Політичний режим як функціональна характеристика політичної системи суспільства

Работа из раздела: «Политология»

Міністерство освіти і науки України

Національний авіаційний університет

Інститут заочного і дистанційного навчання

Контрольна робота

З ПОЛІТОЛОГІЇ

ВАРІАНТ №7

Політичний режим як функціональна характеристика політичної системи суспільства

Київ 2011

Зміст
Вступ
Поняття, сутність політичного режиму. Типологія політичних режимів
Характеристика автократичних (тоталітарного і авторитарного) політичних режимів
Перехід до демократії як напрям трансформації недемократичних режимів
Висновок
Література
Вступ
політичний режим тоталітарний авторитарний
Якщо поняття 'політична система' передає характер і специфіку функцій політичних інститутів стосовно інших суспільних систем у їх статичному вигляді, то поняття 'політичний режим' розкриває способи й механізми формування та розподілу політичної влади у політичній системі, форми взаємозв'язків суб'єктів політичного процесу. Отже, поняття 'політичний режим' стосується динамічного, або процесуального, аспекту політичної системи.
Поняття 'політична система' охоплює всю специфіку політичного процесу на різних структурних рівнях, не виділяючи окремо владних відносин. Його зміст розкривається через такі системні ознаки, як: специфіка політичного процесу у тому чи іншому типі суспільства (за різними методологіями типологізації); обсяг і характер впливу політики на суспільний розвиток; ментально-поведінкові аспекти суб'єктів політичного процесу (політична культура); способи й механізми розподілу влади в політичному просторі (політичний режим).
Поняття 'політичний режим' розкриває не весь, а лише політико-владний зміст поняття 'політична система'. Наприклад, вимоги студентів до органів державної влади як політичне явище можна включити у зміст поняття 'політична система'. Однак, якщо аналізується характер відносин між студентами і державою з погляду суспільних впливів на владу, то за змістом вживається поняття 'політичний режим'.
Отже, поняття 'політичний режим' висвітлює процесуальні аспекти інститутів політичної системи, взаємодію суб'єктів політичного процесу у структурі політичної системи; способи й механізми розподілу влади у політичному просторі; характер відносин між політико-владними і політико-невладними суб'єктами, а також між політичними і неполітичними інститутами.
У вітчизняних правових і політологічних джерелах прийнято розглядати політичний режим як елемент форми держави поряд з іншими елементами -- формами державного правління та державного устрою. Однак такий підхід алогічний, тому що, по-перше, поняття 'політичний' ширше, ніж поняття 'державний'; по-друге, у відкритому суспільстві політична влада охоплює не тільки державні інститути; по-третє, поняття 'політичний режим' стосується процесу всіх структурних елементів політичної системи на інституціональному, груповому, інтеракціоністському рівнях.
Політичний режим розкриває характер відносин між державою і громадянами, вищими органами державної влади (главою держави, урядом, парламентом, вищими судовими органами), державою та органами регіонального і місцевого самоврядування, а у федеративних державах -- між державою і суб'єктами федерації, державою і партіями; правлячими елітними групами й опозицією, виборчою системою і формою державного правління, партіями і групами тиску, ідеологічними та неідеологічними формами політичного процесу.
Поняття, сутність політичного режиму. Типологія політичних режимів
Політимчний режимм -- тип, характер влади в країні; сукупність засобів і методів здійснення політичної влади, яка відображує характер взаємовідносин громадян і держави.
Політичний режим визначається способом і характером формування представницьких установ, органів влади, співвідношенням законодавчої, виконавчої і судової влади, центральних і місцевих органів, становищем, роллю та умовами діяльності громадських організацій, рухів, партій, правовим статусом особи, ступенем розвитку демократичних свобод.
Сутність політичного режиму визначається тим, що у державі є пріоритетним -- права держави чи права особистості; якою мірою держава визнає, гарантує, обмежує чи фальсифікує права, передбачені Загальною декларацією прав людини та різноманітними міжнародними конвенціями, що стосуються механізму реалізації сукупності політичних, громадянських, соціально-економічних і соціально-культурних прав; чи порушує держава права людини (мотиви, форми, масштаби порушення).
Характеристика політичного режиму передбачає не тільки юридичні гарантії здійснення прав і свобод громадян, а також ступінь розвиненості структур судового і несудового захисту цих прав, ступінь зрілості інститутів громадянського суспільства, здатних не дозволити політичній владі виходити за рамки правового поля. Скажімо, сучасні демократичні конституції існують у багатьох слабо- і середньорозвинених країнах, однак ступінь правового захисту прав громадян тут не достатній порівняно з високорозвиненими країнами.
Наступною істотною ознакою політичного режиму є розподіл влади між вищими державними органами -- главою держави, урядом, парламентом, вищими судовими інстанціями. Важливе значення тут має обсяг прерогатив тієї чи іншої гілки влади, а також чіткість правових меж компетенції між ними. Скажімо, великий обсяг повноважень президентської влади призводить до авторитаризму, а законодавчої -- до охлократичної олігархії. Якщо допускати дуалізм виконавчої влади, то при різних рівнях розвитку суспільства він може мати різні наслідки. В перехідному суспільстві дуалізм виконавчої влади послаблює її ефективність, призводить до розпорошення повноважень між президентськими й урядовими структурами, а у високорозвинених суспільствах цей феномен послаблює концентрацію владних повноважень, забезпечує баланс перерозподілу владних повноважень між главою держави та урядом залежно від партійного представництва.
Оптимальним співвідношенням між владними інститутами є чіткий розподіл виконавчої та законодавчої влади (США); сильний однопартійний уряд і однопартійна опозиція, арбітражна роль глави держави (Велика Британія); верховенство парламенту при колегіальних і консенсуальних типах партійної співпраці (Австрія, Швеція, Швейцарія).
Найбільш невдале співвідношення між гілками влади може виникнути при сильних повноваженнях парламенту порівняно з виконавчою владою у політично неструктурованому суспільстві (досвід Росії, України в доконституційний період) або за обмеженої прерогативи парламенту при значно розширених (авторитарних) повноваженнях президента (сучасні Білорусь, Росія).
Отже, різні комбінації компетенцій вищих органів державної влади слід оцінювати неоднозначно, враховуючи ступінь цивілізаційної зрілості суспільства, а також масштаби модернізаційних перетворень.
Політичний режим залежить також від співвідношення повноважень між державними, регіональними і місцевими владними структурами. У сучасних умовах централізоване державне управління є неефективним, тому процес децентралізації набуває універсального значення. Ступінь децентралізації, як свідчить досвід європейських держав, залежить від історичних традицій, етнокультурної і територіальної специфіки регіонів, протяжності території та кордонів, правової і громадської культури населення.
Відносини між державою і партіями передбачають різноманітні їх взаємовпливи. Крайнощами тут є монополія партії та її зверхність над державою і безпартійне формування державної влади. Невдалим варіантом можна вважати також відсутність партій-лідерів, здатних забезпечити урядову стабільність. Виходячи з істотної ознаки політичного режиму важливо знати ідеологічні й організаційні типи партій, джерела їхнього фінансування, механізми контролю держави за фінансовою діяльністю партій. Якщо партії користуються тіньовими джерелами фінансування, не підконтрольними державі, то їх уже можна вважати потенційними претендентами на мафіозні способи політики.
Для з'ясування істотної ознаки політичного режиму має значення вивчення відносин між партійними лідерами, партійною елітою, партійним апаратом і партійною масою, механізмів політичної мотивації, закладених в організаційній структурі партії. Нестача сучасних механізмів політичної мотивації, інертність політичної маси, незнання нею закономірностей політики створюють партійним клікам сприятливі умови для маневрування у власних інтересах.
Важливою рисою політичного режиму є відносини між правлячою елітою та опозицією. Тут беруться до уваги юридичний статус опозиції, форми легітимності, її типи (партійний, громадський, військовий, революційний, терористичний), а також масштаби опозиційного впливу на суспільство. В умовах недорозвиненої партійної системи опозиційні сили не спроможні достойно витримувати конкуренцію з правлячою державною верхівкою.
