Політична система Перу

Работа из раздела: «Политология»

/

Зміст

• Вступ
• Розділ 1. Методологічні та теоретико-концептуальні аспекти дослідження політичної системи Перу
• 1.1 Стан наукового вивчення політичної системи Перу
• 1.2 Методичні засади дослідження політичної систем та режимів
• Розділ 2. Особливості політичної системи Перу
• 2.1 Структура політичної системи Перу
• 2.1.1 Від військової диктатури до демократії
• 2.1.2 Еволюція політичної системи Перу в 1990 рр.
• 2.2 Моделі політичної системи Перу
• 2.3 Класифікація політичної системи Перу
• Розділ 3. Політичний режим Перу
• 3.1 Особливості становлення політичного режиму Перу
• Висновки
• Список використаної літератури
• Додатки

Вступ

Актуальність теми. Останні десять років другого тисячоріччя ввійдуть в історію людства під знаком глобальних геополітичних змін. Вони значною мірою вплинули на політичний процес в країнах Південної Америки.

На латиноамериканському тлі останнього десятиліття Перу виділяється своєрідністю й екстремальним характером соціально-політичного розвитку. Дилема - демократія або ефективність, з якою зіштовхнулися всі без винятку латиноамериканські країни, у Перу прийняла, напевно, найбільш драматичні форми. Президент країни А. Фухіморі набув світову популярність після того, як в 1992 році розігнав парламент, який заважав, на його думку, здійснювати економічну лібералізацію, і вжив надзвичайних заходів у боротьбі з терористичною ліворадикальною організацією 'Сендеро Лумі-Носо', що увінчалися в 1993 році упійманням і довічним ув'язненням її лідера А. Гусмана. З тих пір зміцнення авторитарної президентської влади стає домінантою політичного розвитку країни. Переобраний в 1995 році на другий строк Фухіморі одержав мандат довіри й схвалення більшості перуанців. Тим самим феномен демократично вибраного авторитарного лідера, що здійснює режим особистої влади, одержав у Перу найбільш закінчені в Латинській Америці форми, хоча очевидно, що сам по собі це феномен аж ніяк не тільки латиноамериканський.

Важливість дослідження полягає в тому, що:

по-перше, розвиток державотворчого процесу вимагає ґрунтовного аналізу становлення і діяльності політичних і громадських структур, важливе місце серед яких займають політичні партії Перу;

по-друге, зміна напрямку соціально-політичного розвитку Перу потребує глибокого дослідження та аналізу;

по-третє, успішним і швидким трансформаційним переходом Перу від авторитарного до демократичного політичного режиму, незважаючи на велики досвід авторитаризму.

Об'єктом дослідження є політична система і політичний режим Перу, а також їхні структурні одиниці та елементи.

Предметом дослідження є трансформаційний перехід перуанського суспільства від авторитаризму до демократії, становлення багатопартійної політичної системи.

Мета дослідження - полягає у вивченні всіх національних особливостей розвитку політичної системи і політичного режиму Перу, чинників та факторів які впливають на швидке подолання трансформаційного переходу від до демократії та багатопартійності, механізмів за допомогою яких перуанська демократія існує.

Предмет, об'єкт та мета дослідження визначили його основні завдання:

· вивчити сутність політичної системи та політичного режиму країни;

· проаналізувати методологічні засади дослідження політичної системи та політичного режиму;

· охарактеризувати особливості основних структурних елементів політичної системи Перу, дослідити їхню взаємодію між собою;

· визначити особливості політичної системи та політичного режиму Перу через критерії, що лежать в основі типології політичних систем.

Теоретична й методологічна база дослідження ґрунтувалася на принципах наукової об'єктивності в рамках системно-функціонального підходу. Політологічний аналіз базувався на основі вивчення праць представників класичної закордонної політології, а також наукових досліджень по сучасному політичному розвитку країн, насамперед латиноамериканських.

Системний і структурно-функціональний аналіз дав змогу проаналізувати структурні елементи політичної системи Перу, вплив громадян цієї країни на прийняття політичних рішень, а також дослідити ті фактори, які впливають на особливості розвиток політичного режиму країни.

Практичне значення отриманих результатів. Матеріал курсової роботи може бути використаний при вивченні таких тем з курсу політології, як “Політична система”, “Політичні режими”, тощо.

Структура курсової роботи. Дослідження складається із вступу, трьох розділів, висновків, додатків, списку використаних джерел, які містять 27 найменувань.

Розділ 1. Методологічні та теоретико-концептуальні аспекти дослідження політичної системи Перу

1.1 Стан наукового вивчення політичної системи Перу

Різні політичні явища в суспільстві об'єднанні поняттям «політична система» суспільства. Розвиток суспільства відбувається на основі об'єктивних закономірностей, але при цьому важливу роль відіграє і суб'єктивний чинник, що виступає як система регулювання відносин між окремими елементами суспільства з боку влади. Саме ці відносини та регулювання їх і становлять політичну систему, яка виступає головною силою, що забезпечує функціонування і розвитку політичного життя суспільства. Призначення політичної системи - це забезпечення інтеграції, розробка та реалізація загальної мети суспільства. Основними структурними елементами політичної системи є: політичні відносини, політична організація суспільства, ЗМІ, політичні норми та принципи, політична культура та політична свідомість.

Теорії політичних систем створили Толкотт Парсонс, Девід Істон і Габріель Алмонд. Американський соціолог Толкотт Парсонс (1902-1979), представник структурно-функціональної школи у праці «Соціальна система»(1951) розглядав суспільство як систему, що складається з окремих, інтегрованих елементів. Такими елементами у структурі кожного суспільства були:суспільні цілі, норми, цінності ролі [18, 32].

Системний підхід до аналізу політики вперше застосував американсько-канадський політолог Девід Істон (нар. 1917 р.) у працях «Політична система» (1953), «Концептуальна структура для політичного аналізу» (1965) і «Системний аналіз політичного життя» (1965).

Політичну систему Істон розглядав як сукупність взаємодій, які здійснюють індивіди в межах призначених для них ролей і які спрямовані на авторитарний розподіл цінностей у суспільстві. Здійснюється такий розподіл завдяки владі, що є атрибутом великої суспільно-політичної системи. Головне призначення політичної системи полягає у виконанні функції розподілу цінностей та примушенні більшості членів суспільства погодитися на нього на тривалий час. Невиконання системою цієї функції призводить до зростання напруження в системі і навіть до її руйнування.

Американський політолог Г. Алмонд («Порівняльні політичні системи», «Порівняльний політичний аналіз») розглядав політичну систему як набір ролей, що взаємодіють, або як рольову структуру. Найважливіша функція політичної системи -- вивчення та з'ясування особливостей ситуації. Моделі функціонування політичної системи розробляли також Т. Парсонс, Г. Спіро, К. Кулчар та інші західні вчені [18, 34].

Г. Алмонд зосереджує увагу на аналізі визначального значення стійких структур політичної системи. Структура - це доступна спостереженню діяльність, що формує політичну систему. Конкретна частина такої діяльності людей називається роллю. Ролі - це одиниці, з яких комплектуються всі соціальні системи, у тому числі політична, компоненти системи.

Д. Істон і Г. Алмонд заклали основи різних варіантів концепції політично системи й дали поштовх до розвитку теорії політичної системи суспільства в цілому. Кожний із варіантів досліджує різні сторони політичної системи суспільства.

Суть першого підходу (Д. Істон), який часто називають мікроскопічним, полягає в розгляді політичної системи під кутом зору її складових підсистем, вивченні сукупності взаємозв'язків і взаємодій, що виникають всередині.

Суть другого підходу (Г. Алмонд), який нерідко називають макроскопічним, полягає в тому, що він концентрується на вивченні входів і виходів, а також зворотних зв'язків, які встановлюються між політичною системою та навколишнім середовищем.

Політична система суспільства ґрунтується у першому варіанті як система «взаємодій структурних елементів, за допомогою яких у суспільстві авторитарно розподіляються цінності» (Д. Істон), у другому - як система ролей або взаємодій структурних елементів, які виникають на вході і виході політичної системи та асоціюються «із застосуванням або загрозою застосування фізичного примусу» (Г. Алмонд). Політична система суспільства - це сукупність взаємозв'язаних і взаємозалежних політичних інституцій та організацій, за допомогою яких здійснюється завоювання, утвердження і функціонування політичної влади в суспільстві відповідно до досягнутого рівня його політичної культури.

Типологію політичних режимів залежно від ступеня їх демократизму започаткував один із основоположників теорії еліт Г. Моска, в працях «Основи політичної науки» та «Правлячий клас» виокремлюючи аристократичну й демократичну тенденції у розвитку пануючого політичного класу, перша з яких полягає у прагненні цього класу стати спадковим, а друга проявляється в оновленні його складу за рахунок представників нижчих верств суспільства, він говорив про два типи організації влади. В одному разі влада передається за принципом згори донизу таким чином, що вибір нижчого управлінця здійснюється вищим. В іншому разі діє протилежний принцип - влада делегується знизу догори тими, ким управляють, тим, хто управляє. Перший тип організації влади Г. Моска назвав автократичним, другий - ліберальним [18, 37].

Автократичний режим передбачає існування автократа, тобто особи, котра персоніфікує інститут, від імені якого діють усі ті, хто наділяється частиною або часточкою публічної влади. У разі наслідування автократії наявна комбінація автократичного принципу з аристократичною тенденцією, а в разі виборної автократії - комбінація автократичного принципу з демократичною тенденцією.

Ліберальний режим характеризується більш-менш досконалою організацією виборчої системи. Для нього характерно те, що закон ґрунтується на згоді більшості громадян, а функціонери, які прямо чи опосередковано призначаються підлеглими, є тимчасовими й відповідальними у своїх діях перед законом [18, 33-34].

Сучасний етап розбудови типології політичних систем пов'язаний з біхевіористською революцією в політичній науці 1950 - 1960 років у США. Біхевіористський (поведінковий) підхід швидко еволюціонував як вияв незадоволеності досягненнями традиційної політичної науки і, насамперед, формально-інституціональними підходами, що в ній застосовувалися. Значний внесок у вироблення нових методологій порівняльних політичних досліджень вніс Комітет з порівняльної політології при Американській раді з досліджень у сфері суспільних наук, створений 1954 року під керівництвом Г. Алмонда.

Одну з найвідоміших нині типологій в руслі нової методології запропонував Е. Шилз наприкінці 1950-х років [1, с. 52 - 55]. Революційне значення цієї класифікації полягало в тому, що між двома крайніми полюсами традиційних класифікацій - демократією і тоталітаризмом - Е. Шилз спробував визначати проміжні форми, характерні для політичних систем країн третього світу. До них він відніс „опікувану демократію”, яка характеризується гіпертрофією виконавчої влади, та „модернізовувану олігархію”, котрій властиве домінуюче становище військових чи цивільних бюрократичних угруповань. Враховуючи ще випадок класичної „традиційної олігархії”, одержуємо п'ять основних політичних форм:

політична демократія - це система з відносно автономними представницькими інститутами, виконавчою владою, значно диференційованими, автономними та плюралістичними групами інтересів;

опікувана демократія, де демократичні інститути формально існують, але влада ще концентрується в руках бюрократичної держави;

модернізовувана олігархія - демократичних інститутів не існує, влада належить військовим і цивільним бюрократичним клікам; головною метою лишається модернізація економіки;

тоталітарні олігархії - це системи з високим ступенем концентрації влади в руках правлячої еліти, автономних груп інтересів не існує, практикуються тотальні форми соціальної мобілізації;

традиційні олігархії - це династичні або сімейні режими, що негативно ставляться до будь-яких змін і прагнуть зберегти існуючий порядок речей.

