Політична розвідка як необхідний інструмент самозбереження політичної системи

/

/

ЗМІСТ

Вcтуп

Розділ 1. Політична розвідка як необхідний інструмент самозбереження політичної системи

1.1 Сутність, функції та структура політичної розвідки1.2 Комунікативні засади політичної розвідки

Розділ 2. Політична розвідка на міждержавному рівні

2.1 Політична розвідка як елемент зовнішньої політики

2.2 Контррозвідка в міжнародній політиці

Розділ 3. Розвідка у внутрішньополітичному житті країни

3.1 Досвід політичної розвідки у внутрішній політиці держав3.2 Забезпечення розвідувальною інформацією керівних ланок держави

3.3 Недержавна політична розвідка

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Тривалий час діяльність розвідки в зарубіжній та вітчизняній літературі висвічувалася лише на рівні художніх творів, мемуарів і, в найкращому випадку, як історія розвідувальних акцій. Актуальність даної роботи обумовлюється необхідністю більш наукового визначення політичної розвідки в політичній системі взагалі і в умовах демократизації суспільства зокрема. Підтвердженням цього може бути поява на початку 2004 року Указу Президента України Л. Кучми «Про додаткові заходи щодо подальшої демократизації суспільства і посилення громадського контролю за діяльністю правоохоронних і розвідувальних органів України» [5]. Крім того, сучасний досвід вимагає корегування традиційних уявлень про політичну розвідку лише як державний інститут забезпечення зовнішньополітичних інтересів.

Проблематика політичної розвідки вже отримала певне висвітлення в науковій літературі, яка була використана в процесі запропонованого дослідження. Так, праця В. Плетта «Інформаційна робота стратегічної розвідки» надає уявлення про основні принципи і методи роботи стратегічної розвідки на службі держави, виводить структуру процесу добування політичної інформації [45,46]. Дана робота є однією з небагатьох, що ґрунтовно розглядають дану проблематику. Прикладом суто практичних посібників, які висвітлюють методи та технології розвідки, способи вербовки агентури, використання технічних засобів, є праця Р. Роніна «Своя розвідка» та робота В. Землянова «Своя контррозвідка» [58,25]. Корисною при розробці даної проблематики, особливо комунікативних засад політичної розвідки та іміджу розвідувальних служб на державному рівні, стала низка робіт Г. Почепцова, зокрема «Інформаційні війни», «Паблік рілейшнз для професіоналів», «Теорія і практика комунікації» тощо [50-56]. У праці «Мистецтво розвідки» А. Даллес (колишній керівник ЦРУ), спираючись на власний досвід та спогади, представляє розвідувальну діяльність у якості сукупності інтелектуальних, морально-етичних та професійних зусиль достатньо значної кількості людей, об'єднаних загальними цілями і задачами [19]. Однак, в основному дані праці розглядають феномен політичної розвідки на державному та міждержавному рівнях, мало торкаючись проблем розвідки у внутрішньополітичному житті країни та в недержавному політичному секторі.

Слід відзначити, що більшість літератури є дещо застарілою і тому не відображає сучасний стан справ у спецслужбах світу. До того ж в основному автори мало зупиняються на дослідженні політичної розвідки на різних рівнях політичної системи, а розглядають переважно практичні приклади та історичний досвід розвідувальної діяльності. До таких досліджень відноситься мемуарна [11,29,30,62,72,73] та історична література [7,17,18,20,21,27,39,41,44,60,68-71,74,75].

У порівнянні з минулими роками збільшилась кількість статей на дану тематику в періодичних виданнях, що може пояснюватися посиленням інтересу населення до діяльності сучасних розвідслужб та сучасних розвідувальних операцій. Серед статей варто відзначити дослідження К. Брожка «Спеціальні служби сучасної України» [13], Ю. Мостової «Що таке контррозвідка та інформаційно-аналітичне управління СБУ?» [40], В. Бадрака «Під прицілом іноземних спецслужб», «Щоб розвідка доповіла точно…» [8,9], автори яких концентруються на узагальненнях щодо діяльності розвідслужб в сучасному суспільстві. Корисним стало звернення до журналу «У світі спецслужб», який почав видаватися в Україні з 2004 року.

В процесі дослідження була використана інформація, розміщена на офіційному сайті СБУ, в електронних бібліотеках та на вузькоспеціальних сайтах, присвячених спеціальним розвідувальним службам та розвідувальній діяльності [76-80].

Отже, аналізуючи сукупність джерел, яка являє собою необхідну інформаційну основу для досліджень в обраному напрямку, можна помітити, що проблема функціонування політичної розвідки на різних рівнях політичної системи є малорозробленою, адже вищезазначені праці в основному присвячені узагальненому розгляду різних аспектів розвідувальної діяльності або її історичному досвіду, саме тому було вирішено дослідити її детальніше.

Тому метою дослідження є виявлення і розкриття природи політичної розвідки, а також специфічних механізмів збору, обробки і використання політичної інформації розвідувального характеру на різних рівнях і напрямках політичної системи. Такий підхід містить багато нового у розумінні даного явища, адже торкається аналізу не тільки міждержавної політичної розвідки, а й внутрішньодержавної та недержавної. Таким чином, об'єктом даної кваліфікаційної роботи є латентні напрями політики. Предметом же виступає механізм збору, обробки і використання розвідувальної інформації політичного характеру на різних рівнях політичної системи. Виходячи з цього сформульована наступна гіпотеза: політична розвідка є особливим елементом латентної політики зі складною внутрішньою структурою, що включає специфічні механізми її здійснення на різних рівнях і напрямках політичної системи. Для досягнення означеної мети вважалося необхідним розв'язати наступні завдання: здійснити пошук та огляд літератури; розкрити сутність феномену політичної розвідки, її структуру та особливості; виявити та описати особливі механізми здійснення політичної розвідки на міждержавному рівні; розкрити роль та місце інформації розвідувального характеру у внутрішній політиці державі та діяльності інших суб'єктів політичного життя.

Розробка даної проблематики була здійснена за допомогою таких науково-дослідницьких методів, як аналіз, синтез, історичний метод, порівняльний метод, метод вивчення першоджерел, системний підхід.

З огляду на зазначені вище завдання та з метою послідовно та логічно їх розв'язати робота структурно поділяється на три розділи. Перший розділ розкриває сутність, функції, структуру та комунікативні засади політичної розвідки; другий розділ аналізує політичну розвідку як елемент зовнішньої політики та розкриває феномен контррозвідки в міжнародній політиці; у третьому розділі міститься інформація про досвід політичної розвідки у внутрішній політиці держав, описується процес забезпечення інформацією керівних ланок держави та досліджується феномен недержавної політичної розвідки.

Робота може бути використана в процесі вивчення курсу «Латентні напрямки політики», «Політичні технології», «Міжнародна політика», під час підготовки до науково-практичних конференцій та семінарів, у роботі відповідних установ та державних структур, в діяльності політичних об'єднань та підрозділів по громадських зв'язках х політичних організацій.

РОЗДІЛ 1. ПОЛІТИЧНА РОЗВІДКА ЯК НЕОБХІДНИЙ ІНСТРУМЕНТ САМОЗБЕРЕЖЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ

1.1 Сутність, функції та структура політичної розвідки

Серед багатьох тлумачень поняття «розвідка» найбільш вдалим уявляється погляд В. Землянова. Згідно з ним, розвідка -- це діяльність уповноважених на те суб'єктів, що застосовують спеціальні засоби і методи, з метою одержання інформації про задуми, плани і заходи супротивника (іноземних держав, конкурентів), що потенційно або реально загрожують безпеці об'єктів захисту (державі, організації) [25, c.21].

Розвідкою також називають органи, що реалізують зазначену діяльність (державна розвідка: ЦРУ, СВР тощо).

Досить цікавим і корисним є погляд на розвідку Б. Кухти. На його думку, розвідка - це мистецтво добування, опрацювання інформації різного роду [43, с.331]. Діяльність розвідки в такому разі розглядається як процес, який складається з добування інформації на місці (легальними та нелегальними шляхами), накопичення розвідувальної інформації та надання її зацікавленим «адресатам». Далі уявляється доцільним проаналізувати сам суб'єкт даного процесу, його структуру, роль та функції.

Загалом розвідка поділяється на політичну, військову, економічну, науково-технічну. Як вважає Б. Кухта, політична розвідка -- це державний інститут, призначений добувати інформацію про функціонування як своєї, так і інших політичних систем та їхніх структурних елементів [43, c.332]. Це означає, що політична розвідка отримує та опрацьовує інформацію про політичну ідеологію даної системи, тобто систему прийнятих найважливіших ідеалів і цінностей, які визначають корінні інтереси та позиції суб'єктів суспільного життя. Вона добуває інформацію про панівні політичні доктрини, панівну політичну філософію того чи іншого політичного режиму, держави та її інститутів, насамперед підсистем законодавчої, виконавчої та судової влади. Головним тут є з'ясування принципів роботи цих підсистем та інститутів, системи прийняття політичних, системних рішень та організація їхнього виконання. В той же час визначати політичну розвідку лише як державний інститут сьогодні вже недостатньо, що буде обґрунтовано далі.

В першому наближенні політична розвідка - закрита від висвітлення сфера політичної життєдіяльності людей, пов'язана із реалізацією прихованих інтересів або використанням таємних методів здобуття, утримання і використання влади, а також забезпеченням безпеки та самозахисту політичної системи і суб'єктів політики, суспільства в цілому. Це непрозорий тип відносин між людьми, суспільством та державою [43, c.333]. Одним із найважливіших напрямків добування політичної інформації є отримання та вивчення відомостей про самих суб'єктів прийняття рішень -- політичні еліти та лідерів політичних партій, їхню ієрархію, норми, традиції функціонування, інтереси тощо. Важливим джерелом інформації для політичної розвідки є підсистема політичної культури та цінностей, а також найголовніші об'єктивні умови існування та функціонування певної політичної системи загалом. Звичайно, що предметом аналізу для політичної розвідки є й головні елементи військової, оборонної доктрин, соціально-економічної моделі певної держави, її економічного потенціалу, способу життя її громадян. Таким чином, за об'єктами своїх пошуків політична розвідка досить суттєво відрізняється від військової, економічної та інших видів розвідок.

За змістом політична розвідка добуває інформацію стратегічного характеру, а також вивчає певні важливі елементи тактики, за допомогою яких реалізується стратегія в певній політичній системі. Така спрямованість пояснюється тим, що політична розвідка покликана давати інформацію про сутність інших суб'єктів суспільного життя, тобто про їхні важливі національні інтереси, цілі, ідеали, принципи існування, що втілюються в державних технологіях, доктринах тощо. Тим самим політична розвідка дає інформацію про межі панування інших систем, умови їхнього функціонування, що дозволяє визначити стрижень їхнього існування, ієрархію цінностей системи, принципи функціонування. Така інформація в першу чергу допомагає виявити та ліквідувати прямі та непрямі небезпеки, що загрожують національним інтересам держави, збереженню її цілісності та функціонуванню політичної системи, а також інтересам інших суб'єктів політики як ззовні країни, так і внутрі. Розвідувальна інформація дозволяє визначити сильні та слабкі сторони потенційних супротивників загалом, що в конкретних випадках може значно допомогти переконати, змусити іншу сторону вдатися до певних вчинків чи визначити межі допустимого тиску на супротивника. Нарешті, політична розвідка покликана вивчати та аналізувати аналогічну розвідку потенційних супротивників, здобувати інформацію про головні напрями їхніх пошуків, що теж впливає на визначення власної стратегії та захист власних інтересів [35]. Іншими словами, розвідка здійснюються її суб'єктами з метою уникнення знищення або опору, заради забезпечення життєдіяльності окремих суб'єктів політичного життя або соціуму взагалі. Безпека, випередження і боротьба за виживання - ось джерело і стрижень політичної розвідки.

Як констатує Б. Кухта, у більшості держав відсутній, принаймні за заявою, такий напрям розвідувальної діяльності, як стратегічна розвідка (вона виступає часом як підрозділ військової розвідки), загальноприйнятим є використання назви «політична розвідка», яка входить у якості структурного елемента до інститутів та відомств МЗС, Міністерства національної, державної безпеки на правах управлінь або відділів [43, с.335]. М. Хендель, окрім політико-стратегічного напряму розвідки, виділяє операційно-тактичну та кризову розвідку (див. додаток 2). На операційно-тактичному та кризовому рівні розвідувальні служби відчувають значний тиск часу, а замовники інформації повинні швидко приймати рішення, адже саме від цих рішень залежить негайне відвернення погроз та ліквідація небезпек, що стоять на шляху подальшого розвитку системи. На політико-стратегічному рівні розвідки тиск часу на дії слабкий, але прийняті рішення на основі здобутої розвідувальної інформації можуть мати значні наслідки для наступних поколінь, а невдачі можуть передаватися наступним лідерам [50, с.331].

З огляду на класифікацію рівнів розвідки М. Хенделя уявляється можливим застосування політико-стратегічного та операційно-тактичного і кризового напрямів розвідки не лише на рівні держави, а й на рівні інших суб'єктів політики. Отже, якщо поглибитись в дану проблему, то можна зробити висновок про те, що політична розвідка може існувати не лише на одному державному рівні - рівні функціонування самої політичної системи та державних політичних інститутів, хоча він є, безперечно, основним, і розвідка на державному рівні належним чином та достатньо професійно організована і діє у всіх напрямках життєдіяльності країни. Однак політична розвідка, як свідчать історичні приклади, може бути також позадержавною, приватною. Це може бути партійна розвідка, діяльність якої спрямована на збір політичної інформації про політичні події, конкурентів задля розробки стратегії партії, організації виборчої кампанії тощо. Недержавна розвідка діє також на індивідуально-груповому рівні (власна агентурна мережа певного політичного діяча, кандидата, кланово-олігархічної структури, недержавної організації політичного спрямування). Отож, можна запропонувати наступну ідею рівнів політичної розвідки:

1. Міжнародний рівень (тут суб'єктом є державні спецслужби, а об'єктом - міжнародна політика та зовнішня розвідувальна діяльність);

2. Внутрішньодержавний рівень (суб'єктом є державні спецслужби, а об'єктом - внутрішня політика держави);

3. Партійний та індивідуально-груповий рівень (суб'єкти - політичні партії, окремі особистості, наприклад кандидат в депутати, або групи, в т.ч. кланово-олігархічні структури, цілі та об'єкт - розвідка переважно в державі та стосовно діяльності інших політичних партій, груп, лідерів тощо).

Не є також секретом, що своя політична розвідка є навіть у мафіозних структурах.

Є підстави вважати, що на кожному рівні, окрім розвідувального напряму, існує й своя контррозвідка. Контррозвідка споконвічно створюється для протиборства з аналогічними структурами конфронтуючої сторони. Отже, зовнішня погроза для контррозвідки -- неодмінна умова її існування і розвитку.

Мета розвідки і контррозвідки, говорячи в загальній формі -- забезпечення безпеки об'єкта захисту: державних національних інтересів, інтересів політичних об'єднань або окремих політичних діячів. При цьому їхніми визначальними функціями є:

ѕ виявлення і прогнозування зовнішніх (розвідка) і внутрішніх (контррозвідка) погроз життєво важливим інтересам об'єкта безпеки;

ѕ розробка і здійснення заходів щодо попередження і нейтралізації виявлених погроз;

ѕ створення і підтримка в готовності сил і засобів забезпечення безпеки, управління ними в повсякденних умовах і при надзвичайних обставинах [25, c.17].

На думку В. Землянова, контррозвідка -- це діяльність уповноважених на те суб'єктів, що полягає в протидії (як правило, таємній) діяльності органів розвідки, їхніх представників з метою забезпечення безпеки об'єкта захисту [25, c.15].

Ця діяльність містить у собі: а) виявлення; б) попередження; в) припинення діяльності органів розвідки, а також окремих осіб, спрямовану на заподіяння збитку безпеці об'єкта захисту.

Як орган, контррозвідка являє собою підрозділ спецслужби держави, організації, певної структури. Як орган і функція держави, контррозвідка має два явно виражених напрямки:

1) Боротьба з розвідкою іноземних держав;

2) Так званий «політичний розшук».

В даний час у всіх країнах у структурі державної контррозвідки існують спеціальні підрозділи по захисту існуючого ладу, що реалізують функцію, названу «політичним розшуком» [25, c.22].

Але недержавні поличні організації, партії, політичні діячі теж можуть мати свою службу контррозвідки, покликану захищати їх від розвідки їхніх конкурентів з метою забезпечення власної безпеки.

Таким чином, розвідка і контррозвідка вирішують різні задачі, однак сутність інформаційно-технологічного процесу добування інформації в них однакова.

