Монастирське життя і чернечі ордени

/

1

Вступ

АКТУАЛЬНІСТЬ ТЕМИ обумовлена тим, що в наші дні постає питання про роль монастирів як релігійного, ідеологічного інституту, орієнтованого на пропагування релігійного світобачення, оскільки протягом століть основним завданням монастиря було саме завдання ідеологічного, виховного характеру, завдання формування суспільних ідеалів у дусі християнської етики.

Монастир був найважливішим засобом релігійного пропагування, керувався для цього до дрібниць продуманою, відшліфованою системою культурного впливу на людину.

У цій дипломній роботі я намагалася оцінити діяльність та ідеали православного чернецтва з позицій наших днів, з позицій наукових досягнень сучасності, показати методи впливу монастиря на віруючих, способи вироблення релігійного світобачення і протиставити монастирським легендам історичну дійсність.

Мільйони туристів новими паломниками вступають у ворота старовинних жилищ. Ніяка розповідь про минуле, ніякий мистецтвознавчий, естетичний аналіз не можуть у монастирських стінах замінити конкретно-історичного, наукового аналізу.

Враховуючи масовий інтерес до культури минулого, не можна залишити поза увагою таке цікаве явище як чернечі ордени, їхню діяльність та різноманітність.

Таким чином, тема монастирського життя та чернечих орденів є актуальною у наш час. Залишаючись повністю недослідженою, вона завжди буде цікавою та захоплючою завдяки новим відкриттям та фактам.

МЕТА І ЗАВДАННЯ. Метою дипломної роботи є узагальнення результатів попередніх досліджень, систематизація фактів життя та діяльності монастирів і чернечих орденів.

Для досягнення мети необхідно виконати такі завдання:

дослідити життя монастирів та християнського чернецтва в епоху Середньовіччя;

-простежити формування та розвиток орденів католицької церкви;

-з'ясувати причини виникнення та особливості діяльності військово-чернечих орденів;

виявити зміни початкової ідеї чернецтва.

ОБ'ЄКТ І ПРЕДМЕТ. Об'єктом роботи є розвиток та діяльність чернечих орденів, їхнє формування та вплив на свідомість широких мас. Предметом цього дослідження є монастирське життя та чернечі ордени.

ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ. Матеріали наукової роботи можуть використовуватись на семінарських заняттях, при підготовці до самостійних та контрольних робіт, до заліку чи іспиту, на вікторинах та різних конкурсах.

СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ ПРОБЛЕМИ.

Однозначно не можна сказати, що ця проблема в історіографії вивчена длбре, чи вивчена погано. Звичайно ж, завжди здається, що літератури недостатньо, але зважаючи на широкомасштабність історії, можна сказати, що ця тема не обділена увагою. В бібліотеках наявні як підручники та посібники, так і газетно-журнальні статті та монографії. Багато дослідників таких як Лозинський С.Г., Арест С., Логинова Р., Карташкін А., Калашников В.І., Інфессра С., Бурхард І., Прошин Г., Карсавин Л.П., та багато інших, зверталися до питань монастирського життя та чернечих орденів.

Досить непогано цю проблему дослідив відомий історик Арест С. Особливу увагу він звернув на створення та діяльність військово-чернечих орденів католицької церкви. Його стаття “Орден госпітальєрів” дає нам чітке уявлення про час та умови заснування цього ордену, про його основні цілі та завдання, методи діяльності. Ще одна стаття цього ж автора, присвячена рицарям Храму, переносить нас в епоху Середньовіччя, пронизує нас духом подій цієї доби. Однією з найважливіших монографій з теми чернецтва є робота Гер'єва В. “Західне чернецтво і папство”, яка дає змогу детальніше вивчити події, які відбувались в монастирях, які причини змушували ченців діяти саме так, як вони це робили, якими були наслідки їхньої діяльності і як це впливало на подальше життя не лише монастирів, а усієї Західної Європи.

Не менш цінною є праця дослідника Карсавіна Л.П. “Чернецтво у середні віки”. Наявність декількох монографій допомогла мені віднайти спільне у роботах, виявити багато розбіжностей. Таким чином, не можна однозначно стверджувати про вірогідність тих чи інших фактів, адже скільки людей, стільки й думок, і кожний автор має свої погляди стосовно тих чи інших поддій.

Керов В.Л., описуючи народні повстання та єретичні рухи у Франції в кінці XІІІ- на початку XIVст. Знайомить нас з різними чернечими орденами, дає свій аналіз їхньої діяльності. Нас не повинно стримувати те, що дослідження відбувається на прикладі однієї країни - Франції, адже ордини ченців, які були у Франції діяли також по всій Європі.

Книга польського історика Яна Веруша Ковальського “Папи і папства” вміщує короткі біографії римських пап від легендарного аполстола Петра до Іоанна Павла І і допомагає скласти для себе більш повний образ папства, важлива роль якого в політичному і культурному житті світу останніх двадцяти століть очевидна.

Словник-довідник, упорядкований Смірновою О.Д. Сушкевич Л.П., Федосик В.А. розрахований на широке коло читачів, він вміщує більше тисячі статей, багато з яких мають список основних джерел та спеціальної літератури, що при бажанні допоможе розширити уявлення читача про прочитане.

І.А. Кривельов у своїй “Історії релігій” дає основні поняття з історії християнства. Четверта, п'ята та шоста частини цього посібника присваячені середньовічним часам. Як у філософському плані, так і при вирішенні історико-релігійних проблем автор керується марксисько-ленінським вченням, що не є досить актуальним у наш час. Проте, більшість інформації в цих розділах присвячена історії папства та церкви, а не нашій проблемі. В окремий розділ автор виділяє християнське життя східних слов'ян в середні віки.

Особливу увагу варто звернути на “Історію християнства” Сергія Головащенка, одну з небагатьох книг українською мовою. Цей посібник є спробою дати аналітичний огляд загальної історії християнства в його основних формах і виявах - як у взаємодії з навколишнім світом так і у внутрішній логіці його розвитку. Цінність має обширний список бібліографії, цікавими є додатки.

В радянській історичній літературі ім'я та праці С.Г. Лозинського займають видне місце. Він виявляв інтерес до історії католицизму, намагався ознайомити читачів з діяльністю папства. “Історія папства” С.Г. Лозинського не втратила своєї наукової цінності і залишається одним із значних марксиських досліджень. Тепер вона - бібліографічна рідкість. Хоч посібник присвячений розвитку папства, але, поряд з тим, в ньому розглянуті деякі питання життя монастирів та чернечих орденів.

Книга Г.Г. Прошина на великому історичному і специфічному церковному матеріалі розкриває з позицій наукового світобачення соціальну та ідеологічну роль монастирів за майже тисячолітню історію православ'я. Автор показує, як складалась монастирська система, як вона слугувала цілям соціального та духовного гноблення, які засоби використовував монастир в проповіді релігійних ідеалів та цінносте, дає критичний аналіз легендам, пов'язаних з монастирями, збережених релігійною традицією. Книга розрахована на читача, який цікавиться проблемою атеїзму.

Дослідити і вивчити цю тему мені допомогла також релігієзнавча література. Зокрема, зайомство з такими працями, як “Нариси з історії римо - католицької церкви ”Рожкова В., “Монастирські тюрми в боротьбі з сектанством” Пругавіна А.С., “Лекції з історії російської церкви” Титлинова Б.Б., “Середньовічна церква ” Дж. Лінча, “Світові релігії” Алова А.А. та ін. Дало змогу виокремити основне з теми монастирського життя та чернечих орденів, узагальнити та систематизувати матеріал, порівняти дослідження релігієзнавців з дослідженнями істориків.

Одже, можна стверджувати, що обсяг літератури достатній, але в дослідженнях існує багато розбіжносте, розібратися з якими досить нелегко. Але, оскільки ця тема є дуже ціеавою і актуальною, то я гадаю, що дослідження будуть проводитись і надалі, що допоможе в майбутньому краще ознайомитися з деталями цієї теми.

РОЗДІЛ 1. ЖИТТЯ МОНАСТИРІВ

1.1. Початки християнського чернецчва

Чернецтво (від грец. мonachos - відлюдник) - одна з форм здійснення християнського аскетичного ідеалу. Грецьке слово аскеза (буквально - вправа) ще в античній етиці означало певну духовну гімнастику [27,с.406]. Мотив слідування Христу заради спасіння душі, єднання з ним стає ключовим в християнських аскезі.Другою її важливою особливістю був культ послушництва, покірності. Християнин повинен перемогти не плоть, а свій егоїзм, себелюбство в ім'я любові до Бога.

За переказом, християнське чернецтво виникло в Єгипті у ІІІ ст. Його засновниками християнська традиція вважає Павла Фівійського (нар.228р.) та Антонія (нар.251р.), згодом піднесених до рангу святих. Ченці від початку практикували аскетизм та відлюдництво (звідси грецька назва монах - “одинак”) [7,с.39].

Цілком імовірно, що на виникнення християнського чернецтва саме в Єгипті вплинули давні місцеві езотеричні аскетичні практики. Такими ж практиками, доречі, переймалися і єгипетські гностики.

Інститут чернецтва в християнстві мав особливе значення. Чернецтво складало свого роду “моральну общину” всередині церкви. Община ця слугувала зразком християнського життя в його основних параметрах: відмові від спокус “цього світу”, підготовці до останніх часів, інтенсивній духовній, насамперед молитовній, практиці.

Чернецтво ставало осередком справді сакральної, есхатологічної релігійної практики всередині “істинної” церкви, яка набувала рис суспільної інституції - існуючи в суспільстві, наставляючи вірних для найефективнішого життя та виживання саме у суспільстві. Чернець не лише символізував, а й уособлював практичну можливість наслідування чеснот, заповіданих Христом. Знімалася психологічна напруженість з простих віруючих, захоплених справами “цього світу”: “справжня” релігійність та моральність продовжувала існувати. Для кожного залишалася можливість навернутися до них, ставши ченцем [12,с.105].

Таким чином, інститут чернецтва об'єктивно - релігійно, морально, психологічно зміцнював християнську спільноту, виправдовував її історичне існування.

Виникнення чернецтва було дуже специфічною реакцією на змирщення церковного життя, знищення духовно - етичних вимог до віруючих. Життя ченців поступово стало взірцем християнського життя, доказом святості самої церкви. Основна форма організації чернечої життєдіяльності - монастирі. Характеристикою монастирів є спеціальні культові практики та аскетизм. Чернечий аскетизм вимагає розриву традиційних суспільних зв'язків, у тому числі сімейно - шлюбних. Ченці обов'язково дотримуються целібату (безшлюбності) [4.c.21].

С.Головащенко зазначає, що “у східній ортодоксальній традиції (православ'ї) безшлюбне чернецтво називається “чорним” духовенством - на відміну від “білого”, або “жонатого” [7,с.85]”.

Бути єпископами й, відповідно, обіймати вищі церковні посади тут можуть лише ченці. “У західній ортодоксальній традиції(католицизмі) целібат є обов'язковим для усіх кліриків [7,с.86]”, - пише той же автор. Ченці ж тут об'єднані у корпорації, або ордени.

В III- IV ст. аскети, що жили всередині общини, розривають з нею стосунки і йдуть геть з міста, культивованого простору в пустелю. Складаються дві форми чернецтва, що існували протягом всього середньовіччя: поруч з келіями єремитів (відлюдникі) виникають перші монастирі - общини ченців, які дотримуються певного уставу і підкоряються аббату (настоятелю). Устав регламентував розпорядок дня, побут, богослужіння в монастирі [12,с.96].

Константивоване чернецтво було викликане численним ростом християнської общини починаючи з ІІІст. Один з найвагоміших західних отців чернецтва Іоанн Кассіан (вм. в 435) підкреслюва: “Чернець повинен в першу чергу бігти від

Єпископа та жінки[10,с.232]”. Це парадоксальне формулювання розкриває взаємовідносини аскета та общини, на чолі якої стоїть єпископ. Для аскета перебування в широкій общині або виконання будь - яких богослужбових обов'язків означало віджволікання від трудів віри, від мети індивідуального спасіння. Але в Vст. Монастир виявився в підкоренні єпископа діоцена. Внаслідок на Заході з ростом самосвідомості чернецтва ця залежність стала причиною гострих конфліктів з єпископатом.