Співвідношення виборчої системи і форми державного правління дає змогу найбільш точно відобразити істотні ознаки сучасних демократичних політичних режимів. При цьому ефективність кожної виборчої системи залежить від форм державного правління і політичної культури. Найефективнішою є пропорційна преференційна виборча система із застосуванням регіональних списків у парламентській республіці. У перехідних суспільствах важливо через виборче законодавство стимулювати партійну конкуренцію.
Якщо громадськість здійснює цивілізований тиск на політичну владу з метою захисту своїх інтересів, то забезпечується певний баланс соціальних сил, внаслідок чого зростає рівень партійної конкуренції. У разі домінування інтересів окремих соціальних груп, сильних у майновому, фінансовому чи ідеологічному розумінні, партії, прикриваючись 'народними інтересами', апелюють до народних інстинктів, а насправді змушені виражати стратегію монопольних груп. Прискорювачем партійної конкуренції виступає соціальна стратифікація, яка відтворює цивілізований тиск громадськості на владу,
У відносинах держави і груп тиску важливо створити рівні правові умови для відстоювання соціальних інтересів через механізми соціального партнерства, легального лобіювання інтересів, спрощення процедури законодавчого розв'язання конфлікту і забезпечення доступу громадян до об'єктивної інформації про політичне життя. Основними елементами громадянського суспільства є вільні ЗМІ, вільні університети (зі статусом автономії) і групи тиску як репрезентанти громадських інтересів.
Ідеології як певні системи ідей та поглядів виражають інтереси групових суб'єктів політики і тому важливою ознакою політичного режиму є стан ідеологічного процесу в суспільстві. Сучасна західна політологічна наука вирізняє п'ять основних політичних ідеологій: комуністичну, соціал-демократичну, ліберальну, консервативну, фашистську.
Комуністична ідеологія ґрунтується на утопічних ідеях Т. Кампанелли, Т. Мора, К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна про такий суспільний лад, де не буде приватної власності, класової нерівності, держави, а люди отримуватимуть за свою працю за потребами. Комунізм відкидає ліберально-демократичний лад як такий, що не дбає про соціальні права 'трудящих', і закликає до революційного повалення цього ладу. Основою комуністичної ідеології є пролетарський інтернаціоналізм, об'єднання людей за класовими ознаками. Сучасний комунізм (неокомунізм) визнає конституційні засоби здобуття влади і національний ідеал держави (а в деяких випадках стає на позиції інтернаціоналізму), однак ідеї націоналізації, перерозподілу національного багатства для підтримки соціальної рівності, надання пріоритету державній колективній формі власності залишаються провідними для цієї ідеології і на сучасному етапі.
Соціал-демократична ідеологія виникла на ідеях Е. Бернштейна про класову співпрацю і соціальні реформи як єдиний шлях поліпшення соціального становища робітничого класу. Якщо до 60-х років XX ст. соціал-демократія надавала перевагу державному регулюванню економіки, державній формі власності як найбільш ефективним засобам соціального захисту найбідиіших верств населення, то на сучасному етапі вона визнає економічну ефективність приватної власності, однак намагається підтримувати соціальну рівновагу за рахунок збільшення бюджетних видатків на соціальну сферу. Сучасна соціал-демократія зорієнтована не тільки на робітничий клас, а й на широкі верстви представників найманої праці.
Ліберальна ідеологія пройшла складний шлях еволюції та набула інших рис порівняно з попередньою своєю парадигмою. Лібералізм умовно можна поділити на такі напрями: класичний лібералізм, соціальний лібералізм, неолібералізм, лібер-таризм. Класичний лібералізм зародився в надрах ідеології просвітництва і відстоював ідеї абсолютної цінності людини, її прав і свобод, правової держави і громадянського суспільства, невтручання держави в економічну і соціальну сфери, вільного ринку і космополітизму. Соціальний лібералізм виник у 20-- 30-х роках XX ст. в Америці, ґрунтувався на економічних ідеях Дж. Кейнса і розумінні держави як інституту всезагального благоденства. Цей напрям близький до європейської соціал-демократії. Неолібералізм ґрунтується на вченнях М. Фрідмана і Ф. Хайєка. Представники цього напряму критикують державне регулювання економіки як економічно неефективне, що породжує безладдя і корупцію, відстоюють ідеї повної приватизації та ринкових саморегуляторів. Неолібералізм розглядає державне регулювання економічних і соціально-культурних процесів як у комуністичній, так і соціал-ліберальній інтерпретації як дві форми 'конструктивістської єресі'. Лібертаріанці вважають, що державні органи повинні також функціонувати за законами ринку, і тому з часом можуть бути приватизовані структури поліції, оборони і правосуддя. Вони відстоюють принцип 'необмеженої свободи', коли кожна людина жила б так, як сама хоче (за винятком посягання на свободу іншої людини).
Консервативна ідеологія спрямована на збереження вічних цінностей, таких як приватна власність, сім'я, релігія, мораль, нація, держава, і їх пристосування до сучасних модернізаційних процесів. Консерватизм на відміну від лібералізму, який акцентує увагу на цінностях індивідуалізму і прагматизму, намагається поєднати ці цінності з цінностями таких спільнот, як сім'я, церква, нація і держава. Консерватизм поділяється на традиціоналізм, елітарні теорії, неоконсерватизм.
Традиціоналісти (Ф. Шатобріан, Б. Берк, Ж. де Местр) заперечували ідеї революції та конституціоналізму як руйнівні для існуючого монархічного порядку, заснованого на християнській релігії і моралі.
Елітарні теорії (В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс, X. Ортега-і-Гассет) протиставляли активну еліту як рушійну силу прогресу інертній масі як об'єктові політичних маніпуляцій. Вихід мас на історичну арену розглядався ними як небезпека зародження фашизму і комунізму.
Сучасний неоконсерватизм є, швидше, модернізаційним, ніж традиційним. Його умовно можна поділити на англосаксонський, який більше змикається з неолібералізмом у соціально-економічній політиці, і християнсько-демократичний -- близький у соціально-економічній сфері до соціал-демократії. Однак в інших сферах суспільного життя ці два види неоконсерватизму відстоюють ідеї твердого правового і морального порядку, розумного обмеження людини в ім'я збереження здорового начала національного буття, меритократичного (аристократичного) державного управління.
Ідеологія фашизму об'єднує всі праворадикальні течії, для яких характерні: расове розуміння нації як антропо-біологічної спільноти, що має успадковану від природи нижчість або вищість; зміцнення нації за рахунок розширення території; визнання ієрархічної будови суспільства та його поділу на вищі і нижчі касти; відстоювання расової чистоти; пошук суспільного ідеалу в минулому; інтерпретація історичного зла як світової змови (жидів-масонів); розуміння нації, держави і вождя як органічної єдності; соціальний захист населення за етнічною ознакою.
Сучасний неофашизм дещо пом'якшив расові й імперські претензії своїх попередників, однак зберігає ворожість до всього чужоземного, намагається захищати національну самобутність усілякими засобами.
Диктатура - (Лат. dictatura - необмежена влада), поняття, що характеризує систему здійснення державної влади недемократичними методами, авторитарний чи тоталітарний політичний режим. є антонімом слова «демократія», а в реальності оне здійснення влади було б антагоністичним демократичному правлінню. Проте як завжди все переплуталося і нарочито змішалося, і тепер під диктатурою розуміється будь-яка форма здійснення влади, яка не вписується в рамки, обмежені новим світовим порядком. У зв'язку з цим слово «диктатура» просто напросто є ярликом, який навішується на неугодну владу з метою подальшої обструкції будь-якими методами, аж до агресії. Таким чином, коли сучасні політики та громадські діячі починають щось говорити про диктатуру, необхідно чітко пам'ятати, що в сучасному світі поганими словами зазвичай називають те, що ще не зовсім скурвилися. Тобто виходить як завжди, що біле називають чорним, а чорне - білим.
Виходячи з характеристики основних рис політичного режиму, розглянемо основні підходи до його типологізації: системний, класичний, який намагається охопити всі системні ознаки режиму; фрагментарний, що типологізує режим за конкретними проявами його основних ознак. Згідно з першим підходом до типологізації, політичний режим поділяють на тоталітарний, авторитарний і демократичний.
Тоталітарний режим ґрунтується на тотальному (лат. totalitas -- загальність, цілісність) охопленні державою суспільного життя. Поняття 'тоталітаризм' прийшло у філософсько-політичний лексикон у XX ст. з праць Дж. Джентіле, а у політику його ввів вождь фашистської парти Італії Б. Муссоліні. Дослідники тоталітаризму Ф. Хайєк, К. Поппер, К. Фрідріх і 3. Бжезінський розкрили генетичний зв'язок тоталітаризму з етатистським і соціалістичним вченнями, з існуванням масового суспільства і одномірної авторитарної особистості, кризою ліберального індустріального суспільства. Тоталітаризм -- явище XX ст. Він виникає у кризових ситуаціях, породжених необхідністю форсувати модернізацію суспільства, де наявні, з одного боку, значна частина знедоленого населення й інтелектуалів-маргіналів, з іншого -- могутні владні, технічні, психологічні можливості мобілізації мас для виходу з такої ситуації.
