.

Засади соціології релігії були сформовані наприкінці XІX ст. старанням німецьких філософів, соціологів Макса Вебера (1864-1920), Георга Зіммеля (1858-1918), французького філософа, соціолога Еміля Дюркгайма (1858-1917), англійського соціолога польського походження, етнографа, антрополога Броніслава Малиновського (1884-1942).

Нині її погляд спрямований на соціальні аспекти розвитку нетрадиційних релігій та неорелігій, екуменістичні тенденції, процеси секуляризації, динаміку релігійності населення й ін.

Психологія релігії вивчає психологічні закономірності виникнення, розвитку та функціонування релігійних явищ, суспільні, групові, індивідуальні потреби, почуття, настрої, традиції, їх зміст, структуру і спрямованість, місце та роль у релігійному комплексі, вплив на нерелігійні сфери життєдіяльності суспільства, соціальних спільнот і особистостей. Психологія релігії - галузь релігієзнавства, що вивчає психологічні, емоційні джерела релігії, психологію віруючої людини.

Її предметом є релігійні почуття, переживання, настрої, установки, мотиви тощо. Як окрема галузь знань, вона сформувалася в середині XІX ст. у зв'язку з виходом у світ праці німецького теолога і філософа Фрідріха Ернста Даніеля Шлейєрмахера (1768-1834) «Психологія» (1862), в якій стверджувалося, що релігія є відчуттям людиною своєї єдності з Вічним і Цілим, ґрунтується на відчутті її залежності від Бога. Подальший розвиток психології релігії пов'язаний з працями німецького психолога і філософа Вільгельма Вундта (1831-1920), американського психолога Гренвінла Стенлі Холла (1896-1924), американського філософа Вільяма Джемса (1842-1910) та ін.

Феноменологія релігії як релігієзнавчий напрям сформувалася в першій половині XX ст. завдяки працям німецьких теолога і філософа Рудольфа Отто (1869-1937), філософа Макса Шелера (1874-1928), голландського філософа Герарда ван дер Леува (1890-1950) тощо, які зосереджувалися на описі та класифікації властивих релігійним явищам ознак. Феноменологія релігії - релігієзнавчий напрям, предметом дослідження якого є релігійний феномен.

Головна вимога до таких досліджень полягає в тому, щоб побачити релігію такою, якою вона є насправді у своїх самовиявах, у недопущенні світоглядних, ідеологічних упереджень.

Географія релігії. Предметом її дослідження є роль природного чинника у процесі формування і поширення релігій, взаємозв'язок етнічності й конфесійності, питання автохтонності (вкоріненості) релігійних утворень у конкретних країнах. Географія релігії - галузь релігієзнавства, що вивчає загальну схему поширення релігій, сучасну релігійну карту світу.

Основною тезою її досліджень є визнання того, що географічне середовище і релігії пов'язані між собою завдяки етносу, історичний шлях, культурні, психологічні особливості якого значною мірою впливають на особливості його релігійності. Значну увагу вона зосереджує на прогнозуванні динаміки релігійної карти світу.

Історія релігії. Будучи однією з базових релігієзнавчих дисциплін, вона акумулює знання від виникнення примітивних вірувань, первісних релігійних форм до становлення і розвитку національних та світових релігій, відтворює минуле різних релігій у конкретності їх форм, нагромаджує і зберігає інформацію про них.

Історія релігії - галузь релігієзнавства, що вивчає походження і внутрішній розвиток релігії, а також особливості її соціально-культурних зв'язків.

Передусім вона зосереджується на дослідженні ранніх вірувань і культів народів світу. Щодо цього багатий матеріал містять праці англійських етнографа Альфреда Едуарда Тейлора (1869-1945), історика Джеймса Джорджа Фрезера (1854-1941), американського соціолога Люкса Генрі Моргана (1818-1881), українського історика, культуролога, теолога Івана Огієнка (митрополита Іларіона) (1882-1972) та ін.

Поняттєво-категоріальний апарат релігієзнавства. Аналізуючи будь-яку форму релігії, релігієзнавство використовує:

1) загальнофілософські та соціально-філософські категорії (буття, свідомість, пізнання, відображення, символ, істина, омана, фантазія, суспільство, матеріальне і духовне виробництво, культура, відчуження);

2) загальнонаукові терміни (структура, система, функція, закон, роль та ін.);

3) конкретні наукові терміни (епоха, право, ілюзія, віра, почуття, настрій, страждання, спілкування, мова, життя, смерть);

4) спеціальні релігієзнавчі терміни (релігія, теологія, релігійний культ, церква, конфесія, храм, молитва, теїзм, деїзм, пантеїзм, атеїзм, скептицизм). Особливе місце посідають терміни: Бог, ангел, пекло, рай, привид, карма тощо, які в науці мають інше значення, ніж в релігії;

5) терміни, що відображають процеси трансформації релігії (сакралізація, секуляризація, розвиток і еволюція релігії, церквоутворення, сектоутворення, детеологізація, модернізація, деміфологізація).

Отже, релігієзнавство - це комплексна галузь людського знання. Воно сформувалося в результаті зусиль представників богословсько-теологічної, філософської та наукової думки. Але методологія підходу до релігії у кожної з цих галузей знання не однакова. Методологічною основою вивчення релігії з позицій релігієзнавства як науки є принципи об'єктивності й нейтральності.

1.2 Поняття і сутність релігії. Класифікація релігійних уявлень

Етимологія терміну «релігія» походить від лат. слова «rеlіgіo», що означає - благочестя, побожність, святиня, предмет культу.

В європейській культурі це поняття поширюється, починаючи приблизно з XVІ ст. До цього слово «релігія» іноді зустрічалося без постійного значення, а замість нього вживалися синоніми «віра», «вірування», «побожність».

Разом з тим слід уточнити, що в інших культурах сукупність явищ, які відповідають за змістом слову «релігія», передається іншими поняттями. Наприклад, у санскриті (священна і літературна мова буддизму та індуїзму) це слово «дхарма» - вчення, доброчесність, моральна якість, закон, взірець, порядок, всесвіт. В ісламі використовується поняття «дін», що означає безумовну відданість Аллаху, віру в абсолютну обумовленість його волею всіх подій, що відбуваються в людському житті, яка спонукає до добросовісного виконання основних релігійних приписів.

Пояснення значення слова «релігія» дає можливість прояснити її важливі особливості (зв'язок із вищим священним, шанування священного, духовні прагнення), проте не дає відповіді на більш суттєві питання. Що ж таке релігія? Сучасна соціальна наука та гуманітарна думка виробили кілька підходів до пояснення сутності релігії. Всі ці підходи мають одну спільну рису: вони стверджують, що в основі релігії лежать не розмірковування, не логічні доведення чи аргументи, а чуття, почуття, глибинні душевні поривання, емоції. На першому плані тут стоїть віра, тому інколи релігію визначають просто - це є віра у надприродне.

Наука розглядає релігію як важливий складовий елемент культури і застосовує до вивчення питання про її походження всі наукові методи дослідження. Наукові методи базуються на фактах. Ці факти в даному питанні постачають різні історичні науки: археологія, антропологія, етнографія, порівняльне мовознавство і т. ін.

Історичні факти свідчать про те, що протягом тривалого часу близько 1,5 мільйони років відбувався процес становлення людства. Цей процес пройшов певні важливі етапи, але приблизно 35-40 тисяч років тому завершився формуванням сучасного типу людини, людини роду homo sapіens (розумної людини). Археологічні розкопки показують, які в цей період існувала практика поховання первісних людей, які при похованні дотримувалися певних обрядів: тіла померлих покривали червоною фарбою - охрою, поруч з ними клали зброю і предмети домашнього вжитку. Археологами також були виявлені наскальні малюнки, на яких зображувалися люди і тварини, іноді люди зображувалися рядженими в звірині шкури, а іноді - це були напівтварини-напівлюди. На основі знахідок вченими були зроблені висновки, що в цей період історії можна говорити про існування релігії.

Отже, можна погодитися з думкою вчених, що релігія існує з тих пір, як існує людина сучасного типу, людина розумна, але людство саме сформувалося в процесі еволюції. Отже, сформувалася і релігія як частина людського життя, його культури. Далі науковий історичний підхід вимагає розглядати всі явища і процеси як такі, що мають якийсь початок, стадію виникнення. І, природно, постає питання: як же виникла релігія? Археологічних та етнографічних фактів для відповіді на це питання явно недостатньо. І тут наука стає на хиткий ґрунт, а вчені змушені вдаватися до гіпотез, припущень, для підтвердження яких недостатньо емпіричного матеріалу. Тому всі існуючі теорії виникнення релігії мають імовірнісний і значною мірою умоглядний характер.

Причинами виникнення релігії наука вважає брак знань і невміння пояснити багато явищ життя людини, страх перед силами природи, перед смертю, необхідністю закріпити соціальний розділ та існуючий порядок, а також потреба людини мати захист (хоча б ілюзорний).

Отже, релігійні уявлення виникають в епоху палеоліту (давньокам'яний вік, 40 тис. років тому). Феномен релігії пов'язаний безпосередньо з трьома факторами:

1) завершення антропогенезу;

2) поява мовленевої діяльності;

3) зачатки теоретичного мислення, що надало можливість відриву думки від дійсності.

Тобто, поява людини сучасного типу співпадає у часі з появою релігії. Тому релігія як частина культури, з одного боку, відділяє людину від тваринного світу, а з іншого боку є обов'язковим елементом розвитку і становлення людської цивілізації.

Релігія - одна з форм суспільної свідомості, світогляд і світовідчуття, а також відповідна поведінка та специфічні дії (культ), які ґрунтуються на вірі в існування (одного або декількох) богів, «священного», тобто того або іншого різновиду надприродного. Головною ознакою релігії є віра у надприродне.

Класифікація релігійних уявлень. З ускладненням людського суспільства відповідно змінювалися й ускладнювалися і релігійні уявлення. Філософське осмислення природи релігійного феномена передбачає вияв спільних ознак різних груп релігій та їх класифікацію. Історія релігієзнавства знає багато різноманітних типологічних схем і періодизацій історії релігій.

Існує, наприклад, така систематика релігій:

1) політеїзм - монотеїзм;

2) природні - етичні релігії;

3) живі - мертві (існуючі зараз та зниклі);

4) за географічною ознакою (релігії Заходу, Сходу) і т. ін.

Тобто, в класифікації релігії потрібно ясно визначитися, що саме класифікується, яка ознака покладена в основу систематизації.

Оскільки в релігієзнавстві наявний історичний аспект, то найзручнішою і найпоширенішою в науковій літературі систематизацією релігійних уявлень є класифікація релігій з точки зору їх еволюції, де акцентується увага на послідовності розвитку релігійних культів.

Таким чином, можна подати таку класифікацію релігій:

1) первісні (родоплемінні релігії) - це примітивні релігійні уявлення первісної епохи: фетишизм, тотемізм, магія, анімізм. У межах міфологічного комплексу вони формувалися у всіх народів світу. Нині родоплемінні релігії продовжують існувати у реліктових культурах. Вони також є складниками обрядово-культових дій сучасних релігій;

2) національно-державні (національні, етнічні, локальні) релігії - це релігії, які склалися в межах певних держав або етносів і які не вийшли за їх межі: іудаїзм, індуїзм, конфуціанство, даосизм, синтоїзм, зороастризм. Їм притаманна детальна ритуалізація буденної поведінки, побуту, специфічна обрядовість, чітка й сувора система заборон і приписів. Більшість цих давніх релігій вже зникла. Ті, що зараз існують, мають переважно розповсюдження в країнах Азії;

3) світові релігії: буддизм, християнство, іслам. Попри генетичний зв'язок із родоплемінними та етнонаціональними релігіями останні суттєво відрізняються від родоплемінних: виходять за межі конкретного етносу чи певної країни, а їх носіями є представники різних рас, націй, різних континентів планети; з'явилися в епохи докорінних історичних змін, в умовах становлення світових імперій; у їх виникненні та розвитку велику роль відіграли засновники: Сіддхартха Гаутама, Ісус Христос, Мухаммед; мають розвинену систему віровчення, культу й організації; глибоко гуманістичні за своєю сутністю, світові релігії надають людині свободу дій, налаштовують її на постійне самовдосконалення, пропонують їй безсмертя; їм усім притаманні духовні практики, спрямовані на вивільнення людини від пристрастей, на розвиток її емоційної мудрості, здатності до морально-етичного життя, на виховання духовності й пізнання великодушності та радості служіння.

4. Неорелігії (нетрадиційні, нові, модернові) релігії. Нетрадиційні нові релігії, які з'явилися у великій кількості останнім часом, генетично походять від будь-якої національно-державної або світової релігії, але вже не пов'язують себе з нею, претендуючи на власну унікальність та універсальність. Ці релігії охоплюють:

а) релігії орієнтального напряму або східні релігійні течії (Товариство свідомості Крішни, Всесвітня чиста релігія, Центри Шрі Чинмоя, Рух Махаріші, Послідовники Саї-Баби та ін.);

б) неохристиянство або нехристиянські течії та течії християнського коріння (Церква повного Євангелія, Союз церкви Божої України, Богородична церква, Церква Ісуса Христа Святих останніх днів (мормони), Церква живого Бога, Церква воскреслого Христа, Церква нового Єрусалиму тощо);

в) синтетичні неорелігії (Церква єднання, Віра Багаї та ін.);

г) езотеричні об'єднання («Всесвітнє теософське товариство», асоціація «Жива етика» (Агні-йога));

д) сайєнтологічні рухи (Діанетика, Наука розуму, Християнська наука та ін.);

е) неоязичництво (друїдизм, ведизм, арійський рух, Рідна віра, РУН-віра, Собор рідної української віри та ін.);

ж) демоністичні культи (сатаністи).

1.3 Структура і функції релігії

Релігія є складним соціально-історичним явищем, усі елементи її структури - релігійні погляди, уявлення, почуття, інтуїція, обряди, свята, ритуальні церемонії, моральні та канонічні приписи, культові споруди, релігійні організації, навчальні заклади, служителі культу перебувають у тісній єдності та взаємозалежності.

Релігія містить у собі чотири основні компоненти: свідомість, культ, організації, відносини.

Релігійна свідомість. Охоплюючи міфи, концепції, ідеї, теорії, уявлення про надприродне, догмати, зміст священних книг, легенд, молитв тощо, вона становить концептуальний аспект релігії.

Релігійна свідомість - ставлення віруючих до світу, виражене в системі поглядів, почуттів, смисл яких становить віра в надприродне.

Суттєвими ознаками релігійної свідомості є образність, символічність, інтимність, утаємниченість, поєднання ілюзорного та реалістичного.

Найважливішими аспектами релігійної свідомості є:

· релігійні погляди, які виявляються через розуміння тлумачення світу, існують у формі уявлень, понять, суджень. Головною рисою їх є віра в надприродне;

· релігійні почуття, що виражають емоційне ставлення до світу і його явищ, є індикатором щирості релігійних вірувань. Особливих релігійних почуттів немає, це звичайні людські почуття, зосереджені в релігійній сфері. Вони бувають позитивними (любов, благоговіння, радість) і негативними (страх, розгубленість, розпач);

· релігійний смисл, який, стосуючись сенсу буття, життя і смерті, добра та зла тощо, охоплює взаємозв'язки людини й світу.

Сутність релігії найхарактерніше виявляється у сфері релігійної свідомості, якій властива наявність віри. Будь-яка віра має свій предмет. Людина не просто вірить, а вірить у щось.

Віра - стан релігійної свідомості, що виявляється в бездоказовому визнанні істинності релігійного вчення, існування надприродних сил, абсолюту.

Говорячи про віру, потрібно зауважити, що віра буває релігійною та нерелігійною. Основна ознака релігійної віри - це тверде переконання людини або людей в існування надприродного, тоді як нерелігійна віра (наприклад, віра в існування позаземних форм життя тощо) цієї ознаки позбавлена.

Віруючі люди визнають віру дарованим Богом феноменом, що має надприродну сутність. Предметом віри є гіпотетичні уявлення, образи, поняття, теорії, надприродне. Релігійна людина вірує у винятковість надприродних істот або сил, не застосовуючи до них критеріїв вірогідності.

Отже, основу релігії, без якої вона неможлива, становить віра - особливий психічний стан повного визнання і прийняття якого-небудь твердження або встановлення без достатніх обґрунтувань.

Головні особливості віри:

· гранична індивідуалізованість, у той час як будь-яка релігія має на увазі наявність певної організаційної структури, що виконує роль посередника між Богом і людиною;

· особисте ставлення до предмета віри (у виді будь-якого різновиду надприродного), оскільки віруючий, як правило, підсвідомо оцінює його позитивно, вважає відповідним тій системі норм і цінностей, яку він поділяє;

· емоційно-почуттєвий характер.

Якщо ж феномен віри розглядати із суто наукової точки зору, то виявляється, що вона насправді будується на цілком природних психологічних підставах. До числа таких підстав можуть бути віднесені:

· емоції та почуття - як позитивні (любов, надія), так і негативні (страх перед невідомим);

· воля (бо релігійна віра передбачає свідому концентрацію всього психічного життя людини на релігійних образах і почуттях);

· уяву, завдяки чому абстрактне й розпливчасте поняття «надприродних сил» набуває у свідомості пересічної людини конкретних образів богів, ангелів, демонів, Богоматері тощо.

Ключова цінність релігійної свідомості - це категорія святого, священного.

Релігійна свідомість має два рівні:

1) повсякденний (релігійна психологія) існує у виді образів, уявлень, переживань, традицій;

2) концептуальний (релігійна ідеологія) існує у виді систематизованого і кодифікованого віровчення.

Зміст віровчення сформульовано у віроповчальних книгах (Біблія, Коран, Танах), який затверджено релігійними організаціями й визнається як обов'язкова умова правовір'я. Ці два рівні взаємодіяли і взаємовпливали під час історичного розвитку релігії.

Релігійний культ. Проявити своє ставлення до того, в що або в кого вірить релігійна людина, вона може через зовнішні дії, які називають культом. Невід'ємною частиною будь-якої релігії є культ.

Релігійний культ (від лат. cultus - догляд, поклоніння) - реалізація віри у предметах, символах, діях індивідів, груп віруючих.

Культ - система, сукупність певних, встановлених у деталях індивідуальних і колективних обрядів, за допомогою яких людина містичним чином спілкується з Богом чи іншою надприродною силою.

Предметом культової діяльності є різні об'єкти (матеріальні предмети, тварини, ліси, гори, Сонце, Місяць), сили (духи, боги, Всевишній Бог), усвідомлювані як релігійні образи. Суб'єктом культу можуть бути віруючий індивід, релігійна спільнота. Засобами культу є культові споруди (храми, молитовні будинки, капища), релігійне мистецтво (архітектура, живопис, музика), релігійні предмети (хрест, свічки, церковне обладнання). Результатом культової діяльності є задоволення релігійних потреб.

Сукупність певних конфесійно зорієнтованих обрядів, символів утворює культову систему. Релігійний обряд є визначальним аспектом релігійного культу.

Релігійний обряд - сукупність символічних, стереотипних дій людей, що встановлені звичаями або традицією і які виражають ті чи інші ідеї, норми, уявлення та почуття.

Важливою ознакою релігійного обряду є його символічність. Найпоширенішою серед обрядів релігійного культу (хресне знамення, кропіння нечистих святою водою, жертвоприношення, запалювання свічок тощо) є молитва - індивідуальне або колективне словесне звернення віруючого до предмета своєї віри.

Культ є важливим засобом психологічного впливу на особистість. Його призначенням є відтворювати, підсилювати релігійні уявлення, настрої та почуття. Релігійний культ базується на вірі в наявність між людиною і предметом її віри можливості встановлення певних взаємовідносин.

Еволюція релігійних обрядів відбувалася шляхом їх спіритуалізації (одухотворення), спричинивши появу молитви, що починалася від язичницьких заклинань як невід'ємного елементу обряду жертвопринесення. Згодом молитва відокремилася від нього, ставши важливим компонентом культу багатьох релігій.

Молитва - вербальне (словесне) звертання людини до об'єкта своєї віри.

Значну роль у культовій системі відіграє емоційно-естетичний чинник, під впливом якого у свідомості віруючих творяться релігійні образи, внаслідок чого нейтральні чи негативні емоції трансформуються в позитивні.

У розвинених релігіях культові дії утворюють складну систему (богослужіння, здійснення особливих обрядів, наявність постів й ін.).

Релігійні організації. Культові дії не можуть відбуватися спонтанно, а потребують упорядкованості, організованості, що є основною передумовою формування релігії як соціального інституту, тобто формування релігійних організацій. Першою їхньою ланкою є релігійна група.

Релігійна група - малочисельна релігійна організація, утворена для задоволення релігійних потреб; сукупність віруючих усередині релігійної спільноти, об'єднаних певним інтересом.

Історики свідчать, що в первісному суспільстві культові дії були вплетені в процес матеріального виробництва і громадського життя й не виділялися в самостійний вид діяльності. Коло учасників культових дій збігалося з кількістю учасників трудових та інших соціальних дій. Тому релігійна група за своїм обсягом співпадала з іншими соціальними групами - плем'ям, родом і т. ін. Спочатку в культових діях брали участь на рівних підставах всі члени первісної общини. Диференціація їх функцій при відправленні обрядів відбувалася лише за статтю і віком. Залежно від рівня розвитку даних спільнот, провідну роль у культовій діяльності грають або жінки, або чоловіки. Однак, за мірою ускладнення суспільного життя виділяються спеціальні люди, які грають все більш важливу роль - чаклуни, шамани. Вони утворюють своєрідну професійну групу, зайняту таким видом діяльності, як організація та проведення обрядів.

Спочатку ці професіонали мабуть обиралися громадою і не мали жодних привілеїв. Однак, пізніше, за мірою монополізації культової діяльності, ця професійна верства перетворюється в особливу соціальну групу і стає частиною родової верхівки. Розвиток процесу інституалізації релігії призводить до формування такої системи відносин, за якої керівники громад, старійшини племен та інші діячі, що здійснюють функції управління, одночасно відігравали провідну роль у релігійному житті громади.

Становлення ранньокласового суспільства призводить до суттєвого ускладнення, суспільного життя, в тому числі й релігійних уявлень, а також до зміни соціальних функцій релігії. На перший план висувається завдання з регулювання помислами й поведінкою людей в інтересах правлячих класів, доказу надприродного походження влади правителів. І тоді починають формуватися відносно самостійні системи культових дій - богослужіння і разом з ним організація служителів культу - жрецькі корпорації.

Ускладнення суспільної свідомості й соціальних інститутів, пов'язане також з ускладненням релігійної свідомості та культової діяльності, призвело до того, що останні вже не можуть функціонувати в рамках колишніх синтетичних відносин та інститутів. Поступово разом із самовизначенням інших надбудовних систем відбувається самовизначення релігійної системи.

Одним з найсуттєвіших чинників інституалізації релігії (формування релігійних організацій) є усвідомлення людьми власної самобутності, спільності їх вірувань, культових особливостей, необхідність встановлення певних відносин з оточенням. Водночас надмірна централізованість релігійних організацій живила рухи, які не мирилися із жорсткими правилами певної релігійної спільноти, домагалися права на реалізацію власних уподобань. Таких відступників від домінуючих поглядів, правил називали єретиками.

Релігійна організація - оформлене об'єднання віруючих однієї релігії, очолюване найчастіше служителями культу.

Головною метою релігійних організацій вважають формування у людей відповідних цінностей, ідеалів. Це досягається виробленням систематизованого віровчення, формуванням системи його захисту та виправдання, культовою діяльністю, контролем і здійсненням санкцій щодо виконання релігійних норм, підтриманням зв'язків зі світськими організаціями, державними органами.

Основні види релігійних організацій. Релігійна організація є складним соціальним інститутом. Серед різноманітності релігійних організацій окреслюються такі їх основні типи: церква, секта, харизматичний культ і деномінація.

Церква - релігійна організація зі складною, суворо централізованою та ієрархізованою системою взаємодії священослужителів і віруючих.