Після появи чернецтва в ІІІст. В Єгипті, воно з'явилося в Палестині та Сирії. На Заході воно відоме з дугої половини IVст. Найдавніші монастирі були засновані в Аквітанії св. Мартином Турським, але вони являли собою скоріше колонії відлюдників - ентузіастів, життя яких було слабо регламентоване. Інший тип монастиря склався в південно-східній Галії. “Близько 400р. неподалік Канн виник монастир Лерін, що став центром цілої монастирської республіки за течією Рони [10,с.233]”, - говориться у посібнику. Саме в Леріні скоріше всього бере початок магістральний напрям західного чернецтва, яке отримало завершені форми в уставі св. Бенедикта.

Поширення уставу св. Бенедикта в Європі зайняло декілька століть. Широку популярність принесли йому ірландські міссіонери, які з'явились на континенті в кінці VI-VIIст. Ірландське чернецтво, яке виникло в V-Viст. Відрізнялось глибокою своєрідністю. В ірландії, де міста ще тільки починали створюватись, єпископат, немаючи світської влади, виявився значно слабшим, ніж монастирі. Там, власне, склалась монастирська церква. Тільки монастирі здійснювали пастирську службу, а аббати або аббатісси самі призначали єпископів або митрополитів. Свій авторитет монастирі багато в чому заслужили неймовірною суворістю аскези. Однієдю з її форм стало паломництво заради Христа. Ірландські ченці ніби приймали добровільне вигнання, відлучення від родини [4,с.59].

“Так, в кінці Viст., - зазначає Калашников В.І., - в Галію прибув св. Колумбан. Під дією його проповіді франкська знать направилась в монастирі, що раніше були лише сховищем галло-римлян; число монастирів в Галії зросло більше ніж в два рази. Колумбан добивався повної правової незалежності своїх монастирів від влади єпископа [11,с.129]”.

В монастирях Колумбана почало поширюватись так зване змішане правило, що засновувалось як на ірландських традиціях, так і на уставі святого Бенедита. Його Колумбан, можливо, отримав з Риму від папи Григорія Великого, який написав в кінці VІст. житіє Бенедикта. З того часу устав св. Бенедикта почав сприйматися в Європі насамперед як римський, хоча в самому Римі бенедиктинці з'явились лише в Xст.

Наступним етапом в поширенні уставу св. Бенедикта стала діяльність англосаксонських міссіонерівна континенті в першій половині VІІІст. “У зв'язку з підкоренням англійської церкви Риму, устав, освячений іменем папи Григорія Великого вже з кінця VІІІст. здобув популярність в англійських монастирях [16, с.49]”.

Але поруч з посланцями з Риму в Англії діяли також ірландські міссіонери, що додали сюди власні аскетичні уявлення. Англійський єпископат, створений Григорієм Великим, не був придушений монастирями, проте головним було твердження, що як єпископи, так і священники повинні вести чернечий спосіб життя:”лише чисті руки можуть доторкнутися до святого причастя [12, с.134]”, - зазначається у книзі.

Зусиллями ірландців, а потім і англосаксонських міссіонерів чернецтво в силу свого високого морального авторитету займає особливе положення в Західній Європі. Саме воно стає на довгі століття ініціатором всеможливих суспільноцерковних реформ, інтенсивно впливає на масову свідомість і повсякденне життя папства.

Острівні міссіонери добивались чистоти кліра (духовенства), вимагали від нього чернечої обітниці безшлюубності (целібата), яка раніше не завжди виконувалася навіть єпископами. Під безпосереднім впливом англосаксонців до першоїчверті ІXст. клір розділився на регулярний, який живе общиною і за монастирським уставом, і секулярний, тобто той, що виконує лише звичайні вимоги церковного права. Якщо частина кліра в результаті діяльності міссіонерів поступово зближалась з чернецтвом, то і ченці під впливом ірландських традицій приймали священницький сан, що дозволяв їм самостійно відправляти таїнства [10, с.241].

Діяльність англосаксонських міссіонерів на континенті затвердилась в середині VІІІст. законодавчим утвердженням уставу св. Бенедикта у всіх монастирях франкського королівства. Але через різноманітність місцевих умовностей, протиріч самого уставу в монастирях складались і продовжували існувати звичаї, які доповнювали і роз'яснювали правило св.Бенедикта. До XІІст. не нові устави, а саме письмові звичаї були інструментами чернечих реформ.

Отже, розглянувши життя чернецтва з самого початку його створення, ми зможемо простежити шлях його розвитку, помітити певні зміни, не завжди позитивні, і збагнути, яку роль воно відігравало у роки середньовіччя, а яку у наш час.

1.2. Чернечі рухи X-XІІІ ст

В Xст. на фоні глибокої кризи церковного життя здійснюються перші спроби відродження аскетичних цінностей. Ініціатором відновлення виступило чернецтво в глибині якого сформувались рухи за реформу монастирів, що підготували до середини XІст. і загальноцерковну реформу.

Свою силу чернецтво черпало з широко розповсюдженого серед мирян очікування кінця світу - спочатку в тисячолітню річницю різдва, а потім і воскресіння Христа. Саме реформоване чернецтво стає в другій половині X-XІст.найбільш авторитетною силою християнського світу.

Найбільший вплив серед різноманітних чернечих рухів ужедо середини Xст. здобули клюнійці. Монастир Клюні в Бургундії був заснований в 910 році. На відміну від інших аббатств, Клюні з самого початку виявився поза сферою дії “права приватної церкви [4, с.56]”. Його засновник, герцог Аквітанії, назавжди відмовився від своїх прав на монастир і віддав його для догляду папа римському, що забезпечило незалежність від єпископа діоцеза.

Звільнення чернецтва від впливу чи то з боку єпископа, чи з боку світського сеньйора стало основою клюнійської програми реформи. Це не означало, що клюнійці добивались відміни “права приватної церкви”. Навпаки, вони самі користувались цим правом для здійснення реформи монастирів, отримуючи їх в дар заради спасіння душі, купуючи або вступаючи з сеньйором у спільну власність [28, ст.231].

Клюнійці спрямовували свої зусилля насамперед на усунення порушень бенедиктинського уставу. Невипадково для свого одягу клюнійці вибрали чорний колір, що символізував відмову від всього мирського. Основним завданням чернецтва була молитва за мирян перед Богом, з'єднання з ним у молитві. Месса в Клюні протягом дня не зупинялась ні на секунду і відрізнялась особливою урочистістю.

Поступово навколо Клюні утворюється могуче об'днання монастирів, головою якого являється безпосередньо аббат Клюні,а основою чернечого життя-клюнійський звичай, що доповнював устав св.Бенедикта [14с.312]. Клюні підкорились сотні монастирів по всій Європі. Особливу роль відіграли клюнійці в христіянських державах Іспанії, де вони допомогали вітісненню мосарабських багатослужбових традицій римськими і утвердженню авторитета папи. Клюнійське об'єднання не обмежувалосясферою політичних інтересів того чи іншого сеньйора. Клюнійські монастирі були виведені з-під влади місцевих єпископів. “Аббат Клюні, який пізніше отримав з Рима знаки єпископського сана, був так би мовити єпископом підчиненої йому клюнійської церкви [8,с.116]”., - стверджує автор однієї з історії середніх віків С.В.Близнюк.

Вільні від влади сеньйорів та єпископів клюнійські монастирі створювали своєрідну чернечу державу, голову якого сучасники нерідко називали ”королем”.

В X - на початку XІст. спроби реформувати чернецтво застосовуються і в германській імперії. Але якщо клюнійський рух розвивався знизу, з ініціативи окремих ченців, то в Германії головним рушієм реформи виступав імператор [17,c.94]. Так, наприклад, Генріха ІІІ (1039-1056), а не якогось аббата, сучасники називали “правителем ченців”. Реформаторські прагнення германських імператорів були спрямовані на зміцнення системи імператорської церкви. Продовжуючі традиції Каролінгів і розглядаючи свою владу як сакральну, імператори претендували на роль захисників церкви та справжнього благочинства. Боротися з виможливими церковними відхиленнями, на їх думку, входило в обов'язок помазанника Божого.

Саме ці думки побудили Генріха ІІІ і його оточення виступити з ідеєю церковної реформи, яка виходить за межі самого лише чернецтва. Оздоровлення церкви Генріх ІІІ вирішив розпочати з Риму, поклавши кінець владі римської аристократії над Апостольським Престолом. В 1046р. він осудив одразу трьох пап, обраних різними угрупуваннями римського духовенства. Після чого сам призначив папою німецького єпископа, прихильника реформи. Період з 1046 по 1058р. називають епохою німецького папства. В 1054р. відбувся розрив між папством та східною церквою, що поклав початок окремому існуванню двох церков - римо-католицької та православної.

В кінці 50-х р. ХІст. в колах римських реформаторів зароджується ідея більш глибокого оновлення церкви і насамперед звільнення її від влади світських правителів. Боротьба проти світської інвеститури почалася в 1076р. в понтифікат Григорія VІІ (1073-1085). Він прийняв комплекс заходів, направлених на повне звільнення церкви від влади миран, підкорення її папі і відновлення діїкононічного права, які отримали в історіографії назву “грегоріанської реформи” [30, с.321].

Папи епохи “грегоріанської реформи”, що вирішили встановити папську теократію, були вихідцями із реформованого чернецтва. Тому в концепції папської теократії відбилось насамперед чернече світобачення, згідно з яким світ є лише царством гріха; тільки свята церква, яка також була представлена як чернеча, і здатна врятувати його від загибелі.

В кінці XI ст. реформовані монастирі, насамперед клюнійські, були вже далекі від тих ідеалів, за які колись боролись теоретики чернечої реформи. Але саме високий моральний авторитет чернецтва епохи реформ призвів до неймовірного збагачення монастирів. “В монастирях все важче було знайти усамітнення,особливо беручи до уваги те, що слава деяких з них нерідко заволікала туди людей, які намагалися посунутися по соціальних сходах. Розкіш, зніженість багаточисельної братії породжувала тепер сум за першопочатковою простотою бенедиктинського способу життя [23, с.13]”, - зазначав Прошин Г.

Тому невипадково паралельно з посиленням реформованих монастирів розвиваються й ті чи інші форми відлюдництва. Спочатку, в першій половині Xiст., до втечі призводили насамперед огріхи кліра та єпископа. Пізніше відлюдництво все більше стає реакцією на недоліки в способі життя більшості бенедиктинських аббатств, які прийняли реформу.

XІ ст. стало переломним в історії чернецтва. Всі існуючі до цього часу форми бенедиктинського чернецтва, включаючи і цистерціанців,були викорінені в аграрній, неміській, частині християнського світу. Місто здавнв уявлялося ченцям вертепом гріха. До того ж міста, на чолі яких, як правило, стояли єпископи, ховали в собі загрозу підкорення монастирів єпископату. Але із ростом міст у Західній Європі в XI - XII ст., посиленням їхнього економічного, політичного та духовного впливу, все більше почала відчуватись потреба в закріпленні пастирського служіння в міських общинах, збереження монополії церкви в духовному житті суспільства. Бенедиктинське чернецтво, яке сповідувало ідеал відсторонення від світу, навряд чи могло стати надійною опорою церкви в нових умовах [5, с. 306].

В двадцяті роки XII ст. папство відмовляється від підтримки монастирів в їхній боротьбі за автономію всередині церкви. Монастирі знову переходять в підкорення єпископів діоцеза, але зберігають деяку самостійність. Духовенство ж, яке жило у суспільстві і займалося пастирською службою, поветає собі вагомі позиції церкві і багато в чому визначає політику папства [31, с. 196].