Для тоталітарного режиму характерні тотальний контроль держави за всіма сферами суспільства; монополізація влади в руках однієї партії, цілком підпорядкованій вождеві; повне панування єдиної ідеології, терористичний поліційний контроль; мілітаризація суспільного життя і знищення громадянського суспільства; проголошення принципу органічної єдності держави і народу; панування воєнної або планової економіки.
До тоталітарних режимів можна віднести гітлерівську Німеччину, колишній СРСР за часів Й. Сталіна, маоїстський Китай, Камбоджу при Пол Поті, Іран при Р.-М. Хомейні та режим Талібану в Афганістані. Тоталітарні режими були, як правило, комуністичними та фашистськими. Комуністичні режими відзначалися більшою тоталітарністю, оскільки їм вдалося ліквідувати приватну власність, подолати церковну опозицію. Крім цього, вони ґрунтувалися на привабливих ідеях 'інтернаціональної солідарності' трудящих і 'світлого комуністичного майбутнього', тоді як фашистські режими пропагували вищість своєї нації та необхідність світового панування.
Авторитарний режим характеризується зосередженням необмеженої влади в руках однієї особи або групи осіб, обмеженням прав і свобод громадян. На відміну від тоталітарного режиму він допускає певні елементи демократизму, економічних свобод, існування парламентаризму, навіть боротьбу політичних партій.
Якщо при тоталітарному режимі влада намагається контролювати всі без винятку сфери життя, прикриваючись гаслом органічної єдності з народом, то авторитарний режим порівняно з тоталітарним не вдається до тотального насадження ідеології з метою мобілізації народних мас на виконання 'великих ідей', не передбачає примату партії й ідеології над державними інститутами, не заохочує егалітаризм і патерналізм. До авторитарних режимів можна віднести всі колишні абсолютні, а також сучасні монархії у слаборозвинених країнах (Йорданія, Марокко, Саудівська Аравія), військові диктатури (здебільшого в Латинській Америці), 'патримоніальні тиранії', де держава є власністю сімейного клану і керується диктатурою особистої влади, а також режими суперпрезидентської влади (поширені у країнах Близького Сходу та СНД).
Демократичний режим включає сукупність ознак, протилежних тоталітаризмові: народний суверенітет, політичний плюралізм, консенсуальний тип політичної культури, правові гарантії політичних, громадянських і культурних свобод. Демократичний режим можна класифікувати за формою державного правління на президентський, парламентський, президентсько-парламентський; за формою демократії -- на ліберальний, соціал-ліберальний, християнсько-демократичний, національно-демократичний; за етапами розвитку демократизації -- на демократичний режим першої хвилі демократизації (1896--1926 рр.), демократичний режим другої хвилі демократизації (після краху фашистського тоталітаризму --1943-- 1962 рр.) і демократичний режим третьої хвилі (з'явився після 80-х років XX ст.).
Авторитарно-демократичний режим (м'який авторитаризм) характеризується передусім сильною президентською владою, де президент має право самостійно формувати уряд, розпускати парламент, зміщувати голів місцевих державних адміністрацій, ліквідовувати структури державного управління, мати перевагу над парламентом у формуванні судової влади. Однак при цьому режимі зберігаються всі демократичні інститути: парламент, виборча і партійна системи, опозиція, органи місцевого самоврядування, судовий захист прав людини. Такий режим існував у Франції за часів де Голля, а також існує у багатьох країнах Латинської Америки і деяких країнах СНД.
Анархо-демократичний режим, охлократичний передбачає широкі прерогативи представницької влади й органів місцевого самоврядування над виконавчими органами, а також широке застосування прямої демократії. Для анархо-демократичного режиму характерні дефіцит влади, відсутність системи ефективного нормативного регулювання суспільних відносин, низький рівень адміністративного управління, а також поширення охлократичних настроїв у політичній діяльності.
Олігархо-клановий режим ґрунтується на домінуванні у структурах політичної влади могутніх політико-бізнесових і мас-медіа угруповань, які, володіючи надприбутками, контролюють політичні структури -- парламентські фракції, парти, громадські організації, а також сегменти інформаційного простору (телеканали, радіомовлення, газети тощо). Вони домоглися свого становища не в умовах конкуренції, де треба було виявити талант, а в умовах свого монопольного становища у таких секторах економіки, як ПЕК, торгівля підакцизними товарами і природними ресурсами, а також державного протекціонізму і негрошових форм розрахунків (бартеру, взаємозаліків, векселів).
Для класифікації політичних режимів використовують підхід, запропонований французьким політологом Е. Шілзом, який розрізняє п'ять типів режимів: політичну демократію (досить значна диференціація функцій і спеціалізація структур); опікунську демократію (основною метою є демократизація політичного суспільства, але влада сконцентрована в руках бюрократичної держави); модернізовану олігархію (передбачає відсутність або формальне існування демократичних інститутів, вся влада належить військовим чи бюрократичним клікам, проте режим намагається модернізувати економіку); тоталітарну олігархію (відрізняється від попередніх високим ступенем впливу держави на суспільство, сильною концентрацією влади, інтенсивною мобілізацією членів суспільства на участь в економічному житті); традиційну олігархію (династичні або сімейні режими, які негативно ставляться до будь-яких змін і схильні зберігати існуючий лад).
Ще один підхід до типологізації політичних режимів запропонував А. Лейпхарт, виходячи зі співвідношення типу виборчої системи і форми правління, на основі якого він виділив чотири демократичні режими: президентсько-мажоритарний (США); парламентсько-мажоритарний (Велика Британія, Нова Зеландія, Австралія, Канада); парламентсько-пропорційний (Австрія, Бельгія, Данія, Фінляндія, Німеччина, Італія (до 1995 р.), Голландія, Норвегія, Швеція); президентсько-пропорційний (країни Латинської Америки).
На думку А. Лейпхарта, найвищі показники демократичності (представництво жінок у вищих органах влади, участь у голосуванні, політика у сфері підтримки сімей) й економічного розвитку (рівень інфляції, безробіття, економічного зростання) виявлені у країнах з парламентсько-пропорційним режимом, а найнижчі -- при президентсько-пропорційному режимі. Однак такий підхід треба сприймати обережно, оскільки названі показники залежать не тільки від співвідношення форми державного правління і виборчої системи, а швидше за все -- від ступеня цивілізованості всього суспільства.
Етатизм (від фр. Йtat -- держава) -- напрям політичної думки, який розглядає державу як найвищий результат і мету суспільного розвитку. В деяких країнах (наприклад, у Туреччині) цей термін позначав офіційну державну політику.
Абдикація (лат. abdicatio -- зречення) -- у праві зарубіжних країн: відмова від влади, посади.
Напевно, найвідоміший приклад абдикації останніх часів -- зречення короля Едуарда VIII Великобританії у 1936. Едуард відмовився від трону заради одруження на громадянці США Волліс Сімпсон, проти якого виступала монарша родина та Англіканська церква.
Характеристика автократичних (тоталітарного і авторитарного) політичних режимів
політичний режим тоталітарний авторитарний
Недемократичні режими виражені різними формами тоталітаризму і авторитаризму. У перекладі з пізньолатинської 'тоталітарний' означає 'як такий, що відноситься до цілого'. Зміст тоталітаризму обгрунтував ідеолог італійського фашизму Дж.Джентіле, який закликав до тотального підпорядкування людини державі і розчиненню індивіда в політичній історії, оскільки все людське і духовне губить цінність поза державою. У політичну лексику цей термін ввійшов після промови Б.Муссоліні 1925 p., в якій він використовує саме поняття 'тоталітарна держава'. В подальшому опоненти фашизму вживають цей термін в негативному розумінні - як протилежність демократії. Спочатку під тоталітаризмом розумівся фашистський режим в Італії і націонал-соціалістичний рух у Німеччині, але після публікації в газеті 'Таймс' (1929), де давалася характеристика радянського ладу, цей термін почали застосовувати і до політичного режиму СРСР.
Хоча ще в кінці 30-х pp. були зроблені спроби наукового усвідомлення тоталітаризму, найбільший вплив на суспільне уявлення про сутність цього явища здійснили знамениті романи-антиутопії Є. Замятіна, О. Хакслі, Дж. Оруелла. Роман Є. Замятіна 'Ми' - це прогноз розвитку суспільства, побудованого на засадах колективізму, де раціонально обґрунтовані всі сторони життя, але де відсутній найважливіший елемент суспільства - особистість (замість неї - номер). О.Хакслі в романі 'О дивний новий світ' показав повністю заорганізований світ, в якому потяг до досягнення досконалої ефективності не залишив місця для особистої свободи. В найбільш яскравій літературній формі технологія тоталітарної влади була розкрита в романі Дж. Оруелла '1984'.
