Аргументація у політичному дискурсі

/

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Поняття аргументації у наукових дослідженнях

1.1 У логіці

1.2 У риториці

1.3 У лінгвістиці

1.3.1 Вихід на теорію комунікації

1.3.2 Аргументативний дискурс, політична полеміка

1.4 Види аргументації

1.5 Красномовство

Розділ 2.

2.1 Структура і семантико-прагматичні властивості аргументативних висловлювань у політичному дискурсі

2.2 Політичний дискурс

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

аргументація дослідження політичний дискурс

Актуальність теми роботи. Увага до проблем аргументації і, як наслідок, формування теорії аргументації обумовлені двома чинниками, а саме, соціологізацією знань і внутрішньонауковою спеціалізацією, результатом якої стала поява безлічі нових наукових дисциплін (соціологія комунікації, когнітологія, конфліктологія, епістемологія, праксеологія).

Аргументація є формою діяльності людини, в якій вона реалізує себе як мовна особистість, і в якій опиняються задіяними її знання і уявлення, система цінностей і здоровий глузд, комунікативні навики і логічна культура, її емоційний стан, соціальні параметри аргументативної ситуації. Все це свідчить про складну природу аргументації як процесу і пояснює інтегральний характер теорії аргументації.

Аргументація реалізується як аргументативний дискурс, визначальними особливостями якого стають суперечність, що виражається в когнітивному або аксіологічному конфлікті, в зіткненні думок, і зіставлення як когнітивне моделювання повідомлення, як техніка переконання.

Якщо говорити про професійну діяльність, то в будь-якій професії, пов'язаній з впливом на людину, можна зіштовхнутися з феноменом аргументації. Якщо ж врахувати сферу політики, в якій сьогодні переважає авторитет довіри і здорового глузду, а також взаємовплив людей в сфері сім'ї, побуту, в суспільних організаціях, де також проявляються феномени доведення і переконання, то можна стверджувати, що область використання аргументації - вся багатообразність комунікативного впливу людей один на одного.

Визначальною рисою процесу комунікації в політиці є його спрямованість на адресата з метою домогтися перлокутивного ефекту - спонукати аудиторію до суспільно-політичної реакції. Як правило, учасники політичної комунікації представляють певні суспільно-політичні позиції, а обмін інформацією відбувається з достатньо яскраво вираженими прагматичними цілями, тобто комунікативний процес у політиці завжди має інтенціональний характер. Для досягнення поставленої перлокутивної мети необхідні ретельний відбір і організація мовних засобів різних рівнів, сукупність котрих і створює особливий тип тексту - політичний виступ.

Актуальність дослідження політичного дискурсу продиктована, по-перше, специфікою об'єкта дослідження, бо об'єктивно існує потреба в науковому обґрунтуванні даного феномена, хоча й досі не існує узгодженості щодо розуміння політичного дискурсу представниками різних наук. Інтерес до вивчення політичного дискурсу виявляють представники різних професій і різних наукових дисциплін.

Розробленість теми:

Не дивлячись на велику кількість робіт по різним аспектам аргументації, популярності аргументації як об'єкта дослідження (А.П.Алексєєв; Г.А. Брутян; А.А. Івін; В.І. Курбатов; Г.І. Рузавін), не можна сказати про наявність цілісної теорії. Сама проблема аргументації продовжує залишатися однією з самих важких в логіці, і майже не висвітленою в лінгвістиці (А.Н. Баранов; Є.Н. Бєлова; Т.В. Губаєва; Н.Н. Івакіна; Є.В. Клюєв; Н.Ю.Фанян). У сучасній українській філософії і логіці теорія аргументації розробляється в широкому контексті логічного аналізу дискурсу, семіотики та філософії мови в роботах К.К. Жоля, А.Т. Ішмуратова, А.Є. Конверського, С.Б. Кримського, В.Й. Омельянчика, Б.О. Парахонського, М.В. Поповича, Г.Г. Почепцова, І.В. Хоменко та інших.

Серед класичних робіт з теорії політичного дискурсу можна назвати праці Т.А. ван Дейка, Р. Барта, М. Фуко, Ю. Хабермаса, а також дослідження вітчизняних авторів: М.В. Ільїна, Є.І. Шейгала, О.М. Баранова, Г.Г. Почепцова.

Головною метою дослідження є комплексне вивчення видів, моделей та семантико-прагматичних аспектів аргументації в політичному дискурсі.

Завдання роботи обумовлені її метою:

проаналізувати поняття аргументації у наукових дослідженнях, а саме: у логіці, риториці, лінгвістиці;

розкрити поняття аргументативного дискурсу, політичної полеміки;

охарактеризувати види аргументації;

проаналізувати поняття красномовства;

розкрити структуру і семантико-прагматичні властивості аргументативних висловлювань у політичному дискурсі;

охарактеризувати політичний дискурс на прикладі виступів політичних діячів Німеччини.

Об'єктом дослідження для даної роботи є політичний дискурс.

Предметом є семантичні та прагматичні аспекти соціально-політичної аргументації.

У роботі застосовані такі методи і прийоми лінгвістичного аналізу, як дескриптивний, контекстологічний, метод дистрибутивного аналізу, а також описово-порівняльний, семантико-структурний, структурно-стилістичний і кількісний методи.

Теоретична значущість дослідження полягає у тому, що в ньому вперше на матеріалі німецької мови на тлі широкого кола теоретичних питань, що стосуються мовних, мовленнєвих та когнітивних механізмів, вивчаються лінгво-прагматичні аспекти соціально-політичної аргументації.

Практична цінність визначається можливістю використання запропонованої моделі в дослідженні політичних виступів на матеріалі інших мов, а також застосування результатів на лекційних і семінарських заняттях з теорії комунікації; теорії мовленнєвої діяльності, теорії мовленнєвого впливу, в риториці, прагматиці, у практиці викладання німецької мови, в курсах з німецької стилістики, у спецкурсах з лінгвістики тексту, в написанні курсових і дипломних робіт.

Структура роботи обумовлена логікою розгляду теми. Дипломна робота складається з вступу, основної частини, висновку, списку використаної літератури та додатків. Основна частина складається з двох розділів.

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ АРГУМЕНТАЦІЇ У НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ

1.1 У логіці

Аргументація є предметом багатьох наукових дисциплін -- логіки, риторики, психології, лінгвістики, соціології, дисциплін, що вивчають штучний інтелект тощо. Теорія аргументації інтегрує різноманітні підходи, що розробляються засобами цих дисциплін, і це дозволяє їй виконувати певну методологічну функцію стосовно наукового дискурсу.

Аргументація у найбільш широкому розумінні слова -- це процес обґрунтування людиною певного положення (твердження, гіпотези, концепції) з метою переконання в його істинності, слушності [18, с. 23].

Обґрунтування може здійснюватися різними способами:

- положення можуть бути обґрунтовані шляхом безпосереднього звернення до дійсності (експеримент, спостереження тощо). Саме такий спосіб дуже часто застосовується у природничих науках;

- обґрунтування може бути здійснене за допомогою вже відомих положень (аргументів) шляхом побудови певних міркувань (доказів). У цьому випадку людина також певним чином звертається до дійсності, але вже не безпосередньо, а опосередковано. Такий спосіб переважно притаманний гуманітарним наукам.

У курсі логіки вивчається саме аргументація другого типу, а саме процес обґрунтування, обстоювання певного положення (твердження, гіпотези, концепції) на підставі використання інших положень.

У структурі аргументації такого типу відрізняють: тезу; аргументи; форму (схему).

Теза -- це положення, яке необхідно обґрунтувати.

Аргументи -- це твердження, за допомогою яких обґрунтовується теза.

Форма або схема аргументації -- це спосіб, який застосовується для обґрунтування тези [18, с. 25].

У вузькому розумінні теорія аргументації розглядається як логічна теорія доведення, до методів якої належать, зокрема, виведення тези із прийнятих положень, її спростування, перевірка тези на сумісність із раніше обґрунтованими положеннями тощо. Логічні методи застосовуються у різних видах аргументації. Це легко продемонструвати на прикладі емпіричної і теоретичної аргументації. Так емпіричне підтвердження є по суті індуктивним, а теоретична аргументація будує дедуктивне обґрунтування. Кожна нова логічна теорія вносить певні зміни у розуміння аргументації.

Теорія аргументації, що зробила свої перші кроки за часів Аристотеля, мала в своїй основі логічні правила. Логічний підхід до аргументування означав отримання висновку на підставі посилань. Тісний зв'язок аргументування і логіки і сьогодні не викликає ніяких сумнівів. Логічні правила складають основу аргументування, і їх не потрібно ні перебільшувати, ні зменшувати.

Важливість логіки для аргументування пояснюється біологічно і розуміється як принцип найменшої витрати сил або принцип економії мислення. Наявність логіки в мовних продуктах пов'язана з прагненням до ідеальності і раціональності, максимальної розумності, оскільки ідеальна тенденція логічного мислення, як такого, направлена у бік раціональності [35, с. 29]. Правила логіки є свого роду інтелектуальними інструментами, що дозволяють упорядковувати думки і міркування. Від логічної культури особи в значній мірі залежить комунікативний ефект повідомлення, оскільки ніякі аргументи не матимуть дії, якщо вони не зв'язані логічно. Логічно обґрунтована відмова або згода стають ефективнішими. Навіть команди і накази, що є крайніми, небажаними аргументами (реципієнта позбавляють вибору), сполучені логічними відносинами.

Повний аналіз тексту, яким займаються теорія аргументування, риторика, лінгвістика тексту неможливий поза співвідношенням розумових і мовних форм. Взаємини логіки і мови виявляються такими багатогранними, що в них і зараз продовжують знаходити нюанси [35, с. 47]. Перевага логічного підходу в його наближеності до математичного, отже, максимально чіткого і визначеного. Звідси і неослабний інтерес, і нескінченні спроби привернути логіку в опис мови.

Проте, формальне розуміння логіки, просте перенесення її правил в лінгвістичні дослідження неприйнятне на сучасному етапі розвитку лінгвістики. Логіка розуміється як наука чіткого, точного аргументування. У формальній логіці пропозиція, дедукція існують незалежно від контексту, в мові цей постулат може бути порушений, що дозволяє говорити, принаймні, про два види а priori [58, с. 36]. Логічні правила виявляються дуже жорсткими для аргументації з її практичною спрямованістю.

Мова значно ширша, ніж логіка, і пропозиції, тим більше їх послідовність, можуть мати свою мовну логіку, мовний сенс. При комунікації на природних мовах ідентичні з логічної точки зору, виражаючі одну думку пропозиції, можуть відноситися до різних комунікативних типів.

У логіці існує чітке розмежування між загальноствердними і загальнонегативними думками, в мові воно нівелюється. Можливі і недопустимі пропозиції, між якими не можна поставити знак рівності в мові, виявляються ідентичними з логічної точки зору. Необхідно згадати, що в мові буває важко провести розмежування між деякими видами логічних відносин, наприклад, слабкою (...або...) і сильною (...або...або...) диз'юнкцією або контраюнкцією [34, с. 214]. Аргументативно-релевантним доказом розбіжностей між логічним і мовним є функціонування частки «адже», яка припускає модальність твердження, але ніяк не пов'язана з логічним значенням істини [27, с. 51]. Ці факти і багато інших обставин послужили причиною виділення комунікативної логіки або поділення логіки на логіку змісту і логіку комунікації.

Порушення правил логіки із-за недбалості або непоінформованості приводить до появи паралогізмів, навмисне порушення - до софізмів. Сам факт порушення логічних правил в процесі природнономовного аргументування, тим більше емоційного, не усвідомлюється в процесі аргументування.

Взагалі кажучи, теорія аргументації досліджує різні способи обґрунтування і спростування, що вживаються в ході мовної комунікації, а не тільки логічне доведення і спростування, не зводить аргументування до логічного доведення істинності або хибності тверджень. В аргументуванні задіяні також процедури, які відсутні в чисто логічному доведенні: вибір методу аргументування, виправдання його мети тощо. Але тут аргументація буде розглядатися тільки як логічна діяльність і предметом обговорення будуть ті логічні методи, які дозволяють відобразити динаміку аргументування.

Логічні дослідження аргументації спрямовані, зокрема, на побудову логічних моделей діалогу, яка спирається на формальну репрезентацію структури і динаміки дискурсу. І це зрозуміло, оскільки суттєвий внесок у теорію аргументації логіка спроможна внести тільки в тому випадку, якщо логічні правила і процедури виводу будуть максимально наближені до процесів реального міркування. Саме у цьому напрямі і здійснюється спроба розглянути логічні методи аналізу аргументації.

Побудова правильної аргументації передбачає врахування того, що міркування здійснюються при неповній інформації і нові дані можуть послабити обґрунтованість переходу від засновків до висновку, через що останній може бути скасованим. Відповідні рекомендації стосовно таких міркувань полягають у дозволі здійснювати вивід, якщо не відомі обмеження, наприклад, якщо немає підстав для виведення протилежного висновку. До таких міркувань природно застосовується гіпотеза замкнутого світу і так званий принцип інерції: міркування зберігає свій статус правильного міркування доти, доки не з'являться умови, які можуть змінити цей статус. Невідомі обставини вважаються не релевантними для оцінки таких міркувань.

Аргументуючи, важливо дотримуватися певних правил, а також бути обізнаним з найтиповішими можливими помилками, що можуть зустрічатися в процесах аргументації та критики.

Відповідно до структури аргументації розрізняють три види правил:

правила щодо тези;

правила щодо аргументів;

правила щодо форми [11, с. 13].

Дотримання цих правил допоможе уникнути власних помилок і віднайти помилки та хитрощі, які застосовує опонент.

Правила, помилки і хитрощі щодо тези:

1. Теза повинна бути сформульована чітко й ясно.

Це правило виражає головну умову ефективності аргументації і критики.

Для того щоб з'ясувати якусь тезу, необхідно вирішити такі питання:

По-перше, чи всі терміни, слова, словосполучення, що застосовуються в тезі, є зрозумілими (тобто чи можете ви дати їм чітке визначення).

По-друге, чи можете ви встановити відношення між поняттями, які складають тезу. Іноді люди начебто розуміють поняття, що входять до тези, але для них важко встановити відношення між поняттями.

По-третє, оскільки тезу формулюють у вигляді певного твердження, слід визначити його кількісну характеристику, тобто з'ясувати, про яку кількість предметів у ньому йдеться (тобто про всі предмети чи про їх частину: більшість чи меншість, або окремий предмет).

Наприклад, хтось стверджує, що «люди -- егоїсти». У цьому випадку ще не ясно, про всіх чи про деяких людей йдеться у висловлюванні. Такі тези важко відстоювати й не менш важко критикувати саме через їхню невизначеність.

По-четверте, важливе значення має вирішення питання про модальність тези: чи є вона достовірним або проблематичним висловлюванням; чи стан справ, що в ній описується, має місце в дійсності або він є тільки можливим; теза претендує на логічну або фактичну істинність тощо.

З першим правилом щодо тези пов'язані такі хитрощі:

- «Вимога надмірного уточнення тези», тобто вимога пояснення цілком очевидних речей і понять. Таке уточнення може призвести до нескінченної низки запитань і відповідей. Мета цих хитрощів -- затягування часу.

- «Умисне нерозуміння тези». У цьому випадку опонент зміню є значення термінів, які застосовує в своїй тезі пропонент. Мета цих хитрощів -- зміна смислу тези не на користь пропонента.

- «Необґрунтоване звинувачення в неясності». Суть такого «звинувачення» полягає у тому, що з тези висмикуються окремі терміни, фрази, смисл яких поза контекстом стає незрозумілим; на підставі цього висувають звинувачення в неясності та заплутаності всієї тези пропонента.

- «Нечітке формулювання тези». У цьому випадку пропонент навмисно формулює тезу нечітко, використовуючи, наприклад, невідомі опоненту вислови [36, с. 35].

2. Теза повинна залишатись незмінною протягом усієї аргументації або критики.

Це правило випливає з вимог закону тотожності. Порушення цього закону в процесі аргументації призводить до помилки, яка отримала назву «підміна тези».

Підміна тези -- це логічна помилка, яка має місце тоді, коли якесь положення висувається як теза, а аргументується зовсім інше положення, яке лише схоже на перше.

Різновидами помилки «підміна тези» є також:

- «Підміна тези сильнішим твердженням». Твердження А є сильнішим, ніж твердження В тоді, коли твердження В випливає з твердження А, а не навпаки. Щодо доведення ця помилка називається «хто багато доводить, той нічого не доводить».

- «Підміна тези слабшим твердженням». Твердження А є слабшим, ніж твердження В тоді, коли твердження А випливає з твердження В, а не навпаки. Щодо спростування ця помилка називається «хто багато спростовує, той нічого не спростовує».

- «Підміна тези посиланням на особисті якості людини». У цьому випадку замість того, щоб обґрунтовувати тезу, починають характеризувати людину, яка висунула цю тезу, або людину, про яку йдеться в тезі.

- «Втрата тези». Ця помилка має місце тоді, коли в процесі суперечки навмисно «забувають початкову тезу», а іноді навіть тему розмови, і переходять до обговорення зовсім іншої тези [36, с. 43].

З другим правилом щодо тези пов'язані такі хитрощі:

- «Послаблення тези аргументації». У цьому випадку супротивник висуває положення, яке важко або неможливо довести. Потім він замінює його на інше твердження, яке є слабкішим, ніж попереднє. Опонент, не розібравшись, намагається розкритикувати саме друге положення, але не може цього зробити. Тоді пропонент наводить заздалегідь розроблене його обґрунтування і бере гору, роблячи вигляд, що він довів перше положення.

- «Посилення тези критики». У цьому випадку пропонент висуває тезу, а опонент замінює її на сильніше твердження. Потім він показує, що друге положення обґрунтувати неможливо, більше того, він навіть може його розкритикувати. В результаті опонент стверджує, що спростував тезу пропонента.

- «Логічна диверсія». У цьому випадку пропонент/опонент навмисно переводить розмову або суперечку на іншу тему, з якою він добре обізнаний.

Правила, помилки і хитрощі щодо аргументів

1. Аргументи повинні бути сформульовані ясно й чітко.

Для того, щоб це правило виконувалося, необхідно:

- виявити всі аргументи, які передбачається застосовувати в процесі аргументації. Якщо протягом суперечки пропонент чи опонент відмовляється від деяких аргументів, змінює їх, наводить нові, то про все це повинно бути заздалегідь домовлено;

- уточнити терміни, що входять до складу аргументів; з'ясувати поняття, які їм відповідають, і дати їх визначення;

- з'ясувати кількісну характеристику аргументів, тобто визначити, про що в них йдеться: про увесь клас предметів, його частину чи окремий предмет;

- визначити модальність аргументів: чи стверджуються в них можливі, необхідні, випадкові речі; чи йдеться в аргументах про знання, думку або переконання деякого суб'єкта; чи інформація, яка міститься в аргументах, описує стани справ, що були, будуть або є; чи норми, на які посилаються в аргументах, є обов'язковими, дозволеними або забороненими тощо;

- уточнити оціночні характеристики аргументів (чи є вони достовірними твердженнями, істинність яких уже встановлена, або тільки правдоподібними висловлюваннями, які потребують подальшої перевірки).

2. Аргументи повинні бути висловлюваннями, які повністю або частково обґрунтовані.

У випадках доведення і спростування це правило має такий вигляд: аргументи повинні бути висловлюваннями, які повністю обґрунтовані й істинність яких встановлена заздалегідь.

Порушення цього правила може призвести до помилки, яка називається «необґрунтований аргумент». Розрізняють декілька різновидів цієї помилки:

- «Хибний аргумент». Сутність цієї помилки полягає у використанні в процесі аргументації хибного аргументу. Але про те, що аргумент є хибним, пропонент/опонент може й не знати. Аргумент може виявитися хибним якщо:

а) сукупність наведених аргументів виявилася суперечливою;

б) аргумент є твердженням, що суперечить саме собі (наприклад, вислів Сократа «Я знаю, що я нічого не знаю»);

в) в процесі аргументації як аргумент використовують твердження про факт, оцінити який можна буде лише в майбутньому («через півроку ми отримаємо прибуток у 60 відсотків», «зростання інфляції в майбутньому не відбудеться» тощо).

- «Брехливий аргумент». Помилка, яка полягає у використанні в процесі аргументації аргументу, хибність якого відома пропоненту/опоненту.

Причини такої помилки: використання як аргументу неіснуючого факту; посилання на подію, якої в дійсності не було; вказівка на неіснуючих свідків тощо.

- «Випередження основи». Як основний аргумент, за допомогою якого обґрунтовується теза, використовують твердження, істинність якого ще не доведена (посилаються на чутки, чиїсь думки або припущення). У дійсності достовірність таких доводів лише передбачається, але не встановлюється з необхідністю.

- «Підміна критики тези критикою аргументів». На підставі факту спростування аргументів говорять про спростування тези. Проте очевидно, що спростування аргументів говорить лише про необґрунтованість тези, а не про її спростування [59, с. 123].

3. Обґрунтування аргументів повинне проводитися незалежно від тези.

Порушення цього правила призводить до помилки «коло в обґрунтуванні».

Коло в обґрунтуванні -- це помилка, в результаті якої тезу обґрунтовують за допомогою аргументів, які в свою чергу, обґрунтовуються цією самою тезою.

4. Аргументи повинні бути достатніми для обґрунтування тези.

