Харківський Свято-Покровський монастир як духовно-просвітницький центр Слобідської України

Работа из раздела: «Религия и мифология»

УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА ХАРКІВСЬКА ЕПАРХІЯ

Православні богословсько-педагогічні курси

ДИПЛОМНА РОБОТА

Виконавець:

Коновал Наталя Миколаївна

Керівник:

Протодіакон Максим Талалай

Харків -- 2010

Зміст

Вступ
Розділ 1. Харківський Свято-Покровський монастир як духовно-просвітницький центр Слобідської України

1.1 Заснування Харкова та будівництво Свято-Покровського монастиря
1.2 Харківський колегіум як осередок просвітницької діяльності у (XVIII -- перша половина XIX ст.)
1.3 Діяльність Харківської духовної семінарії (1841-1919рр.)
1.4 Свято-Покровський монастир в часи антирелігійної боротьби (1917-1988рр.)
1.5 Відродження Свято-Покровського монастиря (наприкінці XX-початок XXI ст.)
1.6 Свято-Покровський монастир як духовно-просвітницький центр Харківської епархії

Розділ 2. Методичне забезпечення спецкурсу з теми: 'Харківський Свято-Покровський монастир як духовно-просвітницький центр Слобідської України'
2.1 Структура спецкурсу 'Харківський Свято-Покровський монастир як духовно-просвітницький центр Слобідської України'
2.2 Дидактичне забезпечення спецкурсу'Харківський Свято-Покровський монастир як духовно-просвітницький центр Слобідської України'
Висновки
Список використаних джерел та літератури
Додатки
Вступ

При вирішенні завдань духовного оновлення суспільства, відродження історичних та культурних традицій українського народу важливим є вивчення історії духовної культури і освіти в Україні. Духовної культура та освіта в Україні має глибоке коріння і тісно пов'язана із церковним та суспільним життям. Монастирі і просвітницькі заклади, при них відігравали значну роль в культурних процесах, що відбувалися в країні.

Сьогодні, в умовах розбудови незалежної держави та проведення реформ у різних сферах життя, в тому числі в системі освіти, виховання молодого покоління на основах національної духовної культури, досліження не достатьно вивчених тем у вітчизняному краєзнавстві після багаторічної атеїстичної ідеології. Пожвавився інтерес до історії Духовних здобутків української Православної церкви, особливо в зв'язку з сяткуванням 2000 років від Різдва Христова.

XVIII століття в історії української культури, виявилося перш за все як перехідний період. Це століття в історії Духовної культури і освіти відзначилося переплетенням старого й нового, традицій та новацій. Період характеризується взаємопроникненням релігійного та світського начал і разом з тим поступовим складанням окремих гілок спеціалізованої освіти (воєнної, технічної, медичної, духовної), градацією освіти на початкову, середню та вищу, посиленням станової спрямованості цих систем. XVIII століття -- це період швидкого розвитку науки, просвітництва. Причому просвітниками нерідко виступали церковні діячі, це 'філософське століття', яке разом з цим було вельми практичним, що відбилося і на підготовці фахівців. Зростаючі економічні потреби вимагали все більше освічених людей, стимулювали потяг до освіти. Кінець XVII - перша половина XVIII ст. відзначилися тим, що вітчизняне просвітництво, не зупиняючись на теоретичному обґрунтуванні значення освіти, вживало практичних заходів для її поширення серед широких мас населення. Це виявилося насамперед у заснуванні мережі шкіл та колегіумів: Чернігівського (1700), Переяславського (1738) та iн. Видатним явищем в Україні та Росії XVIII -- на початку XIX ст. був Харківський колегіум. Всі ці заклади було засновано завдяки піклуванню церкви та її ієрархів.

Становлення Харкова як центра Слобідської України тісно пов'язане із заснуванням колегіуму, який став, за словами відомого українського історика Д. І. Багалія, 'духовною академією' краю [11]. Виникнення цього навчального закладу стало значною віхою в історії Слобожанщини. Велику роль в цьому відіграла церква та її діячі, які сприяли й багато зробили для розвитку освіти.

До недавнього часу такі аспекти діяльності церкви практично не досліджувалися. В радянській історіографії відносно XVIII ст. мова йшла, як правило, про розвиток світської освіти, секуляризацію знань, тобто про скорочення просвітницької функції церкви. Не дивно, що в радянські часи проблема утворення Харківського університету здебільшого вирішувалася без уваги на велику просвітницьку діяльність, що була проведена колегіумом і стала підгрунтям до заснування цього вищого світського навчального закладу. Такий погляд на історію духовної культури та освіти Слобідської України XVIII ст. переривав історіографічну традицію, яка знайшла своє втілення в працях В. Антоновича, Д. І. Багалія, П. Знаменського А. С. Лебедева, М. І. Петрова та ін. Історія просвітництва в Слобідській Україні свідчить про те, що процес, переходу від переважно церковної форми організації системи освіти до світської у XVIII ст. не був різким, супроводжувався виникненням перехідних форм, тісно пов'язаних із церквою, яка продовжувала відігравати важливу роль в розвитку просвітництва. Така картина чітко вимальовується при вивченні історії Слобідської України, і зокрема Харківського Свято-Покровського монастиря.

З Харківським колегіумом пов'язані імена плеяди видатних діячів науки, культури та освіти. Деякі з них викладали в колегіумі (Г. С Сковорода, І. О. Двигубський, П. А. Ярославський, А. Л. Ведель, М. П. Концевич, І. С. Саблуков, Я. В. Толмачов та ін.), інші закінчили його (М. Т. Каченовський, В. В. Петров, Г. І. Базилевич, М. І. Гнєдич, М. І. Ковалінський та ін.). Колегіум став тим осередком, навколо якого гуртувалися найбільш освічені, прогресивні особи.

Матеріали, які торкаються історії колегіуму, містяться в узагальнюючих монографіях з історії освіти. П. Знаменський одним з перших показав, що на півдні імперії це був другий за значенням освітній центр після Києво-Могилянської академії. Вивченню виливу, який здійснила Київська академія на заснування та розвиток багатьох шкіл України та Росії, в тому числі й Харківського колегіуму, присвячено працю М. Петрова [31]. Відомості, пов'язані з історією колегіуму, ми знаходимо в узагальнюючих працях з історії церкви [17], перш за все у присвячених історії Бєлгородської та Харківської єпархій [39].

В цілому в дорадянський період було зібрано, опрацьовано, запроваджено до наукового обігу значний архівний матеріал. Історіографія питання пройшла кілька послідовних етапів від фактографічних досліджень, систематизації матеріалу, виявлення ключових проблем до встановлення зв'язку історії колегіуму з усім ходом історичного процесу XVIII -- першої половини XIX ст.

Вивчення історії Харківського колегіуму в радянський період проходило в зовсім інших історичних умовах, що знайшло своє відображення в інтенсивності досліджень та завданнях, які ставили перед собою історики. Перш за все, спостерігається різке падіння інтересу до історії цього закладу.

Втім у 20-ті роки з'явилася стаття О. Г. Водолажченко з історії колегіуму, в якій автор у традиціях часу занадто критично оцінила праці своїх попередників, вважаючи, що вони перебільшували масштаби колегіуму, вплив на країну [52]. 20-ті роки дали ще декілька статей, які скісно торкаються цієї теми, найбільш цікавою з яких є стаття О. Грушевського [31]. Тільки через декілька десятиліть дослідники знов звернулися до вивчення історії колегіуму. Увагу істориків привертали лише окремі сторони діяльності закладу [61]. В цей час пожвавилися дослідження творчості та життєвого шляху Г. С Сковороди, кількість яких значно зросла на початку 70-х років. Проте у багатьох з них характеристика Харківського колегіуму дуже фрагментарна. Спеціальне дослідження харківського періоду життя Г. С Сковороди, його викладання в колегіумі, зв'язків з харківською громадськістю було виконане А. М. Ніженець [26].

У 50-80-ті роки українські вчені розпочали важливу роботу з вивчення рукописних курсів лекцій з філософії, риторики, поетики викладачів українських навчальних закладів [35]. Ці праці дають можливість з'ясувати зміст та рівень освіти, що одержували й вихованці Харківського колегіуму. Цікавим і дуже плідним напрямком вивчення історії колегіуму стало в цей період дослідження книжкового зібрання його бібліотеки. Деякі аспекти історії колегіуму знайшли відображення в ґрунтовних працях І. Хижняк та Н. А. Шип [82, 86]. Кінець 80-х -- початок 90-х років також дав декілька невеликих за обсягом статей, де висвітлюються окремі питання історії колегіуму [14].

Отже, історія Харківського колегіуму так або інакше знаходилася у полі зору дослідників у XX ст. На прикінці 90-х побачела світ ґрунтовна праця Л. Ю. Посохової, яка охоплюе історію цього навчального закладу в цілому [31].

Про стан та доля надбань духовної культури після 1917 р. найшли своє відображення в працях: Никодим (Н.С. Руснак) [24; 25]., М. Матвієнко[22]., А. Павлюк, М. Скорик, М. Талалай[76]., В. Швець [85]. та ін.

Метою даної роботи: є комплексне висвітлення історії Свято-Покровського монастиря з моменту його заснування до сьогодення. Це пов'язано знеобхіністю зясувати загальні закономірності та тенденції розвитку духовної культури та освіти Слобіцкої України, встановити вплив який здійснював Свято-Покровський монастир на духовно-освітне і культурне життя регіону.

Виходячі з цього основними звавданнями є:

4 проаналізувати роль та місце Харківськго Свято-Покровськкого монастиря в розвитку духовної культури та освіти України та Росії XVIII-першої прловини XIX ст.;

4 з'ясувати роль Свято-Покровськкого монастиря в розвику Харківського колегіуму;

4 провести аналіз просвітницької діяльності Харківського колегіуму та його вихованців;

4 з'ясувати роль Харківської духовної семінарії в розвитку духовної освіти Харківської єпархії;

4 дослідити історію Свято-Покровського монастиря в часи атеїстичної ідеології;

4 встановити значення відродженя Свято-Покровськкого монастиря на прикінці XX- початку XXIст.;

провести аналіз діяльності Свято-Покровського монастиря як духовно-просвітницького центру Харківської єпархії.

Об'єктом дослідження: - духовна культура Слобіцкої України.

Предметом дипломної роботи: - Свято-Покровський монастир як духовно-просвітницький центр Слобожанщіни.

Хронологічні рамки - даної роботи охоплюють період з початку XVIIIст. до согодєння.

Методологічною основою даної роботи - на (конкретно-проблемному рівні) стали підходи та принципи, згідно з якими Духовна культура та освіта є невід'ємною складовою частиною історії культури в цілому, а значить і всього суспільного життя. Але разом с тим підкоряеться власним закономірностям розвитку. Із спеціально-наукових методів в роботі переважно використовувалися історико-генетичний, історико-порівняльний, історико-системний методи.

Джерельну базу цієї робот склали:

4 Законодавчі акти, які стосуються загальних положень про Духовні та освітянські заклади XVIII-першої прловини XIXст. Так і безпосередньо Харківського Свято-Покровського монастиря та колегіуму Ці джерела дають уявлення про політику російського уряду в галузі Духовної культури та освіти даного періоду;

4 Ділова документація різних центральних та місцевих установ (як церковних, так і світських), в тому чеслі самого монастиря і колегіуму, яка виявлена в багатьох фондах Центрального державного історичного архіву України, Російського державного історичного архіву та Державного архіву Харківської області. Матеріали містять інформацію про події у житті Святої обітелі;

4 Матеріали мемуарнрго характеру,які належать вихованцям та викладачам колегіуму,іншим особам, що відвідували колегіум і залишили спогади про нього;

4 Фундоментальні труди науковців, які проводили дослідження з історії розглядаемих питань;

Практичне значення роботи полягає в тому, що ці матеріали можуть бути використані при читанні вузівських курсів з історії Української культури, у формі лекцій та семінарів на богословсько-педагогічних курсах та недільних школах, при підготовці спец курсів та спецсемінарів з історії Слобідської України, а також з історії України в цілому.

Структура роботи - побудована за проблемно-хронологічним принципом і складаєтья із вступу, двох розділів,висновків, списку джерел та літератури і додатків.

Розділ 1. Просвітницка діяльність Харківського Свято-Покровського монастиря XVIII-XIX ст.

1.1 Заснування Харкова та будівництво Свято-Покровського монастиря

Якщо глянути на Харків з великої висоти, можна побачити, що головні його вулиці, подібно променям, в усі сторони від невеликого п'ятачка землі, розташованого неподалік від злиття рік Харків і Лопань. Колись саме звідси, з пустельного косогору, загубленого на границі степової й лісостепової зон, починалося місто. У той час це були малозаселені окраїни Московської держави, так зване 'Дике Поле', через яке проходили головні шляхи набігів кримських і ногайських татарських військових загонів.

Стратегічна важливість цього регіону відразу привернула увагу російського уряду, що ставив завдання перетворити його у своєрідний щит з метою прикриття центральних районів держави. Для здійснення цієї ідеї використовувалися українські переселенці, що шукали на вільних південних землях притулку від панування Речі посполитої. Особливо великий розмах українська еміграція набула після невдач, що спіткали народний рух під керівництвом Богдана Хмельницького. Розмах переселення був настільки великий, що до 1680-х років утворилася величезна територія заселена українцями, за якою закріпилася назва Слобідська Україна (від слова 'слобода' -- воля).

Переселенцями були побудовані десятки міст і містечок, зведені фортеці й оборонні лінії, що простиралися на сотні кілометрів.

У ході цього процесу був заснований Харків, що став незабаром головним містом Слобідського краю.

Перша Харківська фортеця побудована в 1656 р. Зсередини її кварталами розміщалися невеликі двори з житловими будинками. Значну частину займав майдан, на якому розташовувався головний Успенський храм міста -- Успенська церква. З півночі, сходу й півдня до фортеці примикали слобідки. Такі ж приміські слобідки розміщалися в найближчому заріччі за Лопанью й Харковом і з'єднувалися з основною частиною міста мостами й греблями. Кожна слобідка мала свою церкву, а в Залопанской і Захарківській слободах їх було навіть по дві. Спочатку всі храми були дерев'яними. Лише в 1685-1688 роках. в фортеці зводиться нова соборна Успенська церква із цегли. Практично відразу, за північним муром, неподалік від Московських воріт починається будівництво ще одного цегельного храму, освяченого на честь свята Покрова Пресвятої Богородиці, що став згодом головним храмом Харківського Свято-Покровського монастиря.

Розвитку культури Слобідської України, і серед іншого створенню шкіл, сприяло те, що регіон заселяли вихідці з Правобережної та Наддніпрянської України, де розвинутою була традиція створення братств, братських шкіл та друкарень при них. Переселенці приносили на нові місця мешкання ці традиції, саме тому вже в кінці XVII ст. на Слобожанщині виникає значна кількість шкіл. Існували такі школи у всіх полках, в тому числі в Харківському. Втім ці школи давали тільки елементарні знання, вміння читати й писати. Тому завдання створення школи більш високого типу було одним з найбільш актуальних на початку XVIII ст.

До початку XVIII в. Харків значно розрісся. В 1709 р. за наказом Петра I, що відвідав місто, будується нова харківська фортеця. Вали цитаделі охопили територію від нинішнього Бурсацького спуска до пл. Рози Люксембург, а вал форштадта простирався від вул. Клочківської уздовж нинішньої Театральної площі, Театрального спуска, по вул. Мельникова. Ковальської, Кооперативної. До цього часу в місті вже налічувалося 10 церков: Успенська соборна, Покровська, Миколаївська, Троїцька, Благовіщенська. Різдвяна, Дмитріївська, Михайлівська. Вознесенська, Воскресенська. При багатьох з них парафіяни поєднувалися в братерства, тут же діяли школи, лікарні, богадільні.

В 1765 р. Харків стає головним містом новоствореної Слобідско-Українской губернії. Петербурзьким архітектором А.В. Квасовим розробляється перший проект перепланування центральної частини Харкова, що був затверджений Сенатом в 1768 р. До цього періоду Покровський монастир значно розбудувався. На планах Харкова другої половини XVIII в. на території монастиря видний дерев'яний архієрейський будинок, кам'яні ворота, стайні, нові корпуси келій, ряд господарських будівель.

Нове трасування вулиць, передбачене проектом А. В. Квасова й наступними проектами кінця XVIII -- початку XIX століть, вимагала коректування східної границі монастиря і його перебудови. Однак почата вона була лише в 20-х роках XIX в., коли по клопотанню єпископа Слободско-Українского й Харківського Христофора Сулимы з державної скарбниці на ці мети були виділені 37 000 рублів. Харківським архітектором Е.Васильєвим був розроблений проект нового планування монастиря з урахуванням зведення кам'яного архієрейського будинку. Креслення вдома були прислані будівельним комітетом Міністерства внутрішніх справ з Петербурга. Будинок був запроектований у формах класицизму, що панував тоді в Росії. Його розмістили з північної сторони від Покровської церкви, розібравши сходи, що вела на другий поверх. Нові сходи звели з південної сторони храму. У ході реконструктивних робіт території монастиря була додана близька до прямокутника форма, площею близько 4 га. Ділянка була розбита на кілька зон, що представляли собою так звані 'чисті' (парадні) двори перед колегіумом і архієрейським будинком і 'чорні' (господарські) двори для консисторії й монахів. Із західної сторони архієрейського будинку був передбачений сад зі сходами у вигляді розбитого на сектори півкола.

У православній церкві свято Покрова відноситься до розряду 'великих', 'двунадесятих' і відзначається 1(14) жовтня. На Русі він одержав поширення в XII ст. Основою свята є, явище що мало місце, в 910 р. у Влахернском храмі, у Константинополі, явлення Богородиці, що простягла над віруючими біле покривало (омофор) і вознесла молитву про порятунок миру від негод і страждань. В українському народі свято Покрова завжди було одним з найбільш шанованих, оскільки Богородиця вважалася ще й заступницею православних, покровителькою хліборобів, а час святкування збігалося із закінченням циклу польових робіт.