З початку 50-х pp. з'являються наукові роботи, присвячені політологічному і соціологічному аналізу тоталітарних режимів: дослідження Х. Арендт 'Походження тоталітаризму', сумісна монографія К. Фрідріха і З. Бжезинського 'Тоталітарна диктатура і автократія'. Концептуальна модель тоталітаризму, запропонована К. Фрідріхом і З. Бжезинським, найбільш популярна в політології.
Нижче наведені шість базових характеристик тоталітаризму, сформульованих К. Фрідріхом у роботі 'Природа тоталітаризму' (1954):
офіційна ідеологія, яка претендує на охоплення всіх аспектів людського існування і орієнтується на досягнення одвічних цілей, наприклад, на створення досконалого суспільства;
масова партія, яка зливається з державною бюрократичною організацією;
монополія партії над ефективними засобами комунікації;
концентрація в руках партії і держави всіх засобів збройного насильства;
централізований контроль і керівництво економікою;
система терористичної поліцейської влади.
Вищезгадана модель тоталітаризму вимагає додаткового пояснення. Встановлення диктатури однієї партії призводить до злиття партійних структур з державними і до формування своєрідного феномена 'держава-партія'. Сама партія монополізує право виступати від імені всього суспільства. Одночасно відбувається 'розчинення' громадянського суспільства в державі, всі дозволені суспільні організації (профспілки, молодіжні, жіночі організації) зобов'язані виступати своєрідними 'приводними ременями' в механізмі влади партії, приводити її генеральну лінію в життя. На вершині піраміди тоталітарної влади знаходиться харизматична фігура вождя (фюрера, дуче, лідера партії). Дії вождя і партійна догма не підлягають критиці. Наприклад, у всіх школах Італії висів портрет Б. Муссоліні з написом 'Муссоліні завжди правий'.
Тоталітарна влада поширює контроль на всі сторони життя людини, включаючи сімейні відносини і сферу відпочинку. Як відзначила Х. Арендт, при тоталітаризмі був реалізований принцип: 'приватною особою залишається тільки той, хто спить'. Таким чином, для тоталітаризму характерна загальна статизація - держава-партія здійснює тотальний контроль над всіма сферами життєдіяльності суспільства в цілому і окремого індивіда в тому числі. Тому серед політологів утвердилося і більш коротке визначення тоталітаризму: це закрита система, в якій все - від виховання дітей до випуску продукції -контролюється з єдиного центру.
Тоталітарні режими традиційно поділяють на 'ліві' і 'праві' форми. Правий або право радикальний режим отримав розвиток в Італії з 1922 р. і в Німеччині з 1933 р. після приходу до влади А. Гітлера. Ліворадикальний (комуністичний) тоталітаризм утвердився в СРСР (класична модель - період сталінізму з середини 20-х до середини 50-х pp.), в країнах Східної Європи і Азії, на Кубі. Найбільш яскравий приклад тоталітаризму в Азії - Китай періоду політики 'великого стрибка' і 'культурної революції' (50-х - середини 70-х pp.), коли на чолі керівництва країни стояв Мао Цзедун.
Дві форми тоталітаризму відрізняються характером ідеологій (фашизм, націонал-соціалізм, комунізм), в тому числі завданнями, які ставлять перед масами партії - гегемони: досягнення 'народного капіталізму' і завоювання світового панування або побудова комуністичного суспільства і світова революція. Є й інша відмінність: лівий тоталітаризм був більше 'добудований': партія володіла монополією не тільки на політичну, але й на економічну владу, що проявилося в повній або частковій ліквідації приватної влади, зосередженні в руках держави основних засобів виробництва, ліквідації ринку. В праворадикальних режимах збереглася свобода підприємництва, однак це не виключало прямого державного втручання в економічну сферу підпорядкування її завданням воєнного виробництва, централізованого розподілення робочої сили.
Деякі політологи виділяють третю, теократичну форму тоталітаризму, бачачи приклад останнього в Ірані періоду правління ісламського лідера аятоли Хомейні (1979-1989), і в режимі, встановленому (тепер вже в минулому) талібами в Афганістані.
Авторитаризм (від лат. auctor засновник, творець і auctoritas - думка, рішення, право) розуміється як режим, зміст управління при якому полягає в концентрації влади в руках одного або кількох лідерів, які не приділяють уваги досягненню суспільної згоди стосовно легітимності їх влади. Тоталітаризм інколи розглядається як крайня форма авторитарного режиму. Але наявність деяких спільних рис (свавілля лідерів, значний репресивний апарат, обмеження прав людини, використання сили при вирішенні конфліктних ситуацій, відсутність реального поділу влади, формально вільний характер виборів у законодавчі органи, відсутність альтернативності вибору) не дає підстав для їх ототожнення. Тому доречно зупинитися на відмінностях двох режимів.
1. При тоталітаризмі партія-гегемон забороняє всі елементи суспільно-політичного плюралізму, опозиційні партії і рухи. Ініціатива допускається тільки в межах створених 'зверху' і 'патронованих' партією суспільних організацій. При авторитаризмі має місце обмежений плюралізм. Правляча влада в певних межах допускає інакодумство і підконтрольну опозицію.
2. При тоталітаризмі ядром політичної системи виступає партія-гегемон, яка монополізувала державну владу, при авторитаризмі - сама держава (в деяких випадках правляча еліта створює під себе 'партію влади').
3. При тоталітаризмі особлива роль відводиться ідеології. Вона виконує дві важливі функції: легітимацію цього режиму і мобілізацію мас на виконання поставлених партією завдань. Для об'єднання народу навколо влади у свідомість мас через ЗМІ, мистецтво, освіту втілюються потрібні для пануючої партії стереотипи. Могутня пропагандистська машина малює утопічні завдання, 'велике майбутнє' - комуністичний або расовий рай. Одночасно створюється 'образ ворога', яким виступають 'реакційні класи' або 'нижчі народи', прибічники інших ідеологій. Теза про зовнішніх і внутрішніх ворогів покликана виправдати жорсткі методи управління, обмеження свободи особистості, масові репресії і весь уклад життя, що нагадує життя в облозі. Що стосується авторитаризму, то тут може бути відсутня якась детально розроблена ідеологічна доктрина. Інструментом консолідації суспільства виступає релігія, націоналізм, традиції. Політичні еліти сучасних авторитарних режимів інколи намагаються запропонувати масам 'ідеологію розвитку', що пояснює завдання економічної і соціальної модернізації суспільства.
4. Тоталітарна влада опирається на широку підтримку народу. Для такого режиму характерний культ вождя партії, який в очах народу володіє харизмою, йому приписуються надприродні властивості: непогрішність, мудрість. Тоталітаризм широко використовує такі форми мобілізації мас, як вибори, урочисті збори, 'всенародні обговорення', мітинги. Особливо часто використовував організацію масових маніфестацій і смолоскипову ходу А. Гітлер. Він прекрасно розумів, що масою легше маніпулювати, тому що людина, потрапивши в масу, часто губить здатність критично сприймати інформацію, а його свідомість розчиняється в загальному колективному настрої. Авторитаризм може залишатися байдужим до проблеми легітимації влади, не звертається, як правило, до інтенсивної мобілізації народу на підтримку влади. Для цього режиму характерна деполітизація мас, інферентне або вороже ставлення до влади. Не маючи масової підтримки, авторитарна влада знаходить опору в бюрократії, армії, церкві, великих підприємницьких прошарках, намагається використати історичні традиції або націоналістичні гасла. Можливі випадки авторитаризму, що спирається на харизму лідера.
5. Необхідно відзначити ще одну принципову відмінність режимів. Авторитарний режим не намагається встановити тотальний контроль над усіма сферами життя, зберігає автономність особистості і суспільства у неполітичних сферах. Допускаючи, як правило, вільні ринкові відносини в економіці, заохочуючи приватне підприємництво, деякі сучасні авторитарні режими демонструють високі темпи економічного росту (сучасний Китай, Сінгапур, Південна Корея, Чилі).
Авторитаризм (від лат. auctoritas - влада, вплив) - форма влади, при якій носій влади (наприклад, диктатор, група людей, керівник підприємства або) проголошує сам себе мають право на владу. Обгрунтуванням для існування такої влади є виключно думку на цей рахунок носія даної влади.
Авторитаризм як форма політичної влади часто поєднується з автократією (Форма ставлення до влади) і диктатурою (Форма здійснення влади), хоча це не обов'язково. Наприклад, будь-яка революція, в тому числі демократична, буде проявом авторитаризму (так як революція відбувається тоді, коли існуюча правова система не може впоратися з поточною ситуацією, а інший правової системи поки не існує; революція повністю ламає існуючу правову систему і, перебуваючи таким чином у правовому вакуумі, авторитарно оголошує себе носієм влади)