Перша типологія була запропонована Г. Алмондом 1956 року у статті „Порівняльний аналіз політичних систем” [2]. За зауваженням А. Лейпхарта, вона є найзначнішою з усіх існуючих класифікацій подібного роду [3, с. 40]. У підґрунтя класифікації Г. Алмонд поклав критерії політичної культури і рольової структури (характеру взаємодії різних політичних інститутів). За цими критеріями політичні системи поділяються на чотири основні групи:

англо-американська характеризується однорідною світською політичною культурою і високоспеціалізованою рольовою структурою. В ній наявні автономні політичні партії, групи інтересів і засоби масової комунікації;

європейська континентальна асоціюється з так званими багатоскладними суспільствами, яким притаманна гетерогенна (подрібнена) політична культура, обумовлена існуванням автономних конфліктних політичних субкультур;

доіндустріальна або частково індустріальна характерна для країн, що розвиваються. Вона відзначається недемократичністю, нестабільністю, наявністю безлічі етнічних, расових, мовних, релігійних тощо розколів, що породжують гострі соціальні конфлікти;

тоталітарна характеризується однорідною політичною культурою та високим рівнем суспільної інтеграції, що досягається насильством і придушенням опозиції [23, 213].

Кульмінацією структурно-функціонального підходу в 1960-і роки стала типологія, розроблена Г. Алмондом у співавторстві з Б. Пауеллом і репрезентована у праці „Порівняльна політика: девелопменталістський підхід” [4]. Її вирізняє одночасне використання кількох перемінних, більш подрібнене групування та спроба внести до неї елемент еволюції політичних систем. У якості основного критерію класифікації Г. Алмонд і Б. Пауелл використовують ступінь структурної диференціації і культурної секуляризації.

За цим критерієм всі політичні системи були поділені на три великі класи:

1) примітивні системи з хиткою політичною структурою, які характеризуються мінімальною структурною диференціацією і домінуванням парафіяльної політичної культури;

2) традиційні системи з диференційованими політико-управлінськими структурами, що характеризуються переважанням підданської політичної культури, і

3) модерні системи з диференційованою політичною інфраструктурою і партисипаторною політичною культурою [23, 215 - 216].

Для подальшої деталізації типології автори розчленували політичні системи на групи вже всередині кожного з цих трьох типів, використовуючи ще одну перемінну, а саме рівень внутрішньосистемної автономії. Концептуально внутрішньосистемна автономія означає міру, якою структури політичної участі і контролю (політичні партії, групи інтересів, засоби масової інформації) розвинені (ступінь організаційного розвитку) і плюралістично диференційовані (ступінь організаційної незалежності). Виходячи з критерію внутрішньосистемної автономії, Г. Алмонд і Б. Пауелл виокремили у всіх трьох основних класах політичних систем 16 дрібніших підтипів.

У класі модерних політичних систем, окрім перехідної і вже практично неіснуючої форми античного міста-держави (де, на думку вчених, виникли певні компоненти політичної інфраструктури і політичної культури сучасного типу), варто виокремити 1) мобілізаційні демократичні, 2) мобілізаційні тоталітарні й авторитарні, а також 3) домобілізаційні демократичні й авторитарні системи.

В групі мобілізаційних демократичних це, по-перше, демократії з високою внутрішньосистемною автономією, які володіють розвинутою системою політичних партій, яскраво вираженими структурованими групами інтересів, а також потужною мережею ЗМІ, організаційно незалежних від основних політичних сил (США і Велика Британія). По-друге, це демократії з обмеженою внутрішньосистемною автономією, що характеризуються відносною розвиненістю і незалежністю політичних партій, груп інтересів і засобів масової інформації, однак у політичному процесі яких спостерігається постійне прагнення до коаліціювання організацій і груп близької ідеологічної орієнтації, формуванню „ідеологічних сімей” консервативного, ліберального, соціалістичного та інших напрямків (ІІІ і ІV Республіки у Франції, Веймарська Німеччина та Італія після Другої світової війни). По-третє, Г. Алмонд і Б. Пауелл виокремлюють демократії з низьким рівнем внутрішньосистемної автономії, які вирізняються домінуванням у партійно-політичній системі однієї політичної сили чи партії.

Авторитарні політичні системи також поділяються на чотири підгрупи. На одному кінці континууму містяться радикально-тоталітарні і консервативно-тоталітарні політичні системи (СРСР за Й. Сталіна та Німеччина за А. Гітлера). Це політичні системи з суцільним політичним контролем над населенням, без будь-яких автономних організацій, груп інтересів і засобів масової інформації, з наявністю панівної ідеології і єдиної правлячої партії. На іншому - консервативно-авторитарні і модернізовані авторитарні системи, де політичний плюралізм неможливий, з активною мобілізацією населення на підтримку авторитарної держави за допомогою радикальної і націоналістичної ідеології і, дуже часто, військовим правлінням (Іспанія за Франко, Португалія за Салазара, Іран в часи правління шаха, Бразилія після 1964 року, Чилі після Піночетового перевороту 1973 року).

Крім того, Г. Алмонд і Б. Пауелл виокремлюють додаткову підгрупу домобілізаційних політичних систем, що поділяються на два підтипи. Домобілізаційні демократичні системи виникають у країнах, що розвиваються, з сильними традиційними структурами, в яких демократичні інститути ще надзвичайно слабкі і формальні, а політичне управління здійснюється без повноцінної демократичної конкуренції й активної політичної участі населення (багато країн Тропічної Африки та Азії). Домобілізаційні авторитарні системи характеризуються наявністю традиційних авторитарних структур управління, що діють без механізму мобілізації населення на активну підтримку режиму. Таким системам притаманні парафіяльна чи підданська політична культура і низький ступінь участі населення в політичному житті (традиційні монархії в країнах, що розвиваються, - Саудівська Аравія, Марокко, Катар, Оман та інші).

Широку популярність одержала двомірна типологія політичних систем Р. Даля, яку він поклав у підґрунтя свого емпіричного дослідження поліархій. Ідеальні типи політичних систем Р. Даль вибудовує за допомогою двох основних критеріїв. Першим є рівень лібералізації політичної системи. Він визначається ступенем публічної змагальності (public contestation), яка включає ступінь допустимості опозиції, чесність політичної конкуренції, відкритість політичних інститутів, а також гарантії, що дозволяють членам політичної системи претендувати на управління суспільством. Другим критерієм виступає рівень політичної участі, так званої включеності (inclusiveness). Вона визначається пропорцією населення, що має право брати участь у системі публічного суперництва за владу. Інакше кажучи, перший критерій пояснює, які можливості для участі і політичної діяльності опозиції існують, а другий - в який спосіб ці можливості можуть практично реалізовуватися [5, 109 - 113].

Відповідно до запропонованих критеріїв і їхнього виміру Р. Даль виокремлює чотири типи політичних систем.

Типологія Р. Даля

Змагальність Політична участь	Висока	Низька
Висока	Поліархії	Включаючі гегемонії
Низька	Конкурентні олігархії	Закриті гегемонії

Закритою гегемонією автор називає систему, у якій немає опозиції і політичної конкуренції або вони близькі до нуля, а ступінь залучення громадян до політичного процесу вкрай низький і не забезпечений жодними інституціональними можливостями. Режим забороняє будь-яку опозицію і робить усе можливе для її повного знищення. Отже, громадяни цілком відчужуються від політики і позбавляються будь-яких механізмів контролю над соціальними, економічними і політичними структурами. Включаюча гегемонія позначає системи з низьким рівнем конкуренції і великою політичною участю населення. Конкурентну олігархію утворюють системи з більшим ступенем опозиційності і конкуренції в поєднанні з малою пропорцією участі населення в політичному процесі. Їх характерною рисою є те, що інститути політичної участі використовуються, як правило, лише вузькоелітарними угрупованнями. Нарешті, поліархія є політичною системою, яка характеризується значним ступенем політичної конкуренції й опозиційності, а також великою часткою населення, забезпеченого всією повнотою можливостей участі в політичній діяльності. Фактично поняттю поліархії відповідає те, що звичайно визначається як демократична політична система.

Типологію демократичних політичних систем спробував удосконалити А. Лейпхарт. В основі його типології лежать два критерії: 1) структура суспільства - однорідна чи плюралістична і 2) поведінка еліт - конфронтаційна чи коаліційна. Відповідно до них він вирізняє чотири типи демократичних політичних систем, репрезентованих відповідними країнами.

Типологія демократичних систем А. Лейпхарта

Структура суспільства Поведінка еліт	Однорідна	Плюралістична
Коаліційна	Деполітизовані (Австрія)	Консоціальні (Бельгія, Нідерланди, Швейцарія)
Конфронтаційна	Доцентрові (Великобританія, США, Швеція, Данія, Норвегія)	Відцентрові (Франція, Італія, Канада)

Деполітизовані демократії характеризуються однорідною суспільною структурою і стилем співробітництва у взаємодії еліт. Такі системи досить стабільні завдяки тому, що процес прийняття рішень в них не обтяжується ідеологічними, культурними і релігійними протиріччями. Однак наявність в таких політичних демократіях безлічі коаліцій на всіх рівнях суспільства, на думку А. Лейпхарта, стимулює виникнення нових форм протесту й опозиції, орієнтованої на дестабілізацію системи.

Доцентрові демократії, на думку А. Лейпхарта, відповідають англо-американському типу, виокремленому Г. Алмондом. Вони репрезентовані системами з однорідною соціальною структурою й однорідною політичною культурою. Відносна однорідність цінностей на рівні суспільства робить їх стабільними навіть при конфронтаційному типі відносин еліт.

Консоціальні демократичні системи вирізняє фрагментарна соціальна структура і коаліційний тип поведінки еліт. Існуючі в ній сегментовані чи субкультурні розколи в суспільній структурі компенсуються коопераційним характером діяльності політичних еліт. У системах з різними структурами і культурами роль відмінностей досить амбівалентна. З одного боку, вони є джерелом потенційної дестабілізації - аж до розпаду системи. Однак, з іншого боку, можуть допомогти в процесі стабілізації системи за умови, що еліти різних субкультур оберуть довірчий стиль відносин і співробітництво. Водночас еліти, з свого боку, використовують цінності плюралізму, який інтегрує цінності всього суспільства, для зміцнення власного авторитету і, отже, для максимізації ймовірності того, що угода між елітами буде легітимізована населенням.

Відцентрові демократії аналогічні європейському континентальному типу Г. Алмонда. Вони презентовані політичними системами з фрагментарною структурою суспільних цінностей і конфліктною поведінкою політичних еліт. Таке поєднання обумовлює їх уразливість перед небезпекою нестабільності і безладу [4, 143 - 145].