У Харкові, який був у той час прикордонним містом, зведення Покровської церкви не було випадковим. Такий акт символізував надію городян на заступництво й захист Божої Матері в умовах постійної погрози ворожого нападу.

Місце для храму вибрали на крайці високого берегового схилу р. Лопань так, щоб він проглядався з великих відстаней. Історія не зберегла для нас ні імен будівельників, ні яких-небудь відомостей про первісний етап будівництва. Відомо лише, що освячення Покровської церкви відбулося в 1689 р. білгородським митрополитом Авраамієм 39.

До цього часу в українській архітектурі склались основні принципи й прийоми будівництва культових споруд. В XVII в. головним будівельним матеріалом було дерево, тому церкви ставили невеликими й простими по композиції. Найбільше поширення в народній творчості одержали трехзрубні храми, що складалися із трьох частин -- 'вівтаря', 'нави' і 'бабинця' і які мали одне або три завершення, так звані 'маківки'. Своєрідність об'ємно-планових, декоративних і конструктивних рішень в українському кам'яному зодчестві обумовлене тим, що багато чого в них узято з більш древніх дерев'яних зразків. Найчастіше будівництво велося без проекту, який іноді замінявся макетом.

У другій половині XVII ст., у період економічного й культурного підйому Слобідської України, наступає розквіт архитектурно-будівельної діяльності. Цьому сприяв й розвиток зв'язків з московськими зодчими, що залучалися для облаштування окремих об'єктів на лівобережній Україні, а також праця українських зодчих у Москві. Зкладалися будівельні бригади 'мурувального мистецтва', у спадщину передавалися будівельні навички. Відомі цілі колективи родичів, однофамільців однієї будівельної спеціальності -- 'муляри', 'теслі', 'тертичники', 'гонтарі' та інші.

Імовірно, однією з таких бригад-артелей і була зведена Покровська церква. З великим ступенем вірогідності можна припустити, що ці ж майстри колись побудували Спасо-Преображенський собор в Ізюмі (1684 р.) і Успенський собор у Харкові (1688 р.), тому що три ці будівлі об'єднані подібністю стилю й декоративних прийомів.

В архітектурному відношенні Покровська церква являла собою двоповерхову трехчастную триглаву будівлю, об'єднану із дзвіницею. У нижньому поверсі розміщалася 'тепла' (опалювальна) Трьохсвятительська церква, у верхньому -- власне Покровська -- літня. Висота центральної глави становила 23 сажні (49 м). При товщині стін у підставі, що перевищувала 1,5 м, будинок виглядав легко й добірно. Цьому сприяють глибокі ніші-аркади будинку, що оперізують нижню частину, грановані світлові барабани глав, пружна форма куполів. У рішенні об'єму церкви й дзвіниці гармонійно злилися традиції українського народного зодчества й московської архітектурної школи другої половини XVII в., з характерним для останньої осьовим рішенням плану, пристроєм нижнього этажа-подклета. Найбільш близькими по типу аналогами Покровського храму є церкви Иоасафа Царевича ( 1687-1688 роках.) у Москві й Воскресенська (1703 р.) у Сумах.

Будівля була виконана з великої, так званої 'литовської' цегли, що має розміри в середньому 29,5 Ч 15,0 Ч 8,0 см. ³.

Однак її форми виявилися запозичені з української дерев'яної архітектури культових споруд, про що свідчать гранована форма плану, дерев'яна галерея -- 'опасання', конструкції зводів -- 'заломи'. Первісна покрівля була виконана з дубових дерев'яних пластинок -- 'ґонту'.

Вівтарна частина нижньої церкви має форму шестикутника й перекрита зімкнутим цегельним зводом. Центральна частина -- 'нава', також перекрита зімкнутим зводом, що має проліт 10,6 м., значний навіть по сучасних мірках. 'Бабинец' повторює форми вівтаря.

На відміну від аскетичної Трьохсвятительської церкви, верхня, Покровська, вражала висотою, святковим достатком світла, що лився потужним потоком через три яруси вікон, розташованих у звужующіхся догори барабанах. В усіх гранях верхньої церкви на рівні людського зросту були влаштовані глибокі ніші, що значно підсилювало пластику інтер'єра. Уступчаста форма перекриття з 'заломами', у сполученні з нахилом стін до середини обсягу, створювали ефект посиленої перспективи й на вигляд збільшували висоту внутрішнього простору.

Фасади храму й дзвіниці були пишно оздоблені пілястрами, фігурними лиштвами вікон, складними карнизами й іншими архітектурними деталями, характерними для будівель у стилі українського бароко.

Підйом у Покровську церкву здійснювався по зовнішнім сходам з вежею через галерею, що з'єднувала церкву й дзвіницю на рівні другого поверху. За деякими відомостями, дзвіниця не була відразу вибудувана повністю, і ще в 1739 р. частково залишалась дерев'яною 64. Відсутність необхідної кількості історичних відомостей, численні пізні переробки, на жаль, не дозволили дотепер виконати достовірну наукову реконструкцію первісного виду Покровської церкви, що ще чекає нових досліджень.

Зводячи церкву в небезпечній близькості від берегового схилу, древні майстри постаралися подбати про її міцність і стійкість. Обстеження кладки під підлогою верхньої церкви показало, що стіни тут зв'язані металевими анкерами й тяжами, що представляють собою куті залізні стрижні перетином 5,0 Ч 9,5 см², з гаками на кінцях. Вони сприяють сприйняттю вертикального й горизонтального розпору від барабанів і заломів і збільшують твердість будинку. Цю же роль виконували куті тяжи, що з'єднували п'яти арок нижньої церкви.

Ще однією конструктивною особливістю будівлі, що відноситься, імовірно, до 30-х років XVIII в., є рішення куполів в виді каркаса із залізної смуги, до якої кріпиться покрівля. Аналогічний прийом був використаний у Харкові пізніше -- при будівництві губернаторського палацу (вул. Університетська, 16), де фрагменти металевого каркасного даху XVIII в. збереглися дотепер.

Завдяки своєрідності об'ємно-планувального рішення, вишуканим пропорціям, витонченому силуету Покровська церква стала справжньою перлиною української архітектури XVII ст., так і не перевершеної в наступних культових спорудах цього типу.

Доля Покровської церкви в перші десятиліття XVIII в. складалася не дуже вдало. Після перебудови фортеці і її розширення церква виявилася на території цитаделі. Частина парафіян, що становила прихід церкви, переселилася в приміські слободи. Відповідно до опису 1724 р., Покровська церква була самою бідною. До неї була приписана всього лише одна вулиця (87 дворів), тоді як за іншими церквами значилося більше сотні дворів, а за Успенським собором 273. В 1726 р. у Харків з Бєлгорода переводиться архієрейська школа й ґрунтується училищний монастир. На її основі, на кошти Епифания Тихорского, єпископа Білгородського й Обоянского, а також на кошти головнокомандуючого військами на Україні князем М.Голіциним була створена слов'яно-греко-латинська школа, перейменована в 1731 р. у Харківський колегіум (в 1841 р. перетворений у семінарію). Для цієї мети в полковника Лаврентія Шидловського неподалік від Покровської церкви був куплений і перебудований для навчальних цілей будинок. Тим же Голіциним і князем Дмитром Кантемиром монастирю були пожертвувані кілька сіл і хуторів, земельні наділи 'на утримання учителів і учнів' і сад, що увійшов до складу монастирської території.

В 1729 р. єпископ Епифаний Тихорский повідомляє Синод: 'А є поблиз від шкіл, сажнях в 6, у м. Харкові кам'яна церква, що стоїть впусте, що у багатьох місцях підлягає полагодити: покрити знову й іконостас поставити, а ту церкву... можна буде привести в досконалість'. У цьому ж році треба постанова Синоду про приєднання церкви до монастиря [64]. Так був покладений початок Свято-Покровському монастирю.

Територія монастиря займала північно-західний кут міської цитаделі. Судячи із планів, що дійшли до нас, Харкова 1730-1740 р., з півночі границею монастиря служив кріпосний вал з бастіоном, зі сходу -- огорожа, у вигляді так званих 'рогаток', що відокремлювала його від порохового складу й інших кріпосних будівель. З півдня до границі монастиря впритул примикала ділянка полкової аптеки й подвір'я городян, а західною границею практично служив берег р.Лопань, що близько підступав до схилу.

З монастирських будівель цього періоду на планах можна розрізнити, крім церкви й будинку колегіуму, корпус келій, уздовж східної частини ділянки, й куховарню.

Оскільки колегіум утримувався, в основному, на добровільних пожертвуваннях, йому ледь вистачало засобів на поточні ремонти приміщень. Однак Покровська церква, у зв'язку з необхідністю проведення в ній постійних богослужінь, з початку поступово, хоча й повільно, приводитися в порядок. В 1732 р. архієпископ Досифей доповідав у Петербург, у Синод, що '...церква ще не добудована, іконостас у церкву робиться ... дзвін підрядили робити до 100 пудів'. Із приводу інших будівель він повідомляє, що 'слід при колегіумі влаштувати... огорожу кам'яну, не зле б і келій кам'яні влаштувати...' [64].

З доповіді начальства 'училищного монастиря' у Синод від 1738 р., що монастирські будівлі перебували у вкрай жалюгідному стані: 'дахи на школах постаріли й через течу під час дощу в них неможливо займатися, та й деякі будови слід відновити, а інші побудувати знову. Крім того, 3 червня о 4 години пополудню церква... у Покровськім монастирі згоріла від грому й блискавці' [64]. Незабаром церква була відремонтована, і вже в 1739 р. студенти колегіуму приводилися тут до присяги.

В XVIII-XIX століттях Покровський храм піддався значним змінам. Документи свідчать про те, що в 1739 р. при ньому функціонувала дерев'яна дзвіниця, щоправда, без вказівки її місцезнаходження й форми. Дані ж натурних досліджень -- розмір цегли, система кладки, склад розчину -- говорять, що дзвіниця заставлялася одночасно із собором. По припущенню мистецтвознавця М. Дегтярьова, її частина, зведена або збережена після пожежі 1738 р., і була використана для установки дерев'яної дзвіниці. Тим часом, на панорамі Харкова, виконаної в 1787 р., дзвіниця зображена кам'яною. З історичних же відомостей за XVIII в., що стосуються Покровської церкви, відомі приводяться лише істориком архітектури С. Таранушенко дані про заміну в 1774 р. гонтового покриття даху на нове. Тому питання про час будівництва кам'яної дзвіниці залишається відкритим. В 1799 р. верхня Покровська церква стає кафедральним собором Харкова, а нижня Трьохсвятительская -- коллегиумской. На початку XIX в. собор був запущений і вимагав значного ремонту, що підтверджується відозвою архієпископа, що призивав жертвувати 'на відновлення ветхостей' собору. В 1824 р. виробляється заміна гонтового даху собору на залізний, виконується перестилання підлог, побілка зовнішніх стін. Покрівельні й малярські роботи проводили міщанин Яків Сухарев і причетчик Стефан Иваницкий [6].

Надалі, наприкінці 20-х -- початку 30-х рр. XIX в., у Покровськім соборі проводилися лише незначні переробки й поточні ремонти.

В 1832 р. ковальський підрядник і 'пастор красительной роботи', дзвонар Покровського собору Стефан Петров робить фарбування 'ярью із суриком' покрівлі собору й дзвіниці, білилом -- вікон і дверей, ґрат, стовпів і брусів галереи-опасания. В 1837 р. здійснюється золочення на соборі главок із хрестами [7].

В 50-х рр. XIX в. пішли більші перебудови й зміни в соборі. Будівельні роботи мали настільки значний розмах, що, як у нижньої, так і у верхньої церквах собору, було, припинено на кілька років богослужіння. У цей час у нижній церкві були розширені дверні й віконні прорізи, перемощений чавунна підлога, оштукатурені й розписані стіни. У верхній церкві, в інтер'єрі, стіни були оброблені алебастром під білий мармур, улаштований новий іконостас прекрасного малюнка. На обох поверхах собору влаштоване 'пневматичне' (повітряне) опалення.

У середині XIX в. зроблена ґрунтовна реконструкція двоповерхового переходу між церквою й дзвіницею, розширення його -- із пристроєм у ньому трапезної церкви, а також добудування дзвіниці в стилі церкви. У своєму 'поданні' у Синод від 29 жовтня 1849 р. Харківський єпископ Філарет (Гумілевский) повідомляв, що 'дзвіниця харківської Покровської церкви... у порівнянні з Покровським храмом, низка й не має пристойного виду', і що він доручив губернському архітекторові Ф. И. Данилову скласти проект 'на піднесення цієї дзвіниці, по якому зовнішній вид дзвіниці буде зовсім згодний з видом Покровського храму' [64].

Обґрунтовуючи необхідність 'розширення Покровської церкви й надбудови дзвіниці', Ф. И. Данилов у пояснювальній записці до свого проекту зробив акцент на тім, що 'Харків з недавнього часу від ярмарків і навчальних закладів розширений й прикрашений суспільними й приватними будинками; але зі збільшенням населення число церков не помножилося; чому церква Покровська, перебуваючи в середині міста, служить необхідним доповненням до парафіяльних церков.

У первісному стані міста древня ця церква була достатня для невеликого числа відвідувачів; нині крайня тіснота представляє до відправлення богослужіння незручність. Церква з'єднується із дзвіницею коридором, що заміняє трапезу, де сходи займають половину цього коридору, скрутні тим, що на великому її протязі не повідомляє прямо із церквою, але простираючись у різних переходах за церкву потім звертається назад, із крутими площадками й щаблями, отчого, при вході народу, ніякими мірами не можливо охоронити спокій і безпеку, особливо, дітей і старих'.

Далі Ф. И. Данилов повідомляв: '...По складеному проекті передбачається незручну й у старість сходи, що прийшли, знищити, -- замінити другою, зовсім полегшеною. Місце для нових сходів полягає в прибудові між будинком і церквою, ні чим не зайняте.

За допомогою цих сходів сполучення із церквою буде коротше й просторіше. По знищенні сходів представляється можливість розширення коридору розширити трапезу церкви, чому й простір місця сприяє. Цеглою від разломки стін, з додаванням нового, зробити по можливості обширнішу прибудову, витратами незначними, що цілком винагороджується додатком простору приміщення. Не менш має бути потребі в піднесенні дзвіниці, що у справжнім положенні не будучи пригожа й нижче церкви, показує зроблене з нею не -- подібність, піднесене місце розташування церкви в центрі міста давно вже вимагає більше одноманітності й пристойності в стилі архітектури приналежної до неї дзвіниці' [64].

Проект Ф. И. Данилова був у Петербурзі схвалений і затверджений, на його здійснення зі скарбниці було виділено 13 тис. рублів. Натурні дослідження дзвіниці, проведені в 1870-х роках під керівництвом архітектора-реставратора В.Корніевой. показали, що її верхні яруси в другій половині XIX в. піддавалися переробкам.

На початку 1870-х років під спостереженням архітектора Ф. И. Данилова була проведена намічена їм реконструкція: 'На місці старих сходів зроблені у два поверхи кімнати із закладкою дверей у церкву... побудовані парадні сходи із пробивкою дверей і вікон... пробиті двері від сходів у підвальний поверх і побудовані сходи до Амосівської печі... зроблене повідомлення з вівтарів обох церков з навісом; улаштовані хори із двома сходами й двома дверима, для хору пробиті арки й зроблені дві капітальні надбудови' [8].

В 1873 р. були зроблені 'розписи церкви живописом', для чого був запрошений житель міста Чугуєва Іван Михайлович Бунаков. якого знаменитий наш земляк, великий художник И. Е. Рєпін, вважав одним зі своїх перших учителів.

Друга половина XIX -- початок XX ст. стали для Покровського монастиря часом розгортання великої будівельної діяльності. У цей період займана монастирським подвір'ям частина кварталу відбудовується по всьому периметру. Ущільнюється у зв'язку з появою нових будинків і внутрішня територія. В 1857 р. по проекті Ф. И. Данилова в стилі класицизму зводиться дохідний будинок на Бурсацькому спуску, перебудований в 1880 р. архітектором В. Х. Немкиным. А також, в 70-х роках. з'являються службові будівлі й будинки уздовж вул. Клочковської.

В 1871 р. по проекту архітектора А. Д. Ракова зводиться ряд монастирських крамниць уздовж Університетської вулиці. Один із цих будинків (на південно-східному куті монастиря) в 1912 р. було реконструйовано архітектором В.Х.Покровським у дусі декоративного модерну. В 80-х рр. XIX в. будується корпус для вікарія, помічника єпархіального архієрея. В 1887 р. по проекті В.Х. Немкина в стилі неоренессанса був побудований дохідний будинок по вул. Університетської, 2, значно перебудований в 50-х рр. нашого століття. В 1890 р. у формах російсько-візантійського стилю В.Х. Немкиным були зведені сторожка й проскурниця. Їм же в 1891-1893 р. були побудовані консисторія, виконана в дусі неокласицизму, в 1892-1893 р. -- будинок настоятеля монастиря й головні ворота, в 1893 р. -- каплиця й огорожа з боку вул. Клочковской. В 1893-1896 р. по його ж проекті зводиться будинок трапезної церкви на честь Озерянской чудотворної ікони. Церква має унікальне для православного українського храму рішення. Вона виконана по типі базиликального храму в архітектурних формах, властивим різним історичним стилям.

В 1896 р. був розібраний старий корпус колегіуму й на його місці в 1903 р. побудований по проекті В.Х. Немкина корпус келій, який став останньою капітальною монастирською будівлею.

Монастир завжди був осередком культурних і, насамперед, релігійних цінностей. Багато культових предметів служили зразками високого мистецтва. Так, на престолі Покровського храму була встановлена в 1847 р. позолочена гробниця 'величезних розмірів', виконана у вигляді ротонди на чотирьох колонах. Під її покровом розміщалася Труна Господня, по сторонах якого на п'єдесталах були розташовані євангелісти. У монастирі зберігалися стародавні Євангелія XVII-XVIII ст. у срібних окладах, прикрашені емалевими медальйонами найтоншої ювелірної роботи.