Один аргумент майже ніколи не дає обґрунтування тези, його сила є дуже незначною. Але декілька аргументів, які взаємопов'язані між собою, здатні створити міцну основу для виведення тези.

Однак не слід наводити багато аргументів, це може призвести до логічної помилки, яка називається «надмірне обґрунтування».

Надмірне обґрунтування -- це помилка, сутність якої полягає в тому, що людина непомітно для себе в азарті суперечки наводить хибні, необґрунтовані, суперечливі аргументи.

Аргументація чи критика в такому випадку завжди будуть непослідовними та надмірними. Слід пам'ятати, що кожний зайвий аргумент послаблює обґрунтування.

З правилами щодо аргументів пов'язані хитрощі, які досить часто зустрічаються в процесах аргументації:

- «аргумент до особи». Супротивнику приписуються такі недоліки: реальні або уявні, які зображують його в кумедному вигляді, критикують його розумові здібності, підривають довіру до його міркувань. Мета застосування «аргументу до особи» -- відвернути увагу від змісту того, про що говорить супротивник, і представити його особу як предмет звинувачень та критики.

Навіть якщо зауваження щодо супротивника є слушними, цей прийом є некоректним, тому що змінює предмет суперечки;

- «аргумент до публіки». Замість обґрунтування тези, її істинності чи хибності об'єктивними аргументами, намагаються опертися на думку, почуття, настрій слухачів, які присутні під час спору. Скориставшись таким аргументом, людина звертається вже не до свого партнера по суперечці, а до інших учасників або навіть до аудиторії, намагаючись при цьому перетягнути на свій бік якомога більше людей, апелюючи не до їхнього розуму, а передусім до їхніх почуттів;

- «аргумент до мас». Людина намагається схилити на свій бік широке коло слухачів, використовуючи національні та расові забобони, неправдиві обіцянки, класові інтереси тощо. Найчастіше такі аргументи застосовуються у політичних диспутах. Іноді цей прийом називають ще демагогією;

- «аргумент до людини». На підтримку власної позиції людина наводить підстави, які висуваються супротивною стороною в спорі, або такі, що випливають з прийнятих нею аргументів.

«Аргумент до людини» буде некоректним лише в тому випадку, коли той, хто його використовує, не поділяє точку зору супротивника, а лише робить вигляд, ніби приєднується до загальної платформи;

- «аргумент до пихи». Розхвалювання супротивника з надією на те, що, зворушений компліментами, він подобрішає, розм'якне і стане поступливішим;

- «аргумент до авторитету». Людина з метою підтримки власної точки зору посилається на ідеї, імена, погляди людей, які є авторитетами для супротивника. Навіть якщо він не підтримує їх, «аргумент до авторитету» застосовується з огляду на те, що супротивник не насмілиться сперечатися з ними;

- «аргумент до освіченості». Посилання на неосвіченість, не інформованість супротивника у питаннях, що належать до суті суперечки, згадування таких фактів або теоретичних положень, які невідомі нікому із сперечальників і які вони не мають можливості перевірити. Ставка робиться на те, що супротивнику буде соромно зізнатися в необізнаності з певного питання;

- «аргумент до жалю». Збудження жалю та співчуття у супротивника, посилання на тяжкі обставини, скрутне становище тощо;

- «аргумент до фізичної сили». Погроза неприємними наслідками (зокрема, застосуванням насильства) або примус чи шантаж;

«адвокатський аргумент». Сперечальник вважає своїм аргументом помилку (хибне твердження) супротивника [39, с. 67].

Перераховані вище аргументи у своїй більшості є некоректними прийомами захисту власної позиції. Однак якщо деякі з них можна зрозуміти і врешті-решт вибачити, то застосування інших у суперечках є неприпустимим: дії людини, що їх наводить, виправдати неможливо.

Правила, помилки і хитрощі щодо форми.

Існує одне загальне правило щодо форми аргументації: відношення між аргументами і тезою повинно бути принаймні відношенням підтвердження (у випадку доведення/ спростування це відношення повинне бути відношенням логічного слідування).

При порушенні цього правила виникає помилка «не підтверджує» (відносно доведення/спростування вона називається «не випливає»).

Для того, щоб уникнути цієї помилки, необхідно застосовувати знання з логіки, які стосуються дедуктивних, індуктивних міркувань та міркувань за аналогією. Якщо аргументація чи критика будуть протікати згідно з правилами відповідних міркувань, то помилка «не підтверджує» навряд чи виникне. При цьому треба мати на увазі, що правильність чи неправильність деяких способів міркувань можна встановити без великих зусиль, безпосередньо в процесі спілкування з супротивником, а для аналізу інших складніших міркувань іноді доводиться застосовувати засоби символічної логіки. Чим більше людина займається дослідженням різних типів міркувань, підвищуючи свою логічну культуру мислення, тим легше вона розрізнить правильні й неправильні міркування в процесі суперечки

З помилкою «не підтверджує» пов'язані такі хитрощі:

- Супротивника збивають з пантелику набором фраз, які не мають смислу. Ставка робиться на те, що людина, сприймаючи промову, навіть якщо вона її не розуміє, буде думати, що за словами співрозмовника все одно щось криється. Особливо це вдається, коли супротивник розуміє свою неосвіченість у питанні, що розглядається, але соромиться в цьому зізнатися, і тому робить вигляд, що йому все зрозуміло.

Такій людині ставлять питання: «Вам усе зрозуміло?» На що вона, як правило, відповідає: «Так!» І, врешті-решт, супротивник стверджує, що теза доведена.

Застосування цього різновиду хитрощів не має сенсу лише в тому випадку, коли співрозмовник чітко розрізняє, що йому зрозуміло, а що -- ні, і не соромиться в цьому зізнатися.

- Аргументацію будують за допомогою схем недедуктивних міркувань, однак у процесі суперечки намагаються переконати супротивника, що застосовується саме дедукція. У такому випадку тезу, яка має лише правдоподібний характер, видають за істинне твердження.

1.2 У риториці

Риторика - одна з найстародавніших філологічних наук. Вона виникла в IV столітті до н.е. в Греції. Слово 'htorik' означає ораторське мистецтво або вчення про ораторське мистецтво, але головним змістом риторики вже у той час була теорія аргументування в публічній мові. Великий грецький філософ і вчений Аристотель (384-322 р. до н.е.) визначив цю науку як 'здатність знаходити можливі способи переконання щодо кожного даного предмету'.

Завдання риторики, за задумом Аристотеля, полягало в тому, щоб етичні принципи, на яких повинне ґрунтуватися суспільне життя, стали переконливішими, ніж егоїстичні і матеріально-практичні міркування: 'Риторика корисна, тому що істина і справедливість за своєю природою сильніші за свої протилежності, а якщо рішення поставляються не належним чином, то істина і справедливість перемагаються своїми протилежностями, що гідно осуду'.

Наука підрозділялася в Античності на три області: фізику - знання про природу; етику - знання про суспільні встановлення; логіку - знання про слово як інструменті пізнання і діяльності [40, с. 13].

В основі освіти лежать саме логічні науки, або органон, як їх називали в Античності і Середньовіччі, оскільки перш за все повинен бути освоєний метод, на основі якого можливі теоретичне знання і практична діяльність.

Риторика - наука про аргументування в публічній мові, необхідній при обговоренні питань практичного характеру.

У XVII-XIX століттях риторику стали розуміти як науку про аргументування переважно в письмовій мові: суспільне значення ораторської мови в цей час знижується, а значення письмової літератури - богослов'я, релігійної і політичної публіцистики, філософії, історичної прози, документа - зростає. В результаті поступово розвивається приватна риторика, в якій формулюються правила створення конкретних видів творів: судових мов, проповідей, листів, ділових паперів, історичних, філософських, наукових творів і т.п.

Сучасна риторика - не просто технічна дисципліна, яка навчає умінню будувати переконливі вислови, а й інструмент самозахисту від тоталітарної свідомості. Тому вона і несе в собі повернення до спадщини християнської культури, але з урахуванням сучасного наукового знання. Разом з тим, якщо звернутися до суті аргументації, до того, як людина вирішує проблеми і винаходить ідеї і аргументи, можна переконатися, що наш час використовує ті ж прийоми думки, ті ж методи обґрунтування ідей, навіть ту ж техніку введення в оману, що і дві тисячі років тому, хоча змінюються форми, стиль і удосконалюються інструменти словесної дії.

Досвід історії аргументування повчальний: техніка аргументування, вироблена середньовічною схоластичною логікою, була в XVIII-XIX століттях з презирством знехтувана і забута, і лише вчені XX сторіччя не без здивування виявили, що багато принципових рішень математичної логіки відтворюють ідеї схоластичної логіки. Те ж відбувається і з риторичним аргументуванням.

Володіючи свободою волі і розумом, людина відповідає за свої вчинки, які вона повинна заздалегідь обдумати і обговорити, щоб передбачити духовні і фізичні наслідки ухвалюваних рішень. Оскільки вона живе і діє в суспільстві, то і рішення ухвалює шляхом наради. Радиться про те, про що існують різні думки, і переконує за допомогою доводів, які виражаються словом. Тому - переконати означає обґрунтувати пропоновані ідеї так, щоб ті, хто бере участь в їх обговоренні, погодилися з доводами і приєдналися до них.

Наука риторика вивчає ті словесні прийоми і форми переконання, які дозволяють розумно оцінити аргументацію і самостійно ухвалити рішення: '...будь-яке аргументування прагне до приєднання розуму і, тим самим, припускає наявність інтелектуального контакту'.

У всьому різноманітті видів і родів творів словесності риторика вивчає певний аспект словесної творчості - аргументування.

Було б неправильним обмежити предмет риторики конкретними розрядами словесних творів - тільки ораторською мовою, проповіддю, публіцистикою, масовою інформацією, хоча риторика вивчає переважно твори саме такого роду. Аргументування міститься і в наукових, і у філософських, і навіть в художніх творах. Риторика вивчає будь-які твори слова, в яких міститься аргументування. Особливість риторики полягає в тому, що вивчення творів слова для неї не мета, а засіб [12, с. 203].

Риторика прагне відповісти на питання: як створити вислів в певним чином заданих умовах? Тому вона є швидше філологічною інженерією, чим фундаментальною наукою. Але з цього не виходить, що її понятійна система і склад розділів залежать від смаку автора, - риторика узагальнює досвід мистецтва аргументування і відображає реальні норми культури слова, що склалися історично.

Риторика включає два основні розділи - загальну риторику і приватну риторику. Загальна риторика вивчає принципи і прийоми створення задуму і його втілення в завершеному вислові. Приватна риторика вивчає особливості побудови словесних творів в різних родах і видах словесності.

Будова загальної риторики відображає хід створення ритором вислову від задуму до завершеного тексту. Загальна риторика містить вчення про ритора; вчення про аргументування, тобто про відношення аргументів до аудиторії, до якої вони звернені і яка ухвалює рішення про їх прийнятність; вчення про риторичну побудову, тобто про створення твору слова.

Головна мета вивчення риторики - володіння мистецтвом доцільного слова. Мистецтво слова - найпотрібніше, але і найскладніше зі всіх мистецтв, тому освоєння його вимагає серйозної праці і ґрунтовної підготовки. Не існує легких шляхів до важких цілей [66, с. 51].

Вивчення риторики припускає довершене знання літературної мови - інструменту аргументування.

Щоб навчитися будувати письмову і усну публічну мову, необхідно: розуміти, як влаштоване аргументування, тобто знати теорію; читати і розуміти класичні твори, розвинути в собі уміння розуміти будову твори і задум його автора; вправлятися в побудові різного роду усних і письмових висловів, засвоїти навики самостійної творчої роботи із словом; говорити і писати публічно.

Перші три завдання розв'язуються в учбовому курсі риторики, а четверта - в ході професійної діяльності ритора. Ритор вчиться все життя, але потрібно знати, чому і як вчитися.

Отже, риторика - мистецтво досягнення перемоги в суперечці, що використовується при аргументуванні і доказі.

Справа риторики, як вважав Аристотель, була не в переконанні в кожному конкретно випадку, а у пошуках способів переконання. Тому Аристотель і визначав риторику як «здатність знаходити можливі способи переконання щодо кожного даного предмету» [64, с. 211].

Риторика Аристотеля була на ділі неформальною логікою, логікою доказу і технікою ораторського виступу. Риторичне мистецтво, в його уявленні, було засновано на ентімемах - самих довершених і важливих способах переконання. Аристотель також дав визначення таким поняттям, як риторичні силогізми і аподиктичні способи переконання, тим самим встановивши тісний і непохитний зв'язок риторики і логіки, що не оспорювався протягом багатьох сторіч.

Заслуговує уваги і те, що саме Аристотель, відомий своєю прихильністю до логіки, першим висловив думку про те, що можна говорити достатньо аргументовано, не володіючи логічними правилами: «Разом з тим люди від природи в достатній мірі здібні до знаходження істини і здебільшого знаходять її, внаслідок цього швидким в справі відшукування правдоподібного повинен бути той, хто також швидкий в справі відшукування самої істини» [64, с. 215].

Проте теоретично ідея Аристотеля про те, що можна обійтися і без жорстких логічних побудов, що переконливість, привабливість виступів багато в чому визначаються оригінальністю і виразністю, була осмислена і почала активно розроблятися в рамках неориторики і інших суміжних дисциплін лише в XX столітті.

Формалізоване оформлення як уміння переконувати (міркувати і говорити) риторика одержала у софістів. Саме вони першими оцінили силу слова і його переконливий потенціал [43, с. 39]. Цей чинник визначив риторику софізму як науку переконання. Пізніше з єдиної науки виросли два напрями: риторика (уміння говорити) і схоластика (уміння формалізовано мислити із застосуванням техніки мислення) як втілення раціоналізму дедуктивно-метафізичного сенсу [45, с. 234].

Античним риторам були відомі просторові періоди, ритмічне розчленовування, пов'язане з періодичністю. Вони запропонували структуризацію матеріалу як вступ (щоб привернути читача), основну частину (щоб переконати), і висновок (щоб схвилювати, схилити до запропонованої точки зору). Були розроблені і перші критерії доказу, який повинен був бути правильним, коротким, ясним, доречним і пишним.

Розчленовування мови на декілька частин композиційно, приписуване Тісію і Кораку [43, с. 47], стало одним з перших компонентів теорії аргументації. Розчленовування лінійного дискурсу, покладене в основу всіх риторичних процедур, полегшувало завдання для ритора, сприйняття для аудиторії і стало згодом одним з головних принципів аргументування в риториці. Сегментація матеріалу була нічим іншим як введенням раціональності в аргументування.

Недоліком риторики як науки був інтуїтивний характер висновків, необґрунтованість принципів, розпливчаті контури фігур мови. Поняття про стислість і ясність варіювалися залежно від індивідуального стилю оратора.

Таким чином, вплив античної риторики на сучасну риторику, теорію комунікації і теорію аргументування можна звести до наступного:

* визначення риторики як науки спілкування з аудиторією і науки переконання;

* розробка ключового для аргументування принципу співвіднесення (як контрасту, зіставлення, порівняння) і оформлення контрарного аналізу і антитези як основних прийомів аргументування;

* розчленовування лінійного дискурсу як застава ефективного аргументування і прояв раціональності;

* обґрунтування логічних основ природнономовного аргументування, широке застосування ентімем;

* формування системного характеру риторики унаслідок її зв'язку з логікою, філософією, естетикою, гносеологією, що сприяло оформленню теорії аргументування в інтегральну дисципліну [18, с. 114].

Лінгвістичний аналіз риторичної комунікації, аргументативного дискурсу, що одночасно створювався і вивчався античною риторикою, став можливим тільки у середині XX століття, коли лінгвістика підійшла до вивчення тексту і дискурсу.

Риторична комунікація - це спілкування між окремим індивідом і аудиторією з яскраво вираженою спрямованістю на дію і контроль за свідомістю тих, що сприймають мову того, що із сторони говорить (адресанта, комунікатора, ритора) з метою внесення можливих змін в модель світу аудиторії і встановлення консенсусу між тим, що говорить і що слухають за допомогою переконливого тексту (аргументативного дискурсу).

1.3 У лінгвістиці

1.3.1 Вихід на теорію комунікації

Теорія комунікації як наукова субстанція формується переважно на ґрунті прикладних, орієнтованих на практику досліджень. У даному випадку наука народжується не у віртуальній уяві, а на основі теоретичного аналізу та узагальнення подій і явищ, що вже відбулися або відбуваються і зафіксовані на вербальному каналі комунікації.

Слово комунікація прийшло до нас через англійську мову (communication) від латинського communicare, що означає 'перебувати у зв'язку, брати участь, об'єднуватися' [4, с. 23]. Слова communicate, community, communication однокореневі. Українськими відповідниками є сполучатися, спілкуватися, спілка, спільнота, спілкування. Російськими, відповідно, общий, общество, общаться, общение, приобщить. Ідея єдності, об'єднання, зв'язку зі спільнотою є визначальною для поняття комунікації, або спілкування. Спілкуватися - ставати членом спільноти, а це означає співпереживати, ставати духовно близьким, дотримуватися норм співжиття. Визначальним тут є зв'язок між членами спільноти, але безперечно цей зв'язок має бути не так фізичним, як духовним. Факт духовної єдності й наявність спільних форм духовного зв'язку творять спільноту. Спілкування, або комунікація, й означає встановлення такої єдності за допомогою відповідних форм духовного єднання (духовних зв'язків). Духовне єднання є нічим іншим, як роботою душі й розуму. Таким чином, порозуміння є важливим чинником спілкування, оскільки тільки розумове єднання може свідчити про спілчанську єдність, єдність думки і справи.

Отже, спілкування, якщо воно відбувається, передбачає такі ознаки:

1) комунікаторів - тих, між ким відбувається спілкування, зокрема комуніканта - того, хто ініціює процес спілкування, виступає його адресантом, і комуніката - того, на кого спрямоване спілкування і хто є його адресатом;

2) духовно-інтелектуальну єдність тих, хто спілкується, - спільну свідомість, спільну культуру;

3) спільну форму духовного буття - мову;

4) при потребі загальнозрозумілі знакові системи, що замінюють мову в певних ситуаціях, - письмо, іноземні мови та ін. знакові системи;

5) при потребі створені спільнотою засоби спілкування - книги, періодичні видання тощо;

6) соціально-психологічну здатність до спілкування - здатність говорити, висловлювати думки, почуття згідно з виконуваною соціальною функцією й соціальними приписами та здатність слухати, сприймати й розуміти висловлене залежно від соціальної функції слухача/читача, а також соціальних вимог [13, с. 28].

Основними результатами успішного спілкування завжди є взаємопорозуміння й згода: згода слухача з мовцем, згода чинити, як того вимагає співрозмовник і ситуація. Процес спілкування може бути ускладнений суперечками, непорозумінням, але спілкування завжди має завершуватися повною згодою. Згода на 30% означає те, що спілкування, на жаль, теж відбулося лише на 30%. Тому важливими під час спілкування є вміння й методи переконання співрозмовника, аби забезпечити повну згоду й уникнути конфліктності у комунікативній ситуації. Ці вміння входять у професіограму фахівця з питань спілкування, а методи переконання є підґрунтям його професійних знань. Основний конфлікт під час спілкування - це конфлікт між співрозмовниками при відсутності згоди через непорозуміння. Комунікація завжди є тривалим процесом, що перебуває у стадії пошуку порозуміння і згоди. Комунікація - це не результат, це процес пошуку результату.

Нині в науці існує сотня визначень комунікації. Ще в 70-х роках ХХ ст. F. Dance в статті про поняття комунікації зафіксував 95 дефініцій і згрупував їх у 15 категорій [50, с. 41]. Польська дослідниця H. Walinska de Hackbeil у 1975 році у своїй докторській дисертації 'Поняття комунікація в американській теорії масової комунікації' зафіксувала понад 200 дефініцій, що віднайшла в американській літературі, і виділила в них 18 семантичних (значеннєвих) категорій. Польський комуніколог T. Goban-Klas у своєму підручнику 'Засоби масової комунікації і масова комунікація' наводить сім типових визначень комунікації [50, с. 42]: комунікація як трансмісія (трансляція, передача) інформації, ідей, емоцій, умінь; комунікація як розуміння інших, коли ми й самі прагнемо, щоб нас зрозуміли (комунікація як порозуміння); комунікація як вплив за допомогою знаків і символів на людей; комунікація як об'єднання (творення спільноти) за допомогою мови чи знаків; комунікація як взаємодія за допомогою символів; комунікація як обмін значеннями між людьми, які мають спільне в сприйманні, прагненнях і позиціях; комунікація як складник суспільного процесу, який виражає групові норми, здійснює громадський контроль, розподіляє ролі, досягає координації зусиль тощо.

Уважно аналізуючи ці визначення, можна прийти до висновку, що це не є дефініції, які суперечать одна одній, вони лише доповнюють одна одну; кожне з визначень охоплює певний бік явища, даючи більш глибоке осягнення комунікації. Як зауважує український дослідник комунікації Г.Г.Почепцов, не варто перейматися тим, що існує сотня дефініцій [55, с. 27]. Навіть той факт, що під комунікацією здавна розуміють ще й засоби транспорту, фізичного зв'язку (пошта, телефон, віз, коні, човен, потяг, річка, канал, море, каналізація тощо), зовсім не означає, що фізичні й знакові комунікації - абсолютно різні терміни. Ідея зв'язку в спілкуванні є домінуючою, і це дало підстави так широко вживати термін комунікація - на позначення засобів зв'язку взагалі.