Складнішу багатомірну типологію політичних систем запропонував Ж. Блондель. Він відзначив, що класифікація Г. Алмонда є фактично лінійною, оскільки розташовує всі політичні системи в єдиному континуумі руху від досучасних до сучасних політичних форм. „Хоча він і стверджує, - цитує Ж. Блондель Г. Алмонда, - що „ми не будемо повторювати наївність теоретиків Просвітництва і розглядати прогресуючу еволюцію політичних систем від традиційних до конституційно-демократичних форм”, все одно Алмонд викладає свою класифікаційну схему в такий спосіб, що справді складається враження, ніби існує певна прогресія від „не сучасного” до „сучасного”, що нові держави є „не сучасними” саме тому, що їм бракує, приміром, структурної диференціації, і тому єдиним виходом для них є стати „більш” сучасними і модерними, а насправді здебільш відтворювати західну демократичну модель” [6, 36].

Як альтернативу Ж. Блондель пропонує тривимірну типологію політичних систем, одночасно „картографуючи” політичну систему у кількох координатних осях. У ранньому варіанті своєї теорії в якості таких використовувалися перемінні: 1) участь у прийнятті рішень (масове чи одноосібне), 2) засоби досягнення цілей (ліберальні чи авторитарні) і 3) загальні цілі здійснення політики (радикальні чи консервативні). Багатомірний політичний простір, що виникає, дозволяє ефективно позиціювати як західні ліберальні демократії, так і країни, що розвиваються, комуністичні системи, а також традиційні суспільства, тонко позначивши їх специфічні риси і надавши місце для аналізу різних перехідних і проміжних форм.

Розвиваючи далі свою типологію, Ж. Блондель виокремив три критерії: 1) політична конкуренція (відкрита чи закрита, залежно від легальних можливостей функціонування опозиції і способів боротьби за владу); 2) структура еліти (монолітна чи диференційована); 3) політична участь населення (яка передбачає або ні широкі форми політичної участі). Виходячи із співвідношення цих перемінних, Ж. Блондель виокремлює шість типів політичних систем: традиційна, егалітарно-авторитарна, авторитарно-бюрократична, авторитарно-неегалітарна, конкуруюча олігархія, ліберальна демократія [8, 108 -109].

Типологія політичних систем Ж. Блонделя

Режими (системи)	Закриті з монолітною елітою	Закриті з диференційованою елітою	Відкриті
Включаючі	Традиційна	Авторитарно-бюрократична	Конкуруюча олігархія
Виключаючі	Егалітарно-авторитарна	Авторитарно-неегалітарна	Ліберальна демократія

Підбиваючи підсумки, можна зробити висновок, що сучасні типології політичних систем враховують не тільки характер держави, але і спосіб відтворення політичної сфери в цілому. Вони вже давно відійшли від врахування лише формальних конституційних характеристик держави (демократія чи тоталітаризм, президентське чи парламентське правління). Набагато більше уваги приділяється структурі й особливостям політичного процесу. Використання політико-системного підходу у вивченні державного управління дозволило порівняльній політології перебороти традиційну обмеженість досліджень рамками розвинутих країн Європи й Америки і проаналізувати специфічні особливості незахідного політичного процесу. По суті, теоретики політико-системного аналізу розробили методологію, яка дозволяє охоплювати і порівнювати політичні системи будь-якого типу і рівня розвитку.

Найперспективнішим напрямом побудови політико-системних класифікацій є вироблення тривимірних координатних типологій політичних систем, які дозволяють перебороти лінійно-східчасте конструювання систем за критерієм вищі/нижчі. Особливу увагу в подальших дослідженнях варто приділити осмисленню „координатного” місця посткомуністичних і пострадянських держав, нестандартність яких дуже часто не вміщується в традиційні класифікаційні схеми.

Основними джерелами по темі дослідження були в першу чергу перуанські офіційні документи: конституції, президентські декрети, урядові постанови, програмні положення політичних партій і громадських організацій, а також офіційні статистичні збірники, перуанська преса.

Аналіз офіційних джерел Перу дає можливість з'ясувати позицію державних структур по стабілізації політичної ситуації в країні, а також політичних опонентів - опозиційних партій.

1.2 Методичні засади дослідження політичної систем та режимів

Політична система у сучасній трактовці - це сукупність норм, ідей, політичних інститутів і дій, які взаємодіють між собою, організують політичну владу і механізми взаємозалежності громадянина і держави.

Політична система суспільства -- це складне і багатогранне явище. Будь-яка система суспільства, у тому числі і політична, є цілісною, упорядкованою множиною елементів, взаємодія яких сприяє появі нової якості, що не властива окремим частинам. Американський соціолог Т. Парсонс переносить поняття «система» на вивчення суспільства, він представляє суспільство як взаємодію чотирьох підсистем: економічної, політичної, соціальної та духовної, які знаходяться у взаємозалежності та взаємодії. Кожна з підсистем виконує певні функції, забезпечуючи життєдіяльність суспільства у цілому.

Значного поширення у нашому суспільстві системний підхід як дослідницький метод набув у 60-- 80 pp. XX ст. Основні наукові праці щодо застосування системного підходу в галузі суспільних наук з'являються у середині 70--80 pp., коли було опубліковано низку змістовних досліджень загальнофілософського характеру.

Роль політики у житті суспільства обмірковується американським політологом Д. Істоном у теорії політичної системи. За його визначенням, політика є «вольовим розподілом цінностей». Воно здійснюється політичною системою, яку можна розглядати як сукупність взаємодії щодо розподілу ресурсів і цінностей. З цієї точки зору, політична система є складним механізмом формування влади у суспільстві.

Поняття «політична система» використовується для характеристики відносин між державою і суспільством, між різними суб'єктами на не державному рівні.

Сучасна теорія держави і права приділяє велику увагу політичній системі суспільства, розглядає її як об'єктивну єдність різних соціальних інститутів, взаємних зв'язків певного характеру.

Фактори, що справляють вплив на політичну систему суспільства досить багатопланові. Серед них не лише організація державної влади, не тільки власне політичні утворення (партії, політичні рухи й інші громадські організації), їх боротьба за владу, за використання у своїх інтересах інститутів держави, у тому числі армії, поліції, органів управління, засобів масової інформації тощо, а й інші, більш глибокі структури цих факторів.

Для політичних систем різних суспільств одним з важливих системоутворюючих факторів є стратегія виживання в умовах глобальної економічної, екологічної, демографічної та інших криз [12, 124].

Багатоманітність політичних систем, що існують у сучасному світі, свідчить про те, що на процес їх формування і функціонування також впливають такі фактори, як: історичні традиції, культура, економічний розвиток, розвиток громадянського суспільства тощо. Переважання тих чи інших факторів обумовлює їх особливості.

При розгляді структури політичної системи важливим є те, що соціальні інститути, норми і традиції, які пов'язані із здійсненням політичної влади, є найважливішими компонентами політичної системи. Серед них:

* інституційний, який складається з різних соціально-політичних інститутів;

* функціональний (сукупність функцій);

* регулятивний - комплекс політико-правових норм та інших способів регулювання взаємовідносин між суб'єктами політики. Фундаментом політичної системи є держава як найбільш тривка спадковість, яка має найбільший обсяг владних повноважень.

Поряд з політичними партіями важливими елементами політичної системи є суспільні організації громадян і право.

Політична система будь-якої держави з часом змінюється відповідно до законів, які являють собою найбільш тривкі зв'язки, що характеризують єдність і динамізм політичних явищ на різних етапах її існування. Ці закономірності класифікуються за критеріями, найбільш значущі з яких є інституційність, глибина й універсальність їхньої дії та класова сутність [21, 46]. Детальну класифікацію політичних систем можна отримати, якщо враховувати особливості форм державного правління й устрою, тип політичного режиму, характер політичної культури тощо.

Аналіз політичної системи дає змогу проаналізувати її структуру, тобто внутрішню організацію окремих складових. Структура політичної системи -- сукупність владних інститутів, що пов'язані між собою і створюють стійку цілісність.

Головний єднальний компонент системи -- політична влада -- зосереджена в державі, політичних партіях і громадських організаціях. Важливою функцією влади є створення внутрішніх, зв'язків системи, врегулювання конфліктів політичними засобами і регламентація поведінки людини, тобто можливість впливати на неї з допомогою певних засобів -- волі, авторитету, права, сили. Отже, влада -- це елемент, джерело управління, основа розвитку й функціонування політичних систем [21, 29].

Структуру політичної системи становлять:

1. Політичні відносини.

2. Політична організація суспільства.

3. Засоби масової інформації.

4. Політичні принципи та норми.

5. Політична свідомість і культура.

Політичні відносини. Вони формуються в суспільстві щодо завоювання та здійснення політичної влади:

- міжкласові, внутрікласові, міжнаціональні та міждержавні відносини;

- вертикальні відносини у процесі здійснення влади між політичними організаціями (державою, партіями, трудовими колективами);

- відносини між політичними організаціями та установами (адміністрацією, інститутами).

З політичних відносин виростає політична організація суспільства, охоплюючи його стабільні політичні організації та установи, які здійснюють політичну владу. Їх поділяють на три види: власне політичні організації (держава, політичні партії, політичні рухи); політизовані організації (народні рухи, профспілки); неполітичні організації (об'єднання за інтересами).

Політична організація суспільства. Визначальним елементом політичної організації суспільства, її ядром є держава з усіма її складовими: законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади, збройними силами. Будучи головним інститутом політичної системи, держава здійснює управління суспільством, охороняє його економічну, соціальну і культурну сфери. Взаємозв'язок між різними рівнями й гілками державної влади, між державою та громадянським суспільством здійснюють політичні партії - певні групи людей, яких єднають спільні цілі та інтереси. Головним призначенням партій є досягнення державної влади; оволодіння апаратом управління для реалізації соціальних інтересів, які вони представляють; участь у розробці політичного курсу країни та вплив на висування і призначення державних лідерів. Поступово розширюється також впливовість трудових колективів на функціонування політичної організації суспільства [21, 45].

Політичні принципи й норми. Їх призначення полягає у формуванні політичної поведінки та свідомості людини відповідно до цілей і завдань політичної системи. Закріплені в Конституції, законах, кодексах, законодавчих актах політичні принципи й норми регулюють політичні відносини, визначають дозволене й недозволене під кутом зору зміцнення правлячого режиму.

Політична свідомість і політична культура. Будучи важливими елементами політичної системи, вони формуються під впливом соціальної та політичної практики. Політична свідомість постає як сукупність політичних ідей, уявлень, традицій, відображених у політичних документах, правових нормах, як частина суспільної свідомості, а політична культура як сукупність уявлень про різні аспекти політичного життя.

Політична система є автономною і відкритою. Вона має постійні відносини та взаємний обмін з іншими субсистемами суспільства. Як і в економічній системі, тут є такий самий тип обміну чинників: витрати й випуск (вхід і вихід).

Надзвичайно важливою в політологічних дослідженнях є проблема типологізації політичних систем, кожна з яких по-своєму унікальна й специфічна.

Однією з перших спроб здійснити такий порівняльний аналіз була типологізація Платона, який виокремив монархію і тиранію, аристократію і олігархію, а також демократію. Показово, що антипода демократії він не вказав, вважаючи останню найгіршою формою правління.