Величезну художню цінність являли собою срібні з позолоттю хрести, серед яких виділявся хрест XVII в. з мощами святих Печерських угодників, різьблений кипарисовий хрест XVIII в. Стіни собору й трапезної церкви прикрашали прекрасно виконані монументальні розписи на біблійні теми.

Особливим шануванням харків'ян і околишнього населення користувалася відома ікона чудотворної Пресвятої Богородиці Озерянської, писаної, за словами Філарета, '...на полотні кистю древнього малоросійського художника' [39]. Походження ікони з Озерянської пустелі (звідси назва ікони), що перебувала на левом березі р. Озеряної неподалік від Мерефи. Заснована пустель була в 1710 р. архімандритом Святогорского монастиря Севастіаном. Існує версія, що ікона належала мерефянському священникові Феодору й була вивезена ним із Задніпров'я в 60-х р.р. XVII ст. Після закриття Озерянської пустелі в 1787 р. ікона була перенесена в Куряжський монастир під Харковом, а після його скасування в 1788 р. -- у Харківський Покровський монастир, де залишалася до 1797 р., коли знову була перенесена у відновлений Куряжський монастир. З тих пор, аж до революції 1917 р., ікона щорічно на кілька місяців переносилася в Покровський монастир. Церемонія супроводжувалася урочистим ходом, співом, службами.

В XVIII-XIX ст. монастир став місцем поховання багатьох відомих людей того часу. Розташована під Покровським собором крипта стала своєрідним пантеоном, де були поховані члени династії харківських полковників Донець-Захаржевських, які багато зробили для оборони й освоєння рубежів Російської держави. Тут же перебував фамільний склеп рода Квіток, з яких вийшов відомий харківський письменник. Ф. Квітка-Основ'яненко.. В 1843 р. тут був похований герой Вітчизняної війни 1812 р. генерал від кавалерії, донський отаман граф В. В. Орлов-Денисов. Під зводами цієї церкви була влаштована особлива усипальниця, у якій звичайно й ховали харківських Владик. Тут знайшли собі місце вічного упокоєння Єпископи: Христофор Сулима, Павло Терешкович, Мелетій Леонтович, Феофіл Гагарський.

У другій половині XVII -- першій половині XVIII ст. на територію Слобідської України масово переселялися вихідці з Наддніпрянщини та Задніпрянщини, які принесли з собою багаті культурні традиції. Вже у XVII ст. на Слобожанщині виникають братства та створюються школи. Цей процес продовжувався і на початку XVIII ст.

1.2 Духовна академія: Харківський колегіум просвітницька діяльність його вихованців (XVIII -- перша половина XIX ст.)

Слобідська Україна першої половини XVIII ст. відрізнялась прагненням широких народних мас до культури, освіти та науки. Видатну роль у становленні та розвитку освіти в Україні, зокрема в Слобідській Україні, відігравали вихованці першого вищого навчального закладу країни -- Києво-Могилянської академії. Саме вони в досить короткий час зробили Харківський колегіум одним із значних центрів просвітництва. Він довгий час виконував ті ж самі функції, що й академія, тільки в іншому географічному регіоні. Це твердження можна знайти у працях багатьох дослідників [37]. З іменами вихованців Києво-Могилянської академії пов'язане не тільки заснування Харківського колегіуму, але й подальший його розвиток. Безперечно, що ці діячі принесли з собою в новий навчальний заклад просвітницькі традиції академії, передові наукові та суспільно-політичні погляди. Не випадково, що в колегіумі було запроваджено схожі з академією демократичні порядки.

Поява мережі духовних шкіл в Російській імперії, в тому числі в Україні, пов'язана з епохою петровських перетворень першої чверті XVIII ст. в різних сферах суспільного життя. Новий етап розвитку країни гостро поставив проблему кваліфікованих кадрів, як духовних, так і світських. Член-кореспондент НАН України О. М. Боголюбов стверджує, що на початку XVIII ст. вже чітко сформувались дві групи шкіл: 'вищі -- Києво-Могилянська академія та Слов'яно-греко-латинська академія в Москві, деяка кількість колегій (колегіумів) та багаточисленні школи нової формації' [47]. До другої групи ('нової формації', за термінологією Боголюбова) відносяться петровські школи, що виникли як у столичних центрах, так і на місцях (Навігацька, Артилерійська, Хірургічна, Інженерна школи та ін.). Втім останні в силу нечисленності не могли забезпечити потреби в підготовці освітчених людей. Вирішуючи це складне питання, станова держава, якою була Російська імперія, прагнула розподілити професії відповідно до суспільних станів, що з часом неодмінно повинно було привести до перетворення шкіл на станові заклади. З такої постановки проблеми витікало те, що кожен розряд шкіл повинен був підпорядковуватися 'своєму' спеціальному відомству, а не загальному адміністративному органу. Імперію характеризувало також те, що шкільна справа була державною прерогативою й створення навчальних закладів йшло в цілому за державною ініціативою. Поступово поширювався процес створення шкіл для різних станів суспільства (не для всіх з однаковою швидкістю), які мали виконувати різні завдання. Нас будуть цікавити в першу чергу етапи виникнення шкіл духовного відомства.

Ще до створення Духовної колегії -- Синоду -- урядом було прийнято серію указів, головною метою яких було вирішення питання щодо заснування нових шкіл та навчання дітей з духовного стану. Указом від 15 січня 1708 р. було встановлено, що попівські та дияконські діти повинні навчатися в грецьких та латинських школах, але про створення нових шкіл мови не йшло. 11 листопада 1710 року цей указ було підтверджено. Указом від 28 лютого 1714 р., указами від 28 грудня 1715 р. та 18 січня 1716 р [15]. які його доповнювали, при архієрейських домах та монастирях засновувались цифірні школи, утримання яких передбачалося цими установами. Так було висловлено думку про залучення ахієреїв та монастирів (та їх коштів) до справи освіти. 19 та 28 лютого 1718 р. з'явилися укази, в яких чітко говорилось про те, щоб на попівські місця заздалегідь готувались священики, а для цього дітей попівських та інших (хто виявить таке бажання) потрібно вчити у школах1. Але тільки Духовний регламент став поштовхом і зробив обов'язковим створення архієрейських шкіл. Цей важливий документ був об'єктом спеціальних досліджень багатьох дореволюційних істориків: П. Знаменського, П. Верховського, Т. Барсова, М. Кедрова та інших [31]. Повна назва документу- 'Регламент, или Устав Духовной Коллегии' (його було затверджено 25 січня 1721 р.). У відповідності до основних його положень і здійснювалось керівництво справами православної церкви Російської імерії. Регламент став одним із перших документів заснованої Духовної колегії -- Синоду, авторство ж належить видатному громадському діячеві того часу Феофану Прокоповичу. Саме завдяки йому питання освіти духовенства було поставлене в документі з належною чіткістю, чого не було зроблено в попередніх законодавчих актах. У Регламенті доводились необхідність та значення освіти, різко критикувались її супротивники. Обов'язок заснування шкіл для навчання дітей покладався на єпископів. Ф. Прокопович, як людина обізнана у питаннях освіти, крім проголошення потреби заснування шкіл, досить докладно описав, що вони повинні собою являти. Регламент містив перелік основних обов'язків єпископа, ректора та префекта по керівництву школою, намічав деякі шляхи вирішення матеріальних проблем, правила прийому та звільнення викладачів та учнів, основні напрямки виховної роботи, перелік дисциплін, що повинні вивчатися, деякі інші питання [69]. Причому Прокопович розробив та запропонував проект і академії, і семінарії. Взірцем для проектованої академії було взято, безумовно, рідну авторові Києво-Могилянську академію. Дореволюційні дослідники історії освіти неодноразово відзначали, що полягає саме в тому, що справу заснування шкіл він зробив обов'язковою, поставив її у ранг державної політики [31].

Втім створення духовних шкіл в імперії просувалось досить повільно. В перші післяпетровські роки, як відзначають дослідники, мало місце навіть закриття ряду шкіл в Росії [69]. Існували певні відмінності в розвитку цієї справи у різних регіонах країни. Значний внесок у створення шкіл в Російській імперії в першій половині XVIII ст. зробили духовні особи українського походження. Академік К. В. Харлампович, який на початку XX ст. досліджував проблему, виділив період з 1700 по 1762 рік (вступ на престол Катерини II) як такий, коли, з одного боку, вплив 'малоросів' на церковне життя був найбільш відчутним та значним, а з іншого -- це був початок перемоги великоросійського духовенства над малоросійським. Дослідник доводив, що українці сконцентрували у своїх руках майже всю духовно-шкільну справу: керували духовними семінаріями, які в більшості своїй вони ж і відкривали, були в них викладачами і т. п. Ця думка підтримувалась дослідниками і потім. Саме вихованцями Києво-Могилянської академії після прийняття Духовного регламенту були засновані Олександро-Невська школа в Перербурзі, Іркутська, Тверська, Суздальська, В'ятська, Холмогорська, Вологодська, Коломенська, Рязанська, Псковська, Устюжська; школи та багато інших [82].

В ряду цих навчальних закладів був і Харківський колегіум, заснування якого пов'язано з ім'ям вихованця Києво-Могилянської академії бєлгородського єпископа Єпіфанія Тихорського. Незважаючи на те що відомостей про нього небагато, можна побачити в ньому неабияку особистість, освітчену людину з передовими поглядами й невтомною енергією. З часу створення Бєлгородської єпархії (1667 р.) він був шостим єпископом.. Його життя прослідкувати дуже важко за відсутністю джерел. Втім навіть ті незначні відомості, що ми маємо, дають змогу уявити мотиви, якими він керувався. Відомо, що Єпіфаній зумів звернути на себе увагу своїми обдаруваннями ще під час навчання у Києво-Могилянській академії. Не випадково, що після закінчення курсу його залишили викладати в академії [14], а потім призначили 'намісником з економії'. Діяльність Єпіфанія на посаді намісника позитивно оцінював через 25 років Ф. Прокопович в листі до Рафаїла Заборовського від 8 березня 1736 р. 2 (Заборовський став ректором академії і звертався за порадами до Прокоповича, як краще організувати життя в академії). Прокопович писав: 'Від 1711 р. отримав я чин ректорський і настановив дбайливого намісника, блаженної пам'яті Єпіфанія, який згодом став Бєлгородським архієреєм...'. Підсумком їх спільної праці, за оцінкою Прокоповича, було те, що в академії 'щедрий був достаток... В народі навіть чутка пішла, що в Братському монастирі скарб знайдено'. Далі у листі Прокопович давав новому ректору різні поради, як зробити академію більш квітучою. Найголовніше, на його думку, щоб ' економ був бадьорим, працьовитим, вірним'. Дружні стосунки Прокоповича з Тихорським не припинялись і надалі, про що свідчить їх листування [69]. Пізніше Єпіфаній став архімандритом Ніжинського Благовіщинського монастиря, а 9 липня 1722 р. -- Бєлгородським єпископом [15].

Без сумніву, Єпіфаній Тихорський перебував під впливом просвітницьких традицій Києво-Могилянської академії, свідченням чого є заснування ним в тому ж 1722 р. духовної школи в своїй єпархії. Цю школу було відкрито при Бєлгородському Миколаївському монастирі замість цифірної школи, яка існувала там з 1716 р. Показовим є також те, що Тихорський створив цю школу раніше, ніж виникли подібні навчальні заклади в багатьох інших місцях.

Через декілька років школу було переведено до Харкова. Відносно дати переведення школи в дореволюційних дослідженнях мала місце багаторічна дискусія. Так, А. С. Лебедев, Д. І. Багалій, Д. П. Міллер, М. Стеллецький, М. Лащенков, Д. Федоровський та інші вважали, що ця подія відбулась у 1726 р. 1727 рік було названо авторами 'Топографічних описів Харківського намісництва' 1785 та 1787 років [39], згодом ця дата з'явилась у дослідженнях О. Чистякова, М. Макухіна, О. Ратшина. Бєлгородський єпископ Феоктист Мочульський в своїй книзі писав, що школу переведено до Харкова у 1731 р. [31].

Очевидно, що при таких розбіжностях в поглядах дослідників відповідь може дати додаткове звернення до документальних джерел. Це необхідно зробити ще й тому, що вищезазначені автори не вказували джерела, на які вони спирались при встановленні цієї дати. У фондах ЦДІА України збереглися документи, що можуть пролити світло на історію школи у 20-ті роки XVIII ст. Вивчення документів різних фондів привело нас до наступних висновків: по-перше, школа не могла бути переведена до Харкова раніше 1726 р. Про це, серед іншого, свідчать рапорти священнослужителів різних церков Харкова про отримання указу від Єпіфанія Тихорського про відправлення дітей священнослужителів для навчання до Бєлгорода. Наприклад, у червні -- липні 1725 р. деякі священики повідомляють, що 'діти до Бєлгородських училищ незабаром будуть послані' [36]. Тобто 1725/26 навчальний рік школа працювала ще у Бєлгороді. Але у квітні 1726 р. Єпіфаній видав указ, в якому повідомляв про відкриття 'новоучиненої академії' й зобов'язував посилати до неї 'дітей для навчання в різних науках'. Збереглася копія цього указу, виданого архімандриту Святогорьського Успенського монастиря Митрофану [18]. Втім, на підставі деяких документів може скластись враження про більш пізнє заснування школи в Харкові, наприклад указ єпископа від 24 серпня 1727 р. про те, щоб на підводах підвозились у Харків різні 'запаси' для будівництва школи. І це не єдиний указ з цього приводу, навпаки, подібні укази видавались протягом всього 1728 р. (наприклад, указ, виданий 20 лютого, зобов'язував попів різних сіл посилати підводи та цеглу на будівництво школи). Тобто документи свідчать про те, що будівництво тривало принаймні увесь 1728 рік. Цей висновок не суперечить даним багатьох дослідників, які відзначали, що деякий час Єпіфаній проводив перебудову підсобних приміщень, пристосовуючи їх до потреб навчального закладу [17].

Певну допомогу у встановленні часу переведення школи до Харкова можуть надати атестати та відпускні свідоцтва учнів. На жаль, такої документації кінця 20-х -- початку 30-х років XVIII ст. майже не збереглось. Рідкісний виняток -- відпускне свідоцтво, видане 6 грудня 1735 р. Ф. Ботинському.

В документі, серед іншого, сказано, що цей студент 'до 1725 року вчився спочатку у Бєлгороді, а після -- у Харкові в слов'яно-латинських школах' [10].

Можна навести ще одне свідоцтво з цього приводу, знайдене у Синодальному фонді РДІА. Це відповідь на розпорядження Синоду 1785 р. надіслати з усіх єпархій відомості про існуючі там училища. 3О квітня 1785 р. Бєлгородський єпископ Огей в своєму звіті писав, що Харківський колегіум було засновано спочатку у Бєлгороді в 1722 р., а в 1726 р. було переведено до Харкова [31]. Рапорт Огея містить і деякі інші цікаві відомості з історії закладу.

Таким чином, підводячи підсумок дискусії з приводу встановлення дати початку існування колегіуму в Харкові, на нашу думку, вірогіднішою датою, що знайшла найбільш переконливе підтвердження в джерелах, є 1726 рік.

Важливим питанням при вивченні історії Харківського колегіуму є встановлення причин переведення школи з одного міста до іншого. На цей аспект звертали увагу дореволюційні дослідники, і в їх поглядах не було істотних розбіжностей. Вважалось, що ініціатором переїзду був генерал-фельдмаршал князь М. М. Голіцин, який схилив до цього єпископа [36]. За твердженням цих дослідників, Голіцин, який керував військами Слобідської України і мав резиденцію в Харкові, прагнув мати школу поруч із собою, щоб покровительствувати їй. Будь-яких документів, які б підтверджували цю думку, не знайдено й не наводилось, але висновок має під собою грунт, враховуючи подальшу турботу, з якою М. М. Голіцин (а потім й інші представники його родини) ставились до колегіуму. Між тим привертає увагу не менш активна діяльність Бєлгородського єпископа з влаштування школи на новому місці.

На наш погляд, найголовніше, що відрізняло Харків від Бєлгорода,- це полковий статус Харкова й пов'язаний з ним соціальний склад мешканців. Як відзначали дослідники, в Слобідській Україні того часу серед козацької старшини і в козацькому середовищі взагалі більшість здобувала освіту в Києво-Могилянській академії та в українських братських школах, тому, безперечно, ставилась до появи нового навчального закладу з великим розумінням. Непрямим підтвердженням цього є те, що за чотири роки, які школа існувала в Бєлгороді, вона не відчула навіть чогось схожого на ту підтримку, яку потім зазнала від населення Харківщини. Принаймні такі дані не наводились дослідниками, не зустрічалися вони і в архівах. Напевно, люди рівня Голіцина та Тихорського, перш ніж починати таку складну справу, як переведення школи, вивчили стан речей, радились з більш-менш широким колом людей, 'готували грунт' і т. д. Тому, не заперечуючи думки дореволюційних дослідників відносно ініціаторів переведення школи, наголошуємо, що за конкретними особами стояли певні соціальні верстви населення, які виявили зацікавленість у цій справі.

Саме тому, на наш погляд, перші кроки з влаштування закладу в Харкові було зроблено дуже швидко. У зв'язку з тим що не знайдено свідчення про припинення навчального процесу, можна вважати, що 1726/27 навчальний рік був першим на новому місці. За короткий термін було вирішено два найскладніших питання, від яких залежали існування навчального закладу та його перспективи: приміщення та кошти на його утримання. Першу проблему єпископ Тихорський розв'язав самостійно. Він придбав у полковника Л. Шидловського для розміщення школи один із найкращих в місті кам'яних будинків -- великий двоповерховий дім з відносно великим дворовим місце грамоти, яка зберігалась в колегіумі і яку мали можливість вивчити дореволюційні дослідники [30]. Як вже; зазначалось, будинок добудували з урахуванням вимог навчального закладу. Крім цього, для розширення території школи було придбано сусідні двори харківських мешканців Шаповала, Чигиринського, Кисиленка.