Вона відіграє важливу роль у регламентації відносин всередині релігійних спільнот, їх взаємозв'язків зі світськими соціальними спільнотами, владою. До атрибутів церкви належать віровчення, догматика, релігійна культова і позакультова діяльність, заснована на ієрархічному принципі система управління. Відносини в ній будуються на основі канонічного права - сукупності правових норм, що ґрунтуються на церковних правилах (канонах). Здебільшого церковна дисципліна є гнучкою, налаштованою на компроміс, що не потребує обов'язкового дотримання всіх принципів усіма членами церкви.

Церква є складною системою. У ній чітко відлагоджено взаємодію керуючої та керованої підсистем, їй властивий високий ступінь згоди із суспільними цінностями. Тому людина з народження завдяки спеціальним обрядам (наприклад, хрещення) стає членом церкви.

До основних функцій церкви належать вироблення, збереження та передавання релігійної інформації, організація, координація релігійної діяльності, контроль за поведінкою людей.

Якщо церква завдяки гнучкості своєї діяльності, нерідко - компромісам прагне охопити всіх людей, то секта постає як група обраних, не визнає жодних компромісів, вимагає від своїх членів неухильного дотримання дисципліни.

Секта - течія, об'єднання віруючих, опозиційне щодо певних релігій.

Виникає секта внаслідок відокремлення від церкви частини віруючих та священнослужителів, їй притаманне специфічне тлумачення традиційних догматів пануючого або найпоширенішого віровчення, відмова від традиційних обрядів, проповідь винятковості своєї релігійної доктрини (істинного шляху до спасіння).

Сектантство супроводить усі релігії, що протестують проти консерватизму внутрішньо конфесійного життя, водночас стимулюючи його оновлення. Найчастіше секта постає як релігійна опозиція чи опозиційна релігія, пристановище відступників. Утворення секти зумовлюють політична, соціальна, етнічна, расова дискримінація, невдоволення внутрішньо церковними справами.

Сектантська громада є специфічним організаційним утворенням погляду, відрізняється особливостями внутрішнього спілкування. Як правило, тут нетерпимо ставляться до інакомислення, вважаючи істинними свою релігійну доктрину, культ, спосіб життя.

У ставленні до суспільства, більшість громадян якого сповідують традиційну релігію, одні секти не прагнуть конфронтації з ним, хоч і бачать його вади, інші - активно протидіють суспільству, прагнуть реформувати його на свій лад.

Одним із різновидів секти є харизматичний культ, який виникає навколо особи, проголошеної носієм благодаті Божої (харизми).

Харизматичний (від грец. charіsma - дар) культ - різновид секти, учасники якої вважають, що завдяки дотриманню певного морально-етичного кодексу і ритуальних приписів вони отримають харизму (особливу силу, дар Божий).

Найчастіше харизматичні культи виникають у лоні православ'я, католицизму. Засновники й керівники їх оголошуються Богом або посланцями Бога чи іншої надприродної сили. Такі організації здебільшого є мало чисельними. Їх прибічники схильні до надмірної екзальтованості, містицизму, ізоляціонізму, фанатичної відданості лідерові. Безплідність їх намагань змінити світ часто породжує явище ескапізму (від англ. escape - рятуватися, втікати) - намагання втекти від суспільства знецінює для них вартість земного життя, породжує сподівання на отримання благ у потойбічному житті. Нерідко це виявляється в міграції у зарубіжжя чи у віддалені місця своєї країни.

Деномінація (лат. denomіnatіo - досл. «зміна імені») - перехідний тип релігійної організації, який залежно від характеру виникнення та спрямованості еволюції має риси церкви і секти.

Вона ще зберігає в собі чимало рис секти (суворий контроль за поведінкою своїх членів, віддаленість від світського життя), але дух бунтарства та ізоляціонізму їй менш властивий. Із церквою її зближує централізація, ієрархічний принцип управління, визнання можливості духовного відродження і спасіння всіх віруючих.

У процесі свого розвитку секти, харизматичні культи можуть перетворитися на церкви, а від церков час від часу відмежовуються сектантські угруповання.

Релігійні відносини складаються між людьми в процесі культових дій і засновані на вірі у можливість особливих відносин між Богом та людиною.

Функції релігії. Функцією релігії у суспільстві ми називаємо характер і напрямок її впливу на суспільну систему та на її окремі елементи.

Світоглядна функція - спроможність релігії формувати у віруючої людини систему поглядів і уявлень, які виражають її ставлення до різних предметів та явищ дійсності, життєву позицію, ціннісні орієнтації, тобто релігійний світогляд загалом.

Компенсаційно-терапевтична функція - спроможність релігії своїми специфічними засобами й властивостями («свободою у дусі», «багатством у вірі», «рівністю у гріховності й стражданні», особистісним богоспілкуванням тощо) компенсувати обмеженість, безсилля, залежність людей від об'єктивних умов існування, розриви у соціальному житті та ціннісній орієнтації людей наповнити новим змістом.

Інтегративна функція - спроможність релігії сприяти безконфліктному зв'язку, злагоді, солідарності, згуртованості релігійної спільноти чи суспільства в цілому.

Дезінтегративна функція - спроможність релігії за певних умов послаблювати стабільність і стійкість особи, певних соціальних груп чи суспільства загалом і навіть викликати релігійне протистояння.

Комунікативна функція - спроможність релігії всіляко сприяти спілкуванню між віруючими.

Легітимізуюча функція (лат. законний, узаконений) - спроможність релігії виховувати у віруючих поважливе ставлення до певних суспільних норм поведінки як до продукту Божого промислу, а не суспільного розвитку.

Регулятивна функція - спроможність релігії через систему норм, цінностей, примусів, установок, канонів, інститутів управляти поведінкою, вчинками віруючих, діяльністю релігійних організацій, формувати та корегувати міжособистісні стосунки.

Систему соціальних функцій релігії, притаманних їй у певних історичних умовах, називають соціальною роллю релігії.

Висновки. Релігія - це явище багатопланове і багатозначне. Вона виникла як результат розвитку суспільства, має свою структуру, виконує цілу низку важливих функцій як для окремого індивіда, так і для суспільства в цілому. Безрелігійної стадії людства не існувало ніколи. Релігія - необхідний елемент людської культури, який несе в собі глибокі гуманістичні потенції.

Питання для самоконтролю

1. У чому полягає відмінність наукового пізнання релігії від богословсько-теологічного підходу дослідження релігії?

2. Виділіть основні філософські проблеми вивчення релігії.

3. У чому полягає сутність та коріння релігії з точки зору матеріалістичного й ідеалістичного підходів у філософії?

4. Що являє собою релігійна філософія?

5. Що вивчає соціологія релігії? Наведіть думки відомих дослідників щодо місця релігії у суспільстві (О. Конт, М. Вебер, Е. Дюркгайм).

6. Виділіть коло основних проблем психологічного вивчення релігії. Психологія релігії про природу релігійного феномена (У. Джеймс, З. Фрейд, К. Юнг).

7. Коли почалося вивчення історії та феноменології релігії? Який внесок мали роботи М. Мюллера, Р. Отто та інших дослідників?

8. Виділить основну ознаку релігії.

9. У чому полягають особливості релігійної віри та релігійної свідомості?

10. Визначте два рівні релігійної свідомості.

11. Який зміст і функції релігійного культу?

12. Визначте цілі та функції релігійних організацій.

13. На які типи поділяються релігійні організації? Наведіть їх основні ознаки.

14. Яку роль відіграє релігія для суспільства, чому її можна розглядати як фактор соціальної стабілізації?

2. Найдавніші форми релігійних уявлень

Мета - розглянути сутність найдавніших релігійних уявлень та релігійних вірувань, їх вплив на формування національно-державних і світових релігій.

Ключові поняття: тотемізм, анімізм, фетишизм, магія, ініціації, шаманізм, полі демонізм, табу.

2.1 Найдавніші релігійні уявлення (тотемізм, анімізм, фетишизм, магія, поховальний культ)

Шлях пошуку Бога людиною був вельми тривалим та утаємниченим. І сьогодні детально й однозначно описати його неможливо. Тому дослідники часто вдаються до різних гіпотез, здогадок, для підтвердження яких інколи бракує фактів. Ось чому всі наявні теорії виникнення релігії мають імовірнісний, а отже, значною мірою умовний характер.

Питання про те, які з відомих вірувань, обрядів і культів, що зародилися за декілька десятків тисяч років до н. е., слід вважати окремими, самостійними первісними формами релігії, поки не знайшло загальноприйнятого рішення в релігієзнавчій літературі. Безумовною формою примітивних релігій визнається тільки тотемізм. Проблема полягає у тому, що в реальних первісних віруваннях різнорідні уявлення і культи співіснували та перепліталися в найхимерніших комбінаціях. У той же час вони були настільки поширеними й універсальними, що зустрічалися практично у всіх конкретних релігійних проявах стародавнього суспільства.

Багато дослідників погоджуються з тим, що переважній більшості первісних проявів релігії були властиві такі особливості.

1. Відсутність абстрактних уявлень про Бога як невиразної, управляючої природою і людьми силі, що знаходиться над світом. Натомість стародавні люди вклонялися безпосередньо матеріальним предметам, природним явищам, тваринам і рослинам, які наділялися надприродними властивостями та якостями.

2. Змішування життя і культу: в зв'язку із цим прийнято навіть говорити, що життя первісної людини було його богослужінням.

3. Родоплемінний, а не світовий характер релігійних культів, коли кожне первісне плем'я мало свої власні релігійні культи: одні поклонялися ведмедю, інші вірили в чудодійну силу померлих предків.

Як бачимо, найдавніші форми релігії помітно відрізнялися від сучасних нам релігійних проявів (у першу чергу світових релігій) за характером віровчення, культом і організацією. Єдине, що об'єднує їх, - це наявність віри.

Тотемізм (на мові індійців північноамериканського племені оджібве - «його рід») - віра в надприродний зв'язок людини та окремих соціальних колективів з тваринами і рослинами.

Термін тотемізм з'являється в науковій мові на початку XVІІІ ст. і закріплюється в науковому обігу на межі XІX-XX ст. у роботах видатного англійського етнографа Джеймса Фрезера (1854-1941).

Примітно, що, на відміну від фетишизму, сліди тотемних культів зафіксовані етнографічно й археологічно.

Наріжним каменем тотемізму є вірування в тотемних першопредків. Місце цього переходу і стало основним місцем відправлення тотемного культу. Слід підкреслити, що сам по собі тотем не обожнювався, люди просто вірили в свою надприродну спорідненість з ним, вважаючи його чимось на зразок старшого брата або предка.

Найчастіше тотеми передавалися у спадок. Іноді тотем виникав просто з випадкового збігу обставин.

Вибір тотема в більшості випадків співпадав з особливостями тваринного світу тієї місцевості, в якій мешкав первісний колектив. У пустинних або напівпустинних регіонах тотемами за відсутністю кращого вважалися комахи, в прибережних - риби й ін. Набагато рідше цей вибір пояснювався особливостями господарського устрою роду або племені: мисливські племена надавали перевагу тотемам хижих тварин, інші - мирним травоїдним. Зустрічалися, втім, і більш спеціалізовані тотеми, коли всі чоловіки племені мали ім'я одного тотема, а жінки - іншого. Нарешті, тотемом могла оголошуватися не тільки ціла тварина, але й її частина.

Звичайно ціла тварина вважалася тотемом великого племені, а окремі роди зводили своє походження до її частин.

Спочатку тотемом вважалася тільки справжня тварина або рослина. Потім стало вистачати її більш-менш реалістичного зображення, а зрештою люди задовольнялися будь-чим, що позначало власний тотем (символ, слово або звук).

Тотемний культ був спрямований на те, щоб одержати заступництво тотема. В тотемному культі перш за все впадає в очі система тотемних табу - заборон на вживання в їжу тотемної тварини або спричинення їй якої-небудь шкоди. Тотемні табу були цілком зрозумілі людям і дотримувалися не менш строго, ніж заборони на вбивство людини. Але при цьому вони могли маскувати раціональний господарський мотив: підтримка екологічної, харчової рівноваги в середовищі незаселеного тотемного колективу.

Іншим різновидом тотемних табу можна вважати вимогу ритуального вживання тотема в їжу, що проводилася, як правило, в певні святкові дні у супроводі великої кількості спеціальних обрядів. Тотемне табу надовго пережили сам тотемізм і збереглися в розвинених релігіях, зокрема, у формі певних заборон на вживання «нечистих» видів їжі. У цьому випадку від страху перед вбивством тварини як кровного родича залишилося тільки підтримуване релігійною традицією відчуття побоювання або огиди до нього.

Особливе місце серед обрядів шанування й умилостивлення тотема належало обряду «розмноження тотема» і «множення їжі». Сутність обряду «розмноження тотема» полягала у визнанні єдності розмноження тотемного виду тварин та тотемної групи людей. Дух-тотем, який жив у центрі тотемного святилища, мав увійти і до утроб жінок, і в утроби тварин, забезпечуючи в один і той же час розростання тотемного роду та кількості їжі для нього.

Дуже характерними були для тотемізму і різноманітні обряди уподібнення тотему, що особливо широко застосовувалися при похованні членів тотемного колективу: відповідне розфарбовування тіла, одягання шкіри тотемної тварини. Популярність мали ритуальні танці, в яких танцюристи наслідували рухам тварин.

Важливо відзначити, що тотемізм був не тільки релігійним віруванням, але й найважливішим соціальним інститутом у житті стародавніх людей.

Соціальні функції тотемізму:

1) тотем був необхідний для особової ідентифікації кожної людини в ті часи, коли відсутні сімейно-шлюбні відносини і система іменування в звичному для нас виді;

2) економічні функції розділення території для господарської діяльності та кооперації людей в її використанні;

3) тотем регулював шлюбні відносини усередині племені. Плем'я ділилося на декілька великих тотемних груп, усередині яких був заборонений шлюб. Проте зберігалася можливість вступати в шлюбні зв'язки з членами різних тотемних колективів усередині племені, чим забезпечувалося збереження і чистота племінного генофонду.

Але не тільки тому, що тотемізм завжди був колективним віруванням, тоді як фетишизм - переважно індивідуальним, його слід вважати зрілішою формою первинної релігії. Адже центральна фігура тотемізму «тотем» - одночасна і реально існуюча тварина, і абстрактне поняття для позначення фантастичної істоти, напівтваринного, напівлюдського походження, яке живе в особливому світі й стикається із земним світом тільки у виняткових випадках. Важливо і те, що практика зображення тотемних тварин зіграла не останню роль у розвитку світового мистецтва, оскільки людина вважала потрібним створювати зображення свого тотема, щоб наблизити його до себе. Такі зображення робилися не тільки на зовнішніх предметах, але і на тілі самої людини (звідки бере початок мистецтво татуювання).

В умовах розпаду родового ладу первісні тотемні вірування зживають себе, переростаючи одночасно в антропоморфні культи природи, стихій, тварин, де цим об'єктам поклоніння додається вже людиноподібний вигляд. Пізніше елементи тотемізму увійшли до всіх релігій. Особливо відчутний його вплив в індуїзмі, де багато тварин (наприклад, корову) вшановуватимуть як священних. Пережитки цієї первісної форми релігії можна бачити і в образах кентаврів з грецької олімпійської міфології.

Фетишизм (португ. feіtіco - річ для чаклунства; іноді етимологія цього слова зводиться до латин. fatum - доля) - поклоніння предметам найближчого оточення людини (як правило, неживим).

Вперше прояви фетишизму були описані у племен Західної Африки. Термін був введений у науковий обіг у кінці XVІІІ ст. французьким колоніальним урядовцем Шарлем де Броссом і поширився завдяки відомому французькому філософу-позитивісту початку XІX ст. Огюсту Конту.

В основі віри у фетиш лежало уявлення про предмет як двійник людини, самостійну істоту, наділену людськими відчуттями і спонуканями.

Фетишем міг бути як окремо взятий матеріальний предмет, так і частинка більшого об'єкта шанування. Власні фетиші мали й окремі люди, і цілі племена, які відводили їм спеціальні будиночки.

Поклоніння фетишу найчастіше полягало в догляді за ним як за звичайною людиною. У пізніших формах релігії фетишизм зберігся у формі поклоніння ідолам - наділеним таємничою силою впливу матеріальним предметам з рисами людини або тварини. І зараз віра у фетиші залишається як пережиток - у формі віри в талісмани й амулети. Вважається, що талісман приносить щастя, а амулет оберігає від нещастя.

Анімізмом (латин. аnіma - душа) називається віра в самостійну силу, спроможну існувати окремо від людини, тварини або рослини.

Автором цього терміна був один з найвидатніших етнографів і істориків культури XІX ст. Е. Тайлор (1832-1917), який присвятив анімізму велику частину своєї книги «Первісна культура» (1871). Незабаром термін «анімізм» набув таке поширення, що в релігійній статистиці багатьох країн з'явилася графа «анімістичні релігії» або «анімісти». Анімістами називали послідовників найстародавніших релігійних вірувань та культів, які так і не прийняли жодну з світових релігій.

Е. Тайлор був впевнений, що відправним пунктом для анімізму стали роздуми стародавньої людини над двома групами біологічних, тобто найважливіших для нєї питань - що складає різницю між живим і мертвим тілом? і в чому полягає причина пильнування, сну, екстазу і хвороби?

У результаті, вважав Е. Тайлор, з'явилося уявлення про особисту душу: «Душа - це тонкий, нематеріальний людський образ, за своєю природою щось на зразок пари, повітря або тіні. Вона складає причину життя і думки в тій істоті, яку вона одушевляє. Вона незалежно та нероздільно має особисту свідомість і свободу свого тілесного володаря у минулому та в теперішньому. Вона здатна залишати тіло і переноситися швидко з місця на місце. Переважно невловима й невидима, вона знаходить також фізичну силу і являється людям сплячим і безсонним, переважно як фантазія, як примара, відокремлена від тіла, але схожа з ним. Вона спроможна входити в тіла інших людей, тварин і навіть речей, опановувати ними і впливати на них» [43].

Сама людина, як правило, наділялася не однією, а декількома душами одночасно. Кожна із цих душ мала чітко певні функції: одна відповідала за життєві, фізіологічні процеси в організмі, інша - за розумові операції, третя поставала носієм того, що прийнято називати особою людини. Тільки триєдність цих душ забезпечувала повноцінне людське існування.

Потім уявлення про людську душу стали переноситися на навколишній світ людини. Спочатку люди уявляли, що людські душі можуть набувати вид птахів, іноді - тварин і рослин. Тут ми в черговий раз маємо справу з тісним переплетенням анімістичних та тотемних вірувань, хоча тотемні образи були потрібні людям не самі по собі, а як вмістища для духів.

Оригінальним відгалуженням кола анімістичних вірувань можна вважати і вчення про непорочне зачаття. Відповідно до нього поява на світло іншої людини пов'язувалася з потраплянням у жінку чужорідного об'єкта (порошинки, проміння світла), але ніяк не з певним фізіологічним актом. Ця дивовижна для століття сексуальної революції наївність спостерігалася, наприклад, знаменитим дослідником первісної культури і релігії Б. Маліновським у жителів Тробріанськіх островів недалеко від Нової Гвінеї.

Ще пізніше люди почали одушевляти й неживі явища - каміння і гори, річки й озера, сонце та зірки. Це було необхідно для стародавніх людей, по-перше, для того, щоб пояснити собі причини всіх природних явищ цілком задовільним для себе чином, а по-друге - приписати духам все добре і погане, що траплялося з ними протягом всього життя. Безпосередньою ж причиною появи такого роду анімістичних переконань могло бути і своєрідне тлумачення первісними людьми цілої низки акустичних та оптичних явищ: луни, шумів, тіней тощо. Вони видавалися їм переконливим свідоцтвом не тільки існування у людини душі, але і наявністю подібних нетілесних двійників буквально у всього на світі.

Це вже стадія пізнього анімізму, або полідемонізму, який безпосередньо передує появі віри в Бога. Відгомоном цієї стадії у розвитку анімізму стали образи русалок, водяних, фей, гномів, німф у фольклорі.

В анімізмі не сформувався універсальний культ, але він став збірною назвою для великої кількості обрядово-культових практик.

Поховальний культ. Коріння цього культу вбачають у похованнях 40-тисячолітньої давності найближчих предків сучасної людини - неандертальців.

Виникнення даного культу пов'язується з часів З. Фрейда з двома напівінстинктивними спонуками людини - прагненням і позбавитися померлого, і зберегти його біля себе.

Первинним різновидом похоронних вірувань стала віра в «живого мертвяка», яка полягала в наділенні мертвого надприродними властивостями, зокрема здібністю до фізичного воскресіння. Серед інших похоронних вірувань найбільше значення для подальшої еволюції релігії мала віра:

а) у безсмертя душі померлого, яка після смерті тіла спроможна залишати свою тілесну оболонку і вести цілком самостійне існування;

б) потойбічний світ та замогильну подяку.

Стародавні вірили - все, що приносило багатство і шану в цьому житті, даватиме те ж саме й у житті потойбічному. Іншими словами, посмертна доля людини практично ніяк не ставилася в залежність від ступеня праведності або гріховності його земного шляху.

Поява різноманітних похоронних ритуалів також пояснюється спочатку щирим проявом відчуттів. Внаслідок цього вже в первісному суспільстві виникають всі ті ж похоронні обряди, які потім відтворюватимуться (хоча, зрозуміло, значно видозміненими) і у вищих формах релігії:

1. Принесення супроводжуючих дарів і жертв, зокрема людських.

2. Запалення надмогильних вогнів (вічний вогонь, свічки). Цей обряд пояснювався одночасно потребою зробити очисну церемонію, побажати померлому швидкого воскресіння і на додачу наділити річчю, незамінною для господарського ужитку в майбутньому житті.

3. Проведення похоронних бенкетів, ігор і військових змагань - тризн; такого роду похоронні обряди могли мати й непряме призначення.

4. Дотримання посмертного трауру та заборон (носіння одягу особливого виду і кольору, роздирання одягу, відрізування волосся, нанесення собі ран, гучні голосіння й вихваляння небіжчика, пости, заборона вступу до шлюбу впродовж певного проміжку часу).

Магія (лат. magіa - чарівництво) - сукупність обрядів і дій, пов'язаних з вірою в можливість надприродного впливу на навколишній світ.

За типами дії на предмет виділяють:

а) агресивну магію, яка поділяється:

· на контактну, засновану на ідеї безпосереднього перенесення магічної сили на об'єкт шляхом прямого контакту з ним або з його частиною (припустимо, клаптиком одягу або пасмом волосся);

· імітативну, коли дії піддається копія або замінник об'єкта;

б) профілактичну магію, яка буває:

· відгоняючою, сутність якої полягає в прагненні відігнати, відлякати ворожі сили, не допустити їх наближення або сховатися від них (для чого крім носіння оберегів використовується створення шумів, приховування себе одягом і т. ін.);

· очищувальною, заснованою на використовуванні таких всім добре знайомих засобів, як обмивання, обкурювання, кровопускання і т. ін.

За призначенням магія поділяється на 6 видів: шкідлива, лікувальна, військова, любовна, метеорологічна (магія погоди) і промислова. Така видова класифікація є далеко не повною, оскільки у будь-якому виді магії можна виділити безліч підвидів. Так, промислову магію можна розділити на мисливську, рибальську, будівельну, землеробську, гончарну, ковальську, навчальну і спортивну.

Особливий різновид первісної магії складали табу - система спеціальних заборон, що набула найбільшого поширення в Полінезії. Єдиного переліку об'єктів табу не існувало: ним могли ставати як матеріальні предмети, так і дерева, тварини, люди, окремі виробничі процеси, ділянки місцевості тощо. Тривалість дії табу також не була визначеною: тимчасовою або постійною. Накладення і зняття табу вважалося специфічною функцією племінних вождів, старійшин та жерців (часто виступаючих в одній особі). Залежно від ступеня важливості табу їх порушників чекали різні покарання: від морального осуду до вигнання з племені й смертної страти.

Джерела системи табу потрібно шукати в особливостях соціальної організації первинного суспільства, коли повсякденна боротьба за виживання вимагала від кожного члена общини повного і беззастережного співвідношення власних дій з діями інших членів первісного колективу.