В інформаційно-технологічному аспекті розвідувальний процес можна представити як багаторівневу ієрархічну структуру. [див. додаток 3]

Кожна розвідувальна операція складається з набору певних дій, пов'язаних в один ланцюжок, і є неможливою для здійснення або приречена на невдачу, якщо хоча б один її елемент пропущений. Розвідувальний цикл, прийнятий в американській розвідці, виділяє такі операції: напрямок, збирання, обробка, поширення і використання. Він має вигляд кола, по якому можна рухатися нескінченно. Спрямованість розвідувальної діяльності відповідає потребам тих, хто приймає військово-політичні рішення. Спочатку визначається мета добування першої інформації, тобто що і для кого потрібно добути. Виходячи з напрямку діяльності визначаються методи збору інформації та організується збирання необхідних відомостей. Обробка інформації перетворює величезні її потоки в систему фактів. При цьому інформація, що не є необхідною для даного аналізу, сортується і зберігається для швидкого комп'ютерного виходу на неї в разі потреби. Аналітики оцінюють і інтегрують інформацію, інтерпретують її значення і значимість. Потім інформація поширюється серед тих, чиї потреби і порушили це розвідувальне коло [50, c.350].

Роль та функції, що виконує державна політична розвідка на політичній арені, можна поділити на зовнішні та внутрішні.

Зовнішні функції охоплюють діяльність політичної розвідки, яка спрямована на добування інформації про інші держави та міжнародні відносини, яка була б корисна та цікава керівництву держави, чия розвідка добуває цю інформацію. Зовнішні функції політичної розвідки з погляду політичних цілей держави та політичної системи і її інтересів у структурі розглядають через призму трьох видів державних інтересів:

1. Екзистенціональних інтересів, під якими розуміють цілісність, безпеку, виживання, розвиток, пристосування до нових умов, перспективу розвитку ситуації, взаємовідносини суб'єктів в міжнародних відносинах, їх систему тощо.

2. Інтересів співіснування, які розглядаються з урахуванням автономності, суверенності, захисту існуючого в країні ладу, участі, співробітництва, взаємовигоди, позиції, ролі даної держави та інших суб'єктів в міжнародних відносинах.

3. Функціональних інтересів, які досліджуються з погляду ефективності, інформування, регулювання, надійності функціонування державних інститутів, інновацій і т.ін. [10, c.180]

Б. Кухта розглядає міжнародну роль політичної розвідки та зазначає, що найважливішою функцією політичної розвідки на міжнародному рівні є представницько-інформаційна. Бо загалом керівництво та управління державою тісно пов'язані з отриманням, обробкою, передачею та збереженням інформації [43, c.336].

Політична розвідка також є важливим засобом впливу суб'єктів міжнародних відносин на внутрішній політичний розвиток інших держав, зокрема використання методів спецслужб (легальних, нелегальних) для зміни політики певного уряду. Спектр неправових методів може бути дуже широким: від тиску на діючих політиків аж до зміни або знищення ключових постатей, від яких залежить напрямок дій правлячої еліти суспільства [10, c.275].

Політична розвідка координує міжнародну політику держави та задовольняє інформаційні потреби держави задля забезпечення міжнародних інтересів держави та налагодження взаємних стосунків з іншими державами.

Внутрішні функції політичної розвідки визначають діяльність розвідки, спрямовану на події в державі. До внутрішніх функцій належить:

1. Соціальна функція, де розвідка бере найактивнішу участь у організації безпеки та захисту громадян в суспільстві, виявляючи тенденції розвитку соціальних небезпек (зростання рівня безробіття, злочинності, торгівлі людьми тощо).

2. У сфері господарсько-економічної діяльності політична розвідка може виконувати допоміжну функцію постачальника інформації, важливої для прийняття рішень в області господарської діяльності, економіки, у таких ключових галузях, як космічна, атомна, енергетична, військово-промислова, науково-технічна.

3. Функція підтримки порядку. Розвідка виявляє небезпечні елементи, що загрожують існуванню політичної системи (терористичних угруповань, нелегальних операцій, злочинів, спрямованих на підрив діяльності уряду), та захищає суспільний устрій від політичної дестабілізації та деструкції.

4. Боротьба з тероризмом, наркотиками та торгівлею зброєю - здійснення аналізу всієї інформації по тероризму, наркобізнесу та торгівлею зброєю, розробка та проведення спецоперативних заходів щодо виявлення та нейтралізації таких груп та небезпечних організацій задля забезпечення політичної, соціальної, економічної, наукової та екологічної безпеки в країні.

5. Науково-дослідницька функція, коли в межах розвідслужб здійснюються фундаментальні та прикладні науково-технічні дослідження в різних областях (зв'язку, радіоперехоплення інформації, датчикових систем, штучного інтелекту, моделювання процесорів), винаходу та експлуатації великих технічних систем збору інформації. [19, c. 277]

6. Функція політичної комунікації забезпечує розповсюдження і передавання політичної та стратегічно важливої інформації між різними елементами політичної системи, між правителями й тими, ким керують. У принципі функція політичної комунікації діє у двох напрямках вгору та вниз політичної системи, тим самим забезпечуючи двобічний зв'язок та взаємообмін інформацією.

7. Функція зв'язків з громадськістю забезпечує підтримку контактів розвідслужб з суспільними організаціями та ЗМІ, організацію зустрічей представників преси, наукових і ділових кіл зі співробітниками спецслужб, поширення несекретних матеріалів, виступи від особи розвідника з офіційними заявами.

Проте існують і інші критерії класифікації функцій розвідки, за яких останні розглядаються не з погляду реалізації цілей та інтересів (внутрішніх, зовнішніх), а з позицій характеру реалізованих цілей. Такий підхід, що враховує тенденції до міжнародної, політичної, економічної, екологічної залежності, не потребує поділу функцій розвідки на внутрішні та зовнішні [10, c.113].

Отже, з погляду науки про розвідку, розвідувальна діяльність - це складне оперативне, політичне і соціально-психологічне явище. Будучи одним із проявів політичної боротьби, вона, з одного боку, є протиборством спеціальним службам супротивника (реальним або потенційним), з іншого боку - постійний своєрідний психологічний двобій суб'єктів розвідувальної діяльності (розвідників) із зовнішніми об'єктами інтересу розвідки.

Потрібні або не потрібні розвідка і контррозвідка -- питання риторичне. Жодна держава не здатна обійтися без них. Звертаючись до питання про те, наскільки моральна робота спецслужб та приватних розвідувальних відділів, головним методом яких є розробка і здійснення вербувальних операцій, залучення цих агентів у діяльність, здатну завдати шкоди його Батьківщині або організації, в якій він працює, можна зробити висновок, що розвідка і контррозвідка не більш і не менш моральні, ніж державна влада або політична організація, що їх використовує.

Таким чином, для успішного функціонування політичної організації суспільства необхідним є специфічний інститут, призначенням якого є добування різнобічної інформації. З розгляду сутності та функцій політичної розвідки випливає, що головним обов'язком розвідки є попередження суб'єктів політики про небезпеку таким чином, щоб керівництво могло своєчасно вжити необхідних заходів. А це, в свою чергу, детермінує більшою чи меншою мірою діяльність державних та недержавних суб'єктів політики як на міжнародній арені, так і в країні, стримуючи тим самим агресивні наміри потенційних супротивників та забезпечуючи захист власних внутрішніх та зовнішніх інтересів і налагодження стосунків з іншими державами та політичними організаціями так само, як і стабільність і самозбереження самої політичної системи та діяльності політичної організації.

1.2 Комунікативні засади політичної розвідки

У класичному розумінні розвідка - це збір інформації, оцінка її вірогідності й об'єднання окремих фактів в аналітичну картину [55, с.258]. Тому розвідка -- це та ж комунікативна діяльність. Інформація надходить як від людей, що роблять це спеціально або випадково, так і від технічних засобів інформації (супутникова фотозйомка, прослуховування радіопередач тощо). Тут постійно відбувається переміщення інформації, і робота багато в чому зводиться до пошуку необхідної інформації. Особливу роль вона відіграє під час кризових ситуацій, бо однією з центральних проблем, що виникають під час кризи, це колосальний дефіцит інформації. Криза розриває інформаційні потоки, що склалися. Вони здійснюються, але опиняються не в змозі виконати свої звичні функції. Для кризових комунікацій характерним елементом стає не тільки дефіцит інформації, але і втрата довіри до її джерел. А це стає значною проблемою для розвідки, яка мусить ефективно діяти і в умовах кризи, блокуючи непотрібну інформацію, яка своєю циркуляцією може призвести до самознищення системи. Головним же чином розвідка концентрується на обробці інформації. Не останнім у розвідувальній діяльності, як вважає Г. Почепцов, є спілкування [51, c.192].

Є і менш явні комунікативні операції. Це так звані 'активні заходи' або 'таємні операції', тобто спроби впливу на суспільну думку окремих діячів засобами розвідки. В Америці їм надається особливе значення на всіх рівнях управління. Досвід показує, що в роки 'холодної війни' це був гострий, ефективний інструмент в руках розвідок.

Сьогодні спеціальні спецслужби розвинених країн світу активно використовують мережу Інтернет задля моніторингу інформаційних потоків чи відслідковування змісту веб-сайтів, електронної пошти, інформаційних запитів тощо [26, c.86].

У теорії комунікації, яка знаходить своє практичне втілення у паблік рилейшнз, існує дещо спільне з політичною розвідкою. У всіх країнах організаційно взаємини першої особи і керівника розвідки будуються так, як у ПР: у системі безпосереднього підпорядкування. Однак це спричинює також за собою серйозну дилему, відмічену фахівцями з розвідки: якщо перша особа розвідки виражає об'єктивну думку, вона може втратити доступ до керівництва; якщо ж вона буде видавати неприємну інформацію, тільки знайшовши потрібні контексти, вона збільшить свій вплив, але зменшить цінність розвідки [56, c.479].

М. Хендель виділяє два етапи підтримки розвідкою процесів прийняття рішень. З одного боку, інформація й аналітика допомагають лідеру прийняти рішення, потім розвідслужба відслідковує успіх або провал цього рішення і реакцію на нього опонентів. З іншого боку, розвідслужби можуть оцінювати і критикувати успішність політики першої особи, що особливо важливо для варіантів довгострокової політики [50, c.331].

Існує визначене зближення методологій ПР і розвідки, хоча є й елементи повної розбіжності. Політична розвідка спрямована на самозбереження та безпеку суб'єктів політики та орієнтована на таємність, у той час як ПР спрямовані на забезпечення взаємовигідного співробітництва та бажаної поведінки громадськості та орієнтовані на інформування. Керівники спецслужб намагаються не зустрічатися з пресою, крім особливих випадків, у той час як керівники інших структур шукають підтримки від ЗМІ у своїх починаннях і своїй роботі. Якщо для спецслужб характерним є гасло “без контактів” і “без коментарів”, то воно є зовсім неприйнятним і виразно помилковим у ситуаціях ПР. При цьому зближеним із ПР стає акцент на непрямих підходах до інформування, на непрямих методах впливу, характерних як для ПР, так і для розвідки.

Розвідка містить у собі повний набір комунікативних процесів, що умовно поділяються на чотири класи:

І. Робота з фактами:

а) збирання;

б) оцінка вірогідності;

в) аналітична робота, зіставлення факту із системою.

ІІ. Робота з носіями фактів:

а) вербування;

б) допит;

в) підвищення іміджу спецслужб.

ІІІ. Поширення фактів:

а) пропаганда;

б) політичні акції;

в) підтримка необхідних засобів масової комунікації [45, c.53].

М.Тревертон, що працював у Сенатській комісії з розвідки, присвятив свою книгу “Приховані операції” саме цим аспектам розвідувальної діяльності. Під пропагандою він має на увазі передачу невеликих сум грошей іноземним журналістам для написання вигідних для США статей. Політична акція -- це підтримка більш значними сумами партій, політичних об'єднань з метою зміни балансу сил у відповідній країні. Пропаганда вигідна ще і тим, що ті ж статті, приміром, розсилаються потім через ЦРУ в інші держави, де передруковуються [56, с. 481].

ІV. Передача фактів.

Факт є тією центральною одиницею, на якій будуються всі комунікативні процеси, пов'язані з розвідкою. Факт може бути достовірним та недостовірним. Наприклад, під час війни англійська розвідка оцінювала факти системою букв і цифр від А1 до Д5. Буквою позначалася надійність джерела, цифрою -- ступінь відповідності інформації дійсності.

Д. Маклахлан у книзі 'Таємниці англійської розвідки' пише: 'Одержувана інформація часто нагадує пропозицію без контексту' [39, c.114]. ЇЇ ще потрібно співвіднести з іншими фактами. Наприклад, інформація, отримана завдяки перехопленим радіо-, телеграмам або прослуховуванню телефонних розмов, часто оцінюється найвищою оцінкою А1 як першоджерело. Але супротивник може видати інформацію спеціально, знаючи, що його коди відомі або що його телефони прослуховуються.

В. Плетт у своїй книзі 'Інформаційна робота стратегічної розвідки' пише, що факт сам по собі нічого не вартий. Він повинний бути вписаний в систему [46, c.67]. В. Плетт формулює такі головні принципи інформаційної роботи розвідки:

1. Визначення понять. Необхідно чітко домовитися, що мається на увазі під такими термінами, як можливості, вразливі місця, наміри і т.п.

2. Використання всіх джерел. Потрібно використовувати всі можливі джерела інформації, щоб можна було їх зіставляти і перевіряти.

3. Розкриття значення фактів. Необхідно розкривати зміст 'сирих' фактів. Це можливо, якщо зіставити їх з даними минулих років або інших країн. Якщо вказане значення факту, то тим самим збільшується його корисність.

4. Встановлення причин і наслідків. Встановлення причин тих або інших явищ полегшує роботу використання розвідувальної інформації органами, що визначають політику.

5. Врахування національного характеру народу. Культура, релігія фольклор допомагають встановити особливості національного характеру, що допомагають збільшувати або зменшувати можливості цієї країни.

6. Визначення тенденцій розвитку. Варто визначити тип тенденції, яка вона: постійна, циклічна, незмінна. Це у великому ступені допомагає прогнозуванню як складової частини аналітичної роботи.

7. Ступінь вірогідності. Читач документа повинний мати повне уявлення про вірогідність і правильність найбільш важливих фактів, що там викладені.

8. Висновки. Це найважливіша частина будь-якого документа, оскільки читач часто звертає увагу тільки на висновки. Тому складання висновків В. Плетт відносить до найбільш важливого елемента майстерності.

Факти, з якими працює розвідка, не завжди є істинними. У випадку дезінформації факт може виявитися неправдою. Причому зрозуміти це часто дуже важко. Аналітична робота -- це сьогодні головна і вирішальна сфера розвідки, оскільки саме вона надає фактам того вигляду, що і дозволяє їм бути основою для прийняття політичних рішень.

Першими в нашій державі комунікації з громадськістю поставили на професійну основу саме силові структури і спецслужби, створивши в себе відповідні відділи. І це зрозуміло, тому що саме для цих структур характерна особлива увага до кризових ситуацій, вирішення і пом'якшення яких стає основним у їхній роботі з громадськістю.

Імідж розвідки досить складний, точніше нетрадиційний -- він будується не на розкритті позитива, а скоріше на процесах замовчання. З іншого боку, відомо, що розвідка не може 'кричати' про свої успіхи, не може вона і виправдовуватися у разі провалу, тому що в цьому випадку вона намагається не визнавати, що відбувалося. Але все рівно через цей ореол таємничості, з одного боку, і всесильності, з іншої, розвідки завжди привертають увагу громадськості.

Так, наприклад, ФБР займалося створенням свого образа довгі роки, відкриваючи архіви, з одного боку, і спираючись на досвід фабрики мрій -- Голівуду, з іншого. У результаті на іншому континенті люди, вихованці, до того ж, іншої ідеології, дивляться фільм або читають книгу і захоплюються інтелектом, мужністю агента ФБР, хвилюються за його долю, хоча і знають заздалегідь, що агент ФБР усе рівно переможе. Виходить, мета створення іміджу досягнута. Тому, наприклад, в межах ЦРУ є окреме Управління по зв'язках із громадськістю. При цьому ефемерна репутація в ряді випадків стає вагомою матеріальною силою. У такий спосіб символічна реальність має таку ж цінність, як і справжня [19, c.223].

Г. Почепцов говорить про те, що кожна нація має потребу в героях. Америка знайшла свого героя. В Україні ж, відмовившись від набору Павлік Морозов, Зоя Космодем'янська, не змогли прийняти також і набір Бандера-Петлюра. Але як і будь-яка держава, Україна не може існувати поза героїкою. Тому і виникають часом спроби зв'язати Трою і Троєщину. Хоча, як вважає Г. Почепцов, процес пошуку героїки в минулому цілком правильний. Наприклад, коли Америка відокремлювалася від Великобританії, їй також довелося знайти свій власний список героїв. Росія в цьому плані виявилася в більш виграшному положенні, вона прийняла на себе весь пантеон, що у минулому був спільним. І саме він асоціюється в усьому світі з Росією [53, с.197].

Саме за такою схемою створюється імідж спецслужб: незвичайні обставини і незвичайні герої. В результаті люди симпатизують агенту ФБР, ЦРУ як своєму рідному і близькому, відкидаючи цінності ворогів. З вищесказаного зрозуміло, що ФБР скористалося досвідом Голівуда для створення іміджу своєї структури, при цьому ґрунтуючись на двох основних положеннях. Перше -- преса може зробити героєм того, хто очолює операцію. Друге -- преса ґрунтується на інтерпретації, що їй дає висока посадова особа. З 1935 р. Голівуд став робити фільми так названого 'Г-циклу' (G-type cycle) на замовлення держструктур [53, c.198].