Аристотель на розвиток ідей Платона запропонував два основних критерії оцінювання політичних систем: коли можновладці керують в інтересах усіх, а коли - у власних інтересах. У першому разі він виокремив монархію, аристократію та 'політику', у другому - тиранію, олігархію та демократію. М. Вебер класифікував системи правління згідно з тим, що урядовці можуть претендувати на легітимність свого правління, а члени системи можуть їх прийняти на основі традицій, харизми й легітизму. Г. Алмонд розглядав англо-американську, континентально-європейську, тоталітарну й доіндустріальну системи, Дж. Коулмен - конкурентну, напівконкурентну та авторитарну системи, а Д. Ептер - диктаторську, олігархічну, опосередковано представницьку й пряму представницьку.

К. Гаджієв запропонував враховувати однолінійну типологію систем на кшталт:

рабовласницькі - феодальні - капіталістичні;

патріархальні, традиціоналістські - раціоналістські;

колективістські - індивідуалістські;

диктаторські - ліберальні;

тоталітарні - демократичні політичні [16, 39].

Крім того, він вважає, що треба враховувати співвідношення різних типів типологізації: демократія - унітаризм; тоталітаризм - федералізм; демократія - федералізм. У першому разі він говорить про типи політичних систем, у другому - про типи політичних режимів, у третьому - про форми державно-адміністративного устрою.

Особливостями вивчення політичної системи і режиму Демократичної Республіки Конго є її швидкий трансформаційний перехід від моно партійності та політики марксистського спрямування до демократії і активна розбудова інститутів демократії.

Політичний режим - це спосіб функціонування та взаємозв'язку основних елементів політичної системи суспільства. Поняття політичний режим включає основні критерії: характер та міру здійснення влади; механізм формування влади; взаємовідносини суспільства та влади; роль та значення недержавних і неполітичних організацій та структур; характер існуючих в суспільстві заборон; роль ідеології у житті суспільства; характер політичного лідерства; співвідношення прав та свобод громадян; становище засобів масової інформації; роль політичних партій; типи політичної поведінки; співвідношення між законодавчою та виконавчою владами; роль і значення органів примусу.

Політичний режим - сукупність засобів і методів, що визначають спосіб здійснення влади, що склалися стосовно державної влади та суспільства і які відображають становище прав та свобод громадян, відносин владних структур до правових основ діяльності, державних форм та ідеологій, соціальних і класових взаємовідносин, становище політичної культури. Французький політолог Моріс Дю-Верже дає змістовну формулу політичного режиму як «певного поєднання системи політичних партій, способу голосування, одного або декількох типів прийняття рішень, однієї або декількох структур груп тиску» [16, 39].

Нині ж визнано визначення політичного режиму проф. Жан-Луї Кермонна, який розумів під політичним режимом сукупність елементів ідеологічного інституційного і соціологічного порядку, що сприяють формуванню політичної влади певної країни на певний період.

Політичний режим - це порядок взаємовідносин громадянського суспільства і політичної влади. Політичний режим - система конституційних (законних) порядків і конкретне втілення політичної системи та політичної організації суспільства. Політичний режим - система засобів та методів здійснення політичної влади, форма взаємодії державно-владних структур та населення. Будь-який політичний режим визначається, по-перше, процедурами та способами організації владних інститутів та безпосереднім здійсненням влади; по-друге, стилем прийняття суспільно-політичних рішень; по-третє, взаємовідносинами між політичною владою та громадянами (населенням) країни. Суверенність і соціальний зміст політичної системи, політичної організації суспільства, структура влади, способи, методи та засоби її здійснення і характеризують політичний режим суспільства. Якщо в політичному курсі відображена мета суспільства, держави, то в політичному режимі - організаційні засоби та методи їх досягнення. Курс як відображення політичної мети має пріоритет перед політичним режимом. Який політичний курс, які політична система і організація суспільства, такий і зміст, характер політичного режиму. Та в такій субординації режим зберігає одну привілею: якщо політичний режим невірно визначений за змістом і характером відносин, що склалися в суспільстві або невміло реалізується політичний курс, то може поховати, загубити будь-який, навіть найрозумніший, науково вивірений політичний курс.

Будь-який політичний режим є те або інше поєднання двох полярно протилежних принципів людських взаємодій: авторитарності, тобто безвідмовного, безумовного підкорення законам і розпорядженням владі, жорсткої, міцної дисципліни та відповідальності, і демократизму, під яким розуміється рівноправність сторін, їх згода, вільний вибір, самоуправління та ін. Практично неможливо політичний режим позбавити форм реалізації одного принципу і побудувати на формах реалізації тільки другого принципу. Такі політичні режими можливі як аномальні, як руйнівні для суспільства і тому-то ефемерні, тобто швидкоплинні, недовговічні. Фактично в кожному політичному режимі переважає та чи інша сторона, риса в управлінській діяльності, але урівноважуюча її сторона, що визначає її риси, має певне значення. Тут у здійсненні управління державою очевидна дуже важлива конституційна система. Проте положення конституції не завжди відповідають реальності [22, 21]. В сучасних умовах в типології політичних режимів йде уніфікація. Виділяється чотири типи політичних режимів: тоталітаризм, авторитаризм, ліберально-демократичний та демократичний. Кожний політичний режим має свої властивості та ознаки, що складають суть основи їх відмінності один від одного.

Отож, політична система - це узаконена сила, яка пронизує всі “вхідні” та “вихідні” фактори суспільства, забезпечуючи його згуртованість як системи.

Політичний режим (у загальному плані) - це сукупність методів і законів здійснення політичної влади. Дослідження політичного режиму скласти реальне уявлення про реалізацію політичної влади, ступінь свободи і правове становище особистості в конкретній країні в певний історичний період часу.

Розділ 2. Особливості політичної системи Перу

2.1 Структура політичної системи Перу

Навіть на досить вигадливому латиноамериканському тлі останнього десятиліття Перу виділяється своєрідністю й екстремальним характером соціально-політичного розвитку. Дилема - демократія або ефективність, з якою зштовхнулися всі без винятку латиноамериканські країни, у Перу прийняла, напевно, найбільш драматичні форми. Президент країни А. Фухіморі здобув світову популярність після того, як в 1992 році розігнав парламент, який заважав, на його думку, здійснювати економічну лібералізацію, і вжив надзвичайних заходів у боротьбі з терористичною ліворадикальною організацією 'Сендеро Луми-Носо', що увінчалися в 1993 році пійманням і довічним ув'язненням її лідера А. Гусмана. З тих пір зміцнення авторитарної президентської влади стає домінантою політичного розвитку країни.

Переобраний в 1995 році на другий строк Фухіморі одержав мандат довіри й схвалення більшості перуанців. Тим самим феномен демократично обраного авторитарного лідера, що здійснює режим особистої влади, одержав у Перу найбільш закінчені в Латинській Америці форми, хоча очевидно, що сам по собі це феномен аж ніяк не тільки латиноамериканський.

Всі сім років свого перебування на посту президента Фухіморі незмінно користувався підтримкою більшості населення. Його рейтинг в опитуваннях суспільної думки ніколи не опускався нижче 46-47%, а всі його вирішальні для політичного розвитку країни дії одержували схвалення 70-80% опитаних. Навіть у тих рідких випадках, коли він програвав, опозиція не збирала більше 45-48% голосів. Більшість перуанців, таким чином, підтримали й антиконституційний державний переворот 1992 року, і встановлення нових правил політичної гри, і саму гру за цими правилами.

Чим пояснюється таке поводження суспільства? Довгостроковими структурними факторами - відсталістю країни, авторитарною політичною культурою, слабістю демократичних традицій? У цьому випадку подальша демократизація Перу виглядає як проблема розвитку й модернізації, поступової трансформації соціальної структури й створення стійких демократичних інститутів. Або ж це реакція суспільства на сам процес модернізації, на ті економічні й політичні форми, у яких він здійснюється, і на ті наслідки, які він викликає? Тоді схвалення режиму особистої влади через демократичні процедури свідчить про особливий тип взаємин суспільства й держави й про особливий політичний режим, адекватний даному етапу модернізації [1, 53].

Мова йде, відповідно до концепції Доннелла, про 'делегативну демократію', політичний режим, що відповідає мінімальним стандартам демократії (вибори), але не забезпечує ані її представницького характеру, ані підзвітності влади, ані участі громадян у керуванні державою [1, 54 ].

Якою ж мірою особливості делегативной демократії в Перу позв'язані зі специфікою перуанської історії, а в якій із загальними закономірностями політичної демократизації й економічної лібералізації, властивими й Латинською Америкою, і значній частині посткомуністичного світу?

Соціальні й етнічні статусні ідентифікації і їхні незліченні переплетення формувалися у Перу протягом декількох сторіч. До середини XX століття соціальні відносини в Перу зберігали ієрархічний, становий характер як у традиційному аграрному секторі, повністю підконтрольному землевласницькій олігархії, так і в експортних галузях сільського господарства й добувної промисловості, які контролювалися іноземними компаніями. Держава була підлегла олігархії, будучи продовженням її верховенства в політичній сфері, і розглядалася пануючими групами як головний і єдиний суб'єкт політики. Це відносилося й до диктаторських режимів, і до досить недовгих конституційних інтервалів між ними. Політичні партії були слабкими, поверхневими й персоналістські орієнтованими. Вони не могли служити скільки-небудь адекватним каналом політичного представництва.

Яскравим виключенням був спочатку Американський народно-революційний альянс (АПРА) - створена в 1924 році популістська партія, що прагнула розширення політичного представництва для народу, який розумівся як сукупність робітників, селян, індіанців і середніх прошарків. Поява апризма була пов'язана із процесами урбанізації, що були до середини XX століття результатом не стільки росту промисловості, скільки торговельної експансії міст у прилягаючу сільську місцевість, де зберігалися практично недоторканими відносини напіврабської залежності селян і індійських громад від латифундистської олігархії й панування іноземних добувних кампаній. Антиолігархічний, антиімперіалістичний дискурс цієї партії, збройні повстання, які вона, хоча й невдало, піднімала проти диктаторських режимів, залучили до неї безліч прихильників у середовищі міської інтелігенції, робітників і військових. Харизматичний лідер і засновник АПРА В.Р. Айя де ла Торре проголосив метою партії створення 'антиімперіалістичної держави', у якій він бачив найважливіший і єдиний засіб звільнення Перу від зовнішнього панування й від олігархії. У державі, відповідно до логіки апризма, тільки й могла втілюватися національна єдність, оскільки 'народ', від імені якого виступала АПРА, являв собою вкрай різнорідну спільність [9, 84].

Виступаючи проти політичного панування олігархії й за модернізацію держави, лідери апризма не бачили в суспільстві власної, автономної логіки розвитку, що ріднило їх з ідеологами перуанської олігархії початку століття. Держава в особі популістської партії для одних або аристократії для інших персоніфікувала націю й була єдиним засобом її інтеграції. Популізм із цього погляду виявлявся зворотною стороною, 'плебейським обличчям системи, яка була нездатна створити порядок, що опирається на демократичні інститути' [10, 76]. Апризм, народжений як заперечення олігархічної системи, виявився їй ізоморфний, тому АПРА не змогла порушити політичне панування олігархії, а із другої половини 50-х років, увімкнувшись у політичну систему й прийнявши існуючі правила гри, партія починає втрачати вплив і прихильників, розчарованих її безпринципним співробітництвом з колишніми смертельними ворогами.