2.2 Релігійні вірування доби розпаду первісного ладу (шаманізм, ініціація)

Шаманізм (на мові сибірських народів «саман» - буйний) - особливий комплекс обрядів і ритуалів, пов'язаний з віруваннями в надприродні здібності та можливості стародавніх служителів культів - шаманів.

Сучасна релігійна статистика також містить графу «шаманізм», в якій зазначається цифра 10-12 млн чоловік. Шаманізм був заснований на уявленнях стародавніх людей про існування тісного зв'язку між шаманом і духами, які допомагають боротися з іншими, ворожими людині силами. Судячи з усього, першим духом-покровителем шамана був його родовий або сімейний тотем.

Завдяки здібності до підтримки безпосереднього контакту з надприродним, шамани помітно відрізнялися від всіх тих, хто в стародавньому суспільстві також спеціалізувався на простому виконанні різноманітних релігійних і магічних обрядів та ритуалів - знахарів, чаклунів, жерців.

Шаманські обов'язки рівною мірою виконувалися чоловіками і жінками, іноді зустрічалося й таке явище, як травестізм, коли чоловіки-шамани одягалися і поводилися як жінки, бо на те була відповідна воля духів.

Обрядовість шаманізму характеризується екстатичністю. Найбільш типовий для неї є танець камлання. Ритмічні рухи шамана під акомпанемент бубна або барабана викликали у нього судоми, піну на губах, мова ставала незв'язною, рухи переходили в неприродно високі стрибки і в кінці часто наступала втрата свідомості. У подібному стані екстазу шаман ставав здатним на різні дива: проколювання свого тіла гострими предметами, торкання голіруч розжарених предметів, ковтання тліючого вугілля. Стороннім спостерігачам здавалося, що саме у цей момент духи вселялися в тіло шамана або ж його душа сама відправлялася в царство духів.

Як початковий поштовх для переходу в змінений стан свідомості могли використовуватися рослинні галюциногенні засоби (гриби, кактуси). Найбільше ж значення, судячи з усього, мав особливий ритм барабанного бою або дзвону бубнів, який дестабілізував свідомість шамана. Екстатичність камлання тільки підтримували розум шамана в такому зміненому стані протягом бажаного для нього часу.

З переходом від первісності до цивілізації архаїчні форми релігії не відмерли, а стали складовою частиною розвиненіших релігій або народної культури. Разом з тим, як свідчить релігійна статистика, навіть на межі XX-XXІ ст. різні форми первісних релігій сповідало не менше 100 млн чоловік: 80% від цього числа припадало на Африку, 18% - на Азію та Латинську Америку, 2% - на народи Австралії й Океанії.

Ініціації. Під ініціацією розуміють сукупність обрядів, що передають знання, мета яких - радикальна зміна релігійного та соціального статусу посвяченого. В кінці випробувань неофіт знаходить зовсім інше існування, ніж до посвячення: він стає іншим.

Історія релігії розрізняє три категорії (три типи) посвяти. Перша - містить колективні обряди, що знаменують перехід від дитинства або юнацтва до дорослого віку, а також ритуали, що проходять індивідуально або у вузьких групах. Друга категорія обрядів містить усі види обрядів вступу в таємне товариство або братство. Нарешті, третя категорія посвяти підтверджує містичне покликання, яке на рівні первісних релігій представляє покликання - жерця, шамана. Особливість третьої категорії - в тій значущості, яку надає людині індивідуальний досвід.

Обряди переходу існували для всіх членів суспільства, але посвячення, пов'язане з досягненням статевої зрілості, з дорослішанням (для молоді племені) було обов'язковим.

Посвячення одночасно вводило підлітка в людське суспільство, в світ духовних цінностей. Він пізнавав правила поведінки, організацію дорослих, а також міфи і священні традиції племені, імена богів та історію їхніх діянь. А також, - що особливо важливо, - містичні стосунки між плем'ям, предками і надприродною істотою, - у тому виді, в якому вони склалися зі створення світу.

Більшість випробувань, що входили в обряд посвячення, передбачало ритуальну смерть з подальшим воскресінням або новим народженням. Смерть при посвяченні одночасно означала кінець дитинства, невідання та стану невтаємниченому. Функція смерті визначалася тим, що «вона» готувала народження до більш високої форми життя, до вищого призначення. Тільки після обрядових випробувань підліток визнавався відповідальним членом суспільства.

Висновки. Первісні вірування виникли на ранньому етапі розвитку людства - десятки тисяч років до нашої ери. В первісних формах були відсутні систематизовані віровчення, регулярний культ та стійка організація. Під час розвитку первісних форм релігії вдосконалюються віровчення, з'являються уявлення про потойбічне життя і надприродне, ускладнюється культ, в якому намітився перехід до символічного жертвоприношення. Первісні форми заклали основні тенденції для подальшого релігійного розвитку людства.

Питання для самоконтролю

1. Назвіть основні ранні форми релігійних уявлень та поясніть значення термінів - назв цих форм.

2. У чому полягають відмінності між тотемізмом і фетишизмом?

3. Яке значення для подальшого розвитку релігії мав шаманізм?

4. Які існують типи ініціації?

5. Які функції виконувало табу в первинному суспільстві?

3. Національні релігії

Мета - розглянути особливості національно-державних релігій та основні релігії, які поширені в сучасному світі, виділити характерні риси і структурні елементи національно-державних релігій.

Ключові поняття: пантеон, брахманізм, антропоморфізм, зооморфізм, політеїзм, індуїзм, іудаїзм, сансара, мокша, карма, камі.

3.1 Особливості національно-державних (етнічних) релігій

Національно-державні (етнічні) релігії - це сукупність вірувань, обрядів, ритуалів, властивих певному народу й, як правило, що діють у межах конкретної держави, тобто в рамках державних народів.

Формуючись, ці релігії мали на собі відчутні відбитки традиційних народних вірувань і звичаїв, які своєю чергою випробовували певну трансформацію в процесі становлення й твердження національних держав. Ці релігії синтезували найдавніші форми анімізму, тотемізму й магічних вірувань, зберегли найважливіші родоплемінні й землеробські культи, складні обряди жертвопринесення, похоронні ритуали, пов'язані у віру в загробне життя.

Залежно від ступеня розвитку, етнічні релігії поділяються на ранні етнічні (язичництво) та пізні етнічні релігії. Деякі з пізніх за певних умов набувають статусу національних. За показником території та поширення, і ранні, й пізні етнічні релігії можуть бути локальними, регіональними або (за показником умови поширення - носія) державними.

Особливості національних релігій:

1. Виникнення стійкої ідеї Бога або богів.

2. Політеїзм - багатобожжя. Ідея Бога й віра в багатьох богів виростає з розвиненого анімізму, або полідемонізму.

3. Формування уявлень про потойбічний світ і загробну подяку. Якщо в первісних віруваннях, нагадаємо, потойбічне життя сприймається як просте продовження земного життя, то національно-державні релігії встановлюють пряму залежність між поводженням людини в земному житті та її посмертною долею.

4. Спеціалізація культової діяльності, яка виражається:

· у появі постійних культових споруд (Ієрусалимський храм, монументальні давньоєгипетські комплекси в Карнасі й Луксорі, храм на честь грецької богині Артеміди в Ефесі, визнаний одним із семи чудес античного світу, Вавилонська вежа - культове спорудження в давньому Вавилоні);

· об'єднані в межах одного вчення двох відмінних на перший погляд доктрин - екзотеричної й езотеричної. Таємні знання розкривалися під час містерій. Містерії - це таємні релігійні обряди, свята, посвячення або таїнства, участь у яких брали тільки посвячені;

· встановленні релігійного ритуалу, тобто системі молитов, обрядів, культових дій і церемоній; головною обрядово-культовою дією на етапі національно-державних релігій варто вважати жертвопринесення, які поділялися на криваві (тварини, люди) та безкровні (овочі, фрукти, квіти, ароматичні речовини, одяг й інші речі);

· виділенні виконавців і організаторів релігійних дій в окрему соціальну групу, місце в якій найчастіше передається в спадщину.

5. У цілому ритуально-обрядові дії, релігійні заборони й приписання в національно-державних релігіях значно важливіші за морально-етичний елемент. Відбувається це щонайменше через дві основні причини. По-перше, ці релігії виникають на досить ранніх етапах культурного розвитку народів, тому до дріб'язкові певні правила для них більше зрозумілі й доступні для виконання, ніж занурення в ті роздуми, які неодмінно викликає необхідність пристосовувати кожну етичну заповідь до конкретної життєвої ситуації (чи можна вбити в ім'я високої мети; сказати на суді неправду, щоб допомогти невинному уникнути страти; вкрасти для лікування хворої дитини?). По-друге, переважна більшість національно-державних релігій була плодом цивілізацій Сходу, які здавен підкоряли людину державі та не бачили в державі установу, створену людьми для поліпшення умов власної життєдіяльності. Тому людина з дитинства привчалася до принципу: «роби як всі», «роби, як робили твої діди й прадіди з волі богів і долі» та ставала передбачуваною повністю у своєму поводженні й контрольованою державною владою.

6. Виконавши свою роль, ці релігії зникали, хоча деякі з них продовжують існувати й у наші дні в трансформованому виді.

Такими історичними національними релігіями були давньоєгипетська, релігія хетів, халдеїв, сирійців, фінікійців, ведична релігія й брахманізм, релігія майя та інків, давні релігії Китаю і Японії, давньогрецька, давньоримська, релігія слов'ян тощо. До нині діючих національних релігій належать індуїзм, конфуціанство, даосизм, синтоїзм та ін.

3.2 Релігійні системи стародавніх цивілізацій (Єгипет, Греція)

Релігія Давнього Єгипту. Відомості про релігію Давнього Єгипту можна почерпнути з «Текстів пірамід», «Текстів саркофагів», «Книги мертвих», «Книги корови», «Книги дихання», записів драматичних містерій тощо, а також з праць античних авторів (Геродота, Плутарха й ін.)

Початок формування релігійної системи Давнього Єгипту дослідники відносять до 6-4 тис. до н. е. На початку в кожній області/номі був свій пантеон і культ богів. Пізніше місцеві божества формуються у виді тріади на чолі з богом-деміургом, покровителем нома, навкруги якого створювалися цикли міфологічних оповідей (наприклад, фіванська тріада - бог сонця - Амон, його дружина - Мут - богиня неба, їх син - Хонсу - бог місяця).

Характерною рисою єгипетських вірувань є обожнювання тварин. До найшанобливіших належать бик (Апіс, Мневіс, Бата), корова (Хатхор, Ісида), баран (Амон, Хнум), змія, крокодил (Себек), кішка (Баст), лев (Тефнут, Сехмет), шакал (Анубіс), сокіл (Гір), Ібіс (Той) та ін.

Із затвердженням V династії Стародавнього царства, що походить з м. Геліополя, центру шанування Ра, він став головним божеством Єгипту. В епоху Середнього царства і, особливо, з часу правління XVІІІ Фіванської династії Нового царства як головний бог затверджувався інший бог сонця - фіванський Амон. Осиріс як бог мертвих витісняє з кінця ІІІ тис. до н. е. стародавнього бога - покровителя померлих Анубіса. Відбувається процес злиття богів. Наприклад, з Амоном - ототожнюється Ра, Монту, Птах, Гор; з Ра - Атум, Гор, Амон, Осиріс, Птах. Стає популярною геліопольська «дев'ятка» - еннеада (Атум, Шу, Тефнут, Геб, Нут, Ісида, Нефтіда, Осиріс, Сет).

У розвиненій єгипетській міфології виділяються три основні групи міфів:

· про створення світу;

· сонячні божества;

· Осиріса.

Був поширений культ фараонів як втілених богів. Релігія Давнього Єгипту мала великий вплив на цивілізації Середземномор'я і Близького Сходу.

Релігія стародавніх греків. Релігійні уявлення стародавніх греків пройшли через складні історичні етапи розвитку: найдавніший, класичний, еллінізм. Основними джерелами вивчення релігії стародавніх греків є «Ілліада», «Одіссея» Гомера, «Теогонія» Гесіода, класична лірика, драма, праці грецьких і римських істориків та літераторів.

Для релігії стародавніх греків були характерні такі особливості:

1. Стійке збереження на всіх етапах розвитку елементів ранніх форм релігії:

· фетишизму (шанування каміння, дерев, особливо дуба);

· тотемізму (у Фівах - шанування ласки, у Фессалії - мурашки, в Дельфах - вовка і т. ін.);

· анімізму - віра в душу, духів, демонів. Демон - страшна і фатальна сила, що миттєво виникає і миттєво відбувається. Надалі з'являються демони окремих речей, подій і т. ін.;

· широке шанування душ загиблих (із цього виник культ героїв).

2. Стародавні греки вклонялися богам скрізь - у горах, гаях, гротах, біля джерел. Там встановлювалися жертовники, а потім будувалися храми. В Греції не було спеціального духівництва. Зовні храму жрець був людиною світською. Для богослужіння він ніде не навчався. Головним актом релігійних обрядів були жертвопринесення у виді биків, корів, овець, кіз, свиней і т. ін. Під час богослужіння влаштовувалися процесії, танці, ігри й інші народні розваги.

3. Найбільшим проявом приязні богів греки вважали ясновидіння і пророцтво. Віщуни та віщунки, люди, що мали особливі дарування, роз'яснювали різноманітні прикмети - політ птахів, удари грому, невідомий голос, несподівану зустріч, рухи, фарби, розміщення нутрощів у тварин - бачивши в цьому волю богів. Іноді бог говорив просто вустами своїх жерців, і тоді в храмі з'являвся оракул. Найвідомішим був Дельфійській оракул.

4. Давньогрецька міфологія - одна з найвідоміших і розвиненіших. Олімпійська сім'я на чолі із Зевсом управляє світом, знання та могутність їх величезні, але не безмежні, їх діяльність обмежують три богині долі, а також один одного. Окрім Зевса найпопулярнішими були: Гера - покровителька шлюбу і моногамної сім'ї; Деметра - богиня землеробства; Афіна - богиня мудрості; Афродіта - богиня краси і любові; Гермес - бог підприємництва; Гефест - покровитель ремесла; Аполлон - бог мистецтв, художньої діяльності й ін.

У Стародавній Греції існувала, з одного боку, офіційна релігія - її проповідувало держава, література, мистецтво, засновані на гомерівських традиціях, з іншого боку, догомеровські народні вірування. Продовжувала існувати і релігійна автономія - як характерна межа давньогрецької релігії. Кожна община мала своїх покровителів.

На базі давньогрецької релігії розвивалися цікаві релігійно-філософські ідеї та системи. У цілому релігія Стародавньої Греції мала величезний вплив на розвиток європейської та світової цивілізації.

3.3 Існуючі етнічно-національні релігії (індуїзм, іудаїзм)

Індуїзм - найбільша національна релігія у світі, яка нараховує 1 млрд прихильників. Сьогодні індуїзм є домінуючою релігією в Індії (індуїстів більше 80% населення) і в Непалі (індуїстів близько 80% населення). Крім того, індуїсти є у всіх країнах, де живуть індуси. Найбільші громади індуїстів в країнах Азії: у Бангладеш (15 млн), Індонезії (4 млн) Шрі-Ланка (2,5 млн), Пакистані (1,3 млн), Малайзії (1,1 млн). Найбільша громада індуїстів Африки була в ПАР (700 тис.), найбільша громада індуїстів Америки - у США (575 тис.), найбільша громада індуїстів Європи - у Великій Британії (500 тис. послідовників).

Індуїстські служителі культу (їх називають «брахманами») говорять, що «індуїстом не можна стати - їм треба народитися». Мається на увазі, що прихильниками індуїзму можуть бути тільки індуси за національністю. Проте, не дивлячись на твердження служителів культу, що неіндуси не можуть бути індуїстами, у США, Канаді та Великій Британії серед індуїстів можна зустріти й осіб іншої національності.

Індуїзм виник в Індії в період між І і V ст. н. е. Попередницею і головним ідейним витоком індуїзму була релігія, яку називають брахманізмом (VІІ ст. до н. е. - V ст. н. е.). У свою чергу брахманізму передувала так звана ведична релігія (XVІ ст. до н. е. - VІІ ст. до н. е.). Служителі культу у всіх трьох релігіях (у ведичній релігії, брахманізмі та в індуїзмі) закликали віруючих молитися в основному одним і тим же богам. У ведичній релігії верховним богом визнавався Індра, бог грому і блискавки. У брахманізмі як верховному богу вклонялися Брахмі, творцеві світу й покровителю служителів культу. В індуїзмі існують різні конфесії, а різні боги в них шануються як верховні. Але в жодній з них верховним богом не вважається Брахма. Невизнання Брахми верховним богом становить головну відмінність індуїзму від брахманізму.

Такий переворот у релігійних поглядах відображав переворот у реальному житті. В Індії існували й існують касти (інша назва: варни). Касти (варни) - це групи людей, приналежність до яких визначається народженням. У минулому приналежність до тієї чи іншої касти визначала, яким видом діяльності мають займатися люди (зараз влада бореться із цим звичаєм, але не завжди успішно). Привілейованою кастою були брахмани. Тільки вони одні могли бути служителями культу. Їхнім заступником вважався і вважається бог Брахма. Саме тому слово «брахман» (у перекладі з давньоіндійської мови, званої санскритом, - «відображення волі Брахми») позначало одночасно і людину з даної касти, і служителя культу.

Якщо в індуїзмі й можна виявити якісь відмінності у віровченні, то, швидше, не між конфесіями, а між різними храмами однієї й тієї ж конфесії. Особливості організації індуїзму породжують і деякі особливості в його віровченні. В індуїзмі масштаби релігійної організації обмежуються рамками храмів. Жодна конфесія не має централізованого керівництва навіть у масштабах штату, не кажучи вже про країну в цілому. Тому індуїзм не має ні церковних соборів, які брали б якісь керівні рішення, у тому числі й з питань віровчення, ні централізованої керівної релігійної преси. Звичайно, брахмани усіх храмів, врешті-решт, спираються на одну й ту ж священну літературу. І це забезпечує єдність у головному. Однак священні книги потребували в минулому та потребують зараз їх тлумачення. І в чомусь тлумачення було і залишається різним. А це означає, що положення віровчення в тлумаченні брахманів різних храмів у чомусь несуттєво можуть відрізнятися одне від одного.

У віровченні індуїзму можна виділити чотири основні положення:

1) про священні книги;

2) надприродні істоти;

3) душу;

4) потойбічне життя.

В індуїзмі як священні шанується велика кількість книг-томів. Точна цифра невідома, але у всякому разі їх кілька сотень; вони діляться на дві групи.

Перша група називається Шруті («почуте»), друга - Смріті («запам'ятоване»). (Всі терміни в індуїзмі озвучені на санскриті). Авторами книг-Шруті є боги. Але вони автори в особливому значенні. Книги-Шруті ніхто не створював. Вони виникли самі собою разом з виникненням богів. Книги-Шруті виникли не як книги, а як знання, які перебували в головах богів. Боги дивним чином передали ці знання ріші (мудрецям), а ріші записали ці знання у виді книг.

Індуїсти вірять в існування двох груп надприродних істот: богів і демонів. Хоча боги займають в ієрархії надприродного світу значно високе положення, ніж демони, ми все ж таки почнемо характеристику надприродних істот з демонів, бо такий порядок розповіді більш зручний у методичному плані. Демони діляться на три види: асури («небоги»), ракшаси («ті, кого цураються»), пішачі. Асури - супротивники богів, а ракшаси і пішачі - супротивники людей. Функції демонів: творити зло, бути противниками богів, бути противниками людей. Але серед демонів зустрічаються й такі, які здійснюють окремі добрі вчинки. Демонів багато: їх кількість обчислюється мільйонами. Демони мають плоть і стать. У звичайному виді вони виглядають потворно, але для здійснення своїх підступних планів можуть набувати вид чоловіків та жінок. Демони смертні: їхні тіла гинуть у боях з богами і людьми, а їх душі - разом із загибеллю Всесвіту. Іноді люди сприймають демонів органами чуття, іноді не сприймають. Але, якщо в іудаїзмі (а також в християнстві та ісламі) робиться акцент на те, що в переважній більшості випадків люди демонів не бачать і не чують, то в індуїзмі такого акценту немає. Демони діляться на старших та молодших. Головного демона звуть Балі. Він разом з багатьма іншими демонами живе в підземному царстві.

Боги. У священній літературі в різних місцях вказується різна кількість богів: і 33, і 333, і 3306, і 3339. Практично найбільш шанованими у всіх конфесіях є 9 богів. Боги - це верховні надприродні істоти, керуючі світом. Як і в будь-якій іншій політеїстичній релігії, кожен з богів має свої специфічні функції. Одні боги виглядають як звичайні люди, але, як правило, величезного росту, інші - в основному як люди, але з якимись особливостями в будові організму (чотири руки, троє очей та ін.). Треті - як тварини (наприклад, як мавпи), четверті - як напівлюди-напівтварини (наприклад, цар птахів Гаруда зображується з головою та крилами орла та з тулубом людини). Один з богів (Брахман) взагалі не має видимого тіла.

Боги вимагають поклоніння, яке позначається словом «пуджа». Богам вклоняються в храмах і вдома, перед сімейним вівтарем. Пуджа містить пробудження богів вранці музичними звуками перед їх зображеннями (наприклад, дзвоном дзвіночків), жертва зображень богів квітів, води і продуктів, молитви та ін. Дев'ять найбільш шанованих богів можна поділити на три трійки.

До першої трійки входять верховні боги. Два з них зараз шануються як верховні боги (Вішну і Шива), один як верховний бог шанувався в минулому, в попередній релігії (Брахма).

У другу трійцю входять їхні дружини (Лакшмі, Парваті, Сарасваті). У третю трійки входять боги, хоча і не верховні, але дуже шановні індусами (Брахман, Ганеша, Кама).

Вішну («всюдисущий») - верховний бог у вішнуїзмі. Крім функції бути верховним богом, у нього є ще дві специфічні функції. По-перше, він - охоронець Всесвіту. Всесвіт створює Брахма, але створений Всесвіт треба охороняти і від передчасного руйнування, і від захоплення влади над Всесвітом демонами, що і робить Вішну. По-друге, він - помічник людям у розв'язанні їхніх життєвих проблем.

Вішну найчастіше зображується (і на малюнках, і в скульптурах) у виді чотирьохрукого чоловіка. В одній руці у нього бойова раковина (він сурмить у неї під час битв), у другій - палиця, в третій - чакра (метальна зброя у виді металевого диска), у четвертій - квітка лотоса. Зброя в трьох руках символізує готовність Вішну боротися із силами зла, квітка лотоса символізує його любов до людей і готовність їм допомагати. Для характеристики Вішну дуже важливим є використання поняття «аватара». У буквальному перекладі це слово означає «сходження». За своєю сутністю аватара - це інше і земне тіло бога. Разом з іншим тілом бог отримує й інше ім'я. При переселенні душі бога в земне тіло, ця душа одночасно залишається і на небі, в основному, небесному тілі бога. Ця душа ніби роздвоюється. Друге, додаткове, фізичне тіло бога існує тільки якийсь час. Потім воно помирає, і душа бога повертається у своє основне й вічне тіло.

За міфологією індуїзму у Вішну було вже 9 аватар і ще одна буде в майбутньому. Ось аватари, які вже були. Перша: життя в тілі риби. Друга: життя в тілі черепахи. Третя: життя в тілі кабана. Четверта: життя в тілі напівлева-напівлюдини. Отже, у перших чотирьох аватарах душа Вішну поки що не поселялася в тілі людини. У решті п'яти аватарах вона живе в людському тілі. П'ята: у тілі карлика на ім'я Вамана. Власне слово «вамана» й означає «карлик». Шоста: у тілі людини на ім'я Парашурама («Темний із сокирою»). Це був воїн, син брахмана, який завжди ходив з бойовою сокирою. Сьома: у тілі людини на ім'я Рама («Темний»). Восьма: в тілі людини на ім'я Крішна (теж перекладається як «Темний»). Дев'ята й остання: в тілі людини на ім'я Будда («Просвітлений»). Мова йде про засновника буддизму. Майбутня, десята аватара теж буде в тілі людини, якого будуть називати Калки. Калки, за віровченням індуїзму, приїде на білому коні та у царському вбранні. Тому цю аватару називають ще так: «Цар на білому коні». Він приїде через багато років, коли на землі влада буде належати негідникам. Калки покарає негідників і встановить на землі золотий вік.