Що стосується співробітників Служби безпеки, політичної та військової розвідки, то основними лініями поводження, на яких буде будуватися імідж, тут повинні бути практично ті ж, що використовує Захід. Це боротьба 'проти', але боротьба сучасного рівня, де інтелект діє нарівні з фізичними уміннями. Навіть у рекламному повідомленні може бути реалізована комунікація 'за або проти'. Наприклад, за допомогою застосування у рекламних сюжетах позитивних чи негативних образів, що стосуються силових структур чи секретних служб. Тут також повинні бути закладені посилання як на чисто чоловічі якості (уміння стріляти, водити машину), так і на сучасні якості інтелектуального порядку, що показують роль аналітичних структур у сучасному світі. При цьому відношення суспільної думки далеко не так однозначно, оскільки німб КДБ усе ще витає над даними структурами. Його старе розуміння, відбите в численних анекдотах, чітко відбиває взаємини КДБ і населення [55, c.224].

Одним з важливих складових елементів політичної розвідки є поняття таємниці, як принципово властивого розвідці поняття. Таємниця дозволяє не тільки ховати помилки, вона діє за законом айсберга, за яким, на думку тих, хто не посвячений у неї, може стояти набагато більше, ніж реально там знаходиться.

Силові структури і спецслужби повинні постати перед населенням як більш професійні, більш освічені, ніж це є в дійсності. Звідси повинне піти зростання рівня довіри, що повинне також формуватися завдяки зовсім іншій системі інформування населення про результати роботи. Сьогодні ж це просто звіти для вищестоящих структур. Але ж інша аудиторія вимагає й іншої постановки комунікації. Щоб уникнути чи зменшити кількість пліток, спецслужбам треба бути більш відкритими з пресою. Але в силу специфіки роботи робітники спецслужб не прагнуть до спілкування. Тому часто і про перемоги і про поразки широка громадськість так і не довідується у зв'язку зі специфікою роботи розвідки.

Пильність розвідки, завчасне попередження нею про небезпеку вже самі по собі могли б стати одним з найефективніших засобів захисту держави від внутрішніх та зовнішніх небезпек. Тому той факт, що такий засіб є, не повинний зберігатися в секреті, а навпаки, про нього слід широко сповіщати світ, збільшувати довіру до нього та створювати в людей позитивні стереотипи, адже діяльність розвідки не повинна бути забороненою темою для розмов. Але в силу специфіки роботи розвідки, методи та заходи, що нею використовуються, повинні зберігатися в таємниці.

Отже, суттєвим елементом розвідувальної діяльності є комунікація. Технологічний підхід до неї стає закладом успіху в цих сферах. Вміння збирати, обробляти інформацію, приймати на основі її рішення і передавати їх аудиторії стає однією з головних складових ефективної роботи розвідки, а, отже, забезпечує виконання всіх її функцій та стоїть на захисті тих суб'єктів політики, що її використовують.

РОЗДІЛ 2. ПОЛІТИЧНА РОЗВІДКА НА МІЖДЕРЖАВНОМУ РІВНІ

2.1 Політична розвідка як елемент здійснення зовнішньої політики

Ще наприкінці XVI ст. дослідники (переважно конспірологи) виявили вплив латентних структур на політичну динаміку планетарної макроструктури. Раціоналістична політологія, на думку М.Сенченко, досить часто залишає за межами і не враховує впливу на політику та всю суспільну систему різних латентних політичних елементів: розвідувальних організацій, спецслужб тощо. Водночас динаміка світової політики багато в чому визначається лише такими структурами. Тому без урахування латентного елемента більшість схем і моделей, які створюються політологами, є ідеалізованими і зрештою дають далеку від реалій картину політичного життя [61, c.3].

В державах світу, як правило, зовнішня та внутрішня розвідка є відокремленими, тобто належать до різних державних структур (наприклад, ЦРУ та ФБР в США, СВР та ФСБ в Росії). І хоча механізми та засоби роботи з інформацією в них схожі, зовнішня розвідка має більш прихований характер, оскільки її діяльність може тлумачитися як втручання у внутрішні справи суверенних країн або як підривні, протизаконні дії. Вона покликана забезпечити органи державного управління оперативною та якісною інформацією, що висвітлювала б можливості, плани та окремі заходи у політичній, економічній, військово-технічній та інших сферах для прийняття вищим керівництвом держави зважених і оптимальних рішень. Логічно обумовленим завданням спеціальним службам зовнішнього спрямування для вирішення цих питань є формування суспільної міжнародної думки, вплив на внутрішньополітичні процеси в суміжних державах, опосередковане лобіювання вигідних державі проектів [13, c.38].

Об'єктами політичної розвідки тут, як і на інших рівнях політичної системи, є всі явища політичного та суспільного життя, на які спрямована прихована діяльність суб'єктів політики. В першу чергу це можуть бути елементи політичної, економічної, військової, правової і культурно-духовної підсистем суспільства, а також соціум і окремі особи [35].

На думку М. Сенченко, невід'ємною ознакою сучасної демократичної держави є наявність могутнього розвідувального апарата - так званого розвідувального співтовариства й органа, що координує діяльність розвідок [61, с.6]. Особливо це необхідно в нових умовах, коли немає чітко визначеного ворога, але існують державні інтереси, що іноді перетинаються з інтересами інших держав, а також негативні явища, що не визнають кордонів. Тому в кожній країні є служби, про діяльність яких відомо небагато, але робота яких часом значно впливає на прийняття багатьох політичних рішень, - служби зовнішньої розвідки. Особливості сьогоднішньої світової ситуації в тому, що конфронтація між спецслужбами держав знижується. Відбулася досить глибока інтеграція в міжнародне співтовариство спеціальних служб. При вирішенні глобальних питань, що стосуються боротьби з економічними злочинами, міжнародним тероризмом, наркобізнесом, нерозповсюдженням ядерної зброї, спецслужби все частіше діють спільно на основі досягнутих домовленостей.

Зовнішня розвідка не завжди існувала окремо від внутрішньої. В епоху Античності та раннього Середньовіччя державного інституту розвідки не існувало. В ті часи характерною була поліцентричність діяльності агентів, відсутність спеціалізації, єдиного центру, оскільки кожен мав своїх розвідників (король, королева, кардинал і т. д.). Особливо важливою була роль церкви, яка мала найсильнішу розвідку того часу. Єзуїтська розвідка була організатором десятків успішних змов, вбивств, палацевих інтриг, в ході яких вирішувались важливі політичні справи, укладались і розривались союзи між державами, отримували владу чи були скинуті королівські особи.

На відміну від Середньовіччя, у XVII-XVIII ст. закордонна розвідка стає головним напрямком уваги розвідувальної служби, яка вже концентрується не при самій особі монарха, а у відомствах МЗС, поліції, війська. Було покладено початок науці криптографії, розвідка завдяки кількості залучених до розвідувальної діяльності осіб набуває ознаки масовості. У XIX-ХХ ст. пройшла змістовна диференціація розвідок Європи, вони почали ділитися на військові та політичні, в апарати прийшли професійно навчені люди, фінансування відбувалося з державного бюджету. До 20-х років XX століття розвідка стала сукупністю організованих заходів державних установ, спрямованих на одержання інформації, приховуваної супротивником, перевірку її у всіх деталях і систематизацію в одне ціле, що дозволяє передбачати хід подій [19, с.55].

З ІІ пол. 40-х і до кінця 80-х рр. ХХ ст. у міжнародній політиці проходило достатньо гостре протистояння розвідувальних служб НАТО на чолі з США та країн Варшавського Договору, очолюваного СРСР. Спираючись на аналіз досвіду діяльності розвідок у часи війни, супротивники зосередили свою увагу на політичній, військовій, науково-технічній розвідці; саме це стало головними стратегічними напрямами їхньої роботи. Незважаючи загалом на мирний час (відсутність прямого військового зіткнення між НАТО та Варшавським Договором), діяльність розвідок з роками зростала. Особливо це ставало помітно під час регіональних військових конфліктів (Корея, Куба, Близький Схід, В'єтнам, Афганістан). Деякі з політичних конфліктів, які мали системний характер, підігрівалися працею розвідслужб (Берлін, Угорщина, Чехословаччина Польща). Існувала об'єктивна основа для політичних і соціально-економічних суперечностей, однак й заходи натовських розвідок теж не сприяли відновленню тимчасової стабільності в цих районах, зрештою, як і діяльність радянської розвідки щодо експорту соціалістичної революції в держави Латинської Америки, Африки та Азії [28, с. 201].

У деякі гострі моменти інформація, добута розвідками, не просто служила основою для прийняття політичних рішень, а використовувалася розвідувальними інституціями для спроб нав'язати своє бачення розвитку подій суб'єктам світової політики. Певною мірою це пояснюється тим, що ці інститути в останні десятиріччя, отримуючи значні фінансові дотації з державних бюджетів, за суттю перебували в «автономному плаванні», стаючи інколи «державами в державах». Це дає підстави говорити про існування стійкої тенденції до автономізації діяльності спецслужб, яка посилюється в умовах загострення політичних та міжнародних ситуацій, коли цінність достовірної, своєчасно зібраної інформації зростає.

Розвиток НТР у ХХ ст. створив небачені технічні можливості для розвідки загалом, що різко підвищило її ефективність (радіопідслуховування, перехоплення розмов і повідомлень, аерокосмічна розвідка, біологічні й психотропні засоби тощо). Розвідоперації інколи проводилися паралельно з заходами диверсійного характеру, що загалом піднімало рівень насильства в світі [43, с.352].

Набрав поширення спосіб отримування інформації державної ваги за допомогою так званих «кротів», глибоко законспірованих агентів, які працювали у вищому керівництві розвідок тієї чи іншої держави.

Спробуємо довести, що сьогодні, незважаючи на закінчення холодної війни, суперництво розвідок продовжується в інших формах, розвідка й надалі залишається важливим елементом зовнішньої політики та концентрується у спеціально створених для цього державних службах.

У Великій Британії зовнішньою розвідкою займається Секретна розвідувальна служба (515), відома також як МІ-6. Вона є основною розвідувальною службою, для прикриття включена в структуру міністерства закордонних справ. Очолює МІ-6 генеральний директор, що одночасно є постійним першим заступником міністра закордонних справ. Таким чином, МІ-6 знаходиться під контролем британського МІДа, однак, поряд з цим, вона має прямий вихід на прем'єр-міністра і часто діє по його вказівках або самостійно. [25, c.58]

У структурі МІ-6 п'ять директоратів. До їх числа входять:

ѕ Адміністративно-кадровий директорат.

ѕ Директорат постановки завдань і підготовки розвідувальної продукції. Одержує завдання від міністерств закордонних справ і оборони. Обробляє й аналізує одержувану розвідувальну інформацію, готує і реалізує вихідні документи розвідки.

ѕ Директорат регіональних контролерів.

ѕ Директорат зовнішньої контррозвідки і безпеки. Здійснює розробку спецслужб іноземних держав, забезпечує безпеку роботи англійської розвідки.

ѕ Директорат спеціальної підтримки. Забезпечує підрозділ розвідки сучасними оперативно-технічними засобами ведення оперативної роботи.

Крім того, ще діє група радників з питань міжнародних відносин, група зв'язку зі спецслужбами США та інших країн.

США. Розвідувальне співтовариство США, що нараховує десятки спецслужб, є чи не найбагатшим у світі серед подібних організацій. У Сполучених Штатах внутрішня і зовнішня розвідки відділені одна від одної. Внутрішня розвідка знаходиться в компетенції Федерального бюро розслідувань, що є, головним чином, правоохоронним відомством. Зовнішня ж розвідка перебуває у віданні АНБ (Агентство Національної Безпеки) та ЦРУ (Центральне Розвідувальне Управління), що грають ведучу роль у розвідувальному співтоваристві [25, c.62-63].

Розвідслужба АНБ здійснює:

ѕ збір та обробку даних, які надходять з більш ніж 250 представництв цього відомства за кордоном;

ѕ вивчення впливу іноземних держав на міжнародну політику;

ѕ вивчення діяльності різних міжнародних організацій та економічних союзів, здатних вплинути на світову політику;

ѕ ведення економічної розвідки.

Структура ЦРУ є наступною:

1. Оперативний директорат. Вирішує задачі по добуванню інформації силами агентурної розвідки. Організовує і здійснює таємні операції, здійснює контррозвідувальне забезпечення агентурно-оперативних заходів. До складу директорату входять Управління зовнішньої розвідки, Управління зовнішньої контррозвідки, Управління таємних операцій, Управління технічних служб, Фінансово-планове управління, Центр по боротьбі з тероризмом, Центр по боротьбі з наркотиками.

2. Науково-технічний директорат. Робить дослідження і розробки в області технічних засобів добування інформації.

3. Інформаційно-аналітичний директорат. Головний підрозділ по обробці й аналізу розвідувальної інформації і підготовці її для Президента, Ради національної безпеки і Конгресу. Основними структурними підрозділами директорату є п'ять регіональних управлінь, що спеціалізуються на аналізі інформації з СНД, з європейських країн, з Близького Сходу і Південної Азії, зі Східної Азії, з країн Африки та Латинської Америки.

У веденні цього директорату також знаходиться оперативний центр ЦРУ, що цілодобово аналізує інформацію з метою виявлення ознак виникнення кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці США.

4. Адміністративний директорат. Займається питаннями підбору та підготовки кадрів, здійснює шифрозв'язок з резидентурами.

5. Директорат планування. Займається плануванням і координацією діяльності розвідки, відслідковує нові напрямки в спеціалізації розвідувальної інформації, а також забезпечує тісний зв'язок і співробітництво розвідки з основними споживачами її інформації.

Про вплив МІ-6, ЦРУ та АНБ на сучасну світову політику свідчить, наприклад, їхня роль у створенні підстав для вторгнення коаліційних сил в Ірак у 2003 р. і повалення політичного режиму Саддама Хусейна.

Одна з найсильніших розвідок світу -- ізраїльський «Моссад». Найбільшим серед його підрозділів є відділ збору інформації. Сюди стікається інформація з усіх країн світу. Один з підрозділів спеціалізується на ядерній тематиці. Секретний відділ «Моссад» поділений на невеликі групи людей, що діють за кордоном проти об'єктів, що представляють загрозу безпеці Ізраїлю. Його співробітники не зупиняються перед проведенням підривних операцій і убивствами лідерів радикальних, екстремістських палестинських організацій [25, c.66].

В Україні зовнішньою розвідкою займаються:

ѕ Комітет з питань розвідки при Президентові України (створений у 1993 році);

ѕ Головне управління розвідки МО України;

ѕ Головне управління розвідки СБУ;

ѕ Оперативно-розшукове управління Держкомкордон [13, c.18].

В Російській Федерації функції розвідки за кордоном виконують:

ѕ Служба зовнішньої розвідки (СВР)

ѕ Головне розвідувальне управління Генерального штаба ВС (ГРУ)

Структурно СВР поділяється на департаменти: аналізу та інформації; кадрів; зовнішньої контррозвідки; оперативної техніки; економічної розвідки; комп'ютерний та інформаційний департамент [79].

За законом «Про зовнішню розвідку» СВР є складовою частиною сил забезпечення безпеки РФ і покликана захищати безпеку особистості, суспільства і держави від зовнішніх погроз з використанням визначених чинним Федеральним законом методів і засобів [4].

Розвідувальна діяльність здійснюється за допомогою:

ѕ добування й обробки інформації про важливі інтереси, що торкаються реальних і потенційних можливостей Російської Федерації, дій, планів та намірів іноземних держав, організацій та осіб (розвідувальна інформація);

ѕ сприяння в реалізації заходів, здійснюваних державою в інтересах забезпечення безпеки Російської Федерації.

Необхідність здійснення розвідувальної діяльності визначають у межах своїх повноважень Президент Російської Федерації і Федеральні Збори, виходячи з неможливості або недоцільності забезпечення безпеки Російської Федерації іншими способами.

Статус СВР визначений Законом РФ про зовнішню розвідку від 8 липня 1992 року і Положенням про СВР, затвердженим Президентом. Попередником СВР було Перше головне управління КДБ СРСР.

Комітет з питань безпеки союзу Росії и Бєларусі координує дії зі спецслужбами Бєларусі, а Антитерористичний центр СНД (АТЦ СНД) зі спецслужбами СНД.

У рамках підписаних угод між спецслужбами СНД регулярно відбуваються зустрічі, спільні засідання, на яких обговорюються питання боротьби з організованою злочинністю, тероризмом, наркобізнесом та інші, відбувається обмін думками й інформацією. Регулярним стало проведення засідань Ради керівників органів безпеки і спеціальних служб держав-учасниць СНД. У результаті на практиці успішно здійснюються операції по вилученню великих партій наркотиків, зброї, контрабандних товарів, затримці членів злочинних угруповань. Одним з перших таких резонансних справ була затримка в Одесі співробітниками спецпідрозділів СБУ мешканця Єревана А.Мнджояна на прохання керівництва Державного Управління національної безпеки Республіки Вірменії. Він розшукувався за здійснення п'яти убивств за замовленням і двох замахів на убивство, зокрема серед його жертв були колишній Голова Комітету державної безпеки Вірменії і мер Єревана [9, c.12].

