Вивчення сучасної української культури

Работа из раздела: «Педагогика»

КУРСОВА РОБОТА

Тема: «Вивчення сучасної української культури»

Зміст

Вступ

Розділ 1. Феномен української культури

1.1 Формування сучасної української культури

1.2 Сучасний стан української культури

1.3 Сучасна масова культура та комунікація в умовах глобалізації

Висновки до 1 - го розділу

Розділ 2. Проблеми та перспективи розвитку сучасної української культури

2.1 Основні тенденції розвитку сучасної української культури

2.2 Проблеми та перспективи розвитку сучасної української культури

Висновки до 2 - го розділу

Розділ 3. План - конспект уроку художньої культури в 9-му класі

Висновки до 3 - го розділу

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Приступаючи до вивчення українського народного мистецтва, важливо усвідомити, що його здобутки було покладено в основу сучасної української культури. Така усталеність культурних традицій пояснюється шануванням та плеканням української мови, народного мистецтва та культури вцілому.

У процесі складання нового профілю і структури культурного життя, насичення його національним змістом і постмодерністськими новаціями відбуваються важливі зміни в смаках, уподобаннях, в шкалі і критеріях оцінки явищ культури та мистецтва.

Якщо в недавньому минулому переважали критерії, пов'язані з ідеологічною цінністю культури, то тепер все більше визначаються і виходять на перший план критерії художності, естетичної досконалості, новаційності, авангардності, справжньої народності.

У зв'язку з ускладненням проблеми вибору духовних цінностей і покращенням орієнтації українського суспільства у їх світі посилюється потреба в новому просвітництві, розвитку альтернативних форм освіти, в оновленні всієї системи виховання, які повинні відповідати потребам оновлення суспільства.

Актуальність дослідження проблеми вивчення сучасного українського мистецтва зумовлена насамперед наявністю практичної потреби у залученні учнів школи мистецької спадщини рідного краю. У світі нових концепцій естетичного виховання людини перевага надається формуванню нового покоління, здатного в сучасних умовах глобалізму орієнтуватися у різних формах і концепціях мистецтва. Завдяки такому підходу людина має можливість пізнати вірні шляхи власного вдосконалення.

Об`єктом дослідження є процес формування пізнавальної самостійності учнів старших класів.

Предмет дослідження. Педагогічні умови як засіб формування пізнавальної самостійності учнів.

Мета дослідження. Визначити мистецтво України шляхом розгляду його сучасного стану. Теоретично обгрнтувати та експериментально перевірити ефективність використання художньої культури України як засобу пізнавально-виховної самостійності учнів.

Гіпотеза дослідження- ефективність розвитку пізнавально-творчої активності учнів у процесі проведення занять з художньої культури суттєво зросте за таких педагогічних умов:

- урахування вчителем особливостей мети та завдань у ході проведення уроків;

- здійснення поетапного розвитку пізнавальної активності учнів;

- стимулювання в навчально-виховному процесі пізнавально-творчої активності учнів шляхом використання спеціально підібраних педагогічних засобів;

- комплексного методичного забезпечення навчально-виховного процесу.

Розділ 1. Феномен української культури

1.1 Формування сучасної української культури

Культурна трансформація, що триває в суспільстві, пов'язана з появою нових духовних потреб, які були пробуджені зростаючим інтересом до національної культури, а також потоком нових культурних цінностей -- як вітчизняних (які були або заборонені, або знаходились у 'шухлядах'), так і зарубіжних. Це дає нові імпульси для розвитку культури.

З'являються нові яскраві творчі особистості, нові речники і провісники прийдешнього розвитку української культури, канонізуються її апостоли -- як М. Грушевський, Є. Маланюк, а їхня спадщина збагачується новими вимірами її освоєння.

У зв'язку з різноманітністю змін і впливів в культурі загальна її структура залишається не усталеною, що дає підстави стверджувати, що сучасне культурне життя характеризується новим співвідношенням професійної, самодіяльно-художньої, традиційно-народної та релігійної культури, тобто певною структурною мозаїчністю.

Примітною особливістю розвитку української культури, пов'язаною з її відкритістю, є розгортання діяльності ініціативно створюваних добровільних товариств, об'єднань, асоціацій різного спрямування, які поступово закладають важливе підґрунтя громадянського суспільства. Значна частина цих об'єднань плідно співпрацює з різними зарубіжними культурними, благодійними, науковими, освітніми інституціями, сприяючи входженню України в культурний європейський простір.

Про масштаб та характер цього руху свідчить те, що за останні роки офіційно зареєстровано кілька академій як створених на громадських засадах (наприклад, Українська академія наук національного прогресу, Академія вищої школи, Академія політичних наук тощо), ряд культурницьких товариств і асоціацій. Прикметно, що діяльність цих, здавалось би, фахових організацій в нових умовах стає ширше спрямованою культурно. Так, наприклад, утворена в 1992 році Українська академія наук національного прогресу, маючи в Україні 25 власних відділів і філіалів, організувала діяльність понад 63 наукових інститутів.

Особливо збагачують палітру цієї мозаїчності елементи культури, що були в ній і раніше, але тепер набувають незмірно більших масштабів. Ідеться про фактор релігії і вплив західної культури та культури української діаспори.

Відомий науковець і громадський діяч І. Дзюба поставив проблему неповноти структури української культури, вважаючи її послабленою, особливо за рахунок недостатнього побутування мови. Структурна неповнота української національної культури вочевидь виявляється у втраті традицій містобудування, предметно-просторового середовища повсякденного життя поколінь. У цей же час і проведене відмежування церкви від народу було протиприродним і великою мірою спричинило сьогоденну неповноту структури української культури. Церква є не лише світоглядно-конфесійним феноменом, а й суспільним, бо з нею пов'язані певні зміни в поступі нації. Пов'язана з церквою духовна культура не тільки є складовою національної культури, але в значній мірі формує духовний контекст культурного середовища, створює передумови і підґрунтя для автентичного розуміння багатьох явищ світової культури, особливо мистецтва.

В.І. Вернадський відносив церковно-релігійне життя етносу до 'надбань національної культури' і ставив його в один ряд з організацією народної освіти.

Не розглядаючи всіх позитивних і негативних сторін впливу релігії на життя суспільства, відзначимо, що в сучасний кризовий, перехідний період розвитку українського суспільства, коли зруйнована соціалістична система цінностей, розхитані основи пануючого раніше матеріалістичного світогляду і утворюється культурно-світоглядний вакуум, однією з форм сенсосвітоглядної самореалізації стає релігія і парапсихологічна надчуттєва віра в неприродні явища (екстрасенсорика тощо). Характерного рисою нової соціокультурної реальності стає зміна суспільного і громадського статусу релігії, релігієзація значних верств населення, зростання впливу релігії на мораль, мистецтво, спосіб життя, ціннісні орієнтації (за даними всеукраїнських соціологічних досліджень, в тому числі філіалу Інституту Геллапа, майже половина населення визначились у своїй релігійності або позитивному ставленні до релігії). Нові реалії вимагають і нової культурної політики, бо за даними експертного опитування, проведенного

Міністерством культури України, 68% вважають значними перспективи і можливості впливу церкви на духовні потреби наших сучасників.

За останні роки визначились суттєві протистояння, в тому числі культурницького характеру, між гілками самого християнства, виникли десятки інших релігійних громад різного спрямування, які мають свою культурну визначеність. Ці процеси істотно впливають на звуження впливу релігії на духовні потреби людей.

Загальнокультурне поле України наповнилось культурними вимірами-специфічностями цілого комплексу релігій в їх змаганні і поєднанні. Тому відбувається приховане (латентне) проникнення релігійно-культурної поліфонічності в усі традиційні складові національної культури, особливо у сферу побуту. Поступ цих процесів супроводжується певним посиленням релігійного плюралізму в широких масах, захопленням новітніми іноземними релігіями і вимагає уточнення основ методології наукового дослідження.

Зростаюча з часів 'перебудови' відкритість функціонування і розвитку української культури за своїм змістом є формою входження в світовий культурно-інформаційний простір і разом з тим оприлюдненням тих здобутків культури, які протистояли офіційним нормативам соціалістичного реалізму або не були визнані. Цей процес супроводжувався інтенсивним проникненням на терени нашої культури продукції інших культур, особливо західної, а також нового потоку творів російської культури. Якщо кращі здобутки західної класики і елітарної культури були досить відомі в Україні й раніше, в часи 'перебудови', то предметом інтересу наших сучасників стала раніше у нас стримувана масова культура і, насамперед, в жанрах відеофільмів -- еротики, трилерів, 'мильних опер', 'бестселерів' багаторічної давності, значна частина яких суворо заборонена цензурою західних країн. Американізація, вестернізація, наступ 'кітчевої' масової культури призвів до майже повної 'окупації' вітчизняного кінопрокату, в значній мірі, телебачення, до спотворення образу американської і європейської культури в сприйнятті нашого сучасника і почав поглинати той інтерес до національної культури, який тільки-но пробудився.

