Глобалізація сучасної економіки та основні напрями східного вектору зовнішньої політики України на прикладі взаємовідносин з Китаєм

/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Приватний віщий навчальний заклад

Інститут сходознавства і міжнародних відносин

«Харківський колегіум»

Кафедра міжнародних економічних відносин

«Міжнародні економічні відносини»

Дипломна робота

на тему:

«Глобалізація сучасної економіки та основні напрями східного вектору зовнішньої політики України на прикладі взаємовідносин з Китаєм»

Виконавець:

студент 6-го курсу

групи ЕС-05-1К

Біловодський Сергій Вікторович

Науковий керівник:

доц. Топорков А.И.

м. Харків 2011 р.

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ЕКОНОМІЧНІ ПРОБЛЕМИ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

1.1 Сутність сучасної глобалізації

1.2 ТНК та наукомісткі технології

1.3 Фінансова глобалізація

РОЗДІЛ 2. УКРАЇНА В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

2.1 Україна у контексті глобалізації світової економіки

2.2 Україна та СОТ: основні тенденції у зовнішній торгівлі України товарами

2.3 Азійський вектор зовнішньоекономічної політики України

РОЗДІЛ 3. КИТАЙ ТА УКРАЇНА: ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК В ГЛОБАЛЬНОМУ СВІТІ

3.1 Міжнародна компонента феномену китайської економіки в контексті глобального лідерства.

3.2 Україно - китайські економічні взаємовідносини останнього десятиріччя

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Нові тенденції загальноекономічного розвитку останнім часом все частіше асоціюються з поняттям глобалізація, яке визначає не завершену картину сучасного світу, а особливості розвитку господарських зв'язків. Вони характеризуються нагромадженням структурних зрушень та помітним посиленням процесів взаємодії між суб'єктами світової економіки, зростаючим взаємозв'язком та взаємозалежністю національних економік, злиттям національних ринків у єдиний світовий ринок. Рушійними силами глобалізації є поглиблення міжнародного поділу праці на базі зростаючої диференціації високотехнологічних кінцевих продуктів і напівпродуктів, подальший розвиток міжнародної інфраструктури, зокрема транспортної, розвиток транснаціонального підприємництва, інформаційна революція тощо.

Глобалізаційні процеси, які є об'єктивними і незворотними, змушують країни-суб'єкти міжнародних економічних відносин пристосовуватися до нових умов та відповідати на сучасні виклики. Це орієнтує й Україну як порівняно молоду державу визначитися стосовно свого місця та ролі у сучасному глобальному середовищі [1].

Експерти МВФ визначають феномен глобалізації як «зростаючу економічну взаємозалежність країн усього світу в результаті зростаючого обсягу й розмаїтості транскордонних трансакцій товарів, послуг і міжнародних потоків капіталу, а також завдяки усе більше швидкій і широкій дифузії технологій» [2, с. 5]. Однак ці ж процеси спостерігалися й уплині перших трьох десятиліть XX століття і були перервані світовою кризою 1929--1933 р.

Тому М. Чешков справедливо говорить про кризу глобалізації як науку, що не визначила ні предмет, ні суб'єкт свого дослідження і «розривається між двома протилежними тенденціями: фрагментацією знання (вироблення дисциплінарно-різних образів глобалізації) і безбережним розширенням (ототожненням з історією людства)».

У зв'язку із цим «залишається відкритим питання про те, що є глобалізація - процес, що містить альтернативи і варіанти, або ж процес односпрямований, імперативний; чи веде цей процес до створення однорідної системи світу або ж містить у собі можливості різних ідентичностей і різних компонентів людства» [3, с. 52].

Та все ж глобалізація як процес існує незалежно від висновків науковців, і на сьогодні багато в чому визначає провідні тенденції розвитку системи світових економічних відносин.

Перед Україною стоїть завдання свого позиціонування на світових ринках, відповіді на виклики породжені процесом глобалізації. Тому визначена тема даної роботи є надзвичайно актуальною.

Проблеми глобалізації знаходяться у фокусі уваги таких структур та інституцій:

- міжнародних організацій та інститутів ООН, ЮНЕСКО, Ради Європи, Європейського Союзу, ОБСЄ, Світового банку, СОТ, ЄБРР тощо;

- країн-членів міжурядових регіональних організацій - Організація африканських держав (ОАД), Організація арабської єдності (ОАЄ), АСЕАН, АТЕС, НАФТА, МЕРКОСУР та ін.;

- неурядових асоціацій і вчених.

Науково-методологічне дослідницьке розмаїття аж ніяк не знижує актуальності опанування для національної еліти модерних правил гри і пошуків власної української ніші у вельми суперечливому глобалізованому світі. І не просто відшукати, так би мовити, із суто теоретичної точки зору, а й виробити науково обґрунтовані практичні рекомендації для українських суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, які ще тільки зводяться на ноги разом із становленням України як повноправної суверенної держави.

Вивченню питань, пов'язаних із всезагальною глобалізацією, присвячено низку наукових досліджень як у світовій економічній літературі, так і у вітчизняній, про що свідчать роботи: В. Бебика, А. Терентьева, Т. Тимофеєва, Л. Туроу, К. Уолтца, А. Уткіна, И. Цапенко, С. Шергіна, Ю. Шишкова, С. Шергіна, Ю. Щербак , В. Штоля, Ю. Яковець, В. Трояна,Т.Пепи.

Мета роботи - полягає в оцінюванні явища глобалізації, його впливу на розвиток економіки України в цілому, та обґрунтуванню основних напрямків східного вектору її зовнішньої політики.

Для досягнення поставленої мети треба вирішити наступні задачі:

- визначити головні економічні проблеми глобалізації;

- розкрити феномен появи ТНК та їх діяльності в умовах глобалізації;

- проаналізувати основні теоретичні підходи до визначення місця України у глобалізованому світі;

- визначити вплив глобалізаційних процесів на рівень економічного розвитку України;

- обґрунтувати основні напрямки східного вектору зовнішньої політики України.

Об'єктом дослідження дипломної роботи є зовнішньоекономічні стосунки України та Китаю, предметом - підходи до розробки та реалізації зовнішньоекономічної політики України в умовах глобалізації.

Методи досліджень - загальнонаукові методи пізнання: формальна логіка (аналіз і синтез, індукція та дедукція), діалектична логіка (сходження від абстрактного до конкретного, принцип єдності історичного і логічного), системний аналіз; економіко-статистичні методи.

Інформаційну базу дослідження склало широке коло вітчизняних та зарубіжних монографічних досліджень та наукових публікацій, Законів України, матеріалів Міністерства економічного розвитку та торгівлі України, Міністерства фінансів, Державного комітету статистики України та ресурсів Інтернет.

Структура роботи. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел, який нараховує 84 найменування. Основний текст дипломної роботи викладено на ….. сторінках. Дипломне дослідження містить 6 таблиць, 15 рисунків та 6 додатків.

РОЗДІЛ 1. ЕКОНОМІЧНІ ПРОБЛЕМИ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

1.1 Сутність сучасної глобалізації

Найбільш характерною особливістю сучасності є наростаюча інтеграція соціально-економічних процесів. Переміщення по всьому світі потоків капіталу, товарів, інтенсивний обмін інформацією визначають динаміку нашого століття. Для позначення всіх цих процесів використано поняття “глобалізація”. У більшості літературних джерел проблеми глобалізації висвітлено переважно з позицій економоцентризму.

Виник термін “глобалізація” у другій половині 80-х років ХХ ст. у зв'язку з розвитком інформатики й телекомунікацій. У науковий обіг його ввів Р. Робертсон у 1983 р.[5, с.133]. За іншою версією, цей термін “ вийшов з-під пера Т. Левітта у статті, опублікованій у “Гарвард бізнес ревю” у 1983 р.”. Цим терміном він позначав процес формування спільного ринку продукції, яка виробляється транснаціональними компаніями [1, с.8]. В обох випадках цей термін відображає інтеграційні процеси світового масштабу.

Глобалізація ? процес поєднання різних компонентів людства в ході його еволюції на противагу процесу диференціації людства [7, с.12]. Термін глобалізація почав уживатися в економічній науці.

Потім він став використовуватися політологією та соціологією. Цей термін містить ідею, що світовий ринок є деякою системною цілісністю. А це можливо тоді, коли норми, які регламентують відносини між державами, будуть значно поглиблені. У широкому розумінні глобалізація означає зміну всіх сторін життя суспільства під впливом світової тенденції до відкритості та взаємозалежності. Вона передбачає залучення значної частини людства в єдину систему економічних, політичних зв'язків, зростання культурного обміну.

Так, професор Паризького інституту політичних досліджень Б. Баді звертає увагу на три виміри процесу глобалізації [1, с.6]:

- глобалізація ? це історичний процес, який розвивається протягом багатьох століть;

- глобалізація означає уніфікацію світу, життя за єдиними принципами, прихильність до єдиних цінностей;

- глобалізація ? це визнання зростаючої взаємозалежності, наслідком якої є підрив національного державного суверенітету.

Ми є свідками якісних які, що проходять у світі, що дає можливість спеціалістам із різних галузей знань говорити про процес глобалізації. Глобалізація ? це якісно новий етап інтеграційних процесів у світі. Головним у цій теорії є концепція світових змін, які передбачають трансформацію принципів організації суспільного життя і відносин між країнами. Отже вона приносить глибокі зміни у весь соціальний простір.

Принципами, на яких ґрунтується глобалізація, є: конкуренція, підвищення стандартів життя, відкритий рух капіталу й робочої сили, зростання ролі інформаційних технологій.

У наш час формується нова міждисциплінарна наука ? глобалістика, яка бере свій початок у 60?70 р. ХХ ст. Але спочатку ця наука трактувалася обмежено, лише як вчення про глобальні проблеми сучасності. Головними проблемами вважалися екологічна, енергетична, демографічна, продовольча. Формування сучасних парадигм глобалістики почалося у 80-х роках ХХ ст. Важливу роль тут відіграла концепція стійкого розвитку, сформульована Римським клубом. Головне завдання глобалістики ? розкриття сутності та тенденцій глобалізації, розробка концепції міжнародних антикризових стратегій. У межах цієї науки виникли школи, які досліджують різні аспекти глобальних процесів (“Межі росту”, “Стійкого розвитку”, Школа універсального еволюціонізму, Школа глобального контрольованого розвитку) [2, с.14].

Раніше вважалося, що країни зможуть забезпечити для своїх громадян краще життя, якщо вони будуть орієнтуватися на власну економіку. Після Другої світової війни ситуація у світі значно змінилася. Значні зміни відбулися в науково-технічній сфері. Вирішення завдань технічного розвитку, екологічні проблеми змушують держави об'єднувати свої зусилля для розв'язання складних завдань.

Чинниками, які сприяють просуванню держав на шляху до глобалізації, є: технологічний прогрес, рух товарів та послуг між країнами, рух фінансового капіталу між країнами. Епоха глобалізації характеризується також і переходом до постіндустріального суспільства. Теорія постіндустріального суспільства виникла тоді, коли стала очевидною вирішальна роль науки, знання в розвитку людства. Постіндустріальне суспільство посилює роль науки, інформації та когнітивних цінностей у житті суспільства.

Аналізуючи сучасну глобалізацію, представники різних країн звертають увагу на різні сторони цього процесу й дають йому неоднакову оцінку. Одні трактують глобалізацію як позитивний процес. Інші з тривогою стежать за цим процесом, розуміючи ті негативні наслідки, які несе вона більшості країн. Прихильники процесу глобалізації стверджують, що вона розширює можливості корпорацій і держав щодо свого розвитку. Ріст товарообігу, поява нових технологій, розвиток інформаційної мережі стимулюють економічне зростання у всіх країнах світу. Глобалізація дає можливість участі у світовому поділі праці. Міжнародний поділ праці є основою обміну товарами і послугами, він сприяє поглибленню економічних взаємин між державами, формуванню світового ринку. На їх думку, виграти можуть усі країни ? деякі більше, інші менше. Усе залежить від рівня розвитку економіки країни, її готовності включитися у процес світової інтеграції. Прихильники західних цінностей, ведучи мову про глобалізацію, мають на увазі поширення своїх інтересів та ідеалів у світовому масштабі.

Інша позиція полягає в тому, що глобалізація має неоднозначні й навіть негативні наслідки. Вона посилює розрив у рівнях розвитку держав, має негативний вплив на природне середовище. Утвердження глобального суспільства здійснюється на основі нееквівалентного обміну. Його наслідком є зменшення природних ресурсів планети, поява екологічних проблем, погіршення якості життя значної кількості населення. Розвинуті країни прагнуть зберегти своє лідерство у світовому економічному просторі. Так, американські компанії мають найбільшу вигоду від глобалізації, оскільки вони контролюють значну частину світових економічних і інформаційних потоків [1, с.15].

У наш час глобалізація трактується як етап цивілізаційного розвитку людства. Сутністю глобалізації є перетворення людства в єдину функціональну систему, елементи якої будуть взаємопов'язані між собою. Ідея глобалізаційного розвитку людства пов'язується із суспільним прогресом.

Уперше ідея суспільного прогресу була висунута французькими просвітителями XVIII ст. А.Р.Тюрго й Ж.А. Кондорсе. Основну надію ці мислителі покладали на науково-технічний і моральний прогрес. Разом із тим обґрунтовувалася думка про ведучу роль окремих народів у світовому історичному процесі.