Комунікація (спілкування, рос. общение, англ. communication) - це зумовлений ситуацією й соціально-психологічними особливостями комунікаторів процес встановлення і підтримання контактів між членами певної соціальної групи чи суспільства в цілому на основі духовного, професійного або іншого єднання учасників комунікації, який відбувається у вигляді взаємопов'язаних інтелектуально-мислительних та емоційно-вольових актів, опосередкованих мовою й дискретних у часі й просторі,- тобто у вигляді актів мовлення, актів паралінгвістичного характеру й психофізіологічного впливу, актів сприймання та розуміння і т.п., що пов'язані з процесами збору фактів, їх зберігання, аналізу, переробки, оформлення, висловлення та при потребі поширення, сприймання і розуміння, відбуваються з використанням або без нього різних знакових систем, зображень, звуків (письмо, жести, міміка та ін.), засобів комунікації (газети, журнали, аудіовізуальні програми й т. п.), засобів зв'язку (телефон, телеграф, транспорт тощо) і результатом яких є конкретна інтелектуально-мислительна й емоційно-вольова поведінка співбесідника, конкретні результати його діяльності, прийняті ним рішення, що задовольняють членів певної соціальної групи або суспільства в цілому.

Основним у цьому визначенні є розуміння комунікації як процесу, що виконує об'єднувальну функцію і не є тотожним мовленню. Звичайно, найприроднішими операціями, в яких відбувається спілкування, є мовні операції, або мовлення. Спілкування і мовлення ототожнювати не можна. Мовлення - це форма спілкування, до того ж не єдина. Скажімо, такі психофізіологічні форми впливу на співбесідника, як навіювання, поведінкові акти (певне демонстрування тіла, використання жестів), які можуть супроводжуватися й не супроводжуватися мовними актами, теж є формами комунікації й спрямовані на залучення учасника комунікації до свого гурту, колективу, до виконання ним певних фізичних або інтелектуальних дій, необхідних тому, хто ініціює комунікацію, або виражає інтереси тих, хто зацікавлений у цій комунікації, тобто у підпорядкуванні особи своїй спільноті. До речі, не у всіх комунікативних ситуаціях слово є дієвим, іноді погляд більше важить, ніж слово, і треба вміти добре орієнтуватися в ситуації й обирати оптимальну форму спілкування.

Під масовою комунікацією (масовим спілкуванням, mass communication) розуміють організоване спілкування, що є видом суспільно-культурної діяльності, яка відбувається у вигляді взаємопов'язаних інтелектуально-мислительних та емоційно-вольових дій, спрямованих на духовне, професійне чи інше єднання маси людей (мас) [58, с. 67].

Основним у цьому визначенні є розуміння комунікації як організованого спілкування, або діяльності, тобто такої активності людей, яка має свої мотиви, свою структуру, яка складається з дій - актів, підпорядкованих меті. До речі, будь-яка діяльність не існує сама собою, вона завжди представлена конкретними діями і в них реалізується. Найприроднішими діями, в яких відбувається спілкування як діяльність, є мовні дії, або мовлення.

Те, що масова комунікація є організованим спілкуванням, має принципове значення для розуміння формування й розвитку масовоінформаційних процесів у суспільстві. Ідея організованого спілкування може виникнути лише у ситуації відповідальності мовця (комуніканта) за свою 'словесну роботу'. Ця відповідальність рідко виникає під час спілкування двох людей, бо таке спілкування має рівень переважно побутової міжособистісної комунікації. Масовість акту мовлення, коли на тебе дивляться сотні очей, дає відчуття важливості виконуваної справи, тобто акту мовлення, і змушує серйозно ставитися до організації самого процесу спілкування. Окрім того, психологічно спілкування з масами - це є завжди вихід за межі свого звичного, непомітного для своєї ж свідомості 'я'. Актуалізація свого 'я', тобто усвідомлення того, що і як ти робиш у цей момент, характерна для особливих ситуацій, в які потрапляє людина. До таких ситуацій відноситься й комунікативна ситуація, в якій доводиться тримати слово перед масою людей. Усвідомлення ж своїх вчинків, дій, операцій, цілей, мотивів і т.п., а через усвідомлення й керування ними лежить в основі професіоналізму, тобто майстерності. А це в свою чергу веде до професіоналізації дій, виникнення відповідної професії й підготовки відповідних фахівців. Таким чином, організоване спілкування, яким є масова комунікація, давним-давно набуло ознак професіональної діяльності й поставлене у виробничі умови поряд з розвитком засобів масової комунікації, без яких ефективний зв'язок з масами неможливий, тобто поряд з виникненням індустрії мас-медіа.

Отже, професіональна масова комунікація - це майстерно організоване спілкування у вигляді суспільно-культурної діяльності, учасниками якого є, з одного боку, професіональні мовці (комунікатори, або комуніканти), що чинять згідно з суспільно-етичними нормами, законами держави, вимогами технології організації мовлення й спілкування, і, з іншого боку, маса людей (маси, комунікат), на яку здійснюють вплив професіональні мовці через засоби масової комунікації, що є продуктом професійної масовоінформаційної діяльності у сфері інформаційної індустрії як 'інституалізованої форми виробництва і розповсюдження загальнодоступних (публічних) повідомлень, які поширюються у великому масштабі, включаючи значний розподіл праці в їхньому виробничому процесі та функціонуванні через складне посередництво друку, фільму, фотографії та звукозапису' [47, с. 22].

Спільне для усіх перерахованих наук полягає як в об'єкті (мовленнєвій діяльності), так і в предметі дослідження (тексті).

Для риторики особливий інтерес становить такий вид тексту, як публічне мовлення, яке за своїми характеристиками повинно бути правильним, ясним, точним, стислим, доцільним, виразним. Оскільки названі мовленнєві якості є предметом дослідження різних лінгвістичних наук, постільки взаємозв'язок риторики, культури мовлення, прагматики, стилістики не викликає ніяких сумнівів, навіть більше того, ці науки здатні бути джерелом розвитку одна одної (доповнювати, збагачувати).

Завдання риторики полягає у відборі й систематизації таких смислових компонентів з наведених вище мовленнєвих характеристик, які дозволяють публічному мовленню повноцінно здійснювати функцію переконання (ефективного впливу).

Аргументація є комунікативною діяльністю суб'єкта в триєдності вербального, невербального і екстралінгвістичного, метою якої є переконання адресата через обґрунтування правильності своєї позиції.

В процесі аргументування той, хто говорить реалізує себе як мовна особистість, демонструючи свою мовну, комунікативну і лінгвістичну компетенцію. Задіяними виявляються його знання, уявлення, здоровий глузд, ціннісна система, його емоційний стан, а також його соціальний статус і соціальні ролі, які йому доводиться «виконувати».

Аргументування є міжсуб'єктною грою [63, с. 27]. У цьому сенсі аргументування соціальне за своєю природою. Якщо розмова є структурованою соціальною діяльністю [42, с. 69], то аргументація тим більше, оскільки націлена на конкретного адресата. Правила гри повинні бути відомі співбесідникам (internalized), опонент повинен мати право і можливість застосувати прийоми і аргументи ті ж, що і пропонент. Аргументування успішне тільки в тому випадку, якщо її учасники утворюють 'єдність розуму. Якщо учасники суперечки вирішили домовитися і добитися сумісного вирішення проблем, то в їх інтересах дотримуватися лінії співпраці і сумісних дій, однієї стратегії аргументування і вносити корективи в свої дії. Це так звана імпліцитна згода або напівконвенціонали.

Представники комунікативної філософії сходяться в тому, що до неодмінних правил та передумов аргументації належать фундаментальні етичні норми. В.Кульман це пояснює так: пошуки суттєвих етичних норм серед правил аргументації мають сенс лише тоді, коли до умов можливості осмисленої аргументації, що має сенс, належать норми та правила, що стосуються взаємин суб'єктів, які діють разом або один проти одного. Тільки серед таких передумов аргументації можна шукати норми, котрі були б ядром етики.

До основних норм комунікативної етики відносять наступні:. «Норма перша -- абсолютність волі до раціональності, що звучить у вигляді своєрідного категоричного імперативу: «аргументуй раціонально». Норма друга -- абсолютність волі до розумного консенсусу… Коли ми насправді хочемо розв'язати ті чи інші проблеми, ми повинні не просто застосовувати при цьому раціональні аргументи, а й пам'ятати, що раціональна аргументація можлива лише в необмеженій комунікативні спільноті та з урахуванням її вимог. Тому потрібно намагатися досягнути розумної згоди. Таке намагання є не лише обов'язком (особливо коли має справу з практичними питаннями), а й природним та закономірним. Адже аргументація… -- це водночас і об'єднання аргументуючих: «Перше, що повинні знати -- під час серйозного аргументованого розв'язання певної проблеми потрібна наявність об'єднання аргументуючих. Аргументація -- це форма комунікації, а комунікація без об'єднання, кооперації неможлива» [4, с. 99]... Третє положення -- «обов'язкова умова розумної згоди у розв'язанні практичних питань загалом, зокрема питання про особливості ідеальної та реальної комунікативної спільноти (норма четверта)» [4, с. 99].

Виходячи із загальної теорії комунікації, будь-який письмово зафіксований текст може розглядатися як окремий випадок створення комунікативної ситуації, в якій комунікантом, адресантом виступає автор тексту, а реципієнтом, адресатом - читач [1, с. 133]. Отже, одним із постулатів теорії комунікації може бути визначено розуміння тексту як прояву особливого типу дискурсу, в якому відбувається комунікативна інтеракція адресанта, тобто автора промови, й адресата, на якого спрямовано здійснення когнітивного, емоційного, інтелектуального, прагматичного, соціолінгвістичного впливу.

Аргументація також може розглядатися як особливий вид комунікації, суть якої міститься у специфічному впливі на свідомість адресата за допомогою мовних висловлювань, які організовані відповідно до прийнятих у даній культурі принципів переконування (Баранов).

Вважається, що аргументація як комунікативний процес, який здійснюється за допомогою природної мови, має семантику, синтактику і прагматику (Баранов, Ряполова).

Під семантикою розуміють зміст аргументів і тез, який визначається відношенням актів аргументування до предмета бесіди.

Синтактика аргументації - це передусім послідовність тез, аргументів, контраргументів у процесі діалогу. Для синтактики аргументивного акту є суттєвим його позиція серед інших аргументативних актів.

До прагматичного аспекту аргументації належать принципи й правила, що забезпечують доречність, дієвість і успішність аргументації, стосовно аргументації суттєвим є вплив аргументування на процес прийняття рішень адресатом, який здійснюється за допомогою зміни його моделі світу (Баранов, Ряполова).

1.3.2 Аргументативний дискурс, політична полеміка

Дискурс (від лат. discursus -- міркування, довід, аргумент) -- це текст, що містить міркування, тобто фіксована система певного руху думок. Існують два види дискурсу: по-перше, це текст-опис, що має свою логіку (у кращому випадку вона є структурним планом розповіді); по-друге, це комунікативний дискурс, тобто текст, що містить взаємозалежні міркування декількох суб'єктів (наприклад, протокол або стенограма «круглого столу», дискусії, суперечки) [49, с. 33].

Проблеми дискурсу є ключовими у дослідженнях таких зарубіжних науковців, як Тойн ван Дейк, Е. Бенвеніст, Ю. Габермас, М. Фуко, Г. Кук та інших. Серед вітчизняних дослідників дискурсом цікавились Г.А. Орлова, В.Г. Борботько, Ю. Степанов та інші.

Еволюцію в інтерпретації даного поняття у латинській мові простежують В.І. Герасимов та М.В. Ільїн. Вони спочатку трактують його, як 'розмова', 'бесіда', а згодом 'пояснення', 'аргумент' та 'логічне міркування' [22, с. 62]. Загалом у своїй статті 'Политический дискурс-анализ' згадувані науковці окреслюють його найважливіші параметри. В свою чергу, В.З. Дем'янков визначає дискурс передусім як текст у його становленні перед інтерпретатором [29, с. 32]. Дискурс у сучасній його інтерпретації, стверджує Л.П. Нагорна, є явищем дійсності зі знаковою природою та певною структурованістю [52, с. 33]. Отже, вітчизняні лінгвісти зробили значний внесок у дослідження дискурсу, давши своє визначення поняттю, простеживши його розвиток у рамках різних галузей та дослідницьких підходів.

Проте, на мою думку, найвлучніша гіпотеза належить Т.А. ван Дейку стосовно того, що дискурс є комунікативним явищем, складовою якого є ще й соціальний контекст, тобто надання інформації про учасників комунікації та процеси сприйняття повідомлень [3, с. 62]. Не можна не погодитися з Г.Куком, який охарактеризував дискурс як 'єдність і взаємодію тексту й контексту' [6, с. 33].

Науковець у сфері порівняльно-історичного мовознавства - Е.Бенвеніст - також зробив свій внесок у дослідження дискурсу, зазначивши, що структуру розмовного дискурсу формує ряд етапів (вступ у мовний контакт, введення теми розмови та її ратифікація, зміна ролей і теми в процесі комунікативного акту, закінчення комунікативного акту), кожен з яких зумовлено комплексом зовнішніх і внутрішніх чинників [15]. Свою точку зору стосовно визначення поняття 'дискурс' мав М. Фуко. У нього дискурс -- це й те, що створено з сукупності знаків, і сукупність актів формулювання, і ряд словосполучень та суджень. Цей автор ввів поняття 'дискурсивні практики', що, на його думку, є 'сукупністю анонімних історичних правил, які встановлюють умови виконання функцій висловлювання в конкретну епоху і для конкретного соціального, лінгвістичного, економічного чи географічного простору' [15].

Сучасні лінгвісти послуговуються термінами 'політичний дискурс' та 'політична мова'. Суперечки у лінгвістиці існують стосовно вживання цих двох понять. Серед науковців, що вживають концепт 'політична мова', В.З. Дем'янков знаходить риси, які для нього характерні. Це - термінологічність лексики, особлива структура дискурсу та його реалізації [29, с. 34]. Російські дослідники А.М. Баранов та Є.Г. Казакевич переконані, що політична мова - це 'особлива знакова система, призначена саме для політичної комунікації...' [10, с. 23]. Як стверджує В.В. Петренко, 'політична мова' - дещо ширше поняття, оскільки охоплює не лише мову публічних політичних дискусій, але й вміщає мовні особливості політичних документів [56, с. 7]. автор Л.П. Нагорна зазначає, що терміни 'політичний дискурс', 'політична комунікація', 'політична мова', 'мова суспільної думки', 'мова публічної сфери', 'мова політики' часто вживають як синонімічні. Проте дослідник дає своє визначення політичної мови, яке полягає у трактуванні її як 'сукупності дискурсивних практик, що формують сферу політичної комунікації' [52, с. 72].

Із наведених визначень випливає, що політичну комунікацію розглядають науковці як поняття широке, на базі якого й реалізується політичний дискурс. Щоб дослідити змістову суть цих термінів, потрібно звернутися до визначення концепту 'мова' та повернутися до вже згаданого раніше поняття 'дискурс'.

Як стверджував Вільгельм фон Гумбольдт: 'Мова - це світ, що лежить між світом зовнішніх явищ і внутрішнім світом людини' [15]. Він продовжив: 'У пошуках мови людина прагне відшукати знак, за допомогою якого вона могла б, враховуючи фрагменти своєї думки, представити ціле як сукупність єдностей' [15]. За Фердинандом де Соссюром, мова є соціальним елементом мовленнєвої діяльності, зовнішнім відносно індивіда, який не може ані створювати мову, ані змінювати її. Мова як соціальний продукт засвоюється кожним індивідом уже в готовому вигляді. Визнаючи соціальний характер мови, Ф. де Соссюр наголошує на її психологічній природі: 'Мова - це сукупність асоціацій, наявних у мозку й скріплених колективною домовленістю' [15]. Подані визначення є надзвичайно влучними, проте дещо метафоричними. Підсумувавши їх, вважаємо мову системою звукових і графічних знаків, що виникла на певному рівні розвитку людства, яка розвивається і має соціальне призначення.

Окрім уже наведених вище інтерпретацій, поняття 'дискурс' у лінгвістиці інколи трактують як концепт, що включає в себе одразу два компоненти: динамічний процес мовної діяльності і її результат (текст). Саме таке визначення вважається найбільш влучним. Так званий концепт 'політична мова' налічує переважно лексику національно-патріотичного характеру, отож поділяємо думку А.П. Чудинова, який вбачає політичну мову як варіант мовлення, орієнтований на сферу політики [5, с. 23]. За О. Алтуняном, увага політиків зосереджується не на уже всім відомих ідеологічних конструкціях, а на засобах і змінах у їхньому трактуванні [2, с. 7]. Існування політичної мови заперечує П.Б. Паршин. Науковець, дослідивши сферу політичної мови, зробив висновок, що вона відрізняється від мови звичайної лише за своїм змістом [5, с. 23]. Це означає, що мовні явища, які виокремлюють політичну сферу серед інших суспільних сфер, таки існують, однак цей факт не є гарантом виникнення та існування політичної мови як окремого феномену. Уже згадуваний О. Алтунян стверджує, що саме політичний дискурс і є сукупністю політичних текстів та усних виступів, обмежених рамками соціуму й часу [2, с. 6]. Продовжує гіпотезу Е. Опаріна, зазначаючи, що політичний дискурс поєднує у собі тексти, що були створені та створюються для комунікації в суспільно-політичній діяльності [54, с. 20].

Проаналізувавши дефініції концепту 'політичний дискурс', Н.В. Кондратенко робить висновок, що однозначного розуміння та трактування зазначеного поняття серед учених немає: поняття 'політичний дискурс' та 'політична комунікація' О. Шейгал вважає синонімічними; Ю. Сорокін стверджує, що політичний дискурс є лише різновидом ідеологічного [41, с. 11].

Сучасний американський вчений Е. Буш наголошує на важливості використання 'конституційних положень' ('constitutional issues') у політичній риториці [9, с. 8]. Сама ж науковець надзвичайно влучно охарактеризувала взаємозв'язок між поняттями 'політична комунікація', 'політичний дискурс' і 'політична мова'. Дослідник підсумувала, що 'політична комунікація реалізується в різноманітних жанрових формах політичного дискурсу, а політичний дискурс обслуговується засобами політичної мови' [5, с. 24].

Дискурс складається з пропозицій або їх фрагментів, а зміст дискурсу часто, хоч і не завжди, концентрується навколо деякого «опорного» концепту, званого «топіком дискурсу».

Логічний зміст окремих пропозицій - компонентів дискурсу - називається пропозиціями; ці пропозиції зв'язані між собою логічними відносинами (кон'юнкції, диз'юнкції, «якщо - то» і т.п.). Розуміючи дискурс, інтерпретатор компонує елементарні пропозиції в загальне значення, поміщаючи нову інформацію, що міститься в черговій пропозиції, що інтерпретується, в рамки вже одержаної проміжної, або попередньої інтерпретації, тобто:

- встановлює різні зв'язки усередині тексту - анафоричні, семантичні (типу синонімічних і антонімічних), референціальні (віднесення імен і описів до об'єктів реального або ментального світу) відносини, функціональну перспективу (тему вислову і те, що про неї мовиться) і т.п.;

- «занурює» нову інформацію в тему дискурсу.

В результаті усувається (якщо це необхідно) референтна неоднозначність, визначається комунікативна мета кожної пропозиції і крок за кроком з'ясовується драматургія всього дискурсу.

По ходу такої інтерпретації відтворюється - «реконструюється» - уявний світ, в якому, по презумпції інтерпретатора, автор конструював дискурс і в якому описуються реальне і бажане (хай і не завжди досяжне), нереальне і т.п. положення справ. Цей уявний світ включає характеристики дійових осіб, об'єктів, часу, обставин подій (зокрема, вчинків дійових осіб), домислювані інтерпретатором (з його неповторним життєвим досвідом) деталі і оцінки.

Цією обставиною і користується автор дискурсу, нав'язуючи свою думку адресату. Адже намагаючись зрозуміти дискурс, інтерпретатор хоч би на мить переселяється в чужий уявний світ. Досвідчений автор, особливо політик, передує такому мовному навіюванню підготовчою обробкою чужої свідомості з тим, щоб нове відношення до предмету гармонізувало із сталими уявленнями - усвідомленими або неусвідомленими. Розпливчата семантика мови сприяє гнучкому впровадженню в чужу свідомість: новий погляд модифікується (це своєрідна мімікрія) під впливом системи усталених думок інтерпретатора, а разом і міняє цю систему [58, с. 18].

Аргументативний дискурс є складним комунікативним феноменом і уявлення про нього лише як про зв'язну послідовність повідомлень або мовних актів є вкрай недостатнім тоді, наприклад, коли виникає необхідність моделювати той спосіб, яким люди думають про аргументування, що здійснюється їхніми опонентами.

Аргументативний дискурс (дискурсивний текст), який розглядається як частина дискусії, реальної або уявної, визначається як низка висловлювань, промовлених або письмово зафіксованих, які були винесені на захист однієї або декількох точок зору [3, c. 17]. Точка зору може мати будь-який зміст, оскільки можна мати точку зору відносно будь-якої події, ідеї, дії, будь-якого факту, будь-яких відносин, а також кожен має право на свою точку зору, яка збігається чи не збігається з поглядами опонента. Причиною виникнення аргументативного дискурсу можна також вважати необхідність виявлення різниці у думках. Роль протагоніста в структурі аргументативного дискурсу первісно належить адресанту, тоді як адресат стає антагоністом, який приймає або не приймає точку зору протагоніста [3, с. 20].