Єресі вальденсів та катарів у другій половині XII-XIII ст. були найбільше єретичним рухом. Спочатку вони виникли в містах Півдня Франції і звідти поширились по всій Європі. В них знайшли відображення також і гострі соціальні конфлікти епохи, викликані інтенсивним розвитком товарно-грошових відношень і зростаючої поляризації міського суспільства. По особливому вплинув на програму єретиків коммунальний рух, направлений проти міських сеньойорів якими нерідко були єпископи. Нарешті,. антиєпископський і в цілому антицерковний напрям вчення та діяльності вальденсів та катарів був реакцією на ріст світської влади і фінансової могутності влади церкви в епоху папської теократії. Знайомство з Євангелієм, перекладеним на народну мову, приводило до висновку, що багата католицькаа церква давно забула заповіді святої біідності і служить не Христу, маммоні(тобто земним благам) [10, с.536].

Успішний ліонський купець П'єр Вальдо, засновник єресі вальденсів, що дав їй ім'я, відмовився від майна, яке йому належало, щоб жити в бідності і, так як апостоли, бродити по дорогах, проповідуючи Євангеліє і закликаючи народ до каяття. “Піздніше вальденси сформулювали тезис про те, що римська церква втратила святість і таїнства, які вона відправляє, не мають сили [20, с.146]” - стверджує Лозинський. Тому вальденси вважали, що право здійснювати таїнства має не той, хто отримав священничеський сан, а будь-який мирянин,який, відповідно заповідям Христа, веде жебруючий спосіб життя, не має постійного пристанища, а інколи навіть даху над головою.

Значно далі в засудженні католицької церкви пішли катари. На їхнє вчення своєрідно вплинула дуалістична єресь богомилів,яка виникла в X ст. в Болгарії. Багату і могучу католицьку церкву катари оголосили творінням сатани. А хрест, якому поклонялися католики, вони вважали символом матеріального злого світу, символом страждань та пороків.

Цій “брудній” церкві катари протиставляли свою “чисту” церкву ( катари - від грец. “чистий”), засновану на принципах суворої аскези і служінні істинному Богу. Особливого успіху церква катарів досягла в районі між Тулузою і Альбою, де до неї приєднались не тільки широкі верстви міщан, але й представники середнього і вищого, титулованого, дворянства. За назвою одного з центрів катарів - міста Альби - їх почали називати альбійцями [14, с.40].

Поширення єретичних рухів в багатьох країнах Західної Європи, їх масовий характер, більш чи менш чіткіорганізаційні форми змусили католицьку церкву застосувати надзвичайні засоби, наприклад, такі, як проголошення христового походу проти альбігойців на початку XIII ст. У всіх єпископствах вводилась особлива посада папського інквізитора, який повинен був вести слідство у всіх справах, які відносяться до єресів.

1.3 Деградація початкової ідеї чернецтва

В період середньовіччя склад монастирської братії дуже змінився порівняно з першими століттями християнства. В монастирі потрапляли люди не завжди з метою переходу до аскетичного способу життя. Часто приходили багаті люди і продовжували тут попередній спосіб життя. Чим далі, тим все більше з'являлось серед монахів та монахинь ”штрафних”, пострижених примусово їх рідними чи владою. Крім того, деякі монастирі стали каторжними тюрмами, де в жахливих умовах утримувались люди, визнані злочинцями. “Монастирські тюрми служили могилами для ув'язнених в них живих покійників-людей, яких залишали заживо гнити в монастирських казематах та ямах [4, с.136]”, - зазначає Пругавін А.С.

В кінці XVст. монастирі на Русі були найбільшими і найбагатшими землевласниками. Але прибутків виявлялося мало, щоб задовільнити ненаситність живших в монастирях старців. Вони вели пожвавлену торгівлю всім, чим тільки можна було, особливо рибою та сіллю [29, с.383].

Постійно діючі та епізодичні грамоти звільняли монастирі від всеможливих податків на користь влади. В результаті монастирі перетворювались у найбагатші на той час сільськогосподарські та торгово-промислові підприємства.

Ідея чернечого “пустележивучого” способу життя перетворювалась у свою протилежність. У XІст. монахом можна було стати лише внісши в монастир немалий грошовий та натуральний вклад. Аскет, що йшов у пустелю і вів там подвижницьке життя, незалежно від того, чи було це виявленням непідробного фанатизму, чи обманом, виділявся серед величезної маси байдикарів, які користувалися в монастирях умовами розкішного життя. Слово “монах”, буквально значивше “одинокий, одинокий”, втратило свій зміст [12, с.37].

Залежно від того як монастирі збагачувались, чернече життя втратило свій аскетичний зміст для все більшої частини монастирської братії. Це виражалось не тільки в практикуючихся “безмірному упиванні і блудному об'їданні [13,с.103]”, а й у тій свободі, якою користувалися ченці.

У багатьох монастирях, як зафіксовано у різних документах процвітали всеможливі збочення, як за позичені із зовнішнього світу так і ті що культивувалися спеціально в монастирях [9, с.216]. Б.В. Тітлінов пише:”… не було, здається, принципа в чернечих уставах і правила в церковних постановах про чернецтво, які б не підлягали порушенню [11,с.107]”.

Роль монастирів в економічному та політичному житті багатьох держав не зводилась до їх господарських функцій крупних підприємств свого часу. Вони відігравали і важливу військово-стратегічну роль як в захисті держави від зовнішніх нападів, так і в міжусобній боротьбі. Численні монастирі являли собою міцні фортеці, огородженні високими та товстими стінами з вежами.

Не зовсім зрозуміло, для чого потрібно було перетворювати заклади, які за своєю ідеєю повинні бути джерелами віри та благочестя, у незламні гнізда військової протидії. Звичайно, таке перетворення відбувалося поступово, але в цьому повинна була існувати реальна потреба. Напевно, деяким чином тут діяли оборонні інтереси світської влади та церкви що формувалися в періоди зовнішньої небезпеки: у випадку нападу неприступність монастирів-фортець була не тільки необхідною в інтересах спільнодержаної оборони, але і рятуваля зібранні в них багатства від розграбувань. З другого боку, монастирям завжди варто рахуватися з можливістю нападу “внутрішнього ворога” - повсталих мас селян, що експлуатуються чернецтвом [12, с. 196].

З розвитком всього народного господарства, ринку, товарно-грошових відношень і з укріпленням власної економічної бази монастирі почали здавати в оренду землі, отримуючи прибуток натурою чи грошима, і, навпаки, звужували гроші, попередньо забезпечивши себе закладною на будь-яке майно. Частіше всього все таки на села і землі, які не так то й легко було отримати назад їх попередньому власнику.

Давали монастирські гроші під відсотки, вели торгівлю, організовували свої чи прибирали до рук чужі промисли, - тобто, з неймовірною енергією займалися справами мирськими [15, с.74].

Коли монастирям потрібна була робоча сила, вони вміли діяти не тільки грубим примушуванням. Під час воєнних дій монастир надійно захищав своїх підданих, в голодні роки годував, надавав інші пільги. Монастир вмів зробити життя тих, хто потребував його, більш легким, ніж положення кріпаків у світських феодалів. Усвідомлення безкорисності чернецтва, наростаючи з року в рік, проходить через всю історію церкви.

Монастирі з'являлися у місцях, досить перспективних з точки зору подальшого господарського освоєння території. Вони засновувалися на обжитих землях, на торгових шляхах, в економічних центрах регіоону, в місцях перекладу вантажів з одного типу транспорту на інший, там, де відбувались ярмарки і населення збиралося на торг. Монастир засновувався як господарська одиниця, що ставала центром подальшого економічного освоєння території [23, с.83].

Велика кількість жіночих монастирів мала в основі соціально-економічні причини. Втративши земельний наділ, селянська сім'я фактично розпадалася. Чоловіки в більшості йшли на заробітки в міста, де застосування жіночої праці було в ту епоху зачно меншим. І в селі в селянській родині доросла дівчина, яка не вийшла заміж - зайвий рот, і дорога в монастир була для неї однією з можливих, а часто і бажаною. Для неї монастир дуже часто - єдина можливість вижити.

Об'єктивні характеристики монастирів не можна знайти ні в багаточисленних їхніх олписах, ні в церковній періодиці, ні в офіційних синодських виданнях. Лише публіцистика та художня література інколи доносять до нас справжній спосіб справжнього життя.

Таким чином, ріст монастирів - не свідоцтво святості людей, а результат збіднілості більшості селян, який забезпечував практично даремно робочу силу, що сприяло росту старих і виникненню нових монастирів.

Такою була влада середньовічного монастиря, так збирались монастирські багатства. Але в деяких відношеннях ця держава в державі була залежною від влади більш, ніж феодальне князівство. Отже, ми бачимо як змінилися ідеї, що супроводжували виникнення монастирів, порівняно з ідеями піздніших часів.

монастир чернецтво орден католицький церква

РОЗДІЛ 2. ОРДЕНИ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ

2.1 МІССІОНЕРСЬКІ ОРДЕНИ VI-XIIст. (бенедиктинці, цистерціанці, кармеліти)

Важливим моментом зміцнення католицької церковної організації в епоху середньовіччя став розвиток чернечих орденів. На відміну від східного (православного) чернецтва, основними ланками якого є монастирі, західне, католицьке чернецтво згуртоване в централізовані, відносно автономні спільноти - ордени. “Орден” етимологічно - “чин”, “статут”, тобто певний порядок організації та життя ченців, запроваджений, як правило, засновником чернечого осередку. На відміну від православного чернецтва, яке в монастирях керується переважно двома чинами чи статутами - Василія Великого та Федора Студита, кстолицькі чини або ордени більш різноманітні. Характерними ознаками католицьких орденів було підпорядкування самому папі Римському, наявність у більшості з них жіночих гілок та відгалужень для мирян. Мирянські спільноти при чернечих орденах звуться терціаріями (від лат. tertio - третій, поряд з чоловічими та жіночими орденами). Католицькі ордени є централізованими та ієрархізованими у своїй внутрішній побудові. Вони керуються “генералами”, або “пріорами”. Керівники орденів підпорядковуються папі Римському [7, с.126].

Найвідомішими з католицьких орденів були бенедиктинці, цистерціанці, або бернардинці, кармеліти, францисканці, або мінорити, домініканці, капуцини. Хрестові походи породили таке явище, як духовно - рицарські (військово - чернечі) ордени: іоанітів, або госпітальєрів, тамплієрів, або рицарів Храму, Тевтонсткий і Лівонський ордени. Вирішальною була роль чччернечих католицьких орденів у військово-політичні експансії католицьких держав серед некатолицьких народів, а також у зміцненні духовної монополії Західної церкви. Саме освітчені католицькі ченці стали провідниками духовної освіти, головними борцями проти єресей та вільнодумства.

В 530р. святий Бенедикт із Нурсії (бл. 480490-555-560) заснував на Монте Кассіно біля Неаполя монастир. В основі його уставу лежало більш старовинне правило, можливо пов'язане з колом Леріна.

Бенедикт визначав монастир як “школу служіння Господу”, де основою життя монахів повинно стати безмежне послушництво вчителю - аббату, “вікарію Христа”. З послушництва починається виховання смиріння, вищий зміст якого в розчиненні своєї волі у волі Бога. Ось тому Бенедикт і вважав общину монахів з її суворою дисципліною, постійним контролем і системою покарань найкращим шляхом до Бога [4, с.233].

Вступивши в общину, монах не тільки відрікається від світу, але й приносить обітницю послушництва і осідлості: ворота назавжди зачиняються за ним. Для того, щоб виключити будь-яке виявлення індивідуальної волі, Бенедикт послідовно проводить в уставі ідею співжиття: ченці сплять, харчуються, читають і працюють разом. Він навіть відкинув індивідуальну молитву ченців із спільного богослужіння: вуста в усіх братів вимовляли одні і ті самі слова.

Поруч з молитвою важливим заняттям братії повинна була стати фізична праця. Святковість Бенедикт вважав шкідливою для душі. Але він не вимагав від своїх ченців виснаження ні працею, ні постами, в усьому дотримувався міри [1, с.96].