Шива («Милостивий») - верховний бог у шиваїзмі. За своїми специфічними функціями Шива - бог руйнування Всесвіту (він руйнує її, коли приходить для цього час, призначений богами), бог смерті й народження людини (індуїсти кажуть: «Шива стоїть і біля труни, і біля колиски»), бог живої природи (він піклується і про рослини, і про тварин). Шива найчастіше зображується чоловіком темно-синього або лілового кольору з чотирма руками та трьома очима. Третє око, яке розташовано посеред чола (не горизонтально, а вертикально), не тільки бачить, але й випромінює надприродний вогонь, який спалює все на своєму шляху. У Шиви теж є аватари, їх більше 20-ти.

Потойбічне життя має два етапи. Перший називається сансара. Другий - виходом із сансари. Буквальний переклад слова «сансари» з санскриту звучить як «мандрування». Поряд із санскритським терміном «сансари» для позначення першого етапу загробного життя в літературі використовується також французьке слово «реінкарнація» й українське - «переродження». За своєю сутністю це переселення душі з одного тіла (після його смерті) в інше.

Механізмом сансари є карма («вчинок», «діяння»). Карма - це закон переродження, згідно з яким при переважанні добрих вчинків людина отримує гарне переродження, при перевазі поганих - погане переродження. Індуїсти у зв'язку із цим говорять: яка карма - така й сансара. Якщо у Вас гарна карма, то буде гарна сансара. Гарне переродження - це тіло здорової, найбагатшої людини із щасливою долею. Погане переродження - це тіло рослини, або тварини, або людини хворої, бідної та нещасної. За світоглядом індуїстів злочинець в одному з наступних життів стає жертвою того злочину, який він вчинив. Злодій буде обкрадений, ґвалтівник - зґвалтований, вбивця - убитий. Специфічними етапами сансари є перебування душ людей у раю (для праведників) або в пеклі (для грішників).

Індуїзм - найбільша національна релігія в світі, й вже це - дуже серйозна причина для уважного вивчення індуїзму.

Іудаїзм - це монотеїстична національна релігія євреїв. Послідовники іудаїзму називають себе юдеями.

Як вважають історики, до VІІ ст. до н. е. в євреїв була інша релігія. Її називають давньоєврейською релігією. Вона виникла в XІ ст. до н. е. разом з виникненням класів і держави в єврейського народу. Давньоєврейська релігія, як і всі інші національні релігії, була політеїстичною. Історики вважають, що монотеїстичні уявлення в євреїв сформувалися в релігію тільки в VІІ ст. до н. е. під час правління в Юдеї (Південної частини Палестини) царя Йосії. На думку істориків, з джерел відомо не тільки століття, але і рік початку переходу євреїв від давньоєврейської релігії до іудаїзму. Це був 621-й рік до н. е. У цьому році цар Юдеї Йосія видав указ, що забороняє шанування всіх богів, крім одного. Влада почала рішуче винищувати сліди багатобожжя: зображення інших богів знищувалися; святилища, присвячені їм, руйнувалися; євреї, які приносили жертву іншим богам, суворо каралися, аж до смертної кари.

На думку істориків, цього єдиного Бога євреї називали ім'ям Яхве («що є», «існуючий»). Служителі культу вважають, що стверджувати, буцімто Бога звали Яхве, не можна, бо якщо люди того далекого часу знали ім'я Бога, то сьогоднішнє покоління людей через певні історичні причини його імені не знає.

В іудаїзмі існують чотири конфесії. Головна конфесія - ортодоксальний іудаїзм. Він веде свій початок від часу виникнення іудаїзму як такого.

Караїмство виникло в Іраку в VІІІ ст. н. е. Караїми живуть в Ізраїлі, Польщі, Литві, Україні. Слово «караїм» означає «читець», «читає». Основна особливість караїмства - відмова визнавати святість Талмуду. Хасидизм виник у Польщі на початку XVІІІ ст. Слово «хасид» означає «благочестивий», «зразковий». Хасиди вимагають від своїх прихильників «гарячої молитви», тобто гучної молитви зі сльозами на очах.

Реформований іудаїзм виник на початку XІX ст. в Німеччині. Головне в ньому - обрядові реформи.

У віровченні іудаїзму можна виділити вісім основних положень. Ці навчання:

1) про священні книги;

2) надприродні істоти;

3) Машиаха (Месію);

4) пророків;

5) душу;

6) загробне життя;

7) харчові заборони;

8) суботу.

Священні книги іудаїзму можна розділити на три групи. До першої групи входить одна книга - та, яку називають словом Тора (в перекладі з івриту - «Закон»). Друга група містить знов тільки одну книгу: Танах. До третьої групи входить деяка кількість книг-томів (а в кожному томі певна кількість творів). Ці збори священних книг називаються словом Талмуд («Вивчення»).

Тора - найголовніша, найшанованіша книга в іудаїзмі. В ній зібрані релігійні догмати. Всі екземпляри Тори з давніх часів до наших днів пишуть вручну на шкірі. Тору зберігають у синагогах (так сьогодні називають молитовні будинки іудеїв) в особливій шафі. У деяких книгах пишуть, що Мойсей вважається автором Тори. Що стосується істориків, то вони думають, що Тора написана тільки людьми і почала вона створюватися в XІІІ ст. до н. е. Тора - це одна книга, але вона складається з п'яти книг-творів. Тора написана на івриті.

Танах - це одна книга, яка складається з двадцяти чотирьох книг-творів. А ці двадцять чотири книги діляться на три частини, і кожна частина має свою назву. У першу частину Танах входить п'ять книг, і ця частина називається Торою. Перша священна книга, яка називається Торою, є одночасно складовою частиною другої священної книги під назвою Танах. У другу частину - Невіїм («Пророки») - входить сім книг, у третю - Хтувім («Писання») - дванадцять книг.

Талмуд - це певна кількість книг-томів. В оригіналі (написаний частково на івриті, частково арамейською мовою) перевидана в наш час, - це 19 томів.

Згідно з головною ідеєю цього вчення, віруючі мають шанувати пророків. Пророки - це люди, яким Бог дав завдання і можливості віщувати людям істину. У Танах згадуються 78 пророків та 7 пророчиць. Шанування пророків в іудаїзмі виражається у формі поважної розмови про них у проповідях і в побуті. Серед усіх пророків виділяються два великих: Ілля та Мойсей. Цих пророків шанували також у формі особливих ритуальних дій під час релігійного свята Пейсах.

Навчання про душу мають усі релігії класового суспільства. В Іудаїзмі існує кілька головних його пунктів. Душа - надприродна частина людини. Ця відповідь означає, що душа, на відміну від тіла, не підкоряється законам природи. Душа не залежить від тіла, вона може існувати і без нього. Душа існує як цілісне утворення або як сукупність найдрібніших частинок, душа кожної людини сотворена Богом.

Іудеї мають дотримуватися певних харчових заборон. Найбільші з них три. По-перше, їм не можна вживати в їжу м'ясо тих тварин, які в Торі названі нечистими. Список нечистих тварин на основі вивчення Тори складають рабини. У нього, зокрема, входять свині, зайці, коні, верблюди, краби, омари, устриці, креветки та ін. По-друге, їм заборонено вживати в їжу кров. Тому можна харчуватися тільки знекровленим м'ясом. Таке м'ясо називають «кашерним» («кашер» з івриту перекладається як «відповідний», «правильний»). По-третє, заборонено одночасно вживати м'ясну і молочну їжу (наприклад, пельмені зі сметаною).

Іудаїзм був важливим ідейним джерелом для двох найбільших релігій світу - християнства та ісламу. Дві головні священні книги іудаїзму - Тора і Танах - стали священними також й для християн. Багато ідей цих книг були повторені у священній книзі мусульман - Корані.

Висновки. Національно-державні релігії сформувалися в процесі історичного розвитку країн як самобутні системи і відображали специфічні природні, соціальні та культурно-духовні фактори окремої країни. Релігія взаємодіє із зовнішнім етнокультурним середовищем і трансформується під його впливом. Значний вплив на трансформацію релігії здійснюють політичні, соціальні, економічні, демографічні, географічні чинники. Національно-державні релігії, які не змогли трансформуватися до нових умов життя, занепадали, звільняючи місце більш пристосованим релігіям.

Питання для самоконтролю

1. Що таке етнічні релігії, як вони класифікуються?

2. Які фактори впливають на специфіку окремих етнодержавних релігій?

3. Назвіть ранні й пізні національні релігії, чим вони відрізняються?

4. Індуїзм - спосіб життя чи релігія?

5. Назвіть і коротко схарактеризуйте давньоіндійські священні книги.

6. Яка роль національних релігій у державах Східної Азії?

7. У чому специфіка іудаїзму як національної релігії євреїв?

8. Які риси мають бути у благородної людини за вченням Конфуція?

4. Буддизм як світова релігія

Основні напрями та форми буддизму.

Мета - розглянути особливості світових релігій, проаналізувати священні тексти, основи віровчення і культу, основні напрями та форми Буддизму.

Ключові поняття: Будда, благородні істини, ваджраяна, восьмирічний шлях, дзен-буддизм, ламаїзм, нірвана, махаяна, сангха, тантризм, трипітака, хінаяна, чань-буддизм.

4.1 Поняття світової релігії

У І тисячолітті до н. е. - І тисячолітті н. е. на зміну первісним і стародавнім національно-державним релігіям приходять світові релігії. Вони немов підводять закономірний підсумок тисячолітньої релігійної еволюції людства. Це виражається в таких основних моментах, які стосуються віровчення, культу і релігійної організації.

1. У світових релігіях у найповнішому і завершеному виді наявний монотеїзм, уявлення про єдиного Бога як творця світу й законодавця людей.

2. Остаточно складається єдина, цілісна система догматів віровчення, серед яких провідне значення приділяється вченню про замогильну подяку.

3. Автономна община як переважаюча форма релігійної організації на етапі національно-державних релігій змінюється набагато більш централізованою і масштабною організацією - церквою, що складається з мирян та священнослужителів.

4. Головна особливість світових релігій, завдяки якій вони власне й одержали свою назву, полягає в їх наднаціональному характері. Люди об'єднуються в релігійну організацію як єдиновірці, незалежно від національної, державної, мовної або соціальної приналежності. Ця характерна межа світових релігій тісно пов'язана з першою їх особливістю: віра в єдиного Бога якраз і має на увазі, що він є Богом для всіх людей.

Найпершою зі світових релігій є буддизм. Тому доцільно саме з нього почати розгляд феномена світових релігій.

Основна зона розповсюдження буддизму - країни Південної та Південно-Східної Азії. Вважається, що всього у світі сповідують буддизм 360 млн чоловік. Більше всього буддистів у таких азіатських країнах: Китай (50-60 млн у Китаї, 20-25 млн етнічних китайців по всьому світу), Таїланд, Японія, Бірма, В'єтнам, Корея, Шрі-Ланка, Камбоджа, Тибет як автономна область Китаю, Лаос, Монголія і Бутан. У відсотковому відношенні буддистів до загальної чисельності населення лідирують Таїланд (більше 90%), Бірма, Лаос, дещо відстає від них Шрі-Ланка (65-70%).

Разом з тим в останні сто років буддизм переживає не кращі часи в своїй історії, оскільки питома вага віруючих буддистів у загальному числі жителів планети помітно зменшилася (з 7-8 до 5-6%).

4.2 Життя Гаутами Будди

Відправним пунктом у розгляді буддизму для нас стане особистість його основоположника - Будди.

Треба сказати, що існують як міфічна, так і реальна біографія Будди. Хоча ніяких справжніх історичних фактів, що дозволяють з безперечною достовірністю встановити час життя Будди, немає, вважається, що засновник буддизму - реальна історична особа, яка жила між VІІ-V ст. до н. е. Він відомий під різними іменами: Сіддхартха (особисте ім'я, санськр. - що досяг мети), Гаутама (родове ім'я, що означає - «походить з роду Готамів»), Шак'ямуні (букв. «мудрець з племені шак'я»), нарешті, найвідоміше з них - Будда (санськр. Просвітлений). У день повного місяця в травні 1956 р. буддисти всіх країн і напрямів відзначили 2500 років з дня смерті Будди. А оскільки загальноприйнято, що Будда прожив близько 80 років, то офіційні роки його життя - 624-544 рр. до н. е. За іншою, більш науково обґрунтованою версією, роки життя Будди - 566-486 рр. до н. е.

Сіддхартха народився в Капілавасту, в південній частині нинішнього Непалу, приблизно в VІ ст. до н. е. Його батько Шуддходхана, голова знатного клану Шакьєв, належав до касти воїнів. Згідно з переказами, при народженні дитини її батькам було передбачено, що він стане або великим Правителем, або Вчителем Всесвіту. Батько, твердо вирішив, що син має бути його спадкоємцем, вжив усіх заходів до того, щоб син не бачив страждань світу. В результаті Сіддхартха провів юні роки в розкоші, як і належало багатій молодій людині. Він одружився з двоюрідною сестрою Яшодхаре, завоювавши її в змаганні на спритність та силу (сваямвара), в якому засоромив всіх інших учасників. Будучи людиною, схильною до роздумів, він незабаром втомився від дозвільного життя і звернувся до релігії. У віці 29 років, всупереч намаганням батька, він все ж таки побачив чотири ознаки, які мали визначити його долю. Вперше в житті він побачив старість (старезного діда), потім хворобу (людину, виснажену хворобою), смерть (мертве тіло) і справжню безтурботність (бродячого жебракуючого ченця). Насправді побачені Сіддхартха люди були богами, що взяли таку подобу для того, щоб допомогти Сіддхартха стати Буддою. Навіть щаслива звістка про народження сина не порадувала його, та одного разу вночі він залишив палац та поїхав на своєму вірному коні Кантхаке. Сиддхартха зняв дорогий одяг, переодягнувся в чернече плаття і незабаром оселився відлюдником у лісі. Потім він приєднався до п'яти аскетів у надії, що умертвіння плоті приведе його до прозріння та спокою. Після шести років суворої аскези, так і не наблизившись до мети, Сіддхартха розлучився з аскетами й почав вести більш помірний спосіб життя.

Одного разу Сіддхартха Гаутама, якому було вже тридцять п'ять років, сів під деревом бодхі (рід смоківниці) поблизу містечка Гайя в східній Індії та пізнав істину, вирішивши загадку страждання, і зрозумів, що має робити людина для його подолання. Повністю просвітлений, він досяг граничної відчуженості від світу (нірвани), що означає припинення страждань.

Ще 49 днів провів він у медитації під деревом, а потім відправився в Оленячий парк біля Бенареса, де знайшов п'ятьох аскетів, з якими жив у лісі. Їм Будда і прочитав свою першу проповідь. Незабаром Будда набув безліч послідовників, найулюбленішим з яких був його двоюрідний брат Ананда, і організував громаду (сангхі), за сутністю, чернечий орден (бхікху - «жебраки»).

Будда займав особливе місце серед видатних духовних наставників свого часу, народився, хай у багатій і знатній, проте звичній кшатрійськой сім'ї. Це незвичайне місце й статус всесвітньої значущості особи Сіддхартхи Гаутами і підкреслював його титул Просвітленого - Будди, точно так, як і найменування Рятівника - Христа звеличить через декілька століть у всесвітньо-історичному плані особа Ісуса з Назарета.

4.3 Буддійське віровчення і культ

Спочатку те, що проповідував Будда, і те, про що потім розказували його учні, передавалося усно з покоління в покоління. І лише через декілька сторіч після зародження буддизму на о. Цейлон були вперше зроблені записи зведень священних текстів буддизму, які одержали назву Тіпітака (букв. три корзини). Інша версія канону - так звана санскритська Тіпітака - була записана небагато пізніше в Індії. До наших днів від неї збереглися окремі фрагменти, відомі за перекладами на східні мови. У 1871 р. з метою впорядкування буддійського Священного писання в Бірмі був скликаний спеціальний собор. 2400 його учасників шляхом зіставлення різних списків і перекладів, Тіпітаки створили єдиний уніфікований текст.

Частіше за все Тіпітаку розділяють на три великі частини:

· Віная-пітака («Корзина статуту»);

· Сутта-пітака («Корзина повчання»);

· Абхідхарма-пітака («Корзина чистого знання»).

Сутність буддійського віровчення в найконцентрованішому виді виражають так звані «4 благородні істини буддизму», сформульовані Просвітленим в одній з перших своїх проповідей.

Перша благородна істина буддизму свідчить: «Сутність життя - страждання». Ці страждання заподіюють людині буквально все: «народження - страждання, старість - страждання, хвороба - страждання, смерть - страждання, з'єднання з неприємним - страждання, розлука з приємним - страждання, неотримання чого-небудь бажаного - страждання; коротше кажучи, схильність до існування є стражданням».

Друга благородна істина говорить про джерело страждань: «Це спрага, що приводить до нових народжень, супроводжувана задоволенням і пристрастями, яке знаходить задоволення тут і там, а саме: жадання насолоди, жадання існування, жадання загибелі». .

Жадання життя, за вченням буддизму, виникає з трьох джерел - ненависті, обману і «плотських утіх».

Третя благородна істина пояснює, як можна знищити страждання: «Це повне безслідне знищення цієї спраги, відмова [від неї], відкидання, звільнення, залишення».

Нарешті, четверта істина стосується шляху, який веде до знищення страждання. Будда дійшов переконання, що обидві відомі крайнощі - й життя, повне задоволень, і життя складене з добровільним обмеженням своїх бажань, фізичної праці та вправ, добровільної самоти - рівно далекі від «правильного шляху». Цей шлях лежить посередині, й веде він «до умиротворення, зверхзнань, прояснення, нірвани». Серединний шлях називають ще восьмирічним шляхом, тому що він складається з восьми ступенів:

1. Правильні погляди - необхідно вірити в «4 благородні істини», щоб не відхилитися від шляху, наказаного Буддою.

2. Правильна рішучість - готовність оволодіти своїми відчуттями і бажаннями, прагнення зосередитися на тому, щоб вести життя відповідно до «4 благородних істин».

3. Правильна мова - правдива, доброзичлива, миролюбна, позбавлена марного базікання і ненормативної лексики.

4. Правильна поведінка заснована на неспричиненні шкоди всьому живому; стриманості від плотських задоволень; стриманості від умисного пошуку вигоди.

5. Правильний спосіб життя - мирний, чесний, чистий; культивування некорисливого ставлення до життя і звички жити чесною працею, отримання тільки заслуженого.

6. Правильне зусилля - зусилля, спрямоване на досягнення чотирьох великих цілей: уникати всього, що заважає порятунку; перемогти те, що прив'язує до життя; розвинути досягнуті успіхи; зберегти накопичені заслуги.

7. Правильна увага - активна пильність людської свідомості, його концентрація на чотирьох задачах зречення:

· тіла, від усвідомлення своєї єдності з ним, вироблення звички бачити в ньому виключно зовнішній об'єкт щодо свого «Я»;

· від відчуттів, звільнення від їх впливу, через який ми прив'язуємося до життя, розгляд їх як швидкоплинних тілесних функцій;

· думок, які породжуються нашими відчуттями й егоїстичним «Я» і спонукають людину до дій, що перетворюють її на заручника сансари;

· об'єктів думок, тобто від схильності сприймати навколишній світ через його зовнішні матеріальні прояви.

8. Правильне зосередження - правильні методи зосередження і медитації, які ведуть до отримання внутрішнього спокою.

Людина, яка пройшла «восьмирічний шлях», досягає спочатку прояснення (самадхи), а потім і нірвани. Слово «нірвана» в перекладі із санскриту означає «згасання». Нірвана - це внутрішній стан людини, за якого згасають, притуплюються всі відчуття та схильності, а разом з ними і сприйняття навколишнього світу. У нірвані перебуває свідомість, звільнена від всіх бажань і прагнень. Нірвана настає тоді, коли зі свідомості відкидаються гнів й ненависть. Нірвана настає, коли людина позбавляється від невідання (незнання), дурості, схильності до помилкових повчань. Нірвана настає, коли зникають відмінності й афекти.

Підводячи підсумки сказаному, можна зробити висновок, що сутність віровчення буддизму зводиться до заклику кожної людини стати на шлях пошуку внутрішньої свободи, скинути всі кайдани, якими сковує її життя. Тим самим Будда спробував переосмислити навчання релігійної системи Стародавньої Індії - брахманізму - про панування закону Карми над кожною окремо взятою людиною. Будда вчив, що не тільки Карма підпорядковує собі будь-яку людину, але що кожна людина може вирватися із сансари завдяки індивідуальному зусиллю. При цьому Будда вказував і на те, що всі люди, незалежно від своїх національних або соціальних відмінностей, мають у своєму розпорядженні рівну нагоду для прояснення.

Цікаво уточнити, в кого вірять буддисти. Буддизм не належить ні до монотеїстичних, ні до політеїстичних релігій. Правда, Будда не заперечує існування богів та інших надприродних істот, але вважає, що вони підлеглі дії закону Карми і не можуть допомогти людині вийти з колеса перероджень. Тільки серед людей можуть з'явитися істоти, з яких складається своєрідний пантеон буддизму. Полягає він з Будд, бодхисаттв і архатів.

У буддійській міфології багато священних рослин та тварин. Перш за все, це дерево бодхі з роду фікусових, під яким на Будду зійшло прояснення. Другим за популярністю є лотос. Всі вищі персонажі пантеону буддизму часто зображуються сидячи на квітці лотоса.

Найулюбленіша тварина буддизму - газель - на згадку про ті дві газелі, які першими вийшли з лісу і стали слухати першу проповідь Будди.

Серед тварин дуже поважані також змії (нагайни, наги). Цар змій Нагараджа прикрив Будду своїм капюшоном у момент його перебування в стані споглядання. Інші популярні тварини - слон (особливо білий), бик, лев, кінь, черепаха, павич. Вони часто виступають як постають або навіть замінники вищих, середніх і нижчих персонажів пантеону, виконують роль їх символів.

На практиці людина, яка прагне досягти нірвани, має пройти в своєму релігійному житті три основних ступеня.

На першому ступені вона має увірувати в Тріратну (букв. три скарби): Будду, навчання Будди (Дхарму) і буддійську общину Сангху.

На другому ступені вести праведне життя, яке зводиться до п'яти заповідей:

1) не заподіювати шкоди нічому живому;

2) не красти;

3) не перелюбствувати;

4) не говорити неправди;

5) не пити спиртних напоїв і не вживати дурманних речовин.

Нарешті, останньою умовою досягнення нірвани, вищого та останнього ступеня культової практики є в буддизмі медитація.

Власне культова практика, обов'язкова для всіх віруючих, у буддизмі не одержала такої деталізації та регулярності, як у християнстві або ісламі. Точніше кажучи, практика чернечої аскези в буддизмі настільки сувора і своєрідна, що втрачає найважливішу якість будь-якої ритуальної дії - символічний характер, і націлює ченця на безпосередній контакт з надприродним. З іншого боку, релігійний культ мирських послідовників буддизму настільки розмитий і гармонійно злився з ранніми релігійно-культовими нашаруваннями, особливо індуїстами, що втрачає інші найважливіші властивості культу - деталізованість, стійкість.

Релігійне життя віруючих зводиться до відвідувань «святих» місць - народження, прояснення, смерті Будди, ступ з якою-небудь реліквією або місцевого храму.

Найпоширеніші релігійні обряди буддизму - поклоніння і приношення.

У буддизмі вперше в історії релігії з'являється чернеча організація - сангха. За своїм устроєм буддійська сангха копіює староіндійську сільську громаду. Доступ до неї був відкритий всім охочим, незалежно від расової, національної, мовної або соціальної приналежності, за невеликими виключеннями: рабів, незаможних боржників, людей, що перебувають на державній або військовій службі, інфекційних або психічнохворих.

Переважна більшість буддійських ченців - чоловіки. Проте є і жінки-черниці.

Перша спроба створити стаціонарні монастирі та єдину церковну організацію була зроблена в ІІІ ст. до н. е. Проте постійно діючі монастирі з'явилися вперше тільки на межі двох ер. У наші дні монастирі є в багатьох селах. У містах звичайно їх декілька. Саме монастирі стають центрами проведення релігійних церемоній на великі свята. Вони існують як за рахунок добродійності або багатих родичів ченців, так і за рахунок державних субсидій.