Основні діючі складові аргументів впливу на адресата можуть різнитися у залежності від емоційного стану протагоніста, його віку, гендеру, соціального статусу, його світогляду, системи цінностей, етнокультурних і національних особливостей тощо. Окремий тип аргументативного дискурсу виникає, коли подання інформації здійснюється від першої особи, тобто вектори адресанта й адресанта співпадають, а реципієнт стає адресатом аргументативного дискурсу, в якому експліцитно домінує особистість протагоніста, котрий дає свою версію подій, що відбулися і прагне експліцитно чи імпліцитно нав'язати свою точку зору, своє бачення проблеми адресату.

Більш складною структура дискурсивного тексту стає, коли оповідач змушений виступати посередником для інших персонажів, чиї погляди він описує, і тоді їх особисте розуміння ситуації або відношення до неї, які трансформуються свідомістю оповідача, матеріалізуються в аргументативному дискурсі. До того ж оповідач може захищати чи спростовувати точку зору інших персонажів, вступати в позицію конфронтації до точки зору інших персонажів.

Поняття «аргументація» тісно пов'язане з поняттям «суперечка». Саме в суперечках найчастіше застосовують різні види аргументацій.

Суперечка -- це процес обміну протилежними думками.

Обов'язковими учасниками суперечки, а, отже, й аргументативного процесу, є: пропонент; опонент; аудиторія.

Пропонент -- це той, хто висуває, обстоює певну тезу.

Без пропонента не може бути ані спору, ані аргументативного процесу, оскільки спірні питання не виникають самі собою, вони повинні бути кимось сформульовані і поставлені на обговорення. Пропонент може висловлювати власну думку або представляти колективну позицію з того чи іншого питання.

Опонент -- це той, хто заперечує, піддає сумніву істинність або слушність тези, яку висунув пропонент [12, с. 43].

Опонент може бути безпосередньо присутнім і особисто брати участь у спорі. Але можливою є ситуація, коли опонент безпосередньо не бере участі в аргументативному процесі.

Аудиторія -- це колективний суб'єкт суперечки. Однак вона не є пасивною масою людей, це колектив, який має свої переконання, свої позиції, точки зору з приводу питання, що обговорюється.

Аудиторія є основним об'єктом аргументативного впливу в спорі.

Можна виділити кілька класифікацій суперечок. По-перше, суперечка за формою може бути: дискусією; диспутом; полемікою; дебатами.

Полеміка (грец. -- ворожий, войовничий) -- це суперечка, де є конфронтація, протистояння, протиборство сторін, ідей, думок [64, с. 223]. У зв'язку з цим її можна визначити як боротьбу принципово протилежних думок з якогось питання, як публічну суперечку з метою захисту, відстоювання своєї точки зору і спростування протилежної.

Якщо учасники дискусії або диспуту, відстоюючи протилежні думки, намагаються дійти консенсусу, якоїсь єдиної думки, знайти спільне рішення, встановити істину, то мета полеміки зовсім інша. Тут потрібно одержати перемогу над супротивником, відстояти і захистити свою власну позицію.

Принципами політичної полеміки є загальні положення, які виконують роль регулятивів.

До принципів, що мають функцію регулятивів відносять такі принципи: правдивості, повноти, корективності, предметності та раціональності.

Правдивість соціально-політичної аргументації характеризує об'єктивність, доказовість, істинність полеміки.

Повнота соціально-політичної аргументації обумовлюється відповідністю необхідністю і достатністю в аргументуванні певного питання. Повнота повинна бути організаційною, інформаційною, концептуальною, політико-ідеологічною. До засобів, які забезпечують повноту соціально-політичної аргументації належить раціональна організація політичної полеміки.

Коректність аргументування - це передусім логічна, фактична, теоретична та соціально-політична несуперечність, за якою стоїть єдність слова (справи, лозунгу і дії програми і практичної політики).

Предметність соціально-політичної аргументації передбачає розуміння того, що становить предмет політичної полеміки.

Функціональність включає до свого складу декілька аспектів соціально-політичної аргументації, а саме: концептуалізацію знань, розвиток теорії та застосування її на практиці і т.п.

Раціональність у соціально-політичній аргументації забезпечується єдністю стратегії і тактики, незмінних підстав і політичної кон'юктури.

Дані принципи соціально-політичної аргументації розробляються і застосовуються у політичних полеміках.

1.4 Види аргументації

Існує практичне і теоретичне аргументування [11, с. 24]. У теоретичному аргументуванні важливі правила збереження істини (truth-preserving rule), щоб не дійти помилкових висновків. Об'єктом практичного аргументування є єдина нормативна думка. Практичне аргументування в спонтанній комунікації зводиться не до дійсних або помилкових тверджень, а швидше до вирішення конфліктної ситуації, що створилася. Тому, якщо і існують правила практичної логіки, то дотримання їх означає здатність дотримуватися плану, реабілітовуючого досягнення поставленої мети.

Види аргументації включають аргументацію від конкретного до абстрактного, від абстрактного до конкретного, асоціативну, описову, аналітичну аргументацію. Аргументування може бути прямим і непрямим; власне аргументуванням, контекстно-обумовленим аргументуванням і композиційно-обумовленим; імпліцитним і експліцитним.

Можливе виділення одиночної (single), множинної (multiple) і підлеглої (subordinate) аргументації. Аргументація для виразу і підтримки першої підстави - головна, для другої - другорядна. Номінативна аргументація дозволяє нав'язати концептуальну модель, інтеграційна аргументація - виділити шари в структурі знань.

Виділяють правову, немонотонну (nonmonotonic), аргументацію здорового глузду (соmmon sense reasoning), аргументування анулювання (defeasible argumentation) [49, с. 35].

Розрізняють аргументування знакове і каузальне. Знакове аргументування виходить за межі вербальної комунікації, але найчастіше ці види аргументування переплітаються.

Як підставу класифікації пропонують використовувати характер аудиторії, на яку розповсюджується дія аргументування. Тоді всі способи аргументування можна розділити на універсальні і контекстуальні.

Універсальне аргументування може застосовуватись в будь-якій аудиторії. До універсальних способів аргументування відносяться пряме (емпіричне) підтвердження, непряме емпіричне підтвердження (зокрема, підтвердження наслідків), багатообразні способи теоретичного аргументування: дедуктивне обґрунтування, системне аргументування, методологічне аргументування і ін.

Контекстуальне аргументування ефективне лише в певній аудиторії. Контекстуальні способи аргументування охоплюють аргументи до традиції і авторитету, до інтуїції і віри, до здорового глузду і смаку.

Межа між універсальним і контекстуальним аргументуванням відносна. Способи аргументування, на перший погляд універсально прикладені, можуть виявитися неефективними в конкретній аудиторії. І навпаки, деякі контекстуальні аргументи, подібні аргументам до традиції або інтуїції, можуть виявитися переконливими чи не в будь-якій аудиторії.

Універсальна аргументація іноді характеризується як «раціональна», а контекстуальна -- як «нераціональна» або навіть як «ірраціональна». Таке розрізнення не є виправданим. Воно різко звужує сферу «раціонального», виключаючи з неї велику частину гуманітарних і практичних міркувань, немислимих без використання «класики» (авторитетів), продовження традиції, апеляції до здорового глузду, смаку і т.п.

Всі багатообразні способи універсальної аргументації можна розділити на емпіричні і теоретичні.

Емпіричне аргументування -- аргументування, невід'ємним елементом якого є посилання на досвід, на емпіричні дані.

Теоретичне аргументування -- аргументування, що спирається на міркування і не користується безпосередньо посиланнями на досвід [35, с. 44].

Відмінність між емпіричним і теоретичним аргументуванням відносне, як відносна сама межа між емпіричним і теоретичним знанням. Нерідкі випадки, коли в одному і тому ж процесі аргументування з'єднуються і посилання на досвід, і теоретичні міркування.

З різних способів теоретичного аргументування особливо важливе значення мають: дедуктивне аргументування (виведення обгрунтовуваного твердження з інших, раніше прийнятих тверджень), системне аргументування (обґрунтування твердження шляхом включення його в добре перевірену систему тверджень, або теорію), принципове спростовання (демонстрація принципової можливості емпіричного підтвердження і емпіричного спростування обгрунтовуваного твердження), умова сумісності (показ того, що обгрунтовуване положення знаходиться в згоді із законами, принципами і теоріями, що відносяться до досліджуваної області явищ), методологічне аргументування (обґрунтування твердження шляхом посилання на той надійний метод, за допомогою якого воно одержане).

Всі згадані способи універсальної (емпіричної і теоретичної) і контекстуальної аргументації складають основу всіх способів аргументування, але, звичайно, ними не вичерпується безліч можливих прийомів переконання.

Доказова аргументація -- це не що інше, як доведення. Доведення можна визначити як встановлення істинності тези з використанням логічних засобів за допомогою аргументів, істинність яких уже встановлена. Формою такої аргументації повинно бути дедуктивне міркування. Теза в цьому випадку -- достовірне твердження [65, с. 36].

Іншим видом аргументації є недоказова аргументація.

Виділяють три види недоказової аргументації:

Перший вид: істинність аргументів, зокрема, деяких з них, не встановлена, тобто всі аргументи або деякі з них не є достовірними твердженнями, форма аргументації -- дедуктивне міркування; теза -- правдоподібне твердження.

Другий вид: аргументи є достовірними твердженнями, тобто їх істинність уже встановлена; форма аргументації -- недедуктивне (правдоподібне) міркування; теза -- правдоподібне твердження.

Третій вид: аргументи не є достовірними твердженнями; форма аргументації -- недедуктивне (правдоподібне)міркування; теза -- правдоподібне твердження.

Пряма аргументація -- це обґрунтування, спрямоване від аргументів до тези. Теза безпосередньо обґрунтовується аргументами.

Непряма аргументація -- це обґрунтування, в якому істинність тези обґрунтовується шляхом встановлення хибності антитези.

Непряма аргументація буває двох видів: апагогічна аргументація; розділова аргументація.

Апагогічна аргументація -- це обґрунтування тези шляхом встановлення хибності антитези на підставі виведення із антитези і наявних аргументів протиріччя.

Хід міркування у цьому випадку такий. Треба обґрунтувати деяку тезу (Т). Висувається твердження, яке є запереченням тези (не-Т). Воно називається антитезою. З аргументів та антитези виводять протиріччя, тобто два твердження, одне з яких є запереченням іншого. На підставі цього робиться висновок про хибність антитези й істинність тези [64, с. 102].

Розділова аргументація -- це обґрунтування тези, яка є членом певної диз'юнкції висловлювань, шляхом встановлення хибності й виключення всіх інших конкуруючих з тезою положень -- членів цієї диз'юнкції.

На відміну від апагогічної аргументації, де тезі (Т) суперечить антитеза (не-Т), у розділовій аргументації тезі (Т) протиставляють декілька положень, кожне з яких, по-перше, претендує на роль тези і, по-друге, повністю або частково виключає інші припущення.

Хід міркування у випадку розділової аргументації такий. У процесі обґрунтування доводять безпідставність усіх членів диз'юнкції, окрім одного. Тим самим опосередковано стверджують істинність тези, тобто висловлювання, що залишилось [64, с. 105].

Слід зазначити, що у розділовій аргументації істинність тези буде гарантована лише тоді, коли диз'юнктивне висловлювання, яким є один з аргументів, буде повним, тобто якщо у ньому будуть враховані всі можливості. У випадку розгляду лише деяких варіантів рішення, метод розділової аргументації не може забезпечити достовірність тези. Вона буде мати лише правдоподібний характер і потребувати подальшої перевірки.

Аргументація за формою може бути: дедуктивною; недедуктивною (правдоподібною).

Дедуктивна аргументація -- це аргументація, яка будується за схемами дедуктивних міркувань.

Дедуктивна аргументація, як правило, будується на підставі аргументів, які були прийняті раніше. Якщо вдалося дедуктивно обґрунтувати тезу, то вона набуває такого ж статусу достовірності, як і аргументи, з яких вона виводиться.

Дедуктивна аргументація є універсальною, її можна застосовувати під час обговорення різноманітних проблем у будь-якій аудиторії. Однак при цьому треба пам'ятати вислів Аристотеля: «Не слід вимагати від оратора наукових доведень, так само, як від математика не слід вимагати емоційного переконання».

Хоча дедуктивна аргументація є досить сильним способом переконання, однак застосовувати її слід цілеспрямовано. Спроба використати таку аргументацію в тій області або для такої аудиторії, де вона не є придатною, може привести лише до ілюзії переконання. Супротивник легко розкритикує подібне обґрунтування.

Недедуктивна (правдоподібна) аргументація -- це аргументація, яка будується за схемами недедуктивних (правдоподібних) міркувань [64, с. 109].

Характерною рисою правдоподібної аргументації є те, що теза тут завжди має ймовірний характер і потребує подальшої перевірки. Істинність аргументів в такій аргументації ще не гарантує істинності тези, при детальнішому аналізі вона може виявитися хибною.

Види аргументації можуть відрізнятися один від одного методикою організації, структурою і композицією, механізмом обміну аргументами і ін. Часто суперечка і діалог, полеміка і дискусія розглядаються як синоніми, проте необхідно їх концептуально розрізняти.

Промова, доповідь, лекція, бесіда як способи аргументування в методичній літературі вивчені достатньо повно. Структурні, композиційні і концептуальні особливості промови, доповіді, лекції і бесіди такі:

1. Суб'єктна структура даного виду аргументування відповідає процесу однонаправленого характеру по схемі: аргументатор -- адресат. У вказаній схемі аргументатор є суб'єктом аргументування, а адресат -- її об'єктом. Сторони аргументативного процесу відрізняються за ступенем активності: аргументатор активний, адресат пасивний.

2. Такий різновид аргументування не дає зразка боротьби думок, конфлікту, ігрової ситуації.

3. Основою аргументування служить не взаємодія, а однонаправлена дія, зокрема, передача інформації.

4. Зворотний зв'язок формулюється в неявній формі.

5. Поле аргументування залишається незмінним, бо визначається не ситуацією, не конвенцією сторін, не конфліктом думок з приводу спірного положення, а структурою початкового тексту, програмою, наперед поставленими пізнавальними завданнями.

6. Цілями даного виду аргументування є навчання, передача інформації або досвіду, наставництво, комунікація, огляд [14, с. 204].

Суперечка як вид аргументування також широко обговорюється в літературі, проте однозначного визначення його поняття в літературі немає. С. Поварнін кваліфікує суперечку як процедуру, в якій один доводить, що якась думка вірна, а інший -- що вона помилкова. До цієї точки зору приєднується А.А. Старченко, що трактує суперечку як відстоювання власної тези і спростування тези супротивника. Проти такого визначення заперечує А.Н. Соколов. Він вважає, що характеристика суперечки з позиції розбіжності тез і доказу істинності одного з них і помилковості іншого недостатня.

Посилання на стародавню мудрість про те, що в суперечці народжується істина, не дає гносеологічної визначеності в даному питанні. Одним з контрдоказів проти стійкої думки про те, що суперечка пов'язана зі встановленням істинності тези, може бути вказівка на софістичні суперечки. Вони взагалі не ставлять своєю метою з'ясування правильності або неправильності того або іншого погляду і орієнтовані тільки на перемогу в суперечці, тільки на переконання супротивника. Доказ істини тут не має ніякого значення. До того ж нерідко суперечка ведеться в неврегульованих і неорганізованих формах. Сперечальники в більшості випадків цураються яких-небудь правил і принципів (окрім власних, зрозуміло).

На думку Л.В. Соловей, родовим поняттям суперечки може бути поняття обміну думками. Але в суперечці обмін думками часто носить конфліктний характер. Більшість нелояльних доводів і прийомів відносяться саме до суперечки [64, с. 123].

Можна виділити наступні структурні композиційні і концептуальні риси суперечки:

1. Суб'єктна її структура характеризується наявністю щонайменше двох суб'єктів.

2. Суб'єкти суперечки рівнозначні по своїй ролі в процесі обміну думками, по ступеню активності, по зв'язках один з одним.

3. Предметом суперечки є спірне положення, про яке кожна сторона має власну думку, названу тезою.

4. Відмінність позицій сторін, виражена думками про спірне положення, робить суперечку обговоренням на рівні явища, а не на рівні суті.

5. Тезиси сторін суперечать один одному в контрадикторній формі.

6. Процедура обміну думками відповідно до взаємовиключних характеристик тез виражається в боротьбі думок.

7. Боротьба думок в суперечці досягає своєї вищої форми -- конфлікту або війни думок, особливістю чого є доказ кожною стороною істинності своєї тези і складності тези опонента. Згідно цьому кожен доказ в аргументації такого типу є заперечення попереднього доказу супротивника. Характер обговорення набуває вигляду спростування, відхилення, заперечення, неприйняття, елімінації.

8. Поле аргументування, як правило, не буває чітко визначеним. Його розмитість також обумовлена тим, що йдеться не про суть, а про явище, і боротьба ведеться не підставами, а думками. Зміна поля аргументування в суперечці можлива, проте названий процес звичайно не характеризує його розвитку.

9. Суперечка як вид аргументування не регламентована ні в процедурному, ні в просторовому, ні у тимчасовому відношенні [64, с. 125].

Дискусія як вид аргументування нерідко ототожнюється з суперечкою і з полемікою. Термін «дискусія» в перекладі з латинського означає «досліджую». Історія науки показує, що роль дискусій у формуванні наукової картини світу дуже велика. Ознаки дискусії пов'язані з організованістю, впорядкованістю, колективною діяльністю по проясненню істинності і помилковості кожної тези. Цей вид аргументування завжди прагне до всестороннього обговорення предмету розбіжностей, а її засобами служать не думки сторін, а обґрунтовані позиції.

Основні риси дискусії:

1. Суб'єктна структура зовні така ж, як і в суперечці. Але її суб'єкти представлені не аргументатором і адресатом, не опонентом і пропонентом, а співавторами в колективному процесі обговорення.

2. Тези сторін можуть бути не тільки взаємовиключними, але і взаємодоповнюючими.

3. Мета обговорення полягає не в спростуванні тези опонента, а у встановленні міри істинності і міри помилковості кожної (у тому числі і своєї) тези.

4. Дискусія характеризується як форма обговорення предмету на рівні суті.

5. Обговорення спірного положення зв'язане зі всесторонністю аналізу, колективною діяльністю, формуванням універсального суб'єкта.

6. У структурному відношенні дискусія регламентована і організована.

7. Поле аргументування дискусії розвивається під дією процесу обміну думками по мірі прояснення предмету розбіжностей.

8. Дискусія може бути визначена як форма наукової пізнавальної діяльності.

9. На відміну від суперечки з її конфліктністю і боротьбою думок дискусія тяжіє до компромісу, до підведення тез під загальну підставу, до уточнення термінології, узагальнення методик, формулювання єдиної методології.

Полеміка як вид аргументування (у перекладі із старогрецького -- ворожий, непримиренний) відрізняється від раніше проаналізованих форм, хоча в літературі вона часом висвітлюється то як синонім суперечки, то як рівнозначне поняттю дискусії [14, с. 123].

Ключем до розуміння полеміки може служити така її характеристика, яка кваліфікує полемічність не як тенденційність, спірність, дискусійність, а як вираження суперечностей дійсності в концептуальній суперечності. Принцип віддзеркалення «подібного в подібному», означає, що неможливе дослідження і обговорення різних аспектів суперечливої дійсності методом ігнорування вказаних суперечностей в теорії. Полеміка як форма організації аргументації найбільш зримо і повно здатна виразити в собі різні суперечності.

Л.В. Соловей виділяє наступні ознаки полеміки:

1. Це боротьба, конфлікт думок, що доходять до суперечності.

2. У полеміці засобами протистояння служать певні думки, доведені до підстав. Відмінність між думками і підставами пов'язана з тим, що перші виражають рівень явища, а другі -- сутнісний рівень. Відповідно до цього концептуальна суперечка про суть є полемікою. Отже, сенс полеміки полягає саме в тому, що боротьба думок, доведена до конфлікту підстав, виражається специфічним чином у формі суперечності. Суперечність характеризує позиції, що принципово не зводяться. Можна сказати, що полеміка є сутнісною суперечкою суперечливих підстав.

3. Якщо суперечка як боротьба думок полягає в затвердженні власної тези і в спростуванні, запереченні тези опонента, то полеміка є діалектичне заперечення, зняття підстави протилежної сторони.

4. Кваліфікація полеміки як зняття протилежностей, характеризує її як певну форму розвитку уявлень про предмет обговорення, хоча вона не досягається компромісом в області підведення тез під загальну підставу. Безкомпромісність полеміки обумовлена непримиренністю, протилежністю підстав, їх антагоністичним характером.

5. На відміну від суперечки полеміка ведеться в організованих формах, але ця організованість не ріднить її з дискусією. Дискусія регламентована, вона звичайно протікає у формах конференцій, конгресів, наукових симпозіумів, в роботі проблемних груп і т.п. Полеміка в цьому сенсі не має регламенту, вона організована не конвенціями наукового співтовариства, а існуючими в суспільстві стереотипами і нормами.