Навальна, агресивна пропаганда західних цінностей в їх не кращих зразках певною мірою почала деформувати ще не усталену систему національних цінностей, робити привабливим для молоді 'героїв' західного світу, часто чужих нашій моралі і нашому менталітету, що починає викликати протест громадськості, особливо інтелігенції.

У зв'язку з підвищеною конкурентністю західної і російської культури та значним зниженням показників освоєння і продукування культури української в суспільстві починає усвідомлюватись необхідність протекціонізму щодо неї з наданням їй певних пільг і переваг, особливо у виданні україномовної літератури, кіновиробництва та кінопрокату. Розв'язанню цієї проблеми сприятиме виконання Указу Президента України 'Про заходи щодо розвитку духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя громадян', яким затверджено основні напрями розвитку духовності українського суспільства. 'Розбудова суверенності й незалежності, демократичної, соціальної правової держави, -- підкреслено в Основних напрямах, -- потребує активізації зусиль органів виконавчої влади, громадських і релігійних організацій, спрямованих на розвиток духовності, виховання патріотизму та поваги до історичної спадщини українського народу, укріплення в суспільній свідомості загальнолюдських моральних цінностей, виховання соціального оптимізму та впевненості кожного громадянина у своєму майбутньому, формування здорового способу життя.'

За ініціативою Міністерства освіти України було створено кілька основоположних документів та прийнято ряд постанов і програм. Насамперед виділимо такі: міжгалузеву перспективну програму 'Освіта XXI ст.', 'Засади гуманітарної освіти в Україні', концепція 'Основи національного виховання', 'Українознавство в системі освіти'. Обговорюються громадськістю проекти програм 'Національна комплексна програма естетичного виховання', 'Дозвілля і молодь'.

Розширення освітньої мережі знайшло свій вияв у створенні недержавної системи приватних навчальних закладів.

У потоці цих новацій (вже починаючи з часів 'перебудови') відбувається акцентування уваги на людському факторі в духовному житті українського суспільства, переміщення уваги системи освіти, громадянського виховання з базового принципу колективізму на особистість, на врахування індивідуалістичного начала української ментальності як фактору активізації соціальної енергії.

Важливою рисою нової соціальної реальності і, разом з тим, фактором її розвитку, є посилення впливу на культурне життя України її діаспори (українські західні освітні заклади, церковні організації, культурний обмін, спільні соціально-культурні проекти), здобутки якої все повніше ініціюють культурні зміни, а досягнення літератури, мистецтва, науки збагачують скарбницю української культури (наприклад в літературі -- Є. Маланюк, У. Самчук, В. Барка та інші).

1.2 Сучасний стан української культури.

На сьогоднішній день українська література переживає чи не найбільший занепад серед усіх культурних галузей. На те є об'єктивні підстави. По-перше, література потребує певних інвестувань, але ці інвестування можливі лише у випадку, коли література стане популярною. Зараз популярною є лише гостросюжетна література, так званий 'низький жанр', котра зовсім не задовольняє культурні потреби освіченої людини. Знайти ж книжку сучасного українського автора на іншу тематику, справа досить важка, оскільки видавці не погоджуються друкувати книжки, які не є прибутковими. Основною надією для молодого автора залишається підтримка культурних організацій (як українських так і закордонних). Але все залежить від українського читача. Коли більшість українців відкладе чергову купу паперу під гучною назвою 'Месть бешеного' (чи щось на кшталт цього) і нарешті зверне увагу на дійсно варті уваги українські твори. Проте Спілка письменників України, та інші об'єднання письменників вже зараз мають досить коштів та ресурсів для більш-менш гідної підтримки українського автора. Тож найближчим часом слід очікувати відродження власне української літератури, котру деякі дослідники вважають мертвою після останної хвилі - 'шістедесятників'.

Театральне та музичне мистецтво. Протягом останніх років умови творчої свободи значно розширили стильові і тематичні межі у театральному мистецтві й виконавсько-концертній діяльності, Йшли пошуки найефективніших організаційно-творчих і економічних структур, утвердилася творча самостійність художніх колективів. З'явилися перші, часом досить вдалі спроби організації недержавних театрів та концертних груп. Помітно розширилася мережа державних театрів, переважно за рахунок надання бюджетного статусу нововиниклим театрам-студіям. Нові вистави українських театрів виступи українських виконавців стали помітними мистецькими подіями далеко за межами нашої держави.

Проте за умов вкрай повільних кроків щодо реорганізації творчо-організаційного та економічного життя колективів, не-розробленості недержавних механізмів підтримки у розвиткові театрального і музичного мистецтва загострилися негативні тенденції. Зважаючи на це необхідно здійснити низку заходів. Зокрема, забезпечити перехід театрально-концертних організацій на господарювання в нових умовах, розширити їхню творчу та фінансово-економічну самостійність, стимулювати пошук позабюджетних форм фінансування, вдосконалення системи формування творчих складів тощо. Водночас шляхом здійснення цільових державних замовлень, підтримки окремих мистецьких проектів цілеспрямовано здійснювати заходи по підвищенню професіональної майстерності, впливати на формування репертуару творчих колективів задля повнішого репрезентування в ньому вершинних надбань світової та національної культур, кращих творів сучасних авторів, інтеграції у світовий культурний простір. Значна увага має приділятися забезпеченню мовного статусу українських театрів, що фінансуються з державного та місцевих бюджетів.

Образотворче мистецтво, архітектура та історико-культурні заповіднники.

В сучасних умовах відбувається бурхливий розвиток різних жанрів та видів образотворчого мистецтва, значне пожвавлення художньо-виставкового життя, З'явилися численні державні та приватні галереї, проводяться різностильові мистецькі акції, Творчість багатьох українських художників та скульпторів отримала загальносвітове визнання.

Після здобуття Україною незалежності посилилася увага до збереження національної культурної спадщини. Протягом останніх років створено низку нових державних заповідників, музеїв, присвячених постатям та подіям національної історії. Розпочато роботу над створенням Реєстру національного культурного надбання та поверненням пам'яток, незаконно вивезених з України.

Проте через брак фінансування різко скоротилося придбання творів образотворчого мистецтва. Мають місце непоодинокі випадки перепрофілювання мистецьких галерей, занепадають мистецькі видання, погіршилося матеріальне становище митців. Вимагає радикальних змін робота історико-культурних заповідників.

Для подолання негативних проявів у цій сфері духовного буття необхідно здійснити заходи по сприянню дальшому розвиткові образотворчого мистецтва, створенню ефективної системи обліку, охорони й використання пам'яток історії та культури, їх поверненню в Україну, зокрема розробити законодавчі та нормативні документи про охорону національної культурної спадщини, які відповідали б вимогам міжнародних правових актів з цього питання, ратифікованих Україною. Слід продовжити пошук шляхів забезпечення додаткових надходжень для розвитку пам'яткоохоронної справи й художнього облаштування об'єктів соціально-культурної сфери господарської діяльності заповідників. З метою поліпшення системи естетичного виховання вдосконалити взаємодію між закладами культури та освіти й виховання. Передбачити здійснення заходів для підтримки молодих обдарованих художників. Забезпечити збереження і загальнодоступність кращих творів сучасного малярства, відтворення ряду пам'яток історії та культури, створення пам'ятників видатним діячам України, подіям її новітньої історії.

Колективи України недостатньою мірою беруть участь у міжнародних культурних проектах, що дозволило б залучити іноземні кошти в культурну сферу нашої держави. Натомість фактично відбуваються значні бюджеті інвестування України в культуру інших держав унаслідок виїзду на постійну роботу за кордон висококваліфікованих мистецьких кадрів, недоліків в організації зарубіжних гастролей українських колективів. Далеко не кращими зразками представлена масова зарубіжна культура в Україні.

З огляду на це необхідно вдосконалити систему культурного співробітництва із зарубіжними країнами на основі міжнародних, міжгалузевих, регіональних договорів та прямих зв'язків з використанням тих можливостей, що їх надає участь України в міжнародних організаціях (Рада Європи, ЮНЕСКО, ІКОМ, ІКОМОС тощо). При цьому державна підтримка має надаватися насамперед здійсненню значущих, політично резонансних культурних ініціатив, що дозволять істотно підвищити авторитет України в світі, сприятимуть посиленню взаєморозуміння між народами. Водночас Україна сприятиме інтенсифікації творчих обмінів на всіх рівнях, в тому числі й на комерційній основі, збільшенню відкритості нашого суспільства.

Стан кінематографу та відеокультури. Однією з важливих складових культури в Україні є кінематографія. Вона покликана відігравати помітну роль у справ і формування духовних запитів суспільства. Однак за останні роки внаслідок недостатньої державної підтримки, численних адміністративних реорганізацій, непродуманого впровадження елементів ринкових відносин при відсутності сучасної нормативно-правової бази вітчизняний кінематограф опинився у вкрай важкому стані, Українська кінематографій в останні роки значно скоротила обсяги виробництва фільмів і швидкими темпами втрачає кінопрокат, кіномережу, глядача.