Демократизація соціальних відносин у Перу починається тільки в 50-ті роки в результаті процесів прискореної капіталістичної модернізації. Індустріалізація приводить до росту чисельності міських робітників, нових підприємницьких груп, середніх прошарків суспільства. Індустріалізація й одночасна криза традиційних аграрних структур викликали масову міграцію сільського населення в міста. З'явилася безліч селянських рухів, які відстоюють права на землю, а також міських регіональних рухів, базу яких становили недавні мігранти із села. Міграція 60-х років стала вираженням і протесту, і нових надій і світовідчування, і нової стратегії життя для маси пригнобленого як соціально, так і етнічно сільського населення. Місто сприймалося як синонім сучасності, простір свободи від традиційного панування. Паралельно підсилювалися процес секуляризації суспільства й криза олігархічної, сеньоріальної культури. Змінювалися убік більшої відкритості позиції найбільш консервативних інститутів - армії й католицької церкви.

Всі ці зрушення, що відбулися за дуже короткий період, привели до істотних змін у відносинах суспільства й держави. Насамперед розсунулися самі границі суспільства. В 60-ті роки виникають нові профспілки й підприємницькі асоціації, об'єднання осіб вільних професій, селянські рухи, нові політичні партії. Поява цих організацій крім і всупереч логіці олігархічної держави означала виникнення в Перу перших елементів цивільного суспільства й нової політичної культури. Валять старі, по суті станові, принципи ідентифікації, на перший план висуваються вимоги цивільної рівноправності, соціального й політичного громадянства для більшості населення. Особливу роль у цьому зіграв новий робочий рух, який швидко набирав силу та організовані на класових принципах профспілки. У політичній же сфері, незважаючи на появу нових партій - Християнсько-демократичної, Народного дії й цілого спектра соціалістичних і ліворадикальних рухів, основною віссю розмежування залишалося протистояння між олігархією й апризмом, що явно не відбивало на той час всієї складності політичних протиріч у країні [3, 29].

політичний диктатура демократія багатопартійність

2.1.1 Від військової диктатури до демократії

По іронії історії роль знищувача олігархічної держави дісталася військовій диктатурі. 12 років (1968-1980) при владі в Перу перебував військовий режим генерала В. Альварадо, який істотно відрізнявся від більшості правоавторитарних південноамериканських диктатур того періоду. Оголосивши головним гальмом розвитку країни панування олігархії й іноземного капіталу, перуанські військові спробували в першій половині 70-х років здійснити широкомасштабну програму соціально-економічної трансформації на основі етатистського, перерозподільного курсу. Вони провели радикальну аграрну реформу, яка практично покінчила з латифундистским землеволодінням, націоналізували сировинні галузі економіки й банки, спробували змінити режим власності в обробній промисловості, увівши обов'язкову участь робітників в управлінні й прибутках приватних підприємств. У політичних відносинах перуанський військовий режим були незрівнянно м'якше своїх аналогів у Бразилії, Аргентині, Чилі й Уругваї. Репресії не носили тут масового характеру, хоча діяльність основних політичних партій була офіційно заборонена, а засоби масової інформації поставлені під державний контроль. Військові проголосили 'третій шлях', відкидаючий, на їхню думку, помилковий вибір між капіталізмом, заснованим на приватній власності, і комунізмом, що підкоряє економіку й суспільство тотальному державному контролю.

Відповідно до класифікації А. Степана, перуанський військовий режим на першому етапі (1968-1975) являв собою приклад корпоративізму 'включаючого' типу, при якому державна еліта прагне відновити порушену в процесі модернізації рівновагу між державою й суспільством, інкорпоруючи сильні групи робітничого класу в нову економічну й політичну модель. Він відрізняється від 'включаючого' корпоративізму, властивого країнам латиноамериканського Південного конуса тим, що припускає досягнення нової рівноваги між державою й суспільством головним чином шляхом примуса стосовно сильних груп робітничого класу, для того щоб покінчити з їхньою незалежною активністю й потім підкорити організаційно [3, 31]. По логіці 'включаючого' корпоративізму, соціальна мобілізація повинна була здійснюватися 'зверху'. Вона припускала створення підконтрольних масових організацій, які могли б служити важелем проведених перетворень і засобом контролю держави над суспільством. Ці організації повинні були витиснути вже існуючі класові або популістські профспілки у відповідних галузях економіки.

Здійснення цієї політики мало двоякий ефект. З одного боку, були дійсно створені проурядові профспілки, особливо успішні в тих сферах, де попередній рівень організації був відносно слабким. Однак саме там, де військовому уряду вдалося створити найбільш масові організації, вони досить швидко вийшли з-під державного контролю та набули власну автономну логіку розвитку. З іншого боку, перетворення першої половини 70-х років викликали загострення всіх соціальних і політичних протиріч у перуанському суспільстві й, як наслідок, посилення активності й ріст чисельності незалежних від військового режиму організацій.

Підірвавши панування олігархії в соціально-економічній сфері, військовий режим уперше в історії країни створив умови для розширення цивільного суспільства, для включення в нього нових народних організацій, для подолання колосального розриву (по суті, прірви) між 'суспільством' і 'народом'. У той же час, зруйнувавши політичні основи олігархічного панування - систему представництва, партій, засобів масової інформації, військовий режим здійснив 'політичну революцію', відокремивши (знов-таки вперше в історії країни) владу від власності, і насамперед від власності на землю. Цей поділ був здійснений насильницькими, антидемократичними методами. Однак результатом стала демократизація як відносин власності, так і владних відносин, оскільки змінився характер зв'язків між суспільством і державою [25].

Суспільство в особі профспілок, селянських організацій, асоціацій учителів, осіб вільних професій, жителів міських кварталів знайшло небачену колись можливість впливати на політику держави.

Не дивно, що військові виявилися не готові до подібного розвитку подій. Замість контрольованого зверху процесу інтеграції суспільства вони зіштовхнулися з наростаючою хвилею масового руху, з вимогами подальшого перерозподілу й проведення соціальної політики на користь низів. До середини 70-х років режим почав зіштовхуватися й з негативними економічними наслідками власних реформ. Мова йшла про типові вади будь-якого етатистську-перерозподільного курсу: неефективність підприємств державного сектора, ріст дефіциту товарів першої необхідності, ціни на які контролювало державу: декапитализация часток підприємств, скорочення виробничих інвестицій, корупція чиновників. Одночасно змінилася ситуація у світовій економіці у зв'язку з нафтовою кризою 1973 року, яка також украй негативно позначилася на платіжному балансі Перу, різко звузивши можливості для соціального маневру.

З 1976 року нове військове керівництво відмовилося від подальшого продовження реформ, згорнуло всі соціальні програми, ліквідувало гарантії зайнятості в державному й приватному секторах і почало здійснювати погоджену з Міжнародним валютним фондом (МВФ) стандартну програму економічної стабілізації. В 1977-1978 роках, зіштовхнувшись із масовим невдоволенням економічною ситуацією й найбільшими в історії країни страйками, військові ухвалили рішення щодо передачі влади цивільному уряду [25].

Відхід військових від влади в Перу був у набагато більшій мірі результатом становлення цивільного суспільства й росту економічних протиріч, ніж задоволення демократичних вимог у вузькому змісті слова. Це істотно відрізняло Перу від таких країн, як Чилі, Уругвай, Аргентина й Бразилія, у кожній з яких існував потужний рух за повернення до демократії.

У Перу вимоги демократії соціальної й демократії політичної мали практично до самого кінця 70-х років різних носіїв. Перші асоціювалися з народними рухами, що перебувають на підйомі, у той час як другі були зв'язані переважно із традиційними політичними партіями правої й популістської спрямованості й з інтелігенцією, яка їх підтримувала. Разом з тим підсумки військового правління виявилися настільки розчаровуючими, причому в найбільшій мірі саме для тих прошарків, які спочатку покладали на військових найсильніші надії, що підсумок президентських виборів 1980 року став зовсім несподіваним: 45% виборців проголосували за повернення до влади людини, яку військові скинули в 1968 році, - лідера партії Народна дія Ф. Белаунде Террі. Політична ситуація в Перу, здавалося, повернулася назад [26].

Докорінно, однак, змінилася економічна ситуація. Колишня економічна модель, заснована на етатизмі й стратегії індустріального розвитку, орієнтована на заміщення імпорту, вичерпала свої внутрішні ресурси й перестала відповідати світовій економіці, яка змінилася. Головною проблемою й головним болем демократичних урядів Перу в 80-ті роки стала реструктуризація економіки. Зіштовхнувшись із падінням доходів від експорту, зі скороченням приватних капіталовкладень і колосальними витратами на обслуговування зовнішнього боргу, уряд спробував здійснити стандартну програму неоліберальної реструктуризації, але зробив це вкрай невдало. Центральний елемент програми - приватизація державної власності - провалився, дефіцит державного бюджету ріс, інфляція по досить скромних по тодішніх латиноамериканських мірках 60% в 1980 році піднялася до 125% в 1983 році й до 170% в 1985 році. Купівельна спроможність заробітної плати з 1982-го по 1985 рік скоротилася більш ніж на 35%. Частка повністю безробітних становила в 1985 році 11%, у той час як із проблемою часткової зайнятості зштовхнулося більше половини економічно активного населення [26].

В 1985 році президентом Перу був вибраний лідер АПРА А. Гарсія, особиста популярність якого забезпечувала величезний первісний запас політичної довіри. На відміну від попередника він наголосив на неортодоксальному врегулюванні - стимулюванні попиту й перерозподілі його. Контроль за цінами, заморожування обмінного курсу (після первісної різкої девальвації), обмеження виплат по зовнішньому боргу й збільшення державних капіталовкладень принесли позитивні результати в перші два роки. Однак цей курс досить швидко виявив свою неспроможність.

Провали в економічній політиці демократичних урядів мали руйнівні соціальні наслідки. Найважливішим наслідком перуанської соціально-економічної кризи 80-х років став бурхливий ріст неформального сектора - дрібного, незареєстрованного виробництва, дрібної роздрібної й оптової торгівлі, нелегальної сфери послуг, різних форм так званої самостійної зайнятості.

Настільки різкий вимір соціальної ситуації не міг не позначитися на процесах, що відбуваються в цивільному суспільстві, і на його взаєминах з державою. Класові професійні організації, що настільки успішно діяли в 70-ті роки, виявилися особливо уразливими в умовах економічної кризи, що підривало можливості колективної дії. Суспільні рухи 80-х років зіграли дуже важливу роль у структуруванні цивільного суспільства в Перу, незважаючи на те, що своєю появою вони були зобов'язані надзвичайним соціально-економічним обставинам. Нові форми соціальної організації не були, як у попереднє десятиліття, прямим або зворотним результатом політики держави. Навпроти, вони із самого початку розвивалися як автономні асоціації цивільного суспільства, причому саме в тих верствах населення, які традиційно існували поза суспільством. Як це ні парадоксально, але саме глибина кризи й нездатність державних інститутів упоратися з її соціальними наслідками стимулювали виникнення суспільних інститутів, що забезпечила канали участі й соціального громадянства для колись виключеного із цього процесу більшості населення Перу. Це відкривало певні можливості для співробітництва, об'єднання зусиль державних органів і громадських організацій на низовому рівні [26].