6. Полеміка представляється найбільш адекватною формою обговорення питань, що мають соціально-політичне значення [64, с. 133].

Диспут, дебати як вид аргументування в літературі часто розглядаються як рівнозначні поняття. На думку А.Д. Бєлова, пануюча точка зору полягає в тому, що дані форми аргументування є формою наукової суперечки. Не викликає сумніву, що такий підхід не зважає на всю специфіку представлених форм аргументації.

Відмінними рисами диспуту, на відміну від суперечки, є наступні:

1. Диспут -- це завжди публічна суперечка (суперечка ж може здійснюватися і в міжособовій формі).

2. Предметом диспуту як публічної суперечки служить наукова або суспільно-значуща тема.

3. По організаційній структурі диспут характеризується широко варійованою формою обговорення: публічний захист тез, обговорення дисертації і т.д.

4. На відміну від дискусії диспут не тільки прояснює підстави, але і затверджує позиції тих, хто сперечається. Нерідко остання обставина в диспуті має домінуюче значення [14, с. 43].

1.5 Красномовство

У свій час ще Платон казав, що “красномовство належить до тих мистецтв, які усе здійснюють і усього досягають словом... Адже воно зібрало й тримає у своїх руках, можна сказати, сили усіх мистецтв!

Красномовству властиво захоплювати серця й хвилювати їх усякими способами. Воно то вривається в думки, то закрадається в них, сіє нове переконання, визволяє вкорінене” [34, с. 102].

Красномовство -- це мистецтво говорити так, щоб ті, до кого звертаються, слухали не лише без труднощів, але із задоволенням, і щоб захоплені метою й підбурені самолюбством, вони захотіли глибше у неї проникнути.

Істинне красномовство виникає самим природним способом із того, що говорять, про те, що думають і чим щоденно живуть,-- з думок і уявлень, цілком буденних.

Красномовство -- це дар, який дозволяє оволодіти розумом і серцем співрозмовника, здатність тлумачити чи навіяти йому все, що потрібно.

Завдяки красномовству може полонити людина, на яку звичайно не звертають уваги. Розум не лише одухотворює тіло, але певною мірою оновлює його; почуття й думки, які змінюють одне одного, оживляють обличчя і надають йому то одного, то іншого виразу; розумна промова надовго приковує увагу до однієї й тієї самої людини.

Красномовство давніх часів, тобто красномовство високе й пристрасне більше відповідає правильному смаку, ніж красномовство сучасне; воно є розумнішим і досконалішим, якщо ним правильно користуватися, воно завжди матиме великий вплив на людство. Наше сучасне красномовство належить до такого роду красномовства, яке критики давніх часів іменували красномовством античним, тобто помірним, вишуканим і тонким, яке більш повчало розум, ніж торкалося почуттів, і при якому промова йшла у тоні простої розмови й розвитку аргументації.

Ораторське мистецтво стало визначним суспільним явищем, що досягнуло високого рівня ще в стародавньому світі: Єгипті, Ассірії, Китаї. Однак саме Давня Греція визнається батьківщиною красномовства, де почала складатись його теорія.

Красномовство досягло значної досконалості завдяки софістам, які вміли майстерно вести суперечку, відзначались кмітливістю в будь-яких словесних баталіях. Однак софістична система суджень склалась як система продуманого використання в полеміці неправильних доказів. Не випадково найбільш відомим постулатом софістики був вислів найвидатнішого із софістів - політичного діяча Протагора: „Про будь-який предмет можна висловити два судження, протилежних одне одному” [61, с. 84].

Майстром академічних бесід-діалогів у Греції був Сократ. Саме він вперше застосував іронію як засіб критичного ставлення до догматики. Сократ створив не лише нову етику, методику суперечки, але й нове мислення. Якщо Сократ ще багатьма дотичними був пов'язаний з вченням софістів, то його духовний спадкоємець Платон зрештою став його найбільшим критиком. Платонівські діалоги вважаються своєрідними філософськими драмами, що складаються з яскравих художніх образів, глибоких за змістом і відшліфованих за формою. Ці діалоги і досі викликають незмінний інтерес до предмета бесіди і неухильно ведуть читача до потрібної мети.

Легендарний оратор древнього світу Демосфен жив у епоху, якою закінчувався період народовладдя. Будучи великим оратором і патріотом, Демосфен намагався зберегти віджитий державний лад і своїм життям заплатив за вірність переконанням та ідеалам. На демосфенівських промовах учились оратори різних поколінь не тільки Еллади, але й інших країн, особливо Риму. Уся тріумфальна слава римської риторики може бути позначена одним звучним іменем - Марк Тулій Цицерон. Видатний оратор і політичний діяч, письменник, філософ, автор трактатів на теми моралі і виховання, він став уособленням цілої епохи в римській історії і найвизначнішою постаттю в латинському красномовстві взагалі.

Ораторське мистецтво чи красномовство має свою тисячолітню історію. І почалося воно, певно, із оракульства, яке виникло у релігіях Сходу, стародавніх Греції і Римі як пророцтво, котре ніби повідомляли людям боги устами жерців.

Саме слово оракул (від лат. oraculum - прорікання) - місце, де проголошувалося пророцтво; переносно ? людина, усі судження якої визнаються непохитною істиною, одкровенням. Звідси походить і слово оратор [38, с. 124].

Оратор (від лат. orare - говорити) вказує на:

1 ) особу, що виголошує промову, виступає з промовою на зборах;

2) красномовну людину, яка володіє даром майстерності слова.

Красномовство -- це не що інше, як уміння надати красу логічним побудовам.

Немає красномовства без думок. Але для красномовства недостатньо заготовленого достатнього запасу думок: вони надають тільки силу й служать основою. Відчуття становлять його чарівність. Вони лише надають творінню того цілющого тепло-твору, який зігріває душу, полонить її й рухає нею. Стрімкість, яка є достоїнством красномовства, може бути плодом тільки душі полум'яної, чутливої й абсолютно прив'язаної до свого предмета.

Зброя красномовства вимагає мудрості й чесності. Красномовство має однаково як свої небезпеки, так і користь: все залежить від використання; воно може бути й щитом невинності, й мечем мужності, й кинджалом зломовності.

Справжнє красномовство полягає у сутності, але зовсім не у словах.

Одне слово, сказане від щирого серця, діє на розум сильніше усіляких найважливіших доказів і переконливіше усіляких розмірковувань, а особливо, коли воно сказане саме тоді, коли треба...

Красномовство -- це теж вид мистецтва, і та обставина, що воно не розвивається саме як вид мистецтва, здавалося б, суперечить духові нашої епохи, епохи словесних битв... Можливо, слід передусім розширити коло людей, які виступають публічно, щоб красномовство знову змогло воскреснути як вид мистецтва. Тоді можна було б побачити, що ораторське мистецтво може виявитися у різноманітних формах і, скажімо, поряд з промовою на зборах, надмогильним словом тощо, і доповідь, і лекція можуть стати творами мистецтва.

Якщо хто вирішив оволодіти красномовством по-справжньому, він повинен бути людиною справедливою і тямущою у справах справедливості.

Оратор користується народною прихильністю лише тоді, коли завчасно продумує, що буде говорити: лише цим доводить він свою відданість народу, а той, хто не турбується, як буде сприйнята його промова, діє як людина, яка більше спирається на силу, ніж на переконання.

Оратором є лише той, хто в змозі говорити з кожного питання гарно, вишукано і переконливо, відповідно до важливості предметів, на користь часові і для задоволення слухачів.

Не може бути оратором і ніколи ним не був той, хто, наче воїн, який вступає у всеозброєнні в битву, не з'являвся на форум, озброєний усіма знаннями.

Найбільша цінність оратора -- не тільки сказати те, що потрібно, але і не сказати того, чого не треба.

Найкращий оратор є той, хто своїм словом і повчає слухачів, і дає насолоду, і справляє на них сильне враження.

Вчити -- обов'язок оратора, давати насолоду -- честь, яка надається слухачу, справляти ж сильне враження -- необхідність.

Оратор говорить не лише для того, щоб його розуміли. Головний його намір, щоб переконати й схвилювати, у чому він не зможе перемогти, якщо не відшукає насолоди. Він хоче увійти у розум і серце, а це він зможе зробити не інакше як проходячи через уяву.

Говорити багато й добре є дар гострого розуму, говорити мало й добре є властивістю мудрого, говорити багато й погано означає дурня, говорити мало й погано є ознакою божевільного.

Оратор з'являється для того, щоб говорити, а не для того, щоб виставляти себе напоказ: він виступає у своєму власному вигляді, грає не когось іншого, а тільки самого себе, говорить від власного імені, висловлює чи повинен висловлювати тільки власні думки; оскільки людина і дійова особа тут єдині, він на своєму місці.

Без природних обдаровань оратором бути неможливо, але теорія покаже початківцю, як слід користуватися такими фізичними засобами, які дала йому природа, як слід впливати на розум і серце його слухачів.

Той, хто бажає гарно говорити або писати, повинен обов'язково добре мислити й мати хороший смак.

Тільки забуваючи про самих себе, можна захопитися якоюсь справою і зробити її апостолом. Політичний діяч захоплює маси, коли бореться за дорогу для нього справу; оратор, коли виступає з промовою і турбується тільки про успіх тієї ідеї, яку він хоче викласти перед своїми слухачами; чим глибше у ній переконаний, чим більше захоплений нею, тим менше він буде думати про власну особу, про те, як він увійде, як поклониться аудиторії, чи про ефектне завершення, яке він приготував для закінчення своєї промови.

У красномовстві є своя міфологія. Згідно з нею спершу ним володіли божественні сили, а потім вони наділяли цим даром і своїх земних обранців та героїв.

Види й роди ораторського мистецтва поділяються на такі, що викладені в монологічній і діалогічній формах. П. Сопер вважав, що існує два види красномовства: інформаційне та агітаційне. Інші вчені виділяють п'ять різновидів красномовства: юридичне (судове); академічне; політичне; церковне; суспільно-побутове [53, с. 13].

Відомі спроби виділити 10 різновидів красномовства: соціально-політичне; парламентське; академічне; соціально-побутове; судове; лекційно-пропогандистське; дипломатичне; військове; рекламне; церковно-богословське.

Соціально-політичне красномовство вважається найдавнішим родом красномовства, найвидатнішими представниками якого були Цицерон, Сократ та інші оратори античності пізнішого часу.

Справжньою колискою політичної культури і батьківщиною політичного красномовства стала антична Греція (слово «політика» походить від грецького -- місто). Політичне красномовство формується на ґрунті т.зв. епідектичної (урочистої) риторики, але без пишнот та панегірично-урочистого тону. Власне, важко провести межу між красномовством епідектичним та політичним. Так, Демосфен був яскравим представником епідектичної урочистості й, водночас, гостроактуальним політичним оратором. Після македонського завоювання активність політичних сил знизилася, що призвело до швидкого занепаду політичного красномовства. Проте воно встигло досягти тут значного розвитку. Словом оратора на агорі (місце публічного зібрання афінян, афінське віче) вирішувалися долі окремих осіб, великих політичних ініціатив, долі цілих країн і народів.

Політичне красномовство, як правило, пов'язане з соціальним розшаруванням суспільства, зіткненням інтересів різних класів і партій. Він може вкладати у свою промову яскраве особисте ставлення до тієї чи іншої проблеми, але сама проблема залишається надособистісною. Це визначає підвищену ідейність політичної промови [36, с. 214].

Водночас у жодній іншій галузі не спостерігається такої динаміки зміни позицій, використання політичної програми в особистих інтересах, а часом і просто демагогії. Популістський оратор завжди апелює до маси, пропонує оманливо легкі рішення, аби домогтися бажаної політичної мети. Проте відповідальність політичного оратора дуже велика, адже політичний оратор мобілізує до активної діяльності тисячі людей і його слово дуже легко стає дією. Політична культура виховується століттями; вміння вести політичну боротьбу суто вербальними методами, з повагою до опонента не з'являється на голому місці.

У наш час цей різновид красномовства зустрічаємо на зборах, мітингах, засіданнях Верховної Ради і місцевих Рад народних депутатів.

Парламентське красномовство. Світовий досвід учить: ступінь розвитку політичного монологу свідчить про ступінь розвитку демократії в суспільстві. Демократія ? це не тільки сукупність процедур і їх застосування, але й взаємодія між різними політичними партіями, громадськими рухами.

Політична мова взагалі і парламентська зокрема - це особлива знакова система, призначена для досягнення консенсусу, прийняття і обґрунтування політичних і соціально-політичних рішень в умовах плюралістичного суспільства, в якому людина є суб'єктом політичної дії.

Академічне красномовство. Академічне красномовство -- це ораторська діяльність науковця, викладача, що доповідає про результати дослідження, популяризує досягнення науки.

Творцями українського академічного красномовства були видатні науковці й письменники Феофан Прокопович, Іоаникій Галятовський, Григорій Сковорода, Петро Могила. Під терміном академічне треба розуміти строго наукове за характером красномовство, основними рисами якого є глибока аргументованість, висока логічна культура, строгий мовний виклад, вживання великої кількості спеціальної термінології. Слово походить від грецького «акабеміа» -- так називалися сади, що начебто належали міфічному героєві Академу. Згодом цим почали називати філософську школу, засновану Платоном саме в цій місцевості. У Європі академічне красномовство динамічно розвивалося в середньовічних університетах. Тоді воно існувало в лоні схоластики, яка успадкувала від античної софістики інтерес до умоглядних речей (лекція та диспут були домінуючими формами). Але особливого розквіту воно набуло в після ренесансний період, коли наука, звільнившись від схоластичних моделей, почала широко проникати у світ матеріальних явищ і описувати його. Ускладнилася робота вищої та середньої шкіл, виникала наукова педагогіка (Ян Амос Коменський).

Академічне красномовство поділяється на три різновиди: власне академічне (наукова доповідь, реферат, огляд); вузівське красномовство (лекція); шкільне красномовство (розповідь, бесіда, опис тощо).

Справжній розквіт мистецтва публічного слова нерелігійного напряму в Україні пов'язаний з розвитком університетського красномовства.

До жанрів академічного красномовства належать: наукова доповідь, наукове повідомлення, наукова лекція (вузівська та шкільна), реферат, виступ на семінарському занятті, науково-популярна (публічна) лекція, бесіда.

Суспільно-побутове красномовство -- це влучне, гостре або урочисте слово з приводу якоїсь важливої події у приватному житті або певної гострої чи цікавої ситуації. Соціально-побутове красномовство охоплює соціально значущі побутові ситуації. Воно відображає певні суспільні відносини, разом з тим є втіленням давніх звичаїв, народних традицій [39, с. 103].

Побутове красномовство («Нікомахова етика») виділяється у пізній античності, яке називали тоді гомілетикою (грецький письменник римської пори Плутарх в «Застольних бесідах» називає гомілетикою вміння не пережартувати й не пересваритися під час бенкету).

Склалося також як особливий жанр надгробне слово, яке існувало в усній формі (пригадаймо промову Перікла, присвячену безсмертній пам'яті афінських синів, що полягли в бою). Віршова форма утворила в цій сфері особливий жанр лірики -- епітафію («У цій бо могилі лежить рятівник Симоніда з Кеосу. Мертвий живому добром відплатив за добро»).

Таким чином, соціально-побутове красномовство виникало не лише у вирі подій сьогодення, а живилося епідектичним та політичним красномовством: це природно, бо політика й побут інколи невловимо переходять одне в одне.

Сьогодні жанрами соціально-побутового красномовства є: ювілейні промови, привітальне слово, застільне слово (тости), надгробне (поминальне) слово. Тут найчастіше йдеться про величання, похвалу тієї чи іншої особистості, групи або явища, тобто можна сказати, що ці промови за своїм духом є панегіричними. Характерною рисою подібного красномовства є ритуальність (ситуація хрестин, весілля, похорону тощо), і це накладає певний відбиток на стиль промови.

Найчастіше такі виступи бувають імпровізаціями, які не готуються заздалегідь. Це невеликі, лаконічні тексти, що не вимагають обов'язкової, звичайної для інших галузей риторики твердої схеми побудови (вступ, основна частина, висновки). Логічна основа тут може бути послаблена; панує емоційна стихія. Ораторові не обов'язково демонструвати академічну ерудицію, знання законів або пропагувати істини релігії (хоча окремі елементи такого роду тільки прикрашають подібне слово). Зате оратор щедро черпає приклади з життєвого матеріалу, з фольклору (наприклад, стихія анекдоту). Стиль може бути від урочисто-величального (наприклад, на похороні) до «зниженого».

Судове красномовство - це ораторські виступи юристів, підсудного та цивільних осіб у процесі розгляду судової справи з позицій законодавства [58, с. 63].

Судове красномовство виникло в Давній Греції як апології -- промови на захист самого себе, що їх писали для населення логографи-софісти. Тоді не було ані державного звинувачення, ані попереднього судового слідства. У пору існування родового полісу суд вершили племінні вожді-царі. В античні часи роль судді взяла на себе держава, відкинувши сваволю полісного суду. Кожен міг звинуватити будь-кого в злочині, а захищатися людина мусила сама, зібравши для того необхідний матеріал і виклавши його красномовно передсудом. Логографи-софісти постали внаслідок того, що не всі вміли себе оборонити. Інколи, правда, замість звинуваченого дозволяли виступати іншій особі, але обов'язково громадянину цієї держави. Судова промова мала приблизно таку структуру: вступ (у якому прагнули схилити до себе суддів); оповідь (виклад фактів справи з точки зору виступаючого); докази своєї правоти й полеміка з супротивником, якого чорнили скільки могли; висновок, що мав стандартний вигляд. Вступ та висновки були типовими шаблонами.

Сучасний суд дуже відрізняється від судочинства античної пори. Це складна процедура, учасники якої чітко розподіляють ролі: прокурор, адвокат, свідки і т.д. Античний «захист самого себе» поступився всебічному вивченню особистості підсудного та обставин справи. Кожне слово тут повинно бути вагомим і точним, особливо в суді першої інстанції, важливою частиною якого є дебати. Успіх справи, торжество справедливості неможливі без відповідної підготовки судочинця чи просто того, хто виступає в суді. Дуже важливо, щоб усі, хто має слово у процесі, вміли виступати публічно, мали відповідну риторичну підготовку.

Судовий стиль характеризується чітким вираженням мети, відсутністю штучної розпливчастості, манірності, доступністю у сприйнятті, умінням доцільно використовувати художню літературу, засоби психологічного впливу на слухачів. Особливої уваги потребує підготовка судової промови. Важливо визначити її предмет, види та функції, специфіку словесного оформлення. Судова промова -- це промова, звернена до суду та інших учасників судочинства і присутніх при розгляді кримінальної, цивільної, адміністративної справи, в якій містяться висновки щодо тієї чи іншої справи.

Судова промова має своїм об'єктом певну особу чи групу осіб, а точніше - скоєний ними злочин.

Розрізняють такі різновиди судових промов: прокурорська; адвокатська; самозахисна; промова громадського обвинувача; промова захисника.

Основними особливостями судової промови в порівнянні з іншими видами ораторського мистецтва є: офіційний характер промови; полемічність; спрямованість (до суду); попередня зумовленість змісту (справа, яку слухає суд); підсумковий характер судової промови.

Судова промова мусить висвітлити громадську точку зору та оцінку злочину, особи підсудного з погляду того чи іншого учасника дебатів. Проте право пропонувати міру покарання або думку про невинність підсудного мають лише прокурор та адвокат; інші лише уточнюють деталі, які допомагають об'єктивно змалювати стан справи. Судова промова ефективно впливає на суд, допомагає формуванню переконань суддів та присутніх у залі суду громадян.

Лекційно-пропагандистське красномовство активно розвивалось у 30-80-ті роки XX ст., але у 90-ті роки у зв'язку з глибокими соціально-політичними зрушеннями переживає певний кризовий період.

Цей вид ораторського мистецтва включає три основні підвиди: науково-теоретичні лекції; науково-популярні лекції (лекція-концерт, кінолекція, лекція-екскурсія); науково-методичні лекції.

У кожному з цих видів красномовства наукові проблеми розглядалися у трьох видах аудиторій: спеціалістів, неспеціалістів, спеціалістів-лекторів (методистів).

Дипломатичне красномовство розвивається в тих країнах, які проводять активну державотворчу політику. Українське дипломатичне красномовство зазнавало розквіту в різні періоди державного будівництва, зокрема за часів Богдана Хмельницького, Запорозької Січі, а також у період розбудови незалежної України у 90-і роки XX ст.

Дипломатична промова - суто офіційний виступ особи, що є представником певної держави. Мета дипломатичної промови - досягти максимального взаєморозуміння між державами, утілити в життя плани про активне співробітництво на вигідних умовах.

Дипломатичне красномовство почало активно розвиватися в Україні після здобуття нею незалежності. Воно включає в себе такі два основні види:

· промова на міжнародній конференції;

· промова в процесі дипломатичного акту.

Військове красномовство веде своє походження з найдавніших часів. Руські князі та воєводи неодмінно звертались до своїх дружин перед виступом у похід, перед початком битви. „Слово о полку Ігоревім” містить промову Ігоря Святославовича перед вирішальною битвою з половцями. У „Повісті минулих літ” можемо познайомитися з промовою Святослава Ігоревича до дружинників.