У нових умовах потрібно розв'язати ціпу низку завдань: здійснити структурну перебудову всієї галузі кінематографії з врахуванням умов ринкової економіки, сприяти формуванню ринкової інфраструктури української кінематографії, сформувати сучасні механізми фінансування національного кіновиробництва, зокрема виробництва фільмів для дітей, впровадити продюсерську систему виробництва фільмів, створити стимулюючу, протекціоністичну законодавчу базу, структури кінореклами вітчизняної кіно- та відеопродукції, забезпечити пріоритетні умови українським фільмам на вітчизняному екрані, відродити українську кіноархівну справу, побудувати стабільні й двосторонні канали мистецьких та комерційних зв'язків української кінематографії із світовим кінопроцесом.

Відродження забутих імен. Основним змістом українського культурного оновлення і відродження була самовіддана праця багатьох дослідників, ентузіастів, практиків з реконструкції тяжко здеформованої культури, залучення до нового життя великих набутків, які або були під арештом, або призабулись, або були невідомими. Фантастичний пласт забороненого або замуленого часом став відкритим і оновлює величну 'ікону' нашої культури. Дивним сяйвом опромінює нас те, що вважалося 'білими плямами'. Значна робота в цьому напрямку проводиться створеною в останні роки Національною комісією з питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів України. Так, організована нею державна програма 'Повернуті імена' інтегрує зусилля багатьох інституцій, зокрема Національної Академії наук, Українського фонду культури, товариства 'Україна', Фонду сприяння розвитку мистецтв України, спрямовані на висвітлення невідомих фактів української культури. В архівах, музеях, бібліотеках України створюються спеціальні відділи, де поширюється інформація про українську культуру в зарубіжних країнах.

Зусиллями згаданих інституцій тільки за останні два роки було проведено ряд міжнародних конференцій, фестивалів, виставок, в результаті яких 'пригадано' імена Володимира Січинського, Олександра Архипенка, Михайла Андрієнка-Нечитайла, Григорія Крука, Людмили Морозової, Мирослава Радима, Ігоря Стравінського, Петра Мечика, Федора Акименка, Василя Авраменка та багатьох інших.

Державна підтримка української культури.

1.3 Сучасна масова культура та комунікація в умовах глобалізації

Сучасна медіакультура суттєво впливає на формування культурних стереотипів, ідеалів, на вибір певної моделі соціокультурної реальності. Взаємодія масової культури і суспільства у формуванні національного культурного простору - проблема, яка потребує глибокого осмислення і відповідного вирішення не лише в Україні, а й у світовому масштабі. Постає питання, яким чином сучасні масові комунікативні технології можуть формувати національний культурний простір, навіть у регіонах, віддалених від основних культурних центрів? Ця проблема не є новою, але ставиться по-новому в тих комунікативних реаліях, які виникли в останні роки в нашій країні.

Динамічний суперечливий процес, який сьогодні переживає українське суспільство, пов'язаний як із труднощами становлення незалежної держави, так і з пошуком певної моделі суспільно-політичного, економічного розвитку, способів оновлення соціокультурного життя. Характерною рисою цього процесу є інформаційна культура суспільства як показник задоволення соціальних, політичних, економічних і духовних потреб.

І не дивно, що інформатизація суспільства поставила ряд соціокультурних проблем, які потребують нових методів і підходів до розв'язання. Розгляд соціально-культурних проблем сучасного суспільства, формування його інформаційної культури почалося лише на межі 80-90-х років ХХ століття і поступово стало предметом спеціального дослідження. Однак спеціальних праць, в яких би комплексно розглядались проблеми формування сучасної культури, її функціонування і розвиток на різних рівнях не так і багато. Водночас у філософії, соціології, журналістиці відбувався процес нагромадження знань, які ставали основою для вивчення проблеми, що досліджується. Від початку античної епохи теоретики наполегливо шукали осмислення феномену духовності йдеться про роботи: Арістотеля, Ф. Аквінського, Ф. Белока, Г. Гегеля, І. Канта, Д. Локка, О. Шпенглера та ін. Проблеми цивілізації культури проаналізовані в працях Д. Белла, М. Вебера, Дж. Оруела, М. Порота, П. Сорокіна та ін.

В українській філософсько-культурологічній літературі традиційному гуманізму як першооснові розвитку духовної культури приділяли увагу в своїй творчості вчені: П. Куліш, В. Вернадський, П. Грабовський, М. Грушевський, М. Драгоманов, А. Потебня, Г. Сковорода, Т. Шевченко, І. Франко та ін.

Узагальнення підходів різних дослідників можна бачити в одній з найновіших праць Дж. Лалла 'Мас-медіа, комунікація, культура. Глобальний підхід'. Сьогодні діяльність мас-медіа, як і характер масової комунікації, визначається глобальними процесами, без дослідження яких неможливе розуміння закономірностей розвитку культури в сучасних умовах.'Символічна та медіа-опосередкована природа сучасної культури разом з небувалою міграцією людей з однієї частини світу в іншу, зазначає Дж. Лалл у своїй роботі, зруйнувала традиційні підвалини культури. В сучасному складному світі комунікація є тим соціальним стрижнем, у якому перетинаються, взаємодіють і взаємовпливають міжлюдські стосунки, технологічні відкриття, політико-господарчі заходи та культурні прагнення. Будь-яке дослідження культури в глобалізованому, обплетеному мас-медіа й 'Інтернетом' світі мусить брати до уваги всеохопний аспект комунікації - здатність до взаємодії. При входженні в певне культурне середовище, медіа-технології долають уже встановлені рамки характерних для нього традицій, вартостей та стилів життя і водночас підважують, змінюють основи цієї культури' Ідея глобалізації, у тому числі в сфері масової культури, значною мірою сформувалась під впливом концепції 'Глобального поселення' М. Маклюена, що досить вдало відображає специфіку сучасного суспільства, рівень глобальних зв'язків у якому значно підсилився за рахунок розвитку комунікативних технологій. 'Чим більше універсалізуються інформаційні процеси у світі, тим помітніше відбувається збереження, відродження національних культурних традицій. Найважливішим аспектом інформатизації суспільства постає потреба врахування численних національних культур'.

Підходи сучасних дослідників до глобалізації, на думку В. Зернецької, можна поділити на два типи: перший - оптимістично-утопічний, за яким глобальні процеси в масовій комунікації та в інтеграції різних культур будуть мати своїм наслідком вирішення більше суперечностей сучасного суспільства; інший підхід - критичний, за яким глобальні процеси породжують цілий ряд проблем. Насамперед поширення масової культури, яка веде до стандартизації стереотипів масової свідомості на основі культурних зразків, створених у США і неприйнятних для багатьох регіональних етнічних спільнот з власною світоглядною традицією і культурою.

Саме тому сучасні дослідники глобалізаційних процесів розрізняють історично закономірні процеси культурної інтеграції, що призводить до поглинання масовою культурою самобутніх національних культур. Окремо слід відзначити дисертаційні дослідження, присвячені різним аспектам сучасних соціокультурних трансформацій та ролі в них мас-медіа. У своїй праці Н. Джинчарадзе наголошує, що багато дослідників, аналізуючи феномен сучасної масової культури, зазначали тільки негативні наслідки, але справжнє культурне значення масової культури полягає в тому, що ЗМІ і найсучасніші поліграфічні, телекомунікативні технології дозволили зробити загальним надбанням всі історично відомі досягнення живопису, скульптури, театру, літератури, кіно. Масова культура саме тому є індикатором загального рівня культури суспільства. Вона дозволяє будь-якому індивіду мати 'особисті, індивідуальні бази даних і знань, відображені за інтересами неосяжні фонди бібліотек, відео, освітні інформаційні системи, відкриває можливості для творчого і індивідуального спілкування'. Це вже сьогодні змінює характер масової культури. У сучасному суспільстві за допомогою ЗМК передається соціокультурний досвід і підтримуються культурні традиції.

Постає питання, чи сприяють ЗМК поширенню та поглибленню культури в традиційному розумінні? Існування такого складного каналу передачі інформації, як ЗМІ, дозволяє змінити багато процесів збереження, розповсюдження та засвоєння культурних цінностей. Але поява ЗМК, як зазначає А. Моль, не змінює головного змісту культури, не впливає на її спрямування. Він вважає, що 'гуманітарна концепція культури застаріла і жити сьогодні дійсно гуманітарною культурою вже ніхто не може'.

Проте глобалізація інформаційного обміну та комунікації, на думку О. М. Гриценко, не веде до злиття різних культур та стирання культурних відмінностей, навпаки, специфікою сучасної світової культури є саме її полімодальність й толерантність до різних етнічних ідентичностей.