На сьогодні з СБУ співробітничають понад 70 відповідних служб із 55 країн світу. Укладено 36 двосторонніх угод та 60 додаткових протоколів до них. Одним з важливих напрямів співпраці є взаємна охорона секретної інформації, угоди про яку Україна підписала з 11 країнами. Метою укладання угод є створення договірно-правової бази з питань забезпечення передачі і взаємної охорони секретної інформації у сфері національної безпеки та охорони правопорядку, по лінії протидії тероризму, наркобізнесу, міжнародним злочинним угрупованням, з урахуванням розвитку військово-технічного, політичного, економічного та науково-технічного співробітництва країн [38, c.5].

Новим у напрямку зовнішньої діяльності СБУ стало створення Департаменту захисту національної державності. Сьогодні всім відомо, що павутина тероризму і наркобізнесу обплутала практично всю земну кулю. Тому СБУ прагне розвивати співробітництво з правоохоронними органами різних держав, як на двосторонній, так і багатобічній основі. В останні роки СБУ провело ряд успішних операцій по виявленню і знищенню міжрегіональних і транснаціональних наркоформувань і каналів нелегального переміщення наркотиків.

Міжнародні реалії нинішнього часу такі, що Україні доводиться піклуватися про протидію тероризмові. СБУ контролює та слідкує за переміщенням на територію України осіб з 'гарячих' регіонів. Цим займається створений при СБУ в грудні 1998 року Антитерористичний центр, на який покладені задачі попередження і припинення терористичних актів. Останнім часом значно зросло число нелегалів з Афганістану, Бангладеш, Індії, Шрі-Ланки, Пакистану, Саудівської Аравії, Йорданії. Багато терористичних організацій користуються підтримкою спецслужб зацікавлених держав. Мета роботи Центру полягає у тому, щоб позбавити представників закордонних терористичних організацій і незаконних воєнізованих формувань найменших шансів 'відсидітися' на території України під видом комерсантів або біженців. Не секрет, що багато терористичних організацій користуються негласною підтримкою спецслужб зацікавлених держав. Україна представляє для цих спецслужб чималий інтерес.

У колишні часи під час відкритого протистояння між державами, коли спецслужби вели таємну війну між собою, кожен факт викриття використовувався в пропагандистських цілях. Зараз відбувається затишшя, адже ситуація змінилася. Розвідуправління різних держав співробітничають з багатьох питань та часто здійснюють взаємовигідний обмін інформацією.

Ринок 'гарячої' інформації існував завжди, особливо під час війн і в періоди загострення відносин між країнами. Таємно і часто без відома керівництва співробітники спецслужб торгували добутими матеріалами, що по різних причинах не стали у пригоді ним самим. Незважаючи на природну в такій справі конкуренцію, колеги з різних країн завжди ставилися один до одного з розумінням.

Трагедія 11 вересня 2001 р. знову оживила ринок розвідданих. Цього разу під егідою контртерористичної діяльності. За даними журналу „Ділова хроніка”, російська військова розвідка, починаючи з листопаду, ділилася з американцями інформацією про події в Афганістану. У той період в американської розвідки практично не було джерел в управлінні Північного альянсу. Шах Масуд, при якому знаходилися співробітники французької розвідки DGSE, був убитий, і тільки розвіддані російських спецслужб змогли врятувати становище. За розпорядженням вищого керівництва країни російські спецслужби стали надавати таку інформацію американцям. Будь-який ринок, навіть такий екзотичний, припускає рівноцінний обмін - інакше це не торгівля, а благодійництво. Однак журнал не зазначає, чим розплатилися американці за цю інформацію [12, c.13].

Специфіка сучасної розвідки полягає ще в тому, в даний час вона менш за все розраховує на інформацію, що виходить з одного, нехай найнадійнішого джерела, або на одиничну інформацію. Вона завжди покладається на терпляче, методичне вивчення дрібних деталей, відібраних з величезної маси інформації, що проходять крізь її фільтри. Численні подробиці, окремі факти, що здаються незначними, але перевірені і порівняні з іншими, дають достовірну загальну картину. Безальтернативність отримання інформації -- прямий шлях до дезінформації керівництва та збільшення ризиків для всієї держави.

Також у сучасний період існування світової розвідки різко зросло значення так званого нетрадиційного шпигунства; для нього характерний збір інформації відкритого характеру, що не підпадає під визначення «таємниці». Однак грамотний аналіз подібної інформації дозволяє встановлювати факти і закономірності, приховані від сторонніх. При цьому важливий не стільки зміст інформації, що збирається, скільки приховання дійсної мети її подальшого використання. «Нетрадиційний» шпіонаж дозволяє використовувати і «нетрадиційні» джерела інформації, тобто такі, доступ до яких не вимагає застосування спеціальних агентурних технологій. Цілком достатньо в багатьох випадках офіційних можливостей міжнародного рівня [25, c.18].

Крім шпигунства, у даний час все більше поширення отримують методи таємного впливу на політику опонентів інших держав, на процес вироблення і прийняття ними рішень. Частіше всього вони базуються на феномені маніпуляції. Маніпулятивний вплив на об'єкт припускає, що останній не усвідомлює факту впливу на нього, у результаті якого йому, мимо його волі, задаються цілком визначені рамки поведінки і способи дії. Більш того, в об'єкта складається враження, що всі рішення він приймає самостійно, без якого-небудь тиску ззовні. Класичними прикладами маніпулятивного впливу є дезінформація і рефлексивне керування поведінкою.

Ще один спосіб прихованого тиску -- це формування внутрішньої опозиції. Набір засобів опозиції досить широкий: від пропозицій зміни в діяльності держслужб, заміни керівництва, до одержання доступу до сфери прийняття рішень і вироблення стратегії розвитку. Розвідка зацікавленої держави стимулює тим або іншим способом діяльність опозиції, сприяє росту соціальної напруженості в цій державі, приходу опозиції до влади і т.п. Прикладом цього можуть бути події в Югославії проти Мілошевіча та в Грузії проти Шеварднадзе.

Таким чином, можна констатувати, що динаміка світової політики багато в чому визначається діяльністю розвідструктур. Як правило, розвідструктури зовнішнього та внутрішнього спрямування в державі є відокремленими, тобто належать до різних державних організацій. До специфічних механізмів збору, обробки і використання політичної інформації на міжнародному рівні можна віднести нетрадиційне шпигунство, співробітництво розвідок, обмін розвідданими, альтернативність отримання інформації, методи таємного та маніпулятивного впливу на політику інших держав, такі як дезінформація, рефлексивне керування поведінкою, формування внутрішньої опозиції. Як і в різні періоди історії, в наш час, коли немає чітко визначених ворогів, проте існують державні інтереси, що іноді перетинаються з інтересами інших держав, розвідка так само є важливим елементом міжнародної політики. Розвідуправління різних держав співробітничають з багатьох питань та здійснюють взаємовигідний обмін інформацією.

2.2 Контррозвідка в міжнародній політиці

У назвах більшості розвідувальних органів країн Європи є присутнім термін «інформація» (синоніми -- «відомості», «вісті», «повідомлення»), а не «розвідка», що пов'язано з особливостями семантики цих слів.

Розум, інформація, знання -- з англ. «intelligence»; у той же час це слово одночасно означає «розвідка». Втім, між аналогічними термінами російської мови теж існує тісний зв'язок: «знати» -- це «відати»; «розвідувати» -- це «дізнаватися», «розпізнавати», здобувати «знання» (інформацію).

Але у своєму вузькому змісті термін «розвідка», як зауважує В.Землянов, означає «таємне обстеження (вивчення) зі спеціальною метою» [25, c.12]. Вживання в якому-небудь складному слові приставки контр, контра (від латинського «соntrа» -- «проти») позначає протидію, протиставлення, протилежність тому, що виражено в другій частині цього слова. Отже, термін «контррозвідка» означає протидію розвідці; протидія будь-якому таємному обстеженню (вивченню) зі спеціальною метою. Саме в такий спосіб розвідка і контррозвідка існують з незапам'ятних часів.

Наприклад, Олександр Македонський широко застосовував метод вербування агентів з табору супротивника. Жоден із завербованих ним шпигунів так і не був викритий. Перед нанесенням своїх ударів Олександр посилав спеціальні підрозділи для збору розвідувальних відомостей. Він же першим увів поштову цензуру. Наприклад, коли під час облоги Геліокарнаса стало відомо, що в його війську росте невдоволення, він дозволив своїм воїнам (всупереч установленому порядкові) написати листа додому. Уся солдатська пошта була таємно вивчена, змовники смути виявлені і вилучені з війська [25, c.15].

У часи 18-ої династії, що існувала в Єгипті більш трьох з половиною тисяч років тому, на всіх шляхах, що ведуть у Єгипет або в чужі краї, знаходилися пости з добре збройними стражниками. Ніхто не міг обминути них, не назвавши свого імені, звання і мети подорожі. Пошта проглядалася з особливою увагою. Ці дані свідчать про функціонування контррозвідувальної системи заходів ще у ті часи.

Найвеличніший полководець античності Юлій Цезар під час підкорення Греції не раз підсилав своїх вивідачів з помилковими звістками до ворога (типовий контррозвідувальний захід щодо дезінформації). Він ввів у легіонах постійний розвідувальний підрозділ.

Отже, розвідувальні та шкідницькі дії супротивника утворюють предмет діяльності контррозвідки.

Якщо розглядати цей феномен на державному рівні, то контррозвідка -- це діяльність уповноважених на те суб'єктів, що полягає в протидії (як правило, таємній) діяльності органів розвідки, їхніх представників з метою забезпечення безпеки держави та державних інтересів [25, c.22].

Ця діяльність полягає у виявленні, попередженні та припиненні діяльності органів іноземної розвідки на території країни, а також окремих осіб, спрямовану на заподіяння збитку безпеці держави.

Контррозвідка, як орган і функція держави, являє собою боротьбу з розвідкою іноземних держав. У даному розділі контррозвідувальна діяльність розглядається як протидія діяльності іноземних спецслужб на території держави, тобто її міждержавний аспект.

Безпека держави -- це його захищеність від усіх можливих погроз, як зовнішніх, так і внутрішніх. Діяльність розвідок іноземних держав відноситься до зовнішніх погроз. Іноземні спецслужби аналізують економічний потенціал країни, особливості внутрішнього і зовнішнього ринків, відносини з тими або іншими державами, соціально-політичні процеси. Природно, не випускаються з поля зору і проблеми розвитку збройних сил, спецслужби прагнуть одержати інформацію про сучасні озброєння і технології. Саме державні секрети в області оборони, зовнішньої політики, економіки й інших складових безпеки держави є першочерговою метою для іноземних розвідок. Тому є необхідним в межах державної розвідувальної служби створення та організація діяльності окремого підрозділу, який би займався контррозвідувальною діяльністю та виявленням зовнішніх небезпек. Контррозвідувальним органам протистоїть апарат розвідки супротивника, що використовує різноманітні методи добування інформації, у тому числі досить витончені, що мають сучасні технічні засоби. Тому можливості контррозвідки не повинні поступатись можливостям розвідки.

У сучасному світі кожна сторона намагається якнайбільше ускладнити дії розвідувальних органів супротивної сторони, вживаючи для цього спеціальні заходи для охорони секретної інформації, важливих об'єктів і особового складу. Ці заходи, представляючи собою зовсім необхідну обережність, перетворюються в кінцевому рахунку на фактор, що штовхає фахівців у розвідувальних органах іноземних спецслужб на розробку ще більш хитромудрих шляхів обходу всіх цих перешкод [19, c.234].

Очевидно, якщо країна хоче відгородити себе від постійних нападок з боку розвідувальних служб іноземних держав, вона не повинна обмежуватися спостереженням за іноземцями, що прибувають на її територію, охороною секретних районів і перевіркою лояльності осіб, що мають доступ до державних таємниць. Їй також необхідно з'ясувати, які цілі переслідують розвідувальні органи інших держав, як вони діють, яких людей використовують як своїх агентів.

Операції, що переслідують ці специфічні цілі, відносяться до області контррозвідки, а отримана в результаті таких операцій інформація називається контррозвідувальною. Контррозвідка займається в основному захисною й оборонною діяльністю. Її головне завдання полягає в тім, щоб перешкоджати шпигунству проти своєї країни.

Федеральний закон «Про органи федеральної служби безпеки в Російській Федерації» дає таке визначення поняттю «контррозвідувальна діяльність». Це «діяльність органів федеральної служби безпеки в межах своїх повноважень по виявленню, попередженню, припиненню розвідувальної та іншої діяльності спеціальних служб і організацій іноземних держав, а також окремих осіб, спрямовану на нанесення збитку безпеці Росії» (частина 1, ст. 9).

Американський військовий розвідник Ричард Роуан у своїй книзі «Нариси секретної служби» визначив сутність контррозвідувальної діяльності як «організоване спостереження за розвідниками супротивника» [25, c.255].

Сутність контррозвідувальної діяльності -- протидія розвідувально-підривної діяльності спеціальних служб іноземних держав, іноземних організацій і їхніх представників.

Засоби і прийоми контррозвідувальної діяльності, як правило, конспіративні. Насамперед, це традиційне шпигунство -- тобто, збір інформації прихованого характеру про протилежну сторону, що здійснюється таємно від неї.

Для одержання такого роду інформації застосовується:

ѕ приховане проникнення;

ѕ використання різноманітних технічних засобів;

ѕ примус або підкуп осіб, що мають доступ до цієї інформації.

Розвідка супротивника використовує в цих цілях «класичну» соціальну базу, якою є особи з індивідуальними ціннісними орієнтаціями, відмінними від загальноприйнятих цінностей і норм соціального поводження (починаючи з корисливого прагнення до наживи і закінчуючи неприйняттям існуючого суспільно-політичного ладу).

Мета контррозвідувальної діяльності -- забезпечення безпеки держави за допомогою протидії розвідувально-підривній та інший діяльності, проведеній іноземними спецслужбами й організаціями на шкоду його життєво важливим інтересам.

Специфічний механізм здійснення контррозвідувальної діяльності в області зовнішньої політики полягає у:

ѕ добуванні інформації про наміри, задуми, форми і методи практичної діяльності розвідувальних і контррозвідувальних служб іноземних держав;

ѕ виявленні їхнього персоналу, а також агентури, підготовленої для засилання на об'єкт, що захищається, способи і канали зв'язку, цілі, завдання;

ѕ здійсненні заходів щодо компрометації і дезінформації спецслужб іноземних держав, по відволіканню і розпиленню їхніх сил;

ѕ накопиченні й аналізі інформації про розвідувально-підривну діяльність іноземних держав [25, c.20].

Контррозвідувальна робота містить у собі комплекс специфічних заходів, частина з яких спрямована на забезпечення деяких адміністративно-правових режимів (наприклад, режиму захисту державної таємниці, режиму в'їзду і перебування на території держави іноземців і осіб без громадянства, а також інших) [25, c.42].

Методи роботи контррозвідки не перетерпіли великих змін за минуле сторіччя. До числа основних відносяться: попереджувальні заходи, оперативний пошук, маскування, дезінформація (навмисне введення супротивника в оману), перехоплення. У контррозвідці добре знайомий термін «довга мотузка», що виник від англійського прислів'я: «Злочинця можна відпустити на довжину мотузки, який йому вистачить для того, щоб повіситися». Мовою контррозвідки «довга мотузка» -- це такий прийом, коли одного виявленого агента використовують для виявлення інших. Його не заарештовують, а використовують як принаду, щоб розкрити всю мережу.

Контррозвідка, як правило, є окремим державним органом та являє собою підрозділ спецслужби держави.

Наприклад, контррозвідувальна служба Великобританії має назву МІ-5. Вона була створена в 1909 році як внутрішній департамент Бюро секретних служб, що займався забезпеченням внутрішньої безпеки. В обов'язку контррозвідувальної служби входить забезпечення внутрішньої безпеки, контроль за діяльністю місцевих екстремістських політичних груп, захист Великобританії від підривних дій іноземних секретних служб, охорона державних секретів країни. На чолі контррозвідувальної служби стоїть генеральний директор, що звітує міністрові внутрішніх справ, однак фактично він має прямий доступ до прем'єр-міністра країни. (див. додаток 4).

Центральне розвідувальне управління (ЦРУ) має у своєму складі Управління зовнішньої контррозвідки. Воно відповідає за безпеку розвідувальної діяльності резидентур ЦРУ в іноземних країнах та здійснює агентурне проникнення в іноземні спецслужби. Також управління працює з перебіжчиками.