Таким чином, сучасні авторитарні режими можуть мати деякі риси перехідного режиму - займати проміжне становище між демократією і тоталітаризмом. Вони володіють більшими шансами, ніж тоталітаризм, для переходу до демократії. Тут існує потенціал для політичної самоорганізації громадянського суспільства, тому що вже проявляються незалежні від держави економічні інтереси, на основі яких можуть сформуватися політичні інтереси. При переході від тоталітаризму до демократії необхідні не тільки політичні реформи, але й комплексна економічна реформа, що вимагає створення інститутів ринкової економіки, реформи власності і формування на цій основі нових соціальних верств.
Авторитаризм може існувати в найрізноманітніших формах. В історичному минулому він виступав у формі древніх тираній, деспотій, абсолютних монархій і у формі різних аристократичних режимів.
Виходячи з вищесказаного, є необхідність зупинитися на типології сучасних форм авторитаризму. Залежно від того, на які соціальні групи і інститути спирається влада, можна виділити такі форми авторитарного режиму:
Військові диктатури, що передбачають опір на армію. В умовах нерозвинутого громадянського суспільства і слабких демократичних традицій військові виступають найбільш організованою силою, яка володіє ресурсами для захоплення влади (як правило, шляхом державного перевороту). Подібні режими - досить часте явище в Африці, латинській Америці, на близькому Сході. Придушуючи політичні свободи, військові можуть виступити ініціаторами економічної модернізації суспільства (військова диктатура генерала А.Піночета в Чилі).
Теократичний - з опорою на духовенство і релігію. На зразок можна навести сучасний Іран, де з середини 90-х pp. намітилась тенденція до лібералізації режиму.
Олігархічний - влада належить певним корпоративним кланам.
Вождистський (режим особистої влади), що опирається на авторитет сильного лідера. Сам режим може мати підтримку народу. Основою для виникнення подібних режимів може стати відчуття зовнішньої загрози для країни. Самі лідери часто використовують націоналістичні гасла, ідеї незалежності або 'модернізаційного прориву' (швидкого вирішення проблем економічної відсталості і бідності) для консолідації населення навколо власної влади.
Змішані, поєднуючи в собі елементи різних режимів. Так, режим, встановлений С.Хусейном в Іраці, володів властивостями військового, вождистського і частково теократичного режимів одночасно. Військовий режим, встановлений у 1973 р. в Чилі, пізніше трансформувався в режим особистої влади А.Піночета.
Як видно, форми сучасного авторитаризму демонструють строкату картину. Поряд з вищевказаними виділяють однопартійні і багатопартійні, президентські і парламентські, традиційні і мобілізаційні форми авторитаризму. Зрештою авторитарний режим може виступати у формі реакційної диктатури або бути більш ліберальним. Останні форми авторитаризму є своєрідним симбіозом авторитарних демократичних тенденцій.
Гібридні режими існують у різних формах і отримали різні назви:
'диктабланда' - режим, у якому відбулася певна лібералізація, але без наступної демократизації. Хоча населенню надані певні права, але воно не втягнуте в політичне життя, немає розвинутого громадянського суспільства;
'демократ ура' - є елементи демократії (багатопартійність, багатопартійні вибори), але немає лібералізації. Елементи демократії носять формальний характер, а вибори покликані гарантувати перемогу правлячої партії;
'делегативна демократія' передбачає встановлення сильної виконавчої влади на чолі з президентом. Виборці делегують право приймати важливі рішення не законодавчому органу, а президенту.
Тоталітарний режим ґрунтується на тотальному (лат. totalitas -- загальність, цілісність) охопленні державою суспільного життя. Поняття 'тоталітаризм' прийшло у філософсько-політичний лексикон у XX ст. з праць Дж. Джентіле, а у політику його ввів вождь фашистської парти Італії Б. Муссоліні. Дослідники тоталітаризму Ф. Хайєк, К. Поппер, К. Фрідріх і 3. Бжезінський розкрили генетичний зв'язок тоталітаризму з етатистським і соціалістичним вченнями, з існуванням масового суспільства і одномірної авторитарної особистості, кризою ліберального індустріального суспільства. Тоталітаризм -- явище XX ст. Він виникає у кризових ситуаціях, породжених необхідністю форсувати модернізацію суспільства, де наявні, з одного боку, значна частина знедоленого населення й інтелектуалів-маргіналів, з іншого -- могутні владні, технічні, психологічні можливості мобілізації мас для виходу з такої ситуації.
Тоталітаримзм (лат. totalitos -- цілісний від іт. totalitа і прикм. іт. totalitario -- той, що охоплює усе в цілому).
Форма панування, що регламентує всі сфери суспільного існування, а також не визнає незалежність від держави (державної влади) таких окремих сфер приватного і суспільного життя, як -- економіка (господарство), релігія, виховання, сім'я, тощо.
Для тоталітарного режиму характерні тотальний контроль держави за всіма сферами суспільства; монополізація влади в руках однієї партії, цілком підпорядкованій вождеві; повне панування єдиної ідеології, терористичний поліційний контроль; мілітаризація суспільного життя і знищення громадянського суспільства; проголошення принципу органічної єдності держави і народу; панування воєнної або планової економіки.
До тоталітарних режимів можна віднести гітлерівську Німеччину, колишній СРСР за часів Й. Сталіна, маоїстський Китай, Камбоджу при Пол Поті, Іран при Р.-М. Хомейні та режим Талібану в Афганістані. Тоталітарні режими були, як правило, комуністичними та фашистськими. Комуністичні режими відзначалися більшою тоталітарністю, оскільки їм вдалося ліквідувати приватну власність, подолати церковну опозицію. Крім цього, вони ґрунтувалися на привабливих ідеях 'інтернаціональної солідарності' трудящих і 'світлого комуністичного майбутнього', тоді як фашистські режими пропагували вищість своєї нації та необхідність світового панування.
Авторитаризм (від лат. Auctoritas - влада, вплив) - форма влади, при якій носій влади (наприклад, диктатор, група людей, керівник підприємства або) проголошує сам себе мають право на владу. Обгрунтуванням для існування такої влади є виключно думку на цей рахунок носія даної влади.
Авторитаризм як форма політичної влади часто поєднується з автократією (Форма ставлення до влади) і диктатурою (Форма здійснення влади), хоча це не обов'язково. Наприклад, будь-яка революція, в тому числі демократична, буде проявом авторитаризму (так як революція відбувається тоді, коли існуюча правова система не може впоратися з поточною ситуацією, а інший правової системи поки не існує; революція повністю ламає існуючу правову систему і, перебуваючи таким чином у правовому вакуумі, авторитарно оголошує себе носієм влади).
Авторитарний режим характеризується зосередженням необмеженої влади в руках однієї особи або групи осіб, обмеженням прав і свобод громадян. На відміну від тоталітарного режиму він допускає певні елементи демократизму, економічних свобод, існування парламентаризму, навіть боротьбу політичних партій.
Якщо при тоталітарному режимі влада намагається контролювати всі без винятку сфери життя, прикриваючись гаслом органічної єдності з народом, то авторитарний режим порівняно з тоталітарним не вдається до тотального насадження ідеології з метою мобілізації народних мас на виконання 'великих ідей', не передбачає примату партії й ідеології над державними інститутами, не заохочує егалітаризм і патерналізм. До авторитарних режимів можна віднести всі колишні абсолютні, а також сучасні монархії у слаборозвинених країнах (Йорданія, Марокко, Саудівська Аравія), військові диктатури (здебільшого в Латинській Америці), 'патримоніальні тиранії', де держава є власністю сімейного клану і керується диктатурою особистої влади, а також режими суперпрезидентської влади (поширені у країнах Близького Сходу та СНД).
Перехід до демократії як напрям трансформації недемократичних режимів
Перехід до демократії здійснюється в процесі демократизації. Демократизація -- процес, в результаті якого відбувається перехід від недемократичних режимів до демократії. Даний процес відбувається нерівномірно -- з припливами і відпливами. Така нерівномірна хвильова пульсація демократизації у світовій практиці дала поштовх розвиткові концепції 'хвиль демократизації', яка була викладена в роботі американського політолога С. Гантінгтона 'Третя хвиля: Демократизація наприкінці XX сторіччя' (1991 p.). В цій праці підкреслюється хвилеподібний і глобальний характер демократичних змін, а хвилю демократизації визначено як сукупність переходів від недемократичних до демократичних режимів, що відбуваються протягом певного проміжку часу, за умови, що число таких переходів значно перевищує число здійсненних за той же час переходів у протилежному напрямку. На основі аналізу історичного минулого людства він виділяє три хвилі демократизації і дві хвилі відкату.