У ХІХ ст. К. Маркс, аналізуючи перспективи розвитку людства, звертає увагу на існування нееквівалентного розподілу світового багатства між промислово розвинутими й відсталими країнами. Розвиток людства відбувався так, що саме Західна Європа в середині минулого тисячоліття здійснила значний крок уперед у своєму розвитку. Марксизм пояснює це утвердженням на Заході капіталізму. Причину того, чому саме в Західній Європі вперше утвердився капіталізм Маркс бачить у тому, що на Заході приватна власність утвердилася як самодостатня форма соціально-економічних відношень, а на Сході вона залишалася залежною від державно-корпоративної власності [6, с.574]. Ще одна відмінність між Заходом і Сходом полягала в тому, що на Заході утвердилося раціональне ставлення до дійсності, яке орієнтувало на практичне перетворення світу. У країнах Сходу переважав релігійно-етичний традиціоналізм який мав великий вплив на всі сторони життя суспільства [6, с.575].

Кінець ХХ ст. показав зростаючі суперечності між прагненням розвинутих країн Заходу закріпити своє панування у світі й опором цьому зі сторони менш розвинутих країн. Тенденція до глобалізації, яка склалася у ХІХ ст. і в основі якої поглиблення економічної нерівності між країнами внаслідок нееквівалентного обміну, стала ще більш очевидною.

Зміни, які відбулися в ХХ ст., показують, що загалом у світі реалізується еволюційний напрям розвитку людства. Науково-технічний прогрес є визначальним у світових інтеграційних процесах, де головна роль належить розвинутим країнам Заходу.

Говорячи про глобалізацію, найчастіше мають на увазі економічну сторону цього процесу. Адже саме в економічній сфері наслідки глобалізації є найбільш очевидними. Економічна глобалізація трактується як поглиблення інтеграції національних економік. У глобалізованій економіці закони світового ринку повинні мати перевагу над національними економічними умовами. Разом із тим, формування глобального ринку супроводжується створенням національних економічних об'єднань.

Але результати глобалізації економіки є досить суперечливими. З одного боку, глобалізація економіки принесла економічне зростання значній кількості людей у світі, сприяла підвищенню продуктивності праці, поширенню передових технологій. З іншого ? глобалізація пов'язується з поглибленням нерівномірного розвитку країн. Результати опитування, проведені в Україні, показують, що лише 7 % респондентів вважають, що розвинуті країни хочуть допомогти Україні стати рівноправним партнером, а 52 % упевнені, що вони хочуть перетворити Україну в слаборозвинуту країну [3, с.16]. Також ряд мало розвинутих країн не беруть активної участі у світових господарських зв'язках, бо не мають для цього можливостей, відповідних інститутів. Така закритість національних економік може ще більше загострити внутрішні економічні проблеми.

Виробництво та споживання в багатьох країнах значною мірою залежить від наявності сировини й енергоносіїв. Ряд країн для свого економічного зростання потребує капіталу та кваліфікованої робочої сили. Отже, потрібна активізація фінансових потоків і послуг на міждержавному рівні. Головні сили глобалізаційного процесу ? міжнародні компанії. Їх діяльність часто супроводжується витісненням національного товаровиробника.

Усе більш помітними стають відмінності в рівнях економічного розвитку світових лідерів і більшості країн, які відстали від них у своєму розвитку. Рівень життя більшості незахідних країн за останнє десятиріччя майже не покращується. Це стосується країн Африки і Латинської Америки.

Спостерігається нееквівалентний розподіл природних ресурсів і виробленої продукції. Так, розвинуті країни Заходу використовують на свої потреби 79 % енергії, що виробляється, 75 % металу, 60 % продуктів харчування, а понад мільярд людей живе на грані бідності. Суттєвими є відмінності й в долі ВНП на душу населення. У найбільш розвинутих країнах вона складає 12 774 долара, а в країнах із низьким рівнем життя ? 364 [6, с.583].

Названі проблеми обумовили виникнення соціального руху антиглобалістів. Антиглобалісти виступають проти нерівності між державами в глобалізаційних процесах. Розвиток руху антиглобалістів залежить від відповіді на виклики неоліберальної моделі глобалізації. Ця модель пропонує віру у виживання найбільш адаптованих до сучасних умов конкуренції у глобальній ринковій економіці.

Процеси глобалізації не оминули і сферу культури, хоч тут вони помітні не так сильно. Відношення до цих процесів у сфері культури також неоднозначне. Противники глобалізації стверджують, що відбувається поширення західних цінностей у світовому масштабі. Так, в останнє десятиліття американська культура насаджує на планеті свої атрибути через поширення товарів, прохолоджувальних напоїв, об'єктів швидкого харчування, телевізійних серіалів.

Основна критика на адресу глобалізації полягає в тому, що вона призводить до культурного вирівнювання світу. Взаємодія та інтеграція зменшують відмінності між культурами. Глобальні норми, цінності пригнічують національні традиції. Тому постає проблема збереження і захисту національних культур. У результаті вводяться обмеження на шляху вільного обміну культурними цінностями. Культурні цінності мають значний вплив на національну самобутність і національну самосвідомість, тому можуть нанести значну шкоду місцевому самобутньому соціуму. Наприклад, дослідження показують, що багато мов зараз вимирають.

Прихильники глобалізації стверджують, що вона приводить до нового типу багатоманітності у світі. На їх думку, глобалізація приводить до взаємовигідного співіснування, взаємозбагачення та інтеграції культур, а значить ? до нового прочитання традицій. Але і прихильники, і опоненти глобалізаційних процесів єдині у своїй повазі до різноманітності культур, до локальних культурних утворень.

Наростання глобалізаційних процесів поставило питання про роль держави в епоху глобалізації. Часто висловлюється думка, що роль держави у світі зменшується, що сучасні національні держави “характеризуються поступовим розпадом національної і етнічної ідентичності” [1, с.19]. У цьому випадку звернуто увагу на те, що сучасні державні кордони є більшою мірою політичними, ніж етнічними. Адже формування нових ринків вимагає усунення перешкод торгівлі, формування спільної митної політики. Тому постає завдання уніфікації національних законів, їх адаптації до міжнародних вимог. Це приводить до створення своєрідних соціальних просторів з єдиними економічними й політичними правилами. Наявність цих просторів передбачає перенесення певних повноважень і прав національної держави на рівень міжнародних організацій відповідно до теорії міжнародних відносин. Отже, глобалізація ніби забирає частину влади в держави. Виникає небезпека того, що контроль над економікою окремих країн може перейти до міжнародних транснаціональних організацій.

Сучасні держави не можуть існувати поза системою глобальної взаємодії. У цій системі присутні й елемент співробітництва, інтеграції, і елемент протистояння. Тому сучасна держава, усупереч теоріям світового управління, має зберігати за собою можливість приймати рішення в межах свого політико-адміністративного простору.

Глобалізація ? це об'єктивна закономірність, світовий процес якого не можна уникнути. Проблема полягає в тому, якими будуть її соціально-економічні наслідки для конкретної країни. Тому постає питання і про місце України в цьому процесі глобалізації. Ідеться про те, щоб піднятися до рівня сучасних інформаційних суспільств. На думку українських дослідників глобальних процесів, якщо в найближчі 5?10 років Україна не зуміє інтегруватися у світові та європейські політичні й економічні структури, вона не буде мати історичної перспективи як незалежна держава [2, с.84].

За роки незалежності в Україні відбулися значні зміни в соціально-економічній сфері. Створені інститут приватної власності, власні банківська, фінансова й податкова системи, функціонують прикордонна і таможня служби. Але трансформаційні процеси в Україні не можуть обмежуватися цими змінами. У сучасному світі більшість країн включені у світові економічні зв'язки. Тому і для України курс на включення у світові господарські зв'язки є природним. Світовий досвід показує, що країни, які активно беруть участь у міжнародному поділі праці, мають успіхи в економічному й культурному розвитку. Але разом із тим, кожна національна економіка зазнає впливу зі сторони інших держав. І це необхідно враховувати формуючи національну економічну стратегію.

Інтеграція України у світову економіку вимагає послідовного розв'язання завдань, які забезпечують насамперед загальнонаціональні інтереси країни загалом. Ця проблема вимагає врахування зовнішньополітичних інтересів і внутрішньо-економічних орієнтирів. Співробітництво з міжнародними економічними організаціями є фактором економічної безпеки й умовою успішної інтеграції у світову економіку. Інтеграція у світову економіку має підвищити рівень національної безпеки загалом. Під національною безпекою держави розуміється система певних підходів в економічній, соціальній та інформаційній сферах, що забезпечує стійкий розвиток держави, незважаючи на негативні зміни у світі та в самій державі [2, с.395].

Для України корисним був би досвід реформування економіки посткомуністичних країн, а також Китаю. Тут слід враховувати такі аспекти, як правильна послідовність проведення економічних і політичних реформ, увага до науково-технічного прогресу й розвитку освіти.

Китайський досвід показав, що без реформування внутрішнього ринку, без сильної держави як арбітра господарського життя не може бути руху в інформаційне суспільство. Україні слід знайти свій варіант розвитку, який найкраще відповідає національним умовам. Бездумне слідування західним моделям розвитку може дати негативні наслідки.

Важливе значення в контексті глобалізаційних процесів буде мати перехід України на засади сталого розвитку. Сталий розвиток виступає як планетарна стратегія, покликана впроваджуватися на національних та регіональних рівнях. Адже кожна нація і держава несе свою частку відповідальності за спільне майбутнє людства. Основні положення сталого розвитку держави ґрунтуються на ідеях про необхідність збалансованості економічного та соціального розвитку з природоохоронною діяльністю та раціональним використанням природних ресурсів. “Сталий розвиток ? це розвиток, що задовольняє існуючі потреби нинішніх поколінь та не піддає ризику спроможність майбутніх поколінь задовольняти їхні потреби” [4, с.7]. Україна має для цього сприятливі природні умови і власні ресурси.

1.2 ТНК та наукомісткі технології

Сучасна світова економіка набирає дедалі більше ознак єдиної цілісної системи та функціонує відповідно до єдиних законів і принципів розвитку. Минулого року світ відзначив двадцятисьомирічний ювілей терміну 'глобалізація', який вперше з'явився у 1983 р. у статті 'Глобалізація ринків' професора Гарвардського університету Т. Левіта [14]. Відтоді глобалізація, як процес, не лише значно змінила світ, але й сама зазнала певної трансформації та поламала багато стереотипів.

В основі процесів економічної глобалізації лежить діяльність ТНК, експансія яких є одним із феноменів другої половини ХХ ст., перші ж ТНК з'явилися ще у 2-й пол. ХІХ ст. За певними даними, першість тримає компанія 'Зінгер' або компанія 'Стандарт Ойлі' Джона Рокфеллера (нафтогазова галузь). Сьогодні у світі налічують понад 65 тис. ТНК (за іншими оцінками - 70 тис.), які контролюють більш ніж 850 тис. афілійованих зарубіжних компаній, в яких працює понад 74 млн осіб [4, с. 1; 3, с. 47]. Їхня діяльність охоплює близько 40 % світового промислового виробництва та 50 % міжнародної торгівлі, 80 % - усіх патентів, ліцензій та ноу-хау світу. Сьогодні 500 найпотужніших ТНК реалізують 80 % усієї виготовленої у світі продукції електроніки та хімії, 95 % - фармацевтики, 76 % - продукції машинобудування. 85 ТНК контролюють 70 % усіх іноземних інвестицій.

Країнами походження материнських компаній 90 % ТНК є США, країни ЄС та деякі країни південно-східної Азії, а першу десятку найпотужніших ТНК світу становлять здебільшого американські компанії. Найбільші ТНК світу, такі як General Motors, Ford, IBM, Royal Dutch Shell, Exxon Mobil, General Electric, British Petroleum, Microsoft володіють коштами, сума яких перевищує обсяг національного доходу багатьох суверенних держав, а міжнародний характер операцій ставить їх практично поза контролем національних органів влади (рис1.1).

Під ТНК розуміють велике об'єднання, яке використовує у своїй господарській діяльності міжнародний підхід і передбачає формування та розвиток міжнародного виробничо-збутового, торговельного та фінансового комплексу з єдиним центром ухвалення рішень у країні базування та з філіалами, представництвами і дочірніми компаніями в інших країнах [3, с. 46]. За визначенням ООН, ТНК - це підприємства, що є власниками, або такими, що поширюють виробництво товарів і послуг за межами країни, в якій вони базуються (хоча б 2 країни). За визначенням Гарвардського університету до ТНК належать лише компанії, які мають понад 6 закордонних дочірніх фірм [3].

Рис.1.1 Фінансова міць ТНК і ВНП деяких країн

Починаючи з перших досліджень сутності ТНК, вчені не можуть дійти до загальної згоди щодо питання про кількість країн перебування філій ТНК, що дозволило б кваліфікувати фірму як транснаціональну. Тому, поряд із чисто кількісними вимірами транснаціональної діяльності, стали висуватись й інші критерії визначення ТНК, зокрема, проблема власності та її розподілу, проблема управління, чисельність зайнятих, склад вищого керівництва тощо. З позиції теорії міжнародних відносин, важливим критерієм транснаціоналізації фірми є її орієнтація на участь у діяльності, що має всесвітньо-системний розмах, який важко виразити якісними чи кількісними показниками. Особливістю організування управління ТНК є поєднання централізованого керівництва з певною самостійністю структурних підрозділів, що входять до неї та розміщені в різних країнах. Отже, хоч транснаціональний характер діяльності ТНК давно перейшов із суто економічної площини і сьогодні передбачає вирішення багатьох соціальних і політичних проблеми, переважна більшість наукових досліджень функціонування ТНК носить переважно економічний характер.