Таким чином, суперечливі процеси 80-х років сприяли якісному розширенню цивільного суспільства завдяки поширенню організації на широкі прошарки колись маргіналізованого населення й одночасно робили соціальну тканину більше 'розрідженою', оскільки переважаючими стали слабко інституціолізовані форми асоціацій. У цих відносинах на новому рівні виявилася традиційна для Перу слабість як держави, так і цивільного суспільства [25].

Все це відбувалося в перше десятиліття після повернення Перу до політичної демократії, тобто в умовах, коли рівень соціальних очікувань і вимог, пропонованих до політичної системи, був дуже високим. Кричуща невідповідність результатів діяльності демократичних урядів очікуванням викликало кризу системи політичного представництва. Позначився очевидний і розрив, між цивільним суспільством, що розвивається, в особі нових соціальних рухів і політичним суспільством, представленим політичними партіями. Нові соціальні рухи, підйом яких був багато в чому пов'язаний з нездатністю держави впоратися з наслідками економічної кризи, справедливо критикували існуючу партійну систему. Це відносилося не тільки до правлячий у 80-ті роки правих і центристських партій, але й у зростаючій мірі до їхніх суперників зліва.

В 80-ті роки в Перу з'явилася нова сила, яка сильно вплинула і на політичну сферу, і на цивільне суспільство, -'Сендеро Луміносо'. Ця ліворадикальна терористична організація була створена в 1970 році. Оскільки характер перуанського суспільства визначався 'головою Гонсало' як 'напівфеодальний', руйнуванню й фізичному знищенню підлягало все, що не укладалося в цю маоїстську концепцію: торгівля, місцева інфраструктура, а також всі, пов'язані з її підтримкою, - інженери, агрономи, антропологи. Нещадному переслідуванню піддавалися селяни, що робили будь-яке сприяння уряду; переслідувалися й ті, хто всупереч заборонам сендеристів брав участь у виборах. Із другої половини 80-х років відповідно до маоїстським канонам народної війни 'Сендеро' перенесла її 'із села в місто'.

Державна влада, суспільство, основні політичні партії Перу виявилися абсолютно не готові до появи такого феномена, як 'Сендеро Луми-Носо'. Швидкість, з якою вона розширювала просторі свою військову й політичну присутність, була тим більше вражаючою, що мова йшла про організацію принципово сектантську, яка ні з ким не співробітничала й не визнавала ніяких союзників ні в країні, ні за рубежем [26].

Уряди Белаунде Террі й Гарсії спробували зупинити 'Сендеро' зустрічною хвилею насильства. У результаті селянство андських районів, виявившись 'між молотом і ковадлом', стало головною жертвою внутрішньої війни.

Таким чином, діяльність 'Сендеро', що виявилася дивовижним породженням протиріч перуанської реальності, їхнього крайнього загострення в умовах економічної кризи, вчинила самий руйнівний вплив і на державу, і на суспільство.

У результаті внутрішньої війни й терору в країні утворилися гігантські політико-адміністративні порожнечі, зони, у яких державні інститути або повністю зникли, або були присутні тільки в особі армії. Алькальди, судді, поліцейські, що служать місцевих органів влади, учителі були вбиті або змушені бігти.

Фактор 'Сендеро' став руйнівним і для більшості політичних партій Перу - як для правили в 80-ті роки - Народної дії й АПРА, так і особливо для лівих, для яких наявність ліворадикальної терористичної організації виявилася ще одним фактором розколу й політичної дискредитації.

У цілому в результаті внутрішньої війни рівень авторитаризму й насильства в політичній культурі Перу різко зріс. Ситуація, що зложилася в Перу напередодні президентських і парламентських виборів 1990 року, була. таким чином, досить близькою до катастрофічного. Економічна криза, що прийняла із середини 1988 року некерований характер, неконтрольована гіперінфляція; ще більше зубожіння переважної більшості населення; падіння ефективності державної влади і її зникнення на частині національної території; слабість і нестійкість інститутів цивільного суспільства; розкладання й розпад партійної системи; нарешті, поширення насильства як повсякденної практики й утома від нього - все це породжувало атмосферу розпачу, з одного боку, і пасивне очікування порятунку - з іншого. За 10 років демократії все, здавалося, було випробувано - і неолиберализм, і неортодоксальний популізм. У підсумку кожний наступний політичний діяч, на якого покладали такі надії, виявлявся гірше попереднього [14, 87].

2.1.2 Еволюція політичної системи Перу в 1990 рр.

Тому політики, що асоціювалися в суспільній думці з існуючими партіями, практично не мали шансів на президентських виборах 1990 року. У другому турі президентських виборів Фухіморі (лідер непартійної коаліції 'Камбіо 90') здобув переконливу перемогу, набравши 57% голосів проти 35% у Варгаса Льоси.

Прийшовши до влади, Фухіморі, однак, дуже швидко, буквально в лічені дні перемінив свою лівоцентристську орієнтацію на протилежну й почав здійснювати програму стабілізації й структурної перебудови економіки, разюче схожу із програмою його суперника. Уряд одномоментно лібералізував ціни на основні продукти харчування й пальне, увів вільний обмінний курс, різко знизив митні тарифи й ліквідував обмеження на ринку капіталів. Надалі була здійснена фінансова реформа, скорочений персонал державних установ і підприємств, державний сектор і державні фінансові інститути були приватизовані, скасовані гарантії зайнятості й індексація заробітної плати, були проведені загальна лібералізація трудових відносин і приватизація системи соціального забезпечення [26].

Настільки різкий відхід політики нового президента від його виборчої платформи не був новиною в латиноамериканській політиці: подібні ситуації траплялися й в Аргентині, і й Болівії, і в Еквадорі. Цей феномен відбивав, з одного боку, відсутність реальної альтернативи неоліберальному економічному курсу, особливо очевидне на тлі провалів спроб неортодоксальної стабілізації в попереднє десятиліття, а з іншого боку - специфіку президентського правління в Латинській Америці, у більшості країн якої відсутні ефективні механізми горизонтальної підзвітності виконавчої влади.

Наприкінці 1991-го - початку 1992 року в країні склалася ситуація інституціонального й правового тупика, у якій президент оголошував себе виразником волі народу, що утомився від слабості й корумпованості традиційних державних інститутів і їхньої жахаючої повільності й неефективності [25].

5 квітня 1992 року Фухіморі, опираючись на підтримку збройних сил, оголосив про розпуск Національного конгресу, припинення повноважень судів, припинення дії ряду статей перуанської конституції й створення 'надзвичайного уряду національної реконструкції'. Його мета полягала в тому, щоб, по-перше, змінити конституційні положення, які стосуються представницьких органів і судової системи; по-друге, викорінити корупцію в судах і модернізувати застарілу бюрократію; по-третє, відновити мир і порядок у країні шляхом застосування самих твердих заходів внутрішньої безпеки проти сендеристів і каркоділків; по-четверте, здійснити ринково-орієнтовані економічні реформи й підняти рівень життя в країні.

'Самопереворот' Фухіморі не зустрів ніякого опору, якщо не вважати спроби членів розпущеного конгресу скинути президента. Прямо або побічно він був підтриманий переважною більшістю населення, яке прагнуло наведення порядку. Тільки частина політичної еліти - депутати й сенатори, лідери партій, інтелектуали й журналісти - виразила протест проти антиконституційних дій президента. Прагнення до порядку й мінімальної стабільності переважило й соціальне невдоволення одних, і демократичні переваги інших. Рівень підтримки Фухіморі у квітні 1992 року досягав майже 90%, а потім стабільно тримався на рівні 65% до президентських виборів 1995 року [26].

Звільнившись від стискавших його пут законодавчої й судової влади, Фухіморі зміг у короткий термін досягти своєї найважливішої мети - нанести нищівну військову поразка 'Сендеро Луміносо' і іншій, більше помірній ліворадикальній організації - Революційному руху Тупак Амару. Успіхи забезпечили йому додатковий кредит довіри для здійснення наміченої реформи політичної системи.

У листопаді 1992 року були проведені вибори в Демократичний конституційний конгрес, що протягом року розробляв нову конституцію країни, прийняту на загальнонаціональному референдумі в жовтні 1993 року. Практично всі політичні партії бойкотували вибори 1992 року, але навіть у цих умовах організації, що підтримували президента, і безпартійні політики змогли набрати ледве більше половини голосів. Опозиції вдалося організувати широкий рух проти прийняття нової конституції, і президент, який розраховував, що референдум стане плебісцитом у його підтримку, змушений був задовольнятися 53% голосів, при тому, що в половині департаментів країни більшість виборців проголосувало негативно.

Проте нова конституція була прийнята. Вона істотно перерозподіляла повноваження на користь виконавчої влади, наділивши президента правом розпускати конгрес у випадку винесення ним вотуму недовіри двом складам уряду, і дозволяла переобрання діючого президента на другий строк підряд. Встановлювався новий порядок призначення суддів особливою Судовою радою, щоб виключити їхню політичну залежність від виконавчої й законодавчої влади; підсилювалася адміністративна централізація шляхом більшого підпорядкування органів влади в департаментах і муніципалітетах центральному уряду в Лімі, відмінялися гарантії соціальних прав, що містилися в попередній конституції. В 1993 році відповідно до нової конституції були проведені парламентські вибори, на яких Фухіморі зміг забезпечити собі стійку й слухняну більшість.

Таким чином, Фухіморі, за яким в 1990 році стояв лише строкатий конгломерат політичних аутсайдерів, вдалося за три роки радикальним чином перешикувати політичну систему Перу відповідно до власного авторитарного проекту, не тільки не зустрівши скільки-небудь ефективного опору, але й одержавши відкриту або мовчазну підтримку основних соціальних груп і прошарків. У Перу, по суті, обрушилися всі демократичні репрезентативні інститути, змінилася природа політичного ладу, який тепер став забезпечувати режим особистої влади, що функціонує в рамках формально демократичних процедур.

Таким чином, в 90-ті роки відбулися вирішальні зміни у взаєминах держави й суспільства в Перу. Ці зміни підбивають певний підсумок тим суперечливим тенденціям соціального й політичного розвитку, які діяли тут протягом усього XX століття. Процеси становлення цивільного суспільства, які здавалися дуже плідними в останні десятиліття і які значною мірою компенсували слабість держави, виявилися у високому ступені оборотними. Глибока економічна криза, яка стимулювала самоорганізацію й автономні тенденції в суспільстві, одночасно сприяла ослабленню соціальної тканини і її наростаючої атомізації. У той же час спочатку економічна криза, а потім неоліберальні економічні реформи вели до такої трансформації держави в Перу, при якій вона усе більше втрачала інституціональні зв'язки із суспільством. Можна зазначити, що під час президентського правління Альберто Фухіморі (з 1990 по 2000 рік) країна почала відновлюватися, але обвинувачення в авторитаризмі, корупції й порушеннях людських прав спричинили його відхід у відставку після виборів 2000 року.

Виконавча галузь влади в Перу представлена президентом. З 28 липня 2006 року й донині (наступні вибори намічені на квітень 2011 року) президентом Перу є лідер Перуанської апристської партії соціал-демократ Алан Гарсіа Перес, що раніше вже був главою держави й довів країну до значної кризи, після чого багато років провів в еміграції.