Радник Людовіка Благочестивого св. Бенедикт Аніанський (вм.у 821р.), усвідомлюючи необхідність пристосувати устав до північних реалій і склавшихся в монастирях традицій, в першій четверті IXст. ввів єдиний і обов'язковий для всіх монастирів звичай. Цей, свого роду розширений, устав св. Бенедикта дозволив знаходити гнучкі, з урахуванням місцевих традицій, форми чернечого життя і одночасно забезпечував єдність чернецтва у дусі бенедиктинства [31, с.124].

Бенедиктинці, у складі яких є також жіноча гілка, свого часу відіграли значну роль у зміцненні церковного авторитете. Відомою є їхня міссіонерська діяльність, зокрема на сході Європи, у слов'янських землях та Прибалтиці. Заслуги ордену були відзначені створенням у 1893р. Конфедерації бенедиктинців, яку благословив папа Лев XIII. Тепер цей орден є однією з найбільших католицьких організацій. Він складається з 18 підрозділів - конгрегацій і об'єднує понад 10000 ченців та 20000 черниць. Діяльність бенедиктинців у різних країнах світу (найбільші центри в Західній Європі та на Американському континенті) спрямовує керівник - “генерал” ордену, прямо підпорядкований папі Римському [7, с.342].

Орден цистерціанців, або бернардинців був заснований у 1098 році абатом робером у містечку Сіто (лат. Cistezcium) у французській провінції Бургундія. Метою його створення було поверенутися до принципів раннього бенедиктинського чину,від яких відходили тодішні бенедиктинські монастирі, нагромаджуючи величезні багатства, займаючись феодальним визиском не беручи активну участь у державних справах. Відбулася реформа внутришньомонастирського життя, добору ченців на управління [14,с.129].

Цистерціанці не реформували старі монастирі, а закладали нові, тим самим різко протиставляли себе колишньому черництву. Це протиставлення відображали білі, “ангельські” одежі цистеріанців, що були контрастом чорному одягу, який вводився у бенедиктинському чернецтві клюнійцями.

Нові монастирі створювали замкнену централізовану організацію-орден. На відміну від клюнійського об'єднання, головою якого був аббат Клюни, верховною владою в ордені цистеріанців володів не настоятель Сіто, а генеральний капітул-щорічне зібрання всіх аббатів цистеріанських монастирів. Їхній уклад повністю регулювали статути ордена, затвердженні генеральним капіталом, тоді як як клюнійський “звичай” був звичаєм насамперед самого Клюні й у інших монастирських об'єднаннях зрісся з місцевими чернечими традиціями.

Цистерціанці, хоч і відштовхувались від уставу св. Бенедикта, багато в чому відійшли від традицій, що склалися в реформених бенедиктиських монастирях. Вони вибирали для заснування своїх жилищ ще не обжиті людьми місця. У завдання ченців входили, таким чином, розчинення лісів, осушення болот, влаштування чернічого господарства. Фізичну працю цистеріанців вважали основою чернечого служіння [10,с.533].

На відміну від попередньго бенедиктиського чернецтва, цистеріанцям не довелося жити чужою прауею, володіти силами, мати залежних селян, вассалів з числа мирян. В результаті цистеріанці бідьшу частину часу проводили на полі, на дворі з худобою чи винограднику, ніж у скрипторії, школі чи у храмі за богослужінням.

Орден цистерціанців зажив особливой слави в Європі, коли їх членом став Бернар, аббат монастиря у м.Клерво. Провіджницькою та церковно-політичною активністю Бернар Клерворський здобув прихильність сучасників до цистеріанського ордену. Після його смерті орден назвався Бернардирським, був найбагатшим у всій Європі [28,с.206].

Заснувалися сотні бернардирських монастирів. Так у 1200р. їх було понад 525, у 1500р.-738 чоловічих та 650 жіночих.

Ідеали усамітнення, бідності, фізичної праці не врятували і цистеріантських монастирів від поступового обмирщення. Ченці, які приділяли багато часу від інтенсивній сільськогосподарській роботі, які розробляли та використовували різні технічні новинки, активно включались у торгівлю, збагачувались. Дуже швидко цистеріанці переклали заняття фізичною працею на так званих конверсів, що походили із сільської бідноти. Конверси, або “бородаті броти” (на відміну від монахів, яким потрібно було голитися) приймали чернечу обітницю, але жили окремо від основної братті. Вони повині були прцювати так довго, як це було необхідно аббату. Прицьому за свій труд вони як члени цистеріанського ордену отримали лише скромне харчування.

Орден кармелітів заснований у 1155 році групою хрестоносців у Палестині на чолі з Бертольдом з Калабрії. Перше поселення з'явилося на горі Кармель, звідси й назва. Кармеліти спочатку наслідували зразки східного чернецтва, зокрема аскетичного подвижництва[26,с.98].

Статут палестинських кармелітів - вихідців з Європи затвердив на початку XIIIст. Латинський Єрусалимський патріарх (на той час Єрусалим був під контролем католиків - хрестоносців). Після поразки хрестоносці на Сході кармеліти в 1238 році переселились до Західної Європи, де заснували кілька монастирів. Свій стату вони переробили під впливом ордену францисканців, і він був затверджений у 1247 році папою Римським Інокентієм VI.

З XVI ст. орден розділився на декілька течій, серед яких найвідомішими стали чоловічий та жіночий ордени босих кармелітів (самостійні з 1593 року). Босі кармеліти були злидарюючим, або жебракуючим орденом, існували на подаяння, займались міссіонерство, благодійністю, освітою[22с.260].

Кармеліти, яких нині близько п'яти тисяч, і в наш час активно працюють в освітньо - виховній та міссіонерських сферах, мають навчальні заклади, періодичні видання.

Таким чином, орден, створений св. Бенедиктом, став взірцем для наслідування, його ідеї користувалися популярністю тривалий час. За зразком цистерціанців усе чернецтво, включаючи і клюнійське, організовувалося в різноманітні ордени, кожний з яких приписував своїм членам особливий устав життя, ті чи інші види діяльності, визначений колір одягу і т.п. Орденські статути при цьому доповнювали і коментували чернечий уклад.

2.2 Жебруючі ордени (Францисканці та домініканці)

Папство в боротьбі з єресями не обмежувалося лише одними каральними заходами, розуміючи, що єретичні рухи виражали тяжіння широких верств населення до оновленої, бідної, церкви і багато в чому були обумовленні неефективністю проповідницької діяльності католицького кліра. Так, папа Інокентій ІІІ виходив з необхідності підкорити рух за святу бідність, приручити його і використовувати потім для укріплення авторитету всього духовенства в очах папи. Він та його оточення утвердили створення жебруючих орденів, першими і найважливішими з них були домініканці та францисканці, які з'явились на початку ХІІІ ст. [10, с.537].

Жебруючі ордени втілювали нове бачення на чернечу аскезу, частково таке, яке наближалось до ідеалів регулярних каноників, частково сформоване під впливом єретичних та інших масових релігійних рухів другої половини XII - початку ХІІІст. “В основі організації жбруючих орденів лежало уявлення про апостольське житття, тобто прагнення у всьому наслідувати приклад апостолів Христа, що несли його вчення у світ - зафіксовано у праці Інфессури.

Бенедиктинському ідеалу аскета - відлюдника, який зачинився у монастирі, вони протиставляли ідеал подорожуючого по світу аскета - проповідника. Жебруючі ченці з самого початку зосередились на проповідницікій діяльності в міста, “турботі про душі”, а також міссіонерстві. Надзвичайно швидко поширившись по всіх країнах Західної Європи, вони вже в ХІІІ - ХІVст. потрапили за її межі - в Палестину, Єгипет, Закавказзя, Крим, державу монголів у Центральній Азії, досягнувши навіть до Китаю [28, с.206].

Однак організація проповіді в жебруючих орденах вагомо відрізнялась від тої, що практикувалася у церкві, у тому числі і регулярними канонниками. Вона базувалася на досвіді катарів і вальденсів.

Проповідник не чекав, коли до нього, в церкву, прийдуть люди, він сам йшов до них, “пішки без золота і срібла, словом, у всьому наслідуючи апостолів [13,с.40]” - зазначає А.Карташкін. Жебруючі ченці проповідували ницість всього мирського уже самим своїм образом: вони швидше нагадували жебраків, ніж ченців та священників. Бідність, таким чином, була ще поруч з проповіддю другою важливою стороною уявлення про апостольське життя. Колись уже цистерціанці намагалися втілити ідеал бідності, але жебруючі ченці пішли ще далі. Їм спочатку не лише заборонялося володіти будь - яким майном, але й потрібно було жити виключно за рахунок милостині жебракування. Недивлячись на ряд спільних рис найважливіші з жебракуючих орденів - домініканський і францисканський мали свою яскраво виражену специфіку, обумовлену обставинами їх виникнення. На всій наступній історії цих орденів лежав глибокий відбиток особистості їхніх творців - св. Домініка і св. Франциска.

Орден домініканців був створений протягом 1215 - 1220рр. іспанським монахом Доменіко де Осмо (Домінік де Гусман) під впливом настанов Августина Блаженного, аскетичних норм ордену премотроїтів (ХІІ ст.), а також францисканців. Перша назва - Орден братів - проповідників[31,с.206].

Основною метою ордену Домінік вважав боротьбу з єресями та навернення єретиків. В першу чергу він хотів організувати ефективну проповідь в ім'я збереження цілісності католицької церкви. Але щоб проповідувати вірне вчення, необхідно підготувати грамотних пастирів, що у всіх тонкощах осягнули ортодоксальну католицьку теологію. Тому з самого початку другим важливим напрямом діяльності домініканців було поглиблене вивчення теології. Невипадеково центрами ордену стали Париж та Болонія - два найбільших університетських міста середньовічної Європи. Домініканці створили розгалужену мережу теологічного викладання, включаючого також вивчення різних мов, необхідних теологу і проповіднику. Незабаром саме домініканці багато в чому визначали, що є істинне християнське вчення.

Папа Григорій ІІ у 1216р. затвердив орден і надав йому таких самих прав, що й францисканцям. Діючи в суспільстві на користь католицької церкви, домініканці були проповідниками, професорами університетів, богословами, радниками пап та світських господарів. Так, саме до ордену домініканців належали такі богослови, філософи та вчені, як Роджер Бекон, Альберт Великий та Фома Аквінський[20,с.326].

З 1232р. саме домініканці стали основними агентами інквізиції - інституту для боротьби з єресями. В цей час з'явилася емблема ордеену - собака з запаленим смолоскипом у зубах, а назва “домініканець” тлумачилася як Domini canis (“пес Господній”).

Протягом кількох століть цей орден разом із францисканським посідав домінуюче місце в католицизмі. У XIII ст. відбулися місії ордену на Русь, до Золотої орди, до Ірану та Китаю, у XIVст. - до Америки. Європейська Реформація та католицька реакція на неї ( Контрреформація ) підвищили значення інших орденів, зокрема єзуїтів. Проте й дотепер орден доміниканців зберіг чаастку колишнього впливу ; він налічував понад 12 тис. ченців, маєблизько 600 монастирів у всьому світі.

Орден францисканців, або міноритів вважається класичним зразком злидарюючого чернецтва. Він був заснований у 1207 - 1209рр. Франциско Ассизьким. Св. Франциск (вм. у 1226р.) був сином багатого купця з італійського міста Ассізі, але ще в юності відмовився від сім'ї, спадщини й усіх земних благ заради того, щоб належати одному Богу.

Але так само як Христос, який “помер за всіх”, Франциск відкинув чернече усамітнення, “зазначаючи, що посланий Богом для того,щоб придбати йому душі. Франциска на відміну від Домініка, що піклувався про боротьбу з єресями та цілісність церкви, стимулювала до проповіді насамперед любов і співчуття до ближнього. Франциск звертався зі словами Євангелія не тільки до людей, але й до птахів, змій, вовків, бачачи у всій природі Бога.