Узагальнивши найпоширеніші теоретичні підходи щодо визначення ТНК, можна стверджувати, що для віднесення корпорацій до транснаціональних зазвичай використовують такі критерії (рис.1.2):

Рис. 1.2 Критерії віднесення корпорацій до транснаціональних

Фактично ТНК прагнуть витягати прибутки із усього світу і акумулювати ресурси у найбільш сприятливих для ведення бізнесу країнах.

Для оцінки рівня транснаціоналізації корпорації використовують так званий індекс транснаціоналізації, що є середнім значенням таких трьох показників: відношення зарубіжних активів до загального обсягу активів; зарубіжних продаж до загального обсягу продаж; чисельності працівників за кордоном до загальної чисельності зайнятих у корпорації (рис 1.3).

Рис. 1.3 Показники індексу транс націоналізації

За даними міжнародної організації ЮНКТАД, до найпотужніших ТНК світу, за рівнем транснаціоналізації активів, продажів і кількості зайнятих за кордоном, належать Vodafone Group, British Petroleum, Exxon-Mobil, Royal DutchShell, General Electric та інші (Рис.1.4) (додаток А) [3, с. 49].

Рис. 1.4. Найпотужніші ТНК світу

До характерних ознак діяльності ТНК на міжнародному ринку відносять:

1. Географічну диверсифікація виробництва на світовому рівні. Певні ТНК функціонують більш ніж у 100 країнах світу. При цьому обсяг виробництва закордонних філій ТНК перевищує обсяг експорту країн їхнього походження. У багатьох ТНК досить висока питома вага зайнятих на підприємствах, розташованих за межами країн їх походження, наприклад, у 'Nestle' - це 96 % працівників.

2. Диверсифікація діяльності. Могутні ТНК, шляхом диверсифікації видів своєї господарської діяльності, стають конгломератами на зразок американської 'Інтернешнл Телефон енд Телеграф - ІТТ'. Зберігаючи монополію в галузі засобів зв'язку, компанія має підприємства фармацевтичної та харчової промисловості, а також сфери послуг.

3. Участь у міжнародній спеціалізації виробництва. ТНК є домінуючим суб'єктом внутрішньофірмової міжнародної спеціалізації та кооперації виробництва, що визначає структуру міжнародної торгівлі. Так, наприклад, компанія 'Ford' має три великі тракторні заводи, що розташовані в Бельгії, Англії та США. Перший виготовляє всі види трансмісій, другий - усю гідравліку, а третій - автоматичні коробки швидкостей.

4. Проникнення в передові галузі сучасного виробництва. Переважна більшість ТНК працюють у високотехнологічних і наукомістких галузях виробництва (Рис.1.5), швидкий розвиток яких передбачає наявність величезних капіталовкладень і залучення висококваліфікованих працівників.

5. Міжнародна стратегія. Важливим критерієм транснаціоналізації фірми є її політика, ринкова орієнтація і стратегія менеджменту. Для ТНК характерна подвійна орієнтація управління. З одного боку, менеджмент фірми орієнтований на регіональний і глобальний ринки, на світові стандарти якості, витрат виробництва, на специфіку функціонування міжнародних ринків. З іншого боку, ТНК здобуває за кордоном національне робоче середовище та повинна функціонувати відповідно до його вимог і законів. Отже, ТНК повинні ухвалювати оптимальні рішення як з погляду стану світового ринку, так і з погляду одного або кількох національних ринків, на яких вони функціонують.

Рис. 1.5. ТНК у сучасних галузях виробництва

Зважаючи на економічну силу та мобільність, саме ТНК вирішують питання нового економічного та політичного переділу світу. Вони дедалі частіше контролюють ринки збуту та визначають механізми руху чинників виробництва, таких як робоча сила, капітал, технології, цим самим нагромаджуючи дедалі більше влади. Вони створили потужні системи маркетингу та засоби сучасної реклами, що дає їм змогу маніпулювати смаками та вподобаннями споживачів в усьому світі.

Серед позитивних впливів ТНК на економіку країни, що приймає їх на своїй території, насамперед, варто назвати такі: ТНК сприяють раціональнішому розподілу наявних ресурсів і розміщенню виробництва, завдяки їм активніше поширюються нові технології та товари, працівники підвищують кваліфікацію та формують нову філософію управління. (добавить рис)

Водночас, негативний вплив ТНК на динаміку економічного зростання країни може бути таким істотним, що перекриває можливі позитивні ефекти. Наприклад, ТНК часто втручаються у сфери, що традиційно вважаються сферами державних інтересів. Вони можуть навіть дезорганізувати зовнішньоекономічну сферу країни-партнера, оскільки здатні протидіяти реалізації неприйнятній для них економічній політиці держави. Використовуючи трансфертні ціни, дочірні компанії, що діють у різних країнах, вміло приховують прибутки від оподаткування шляхом перекачування їх з однієї країни в іншу, внаслідок чого бюджетом приймаючої країни недотримуються відповідні кошти. Крім того ТНК здатні встановлювати монопольно високі ціни, диктувати інші умови, які зачіпають інтереси країн, що їх приймають.

Дуже часто діяльність ТНК характеризується хижацькою експлуатацією природних і трудових ресурсів відповідної країни. Дбаючи про захист власних інтересів, ТНК, зазвичай, концентрують наукові дослідження і технічні розроблення в країні базування, внаслідок чого країни, що їх приймають, стають менш науково та технологічно розвиненими порівняно із країнами, в яких розташована материнська компанія корпорації.

Німецькі дослідники діяльності міжнародних корпорацій К. Вернер і

Г. Вайс у своїй книзі 'Чорна книга корпорацій' наводять низку доказів на користь недобросовісної, а інколи і протиправної діяльності відомих ТНК, які порушують права людей, займаються експлуатацією працівників, обманюють споживачів, порушують правові та міжнародні норми тощо [1]. Зважаючи на це, національний капітал здатний витримати конкуренцію з ТНК тільки тоді, коли він сам структурується в потужні фінансово-промислові утворення, адекватні міжнародним аналогам, і може провадити активну зовнішньоекономічну політику.

Для обмеження негативних наслідків міжнародної діяльності ТНК Комісія ООН з прав людини у 2003 р. затвердила проект конвенції 'Норми відповідальності ТНК', що накладає на великий міжнародний бізнес такі ж обов'язки, як і на держави. Також варто зазначити, що у приймаючих країнах часто немає або послаблений контроль за діяльністю ТНК як з боку держави, так і з боку великого бізнесу. Система відносин між державою і ТНК є діалектичною єдністю суперечностей. З одного боку, ТНК є важливим інструментом зовнішньоекономічного та зовнішньополітичного впливу, і держава не може не використовувати це в інтересах своєї присутності на світовій арені.

З іншого боку, єдність інтересів не виключає наявності суперечностей: держава постійно намагається регулювати експорт капіталу, товарів, технологій різними методами, що не завжди пов'язується із довготерміновими планами ТНК.

В Україні функціонує багато філій зарубіжних ТНК, а от українських ТНК у нас ще фактично одиниці (рис 1.6).

Рис. 1.6 Українські ТНК.

Близькою до статусу ТНК є фірма 'Оболонь', якщо реалізує свій проект із будівництва заводу в Німеччині. Створити корпорації повного замкненого циклу, які б займалися видобутком сировини, її переробленням і виготовленням та реалізацією з неї продукції, Україна може лише в окремих галузях економіки.

Фактично, повним замкненим циклом металовиробництва, що властивий ТНК, володіла колишня державна компанія 'Криворіжсталь'. Проте для повного визнання компанії як ТНК потрібна її повна фінансова прозорість, що на сьогодні для багатьох наших компаній є недозволеною розкішшю з певних суб'єктивних причин. Крім того, створення власних ТНК можливе в галузях, що найбільше інтегровані у світове господарство. Чи не найголовнішою такою галуззю в Україні є транспортування енергоносіїв на ринки європейських держав [5, с. 100].

Для України, як і для багатьох інших держав, в яких лише формується система ринкових відносин, класичні форми підприємницької транснаціоналізації ще не набули поширення. Тому актуальним є завдання пошуку шляхів концентрації внутрішніх промислових і фінансових ресурсів, серед яких поширеним сьогодні є створення так званих промислово-фінансових груп.

Найважливішою частиною процесу глобалізації є науково-технічна революція.

Здавалися б, її результати повинні сприяти загальному зросту добробуту, вирівнюванню доходів і ліквідації проблеми бідності не тільки усередині розвинених країн, але й у планетарних масштабах. Однак факти свідчать про протилежні тенденції.

Наявність відповідної інфраструктури, рівня освіти населення, енергозбереження, інституціонального забезпечення й можливості концентрувати різні ресурси, у тому числі й фінансові, сприяють зниженню залежності розвинених країн від сировинних і енергетичних ресурсів периферійних і напівпериферійних країн. А чим більш значні успіхи ми спостерігаємо в сфері наукових досліджень, тим більше зростає прірва між багатими й бідними країнами.

Створюється ситуація, коли, як відзначає В.Л. Іноземців, «входження будь-яких країн у коло постекономічно організованих держав у сучасних умовах неможливо» [7].

Пояснюється це наявністю так званої квазиренти. Добре відома така економічна категорія, як рента, пов'язана з використанням природних ресурсів (землі, води, гір, лісу), міської інфраструктури або унікальних об'єктів у туризмі. Розвиток науки й технології сприяє одержанню власниками винаходів, нових технологій і устроїв, додаткового прибутку (тобто квазиренти), обумовленого якостями й унікальністю нового продукту.

Власник нових винаходів і технологій одержує квазиренту доти, доки його продукт або нововведення не одержить загальне поширення. Наукові прориви часто приводять до бурхливого розвитку нових галузей і вгасання широко розвинених, але старих технологій, що використовують.

Так було з появою пластмас, після чого сталеливарна промисловість відчула глибоку кризу. Те ж саме спостерігалося із виникненням нових поколінь техніки, наприклад, компакт-диски знищили цілую індустрію вінілових дисків. Показовий приклад зі знаменитою компанією «Полароїд», заснованою в 1937 р. Після появи цифрових відеокамер і фотоапаратів її продукція стала неконкурентоспроможною, борги перевищили 1 млрд. дол., і в цей час вона проходить процедуру банкрутства [8].

У глобальній економіці значення технологічної квазиренти стабільно зростає, і власники інновацій, монополізуючи на час передові досягнення, одержують величезні надприбутки, розмір яких пропорційний масштабу виробництва й охопленню ринку, що ще більше підсилює диспропорції економіки.

Така глобалізація призводить до нерівномірного вилучення доходів у населення всього світу і все більшої концентрації ресурсів у надрах ТНК, ефективність дії яких залежить від здатності перебувати на чолі технічного прогресу. Швидкими темпами зростають роль інтелектуального капіталу, конкуренція на ринках високих технологій, а також захисту авторського права, чому США та інші розвинені країни приділяють увагу на території всього світу.

Завдяки такого типу квазиренти і впровадженню нових стандартів виник величезний статок у Б. Гейтса, на цьому зросла фірма «Oracle» і багато інших технологічних фірм. Тому ТНК приділяють особливу увагу фінансуванню науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт. В 2009 р. обсяг видатків на науково-дослідні роботи в 300 провідних компаніях світу склав 216 млрд. дол. при темпі зросту 12,8%. Найбільший внесок у розвиток наукових досліджень внесли 130 фірм США.

У таблиці 1.1 подана частка витрат на наукові праці у загальному обсязі продажів низки відомих фірм.

Таблиця 1.1 Частка витрат на наукові праці в загальному обсязі продажів деяких ТНК

Якщо врахувати обороти цих компаній, то виявиться, що обсяги фінансування науково-прикладних розробок окремих ТНК перевершують фінансування науки в Російській Федерації (0,2% від ВНП, що становить близько 700 млн. дол.) і набагато перевершують відрахування на науку в Україні (0,3% від ВНП, що становить близько 95 млн. дол.) [6]. Результат об'єктивно можна оцінити за даними, наведеними у таблиці 1.2.

Таблиця 1.2 Рівень науково-технічного розвитку різних країн

В умовах такого значного недофінансування науки відкриття своїх економік пострадянськими країнами призвело до того, що виробництво високотехнологічної продукції значно знизилося й становить у ВНП частки відсотка.

Ситуація катастрофічно погіршується і через масштабну імміграцію вчених і програмістів. Фундаментальна наука України через «витік мізків» втратила близько 40% своїх талановитих дослідників. Тільки в 2009 р. звідси виїхали 151 доктор і кандидат наук [9]. Це зв'язано й з тим, що радянська економіка зневажала такою економічною категорією, як інтелектуальна власність, оскільки вся власність була народною. Основні фонди враховували лише «залізо», а інтелектуальний продукт являв собою міфічну величину.

З погляду матеріальних активів така відома компанія, як Visa International, просто не існує, хоча здійснює фінансові операції по усьому світі на суму близько 300 млрд. дол. у рік.