У 2001 р. президент Білл Клінтон підписав директиву «Контррозвідка для ХХІ-го століття», на основі якої була створена Рада з контррозвідки, у яку увійшли 4 чоловіки: директор ФБР, заступник директора ЦРУ, заступник Міністра оборони і представник Генерального прокурора. Її очолив директор ФБР. Мета нової ради -- виробити ефективнішу стратегію по боротьбі зі шпигунством і активізувати оперативну роботу, що випереджає розвідувальні акції іноземних держав [8, c.24].

В Ізраїлі контррозвідкою займається державна служба «Шабак», яка складається з 3-х оперативних і 5-ти допоміжних відділів. Головним серед них є відділ з арабського напрямку, що займається попередженням терактів в Ізраїлю і розз'єднанням терористичних угруповань. Інший відділ спеціалізується на контршпіонажі і курирує іноземні посольства. Є відділ, що забезпечує охорону важливих об'єктів.

У складі Служби безпеки України діє департамент контррозвідки, який працює тільки на території країни. До його обов'язків входить протистояння діям іноземних спецслужб в Україні. Існують нормальні цивілізовані методи роботи спецслужб на території інших держав. Департамент контррозвідки підтримує добрі службові відносини зі спецслужбами більш тридцяти країн світу. Але коли співробітники якої-небудь з розвідок намагаються застосовувати агресивні методи ведення розвідки, такі, наприклад, як вербування громадян України, спроба проникнення до державних таємниць, - то всі добрі відносини відходять на другий план, поступаючись місцем основному: захистові національних інтересів держави. Специфічними методами департамент намагається тримати під контролем роботу іноземних спецслужб на українській території. Основні спрямовані на попередження злочину, особливо щодо українських громадян. Наприклад, у 2001 р. підрозділами Служби безпеки України (СБУ) знешкоджено 7 агентів іноземних спецслужб - громадян України, в 2003 році зафіксовано більше 10 спроб вербування спецслужбами громадян України з метою придбання таємних інформаторів. Торік українській контррозвідці вдалося припинити дії декількох іноземних розвідувальних служб. За протиправну дію без широкого розголосу був виселений, із забороною в'їзду в Україну, 41 іноземець [40, c.5].

У ході контррозвідувальної роботи акцент робиться на попереджувальні заходи. Зокрема, за останні два роки контррозвідкою виявлені і шляхом проведення профілактичних заходів відвернені протиправні міри декількох десятків громадян України з числа секретоносіїв, що могли розголосити секретні відомості на шкоду інтересам держави. Цільова протидія развідслужбам деяких іноземних держав робиться в рамках національного законодавства, загальноприйнятих норм міжнародного права, захисту на цій основі прав і свобод громадян, інтересів суспільства. Що стосується прикладів розкриття і припинення протиправної діяльності представників іноземних спецслужб і їхньої агентури на території України, їх чимало. Керівництво країни одержує про це інформацію негайно, більш широко такі історії, як правило, не поширюються.

Часто представники іноземних розвідок використовують дипломатичний дах для реалізації своїх планів на території України. Перебування іноземного розвідника в Україні під прикриттям так званого 'дипломатичного даху' це практика, розповсюджена в усьому світі. Підставою для оголошення дипломата-розвідника персоною 'нон-грата' є наявність достатніх фактичних даних про діяльність, що кваліфікується як шпигунство. Коли контррозвідка СБУ одержує докази відносно діяльності іноземного розвідника, несумісної з його дипломатичним статусом, вживаються відповідні заходи, що не завжди афішуються з розрахунку зовнішньополітичного характеру, тому що мова йде про необхідність приймати до уваги інтереси міжнародного партнерства. Протягом останніх років цілий ряд іноземних розвідників, що діяли в Україні під дипломатичним прикриттям, залишили країну достроково і не з власної волі.

Важливою складовою частиною роботи контррозвідки СБУ є взаємодія з іншими правоохоронними і державними органами України. Постійні ділові контакти підтримуються і з відповідними посадовими особами МЗС, МВС, Держкомкордон, Держекспортконтроля, Держмита, Міноборони й інших відомств. У разі потреби готуються і проводяться спільні операції, відпрацьовуються відповідні заходи [80].

Сьогодні характерними стають спільні з іноземними колегами заходи, спрямовані на попередження порушень міжнародних угод в області нерозповсюдження зброї масового ураження і засобів його доставки, військово-технічного співробітництва, протидії міжнародному тероризмові.

Але контррозвідкою СБУ не реалізовуються спільні с тією або іншою іноземною спецслужбою операції проти третьої сторони, тобто проти розвідки іншої держави.

Отже, контррозвідка, як орган і функція держави, є боротьбою з розвідкою іноземних держав та спрямована на виявлення та подолання небезпек, що загрожують безпеці та інтересам держави, тобто захисною й оборонною діяльністю. На міжнародному рівні її головне завдання полягає в тому, щоб перешкоджати шпигунству проти своєї країни. Контррозвідувальна робота містить у собі комплекс специфічних заходів, як правило, конспіративного та прихованого характеру, що дозволяє забезпечити захист міжнародних та національних інтересів держави.

РОЗДІЛ 3. РОЛЬ ТА МІСЦЕ РОЗВІДУВАЛЬНОЇ ІНФОРМАЦІЇ У ВНУТРІШНІЙ ПОЛІТИЦІ ДЕРЖАВИ

3.1 Досвід політичної розвідки у внутрішній політиці держав

Процес забезпечення безпеки політичної системи передбачає збір інформації не тільки про зовнішні погрози та шляхи реалізації міжнародних інтересів, але і про внутрішні погрози стабільному, поступовому розвитку суспільства. І якщо першим напрямком займаються служби зовнішньої розвідки (про що, зокрема, може свідчити сама їх назва - наприклад, Служба зовнішньої розвідки (СВР) в Росії), то другим альтернативним напрямком забезпечення безпеки і стабільності, як уявляється правильним з точки зору термінології, повинна займатися служба внутрішньої розвідки [57]. У той же час термін „внутрішня розвідка” в літературі широкого поширення не отримав, напевне, через традиційне уявлення про розвідку як зовнішньополітичну діяльність по добуванню інформації та акціям на території інших держав. Тому в літературі замість терміна „внутрішня розвідка” найчастіше зустрічаються згадування про службу безпеки, держбезпеку, тайну поліцію, політичний розшук тощо. Таким чином, використання у подальшому терміна „внутрішня розвідка” має певну умовність і під ним розуміється система спеціальних сил і засобів щодо нейтралізації або ліквідації погроз політичній системі та її суб'єктам з боку внутрішніх джерел: антиконституційних елементів, підривних та екстремістських угрупувань, окремих політичних терористів та інших елементів, що дестабілізують та руйнують систему реалізації та функціонування влади. З огляду на запропоноване розуміння терміну, можна сказати, що внутрішня розвідка є однією з найважливіших функцій діяльності органів державної безпеки, що концентрує зусилля спеціальних служб на виявленні, попередженні і припиненні протизаконних, злочинних дій у внутрішній політиці держави. Діяльність спеціальних служб, що здійснюють внутрішню розвідку або функції політичного розшуку, як правило, носить конспіративний характер і використовує спеціальні сили і засоби, тому що зазіхання на конституційний лад, підготовка і проведення терористичних акцій і актів політичного екстремізму теж носять глибоко конспіративний характер.

Щодо політичного розшуку, то у тих або інших формах він існував і існує у всіх державах світу, причому застосовувалися і застосовуються досить подібні технічні прийоми -- незалежно від варіанта суспільного ладу і цілей влади. Під поняттям політичний розшук малася на увазі система заходів, спрямованих до виявлення революційних і опозиційних урядові партій і груп, до розслідування їхньої діяльності, а також до попередження різних виступів, що готуються ними, і злочинів: убивств, пограбувань та інших експропріацій, організації масових безладь і т.п. З 1914 р. у задачі відповідних установ в Росії входила і боротьба зі шпигунством на користь австро-німецького блоку.

Формування внутрішньої розвідки як професійної державної служби відбувалося не одне сторіччя. Ось деякі етапи її становлення в Росії.

При царі Олексієві Михайловичі, що успадкував трон після Михайла Романова в 1645 році, у новому зводі законів (Соборному укладенні 1649 р.) вперше були виділені політичні злочини. Це спричинило за собою створення свого роду політичної поліції (власне кажучи -- органа політичного розшуку, «внутрішньої розвідки»). Будь-яка дія, спрямована проти влади, чи то запланований замах, зрадницькі наміри або підбурювання до безладдя, каралось стратою та конфіскацією майна. Відтепер усі піддані, насамперед кріпаки, зобов'язані були доносити про найменші провини своїх панів.

З 1654 р. почав функціонувати Таємний приказ, інакше кажучи, таємна політична поліція. В наступні століття в російської «внутрішньої розвідки» було багато найменувань: «Секретна експедиція при Сенаті», «Особлива канцелярія Міністерства поліції», «III Відділення Його Імператорської Величності власної канцелярії», «Департамент державної поліції» Міністерства внутрішніх справ. На початку ХХ-го століття на додаток до мережі територіальних жандармських підрозділів, створених при Миколі I, додалися створені з ініціативи С.В. Зубатова особливі оперативно-розшукові органи -- «охоронні відділення» [25, c.59].

В останні десятиліття існування Російської Імперії однією з основних турбот державних органів була боротьба з революційними партіями і групами. Їхня діяльність зводилася лише до охорони державного ладу імперії. Вище керівництво політичним і карним розшуком на початку XX ст. зосереджувалося в Департаменті поліції при МВС. У рамках Департаменту існували різні підрозділи, у їхньому числі -- Діловодство реєстрації, що фіксувало прізвища і прізвиська підозрюваних осіб, зберігало фотографії, збирало дактилоскопічні й антропометричні дані [78].

Відділення по охороні суспільної безпеки і порядку в Москві виникло в 1880 р. і обслуговувало не тільки Москву і Московську губернію, але і 13 інших губерній Центральної Росії. Задача Охоронного відділення (Охранки) була важкою, тому що вона прагнула не тільки до придушення революційного руху і нейтралізації неблагонадійних осіб, але і, як не дивно, до того, щоб рух не стих, щоб численні співробітники відомства не залишилися без роботи.

При вирішенні своєї задачі по вистежуванню і пійманню революціонерів Охранка користувалася різними засобами і методами. Головним і єдиним підґрунтям політичного розшуку є внутрішня, зовсім секретна і постійна агентура, і задача її полягає в обстеженні злочинних революційних співтовариств і викритті їхніх членів для притягнення судовим порядком.

Спостереження різко розпадалося на дві частини: зовнішнє спостереження -- за допомогою філерів та інших осіб і збір даних -- зусиллями членів підпільних організацій, що належали одночасно і до Охранки. Від негласного спостереження не був застрахований ніхто: підозрілий інтелігент і Распутін, студент і велика княгиня, депутат Думи і секретний співробітник Охранки, що стежила і за власними службовцями. Могло статися, що Московське охоронне відділення стежило за начальником Петроградського охоронного відділення. По документах Охранки можна встановити, що аж ніяк не рідкістю були партійні організації і групи, досить конспіративного характеру, де 50-75% членів складали співробітники Охоронного відділення [27, c.256].

Бували випадки, коли всі зносини партії з закордоном велися винятково через співробітника Охранки, він був єдиною ланкою, що зв'язувала закордонний центр із місцевими організаціями, через нього йшли транспорти літератури, а часом і зброї.

Як відомо, у січні 1912 р. з ініціативи Леніна і його однодумців була скликана Всеросійська конференція партії соціал-демократів. Як і при яких умовах вона збиралася видно з того, що Охоронне відділення було в точності інформовано про вибори на конференцію. Департамент поліції, не перешкоджаючи самому скликанню конференції, прийняв усі міри до того, щоб на неї потрапили винятково представники більшовицької користі; для цього були проведені арешти кандидатів від всіх інших фракцій.

До допоміжних засобів можна віднести перш за усіх перлюстрацію листів, що велася в надзвичайно широких розмірах. По повідомленим охоронним відділенням адресам Чорний кабінет поштамту витягав листа і направляв їх куди слід. Особливо цікаві листи фотографувалися, після чого іноді відправлялися за призначенням, щоб можна було прочитати і відповідь.

Одним з істотних джерел всілякої інформації ставали допити арештованих. Нерідко використовувався моральний тиск на підслідних. Ще одним джерелом інформації для Охранки були, як і в інші часи, в інших країнах, доноси приватних осіб [77].

Пресу Охранка також вміла використовувати. Акуратно вирізалася з газет інформація, що могла статися у пригоді. Усі вирізки по професійному руху або такі, що стосувалися Військово-промислового комітету, Земського і Міського союзів, наклеювалися на особливо зшиті аркуші папера.

До складу охоронної агентури того часу (близько 1905 р.) входили 250 чоловік. Набагато більш значною була канцелярія й архів при ній. Ця канцелярія поділялася на Секретний і Особливо секретний відділи. У Секретному архіві зберігалися справи всіх терористів, великих суспільних діячів і видних революціонерів, справи Лева Толстого і Распутіна.

В наш час функції внутрішньої розвідки в різних державах світу покладені на спеціально створені для цього державні організації. У Великій Британії функції політичного розшуку покладені на Службу безпеки МІ-5, у Франції -- на Центральну дирекцію загального освідомлення (ДЦРГ), у ФРН -- на Федеральне відомство з охорони Конституції. Наймогутнішим у світі спеціальним органом, що з 1936 року займається внутрішньою розвідкою, є Федеральне бюро розслідувань США.

Служба безпеки МІ-5 була створена в 1909 році як внутрішній департамент Бюро секретних служб, що займався забезпеченням внутрішньої безпеки. До обов'язків служби входить забезпечення внутрішньої безпеки, контроль за діяльністю місцевих екстремістських політичних груп, захист Великобританії від підривних дій іноземних секретних служб, охорона державних секретів країни. На чолі контррозвідувальної служби стоїть генеральний директор, що звітує міністрові внутрішніх справ (див. Додаток 2).

Федеральне бюро по захисту Конституції є однією з трьох основних спецслужб ФРН та підкоряється міністрові внутрішніх справ Німеччини. Перед цією спецслужбою споконвічно ставилася задача охорони вільного демократичного ладу в Німеччині. На практиці бюро займається збором інформації про екстремістські угруповання і партії, їхню діяльність, плани і наміри, що суперечать основному закону країни, тобто політичним розшуком.

Федеральне бюро розслідувань -- головний слідчий орган федерального уряду США. ФБР входить в систему Міністерства юстиції США і підлегле Генеральному прокуророві США. ФБР було створено генеральним прокурором США в 1908 році. Офіційний девіз Бюро: «Вірність, сміливість, чесність» [25, c.64].

Основними сферами діяльності ФБР є боротьба з тероризмом, боротьба з організованою злочинністю, контррозвідка, боротьба з наркобізнесом, боротьба з корупцією серед державних службовців, розслідування порушень цивільних прав, боротьба з тяжкими злочинами проти особистості.

Організаційно ФБР включає штаб-квартиру, розташовану у Вашингтоні, 10 управлінь, 56 регіональних відділень і 390 окремих пунктів. ФБР широко використовує у своїй діяльності агентурні можливості, електронне підслуховування, перлюстрацію кореспонденції, комп'ютерні обчислювальні центри, інші сучасні засоби і методи діяльності. Організаційним стрижнем усієї діяльності ФБР є офіційна система адміністративної реєстрації, що виникла і стала розвиватися в США ще до Другої світової війни.

Система адміністративної реєстрації має велике значення для оперативної діяльності ФБР та інших контррозвідувальних служб. Через неї ведеться облік осіб і організацій, що становлять підвищений інтерес для ФБР і які необхідно тримати в полі зору. Окрім адміністративної реєстрації, у сфері політичного розшуку спецслужби США ведуть великі комп'ютерні реєстри на американців і постійно проживаючих у США іноземців. Крім того, ФБР має у своєму розпорядженні доступ до електронних банків даних багатьох державних установ США [63, c.12].

Проводячи розслідування й оперативні заходи у зв'язку з порушеннями законів про охорону національної безпеки США, ФБР діє як відомство контррозвідки. Виконавчим наказом Президента, виданим у 1981 році, на ФБР була покладена координація контррозвідувальних заходів всіх урядових відомств США, включаючи ЦРУ і Міністерство оборони.

Фахівці із системного аналізу вважають, що існують три загальні ідеї для реформування американської внутрішньої розвідки. По-перше, пропонується розширити можливості ФБР для ведення внутрішньої розвідки. По-друге, у новому міністерстві Внутрішньої безпеки передбачається створити підрозділ внутрішньої розвідки. По-третє, запропоновано створити зовсім нове, незалежне внутрішнє розвідувальне агентство аналогічне британській службі контррозвідки МІ-5 [63, c.13].

Робота ФБР заслуговує похвали, але багато експертів розвідки вважають, що правоохоронні і розвідувальні функції не повинні змішуватися. Мартін Раднер, директор центра по вивченню розвідки і безпеки при університеті «Карлтон» у Канаді, стверджує, що культура розвідувальних агентств і правоохоронних відомств кардинально різна: «У розвідслужб і правоохоронних органів зовсім різні мандати. Розвідка керується тим, що потрібно вести стеження, тому що перед нею стоїть задача виявляти людей, що входять у незаконну організацію. А правоохоронні відомства, зіштовхуючись з карним злочином, вважають своїм обов'язком довести справу до суду, зібравши необхідні докази для пред'явлення обвинувачення» [76].