Відносно коштів на утримання Харківського колегіуму проблема вирішувалась двома шляхами: було використано те, що давала держава, а також залучені додаткові кошти. Духовний регламент призначав на утримання духовних шкіл Російської імперії так званий 'хлібний збір': тридцяту частку від доходів церков та двадцяту -- від монастирів відповідної єпархії. Встановлювалось й обов'язкове звітування перед Синодом за одержання цього збору. Спочатку збір мав натуральну форму, потім -- грошову. Втім дуже швидко стало зрозумілим, що цього прибутку недостатньо для повноцінного існування школи. Крім того, зібрати його у повному обсязі було вкрай важко. Про це свідчить чимало доповідей Бєлгородських єпископів до Синоду. Типовою є доповідь єпископа Петра Смєлича від 16 серпня 1738 р., в якій він пише, що деякі монастирі та церкви 'того хліба ніколи не давали... а з того хліба курили горілку за черкаським звичаєм на продаж'. Далі в звіті аналізується стан справ по монастирях і робиться висновок, що вони мають більше доходів від винокурень та млинів, ніж від земель. В іншому звіті той же єпископ писав, що хлібний збір везуть погано, тому що монастирі мають дохід в основному від 'ґуралень, шинків, з приходських дворів' [36]. Саме з цієї причини відбулася заміна натуральної форми збору грошовою.

Труднощі збору призначеного хліба переживали всі школи Російської імперії. Не випадково, що Синод навіть дозволяв архієреям зменшити чисельність учнів, а в ряді місць школи було зовсім закрито [33]. У 1726 p., наприклад, було закрито школи в Ростові, Ярославлі, Суздалі. Таким чином, встановлене державою головне джерело матеріального забезпечення шкіл на практиці або погано, або зовсім не вирішувало цієї проблеми.

Історія Харківського колегіуму дала приклад розв'язання матеріальних проблем навчального закладу через широку благодійницьку допомогу, яку йому надали представники різних верств населення Слобожанщини, більшість цих пожертвувань було зроблено протягом 1726-1736 pp. мешканцями Харкова.

Про це, зокрема, свідчить звіт єпископа Порфирія до Синоду від 18 червня 1767 р., в якому перелічено найбільш значні пожертвування. Наведемо лише деякі з них. Так, князь М. М. Голіцин подарував колегіуму кілька сіл (Піски, Замоський Кут та iн.). Сусіднє зі школою дворове місце подарувала вдова сотника Данила Черняка Агафія, що значно розширило територію навчального закладу. Вдова осавула Рубанова передала колегіуму велике село Рубанівку, священик храму Різдва Христова за річкою Лопань Олексій Бородаєв -- свою леваду на Ольшанському шляху. Від Л. Шидловського та від одного з монахів Харківського Преображенського монастиря школа мала млини на річках Уди та Харків, від мешканця Харкова Василя Степанова -- хутір і т.д. Ці приклади можна продовжувати. А. С. Лебедев знайшов та опублікував у своєму дослідженні документ, який висвітлює питання про загальну кількість володінь Харківського колегіуму. За відомістю 1786 p., колегіум мав 665 душ чоловічої статі; землі орної -- 1796 десятин 1869 саженів; землі сінокісної -- 667 десятин 640 саженів; лісів -- 1409 десятин 2204 саженів; кіл млинових -- 20; кіл ступних -- 125. До даних цього документу зверталось багато дослідників [19]. Між тим нами знайдено ще декілька цікавих документів, в яких міститься інформація про майно колегіуму. У фонді 'Харківське духовне правління' ЦДІА України зберігається датована 1766 р. відомість про хутори, млини, підданих черкас, які належали Харківському колегіуму. В цьому документі зафіксовано, що на цей рік за колегіумом значились: слободи Клочки, Подворки, Ольшанка, Замрський Кут, Гуки; села Піски, Рубанівка; хутори Березовський, Лопанський, Липецький, Даниловський, Немишля (всього 554 чоловіка). Крім того, у 18 амбарах було: млинових кіл -- 42, кіз та овець -- 332, робочих волів -- 46, корів -- 52; винних заводів в Ольшані та Пісках -- два, при них 110 свиней; 150 вуликів. Про господарство колегіуму йдеться ще в короткій відомості, яку надіслав єпископ Порфирій до Синоду. В ній зазначалось, що в 1767 р. колегіуму належало: душ чоловічої статі -- 570, вуликів -- 240, рогатої худоби -- 69, овець -- 408, коней -- 362. Ще декілька відомостей з цього приводу зберіг колегіумський архів. Це описи коней, корів, а також відомість про всі села, слободи, хутори та інші володіння колегіуму з показанням, коли і як вони потрапили до нього.

Д. Федоровський відносно майна колегіуму наводить ще й такі дані: 5 сіл, 4 хутори, 650 душ; землі -- 3076 десятин, кіл млинових -- 51, 3 винокурних заводи [31].

Всі наведені дані доповнюють, уточнюють, наскільки велике господарство належало Харківському колегіуму. Зрозуміло, що доходи від нього йшли на потреби учнів та викладачів. Але скільки прибутку одержував колегіум щорічно і як він розподілявся, сказати важко, бо відомості про це майже відсутні, а ті, що існують, характеризуються фрагментарністю. Наприклад, відомість про майно колегіуму 1766 р. містить таку інформацію: '...худоба з заводів була продана, а ті гроші використали... на купівлю солі, конопляної олії; для млинів заліза, сталі та інших матеріалів... Мед використовували для державних поминань та панахиди й для розсилки на святкові дні вчителям та для гостей... А вовну, яку знімали з овець, використовували на одяг. Сир та масло також використовували на їжу...' [30].

Оскільки 'хлібний збір' був вкрай ненадійною та мізерною статтею утримання духовних навчальних закладів, центральна влада була задоволена, коли єпископи самі знаходили нові джерела матеріального забезпечення шкіл. Так, для збільшення прибутків створеної ним школи Єпіфаній Тихор-ський приписав до неї три пустині (монастирі): Аркадіївську, Озерянську та Чугуївську. Крім того, ще 20 січня 1724 р. він надіслав до Синоду прохання, в якому писав, що новоутвореному закладу для 'чесного утримання учнів' необхідні ще й доходи, які жертвують на ікону Каплунівської Божої Матері (в селі Каплунівці Охтирського полку). Каплунівська ікона була дуже популярною в народі, тому до неї приносили багато різних дарунків. На прохання Єпіфанія Синод прийняв спеціальну постанову, якою відміняв рішення князя О. Д. Меншикова про надання права причту Каплунівської церкви розпоряджатись доходами від ікони [18]. В постанові вимагалося, щоб усі дарунки відправляли на утримання викладачів та вихованців нової школи.

Таким чином, досить швидко, вже у перші роки існування нового навчального закладу, було вирішено проблеми його матеріального забезпечення. Вивчаючи достаток духовних шкіл Російської імперії з початку до 60-х років XVIII ст., П. Знаменський зробив висновок, що рівнем підтримки знатних осіб та багатства засобів існування виділялись тільки два заклади: Олександро-Невська семінарія в Петербурзі та Харківський дослідження історії Харківського колегіуму та його просвітницької діяльності у XVIII -- першій половині XIX ст. дозволяє зробити висновок, що цей заклад був другим за значенням в Україні навчальним та науковим центром після Києво-Могилянської академії і зробив чималий внесок в розвиток освіти та культури України та Росії.

У заснуванні Харківського колегіуму велику ролі, відіграли . вихованці Києво-Могилянської академії, які принесли в новий заклад її традиції. Це позначилося на структурі, системі управління, основних засадах діяльності колегіуму, на навчальному та виховному процесах.

Значну підтримку колегіуму надала церква, а деяких місцевих її діячів можна без перебільшення назвати просвітителями регіону. Величезну благодійницьку допомогу закладу надали різні прошарки населення Слобідської України, що обумовило наявність в колегіумі чималих земельних та інших господарських володінь, які давали можливість мати значну чисельність учнів. За цими показниками Харківський колегіум був одним з найбільших навчальних закладів Російської імперії у XVIII ст.

Харківський колегіум був всестановим навчальним закладом, що було продовженням кращих демократичних традицій української школи. Тривалий час він був єдиним освітнім центром Слобідської України, значною мірою він також задовольняв потребу в освіті населення півдня України та Росії.

Протягом XVIII -- на початку XIX ст. колегіум був вищим загальноосвітнім закладом, спрямованість його навчального процесу далеко виходила за межі церковно-професійних інтересів. Освіта, яку він давав своїм вихованцям, була ґрунтовною і різнобічною, зміст навчальних дисциплін, їх науковий рівень та обсяг були близькими до Київської академії, а також перших російських університетів. Колегіум мав плідні зв'язки з рядом провідних наукових та освітніх центрів України та Росії, вихованці колегіуму продовжували навчання в університетах Західної Європи (у Німеччині) і Росії. Викладачів та учнів колегіуму охоче запрошували в різні світські та духовні заклади, державні установи. Різноманітні матеріали свідчать про високий авторитет колегіуму в країні та за її межами у XVIII -- на початку XIX ст.

Колегіум мав видатне книжкове зібрання з різних галузей знань, яке заклало традиції книжкової культури в Слобідській Україні. Виховний процес у закладі спирався на принципи гуманізму, всестановості та рівності в навчанні, орієнтувався на формування громадських ідеалів у вихованців. У колегіумі працювало багато талановитих викладачів, серед яких був видатний український просвітитель, філософ та поет Г. С Сковорода. Незважаючи на складні відносини з керівництвом колегіуму, Григорій Савич мав послідовників та друзів як серед викладачів колегіуму, так і серед учнів.

З Харківського колегіуму вийшло багато відомих вчених, громадських та освітніх діячів, які зробили гідний внесок у вітчизняну культуру. Це дає змогу розглядати заклад як один із центрів формування української інтелігенції в означений час.

В Слобідській Україні Харківський колегіум відіграв велику просвітницьку роль, яка поступово зростала впродовж XVIII ст., набуваючи нові напрямки та форми.

Просвітницька діяльність багатьох вихованців колегіуму знайшла відображення в дослідженнях, які присвячені історії Харкова (та взагалі Слобідської України), Харківського університету та інших навчальних закладів, історії та культури України та Росії, хоча, як правило, ці відомості розпорошені на окремих сторінках. До того ж, не завжди зверталася увага саме на той факт, що вони вийшли з Харківського колегіуму. Тому і сьогодні актуальним є завдання зібрати та систематизувати відомості про таких вихованців та викладачів колегіуму, видатних діячів, становлення яких почалося в Харківському колегіумі. В цьому напрямку останнім часом дещо було зроблено вченими Харківського університету Ю. Й. Журазським та Б. П. Зайцевим, які зібрали основні відомості про досягнення в галузі науки, культури та мистецтва найбільш відомих колегіумців [34].

Втім, окрім вивчення біографій найбільш відоміші діячів, на наш погляд, є сенс з'ясувати подальшу долю більшості вихованців колегіуму, які; можливо, не стали широко відомими, але проводили важливу просвітницьку роботу на місцях, по різних куточках регіону, а також за його межами. Саме ця робота основної маси випускників підняла на новий якісний щабель культурний рівень населення значної території, створювала сприятливі умови для розвитку навчальних закладів та науково-просвітницьких товариств, які виникли у XIX ст.

Просвітницька діяльність багатьох колегіумців розпочиналася ще під час їх навчання. Щоб оцінити цю роботу, необхідно мати на увазі те, що до кінця 80-х: років XVIII ст. (коли почали з'являтися головні народні училища) Харківський колегіум був єдиним закладом на Слобожанщині, а також на півдні України та Росії, учні якого могли працювати вчителями. Але навіть з появою головних народних училищ, які, як відомо, відкривалися тільки в губернських містах, проблема вчительських кадрів в цьому регіоні ще довго вирішувалася передусім завдяки колегіуму. Лише на початку XIX ст., із заснуванням Харківського університету та мережі гімназій, ця проблема була дещо вирішена.

Представники різних суспільних станів звертались в колегіум з проханням відпустити його учнів на посаду домашніх вчителів для їх дітей. Ці прохання були як від окремих поміщицьких родин, так і колективні (коли декілька не дуже заможних сімей запрошували одного вчителя). Як правило, всі прохання задовольнялись. Якщо запрошення поступало не з Харкова, студента відпускали не більше, ніж на один рік, щоб не допускати великої перерви у навчанні. Керівництво колегіуму стежило, щоб студенти брали з собою книги для особистих занять. Архівні матеріали підтверджують, що це правило дійсно виконувалося на практиці [2].

Спогади вихованців колегіуму свідчать про те. що ці кондиції та репетиторство було звичайною справою як для учнів, так і для викладачів. Про це йдеться в спогадах відомого в подальшому педагога, директора Петербурзького педагогічного інституту професора Я. В. Толмачова [31].

Довгий час до виникнення Бєлгородської, Полтавської, Катеринославської семінарій Харківський колегіум був єдиним (не враховуючи Киево-Могилянської академії) джерелом поповнення церковних кадрів півдня України та Росії. Архівні документи свідчать про те, що студенти постійно направлялись на духовні посади в різні куточки Слобожанщини, а також на Полтавщину, Курщину, Катеринославщину, Бєлгородщину і т. д. Про великий вплив вихованців колегіуму на культурний та освітній рівень населення регіону йдеться у висновку, який зробив Філарет Гумілевський, описуючи Харківську єпархію. Він підкреслював що саме, завдяки ранньому заснуванню Харківського колегіуму та його впливу, духовенство єпархії відзначається освітченістю й поводить себе згідно до свого звання, та й паства характеризується прекрасними якостями [39].

Найбільш здібних учнів по закінченні колегіуму. призначали у відомі столичні церкви. Наприклад, у 1743 р. 27 студентів колегіуму одержали місця у церквах Москви, Петербурга та інших відомих церквах [6]. Деякі дослідники вважали, що в Російській Імперії існувала навіть традиція набирати вихователів та духовників для двору з Харківського колегіуму [7]. Ця традиція йшла від імператриці Єлизавети Петрівни, при якій колишні колегіумці Єпіфаній та Арсеній Могилянські стали відомими проповідниками двору, а останній -- духовником Єлизавети. Пізніше і К. Г. Розумовський, і Г. О. Потьомкін підбирали державних діячів та вихователів у свої родини з учнів колегіуму.

Видатною особливістю колегіуму було те, що по його закінченні учні виходили на різні посади державної та громадської служби. Вихованці закладу ставали в подальшому воєначальниками, дипломатами, сенаторами і т. д.

Багато вихованців колегіуму почало виходити на цивільну службу із заснуванням Слобідсько-Української губернії (потім Харківського намісництва). Учнів запрошували не тільки до установ Харківського намісництва, але й до Воронезького, Курського, Катеринославського та інших [10].

Одним з найважливіших напрямків просвітницької діяльності учнів Харківського колегіуму була їх робота в різних навчальних закладах. Випускники колегіуму працювали як в світських, так і в духовних закладах України та Росії. Багато з них згодом очолювали їх. Наприклад, Г. Антонський та І. Селунський були ректорами Московської академії, К. Флорінський -- її префектом, С. Лебединський -- префектом Астраханської семінарії, ректором Казанської академії, І. Башинський -- ректором Катеринославської, а І. Савченко -- ректором Курської семінарії. Таких прикладів багато.

Чимало вихованців колегіуму пов'язали свою подальшу долю із значними світським навчальним;; центрами Москви та Петербурга. Довгий час працював у Московському університеті один з вихованців колегіуму, І. О. Двигубський (1771-1839), який прославився не тільки як вчений, а й як активний популяризатор наукових знань. Він переклав з французької підручник фізики для гімназій, написав декілька підручників з фізики для університетів (вони витримали декілька перевидань), розробив першу навчальну програму з фізики для університетів. У 1820- 1830 pp. він видавав науковий журнал 'Новый магазин естественной истории, физики, химии и сведений экономических', який відігравав велику роль в розповсюдженні знань, друкуючи статті провідних вчених, присвячені значним науковим проблемам [67] Іван Олексійович відзначився як популяризатор праць видатного російського вченого М. В. Ломоносова, йому ж належить перший в Росії підручник з хімічної технології. Заслуги Двигубського високо оцінювалися сучасниками. Не випадково він був обраний заслуженим професором, тричі обирався ректором Московського університету [86].

З Московським університетом довгий час було пов'язане життя ще одного вихованця Харківського колегіуму -- М. Т. Каченовського (1775-1842). Понад 3О років він читав в ньому курси теорії мистецтв, археології, географії, статистики, російської словесності, займав посади професора, ректора Московського університету, одержав звання академіка. Каченовський відомий тим, що був засновником однієї з перших в російській історичній науці так званої 'скептичної школи'; значна роль належить йому у становленні слов'янознавства в Російській імперії. Одночасно з цим понад 25 років він був видавцем і редактором, разом З відомим поетом В. А. Жуковським, популярного тоді журналу 'Вестник Европы', який, за словами В. Г. Белинського, пережив декілька поколінь і виховав декілька поколінь [33].

Багато зробив для розвитку Петербурзького гірничого інституту відомий організатор гірничої справи в Російській імперії Є. В. Карнєєв (1773-1849), який теж почав свій шлях у Харківському колегіумі. Він сприяв розширенню гірничого інституту, поліпшенню обладнання, поповненню бібліотеки та музею інституту. Піклуючись про розквіт гірничої справи, Карнєєв домігся видання спеціального 'Горного журнала'.