Зовсім очевидно, що ТНК США й Німеччини набагато вигідніше оплачувати працю висококласних підготовлених фахівців з колишніх країн СРСР, ніж вкладати величезні гроші в підготовку своїх. А політики Ізраїлю прямо визнають, що успіх їхньої країни на ринку наукомісткої продукції безпосередньо пов'язаний із припливом фахівців з колишнього СРСР.

«Витік мізків» призводить до значно більших втрат, ніж витік капіталу. Так, збитки української економіки від «витоку мозків» оцінюються в 1 трлн, доларів [10].

Зусилля ТНК з прискореного розвитку сучасних високотехнологічних і наукомістких виробництв, поєднуваних загальною назвою high-tech, підтримуються і державами-патронами відповідних ТНК.

Якщо ТНК напівпериферійних країн домагаються успіху в основному в сировинній або індустріальній сфері, то ТНК США і ЄС лідирують саме у сфері розробки концептуально нової, так званої постіндустріальної продукції, технологій шостого укладу. Тут варто звернути увагу, що при кожному технологічному переході країни зазнають кризу, пов'язану із заміною морально застарілих технологій більш передовими. Перехід США на міні-комп'ютери в 1972 р. приніс збитки в 5 млрд. дол., перехід на персональні комп'ютери в 1983 р. - 650 млн. дол., а перехід на Інтернет в 1993 - 3 трлн. дол. [11]. Однак потім відбувається якісний стрибок, а збитки лідируючі країни, насамперед США, перекладають на напівпериферійні й периферійні країни, продавши їм морально застаріле, але фізично придатне устаткування, або передаючи застарілі технології.

У той же час у сфері новітніх технологій ТНК активно взаємодіють одна з одною і все частіше для розділу ринку вступають в альянси. Про рівень інтеграції ТНК цих країн свідчить частка платежів, пов'язаних із трансфертом новітніх технологій, вироблених усередині ТНК. Для США й Великобританії вона становить 80%, для Німеччини - 90% [6].

Розквіт знаменитої «Силіконової долини» (30 миль до півдня від Сан-Франциско) пов'язаний не тільки з наявністю сприятливого інноваційного середовища і відповідним рівнем концентрації технологій і висококласних фахівців, але також і щедрим фінансуванням Міністерства оборони США (МО США). Саме військові контракти й технологічні ініціативи МО США відіграли вирішальну роль на початковій стадії науково-технологічної революції в 1940- 60-х роках. Значна частина дослідницьких фондів лідера того часу - Bell Laboratories - формувалася урядом США. По програмах МО США працювали Масачусетський технологічний інститут, Гарвард, Стенфорд, Беркли, національні лабораторії озброєння Ливермор, Лос-Аламос, Сандиа, Лінкольн і багато інших. Це привело до розвитку комп'ютерів, оптико-електронних технологій і розробки штучного інтелекту за програмою «зоряних війн» [11].

Ключову роль у появі нових технологій грало й новаторське дослідницьке агентство МО США DAR-РА, що поклало початок Інтернету. З кінця 60-х років існувала мережа ARPANET (Advanced Research Project Agency Network), призначена для керування перспективним плануванням науково-дослідних робіт МО США у 80-х роках було ухвалене рішення про підключення до ARPANET приватних і комерційних структур, внаслідок чого й з'явився Інтернет.

Федеральний уряд США для об'єднання зусиль великих фірм в галузі мікроелектроніки створив МСС і профінансував SEMATECH - консорціум американських електронних компаній. Щедрому фінансуванню сприяла й конкуренція з СРСР. У такий же спосіб з'явилася й генна інженерія, фінансована в основному за рахунок уряду.

Подібна картина спостерігалася й в інших передових країнах. У Японії аналогічну роль відігравало Міністерство зовнішньої торгівлі й промисловості. У Франції центрами інновації стали район Париж - Південь, в Англії - «коридор М-4» біля Лондона, у Німеччині - Мюнхен [11].

Сильні технологічні бази Індії й Китаю (особливо в Шанхаї) прямо пов'язані з військово-промисловим комплексом. Визначальну роль у прориві Південної Кореї (район Сеул-Інчон) на низку технологічних ринків світу також відіграла держава.

Також одним із результатів активного втручання передових технологій держави в стимулювання науково-технічного прогресу став Інтернет. Він забезпечив неймовірні можливості для проникнення ТНК на найвіддаленіші світові ринки і значно знизив собівартість присутності філій або офісів ТНК у необжитих куточках землі, завдяки чому став можливим витяг прибутку навіть із розосереджених ринків.

Але значно більшу роль Інтернет відіграв у розвитку внутрішнього ринку високотехнологічних країн, насамперед США. Його бурхливе поширення вклало свій внесок у стійкий і динамічний розвиток економіки США в останнє десятиліття при практично мінімальній інфляції.

Більше того, використання Інтернету й нематеріальних активів - інтелектуального капіталу - породило новий економічний феномен: зріст ВНП без підвищення продуктивності праці, що пояснюється явно застарілими методиками підрахунку, розробленими для цілей індустріального суспільства. Методики визначення показника продуктивності не враховують вплив інформаційних технологій і інтелектуальної праці.

Інтернет дозволив здійснювати якісно нові функції у забезпеченні корпоративної й особистої комунікації, а також створити нове середовище перебування й існування, необмежено розширюючи можливості людини що до їх мислей, тим самим організувати новий простір економіки.

Але він же сприяв не тільки прискоренню технологічного відриву розвинених країн від країн периферії, але і поглибленню розриву в країнах периферії й напівпериферії між вузьким прошарком еліти, що інтегрується в глобальну економіку, і іншим населенням цих країн.

Інакше кажучи, він розділив увесь світ на дві частини: на «інтернет-грамотних» (імущих) і « інтернет-неписьменних» (незаможних).

Інтернет служить кращим критерієм залучення країн у глобальний простір. У таблиці 1.3 наведене число вузлів Інтернет на 10 тисяч чоловік за станом на січень 2010 р. Ця таблиця найбільше яскраво ілюструє процес «глобалізації».

Таблиця 1.3 Число вузлів Інтернет на 10 000 чоловік (січень 2010 р.)

Схожу картину ми виявимо, якщо розглянемо стан інтернетизації усередині країн. З 1,5 млн. користувачів Інтернет в Україні близька 45% зосереджені в Києві й 15% - у Дніпропетровську. Тут ми зустрілися із ще одною характерною ознакою глобалізації - мегаполісом.

Мегаполіси - це нові форми урбаністичних процесів. Подальший розвиток міського простору призвів, з одного боку, до його диференціації в соціальному відношенні на благополучні й навіть охоронювані райони, оточені високими стінами із прожекторами й електронним захистом, як, наприклад, Альфавилль, що перебуває на заході Великий Сан-Паулу й займає площу в 322 581 кв.м., і райони із загрозливою вбогістю, злочинністю й притулками нелегальних іммігрантів.

З іншого боку, мегаполіси стають символом функціонального взаємозв'язку й прогресу, виводячи комунікацію на якісно новий рівень, незалежно від фізичної близькості їхніх людей. Американські антропологи показали, що рівень інформаційної складності культур корелює з логарифмом числа мешканців найбільшого поселення [12].

Таким чином, мегаполіси концентрують всі достоїнства й недоліки сучасного світу. Ці мегаполіси виступають для відповідних країн локомотивами інтеграції у глобальний простір, центрами економічного, технологічного й організаційного динамізму, просторами культурного й політичного розвитку й сполучних пунктів всіх видів глобальних мереж.

Саме їхня ідеологія визначає долю країни, а не менталітет іншого населення, будь то населення великих провінційних міст або жителі сел.

«Fortune» щорічно складає рейтинги кращих бізнес центрів, в основному з огляду на наступному критерії: загальний діловий клімат міста, наявність там штаб-квартир компаній, що входять у рейтинг «Fortune 500»; витрати, пов'язані з веденням бізнесу; професіоналізм місцевої робочої сили; рівень життя і якість середовища перебування.

Кращими регіональними центрами 2009 р. були визнані: Лондон у Європі, Гонконг в Азії, Нью-Йорк у Північній і Буенос-Айрес у Південній Америці. У відповідних регіональних рейтингах нижні місця зайняли Санкт-Петербург і Стамбул у Європі, Манагуа й Гавана в Латинській Америці, Нью-Делі й Хошімін в Азії, що як не можна краще відображає стан відповідних регіонів у глобальній економіці.

Зате Дублін (Ірландія) піднявся на 5 місце в Європі, і це кращий показник динамічного розвитку країни. Цікаво, що чотири з п'яти міст, що очолюють рейтинг бізнес-центрів Азії, є й лідерами з поширення Інтернету, а в Латинській Америці спостерігається повна відповідність між містами - бізнес-лідерами і лідерами з використання Інтернету. У Гонконгу на 1000 чоловік доводиться 66 вузлів Інтернет, а в Хельсінкі (3 місце в рейтингу в Європі) - 117 [13].

Ще один важливий показник - середньодушовий обсяг продукції. Серед цих міст він максимальний (68 056 дол.) у Дубліні, що посідає 5 місце в Європі по рейтингу «Fortune», а серед міст Латинської Америки - у Буенос-Айресі (34 037 дол.). Звичайно, ці показники виглядають фантастично для міст пострадянського простору[13].

Але, з іншого боку, саме мегаполіси можуть стати причиною втрати соціального контролю через поглиблення розриву між багатими й бідними усередині відповідної країни. Таким чином, саме вони починають відображати процеси розшарування глобального світу на заможні центри й країни периферії, повторюючи в мініатюрі ті ж процеси - заможна столиця й деградуюче периферійне населення країни. Небезпека полягає й у тім, що політична влада країн полупериферій зосереджена й функціонує у благополучних районах мегаполісів, звідки створюється ілюзія благоденства й успішного розвитку країни.

1.3 Фінансова глобалізація

Рушійною силою фінансової глобалізації є міжнародний рух капіталу. Фінансова глобалізація знаходить прояв у посиленні транскордонних потоків капіталу та загалом в інтеграції світової економіки у фінансовій сфері. Фінансова глобалізація визначається як ступінь зв'язку країн через взаємне транскордонне володіння фінансовими активами [5, 4]. Для її визначення МВФ пропонує обчислювати відношення абсолютної суми зовнішніх активів і пасивів країни (або групи країн) до її (їх) сукупного ВВП [9, 4].

Ступінь фінансової глобалізації, починаючи із 1970-х рр., збільшився втричі, причому найбільше зросла фінансова глобалізація країн із високим рівнем доходів.

Фінансова глобалізація впливає на різні аспекти економічного розвитку:

- довгострокові перспективи зростання економіки;

- періодичність економічних циклів;

- частоту економічних криз;

- глибину і тривалість спаду виробництва під час криз.

Як відзначають експерти МВФ, різні країни (за рівнем економічного розвитку і соціальних стандартів) по-різному сприймають вплив фінансової глобалізації:

- у країнах зі стабільними державними інститутами, розвинутою внутрішньою фінансовою системою і сталою макроекономічною політикою посилення фінансової інтеграції не супроводжується значним підвищенням макроекономічної нестабільності;

- у державах, де названі умови не дотримані, більша відкритість фінансових ринків призводить до посилення нестабільності [9].

Якщо високорозвинуті країни, які володіють об'ємними і сильними фінансовими ринками, в основному виграють від вільного переміщення капіталів, то країни, що розвиваються, і країни з перехідною економікою можуть зазнати серйозних фінансових потрясінь. Тому цим країнам перед здійсненням фінансової лібералізації треба враховувати рівень відповідності їх національних економік ряду умов, у тому числі якості роботи державних інститутів і ступінь розвитку внутрішніх фінансових ринків.

Отже, добре розвинуті фінансові ринки й фінансовий сектор загалом допоможуть знизити негативні наслідки різкого скорочення або збільшення потоків капіталу. Так, великі інтегровані фінансові ринки Європи і США швидко подолали наслідки глобальної фінансової кризи 1998 р., тоді як нерозвинуті ринки постсоціалістичних країн, у тому числі Росії й України, зазнали кількаразової девальвації національних валют, а Росія ще й до того змушена була оголосити дефолт. Тобто ступінь розвитку фінансового сектора є найважливішим чинником дії фінансової глобалізації на розвиток економіки та ступінь її стійкості.

Іншими важливими чинниками є:

- якість діяльності державних інститутів (сталі державні інститути, що суворо дотримуються законів, вільні від корупції, грають важливу роль у розподілі фінансових потоків на прямі і портфельні інвестиції);

- стабільна макроекономічна політика (при слабкій макроекономічній політиці фінансова відкритість може призвести до збільшення запозичень і підвищення зовнішнього боргу, уможливлюючи ризик економічної і фінансової кризи);

- зовнішньоторговельна інтеграція (країни з високим ступенем лібералізації ринків менше зазнають впливів таких криз, як несподіване припинення надходжень іноземних капіталів і різка зміна сальдо платіжного балансу з поточних операцій) [9].

Відповідно до статуту МВФ, він зобов'язаний інформувати своїх членів про переваги і недоліки, що виникають із міжнародної фінансової інтеграції. Тому дослідницька група МВФ на основі аналізу 74 країн-членів за період із 1975 по 2009 рр. зробила важливі висновки про хід фінансової глобалізації та його проблеми.

По-перше, ступінь фінансової глобалізації зростає у всіх країнах, але дуже неоднорідними темпами. Серед країн-членів ОЕСР темпи найвищі, у країнах із низькими доходами - найнижчі. У Східній Азії зростання шестикратне, у Східній і Центральній Європі - трикратне.