Перша хвиля демократизації (1820--1926) означала поширення парламентаризму, багатопартійних систем і загального виборчого права, насамперед у країнах Західної Європи та Північної Америки. Зворотна хвиля (1926--1942) принесла тоталітаризм у різних його формах: фашизм, сталінізм, нацизм і повернення низки країн до авторитарного правління. У період першої хвилі налічувалось 29 демократій, у період зворотної хвилі 12 країн відійшли від демократії.
Друга хвиля демократизації (1942--1962) характеризувалася перемогою над фашизмом, антиколоніальним рухом і розвалом колоніальної системи, модернізацією країн, що звільнились від колоніальної залежності, включно з процесом цілковитої демократизації у деяких з них. У той час існувало 36 демократій. Зворотна хвиля (I960--1976) означала встановлення авторитарних диктатур у низці країн. Від демократій відійшли 6 країн.
Третя хвиля демократизації (розпочалася у 1975 р. і триває дотепер) ознаменувалася падінням авторитарних режимів у Греції, Португалії, Іспанії (відповідно 1974, 1975, 1977 рр.). Потім вона охопила Латинську Америку та низку країн Азії. Тут на шлях демократії стали Домініканська Республіка, Гондурас, Перу, Туреччина, Філіппіни, Південна Корея. Нарешті черга дійшла до країн радянського блоку. Комуністичні режими зазнали краху спочатку в Південній та Центрально-Східній Європі, а потім в республіках Радянського Союзу. І хоч деякі дослідники висловлюють думку про настання спаду третьої хвилі демократизації, у більшості країн, котрі покінчили з недемократичним розвитком після 1974 p., демократія все ж таки досягла значних успіхів. У цей період існувало приблизно 40 демократій, а 4--5 країн відійшли від неї.
Вчені, що аналізують трансформаційні процеси з кінця 70-х років XX ст. в країнах Латинської Америки, ввели в науковий обіг термін 'демократичний перехід', звідси й назва напряму, який вивчає перехідні суспільства, -- транзитологія.
Беручи до уваги усі три хвилі демократизації, вчені виділяють три моделі переходу від недемократичних режимів до демократії.
Класична лінійна модель (Англія, Швеція). їй властиве поступове обмеження абсолютної монархії та розширення прав громадян і парламенту.
Циклічна модель (країни Латинської Америки). Демократичні та авторитарні режими по черзі змінюють один одного.
Діалектична модель (Іспанія, Португалія, Греція). Вона передбачає стрімке падіння авторитарних режимів і встановлення життєздатної демократії.
Усі ці моделі переходу до демократії передбачають певні зміни, без яких демократизація взагалі неможлива. Універсальними вимогами успішного переходу до демократії є:
- утвердження та розширення сфери приватної власності та формування ринкових відносин;
-- створення середнього класу й умов для соціальної мобільності;
-- широкі інвестиції в освіту й розвиток науки;
-- формування громадянського суспільства;
-- гарантії прав людини і створення механізму їх захисту;
-- політичний плюралізм;
-- розгалужена система вільної політичної комунікації та інші вимоги.
Більшість транзитологів, аналізуючи перехід до демократії, виокремлюють при цьому ряд стадій. Тривалий час популярною була модель демократичного переходу, запропонована американським політологом Д. Растоу. Порівнюючи переходи до демократії у Швеції (з 1890 до 1920 pp.) і Туреччині (з 1940 до 1960 pp.), він виділив три фази: підготовчу фазу, у процесі якої загострюються конфлікти між основними соціальними і політичними силами; фазу прийняття рішень, коли досягається компроміс між політичними акторами щодо нових правил демократичної політичної гри; фазу звикання, за якої демократичні інститути набувають стійкості.
Аналогічну схему переходу до демократії пропонують американські політологи Ф. Шміттер та Г. О'Доннел. Вони виділили наступні фази переходу: лібералізації, демократизації, ресоціалізації. Фаза лібералізації розпочинається кризою авторитарних чи тоталітарних режимів та кризою ідентичності еліт, яка закінчується їх розколом. Фаза демократизації відрізняється, інституціональними змінами в політичній системі. На цьому етапі з'являються такі політичні інститути, як політичні партії, виборча система, які дають змогу формувати органи влади демократичним шляхом. Під час ресоціалізації відбувається освоєння громадянами демократичних цінностей і правил гри та поступове включення їх до нової політичної системи, тобто формується громадянське суспільство. Інші автори називають дану стадію стадією консолідації. Консолідація демократії -- це процес перетворення випадкових домовленостей та умовних рішень, що виникають між політичними елітами у період демократичного переходу, у стійкі норми відносин суперництва і співробітництва між головними дійовими особами політичного процесу.
Отже, перехід-демократизація має певні фази, які проходить кожна країна, що демократизується. Але тривалість цих фаз та їх результативність залежать від конкретно-історичних умов розвитку суспільства.
Хоча ідея демократії одержала в сучасному світі найширше поширення й визнання, в умовах цієї форми правління живе усе ще меншість населення землі. У багатьох країнах демократія служить лише респектабельним фасадом переважно авторитарної влади. Часто демократичні форми правління виявляються нежиттєздатними й терплять крах. Які ж фактори уможливлюють перехід до демократії й від чого залежить її стабільність? Відповісти на ці питання намагалися численні наукові дослідження, здійснені на Заході після другої світової війни. Їхній автори на основі порівняльного аналізу великого статистичного матеріалу виявили цілий ряд економічних, соціальних, культурних, релігійних і зовнішньополітичних передумов демократії.
Економічні передумови демократії
Однієї з найважливіших економічних передумов демократії є відносно високий рівень індустріального й економічного розвитку в цілому. За економічними показниками демократичні країни значно випереджають авторитарні й тоталітарні держави. Однак прямої причинної залежності між рівнем економічного розвитку й демократією немає. Це доводить цілий ряд історичних фактів. Так, США перейшли до демократії ще в XIX в. на переважно доіндустріальної стадії, У той же час, незважаючи на відносно високий промисловий розвиток СРСР, ГДР, Чехословаччини, Південної Кореї, Бразилії й т.д., там аж до недавнього часу існували тоталітарні або авторитарні режими.
Від індустріального розвитку залежить така передумова демократії, як високий ступінь урбанізації. Жителі великих міст більше підготовлені до демократії, чим сільське населення, що відрізняється консерватизмом, прихильністю традиційним формам правління.
Ще одна важлива умова демократії -- розвиненість масових комунікацій, що характеризується поширеністю газет, радіо й телебачення. ЗМІ допомагають громадянам компетентно судити про політика: прийнятих рішеннях, партіях, претендентах на виборні посади й т.д. У країнах з великою територією й високою чисельністю населення без масових комунікацій демократія практично неможлива.
Однієї з найважливіших передумов демократії виступає ринкова, конкурентна економіка. Історія не знає прикладів існування демократії в державах без ринку й приватної власності. Ринкова економіка перешкоджає концентрації економічної й політичної влади в руках однієї із груп суспільства або партійно-державного апарата. Вона забезпечує автономію індивіда, охороняє його від тоталітарного державного контролю, стимулює розвиток у нього таких необхідних для демократії якостей, як прагнення до волі, відповідальність, заповзятливість. Без ринку не може бути цивільного суспільства, на якому базується сучасна демократія. Маючи потребу в конкурентних ринкових відносинах, демократія цілком сумісна й зі значним розвитком системи державних підприємств і соціального забезпечення.
Найчастіше дослідники говорять про важливість розвинутої економіки. У ході безпосереднього функціонування останнього знаряддям легітимізації режиму є націоналізм, звґязаний висуванням і розвитком тези про загальнонаціональну єдність. У ряді випадків, як правило, в умовах кризи авторитарного правління, націоналізм виходить за рамки внутрішньої політики держави, перетворюється в засіб зовнішньополітичної експансії й одночасно має на меті зміцнити істотно похитнулася легітимність системи.
Разом з тим на практиці це нерідко приводить до протилежних результатів. Наприклад, у Греції в останні роки правління «чорних полковників» це проявилося в грецьких зазіханнях на Кіпр. Однак фактично невдала в 1974 р. спроба інспірувати на Кіпру прогрецький військовий переворот привела лише до остаточного політичного банкрутства військового режиму, обумовивши змушену відставку уряду « чорних полковників « і перехід до цивільного правління. Аналогічна ситуація спостерігалася в 1982 р. в Аргентини, коли в результаті різкого погіршення економічного становища уряд генерала А. Галтієрі вдався до анексії Фолклендськ островів - колишньої колонії Великобританії, що незадовго до цього отримали незалежність. Однак військова поразка Аргентині в англо-аргентинському збройному конфлікті виявило остаточне політичне банкрутство військово-авторитарного режиму.