Подібність централізованої церковної організації у буддистів існує тільки в Тибеті, де затвердився особливий різновид буддизму - ламаїзм, і в Таїланді, де, як вже мовилося, він проголошений офіційною релігією. Зараз у світі налічується щонайменше 1,5 млн ченців. Найбільше їх порівняно із загальною кількістю населення в Тибеті - 20-25%.

Буддійські свята не так численні, як в інших релігіях. Вся річ у тому, що три найзнаменніших події в житті Будди - народження, прояснення та занурення в нірвану відбулися в один день травневого повного місяця. Цей день і вважається головним святом у буддизмі, й святкується він у квітні-травні грандіозними карнавальними ходами, добовими читаннями священних текстів, присвячених життю та переродженню Будди. До цього в лютому-березні за християнським календарем проголошується свято відкриття Буддою основних принципів свого навчання людям. Потім, у червні-липні, відбувається свято, яке знаменує початок трьохмісячного поста періоду дощів. За переказами, в цей період Будда піднявся в своєму медитативному спогляданні на сьоме небо і проповідував там своє навчання богам та своїй матері, що одержала внаслідок передчасної смерті сприятливе переродження. Саме сезон дощів вважається особливо сприятливим для прийняття тимчасових чернечих обітниць. У ці дні ченці одержують особливо багато дарів, їм також видається одяг, яким вони користуватимуться протягом всього наступного року. Тканину чернеча община підбирає заздалегідь, а потім за добу з неї потрібно зшити чернечий одяг.

4.4 Розповсюдження буддизму. Основні напрями та форми буддизму

Розповсюдження буддизму пов'язане деякими особливостями.

Одна з них полягає у тому, що чим глибше просувався буддизм на схід і чим міцнішими ставали його позиції в країнах Південно-Східної Азії, тим помітніше зменшувався його вплив на батьківщині - Індії, де зараз кількість буддистів не перевищує декількох відсотків від загальної чисельності населення.

Друга особливість розповсюдження буддизму - те, що він зміг органічно вписатися в культурні традиції найрізноманітніших народів Південної та Південно-Східної Азії.

Третя особливість розповсюдження буддизму полягає у тому, що, зумівши прижитися в багатьох країнах і зрештою перетворившись на світову релігію, буддизм розділився на численні напрями, помітно відмінні один від одного.

Напрями буддизму. Перший напрям - хінаяна (букв. школа старої мудрості) - називають ще «малою колісницею». Його прихильники бачать у Будді Великого Вчителя, який тільки вказав шлях до порятунку, але не повів по ньому. Досягнення нірвани видаються їм можливими тільки для небагатьох обраних ченців, які беззастережно слідують букві буддійського ритуалу. Всі інші, вважають послідовники тхеравади, випробують на собі дію «закону залежного існування». Тому прості віруючі можуть боротися тільки за часткове поліпшення своєї карми за рахунок «малих заслуг» - дотримання заповідей, відвідин монастирів і «священних місць», участі в релігійних церемоніях, щедрої милостині ченцям та Сангхи в цілому.

Тхераваду ще називають «південним буддизмом», оскільки вона поширена в країнах, які розташовані на південь від Індії: Таїланд, Шрі-Ланка, Камбоджа, Лаос.

Другий напрям - махаяна (букв. велика колісниця) має власне коло священних текстів - «Праджняпараміта сутри» («Повчання про постійну мудрість»), які вважалися Одкровеннями Будди. Проте, зважаючи на надзвичайну складність розуміння їх змісту, вони неначе були набагато століть приховані від людей. Коли ж настав відповідний час, повернув їх людям великий вчитель Нагарджуна (200 р. н. е.). До їх числа входять різні за розміром твори - від сутр, займаючих всього одну сторінку, до величезних сутр у 18, 25 і навіть 100 тис. віршів.

Махаяна розглядає Будду не як конкретну особу, а як уособлення вищого начала - абсолютної мудрості, абсолютної досконалості тощо, і допускає можливість порятунку не тільки для ченців, але й для мирян. Це стає можливим завдяки трьом віроповчальним та культовим моментам - вченням:

· про тотожність нірвани і сансари;

· бодхисатв;

· майбутній прихід Майтрейї.

В основі вчення про Майтрейю лежать уявлення про циклічне функціонування нашого Всесвіту, які доповнюють і розширюють картину трьох світів у тхераваді. Кожний з нескінченної кількості світів, з яких складається Всесвіт, розвивається за законами циклу. Один цикл - кальпа («махакальпа», «велика кальпа») триває близько 4 млрд років. Кінець одного циклу означає тільки початок іншого. Не кожна кальпа відмічена появою Будд - бувають і такі, коли вони не народжуються зовсім. Наша ж кальпа воістину Буддоносна» - в ній має з'явитися 1008 Будд, поодинці на кожні п'ять тисяч років. У циклі виділяються декілька періодів - малих кальп, або просто кальп, у кожній з яких з'являються п'ять Будд. Ми живемо в еру четвертого Будди - Будди Шак'ямуні. Початок її обчислюється з моменту його переходу в нірвану. Через п'ять тисяч років після відходу Просвітленого в нірвану з'явиться останній, п'ятий Будда - Будда Майтрейя.

Махаяна - це «північний буддизм», оскільки він набув поширення в країнах, розташованих на північний схід від його прабатьківщини - в Кореї, Китаї, Японії, Непалі, Бірмі.

Третій напрям у буддизмі - ваджраяна, або тантризм (санскр. таємне знання). Саме слово «ваджра», від якого походить назва цього напряму, спочатку означало удар блискавки бога Індри; пізніше воно стало уживатися в значенні особливої субстанції, якій властиві яскравість, прозорість і незруйновність діаманта. Тому ваджраяна часто переводиться як «діамантова колісниця». Ця дивна, таємна течія зародилася в Індії у середині І ст. н. е. Через свою таємничість воно майже не вивчене. Його можна схарактеризувати як різновид махаяни, оповитий окультним, містичним і магічним туманом.

Ваджраяна прагне проникнути за зовнішні прояви речей і знайти прохід у пустку, де людина може злитися з абсолютом. Для досягнення цієї мети використовуються достатньо специфічні засоби:

1. Магічна сила впливу особливих магічних засобів - заклинань-мантр (всього 2606), жестів-мудр і символів-мандал.

2. Різного роду езотеричні культові дії, серед яких уяву європейця найбільше вражає ритуал одночасного використовування алкоголю, риби, м'яса, смажених яєчок тутового шовкопряда і статевого акту. Сильний еротичний елемент особливо характерний для Тибету й особливо привабливий для європейських послідовників тантри, не має нічого спільного з тим сексуальними надмірностями, які стали звичними для західного суспільства другої половини XX в. Віруючі, виконуючи ритуали, зовні схожі на оргії, насправді пізнають відвічний зв'язок речей, бо статеві відносини, як ніякі інші, дозволяють вийти за межі індивідуального егоїстичного Я, відчути єдність з Іншим.

3. Як у всіх релігіях подібного напряму, у ваджраяні необхідно керуватися повчанням гуру і бути готовим цілком присвятити себе справі віри.

Тим, хто слідує цим принципам, гарантується порятунок - швидка, як блискавка «ваджра», яка випускалася богом Індрою. Таких налічується приблизно 2,5% від загального числа віруючих буддистів. Не варто і говорити, що цією школою нехтують інші, суворіші прихильники буддизму.

Висновки. Світові релігії - вища стадія розвитку релігії. У них одержує своє логічне завершення віровчення у формі монотеїзму (єдинобожжя), стає регулярним і стійким культ, з'являється централізована та ієрархізована форма релігійної організації - церква.

Буддизм - найранній за часом виникнення зі світових релігій. Він виник у середині І тисячоліття до н. е. на півночі сучасної Індії. Засновником буддизму був напівлегендарний індійський принц на ім'я Сіддхартха Гаутама (Будда Шак'ямуні). Буддизм формується в середовищі індуїзму і запозичує у нього основні положення віровчення та частково культової практики. Але в той же час він відмовляється від кастової системи індуїзму. Саме це і дозволило йому в короткий термін перетворитися із секти індуїста в світову релігію.

Віровчення буддизму засноване на уявленні про ілюзорність і непостійність навколишнього світу. Сприйняття цього світу як реального приводить людину до страждань. Буддизм розглядає шлях звільнення від страждань як серединний (між крайнощами аскетизму і плотських надмірностей). Основоположним принципом буддійської етики проголошується принцип ненасильства (ахимса), неспричинення шкоди всім живим істотам. У буддизмі вперше в історії релігії зароджується інститут чернецтва - людей, що повністю присвятили себе і своє життя служінню Богу, які відмовилися від земних благ.

Питання для самоконтролю

1. Які основні риси світової релігії?

2. Які Ви знаєте священні книги буддизму?

3. Наведіть чотири благородні істини буддизму.

4. Дайте визначення нірвани і вкажіть основні шляхи її досягнення.

5. Що спільного між буддизмом та індуїзмом?

6. Назвіть особливості розповсюджування буддизму.

7. Які відмінності між основними напрямами буддизму?

5. Виникнення і ранній період християнства. Християнські конфесії

Мета - розглянути особливості християнства, проаналізувати основи його віровчення і культу та основні напрями, з'ясувати сучасний стан провідних конфесій в Україні.

Ключові поняття: Ісус Христос, канон, католицизм, Месія, есхатологізм, православ'я, протестантизм, символи віри, таїнства.

5.1 Витоки християнства

Християнство - найпоширеніша світова релігія, що налічує в своїх лавах більше 2 млрд чоловік (мінімальні дані - 1,4-1,5 млрд). Воно сформувалося в І ст. н. е. в Палестині - історичної області в Західній Азії, провінції Римської імперії.

Соціально-економічні передумови виникнення християнства:

1. Рим з республіки перетворюється на імперію (27 р. до н. е.), при цьому змінивши форму влади.

2. Під владою Риму знаходилися народи, які стояли на різному ступені суспільного розвитку, тому вкрай важко було зберегти єдність держави тільки за допомогою армії та чиновників.

3. Поневолені народи відчували подвійний гніт як з боку своєї так і римської влади, що приводило до масових повстань, які були суворо придушені.

4. Із завойованих країн на ринок Риму надходило багато дешевого товару, що приводило до розорення дрібних торговців та збільшення бідноти.

5. Формуючи свою армію солдатами поневолених народів, Рим включав їх богів до свого пантеону, що приводило, практично, до безбожжя. Верховним богом ставали римські імператори, які змінювалися доволі швидко, породжуючи в своїх підданих невіру.

Філософська підготовка. Під час формування християнства в Римській імперії розвивалися різноманітні філософські вчення, які впливали на зміст нової релігії.

По-перше, неоплатонізм, згідно з яким матеріальний світ існує завдяки послідовним еманаціям (випромінюванням) абсолютного божества, яке є чистим світлом, тобто духовним першоджерелом. Зло є короткочасним і пояснюється віддаленістю світу речей від світової душі, породженої абсолютним божеством.

По-друге, вчення Фелона Олександрійського (25 р. до н. е. - 50 р. н. е.), який об'єднав реалізм Платона з монотеїзмом іудаїзму. За Фелоном, Бог-отець постає як творець ідей, душі, світу, а посередником між Богом і людьми є Логос, Світовий Розум. Матеріальний світ, тіло людини Фелон вважав грішним началом, темницею для божественної душі. Світ врятує месія, а до його приходу люди мають все перетерпіти. Ці ідеї Фелона і стали однією з філософських передумов християнства.

По-третє, стоїцизм, який розробляв проблеми моралі, пропагуючи покірливе ставлення до навколишнього світу, відмову від радощів і насолоди. Найвидатніший представник стоїків Луций Аней Сенека (5 р. до н. е. - 65 р. н. е.) критикував сучасне йому суспільство, проте не виступав проти багатства і рабовласництва. Він вимагав, щоб раб був покірним рабовласнику, а останній - витриманим, справедливим та розсудливим. І раб, і рабовласник - рівні, але тільки в можливості морального вдосконалення.

Палестина (вірніше, невелика її частина - Іудея з Єрусалимом) була офіційним центром іудаїзму - єдиної в світі в ті часи релігії, що досягла рівня монотеїзму. Вся решта сучасних йому національно-державних релігій (наприклад, олімпійська релігія греків і римлян) залишалася на рівні політеїзму.

Релігійні витоки християнства:

1. Іудаїзм, від якого християнство успадкувало, перш за все, Старий Заповіт - давнішу частину Біблії. Зі Старого Заповіту була взята безліч сюжетів і образів для створення «біографії» нового Бога-Ісуса Христа. Навіть частина імені нового бога - Христос - є простим перекладом на грецьку мову іудейського релігійного терміна «месія» (буквально - посланець бога, рятівник людей). З іудаїзму християнство перенесло в свій ідейний арсенал міфологію, анімістичні уявлення, вчення про єдиного Бога, багато що з іудейського фетишизму і магії.

2. Іудейське сектантство, ідеології якого були властиві дві основні риси:

· есхатологізм - вчення про «кінець світу» і його подальше оновлення разом з останнім Судом над тими, хто коли-небудь жили;

· месіанізм (месія - помазанник, посланник Божий, рятівник) - віра в божественного Рятівника, який зробить цей переворот. Проте необхідно відзначити, що в месіанізмі проповідує ідея заміни колективної богообранності індивідуальною.

3. Культи східних богів спасителів або вмираючих і знову воскресаючих, як, наприклад, грецький Діоніс, єгипетський Осиріс, фінікійський Адоніс.

Необхідно зазначити:

· що християнство виникло в той момент, коли воно могло бути затребуване суспільством і державою - наприклад, у виді ідеологічної опори Римської імперії. Ця величезна державна освіта, що вступила в період найвищого розквіту, могла зберігати свою єдність не тільки (і не стільки) силою зброї, скільки єдністю віри;

· ідейний розвиток стародавнього світу в межах Римської імперії створив міцну релігійно-філософську традицію, і коли назріла потреба в новій релігії, необхідна філософська підстава вже була;

· релігійним джерелом християнства був іудаїзм.

5.2 Становлення християнства як самостійної релігії

Основний напрям становлення християнства як самостійної релігії радянський релігієзнавець І. С. Свенцицька влучно схарактеризувала таким чином: «Від общини до церкви». У цьому процесі виділяється декілька етапів.

І - етап заснування Церкви Ісусом - охоплює час євангельської проповіді Ісуса, що припадає на перші десятиліття І ст. н. е. Основні події цього періоду -- формування зачатків християнського віровчення, створення першої християнської общини в Палестині, видними діячами якої були Іоанн Хреститель (Передвісник) та Ісус, початок активної проповіді нового релігійного віровчення.

ІІ (30-324 рр. н. е.) - це етап створення єпископальної церкви. Він знаменується трьома найбільшими подіями: масовим розповсюдженням християнства по всій території Римської імперії, об'єднанням розрізнених християнських общин у централізовані релігійні організації, нарешті, офіційним визнанням християнства римською владою.

Перша подія. Масове розповсюдження християнства на всій території Римської імперії, що містила велику частину Європи, Азії та Північної Африки. У власне християнській традиції цей етап пов'язується з місіонерською діяльністю 12 учнів - апостолів (грец. посланець) Ісуса і 70 його найближчих послідовників. Тут відбувається трансформація. Місіонери пояснили віруючим, що настання Царства Божого слід чекати впродовж життя не одного, а багатьох поколінь, тим самим налаштовуючи їх на створення власної релігії, а також дав елементарні культові розпорядження, якими мали керуватися адепти нової віри.

Друга подія. Об'єднання розрізнених християнських общин у централізовані церковні організації. Перші християни об'єднувалися в культові співтовариства, що називалися «еклессії» (грец. збори).

Сліди церковної організації простежуються з ІІ ст. н. е. (перша культова будівля датується 165 р. (Мемфіс, Єгипет)). Це пов'язано з кількісним зростанням християнства, розширенням географічних меж його впливу. Зі збільшенням числа общин між ними посилюються суперечки і розбіжності за аспектами віровчення, а збільшення числа віруючих вимагало впорядкування богослужіння, невпинного контролю над громадською касою, постійної організації добродійної діяльності.

Спочатку серед братів і сестер во Христі виділяються керівники, «старійшини» общин - пресвітери, а також люди, що допомагали пресвітерам у виконанні богослужебних ритуалів, - диякони (грец. прислужники). Поступово з числа старійшин виділяється і вищий посадовець - єпископ (наглядач), можливо, скарбник громадської каси, або інша назва пресвітера.

Всі разом - єпископи, пресвітери і диякони склали клір - відокремлену від простих віруючих - мирян групу священнослужителів.

Останній крок у вдосконаленні організаційної структури християнської церкви полягав у появі в ІІІ ст. н. е. митрополитів (грец. людина з головного міста) - єпископів головних міст провінцій, за якими закріпилося право призначати інших єпископів. Основних митрополій до ІV ст. утворилося п'ять: єрусалимська, антиохійська, александрійська, римська і константинопольська. Ця система була закріплена рішеннями Вселенських соборів і стала основою сучасної організаційної структури християнства, в першу чергу східного.

Третя подія. Початок перетворення християнства в офіційну релігію Римської імперії був покладений у низці едиктів римського імператора Костянтина. Найвідомішим з них був так званий «Міланський едикт» 313 р., який зрівняв християнство в правах з іншими релігіями.

У 324 році імператор Костянтин проголосив християнство державною релігією, а в 325 році скликав у м. Нікеї Перший церковний Собор, на якому фактично закріпив союз держави і церкви.

ІІІ етап в організаційному розповсюдженні християнства - етап семи Вселенських соборів (325-1054), тобто зборів представників від усіх християнських церков. Головний зміст цього етапу - уніфікація, додання єдності християнському віровченню та обряду. Християнська церква, що досягла достатнього ступеня централізації, потребувала єдиного вчення. Після вироблення єдиних положень християнського віровчення, інші учення і течії, які відхилялися від офіційної точки зору, стали вважатися єрессю.

Найбільш значимими віхами процесу уніфікації стали:

а) прийняття Нікео-Константинопольського «Символу віри», що складався з 12 пунктів (відбулося на соборах в Нікеї в 325 р. і в Константинополі в 381 р.), і подальшого прийняття семи основних християнських таїнств;

б) затвердження канонічного Нового Заповіту, визначення складу його книг, остаточне редагування яких затягнулося до VІІ ст.

У ІV ст. н. е. обидва Заповіти переклав на латинь блаженний Ієронім. Цей переклад, що став основою для подальшої роботи, одержав назву «Вульгати». Переклад Біблії на слов'янські мови відбувся у ІX ст., на живу українську - у середині XVІ ст. Офіційний - Синодний (тобто схвалений Синодом, найвищим органом управління Російської Православної Церкви) - переклад на російську мову був зроблений тільки в кінці XІX ст. На сьогодні Біблія вже перекладена практично всіма відомими мовами народів земної кулі (більше 2100) і з моменту винаходу книгодрукування в XV ст. вийшла рекордним тиражем - більше 4 млрд екземплярів.

Основні причини масового та швидкого розповсюдження християнства:

1) ідея християнського універсалізму. Це була ідея рівності всіх людей перед Богом як підлягаючих порятунку грішників, яка означала, що етичне самовдосконалення відкрите для всіх людей - різних національностей, різного кольору шкіри, різного майнового і соціального положення, й не має часових меж, доступне для будь-якої людини впродовж всього її життя;

2) розповсюдженню християнства сприяла відсутність детально розробленого догматизму віровчення та єдиної організації, бо це привертало до нової релігії людей, що до того сповідали найрізноманітніші вірування.

5.3 Християнське віровчення і культ

Основні положення християнського учення (догмати), які являють собою ідею християнства, створювалися впродовж низки сторіч. Вони сформульовані в Біблії та ухвалах Вселенських соборів. Їх сенс викладений у 12 пунктах Символу віри, яка була прийнята на перших соборах у 325 р. і 381 р.

1. Вірую в Єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця неба і землі, видимого всього та невидимого.

2. І в Єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного, від Отця родженого перше всіх віків.

3. Світло від Світла, Бога Істинного від Бога Істинного, родженого, нествореного, Єдиносущного з Отцем, через Якого все сталося.

4. Що заради нас людей і для нашого спасіння зійшов з небес і тіло прийняв від Духа Святого та Марії Діви і став чоловіком.

5. І розп'ятий був за нас при Понтії Пілаті, і страждав, і був похований.

6. І воскрес на третій день, як було написано.

7. І вознісся на небеса та сидить праворуч Отця.

8. І знову прийде зі славою судити живих і мертвих, і Царству Його не буде кінця.

9. І в Духа Святого, Господа, Животворчого, що від Отця сходить, що з Отцем та Сином рівнопоклоняємий і рівнославимий, що говорив через пророків.

10. В єдину, Святу, Соборну та Апостольську Церкву.

11. Визнаю одне Хрещення на відпущення гріхів.

12. Чекаю воскресіння мертвих. І життя майбутнього віку.

Згідно із Символом віри християни мають вірити в єдиного Бога, який постає в трьох особах: Бога-батька, Бога-сина і Бога-духу святого («свята трійця»). Бог-батько розглядається як творець світу видимого (природи і людини) та невидимого (ангели). Богом-сином вважається Ісус Христос з його євангельською біографією. Бог-дух святий походить від Бога-батька, а в католицизмі - й від Бога-сина.

Найважливішим положенням християнства вважається догмат боговтілення, згідно з яким Ісус Христос, залишившись Богом, став людиною, народившись від діви Марії. Цей догмат покликаний представити християнство як богом дану релігію.

Велика роль відводиться догмату спокутування, згідно з яким своїми стражданнями і смертю на хресті Ісус Христос приніс себе в жертву Богу-батькові за гріхи людей - спокутував їх. Тим самим він відкрив людству шлях до порятунку від гріха.

Одне із центральних місць у християнському вченні займає догмат воскресіння Ісуса Христа, який проголошував гарантію майбутнього загального воскресіння людей з мертвих.

Догмат піднесення зобов'язує християн вірити, що після свого воскресіння Ісус Христос тілесно піднісся на небо - до Бога-батька, підкресливши нікчемність земного життя в порівнянні з вічністю, яка чекає людину в потойбічному світі.

Багато християнських догматів є інтерпретацією стародавніх східних релігій. Наприклад, віра в безсмертя душі, уявлення про рай і пекло, ідея небесної нагороди за богоугодне життя. Християнство вимагає визнавати догмати абсолютними, непогрішимими істинами, одержаними від Бога. Необхідно вірити в єдину святу, соборну й апостольську церкву, визнавати необхідність хрещення, сподіватися на майбутнє воскресіння з мертвих, на вічне блаженство після воскресіння для праведників і вічних мук для грішників. Практично кожна із цих ідей не є породженням самого християнства, а узята з дохристиянських вірувань.

Основу християнського культу складають сім головних обрядів - таїнств. Таїнствами ці культові дії називаються богословами тому, що в них «під видимим дійством віруючим передається невидима Божа благодать». Існує сім таїнств: хрещення, миропомазання, причастя (євхаристія), покаяння (сповідь), шлюб, маслосвяття (соборування), священство.

Головним християнським богослужінням є літургія (обідня, меса) - театралізоване дійство, яке супроводжується різними заклинаннями, молитвами, музикою або співом, читанням «священного писання», уклонами, запаленням свічок і лампад тощо. Мета богослужіння - постійно впливати на розум та відчуття віруючих, стимулювати їх релігійність, віру в надприродні сили.

Разом з поклонінням Богу, діві Марії (Богородиці, богоматері, мадонні) сформувався культ «святих» - поклоніння персонам, які «догодили богу» і нагороджені ним «диво чудотворення».

Значне місце в християнському культі придиляється святам, які мають впливати на емоційний стан віруючих. У першу чергу до них належать двунадесяти свята, або дванадцять найвидатніших (після Великодня) свят. Вісім з них встановлені на честь основних подій з життя Ісуса Христа, чотири (так звані Богородичні) - на честь Богородиці.