По-друге, активно застосовується державне регулювання ринків капіталу. За 30 років більшість країн пом'якшили обмеження руху капіталів, однак процес лібералізації сповільнився із середини 1990-х років. Приблизно половина із проаналізованих МВФ країн вважаються повністю відкритими для переміщення капіталів (у 1975 р. їх було менше 1/3), але 10 % країн зробили режим державного контролю більш жорстким.

По-третє, обмеження руху капіталів стосуються головним чином відпливу капіталів із країни, а не його припливу до неї. Протягом 1995-2008 рр. обмеження, що стосуються акціонерного капіталу, особливо прямих іноземних інвестицій, зменшилися в усіх країнах, у той час як обмеження на приріст заборгованості залишалися незмінними.

По-четверте, міжнародна фінансова інтеграція збільшує ступінь розподілу ризиків завдяки тому, що резиденти мають можливість володіти фінансовими активами, доходи з яких пов'язані з динамікою виробництва за кордоном - у тих компаніях, куди вкладені їхні інвестиції.

По-п'яте, хоча фінансова глобалізація пов'язана з економічним зростанням, прямої залежності між цими двома процесами дослідницька група МВФ не виявила[5].

По-шосте, МВФ радить усім країнам лібералізувати надходження ПІІ, а також зміцнювати фундаментальні фактори національної економіки [5].

Фінансовій глобалізації сприяють високі технології, мобільність капіталу і делегування руху капіталу з боку держави. При цьому посилюється роль світових фінансових центрів як місць здійснення великих фінансових угод і торгівлі різноманітними фінансовими продуктами, кількість видів яких останніми роками стрибкоподібно зростає. В умовах глобалізації статусу світових фінансових центрів набувають не лише традиційні Нью-Йорк, Лондон і Токіо, а й нові міста в Азії, на Близькому Сході та в інших регіонах світу. Зростанню числа нових міжнародних фінансових центрів сприяють:

- переміщення ділової активності і нових робочих місць у Китай, Індію та інші країни з ринками, що активно формуються (emerging markets);

- зростаючий попит на природні ресурси, зосереджені в країнах Близького Сходу, Азії і Латинської Aмерики.

Незважаючи на появу нових, абсолютне домінування двох старих фінансових центрів - Нью-Йорка і Лондона - залишається і навіть посилюється в умовах фінансової глобалізації. Завдяки добре розвиненій інфраструктурі, великій кількості кваліфікованої робочої сили, сучасним телекомунікаційним мережам, прозорій юридичній системі, сприятливому для інвесторів податковому клімату, ефективно діючим фінансовим біржам і низькому рівню корупції в цих містах склалися дуже сприятливі умови для фінансової діяльності. Через це більшість великих фінансових компаній світу розміщують у Лондоні і Нью-Йорку свої офіси.

У Нью-Йорку у фінансовому секторі зайнято 15 % усіх працюючих, розміщено 6 із 10 найбільших інвестиційних компаній світу (додаток Б), найбільша у світі Нью-Йоркська фондова біржа і біржа NASDAQ, на частку яких припадає майже половина світової торгівлі акціями. Лондон охоплює 2/3 загального обсягу торгівлі ЄС іноземною валютою й деривативами і 42 % торгівлі акціями [10, 4]. Вражає розмах фінансової діяльності у цих двох гігантів (табл. 1.4).

Таблиця 1.4 Основні показники фінансової діяльності Нью-Йорка і Лондона в 2009р.

Іншими важливими фінансовими центрами в Європі є Франкфурт-на-Майні (ФРН), Женева і Цюріх (Швейцарія). У Франкфурті розміщено центр Європейського валютного союзу, уособлений Європейським центральним банком; це місто спеціалізується на банківській торгівлі і торгівлі деривативами через німецько-швейцарську біржу “Eurex”. Женева і Цюріх зосереджуються на наданні приватних банківських послуг, страхуванні, обслуговуванні VIP-клієнтів.

У динамічному Азіатському регіоні найбільшим фінансовим центром залишається Токіо, проте за темпами розвитку серед лідерів - Шанхай. Інші важливі фінансові центри - Гонконг, Сінгапур, Сеул, Бомбей. Набирають темпів близькосхідні центри: Катар, Бахрейн й Абу-Дабі, але найбільшим у цьому регіоні є Дубай - зона, вільна від податків на оптову торгівлю фінансовими послугами. Його приклад свідчить, що уряд має сприяти створенню міжнародного фінансового центру з нуля.

Фінансова глобалізація має багато потенційних і діючих переваг (рис. 1.7). Однак взаємозв'язок, викликаний глобалізацією, збільшує відкритість учасників та їхню вразливість до фінансових і реальних шоків й до ризику, що раптові зміни на ринку капіталу можуть перейти у великомасштабну економічну кризу. Фінансові кризи світового масштабу повторюються і є сигналом про необхідність зміни міжнародної валютно-фінансової системи.

Рис1.7 Потенційні і діючі переваги фінансової глобалізації

За період із початку 1970-х рр. приблизно 120?140 країн (3/4 членів МВФ) зазнали локальних або системних фінансових уражень, тоді як до 1970-х рр. такі кризи були рідкісним явищем. Основні причини посилення нестабільності є такими:

- лавиноподібне зростання фінансових нововведень, пов'язаних із появою нових фінансових інструментів, насамперед деривативів, яких до середини 1970-х рр. було мало;

- швидкий розвиток новітніх технологій, комп'ютеризація банківських розрахунків та інших видів операцій, що значно пришвидшило переказ величезних грошових сум;

- форсована лібералізація руху капіталу, що призвела до залежності банківських систем від “зовнішніх шоків” [1, 8].

Значним зовнішнім шоком для фінансових ринків є те, що сучасні валютні і фондові ринки головним чином здійснюють спекулятивні операції, розмах яких із кожним роком зростає, як і їхня відірваність від реального сектора економіки. Усі зазначені чинники посилюють імовірність глобальних фінансових криз, які почастішали в кінці ХХ - на початку ХХІ ст.

Остання така криза не сходить зі сторінок економічної періодики, починаючи з четвертого кварталу 2007 р. Її головною причиною стала криза іпотечного кредитування в США. Славнозвісна американська звичка жити в кредит, доступність відносно дешевих і довготермінових кредитів на придбання житла, культивована десятиліттями потреба у власному будинкові для американської сім'ї, доволі успішний економічний розвиток протягом 2002-2007 рр., наявність розвиненої інфраструктури і відмінного ріелтерського бізнесу призвели до обвалу цін на житло. У світовій пресі заговорили про рецесію американської економіки, спочатку обережно, а з перших тижнів 2008 р. - на повний голос. Через високі темпи житлового будівництва, які в 2005-2006 рр. виявилися найвищими за останні 23 роки, на ринку США утворився великий надлишок пропозиції житла [11]. Конкуренція між банками за можливість надання кредитів позичальникам призвела до того, що кредити стали надавати майже всім, у тому числі неплатоспроможним категоріям населення без ретельної перевірки кредитної історії і джерел доходів. Вже в 2006 р. почалося масове неповернення кредитів. Банки стали виставляти житло на продаж, пропозиція перевищила його попит, унаслідок цього ціни на житло поповзли вниз. За 2007 р. у США було майже 300 дефолтів з іпотечних кредитів, а на 2008 р. їх прогнозується ще близько 1 млн [11].

Станом на вересень 2009 р. у різних штатах США рецесія відчувалася по-різному. Найбільший обвал цін на житло, вказується у статті «Географія рецесії» англійського журналу “The Economist”,? понад 10 % зниження ? спостерігався у штатах Мічиган, Флорида, Каліфорнія, Арізона, Невада. Від 1 до 10 % зменшилися ціни на будинки у штатах Вашингтон, Орегон, Колорадо, Міннесота, Іллінойс, Техас, Джорджія, обох Каролінах (Північній і Південній) і навіть у колисці американської державності Масачусетсі і Нью-Джерсі, а також у столиці - Вашингтоні (округ Колумбія) (Рис 1.8) [17]

Рис. 1.8 Обвал цін на житло у різних штатах США станом на вересень 2009р.

Причому, темпи зменшення вартості житла обернено корелюють із рівнем безробіття: чим вищий рівень безробіття, тим значніший обвал цін на житло. Так, у штаті Мічиган безробіття найвище у країні (7,6 %), і в ньому ж найбільше випадків позбавлення права викупу закладних на будівлі. Ще гірша ситуація в Огайо, де неможливість виплати кредитів зумовлена масовими втратами роботи на підприємствах цих колишніх промислових важковаговиків.

Правда, не все так сумно: загальне зростання економіки у світі і слабкий долар (у лютому - березні 2009 р. курс долара США різко впав щодо основних світових валют) підштовхували експортні галузі і туризм: міжнародний аеропорт Орландо, ворота Діснейленду, у 2010 р. обслужив рекордну кількість пасажирів (додаток В).

Іпотечна криза не могла не зачепити інші складники фінансового ринку. Як указує “The Economist”, два двигуни американської кредитної системи одночасно дали збій: ринки капіталу та банківські кредити, що і ввело країну в рецесію. У цій статті американська криза порівнюється з аварією літака, у якого одночасно відмовили два двигуни. Кредитна система «тріснула» не тільки внаслідок іпотечної кризи. Погіршилася ситуація і з таким вигідним для банків бізнесом, як споживчі й комерційні кредити; позики перестали давати банкам прибутки і призвели до великих збитків [18].

Кризу кінця 2007- початку 2009 рр. фінансист Дж. Сорос порівняв із Великою депресією кінця 1920-х рр.

Особливості теперішньої кризи - те, що вона зачепила найбільші банки, як, наприклад, Mеrill Lynch i Citigroup, а також один із найбільших інвестиційних банків Америки Bear Stearns. По всіх інформаційних джерелах пройшла звістка про те, що для порятунку банку Bear Stearns федеральний резерв уперше за післявоєнні роки надав прямий кредит комерційному банкові JT Morgan Chase, а останній запропонував Bear Stearns спочатку 2 дол. США, а згодом 10 дол. США за його акцію. Перша ціна становила лише 7 % від котирування Bear Stearns буквально за тиждень перед оголошенням його проблем.

Міжнародна криза вплинула і на європейську банківську систему. У першому кварталі 2008 р. два мега-банки ? швейцарський UBS і німецький Deutsche Bank ? оголосили про нове списання активів, оцінюване у мільярди євро, як і ряд інших європейських банків, серед яких швейцарський Credit Suisse, французький BNP Paribas та Societe general. У зв'язку з такими подіями МВФ переглянув свої попередні прогнози щодо економічного зростання, знизивши передбачуваний показник збільшення світового ВВП із 4,4 % до 3,7 %, а для США, зокрема, МВФ передбачає два послідовних квартали зменшення ВВП, що вписується у класичне визначення рецесії [14].

Для виправлення ситуації ФРС США вживає різних термінових заходів, насамперед безприкладного за останні роки зрізання облікової ставки: за три прийоми загалом від 5,25 % до 2,25 %, що повинно підігріти підприємницьку діяльність і стимулювати споживачів витрачати гроші. Крім

того, двом великим компаніям, Fannie Mae i Freddie Mac, які надають позики на житло, було послаблено вимоги обов'язкового капіталу з 30 до 20 %, що дозволило їм вивільнити частину коштів. Для самих позичальників частково реструктуризували борги.

Проте, як зазначають багато авторів, головною проблемою фінансових ринків в умовах глобалізації є необхідність удосконалення регуляторних механізмів як на національному, так і на міжнародному рівнях. Нагальність реформи міжнародних фінансів зростає через протиріччя між ринками капіталу, які не мають кордонів, та інструментами національного регулювання, які впливають на них.

Гостро критикуючи діяльність МВФ, голови центробанків і міністри фінансів провідних країн постійно розглядають «глобальну фінансову архітектуру» у перших питаннях порядку денного своїх періодичних зустрічей, однак результати цього недостатні. Досі немає всеохоплюючого перетворення системи, де глобальні потоки капіталу співіснують із переважно національним регулюванням.

Оглядачі підкреслюють, що після кризи кінця 1990-х рр. виникаючі ринки убезпечили себе від її повторення застосуванням гнучких валютних курсів, зміцненням банків, реорганізацією зовнішніх боргів і накопиченням гігантських валютних резервів. Ці внутрішні зміни більше, ніж глобальні правила, зробили виникаючі ринки стійкими до фінансових потрясінь [20].

Отже, фінансові ринки повинні регулюватися як з боку національних органів, так і на міжнародному рівні. Посилення регулювання надто лібералізованого фінансового ринку потрібне для того, щоб бути впевненими, що всі його учасники грають за правилами, ? підкреслив німецький економіст Петер Бофінгер [20]. Для уніфікації міжнародного регулювання в 1974 р. було створено Базельський комітет із банківського нагляду, який підготував у 1988 р. основоположний документ - «Угоду про капітал» (так званий Базель-1). Це визнані міжнародні стандарти для мінімальних сум капіталу, які банки повинні підтримувати. Правила Базель-1 сприяли розвиткові процесів сек'юритизації, тобто обернення майбутнього грошового потоку за надані кредити в придатні для торгівлі цінні папери (securities), переважно облігації, якими банки торгували на фінансових ринках (додаток Д). Проте в сучасних умовах Базель-1 вже не відповідає реаліям. Про це влучно заявив попередній багаторічний голова ФРС США Алан Грінспен: «Наростаюча складність фінансових інструментів призвела до розвитку набагато гнучкішої, ефективнішої, отже, еластичнішої фінансової системи, ніж та, що існувала лише чверть століття тому» [22]. У світі складалося розуміння того, що стале функціонування банківської системи вимагає поєднання нагляду регулюючих органів, високого професійного управління банками і ринкової дисципліни. Ці підходи закладено в “Нову угоду про капітал” (Базель-2), яка набула чинності в 2009 рр. Вона більш ретельно аналізує ризики сек'юритизації і примушує банки резервувати більше капіталу для непередбачуваних обставин [4].