Експерт з розвідки в Університеті штату Каліфорнія в Лос-Анджелесі Емі Зігарт, говорить, що існує також проблема співробітництва між 35 американськими урядовими службами, що у тій або іншій формі займаються розвідкою: «У Сполучених Штатах існує ряд агентств, що на превелику силу координують свою роботу. Частково це відбувається через те, що їх дуже багато, частково через правові перешкоди і відсутність єдиного керівника, у руках якого зосередився б весь бюджет, асигнований на витрати розвідки, і який міг би виділити пріоритетні напрямки роботи» [76].

ФБР вдається до допомоги 'секретних агентів' у кримінальних розслідуваннях з 1972 року. У 1987 році широкий розголос у пресі одержали результати операції 'Double Steel', що проводилася ФБР у штаті Нью-Йорк із метою виявлення і викриття корумпованих чиновників. З мініатюрним звукозаписним пристроєм, захованим в одязі, секретний агент, що виступав під ім'ям комерсанта Вінні Сілона, протягом двох років 106 разів пропонував хабара посадовим особам штату, зустрівши всього одну відмову, і те тому, що об'єкт вважав запропоновану суму недостатньою. Аналогічні методи застосовує також французька поліція, зокрема, 'бригади розшуку і захоплення', співробітники яких здійснюють спостереження за злочинним середовищем зсередини. У Швейцарії в останні роки в кримінальне середовище поряд із звичайною агентурою впроваджують штатних співробітників поліції - 'кротів'. Угорська поліція має у своєму розпорядженні підрозділи глибоко законспірованих співробітників, спеціально підготовлених для роботи в злочинному світі. Оперативна діяльність відділу Гамбурзького кримінального відомства базується на використанні так званих 'прикритих співробітників' у криміногенному середовищі. Так само діють спеціальні і поліцейські служби інших країн [76].

В Україні внутрішньою розвідкою тією чи іншою мірою займаються Рада національної безпеки й оборони (РНБО), Центр політичного аналізу і прогнозування при Президенті України, Служба безпеки України (СБУ), Управління державної охорони, Податкова міліція України, Національне бюро розслідувань України (НБР), Державна служба України з питань технічного захисту інформації, Спеціальна міліція МВС України. [15, c.80]

У Російській Федерації функції внутрішньої розвідки покладені на Федеральну службу розслідування. ФСБ зараз переживає період реформування. Нова структура служби збереже лише чотири з існуючих сьогодні підрозділів - управління справами, оперативно-пошукове, слідче і власної безпеки. Інші будуть об'єднані в п'ять департаментів - безпосередньо контррозвідки, боротьби з тероризмом, аналізу, прогнозу і планування, організаційно-кадрової роботи і забезпечення діяльності. Крім цього, під керівництвом директора ФСБ буде створене управління розробки і припинення діяльності злочинних організацій [67, c.9].

Проблема діяльності органів внутрішньої розвідки полягає в тому, що служби політичного розшуку мають тенденцію деградувати в політичних системах авторитарного та тоталітарного типів в органи репресії та боротьби з політичною опозицією, адже із збільшенням закритості розвідувальної діяльності зростає тенденція до деградації її політичного змісту. До того ж контроль за небажаними політичними елементами та навіть їх ліквідація стає однією з найголовніших задач служб внутрішньої розвідки. Історія СРСР, нацистської Німеччини, Куби, комуністичного Китаю, Камбоджі і т.д. має багато таких прикладів. Однак, як показав скандал з генералом СБУ Кравченко, ця проблема є актуальною і в демократичних політичних системах, де процес демократизації та розвитку політичного плюралізму ускладнюють механізм контролю та регулювання політичної розвідки. З іншого боку, як уявляється, зростання прозорості розвідувальної діяльності розхитує безпеку і ускладнює виконання специфічних функцій її суб'єктами. Як уникнути деградації внутрішньої розвідки, її автономізації та до того ж не розкрити її діяльність є складною теоретичною проблемою, що потребує окремого дослідження.

Як висновок, можна сказати, що внутрішня розвідка концентрує зусилля спеціальних служб на виявленні, попередженні і припиненні протизаконних, злочинних дій у внутрішній політиці держави. Однак внутрішня державна розвідка - це також і збір інформації про стан політичної системи взагалі, суспільну думку, об'єктивну картину політичного, соціального та економічного життя країни. Така інформація призначена для службового використання вищим керівництвом країни для прийняття правильних рішень та уникнення помилок, що дестабілізують країну. В наш час функції внутрішньої розвідки в різних державах світу покладені на спеціально створені для цього державні організації, до обов'язків яких входить контроль за діяльністю місцевих екстремістських політичних груп, захист держави від підривних дій іноземних секретних служб, охорона державних секретів та забезпечення внутрішньої безпеки країни.

3.2 Забезпечення розвідувальною інформацією керівних ланок держави

Відповідно до Закону України про Службу безпеки, у 24-й статті «Обов'язки служби» першим пунктом запропоновано: проводити розвідувальну й інформаційно-аналітичну діяльність в інтересах ефективного проведення органами державної влади та управління України внутрішньої і зовнішньої діяльності, вирішення проблем оборони, соціально-економічного будівництва, науково-технічного прогресу, екології та інших питань, пов'язаних з національною безпекою України [3]. Це свідчить про те, що інформаційне забезпечення політичних владних рішень повинно проводитися постійно, а розвідувальні служби є основним джерелом інформаційних ресурсів, без яких жодний уряд не може ефективно здійснювати процес прийняття та втілення політичних рішень.

Про підтвердження значення розвідувальної інформації президент США Б. Клінтон наголошував, що він як президент залежить від унікальної, точної розвідувальної інформації сьогодні більше, ніж будь-коли [52, с.112]. Нехтування інформацією політичної розвідки може дорого коштувати політичним керівникам. Однією з класичних праць, в якій опрацьовано питання впливу політичної розвідки на політику, вважається праця американського теоретика С. Кента, який писав, що стратегічна розвідка дає знання, на яких повинна базуватися політика держави як у часи війни, так і в мирний час [43, c.334].

Проблема внутрішньої політичної розвідки в системі забезпечення державної безпеки є складною. Постає проблема: чи може країна, навіть найдемократичніша, на сучасному етапі політичного розвитку суспільства, в умовах багатополярності економічних і соціальних інтересів і політичної боротьби між носіями цих протиріч обійтися без органів внутрішньої політичної розвідки? Відповісти на це питання можна виходячи з визнання трьох положень.

По-перше, соціальна диференціація, що посилюється в нашому громадянському суспільстві в міру поглиблення і розширення економічних реформ і переходу до ринкових відносин, неминуче все в більшій мірі буде породжувати протиріччя, що набувають чітко вираженого класового характеру, і які можуть призвести до соціального вибуху і поставити під загрозу конституційний лад.

По-друге, новостворені на основі багатополярності економічних і соціальних інтересів політичні організації (партії, рухи) відбивають позитивний процес, що веде до відродження громадянського суспільства. Однак, деякі з таких організацій починають вдаватися до політичної боротьби і неконституційних методів, до залучення в політичну боротьбу кримінальних елементів, до актів політичного екстремізму і тероризму, аж до насильницьких зазіхань на конституційний лад, що є однією з найбільш серйозних небезпек для держави, громадянського суспільства й особистості.

По-третє, прагнення місцевої влади жорстко контролювати діяльність місцевих органів безпеки і використовувати їх головним чином у своїх інтересах. Визнання даних положень уже саме по собі гостро порушує питання про необхідність перебороти всі ці протиріччя і не допустити використання в політичній боротьбі антиконституційних методів. З метою запобігання злочинних зазіхань на конституційний лад і боротьби з ними в органах безпеки створюються спеціальні підрозділи. Їхній статус і діяльність визначені законом і забезпечують захист конституційного ладу [57, c.11].

В діяльності органів внутрішньої розвідки вирішального значення набувають раннє вивчення протиріч в області політичних відносин і недопущення їхнього переростання в злочинні дії. Це означає, з одного боку, широке використання гласних методів роботи, а з іншого боку - розгортання аналітичної роботи з опорою на відкриті джерела й інформаційні бази, соціологічні і наукові дослідження з метою вивчення розвитку соціальних і політичних процесів, визначення небезпечних тенденцій в їхній еволюції, вичленовування явищ, що набувають злочинного характеру. У даному випадку спеціальні служби, що здійснюють внутрішню розвідку, доповідають про небезпечні тенденції розвитку політичних і соціальних процесів органам законодавчої і виконавчої влади, а останні приймають на цій основі відповідні запобіжні заходи, включаючи інформування громадськості. Так вирішується задача зворотного позитивного зв'язку спецслужб із суспільством. Одночасно з цим вичленовування в політичному житті країни явищ, що набувають злочинного характеру, дозволяє спеціальним службам внутрішньої розвідки сконцентрувати зусилля своїх оперативних підрозділів саме на цих явищах з використанням спеціальних сил, засобів і методів діяльності. Такий підхід дозволить відмовитися зрештою від масової інформаційної мережі, що вирішує головним чином інформаційні задачі, і орієнтувати оперативника на роботу з такою агентурою, без якої виявлення, документування і припинення злочинної діяльності просто неможливо.

Але щоб це зробити, необхідно нарешті вирішити одну найважливішу проблему - забезпечити прямий доступ органів безпеки до інформації, що міститься в інформаційних базах інших державних відомств. Адже важливо розуміти, що, не маючи доступу в ці бази даних або одержуючи інформацію з них по письмових запитах у дозованому вигляді, органи державної безпеки змушені вдаватися до допомоги агентів-інформаторів навіть для збору несекретної інформації.

Також в основі діяльності спеціальних служб внутрішньої розвідки повинний лежати не контроль за політичною поведінкою громадян і їхніми політичними поглядами, а виявлення, попередження і припинення злочинних, протизаконних дій у сфері суспільних відносин.

Ведення внутрішньої розвідки і її розвиток не підкоряються визначеним шаблонам і вимагають, між іншим, застосування до місцевих умов і обставин, постійних зіставлень усіх даних, наявних розпоряджень пошукового органа, розвитку ініціативи і здатності робити правильні висновки, а також вчасно виправляти як свої, так і співробітників.

Основними формами розвідки на будь-якому рівні є:

1. агентурна розвідка;

2. легальна розвідка;

3. технічна розвідка;

4. аналітична обробка первинної інформації [59, c.43].

Агентурна розвідка використовує для добування інформації і здійснення диверсійних акцій спеціально підібраних, завербованих і ретельно підготовлених людей.

Легальна розвідка - діяльність спецслужб, що використовується для отримання інформації, не вдаючись при цьому до таємних операцій, не ховаючи джерел інформації. Існує три основні форми легальної розвідки:

1. придбання й аналіз усіх відкритих публікацій, що видаються в країні;

2. одержання інформації при безпосередніх контактах агентів спецслужб із цікавлячими їх особами на різного роду прийомах, зустрічах, конференціях;

3. візуальне спостереження, кіно - і фотозйомка при переміщенні цікавлячих об'єктів по країні.

Технічна розвідка - це збір інформації з використанням технічних засобів.

Аналітична обробка первинної інформації - це одержання розвідувальних оцінок більш високого рівня при аналізі первинної розвідінформації з використанням обчислювальної техніки і спеціально розроблених програм обробки.

Основними принципами добування інформації є наступні: цілеспрямованість, активність, безперервність, скритність, комплексне використання сил і засобів добування інформації [25, c.23].

Цілеспрямованість передбачає визначення задач і об'єктів розвідки, ведення її за єдиним планом і зосередження зусиль органів розвідки на рішенні основних задач.

Активність -- це активні дії всіх елементів системи розвідки по добуванню інформації, насамперед по використанню оригінальних способів і шляхів рішення основних задач стосовно до конкретних умов.

Безперервність розвідки означає постійний характер добування інформації і незалежність цих дій від пори року, доби, погоди, будь-яких зовнішніх умов.

Скритність ведення розвідки забезпечується шляхом проведення заходів щодо підготовки і добування інформації в таємниці, заради безпеки органів добування, а також приховання фактів витоку або зміни інформації. Реалізація цього принципу дозволяє розвідці підвищити безпеку органа добування і виграти час для більш ефективного застосування здобутої інформації.

На основі зазначених вище принципів, добування інформації здійснюється постійно легальними способами, а при недостатності отриманої цими способами інформації -- шляхом проведення таємних операцій.

Легальне добування інформації складається з вивчення й обробки різноманітних джерел: публікацій в ЗМІ, в наукових і популярних журналах, друкованих працях ВУЗів і науково-виробничих організацій, урядових (офіційних) видань, навчальних посібників.

Органи обробки інформації розвідслужб використовують практично усю відкриту центральну і місцеву друковану продукцію регіону (країни) перебування і об'єкта розвідки. Більшість фахівців вважає, що в сучасних умовах до 90% обсягу інформації розвідка одержує саме з відкритих джерел.

Інакше кажучи, найбільш цінну частину інформації приходиться як і раніше добувати нелегальним шляхом, у ході таємних заходів.

Технологія добування інформації однакова для розвідки і контррозвідки, оскільки методологічну основу розвідки і контррозвідки складає єдиний розвідувальний процес. Зазначена технологія передбачає три основних етапи:

1. організацію добування;

2. добування необхідних даних і інформації;

3. інформаційно-аналітичну роботу [25, c.28].

Організацією добування інформації займаються органи планування і управління розвідки (контррозвідки). Інформацію і дані добувають відповідні органи шляхом:

-- пошуку джерел інформації і її носіїв;

-- їхнього виявлення;

-- встановлення розвідувального контакту з ними;

-- одержання даних і інформації.

Кожна служба розвідки встановлює всередині організації спеціальний режим таємності - встановлений нормами права єдиний порядок поводження з інформаційними ресурсами держави, з відомостями, що складають державну і службову таємниці, для запобігання витоку закритої інформації по агентурних каналах.

На думку Г. Люти, в Україні немає єдиної політики стосовно інформаційних ресурсів держави, яка б базувалася на загальноприйнятих європейських нормах відкритості і доступності. Задеклароване десятками загальних і спеціальних норм різних законів право доступу до державних інформаційних ресурсів у значній мірі залежить від трактування цих норм різними відомствами і структурами, системами й апаратами. Але головна проблема сьогодні полягає в тому, що у вітчизняному законодавстві не визначено, до чого саме повинний бути доступ і чиї саме ресурси повинні бути відкриті [37].

Сьогодні монополістом в області збору й обробки інформації є держава, яка збирає й обробляє інформацію за рахунок платників податків. Однак, хоча Конституція України декларує право громадян на інформацію, вона здебільшого є для них закритою.

З питаннями правового закріплення інформаційних ресурсів, доступу до них тісно пов'язані питання державної, службової таємниці, обміну інформацією. Ще один аспект обігу інформації -- комерційні структури, що працюють на інформаційному ринку, які теж мають у своєму розпорядженні серйозні масиви інформації. Вони відрізняються від державних найчастіше тим, що інформація виходить, обробляється, аналізується, видається споживачеві не про якісь структури (заводи, комерційні структури, території), а про процеси. Тобто вона динамічно змінюється. Цієї інформації в державі чимало. Але, як вважає Г. Люта, сьогодні практично немає взаємодії між держструктурами-власниками інформації і недержавними компаніями, що володіють цінною для держави інформацією. Держава втрачає інформаційний потенціал. Його можна було б значно підсилити за рахунок інформаційного потенціалу комерційних структур і їхніх служб. У цьому плані можливою уявляється спільна реалізація багатьох проектів та створення спільних банків даних.

У СБУ інтелектуальним авангардом відомства, де вся зібрана інформація знаходить чіткі обриси, вибудовуючись в тенденції, напрямки, перетворюючись на соціальні і політичні прогнози, є Інформаційно-аналітичне управління. За словами керівника ІАУ Олександра Бєлова, прогнози, складені тут щодо ситуації в Україні, збуваються куди частіше, ніж пророкування досвідчених колег з іноземних спецслужб. Чому? Можливо, тому, що поряд з секретними фактами враховується ще одна деталь - менталітет, дух нації, народу України в цілому [40, c.14].

У процесі роботи з інформацією керівництво СБУ, як правило, дає якісь викладення і рекомендації, пов'язані з їх компетенцією. В них мова йде про розвідувальну діяльність іноземних спецслужб, корупцію, злочини у сфері економіки, організовану злочинність. З цих питань більшість пропозицій реалізується. Наприклад, у Сполучених Штатах задачі ставить президент, а механізм їхнього забезпечення - справа відповідних органів. Організація роботи повинна бути ретельно регламентована і продумана.

Постійними одержувачами розвідувальної інформації в підсумку є Президент, голова Верховної Ради, прем'єр-міністр, віце-прем'єри, міністри, комісії Верховної Ради. Дуже часто кількість копій документів, що розсилаються, набагато більше. Вона зростає в 2-3 рази, якщо якийсь документ вимагає узгодження.