У наш час у галузі воєнного мистецтва використовуються різні види красномовства. Максимально лаконічна промова має виразно патріотичний характер, вона небагатослівна, позбавлена образних прикрас і завжди одухотворена ідеєю героїзму, вимагає від солдат мужності, вірності своїй Батьківщині. Однією із особливостей військової промови є те, що вона не підлягає обговоренню. Військове красномовство має такі різновиди: промова-наказ; інструктивна промова; виступ на військово-політичну тему; промова-заклик.

Мова військових відзначається лаконізмом, наближеністю до розмовного стилю, насиченістю прислів'ями, приказками, цікавими випадками з життя.

Рекламне красномовство - це один із різновидів соціального красномовства, що активно розвивається в країнах Західної Європи, Америки і тільки починає свій розвиток в Україні. Українська реклама ще існує переважно в усній формі [70, с. 88].

Церковне красномовство -- це проповіді, бесіди, напуття, коментування Біблії в практиці різноманітних християнських конфесій.

Основним жанром церковного ораторства є проповідь -- коментар до Біблії (хоча християнин мислиться як місіонер, що проповідує при будь-якій нагоді). Більше того, саме завдяки апеляції до Писання громадські та інші інтереси людини стають «крупнішими», узагальненими. Політичний чи інший аспект, якому потрібно надати місце в проповіді, має органічний зв'язок зі Святим Письмом. Проповідник не відділяє Біблію від мирського, світського, а навпаки, інтенсивно їх поєднує. Але треба, щоб події життя служили ілюстрацією до Писання, а не навпаки, коли Писання служить «ілюстрацією» для зведення якихось політичних чи життєвих рахунків.

Тема церковного оратора вже сотні років визначена наперед церковним календарем. Але така визначеність зовсім не означає, що церковний оратор позбавлений клопотів: розумова робота тут так само потрібна, як і в галузі світського красномовства. Проповідникові навіть важче, бо він мусить знайти популярні ходи й прийоми, які б наблизили Святе Письмо до людини.

РОЗДІЛ 2.

2.1 Структура і семантико-прагматичні властивості аргументативних висловлювань у політичному дискурсі

Термін “політична аргументація” був запропонований В.І.Курбатовим. Він вважає цей тип аргументації важливим елементом суспільно-політичних відношень і стверджує, що роль аргументації в обґрунтуванні політичних програм, маніфестів, у пропаганді дуже велика [45, с. 67].

Розвиток культури політичної політики свідчить про удосконалювання демократії в суспільстві і стає необхідним компонентом політичного мислення.

Необхідно звернути увагу на те, що соціально-політична аргументація пронизує усі сфери суспільного життя - зв'язок соціально-політичної аргументації з ідеологією та пропагандою реалізується в теорії й практиці політичних відношень. Соціально-політична аргументація відображує ідеали та цінності певного способу життя, культури, світогляду, філософії та моралі.

Проблеми, які розглядаються у соціально-політичній аргументації, численні та різнопланові: від конфронтації до психології взаємного співробітництва, а також проблеми державно-політичних та воєнних компромісів.

Нова політична культура пов'язана з гуманістичним напрямком у розробці політичного мислення, з практичною реалізацією гарантій прав особистості і громадянина.

Вище перечисленні риси становлять об'єктивну основу соціально-політичної аргументації.

Розвиток соціально-політичної аргументації здійснюється у межах конфронтації двох типів світогляду:

світогляду, який віддзеркалює дійсні інтереси народу і перспективи суспільного розвитку;

тип світогляду, який пропонує ідеологічно утримання історії у межах тих відношень, які вигідні певним соціальним групам і партіям.

Важливою задачею соціально-політичної аргументації є пропаганда і агітація, особливо в період виборчих кампаній.

Мета дослідження соціально-політичної аргументації визначається як вивчення її специфіки та ролі в теорії і практиці політичних відношень, аналіз структури і особливостей аргументування, виявлення соціально-політичних аргументів, їх природи.

Соціально-політична аргументація тісно пов'язана з аналізом її лінгво-прагматичних особливостей. Лінгво-прагматичний аспект соціально-політичної аргументації робить дослідження спрямованим на практичну сферу застосування і ставить проблему вивчення соціально-політичної аргументації лінгво-прагматичними методами.

До елементів риторики, які застосовуються в аргументації, відносять стиль публічного виступу, його мову, композиційну структуру мовлення і риторичні прийоми [45, с. 214].

Стиль публічного виступу буквально означає прийом, спосіб, метод побудови промови.

У стилістиці ораторського виступу виділяють такі типологічні різновиди ораторського стилю, як: художній, офіційний, діловий, публіцистичний, науковий, суспільно-політичний, розмовно-комунікативний стилі.

До мовних особливостей політичного виступу відносять дотримування граматичних норм мови, таких як коректність вимови, узгодження закінчень, правильність наголосу і відмінкових форм і т. п. Граматична коректність - це передусім уникнення тавтологій, штампів та канцеляризмів, загальних і пустих фраз і занадто довгих суджень.

Композиційна структура політичного виступу складається зі вступу головної частини та висновків. Серед риторичних прийомів, які посилюють вплив на слухачів, виділяють:

прийом звертання, який представляє собою адресацію виступу і звертання до конкретного слухача з метою встановлення тісного контакту;

прийом повтору, який виражається у повторенні слів і висловлювань і служить засобом посилення емоційного впливу і нагнітання обстановки;

інверсія, яка вважається риторичним прийомом, що навмисне порушує порядок слів у реченні завдяки чому досягається ефект імпровізації;

градація, яка міститься в тому, що розміщення слів встановлюється відповідно до їх значущості;

антитеза, яка як риторичний прийом поєднує в одному висловлюванні протилежні за значенням поняття, характеристики. Оксюморон є різновидом антитези. Він поєднує в собі різнорідні ознаки [47, с. 67].

Концептуально-організаційний аспект - це організаційні правила, за якими будується аргументація. Основним правилом, на якому базується аргументація - це правило однозначності визначення аргументів і тезису.

Правило свободи позиції, правило позиції теж вважаються необхідними в організаційній структурі аргументації.

Соціально-психологічний аспект аргументації обумовлюється психологічними особливостями людей, які приймають участь у процесі комунікації.

Групова динаміка об'єднання колективу, сили об'єднання і роз'єднання, природа конфліктів, психологічний потенціал суспільства - також є проблемами соціально-психологічного аспекту аргументації.

Психологічна мотивація в аргументації - це потреба, яка примушує суб'єкт діяти з певною метою.

Тільки приймаючи до уваги усі аргументативні аспекти, такі як: методологічний, тактичний, моральний, риторичний, концептуально-організаційний і соціально-психологічний - аргументація досягає переконливості, що позитивно впливає на результат.

Аргументи, які використовують у соціально-політичній аргументації залежить від концептів, які стають об'єктами дебатів. Ці концепти буквально нескінченні: життя (його походження, доля, права), юриспруденція (її моральна та соціальна сторони застосування на практиці), світ (його форми, умови), нація (цінності), природа (її розробка та захист), свобода, відповідальність, добро, зло, прощення, не говорячи вже про Бога, вічність і т.п.

Стосовно різновидів соціально-політичних аргументів слід виділити: оціночні аргументи, підведення політичних підсумків, політичну констатацію, політичне розпорядження і т.п.

До оціночних аргументів відносять аргументи, які стосуються оцінки політичних програм, лозунгів, ідейних принципів та засобів їх обґрунтування. Іноді оціночні аргументи направлені на оцінку політичних, а іноді і особистих якостей прихильників тих чи інших позицій.

Підведення політичних підсумків вважається різновиди політичної оцінки. Аргументи цього типу пов'язані з характеристикою певного рубежу, з реалізації програми або мети. Підведення політичних підсумків передбачає порівняння і зіставлення і використовується при характеристиці тактичних засобів, які орієнтовані на досягнення стратегічних цілей.

Політична констатація близька до поняття політичних підсумків і можу бути їх моментом. Вона встановлює наявність деякої властивості суспільного явища.

Політичне розпорядження висловлює вимогу реалізації на практиці тих сторін суспільних відношень, які усвідомлюються як позитивні, або прогресивні. Розпорядження має форму обґрунтування необхідності тієї чи іншої дії, обов'язку її здійснення. Аргумент теоретичного розпорядження теоретично усвідомлює та обґрунтовує практичну дію.

Відомий французький вчений К. Пэйрутэ вважає, що принципи будь-якої аргументації, включаючи і політичну, базуються на таких аргументах як:

аргумент авторитету (спирається на плануючу моральну, літературну та політичну норму);

каузальність (доводить, що за законами детермінізму певний факт веде до певних наслідків);

історичні та достовірні дані факти (це доказ часу);

цифрові дані (надають мовленню достовірності);

переваги та недоліки (дозволяють зробити різноплановий огляд);

альтернатива (ґрунтується на тому, що потрібно неодмінно вибирати з двох можливих варіантів один);

відмова від інших рішень (вказує на недоліки цих рішень);

“рівні” (існують для доказу того, що завдяки деяким зусиллям, можливо досягти першого рівня і т. ін.);

апеляція до вічних цінностей [68, с. 103].

Аргументи які входять до складу принципів, на яких ґрунтується соціально-політична аргументація, дозволяють досягти певних можливостей у процесі аргументування і сприяють різноплановому вивченню феномену соціально-політичної аргументації.

2.2 Політичний дискурс

Соціально-політична аргументація як вид комунікативної діяльності розглядається в межах політичного дискурсу, який вважають засобом реалізації аргументації.

У сучасних дослідженнях використання мови політиками розглядається як реалізація її політичної функції (Г. Дасуел), “спонукальної функції” (Д. Блумфілд), “агітаційно-пропагандистської” (Н. А. Слюсарева).

Г.Г. Почепцов вважає, що “вербальна комунікація носить головний характер в будь-якій області людської діяльності” в тому числі і в області соціально-політичної аргументації.

Вербальна комунікація впливає на людину на багатьох рівнях.

Т.А. ван Дейк аналізуючи прояви ідеології в вербальних структурах, підкреслює, що “ідеологи повинні втілювати соціальне значення і думку” [51, с. 32].

Сучасна ситуація характеризується тим, що зараз більше, ніж будь-коли в політиці, мова є не тільки інструментом формування та вираження думок, але й засобом їх приховування. “Возможность манипулирования аудиторией с помощью языка заложена в медлетингтивности (неразчленённости) форм содержания языкового знака” [73, с. 103].

Отже, політичний дискурс - це проблема не тільки політична, але й лінгвістична та культурна, “…говорить о языке и не говорить о состоянии общества и общественного сознания невозможно” [71, с. 57].

Стосовно концептуальної основи політичного дискурсу, слід відзначити, що він складається з ієрархії цінностей з великим аргументативним потенціалом. Ціннісні структури формують міфологію суспільної свідомості, до якої часто звертаються політики.

Ровиток “політичного дискурсу” пов'язують з розвитком засобів масової інформації, котрі створюють “великомаштабний політичний дискурс” зв'язуючі в одне ціле когнітивні та соціальні аспекти, цінності, фрейми, моделі, символи, міфи. На підставі оціночних суджень комунікант їх класифікує, формуючи таким чином певні предметні каталоги [14, с. 115].

Детальний аналіз та моделювання політичного дискурсу ведеться з 50-х років ХХ ст.

Незважаючи на те, що політичний дискурс є одним з найбільш авторитетних з видів аргументативного дискурса, його вивчення заслуговує особливої уваги.

Слід відзначити, що сам термін “дискурс” має декілька визначень. П. Серіо дає їх характеристику:

еквівалент поняття “мовлення”, тобто будь-яке конкретне висловлювання;

одиниця за розміром більша ніж фраза, висловлювання в глобальному смислі, тобто предмет вивчення “граматики тексту”, яка вивчає послідовність окремих висловлювань;

у рамках теорії висловлювання або прагматики “дискурсом” називають вплив висловлювання на його отримувача і його внесення в “мовленнєву ситуацію”, до складу якої входить суб'єкт висловлювання, адресат, момент та певне мвсце висловлювання;

мовлення мовця в протилежність “розповіді”, яка розвертається без експліцитного утручання суб'єкта висловлювання;

іноді протиставляються “мова” і “мовлення” як, з одного боку, система малодиференційованих віртуальних значень, а, з другого боку, як диверсифікація на поверхневому рівні, яка зв'язується з різноманітністю вживань, що стосуються мовних одиниць (розрізняється дослідження елемента “у мові” і його дослідження у “мовленні”);

система обмежувань, які накладаються на необмежену кількість висловлювань залежно від певної соціальної або ідеологічної позиції [69, с. 10].

Аналіз дискурсу традиційно визначає свій предмет дослідження розрізняючи “висловлювання” і “дискурс”.

П. Серіо вважає, що висловлювання - це послідовність фраз, яка міститься між двома семантичними пропусками, двома зупинками в комунікації; дискурс - це висловлювання, що розглядається з точки зору дискурсного механізму, який ним керує. Таким чином, погляд на текст з позицій його структурування “у мові” визначає даний текст як висловлювання, лінгвістичні дослідження умов виробництва текту визначає його як дискурс [44, с. 158].

Базуючись на визначенні П. Серіо ми вважаємо, що поняття “дискурсу” відкриває взаємодію між чисто лінгвістичним підходом і підходом, який розчиняє мову в ідеології.

Політичний дискурс формується на основі національної мови, яка використовується політиками, партіями або владними структурами для досягнення найрізноманітніших цілей:

- встановлення суспільного консенсусу;

- прийняття і обґрунтування певних політичних та соціально-ідеологічних стратегій в умовах множинних суспільних інтересів плюралінгвістичного суспільства;

- підтримання або руйнування “статусу кво”;

- “промивання умів”, нав'язування масовій свідомості тієї або іншої ідеологічної думки. [2, с. 22].

Під політологічним (політичним) дискурсом розуміється зв'язаний текст, зумовлений ситуацією політичного спілкування у сукупності з прагматичними, соціологічними, психологічними та іншими факторами. Політичний дискурс актуалізується у таких жанрах, як промова політика, інагураційне звернення президента, політичний документ (указ президента, зміст закону, комюніке), звіти уряду у парламенті, затвердження або обговорення бюджету [2, с. 25].

Успіх у комунікації залежить від уміння ефективно володіти трьома чинниками: логікою, психологією, мовою. Останній є дуже важливим, оскільки вся інформація доноситься до слухача вербальними засобами.

У політичному дискурсі велике значення для впливу на масову свідомість надається невербальним засобам. Вважається, що їх інформативність перевищує відповідну вагу вербаліки і, навіть, “поглинає” її, актуалізуючи не тільки стан людини, але й поведінку у зв'язку з обраною соціальною роллю. Будь-яка візуальна комунікація відбувається в інших фізіологічних умовах, ніж мовленнєва, що створює інші форми її функціонування. Відтак, 16% вербальної інформації, переданої по телебаченню, запам'ятовується половиною аудиторії, в той час, як серед візуальних тем цей відсоток сягає 34%. При цьому 69% вербальної інформації просто зникає, бо сприймається лише третиною аудиторії. Хвилювання взагалі не бажане в поведінці політичного діяча. Якщо ж повідомлення, актуалізовані різними каналами комунікації, не корелюватимуть одним з одним, то сприйняття може бути неадекватним [2, с. 28].

У політичному мовленні визначною є потреба інформаційної повноти повідомлення: найбільш швидке, точне та ясне здійснення передачі важливих факторів. На лексичному рівні це можна досягти вибором політичних термінів, які забезпечують чіткість і однозначність висловлювання.

В дискурсі політиків-професіоналів виділяється особлива сфера - це мовленнєві жанри, суб'єктами яких можуть бути лише особи, що займають головні місця в політичній ієрархії - керівники держави, міжнародних об'єднань, політики установ та партій [7, с. 57].

Як багатожанровий різновид публічного мовлення, політичний дискурс характеризується цілою наукою специфічних засобів. І суть тут не лише у вживанні специфічної детермінованої політичною діяльністю лексики, а й у своєрідному виборі й організації певних структур вираження відповідно до прагматичних настанов, цілей та умов спілкування, що склалися в процесі професійної діяльності політиків. Політики усвідомлюють необхідність оволодіння таким стилем мовлення і нормами літературної мови, які здатні дати найвищий коефіцієнт корисної дії. Будь-який політик стикається з необхідністю правильного розташування, компонування мовних одиниць, тобто всього того, що становить суть та специфіку побудови промови [3, с. 86].

Мовне маніпулювання політичною свідомістю у політичному дискурсі здійснюється за допомогою словесної імплікації за рахунок ідеологічності, оцінювання, модальності, рухомості, семантики та прагматики слова, варіативності денотативних та конотативних значень одних і тих же мовних знаків під впливом соціальних, культурних та інших факторів.

У контексті недемократичного політичного дискурсу кожна людина (група, колектив, співавторство) може фігурувати як об'єкт ідеологічного впливу (маніпулювання, репресії), так і суб'єкт політичної дії [2, с. 158].

Демократичний дискурс завжди орієнтований на створення таких умов за яких, по-перше, кожен його учасник мав би право самостійно вирішувати брати участь у ньому чи ні, по-друге, всі його учасники (тобто всі члени громадського суспільства) мали б реальну можливість впливати на політичну владу, по-третє, політична влада не могла б нехтувати думкою, як більшості, так і меншості [4, с. 12].

Політичний дискурс створений політиками, які переконують народ, спонукають його, схвалюють себе і свої дії, виступають з критикою опонентів. Особливою технікою переконання є пропаганда, яка використовується перед виборами, метою якої є нав'язування народові певної думки. Тільки той політик, який знаходить шляхи вирішення із проблемної ситуації, отримує лідерство.

За останні роки політичний дискурс став активним об'єктом лінгвістичних досліджень. У зв'язку з глобалізацією соціальних змін, технологізацією політичного дискурсу, соціологи, лінгвісти та інші спеціалісти, доходять висновку, що мова - це влада. У періоди радикального суспільно-політичного реформування закономірно підвищується увага до аспектів соціального життя, здатних визначити подальшу побудову нової системи аксіологічних координат з іншими акцентуваннями рубрик цілісних шкал [6, с. 60]. На особливу увагу заслуговує політичний дискурс, адже мова є невід'ємною від політики і владних відношень, і тільки у цьому контексті може стати адекватно зрозумілою.

У сучасному політичному дискурсі вплив переконання та сприйняття адресатом мовлення політика є значним. Переконання здатні формувати, чи навіть передбачати рівень взаємовідносин між політиком та виборцем. Ефективність же спілкування політичного діяча залежить від його здатності взаємодіяти з іншими людьми та встановлювати так званий рапорт, налаштовуючись щодо їхніх моделей світу і навичок поведінки, внутрішньо приєднуючись до них, бо “різниця полягає не в самому світі, а в його фільтрах, через які його сприймаємо: мова - це фільтр, переконання - також “фільтр” [46, с. 25].

Останнім часом змінився статус усної комунікації в політиці завдяки освітленню в засобах масової інформації політичних подій. Завдяки телебаченню адресат сприймає не тільки зміст повідомлення, але й зовнішній вигляд мовця разом з вербальною та невербальною поведінкою.

Осмислення даних реалій примушує лінгвістів піти за дійсно мовні межі і розглядати політичний дискурс як єдність вербального, невербального і екстралінгвістичного аспектів.

Політичний дискурс співвідноситься з широкою сферою свідомості суспільства, оскільки до її складу входить значна кількість суспільних відносин. Ідеологічна спрямованість політичного дискурсу тісно пов'язана з політикою яку запроваджує держава та уряд. Однак не тільки політика впливає на формування політичного дискурсу, який реалізується в вербальній формі, а й він сам є інструментом впливу на формування політики через свого адресата (читача, глядача, слухача). Функція впливу споруджує комплекс лінгвістичних засобів усіх мовних рівнів, а також на рівні текстової композиції.

Для політичного дискурсу характерні дві головні функції: інформаційна (комунікативна) та впливаюча (прагматична), які реалізуються у постійній єдності.

Соціальна спрямованість прагматичної комунікації політичного дискурсу - бути видом оперативного впливу на масову аудиторію у політичних та ідеологічних цілях.

Політичний дискурс існує в усній та письмовій формах. Прикладом першої є - публічні виступи політиків, їх інтерв'ю, виступи по радіо і телебаченню, прес-конференції, парламентські дебати, блоки політичних новин у телерадіопередачах.

Традиції усної форми були закладені ще в античні часи. Підвидами політичного дискурсу вважають: дипломатичний та релігійно-проповідницький. Усна форма політичного дискурсу сприймається у єдності вербального, невербального та екстралінгвістичного факторів. Письмова форма політичного дискурсу охоплює різноманітні договори, протоколи, інформацію в газетах про політичні події, а також політичну рекламу.

Соціологічний аспект політичного дискурсу пов'язаний з його прагматичною функцією, тобто конотація слів змінюється в залежності від того, який прагматичний ефект йому надає адресант чи адресат.

У світі сучасної теорії комунікації вивчення вербальної інтерапції привертає увагу багатьох лінгвістів (О. Ребуль, С. Пекареп, К. Кербра-Орекьоні та ін.), які розглядають політичний дискурс як комунікацію соціально-значущих факторів з метою певного впливу на означеного суспільного адресата.