В різних навчальних закладах працював протягом життя один, з вихованців колегіуму В. В. Петров (1761 -1834) -- у Петербурзькому інженерному й Головному лікарському училищах, яке було перетворене на Медико-хірургічну академію та ін. Про його науковий доробок якнайкраще свідчить висловлення академіка С. І. Вавілова, який сказав, що 'В. В. Петров не тільки хронологічно, але й за своїм значенням безпосередньо слідує за М. В. Ломоносовим' [13]. Крім того, Василь Володимирович багато працював над популяризацією наукових знань. Його книги 'Собрание физико-химических новых опытов и наблюдений' та 'Новые электрические опыты' довгий час були кращими навчальними посібниками з фізики. У 1803 р. Петров видав перший російський посібник з гальванізму. Він також виступив як перекладач підручників з фізики, а у 1807 р. вийшов написаний ним перший в Російській імперії підручник з фізики для середніх шкіл, яким протягом багатьох років користувалися в гімназіях [14]. В. В. Петров був відзначений званням академіка Петербурзької Академії наук.

Вихованці Харківського колегіуму багато зробили в становленні і розвитку вищої медичної освіти в Російській імперії. Одним з перших серед вітчизняних вчених став доктором медицини колишній колегіумець Григорій Іванович Базилевич (1759-1802). Плани реформи медичної школи, навчальні програми, штати і сама назва 'Медико-хірургічна академія' були запропоновані і розроблені саме професором Г. І. Базилевичем.

Багато років віддав справі медичної освіти видатний лікар, доктор медицини Є. Й. Мухін (1766-1850), який також навчався в Харківському колегіумі. Він викладав в Московській медико-хірургічній академії та університеті. Багато допомагав талановитій молоді здобути освіту, також і в іноземних університетах. Його учнями були такі видатні вчені-лікарі, як І. Є. Дядьківський, М. І. Пирогов та інші. Єфрем Йосипович був автором посібника з анатомії, склав перший в Російській імперії підручник з оперативної хірургії. Під його керівництвом було перекладено російською мовою близько ЗО підручників з різних дисциплін, більшість з яких він переклав сам. [31]

Медичній освіті віддав багато років ще один вихованець колегіуму -- Н. К. Карпинський (1745-1810). Ступінь доктора медицини він здобув в Страсбурзькому університеті. Займав посаду професора в Петербурзькому лікарському училищі, очолював кафедру в Медико-хірургічній академії. Відзначився Никон Карпович, серед іншого тим, що в 1797 р. склав перший в Російській імперії підручник з фармакопеї, переклав російською мовою різні книги з медицини [61].

Наведені приклади допомагають зрозуміти, що багато вихованців колегіуму займалися популяризацією наукових знань: створювали підручники, робили переклади наукових праць та підручників провідних західноєвропейських вчених. Деякі учні колегіуму усе своє життя присвятили книгодрукуванню. Так, відомим діячем друкарні Києво-Печерської лаври був вихованець колегіуму Петро Підпалий (1745-1809). Довгий час через його друк проходили всі видання лаври в оригіналах. Саме тоді друкарня видала крамольний, заборонений Опис Києво-Печерської лаври [35].

З появою друкарень в Харкові вихованці та викладачі колегіуму почали плідно співробітничати з ними. Результатом було друкування робіт, які ставили за мету популяризацію наукових знань (наприклад, сільськогосподарських) [10]. З-під їх пера виходили також переклади європейських вчених. Так, А. Прокопович виступив редактором учнівського перекладу праці Геллерта з риторики та поетики. До речі, бібліографи Харківського університету зазначають, що А. Прокопович був причетним до усіх відомих видань першої Харківської друкарні. В одних він виступав автором, в інших -- перекладачем або ініціатором видання [69].

Вихованцями колегіуму друкувалися також підручники та навчальні посібники, якими широко користувалися як у світських, так в духовних закладах України та Росії. Тим же Прокоповичем було видано декілька латинських хрестоматій (в 1810-1811, 1816 pp.), які знаходили попит серед тих, хто вивчав латинську мову. Автором дуже цікавої російської граматики, яка звертала увагу на окремий 'український діалект', був І. О. Переверзєв.

Одним з найважливіших напрямків просвітницької діяльності вихованців колегіуму було створення нових навчальних закладів. Вже перші середні навчальні заклади, які почали виникати на Харківщині, були засновані завдяки їх старанням. Одним із них був Федір Іванович Кудрицький. Він став першим директором Головного народного училища, яке було засноване в Харкові у 1789 p., і очолював його багато років аж до перетворення на першу харківську гімназію у 1805 р. Після цього він ще декілька років керував і цим середнім навчальним закладом. У спогадах Є. Топчієва про Харків початку XIX ст. зазначається, що Ф. І. Кудрицький користувався великою пошаною серед харківської аристократії, знайомство з цією людиною вважали за честь й дорожили ним [67].

Серед багатьох приватних пансіонів Харкова, які мали права середніх навчальних закладів, особливо виділявся той, що був заснований протоієреєм Василем Фотієвим. В. Фотієв вийшов з Харківського колегіуму, потім викладав у Головному народному училищі, а згодом заснував пансіон для дворянських дітей. Цей заклад, за оцінкою Д. Багалія, був найкращим серед йому подібних [10]. Це ж відмічається в офіційному звіті професора Харківського університету І. Ф. Тимковського, який проводив в ньому ревізію. Майже всі вихованці старшого класу цього пансіону з успіхом склали вступні випробування до університету в рік його заснування. Цікаво, що В. Фотієв надав свій будинок для розміщення в ньому на перших порах Харківського інституту шляхетних дівчат, в якому він також викладав деякий час.

Ще один пансіон в місті був пов'язаний з іменем вихованця колегіуму, а потім його професора та префекта Павла Рейпольського. Цей заклад також цінували сучасники [34].

Відкриття Харківського університету також, не обійшлося без допомоги вихованців колегіуму. На нашу думку, потрібно мати на увазі дві сторони цієї допомоги. З одного боку, близько століття вихованці колегіуму поширювали просвітницькі ідеї, пропагували освіту, науку, культуру в широких масах населення регіону, чим підготували необхідні умови для заснування університету. Дослідники відзначають, ще в Україні у XVIII ст. вже існували об'єктивні умови для створення університету, які підготували Киево-Могилянська академія, колегіуми та семінарії 86. І те, що перший університет в тій частині України, яка знаходилась у складі Російської імперії, відкрився саме у Харкові, свідчить наскільки значною була робота, проведена колегіумом та його вихованцями. Без цієї діяльності навряд чи можна було б чекати и швидкого розвитку нового закладу, який відбувся у XIX ст.

З другого боку, вихованці колегіуму взяли активну участь безпосередньо в заснуванні університету. Про згадуваного вже Василя Фотієва Д. І. Багалій писав, що він 'грав велику роль в справі заснування Харківського університету, він був правою рукою й помічником В. Н. Каразіна, особливо в перший момент, коли необхідно було пропагувати думку про користь університету серед дворянства та спонукати це останнє на велике грошове пожертвування' [11]. В іншій своїй праці, присвяченій історії Харківського університету, Багалій підкреслював, що Каразін при заснуванні закладу спирався на деяких освічених представників харківського дворянства, одні з яких були духовними чадами Сковороди або колегіуму, інші -- виховувалися на європейській літературі [10]. А. С. Лебедев же вважав, що колегіум підготував ґрунт для університету, і його історію можна вважати першою сторінкою історії університету [28].

Вихованці Харківського колегіуму залишили свій слід також і в історії Харківського університету, в якому вони працювали на різних посадах. В історії університету два ректори були вихованцями колегіуму. У 1821-1826 pp. цю посаду займав В. Я. Джунковський (1767-1826). По закінченні колегіуму він працював в різних установах. З 1818 р. -- ординарний професор грецької словесності Харківського університету, декан словесного відділення філософського факультету, потім проректор і ректор університету. Джунковський був членом Вільного економічного товариства, з 1823 р. -- головою Харківського Філотехнічного товариства (головною метою якого було розповсюдження та популяризація знань), був одним з ініціаторів видання в університеті 'Украинского журнала' [29].

У 1799-1806 р. в колегіумі навчався Андрій Федорович Павловський (1788-1857), в подальшому заслужений професор, ректор університету. Він багато зробив для виховання талановитої молоді і прославився також тим, що був наставником видатного математика М. В. Остроградського. Наприкінці 1880-х років на фізико-математичному факультеті була введена премія за кращу роботу з математики ім. А. Ф. Павловського [30.

Список професорів Харківського університету, колишніх вихованців колегіуму, досить великий. Це професори І. І. Буткевич, Д. С Борзенков, Ф. Філевський, П. А. Бутковський, Я. М. Громов та інші. Професори Д. С Борзенков та А. Ф. Павловський, крім своїх основних обов'язків, завідували університетською бібліотекою, багато зробили для того, щоб вона могла забезпечувати навчальну та наукову діяльність закладу [31].

монастир просвітницький духовний антирелігійний

1.3 Харківська духовна семінарія (1841-1919 рр.)

В 1805 р. у Харкові був відкритий університет, і значення колегіуму стало падати. Навчання було переведено на загальну шестирічну програму.

Визначенням Св. Синоду датоване 30 вересня/14 жовтня 1809 р. було затверджене положення про стипендію в ім'я братів Олексія й Іллі Федорівських, по що жертвували 25000 руб. в 5% облігаціях. Було засновано п'ять премій: чотири -- для вихованців Сумського повіту, одна -- на розсуд архієпископа Харківського й Охтирського.

Харківський колегіум (пізніше -- Харківська духовна семінарія) користувався привілеєм: з 1813 р. кращі випускники одержували в нагороду срібні медалі із зображенням князя Дмитра Михайловича Голіцина Медаль була заснована завдяки нащадкові князя -- графові Миколі Петровичу Румянцеву. Оскільки курс навчання був дворічним, нагородження медалями відбувалося через рік, після закінчення курсу: чотирьом студентам відділення богослов'я, чотирьом -- філософії, двом -- риторики. З 1819 р. медалями нагороджували випускників вищого, богословського відділення, а учнів середнього й нижчого відділень -- похвальними аркушами й книгами. Такий порядок був до 1843 р. Після приїзду в Харків єпископа Інокентія (Борисова) медалями стали нагороджувати учнів всіх класів і такий порядок більше не змінювався [22].

З 1818 р. за штатним розкладом колегіум став вважатися третьорозрядною семінарією -- навчальним закладом винятково для осіб духовного звання. В 1840 р. була скасована назва 'колегіум', і надалі він іменувався духовною семінарією.

В 1841 р. у ній були уведені нові предмети:

а) у вищому відділенні -- канонічне право, сільське господарство, медицина, іконописання;

б) у середнім відділенні -- природна історія, сільське господарство, іконописання;

в) у нижчому відділенні -- катехізис (митрополита Петра Могили), пояснення богослужбових книг і церковного уставу, пасхалія, иконописання.

8 травня 1851 р. Харківська духовна семінарія переїхала в новий будинок, освячений єпископом Харківським і Охтирським Філаретом. Його будівництво задумав ще в 1836 р. архієпископ Мелетій. Він направив у Св. Синод прохання про будівництво нового будинку для колегіуму. В 1844 р. були виділені гроші й почалося будівництво на ділянці в десять десятин на Холодній горі. При духовній семінарії була побудована церква в ім'я Іоанна Богослова.

А в приміщенні де, до того знаходився колегіум, розмістився правлячий архірей,а по установленню вікарства -- вікарії, а також консисторія та інші єпархіальні установи.

В 1863 р. Св. Синод дозволив видавати журнал 'Духовний щоденник' по програмі, наданої єпископом Макаріем. Журнал видавався при Харківській духовній семінарії, його редактором був ректор семінарії архімандрит Агапит. Головне завдання журналу -- бути спасенним і релігійно-моральним читанням як для парафіяльного духівництва, так і для православних парафіян. Журнал складався з наступних відділів:

1 -- звіт Біблійного навчання по вимогах духовних потреб православних християн; короткі виписки зі створінь Св. батьків і вчителів всесвітньої й вітчизняної церкви, переважно до моралі й християнської педагогіки;

2 -- короткі повчання, прості й пристосовані до особливо помітних духовних потреб і обставин православних християн; повчальні міркування; опису особливих, повчальних і разючих випадків з життя християн-прихожан; досвіди дії проповіді слова Божия й таїнств; богоугодні подвиги; приклади благочестя, добродійності й т.п.; питання й відповіді з непорозумінь в обов'язках парафіяльних пастирів і по духовним потребам пастви; взаємна кореспонденція парафіяльних священників по цих предметах; духовні ради та ін.;

3 -- археологічні дослідження про богослужіння православної церкви, що мають метою дізнання священної стародавності священнослужіння, порушення в читачах почуття благоговіння до них; пояснення церковних служб як у повному їхньому складі, так і в окремих священнодійствах, здійснення яких збігалося згодом виходу журналу; викриття марновірств, які простий народ з'єднує з відомими святами;

4 -- корисні думки для ревних про благочестя, вислови, відомості, бібліографічні вказівки на нові видання книг, особливо чудові в своїй спрямованості.

Додаток до журналу, призначений для передплатників Харківської єпархії, складався з наступних відділів:

1 -- єпархіальне керування; начальницькі розпорядження по духовному відомству як найважливіші, так і частки, єпархіальні вимоги, виклики, запрошення, оголошення та ін.;

2 -- єпархіальна статистика; вдачі й звичаї окремих місцевостей і приходів, що панують у них чесноти й вдачі, моральні вади, забобони, марновірства, повір'я, порівняння сучасного морально-релігійного стану з колишнім, грамотність, благочестиві звичаї й обряди, хресні ходи історія та ін.; опис усього визначного в єпархії в релігійному відношенні; витягу із книг, відомостей і звітів по різних місцях єпархіального керування. Журнал виходив з 1864 по 1866 р., двічі на місяць.

З 1867 р. став виходити новий журнал -- 'Харківські єпархіальні відомості'. Він видавався при семінарії, виходив два рази на місяць. Програма журналу, як і інших єпархіальних видань, складалася із двох відділів: офіційного й неофіційного. Офіційний відділ містив у собі: урядові розпорядження; розпорядження місцевого єпархіального начальства; єпархіальні звістки. У неофіційному відділі публікувалися статті й проповіді догматичного, морального й церковно-історичного змісту, слова й повчання духовних осіб Харківської єпархії, огляду внутрішнього життя Православної Церкви, некрологи, оголошення про різні періодичні видання й запрошення до пожертвування. В останній рік свого існування (1883 р.) журнал виходив щотижня. Беззмінним редактором журналу був протоієрей И. Л. Чижевский.

З 1 липня 1868 р. Харківська духовна семінарія була перетворена: відповідно до нового уставу, три відділення були розділені на шість однорічних класів. У цей час у семінарії навчалися 293 учня. У наступні роки кількість учнів у семінарії зросла: наприклад, в 1907 р. у ній навчалося 338 чоловік [2].

З 1884 р. з дозволу Св. Синоду при Харківській духовній семінарії став виходити новий богословсько-філософський. журнал 'Віра й розум' Його становлення було пов'язане з ім'ям архієпископа Амвросія й ректора семінарії, редактора журналу протоієрея Іоанна Кратирова. Епіграфом журналу архієпископ Амвросій обрав слова апостола Павла з послання до євреїв: 'Верою разумеваем' (11, 3). Ці Слова повинні були показати, що журнал слугує розкриттю християнської істини, що розуміється розумно, тобто відображає розумне християнське світосприйняття стосовно до живих потреб сучасного суспільства. Архієпископ Амвросій запропонував наступну програму:

1) відділ церковний, у якому викладається все, стосовне до богослів'я -- догмати, віра, канони й богослужіння історія церкви, помітні сучасні явища церковного й громадського життя;

2) відділ філософський, у якому представлені дослідження з області психології, метафізики, історії філософії, викладені просто і ясно, а також біографічні дані видатних мислителів минулого й сьогодення, витримки з їхніх творів з пояснювальними примітками, світлі думки язичеських філософів, які можуть свідчити, що християнське навчання близько до природи людини а в часи язичества становило предмет бажань і шукань кращих людей древнього світу;

3) відділ 'Листок для Харківської єпархії', у якому містилися відомості, що становлять звичайно так званий відділ єпархіальних відомостей і звісток, маючих відношення до внутрішнього життя властивого Харківській єпархії.

Відмінність від інших духовних журналів полягала в тому що в ньому особливе місце приділялося філософії. Таке нововведення було досить бажаним і корисним. В інтересах істини взагалі й істин християнської віри зокрема корисно було з'ясувати, що сучасний матеріалістичний напрямок не є щось небачене в історії освіти, але воно є повторення прийомів мислення, відомих у філософії з давніх часів, що поряд із цим напрямком завжди існувало інше, що спиралося на основи людського духу, воно має безсумнівну перевагу перед першим і шляхом строго логічного висновку приводить до розумного переконання в основних істинах християнського навчання. Для освітченого християнина взагалі корисно бачити розвиток філософського мислення переважно в дохристиянський час, тому що філософія у своєму розвитку завжди стикалася з областю релігійної й була здебільшого спрямована до рішення тих же питань, які становлять зміст релігійних вірувань і рішення яких викликається потребами нашого духу (буття Бога, відношення Його до миру, безсмертя людської душі та ін.). Корисно знати, як вирішувалися ці питання власними зусиллями людського розуму; чому ці зусилля виявлялися мало плідними й приводили мислителів древнього світу до свідомості неможливості пізнати істину, якщо вона не буде відкрита Богом; як поступово усвідомлювалася у свідомості людей Богооткровенні істини і як вони застосовувалася в думці найосвіченіших Батьків і Вчителів Церкви із древньою дохристиянською філософією, та який вплив вона мала на філософію наступного часу [22].

В 1904 р. третій відділ журналу -- 'Листок для Харківської єпархії' піддався значним змінам, розширенню й зміні назви 'Вісті по Харківській єпархії'. З'явилися такі розділи, як офіційні звістки, єпархіальна хроніка, життя інших єпархій, різні звістки й нотатки.