Таким чином, у світовій культурі нового типу глобальні культурні зразки та стилі життя поєднуються з регіональною ідентичністю, що сьогодні набула більшого значення як політична чи класова ідентичність, що вже відходять у минуле. У своїй новій книзі, присвяченій просвітницькому руху, О. Коновець розглядає цю проблему з точки зору збереження національної культури в умовах глобалізації. 'Мас-медіа сприяють не лише взаємозбагаченню різних культур, а й несуть певну загрозу культурної експансії, що особливо вразливо для національної культури народу, де ще не сформована як цілісність національна культура й слабкий імунітет проти агресивного вторгнення більш сильної чужої культури. Яким чином через ЗМІ, враховуючи глобальний контекст, надати пріоритети у висвітленні проблем української національної культури, поліпшити популяризацію її здобутків?'.

Безперечно, важко зупинити глобальний вандалізм, який відбувається на всіх рівнях суспільства. 'Коротке замикання' в системі культури відбулося тому, що наша національна культура свого часу втратила зв'язок з тим цивілізаційним кодом, з якого вона народилася як культура, здатна до самостійного життя, свідомого вибору та виклику в найтяжчих умовах. Головною відмінною ознакою нової культурно-комунікативної ситуації постає її безперервна мінливість. Інформатизація нашого суспільства має комплексний характер (економічні, соціальні, культурні, політичні, національні чинники) і повинна розв'язуватись на рівні національної політики.

Деморалізація, розкультурення, знедуховлення - явища не лише суто українські. Національні культура, освіта, наука - базові засади та цінності державності, суспільної свідомості й національної безпеки, які потребують постійної і максимальної уваги, фінансування, підтримки і забезпечення умов для розвитку. Доречно буде процитувати академіка Івана Дзюбу: 'Нашій культурі потрібна свідома, продумана та дієва підтримка з боку держави і всього суспільства. Адже нинішній стихійний, дикий ринок, зокрема, у сфері культури, має агресивну антиукраїнську спрямованість, обумовлену як критичним рівнем русифікації суспільства, так і слабкістю українського підриємництва, його переважно компрадорським характером та експансією іноземного продуцента'.

З одного боку, глобалізація несе в собі багато позитивного, створює передумови інтелектуального і технологічного прориву, комунікативний і культурний зв'язок з усім світом, з іншого - руйнування нашої традиційної культури. Хоча українці після чергової хвилі захоплення чужою естетикою і чужим стилем життя, іноземними зразками масової культури, знову тягнуться до своєї культури. Сьогодні українська масова культура зберігає меншовартісність, провінційність, має схильність до калькування, а традиції і цінності української культури не відповідають динамічному, урбаністичному сьогоденню. Актуальною є проблема модернізації культури. Іноді ми самі вбачаємо відсталість, штучно створюємо вакуум сучасного культурного простору і заповнюємо його елементами іноземних культур, які професійно створюють чужим націям ілюзію могутності.

Руйнівна сила антикультури, антитрадицій, антидуховності може згодом стати незворотною, якщо не відновити моральні фільтри. Піднесення української культури не буде результатом руйнації здобутого в минулому. Україна має асимілювати все на нових, сучасних, цивілізованих культурних засадах. Варіантів катастрофи і втрати цінностей чимало, варіант відродження лише один.

Справді, формування культурного простору за допомогою мас-медійних засобів є нагальною проблемою українського суспільства. Подальше її вивчення на основі соціологічних та журналістикознавчих досліджень дозволить створити оптимальну модель розвитку регіональних ЗМК, саме у формуванні культурологічного дискурсу.

Висновки до 1 - го розділу

Таким чином, у процесі складання нового профілю і структури культурного життя, насичення його національним змістом і постмодерністськими новаціями відбуваються важливі зміни в смаках, уподобаннях, в шкалі і критеріях оцінки явищ культури та мистецтва.

Розділ 2. Проблеми та перспективи розвитку сучасної української культури

2.1 Основні тенденції розвитку сучасної української культури

Проголошення незалежності України (24 серпня 1991р.) і розбудова самостійної держави Україна створили принципово нові, формально цілком сприятливі умови для розвитку культури. 19 лютого 1992 р. Верховна Рада України ухвалила “Основи законодавства про культуру”, якими передбачені заходи подальшого розвитку української національної культури. У цьому ж році була розроблена Державна національна програма “Українська освіта в ХХІ ст.”, а Верховною Радою прийнято “Закон про освіту”. В цих документах передбачена демократизація освіти, посилення технічного забезпечення шкіл, видання підручників, створення університетських комплексів, мережі ліцеїв.

У 1992 р. було відновлено діяльність Києво-Могилянської Академії -навчального закладу нового типу, де викладання і навчання ведеться українською і англійською мовами. Здійснюється перехід на триступеневу підготовку: бакалавр, спеціаліст, магістр. Вузи стають більш автономними. У системі Національної академії наук України створено декілька нових наукових інститутів: Інститут української археографії, Інститут української мови, Інститут народознавства. Однак низький рівень фінансування призвів до того, що наукові установи втратили до 50% свого складу. Вже протягом цілого десятиліття спостерігається “відплив” частини інтелектуальної еліти у країни з більш сприятливими умовами життя.

Незважаючи на економічну ризу та інші негаразди, значних успіхів за роки незалежності досягли українські спортсмени. У цьому можна бачити продовження кращих традицій попереднього часу (з 639 олімпійських медалей, завойованих радянськими спортсменами, на рахунку українських - 444, в тому числі 196 золотих).

Скромнішими є успіхи сучасного українського кіномистецтва. Вийшло багато документальних фільмів, присвячених в основному, історичному минулому України. Створено декілька багатосерійних фільмів, серед них “Сад Гетсиманський” за мотивами творів І. Багряного, “Пастка” (за І. Франком), телесеріал “Роксолана” та ін. На 34 кінофестивалі в Сан-Ремо українському фільму “Ізгой” (за мотивами повісті А.Дімарова, режиссер В. Савельєв, продюсер А.Браунер, ФРН) присуджено Гран-прі.

Позитивним моментом у роботі державного телебачення стала трансляція художніх фільмів і телесеріалів українською мовою. Суттєво змінило зміст своїх програм Українське радіо. Вони стали професіональними, національно спрямованими. Проте зростає комерціалізація засобів масової інформації - газет, каналів телебачення, радіостанцій, серед яких значна частина орієнтуються на маловибагливого і дезорієнтованого читача, глядача, слухача, поширюючи низькопробну й нерідко просто безвідповідальну інформацію та сурогатні вироби маскультівського ширпотребу.

Неоднозначним є розвиток літературного процесу. Продовжують творитичним є розвиток літературного процесу. Продовжують творити письменники й поети старшого покоління: І. Драч, Р.Іваничук, П. Загребельний, Л. Костенко, Ю. Мушкетик, Б. Олійник, Д. Павличко. Проте література відчуває на собі тиск ринку, вона змушена йти за читачем (покупцем). Ця тенденція сприяє розвитку масової та популярної літератури, переважно російськомовної. Розквітають такі жанри, як фантастика, детектив, любовно-авантюрний роман.

Відомими далеко за межами України письменниками-фантастами є Генрі Лайон Олді (колективний псевдонім Д. Громова та О.Ладижинського), А. Валентинов, М. та С.Дяченки, майстром любовно-авантюрного жанру вважається Симона Вілар (Н.Гавриленко).

Поки що можна констатувати слушність думки визначного українського консерватора початку ХХ ст. В.Липинського, який в “Листах до братів - хліборобів” змалював картину проблематичності формування повноцінної нації на території, що здобула незалежність не шляхом принципової визвольної боротьби, а внаслідок розпаду метрополії. Однак останніми роками інерційність мислення і рудименти старого життя усе далі відходять в минуле, а в сучасному культурному житті України можна відзначити обнадійливі позитивні тенденції, які віддзеркалюють процесс національного духовного відродження українського народу.

Можна виділити декілька чинників, що впливатимуть на подальший розвитокукраїнської культури, а саме:

1) поглиблення національного самопізнання та самоусвідомлення;

2) створення умов для існування, розвитку, співпраці та змагання розмаїтих філософських, релігійних, літературних, образотворчих, музичних течій, напрямів, шкіл, тобто дійсне ствердження свободи духовної творчості;

3) врахування світового культурного досвіду, усвідомлення власної національної культури як ланки світового культурного процесу, співучасть у світовому культурному обміні за умов визнання пріоритету загальнолюдських цінностей та усвідомлення землі як спільного дому усього людства;

4) всебічне використання резервів національної культурної традиції, можливостей національної ментальності, орієнтація на створення оригінальних культурних цінностей, що мають не лише національне, але й загальнолюдське, світове значення, адже останнє і є критерієм зрілості культури.

Зараз поки що важко передбачити конкретні форми, яких набуде культура в умовах національно-державного відродження. Але провідною тенденцією, мабуть, буде розкріпачення творчості, збагачення мистецького арсеналу, посилення новаторських тенденцій і водночас звертання до джерел національної традиції як до школи художнього мислення.