Президент одночасно виконує функції як глави держави, так і глави уряду. Уряд представлений Радою міністрів, що призначається президентом. Конституція 1993 року закріпила широкий спектр президентських повноважень. Відповідно до її положень, «президент обирається на 5 років і може бути переобраний на другий строк». Він має право приймати закони, вносити законопроекти в Конгрес, переглядати прийняті Конгресом закони, призначати послів і членів вищого військового командування без твердження Конгресом. Президент має також право розпускати вищий орган законодавчої влади, якщо останній висловить негативну думку про діяльність двох або більше членів кабінету, у противному випадку міністрам буде винесений вотум недовіри. Крім того, президент може своєю волею ввести режим надзвичайного стану на строк до 60 днів, протягом якого дія конституційних прав припиняється, а контроль за дотриманням громадського порядку покладається на армію [25].

Законодавча влада в країні належить однопалатному Національному конгресу, що складається з 120 членів, вибори яких проводяться по партійних списках одночасно з виборами президента строком на 5 років. Прерогативою Конгресу є прийняття бюджету, утвердження угод про позики й міжнародних договорів, розробка законопроектів і прийняття законів. Конгрес має право проведення розслідувань із питань, що мають суспільне значення, робити запити й виражати недовіру уряду (Раді міністрів) або окремим його членам [24].

Судова влада, офіційно вважається третьою галуззю влади, незалежною від двох інших. Після того як у квітні 1992 р. Альберт Фухіморі вчинив державний переворот, функціонування судової системи країни було припинено, потім вона була перебудована з розрахунком на більшу незалежність від впливу правлячої політичної еліти. Члени Верховного суду призначаються незалежною Національною юридичною радою. Конституційний суд, сім членів якого обираються Національним конгресом на п'ятирічний строк, має право, зі своєї сторони, скасовувати постанови уряду. За конституцією 1993 р. була відновлена страта за такі злочини, як тероризм і зрада у воєнний час [26].

Парламент - однопалатний Конгрес республіки Перу, 120 депутатів, що обираються населенням на п'ятирічний строк. Зараз, за результатами виборів квітня 2006, у парламенті представлені 7 партій:

· Союз за Перу (UPP) -- 45 депутатів (ліберально-центристська партія)

· Перуанська Апристська партія (PAP) -- 36 (лівоцентристська)

· Національна Єдність (UN) -- 17 (центристська)

· Альянс за Майбутнє (AF) -- 13 (права)

· Центральний Фронт (FC) -- 5 (центристська)

· Можливість для Перу (PP) -- 2 (центристська)

· Національне Відновлення (RN) -- 2 (центристська)

Крім того, є більше 10 легальних партій, не представлених у парламенті, не менш чотирьох комуністичних партій, а також кілька комуністичних партизанських угруповань: Сяючий путь, Революційний рух Тупак Амару, Революційний лівий рух [27].

2.2 Моделі політичної системи Перу

На основі розроблених теорій політичних систем, здійснених Г. Алмондом і Д. Істоном, можна дослідити, як взаємодіє держава і суспільство Перу. В Перу функціонує консенсусна модель політичної системи, за якою відбувається взаємодія окремих індивідів та груп з державно-владними структурами.

Застосувавши дану модель на політичну систему Перу можна побачити який вплив індивідів та групи організацій існує у процесі прийняття рішень. Державні органи відповідальні перед своїми виборцями. Вони враховують вимоги і преференції суспільних груп, за допомогою яких прийшли до влади. Запити і вимоги населення розглядаються як реалізація своїх функцій і повноважень органів влади. У вимогах виражається звернення перуанського суспільства до органів влади з приводу бажаного чи не бажаного розподілу ресурсів і цінностей в суспільстві, збільшення мінімальної зарплати, а також додаткові асигнування на фундаментальні галузі науки.

За допомогою ЗМІ проходить процес ознайомлення з прийняттям політичних рішень.

Основний внесок у розвиток сучасного функціоналізму зробив американський політолог Г.Алмонд. Він став піонером порівняльних досліджень політичних систем, оцінюючи їх під кутом основних функцій, що сприяють ефективному соціальному розвитку [16, 40].

Порівняльний аналіз передбачав відмову від вивчення інститутів і робив акцент на розгляді конкретних проявів політичної поведінки. Виходячи з цього, Г.Алмонд визначав політичну систему як сукупність ролей і їх взаємодій, які здійснюються не лише інститутами влади, але й усіма політичними структурами. Під структурою Г.Алмонд розумів сукупність взаємопов'язаних ролей.

У виконанні чотирьох функцій «входу» - політичній соціалізації, залученні перуанських громадян до участі, артикуляції і урегулюванню їх інтересів - беруть участь перуанські політичні партії, суспільно-політичні рухи держави, групи інтересів та інші структури політичної системи.

Реалізацію трьох функцій «виходу» - розробку норм (законів), застосування норм і контроль за їх додержанням - забезпечують державні структури (в контролі також беруть участь соціальні структури, створювані в сфері громадянського суспільства).

2.3 Класифікація політичної системи Перу

Типологія політичних систем здійснюється на підставі врахування різних ознак:

1. Класифікація політичних систем на підставі характеру взаємовідносин політичних систем із зовнішнім середовищем. За цим критерієм виділяють закриті і відкриті політичні системи. Закриті -- мають обмежені зв'язки із зовнішнім середовищем, є самодостатніми, не сприймають цінностей інших систем, тобто ресурси розвитку знаходяться у їх середині. Відкриті системи активно обмінюються ресурсами із зовнішнім світом, успішно засвоюють передові цінності інших систем, є рухливими і динамічними. У цьому сенсі в Перу діє відкрита політична система, яка активно взаємодіє із зовнішнім світом.

2. Класифікація політичних систем за політичним режимом, тобто на підставі характеру і способів взаємодії влади, особи та суспільства. За цим критерієм виділяють тоталітарні політичні системи, авторитарні і демократичні. Тоталітарна система характеризується повним підкоренням особи і суспільства владі, регламентацією та контролем за всіма сферами життя з боку держави. Авторитарна система заснована на необмеженій владі однієї особи чи групи осіб при збереженні деяких економічних, громадянських, духовних свобод для громадян. Демократична система передбачає пріоритет прав особи, контроль суспільства над владою. За даним критерієм в Перу діє демократична політична система, з розподілом гілок влади і орієнтацію на права людини [16, 41].

3. Класифікація політичної системи за змістом і формами управління. За даним критерієм розрізняють:

-- Ліберальні демократії, у яких прийняття політичних рішень орієнтовано на реалізацію цінностей індивідуалізму, свободи, власності.

-- Комуністичні системи, чи авторитарно-радикальні, спрямовані на цінності рівності, соціальної справедливості.

-- Традиційні політичні системи, спираючись на олігархічні форми правління, орієнтовані на нерівномірний розподіл економічних ресурсів і соціальних статусів.

-- Популістські політичні системи переважають у країнах, що розвиваються, використовують авторитарні методи правління і прагнуть до більшої рівності щодо розвитку благ.

-- Авторитарно-консервативні політичні системи мають на меті збереження соціальної і економічної нерівності, обмеження політичної участі населення.

На мою думку у Перу діє модель традиційної політичної системи, з деякими відхиленнями від зазначеного вище визначення. Так як Перу є конституційною президентською республікою, то воно має традиційні державні інститути: президент, парламент, судова влада, багатопартійність. Політична система Перу характеризується насамперед великими повноваженнями президента відносно уряду та парламенту, номінальним обсягом повноважень прем'єр-міністра, а також незалежністю судової влади від виконавчої та законодавчої.

4. Класифікація політичних систем за типом політичної культури і розподілом політичних ролей. Цей критерій дозволяє розрізняти:

-- Англо-американську політичну систему, яка характеризується високим ступенем розподілу політичних ролей і функцій між учасниками політичного процесу: державою, партіями, групами інтересів тощо. Влада і вплив розподілені між різними ланками політичної системи. Ця система функціонує у рамках однорідної культури, орієнтованої на захист загальновизнаних у суспільстві ліберальних цінностей: свободи, безпеки, власності тощо.

-- Європейсько-континентальну політичну систему, що відрізняється різноманіттям політичної культури, наявністю національних культур протилежних орієнтацій, ідеалів, цінностей, властивих якому-небудь класу, етносу, групі, партії. Розподіл політичних ролей і функцій відбувається не в масштабах суспільства, а усередині класу, групи, партії тощо. Однак наявність різних структур не заважає злагоді у суспільстві, оскільки є загальна культурна основа -- ліберальні цінності.

-- Доіндустріальну і частково індустріальну політичну системи, які мають змішану політичну систему. Вона складається з місцевих політичних субкультур, в основі яких містяться цінності клану, роду, общин, племені. У таких умовах знайти злагоду і компроміс практично неможливо. Інтеграція суспільства за допомогою насильства призводить до концентрації влади і впливу в руках вузького кола осіб.

-- Тоталітарну політичну систему, що функціонує на основі пріоритету класових, національних чи релігійних цінностей. Влада сконцентрована в руках монопольно правлячої партії чи групи осіб, характеризується контролем всіх сторін життєдіяльності суспільства та індивіда [16, 44].

Відповідно до даного критерію класифікації політична система Перу відноситься, скоріш за все до європейсько-континентальної політичної системи. Президент є найважливішою фігурою в системі управління й життя перуанського суспільства, а конституціональна республіка несе основний вантаж політичної влади.

Розділ 3. Політичний режим Перу

3.1 Особливості становлення політичного режиму Перу

Функціональний і динамічний аспекти політичної системи розкриваються в політичному режимі. Політичний режим (у загальному плані) - це сукупність методів і законів здійснення політичної влади. Дослідження політичного режиму скласти реальне уявлення про реалізацію політичної влади, ступінь свободи і правове становище особистості в конкретній країні в певний історичний період часу. У політології існують декілька трактувань політичного режиму.

1. Інституціональний (політико-правовий) підхід ототожнює політичний режим з формами правління і державного устрою та акцентує увагу на формально-юридичних характеристиках: особливостях поділу державної влади і співвідношення між гілками влади, на типах урядових структур.

2. Соціологічний підхід ставить акцент на характері відносин між державою і суспільством, які склалися реально і необов'язково відповідно до продиктованих конституцією та іншими правовими актами нормами політичної поведінки. В межах цього підходу звертається увага на соціальні обґрунтування влади, групи тиску, взаємовідносини еліт і народу.

3. Широке трактування політичного режиму виходить за межі тільки політико-правового або тільки соціологічного аналізу і розглядає його через співвідношення кількох компонентів, що дозволяє відрізняти одні типи політичних режимів від інших.

Політичний режим включає в себе:

· політичні структури влади, їх реальний статус і роль у суспільстві;

· методи здійснення державної влади: яким методам управління і панування віддається перевага - прямим чи непрямим, насильницьким чи методам переконання;

· реальний рівень свобод людини, обсяг її прав;

· методи вироблення політичних рішень;

· способи урегулювання конфліктів;

· плюралізм, у тому числі наявність або відсутність легальної (нелегальної) опозиції;

· конфігурацію партійної системи: однопартійні чи багатопартійні системи;

· ідеологію і те місце, яке відводиться їй у мобілізації суспільства;

· форми ставлення населення до політичної участі (політична пасивність, мобілізована або автономна участь);

· структурованість правлячої еліти: ступінь її згуртованості, відкритість і закритість, канали рекрутування [8, 25].