Ці свята мають ще одну класифікацію: вони розділяються на неперехідні, дати святкування яких чітко фіксовані, й перехідні, дні проведення яких залежать від дати святкування християнського Великодня.

Пасха (Великдень) встановлений на честь воскресіння Ісуса Христа. Святкується в першу неділю після весняного рівнодення і наступного за ним першого повного місяця.

Пости. В особливій шані у християн є пости: щотижневі (середа і п'ятниця), на деякі двунадесяті та великі свята й чотири багатоденні пости - Великий, Петров, Успенський та Різдвяний. Великий пост передує Великодню і починається за 7 тижнів до Великодня. Петров пост (Петрівка) триває від дня Всіх Святих (тиждень після Трійці) до 12 липня; Успенський пост - 14 до 28 серпня, а Різдвяний (Пилипівка) - з 27 листопада до 7 січня.

Пости передбачають не стільки відмовлення від певних видів їжі, скільки духовне очищення і самовдосконалення віруючих християн.

5.4 Напрями християнства

У 395 р. Римська імперія розкололася на Західну та Східну. Розпочався процес розділення римської й константинопольської церков, який завершився у 1054 р. Західна церква з часом отримала назву католицької (з грец. - вселенський), а східна - православної (з грец. - правовір'я).

Православ'я. Православ'я (308 млн віруючих). У сучасному світі існують 15 автокефальних (незалежних, самостійних) церков - Константинопольська, Олександрійська, Антіохійська (Сирія, Ліван), Єрусалимська, Руська, Грузинська, Сербська, Болгарська, Румунська, Кіпрська, Елладська (Грецька), Албанська, Польська, Чехії та Словаччини, Американська. На середину 90-х років ХХ ст. у вселенському православ'ї існували ще й 5 автономних церков: Синайська, Фінляндська, Японська, Критська та Естонська.

Основу православного віровчення складає Біблія («Святе Письмо»), «Святий Переказ» (який охоплює рішення перших семи вселенських соборів (ІV-ІX ст.), а також теологічна й філософська спадщина, політико-соціальні доктрини «вчителів церкви», християнських письменників ІІ-VІІІ ст. - Юстина, Тертулліана, Климента Олександрійського, Орігена, Василя Великого, Григорія Міського, Августина тощо), «Символ віри», затверджений на перших двох Соборах 325 і 381 рр.

Християнська ортодоксія розглядає земне життя як підготовку до вічного блаженства в потойбічному світі, вимагає від пастви невтомних молитов, сумлінного відвідування храмів, ретельного дотримання релігійних обрядів і відповідних християнській моралі вчинків. Головним складником православ'я як вчення є віра в надприродні сили та явища. Православ'я має в своєму пантеоні неосяжну кількість надприродних істот, яким вклоняються віруючі: всемогутній Бог, найвища нематеріальна сила, безплотний дух, творець і управитель світу та його протилежність - не менш могутній Люцифер, диявол, Богом створений, проте занепалий ангел.

Православна церква дотримується рішення третього вселенського собору в Ефесі (431 р.) про визнання діви Марії Богородицею, матір'ю Ісуса Христа, народженого внаслідок непорочного зачаття. Вшанування діви Марії як богині, заступниці знедолених, має на меті піднести авторитет православної релігії серед віруючих жінок.

З православного віровчення постає діяльнісний бік релігії, її культ. У православ'ї він має свої особливості, видові відмінності, що формують віросповідну подобу церкви. Серед культових особливостей православ'я слід зазначити поклоніння іконам, нетлінним мощам, культ хреста й очисної сили води. Православ'я, подібно до інших релігій, широко застосовує магічні дії, покликані вплинути на надприродні сили.

Особливої уваги церква надає наверненню неофітів, внутрішньому пишному оформленню храмів, проведенню богослужіння, де важлива роль належить священику. В православній церкві є чорне, або чернече, і біле (яке перебуває в шлюбі) духовенство. Вищі церковні звання єпископа, архієпископа, патріарха належать виключно чорному духовенству.

Католицизм - один з трьох основних напрямів християнства, що має низку особливостей у віровченні, відправленні культу та організації. Сучасний католицизм поширений у країнах Європи, Північної та Південної Америки, а також Африки, Азії й нараховує 1 млрд 17 млн 580 тис. віруючих.

Основою віровчення католицької церкви є Біблія та свята спадщина, яку становлять рішення 21 собору, повчання римських пап і так званих отців церкви (провідних богословів).

Стрижнем віровчення є християнський Символ віри.

Католицькі богослови, на відміну від православних, вважають за необхідне до основ віровчення вводити нові догмати. Першим відступом від загальноприйнятих у християнстві догматів був догмат про те, що благодать Господня надходить не лише від Бога-отця, а й від Бога-сина (філіокве). У 1950 р. Папа Пій XІІ ввів догмат про вознесіння діви Марії після смерті на небо. У 1964 р. Папа Павло VІ проголосив Богородицю «матір'ю церкви». Всі ці доповнення були введені папськими енцикліками (розпорядженнями).

Одним із основних є догмат про главенство папи римського в християнстві. Цей католицький догмат обґрунтовується тим, що папа є спадкоємцем апостола Петра, а останній був призначений заступником Ісуса Христа на землі й названий засновником церкви.

Важливе місце в католицизмі посідає догмат про право церкви забирати у святих «надлишок добрих справ», нагромаджувати їх у себе (скарбничка добрих справ) і продавати тим людям, у яких не вистачає для спасіння власних добродійних вчинків. Квитанції про факт продажу як гарантія законності вчиненої операції видавались як папські грамоти, що називались індульгенціями (від лат. іndulgentіa - милість, прощення). Догмат про чистилище - місце, де перебувають душі грішників перед тим, як потрапити у потойбічний світ - має стимулювати пожертвування на користь церкви з боку рідних і близьких померлого католика, вселяти надію, що часті пожертвування, наймання служб за упокій душі небіжчика прискорюють очищення від гріхів та допомагають їй швидше потрапити до царства Божого.

Особливе значення в католицизмі відіграє догмат про непогрішимість папи римського, коли він виступає з питань релігійної віри і моралі. Православні віруючі, протестанти цих католицьких догматів не визнають.

Багато специфічних особливостей має культ католицької церкви. Богослужінню притаманна пишна театралізованість. Вона відправляється в супроводі музики. В інтер'єрах храму домінують скульптури. Під час богослужіння католики в храмі сидять, а коли стають на коліна, то підкладають подушечки. Вони хрестяться п'ятьма пальцями з лівого плеча на праве.

У католицизмі більше, ніж в інших релігіях, поширений культ діви Марії. Богородиці присвячено цикл релігійних свят, вона розглядається як заступниця жінок і зразкова мати.

Католицька церква як релігійна організація має свою організаційну структуру. Її низова ланка - церковні парафії. За територіальною ознакою вони об'єднуються в єпархії. На основі їх утворюються архієпископства та митрополії. Зазначені організаційні структури очолюються єпископами. Сукупність єпархій чи архієпархій у межах однієї держави утворює національну католицьку церкву, яку очолює кардинал. Ніякої самостійності національні церкви не мають. Вони є складовими частинами єдиної католицької церкви і повністю належать папі римському.

Особливістю католицького духовенства є те, що всі священики та ченці мають дотримуватися целібату, тобто не одружуватися. Загальна кількість католицьких священиків і ченців у світі нині сягає понад 2 млн чоловік.

Папа римський - голова католицької церкви, якого обирають довічно з числа кардиналів. У руках папи сконцентрована вся церковна і світська влада в межах католицьких конфесій та Ватикану.

Собор - вищий законодавчий орган римо-католицької церкви. Скликається за потребою. Для вирішення поточних справ при папі як дорадчий орган діє синод, або кардинальська колегія, до складу якої входять 140 кардиналів, серед них переважають європейці та представники США.

Інквізиція - особливий трибунал у структурі католицької церкви, діяв з XІІІ ст. для переслідування єретиків: в основному прогресивних учених і мислителів, інакодумців та маронітів (вихрещених євреїв). Нині вона широко використовує методи релігійного впливу, тобто анафему та відлучення від церкви католиків.

Ордени - чернечі об'єднання з власним статутом, що відігравали значну роль у католицькій церкві. Нині існує близько 140 чернечих орденів, які об'єднують 150 тисяч ченців і понад 900 тисяч чорниць.

Католицька церква має величезні фінансові кошти. У Ватикані діє «Банк святого духу», що має свої філії у багатьох країнах світу. Ватикан вважається великою фінансовою державою, річний бюджет якої становить понад 200 млн доларів. Отже, католицька церква є досить впливовою інституцією сучасного світу.

Протестантизм виник у XVІ ст. в результаті розколу католицизму, пройшов складний шлях історичного розвитку і має велику кількість течій. До раннього протестантизму належить лютеранство (Німеччина, Скандинавські країни), цвінгліанство та кальвінізм (Швейцарія, Нідерланди), анабаптизм (Німеччина, Нідерланди), англіканство (Англія), пресвітеріанство (Шотландія) та ін.

До пізнього протестантизму належать течії, більшість з яких виникла або найбільш розвинена в США: баптизм, методизм, квакери, адвентизм, свідки Ієгови, мормони, п'ятидесятники тощо.

Лютеранство складається в епоху Реформації зусиллями як самого Лютера, так і його сподвижників, у першу чергу, - Меланхтона, який висловив основи навчання в «Аугсбургзькому сповіданні». Основи лютеранського віровчення висловлені в «Книзі згоди» (1580 р.), куди ввійшли вказані твори Меланхтона, лютеровські «Малий катехізис», «Великий катехізис», а також «Формула згоди». Для лютеранства характерні всі особливості протестантизму. Особливе місце займає вчення про порятунок вірою, а не справами. На сьогодні в світі налічується близько 100 млн лютеран (приблизно 10% християн). Половина всіх лютеран є членами земельних церков Німеччини.

Баптизм. Баптизм (від грец. baptіzo - занурюю у воду) - один з важливих напрямків протестантизму. Виникає на початку XVІІ століття з конгрегаціоналізму в Нідерландах. В 1611 р. нове вчення було сформульовано в «Сповіданні віри англійців, що проживають в Амстердамі, в Голландії». Зберігає загальнопротестантське віровчення. Одна частина баптистів («часткові баптисти») вважає, що Бог ще до створення світу зумовив одних людей до порятунку, а інших - до загибелі. Інші («загальні баптисти») вважають, що Бог зумовив до врятування всіх, хто увірував у Христа. Крім вказаної особливості, баптисти керуються ще декількома основоположними принципами. До них належать:

1. Авторитет Біблії як надійного і цілком достатнього керівництва у вірі та в поведінці.

2. Релігійна свобода розуміється як свобода совісті.

3. Загальна місіонерська діяльність. У цьому зв'язку баптисти порівнюють себе з першими християнами, що несуть світло істини язичницькому оточенню, і бачать своє головне призначення в повторному завоюванні світу для Христа.

4. Колективізм у повсякденному житті та релігійній практиці, оскільки вважають життя в співтоваристві єдиновірців передвістям майбутнього життя в Царстві Христовому.

Проводяться регулярні збори кілька разів на тиждень (у неділю обов'язково). У традиціях баптистів сумісні збори з нагоди будь-яких знаменних подій у житті кожного з побратимів, взаємодопомога, шлюб усередині баптистських організацій. Нині діє «Всесвітній баптистський альянс», який очолюється президентом і генеральним секретарем. Сьогодні більш ніж в 100 країнах світу налічується більше 80 млн баптистів. Найбільший центр баптизму - США, де баптисти складають другу за чисельністю (після католиків) релігійну групу.

П'ятидесятництво. П'ятидесятництво виникло на початку ХХ століття в США. Віровченню п'ятидесятників властиві два основні догмати:

· про «народження зверху», тобто щоб врятуватися потрібно покаятися в гріхах. Хто розкаявся («народжений зверху»), із їхньої точки зору, вже є врятований. «Народження зверху» пов'язано з водохрещенням Духом Святим;

· центральним у віровченні п'ятидесятників є догмат про «водохрещення Святим Духом». Водохрещення Духом Святим неодмінно має супроводжуватися отриманням яких-небудь духовних дарів. П'ятидесятники вірують, що водохрещення Духом Святим скоюється Ісусом Христом; воно відбувається під час проповіді, молитви, при покладанні рук, в інших обставинах із знаменням інших мов, причому «знамення інших мов» є виявом Духу Святого, джерелом сили для служіння через дари Духу Святого.

Таким чином, за навчанням п'ятидесятників, людина покликана відновити зруйнований первородним гріхом зв'язок з Богом. Основою віровчення є догмат про зішестя Святого Духу на апостолів на 50-й день після воскресіння Ісуса Христа, унаслідок чого вони отримали дари пророцтва, говір на інших мовах й т. ін. Тому в п'ятидесятництві застосовується особливе Водохрещення Духом Святим.

На сьогодні це одна з найпоширеніших протестантських течій (близько 100 млн).

5.5 Християнство в Україні

Особливе значення для розвитку української культури і суспільства мала православна церква. Зараз у нашій державі існує три православні церкви: Українська православна церква Московського патріархату, Українська православна церква Київського Патріархату, Українська автокефальна православна Церква.

Українська православна церква (УПЦ) - православне церковне утворення, яке було узаконене в структурі Російської православної церкви (РПЦ) її Архієрейським собором у січні 1990 р. шляхом надання широкої адміністративної автономії за одночасного збереження канонічного підпорядкування Московському Патріархату існуючому в Україні екзархату. Метою цієї акції російської церкви була протидія прагненням православ'я України мати свою автокефалію. Це свідчило про те, що у розв'язанні проблем церковного життя керівництво РПЦ йде в руслі загальної політики Росії за утримання України в орбіті своїх стратегічних інтересів. Московська Церква на Харківському єпископському зібранні, проведеному в 1992 р., з порушенням нею ж встановлених принципів організаційної самостійності УПЦ, усунула з посади керівника церкви митрополита Філарета (Денисенка), який активно обстоював ідею повної незалежності православної церкви в Україні, й висвятила на неї свого Управляючого Справами митрополита Володимира (Сабодана). На єпископських посадах у церкві залишилися переважно ті, хто одержував свої кафедри з благословення старих органів влади. Керівництво УПЦ здійснює Синод. В Уставі про управління чітко визначено, що УПЦ «складає частину Московського Патріархату» і має своїм обов'язком «нагляд за проведенням рішень Помісних соборів Російської православної церкви...». Протидія Московського Патріархату Православній Автокефалії в Україні зумовлена тим, що утвердження в Україні своєї Церкви ставить питання про визнання автентичності духовно-культурних надбань і державних традицій України та Київської Русі.

Українська православна церква Київського Патріархату (УПЦ КП) - одна із православних церков України, утворена в червні 1992 р. на об'єднавчому соборі, в роботі якого брали участь ієрархи, ієреї та миряни, що представляли очолювану Патріархом Мстиславом (Скрипником) Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ), й представники тієї частини очолюваної митрополитом Київським і всієї України Філаретом (Денисенком) Української православної церкви, яка визнала необхідність автокефальної церкви в незалежній державі. Головою об'єднаної церкви було визнано голову УАПЦ Мстислава. Після його смерті патріархом Київським і всієї України-Русі став Володимир (Романюк). В утворенні УПЦ КП втілилася давня мрія українців мати свою духовну самість у православному світі та реалізувалось проголошене Новим Заповітом право кожного народу на свою Церкву, свого першоієрарха. Проте під впливом негативно зорієнтованого на ідею української православної автокефалії Московського Патріархату канонічність УПЦ КП ще не визнається помісними православними церквами. Відбуваються в ній різні суперечки, розколи. Проте Церква поступово набирає силу. Має свої єпархії не лише в Україні, а й у зарубіжжі, налічує близько 1,5 тис. парафій. Має духовну академію і чотири семінарії, 15 монастирів, свою видавничу базу. УПЦ КП проводить курс на відновлення основних принципів і традицій українського православ'я, сформованих ще в перші сім століть існування в Україні Київської митрополії, активно підтримує процес державотворення та національного відродження України. Після смерті Патріарха Володимира Помісний собор УПЦ КП у жовтні 1995 р. своїм предстоятелем обрав митрополита Філарета (Денисенка).

Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) - православна церква, яка діє в Україні. Є також у США, Канаді, Австралії та інших країнах, де проживають вихідці з України. Прихильники ідеї автокефалії православ'я в Україні прагнуть до повної незалежності їх Церкви і насамперед від Московської Патріархії. Відомо декілька спроб відновлення самостійності православ'я в Україні. Одна з них у дожовтневий період. Серія кроків духовенства і мирян, спрямована на демократизацію та відродження національних особливостей церкви, увінчалась скликанням у жовтні 1921 р. Всеукраїнського Православного Церковного собору, який затвердив канони УАПЦ, її внутрішній устрій, обрав ієрархію Церкви тощо. Проте в січні 1930 р. на ІІІ Всеукраїнському Православному соборі було ухвалене рішення про саморозпуск УАПЦ, значна частина її діячів була арештована за звинуваченням в участі у Союзі визволення України. Нове відродження УАПЦ почалося в роки Великої Вітчизняної війни в основному в західних і центральних областях України. Церква припинила своє існування з вигнанням загарбників. У післявоєнний час утворюється декілька церковних формувань у США, Канаді, Великій Британії, Австралії, Південній Америці та Західній Європі, які дотримуються орієнтації на українську православну автокефалію. Новий рух за відродження УАПЦ в Україні почався в лютому 1989 р. зі створення «Ініціативного комітету за відновлення УАПЦ». У червні 1990 р. відбувся Всеукраїнський собор УАПЦ, а в листопаді - інтронізація патріарха. Ним був обраний митрополит Мстислав (Скрипник), який водночас залишався і головою Української православної церкви у США. В червні 1992 р. у Києві відбувся Об'єднавчий собор, на якому представники від тієї гілки Української православної церкви, яка підтримала лінію митрополита Філарета (Денисенка) на повну канонічну незалежність (автокефалію) керованої ним УПЦ, а також від УАПЦ, утворили Українську православну церкву - Київський Патріархат. Проте рішення цього собору не знайшли підтримки серед частини кліру і мирян УАПЦ. Вони не ввійшли в об'єднану церкву. Після смерті Мстислава, у вересні 1994 р. підтримані двома єпископами вони провели собор УАПЦ, на якому новим патріархом УАПЦ обрали протопресвітера Володимира Ярему, який взяв ім'я Димитрія. У червні 1995 р. відбулася реєстрація державними органами Статуту УАПЦ.

Українська греко-католицька церква (УГКЦ) - українська католицька церква (візантійської обрядової традиції), яка постала внаслідок укладання Берестейської церковної унії (1596 р.) Київської митрополії з Апостольським престолом у Римі. Одна з традиційних історичних церков українського народу. Неприйняття Берестейської церковної унії частиною православного населення Київської митрополії призвело до поділу української нації за конфесійною ознакою на православних (дезунітів) та католиків (уніатів), що стало однією з причин, яка перешкоджала консолідації народних сил у найвідповідальніші періоди історії. Впродовж ХVІІІ - початку ХІХ ст. уніатська церква еволюціонувала в традиційне віросповідання корінного населення Галичини і Закарпаття. За часів Австро-Угорської імперії розпорядженням (1774 р.) Марії Терези уніатська церква дістає назву «Греко-католицька церква», чим підкреслювалося, з одного боку, визнання нею примату Папи Римського, верховенства над собою Апостольської столиці, а з іншого, - збереження східного (грецького) обряду. УГКЦ у Галичині сприяла збереженню національної ідентичності українців - мови, культури, традицій, а також вихованню інтелігенції, розвитку національної економіки. УКГЦ була ліквідована на Львівському соборі (1946 р.). Від того часу і до 1989 р. існувала нелегально в межах Радянського Союзу, а на Заході - в структурах Української католицької церкви. Від 1991 р. керівництво УГКЦ перебуває в Україні. Очолює УГКЦ Патріарх Мирослав-Іван кардинал Любачівський. Проте йому не підпорядковані греко-католицькі парафії Закарпаття (ними опікається Апостольський нунцій в Україні) та Польщі (вони безпосередньо підпорядковані Апостольській столиці). Церква і миряни ведуть активну боротьбу за офіційну реабілітацію державою УГКЦ, за визнання її Патріархату Апостольською Столицею, канонізацію митрополита Андрія Шептицького, поширення юрисдикції голови УГКЦ на парафії Закарпаття і Польщі. Церква має велику кількість мирянських організацій. У 2011 р. УГКЦ очолив Святослав (Шевчук).

Українська римська католицька церква (УКЦ) - 1) східна католицька церква, яка постала на теренах Київської митрополії внаслідок укладання Берестейської церковної унії 1596 р. з Апостольським престолом; у сучасному світі ця назва обіймає всю спільноту українців-католиків як в Україна, так і поза її межами; 2) офіційна назва церкви українців-католиків на поселеннях від 1959 р. Від 1963 р. до 1984 р. УКЦ очолював кардинал Й. Сліпий, від 1984 р. її очолює кардинал М. Любачівський. Активна і плідна національно-творча діяльність УКЦ у повоєнний час, зорієнтована зокрема на збереження духовних надбань українського народу, розвиток церковної історичної науки, широка підтримка її своїми послідовниками та інше, сприяли легалізації Церкви в Україні вже в 1989 р.

Висновки. Християнство виникло в той момент, коли воно могло бути затребуване суспільством і державою - наприклад, у виді ідеологічної опори Римської імперії. Це величезне державне утворення, що вступило в період найвищого розквіту, могло зберігати свою єдність не тільки (і не стільки) силою зброї, скільки єдністю віри численних населяючих її народів.

Ідейний розвиток стародавнього світу в межах Римської імперії створив міцну релігійно-філософську традицію, і коли назріла потреба в новій релігії, необхідна філософська підстава вже була.

Релігійним джерелом християнства був іудаїзм. Християнство має одне з найаргументованіших віровчень і розвинену культову практику. Християнство пройшло складний шлях розвитку - від общини до церкви. В християнстві склалось три напрями: православ'я, католицизм і протестантизм, які мають між собою відмінності в догматах, культі та організації.

Розглянуті історія і сучасність християнських релігійних об'єднань в Україні дають можливість зробити висновок, що в умовах незалежної демократичної держави відкрилися сприятливі можливості для діяльності різноманітних релігійних об'єднань. Серед головних проблем сучасного релігійного життя в Україні є вдосконалення релігійного законодавства, утвердження соборності українських земель, виховання толерантності й поваги до представників різних релігійних конфесій.

Питання для самоконтролю

1. Схарактеризуйте суспільно-історичні та ідейні передумови виникнення християнства.

2. Розкрийте зміст основних принципів християнського віровчення.

3. Як поширювалось і утверджувалось християнство?

4. Які таїнства визнає ортодоксальна християнська традиція? У чому полягає їх догматичний сенс?

5. Чому християнство - найпоширеніша релігія світу?

6. У чому полягають найсуттєвіші відмінності між західним і східним християнством?

7. Розкрийте особливості католицького віровчення та культової обрядовості.

8. Охарактеризуйте роль католицької церкви у сучасному світі.

9. У чому особливості лютеранської, кальвіністської та англіканської церков?

10. Назвіть основні течії пізнього протестантизму.

11. У чому Ви бачите проблеми розвитку православної церкви в Україні?

12. Яку роль відіграє греко-католицька і римська католицька церква в збереженні культурної ідентичності українців?

6. Іслам як світова релігія

Мета - розглянути особливості ісламу, проаналізувати основи його віровчення, культу та основні напрями.

Ключові поняття: Аллах, Коран, сура, сунізм, стовпи ісламу, шиїзм, шаріат.

6.1 Загальна характеристика

Термін «іслам» у перекладі|переведенні,переказі| з арабської означає «покірність|покірливість|», а того, хто прийняв цю релігію, називають «вірним» (араб. муслім|). Звідси друга назва цієї релігії - мусульманство.

Іслам - наймолодша зі|із| світових релігій. Вона виникла на початку VІІ ст. у|в,біля| кочових і напівкочових народів семітської мовної сім'ї, які жили на території Аравійського півострова.