Перше найменування ордену - Орден менших братів (“міноритів”). Засади ордену - аскетизм, відмова від власності та добровільна бідність, смиріння, послух, проповідь покаяння та любові до Христа. Наріжним каменем вчення Франциска була бідність, що розумілась як найвища ступінь смиріння. Смиріння, самознижчення характерні для його наступників. Франциск не тільки забороняв шукати навіть мінімальні зручності для себе, пропонував носити товсту сорочку, перев'язану шнурком на поясі, а книги дозволяв мати лише грамотним братам, і лише богослужбові. Франциск взагалі неохоче дозволяв займатися теологією, остерігаючись, як би надмірна мудрість “не загасила дух молитви та благочестя [9, с.152]”.

У 1212р. Клара Ассиська заснувала жіночу гілку ордену (кларисинки). У1220 - х роках створився мирянський терціарій (третій орден) францисканців. Мирське життя його членів, сповнене спокути та суворого благочестя, перебувало під наглядом ченців. У 1223р. орден був затверджений папою Гонорієм ІІІ; мінорити отримали правило проповідувати та здійснювати культ (зокрема, приймати сповідь), а з 1256р. - право викладати у університетах. Вони часто мешкали не в монастирях, а серед мирян, вели проповідницьку, міссіонерську, освітню та благодійну роботу.

З часом і францисканці створили свою систему теологічної освіти. Але вже у XIIIст. Від домініканської теології вчення францисканських богословів відрізняла велика чуттєвість, емоційність.

Про популярність ордену свідчить те, що 112 його членів, починаючи з самого Франциска Ассизького, були оголошені католицькими святими або блаженними. Цей орден використовувався Римським Апостольським пристолом для поширення католицизму та боротьби з єресями. Аскетична практика та доброчинність, яку пропагували францисканці, становила в середньовічній Європі реальну альтернативу таким єретичним течіям, як вальденси та катари[7,с.309].

Поширившись колись по всій Західній Європі, орден і нині зберіг свій вплив у католицькому світі. Так, у 1990р. налічувалося близько 509тис. францисканців, які належали до 11319 громад.

Ще один жебракуючий орден під назвою капуцини, заснований в Італії у 1525р. з метою протистояння Реформації. Назва походить від італійського cappuccio (“капюшон”) - елемента одягу монахів ордену. Капуцини були затверджені у 1529р. папою Климентом VII. Спочатку становили підрозділ францисканців, у 1619р. стали самостійною організацією. Активно займалися місійною діяльністю, захищаючи папський авторитет та владу. Цей орден існує і нині.

З розвитком жебруючих орденів і перетворенням їх у багаточисельні і розгалужені чернечі організації все гостріше поставала проблема збереження першопочаткового ідеалу бідності. Домініканці, яким з самого початку для заняття теологією необхідні були окремі келії, обширні бібліотеки, значні фінансові ресурси, швидко погодились з пом'якшенням вимог ордену[23,с.108].

У францисканців спроби корегувати вчення про господню бідність викликали у другій половині XIIIст. Розкол ордену на прихильників суворого дотримання заповідей Франциска, - спиритуалів і тих, хто засуджував надмірне захоплення бідністю, виступав за розвиток більших чернечих общин (конвентів) - конвентуалів. Однак ці конвенти, як і інше майно ордену, знаходились лише в користуванні міноритів, тоді коли правом власності володів Апостольський пристол.

Важливою відмінністю конвентів як домініканці, так і францисканці від існуючих раніше монастирів була їх відкритість місту і церкві. Ці конвенти часто слугували тимчасовим пристанищем братів, які ходили проповідувати Євангеліє на людяних перехрестях, ринкових площах чи відправлялися у віддалені країни[19,с.46].

Таким чином, жебруючі ордени намагалися внести дух християнства туди, де його не вистачало, закликали людей любити Бога та ближнього і не забувати, що у матеріальному багатстві немає нічого святого, і своїм власним прикладом показували можливість життя без матеріального достатку.

2.3 ОРДЕНИ, ЗАСНОВАНІ У XIII - XVI ст

Крім вищезгаданих орденів, утворювались і діяли ще багато нових. Найпопулярнішими з них були такі, як орден єзууїтів, або “Товариство Ісуса”,, августинці та багато інших.

Єзуїти, або “Товариство Ісуса” було створене іспаааанським дворянином Ігнасіо Лойолою. Діяльність Лойоли почалася в Парижі 1534р. і завершилася в Римі в 1539 - 1540рр. створенням Societas jesu (Товариство Ісуса)[9,с.151].

Метою товариства стало поширення віри та церковного авторитету через міссіонерство, благодійність, освіту, проповідь. Члени “Товариства Ісуса” відрізнялися безумовною покорою папі Римському. Католицька церква використала новий орден у боротьбі з протестанською Реформацією та православ'ям. Орден єзуїтів створив міцну систему теологічно - апологетичної, культурно - освітньої та організаційної підтримки католицизму. Єзуїти реформували систему католицької освіти. Відкривши мережу духовних семінарій, колегій та академій по всій Європі, вони навчали і виховували духовенство для країн, яким загрожувала Реформація або “схизма” ( так називали православ'я). Займалися благодійністю, міссіонерством та проповідництвом. Єзуїтам справді вдалося зупинити поширення протестантизму в Німеччині та в східноєвропейських землях, подекуди навіть відновити католицтво. Це виразно демонструє приклад Польщі [7,с.344].

Члени ордену брали активну участь у політичному житті Європи, не цураючись навіть політичної інтриги - в інтересах Святого Престолу, а також у власних інтересах.

Кравченко А. у своїй статті констатує такі факти, що “…єзуїти фактично контролювали величезні колонії Іспанії та Португалії в Південній Америці. У XVIIст. Вони створили власну державу в Парагваї, яка існувала понад 150 років [16, с.312]”.

Ефективність діяльності єзуїтів підвищувалася міцною ієрархічною організацією. Члени ордену поділялись на шість категорій: новіціїв, школярів, духовних коад'юторів, префектів трьох обітниць та префектів чотирьох обітниць [11, с.175].

Орден був поділений на провінції, очолювані провінціалами. Провінціали затвердили численні посади в межах провінції. Монастирі єзуїтів очолювали суперіали, або препозити. Начолі товариства стояв генерал, довічно обраний генеральною конгрегацією ордену. Представниииики основних провінцій - асистенти - складали таємну раду при генералові.

Своєрідний моральний кодекс єзуїтів вимагав абсолютної дисципліни, покори та самопожертви. Діяння “в ім'я Церкви та Бога” підкорялись принципові “мета виправдовує засоби”. Підпорядковані безпосередньо лише Римським папам, керовані генералами, єзуїти стали могутньою ідеологічною, культурною, полічною силою. У XVII-XVIIIст. Вони перетворились на монополістів освіти та виховання, учасників публічної та таємної політики в багатьох країнах.

Орден називали “церквою в Церкві [7, с.206]”. Побоюючись зростаючої могутності ордену, під тиском королів Португалії, Іспанії та Франції, папа Климент XIV у 1773р. розпустив Товариство Ісуса. Воно було відновлене лише в 1814р. постановою папи Пія VII.

Орден єзуїтів досі є наймогутнішим католицьким чернечим орденом, який активно впливає на різні сфери діяльності церкви. Він складається з дев'яти асистенцій, які охоплюють різні регіони світу й підкоряються Генеральній раді на чолі з генералом ордену. Товариство Ісуса нині налічує 35тис. членів. Єзуїти видають понад одну тисячу газет та часописів 50 мовами світу загальним накладом 150 млн. примірників, мають 33 власні університети та 200 шкіл різного типу [14,с.89].

Орден піаристів, або піар був створений на початку XVIIст. для роботи для роботи у слов'янських країнах Східної Європи, найбільш відомий у Польсько-Литовській державі. Основна діяльність - безплатне навчання та виховання молоді в католицькому дусі.

Августинці виникли в середині XIII ст. в Італії. Статутом ордену стало так зване “Правило” св.Августина (авторство Августина не доведено), звідси й назва ордену.З XVIст. Отримали офіційний статус ордену злидарюючих ченців. В Європі орден поширював свою діяльність на Італію, Іспанію, Португалію, Німеччину. Проводив міссіонерську діяльність у Центральній та Південній Америці, в Китаї, Японії, Індії, на Філіпінах. Сьогодні не є численним, налічує кілька тисяч членів. Монахом - августинцем був провідний діяч Європейської Реформації XVI ст. Мартін Лютер[12,с.263].

В XІІст. широкого розмаху досягнув рух регулярних каноників - служителів соборних та прихідських церков міст, що жили особливими общинами - канонікатами, у відповідності з визначеним уставом. На початку XIIст. Відбувається розмежування регулярних канонників з чернецтвом. В якості уставу канонники вибрали не правило св. Бенедикта, а устав св. Августина. Тому їх і стали називати августинцями. Цей устав приймали практично усі нові духовні ордени, включаючи чернечі, які виникли в XII-XIIIст. “В основі уставу особлива містична категорія християнського віровчення - любов. Найвища любов до Бога вимагала жертовної любові до ближнього, яка насамперед виражалась в активній проповідницькій діяльності у світі, [22с.198]”, - стверджується у одному з посібників.

Августинці та інші ордени, які прийняли устав св. Августина, почували свою відповідальність за порятунок усіх християнських душ і тому їм був чужий ідеал чернечого усамітнення в ім'я свого спасіння, характерний для бенедиктинства.

Отож, ми бачимо,що XIII-XVIст. Продовжували засновуватись нові чернечі ордени, але створені раніше не втрачали своєї популярності і продовжували функціонувати.

2.4 Військово - чернечі ордени

Виникнення цих орденів зі своєрідною, воєнізованою організацією було виникнене прагненням Католицької церкви залучити до служіння військовий стан - рицарство. Найближчим приводом стали хрестові походи ХІ - ХІІст. Проти єретиків - альбігойців та до Палестини - проти “невірних, за визволення Гробу Господнього [14,с.102]”. Організаційні структури цих орденів мали монархічно - авторитарний характер, члени їх підкорялися суворій військовій дисципліні, ними керували великі магістри або гросмейстери. Участь у перерозподілі воєнної здобичі употужнювала ці ордени економічно, вони виступали великими феодальними власниками. Це були могутні військово - політичні формування на службі церкві, які часом виборювали власні економічні й політичні інтереси. Найбільш відомими серед них є ордени іоанітів і тамплієрів.

Заснування ордену іоанітів, або госпітальєрів відносять до 1118р., коли іоаніти - члени заснованого в 1048р. братства притулку та шпиталю ім. Св. Іоана Хрестителя прийняли на себе обітницю збройного захисту прочан на Святу Землю. Папа Інокентій ІІ затвердив орден після 1130р.. Іоаніти, або госпітальєри, поділялись на рицарів, священників та службових братів ; на чолі ордену стояв гросмейстер[2,с.4].

Госпітальєри брали участь у війнах з мусульманами, захищаючи християнське королівство в Палестині. Після завоювання Єрусалиму турками в 1187р. госпітальєри переселилися на острів Кіпр, а потім на острів Родос ( з 1309 до 1522 рр. ), нарешті на острів Мальту, який орден отримав у феодальну власність від короля Карла V в 1530р. Іоаніти деякий час називалися родосськими рицярями, а остання їхня назва, під якою вони відомі й сьогодні, - Мальтійський орден.

Тепер цей орден утратив військовий характер.

Він є скоріше релігійно - політичною та благодійною організацією. Представництва, осередки Мальтійського ордену існували й існують у багатьох країнах світу. Діяльність ордену активізувалась після Другої світової війни. Членами ордену були і є багато політиків, бізнесменів, діячів культури. Елітарний за членством орден здійснює благодійні акції, проголошуючи благодійність та розвиток культури й духовності своєю головною метою. Мальтійський орден виборов собі статус суверенної держави, його представництва в ряді країн є екстеріторіальними, подібно до посольств[21,с.8].

Орден тамплієрів, або рицарів храму ( від фр. Temple - храм ) був заснований у 1119р. в Єрусалимі дев'ятьма французькими рицарями на чолі з Гуго де Пайєном, дворянином із Шампанії. Офіційна його назва - “Таємне рицарство Христове і храму Соломона”[3,с.45].