Історичний досвід показує, що на первісних етапах тоталітарні (особливо ліво - тоталітарні, тобто комуністичні) і авторитарні політичні системи можуть забезпечити значний економічний ріст за рахунок або повний державний контроль над економікою (у всіх соціалістичних країнах), або високого ступеня державного регулювання економіки. З одного боку, - СРСР і багато соціалістичних країн, а з іншого боку - такі країни, як Бразилія, Уругвай, Південна Корея, Тайвань і ін., на визначених етапах тоталітарного й авторитарного правління досягли величезних економічних успіхів за рахунок мобілізації ресурсів, контролю за вартістю і ціною робочої сили, державного регулювання експорту т імпорту і т.д. У 70-і роки для нафтовидобувних країн третього світу, а також СРСР головну роль і в економічному розвитку, і опосредованно в деякім зміцненні легітимності режиму зіграв і енергетичну кризу і різкий підйом цін на нафту.
Однак у всіх автократичних державах як лівої, так і правої орієнтації державний чи контроль державне регулювання, що зіграли раніше визначена позитивна роль в економічному розвитку, поступово себе вичерпали, приходячи в протиріччя з обґєктивними потребами ринкової економіки. Важливим конкретним економічним фактором було також і те, що нафтовий бум 70-х років до середини 80-х років перемінився різким зниженням світових цін на нафту. Це не могло не відбитися негативно на економічному становищі ряду країн експортерів нафти, зокрема на колишньому СРСР. Таким чином, передкризові чи кризові процеси в економіці країн з автократичними режимами зґявилися серйозною економічною передумовою кризи їхньої легітимності.
Багато дослідників відзначають дуже тісний звґязок між рівнем економічного розвитку і демократією. Серед 24 держав, віднесених у 1989 р. Світовим банком до групи країн з високим доходами (від 6 тис. до 21 тисяч американських доларів у рік), 20 минулого демократичними, а з 42 країн з низькими доходами - від 130 (Ефіопія) до 450 (Ліберія) американських дол. у рік, тільки дві країни (Індія і Шрі-Ланка) мали досвід демократичного розвитку.
Серед 53 країн із середнім душовими доходами (від 520 до 5810 дол. у рік) 23 - були демократичними, пґять країн знаходилися в стадії переходу до демократії, а 25 - мали авторитарні політичні системи (див.: Hantington, 1991, p. 45-46).
Співвідношення між рівнем економічного розвитку і політичних процесів свідчать, що перехід до демократії найчастіше відбувається в країнах із середнім рівнем економічного розвитку, або в країнах, що наближаються до средньорозвинутих. І бурхливий економічний ріст після другої світової війни аж до середини 70-х років, на який указує С. Хантингтон, дозволив багатьом державам ввійти в групу країн із середніми доходами, що побічно створило сприятливі економічні умови для переходу до демократії і потенційно розширило соціальну базу демократизації.
Однак, як свідчить історичний досвід, між рівнем економічного розвитку і демократизацією не існує однозначних і прямих причинно-наслідкових звґязків. Вплив економічних змін на політичні процеси здійснюється опосредковано через соціальні зміни. «Економічний розвиток - відзначав С. Хантингтон, - породило нові джерела багатства і влади поза державою, а також функціональну потребу в делегуванні повноважень по прийняттю рішень» (Hantington, 1991, p. 52).
Більш безпосередньо економічний розвиток сприяє змінам у соціальній структурі і цінностях, що у свою чергу служить передумовою демократизації.
По-перше, рівень економічного добробуту самого суспільства формує такі цінності й установки самих громадян, що формує розвиток почуття міжособистісної довіри, задоволеності і компетентності, що у свою чергу в більшому ступені корелюється саме з демократичними інститутами.
По-друге, економічний розвиток веде до росту рівня освіченості в суспільстві. А це супроводжується усе більш критичним відношенням до існуючого політичній системі, потребою в індивідуальних волях - а, отже - і потребою в демократизації.
По-третє, економічний розвиток створює більше ресурсів для розподілу серед різних соціальних груп, що полегшує улагоджування конфліктів і досягнення компромісів.
По-четверте, інтернаціоналізація економічного розвитку сприяє інтеграції всіх держав у світовий ринок торгівлі, інвестицій, технологій, туризму і комунікацій. Включеність країни в систему світових економічних звґязків нерідко супроводжується неправильними контактами, що є істотним джерелом впливу на суспільство демократичних ідей, що переважають в індустріальному світі.
По-пґяте, економічний розвиток веде до росту середнього класу, що у всіх країнах складає головну масову опору і рушійну силу процесу демократизації.
Соціальні передумови демократії
Ринкова економіка краще, ніж командна господарська система, забезпечує створення такої важливої передумови демократії, як відносно високий рівень добробуту громадян. Він дозволяє змґякшувати соціальні конфлікти, легше досягати необхідного для демократії згоди.
Суспільне багатство впливає на демократизацію суспільства в тому випадку, якщо сприяє згладжуванню соціальної нерівності. Це - наступна передумова демократії. Доведено, що поляризація соціальної нерівності породжує гострі політичні конфлікти, дозвіл яких часто неможливо за допомогою демократичних інститутів і методів. Тому поляризація суспільства на багатих і бідних - серйозна перешкода для демократії, хоча ця форма правління неможлива й при зрівняльному розподілі благ.
Для демократії найбільш сприятлива модель декомпозиції соціальної нерівності, що переважає в сучасних індустріально розвинених країнах. Ця модель не допускає концентрації різних дефіцитних благ (доходу, багатства, престижу, влади, освіти й т.д.) в однієї соціальної групи (класу), а вимагає їхнього розосередження в суспільстві так, щоб індивід, що має низький показник в одному відношенні (наприклад у доступі до влади), міг компенсувати собі це за рахунок володіння іншими благами (наприклад високим доходом і освітою). Така структура соціальної нерівності перешкоджає статусній поляризації суспільства й виникненню гострих масових конфліктів.
Декомпозиція соціальної нерівності значною мірою збігається з такою загальною передумовою демократії, як соціальний плюралізм. Він означає різноманіття соціального складу населення, наявність у ньому не щодо однорідної, аморфної маси, а чітко, що оформилися класів, професійних, регіональних, релігійних, культурних, етнічних і інших груп, що володіють колективною самосвідомістю. Такі групи стримують тенденцію до концентрації державної влади, виступають противагою чинностям, що прагнуть до її монополізації, створюють можливість установлення ефективного контролю над владою. Соціальний плюралізм характеризує розвиненість цивільного суспільства, його здатність до формування незалежних від держави партій і груп інтересів, тобто до політичного плюралізму.
Соціальний плюралізм не суперечить такій найважливішій передумові демократії, як наявність чисельного й впливового середнього класу, оскільки сам цей клас внутрішньо диференційований і складається з різних груп, близьких по найважливішим стратифікаційних показниках: доходу, освіті й т.д. Середній клас відрізняється високим рівнем освіти, розвитку самосвідомості особистості, почуття власного достоїнства, компетентністю політичних суджень і активністю. Він більше, ніж нижчі й вищі верстви, зацікавлений у демократії. У сучасних західних демократіях середній клас становить більшість населення. Не випадково їх нерідко називають суспільствами «двох третин», що відображає благополучне існування в них приблизно двох третіх всіх громадян.
Крім середнього класу опорою демократичної форми правління - є підприємці -- повґязана з ринком конкурентна буржуазія. Принципи плюралістичної демократії цілком відповідають її образу дій і індивідуалістичному світогляду. Формування демократії звичайно йде успішніше у більших державах з розвиненим внутрішнім ринком і конкурентною буржуазією. Країни ж з однобічної, орієнтованої на експорт економікою й зрослої з державою монополістичною буржуазією більше схильні до авторитаризму.
Загальною передумовою демократії є грамотність населення, його освіченість у цілому. Очевидно, що від освіченості прямо залежить компетентність політичних суджень особистості, її інтелектуальний розвиток, воля мислення, почуття власного достоїнства. Неосвічена людина по суті стоїть поза політикою й поза демократією, є обґєктом маніпулювання з боку влади або інших політичних чинностей.
Наявність різноманітних економічних і соціальних передумов не обовґязково породжує демократичну форму правління. Однак перехід до демократії можливий і найбільш імовірний в індустріально розвинених країнах з ринковою економікою, згладженим соціальною нерівністю й невисокої конфліктністю, численним середнім класом і впливовою ринковою буржуазією, плюралістичною соціальною структурою. І навпаки, у державах з більшою кількістю малозабезпечених людей, поляризацією в розподілі доходів і майна й, як слідство, з гострими соціальними конфліктами демократія не буде ефективної й життєстійкою.