Однією з актуальних проблем на сьогодні є державна підтримка національної культури. Продумана система державного протекціонізму стосовно української національної культури, яка б не порушувала інтереси інших національних осередків України і не суперечила загальнолюдським принципам, державна підтримка культур національних меншин - ось один з необхідних напрямів національно-духовного відродження нашої держави. Особливої уваги потребує українізація різнихформ масової культури, сучасної індустрії розваг, а також тих новітніх видів та жанрів культури, які з різних причин не розвиваються в Україні або втратили національну визначеність (телевізійні жанри, оперета, різні форми відеокультури).

2.2 Проблеми та перспективи розвитку сучасної української культури

У ХХІ століття людство увійшло не лише з великою продукційною потугою та великими амбіціями науково-технологічного порядку, але й під знаком грізних глобальних проблем, пов'язаних із характером цивілізаційного процесу, ламанням традиційних поведінчих установок, банкрутством багатьох світоглядів і багатьох гуманістичних ілюзій, величезними масштабами ротації людських мас, ідей, культурних і антикультурних цінностей, стереотипів поведінки; зі страхітливими технологічними проривами в сліпі кути людського розвитку, з ціннісним нігілізмом, що набирає значення симптому соціальної патології.

Ці планетарного масштабу виклики історії, на які сукупна свідомість людства шукає і, певно, знаходитиме якісь відповіді, постають і перед Україною. Але Україні доводиться мати справу не лише зі спільними для всього людства проблемами ХХ і ХХІ століть, але й з проблемами, що перейшли з ХVІІ століття, з ХVІІІ століття, з ХІХ століття. Проблемне поле української нації виглядає розлеглішим і складнішого рельєфу, ніж у більшості модерних націй.

Проблема національної ідентичності. Серед проблем, які перейшли до нас із минулих століть, знаменуючи нашу історичну обтяженість і запізненість, - проблема національної ідентичності. Більшість європейських націй пройшла шлях утвердження своєї ідентичності принаймні у ХVІІІ або ХІХ століттях; але торувати цей шлях наприкінці ХХ та на початку ХХІ століть, за часів інтеграційного форсажу, у безмежному просторі глобальних викликів та імперативів, - незрівнянно важча доля. Компасом на цьому шляху має бути національне саморозуміння, адекватності якого ми не маємо, через неповноту культурного самоусвідомлення. Таким чином національна культура нагадує про себе як про базову умову національного самоздійснення взагалі.

Стан і розвиток культури завжди перебуває у прямому і зворотному зв'язку із загальним духовним тонусом суспільства. Якщо в суспільстві правда, справедливість, елементарні етичні норми не є вищими цінностями, непідвладними раціональним ревізіям та інтелектуальним маніпуляціям, то таке суспільство перебуває в глибокій духовній кризі, негативна еманація якої пронизує всю сферу культури.

Воістину трагічним є те, що українська культура і мова мають утверджуватися серед обставин глибокої моральної і поведінчої деградації суспільства. Механізми суспільної підтримки їх не сформовані; натомість серед значної частини людності панують байдужість або неприйняття, що нерідко переходять в агресивну ворожість і зарозумілий цинізм. Ми говоримо про духовний геноцид більшовицьких часів, але недобачаємо той, що діється на наших очах: інакшого характеру, але з можливими не менш драматичними наслідками. З побуту народу вимивається книга. В масштабах усієї країни експропрійовано книгарні. Руйнуються або занепадають бібліотеки. Сільська молодь фактично позбавлена рівних умов (а може, і взагалі умов) для продовження освіти.

Значна частина засобів масової інформації працює на пониження морального рівня і примітивізацію запитів та смаків людності. І безсоромно паразитує на національній несформованості, на глибокій зрусифікованості суспільства, нагнітаючи шалену кампанію компрометації української культури і українства взагалі, що виливається вже в хуліганське шельмування нашої класики, в зухвале огидження дорогих українцям імен, - під децибели фарисейської риторики про свободу слова та права людини, що не мають жодного відношення до цих публічних паскудств. Коли читаєш цю пресу, створюється враження, що живемо в окупованій країні, і окупант звіріє з кожним днем...

Однак адекватна оцінка нинішнього стану української культури і тенденцій зміни цього стану не може зводитися до фіксації отих майже апокаліптичних обставин.

Самостійне історичне буття українського народу має бути забезпечене культурно. Культурна життєздатність української нації неодноразово діставала підтвердження в історії і за найважчих часів. Не втрачена вона і нині. Можна назвати ряд чинників, що її засвідчують. Політична і творча свобода, наявна сьогодні принаймні тією мірою, якої раніше ніколи не було, зумовила інтенсивність художньої творчості. Картина літературного, образотворчого, музичного, театрального життя сьогодні розмаїтіша і цікавіша, ніж будь-коли, за винятком хіба 1920-х років; уявлення протилежного характеру випливають із елементарної необізнаності.

Широкими, як ніколи, є міжнародні контакти української культури, а це означає, що вона цікава для світу і здатна відгукуватися на світові імпульси, які спонукають до виходу на нові творчі горизонти. У нас ще зберігається ефективна система мистецького навчання, з надр якої виходить достатньо талановитої творчої молоді, якій тільки треба забезпечити можливість працювати в рідній культурі. Ми є однією з небагатьох країн Європи, де народна мистецька культура є не предметом спогадів чи музейного догляду, а реальністю життя мільйонів людей, - а це і величезний резерв для професійної творчості, і неабияка величина в загальному культурному потенціалі нації, яка постійно народжує нові й нові таланти. Нарешті, в Україні є незрима спільнота людей, жертовно відданих національній культурі, для яких доля національної культури тотожна їхній власній творчій і життєвій долі, і вони підтверджують це своєю працею.

Але беззаперечно надійною альтернативою нинішньому нігілістичному тискові на українську культуру може бути лише той стан суспільства, коли воно ідентифікує себе з нею, коли усвідомить її як узагальнене вираження творчих зусиль українського народу, його осягів у світорозумінні, релігії, моралі, художньому мисленні, науці й філософії. І водночас - як спосіб самореалізації української людини з усіма особливостями її психіки, темпераменту, творчої уяви - її спосіб бути українцем і бути індивідуальністю в сучасному світі.

Самостійне історичне буття українського народу має бути забезпечене культурно, інакше залишиться ущербним. Ідеться насамперед про конкурентоспроможність української культури, її здатність давати тон інтелектуальному і духовному життю свого суспільства, адаптувати для суспільства культурну реальність світу.

Серед багатьох передумов досягнення такого стану можна назвати: освоєння суспільством своєї культурної спадщини; подолання культурних стереотипів і заохочення новаторських тенденцій; активна культурна політика держави на основі наукової концепції національної культури; інтенсивна розбудова інфраструктури культури; охоплення всієї сфери української культури сучасними інформаційними і комунікаційними системами; законодавче стимулювання приватних ініціатив і внесків в українську культуру; активний вихід у світове культурне життя, відкритість до нього за умов адекватного функціонування «імунної системи» власної культури; нарешті - робота в режимі глибокої і мобілізуючої національної і культурної самокритики.

Серед першочергових конкретних напрямків, попри сьогоднішні кризові обставини (а, може, саме для протидії їм) могли б бути такі:

- створення комплексної статистичної картини функціонування української мови в різних сферах суспільного і культурного життя - і розробка на цій основі реальної програми її емансипації;

- рішуча переорієнтація видавничих потужностей України на видання україномовної літератури, особливо наукової та підручників для шкіл і вузів;

- значне збільшення уваги засобів масової інформації, насамперед телебачення та місцевої преси (які особливо консервативні) до популяризації української історії та культури, зокрема і з метою впливу на формування культурних потреб;

- здійснення програм видання наукових праць з історії України, історії української культури та мистецтва, народознавства, літературної та мистецької спадщини;

- збільшення асигнувань на розвиток науки і культури, модернізація її матеріально-технічної бази;

- розширення мережі театрів, філармоній, виконавських колективів, музеїв, бібліотек, книгарень;

- підтримка регіональних культур та збільшення культурної ролі обласних і районних центрів, міст з історичними культурними традиціями;

- адаптація до українського національно-культурного субстрату різних форм мас-культури, молодіжної субкультури тощо, надання українського характеру сучасній індустрії розваг;

- створення потужного видавництва перекладної літератури, яке забезпечувало б українського читача не лише зразками зарубіжної літератури, а й українськими перекладами світової філософії, соціології, мистецтвознавства, науково-популярної літератури тощо, а водночас видавало б і переклади на інші мови найвидатніших праць українських авторів;

- збільшення кількості, розширення галузевого діапазону та збільшення тиражів українських журналів і газет;

- підтримка самодіяльних організацій та наукових і культурних об'єднань, які ставлять своєю метою сприяння розвиткові української культури та її популяризацію;

- співпраця з українськими культурними силами в усьому світі; підтримка українського культурного життя в усьому світі.