Головною резиденцією ордену в Єрусалимі була колишня мечеть аль - Акса, величезна будівля XІст., яку підтримували 280 масивних колон. За переказом, на тому ж місці знаходився храм царя Соломона ( з фр. Храм - “тампль”). В 1127р. рицарі Храму повернулись в Європу, а в 1128р. на церковному соборі був прийнятий устав ордену Тамплієрів. Хуго де Пейнс отримав титул великого магістра.

Метою ордену було “по можливості піклуватися про дороги та шляхи, а особливо про охорону паломників [7,с.25]”. Його члени підкорялись суворій дисципліні. Устав ордену підтвердив, що кожний не діє згідно з власним бажанням, а піклується про те, щоб підкоритись наказу.

Рицарі Храму повинні були бути постійно готовими до воєнних дій. Обітниця бідності - основна для тамплієрів. Параграф 2 уставу говорив про те, що двоє братів - храмовників повинні їсти з однієї тарілки. Кожний, хто вступав у орден приносив у дар своє майно.

Тамплієрам були заборонені будь - які розваги, гра в кості, соколине полювання, різні видовища. Засуджувались сміх, спів. Рицарі Храму не могли одружуватись.

Офіційним символом ордену стало зображення двох рицарів, які скакали на одному коні. Храмовникі носили білий плащ з нашитим на нього червоним восьмикінцевим хрестом[2,с.27].

Правдами і неправдами зосередивши у своїх руках неймовірні багацтва, тамплієри зайнялись банківськими справами і давали грошові позикі під відсотки, у тому числі збіднілим королям. Філіали ордену по всій Європі і на Близькому Сході кредитували купців, які поступово потрапляли в залежність від храмовників. Так, “бідні рицарі Христові” стали найбільшими банкірами своєї епохи. У тамплієрів була складна система бізнесу. Вони ввели в оббіг банківські чеки та векселі.

Володіючи величезними багацтвами, орден перетворився у впливову силу міжнародного значення. В Європі, Палестині та Сирії тамплієри виступали як посередники, третейські судді, і нерідко королі визнавали їхній авторитет. Коли у 1252р. англійський король Генріх ІІІ відважився погрожувати ордену конфіскацією земельних володінь, великий магістр відповів йому: “Поки ви творите справедливість, ви будете праві. Якщо ж ви порушуєте наші права, то можете не залишитись королем [2, с.6]”. І це була не проста погроза. Орден міг це зробити ! Рицарями - храмовниками було багато впливових людей в королівстві, а воля сеньора була для них менш священною, ніж клятва вірності ордену.

Внаслідок своїх контактів з мусульманською та іудейською культурами тамплієри володіли передовою технікою свого часу. Орден не скупивсь, виділяючи кошти на розвиток геодезії, картографії, будівництво доріг і мореплавство. Він керував своїми портами та верф'ями, власним флотом, кораблі якого були оснащені небаченою в ті далекі часи диковинкою - магнітним компасом.

Одним із напрямів діяльності храмовників був догляд за хворими і пораненими. Рицарі ордену майстерно виготовляли ліки, беручи за основу трави. Лікарі, в першу чергу хірурги, застосовували найновіші в ті часи методи санітарії та гігієни, використовуючи навіть антибіотики у вигляді екстрактів з різних сумчастих грибів[4,с.86].

В 1128 році папа Гонорій ІІ затвердив статут ордену. Відомо, що писаний статут для храмовників написав сам Бернар Клервоський. Устрій ордену був схожий на устрій госпітальерів. Тамплієри поділялися на три групи: рицарів, які воювали, сержантів, що прислуговували лицірям, та капиланів, котрі правили релігійну службу. Орлен керувався магістратом.

Ознакою тамплієрів були білі плащі з червоним хрестом. Рицарі-тамплієри, як і іоаніти, виконували поліційні та армійські функції в христіанських колоніях на Близькому Сході. Під час хрестових походів орен набув чи малого авторитету, отримав великі пожертви та воєну здобич. Після поразки хрестових походів тамплієри пересилилися до Європи(1291р.). Їхнім осередком стала Франція-Париж. А також південа провінція Прованс. Проте вони мали величезні маєтки в усій Європі та були найбільшими на ті часи банкірами й лихварями[26,с.128].

Французський король Філіпп Красивий, побоюючись впливу ордену та прагнучм відібрати його величезні багатства, розпочав терор проти тамплієрів. Їх звинуватили в маніхейський єресі, підділи суду інквізиції, їхня військова організація була знищена, а майно конфісковане. В 1312р. папа Климен V, залежний тоді від Філіппа, офіційно оголосив орлен тамплієрів еретичним та остаточно ліквідованим.

Багатство і могутність ордену почали викликати занепокоєння у папи і європейських королів. Простолюдинам була незрозуміла таємничість, якою оточували себе рицарі Хреста: обряд посвячена, секретні церемонії.

На початку ХІV ст. у французського короля Філіппа ІV Красивого визріло бажання очистити Францію від тамплієрів, які і по відношенню до нього, на чиій землі вони розошлись і влаштувались, вели себе незалежно і високомірно.Крім того, Філіпп був прекрасно обізнаний, на суількі багаті храмовники. Він заборгував їм гроші, багато грошей, і не зміг би розрахуватись до кінця своїх днів[14,с.79].

Філіпп пішов на хитрість. Він послав Великому магісту прохання зробити йому честь і прийняти його, короля Франції, до ордену. Великий магістр Жак де Моле відмовив. Тоді король залишив список звинувачень і з дозволу папи розпочав слідство. 13 жовтня 1307р. всі члени ордену були заарештовані, будинки і замки поставлені під нагляд королівських властей, а вся їхня нерухомість конфаксована. Хоч філіпп і використав моментнежданості, але не досягнув своєї головної мети-скарбів та документів ордену король не отримав. Як стверджують, в одну із ночей перед хвилею арештів сеарби були вивезені з Парижу і доставлені в порт Ла-Рошель, де повантажені на 18галер, які відбули у південому напрямку.

У Франції слідства, дипити і процеси над топлієрами тривали довго. В 1312р. орден був розпущений[28,с.206].

18 березня 1314р. Жака де Моле і пріора Нормандії в папирових колпаках еретиків спалили на Еврейському острові напроти королівського палацу, з вікна якого Філіпп Красивий і дав сигнал палачу. В останій момент над зацікавленим натовпом прозвучав голос Великого магістра:

-Папа Климент! Король Філіпп! Не пройде і рік, як я покличу Вас на суд Божий!

Через два тижні кривавого поносу в жахливих сударах папа помер, а в листопаді того ж рку Філіпп Красивий вмер від невідомої хвороби-легенди стверджують, що тамплієри були майстрами у виготовленні сильнодіючих ядів [15,с.56].

Крім того групи іоанітів та храмовників, що переселилися з Палистини на північ та схід Європи, у ХІІ ст. заснували такі військчернечі ордени, як Тевтонський та Лівонський. Ці орлени широко відоми своєю участю в німецький колонізації балтійських та слов'янських земель та покатоліченні місцевого населення.

Прочани прибували у Святу землю морем з Європи двічі на рік: перед Великоднем та в кінці літа. Програма мінімум складалася з моління в церкві Гробу Господнього й купання в Йордані, а як сувенір на батьківщину привозили пальмову гілку [21,с.8].

1113 року в Палестину здійснив паломництво руський ігумен Даниїл. Оскільки мандрувати самому було небезпечно, він приєднався до почту короля Бодуена, який саме тоді вирушив у похід на Дамаск. Даниїл залишив спогади про свою мандрівку.

Асасини здійснювали, як ми сказали б сьогодні, терористичні акти поодинці; розбійницькі ж ватаги, військові загони прикордонних мусульманських князьків діяли гуртом. Боронячись, християнські володарі могли розраховувати лише на кількасот кінних рицарів -- васалів та субвасалів. Міські гарнізони складалися звичайно з 30--80 рицарів. «Загальна мобілізація» всіх хрестоносних держав збирала близько 2 тисяч важкоозброєних кіннотників і 20 тисяч легкоозброєних піших стрільців. Але «франків» (місцева назва європейців) у Палестині було не так уже й багато, на кінець XII ст. їх залишилось лише 100 -- 120 тисяч. Додатково до васалів християнські государі вербували найманців з числа прочан. Утримання одного рицаря-пілігрима коштувало досить дорого, 400 -- 500 безантів на рік, а це було більше, ніж прибуток від середнього лева з двох поселень. Поза тим постійно діюча служба безпеки була потрібна [24,с.92].

Жерар з товаришами, засновниками першого в Єрусалимі госпіталю на території бенедиктинського монастиря, невдовзі побудували «на відстані каменя, кинутого від церкви св. Гробу» інший монастир з відділенням для хворих. Новий монастир освятили на честь блаженного Іоанна Елеймона, александрійського патріарха УП століття. Перший християнський монарх Єрусалима Годфрид Бульйонський доручив Жерарові налагодити в монастирі лікування поранених і хворих хрестоносців. Четверо рицарів погодились допомагати йому. Вони дали чернечі обітниці бідності, послуху й цноти і вбрались у чорні суконні плащі бенедиктинців з нашитим на грудях білим восьмиконечним хрестом (бо саме вісім благ чекали на праведників у раю). Незабаром у назві госпіталю грецький святий поступився місцем Іоаннові Хрестителю. На початку 1113 року спеціальною буллою папи Пасхалія II рицарі-монахи були визнані як «Орден вершників-госпітальєрів св. Іоанна Єрусалимського». Відтоді їхні мантії стали червоними, нашиті ж на них хрести залишились білими.

Тамплієри, навпаки, носили білі мантії з червоним хрестом. Це право надав їм папа Євгеній ПІ під час першого засідання великого капітулу ордену в Парижі 1147 року. А заснували цей орден 1119 року дев'ятеро хрестоносців на чолі з Гуго де Пайєном, небагатим уродженцем Шампані [14,с.142].

Все, що відомо нині про тамплієрів, поділяється на дві нерівні частини. Більшість фактів характеризує зовнішній бік їх діяльності -- поведінку, політику тощо, і це не стільки факти, скільки їх інтерпретація тими, хто мав з тамплієрами справу. І зовсім небагато інформації залишилось про суть та причини саме такої поведінки й політики. Про цей бік буття тамплієрів знали лише втаємничені.

Повна назва ордену -- «Бідні рицарі Христа й Соломонового храму». Французькою мовою «храм»'-- «temple», звідси «tern-pliers». Головна резиденція ордену знаходилася з південного боку палацу єрусалимських королів, там, де він змикається з церквою Святого Гробу. Раніше церква була мечеттю аль-Акса, араби звели її на місці, де, харитативна діяльність відійшла на задній план. Вже за другого великого магістра Рай-мунда де П'юї орден став переважно військово-рицарським об'єднанням; звідси й слово «вершники» в назві.

Казарми рицарів обох орденів були мало не в кожному місті. Башти їхніх фортець височіли в усіх стратегічно важливих пунктах хрестоносних держав від Едеси до Синаю. Однією з кращих була цитадель гос-пітальєрів Крак де Шевальє на відрогах Лівану площею два з половиною гектара. Вона була оперезана подвійними стінами циклопічної кладки (руїни їх збереглися донині) й убезпечена видовбаним у скелі ровом. Тут міг поміститися двохтисячний гарнізон. З 1110 по 1271 рік Крак де Шевальє 13 разів облягали сарацини, і 12 разів фортеця витримувала облогу [3,с.28].

Цитадель Маргат, передана госпітальєрам 1186 року, була ще більшою. Вона розмістилась на 4 гектарах, мала підземне водосховище і стільки запасів, що гарнізон міг витримати п'ятирічну облогу- Маргат піддалась лише 1285 року: підривники султана Калауна здійснили підкоп під її головну башту.