Для підтримки й заохочення студентів семінарії Св. Синод затвердив премії, у тому числі своїм указом від 9 квітня 1890 р. заснував стипендію імені митрополита Макарія (5% з капіталу 2850 руб.). Стипендіат, один із кращих і найбідніших вихованців семінарії, уродженець Харківської єпархії, затверджувався єпархіальним преосвященним. Указом Св. Синоду від 1 листопада 1891 р. була заснована премія ім'я померлого протоієрея м. Валок Апполонія Солодовникова (проценти з 3000 руб.) -- для кращого й найбіднішого вихованця семінарії, переважно уродженця м. Валок і повіту.

Революційні настрої торкнулися й Харківської духовної семінарії. 28 вересня 1905 р. її вихованці подали ректорові семінарії протоієреєві Іоаннові Знаменському петицію у Св. Синод і до повного її задоволення не приступали до занять. Правління семінарії розіслало вихованцям запрошення: до 17 січня приступитися до занять. Після Рождественських святок з'їхалися в семінарію біля третини вихованців. В актовому залі ранком улаштували сходку. На пропозицію розійтися ректор одержав відмову, але 40-45 вихованців виконали його прохання. Наступного дня знову відбулася сходка. Вночі п'ять вихованців були арештовані, 18 звільнені. До занять приступилися 150-170 вихованців (всіх їх було 330). вихованцям, що не з'явилися, було запропоновано приступитися до занять не пізніше 1 лютого, у інакшому випадку вони повинні були бути звільнені, семінаристи, що верталися, приймалися тільки за згодою тих що залишилися [22].

Переживши цю неприємність, ректор семінарії протоієрей Іоанн Знаменський подав прохання про звільнення його з посади. Указом Св. Сінода від 18 квітня 1906 р. він був звільнений, і ректором був призначений священик Алексій Юшков, зі зведенням у сан протоієрея.

В 1907 р. у єпархії відзначали 20-річчя служіння архієпископа Арсенія в єпископському сані. Духівництво єпархії зібрало із цієї нагоди 6300 руб. Для призначення стипендій: 3500 руб. для семінарії, 2500 руб.. для єпархіального жіночого училища, 300 руб. для трьох духовних училищ (три Арсентієвські стипендії по 100 руб.).

Архієпископ Арсеній благословив відкриття Товариства допомоги нужденним вихованцям Харківської духовної семінарії. Воно почало свою діяльність 26 вересня 1908 р. Членом ревізійної комісії був священик Костянтин Дьяков (майбутній митрополит Київський).

Журнал 'Віра й розум' виходив два рази на місяць із 1916 г, щомісяця. Його редакторами був ректор семінарії. В 1916-1917 рр. журнал виходив за редакцією П. М. Красина. У жовтні 1915 р. третій відділ 'Вісті по Харківській єпархії' був виключений зі складу журналу, замість нього став виходити журнал 'Пастир і паства'; журнал 'Віра й розум' залишився тим богословсько-філософським виданням, яким його задумав засновник архієпископ Амвросій. Видання тривало до 1917 р.

Перший номер щотижневого журналу 'Пастир і паства' (жовтень 1915 р) містив єпархіальну хроніку й був засобом живого обміну думками для пастирів, закону складників місіонерів і вчителів. Редактором журналу був єпархіальний місіонер архімандрит Митрофан (з березня 1916 р. -- єпископ Сумський). Спочатку журнал виходив двічі на місяць, а з 1916 р. -- чотири рази на місяць, В 1917 р. видання було закрито. Останній номер вийшов в 1919 р., коли Харків зайняли війська Білої Армії.

Першу спробу залишити віруючих без церковно-парафіяльних шкіл почав Тимчасовий уряд. Законом від 20 червня 1917 р. Передбачалася передача церковних шкіл у ведення Міністерства народної освіти. Але в Харківській єпархії не встигли виконати цей закон. Голова єпархіальної училищної ради протоирей Іоанн Знаменский 29 березня 1918 р. Повідомляв, що 'у веденні єпархіальної училищної ради повинні залишитися 32 церковні школи. Питання про засоби утримування цих шкіл і училищ в оних залишається відкритим, тому що місцевих коштів на це майже зовсім не має -- при загальній у цей час розрусі в плині парафіяльного життя, отримання ж казенних асигнувань є справою зовсім не з'ясованою'.Держава не виділила кошти на 1917-1918 навчальний рік, і церковні школи існували самостійно.

1.4 Свято-Покровський монастир в часи антирелігійної боротьби (1917-1988рр.)

Після встановлення Радянської влади на Україні монастир був в 1922 р. закритий. Його приміщення були передані різними організаціям.

9 січня 1923 року у звіті Харківською губернською робочо-селянською ліквідаційною комісією з відділення церкви від держави вказується, що її засідання ухвалило закрити всі міські й приміські монастирі, і, у першу чергу, чоловічий Свято-Покровський монастир. Виселені ченці мали право забрати із собою тільки одяг, взуття й білизну.

Багато ченців прийняли мученицький вінець, постраждавши за Христа. Їхній порох був знайдений під час будівельних робіт улітку 2000 року під стіною вівтаря Свято-Озерянского храму. У цей час рака з останками розстріляних ченців перебувае в Центральному вівтарі Озерянского храму.

Із січня 1925 р. став виходити відновлений журнал 'Голос православної України'. Ціль видання полягала в тім, щоб об'єднати відновленчиські церкви й приготувати народ і духовенство до проведення Помісного Собору. Цікаво, що журнал почав виходити із січня, а реєстрацію відновленці одержали 4 квітня. Організований відновленцями Собор пройшов з 17 по 11 травня, і в червні 1925 р. журнал перейменували в 'Український православний благовісник' (на українській мові). Він став виходити два рази на місяць. Його напрям відновленці визначили так: 'Журнал стоїть цілком на церковній лінії Всеукраїнського Священного Помісного Собору 17-27 травня 1925 року, на незмінному зберіганні святого православ'я, у союзі із Всесвітньою Церквою, проведення в життя соборноправності й автокефалії Української Православної Церкви'. У журналі було вісім відділів:

- загально церковний, по принципових питаннях церковного життя України в цей момент;

- апологетичний, з матеріалами по захисту ідей релігії взагалі й православ'я зокрема;

-проповідницький, з популярними повчаннями на сучасні теми; місіонерський, про тихонівщену, липковщіну та про секти України;

- національно-церковний. з питань автокефалії й українізації Української Церкви, про постанови й розпорядження Св. Синоду й Уряду по церковних питаннях;

- звістки церковні з різних місць України й СРСР, Православного Сходу й інославного Заходу.

З 1 січня 1927 р. став виходити ще один журнал українською мовою 'Рідна Церква'. Він виходив два рази на місяць. У кожному номері вміщувалися проповіді на недільні й святкові дні на місяць уперед у допомогу сільському духівництву й для читання віруючими, а також короткі апологетичні й церковно-суспільні статті, офіційні повідомлення Св. Синоду, хроніка церковного життя на Україні та за кордоном, оголошення.

Напрямком цього журналу, як і попереднього, було незмінне збереження православ'я Української Православної Церкви, твердий зв'язок із Всесвітньою Православною Церквою, автокефальність Української Православної Церкви, її українізація й політичність. Гучні заяви, особливо якщо врахувати потоптані канони, самочинну автокефалію. У ті роки уряд України проводив українізацію, тому повинні бути зрозумілі джерела церковної українізації.

Св. Синод випустив також православні календарі на 1926 до 1927 р. У календарі на 1926 р. містились цінні відомості про початок відновленческого руху, а також матеріали про проведення Собору 1925 р. у Харкові.

Журнали видавалися доти, поки відновленці були потрібні владі. В 1928 р. секретарі Св. Синоду єпископ Серафим Ляді дав інтерв'ю. Воно було надруковано в газеті 'Харківський пролетар' від 8 січня, напередодні свята Хрещення Господня. Це був останній виступ єпископа. В 1929 р.; припинили своє існування всі періодичні видання Св. Синоду.

Страшним прикладом руйнування й запустіння, що відбиває духовний занепад нашого народу, стала блюзнірська експозиція в Покровському храмі, де в 1932 році почав діяти антирелігійний музей [22].

Значних втрат монастирським будовам нанесла війна 1941-1945 рр., під час якої особливо постраждали собор і дзвіниця. У повоєнні роки ряд будинків монастиря зайняв Харківський історичний музей. У колишніх крамницях розмістилося швейне виробництво. Озерянская церква була перебудована під сховище обласного історичного архіву, її купола були знесені. У корпусі келій улаштувався військовий комісаріат, у консисторії -- архів науково-технічної документації. Дохідні будинки були перетворені в комунальні квартири, кам'яний корпус стаєнь згорів і був розібраний. А гордість української архітектури, Покровський собор, був перетворений у склад хозтоварів центрального універмагу. Назавжди зникли розписи його стін, про які збереглися лише описи. Сильно постраждали розписи Озерянской церкви, які були знівечені електропроводкою й трубами опалення, цегельними перегородками, а потім -- просто забілені, також були знесині куполи храму. Ще в передвоєнні роки були знесені монастирська каплиця й огорожа з боку Клочківської вулиці.

Після закриття монастиря його майно -- начиння, ікони, книги були частково розграбовані, а частково передані Харківським музеям і бібліотекам. Усипальниця з прахом наших знаменитих земляків була розорена й повністю знищена.

Колись російський поет А. А. Фєт писав:

Где Храм оставленный подъял свой купол белый

И по колонам вверх кудрявий плющ бежит.-

Мне грустно: мир богов, теперь осиротелый,

Рука невежества забвением клеймит.

І хоча ці вірші були написані давно й з іншого приводу, вони, як найкраще, відбивають картини руйнування й запустіння, що охопили ту частину нашої історико-культурної спадщини, що була пов'язана з духовно-релігійним життям нашого народу. 'Рука неуцтва' [64] таврувала забуттям минуле, не дуже піклуючись про те, що без минулого неможливо й майбутнє.

Проте, неминуще значення Свято-Покровського монастиря, його містобудівну, архітектурно-художню, історико-культурну, духовно-релігійну цінність розуміли й намагалися відстояти багато хто навіть у самі важкі часи. Ще в 1920-х рр. істориком української архітектури С.Таранушенко були зроблені дослідження й обмірювання Покровського собору.

Уже в перші післявоєнні роки вживали спроби реставрації найціннішої будівлі -- Покровського собору. Перший проект його відновлення був виконаний в 1947 р. архітектором-художником Д. Р. Торубаровим, але роботи не були здійснені. В 1955 р., в 1960-1965 рр. проектна документація була розроблена архітекторами И. Л. Шмульсоном і В. Б. Петичинським. Ці матеріали лягли в основу реставраційних робіт, в результаті яких була укріплена частина основних конструкцій, відновлені глави церкви й дзвіниці. Ряду елементів будинків надані форми XVII ст.: знову зведена дерев'яна галерея -- 'опасання', перебудовані по старому зразку верхні частини північного й південного притворів, розібрані стіни зруйнованої під час війни трапезної, що з'єднувала церкву, дзвіницю й ряд побутових прибудов. Однак через нестачу коштів справа зупинилася, і занедбаний, відкритий всім вітрам будинок довгі роки виявляв собою німий докір владі. Зусиллями місцевих ентузіастів 1970-х рр. вдалося включити більшість монастирських будівель у списки пам'ятників архітектури, що врятувало багатьох із них від фізичного знищення, а територію монастиря -- від різного роду забудови, що загрожувала знищити характер що склався на протязі двох сторіч історико-архітектурного середовища. У середині-кінці 80-х рр. була зроблена ще одна спроба відновити сходи й перехід між церквою й дзвіницею, але й вона закінчилася невдачею через низьку кваліфікацію підрядної організації й нестачу коштів. Наприкінці 1983 р. главою Харківської єпархії, тоді архієпископом, владикою Никодимом уперше було поставлене питання про відродження Свято-Покровського монастиря. Архієпископ, що змінив його на цій пості, Іриней також неодноразово намагався вирішити це питання з місцевою владою. Важко сказати, яка доля була б уготована Покровському собору, якби не настали в житті нашого суспільства нові часи. Але тільки 15 січня 1990 р. у зв'язку з настійними вимогами митрополита Никодима, що знову очолив Харківську єпархію, Обласною Радою було ухвалене рішення про передачу монастирю спочатку частини, а потім і всіх його будівель.

1.5 Відродження Свято-Покровського монастиря (наприкінці XX-початок XXI ст.)

8 квітня 1990 р. відбулося освячення й перша служба в Покровській церкві, а 14 жовтня 1990 р. уперше за довгі роки забуття було врочисто відзначене престольне свято Покрова Пресвятої Богородиці, на якому почесними гостями були видні ієрархи православної церкви -- митрополити Володимир і Леонтій, єпископи Симон і Нифонт.

27 квітня 1992 р. тут відбувся архієрейський собор Української Православної Церкви, що обрав її предстоятелем митрополита Київського й всєя України Володимира.

За роки, що пройшли із часу відродження Обителі, працями й молитвами Високопреосвященійшого Владики Никодима ансамбль монастирських будівль здобуває колишнє архітектурне, художнє й містобудівне значення [25].

Прикрасою ансамблю будинків став повністю відреставрований архієрейський будинок і будинок єпархіального керування. Владика Никодим, Священноархімандрит Свято-Покровського монастиря, подвигом молитовного предстоятельства, піклуванням про порятунок народу Божого, безперестанними працями відроджує Святу Обитель.

Як і будівництво монастиря в ті далекі часи починалося зі зведень захисних стін, так і відродження монастиря в наші дні Владика Никодим мудро благословив почати зі зведення цегельної стіни, що оточує всю територію монастиря, і захищаючої його від наруги людей не бояться Бога. Одночасно благоустроювався весь монастирський двір, перетворений у смітник відходів. По благословенню Високопреосвященійшого Владики Никодима було зроблене перепланування двору, розбиті газони, клумби, посіяна трава.

Укладання тротуарної плитки й асфальтного покриття остаточно перетворили двір монастиря, що вражає парафіян чистотою й доглянутістю. Здійснено капітальний ремонт братнього корпусу, виконані покрівельні, штукатурні, покрасочні роботи, реконструйований вхід у будинок. Зараз ведуться оздоблювальні внутрішні роботи трапезного й іншого приміщень.

Основну увагу Владика Никодим приділяв ремонтним і реставраційним роботам Неперевершеної Святині Слобожанщини -- Свято-Озерянскому храму. Відштукатурені й пофарбовані, вільні від будівельних лісів сяючі хрести на відновлених куполах, наповнюють серця прихожан віруючою надією й сподіванням на милосердя Боже оновлюючі храми й душі.

Внутрішні роботи в храмі проводилися одночасно в усіх напрямках: вироблялася повна заміна опалювальної системи, електропроводки, очищалися стіни від кіптяви й пилу. І незабаром по благословенню Високопреосвященійшого Владики Никодима почалися реставраційні й художні роботи: відтворювалося ліплення, орнамент, відновлювалися розписи, створювалися ікони, розписувалися вівтарі.

Після зняття будівельних 'лісів' храм засяяв пишнотою, вражаючи своєю досконалістю. Зновоу наповнюється храм, що був колись сховищем унікальних цінностей, предметами богослужіння й начиння: придбані престоли, жертовники, дьяконники, ікони, хоругви, семисвічники. панікадила, лампади й багато чого, іншого.

Побудовано іконостас у Центральному боковому вівтарі на честь Озерянской ікони Божией Матері, закінчується робота по підготовці іконостасів лівого й правого бокового вівтарів.

Почато реставраційні роботи й у Покровськім храмі, повністю підготовлені стіни для роботи художників у верхньому храмі на честь Покрова Божией Матері, розписаний вівтар нижнього Крестовоздвиженського храму, ведуться підготовчі роботи з реконструкції сходів, що веде у верхній храм.

З такими перетвореннями Свята Обитель зустрічала велику історичну подію для Харківської Єпархії й усього Слобожанського краю -- ювілейні торжества, присвячені 2000-літтю Різдва Христова, які возвеличив своїм візитом Предстоятель Української Православної Церкви Блаженнійший Митрополит Київський і всія України Володимир [25].

Блаженнійший Володимир, відвідавши Свято-Покровський монастир і оглянувши Озерянску церкву, виразив глибоку радість від побаченого стрімкого відродження неповторної краси храму. Також він благоговійно приклався до останків розстріляних ченців, що перебувають у вівтарі цього храму.

Крім того. Блаженнійший Володимир відвідав Харківську Духовну Семінарію, побажавши майбутнім служителям церкви віри, міцності й міцних знань. І братія монастиря осягає Святе Богослов'я в стінах Харківської Духовної Семінарії по благословенню Високопреосвященнійшого Владики Никодима, готуючись стати гідними пастирями, бачачи перед собою приклад його гідного служіння.

Серед братії монастиря є й ті, що мають вищю освіту. Отримані ними в миру знання в інженерно-будівельній, архітектурній і лікарській сферах, знаходять своє застосування в монастирі. По благословенню Високопреосвященійшого Владики Никодима, був прийнятий Устав по образу Почаївської Лаври. В Свято-Покровському монастирі митрополитом Харківським і Богодухівським Никодимом був осячений храм в честь Трьох великих святителів -- Василія Великого, Григорія Богослова і Іоанна Златоустого. Трехсвятительский храм відбудований на місці однієї з усипальниц Свято-Покровського монастиря, що йменувалась печерною, у якій почивали останки архієпископів Харківських Амврося Ключарева й Арсенія Брянцева. Після повернення монастиря Православній церкві усипальниця перебувала в зруйнованому стані. По благословлению Владики Никодима була проведена реконструкція приміщення усипальниці для вібудови храму Ця подія була однією з ряду заходів у підготовці Харківської єпархії УПЦ до святкування 350-річа м.Харкова [25].