Дещо з цього вже робиться, але до системності і належних масштабів цієї роботи нам ще далеко. І досі не зроблено найпростіше і найголовніше: дитячі садки та школи, які названо українськими, не стали насправді українськими - не мають українського мовного режиму, не забезпечені українською лектурою і сучасними аудіовідеозасобами українського озвучення.

Потрібний розумний культурний протекціонізм. За нинішніх умов глобалізації та загроз нівеляції навіть могутні культури вдаються до різних форм самозахисту. Тим більше Україні потрібна продумана система заохочення й підтримки української національної продукції у всіх сферах культури, розумний протекціонізм, який не порушував би інтересів людей інших національностей. Таке ж заохочення мають діставати і культури малих національних груп, що живуть на території України: греків, болгар, молдаван, вірмен, угорців та інших, кримсько-татарського народу.

Водночас ми не можемо ігнорувати варіант подвійної, або динамічної, гнучкої культурної самоідентифікації. Вона має чималу історичну традицію і властива частині висококваліфікованої наукової та мистецької інтелігенції, яка робила і робить значний внесок в інтелектуальний і культурний потенціал України. Звичайно, можна говорити про різної міри асиметрії в цій подвійній самоідентифікації, але в динаміці історичного розвитку вони можуть піддаватися й самокоригуванню. Йдеться не про те, щоб звужувалася сфера їхньої контактності з російською культурою, а щоб розширювалася сфера контактності з українською. І дуже важливо, щоб цьому не перешкоджали тенденції до «етнічної чистоти» культури. Хоч їх і можна зрозуміти як форму самозахисту послабленого національного організму, але насправді такі «ліки» можуть тільки ще більше його послабити.

Треба пам'ятати істину політичної соціології: якщо той або інший агент не має голосу в системі, він прагне виходу з неї або її руйнації. А хіба ми можемо виключати з української культури тексти, писані російською мовою людьми, які проте відчували себе приналежними до українського народу і свою працю співвідносили з цією приналежністю?

Як і раніше, культура через Слово найменовує Світ, виносить із небуття й німоти, тобто творить Світ у національному Логосі. І ця твірна місія буде за нею завжди.

Отож багато що залежатиме ще й від того, чи стане Українське Слово даром Божим, духовною Батьківщиною для інонаціоналів, як стало Російське Слово даром Божим, духовною Батьківщиною для Бориса Пастернака, Осипа Мандельштама, Анни Ахматової... Звичайно, і ми можемо назвати деякі імена - від Марка Вовчка до Юрія Клена, від Леоніда Первомайського до Мойсея Фішбейна. Але - хто далі? Хто в ХХІ століття?

Вибір особистості, рівнодіюча виборів особистостей визначить майбуття нашої культури. Ми стоїмо перед необхідністю осмислення української культури в усій повноті й різнорідності її компонентів - від феноменів буденної свідомості до вищих феноменів духу; в усій здебільше непрямій і прихованій, але неуникненній взаємодії цих компонентів; від оптимізації їхньої взаємодії залежатиме потенціал української культури, а отже - і наше національне майбуття.

Найплідніший шлях до утвердження національної самобутності, можливо, пролягає через універсалізацію власного досвіду, через таку інтерпретацію національного буття, яка зробила б його зрозумілим і важливим для людей усього світу.

Не маргінальна культура, а універсальна - таким має бути наше гасло. Але універсальність не в абстракції, а в конкретному: в широкому діапазоні національно самобутніх форм вираження, що збагачують багатоманітність людства.

Кожна нова епоха переосмислює обрії і зміст української культури в обширах великого історичного часу. Зміна історичних її меж особливо інтенсивно відбувається тепер, в умовах нового періоду державотворення. Новий соціальний і культурний контекст впливає не тільки на характер змін в культурі сучасній, але й на оновлення, почасти і відродження значних сфер культури минулого часу, які набувають в умовах посилення національної самоідентифікації нового структурування, а сама українська культура в цілому -- нових соціально-цінних і громадянських орієнтирів.

Глибинні зміни в культурі -- процес іманентний, еволюційний, довготривалий. Разом з тим, еволюційно підготовані в культурі, відбуваються й бурхливі, 'вибухові' перетворення, які супроводжують появу нової культурної епохи.

Якщо творчий злет української культури був підготовлений національними процесами кінця XIX -- початку (10-ті роки) XX ст., то зміни в сучасній українській культурі (особливо в художній сфері) спираються на перервану культурно-модерністську традицію 20-х років (вона і розвивалася, якщо не в радянській Україні, то за кордоном) і демократизаційно-оновлюючу громадянську традицію 60-х років як гілку альтернативної, національно спрямованої культури (Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба та інші).

Важливо прослідкувати плідність і перспективність спадкоємності тих перетворень і тенденцій, які стимулюють розвиток української культури сьогодні. До них в першу чергу слід віднести напрямки, що були спрямовані на демократичне оновлення суспільства (шляхом зняття тиску тоталітаризму) та розвиток і збереження забутих або свідомо зневажених національних цінностей.

Значну позитивну роль в підготовці майбутніх змін в національній культурі мав період, званий перебудовою. Упроваджувана поступово, а в більшій мірі навіть стихійно, лібералізація духовного життя породила енергію постійних зрушень і новацій. Суттєво урізноманітнилось духовне життя суспільства за рахунок проникнення (спочатку напівмаскованого, а потім відвертого) зарубіжних модерністських і постмодерністських напрямків.

Відбувалось 'розхитування' традиційних критеріїв оцінки художніх цінностей, збагачення їх ширшим спектром відтінків. У значній мірі суспільством все більш усвідомлювалась однобічність висунення на перший план критерію 'ідейності'.

Поступово допускається, а потім і визнається існування поряд з методом соціалістичного реалізму інших творчих методів. Проводиться ціла серія соціальних реформ у сфері культури та мистецтва (наприклад, багаторічний експеримент з реформування театральної справи в СРСР), які мали ряд плідних наслідків. Надається значна свобода у виборі репертуару та діяльності в цілому закладів культури аж до їх комерціалізації. Тому зміни, які проходили в сфері культури після проголошення незалежності України, були значною мірою продовженням, але на більш визначеній національній основі, тих тенденцій і напрямків, що склалися в період 'перебудови', доповнились широким андеграундом -- напрямками мистецтва, альтернативними соціалістичному реалізму.

Проголошення волею народу незалежності України призвело до радикальних змін в суспільстві, які суттєво позначились на становищі культури. Складається нова соціальна і культурна ситуація, породжуючи нову соціокультурну реальність. Основною особливістю нової соціокультурної дійсності є насамперед те, що наше суспільство знаходиться в періоді перелому, зміни типу своєї організації існування, яке умовно визначається як 'посттоталітарне суспільство'. Радикальне реформування суспільства активно формує нову культурну реальність, яка характеризується й новими відносинами між людьми в цілому (як суб'єктами культури), новими умовами (в тому числі й матеріальними) свого розвитку, особливою системою цінностей, норм і правил, культурних потреб і засобів їх задоволення. Коли ці норми та правила перетворюються на внутрішню програму поведінки людини (особистості), вони забезпечують узгодження функціонування, сталість і надійність певної сфери соціуму.

Сукупність цих правил поведінки людей (різної, в залежності від умов), впорядковує суспільство і є, зрештою, саме культурою. В той же час стабільність суспільства забезпечується наявністю суперечливих за своїм характером та спрямуванням елементів культури, навіть опозиціями типу 'порядок-хаос'. Модель культурно збалансованого суспільства -- плюралістична, різноманітна. У перехідних суспільствах втрачається визначеність і чіткість критеріїв розрізнення еталонної, базової культури, посилюється відносність самих критеріїв, нездатність суспільства розрізняти 'культурне' і 'некультурне'. Ускладнюється проблема культурної орієнтації громадян, особливо молоді, в ситуації, коли твори авангардизму, які нещодавно кваліфікувались як антикультура, стають взірцем художнього поступу. У суспільстві відбувається певна втрата еталонних зразків культури, пошук нових культурних парадигм, вагання між класичною моделлю капіталізму та постіндустріальною, намагання без достатніх передумов дещо поквапливо 'приміряти' їх до наших умов. Разом з тим становлення засад нового етапу розвитку української культури як національної пов'язане з глобальним планетарним процесом 'етнічного ренесансу' останніх десятиліть нинішнього століття.

Риси нової культурної реальності, які вже достатньо визначилися, необхідно подати хоч описово.

Якісним стрижнем, який пронизує всі складові культури і суспільства в цілому, є зміна статусу, а відповідно ролі й функцій національної культури, яка стає одним із визначальних факторів прогресу суспільства, його державності, формування національної ідентичності.

Власне, національна самодостатність культури стає ніби критерієм і мірилом оцінки характеру та якості змін, а тому сама сучасна соціально-культурна реальність своєю серцевиною має національно-культурне осердя, постає як оживляючий, стимулюючий струмінь.