Коли 1128 року на соборі у Труа затверджувався перший статут тамплієрів, його керівник, ідеолог другого хрестового походу Бернар Клервоський склав панегірик «На славу нового воїнства». Тамплієри -- ченці за духом, бійці за зброєю, писав автор. Світський рицар випещений, розчепурений, марнославний; тамплієра же не обходить зовнішнє, показне: він діяльно служить Богу. Тамплієри згуртовані й дисципліновані, діють не за власним розсудом, але згідно з наказом.

Ще 1150 року тамплієрам як «найхоробрішим та найдосвідченішим у воїнській справі» було віддано в Палестині фортецю Газа, двома роками пізніше -- Тортозу в Тріполі, згодом -- цитаделі Торон де Шевальє, Бет Жибелін. Вони як ударний загін 1151 року брали участь у штурмі Аскалона і майже всі загинули [2,с.7].

Воїнська мужність орденських рицарів незаперечна, хоча й вони, бувало, зазнавали поразок. Під час третього хрестового походу один з його учасників, англійський король Річард Левове Серце продав тамплієрам за 100 тисяч безантів відвойований ним у Візантії острів Кипр. Роком пізніше там спалахнуло найбільше за всю історію хрес-тоносного руху повстання місцевих жителів. З його придушенням тамплієри не впорались і продали це володіння єрусалимському королю Гі де Лузиньяну.

Військовим цілям хрестоносців мала служити передусім ієрархічна побудова духовно-рицарських орденів. Вони були суворо централізовані. На чолі ордену стояв великий магістр (у тевтонів -- гросмейстер). Далі йшли провінціали, бальї, пресептори, командори тощо. Начальники всіх рангів складали раду -- генеральний капітул. Великого магістра обирала колегія виборців, і він обіймав свою посаду пожиттєво. В ордені панувала сувора військова дисципліна; кожен рицар беззаперечно підкорявся вищому за званням. Це надавало орденським загонам силу пущеної вправною рукою стріли. Можливо, саме заради такого ефекту рицарі й складали чернечі обітниці послуху, цноти та бідності [6,с.38].

Щоправда, бідність тамплієрів виглядала своєрідно. Якщо один з параграфів їхнього статуту наказував двом рицарям їсти з однієї миски, то інший вимагав від кожного мати трьох коней. Заборонялось полювати з соколами, грати в кості, співати світських пісень, гучно сміятись, вести зайві розмови. Порушники карались і штрафувались (регламентації різного роду покарань відводилось 40 параграфів статуту).

Найчастіше, звичайно, порушувалась обітниця цноти. Тамплієри, зокрема, розуміли її двозначне. Заборона брати шлюб визнавалась ними беззаперечно, що ж до позашлюбних зв'язків із жінками, то, казали вони, «захисники Соломонового храму можуть дозволити собі втіхи, оспівані цим мудрим царем».

Рицар, вступаючи до ордену, зрікався прав на пристрасті та власну волю, на сім'ю й дітей, на маєток і місце у світському суспільстві. Але натомість він ставав членом могутньої корпорації з цілями глобального масштабу. І якщо в майбутньому ордени, особливо храмовників, набули величезного значення і впливу, це пояснюється не в останню чергу додержанням рицарями своїх обітниць. Як-то кажуть, спочатку вони працювали на свою славу, а згодом слава почала працювати на них.

Духовно-рицарські ордени підкорялися лише Риму, обминаючи місцеву як світську так і церковну владу. Вони не платили десятини, ні інших податків, навпаки -- церковні ієрархи, з папою включно, щороку давали їм «дотації». Ніхто не мав права вн. магати від братів васальної присяги. Жодед монарх не міг втручатися в їхні справи -- щ судити, ні віднімати здобич, ні секвеструати (заборонити право) володіння. Привілеї тамплієрів було зафіксовано 1139 року в спеціальній буллі папи Інокентія II, і всі його наступники їх підтверджували. Приблизно такі ж права дістали 1154 року госпітальєри, а згодом тевтони [24,с.70].

Ці привілеї на ті часи були настільки щедрі, що самі по собі викликали заздрість. Тим більше, що ордени зловживали ними. Наприклад, капелани госпітальєрів відправляли релігійні обряди навіть у містах, що перебували під інтердиктом, тобто в стані відлучення від церкви. Посварившись з єрусалимським патріархом Фуше Ангулемським, ті ж госпітальєри під час його проповідей у церкві Гробу дзвонили в усі свої дзвони, аби його заглушити, а якось навіть здійснили напад на цей храм.

Військова діяльність храмовників та госпітальєрів спочатку не сягала за межі Святої землі, проте нові інтереси з часом вернули їх на європейський континент. З плином часу рицарі стали не тільки зустрічати, а й перевозити прочан з європейських портів, а згодом самі почали будувати судна. Врешті-решт їм було заборонено перевозити більше 1500 прочан і будувати більше двох суден на рік.

Госпітальєри спеціалізувались на придбанні нерухомого майна. Вже за кількадесят років після створення орден володів сотнями поселень, виноградниками, млинами, земельними угіддями на Сході й Заході. До орденських маєтків належали десятки тисяч кріпаків.

Тамплієри ж віддавали перевагу грошовим операціям. Невдовзі орден став мовби міжнародним банком з відділеннями в усіх столицях Європи й на Близькому Сході. Коли під час підготовки до другого хрестового походу королю Франції відмовили генуезькі та пізанські банкіри, він звернувся до великого магістра тамплієрів Ебрара де Барра, і той надіслав необхідну суму. Навіть папи були їхніми клієнтами. Тамплієри давали гроші в борг під заставу землі й цінностей, брали на зберігання золото, здійснювали операції з дарчими грамотами й заповітами. Діючи на одній території, госпітальєри і храмовники часто конкурували, а іноді - навіть ворогували між собою.

Папа Григорій IX докоряв рицарям за те, що вони не захищають Святу землю, виконуючи тим свій, обов'язок, а тільки цьому заважають, вчиняючи чвари через який-небудь млин. Один тогочасний автор писав про обидва ордени, до вони терпіти не можуть один одного. Причина цього -- жадоба до земних благ. Що набуває один орден, викликає заздрість у другого. Кожен окремий член ордену, за їх словами, відмовився від будь-якого власного майна, зате вони хочуть мати все для всіх».

Судді тамплієрів були небезсторонні, бо заздрісні й корисливі, їх прокурори -- ортодоксальні інквізитори. Адвокатів у суді інквізиції не водилося. Якби ж такий сміливець і знайшовся -- однаково тамплієрів міг захищати лише той, хто знався на таємній науці. Однак завіса над езотеричними (таємними) знаннями відхилилася для загалу тільки останніми роками.

Але.якби в них з'явився обізнаний адвокат, спочатку він міг би зацитувати віршований роман німецького поета Вольфрама фон Ешенбаха «Парсифаль», закінчений 1210 року, тобто задовго до процесу. Дія роману відбувається в Європі, на Сході та 'в ідеальному просторі. Герой -- рицар Парси-фаль на шляху самовдосконалення шукає королівство святого Грааля. Грааль -- поширений за Середньовіччя символ небесного блаженства у вигляді або каменя, який впав на землю ще за часів царя Соломона, або чаші з кров'ю Ісуса Христа -- чаші причастя. Королівство Грааля -- не конкретне місце з географічними координатами. Воно всюди, де сповідують доброту й справедливість, скромність і, мужність -- душевні риси, що їх і досі називають рицарськими чеснотами. Ці чесноти мають свою ієрархію. Парсифаль, не знаючи, що доброта й співчуття вищі за доблесть і мужність, на довгі роки видаляється з королівства. А охороняють Грааль (в Ешенбаха це --, камінь) «храмовники, чи тампліїри, рицарі Христової віри» [3,с.39].

У своїй фортеці в Газі храмовники зберігали, разом зі святим списом та іншими реліквіями, смарагдово-зелену прозору чашу на золотих ніжках у формі левових лап, здобуту при підкоренні Цезареї. Вони були впевнені, що то і є чаша Грааля з невидимою Христовою кров'ю і що вони покликані її зберігати.

Щоб втілити в життя свій таємний девіз «Будувати себе, будувати храм, будувати державу», тамплієри потребували влади, владу ж давало золото. Ось чому вони збирали скарби. Проте шляхетну мету заступили собою нешляхетні засоби її досягнення. Об цей поріг спіткалися всі, хто намагався збудувати на землі царство Боже. Певно, таке завдання взагалі не під силу жодним людським спільнотам, і будувати «царство Боже на Землі» спроможна лише кожна окрема людина у своїй душі...

Тамплієри були християнами, хоча зналися й на гнозисі, за яким Бог -- це Дух, що пробуває у всьому. Але тактики вони вчилися в асасинів з їх абсолютною зневагою до моральних засад. Потрапивши в полон, рицар у разі потреби міг зректися хреста. Зробити це йому було нелегко, тому й умовляв він себе заздалегідь, що розп'яття чи ікона -- шматок дерева, а Бог як жив, так і житиме в його душі [12,с.59].

Статуя, що видавалась слідчим інквізиції ідолом з котячою головою, якому нібито тамплієри поклонялись, мала назву Бафо-мет (після засудження тамплієрів інквізиція знищила всі зображення Бафомета); її призначенням було забезпечувати реалізацію їх устремлінь. Саме слово виникло як результат своєрідного кабалістичного прийому «нотарикон». Кожна літера у складі слова розвивається в самостійне слово, яке з цієї літери починається, або нові слова починаються з початкових літер слів у якійсь фразі. Так, латинська фраза «Templi omni-. um hominum pacis abbas» перекладається як «Абат храму миру всіх людей». Слово Варhomet, розшифроване кабалістичне (справа наліво), являє собою перші (а інколи дві-. три) літери слів з цієї фрази. Бафомет правив за символ упорядкування вольових імпульсів усіх ланок ієрархічного -ланцюга, тобто, за уявленням тамплієрів, служив для передання енергії кожного рицаря до «аббата». Певно, саме сконцентрована в Бафометі І енергія додала сил Жаку де Моле п смертю, перелилася у його прокляття воро гам ордену [2,с.27]...

Перейшовши до обвинувачення в содомії, адвокат скрушно похитав би головою. Ніде правди діти -- було, як і в багатьох Закритих чоловічих колективах. Отож «со-домітським» цей орден був не більше, ніж будь-який інший. Частіше обітниця цноти порушувалась через жінок. Літературний образ тамплієра створено у романі Вальтера Скотта «Айвенго» (Бріан де Буагільбер) і в романі нашого сучасника, польського письменника Ярослава Івашкевича. Обидва закохуються в єврейок, що, за статутом тамплієрів, -- майже смертний гріх...

Утім, тамплієри відзначались віротерпимістю. Цікаву історію щодо цього розповідає їхній сучасник Усам ібн Мункиз у «Книзі повчання». Буваючи в Єрусалимі, він, попри те, що був мусульманином, заходив помолитись в одну з каплиць церкви Гробу (колишню мечеть аль-Акса).

Те, що цей гріх пристав до тамплієрів, -- скоріш за все, результат їхньої невдалої, кажучи по-сучасному, кадрової політики. Бути рицарем духовного ордену швидко ста-лол Європі престижним і вигідним. Але 'першою і категоричною вимогою для претендента було благородне походження. Отож і зібралось в ордені гоноровите дворянство. Таких, як згадані вище тафури, без обітниці бідні й послушні, не прийняли б до ордену. Не прийняли б нікого з місцевих релігійних братств на території Палестини, що складалися з городян та ремісників одного етнічного походження. З орденами їх пов'язували васальні стосунки. На час перебування в Палестині до братств долучались земляки -- пілігрими й купці. Але благородними й знатними ці люди не були -- отож і не могли стати членами ордену [3,с.35].

І останнє питання щодо різниці в долях обох орденів. Рицарі-госпітальєри, на відміну від втаємничених у гнозис храмовників, займалися в основному практичною діяльністю. Вони в порівнянні з тамплієрами нагадують тих євангельських «бідних духом, що їм належить Царство Небесне». Тому, мабуть, орден Іоавна Єрусалимського існує й досі.

Висновки

Я, наскільки змогла, розказала про те, що таке монастир і його жителі, чим займалися монастирі в минулому, як зацікавлював віруючих і наскільки сильним був ідейний вплив чорного воїнства на маси.