РОЗДІЛ 2. УКРАЇНА В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

2.1 Україна у контексті глобалізації світової економіки

Відпущений Україні історією час для глибинної переорієнтації власної економічної та нормативно-правової бази, вичерпано. В ситуації, коли держава втрачає свої позиції у конкурентній боротьбі за світові ринки, необхідні негайні корективи у житті суспільства, в його економічній системі.

Справді, в той час, коли у міжнародному співтоваристві дедалі виразніше виявляються ознаки й характеристики глобальної економічної системи, коли ця система виступає як історичний виклик, альтернативою для будь-якої країни залишається питання, чи прийме вона цей виклик, чи ж відійде в історичне небуття.

На противагу попереднім поняттям, що характеризувалися порівняно високим ступенем незалежності національних економік і великою свободою прийняття рішень, у новій глобалізованій міжнародній економіці залишається дедалі менше й менше можливостей для національних автономій.

Це, відповідно, веде тих, хто керує національними економіками, до втрати ними контролю в керівництві господарським розвитком держави, зокрема, у таких ключових галузях, як “рівень державних витрат”. Глобалізація економіки призводить до практичної неспроможності регулювати ринок та систему виробництва в державі на національному рівні.

Можна з повною підставою стверджувати, що подібний підхід є принципово новим у формуванні концепції політичного та соціально-економічного облаштування України.

Загальновідомо однак, що будь-яка концепція потребує інструментально-технологічного забезпечення як засобу своєї реалізації. Ці засоби в Україні є. Аналізуючи закономірності економічної системи світового співтовариства і шляхи входження в неї на прикладі країн з різною історичною і економічною спадщиною, можна дійти висновку, що потенціал України для участі у глобальних ринках як повноцінного партнера досить високий. Зміст позитивних чинників полягає у наступному: (рис 2.1)

Рис 2.1 Позитивні чинники України для участі у глобальних ринках

Ці чинники повинні ініціювати політичну волю керівництва України на проведення широкомасштабної переорієнтації усієї господарсько-економічної та нормативно-законодавчої бази для повноцінної інтеграції країни у систему міжнародного економічного співтовариства і у глобальні ринки.

Транснаціональна торговельно-економічна мегаструктура глобального ринку, що формується, вносить суттєві корективи у функціонування інституціональної інфраструктури у кожному національно-державному утворенні у напрямі їх уніфікації і взаємного узгодження. Насамперед ці вимоги поширюються на законодавчу базу, принципи організації технологічних процесів і сертифікацію продукції промислово-виробничого і аграрного секторів економіки, а також на фінансово-кредитну, фондову та торговельну системи.

Аналізуючи причини невдач, що переслідують українську економіку протягом усього “перехідного періоду”, необхідно зазначити, що вони обумовлені відсутністю узгодженого синхронного підходу при модернізації діяльності суміжних і взаємопов'язаних секторів - виробничого і фінансового, а також відставанням ефективних реформ у нормативно-правовій системі, завданням якої є створення оптимального режиму для розвитку економіки. Негативні оцінки, на жаль, визначають нинішній кризовий стан української економіки (та й не тільки української, а практично кожної з національних економік на всьому пострадянському просторі).

Та все ж у випадку реалізації завдань стабілізаційного періоду друге десятиліття ХХI ст. має стати для України періодом прискореного зростання. А реалізація політики трьох «І» створить об'єктивні передумови для входження країни у число лідерів світової економіки (рис 2.2).

Рис. 2.2 Політика трьох «І»

Україну очікує оптимістичне майбутнє. І вже найближчим часом. Але тільки за умов невідкладного формування відповідного привабливого інвестиційного клімату, встановлення спільних “правил гри” для всіх суб'єктів господарської діяльності і безумовного забезпечення стабільного законодавства, що регулює ринкові відносини.

Для України як молодої держави, що не має великого досвіду у формуванні самостійної політики господарювання і змушена в стислі строки опановувати світовий досвід, однією з ефективних форм протистояння загрозам глобалізації є її активна участь у локальних міжнародних угрупованнях, міжнародних економічних мережах тощо. Так, сьогодні наша держава бере участь у роботі низки міжнародних угруповань, зокрема євро регіонів (рис. 2.3).

Рис 2.3 Міжнародні угруповання в яких Україна бере участь

З боку України до них залучені Волинська, Чернівецька, Закарпатська, Одеська, Івано-Франківська, Львівська області, а від іноземних держав - адміністративно-територіальні одиниці Польщі, Білорусії, Румунії, Словаччини, Угорщини, Молдови, Австрії, Німеччини та Франції. Підводячи основні підсумки функціонування подібних об'єднань в Україні, зазначимо, що становлення останніх відбувається поки що з ускладненнями як організаційного, так і політичного характеру. Із названих євро регіональних утворень наразі лише “Карпатський єврорегіон” та єврорегіон “Буг” входять до асоціації європейських прикордонних територій, що є занадто незначним для представництва інтересів України у світових, зокрема європейських господарських структурах.

Сьогодні Україна є членом більш ніж сорока міжурядових і неурядових міжнародних організацій. За роки незалежності її прийнято до складу таких міжнародних організацій, як Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції та розвитку, Україна стала повноправною учасницею Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), підписала документи про співробітництво та партнерство з Європейським Союзом (ЄС), НАТО, Західноєвропейським Союзом (ЗЄС), стала повноправним членом такої впливової міжнародної регіональної інституції, як Рада Європи (РЄ), 2003 року вступила до міжнародної продовольчої та сільськогосподарської організації (ФАО), а у травні 2008 року - Світової організації торгівлі (СОТ).

У глобальних економічних мережах, що значно впливають на розвиток загальноекономічної діяльності, ключові позиції займають, як відомо, транснаціональні корпорації (ТНК).

Через ТНК відбувається активне підключення до процесів глобалізації первинних ланок виробництва, забезпечується зайнятість населення, опанування нових технологій, ринків збуту, залучення іноземних інвестицій тощо. Україна, як і багато держав з перехідною економікою, перебуває в зоні периферії або напівпериферії стосовно входження до міжнародних економічних мереж.

Міжнародні ТНК починають проявляти інтерес до її корпорацій, насамперед тих, які можуть принести найбільші прибутки. Так, з початку ХХІ ст. зарубіжні ТНК ввезли в Україну понад 2 млрд. дол. США (2/3 від загальної кількості). Ними створено близько 9 тис. робочих місць.

Найактивніше діяли ТНК США та Європейського Союзу, які виявили зацікавленість здебільшого в інвестуванні харчової промисловості та сільського господарства, а також машинобудування, підприємств легкої промисловості та громадського харчування. Зокрема, в український тютюновий бізнес транснаціональні компанії інвестували понад 200 млн. грн., що дозволило модернізувати його та налагодити випуск стратегічних марок продукції [2].

Про зв'язок національної економіки із сучасними глобальними процесами свідчать дані наведені у додатку Ж .

Рейтингові оцінки масштабу інтеграції окремих країн у світовий простір наведено за двома найбільш відомими системами. Перша - KOF є розробкою швейцарського Інститут дослідження бізнесу (Konjunkturforschungsstel der ETH Zurich). За системою KOF індекс глобалізації визначається трьома вимірами: економічним, соціальним та політичним і обчислюється як сума цих складових із відповідними ваговими коефіцієнтами, розраховують його для 123 країн світу.

Друга система - CEIP застосовується Міжнародною організацією Carnegie Endowment for International Peace. Індекс глобалізації визначається чотирма вимірами: економічним, персональним, технологічним та політичним і обчислюється як сума вказаних складових із рівними ваговими коефіцієнтами. Його обраховують для 62 країн світу [1].

Як видно, за індексом глобалізації KOF Україна посідає середні позиції серед держав, для яких ці показники розраховувались, а за економічною складовою індексу глобалізації СЕІР вона входить до двадцятки найбільш глобалізованих країн світу.

Однак вагомий недолік розвитку взаємовідносин українського підприємницького середовища та провідних ТНК світу сьогодні полягає в тому, що вони здебільшого ґрунтуються на формуванні останніх систем зарубіжних філій. Переважаючою формою організації іноземних філій в Україні є формування нового виробництва за рахунок прямих капіталовкладень. З будівництва власних заводів розпочали свою діяльність в Україні “Coca-Cola”, “Cargill”, “Mc Donald's”.

Така ж форма взаємодії, як придбання українських підприємств іноземними інвесторами, за масштабами є незначною. Наприклад, бельгійською пивоварною компанією “Sun interdrew” було придбано чотири українських підприємства - ЗАТ “Чернігівський пивкомбінат “Десна”, “Миколаївський пивзавод “Янтар”, “Пиво-безалкогольний комбінат “Крим”, ВАТ “Рогань”, англійською компанією “Watford Petroleum” - ЗАТ НПЗ “Галичина” та НПЗ “Нафтохімік Прикарпаття”.

Іншою формою співробітництва економіки України із зарубіжними ТНК є придбання контрольних пакетів акцій. Яскравим прикладом цього є придбання французькою транснаціональною корпорацією з виробництва будівельних матеріалів “Лафарж” 82% акцій найбільшого в Східній Європі підприємства цементної галузі - “Миколаївцемент”.

Проте слід зазначити, що сьогодні перевагу в залученні до українського ринку провідні ТНК надають все ж менш ризикованим капіталовкладенням, ніж прямі інвестиції, а саме портфельним інвестиціям. Як показовий приклад, можна навести телекомунікаційне підприємство ЗАТ “Утел”. Загалом більша частина українських підприємств, що інвестуються з-за кордону, є спільними підприємствами. Для легкої промисловості, де переважають малі та середні підприємства, характерна концентрація іноземного капіталу на рівні фірм.

Формування власних транснаціональних компаній в Україні фахівці пов'язують насамперед із розвитком найбільших її фінансово-промислових груп та виходом їх на міжнародні ринки. За перспективами для перетворення на національні транснаціональні компанії за сучасних умов виділяються Інтерпайп, концерн “Металургія”, Індустріальний союз Донбасу (ІСД), група “Приват”. Особливо енергійно виходить на ринки Східної Європи ІСД, яка володіє великими пакетами акцій металургійних комбінатів Польщі, Данії, Угорщини. ВАТ “Укрнафта” є транснаціональною компанією, балансовий прибуток якої за рік перевищує 700 тис. дол. США, а обсяг товарної продукції становить майже 1,3 млн. грн. Компанія активно співпрацює в реалізації своєї виробничої діяльності з такими відомими корпораціями, як “Моментум Ентерпрайзіс” (Канада), “Карлтон Трейдінг Україна”, “Астерал Вектор Ресорсіз”, “Інк” (Канада), її спеціалісти працюють у Російській Федерації, Індії, Пакистані, Сирії, Алжирі, Лівії, Кубі, В'єтнамі [3].

Спорідненість вітчизняного господарського комплексу з російським визначає перспективність створення російсько-українських транснаціональних компаній. Першими кроками на шляху їх формування стали створені 1994 р. Укртатнафта, РУНО, 1999 р. - міжнародний консорціум “Середній транспортний літак”, концерн “Сталь-труба-газ” (Російський Газпром та Харцизький трубний завод). Перспективними можуть стати українсько-російські компанії з виробництва алюмінію, титану, їх прокату, авіаційних двигунів, вантажних автомобілів.

Найбільш активно інтеграція України в світогосподарську систему почала розвиватись у ХХІ столітті. І це є цілком зрозумілим і виправданим, оскільки, як справедливо зазначає О. Г. Білорус, “шлях України в глобальний простір є неминучим і безальтернативним. Суверенна держава такого масштабу, місця і геостратегічної ролі не може залишатися в самоізоляції, оскільки це означало б не захищеність, а консервацію відсталості, низької міжнародної конкурентоспроможності і навіть співвідносну деградацію” [7].

Водночас входження України в глобальні та інтеграційні процеси, крім нових можливостей, несе в собі нові ризики і загрози, що зумовлює необхідність усебічного врахування при формуванні національної стратегії розвитку закономірностей глобального розвитку, оцінки власних можливостей і реального стану господарського комплексу країни та його окремих галузей задля адекватного та своєчасного реагування на виклики глобалізації.