Режим вказує на соціальну природу влади: які групи пануючого класу знаходяться при владі, на підтримку яких соціальних верств опирається влада.

Тип політичного режиму Перу - демократичний, де інститути демократії та громадянського суспільства почали формуватися ще в середині ХХ ст., але нестабільна політична ситуація, гострі економічні, соціальні проблема, як наслідок, - низка державних переворотів, які дезбалансували політичну систему країни. Демократичні цінності почали закріплюватися в перуанському суспільстві в середині 1980-х років, в части правляння військової диктатури, яка проводиля ряд важливих для демократизації країни реформ. З цього періоду в країні розпочався складний трансформаційний перехід від авторитарних та нестабільних політичних режимів до демократичного [8, 27].

Висновки

Політична система суспільства -- це складне і багатогранне явище. Будь-яка система суспільства, у тому числі і політична, є цілісною, упорядкованою множиною елементів, взаємодія яких сприяє появі нової якості, що не властива окремим частинам. Американський соціолог Т. Парсонс переносить поняття «система» на вивчення суспільства, він представляє суспільство як взаємодію чотирьох підсистем: економічної, політичної, соціальної та духовної, які знаходяться у взаємозалежності та взаємодії. Кожна з підсистем виконує певні функції, забезпечуючи життєдіяльність суспільства у цілому.

Фактори, що справляють вплив на політичну систему суспільства досить багатопланові. Серед них не лише організація державної влади, не тільки власне політичні утворення (партії, політичні рухи й інші громадські організації), їх боротьба за владу, за використання у своїх інтересах інститутів держави, у тому числі армії, поліції, органів управління, засобів масової інформації тощо, а й інші, більш глибокі структури цих факторів.

Для політичних систем різних суспільств одним з важливих системоутворюючих факторів є стратегія виживання в умовах глобальної економічної, екологічної, демографічної та інших криз.

Функціональний і динамічний аспекти політичної системи розкриваються в політичному режимі. Політичний режим (у загальному плані) - це сукупність методів і законів здійснення політичної влади. Дослідження політичного режиму скласти реальне уявлення про реалізацію політичної влади, ступінь свободи і правове становище особистості в конкретній країні в певний історичний період часу. Режим вказує на соціальну природу влади: які групи пануючого класу знаходяться при владі, на підтримку яких соціальних верств опирається влада.

За формою правління Перу є конституційною республікою. Діє конституція від 29 грудня 1993 року. Столиця - Ліма. Адміністративний поділ: 25 регіонів і одна провінція. З 28 липня 1821 року Перу була частиною іспанських колоніальних володінь.

Ще в недавньому минулому політичний лад Перу коливався між демократією й військовою диктатурою. В 1980-ті роки становище в Перу характеризувалося великим зовнішнім боргом, гіперінфляцією, сплеском торгівлі наркотиками й масовим політичним насильством. Нинішній президент Перу Алан Гарсіа після свого першого строку на цьому посту в 1990 році залишив країну в стані найглибшої кризи. Під час президентського правління Альберто Фухіморі (з 1990 по 2000 рік) країна почала відновлюватися, але обвинувачення в авторитаризмі, корупції й порушеннях людських прав спричинили його відхід у відставку після виборів 2000 року.

Виконавча галузь влади в Перу представлена президентом. Голова держави - президент, який обирається прямим і таємним голосуванням терміном на 5 років. Президент не може бути переобраний на другий термін підряд. Одночасно с президентом обираються перший и другий віце-президенти. Якщо ні один із кандидатів в президенти не зможе набрати 50 відсотків голосів виборців + один голос, то проводиться другий тур голосування. Якщо президент і обидва віце-президенти йдуть у відставку, то тимчасовим президентом стає голова Національного конгресу.

З 28 липня 2006 року й донині (наступні вибори намічені на квітень 2011 року) президентом Перу є лідер Перуанської апристської партії соціал-демократ Алан Гарсіа Перес, який раніше вже був главою держави й довів країну до значної кризи, після чого багато років провів в еміграції. Перший віце-президент - Луїс Алехандро Джамп'єтрі Рохас (Luis Alejandro Giampietri Rojas). Другий віце-президент Лурдес Мендоса дель Солар (жін.) (Lourdes Mendoza del Solar). Обрані 4 червня 2006 р. Приступили до виконання обов'язків 28 червня 2006 р.

Президент одночасно виконує функції як глави держави, так і глави уряду. Уряд представлений Радою міністрів, що призначається президентом. Конституція 1993 року закріпила широкий спектр президентських повноважень. Відповідно до її положень, «президент обирається на 5 років і може бути переобраний на другий строк». Він має право приймати закони, вносити законопроекти в Конгрес, переглядати прийняті Конгресом закони, призначати послів і членів вищого військового командування без твердження Конгресом. Президент має також право розпускати вищий орган законодавчої влади, якщо останній висловить негативну думка про діяльність двох або більше членів кабінету, у противному випадку міністрам буде винесений вотум недовіри. Крім того, президент може своєю волею ввести режим надзвичайного стану на строк до 60 днів, протягом якого дія конституційних прав припиняється, а контроль за дотриманням громадського порядку покладає на армію.

Законодавча влада в країні належить однопалатному Національному конгресу, що складається з 120 членів, вибори яких проводяться по партійних списках одночасно з виборами президента строком на 5 років. Прерогативою Конгресу є прийняття бюджету, затвердження угод про позики й міжнародних договорів, розробка законопроектів і прийняття законів. Конгрес має право проведення розслідувань із питань, що мають суспільне значення, робити запити й виражати недовіру уряду (Раді міністрів) або окремим його членам.

Судова влада, офіційно вважається третьою галуззю влади, незалежною від двох інших. Після того як у квітні 1992 р. Альберт Фухіморі вчинив державний переворот, функціонування судової системи країни було припинено, потім вона була перебудована з розрахунком на більшу незалежність від впливу правлячої політичної еліти. Члени Верховного суду призначаються незалежною Національною юридичною радою. Конституційний суд, сім членів якого обираються Національним конгресом на п'ятирічний строк, має право, зі своєї сторони, скасовувати постанови уряду. По конституції 1993 р. була відновлена страта за такі злочини, як тероризм і зрада у воєнний час.

Список використаної літератури

1. Бенетон Ф. Введение в политическую науку / Пер. с фр.- М.: Изд-во „Весь мир”, 2002. - 368 с.

2. Білоус А.О. Політико-правові системи: Україна і світ: Навч. посібник. - К., 1997. - 287 с.

3. Визгунова Ю.И. Гражданское общество и государства в Латинской Америке: от конфликта к согласию // Латинская Америка. - 2001. - №2.

4. Гелів С.Д. Політико-правові системи світу: навчальний посібник. - К.: Знання, 2006. - 668 с.

5. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політико-правові системи світу: навч. посібник. -- К. : Знання, 2006. -- 668с.

6. Гомеров И. Н. Государство и государственная власть: предпосылки, особенности, структура. - М.: ООО „Изд-во ЮКЭА”, 2002. - 832 с.

7. Дабагян Э.С. Электоральная панорама Латинской Америки // Латинская Америка. - 2006. - №2. - С. 4-13.

8. Давимука С., Колодій А., Кужелюк Ю., Харченко В. Політичні режими сучасності та перехід до демократії.. - Львів, 1999. - 124 с.

9. Давыдов В.М., Красильщиков В.А., Майданик К.Л., Окунева Л.С., Ворожейкина Т.Е. Латинская Америка: возвращение на авансцену мировой политики // Мировая экономика и международные отношения. - 2007. - № 1. - С. 84-95.

10. Кузнецов А. Перу: что ищем мы в краю далеком? // Международная жизнь. - 2004. - №6. - С. 74-84.

11. Лезгинцев Ю.М. Стимул развития Перу // Латинская Америка. - 2007. - №3. - С. 53-68.

12. Лісничий В.В. Політичні та адміністративні системи зарубіжних країн. Навчальний посібник. - К.: Професіонал, 2004. - 335 с.

13. Малинин А.В. Перу - El Peru. - М.: Международные отношения, 1991. - 206 с.

14. Петрова Т.П. Такие разные перуанцы // Латинская Америка. - 2007. - №8. - С. 85-93.

15. Сухарев А.Я. Правовая система стран мира / А.Я. Сухарев. М.;Норма, 2005. - 468 с.

16. Фісун О. Типології політичних систем: основні підходи // Політичний менеджмент. - 2005. - № 5 (14). - C.39-50.

17. Хантингтон С. Третья волна. Демократизация в конце ХХ века / Пер. с англ.- М.: Российская политическая энциклопедия, 2003. - 368 с.

18. Чиркин В. Е. Конституционное право зарубежных стран.- М.: Юристъ, 1997. - 568 с.

19. Чумакова М.Л. Факторы политической стабилизации в переходный период//Латинская Америка. -1996. - №7-8.

20. Чумакова М.Л. Критерии политической модернизации //Латинская Америка. - 2003. - № 10 - 11.

21. Эволюция политических структур. - М., 1990. - 166 с.

22. Якушик В. Різновиди політичних режимів // Віче. - 1995. - № 9. - С. 21-28.

23. Ярош Б.О., ЯрошО.Б. Загальна теорія політики: Навч. посіб. для студ. спец. 'Політологія' вищ. навч. закладів. - Луцьк: РВВ 'Вежа' Волин. держ. ун-ту Ім. Лесі Українки, 2005,- 240 с

Інтернет - ресурси:

24. http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%80%D1%83 - Википедия - Перу

25. http://catalog.fmb.ru/per2.shtml - Страноведческий каталог 'Econrus'. Перу.

26. http://www.erudition.ru/referat/ref/id.48685_1.html - Государство и общество в Перу.

27. http://ru.wikipedia.org/wiki/Политический_режим - Википедия - Политическ http://www.uadream.com/tourism/America/Peru/element.php?ID=25406ий режим. - Государственное устройтсво Перу.

Додатки

Додаток А

Схема макроструктури політичної системи Перу

Схема складена на основі Конституції Перу

Додаток Б

Адміністративний поділ Республіки Перу

До 2002 року держава ділилася на 24 департаментри до утворення нових регіонів. 18 листопада 2002 р., відповідно до нового указу, територія була поділена на 25 регіонів. Ці регіони утворені із провінцій, які, у свою чергу, складаються з районів. Таким чином, у Перу 195 провінцій і 1833 райони. Місто Ліма, столиця, розташована в центральній частині узбережжя країни, входить в окрему провінцію. Особливість провінції Ліма у тому, що вона не належить числа всіх 25 регіонів.

Цифрами на карті показані регіони:

1. Амасонас

2. Анкаш

3. Апуримак

4. Арекипа

5. Аякучо

6. Кахамарка

7. Кальяо

8. Куско

9. Уанкавелика

10. Уануко

11. Іка

12. Хунин

13.Ла-Ла-Либертад

14.Ламбаеке

15.Ліма-Ліма-Метрополітана

16.Ліма

17. Лорето

18.Мадре-де-Мадре-де-Дьос

19.Мокегуа

20. Паско

21. Пьюра

22.Сан-Сан-Мартин

23.Пуно

24. Такна

25. Тумбес

26. Укаялі

Додаток В

Схема мікроструктури політичної системи

/

Схема побудована на основі конституції Республіки Перу