Звичайно, як і у всіх цивілізованих країнах, є індивідуальна інформація, що йде до одного-двох адресатів. Як правило, інформація, що цікавить МЗС, доводиться до відома перших осіб міністерства, і потім вже вони вирішують, як цією інформацією розпорядитися.

Насамперед, СБУ цікавлять наслідки для безпеки країни тих результатів, що мають місце після розпаду економіки і виробництва. Їхній спектр надзвичайно широкий: від соціальних до екологічних наслідків втілення різних державних програм та проектів.

Як висновок, можна констатувати, що внутрішня розвідка як вид діяльності по забезпеченню державної безпеки, відкидаючи силовий вплив на суб'єктів суспільно-політичних відносин і всеосяжний контроль за політичною поведінкою громадян, являє собою гласну і негласну діяльність у конспіративній формі, покликану забезпечити безпеку громадян, інститутів державної влади, конституційного ладу країни.

Наявність закону, що чітко визначає межі цієї діяльності і обґрунтовує застосування конкретних оперативних методів і способів вирішення задач, наявність твердого парламентського контролю за діяльністю спеціальних служб внутрішньої розвідки - такий підхід відкриває реальну можливість перебороти небезпеку звуження внутрішньої розвідки до лише політичного розшуку.

3.3 Недержавна політична розвідка

У попередніх розділах вже було визначено, що розвідувальна діяльність припускає проведення таємного обстеження зі спеціальною метою. Ця діяльність є однією з функцій держави, її здійснює спеціальний державний орган - розвідка. Діяльність, спрямовану проти розвідки іноземної держави, здійснює інший спеціальний орган держави -- контррозвідка. В той же час в умовах зростання кількості суб'єктів політичного процесу на ґрунті політичного плюралізму і демократизації виникає питання: чи можливі розвідка і контррозвідка поза державним органом? На цьому доцільно зупинитись докладніше. Класифікацію розвідувальної діяльності можна зробити відповідно до різних сфер життєдіяльності держави і суспільства, у тому числі на рівні окремих елементів політичної системи: політичних партій, окремих політиків та кандидатів на державні посади.

Такий напрямок розвідувальної діяльності доцільно назвати недержавною політичною розвідкою і протидіючої їй недержавною політичною контррозвідкою.

Рушійним механізмом у даній сфері є конкуренція. Тут великого значення набувають способи одержання додаткових вигод і отримання бажаного результату, які не тільки є об'єктом пильної уваги, але і викликають в інших суб'єктів потребу у володінні ними [25, c.70].

Нерівність ресурсів, додаткові вигоди -- ось той ґрунт, на якому виникла таємниця, точніше -- інформація про те, якими способами можна одержати додаткові вигоди. Її втрата, природно, могла завдати шкоди суб'єктові політики, тому і з'явилася «закрита» форма захисту цієї інформації -- політична таємниця. Якщо поява додаткових вигод породила таємницю, то остання викликала потребу володіння нею через розвідку, тоді як у власників таємниці -- потреба збереження і захисту її від розвідувальних прагнень конкурентів через контррозвідку.

Такий механізм виникнення потреби в недержавній політичній розвідці і контррозвідці. Але якщо суб'єктом державної розвідки (зовнішньої і внутрішньої) завжди виступала держава, то суб'єктами недержавної політичної розвідки і контррозвідки в абсолютній більшості є приватні особи -- кандидати на політичні посади, урядовці, політики. Зазначена обставина дозволяє розглядати недержавну розвідку як приватну розвідувальну діяльність, а недержавну контррозвідку як приватну контррозвідувальну діяльність.

Сутність недержавної політичної розвідки полягає в організації і проведенні заходів, спрямованих на збір необхідної для успішного розвитку діяльності політичної структури інформації, у її грамотній обробці і точних висновках про можливості і задуми конкурентів та інших юридичних і фізичних осіб. Така розвідка включає три боки діяльності: організацію розвідки, добування розвідувальної інформації, її обробку. Усі ці елементи жорстко взаємозалежні, і виключення одного з них веде до повного припинення функціонування всієї системи. При цьому треба завжди пам'ятати: конкурентна розвідка має здійснюватися з легальних позицій, відкритими методами з відкритих джерел і в рамках діючого правового поля, і в той же час вона, як елемент латентної політики, прагне використовувати таємні, приховані дії. На практиці ширшим стає спектр внутрішніх та зовнішніх політичних небезпек, проти яких доцільно діяти прихованими методами. Організуючі, консолідуючі, інтегративні якості політики органічно поєднуються з конкуренцією та протиборством інтересів. І в свою чергу, боротьба за реалізацію специфічних інтересів завжди передбачає не лише відверті дії, але й такі, які в разі їх відкритої підготовки й здійснення можуть бути нейтралізовані або використані проти інтересів ініціюючої сторони. Таким чином, об'єктивна потреба безпеки та самозахисту, виживання суб'єктів політики вимагає її певної закритості [35].

Мета розвідувальної діяльності спрямована на виконання двох умов: на виключення появи несприятливих факторів для діяльності політичної структури і на забезпечення ефективного розвитку її діяльності у всіх сферах, регіонах і напрямках, у яких представлені інтереси даної структури. Процес же безпосереднього виконання конкретних задач, технології і т.п. у кожному конкретному випадку настільки індивідуальний, що його можна віднести до свого роду інформаційно-аналітичного мистецтва. Тому немає необхідності говорити при цьому якось узагальнено [37, c.9].

Отже, недержавна політична розвідка -- це сукупність погоджених дій по добуванню, інтерпретації, використанню і захисту інформації політичного характеру, корисної для недержавних суб'єктів на рівні окремих політичних елементів, що добувається цими суб'єктами легально, напівлегально і нелегально [25, c.71].

Легальне добування інформації не спричиняє ніякої відповідальності для суб'єкта недержавної політичної розвідки. Головний легальний спосіб добування інформації - це вивчення відкритої періодичної і спеціальної літератури, щоб так званим «методом мозаїки» складати аналітичні довідки, огляди, реферати з цікавлячих питань.

Напівлегальне добування інформації полягає в одержанні конфіденційної інформації через третіх осіб, а також з напівзакритих джерел (наприклад, призначених для службового користування). Цей метод не спричиняє іншої відповідальності, крім морально-етичної.

Нелегальне одержання інформації припускає використання таких методів, за які чинне законодавство передбачає кримінальну або іншу правову відповідальність. Наприклад, до числа подібних методів відноситься несанкціоноване проникнення в офіс конкурента з метою розкрадання (або копіювання) документів.

Виходячи з того факту, що головною причиною виникнення недержавної розвідки і контррозвідки є прагнення до досягнення конкурентної переваги, варто завжди пам'ятати про дві основні форми конкуренції: чесну і нечесну [42, c.212].

Чесна конкуренція в політиці -- це прагнення до досягнення бажаної мети шляхом створення найкращої передвиборчої програми і надання більш якісної допомоги виборцям, тобто боротьба в сфері організації передвиборчого процесу.

Нечесна конкуренція здійснюється шляхом шпигунства, корупції, несумлінної реклами, „чорного” ПР, використання компромату з метою підриву політичних інтересів конкурента або витиснення його з передвиборчої гонки.

Практика показує, що в сучасну епоху багато партій та політиків доповнюють чесну конкуренцію нечесною, причому остання нерідко стає нормою політики. Це значить, зокрема, що в області недержавної політичної розвідки починають переважати прийоми і методи, що підпадають під карне та інше правове переслідування.

В умовах передвиборчої конкуренції і соціальної непевності шпигунство стає ще активніше. Фахівці відзначають, що передвиборчі штаби політичних партій виявляють найбільшу зацікавленість до наступних питань у відношенні конкурентів:

-- маркетинг та менеджмент виборчої кампанії;

-- фінансові звіти і прогнози;

-- реальна постать кандидата, його якості та перспективи;

-- умови укладених контрактів;

-- плани щодо виборчої кампанії;

-- фінансове становище партій та кандидатів;

-- організаційна структура партій;

-- найважливіші елементи систем безпеки, кодів і процедур доступу до інформаційних мереж і центрів [25, c.80].

У сфері нечесної конкурентної боротьби політичні суб'єкти недержавної розвідки застосовують різноманітні форми і методи, у тому числі:

ѕ вивідування «у темну», коли опитувана особа не здогадується про дійсну мету співрозмовника;

ѕ переманювання на роботу фахівців, що працюють у конкурента;

ѕ несправжні пропозиції роботи таким фахівцям (тобто без наміру брати їх на роботу), з єдиною метою вивідати конфіденційну інформацію;

ѕ таємне спостереження за об'єктом (фахівцем, кандидатом, партією);

ѕ підкуп співробітників конкурента;

ѕ прослуховування розмов конкурента;

ѕ викрадення програм, планів, документів;

ѕ шантаж і різні способи тиску;

ѕ збір інформації через філії конкурента, партнерів;

ѕ впровадження своїх агентів до організації/партії конкурента;

ѕ одержання інформації через корумповані елементи в ешелонах влади.

Усі конкуруючі партії, кандидати повинні вивчати цільову аудиторію. Однак з погляду інтересів безпеки цих суб'єктів політики доцільно обмежитися при цьому збором відкритої інформації про конкурентів і їхню діяльність. Навряд чи кандидат досягне значних успіхів у боротьбі з розвідувальною діяльністю «супротивника», якщо відомо, що він займається тим самим.

У той же час співробітники контррозвідки партії повинні постійно стежити за діями персоналу власної партії. Само собою зрозуміло, що конкуренти широко використовують також технічні засоби добування інформації.

Здійснення розвідувальної та контррозвідувальної діяльності на рівні елементів політичної системи залежить від форми відносин, які складаються між суб'єктами політики. Насамперед - це:

Співробітництво. Воно включає широкі спільні дії декількох суб'єктів політики (безпартійних кандидатів, політичних партій, окремих політиків, депутатів) по досягненню мети та реалізації своїх цілей. Виявляється співробітництво в тісних ділових відносинах зі своїми партнерами, створенням блоків, фракцій тощо. Найкращим воно буває тоді, коли реалізуються загальні інтереси.

Інформаційні потреби партнерів задовольняються на основі широкого обміну інформацією, з необмеженим використанням результатів діяльності один одного. У процесі досягнення мети здійснюється спільна рекламна кампанія, сумісне позиціонування, висування вигідного для фракції закону. Ознаки співробітництва вказують на відсутність необхідності в здійсненні контррозвідувальної роботи [25, c.102].

Взаємодія. Ця форма відносин характеризується погодженістю дій по меті, місцю і часу для досягнення максимального ефекту і отримання бажаного результату при проведенні виборчої кампанії. Як правило, ці відносини тривають лише на час певного проекту, вигідного для обох взаємодіючих сторін.

При взаємодії здійснюється обмін профільною інформацією, тобто учасники відносин не ховають один від одного ту інформацію, що необхідна для досягнення даної конкретної мети, але не більше.

У рамках конкретного загального проекту очікувати розвідувальних дій від сторони, що співробітничає, не слід. Однак розвідка по інших напрямках не виключається, а після реалізації спільного проекту вона можлива й у широкому спектрі.

Суперництво. Цей вид відносин являє собою антагоністичні дії в досягненні переваги над конкурентом або супротивником. В політичних умовах ареною напруженої боротьби стало суперництво за голоси виборців, за стратегічну та таємну інформацію. Звідси й оптимальна стратегія: робити не те, що відносно дешево, а те, що в даний момент ніхто інший зробити не в змозі, а ефект від застосування таких дій буде максимальний.

Для відносин суперництва в сучасних умовах характерні відкрита ворожість і взаємна агресивність. У рамках суперництва можна розраховувати лише на досить обмежений обмін малозначимою інформацією. Вчасно виявивши ознаки (у тому числі через свою розвідку і контррозвідку), що вказують на суперництво, суб'єкти політики повинні розгорнути відповідну роботу по протидії розвідувальній діяльності суперника.

Конкуренція. Це боротьба за більш вигідні умови проведення рекламної кампанії, за одержання ресурсів (фінансових, інтелектуальних, матеріальних, соціальних, інформаційних). Досягнення мети тут може відбуватися різними шляхами.

Найбільш небезпечною є несумлінна конкуренція -- застосування методів, пов'язаних з порушенням прийнятих норм і правил. До їх числа входять: дискредитація конкурента, компромат на нього; зловживання службовим становищем, хабарі; таємна змова з іншими конкурентами; хибна інформація і несумлінна реклама, що вводить виборців в оману і т.д.

У рамках же сумлінної конкуренції суб'єкти політики постійно удосконалюють свій політичний маркетинг і рекламу, раціоналізують виборчу кампанію, поліпшують структуру управління, підвищують якість пропаганди та реклами.

У рамках конкурентних відносин інформаційний обмін відсутній, що і визначає необхідність розвідки. Механізми і результати передвиборчої діяльності конкуренти ховають один від одного, будь-які взаємовигідні відносини між ними відсутні. З великою імовірністю варто очікувати актів шпигунства. [25, c.103]

Протиборство. Це гостра антагоністична боротьба за завоювання і монопольне володіння електоратом. У рамках її застосовуються всілякі міри з метою нанесення конкурентам значного матеріального збитку, аж до фізичного збитку (ліквідація ключових фігур, руйнування приміщень, знищення інформації, майна і т.п.).

Для протиборства характерне: активне здійснення шпигунства, дезінформаційні дії і провокації, шантаж і підривна діяльність і т.п.

В організації розвідувального відділу політичної організації або партії слід враховувати наступні принципи розвідки, які лежать в основі змісту і структури розвідувальної діяльності та визначають її спрямованість [42, c.99]. Ці принципи були виокремлені ще керівником розвідслужби НСДАП В. Шелленбергом але можуть бути застосовані до сучасної розвідувальної діяльності:

1. Систематичне спеціальне навчання співробітників.

2. Завчасна підготовка поповнення. Мається на увазі, у першу чергу, природний збиток і прибуток кадрів. Варто враховувати, що кадри, що звільнилися, є носіями інформації, які представляють інтерес для конкурентів, тому не можна упускати їх з виду.

3. Своєчасні організаційні і кадрові зміни при збереженні основ організації. Принцип ясний: розвідка, як і всяка прикладна наука, не стоїть на місці. Вимоги часу впливають на структуру її апарату, вдосконалення напрямків діяльності та технологій.

4. Постійне відновлення ділової й особистої картотеки.

5. Створення кола «внутрішніх» і «зовнішніх» співробітників.

Практика переконливо підтверджує, що для ефективної роботи розвідки потрібна секретна агентура і спеціальні «уповноважені» помічники з числа співробітників апарата розвідки. «Внутрішні співробітники» -- це помічники, соратники, друзі, які не є інформаторами. До них пред'являються підвищені вимоги з погляду моралі.

До агентури ж, «джерел» відношення у розвідки було і є завжди негативне. Але без послуг «зовнішнього кола» розвідці не обійтися. І скільки існує людство, стільки існує агентура. У не настільки віддалені роки при Сталіні доносами займалася вся країна.

6. Виділення серед «довірених осіб» вузької групи «особливо уповноважених співробітників». У разі потреби вони створять свого роду «оперативний штаб», що діє відповідно до цільової вказівки керівника.

Цей принцип перегукується з попереднім: не тільки керівники спецслужб і політичних організацій, але навіть глави держав у групах своїх «довірених осіб» виділяють «кістяк» з метою підвищення ефективності управління.

7. Перебудова напрямків діяльності розвідки. Акцент повинен робитися не тільки на процесі добування інформації, а і на її аналітичній обробці. Саме аналітики, оцінюючи й обробляючи одержану інформацію і зіставляючи її з даними, отриманими по інших каналах, формують загальну картину подій.

8. Використання сучасної техніки як важливий інструмент розвідки.

9. Створення єдиної спецслужби політичної організації. В організаційному плані вона повинна займати незалежну самостійну позицію. Даний структурний підрозділ повинний підкорятися безпосередньо керівникові організації.

Як проміжний висновок, варто сказати, що чим детальніше та чіткіше налаштований приватний відділ, що виконує розвідувальні задачі, тим ефективнішою є його робота. При цьому важливо чітко сформулювати задачі, які недержавна політична розвідка повинна виконувати. До таких задач відноситься:

1. Вивчення й аналіз поточної інформації, що надходить з офіційних (усі види реклами, повідомлення в ЗМІ, Інтернет, локальні комп'ютерні мережі, матеріали ярмарків, конференцій і симпозіумів) і неофіційних (агентура) джерел:

ѕ Акумуляція, систематизація, вивчення й аналіз інформації про нові технології, що входять у сферу інтересів політичної партії, політичного діяча тощо. Надання керівництву аргументованої доповіді в лаконічній та зрозумілій формі. Вироблення рекомендацій у сферах контролінгу, безпеки і політичного маркетингу -- тобто всіх основних сферах «зовнішньої» і «внутрішньої» політики організації.

ѕ Складання і систематичне поповнення банку даних про суб'єктів політики, що входять до категорії «суперників».