Мможна було б поставити крапку, але збоку, тому що лише поверхнево розглянута тема викликає неймовірний інтерес.

Мова йде про те, що з монастирями прийнято пов'язувати початки будь-якої культури, чи то грамотність або книжність, чи то зодчество, музичне мистецтво, початок писаної відчизняної історії і навіть коло технічних знань.

Сучасна церква всіляко підкреслює свої заслуги в минулому, намагається довести, що їїдіяльність відігравала велику і благочинну роль у рзвитку культури, хоч з кожним днем доводити це сучасним богословам стаєвсе важче.

Тільки за три останніх десятиліття працею радянських вчених, в першу чергу дослідниками, істориками, археологами та спеціалістами інших областей відкрита як відкривають нвідому землю, як цілий материк, наповнений різноманітними багацтвами, тим, що ми називаєм духовною спадщиною і чого ми насправді до цих не знаємо. Велич культури минулого ще тільки відкривається нам.

Чому так вийшло ? Я спробую відповісти на це запитання, але спочатку повернімося до чернецтва і його ролі в духовній культурі. Вона насправді була великою, різносторонньою і важливою. Вона була неоднозначною і часто суперечливою.

Назавжди достатньо зняти релігійну маску з пам'ятіминулого, щоб виявити “їх релігійний земний зміст”, як це іноді намагаються зробити. Релігійна ідеологія господагювала протягом величезного періоду життя людства, і не тільки господарювала, але йбула єдиною можливою ідеологією. Можна було по-різному сприйймати мир: в первісному чи язичницькому страсі перед природою, у феодалььному чи у божому промислі, влаштувавшому світостворення на користь людині, але все це- світобачення релігійне. Можна було розійтись з трактуванням церкви в оцінці світу, суспільних і особистіх відносин, норм моралі і права і т.д., але ці розбіжності відбувалися в межах релігійного світогляду. Проривийної сфери - секуляризація культури - виявилися справою майбутнього, справою нового часу.

Становлення феодалізму вимагало нової ідеологічної бази. В середні віки ідеї православ'я - релігії єдино істинної, незіпсованої, - розумілись як патріотичні і підтримували народну самосвідомість в періоди прямої боротьби з іншими релігіями.

Поширення православ'я, що історично відбулося дуже швидко, справа, за яку і церковні і світські феодали взялись енергійно, не зупиняючись і перед вогнем і месчем, поставило низку завдань в масштабах всієї держави. Вимагалося всюди будувати церкви і оснащувати їх хоча б самим необхідним для організації культу: книгами, іконами і т.п.. Поставали і нові архітектурні завдання, і завдання використання можливостей мистецтва, літератури, музики в пропагуванні нового світобачення.

У всьому цьому варто було протистояти традиційним релігійним віруванням населення, протистояти цілісно, витісняючи склавшуся систему поглядів. Християнство було новим світобаченням, безсумнівно більш прогресивним. Цінності нового феодального світу санкціонувалися ім'ям нового християнського бога. Монастирі стали центром пропагування цих цінностей, базоюдуховного виховання. Чернецтво було єдиною групою феодального суспільства, яка отримала все необхідне для схожого способу діяльності: відпочинок, матеріальне забезпечення, інформованість про події, систему власних зв'язків, забезпечену єдністю церкви та її феодальним імунітетом.

В різних монастирях приймало постриг, жило, приїжджало і відїжджало духовенство різних країн і народів.

Усе було суперечливим і все підкріплювалося авторитетом отців і церкви, виводилось із Євангелія. Справжнє захоплення перед світобаченням, в центрі якого людина - найвищ творіння бога, - і раптом сама ця людина гріховна. Захоплення перед всемогутністю і милістю Бога і страх його гніву, неминучих жорстоких покарань. Життя бурлило але воно ж оголошувалось гріховним, і висувалась вимога аскетичного відлучення від нього, посту, безперервної боротьби з природніми потребами людини.

Монастир був звичним місцем творчої роботи письменника, історика, художника і т.п., літературні потреби задовільнялися в першу чергу через монастирі, де збирались майстри кожної справи. Тексти вимагали також редагування, переклад повинен був відповідати оригиналу, що було дуже важливо у зв'язку з загрозою різних єресей. Одним словом, доводилось вирішувати коло серйозних лінгвістичних завдань, а відповідно, історично та філологічно освітчуватися. Монастирі ставали школою. Необхідний навик кожної культури, непростий, а спочатку незвичний, зосереджувався в монастирі.

Я зупинилася досить детально на вищеописаних проблемах монастиря в средні віки з єдиною метою - підкреслити, що суть ролі чернецтва в просвіті цього періоду зводиться до того, що суто релігійні завдання в цей час не могли бути вирішені без вирішення завдань загальнокультурного характеру.

Так наприклад, поширюючи грамотність, церва мала на увазі свої практичні інтереси та інтереси панівних класів. Але грамотність - сила яку церковники не могли втримати під контролем. В грамотах відображене повсякденне життя і деталі побуту нижчих класів. Звичка читати, книжна культура були досить широко поширені серед цих верств населення.

У своїй роботи і не торкнулося багатьох сторін діяльності чернецтва у сфері культури, але і з огляду повинно бути зрозуміло, по-перше, що не в релігійній ідеології і не в провославному віровченні ховається суть процесів, які відбулись у житті суспільства, в розвитку його культури. По-друге, очевидно, що культура постійно виривалась з-під контролю церкви, всупала в притиріччя з офіційною догматикою.

Важливо ще раз підкреслити і те, що культурна діяльність монастирів-лише побічний продукт їхньої основної релігійної діяльності, засіб для досягнення релігійних цілей. Так, і тільки так розуміло своє завдання чернецтво.

В літературних пам'ятках минулого ми бачимо не стільки чернецтво, стільки його портрет, точніше, автопортрет, написаний пристрастно і лестно. Чернецтво вік за віком намагалось ще більше облагородити його, і, можливо, чим далі даль віків, тим більше виявляється в ній церква “істинних сподвижників та чудотворців”.

В значній мірі велич культури минулого нам доводиться відкривати зараз тому, що тільки секуляризована культура, позбавлена духовного контролю церкви, суспільна думка, наука, яка стояла на діалектико-матеріалістичних позиціях, дозволяють нам побачити справжнє багатство еультури минулого не в мізерній церковній його редакції, а в його справжньому вияві.

Нерозуміння культур, породжене вірою в боговідвертість християнства, відчуження культури минулого і сучасного, якщо та не утверджувала істин православ'я, виростали на впевненості в богоусталеності земних порядків, а значить в правоті своєї справи. Думка ця не тільки гальмувала розвиток культури, суспільний розвиток, але й завдавала прямого ущербу культурі.

Основне завдання чернецтва - це не творча участь в культурному розвитку, а намагання направити його в виключно релігійні рамки, ідеологічно контролювати культуру. Це завдання чернецтво і виконувало.

Чернецтва стояло на тому, що істини християнства - православ'я - це істини людства, і тільки вони вірні. Таким чином, все, що в духовній культурі суперечить християнському світорозумінню, не може бути корисним для людей, а тому повинне викорінитись.

Але справа не в зважуванні позитивних та негативних сторін чернечого або церковного впливів на культуру. Виділяти ті чи інші сторони - справа безнадійна. Але крім оцінок вкладу в культуру корисно подивитись на те, що в цю культуру могло увійти і не увійшло.

Церква поступово і часто дуже різкими заходами протистояла деяким видам мистецтва, окремі з них визнає лише частково. Низка мистецтв - скульптура, театр, музика, танець - повноправно і професійно входять в національні культури лише в Новий час. Справа не про секуляризацію окремих видів мистецтва, справа про допущенні цих видів мистецтва в цілому. Моє твердження ні в якому разі не варто розуміти буквально: усі названі види мистецтва існували і розвивались, але це відбувалось на рівні народного, фольклорного мистецтва.

Важко визначити роль церкви і чернецтва в становленні і розвитку світової культури, дійсно важко.

Ця тема потребує розгляду, ширшого, ніж ця дипломна робота. Я ж намагалася коротко розповісти про те, що чернецтво вважало своєю справжньою справою, заради чого створювало монастирі і складало про них легенди.

Чернецтво відіграло важливу роль як в релігії, так і в суспільному житті середньовічної Європи. В руках чернецтва знаходилась інквізиція, воно активно брало участь у організації та проведенні хрестових походів.

Сучасність можна найкраще зрозуміти у світі минулого, яке її формувало. Таємниці розлогого дуба приховуються в розрізі його стовбуру і в корінні. Тому я маю надію, що знайомство з цією роботою допоможе скласти більш повний образ монастирів та чернечих орденів, важлива роль яких у політичному та культурному житті християнського світу очевидна.

Використана література

1. Алов А.А. и другие. Мировые религии. - М.:ПРИОР,- 1998.-480С.

2.Арест С. Орден госпитальеров: [XIIв.] // Истрия. - 2002. - № 27-28.-с.1-7.

3. Арест С. Рыцари Храма: вечный сюжет для романа.// История.-2002. - № 17.

4. Герьев В. Западное монашество и папство. Москва, 1913.

5. Грекулов Е. Нравы русского духовенства. - Москва, 1929.

6. Даниил (игумин). Словянские монастыри на Афоне: Из истории монашества. // Православный вестник. - 1991. - № 9, № 12.

7. Історія християнства: Курс лекцій: Навчальний посібник. - К.:Либідь,1999. - 352С.

8. Ильин А. Иезуиты и их влияние на историю человечества. - Москва, 1905.

9. Инфессура С., Бурхарт И. Дневники. Документы по истории папства. XV-XVIвв. - М.:Огиз. - 1939. - 243С.

10. История средних веков: В 2т. / ред. М.А. Бойцов, Л.М. Брагина, С.П.Карпов и др. - М.:ИНФРА - М, 2000.

11. Калашников В.И. Загадки истории. Средние века: Занимательная история. - М.: Белый город, 2002.

12. Карсавин Л.П. Монашество в средние века. - Москва, 1992.

13. Карташкин А. Житие и загадочные деяния монаха Реймунда Луилия [XIIIв.]. // Наука и религия. - 1990. - №6, №7.

14. Керов В.Л. Народные восстания и еретические движения во Франции в конце XIII-начале XIVвека. - Москва, 1986.

15. Конспекты уроков для учителя истории. История средних веков. Часть 2, М.: Владос - Пресс, 2001.

16. Кравченко А. “Гора Афон, гора святая…” (О русском монашестве в Греции). // Вокруг света. - 1990-№ 10. - с.10 - 17.

17. Кривелев И.А. История религий: Очерки в двух томах. Т.1. - М.: Мысль, 1975. - 416С.

18.Ле - Гофф Ж. Цивилизация Средневекового Запада. - Москва, 1992.

19. Лінч Дж. Середньовічна церква. - Київ, 1994.

20. Лозинский С.Г. История папства. - М.: Политиздат, 1986.

21. Логинова Р. Христові походи та духовно - рицарські ордени. // Людина і світ. - 1996. - № 8 - 9.

22. Папы и папство. Ян Веруш Ковальский. - М.: Изд. полит. л-ры, 1991.

23. Прошин Г. Черное воинство. - М.: Изд. полит. л-ры, 1985. - 320С.

24. Пругавин А.С. Монастырские тюрьмы в борьбе с сектанством ( к вопросу о веротерпимости). - Москва, 1906.

25. Релігієзнавчий словник. - Київ, 1996.

26. Рожков В. Очерки по истории римско-католической церкви. - Москва, 1994.

27. Святе письмо Старого і Нового Завіту. - USA, 1991.

28. Смирнова Е.Д., Сушкевич Л.П., Федосик В.А., Средневековый мир в терминах, именах і названиях. - Минск: Беларусь, 1999, - 384С.

29. Титлинов Б.В. Лекции по истории русской церкви. - Москва, 1986.

30. Томди А. Иезуиты. - Москва, 1955.

31. Средние века. Сборник. - М.: Изд. Акад. наук СССР, 1954.