Іслам - друга за чисельністю послідовників світова релігія. Сьогодні її сповідують 1 млрд 150 млн чоловік у більш ніж 120 країнах світу. Найбільшого поширення іслам набув в Африці (50% населення) та Азії (20% населення). У географії ісламу чітко простежується|просліджується| одна закономірність: компактність його розміщення. Майже половина мусульман світу|світу| проживає в чотирьох країнах: Індонезії, Пакистані, Бангладеш, Індії. Приблизно 3/4 мусульман живуть у 35 країнах, де вони складають 95-99% населення. В інших державах мусульмани часто|частенько| представляють|уявляють| замкнену національну і релігійну общину, яка за чисельністю складає всього декілька відсотків|проценти| населення країни.

Іслам формувався в умовах перехідного між первісністю і власне цивілізацією ранньокласового| суспільства|товариства|, без якого-небудь єдиного політичного центру, з|із| надзвичайною сумішшю вірувань. Тому іслам певною мірою став об'єднуючим началом, що перетворив роз'єднані кочові, напівосілі й осілі племена на одну з найбільш масштабних та впливових цивілізацій в історії людства.

Звернемо увагу і на надзвичайно успішний розвиток ісламу. За відносно короткий історичний період іслам зміг перетворитися на світову релігію. З|із| невеликої групи семітських племен виріс «мусульманський світ», що за часів свого розквіту охоплював величезну територію від Іспанії до Філіппін. Саме як позначення цього «світу» і використовується слово «іслам» (дар-ал-іс-лам) («територія, де поширена мусульманська віра»).

6.2 Основні положення віровчення та культова практика ісламу

Основні положення віровчення ісламу викладені в священній книзі - Корані (араб. ал-Куран - читання, точніше, декламація вголос наперед підготовленого тексту) - запис проповідей Мухаммеда, які він зробив у Мецці та Медині між 610 і 632 рр. Існуючий текст Корану містить 114 сур (розділів). Хоча сури не мають хронологічної послідовності, проте вони діляться на «мекканські» і «мединські». Цей поділ відповідає періоду перебування Мухаммеда в Мецці та Медині. У Корані, складеному після смерті Мухаммеда ніби за його розповідями оповіданнях, зібрані легенди, міфи, персонажі із Старого і Нового Заповіту з традиційними арабськими віруваннями та переказами. Адам, Ной (Нух), Аврам (Ібрагим), Мойсей (Муса), а також Ісус (Іса) сприймалися мусульманами як попередники пророка Мухаммеда.

У Корані є трансформовані міфи про Адама та Єву, створення світу і людини, про Вселенський всесвітній потоп й ін. У ньому знайшли віддзеркалення відображення, відбиття іудейсько-християнські ідеї єдинобожжя, посередника між Богом та людьми, божественності Священного писання, замогильної плати за мирське життя. Зі стародавніх древніх арабських вірувань іслам позичив культ Кааби із «чорного каменя» (напевно, метеоритного походження). Бог племені курейшитів Аллах перетворився на єдиного Бога всіх арабських племен. Етичне і правове вчення навчання,вчення ісламу в деталях викладене в Сунні - збірці збірнику переказів (хадисів) про те, як діяв Мухаммед у різних життєвих ситуаціях. Сунна теж змінювалася, охоплюючи все нові елементи. Заснували збірку переказів соратники Мухаммеда; канонічною книгою мусульман вона стала з ІХ ст. Сунна містить утримує матеріали з різних джерел: давньоарабских переказів, Тори, Євангелія, творів персидських та іранських мислителів. Сунна разом з Кораном - головні джерела мусульманського права, шаріату.

Віровчення ісламу ґрунтується на таких основних положеннях:

1. Віра в Аллаха, доведена до логічно завершеного монотеїзму. Аллах (араб. ал-Ілах - божество) - Бог єдиний, вічний, мудрий та всемогутній, всемилостивий. Аллах - і Творець всього сущого, і верховний суддя, чудово обізнаний про все, що відбувається в світі.

Взагалі в Аллаха 99 імен, або епітетів, під якими його знають люди.

Складовою віри в Аллаха є віра в існування ангелів і духів (джинів). Віра в передвічність Корану, списки якого споконвіку існували на небесах, поки не були перенесені ангелом Джібрілом від престолу Аллаха на найближче до землі небо, а вже звідти його зміст впродовж 22 років передавався пророку Мухаммеду, починаючи з 610 р. за християнським календарем. Якщо Коран створений Аллахом, тоді зрозуміло, чому мусульмани в своєму житті мають керуватися тільки довершеними розпорядженнями, що містяться в цій божественній книзі.

3. Віра в замогильну подяку. Його необхідність розуміється так: довершений Бог створює довершений світ, і людина, яка провела в цьому світі такий нетривалий час, не має випадати із загального плану творіння, а тому приречена на вічне життя.

Ця віра покоїться на трьох догматах, схожих з християнським віровченням:

а) про безсмертя людської душі;

б) існування пекла і раю;

в) неминучість останнього - Судного дня світу, коли всі одержать подяку за свої справи.

4. Віра в божественне визначення. Ця віра витікає з віри у винятковість і всемогутність Аллаха, завдяки якому всі людські справи ще до створення| світу були занесені в особливі скрижалі, та є зворотним боком віри в замогильну подяку.

Культова практика ісламу. Шаріат. Розберемо тепер докладніше п'ять «стовпів» культової практики ісламу.

1. Проголошення першого і найважливішого положення символу віри - аш-шахади, який свідчить: «Немає ніякого божества, окрім Аллаха, а Мухаммед - посланник Аллаха».

У цьому виразі чітко і недвозначно висловлена основна ідея монотеїзму, доведена до повного логічного завершення. Тому триразове проголошення шахади перед духовною особою складає ритуал обернення звертання,ставлення, в іслам.

2. Ритуальна молитва (араб. ас-салят, перс. намаз) - обов'язкова п'ятикратна молитва: на зорі, опівдні, вдень, на заході, перед сном, здійснювана в індивідуальному порядку, рідше колективно.

Важливою особливістю ритуальної молитви є те, що в ній правовірні нічого не просять у Аллаха, проте вступають з ним в тісний духовний зв'язок.

3. Піст (араб. ас-саум, перс. рузе), який розуміється як «утримання від їжі, пиття, статевої близькості». Піст у мусульман один. Триває мусульманський піст цілий місяць, дев'ятий за місячним календарем (30 діб) - рамадан (перс., тюрк. рамазан). Піст у священний місяць рамадан став обов'язковим вже в перші десятиліття існування ісламу.

4. Милостиня (араб. закят) - обов'язковий щорічний податок, який кожен мусульманин, що має певну власність (наприклад, не менше п'яти верблюдів або тридцяти кіз чи овець) або що має певний дохід, платить на користь бідних побратимів по вірі (у середньому 2,5% від прибутку або майна).

5. Паломництво (араб. ал-хадж) - вважається, що кожен повнолітній мусульманин за наявності фізичних і матеріальних можливостей має хоч би раз у житті відвідати «святі місця», в першу чергу Каабу в Мецці. Той, хто не може через ті або інші причини здійснити хадж самостійно, може прислати замість себе «заступника».

Той, хто зробив хадж, одержує почесний титул хаджі й право на носіння особливого головного убору - зеленої чалми. В день Страшного суду хаджі зможе вступитися перед Аллахом за 400 своїх рідних і близьких.

Окрім п'яти вказаних «стовпів», правовірні мусульмани мають дотримуватися менш значних розпоряджень і заборон. До їх числа належать такі: Сувора заборона робити зображення Бога, а також взагалі зображувати живі істоти. Заборона вживати свинину, м'ясо падалі або пити кров. Заборона вживати спиртні напої, одержані в результат процесу бродіння. Заборона грати в азартні ігри. Заборона стягувати відсотки і займатися лихварством.

Найважливішими обрядами в ісламі слід вважати обрізання та жертвопринесення, яке здійснюється в ознаменування значущих подій у житті правовірних.

Як і в інших релігіях, у культовій системі ісламу значне місце приділяється релігійним святам. Розглянемо найзначніші з них.

День жертвопринесення, відомий нам під назвою Курбан-байрам. Наголошується в пам'ять біблейського прабатька Аврама (Ібрагима), який збирався принести в жертву Богу свого сина. Ось і кожен віруючий зобов'язаний зарізати разом з читанням молитви вівцю, барана, корову, верблюда або коня.

Ураза-байрам - свято закінчення поста, свято, або малого жертвопринесення. Триває це свято три дні. У ці дні віруючі мають дати звіт про те, як вони провели пост. Якщо вони порушили пост, то зобов'язані принести жертву або сплатити духівництву певну винагороду.

Мірадж - свято на пам'ять чудової нічної подорожі пророка Мухаммеда з Мекки до Єрусалиму і далі до Престолу.

Мавлюд - день народження Мухаммеда. Як і будь-яке інше свято, воно супроводжується урочистим богослужінням, посиленими молитвами, святковими столами примиренням, роздачею щедрої милостині.

6.3 Основні течії в ісламі

Іслам не є єдиною релігійною організацією. Вже в другій половині VІІ століття виникли три напрями ісламу: харіджити, сунніти і шиїти. Безпосереднім імпульсом цього розділення стала суперечка про принципи спадкоємства релігійної та світської влади. Харіджити (від араб. хараджи - що вийшов, повсталий) утворили самостійну течію в кінці VІІ ст. Вони виступали за рівність всіх мусульман, незалежно від походження і кольору шкіри. В традиційному ісламі затверджувалося, що головою релігійної общини - халіфом може стати тільки родич Мухаммеда, його нащадок за тією або іншою лінією спорідненості. За вченням харіджитів головою релігійної общини - халіфом може бути будь-який послідовник ісламу, обраний даною общиною. Община ж має право змістити будь-якого неугодного халіфа. Вже в середині VІІІ століття харіджити втратили свій вплив. На сьогодні існує одна харіджистська община - ібадіти (в Аммані та деяких районах Африки). Велику частину сучасних послідовників ісламу складають сунніти і шиїти. Розділення ісламу на суннізм та шиїзм також відбулося в кінці VІІ ст. Суннізм є найбільшим напрямом в ісламі. Майже 90% мусульман є прихильниками суннізму.

Суннізм отримав свою назву від слова «сунна» - «Священний переказ» - збірка розповідей про життя і діяльність пророка Мухаммеда. Розповіді створені на свідоцтвах самого Мухаммеда, членів його сім'ї та перших послідовників пророка. Сунніти, спираючись на Коран і Сунну («Священний переказ»), розробили концепцію ісламської державності, згідно з якою державна влада має належати поважаному мусульманину через особливий договір (мубайї). Такий договір полягає між релігійною общиною (уммою), точніше її визнаними представниками, і претендентом на державну владу - майбутнім халіфом. Умови, яким має задовольняти майбутній халіф, сформував середньовічний богослов і правознавець Аль-Наварді. Ці умови зводяться до такого: халіф має бути мудштахидом (тобто мати репутацію і звання богослова-законознавця вищого рангу), походити з племені курейшитів, бути справедливим, мудрим, фізично здоровим і піклуватися про благо підданих. Це навчання було виправданням історичної практики, коли Арабським халіфатом правили Абу-Бекр, Омар, Осман та інші омейяди.

Послідовники шиїзму вважають, що державна влада має божественну природу і має переходити у спадок прямим спадкоємцям - найближчим родичам пророка Мухаммеда. У VІІ ст. н. е. таким прямим спадкоємцем був Алі - двоюрідний брат і зять пророка Мухаммеда. Алі створив свою групу (партію) шиїтів (шаа - група, партія), організував змову, в результаті якої халіф Осман був убитий, а четвертим халіфом був проголошений Алі. Таким чином, шиїти вважають єдинозаконним спадкоємцем пророка Мухаммеда халіфа Алі та його прямих спадкоємців - імаму. Так виникло вчення шиїта про імамів - форму спадкоємства духовної та світської влади в ісламському суспільстві.

Сунніти як основа віровчення і культу приймають всі основні положення віровчення, сформульовані в Корані та Сунні. Шиїти, як і сунніти, визнають абсолютний авторитет Корану, а в Сунні визнають лише ті хадіси, авторами яких є четвертий халіф Алі та його послідовники. Разом з тим, шиїти мають власне «Священне писання» - ахбари, куди входять хадіси, пов'язані з творчістю Алі та його послідовників. Принципових відмінностей у культовій практиці між суннітами і шиїтами не існує. Ці відмінності лише пов'язані з особливостями історичного шляху розвитку шиїзму та місць його переважного розповсюдження. Керують релігійним життям общин як у суннізмі, так і шиїзмі - мулли. Найбільш авторитетних і шановних духовних осіб, учених-теологів у шиїзмі називають «аятолла» (божественне знамення), а вище звання в гілці шиїта ісламу - «великий аятолла» (віддзеркалення Аллаха). Суннізм і шиїзм у свою чергу не є цілісною згуртованою організацією та єдиним віросповіданням. В їх рамках існують різні напрями і толки. Особливо велика кількість напрямів існує в шиїзмі.

Висновки. Іслам - наймолодша зі світових релігій. Він виник у VІІ ст. н. е. на Аравійському півострові. Іслам - релігія, що найбільш динамічно розвивається. Протягом XX ст. спостерігалося постійне зростання мусульман серед населення земної кулі. Головна особливість ісламу полягає в нерозривному зв'язку між релігійно-культовим і суспільно-політичним життям. На основі ісламу сформувалася високорозвинена цивілізація, що внесла невимірний внесок у скарбницю світової культури. Віровчення ісламу викладене в священній книзі - Корані. Мусульмани вірять у те, що «Немає ніякого божества, окрім Аллаха, а Мухаммед - Посланник Аллаха». Культова практика мусульман складається з обов'язкової щоденної п'ятикратної молитви, посту в священний місяць рамадан|, сплати добродійного податку, паломництва в священне місто - Мекку. Основні напрями в ісламі - суннізм і шиїзм - розходяться головним чином у питанні про те, кому має належати влада в мусульманській общині.

Питання для самоконтролю

1. Як Ви розумієте зміст основного постулату ісламу: «Немає Бога, крім Аллаха»?

2. Назвіть основні стовпи віровчення ісламу.

3. Порівняйте основні догмати ісламу й християнства. Що в них є спільного?

4. Поясніть, чому кожен мусульманин зобов'язаний вірити в пророка Мухаммеда.

5. Назвіть основні святині ісламу.

6. Що особливого в структурі Корану?

7. Назвіть основні складові мусульманського релігійного культу.

8. Перерахуйте основні життєві обов'язки мусульманина.

9. Що таке Сунна та шаріат і яке місце вони посідають у мусульманському віровченні й праві?

10. Наведіть приклади деяких особливостей відношення ісламу до економіки.

7. Нетрадиційні релігії сучасного світу

Мета - розглянути сутність нетрадиційних релігій сучасного світу, їх особливості й вплив на суспільну та особисту свідомість.

Ключові поняття: неорелігії, неоязичництво, мормони, сатанізм, церква сайєнтології.

7.1 Особливості та класифікація неорелігій

Послідовниками нетрадиційних релігій стають переважно люди зі зруйнованими соціальними зв'язками, вибиті зі звичної життєвої колії, що втратили або не мали твердих духовних орієнтирів. До нових релігій їх залучає тверда організація, тверді підвалини життя, авторитет лідера, що претендує на роль духовного пастиря.

Всі ці нові релігійні утворення мають деякі загальні елементи.

По-перше, засновник нової релігії - людина, якій відкрилася абсолютна істина. Він може вважатися великим пророком, геніальним мислителем, посланником або навіть живим втіленням Бога. Він подає своїм послідовникам певну істину, гарантує порятунок усім, хто повірив у неї, за умови виконання ними певних приписань, заборон і т. ін. Володіння рятівним знанням робить їх «святими», невизнаною, але «щирою елітою» світу.

По-друге, для нетрадиційних релігій характерне подання про попередню підставу навчання епосі як про час оман, помилок і страждань. Подібну оцінку минулого виправдовує сам факт появи навчання, бо якщо нове навчання - це велика істина, то виходить, що минуле було епохою великих помилок. Сучасна епоха обов'язково розцінюється як «перехідна», коли істина вже відкрилася, але ще не перемогла, як час жорстокої космічної боротьби зла й добра, що має земний еквівалент у боротьбі послідовників даної релігії з їхніми супротивниками в навколишньому світі.

По-третє, нова релігія вірить у неминучість перемоги істини, що відкрилася їй. Тому в ній обов'язково наявні подання про те, що світ незабаром радикально зміниться. Невіруючі, які не мають рятівні знання або будуть знищені (або не воскреснуть) чи підкоряться віруючим, які залишаться єдиними жителями або елітою перетвореного світу.

По-четверте, культ у нових організаціях має переважно колективний характер, використовується техніка психологічного маніпулювання, психотерапія, особлива увага приділяється новачкам, їхньої адаптації в групі.

По-п'яте, такі організації діють як міжнародні корпорації, займаються бізнесом, мають філії у багатьох країнах світу.

По-шосте, нові релігії та їхніх керівників завжди відрізняли й відрізняють у наші дні схильність до фанатизму і ненависть до іновірців. Всі вони перебувають в опозиції до офіційних церков.

Всю розмаїтість таких культів можна умовно розділити на шість груп: Неохристиянські об'єднання - «Діти Бога», «Церква Тіла Христова», «Церква Ісуса Христа святих останніх днів», «Свідки Ієгови». Ці культи визнають Біблію головним джерелом свого навчання, Ісуса Христа - центральною фігурою доктрини, але при цьому їхнє розуміння Христа докорінно відрізняється від традиційного християнського. Робиться акцент на есхатологічному вченні про кінець світу й месіанізм, керівник наділяється статусом посланця Божого, що повідомляє нове одкровення, вищі моральні приписання. Неоорієнтальні культи - «Суспільство свідомості Крішни», йога, трансцендентальна медитація, дзен-буддиські центри та ін. В основі таких культів лежать модернізовані варіанти буддизму або індуїзму, пропонується містичний шлях звільнення - пробудження в людині божественного начала. Сайєнтологічний напрямок утворюють «Церква сайєнтології», «Вчення розуму», «Християнська наука». У цих культах містично трактуються недосліджені явища психіки й навколишньої природи. Орієнтація на наукові й технічні досягнення по'єднується із практикою психоаналізу.

4. Синтетичні релігії - «Церква Уніфікації», «Всесвітня віра Бахай», «Велике Біле Братерство Юсмалос» тощо. Вони поєднують у собі кілька релігійних систем (наприклад, християнство й буддизм), подають себе єдиною універсальною релігією для всіх людей, створюють власне навчання, обрядову систему, релігійну організацію. Їм властивий культ лідера організації, авторитет власних джерел віросповідання.

5. Неоязичницькі організації характеризуються насамперед націоналістичною спрямованістю, вважаючи, що людина стає особистістю саме й тільки через нації. У пошуках своєї унікальної ідентичності людина, якщо вона намагається бути послідовною, неминуче має розірвати зі світовими релігіями на користь релігії національної. А це веде або до спроб «націоналізувати» світову релігію, або до пошуків язичницьких коренів і формування загальнонаціональної релігії на основі язичництва. В Україні неоязичні організації подані «РУНВірой» (Рідна Українська Національна Віра), «Рідною Вірою», ладовірством, орантійцями та ін. Деякі з таких релігій залишаються політеїстичними, інші, модернізуючи язичництво, сповідають монотеїзм. Неоязичництво охоплює своїм впливом окремих представників національно орієнтованої інтелігенції, які бачать у світових релігіях чужу релігію, а процес відродження язичництва розглядають як основу для відродження націй.

6. Сатанинські групи. Сатанинські культи звеличують зло й насильство, проповідують спілкування з містичними джерелами зла - демонами, сатаною й ін. Мораль сатанинських груп перейнята крайнім індивідуалізмом, прагматизмом, культом сили.

7.2 Неохристиянські течії (Церква Ісуса Христа святих останніх днів)

Мормони - церква американського походження, що нараховує на сьогодні більше 5 млн членів, яка має величезні фінансові можливості й політичний вплив. Громади мормонів (повна назва: «Церква Ісуса Христа святих останніх днів») існують майже у всіх великих країнах і здійснюють інтенсивну місіонерську роботу.

Засновник церкви мормонів Джозеф Сміт-молодший народився в 1805 р. у Шароні, штат Вермонт, у родині протестантського пастора. У 1820 р. до нього з'явилося видіння, після чого Сміт став засновником нової церкви. Перед ним стали, як він говорив, Бог-Отець і Бог-Син та оголосили йому, що він є пророком для служіння в новій ері. В 1823 р. Сміту було ще одне видіння ангела, що назвав себе Моронієм, сином Мормона - пророка й літописця. Явище повторилося тричі, й вісник повідомив Сміту, що він - Сміт - обраний для особливої місії, й тому йому відкривається таємниця золотих аркушів, на яких відбиті невідомі досі писання, де втримується «вся повнота» Євангелія. Аркуші були вкриті ієрогліфічними письменами на якійсь давній мові й зариті в особливому місці. На виритих та розшифрованих Дж. Смітом аркушах виявилися літописи й навчання - усе в сукупності одержало назву «Книги Мормона». Вона і є головною священною книгою мормонів. В 1830 р. «Книга Мормона» вийшла у світ, правда, крім кількох «свідків», цих аркушів більше ніхто не бачив.

Крім «Книги Мормона» священні писання мормонів містять «Навчання й завіти» і «Дорогоцінну перлину», що описують історію створення цієї церкви. На думку Сміта, у християнській церкві багато чого відсутнє: провидці, пророки, апостоли, сучасне священство, сучасне хрещення й додаткові писання. Все це «відновлювалося» у новій церкві.

Показовий переказ мормонів про Ісуса Христа. Відповідно до теології мормонів, у Батька землі та його дружини - богині є діти, старший серед них - Ісус. Другим по старшинству мормони вважають Люцифера. Взагалі ж Ісус - один з багатьох богів у всесвіті. Та й сама людина, як вважають мормони, - це істота, що розвивається, і згодом здатна стати богом. Ще однією незвичною рисою релігії мормонів є віра в те, що Ісус Христос після воскресіння відвідав Американський континент і проповідував там.

Місією своєї «Церкви Ісуса Христа святих останніх днів» мормони вважають удосконалювання, що полягає в постійному наставництві сучасних пророків; проповіді Євангелія тим, хто його не прийняв, і порятунку мертвих. Ті, хто не пізнав Євангеліє в земному житті, одержують можливість прийняти його після смерті. Святі обряди для їхнього порятунку можуть бути виконані за них іншими.

Історія становлення мормонів повна складних і навіть трагічних моментів. Розповсюджене серед мормонів у перші роки їхнього існування багатожонство також не могло не викликати негативного ставлення до них з боку навколишніх. Пізніше, коли уряд США звернув на це особливу увагу, відповідна частина мормонського навчання була скоректована. У всякому разі, зараз мормони проповідують майже пуританські погляди на сімейні взаємини.

Найбільш високопоставлена особа в Церкві мормонів - пророк. У нього двоє помічників - перший і другий радники. Утрьох вони становлять вище президентство церкви мормонів. Новим пророком після смерті попереднього обирається президент дванадцяти апостолів. Після Джозефа Сміта, першого пророка, налічується ще дванадцять пророків.

Після ради дванадцяти апостолів йде кворум сімдесяти. Ці сімдесят членів церкви є ніби сучасними двійниками тих сімдесяти, котрих послав служити Ісус Христос. Президент, апостоли й кворум сімдесяти керують Церквою мормонів.

Збори й служби мормонів проводяться в молитовнях або яких-небудь тимчасових приміщеннях і мають досить відкритий характер. До числа «таїнств» мормони відносять хрещення, причащання, шлюб. Але таїнства, що відбуваються в мормонських храмах, а храми ці розкішно прикрашені, залишаються вкритими завісою таємниці. Виключення становить тільки таїнство «хрещення». «Водохрещення» мормони роблять однократним зануренням у воду, причому, за свідченням очевидця, «хрестити» можуть навіть у міській лазні. Примітний мормонський обряд - хрещення померлих: кожний віруючий може заднім числом хрестити своїх предків за умови надання церкві даних про їхній громадянський стан. Мормони докладають помітних зусиль, щоб виявити у всіх містах і селищах світу свої генеалогічні корені. Прізвища предків заносяться до церковного комп'ютера. Бог згадає про їх у день відродження мертвих.