1.6 Свято - Покровський монастир як духовно-просвітницький центр Харківської епархії

У 1993 році відкрито Духовне училище, що через три роки було перетворене на Духовну Семінарію. З 1994 року відновили видання газети 'Харківські єпархіальні відомості', розпочали видання церковної газети для дітей 'Віфлеємська зірка'. 'Харківські Єпархіальні Відомості' виходять один раз у місяць. У них переважають матеріали офіційного характеру -- з Київської митрополії, Харківської єпархії. У своїх листах віруючі порушують питання зміцнення духовності народу, необхідності висвітлення в церковній періодиці історії та організації нинішнього церковного життя, православного просвітництва, катехізації людей. Через вищеназвану причину редакція не мала змоги відгукуватися на шпальтах 'Харківських Єпархіальних Відомостей' на всі запити наших дописувачів. Актуальність поставлених ними проблем, й викликали потребу в заснуванні ще однієї газети. її назва -- 'Православна Харківщина'. Обидві газети, тематично доповнюючи одна одну, сприятимуть підвищенню духовності в Слобожанщині, вихованню високих морально-етичних якостей у людей.

Поступово духовне в відродження починалось, ще за часи прзначення Владики Никодима у Харківську і Богодухівську Єпархію, в якій діяло всього п'ятдесят шість приходів, причому багато які з них не мали необхідних приміщень. Не було жодної чернечої обителі, жодної Духовної школи [24].

Сьогодні в Харківській і Богодухівській Єпархії нараховується двісті сорок три приходи, сто сорок п'ять типових храмів, дев'яносто п'ять молитовних будинків. Уперше за сто років у Харкові, на Павловому полі, був побудований величний храм-пам'ятник на честь двотисячної річниці Різдва Христового. Будуються і реставруються десятки храмів. Відновилося чернече життя в стародавньому харківському Свято-Покровському чоловічому монастирі. Відкрилися два жіночих монастирі: у селі Водяному і місті Лозовій [25].

Однією з багатьох справ,, зроблених Владикой Никодимом за час архіпастирського служіння в Харківській і Богодухівській Єпархії, була канонізація в лютому 1978 року святителя Мелетія, Архієпископа Харківського й Охтирського. У ті часи Рада у справах релігій при Раді Міністрів СРСР дозволяла канонізувати тільки тих святих, котрі прославили Церкву нашу під час свого служіння за кордоном. Так, наприклад, були канонізовані святитель Герман Аляскинський і святий рівноапостольний Миколай (Касаткін), просвітитель Японії. А вітчизняних святих у ті богоборчі часи канонізувати було заборонено. Але не зважаючи на труднощі і перепони святитель Мелетій був канонізований 25 лютого 1978 року.

'Це стало для нас великою відрадою. Та й як нам було не радіти! Адже в похмурі дні розгулу богоборства нам вдалося запалити світильник віри -- канонізувати святителя Мелетія, святі мощі якого спочивають у Слобожанской землі, у Харківському Свято-Благовіщенському Кафедральному Соборі.' [24].

Митрополит Харьківський і Богодухівський Никодим був призначений в 1991 році Святійшим Патріархом Алексієм II і Священним Синодом Руської Православної Церкви Головою Комісії з богослужбових текстів. А 27 грудня 1994 року Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир і Священний Синод Української Православної Церкви призначили його Головою Комісії з канонізації ново прославлених святих при Синоді Української Православної Церкви. Чималі труди були покладені ним для канонізації Митрополита Київського і Галицького Петра Могили.

1993 року Священний Синод Української Православної Церкви затвердив вшановування угодників Божих Слобідського краю: священномучеників Онуфрія (Гагалюка), Олександра (Петровського), Інокентія (Летяєва), Костянтина (Д'якова), багатьох інших кліриків і мирян, що постраждали за віру Христову в роки репресій тоталітарного режиму. За це все православні Харківської Єпархії дякують Богу. Він, Всевідаючий і Всемогутній, зволив, щоб вони засяяли Небесною славою. У сонмі святих прославлені також подвижники інших Єпархій Української Православної Церкви. За останнє десятиліття в нашій Українській Православній Церкві прославлені і приєднані до ліку святих тисячі її сповідників і священномучеників. Але мужні і стійкі сторожі отари Христової були не тільки в минулі, неймовірно важкі часи. Є вони і зараз.

У 1997 році Всеблагий Господь з невимовного Свого милосердя і благовоління до Слобідського краю возволів оновити усім нам на радість Свій Нерукотворний Образ у Свято-Борисо-Глібівському жіночому монастирі в селі Водяне Харківської Єпархії.

Широкий резонанс у церковних колах і в українському суспільстві в цілому викликали урочисто відзначені ювілеї: двохсотріччя Харківської Єпархії, двотисячні роковини Різдва Христового і сторіччя Харківського Свято-Благовіщенського Собору.

У грудні 2000 року вийшов друком перший номер відродженого богословсько-філософського журналу 'Віра і розум', який відразу ж здобув широке визнання в Україні і далеко за її межами. відбулось відреставрувння храмів та церковних будівель, розміщених на території Свято-Покровського монастиря, а також спорудити на ній прекрасні пам'ятники на честь двохсотріччя Харківської Єпархії та двотисячної річниці Різдва Христового. З часу їхнього освячення не переривається потік людей, що прагнуть поклонитися їм. 'А Рятівник світу Своєю Десницею благословляє Боголюбивий народ Слобідського краю на беззавітне служіння Йому і Його Святій Православній Церкві в третім тисячолітті Його тріумфального шестя світом.' [25].

Після ремонтних робіт на території монастиря в жовтні 2000 року відкрита Харківська Духовна Семінарія, що була освячена ректором ХДС Високопреосвященнійшим Владикою Никодимом і були початі заняття [54].

А з 2002 року в Духовній Семінарії відкривається регентське відділення, на якому готуватимуть керівників парафіяльних церковних хорів. Потреба в них дуже велика. Адже, окрім Харкова, у сільських районах високохудожніх церковних хорів немає. Робиться все можливе, аби залучити до викладання на цьому відділенні високопрофесійних фахівців.

Підвищено (до 19 років) віковий ценз для вступу до Семінарії. Тому що молода людина повинна пройти всебічне життєве загартування, досягнути необхідного досвіду, щоб її вибір був глибоко усвідомленим. Одним з високих випробувань є служба в армії, на яку ми не можемо не зважати.

Нині на Харківщині діє 243 парафії, будується 15 нових храмів, реєструються нові парафії [78]. Деякі священики по черзі проводять Богослужіння в кількох парафіях -- у своїх і в тих, де немає настоятелів храмів. До того ж відкриваються ще й домашні церкви у будинках для престарілих, лікарнях, колоніях для засуджених (і там потрібне слово Боже, аби духовно зцілити грішників). Віруючі весь час прохають Єпархіальне управління прислати їм священика. Тож, якщо говорити світською мовою, 'перевиробництва' священнослужителів не буде. Окрім того, Семінарія готує священнослужителів і для інших єпархій Східної України.

А ще при Харківському Національному університеті імені В. Н. Каразіна освячено храм святого Антонія Великого.

Треба також звернути увагу на те, що Указом Президента України від 21 березня 2002 року про невідкладні заходи по остаточному подоланню негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР щодо релігії і поновлення прав Церкви та релігійних організацій Міністерство освіти й науки, Держкомітет у справах релігій зобов'язують за участю Церкви й релігійних організацій розробити пропозиції щодо запровадження духовно-моральних цінностей у освітньо-виховний процес і подати їх у встановленому порядку на розгляд Кабміну України [25].

Поряд з епохальними звершеннями в Харківській Єпархії щоденно велася зовні непомітна, але дуже важлива робота відроджувалися християнські традиції, надавалася моральна підтримка і посильна матеріальна допомога потерпілим у результаті Чорнобильської катастрофи, стражденним і знедоленим, здійснювалася релігійна освіта дітей і молоді, душопастирським піклуванням охоплювалися дитячі будинки, школи, вищі навчальні заклади, військові частини, будинки ветеранів війни і праці, лікарні, місця позбавлення волі і т.д.

І раніше, і тепер у Харківській Єпархії панувала і панує зцілюща сила Духа Святого, котра оберігає людей від релігійної нетерпимості й міжнаціональних усобиць, веде народ до взаєморозуміння, допомагає переборювати незгоди і розбрат. Ми шанували, шануємо і шануватимемо діяння і заповіти всіх тих, хто утверджував і утверджує ідеали гуманізму і миру, сприяв і сприяє прогресові людства, незалежно від їхньої національної та віросповідної приналежності. Всі ми -- діти одного Всесвітнього Творця. І Святині, які ми будуємо, -- це наш посильний внесок у нашу духовну скарбницю, відкриту для всіх. Вона -- і тільки вона -- об'єднує різні національності, що населяють Україну, робить їх єдиною українською Боголюбивою родиною з неподільним духовним багатством народу.

Дотепер територія Свято-Покровського монастиря в сприйнятті обивателів асоціюється з історичним музеєм. Але мало кому й із церковних людей відомо, що до революції на території монастиря дійсно був музей, але музей Церковно-історичний [55].

В 2003 році по благословенню Високопреосвященійшого Никодима, Митрополита Харківського й Богодухівского, у Харківській єпархії почате відтворення церковно-історичного музею. Цей музей не щось нове в нашій єпархії, він існував тут ще до революції. Початок свого існування церковно-історичний єпархіальний музей бере з початку XX століття й багато в чому зобов'язаний своєю підставою XII Археологічному з'їзду, що проходив у Харкові в 1902 році.

В 1864 було засновано Московське археологічне товариство засновник археологічних з'їздів. Ця організація була заснована в наслідок відсутності на той час державного законодавства щодо охорони пам'ятників стародавності, комплексом проблем, їхньої реставрації, стану й заходів для їхнього заощадження. Заради справедливості слід зазначити, що турботу про збереження церковних стародавностей ще задовго до цього виявила церковна влада. В 1853 р. вийшов Синодальний указ, що наказав єпархіальної влади спішно скласти охоронні описи коштовних пам'ятників. Однак вірогідно невідомо якого ефекту було досягнуто цим указом на місцях.

В 1872 році був створений перший церковний музей при Київській Духовній Академії, в 1879 р. -при СпбДА, в 1880 р. -- при МДА.

15-27 серпня 1902 року відбувся XII археологічний з'їзд у Харкові. Була створена комісія по організації виставки церковних стародавностей під керівництвом професора Харківського Університету Е. К. Редіна, що склала велику програму й провела експедиції в Охтирьский, Лебединський, Ізюмський, Зміївський повіти, систематизувала й каталогізувала зібране.

У підсумку в спеціальному розділі виставки, присвяченому церковним стародавностям було представлено 1972 експоната, інші були передані в музей при Харківській Духовній Семінарії, всі експонати якого потім, в 1913 році, були передані в єпархіальний музей.

Єпархіальний музей церквоних стародавностей офіційно було відкрито 19травня 1913. У його організації брали участь такі вчені й представники духівництва як: Ф. Шміт, Д. Багалей, Е. Редин, священики: П. Фомін, С. Таранушенко, Т. Буткевич, И. Филевский, В. Ветухов. Можна з повною впевненістю сказати, що це були послідовники архієпископа Харківського Філарета Гумилевского, що перший на Слобожанщині систематизував інформацію про храми, монастирі, зібрав коштовні пам'ятники мистецтва. Його праця 'Історико-статистичний опис Харківської єпархії' -- відправна крапка в дослідженні духовної історії Слобожанщини.

Після заснування музею, завдяки турботам Архієпископа Арсєнія, були здійснені планомірні об'їзди й експедиції в губернії, експозиція музею постійно поповнювалася.

Трагічні зміни в долю музею принесла революція 1917 року. В 1920 р. з 2-х музеїв (університету і єпархії) був створений один -- Церковно-історичний, під керівництвом С. Таранушенко. У тому ж році вироби з дерева, металу з музею передані в музей Слобідської України.

В 1922 році музей був перейменований у музей Українського мистецтва. У цей неясний час експонати почали розходитися по інших музеях.

В 1923 році був відкритий Всеукраїнський соціальний музей ім. Артема (він був організований з 8 музеїв Харківщини) і зайняв приміщення Покровського монастиря. Там же працювала й комісія з ліквідації церковних цінностей (Д. Щербаковский, Б. Порай-Коршиц, А. Берлазина). В 1927 році експонати передали в Музей Слобідської України, в 1934 р. -- церковні стародавності з музею передані в українську картинну галерею. В 30-ті роки частина експонатів передана в антирелігійний музей [64].

Сильно постраждав музей під час Великої Вітчизняної Війни.

В 1941 році він був частково евакуйований, однак окупація Харкова не пройшла безслідно -- пішли грабежі -- до чого приклали руку як німці, так і населення. Багато експонатів було вивезено за кордон, багато безвісти втрачено. З евакуації повернулася не повна експозиція, що вивозилася -- багато експонатів постраждало під час переїзду -- поїзд потрапив під обстріл.

В 1950 році була проведена інвентаризація -- деякі коштовні експонати були не реставровані, а знищенні.

Тепер музей відновлено, завдяки турботам Високопреосвященійшого Никодима, митрополита Харківського і Богодухівського Преосвященійшого Єпископа Ізюмського, вікарія Харківської Єпархії Владики Онуфрія, при сприянні історичного факультету Харківського Національного Університету ім. Каразина. У Харкові відновився втрачений скарб своєї духовної історії -- Церковно-історичний музей.

Розділ 2.Методичне забезпечення спецкурсу з теми: 'Харківський Свято-Покровський монастир як духовно-просвітницький центр Слобідської України'
Структура спецкурсу. На основі теоретичних матеріалів був розроблений спецкурс для використання при читанні вузівських курсів з історії Української культури, у формі лекцій та семінарів на богословсько-педагогічних курсах та недільних школах, при підготовці спец курсів та спецсемінарів з історії Слобідської України, а також з історії України в цілому. Мета спецкурсу. Ознайомити студентів ВНЗ та слухачів богословсько-педагогічних курсів а також недільних шкіл з історією історії Свято-Покровського монастиря з моменту його заснування до сьогодення. Та з'ясувати загальні закономірності та тенденції розвитку духовної культури та освіти Слобіцкої України, встановити вплив який здійснював Свято-Покровський монастир на духовно-освітне і культурне життя регіону.

План спецкурсу.

Тема	Лекції	Семінар	Самост роб
Вступ. Харківський Свято-Покровський монастир як духовно-просвітницький центр Слобідської України	2	2	2
Заснування Харкова та будівництво Свято-Покровського монастиря	4	2	3
Харківський колегіум як осередок просвітницької діяльності у (XVIII -- перша половина XIX ст.)	6	4	4
Діяльність Харківської духовної семінарії (1841-1919рр.)	2	2	2
Свято-Покровський монастир в часи антирелігійної боротьби (1917-1988рр.)	2	2	2
Відродження Сято-Покровського монастиря (наприкінці XX-початок XXI ст.)	4	2	4
Свято-Покровський монастир як духовно-просв центр Харків епарї	4	2	4
Всього годин	28	16	21

Спецкурс розраховано на 28 лекційних годин, 16 годин семінарських занять та 21 годину самостійної роботи.

Висновки

Становлення Харкова як центра Слобідської України відноситься до XVIII ст. Цей висновок добре відомий, підтвердженням чого служить факт перетворення міста у центр губернії та єпархії. Втім неабияку роль в цьому процесі зіграло переведення у 1726 р. бєлгородської духовної школи, яка пізніше отримуе статус колегіуму. Зі школою була з'єднана кафедральна Покровська церква (найбільш старовинна будівля сучасного Харкова яка бла споруджена у 1689 р.). Нижній храм церкви був освячений на честь Трьох Святителів - покровителів училища та його вихованців. Увесь комплекс Сято-Покровського монастиря з 1729 р. інколи називався 'Училищним Покровським монастирем'. Створення цієї школи, за словами відомого українського історика Д.І. Багалія -Духовної академії краю, стало одним із зворотних пунктів в історії нашого регіону.

Протягом XVIII -- на початку XIX ст. колегіум був вищим загальноосвітнім закладом, спрямованість його навчального процесу далеко виходила за межі церковно-професійних інтересів. Освіта, яку він давав своїм вихованцям, була ґрунтовною і різнобічною, зміст навчальних дисциплін, їх науковий рівень та обсяг були близькими до Київської академії, а також перших російських університетів. Колегіум мав плідні зв'язки з рядом провідних наукових та освітніх центрів України та Росії, вихованці колегіуму запрошувались на навчання до університетів Західної Європи (у Німеччині) і Росії. Викладачів та учнів колегіуму охоче запрошували в різні світські та духовні заклади, державні установи. Різноманітні матеріали свідчать про високий авторитет колегіуму в країні та за її межами у XVIII -- на початку XIX ст.

Саме з колегіуму почалося становлення Харкова як центра науки і освіти. Вихованці Харківського колегіуму були організаторами та викладачами численних освітніх закладів України та Росії. Особливо необхідно підкреслити різноманітну просвітницьку роботу, яка проводилася ними у Слобожанському регіоні. Ця діяльність значно вплинула на розвиток культурного життя, зробила Слобожанщину одним з високо розвинутих регіонів України.

В 1805 р. у Харкові був відкритий університет, і значення колегіуму стало падати З появою університету просвітницький вплив колегіуму поступово став зменшуватися. З 1818 р. за штатним розкладом колегіум став уважатися третьорозрядною семінарією -- навчальним закладом винятково для осіб духовного звання. В 1840 р. була скасована назва 'колегіум', і надалі він іменувався духовною семінарією.

Але традиції духовної просвіти продовжувались при семінарії починаїться видання. В 1863 р. журналу 'Духовний щоденник' його редактором був ректор семінарії архімандрит Агапит. З 1867 р. став виходити новий журнал -- 'Харківські єпархіальні відомості'. А 1884 р. з дозволу Св. Синоду при Харківській духовній семінарії став виходити новий богословсько-філософський. журнал 'Віра й розум'. Його становлення було пов'язане з ім'ям архієпископа Амвросія й ректора семінарії, редактора журналу протоієрея Іоанна Кратирова. Так що не зважаючи на зміну статусу семінарії, вона продовжуе традиції духовної просвіти завдяки архієпископу Амвросію і тісному зв'язку Свято-Покровським монастирем.