Суспільне призначення політичного дискурсу полягає в тому, щоб вселити адресатам - громадянам співтовариства - необхідність «політично правильних» дій та оцінок. Інакше кажучи, мета політичного дискурсу - не описати (тобто, не відзив), а переконати, збудивши в адресаті наміри, дати грунт для переконання і спонукати до дії. Тому ефективність політичного дискурсу можна визначити щодо цієї мети.

Мова політика (за деякими виключеннями) оперує символами, а її успіх зумовлюється тим, наскільки ці символи співзвучні масовій свідомості: політик повинен уміти торкнутися потрібної струни в цій свідомості; вислови політика повинні укладатися в «всесвіт» думок і оцінок (тобто, у всю безліч внутрішніх світів) його адресатів, «споживачів» політичного дискурсу.

Далеко не завжди таке навіювання виглядає як аргументування: намагаючись привернути слухачів на свій бік, не завжди вдаються до логічно зв'язних аргументів. Іноді досить просто дати зрозуміти, що позиція, на користь якої виступає пропонент, лежить на користь адресата.

Захищаючи ці інтереси, можна ще впливати на емоції, грати на почутті обов'язку, на інших моральних установках. Втім, все це може так і не знайти відгуку в душі недостатньо підготовленого інтерпретатора. Ще хитріший хід - коли, висуваючи доводи у присутності кого-небудь, зовсім не розраховують прямолінійно впливати на чию-небудь свідомість, а просто роздумують вголос при свідках; або, скажімо, висуваючи доводи на користь того або іншого положення, намагаються - від протилежного - переконати в тому, що абсолютно протилежно тезі.

Будь-який дискурс, не тільки політичний, по своєму характеру направлений на навіювання, враховує систему поглядів потенційного інтерпретатора з метою модифікувати наміри, думки і мотивування дій аудиторії. Як свого часу відзначав А. Шопенгауер, мистецтво переконання полягає в умілому використанні ледве помітно дотичних понять людини. Саме завдяки цьому і здійснюються несподівані переходи від одних переконань до інших, іноді всупереч очікуванням того, що говорить.

Успіх навіювання залежить, як мінімум, від установок по відношенню до пропонента, до повідомлення в мові як такому і до референтного об'єкта.

Перший вид установок характеризує ступінь довірливості, симпатії до пропонента, а завоювання вигідних позицій в цій області залежить від мистецтва говорити і від характеру реципієнта. Змінити установки адресата в потрібну сторону можна, зокрема, і вдало скомпонувавши свою мову, помістивши положення, що захищається, в потрібне місце дискурсу. Тільки створивши у адресата відчуття добровільного прийняття чужої думки, зацікавленості, актуальності, істинності і задоволеності, оратор може добитися успіху в цьому навіюванні. Люди завжди чогось чекають від мови своїх співбесідників, що позначається на ухваленні або відхиленні точок зору, що доводяться. Мовну поведінку, що порушує нормативні очікування доречних видів поведінки, може зменшити ефективність дії (якщо несподіванка неприємна для реципієнта) або різко збільшити її - коли для адресата несподівано відбувається щось більш приємне, ніж очікується в нормі.

Політична промова представляє собою один із видів публічного монологічного мовлення, для якого характерні такі елементи мовної ситуації, як чисельна аудиторія та офіційна обстановка [1, с. 15]. Саме політична промова була і є основним об'єктом дослідження риторики.

Композиція текстів політичних промов складалася, як правило, з трьох основних частин: вступу, основної частини і закінчення. Мета вступу полягала в тому, щоб привернути та опанувати увагу аудиторії, а також мотивувати її вибір, тобто підготувати аудиторію для подальшого сприйняття інформації. Основна частина, як структурна одиниця політичної промови містила виклад матеріалу та аргументацію. Основними методами викладу інформації були індуктивний (хід від конкретного до загального) і дедуктивний (переміщення від загального до часткового). Закінчення текстів політичних виступів, що аналізувалися, представляло собою ретроспективний хід мовця - він повертався до найважливіших пунктів основної частини й будував закінчення як нагадування про них. Характерним для текстів політичних промов було використання рамочного повтору: останні абзаци промови майже дублювали відповідні абзаци вступу.

З метою встановлення тіснішого контакту з аудиторією, оратор в політичних промовах намагається ідентифікувати свій образ через ототожнення себе зі слухачами. Це здійснювалося завдяки використанню займенників множини, таких як “wir”, ”unser”. Для здійснення подальшої сугестії оратори часто використовували засоби вираження авторської модальності через вживання таких дієслів як „ glauben, uberzeugen ” та ін.

На лексичному рівні образність та виразність мови публічних промов досягалася завдяки використанню тропів - засобів фігурального зображення предметів та явищ, до найпоширеніших з яких відносилися метафора, епітет, гра слів, іронія та ін. Механізм їх дії полягав в здійсненні переносу конотативних значень з об'єкту, з яким порівнюється даний об'єкт, на той, що порівнюється. Таким чином відбувалися спочатку кодування мовцем інформації, а потім в свідомості аудиторії мало місце її декодування.

На синтаксичному і лексико-синтаксичному рівні поширеними виявилися такі засоби, що забезпечують реалізацію риторичної стратегії, як паралельні конструкції, риторичні питання, антитези, градації та ін. З синтаксичної точки зору для текстів політичних промов найбільш характерним було використання нееліптичних та складних речень.

Отже, політичні промови, що представляють собою взірець ораторського мистецтва, використовуючи розвинутий інструментарій риторики для здійснення головної мети - переконання, - виявили наявність великої кількості засобів впливу, що дає змогу дійти висновку про велику сугестивну силу політичного виступу як типу тексту. Реалізація риторичної стратегії, що передбачає дотримання принципів і методів риторики як теорії переконуючої комунікації відбувається в таких промовах на кожному рівні мовної системи.

У політичному виступі мовний акт виражений рядом висловлювань, що залежать від перзуазивного наміру адресанта і комунікативної ситуації. Основною функцією політичного виступу являється перзуазивна, тому що домінуюча ілокутивна дія є директивною. Проте ця дія неможлива без додаткових дій, що обґрунтовують, пояснюють, підготовляють розуміння і реалізацію певних установок. Основними компонентами цього ряду є адресант (комунікативний суб'єкт), адресат-об'єкт, мета комунікації і комунікативна ситуація.

Комунікативний акт реалізації політичного виступу має деякі загальні характеристики, властиві всім політичним виступам: адресант добре підготовлений, має манускрипт виступу і використовує виступ для зміцнення своїх позицій; комунікація первісно являє собою усні, безпосередньо відтворені офіційні політичні виступи; між адресантом і адресатом не існує локальних і часових бар'єрів. Проте на практиці виступ виходить за рамки малої групи й орієнтований на масову аудиторію, до якої звертаються за допомогою технічного медіума (ЗМІ). Таким чином, мова йде про масову, несиметричну комунікацію. Тип комунікації політичного виступу - гібридний, тому що політичний виступ - це письмово підготовлений текст і промова в тісній комунікативній єдності, де усна презентація є проміжною ланкою між письмово підготовленим манускриптом промови і її письмовим відображенням у пресі. За своєю природою політичний виступ монологічний, із присутністю елементів діалогу. Визначальною рисою політичного виступу є його колективний характер, тому що, по-перше, політичний виступ відбиває інтереси групи політиків, і адресант лише представляє ці інтереси і, по-друге, створюється за участю інших авторів (референтів, спічрайтерів). Таким чином, у сучасному політичному виступі ланцюжок комунікативного акту подовжено, тому що адресант поданий, як правило, двома фігурами: спічрайтер, тобто власне автор тексту, що для адресата завжди залишається анонімним, і політик, який озвучує цей текст і якому офіційно приписується авторство.

Важливе значення для дослідження політичного виступу має аналіз комунікативної ситуації, тобто всіх факторів, що впливають на дії адресата й адресанта. Політичний виступ сприймається з урахуванням потрійного контексту: контекст виступу (значення слів і речень у системі тексту), контекст мовної ситуації (хто виступає, з якою метою, при яких обставинах), контекст глобальної суспільно-політичної ситуації.

Адресантом політичного виступу є представник певної соціальної, політичної та історичної групи, який озвучує ідеї, позиції й уявлення даної групи (партії, класу, організації і т.д.) і яким (для якого) створюється відповідний текст.

Адресат політичного виступу - ті, на кого адресант впливає відповідно до поставленої мети з використанням системи аргументації і мовних засобів. Важливою ланкою в ланцюзі адресант - адресат у політичному виступі є звертання і використання конкретних прономінальних форм, що є типологічною характеристикою будь-якого політичного виступу. Співвідношення певних прономінальних форм і звертань залежить від комунікативної ситуації і різновиду виступу.

Ведучими категоріями для політичного виступу можна вважати категорії прагматичної спрямованості, оцінної модальності та інформативності. Остання має в політичному виступі власну специфіку, що виявляється в особливому виділенні і переважанні змістовно-концептуальної інформації (ЗКІ) і композіційно-мовленнєвої форми (КМФ) міркування, які базуються на специфічно переосмисленій змістовно-фактуальній інформації та КМФ повідомлення. Міркування відзначається перевагою причинно-слідчих зв'язків, реалізується за допомогою системи аргументації, має яскраво виражену прагматичну спрямованість на реципієнта і є основним носієм ЗКІ у виступі, відображаючи більш-менш повно систему поглядів політика і його групи. КМФ розповіді/повідомлення використовується в політичному виступі як інформаційна підтримка КМФ міркування і ЗКІ [46, с. 29].

У основі політичного виступу лежить трихотомічна структура античної риторики: вступ, основна частина і висновок. Вступ (exordium, narratio) орієнтовано на слухача. Головна частина орієнтована на інформаційний аспект і будується, використовуючи про- і контраргументацію (argumentatio: confirmatio/ refutatio), відповідно до часової системи координат: минуле є причиною ситуації в теперішності, яку можна перетворити у благополучне майбутнє. Висновок (peroratio) знову орієнтований на слухача і підводить підсумки сказаного. Як правило, у вступі і/або на початку основної частини чітко визначається проблема, далі називаються причини, що викликали її, і заходи для її вирішення, а у висновку міститься заклик усунути дану проблему запропонованими засобами. Для парламентського виступу можливо відволікання від основної теми виступу як реакція на репліки з місця, що, проте, у цілому не порушує наведеної вище риторичної структури.

Аналіз синтаксичної структури текстів політичного виступу показав, що парламентські, партійні, передвиборні і привітальні виступи за обсягом приблизно рівні, проте середня довжина речень у парламентському виступі більше, а синтаксис, відповідно, складніше. Значно меншим обсягом відрізняються святкові виступи (насамперед за рахунок новорічних звертань). Середній обсяг політичного виступу складає 2487,0 словоформ, включених у 143,77 речення, середня довжина котрих, відповідно, 17,34 слова. Більш складним синтаксисом відрізняються парламентські і святкові виступи [37, с. 24].

У цілому ж можна свідчити про те, що сучасні політики віддають перевагу простим реченням, і багато складних речень або мають характер формально простого, або головне речення не несе значного інформаційного навантаження, але лише вводить підрядне. Такі речення легше сприймаються, створюють видимість міркування з наступним висновком, мають апелятивний, стверджувальний характер. Подібне спрощення синтаксичної структури сучасного політичного виступу пов'язане з загальними тенденціями розвитку мови і з впливом на виступ ЗМІ і мови реклами. Останнє виявляється також у широкому використанні неповних речень. Вони здебільшого наповнюються асоціативно діючими наочними елементами, що посилюють їхній емоційний потенціал. Такі речення можуть розглядатися як стилістична фігура, що надає тексту динамічність і більшу експресивність.

Аналіз дозволив виявити важливу роль у виступі питальних і умовних речень. Частіше всього вони вживаються в парламентському виступі, що пояснюється дебатним характером цих виступів, а також представниками опозиції як засобу негативної оцінки партії влади. Всі питальні речення вживаються або у вигляді риторичного питання, що залишається без відповіді, або на поставлене питання відразу дається відповідь самим виступаючим, тобто використовується 'питально-відповідний хід', що виконує функцію актуалізації теми, полегшує адресату перехід до неї, а також виступає в якості засобу 'інтимізації', оскільки 'співрозмовником' є адресат, який представляється вже в якості послідовника, однодумця, виразника спільної думки. Умовні речення спираються на систему аргументації і мають у такому контексті модальне значення.

Серед стилістичних фігур у політичному виступі можна виділити парентезу, паралельні конструкції і повтор. Ці фігури підвищують загальну експресію, створюючи особливий ритм фрази або цілого смислового фрагменту, служать засобом акцентування найбільш важливих, із погляду автора, змістовних елементів промови, посилюючи тим самим вплив виступу на адресата; тому вони особливо часто використовуються у виступах, що мають передвиборний характер.

Реалізації директивної установки в політичному виступі сприяє, насамперед, широке використання модальних дієслів і конструкцій. Участь наказового способу у виступі мала, дещо більше місця займає умовний спосіб, основним же способом у політичному виступі є дійсний.

Часте використання модальних дієслів пов'язане з їхньою спроможністю подавати висловлення як обґрунтоване, необхідне, можливе, і регулювати модальність усього висловлення, готуючи свідомість адресата і сигналізуючи про наміри, побажання, вимоги політика. Вони мають імперативний характер і здобувають у політичній комунікації підвищену ідеологічну значущість. Найбільша кількість модальних дієслів використовується в партійному і передвиборному виступах, що пояснюється приналежністю зазначених виступів до genus demonstrativum, тобто виступів, що мають агітуючий характер, найменша - у парламентських. Особливо важливими для всіх виступів є дієслова: mussen, що служить вираженню основної цілі виступу - необхідності виконання адресатом дії, wollen і konnen, що мають підтримуючий основну ціль виступу характер і виражають можливість і бажання виконання цієї дії, створюють необхідний настрій в адресата для сприйняття установки [69, с. 10].

Для здійснення прагматичної спрямованості виступів широко використовується граматичний час. У політичному виступі переважають часові форми презенса, далі слідують перфект, футурум, претерит. Розходження у вжитку в окремих різновидах не є значними [44, с. 158].

Перфект вживається, в основному, тоді, коли оратор посилається на попередній виступ, що надає виступу певні риси діалогу. Цим же можна пояснити дещо частіше вживання перфекта в парламентському і партійному виступах.

Претерит широко вживається при історичних екскурсах, що обумовлює його високу участь у святкових виступах.

Форми футурума частіше вживаються в партійних, передвиборних виступах і новорічних звертаннях. У них же він представлений найбільше акцентовано, тобто частіше в заключній частині виступу, разом із закликом.

Досить часто вживають форми футурума й у привітальних виступах. Це пов'язане з тим, що політики, які знаходяться при владі, виступаючи на яких-небудь заходах, дають прогноз на майбутнє.

Крім того, футурум, висловлюючи преференцію якоїсь дії і співвідносячи що-небудь із майбутнім, може використовуватися для вираження модальності, в результаті чого висловлення сприймається як упевнене твердження, заклик, претендує на характер істини.

Характерною рисою всіх політичних виступів є широке використання іменників, які походять від дієслів і партиципіальних конструкцій, що відповідає тенденціям сучасної німецької мови, дозволяє спростити синтаксичну структуру виступу, і, з одного боку, відбиває раціоналізацію мови, з іншого боку, виражає прагнення політиків до узагальнюючого викладу своїх поглядів, тобто не до дії, що виражається дієсловом, а до результату, вираженому номінативними мовними засобами.

Особливе значення для всіх різновидів ПВ має використання прономінальних форм I особи множини, тому що вони дозволяють політику реалізувати свої цілі: звертатися до різноманітних груп населення, установлювати зв'язки в рамках групової свідомості в залежності від своїх намірів, створювати почуття спільності, залучати адресата на свою сторону, прямо звертаючись до нього, і побічно представляючи себе і свою програму. Відповідно до прийомів ідентифікації й інтимізації, використання прономінальних форм пов'язане з оцінністю. Говорячи про 'ми', 'нашу групу', політики використовують тільки позитивну конотацію, політичний же противник характеризується в негативному плані.

Форми I особи однини характерні для політиків, які вже перемогли і займають високу посаду (канцлер, міністр) і для передвиборних виступів, особливо реалізованих на з'їзді партії. Це може пояснюватися тим, що, проводячи передвиборну кампанію, кандидат бажає сформувати імідж сильного, рішучого, здатного до реформ політика, і частий ужиток 'я' повинен продемонструвати, що в партії і для виборців є лідер, спроможний зайняти керівну посаду [31, с. 57].

Цілком незначним є вжиток у політичних виступах форм II особи. Вони вживаються лише на з'їзді партій (переважно лівих) і відносяться до членів власної партії.

Категорія оцінки є однією з головних для будь-якого політичного виступу, а оцінні прикметники - одним із найважливіших засобів для її вираження. У політичному виступі вони орієнтуються на біполярну систему оцінок (правильний - неправильний) і співвідносяться із системою ідентифікації: 'ми/своя група - позитивно' - 'вони/чужа група - негативно'. Таким чином, провадиться спроба нав'язати адресату певну систему оцінок (ширше - картину світу) і позицію в системі координат 'ми - вони'. У різновидах політичного виступу оцінні прикметники вживаються відповідно до напрямку усього оцінювання: негативні особливо характерні для опозиції, позитивні для партії влади (відповідно в партійних і передвиборних виступах), переважно позитивні у привітальних і святкових.

В основі будь-якого політичного виступу лежить використання загальновживаної літературної лексики, відомої усім членам комунікативного співтовариства, яка набуває політико-ідеологічних значень і відтінків тільки у певних політичних ситуаціях. Принцип ідеологічної пропагандистської заданості в мові політики пускає в хід механізм спрямованого семантико-прагматичного моделювання семантичного змісту мовних одиниць на всіх рівнях мови. Це означає актуалізацію одних смислових відтінків і нейтралізацію інших, прояв коливань, зсувів у семантиці слова, словосполучення, у семантичному змісті речення і тексту. Мова починає пристосовуватися до тих цілей, які політика ставить перед собою, у результаті чого існуючі в загальному словниковому запасі слова актуалізуються в політичному та ідеологічному контексті для формулювання теорій, позицій, доктрин і стають тематичною (політичною) лексикою.

Одним із прикладів актуалізації загальнолітературної лексики в політичних виступах як особливому типі тексту є використання ключових слів, слів-гасел, що стають такими завдяки своєму семантичному змісту і частоті вжитку.

Ключові слова і слова-гасла зв'язані між собою, є найважливішими елементами і типологічною особливістю будь-якого політичного виступу. Можна зробити висновок про їхню ведучу роль у впливі на адресата завдяки їхнім особливостям: по-перше, стислості, простоті, і в той же час певній семантичній нечіткості, що дає можливість вживати ці слова так часто в різноманітних ситуаціях і контекстах, а також їхній емоційній зарядженості й оцінній поляризації, що сприяє розмежуванню груп 'свої/чужі'.

Слова-гасла і ключові слова повинні якнайшвидше викликати в адресата очікувану реакцію - асоціацію. Успіх виступу політика пов'язаний із простотою у вираженні складного, чому в чималому ступені сприяє вжиток ключових слів і слів-гасел.

Ключові слова можна розділити на групи: 'загальні', 'програмні', 'вузкотематичні'.

'Загальні' є, як правило, словами-гаслами, що використовують усі без винятку політики у всіх різновидах політичних виступів, і які є політичними афективами, словами-класифікаторами, що викликають певну реакцію адресата і представляють, як правило, абстрактні поняття. Вони завжди мають позитивну оцінність і імунітет проти критики. Їх уживають усі партії і рухи, вони можуть служити гаслами на стягах, що знайшло вираження в терміні Fahnenwurter (флагові слова) [24, с. 7].

'Програмні' ключові слова виражають основні позиції програми дій певної партії і при частому вжитку у певному контексті стають словами-гаслами.

'Вузкотематичні' ключові слова присвячені основній для конкретного виступу темі. При частому вжитку у певних контекстах вони також можуть перейти в розряд слів-гасел.

Слова, що позначають політичні групи й окремих політиків, подібні ключовим словам і мають із ними безпосередній зв'язок. Політики поділяють суспільство на 'своїх' і 'чужих', пов'язуючи цей розподіл з оцінкою. Більш широко такі слова вживаються в партійних і передвиборних виступах, метою яких є агітація за свою групу. Представники партії влади в основному говорять про власну групу, не бажаючи створювати рекламу опозиції і підкреслюючи свої заслуги. Цим відрізняються насамперед привітальні виступи. Назви політичних груп і імена окремих політиків у святкових виступах вживаються не так часто, і, як правило, або в зв'язку з відновленням ходу історичних подій, або при вираженні подяки, насамперед, при згадуванні представників тільки своєї групи.

У політичних виступах широко вживається стилістично забарвлена лексика і стилістичні прийоми, тому що адресант бажає зацікавити адресата для залучення його на свою сторону. В усіх політичних виступах використовуються неологізми, евфемізми, іноземні слова і розмовна лексика, метафори й ідіоматичні вислови.

Неологізми політичних виступів мають свою специфіку і використовуються для створення експресивно-емоційного фону. Більш того, політик має можливість наповнити неологізми зручним і потрібним йому раціональним і емоційним змістом і визначити (принаймні, на якийсь час) виникаючі одночасно з появою неологізмів семантичне та асоціативне поля. Крім того, політик, що вдало вживає і створює неологізми, вважається творчою, освіченою особистістю. Часто він використовує неологізми для опису незручних для себе понять. У цьому випадку неологізми наближаються за своєю функцією до евфемізму.