Мормони регулярно виплачують 10% доходів на користь своєї церкви, а деякі з них проводять близько 2 років у різних країнах. Близько 30 тис. мормонів-місіонерів працюють у 150 місіях на всіх континентах.

Внесок мормонів у культуру США досить значний. Наприклад, на церемонії інавгурації (урочистого вступу на посаду) президента США за традицією грає симфонічний оркестр мормонів. Мормони високо цінують освіту, у їх вищих навчальних закладах навчаються десятки тисяч студентів. До Церкви мормонів належать видні політики, дипломати, бізнесмени, музиканти.

7.3 Церква сайєнтології

Церкву сайєнтології заснував Лафайет Рон Хаббард (1911-1986). Після Другої світової війни Хаббард брав активну участь у діяльності однієї із сатанинських сект, засновником якої був відомий сатаніст Алістер Кроулі. У нього Хаббард і запозичив ідею побудови своєї релігійної системи. Заявляючи про свою лояльність до всіх релігій, Хаббард в останні роки життя відкрив «таємницю», що його «місія» на Землі - місія Антихриста для запобігання Другого Пришестя.

Ідея заробити на створенні своєї релігії виявилася плідною. З не дуже багатого письменника засновник сайєнтології до кінця життя перетворився в мультимільйонера. При цьому суди багатьох країн визнали Хаббарда злочинцем, а в деяких країнах він оголошений персоною нон ґрата. Наприклад, у 1978 р. у Франції його присудили до тюремного ув'язнення й грошового штрафу за шахрайство, але він уник покарання, тому що втік з країни. У США Хаббард під час справи про розкрадання урядових секретних документів у 1977 р. потрапив у список підозрюваних, але не був засуджений через брак доказів. У 1985 р. спеціальні служби США провели розслідування фінансових шахрайств Хаббарда. Від чергового карного покарання його «врятувала» тільки смерть у 1986 р.

Зараз Церкву сайєнтології очолює Давид Міскевідж, центр її знаходиться в Лос-Анджелесі, духовне керівництво - у Клірвотері (Флорида), основна європейська база - у Копенгагені.

За даними сайєнтологів, вони мають 3100 так званих «церков», «місій» і філій у 107 країнах світу й близько 8 млн адептів. За підрахунками колишніх членів секти, її успіхи більше скромні - близько 270 церков і місій, розкиданих по усьому світу, й 100-400 тис. членів.

Церква сайєнтології не є церквою в християнському розумінні цього слова, тому що місце бога практично займає Хаббард, і кожний адепт вносить свою лепту в культ його особистості.

Книга Хаббарда «Діанетика - сучасна наука щиросердного здоров'я» містить відомості з галузі психології (трохи застарілі), змішані з інформацією із книг з окультизму й магії, зокрема, робіт відомого сатаніста Алістера Кроулі, спадкоємці якого неодноразово звинувачували Хаббарда в плагіаті. «Інграми» - головне поняття в сайєнтології, насправді є псевдонауковою версією знань про Карму, розповсюджених, як відомо, в індуїзмі й буддизмі. Крім того, багато ідей у творах Хаббарда достатньо схожі на низькопробну наукову фантастику.

Сам термін «сайєнтологія» її послідовники розшифровують як «вивчення знання» (в англійській мові цей термін звичайно вживається в значенні «наукоподібності»). Дійсно, спочатку Хаббард намагався подати свою діанетику як науку, але, зустрівши повне неприйняття з боку вчених, змушений був дати їй релігійне «прикриття». Реально сайєнтологія - це суміш відомостей із психології, чорної магії, окультизму й наукової фантастики, помножена на беззастережну віру в непогрішність і геній батька-засновника Хаббарда.

Сайєнтологія вчить, що за межами тіла й розуму існує так званий основний елемент особистості - «тетан», що являє собою людський дух або життєву енергію і має надприродні можливості. З погляду Хаббарда, тетани можуть залишати тіло й існувати поза фізичним тілом за межами фізичного всесвіту. Цей дух або життєва енергія мають розумітися так, що ми можемо просунутися до більше високого рівня існування, де на нас не будуть впливати всілякі життєві проблеми й неприємності. Це і є шлях досягнення стану повної волі або стану «сьогодення тетана». Цей стан досягається після того, як людина пройшла стан «кліру». Кожний, хто використає сайєнтологічну технологію, може стати дійсно богоподібним.

Заявляючи, що тільки сайєнтологи можуть стати безсмертними, сайєнтологія пропонує широкий набір курсів і тренувальних програм, які вона називає мостом до повної волі. Ці заяви демонструють елітарність підходу, що розділяє людство на сайєнтологів та несайєнтологів. Претендуючи на те, що тільки вона є єдиним шляхом до порятунку, сайєнтологія вимагає беззастережної слухняності від своїх послідовників і безумовного прийняття сайєнтологічних доктрин. Для цього використовуються курси спілкування й так званий ьдітінг, які є методиками, розробленими для систематичного впровадження некритичного прийняття й придушення будь-якого незалежного мислення.

Щоб досягти мети в «клірованні» планети, члени сайєнтологічної організації покликані займати ключові позиції в суспільстві, бізнесі й політиці. В 1979 р. правляча верхівка Світового інституту сайєнтологічного підприємництва відзначила початок планової інфільтрації в сфері бізнесу. Їхнім завданням стало впровадження в цю сферу стандартизованої хаббардовської технології керування й контролю над людьми. Діяльність сайєнтологів пов'язана не тільки із суто економічним аспектом - збільшенням прибутку; а й з розширенням свого впливу в соціальній і політичній сферах.

Сайентологічна організація розглядає себе як «церква». Однак існують численні інструкції, написані Хаббардом, які переконливо показують, що в основі організації лежать аж ніяк не релігійні погляди, а прямий комерційний інтерес. Неослабна гонитва за прибутком виражена і в словах Хаббарда: «Робіть гроші - робіть більше грошей - змушуйте інших людей працювати так, щоб робити гроші».

7.4 Сатанізм

Звичайно сатанізм розглядається як поклоніння злу, як релігія, заснована на принципах, протилежних християнству.

Ідейним натхненником сучасних сатаністів вважається випускник Кембриджу, окультист і автор низки «магічних» книг Алістер Кроулі (1875-1947), який сам себе скромно називав «Звіром Апокаліпсиса». Алістер Кроулі добре знав східну містичну літературу, багато мандрував по світу. Підсумком його теоретичних пошуків стали класичні для сатаністів книги «Теорія й практика магії», «Книга Зокана», «Видіння й голос». Кроулі активно займався розробкою багатьох сатанинських обрядів, використанням у культах поклонінню силам зла сильнодіючих наркотиків, організації «орденів», що стали прообразом сатанинських груп і сект.

Початок масовому руху сатаністів поклала «Церква сатани». Вона була заснована в 1964 р. Ентоні Шандором Ла Веєм, який був артистом цирку. «Церква сатани» і сьогодні є найзнаменитішою з усіх сатанинських організацій та нараховує тільки в США кілька тисяч адептів. «Церква сатани» пройшла в США процедуру офіційної реєстрації, але в 1990 р. була позбавлена всіх податкових пільг, надаваних релігійним об'єднанням. Зараз її штаб-квартира (так звана «Рада дев'яти») перебуває в Сан-Франциско, а другий керівний центр розташований у Манчестері.

Ла Вей відомий як автор «Біблії Сатани» (або «Чорної біблії»), написаної ним у 1968 р., яка є повною протилежністю дійсної Біблії та випущена 125-тисячним тиражем. У цій книзі Ла Вей складно й систематизовано виклав основи віри в сатану, під якими зараз готовий підписатися будь-який послідовник цього напрямку.

Іншою книгою, якою користуються сатаністи найчастіше підліткового віку, є «Некрономікон», написаний Абдулом Алхазаредом.

У центрі сатанізму - поклоніння особистісному й могутньому дияволові. У сатанізмі все перевернено: диявол християнства стає богом сатаністів, християнські чесноти розглядаються як вади, а вади - як чесноти. Життя розуміється як безперервна боротьба між силами світла й тьми, причому сатаніст бореться на боці тьми, віруючи, що, зрештою, вона отримає перемогу.

Основа культу сатаністів - приношення жертви. Важливо для них не вбивство як таке, а смертні муки живої істоти. Вибір жертви простий. Це кожний з тих, хто обійшовся із сатаністами, з їхнього погляду, неправильно або серйозно порушив їхній спокій. Тим самим він ніби дав дозвіл на свої муки й загибель. Замість дійсної жертви іноді може бути використаний її образ: лялька, фотографія, малюнок, письмовий або словесний опис. Образ знищується, наприклад, утиканням у нього голок або цвяхів, описом процесу знищення тощо. Втім, людське жертвопринесення, хоча й має місце, надзвичайно рідкісне й практикується тільки найзатятішими сатанинськими групами. У переважній більшості сатаністи приносять у жертву будь-які інші живі істоти.

Найвідоміший сатанинський ритуал - «чорна меса», що пародіює християнську літургію. «Чорна меса» обов'язково відбувається в ніч на кожний повний місяць й на сатанинські свята: Вальпургієва ніч (ніч на 1 травня); Хеллоуїн (ніч на 1 листопада); ніч Цвітіння папороті (ніч на 6 липня) й ін.

В основному «союзи сатаністів» побудовані на засадах суворої ієрархії. Всі члени союзу підлеглі раді, яка має право призначення місцевих керівників сатаністів, причому вибір визначається звичайно багатством і суспільним становищем кандидатів на ці пости. Часто на верхні рівні обирають жінок, оскільки в середовищі сатаністів поширене повір'я, що жінка ближче до диявола, ніж чоловік.

Сатанинські культи особливо поширені в США й Західній Європі (Норвегія, Швеція тощо), у Румунії. Світові центри сатанізму на сьогодні знаходяться у США й Великій Британії. За даними журналу «Ньюсвік», щонайменше 3 млн американців захоплені культом диявола.

Діяльність багатьох цих організацій має відверто деструктивний характер щодо суспільства.

Досить багато сатаністів в Україні. Їхні громади діють у Харкові, Києві, Вінниці, Львові, Одесі, Севастополі, Миколаєві. Зокрема, у Харкові з 1992 р. відкрита філія московського «Присвяченого Сатані лицарського ордена чорної меси». У Києві - на Оболоні, Троєщині, Печерську часто на стовпах можна прочитати оголошення про набір нових учнів до «Чорного ордена».

Шабаші сатаністів у столиці відбуваються на Байковому цвинтарі, у Зеленому театрі, на занедбаному цвинтарі біля Фроловського монастиря й, звичайно, на відомій Лисій горі.

Саме собою напрошується питання: чим пояснюється підйом сатанізму в другій половині XX ст., чим привертає людей поклоніння злу?

По-перше, сатанізм найбільшою мірою розповсюджений у молодіжному середовищі. Такому контингенту сатанізм із його філософією вседозволеності й таємничістю культу здається досить привабливим і захоплюючим.

Не можна обійти увагою і відверту популяризацію сатанізму масовою культурою. Насильство з екрана культивується як норма, яку варто наслідувати. Другу велику групу послідовників сатанізму становлять люди творчих професій, як правило, у найпліднішому віці - до 40 років. За складом характеру й родом діяльності таким людям, як правило, просто тісно в рамках численних умовностей, з яких складається наша культура, і вони активно шукають альтернативні способи буття.

Цікавою особливістю соціального складу вітчизняних сатаністів можна вважати наявність у сатанинських організаціях великого відсотка жінок у віці від 16 до 35 років. Тут ми зіштовхуємося з досить незвичайним проявом емансипації в суспільстві, де ще досить стійкі й помітні риси патріархальності.

Втім, силу й вплив сатанізму не слід перебільшувати. Справжні, «ідейні» сатаністи, готові культивувати зло й словом, і справою, нечисленні. Для переважної більшості прихильників цього нетрадиційного напрямку, він - лише захоплюючий спосіб проведення дозвілля або короткочасний період у переломні моменти їхнього життя.

Однак це не означає, що сучасне суспільство має байдуже ставитися до сатанинського буму. Тотальними заборонами й переслідуваннями можна домогтися хіба що короткочасного ефекту, але ніяк не кінцевого результату. Тому проблема полягає не в тому, щоб спробувати остаточно викорінити сатанізм, а в тому, аби вести з ним постійну й безкомпромісну боротьбу.

7.5 Неоязичництво

Щодо нетрадиційної релігійності в Україні, то окрім неохристиянських, неоорієнталістських, сатанинських культів, останніми роками в Україні отримало розповсюдження неоязичництво.

Українська Рідна Віра (Рідна Віра, Рідновіра) - відновлене В. Шаяном та групою його сподвижників (Л. Мурович, М. Ситник, Л. Ситник, Я. Оріон тощо) українське язичництво. Це модерна релігія, яка пристосувала стародавні українські вірування до умов сучасного світорозуміння, життя та побуту. Об'єднання українців Рідної Віри видають у Канаді часопис «Українське Відродження». Останнім часом набуває поширення в Україні.

Українське рідновірство - цим словосполученням позначається група споріднених явищ у житті України, які базуються на ідеї відродження дохристиянських вірувань українців. Якщо одне з них характеризує утворення певних організаційних структур різного рівня об'єднання (від всеукраїнських організацій до невеличкого клубу за інтересом), то інші обмежилися лише обґрунтуванням свого бачення питання релігійних проблем українців на сторінках масових видань. Громади прихильників Рідної Віри (В. Шаян) і РУНВіри (Л. Силенко) є не лише в Україні, а й у багатьох інших країнах, де є українська діаспора. Рідновірство слід віднести швидше до неорелігій. Якщо одні з його течій зберегли свою вірність політеїзму, то інші на основі певної модернізації витокового українського язичництва сповідують монотеїзм - вшанування Дажбога. Відродження язичництва означає те, що воно не було особливо втрачене з прийняттям християнства, а так асимілювалося останнім, що навіть М. Грушевський назвав його «Народним християнством». Рідновірство сприймає насамперед інтелігентна еліта, яка вбачає в християнстві чужу для України релігію, а процес відродження язичництва розглядає як вияв національного відродження українства.

Висновки. Нетрадиційні релігії - збірна назва для недавно утворених, у порівнянні з існуючими релігіями, різноманітних релігійних організацій, об'єднань і груп. Нетрадиційні релігії відрізняються від традиційних форм релігії авторитаризмом лідера, фрагментарністю й еклектичністю віровчення, претензіями на винятковість істин, що втримуються в ньому, організаційною замкненістю, суворістю релігійної дисципліни, фанатизмом послідовників і опозиційністю щодо традиційних церков. Розквіт нетрадиційних релігій припадає на ІІ половину XX ст. і пояснюється як загальною духовною кризою сучасної цивілізації, так і зниженням впливу традиційних релігій. Найпоширенішими серед нетрадиційних релігій є неохристиянські. Діяльність багатьох нетрадиційних релігій, особливо сатанинських організацій, має деструктивний (руйнівний) характер щодо суспільства в цілому й людської особистості зокрема.

Питання для самоконтролю

1. Висвітліть дохристиянські вірування українського народу та їх трансформацію в неоязичництві.

2. Схарактеризуйте нетрадиційні релігії та сучасне українське суспільство.

3. Які особливі риси нетрадиційних релігій?

4. Назвіть найпоширеніші неорелігійні об'єднання України.

5. У чому полягають особливості віровчення сатанізму?

6. Чому церква сайєнтології заборонена в багатьох країнах світу?

7. Як співвідносяться язичництво і християнство в Україні?

8. Схарактеризуйте витоки неоязичництва в Україні.

Список рекомендованої літератури

1. Журавльова О.І. Проблеми сучасного релігієзнавства: навчальний посібник / О.І. Журавльова. - Донецьк: ДонДУУ, 2006. - 199 с.

2. Кислюк К.В. Религиоведение: учеб. пособ. для ВУЗов / К.В. Кислюк, О.Н. Кучер. - Харьков: Торсинг, 2002. - 496 с.

3. Лубський В.І. Історія релігій: підручник / В.І. Лубський, М.В. Лубська. - К.: Центр навч. літ., 2004. - 696 с.

4. Основи філософських знань: філософія, логіка, етика, естетика, релігієзнавство: підруч. для студ. / М.І. Горлач, В.Г. Кремень, С.М. Ніколаєнко, М.П. Требін та ін. - К.: Центр навч. літ., 2008. - 1028 с.

5. Подольська Є.А. Кредитно-модульний курс з філософії: філософія, логіка, етика, естетика, релігієзнавство: навч. посіб. для студ. / Є.А. Подольська. - 2-ге вид., перероб. та доп. - К.: Центр навч. літ., 2006. - 624 с.

6. Релігієзнавство: навчальний посібник для студентів ВНЗ / за ред. В.Л. Петрушенко. - Львів: Новий світ-2000, 2004. - 328 с.

7. Релігієзнавство: навчальний посібник / за ред. С.А. Бублика. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 496 с.

8. Релігієзнавство: навчальний посібник / за ред. Л.І. Мозгового, О.В. Бучми. - К.: Центр навч. літ., 2008. - 264 с. Релігієзнавство: підручник / за ред. М.М. Заковича. - К.: Вища шк., 2000. - 350 с.

9. Титов В.Д. Релігієзнавство: підруч. для студ. юрид. спец. вищих навч. закл. / В.Д. Титов, С.В. Качурова, О.В. Барабаш; за ред. В.Д. Титова. - Харків: Право, 2004. - 272 с. Черній А.М. Релігієзнавство: посібник / А.М. Черній. - К.: Академвидав, 2003. - 352 с.

10. Аляутдинов Ш. Ислам и 624 судьбы / Ш. Аляутдинов; канонический ред. имам И. Аляутдинов. - М.: Аст, 2006. - 345 с.

11. Альбедиль М.Ф. Буддизм / М.Ф. Альбедиль. - СПб.: Питер, 2006. - 206 с.

12. Аль-Газали М. Нравственность мусульманина / М. Аль-Газали; пер. с араб. А.И. Рустамова. - К.: Ансар Фаундейшн, 2003. - 363 с.

13. Армур Р. Христианство и ислам: непростая история / Р. Армур; пер. А. Гумеровой, Ю. Маслова. - М.: Библейско-богословский ин-т св. апостола Андрея, 2004. - 399 с.

14. Бемер Г. История ордена иезуитов / Г. Бемер. - Смоленск: Русич, 2002. - 405 с.

15. Богачевська І.В. Лінгвістичне релігієзнавство як дослідницький напрямок академічного релігієзнавства / І.В. Богачевська // Практична філософія. - 2006. - № 3. - С. 157-163.

16. Богомолов А.И. Религии мира: новейший словарь / А.И. Богомолов. - Ростов н/Д.: Феникс, 2005. - 667 с..

17. Бодак В.А. Релігійна обрядовість в її соціальних реаліях / В.А. Бодак. - К.: ГНОЗИС, 2006. - 196 с.

18. Боллаг Ф. Имя Аллаха число 66 / Ф. Боллаг; пер с нем. О.Б. Иртуганова. - М.: Беловодье, 2003. - 274 с.

19. Болтанова Г.Р. Мусульманка / Г.Р. Болтанова. - М.: Логос, 2005. - 375 с.

20. Буддизм / авт.-сост. Л.А. Сурженко. - Мн.: Книжный дом, 2006. - 382 с.

21. Віра і розум - двоє крил людського духу: матеріали наук. колоквіуму по енцікліці Папи Римського Іоана Павла ІІ «Віра і розум»/ голов. ред. А.М. Колодний. - К.: Світ знань, 2001. - 256 с.

22. Вселенський собор-Ватиканський ІІ: діяння і постанови. Кн. 3. - Рим: вид-во ОО Василіян, 1965. - 214 с.

23. Гальперин С. От «века Эйнштейна» к «веку Лосева»: [К вопросу религиозной составляющей в деятельности выдающихся ученых] / С. Гальперин // Наука и религия. - 2005. - № 10. - С. 7-11.

24. Гегель Г. Феноменология духа. Философия истории / Г. Гегель. - М.: Эксмо, 2007. - 880 с.

25. Генон Р. Символы священной науки / Р. Генон; пер. с фр. Н. Тироса. - М.: Беловодье, 2004. - 475 с.

26. Голованов М.В. Вера как ощущение опоры в быту, науке и религии / М.В. Голованов. - М.: Ленанд, 2007. - 174 с.

27. Джероза Л. Церковне право / Л. Джероза; пер з нім. Н. Щиглевської. - Львів: Свічадо, 2001. - 332 с.

28. Дюркгейм Е. Первісні форми релігійного життя: тотемна система в Австралії / Е. Дюркгейм; пер. з фр. Г. Піліпчук, З. Борисюк. - К.: Юніверс, 2002. - 423 с.

29. Зибницкий Э. К социологии церкви / Э. Зибницкий // Новый Мир. - 2005. - № 2. - С. 122-127.

30. Ислам / авт.-сост. А.А. Ханников. - Мн.: Книжный дом, 2006. - 382 с.

31. История Ватикана: Власть и римская курия / А. Ельчанинова, Л. Дюшена и др. - М.: Монолит-Евролинц-Традиция, 2002. - 206 с.

32. Колодний А.М. Язичництво як релігійний феномен / А.М. Колодний // Українське релігієзнавство. - 2003. - № 27-28. - С. 48-58.

33. Мень А. Магизм и единобожие / А. Мень. - М.: Эксмо, 2005. - 704 с.

34. Нетрадиційні релігії та містичні об'єднання України / за заг. ред. В.М. Петрика. - К.: Мустанг, 2000. - 233 с.

35. Павлов С.В. География религии / С.В. Павлов. - К.: Артек, 1999. - 503 с.

36. Перельструз Л.В. Буддизм / Л.В. Перельструз. - М.: Мир книги, 2006. - 192 с. Пилкингтон С.М. Иудаизм / С.М. Пилкингтон. - М.: Фаир-пресс, 2000. - 116 с.

37. Радугин А.А. Ведение в религиоведение: теория, история современного религиоведения: курс лекций / А.А. Радугин. - 2-е изд., испр. и доп. - М.: Центр, 2004. - 304 с.

38. Рассоха І.М. Язичництво народів Європи / І.М. Рассоха.- Харьків: Ранок; Веста, 2002. - 143 с.

39. Семотюк О.П. Буддизм: история и современность / О.П. Семотюк. - Ростов н/Д.: Феникс; Харьков: Торсинг, 2005. - 315 с.

40. Тейлор Э.Б. Первобытная культура / Э.Б. Тейлор; предисл. и примеч. А.И. Першица; пер. с англ. - М.: Политиздат, 1989. - 572 с.

41. Токарев С.А. Ранние формы религии / С.А. Токарев; предисл. В.П. Алексеева. - М.: Политиздат, 1990. - 621 с.

42. Токарев С.А. Религия в истории народов мира / С.А. Токарев; общ. ред. и предисл. А.Н. Красникова. - 5-е изд., испр. и доп. - М.: Республика, 2005. - 544 с.

43. Фрейд З. Тотем и табу // Фрейд З. «Я» и «Оно»: В 2 т. - Т. 1. - Тбилиси: Мерани, 1991. - 89 с. Фрэзер Дж. Дж. Золотая ветвь: Исследование магии и религии / Дж. Дж. Фрэзер; пер. с англ. М.К. Рыклина. - М.: Эксмо, 2006. - 960 с.

44. Фромм Э. Психоанализ и религия / Э. Фромм // Иметь или быть? - М.: Прогресс, 1990. - 203 с.

45. Ходж С. Дзен-буддизм: уроки мудрости учителей дзен: В поисках мудрости и просветления / С. Ходж; пер. с англ. - М.: Омега-Пресс, 2005. - 143 с. Элиаде М. Аспекты мифа / М. Элиаде; пер. с фр. - 3-е изд. - М.: Академ. проект: Парадигма, 2005. - 222 с.

46. Элиаде М. Словарь религий, обрядов, верований / М. Элиаде, И. Кулиано; при участии Г.С. Винер. - М.: Рудомина; СПб.: Университетская книга, 1997. - 413 с.

47. Эррикер К. Буддизм / К. Эррикер; пер. с англ. Л. Бесковой. - М.: Гранд: Фаир-Пресс, 2005. - 301 с.