На початку XXст. загальна освіта набула досить світського характеру. Вплив Православної церкви значно зменшуїться, серед ітелігенції посилю-ється дух сектаства і анархія псевдорелегійних вчень. Це не моголо не визвати протидію з боку Православного духовенства, з їх осередка привертають увагу високоосвідчені й талановиті місіонери-проповідники. (протоієрей А. Станіславський, протоприсвітер Н.Колчицький, протоієрей, професор Н.Чипурин).

У січні 1919 р., коли в Харків увійшли більшовики, духовні училища були закриті, а семінарія і єпархіальне жіноче училище були перетворені в гімназії. Таким чином, у роки громадянської війни всі церковні школи припинили своє існування. Припинення діяльності Свято-Покровського монастиря 1922 р. слало відчутною втратою для духовної культури Слобожанщіни того часу. Але Храми й монастирські споруди продовжували своє існування, як цівільні установи на разі в них були розміщені архів, музей тощо. Завдяки цьому не все було бєзслідно втрачено. А историчним музеїм в іншій формі але продовжувалась просвітницька традиція.

Важко сказати, яка доля була б уготована Покровському собору, якби не настали в житті нашого суспільства нові часи.

У 1990 р. у зв'язку з настійними вимогами митрополита Никодима, було ухвалене рішення про передачу монастирю спочатку частини, а потім і всіх його будівель. 1993 році відкрито Духовне училище, що через три роки було перетворене на Духовну Семінарію. З 1994 року відновили видання газети 'Харківські єпархіальні відомості', розпочали видання церковної газети для дітей 'Віфлеємська зірка'.

У 2000 році вийшов друком перший номер відродженого богословсько-філософського журналу 'Віра і розум', який відразу ж здобув широке визнання в Україні і далеко за її межами. Відбулось відреставрувня комплексу храмів та церковних будівель, розміщених на території Свято-Покровського монастиря, а також спорудити на ній прекрасні пам'ятники на честь двохсотріччя Харківської Єпархії та двотисячної річниці Різдва Христового. В 2003 році, у Харківській єпархії на теріторії Свято-Покровського монастиря почате відтворення церковно-історичного музею.

По своєму суспільно-релігійному значенню комплекс Свято-Покровського монастиря й розташованих тут центральних установ Харківської єпархії став сьогодні оплотом православ'я, духовним серцем, звідки здійснюється керівництво всім православним життям на Харківщині.

Слобожанщіна початку XXI ст. це складна модєль культурного конгломерату в умовах світової глобалізації культури. Але відроджувана, Православна культура повинна, зайняти своє місце ряду духовних традицій сучасності.

Список використаних джерел та літератури

1. Архіви

1. Державний архів Харківської області. (далі -ДАХО).

2. ДАХО.-Ф.40.Оп.108. Спр.184'а'. Арк.84.

3. ДАХО.-Ф.40.Оп.101. Спр.1015. Арк.71.

4. Російський державний історичний архів (далі -РДІА). [Електронний ресурс]. -Електрон.данні.-Режим доступу: http://www.rusarchives.ru/ .- Назв. з екрану.

5. Центральний державний історичний архів України(далі -ЦДІАУ) . -[Електронний ресурс].-Електрон.данні.-Режим доступу: http://history.org.ua/ .- Назв. з екрану.

6. ХГНБ ім. Короленко.- від.рук. №819941.-Арк.1-2.

7. ХГНБ ім. Короленко.- від.рук. №819939.-Арк.1-2.

8. ХГНБ ім. Короленко.- від.рук. №819937.-Арк.1-17.,№819940.-Арк.3.

2. Джерела

9. Амвросий. История Российской иерархии: В 6 ч. Ч. 1.- М., 1807.

10. Багалей Д. И., Миллер Д. П. История города Харькова за 250 лет его существования (с 1655 по 1905 г.): В 2 т.- Харьков, 1905.

11. Багалій Д. І. Історія Слобідської України.- Харків, 1990.- С. 193.

12. Біженец А. Па зламі двох світів: Розвідка про Г. С. Сковороду і Харківський колегіум.- X.: Прапор, 1970.- 208 с.

13. Водолажченко О. З історії Харківського колегіуму в XVIII віці // Наукові записки науково-дослідної кафедри історії української культури.- 1927.- №6.

14. Журавський Ю.Й., Зайцев Б. П. Харківський колегіум, його викладачі ти вихованці /І Український історичний збірник.- Харків, 1992.- Вип. 37.

15. Каганов И. Я. Каталог библиотеки Харьковского коллегиума 1769 г. // Книга. Исследования и материалы.- М., 1962.- Сб. 6.

16. Каразин В. Взгляд па украинскую старину // Молодик на 1844 г.-- Харьков, 1843.

17. Карташев А. В. Очерки по истории русской церкви: В 2 т.- М., 1992.

18. Лащенков Н. Материалы к столетию Харьковской кафедры. Христофор -- первый епископ Солободско-Украинский и Харьковский // Харьковский сборник.- Харьков, 1893.- Вып. 7-9.

19. Лебедев А. С. Харьковский коллегиум как просветительный центр Слободской Украины до учреждения в Харькове университета.- М.: Изд. о-ва истории и древностей, 1886. -- 103 с.

20. Лисиченко Л. А. Харківський колегіум // Літературна Харківщина: Довідник.- X., 1995.- С. 331-332.

21. Логвин Г.Н. По Україні: Стародавні мистецькі пам'ятки. -- К.,1968.- С. 434, 443-445: Покровський собор, фото.

22. Матвиенко М. П. священник. История Харьковской епархии 1917-1992 гг. Х.,1995.-147с.

23. Миклашевський Й. М. Музична і театральна культура Харкова кінця XVIII -- першої половини XIX ст.- К, 1967.

24. Митрополит Никодим (Н.С. Руснак). Жереб, визначений Богом/ Спогади, поезії.- Х.,2003.- 400с. (120с. іл.).

25. Митрополит Никодим (Н.С. Руснак). Послания.Слова.Речи: В 6 т. -X., 2004.-Т.6.-928с. С. 5; 27; 43; 79; 158; 214; 312.

26. Ніженець А. Діяльність Г. С Сковороди в Переяславському та Харківському колегіумах// Педагогічні ідеї Г. С Сковороди.- К., 1972; та ін.

27. Ніженець А. М. Діяльність Г. С Сковороди в Переяславському і Харківському колегіумах // Педагогічні ідеї Г. С Сковороди. -- К., 1972.- С 185-212.

28. Ніженець А. На зламі двох світів. Розвідка про Г. С. Сковороду і Харківський колегіум- Харків, 1970

29. Нічик В. М. До питання про схоластичність філософських курсів у Києво-Могилянській академії// Від Вишенського до Сковороди.- К., 1972.

30. Основание Харьковского коллегиума, нынешней Харьковской духов-ной семинарии // Молодик на 1844 г.-- Харьков, 1843.

31. Посохова Л. Ю. Харківський колегіум (XVIII -перша половина XIX ст.) / Вступ ст. Никодима, митрополита Харківського і Богодухівського; Мал. на зворот, стороні обкл. О. Ю. Лейбфрейда. -- X.: Бізнес Інформ, 1999. -- 168 с, [8] с. іл.

32. Редин Е. К. Покровский монастырь // Редин Е. К. Материалы к изучению церковных древностей Украины: Церкви города Харькова.- X., 1905. -- С. 23-29.

33. Рождественский С. В. Очерки по истории систем народного просвещения в России в XVIII и XIX вв.- СПб., 1912- С. 50;

34. Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні. Нариси (X -- початок XX ст.).- К., 1991- С. 81.

35. Сивокінь Г. М. Давні українські поетики.- Харків, 1960;

36. Солнцев П. Очерк истории Харьковского коллегиума.- Харьков, 1881.

37. Стратий Я. М., Литвинов В. Д., Андрушко В. А. Описание курсов философии и риторики профессоров Киево-Могилянской академии.- К., 1982.

38. Федоровский Д. Очерк истории Харьковского духовного коллегиума // Духовная беседа.- 1863.- Т. 18.- № 23-24, 27.

39. Филарет (Гумилевский). И.сторико-статистическое описаниее Харьковской епархии.- М., 1857.- 602с.

40. Харківський колегіум // Слобідська Україна: Корот. іст.-краезнав. довід. К., 1994, С. 65.

41. Харківська духовна семінарія // Мартирологія українських церков: У 4-х т.: Документи, матеріали, християнський самвидав України / У поряд, і ред.: О. Зінкевич, О. Вороній. -- Торонто; Балтимор, 1987.- Т. І: Українська Православна церква. -- С. 914, 944, 958, 976, 989, 1005, 1093.

42. Харьковский сборник. Литературно-научное приложение к 'Харьковскому Календарю на 1887г.' Вып.1.-Х.,1887.-С.219-223.

43. Акт приема-передачи: [О передаче Харьк. Епарх. Упр. всего комплекса Свято-Покровского монастыря] // ХЕВ -- 1998.-№ 2 (февр.).

44. Андрєєва В. Новосілля єпархії: [Повернуто один з об'єктів на території Свято-Покровського монастиря] // Слобід, край. -- 1992.- 24 берез.

45. Багалей Д. про 'Харківський колегіум': До 270-річчя від часу заснування / Підгот. В. Бурмака // Панорама.- 1995.- № 12 (берез.) -- С. 8.

46. Барвинский В.А. Исторические очерки Харьковской губернии.-Х.,1918.-С.85-89.

47. Боголюбов А.Н. Российская наука ?V??? века// Вопросы истории.-1980.-№4.-С.84

48. Богословские труды/ Московская Патриархия.Сб.30.-М.,1990.-С.334

49. Виталий, архимандрит. Дорога, которая привела к храму: [Настоятель Покров, монастыря архимандрит о. Виталий рассказывает о соборе / Записал Ю.Грот] // Время.- 1994.- 19 июня.

50. Виталий, священик. Відродження: [Про реставрацію Покровського собору: Інтерв'ю з настоятелем о. Віталієм / Записав Л. Салімонович] // Лен. зміна.- 1990.- 10 жовт.

51. Відновимо духовний центр Слобідського краю: [Звернення до жителів Харкова з проханням підтримати ідею відродження Свято-Покровського монастиря] // Вечір. Харків.- 1992.- 16 квіт.

52. Водолажченко О. З історії Харківського колегіуму в XVIII віці // Наукові записки науково-дослідної кафедри історії української культури. -- 1927. -- № 6.

53. Возраждение духовных традиций в Харьковской духовной семинарии // ХЕВ. -- 1997. -- № 10. -- С. 6: фот.

54. Георпєв К. 3 дипломом семінарії: [Про поновлення діяльності духов, семінарії у Харкові] // Слобід, край. -- 1997.- 5 черв.

55. Драненко А. иерей. Церковно-исторический музей [Свято-Покровский монастырь]/Андрей Драненко // Православна Харківщіна.-2004.-4.-С.12.

56. Журавськи Ю. І., Зайцев Б. П. Харківський колегіум, його викладачі та вихованці // Український історичний збірник. -- 1992.- Вин. 37.- С. 121-129.

57. З новосіллям [Покровський монастир повернуто міськ. владою Харк. єпархії] // Панорама.- 1991.- 6-12 трав.

58. Зайцев Б. П. Харківський колегіум -- освітній та науковий центр Слобідської України // IV Республіканська наукова конференція з історичного краєзнавства: Тези доп.- К., 1989.

59. Знаковський В. Відродження: [Реставрація Покровського собору] // Слобода.- 1991.- 12 квіт.- С. 7.

60. Кузьмин В. иерей Монастырская жизнь Слобожанского края с момента ее возникновения // ХЕВ.-2004.- №2.-С.11.

61. Кук В. С. Харківські школи -- колегія та додаткові класи// Український Історичний Журнал.- 1970.- № 7.

62. Лащенков Н. Двухсотлетие Покровского храма Харьковского архиерейского дома (1689-1889) // Харьковский сборник: Лит.-науч. прил. к 'Харьк. календарю' на 1889.- X., 1889.- Вып. 3.- С. 201-202.

63. Логвиненко Л. Когда-то здесь жили монахи: [О доме № 10-а на ул. Клочковской, в котором до революции был монастырь] // Веч. Харьков.- 1991.- 22 мая.

64. Новгородцев В.Е. Харьковский Свято-Покровский монастырь// Віра і розум.-2000.-№ 1.-С.152-159.

65. Поликопа А., протоієрей. Освячення Покровського храму в Харкові // Православ. вісн.- 1990.- № 8.- С. 3.

66. Посохова Л. Ю. Просвітницька діяльність вихованців Харківського колегіуму (XVIII -- перша пол. XIX ст.) // 36. наук, праць. Сер. історія та географія. -- X., 1997. -- Вип. І.- С 116-126.

67. Посохова Л. Ю. Харківський колегіум та його просвітницька роль (XVIII -- перша половина XIX ст.): Автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. іст. наук / Дніпропетр. держ. ун-т.- Дніпропетровськ, 1996.- 24 с.

68. Православные русские общежития/ Репринт. Изд.?1910г.?.-Спб.,1994.-732с.

69. Прокопович Ф. Лист до архіепископа київського і гаицького, і Малої Русі, 8 березня 1736 р.// Прокопович Ф. Філософські твори: У3 т.-К.,1981.-Т.3.- С.275,281.

70. Пузирьков В. Відроджується монастир [Свято-По-кровський] // Вечір. Харків.- 1992.- 4 квіт.

71. Разгуляева Т. Ровесник нашего города: 310 лет Покровскому собору // Панорама.- 1999.- 24 апр. (№ 17).- С. 13.

72. Ротаєнко Г. 3 новосіллям: [До пробл. повернення Покровського монастиря Харк. єпарх. упр.] // Панорама.- 1991.- 6-12 мая: 5 фот.

73. Свято-Покровский монастырь // ХЕВ.- 1998.- № 2.- С. 6: фот.

74. Свято-Покровский монастырь принадлежит церкви: В обл. гос. администрации // Время.- 1992.- 4 нояб.

75. Столокос Л. Ю. [Посохова Л. Ю.] Печатки історії Харківського студентства//Краєзнавство. 1995.- № 1-4.- С 61-65.

76. Талалай М.В. Имена их вписані в книгу жизни.// Віра і розум.-2001.-№2, С.287-295.

77. Тарасова Л. Дорога к храму: [О завершении работы над проектом благоустройства территории Свято-Покровского монастыря] // Веч. Харьков.- 1996.- 23 апр.

78. Терновецкий Н. Храмостроительство Харьковской Епархии (средина XVII-нач. XXвв.) // Віра і розум.-2001.-№ 2.-С.206-211.

79. Топографічний опис Харківського намісництва 1785р. // Описи Харківського намісництва кінця XVIII ст.-Х.,1991.- С.77; 124.

80. Устав общества вспомоществования нуждающимся воспитанникам Харьковской духовной семинарии.- X.: Тип. губерн. правлення, 1908. -- 13 с -- [Отд. нрил. к журн.: Вера и разум, 1908, № 14].

81. Харьковские епархиальные ведомости.-1883.-№ 51.-С.817.

82. Хижняк 3. I. Киево-Могилянська академія.- К., 1981.

83. Ходатайство Правлення Духовной семинарии о прокладке труб от усадьбы семинарии через Карповский сад для спуска химически очищенных сточных вод // Изв. Харьк. Гор. Думы.- 1910.- № 10.- [Журн. очеред. собр. Харьк. Гор. Думы, № 22].- С. 294-296, 1-3.

84. Черкаская И. Как и триста лет назад ...: [Покровская церковь] // Время.- 1991.- 24 окт.

85. Швец В. священник. Отчет о 1-м выпуске в Харьковской духовной семинарии, в день святого Небесного Покровителя - св. ап. и св. Иоанна Богослова 21 мая 1997г.// ХЕВ.-1997.-№6.-С.4-5: фот.

86. Шип Н. А. Русско-украинское культурное сотрудничество в XVIII -- первой половине XIX в.- К., 1988.

Додатки

Покровський собор м. Харкова (фото початку ХХ ст.)

М. М. Голіцин (1675-1730)

Д. М. Голіцин (1734-1803) О. М. Голіцин (1723-1807)

Графічна реконструкція будинку Харківського колегіуму (мал. О. Ю. Лейбфрейда)

Медаль, якою нагороджували вихованців колегіуму

Христофор Сулима (1734-1803)

Єпіфаній Тихорський (?-1731)

План розташування Харківського колегіуму у 20-ті роки ХІХ ст. (за обміром архітектора Є. Васильєва)

Плани поверхів будинку Харківського колегіуму (за кресленнями архітектора Є. Васильєва (1825?)): 1-3 -- правління колегіуму; 4-12 -- комори; 13 -- кухня; 15-16 -- бібліотека; 17-20 -- класи; 21 -- квартира ректора.

Графік чисельності учнів Харківського колегіуму

План 'Архієрейського місця' у Харкові. 1800-ті роки (за кресленням, що знаходиться у Харківському історичному музею):

ABCDEFGH -- існуючі межі (дощата огорожа).

Від А до середини ВС -- тин;

AKLH -- лінія виправлення меж за затвердженим планом (АК -- по вул. Клочківській, KL -- по Бурсацькому спуску, LH -- по вул. Університетській);

М-- кам'яний кафедральний собор;

N -- кам'яні сходи собору;

О -- ветхий дерев' яний архієрейський будинок;

Р -- ким' яний відремонтований будинок колегіуму (колишній будинок Шидловського);

Q -- дерев'яна кухня зі зруйнованим дахом;

R -- напівзруйнована комора і льодовник;

S -- кам'яна братська поварня;

Т -- дерев'яний будинок консисторії;

U -- дерев'яні ветхі сарай і стайня;

W-- дерев'яні ветхі будинки служителів собору;

X -- кам'яні ворота, на другому поверсі -- бібліотека колегіуму;

Y -- кам'яні комори монастиря

Харківська духовна семінарія 2005 рік

Свято-Покровський монастир