Висновки до 2 - го розділу

українська культура пізнавальний виховний

Таким чином, можна виділити декілька чинників, що впливатимуть на подальший розвитокукраїнської культури, а саме:

1) поглиблення національного самопізнання та самоусвідомлення;

Першочергові напрямки розвитку сучасного українського мистецтва:

- збільшення асигнувань на розвиток науки і культури, модернізація її матеріально-технічної бази;

- розширення мережі театрів, філармоній, виконавських колективів, музеїв, бібліотек, книгарень;

- збільшення кількості, розширення галузевого діапазону та збільшення тиражів українських журналів і газет;

Розділ 3. План-конспект уроку художньої культури

Регіональні центри народних промислів і ремесел

Мета: розкрити поняття «регіональні центри народних промислів»; систематизувати знання в галузі декоративно-ужиткового мистецтва; виховувати естетичне ставлення до навколишнього світу, прищеплювати любов до рідного.

Обладнання: візуальний ряд: зразки виробів народних майстрів декоративного петриківського розпису, вишивки, ткацтва та килимарства, різьблення, кераміки; фотографії Сорочинського ярмарку;

відеоряд: фрагмент із мюзиклу «Сорочинський ярмарок»;

музичний ряд: запис «Пісні про рушник» (сл. А. Малишка, муз. О. Білаша).

Хід уроку

Організація класу

Актуалізація опорних знань

-- Яким вимогам відповідає декоративно-ужиткове мистецтво?

-- За якими критеріями його класифікують?

ПІ. Мотивація навчальних знань

Понад 300 років у Полтавській області в селі Сорочинці проводиться ярмарок. Чого тут тільки нема: баклажани й яблука, огірки та гарбузи, глечики й куманці, рушники й пряники, мед і живність! Одні їхали, щоб продати, інші -- щоб купити, а решта -- душею відпочити, на інших подивитися й себе показати. Сюди привозять свої роботи народні майстри,з усієї території України. Вирушаємо в подорож до Сорочинського ярмарку. (Показ відеофрагмента з мюзиклу «Сорочинський ярмарок».)

IV. Повідомлення теми уроку

Питання для розгляду:

1. Особливості декоративного розпису.

2. Традиційна українська вишивка.

3. Кераміка.

4. Ткацтво та килимарство.

5. Різьблення по дереву.

V. Вивчення нового матеріалу

Розповідь учителя з елементами бесіди

Особливості декоративного розпису

(Під час пояснення матеріалу на карті позначаються регіони, про які йдеться.)

Протягом століть у кожному районі України виробилися особливі художньо-технічні прийоми виготовлення й декорування речей. І нині в нашій державі існує багато регіональних центрів народних промислів. З деякими творами народного мистецтва, наприклад, з такими, як петриківсь-кий розпис, опішнянська та косівська кераміка, вишивкою рушників та одягу, ми вже знайомилися на уроках образотворчого мистецтва.

Почесне звання «знавець народної творчості» сьогодні може отримати той, хто під час уроку активно буде застосовувати знання, здобуті раніше, або доповнюватиме цікавою інформацією з певного виду мистецтва, якою він володіє. Ставити питання будуть мої помічники -- експерти, тому будьте уважними.

Петриківський розпис. Серед степу широкого розкинулося село Петриківка.

-- У якій області розташоване село Петриківка? (У Дніпропетровській.)

Село прославилося завдяки самобутньому декоративному розпису, який виконували перші поселенці. Вони почали будувати світлі хати з глини і прикрашати їх малюнками.

-- Які елементи української хати прикрашали господині? (Стіни, піч, скрині, керамічні вироби, фасад.)

Усе це створювало єдиний художній ансамбль. В основі петриківського розпису лежить образне сприйняття рідної природи, любов до української землі.

-- Які мотиви розпису переважали? (Рослинні мотиви, птахи.)

-- Назвіть рослини, які найчастіше зображували майстрині. (Польові квіти, ромашки, волошки, мальви, півонії, айстри, гілки калини.)

(Демонстрація творів петриківського розпису.)

Свої шедеври мешканки села створювали за допомогою пензлів, паличок, обмотаних матерією, або просто пальцями.

-- Пригадайте, із чого робили пензлі? (Із котячої шерсті.)

Палітра розпису буяла яскравими насиченими кольорами. Кожна господиня прагнула зробити свій будинок мальовничим. Вважалося, що яскраві красиві картини є зовнішнім виявом духовного багатства внутрішнього світу людини, а якщо хата залишалася білою, це означало, що душа у мешканців будинку вбога й темна.

--Із яких речовин виготовляли фарби? (Із соку рослин, змішаного з яєчним жовтком,-- для надання сяючої яскравості.)

-- Які барвники становлять основу фарб петриківського розпису? (Сік трави, буряку, вишні, шовковиці та ін.).

Головним технічним засобом петриківського розпису є мазок.

--Назвіть види мазків, які є основою петриківського розпису. («Гребінчик», «горішок», «зернятко», «перехідний мазок».)

--За якою ознакою можна відрізнити петриківський розпис від інших? (Мазок має кілька кольорів.)

Найстаранніші майстрині передавали навички розпису від покоління до покоління. Першим викладачем школи петриківського розпису була Т. Пата. Зараз продовжують традиції цього художнього розпису творче об'єднання «Петриківка» та експериментальний цех, у якому працюють понад 40 народних майстрів. (Демонстрація зразків петриківського розпису М. Мухи, Н. Блокінь, М. Тимченко, В. Глущенко, В. Соколенко.)

Традиційна українська вишивка

Здавна в руках народних майстринь простий клаптик домотканого полотна перетворювався на справжній витвір мистецтва. Вишивання було одним із найпоширеніших домашніх промислів, і займалися ним, як правило, усі жінки. Вишивали сорочки, спідниці, рушники, скатертини.

-- Яке призначення мали рушники в житті українського народу? (Ними оздоблювали житло, в народних обрядах їх використовували як символ краси та злагоди, у них загортали новонароджену дитину.)

(Слухання музичного твору «Пісня про рушник» на слова А. Малишка, му Зика 0. Білаша.)

У цій пісні передано ніжну материнську любов. Виряджаючи сина «на зорі» в. «дорогу далеку», мати, за традицією, мала дати цінний подарунок, оберіг -- рушник вишиваний, «на щастя, на долю».

Кожному району України притаманні свої особливості у виборі кольорової гами та форми візерунків. На Полтавщині найбільшими центрами народного вишивання були Решетилівка та Опішня. Для полтавських вишивок є характерною кольорова гама в блакитних, темно-синіх і зеленуватих тонах. Особливо славиться Полтавщина вишивками «білим по білому».

На Поділлі (центр народної вишивки -- селище Клембівка) використовують різнобарвну яскраву кольорову гаму. На Волині основним кольором вишиванок був червоний із додаванням чорного, синього, зеленого. Гуцульській вишивці притаманні геометричні візерунки та яскраві барви. Характерною особливістю київської вишивки (Васильків, Баришівка) є вишивання червоними та чорними кольорами.

--Які поняття символізують червоний і чорний кольори? (Любов і печаль.)

--Пригадайте, які значення мають символи: ромб із крапкою посередині (засіяне поле), вазон із квітами (дерево світу), фігурка людини (Берегиня).

В Україні зафіксовано понад 100 технік вишивання.

-- Які техніки найпоширеніші в народному мистецтві? (Хрестикнизь.)

Найвідоміші народні майстрині вишивки -- В. Черненко, А. Орабієвська, Г. Василащук, Г. Верес, В. Болсунова, Г. Собачко-Шостак. (Демонстрація зразків вишитих рушників, елементів одягу тощо.)

Кераміка

Гончарство -- одне з найстаріших видів ремісництва в Україні. Майстри, які виготовляють керамічні вироби, називають глину «святою землею».

¹--3 якими виробами української кераміки ми вже зустрічалися на уроках образотворчого мистецтва? (Посуд, іграшки.)

Але гончарі виготовляли не тільки іграшки та посуд. Вони ще робили кахлі, черепицю. Провідні центри української кераміки -- Опішня (Полтавщина) та Косів (Івано-Франків; щина).

Надзвичайно вишукані вироби косівських майстрів неможливо сплутати з виробами інших регіонів. Серед виробів не лише посуд (тарелі, миски, глечики тощо), але й свічники-трщці, іграшки й розписні кахлі. Особливо оригінальні твори П. Цвілик, Ганни і Михайла Рощиб'юків, С. Заячук, Н. Вер-бівської та ін. Розмаїття опішнянських виробів досить велике: глечики, куманці, макітри, баклаги, барильця, іграшки та ін. (Демонстрація зразків опішнянської та косівської кераміки.)

-- Порівняйте зразки косівської та опішнянської кераміки й визначте особливості кожної. (Відрізняються кольоровою гамою: косівська має світле тло із зеленим., жовтим та коричневим забарвленням, рослинного, геометричного орнаментів, зображення тварин; в опішнянській переважають теплі коричнево-червоні кольори та квітковий орнамент,

закомпонований у вигляді вінка з квіток, грон винограду, колосків та листя.)