Зазначимо, що посилення ролі глобальних економічних мереж, у тому числі транснаціональних корпорацій, у загальносвітовому розвитку пов'язано із запровадженням необмеженої свободи ринку та приватного підприємництва, що певною мірою загрожує підпорядкуванню державних інституцій інтересам великого монопольного капіталу. Для України неконтрольований державою вплив транснаціональних корпорацій на її економіку, яка потребує значних капіталовкладень, може призвести до досить негативних змін структури промислового та сільськогосподарського виробництва в напрямі закріплення сировинної орієнтації. Це надовго може зафіксувати стан країни як периферійної зони світового економічного розвитку, адже транснаціональний капітал через надання переваги в інвестуванні галузям з видобутку сировини здатен утримувати розвиток національної економіки на залежному від нього рівні. За таких умов Україна матиме незначний шанс повноцінного входження до співтовариства розвинених держав. Необхідність ефективної протидії негативним наслідкам глобалізації вимагає від України вирішення комплексу завдань, основним з яких є прорив від неефективного сьогодні індустріального суспільно-економічного укладу до постіндустріального, а від нього - до інформаційного. Його можна вирішити лише за умови стратегічного управління економічними процесами, який передбачає ефективне використання внутрішнього та зовнішнього потенціалів для формування основ самодостатнього динамічного розвитку країни у глобальному середовищі. При цьому роль держави є визначальною у питаннях аналізу наявних та визначенні стратегічних національних конкурентних переваг у глобальному економічному середовищі, інституційному оформленні соціальних норм та правил для ефективнішого досягнення суспільних цілей, формуванні сприятливого підприємницького та інвестиційного клімату, розробці політики техніко-економічної модернізації і структурних перетворень.

Ґрунтуючись на відомій схемі М. Портера щодо можливих моделей економічного зростання країн за сучасних умов (додаток З), яка передбачає факторну, інвестиційну та інноваційну спеціалізацію, можна припустити, що Україна спроможна за своїм потенціалом і ресурсами паралельно використовувати розвиток за трьома названими напрямами, послідовно і поступово змінюючи питому вагу та їхнє співвідношення в економічному потенціалі держави. У перших двох напрямах, які сьогодні становлять експортну спеціалізацію, країна може значною мірою використовувати конкурентні переваги цінового характеру, а в третьому - визначальною має стати нецінова, якісна конкуренція, яка характерна для розвинених країн. Значення першого і другого напрямів для економіки України певний час має зберігатися, оскільки вони забезпечують найбільші прибутки і валютні надходження, які за умови раціонального використання повинні стати основним ресурсом для формування мобілізаційної моделі економіки. Розвиток третього напряму стратегічно необхідний в сучасних умовах активізації процесів всезагальної глобалізації.

Оскільки явище глобалізації тісно пов'язане зі становленням інформаційного суспільно-економічного укладу, який формується тільки в найрозвиненіших державах, Україна в найближчій перспективі повинна здійснити прорив до постіндустріального, а від нього - до інформаційного укладу на основі ефективного використання її внутрішнього і зовнішнього потенціалів та самодостатнього модернізаційного розвитку.

2.2 Україна та СОТ: основні тенденції у зовнішній торгівлі України товарами

глобалізація світовий китайський торгівля

Домінуючим фактором, що визначав тенденції у зовнішній торгівлі України протягом другого року членства України у СОТ, була світова фінансова криза та її наслідки. Така ситуація певною мірою ускладнює оцінку позитивного чи негативного ефектів вступу до СОТ. Це підтверджується неоднозначністю якісних характеристик відповідних показників зовнішньої торгівлі (рис 2.4).

Рис. 2.4 Динаміка основних показників зовнішньої торгівлі товарами Україною, за 2000-2009 роки, червень 2008 року-березень 2009 року та червень 2009 року-березень 2010 року

Так, падіння попиту та несприятлива цінова кон'юнктура на світових товарних ринках призвели до зменшення експортних поставок на 28% (за перші десять місяців другого року членства порівняно з аналогічним періодом першого року), а через девальвацію гривні та падіння купівельної спроможності населення імпортні поставки до країни впали на 33%. Тобто, темпи зменшення імпорту товарів випереджали зменшення експорту. У результаті, зовнішньоторговельне сальдо хоч і залишилось від'ємним, але зменшилось у 2,3 рази, з 11,2 до 5,0 млрд. дол. США (рис. 2.4), причому покращення зовнішньоторговельного сальдо стосувалось майже усіх галузей економіки, крім продукції металургійного комплексу. Деякою мірою це дозволило збалансувати національну економіку України, поліпшити показники платіжного балансу, зокрема торговельний баланс, а також сприяло розвитку внутрішнього ринку та подальшому поширенню процесів імпортозаміщення. Зауважимо, що зменшення негативного сальдо у 2009 році перервало існуючу тенденцію попередніх 8 років щодо його збільшення (2000-2008 рр.).

Товарна структура експорту

У період часу, що припадає на другий рік членства у Організації, товарна структура експорту загалом залишилась незмінною. Головним експортним товаром залишаються чорні метали. Разом з сільськогосподарською продукцією, продукцією машинобудування та хімічної промисловості вони покривають більше 80% всього українського експорту (табл. 2.1).

Таблиця 2.1. Україна: товарна структура експорту після вступу України до СОТ

Металургійна продукція. Тенденції першого року членства України у СОТ по скороченню частки продукції чорної металургії у експорті продовжились. Так, протягом другого року вона скоротилась на 6% порівняно з першим роком членства -- до 32% у структурі експорту. Протягом 2005-2008 років експортні поставки металургійної продукції були в межах 41-43%.

Валютні надходження від експорту металу за період з червня 2009 року по березень 2010 року зменшились на 40% порівняно з аналогічним періодом першого року членства, при цьому експорт металу у кількісному виразі фактично залишився на тому ж рівні -- 23,2-23,3 млн. тонн. Тобто таке падіння було сформовано за рахунок несприятливої цінової кон'юнктури на металопродукцію, викликану загальними кризовими явищами у світовій економіці. Так, середня експортна ціна у перший рік членства України у СОТ була на рівні 734 дол. США/т, а у другий рік -- 428 дол. США/т. Обвал цін на продукцію чорної металургії поставив українських виробників у скрутне становище. У подібній ситуації природно виглядало б часткове переорієнтування на потреби внутрішнього ринку. Але незважаючи на потенційно значну внутрішню потребу країни у продукції чорної металургії, реально внутрішнє споживання є незначним та базується в основному на потребах будівельного сектору, який у “кризові” 2008-2009 роки перебував у критичному стані. Так обсяги виконаних будівельних робіт скоротились у 2008 році на 15,8% (до 2007 року) та на 48,2% у 2009 році. Такі фактори призвели до зменшення обсягів виробництва українськими металургійними підприємствами: за даними Державного комітету статистики України у 2009 році металургійне виробництво та виробництво готових металевих виробів становило 73,3% від відповідного показника 2008 року.

Слід відмітити, що негативні наслідки від втрати зовнішніх ринків для українських металургів могли бути набагато більшими, зважаючи на застосування урядами ряду країн додаткових протекціоністських заходів для захисту своїх ринків. Але тут зіграло свою позитивну роль членство України у СОТ. Після вступу до Організації металургійна галузь виграла чи не найбільше серед інших секторів української промисловості:відміна квотування на ринках ЄС,ускладнення процедур антидемпінгових розслідувань та установлення додаткових обмежень значною мірою сприяли просуванню продукції.

Все ж зазначимо, що світова фінансова криза завадила українським металургам повною мірою скористатись перевагами від членства у СОТ.

Сільськогосподарська продукція. Сільське господарство є єдиною галуззю в Україні, яка демонструє зростання у період фінансово-економічної кризи, так у 2009 році порівняно з 2008 роком ріст валової продукції склав 0,1%. Всі інші галузі демонстрували показники спаду виробництва. Позитивні результати роботи сільського господарства стали можливими, у тому числі і завдяки успішній експортній діяльності. Порівняно з першим роком членства обсяги експорту сільськогосподарської продукції у вартісному виразі зменшились на 17%, проте такий результат все рівно можна вважати успішним: по-перше, протягом року спостерігався, в цілому, позитивний тренд обсягів експорту сільськогосподарської продукції (рис. 2.5), завдяки сприятливій ціновій кон'юнктурі на зернові, олійні культури та соняшникову олію, по-друге: значне збільшення експортних поставок, що спостерігалось у перший рік членства у СОТ частково пов'язане з піковими цінами на продовольство у світі, через “світову продовольчу кризу” 2007 та 2008 років.

У загальній структурі експорту частка сільськогосподарської продукції збільшилась з 20% у першу річницю приєднання до Організації, до 23% -- у другу. Зауважимо, що до членства у СОТ дана частка була на рівні 12-13%.

Причини такого збільшення експортних поставок сільськогосподарської продукції можна пояснити наступними чинниками:

- високі врожаї зернових та олійних культур у 2008-2009 роках;

- сприятлива цінова кон'юнктура на світових ринках;

- девальвація гривніу2008-09роках також підвищила конкурентоспроможність української сільськогосподарської продукції;

- через фінансову кризу ставки фрахту стали суттєво нижчими, ніж до кризи;

- зняття старих та не запровадження українським Урядом нових кількісних обмежень експорту, які не відповідають вимогам СОТ, можна вважати одним з найбільш позитивних наслідків приєднання до Організації.

Рис. 2.5 Динаміка експорту сільськогосподарської продукції після приєднання України до СОТ.

Основою українського аграрного експорту є продукція з низьким та середнім ступенем перероблення: зернові та олійні культури, соняшникова олія. Їх сукупна частка за період з червня 2009 року по березень 2010 року склала 66,5%.

Дані категорії товарів дуже чутливі до зовнішніх факторів та нестабільні за ціновою компонентою. Враховуючи це, є сенс розвивати внутрішнє споживання, щоб у разі погіршення кон'юнктури на зовнішніх сировинних ринках мати можливість: по-перше, корегувати обсяги товарної пропозиції задля стабілізації цінової ситуації, а по-друге, перенаправляти товарні потоки у галузі з виробництва товарів з більшою доданою вартістю, що в цілому дозволило б диверсифікувати ризики.

Наприклад, на нашу думку, перспективним є розвиток великотоварного виробництва у м'ясній та молочній галузях. Це дало б змогу виправити внутрішній дисбаланс між сільськогосподарським виробництвом і споживанням та розвивати перспективні експортні напрямки. Ця думка підтверджується і світовою тенденцією до зміни раціону харчування на користь більшого споживання тваринних білків. Наприклад, за даними Продовольчої та Сільськогосподарської Організації ООН (FAO), темпи споживання м'ясопродуктів у світі до 2015 року будуть рости на 1,9% щорічно, а у 2015-30 роках подібний ріст буде складати 1,5%. Для країн, що розвиваються, такі показники будуть ще більшими -- 2,7% та 2,1%. Зазначимо, що у той же час темпи росту чисельності населення у світі прогнозуються на рівні -- 0,9% та 0,6%, а у країнах, що розвиваються, -- 1,1% та 0,7%. Тобто темпи росту споживання м'ясної продукції значно випереджають темпи росту населення. Такі глобальні зміни в споживанні тваринницької продукції, безумовно, будуть потребувати адекватної відповіді з боку виробництва.

Позитивним прикладом є досвід українських виробників м'яса птиці, які у сегменті свіжої або охолодженої птиці на внутрішньому ринку майже витіснили імпортну продукцію, а з 2007 року розпочали великотоварні експортні поставки, причому майже подвоюючи їх щорічно.

Промислова продукція (Механічне обладнання; машини та механізми, електрообладнання та їх частини. Транспортні засоби та шляхове обладнання. Прилади i апарати оптичні та інше.) Промисловий розвиток країни визначається часткою продукції даної галузі у загальній структурі експортних поставок. Протягом 1995-1999 років українська промисловість втратила майже половину свого потенціалу, так індекс обсягу промислового виробництва за цей період був у межах 49-51%, якщо вважати показник 1990 року за 100%. Такі тенденції мали негативний вплив на конкурентоспроможність продукції української промисловості на світових ринках.

З 2000 року почалось поступове відновлення позицій галузі. У період з 2001 по 2006 роки частка продукції машинобудування у структурі загального експорту була стабільною та коливалась в межах 12-14%. Але з 2007 по 2008 рік її частка вже зросла до 16-18%, причому таке збільшення супроводжувалось і зростанням абсолютних показників експорту, так середні щорічні темпи росту у торгівлі спостерігались на рівні 40%. Стимулюючим фактором такого зростання було покращення економічної ситуації у країнах СНД, насамперед Російській Федерації, та як наслідок, зростання попиту на продукцію інвестиційного характеру. У структурі експорту промислової продукції за цей період частка країн СНД була більше 70%. Вплив членства у СОТ на тенденції у торгівлі даними товарами з країнами СНД у подальші роки майже не відчувався, бо режим регулювання імпорту з цими країнами не змінився.

У період світової фінансової кризи така залежність українських експортерів від ринків країн СНД мала негативні наслідки. Кризові явища у економіці призвели до значного спаду промислового виробництва у Російській Федерації, головного споживача української продукції машинобудування, що спричинило зменшення її експортних поставок з України. Так, за період з червня 2009 року по березень 2010 року обсяги експорту до країн СНД впали на 34% порівняно з відповідним попереднім періодом, а у структурі їх доля скоротилась з 71 до 59%.

Таке падіння було головною причиною 22-відсоткового зменшення експортних поставок промислової продукції у другий рік членства України у СОТ порівняно з першим. Разом з тим, обсяги експорту промислової продукції до країн ЄС-27 залишились практично на рівні попереднього періоду -- 1,5 млрд. дол. США, а у структурі їх частка збільшилась з 19 до 24%. Звертає на себе увагу збільшення експорту промислової продукції до країн Азії -- у 1,6 рази, як наслідок, їх частка у структурі зросла -- з 5 до 11%. Основними експортними товарами до азійських країн є: котли, машини, апарати і механічні пристрої -- 63%, електричні машини і устаткування --14%, прилади i апарати оптичні--12% та аеронавігаційні або космічні апарати -- 7%.