ѕ Вивчення і моніторинг загальної політичної ситуації, дисципліни виконання договірних зобов'язань, а також морально-психологічного клімату конкурентів.

2. Планування і проведення заходів:

ѕ По оперативних іграх (включаючи матеріально-технічне забезпечення заходів, фізичну безпеку і збереження режиму таємності);

ѕ По відрядженнях і поїздках співробітників і керівників організації, по зустрічах делегацій (включаючи матеріально-технічне забезпечення всіх поїздок і рейсів, а також заходи безпеки, у тому числі заходи дезінформації).

3. Забезпечення режиму таємності в організації і комплексній інформаційній безпеці її діяльності. Виявлення ймовірних каналів витоку інформації, припинення спроб розголошення інформації прихованого характеру [42, c.130].

Як висновок, варто констатувати, що стимулом і рушійною силою у розвитку політичної розвідки на рівні окремих елементів політичної системи (політичних партій, окремих політиків та кандидатів на державні посади), окрім забезпечення потреби в безпеці та самозахисті, є конкуренція. І зазвичай, боротьба за реалізацію їх специфічних інтересів та політичних цілей передбачає не лише легальні відкриті дії, але й такі, які в разі їх відкритої підготовки і здійснення можуть бути нейтралізовані або використані проти власних інтересів. Тому недержавна політична розвідка, здобуваючи більшість інформації легальним шляхом, не нехтує і прихованими нелегальними методами, які навіть в сучасних демократичних політичних системах все частіше стають нормою.

ВИСНОВКИ

На основі проведеного аналізу вважається можливим зробити наступні висновки. Висунута на початку роботи гіпотеза підтвердилася, політична розвідка дійсно є особливим елементом латентної політики зі складною внутрішньою структурою, що включає специфічні механізми її здійснення на різних рівнях і напрямках політичної системи. В сучасних умовах, і в першу чергу завдяки пануванню тенденції демократизації політичного життя суспільства, на науковому рівні створилися необхідні умови і потреба у поглибленому пізнанні сфери закритої, невисвітлюваної політики. Політична розвідка є невід'ємною складовою латентної політики, специфічною за природою, структурою, функціями і методами реалізації. Ця специфіка, в першу чергу, обумовлена потребами безпеки та самозахисту політичної системи, безпеки різних учасників політичного процесу, їх боротьби за реалізацію суспільно значимих інтересів. З розгляду сутності та функцій політичної розвідки випливає, що розвідка існує не тільки на міждержавному рівні, а й на внутрішньодержавному та індивідуально-груповому та, окрім розвідувального напряму, існує ще контррозвідувальний. Традиційне уявлення про політичну розвідку як сферу лише міжнародної політики держави може бути суттєво розширене та доповнене з огляду на те, що, окрім зовнішніх небезпек, погрози можуть надходити і зсередини політичної системи. Отже, своєчасне забезпечення інформацією конфіденційного характеру щодо цих небезпек є однією з умов самозбереження політичної системи.

Діяльність розвідструктур багато в чому визначає динаміку світової політики. Розвідструктури зовнішнього та внутрішнього спрямування в державі здебільшого є відокремленими та належать до різних державних організацій. Однак, зовнішня розвідка, як правило, має більш прихований характер, оскільки її діяльність може тлумачитися як втручання у внутрішні справи суверенних країн або як підривні, протизаконні дії. В наш час, коли немає чітко визначених супротивників, проте існують державні інтереси, що іноді перетинаються з інтересами інших держав, розвідка так само є важливим елементом міжнародної політики. Розвідуправління різних держав співробітничають з багатьох питань та здійснюють взаємовигідний обмін інформацією. Та якщо раніше зовнішня розвідка орієнтувалася на здобуття інформації у воєнно-політичній сфері, то зараз її цікавить розстановка політичних сил, процеси прийняття й реалізації політичних рішень, боротьба з міжнародним тероризмом, яка стає широким полем для співпраці спецслужб світу.

Контррозвідка, як орган і функція держави, являє собою боротьбу з розвідкою іноземних держав, та як підрозділ розвідувальної служби недержавної політичної організації, спрямована на виявлення та подолання небезпек, що загрожують її безпеці та інтересам. Контррозвідувальна робота містить у собі комплекс специфічних заходів, як правило, конспіративного та прихованого характеру, що дозволяє забезпечити захист національних державних та приватних політичних інтересів.

Внутрішня розвідка як вид діяльності по забезпеченню державної безпеки являє собою гласну і негласну діяльність у конспіративній формі, покликану забезпечити безпеку громадян, інститутів державної влади, конституційного ладу країни. Окрім виявлення, попередження і припинення протизаконних, злочинних дій у внутрішній політиці держави, внутрішня державна розвідка збирає інформацію про стан політичної системи та об'єктивну картину політичного, соціального та економічного життя країни. Така інформація призначена для службового використання вищим керівництвом країни для прийняття правильних політичних рішень. В наш час функції внутрішньої розвідки в різних державах світу покладені на спеціально створені для цього державні організації, до обов'язків яких входить контроль за діяльністю місцевих екстремістських політичних груп, захист держави від підривних дій іноземних секретних служб, охорона державних секретів та забезпечення внутрішньої безпеки країни. Для переборення небезпеки звуження внутрішньої розвідки до функцій лише політичного розшуку необхідною уявляється наявність закону, що б чітко визначав межі цієї діяльності і обґрунтовував застосування конкретних оперативних методів і способів вирішення задач, а також наявність твердого парламентського контролю за діяльністю спеціальних служб внутрішньої розвідки. Отже, уявляється можливим порекомендувати державним установам приймати такі закони про розвідувальні органи, які б передбачали жорсткий контроль за діяльністю розвідслужб, регламентували процес збору розвідкою конфіденційної інформації та дотримання в процесі роботи норм політичної етики. Вимагає доопрацювання на законодавчому рівні також політика України стосовно інформаційних ресурсів держави, яка б базувалася на загальноприйнятих європейських нормах відкритості і доступності. У вітчизняному законодавстві повинно бути чітко вказаним, які суб'єкти політики та до яких саме інформаційних ресурсів мають доступ. Доцільним може стати співробітництво недержавних інформаційних агентств та державних розвідслужб, в межах якого можлива домовленість про взаємовигідну допомогу, торгівлю або обмін інформацією.

Суб'єктами недержавної політичної розвідки і контррозвідки на індивідуально-груповому рівні в абсолютній більшості є приватні особи -- кандидати на політичні посади, урядовці, політики, а також політичні партії та недержавні політичні організації й об'єднання. Зазначена обставина дозволяє розглядати недержавну політичну розвідку як приватну розвідувальну діяльність, стимулом і рушійною силою якої, окрім забезпечення потреби в безпеці та самозахисті, є конкуренція. Закономірністю в діяльності недержавної розвідки є те, що боротьба за реалізацію специфічних інтересів та приватних політичних цілей передбачає не лише легальні відкриті дії, але й приховані нелегальні методи, які часто стають нормою політичного життя. З огляду на це, політичним партіям та організаціям рекомендується створення внутрішньопартійної системи добування та захисту інформації конфіденційного характеру.

Подальша розробка проблем політичної розвідки та їх проекція на практику має сприяти більш впевненому прогресу в суспільному розвитку. Є підстави також вважати, що політична розвідка спроможна стати частиною навчального циклу з латентної політики для фахівців-політологів та державних службовців.

політична розвідка держава міжнародний

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

І. Документи

1. Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996р. - К.: Преса України, 1997 - 80 с.

2. Закон України «Про розвідувальні органи» від 22.03.01 //Відомості Верховної Ради. - 2001. - №19.

3. Закон України «Про Службу безпеки» від 25.03.92 //Відомості Верховної Ради. - 1992. - №27.

4. Закон Российской Федерации «О внешней разведке» от 8.01.95.

5. Указ Президента України «Про додаткові заходи щодо подальшої демократизації суспільства і посилення громадського контролю за діяльністю правоохоронних і розвідувальних органів України» від 18.02.04.

ІІ. Література

6. Андрианов В.И. Шпионские штучки и устройства для защиты объектов и информации. - СПб.: Лань, 1996 - 272 с.

7. Асеевский А.И. ЦРУ: шпионаж, терроризм, зловещие планы. - М.: Политиздат, 1988 - 270 с.

8. Бадрак В. Под прицелом иностранных спецслужб. //Зеркало недели. - 2000. - 20 марта.

9. Бадрак В. Чтоб разведка доложила точно... //Зеркало недели. - 1998. - №36.

10. Бебик В.М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика: [Монографія]. - К.: МАУП, 2001 - 384 с.

11. Берндорф Г. Шпионаж. Сб. „Сети шпионажа”. - Л., 1991 - 169 с.

12. Бороган И., Солдатов А. Продаються разведданные. Цена договорная. //Деловая хроника. - 2002. - 13 мая.

13. Брожко К. Спеціальні служби сучасної України. //Людина і політика. - 1999. - №3.

14. Будет ли российская контрразведка действовать в украинском тылу. //Зеркало недели. - 1998. - №41.

15. Гель А.П. та ін. Правоохоронні органи України: Курс лекцій. - К.: МАУП, 2000 - 233 с.

16. Герасимова Т. Тотальный контроль за политструктурами это миф. //Зеркало недели. - 2002. - 6 февраля.

17. Горбовский А., Семенов Ю. Без единого выстрела. Из истории российской военной разведки. - М.: Молодая гвардия, 1984.

18. Грамон, Санш де. История шпионажа. - Смоленск, 2002.

19. Даллес А. Искусство разведки. - М.: Международные отношения - МП «Улисс», 1992 - 288 с.

20. Дамаскин И.Л. 100 великих разведчиков. - М.: Вече, 2001.

21. Делутис Д. История итальянских спецслужб. - М., 1990.

22. Дорошенко А. Явище криміналізації правоохоронних органів і спеціальних служб. //Людина і політика. - 2000. - №6.

23. Дугин А. Конспирология. - М., 1993.

24. Журналистика и спецслужбы в Украине. //Украинский медиа-бюллетень. - 1997. - №1-2.

25. Землянов В.М. Своя контрразведка. - Минск, 2002.

26. Іванов В., Іванов Д. Загрози з'ясовано, час протидіяти! Про деякі аспекти інформаційної безпеки в Україні. //Людина і влада. - 2000. - №11-12.

27. История сыска в России. тт. 1-2. - Минск: Литература, 1984.

28. Карягин В.В. Дипломатическая жизнь за кулисами и на сцене. - М.: Международные отношения, 1994 - 320 с.

29. Кассис В.Б., Колосов Л.С. Из тайников секретных служб. - М., 1988.

30. Кассис В.Б., Колосов Л.С. За фасадом разведок. - К., 1988 - 304 с.

31. Ковалев А.Н. Азбука дипломатии. - М.: Интертранс,1993 - 240 с.

32. Киршин Ю.Я. Политическое содержание современных войн. - М., 1987 - 321 с.

33. Курілло В.Є. Елементи теорії латентної політики. /Наукові праці: Науково-методичний журнал МДГУ ім. П. Могили. - т. 25, вип.10. - Миколаїв, 2004.

34. Курілло В.Є. Латентна політика як соціальне явище. /Наукові праці: Науково-методичний журнал МДГУ ім. П. Могили. - т. 23, вип.10. - Миколаїв, 2003.

35. Курілло В.Є. Про деякі базові засади латентології як науки. //Політичний менеджмент. - 2004. - №1.

36. Любов В.Н. Военная хитрость: Из истории и теории. - М., 1992 - 435 с.

37. Люта Г. Мы могли бы служить в разведке... //Зеркало недели. - 2002. - №47.

38. Макаренко Г. У «таємної» служби головна ознака - відкритість. //Юридичний вісник України. - 2002. - №4.

39. Маклахан Д. Тайны английской разведки (1939 - 1945). - М.: Терра, 1997 - 365 с.

40. Мостовая Ю. Что такое контрразведка и информационно-аналитическое управление СБУ и так ли они всемогущи, как о них говорят? //Зеркало недели. - 1994. - №6.

41. Нечаева Е.Н. Внешняя разведка в период в поздней античности. Материалы 11-й международной конференции молодых ученых 27-30 декабря 2000 года. - Издательство Санкт-Петербургского университета, 2000.

42. Опыт военной разведки на службе в коммерческой фирме. - Мн.: Харвест, 2003. - 336 с.

43. Основи політичної думки. Курс лекцій /За ред. Б. Кухти - ч. 4. Міжнародні відносини - Львів: Кальварія, 1998 - 556 с.

44. Очерки истории российской внешней разведки. Под общей ред. Е.М. Примакова. - М., 1995 - 367 c.

45. Плэтт В. Информационная работа стратегической разведки. - М., 1958 - 341 с.

46. Плэтт В. Стратегическая разведка. Основные принципы. - М., 1997 - 311 с.

47. Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посіб. для студентів вищих навч. закладів. - К.: Генеза, 1997 - 400 с.

48. Политология: Энциклопедический словарь. /Общ. ред и сост. Ю.И. Аверьянов. - М.: Изд-во коммерч. ун-та, 1993 - 431 с.

49. Політологія/ Упорядкув. та ред. М.І. Сазонова; Харк. держ. ун-т. - Х.: Фоліо, 1998 - 734 с.

50. Почепцов Г. Г. Информационные войны. - М.: “Рефл-бук”, К.:”Ваклер”, 2000 - 680 с.

51. Почепцов Г. Г. Коммуникативные технологии ХХ века. - М.: “Рефл-бук”, К.:”Ваклер”, 2000 - 352 с.

52. Почепцов Г. Г. Паблік рилейшнз: Навчальний посібник. - К.: Т-во ”Знання”, 2000 - 506 с.

53. Почепцов Г. Г. Паблик рилейшнз для профессионалов. - М.: “Рефл-бук”, К.:”Ваклер”, 2000 - 624 с.

54. Почепцов Г.Г. Профессия: имиджмейкер. - СПб: Алетейя, 2001 - 256 с.

55. Почепцов Г. Г. Теория и практика коммуникации. - М.: “Рефл-бук”, К.:”Ваклер”, 1998 - 324 с.

56. Почепцов Г. Г. Теория коммуникации. - М.: “Рефл-бук”, К.:”Ваклер”, 2001 - 656 с.

57. Рогозин Г. Политический сыск или внутренняя разведка? //Записки Президенту. - 2004. - №16.

58. Ронин Р. Своя разведка: способы вербовки агентуры, методы проникновения в психику, форсированное воздействие на личность, технические средства скрытого наблюдения и съема информации: Практ. пособие. - Минск: Харвест, 1997 - 368 с.

59. Россель, Чарльз. Курс лекций о разведке. - М.: Международные отношения, 1999.

60. Советская внешняя политика в годы «холодной войны» (1945 - 1985): новое прочтение. - М.: Международные отношения, 1995 - 512 с.

61. Сенченко М.І. Латентні структури світової політики: Нариси з конспірології. - К.: МАУП, 2003. - 312 с.

62. Судоплатов П.А. Спецоперации. Лубянка и Кремль. 1930 - 1950 годы. - М., 1997.

63. Томас Г. Проблемы внутренней разведки. //Америка. - 2003. - 27 октября.

64. Фокс Л. Антибондівський закон. //Політика і культура - 2003. - 18-24 січня.

65. ЦРУ: государственный терроризм США. - М.: Планета, 1987 - 254 с.

66. ЦРУ глазами американцев: Сб. мат-в заруб. прессы/ Соб. О. Кедров. - М.: Прогресс, 1977 - 238 с.

67. Череда М. Трудное время для российской контрразведки. //Зеркало недели. - 1997. - №24.

68. Черняк Е.Б. 5 столетий тайной войны: из истории современной дипломатии и разведки. - М., 1972 - 432 с.

69. Черняк Е.Б. Жандармы истории. - М., 1975 - 398 с.

70. Черняк Е.Б. Секретная дипломатия Великобритании. - М., 1975 - 318 c.

71. Черняк Е.Б. Химеры старого мира. Из истории психологической войны. - М., 1970 - 422 с.

72. Шелленберг В. Лабиринт. Мемуары гитлеровского разведчика. - М., 1991 - 188 с.

73. Шелленберг В. Секретная служба Гитлера: Мемуары начальника управления шпионажа и диверсий службы безопасности СД. - Киев: фирма «Доверие», 1991 - 213 с.

74. Шпионаж Дворца головоломок. - М.: Политиздат, 1990 - 221 с.

75. Эндрю К. КГБ: история внешнеполитических операций от «Ленина до Горбачева». - Лондон, Сидней, Торонто: “Nota bene”, 1992 - 767 с.

IІІ. Мережа Інтернет

76. Адашкевич Ю.Н. Агентурный метод в борьбе с преступностью в зарубежных странах. //www.agentura.ru

77. Брачев В.С. Богатыри русcкого политического сыска. //http://lib.align.ru - електронна бібліотека.

78. Кошель П. Политический сыск в России 100 лет тому назад. //www.agentura.ru

79. Система спецслужб России. //www.agentura.ru

80. Спецслужба і небезпечна, і важка, або Чим займається СБУ. //офіційний сайт СБУ - www.sbu.com.ua