Ткацтво та килимарство

Традиційним ремісництвом в Україні вважається ткацтво.

-- Які ткані вироби українського побуту ви знаєте? (Рушники, скатертини, налавники, елементи одягу: пояси, крайки, плахти тощо.)

В Україні багато центрів художнього ткацтва, кожний із яких прославив свій регіон характерними для нього виробами. Наприклад, місто Дегтярі прославилося знаменитими плахтами.

-- Який орнамент мали плахти? (Клітчастий із заповненням геометричних елементів мотивами «зірочок», «рачків» тощо.)

Богуслав відомий рушниками, хустками та декоративними тканинами. (Демонстрація виробів.)

Килимові вироби були окрасою кожної оселі. Решетилів-ка -- відомий.центр народного килимарства. Решетилівські килими характеризуються різноманітною композицією, елементами декору та колоритом. Основу килимів становлять рослинні мотиви на світлому тлі та контрастна кайма.

До найвідоміших центрів українського килимарства також належать міста Хотин (Чернівецька область), Коломия (Івано-Франківщина), Глиняни (Львівщина). (Демонстрація виробів.)

Різьблення по дереву

Серед великого розмаїття виробів народних промислів значне місце посідають вироби з дерева. Вони різноманітні за формою, технічними прийомами обробки та декорування. Серед виробів народних митців -- декоративні тарелі, скрині, свічники, топірці, барильця. Матеріалом для виробів є дере-вина явора, бука, вільхи, горіха, тиса, груші. Центром цього виду народного мистецтва є Прикарпаття. Особливо яскраво виявився цей вид творчості у яворівських майстрів. Художня майстерність яворівських столярів особливо яскраво проявилася у виробництві відомих у цьому краї скринь, оздоблених чудовими орнаментами на мотиви «квіточок», «гіллячок», «качечок», «віночків» і виконаних зеленою, червоною та жовтою фарбами.

Для гуцульського орнаменту, що вкриває майже всю поверхню предмета, характерною є велика різноманітність геометричних мотивів і їх комбінацій. Це кола, півкола, трикутники та інші елементи, що в народі дістали такі назви: «пшенички», «колосочки», «слізки», «кривульки». (Демонстрація виробів із деревини.)

Висновок. Як ми бачимо, усі види декоративно-ужиткового мистецтва відповідають двом вимогам: вони є предметом повсякденного побуту й водночас прикрасою житла. Усім їм притаманне орнаментальне оздоблення, яке містить у собі художні особливості певного регіону країни. Кожний предмет оригінальний, неповторний, вражає багатим розмаїттям форм та оздоблення. Знайомство з народною творчістю -- це шлях до пізнання власної історії, долучення до культури наших предків, збагачення свого духовного світу.

А тепер наші експерти підрахують загальну кількість отриманих балів за правильні відповіді й визначать, хто ж у нас сьогодні заслуговує на звання «знавець народної творчості».

VI. Закріплення нових знань

Бесіда

-- Назвіть найпоширеніші види декоративно-ужиткового мистецтва в Україні.

-- Які з перелічених видів поширені у вашому краї?

-- Чим можна пояснити виникнення певних видів ремісництва в різних регіонах країни?

VIІ. Повторення основних понять теми

Традиція --- елементи культурної спадщини, що передаються від покоління до покоління й зберігаються в соціальних групах протягом тривалого часу.

VIІ. Інструктаж до виконання практичного завдання

-- -- Хто з вас вишивав хрестиком? * Виконайте творче завдання.

-- Перед вашими очима -- схеми певного малюнка, виконані за допомогою клітинок, із позначенням кольору ниток.

-- На смужці паперу в клітинку за допомогою кольорових олівців або фломастерів створіть ескіз орнаменту для рушника, використовуючи кольорову гаму відповідно до певного регіону.

-- На дошці учитель вивішує невеличкі довідкові таблиці з позначенням кольорів, характерних для виробів певного регіону: Полтавщина -- голубий, сірий, відтінки синього та зеленого; Київщина -- червоний і чорний; Поділля -- червоний, жовтий, синій, зелений, голубий, чорний.

Висновки до 3 - го розділу

Навчальний матеріал викладено в повному обсязі. Мета уроку досягнена. План повністю виконаний.

На цих підставах можна вважати, що методи та прийоми викрадання були обрані вірно, учні засвоїли новий матеріал, гіпотеза підтверджена.

Висновки

Можна виділити декілька чинників, що впливатимуть на подальший розвитокукраїнської культури, а саме:

1) поглиблення національного самопізнання та самоусвідомлення;

Першочергові напрямки розвитку сучасного українського мистецтва:

- збільшення асигнувань на розвиток науки і культури, модернізація її матеріально-технічної бази;

- розширення мережі театрів, філармоній, виконавських колективів, музеїв, бібліотек, книгарень;

- збільшення кількості, розширення галузевого діапазону та збільшення тиражів українських журналів і газет;

В ході ознайомлення учнів з сучасним українським мистецтвом, мені вдалося обґрунтувати та практично довести, що сучасне українське мистецтво безперервно розвивається, набуває нових форм, але продовжує належним чином існувати. Також мені вдалося переконати учнів в тому, що вони самі - носії української культури та традицій, і від них залежить майбутнє в цілому, а зокрема - розвиток української культури.

Запропонований теоретичний та наочний матеріал знайшов відгук в юнацьких серцях. Про це свідчили не тільки осяяні захоплені очі, а й те, що дівчата взялися вишивати, а хлопці намагалися опанувати різьблення по дереву.

В наших жилах тече кров різних народів, але розуміння того, що ми - українці ніколи нас не залишає. Необхідно частіше дітям нагадувати та залучати їх до народної традиції рідного краю, про розмаїття видів на форм культурного середовища, залучати до активної участі у творенні сучасної культури рідного краю.

Таким чином, гіпотеза повністю підтвердилась.

Список використаних джерел

1. Гриценко О.М. Мас-медіа у відкритому інформаційному суспільстві й гуманістичні цінності: Монографія. - К.: ВПЦ 'Київський університет', 2002. - С. 23.

2. Джинчарадзе Н.Г. Основи філософії культури. - К.: Знання України, 2004. - С. 97.

3. Дж. Лалл. Мас-медіа, комунікація, культура. Глобальний підхід. - К.:К.І.С., 2002. - С. 17-19.

4. Дмитренко М.К. Українська фольклористика: акценти сьогодення / М.К. Дмитренко. - К.: Видавництво “Сталь”, 2008. - 236 с.

5. Дрожжина С.В. Культурна політика сучасної полікультурної України: соціально-філософський та правовий аспекти / Світлана Володимирівна Дрожжина. - Донецьк: ДонДУЕТ, 2005. - 198 с.

6. Закович M.M. Культурологія: українська та зарубіжна культура: [навч. посіб.] / - К.: Знання, 2007. - 567с.

7. Зернецька В. Глобальний розвиток системи масової комунікації і міжнародних відносин. - К.: Освіта, 1999. - С. 46-47.

8. Коновець О.Ф. Український ідеал. - К.: ВЦ 'Просвіта', 2003. - С. 151.

9. Крип'якевич І. Історія української культури. - К., 1999.

10. Нікітін В., Кузьменко М., Кузьменко О. Культурна політика в Україні: гуманіт. безпека, мова, освіта / В. Нікітін, М. Кузьменко, О. Кузьменко; Міжнародний центр перспективних досліджень. - К.: Оптима, 2007. - 88 с.

11. Остапенко Е. Культура періоду реформування.--К., 1997.

12. Попович М.В. Нарис історії культури України. -- К., 1998. -- С. 536--715.

13. Шейко В.М., Богуцький Ю.П. Формування основ культурології в добу цивілізаційної глобалізації (друга половина ХІХ - початок ХХІ ст.): [монографія] / - К.: Ґенеза, 2005. - 592 с.

14. Культура чи імітація культури?: Матеріали парламент. слухань на тему: “Культурна політика в Україні: пріоритети, принципи та шляхи реалізації” у Верховній Раді України, 20 квітня 2005 року / Верховна Рада України. Комітет з питань культури і духовності. - К.: Парламентське вид-во, 2005. - 160 с.

15. Культурна політика: методологічні, правові, економічні проблеми: [зб. наук. праць] / Ред. О.А. Гриценко; Український центр культурних досліджень; Інститут культурної політики. - К., 1995. - 64 с.

16. Культурологія: українська та зарубіжна культура: [навч. посіб.] / M.M. Закович. - К.: Знання, 2007. - 567 c.

17. Основні напрями розвитку духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя громадян України // Орієнтир: Додаток до газети 'Урядовий кур'єр'. -- 1999. -- 6 травня.

18. Українська та зарубіжна культура: [навч. посіб.] / М.М. Закович, І.А. Зязюн, О.М. Семашко та ін. - К.: Знання, КОО, 2000. - 611 с.