Політична культура як передумова демократії
Вплив економічних і соціальних факторів на державний устрій багато в чому опосредковується пануючою в суспільстві політичною культурою. Вона являє собою менталітет, способи сприйняття й осмислення політики, перероблений у людській свідомості досвід людей, їхньої установки й ціннісні орієнтації, що характеризують відношення громадян до влади.
Суть і вплив політичної культури на суспільство спеціально розглянуті в главі 17. Стосовно ж до демократії слід зазначити, що з нею сполучимо лише певний тип політичної культури, назв відомими американськими політологами Габріелем Алмондом і Сіднеєм Вербою громадянською культурою. Смороду виділяють три основних типи політичних культури: патріархальну, для якої характерне обмеження політичного обрію людей їх безпосередніми, повсякденними життєвими інтересами, неусвідомленість наслідків своєї участі в політику, своєї політичної ролі; підданську, при якій громадянин, хоча й може розуміти мети й призначення політики, але почуває й поводитися як виконавець наказів політичних лідерів, і активістську (політичної участі), носії якої сприймають собі самостійними активними співучасниками політичного процесу, ясно усвідомлюють свої мети й шляхи їхньої реалізації .
Демократія може вкоренитися лише на ґрунті цивільної політичної культури, що сполучить якості активістської й підданської культур. Така її подвійність відображає необхідні для демократії активна доля в політику, здатність правити - з одному боку, і підпорядкування закону, рішенням більшості - з іншої.
Висновок
Якщо одні типи політичних культур сприяють затвердженню демократії, те інші перешкоджають переходу до неї. Так, рух до демократії гальмує «цілісна», тотальна політична культура, що розглядає державу, суспільство й індивідів як єдине ціле й не допускає автономія особистості й політичних інститутів стосовно держави. Демократії ворожачи й культура, що почитає влада і її ієрархічний устрій, терпимий до політичного насильства. І, навпроти, їй сприяє відкрита, індивідуалістична політична культура, що допускає суспільний плюралізм і високо цінує права людини, його волю й відповідальність, здатність до самообмежень і компромісів.
В той же час нехтується важливість духовного фактора, який найчастіше є визначальним. Як правильно відзначає французький дослідник Гі Эрме, «у звґязку з крахом ілюзій про демократію, як благополучному шляху у всіх відносинах, сучасна доктрина говорить, що «демократизація» супроводжується бідністю, приймаючи це як непорушну даність для більшої частини земної кулі. Звідси випливає, по-перше, вірна думка, відповідно до якої демократичні устремління знаходять дійсну силу тільки тоді, коли проведений досить чіткий вододіл між правомірним бажанням мати менш схильне до сваволі уряд і інше явище, цілком зрозумілим, але іншого порядку: гострим нетерпінням зголоднілих людей вийти з довгого тунелю убогості, як тільки на обрії зґявляється просвіт нового режиму» (Гі Эрме, 1992, с. 16.). Неможливість молодих і ще не устояних демократичних режимів задовольнити економічні інтереси шарів населення, що бідують, нерідко створює погрозу всьому процесу демократизації.
Тому, по-друге, результат демократизації не в меншої, а може бути навіть у більшому ступені, чим економічні реформи, залежить від змін у політичній культурі більшості громадян чи суспільства, принаймні, його найбільш активної частини.
Саме в рамках фази звикання до демократичних процедур як значна частина політичної еліти, (у тому числі і частина тих її представників, що на попередніх етапах виступали проти встановлення демократичних інститутів), так і більшість рядових громадян суспільства, поступово переймається такими цінностями, як політична конкуренція, що обумовлює для кожного волю вибору, політичний плюралізм, воля слова, воля пересування і т.д.
«Новий політичний режим, - відзначав по даному приводі Д. Растоу, - є новий рецепт здійснення спільного ривка в невідоме. І оскільки однієї з характерних рис демократії є практика багатобічних обговорень, саме цій системі характерні методи проб і помилок, навчання на власному досвіді. Перший великий компроміс, за допомогою якого встановлюється демократія, якщо він узагалі виявляється життєздатним, сам по собі є свідченням ефективності принципів примирення і взаємних поступок. Тому перший же успіх здатний спонукати політичні сили, що борють, і їхніх лідерів передати на рішення демократичними методами й інші найважливіші питання» (Растоу, 1996, с. 11-12).
Більш безпосереднім фактором, що прискорив процеси глобальної демократизації в рамках її третьої хвилі стала проголошена М.С. Горбачов у другій половині 80-х років «політика нового мислення», звґязана по-перше, з поступовим розмиванням образа ворога в радянському менталітеті, що одночасно сприяло змінам у політичних установках багатьох радянських громадян на демократичні цінності в їхньому загальнолюдському аспекті, і по-друге, у політику невтручання у внутрішні справи країн Східної Європи. Останнє, що ліквідувало погрозу радянської військової інтервенції (як це було, наприклад, у 1956 р. в Угорщині і 1968 р. у Чехословакии), привело до краху комуністичних режимів. Згодом, під впливом подій у колишньому СРСР і країнах Східної Європи аналогічна доля осягла і всі країни соціалістичної орієнтації, що розвиваються.
Зовнішньополітичні передумови демократії
Економічні, соціальні, культурні й релігійні фактори характеризують внутрішні передумови демократії. Однак зростаюче значення для неї має зовнішній вплив. Воно проявляється подвійно: через прямий військовий, політичний, економічний, культурно-інформаційний і інший вплив і за допомогою впливу приклада демократичних держав. Як показала історія, демократія може бути результатом не тільки внутрішнього розвитку, але й слідством зовнішнього впливу, у тому числі за допомогою чинності. У десятках колишніх колоній демократичні інститути створювалися під прямимо впливом метрополій, а в окремих державах, наприклад у Домініканській Республіці й ФРН, - після військової окупації. Однак у випадку привнесення ззовні демократія не буде стабільною і життєздатною доти, поки не створяться необхідні для неї внутрішні передумови.
У загальному плані процесу демократизації сприяє сусідство із впливовими демократичними державами і їхньою різнобічною підтримкою. Однак далеко не завжди допомога з боку таких країн буває значної й безкорисливої, тім більше, якщо мова йде про великі держави - колишніх суперниках і потенційних конкурентах.
Чимале місце в процесі демократизації займають різні зовнішні фактори, що, однак, необхідно розглядати в тісно увґязуванні з внутрішніми передумовами процесу демократизації в кожній країні. Зокрема, що намітилася в середині 70-х років розвґязка міжнародної напруженості, що, однак, носила короткочасний характер, привела до відносного пожвавлення дисидентського (власне кажучи правозахисного) руху в СРСР і країнах Східної Європи, що послідовно виступало проти порушень прав людини і за демократизацію існуючої в країнах тик називаного «реального соціалізму» політичної системи.
Одним з важливих зовнішніх факторів є міжнародні політико-комунікаційні звґязки, що випливають з високого сучасного рівня розвитку глобальних інформаційних систем. У результаті усе більше представників середнього класу, головним чином інтелігенції, переймається такими цінностями демократії, як індивідуальні волі, право на політичну участь, право на інакомислення і т.д. Усе це, поряд з іншими внутрішніми факторами, розширює соціальну базу опозиції автократичному режиму.
Необхідно, однак, враховувати, що зовнішні фактори самі по собі не можуть тільки сприяти росту демократичної самосвідомості, що у свою чергу веде до розширення кількості субґєктів демократичного процесу.
У сполученні з внутрішніми кризовими процесами вони можуть лише зіграти роль каталізатора на початковому етапі процесу демократизації. Тому, незважаючи на важливість зовнішніх передумов переходу до демократії, їх не слід перебільшувати.
Література

1. Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. О.В. Бабкіної., В.П. Горбатенка. - К.: Видавничий центр “Академія”, 2004. - 528 с.

2. Политология: Учебник для студентов вузов. / Под ред. М.В. Василика. - М.: Юрист, 2000. - 592 с.

3. Політологія: Підручник / За ред. А. Колодій. - К.: Ельга-Н, Ніка-Центр, 2002. - 584 с.

4. Політологічний енциклопедичний словник. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. Ю.С. Шемчушенка. - К.: Ґенеза, 2004. - 735 с

5. Политология: Учеб. пособие для студентов высших учебных заведений / Под ред. Н.И. Сазонова. - Харьков: Фолио, 2001. - 831 с.

6. Політологія: Підручник / За ред. О.І. Семківа. - Львів.: Світ, 1998. - 576 с.