Функція евфемізмів полягає в представленні позначеного змісту в більш вигідному світлі, ніж це дозволяє слово, що вживається звичайно і не має 'пом'якшуючого' елемента. Політичні евфемізми є невід'ємним структурним елементом будь-якого політичного виступу. Їх частота пов'язана із пріоритетною метою виступу (дифамація противника, звіт про роботу і т.д.), і, відповідно, приналежністю партії до опозиції або влади. Евфемізми характерні насамперед для партії влади і майже не використовуються опозиційною партією.

В якості евфемізмів можуть використовуватися іноземні слова. Крім того, останні дають політику можливість використовувати різноманітні нюанси понять, не порушуючи їхній генералізований характер, викликати в адресата потрібні емоції, імпонувати йому в мовному плані, уникати тавтології.

Розмовна лексика є невід'ємною частиною політичного виступу. Оратор нерідко свідомо пристосовується до стилю усної розмовної мови, тому що розмовні елементи впливають на адресата і іноді викликають таку реакцію, що неможлива при вжитку тільки літературно-нормативних елементів.

Широко використовуються і метафори, що роблять текст більш простим для сприйняття, цікавим, привертають увагу адресата незвичайністю сполучень. Крім того, метафори можуть створити ефект освіченості оратора, а також можуть не тільки проілюструвати і конкретизувати щось абстрактне, але і відвернути адресата від слабких місць у системі аргументації. Важливою є здатність метафори виражати оцінку. Для політичного виступу характерні насамперед метафори з військової галузі, а також з галузей природи, спорту, економіки, науки.

Завдяки своєму великому семантичному й образному потенціалу, в політичному виступі використовуються ідіоматичні вислови.

Після 16 років правління канцлера Г.Коля, який представляв не тільки партію християнських демократів, але і генерацію людей, які народилися до 2-ї світової війни, прийшов до влади політик нової генерації Г.Шредер, який знав про минуле лише за спогадами сучасників та з книг. Вирішальна роль США у створенні та розвитку ФРН як самостійної держави спричинила проникнення до німецької мови, у тому числі й до політичного лексикону, великої кількості англомовних запозичень, що трансформують, нерідко, своє основне значення у нових соціально-історичних образах.

Компонент звичного 'Talkshow' перетворюється у політичному лексиконі Німеччини на нове 'Bundesshow', а німецькі Президент і Канцлер у - 'Showbundespresident' і 'Showkanzler'. Завдяки ЗМІ, насамперед телебаченню, у німецькому політлексиконі набули значного поширення запозичені 'Moderator', 'moderieren'. А диктори головних телеканалів Німеччини - Moderatoren - здобули з боку політиків за умов широкого ринку інформації на Заході ролі 'Fernsehkonsumentеt (innen)'. Під впливом Інтернету німецьке 'Nachricht' (повідомлення) поступово витісняється англійським 'message'. Не менш поширене у розмовній німецькій мові англійське слово 'power' набуває нового змісту стосовно до жінок-політиків в образі 'Ladypower' або 'Powerministerin'. Сама ж політична система Німеччини порівнюється з 'Inquisition', отримуючи іронічно-поблажливий епітет 'sanfte Inquisition' [67, с. 24].

У німецькому політичному мовленні активно використуються різні словосполучення. Досить часто вони формуються у так звані 'Wortfamilien', основу яких складає один із словотворчих елементів, як, наприклад, 'medium', 'medial' - 'Massenmedien', 'Medienmann', 'Medienberater', 'Mediengesellschaft', 'Medieninszenierung', 'Medienfront'; 'Koalition' - 'Koalitionspartnern', 'Koalitionsvertrag'; 'Wahl' - 'Wahlkampf', 'Bundestagswahl', 'Landtagswahlen'.

Мовленню німецьких політиків властиве розмаїття стилістичних засобів - від численних епітетів, до засобів іронії, фразеологізмів та метафор. У публічних промовах поширені такі епітети: 'unbefangen', 'pragmatisch', 'paradox', 'praktisch', 'erfahren', 'kenntnisreich'. Нерідко вони поєднуються із засобами іронії: 'bose eitle Mдnner', 'selbstlosgute Frauen', 'weltlдufige Kollegen', мають яскравий метафоричний характер - 'staubtrocken reden', 'rhetorishe Dickicht der politischen Kombattanten', 'Netto-Neuverschuldung'.

У політичному мовленні досить поширеними є явища метафоричної персоніфікації - 'der Wahlkampf lasst grьssen', 'durchtrainierte Augen'. Політичні діячі отримують досить часто іронічно-дошкульні характеристики, типу 'Politiker' - 'Helden' - 'Aktuere' - 'Rebellen'. Подібне ж спостерігається і в оцінці політиками своїх опонентів - 'Stoiber-Weisheit'. Якісні характеристики, у тому числі стосовно до окремих особистостей, розподіляються умовно на три групи - 'Mercedec' - вищий клас, 'Volkswagen' - середні якості, 'Opel' - пересічно. Відомого коментатора німецького телебачення Сабіну Крістіансен федеральний канцлер Герхард Шредер характеризує таким чином: 'Sabine Christiansen - Mercedes des Talkshows'. Телевізійну програму (Talkshow) за участі найвідоміших політиків - Міністр закордонних справ Йошка Фішер називає 'das allwochentliche Kaminfeuer der Nation'. Міністр внутрішніх справ В. Шиллі вимагає викриття телебачення - 'die Entzauberung des Fernsehens', у програмах якого виступають „політичні базіки“ - 'Dampfplauderer', які закликають до створення політичних блоків сумнівного толку - 'Polit-Konklave'.

ВИСНОВКИ

Аргументація являє собою складний процес, який базується на техніці переконання.

Соціально-політична аргументація визнається як один із видів аргументації. Предметом вивчення соціально-політичної аргументації є обґрунтування політичних маніфестів і програм, а також агітація, пропаганда і контрпропаганда.

Соціально-політична аргументація реалізується в політичному дискурсі, який є одним із видів аргументативного дискурсу.

Дискурс - це тип комунікативної діяльності, інтерактивне явище, мовленнєвий потік, що має різну форму вияву (усну, писемну, паралінгвальну), відбувається у межах конкретного каналу спілкування, регулюється стратегіями і тактиками учасників; синтез когнітивних, мовних і позамовних (соціальних, психічних, психологічних тощо) чинників, які визначаються конкретним колом 'форм життя', залежних від тематики спілкування, має своїм результатом формування різноманітних мовленнєвих жанрів. Можна виокремити такі основні характеристики дискурсу:

1. Це складне комунікативне явище з притаманними для нього адресатом і адресантом, контактом, зворотним зв'язком, контекстом та ситуацією спілкування. Дискурс відображає суб'єктивну психологію людини, це певна інтерпретація, реконструкція уявного світу; автор створює дискурс і описує реальні, бажані чи нереальні події і явища, подає характеристики об'єктів та своє ставлення до них. Цей світ включає також і оцінку автора, а також певні домисли та здогади, тобто автор дискурсу може використовувати дискурс для нав'язування своєї точки зору і т. д.

2. Це явище когнітивне і має справу з мислетворенням, пізнанням та передачею знань, використання набутих знань та створенням нових. Це сукупність мисленнєвих дій, які спрямовані на пізнання та осмислення мовної картини світу.

У науковій літературі слово дискурс в основному вживається як синонім слова текст. Причому під текстом розуміють не лише структурно-мовно складову та кінцеву реалізацію спілкування, а будь-яке явище дійсності, що має знакову природу і певним чином структуроване.

З лінгвістичної точки зору дискурс містить у собі сам текст як ізольований вербалізований результат мовлення і контекст, в якому він функціонує, - ситуативний і культурний, він з'являється з тексту, народжується в ньому. Із ономасіологічної позиції спочатку створюється дискурс, який з плином часу перетворюється в текст, котрий адресат може знову перетворити на дискурс.

Вже сама мова, як ствердив Е. Косеріо, 'політично навантажена', оскільки є знаком солідарності з іншими членами суспільства, які вживають ту ж мову. Іноді навіть говорять, що мова є проміжною ланкою між думкою та дією, яка завжди була 'важливим фактором для встановлення політичного стримання, економічної і соціальної дискримінації'. Політична мова вирізняється:

- лексикою, адже лексику, яку ми використовуємо в повсякденному житті, в політичному дискурсі використовують зовсім по-іншому;

- специфічною структурою дискурсу, що є результатом певних мовних прийомів, які використовують для створення політичного дискурсу;

- специфічною реалізацією дискурсу, оскільки дискурс може бути представлений та оформлений у звуковому і письмовому вигляді.

Політичний дискурс має наступні характеристики:

- дискурс як знак своєрідної знакової системи, в якій відбувається модифікація семантики і стандартних мовних дій;

- як спеціальне використання мови для актуалізації певної ментальності або для реалізації особливостей ідеології, що передбачає дію граматики, лексикону, правил функціонування слів і синтаксису, а також особливу прагматику;

- як форми соціальної дії, що знаходиться під впливом владних структур та історичних процесів;

- модулятора інтересів суспільства.

Отже, політичний дискурс розуміється як мовленнєві утворення (усні або письмові), що стосуються сфери політики, реалізуються вербально та екстравербально, актуалізуються у певному ситуативному контексті і спрямовані на здійснення конкретної прагматичної семантики.

Політичний виступ - це завершений інформативно-перзуазивний текст з особливими типологічними якостями, основною інваріантною характеристикою якого є експліцитно реалізована директивна функція, що виявляється в категоріях модальності і прагматичної спрямованості і підтримується інформативно-аргументативними мовними діями.

Основними різновидами політичного виступу як типу тексту є парламентський, партійний, передвиборний, привітальний і святковий виступи.

Ампліфікація інваріантної моделі політичного виступу у кожному різновиді має свої специфічні особливості, обумовлені прагматикою і комунікативною ситуацією. Композиційно-мовна структура політичного виступу може бути прикладом залежності мовного оформлення тексту від умов його функціонування в системі комунікації.

Представлений спочатку як усний тип безпосередньої комунікації, політичний виступ виходить за рамки малої групи, орієнтується на велику аудиторію, що охоплюється за допомогою технічних засобів і є частиною складного мультимедіального процесу. Кількість учасників комунікації не має верхньої кількісної межи. Політичний виступ являє собою гібридний вид комунікації, тому що усна презентація є проміжною ланкою між письмово підготовленим манускриптом промови і її письмовим відображенням у пресі.

Особливою рисою політичного виступу є його колективний характер. ПВ відбиває інтереси не одного політика, а цілої партії і створюється за участю інших авторів (референтів, спічрайтерів).

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Алексеев А.П. Аргументация. Познание. Общение. - М.: Изд-во МГУ, 2001. - 150 с.

2. Алтунян А.Г. Анализ политических текстов: Учеб. пособие. - М.: Логос, 2006. - 383 с.

3. Андреев В.И. Деловая риторика: Практ. курс делового общения и ораторского мастерства. - М.: Нар. образование, 1999. - 206 с.

4. Анисимова Т.В. Современная деловая риторика: Учеб. пособие. -Волгоград: Изд-во Волгогр. юрид. ин-та МВД России, 1998. - 256 с.

5. Анисимова Т.В. Типология жанров деловой речи (риторический аспект): Автореф. дис. … д-ра филол. наук/ Кубан. гос. ун-т. - Краснодар, 2000. - 47с.

6. Апресян Г.З. Ораторское искусство. - М.: МГУ, 1998. - 280 с.

7. Арутюнова Т.В. Человеческий фактор в языке: Коммуникация, модальность, дейксис. - М.: Наука, 1999. - 281 с.

8. Бадмаев Б.Ц. Психология обучения речевому мастерству. - М.: ВЛАДОС, 1999. - 224 с.

9. Баева О.А. Ораторское искусство и деловое общение: Учеб. пособие. - Минск: ООО «Новое знание», 2000. - 328 с.

10. Баранов А.Н. Введение в прикладную лингвистику. - М.: Эдиториал, 2001. - 358 с.

11. Баранов А.Н. Лингвистическая теория аргументации (когнитивный подход): Автореф. дис.… д-ра филол. наук. - М., 2000. - 48 с.

12. Бацевич Ф.С. Основи комунікативної лінгвістики: Підруч. - К.: Академія, 2004. - 344 с.

13. Безменова Н.А. Очерки по теории и истории риторики. - М.: Наука, 2001. - 215 с.

14. Белова А.Д. Лингвистические аспекты аргументации. - К.: КНУ, 2003. - 300 с.

15. Белова Е.Н. Структура и семантика аргументативного дискурса: Автореф. дис. … канд. филол. наук: 10.02.04/ Рос. гос. пед. ун-т им. А.И. Герцена. - СПб., 2004. - 18 с.

16. Борухович В. Історія красномовства. - К.: Знання, 2000. - 259 с.

17. Брутян Г.А. Очерк теории аргументации. - М: Наука, 2002. - 299 с.

18. Васильев Л.Г. Прагматика аргумента: коммуникативный подход. - Тверь: Тверской лингвистический меридиан, 1999. - 350 с.

19. Введенская Л.А. Культура и искусство речи/ Л.А. Введенская, Л.Г. Павлова. - Ростов-на-Дону: Феникс, 1999. - 576 с.

20. Величковский Б.М. Современная когнитивная психология. - М.: Наука, 2002. - 380 с.

21. Водак Р. Язык. Дискурс. Политика. - Волгоград: Перемена, 1997. - 139 с.

22. Герасимов В.И. Политический дискурс-анализ. - М.: Наука, 2002. - 184с.

23. Гетманова А.Д. Учебник по логике. - М.: Владос, 2004. - 358 с.

24. Гончаров А.Ю. “Мовна картина світу” і конфліктна модель аргументації// Вісник Київського університету. Філософія. Політологія. - 1999. - №30. - С. 7-10.

25. Гончаров А.Ю. Неформальна логіка як галузь сучасного логічного знання// Мультіверсум. - 2002. - Вип. 30. - С. 169-177.

26. Гончаров А.Ю. Прагма-діалектичний підхід до аргументативних структур складного типу// Вісник Київського університету. Філософія. Політологія. - 2001. - №36. - С. 46-47.

27. Гончаров А.Ю. Традиційна логіка і теорія аргументації// Вісник Київського університету. Філософія. Політологія. - 2000. - № 32. - С. 51.

28. Гончаров А.Ю. Формальна та неформальна парадигми в теорії аргументації// Вісник Київського університету. Філософія. Політологія. - 1999. - №29. - С. 14-18.

29. Демянков В.З. Политический дискурс как предмет политологической филологии// Политическая наука. Политический дискурс: История и современные исследования. - 2002. - № 3. - С. 32-43.

30. Диденко М.А. История исследования политического дискурса в Германии и проблемы терминологии// Записки з романо-германської філології: Збірник наукових праць факультету романо-германської філології ОДУ. - Вип. 7. - Одеса: Латстар, 2000. - С. 47-55.

31. Диденко М.А. Проблемы классификации политических текстов (на примере политического выступления). Тези// Матеріали звітної наукової конференції професорсько-викладацького складу факультету РГФ, присвяченої 135-річчю ОДУ. - Одеса: Латстар, 2000. - С. 57-58.

32. Діденко М.О. Особливості вживання політичної мови в тоталітарному суспільстві на прикладі Німеччини// Записки з романо-германської філології: Збірник наукових праць факультету романо-германської філології ОДУ. - Вип. 5. - Одеса: Латстар, 1999. - С. 63-70.

33. Діденко М.О. Політичний виступ як тип тексту (на матеріалі виступів німецьких політичних діячів кінця 20 століття): Дис. ... канд. філол. наук. - Одеса, 2001. - 214 с.

34. Зарецкая Е.Н. Логика речи для менеджера. - М.: Финпресс, 1999. - 352 с.

35. Зарецкая Е.Н. Риторика: Теория и практика речевой коммуникации. - М.: Дело, 1999. - 480 с.

36. Ивин А.А. Теория аргументации: Учеб. пособие. - М.: Гардарики, 2000. - 416 с.

37. Казакевич Е.Г. Парламентские дебаты: традиции и новации. - М.: Знание, 1999. - 64 с.

38. Карнегі Д. Учись виступати публічно і впливати на широке коло людей. - К.: Знання, 2000. - 358 с.

39. Кириллов В.И. Логика: Учебн. для юрид. фак. и ин-тов. - М.: Юристъ, 2005. - 256 с.

40. Клюев Е.В. Риторика (Инвенция. Диспозиция. Элокуция): Учеб. пособие. - М.: Приор, 1999. - 272 с.

41. Кондратенко Н.В. Український політичний дискурс: Монография. - Одеса: Чорномор'я, 2007. - С. 150-155.

42. Конецкая В.П. Социология коммуникации: Учебн. - М.: Изд-во МУБиУ, 1997. - 304 с.

43. Корнилова Е.Н. Риторика - искусство убеждать. Своеобразие публицистической античной эпохи: Учеб. пособие. - М.: Изд-во УРАО, 1998. - 208 с.

44. Кривий А. Дискурсний аналіз і сучасне мовознавство. - Л.: Видавництво Львівського Національного університету імені Івана Франка, 2001. - С. 158-162.

45. Курбатов В.И. Стратегия делового успеха: Учеб. пособие. - Ростов н/Д: Феникс, 1999. - 416 с.

46. Кусько К.Я. Дискурс іноземномоної комунікації: концептуальні питання теорії і практики. - Л.: Видавництво Львівського Національного університету імені Івана Франка, 2001. - С. 25-49.

47. Кусько К.Я. Проблеми дискурсної лінгвістики// Іноземна філологія. Укр.наук.зб. - Л.: ЛНУ, 2001. - 158 c.

48. Лук'янець В. Філософія дискурсу// Вісник НАН УКР. - 2002. - №12. - C. 22-28.

49. Мандрица В.М. Искусство делового общения. - М.: Наука, 2003. - 127 с.

50. Молдован В.В. Риторика: загальна та судова: Навч. посіб. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - 320 с.

51. Мухарямов Н.М. Политическая лингвистика как научная дисциплина// Политическая наука. Политический дискурс: История и современные исследования: Сб. науч. тр. - М., 2002. - С. 32-34.

52. Нагорна Л.Б. Політична мова і мовна політика: діапазон можливостей політичної лінгвістики/ НАН України; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень. - К.: Світогляд, 2005. - 316 с.

53. Никитина И.Н. Система языковых средств выражения утвердительного умозаключения: Автореф. дис. … канд. филол. наук. - М., 2004. - 21 с.

54. Опарина Е.О. Метафора в политическом дискурсе// Политическая наука. Политический дискурс: История и современные исследования: Сб. науч. тр. - М.: РАН ИНИОН, 2002. - 184 с.

55. Панфилова А.П. Деловая коммуникация в профессиональной деятельности: Учеб. пособие. - СПб.: Изд-во СПбИВЭСЭП, 1999. - 496 с.

56. Петренко В.В. Політична мова як засіб маніпулятивного впливу: Автореф. дис. ... канд. політ, наук: 23.00.02/ Київський національний ун-т ім. Т. Шевченка. - К., 2003. - 17 с.

57. Політологічний енциклопедичний словник. - К.: Генеза, 1997. - 400 с.

58. Прокуровская Н.А. Как подготовить ритора: Учеб.-практ. руководство. - М.: Наука, 2004. - 183 с.

59. Рождественский Ю.В. Теория риторики. - М.: Добросвет, 1999. - 488 с.

60. Рузавин Г.И. Методологические проблемы аргументации. - М.: Изд-во Ин-та философии Рос. акад. наук, 1999. - 202 с.

61. Рыцарева А.Э. Интернациональная лексика: сущность и сферы функционирования// Вопросы филологии и лингводидактики: Сб.науч.ст. - Волгоград: Издательство Волгоградского государственного университета, 2001. - C. 84-86.

62. Рябцева Н.К. Ментальные перформативы в научном дискурсе// Вопросы языкознания. - 2002. - №4. - С. 14-15.

63. Сагач Г. Риторика. - К: Ін Юре, 2000. - 321 с.

64. Соловей Л.В. Основи ораторського мистецтва. - К.: Знання, 2002. - 354с.

65. Суздалев Е.Н. Теория аргументации: перспективы анализа правовых контекстов. - СПб.: Питер, 1999. - 246 с.

66. Томан Іржі. Мистецтво говорити. - К.: Знання, 1998. - 257 с.

67. Фанян Н.Ю. Аргументация как лингвопрагматическая структура: Автореф. дис. … д-ра филол. наук/ Кубан. гос. ун-т. - Краснодар, 2000. - 49с.

68. Фоменко О.С. Лінгвістичний аналіз сучасного політичного дискурсу США (90-ті роки XX століття): Дис. ... канд. філол. наук. - К., 1998. - 195 с.

69. Фоменко О.С. Політичний дискурс демокритчного суспільства// Вісник Київського університету. - 1998. - Вип. 27. - C. 10-12.

70. Цеплитис Л.К. Теория публичной речи. - М: Наука, 2001. - 119 с.

71. Черская И.Н. Установка и убеждение как доминирующий признак политического дискурса// Весник Харьковского университета. - 2001. - № 52. - C. 57-60.

72. Шейгал Е.И. Семиотика политического дискурса. - М.: Перемена, 2000. - 367 с.

73. Шестакова Л.Л. Политическая культура и язык политики. - К.: Редакция журнала 'Collegium', 2003. - 263 с.