Експорт продукції хімічної промисловості. У періоді, що припадає на другий рік членства України у СОТ, експортні поставки хімічної промисловості скоротились на 33%, порівняно з періодом першого року. Це друге місце по показнику падіння обсягів експорту після продукції металургійного комплексу. Крім загальної тенденції скорочення попиту на зовнішніх ринках, свою роль зіграло також подорожчання більш ніж на третину російського газу.

Це стало суттєвою причиною погіршення характеристик конкурентоспроможності продукції українських підприємств хімічної галузі, зважаючи на те що, виробництво мінеральних добрив, основного експортного продукту, є тепло- та енергоємним, тобто природній газ є одночасно як паливом, так і сировиною для їх виробництва, а його частка у собівартості продукції хімічної промисловості складає від 25 до 60%.

Географічна структура експорту

Усі трансформації у географічній структурі українського експорту у період другого року членства України у СОТ треба розглядати з урахуванням суттєвого зменшення його обсягів -- на 28% порівняно з періодом першого року. Скорочення обсягів експорту українських товарів спостерігалось у всіх регіонах світу, найменшим воно було при поставках до країн Азії -- на 14%, найбільшим - до країн Америки -- на 55%. До країн СНД, ЄС-27 та Африки зменшення вартості експортованої продукції становило 27, 35 та 24 відсотки відповідно.

У період другого року членства у СОТ, в цілому, географічна структура експорту не змінилась. Як і у попередні роки, головними споживачами українських товарів є країни СНД -- 35% у структурі та ЄС-27 -- 24% (рис. 2.6). Але відмітимо, що тенденція до скорочення їх питомої ваги продовжилась.

Рис. 2.6 Географічна структура експорту товарів з України

Зменшення експортних поставок до країн СНД та ЄС-27 пов'язано з обмеженим попитом на продукцію металургійної галузі та сільського господарства, унаслідок негативних процесів у світовій економіці, спричинених економічною кризою.

У подальшому, основним завданням українських експортерів буде збереження на ринках країн Європейського Союзу частки української продукції металургійної та металообробної промисловості. Стосовно сільського господарства, то європейський ринок є дуже перспективним для нарощування обсягів експорту, але за умов наявності відповідних сертифікатів та відповідності досить високим стандартам європейського внутрішнього ринку.

Натомість все більшу роль відіграють торговельні відносини з країнами Азії, так за другий рік членства частка даних країн у загальному експорті товарів збільшилась на 5%, порівняно з першим роком, з 23 до 28%. Таке збільшення стало можливим завдяки традиційно значним обсягам поставок металургійної продукції -- 49% у структурі та масованим поставкам продовольства, в основному зернових, олійних культур та соняшникової олії -- 27%, частка промислової продукції зросла вдвічі -- до 7%. Таке пожвавлення торговельних відносин є важливим, зважаючи на стабільну потребу країн даного регіону, навіть у період фінансової кризи, у продовольстві та продукції з незакінченим циклом виробництва з одного боку, а з іншого -- потребу в технологіях і розробках у галузях: машинобудування (у т.ч. енергетичне обладнання), авіабудування, космічна галузь, металургія, хімічна промисловість (у т.ч. мінеральні добрива), сільське господарство тощо.

Товарна структура імпорту

Динаміку та структуру імпортних поставок товарів в Україну протягом другого року членства у СОТ, головним чином, визначав вплив світової фінансової кризи:

- падіння промислового виробництва спричинило зниження потреб українських підприємств у сировині, матеріалах та енергоресурсах;

- зменшення інвестиційної активності позначилось на зниженні потреб у імпорті продукції машинобудування, устаткування обладнання, транспортних засобів та інших технологічних товарів;

- різке зменшення споживчого кредитування та доходів населення спричинило зниження обсягів увезення споживчих товарів: побутової техніки, легкових автомобілів, харчових продуктів;

- обмеження доступу до фінансових ресурсів, які є необхідними для здійснення операцій з імпорту;

- девальвація гривні підвищила вартість імпортних товарів.

Такі тенденції призвели не тільки до падіння загальних обсягів імпорту на 33% порівняно з періодом, що припав на першу річницю у СОТ, але і до певних змін у структурі, що відбулись, насамперед, через 54-відсоткове скорочення імпорту продукції машинобудування (табл. 2.2).

Таблиця 2.2 Україна: товарна структура імпорту товарів після вступу України до СОТ

Енергетичні матеріали. На перше місце у структурі імпорту товарів в Україну вийшов імпорт енергетичних матеріалів -- 31%, при цьому порівняно з першим роком у СОТ вартісні обсяги зменшились на 23%.

Потрібно відмітити, що вплив членства країни у СОТ на імпорт даної продукції мінімальний, зважаючи на те, що основним експортером є Російська Федерація, яка не є членом СОТ.

Промислова продукція. (Механічне обладнання; машини та механізми, електрообладнання та їх частини. Транспортні засоби та шляхове обладнання. Прилади i апарати оптичні та інше.) Через ті ж самі причини, наведені вище, частка цієї продукції скоротилась у структурі імпорту на 9% порівняно з минулим періодом, до 20 відсоткових пункти у загальній структурі імпорту.

Зменшення обсягів увезення більшості товарних позицій напряму не є наслідком взятих при вступі до СОТ зобов'язань. Падіння імпорту легкових автомобілів та холодильного обладнання тільки частково пов'язано із запровадженням на їх імпорт 13-відсоткової тимчасової надбавки до ставки імпортних мит, які були знижені в результаті вступу до СОТ. Генеральна рада Світової організації торгівлі 3 серпня 2009 року зобов'язала Україну до 7 вересня того ж року відмінити дані обмеження, як такі, що суперечать правилам СОТ. Українська сторона 8 березня 2009 року сповістила СОТ про виконання таких вимог. Тут слід зауважити, що, зробивши певний крок у напрямку інтеграції у міжнародні структури, такий як приєднання до Організації, Україна у подальшому повинна використовувати методи захисту внутрішнього ринку, які не суперечать правилам СОТ.

Уведення таких захисних заходів хоч і не було основною причиною скорочення обсягів імпорту даної продукції, але все ж мало певний обмежувальний вплив. Так, за 10 місяців другого року членства у СОТ порівняно з аналогічним попереднім періодом вартість увезених легкових автомобілів скоротилась у 5,5 разів, а холодильників -- у 1,5 разів.

Хімічна промисловість. У товарній структурі імпорту продукція даного сектора промисловості зросла з 14 до 18%. Це пояснюється наступними причинами: по-перше, з відносно незначним зменшенням обсягів увезення -- на 13% порівняно з показником першого року членства. По-друге, увезення фармацевтичної продукції, що займає значну частку у структурі імпорту продукції хімічної промисловості -- 27%, залишилось на рівні першого року членства -- 1,96 проти 1,94 млрд. дол. США минулого року. Тому сприяли, з одного боку, внутрішні чинники: потреба у медичних препаратах які здебільшого не виробляються вітчизняними підприємствами або виробляються на рівні застарілих на декілька поколінь технологічних схем, що не відповідає сучасному попиту. У жовтні-грудні 2009 року внутрішній попит на фармакологічні препарати та сировину для їх виготовлення був підвищеним через епідемією вірусу грипу A/H1N1 та запровадженням урядом України найвищого рівня загрози в країні -- третього. З іншого боку, Україна в рамках СОТ приєдналась до низки секторальних «нульових» домовленостей про зниження ставок, у тому числі на фармацевтичні препарати, на які діє нульова ставка. Крім того, Україна приєднались до секторальної гармонізації з хімічних товарів (5,5-6,5%). Переважна більшість секторальних домовленостей охоплює комплектуючі та сировину для виробництва технологічної продукції, а не товари споживчого вжитку (мається на увазі кінцева продукція).

Сільськогосподарська продукція. Прогнози щодо масованого увезення продовольчих товарів внаслідок лібералізації митного режиму імпорту, як результат членства України у СОТ, як у перший, так і у другий рік членства України не виправдались.

У період з червня 2009 року по березень 2010 року порівняно з аналогічним попереднім періодом вартість імпортованої продукції груп 01-24 УКТ ЗЕД зменшилась на 17%, причому скорочення обсягів торкнулось майже всіх товарних груп, крім 07 УКТ ЗЕД (овочі, коренеплоди), 08 УКТ ЗЕД (плоди та горіхи, цитрусові) та 17 УКТ ЗЕД (цукор і кондвироби з цукру). Найбільше зменшився імпорт продукції групи 02 УКТ ЗЕД (м'ясо та харчові субпродукти) -- на 55%. Дана продукція викликала найбільше занепокоєння у перший рік членства України у Організації, через те, що була основним чинником19% збільшення продовольчого імпорту (порівняно з аналогічним до СОТівським періодом) -- 81% у структурі загального приросту. Подальші події підтвердили припущення, викладені у попередній публікації5, про те, що головною причиною у масованому імпорті м'ясної продукції у перший рік членства України у СОТ було не зниження імпортних тарифів, а внутрішній дисбаланс між виробництвом та споживанням м'ясної продукції.

Спостерігається також продовження тенденції нарощування обсягів імпорту свіжої овочевої та плодово-ягідної продукції. З червня 2008 року по березень 2009 року порівняно з таким же доСОТівським періодом їх імпорт збільшився у 2,6 та 2,2 рази відповідно. За аналогічний період, що припадає на другий рік членства, порівняно з попереднім таке збільшення становило 25% та 4%. Зростання, головним чином, обумовлене ненасиченим внутрішнім попитом на овочі та фрукти, особливо у зимово-весняний період, через проблеми з зберіганням продукції вітчизняного виробництва та більшу доступність продуктів, які не вирощуються в Україні через природно-кліматичні умови, як наслідок зниження імпортних тарифів в результаті вступу України до СОТ.

Зростання у два рази імпорту продукції групи 17 УКТ ЗЕД (цукор і кондвироби з цукру) у вартісному виразі було обумовлено дефіцитом внутрішнього споживання та високими цінами на цукор у світі. Так, за період з червня 2009 року по березень 2010 року було увезено 89 тис. тонн білого цукру за ціною 566 дол. США/т проти 37 тис. тонн за ціною 492 дол. США/т за аналогічний минулий період. Для задоволення внутрішнього попиту та покриття дефіциту можливе було увезення цукру-сирцю з тростини для подальшого перероблення в межах тарифної квоти, але через високі ціни на цукор-сирець на світових ринках та неузгоджену позицію між Міністерством економіки та Міністерством аграрної політики вона не була використана до кінця. При вступі до СОТ Україна взяла зобов'язання надати тарифну квоту на увезення цукру-сирцю з тростини (код згідно з УКТ ЗЕД 170111) у розмірі 260 тисяч тонн із щорічним збільшенням на 3,8 тис. тонн. Міністерство економіки розподілило квоту у січні 2009 року, але ліцензії на його увезення розпочало видавати тільки у серпні 2009 року. З вересня в Україні починається сезон виробництва цукру із вітчизняного цукрового буряку, тому цукор-сирець з тростини у обсязі 40 тис. тонн завезли тільки в грудні, тобто обсяг тарифної квоти був використаним лише на 15%.

Географічна структура імпорту

Світова фінансова криза також вплинула і на географічну структуру імпортних поставок товарів в Україну. Тенденція попередніх років до скорочення частки країн СНД припинилась (рис. 2.7), крім того, у вартісному виразі обсяги імпорту в Україну з країн СНД скоротились найменше порівняно з іншими регіонами світу -- на 26%, при цьому загальне скорочення імпорту становило 33%. Такі тенденції пов'язані з тим що, по-перше, падіння національних валют країн СНД відносно основних світових валют -- долара США та євро, зробило товари зданих країн більш конкурентоспроможними, враховуючи девальвацію гривні; а по-друге, з країнами СНД та Україною продовжує діяти режим вільної торгівлі.

Зростання частки країн СНД відбулось в основному за рахунок скорочення імпорту з країн Азії, питома вага яких зменшилась з 18 до 15%, а в вартісному виразі обсяги впали у 1,8 рази.

Рис. 2.7 Географічна структура імпорту товарів в Україну

Кризові явища у економіці країни протягом 2008-2009 років обумовили тенденції до активізації процесів обговорення у суспільстві засобів захисту внутрішнього ринку, зокрема висловлюється теза про перегляд “зв'язаних” імпортних тарифів. Тут слід зауважити, що, по-перше, Україна повинна діяти у правовому полі згідно із взятими на себе зобов'язаннями, а по-друге, як показує аналіз, Україна поступово рухається до більшої відкритості ринку і поза домовленостей з СОТ, а у рамках угод про вільну торгівлю. Так, у другий рік членства України у Організації обсяг імпортних поставок в рамках вільної торгівлі з країнами СНД був на рівні 43%, якщо припустити, що вже діють угоди по ЗВТ з Канадою, Туреччиною, Сінгапуром, ЄС-27, Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ), переговори з якими на разі активно ведуться, то потенційно частка імпортних поставок у рамках таких угод мала би збільшитись до 81%, що свідчить взагалі про недоцільність порушення питання щодо перегляду “зв'язаних” імпортних тарифів.

2.3 Азійський вектор зовнішньоекономічної політики України

У контексті модифікації стратегії багатовекторності закономірно постає питання про можливості залучення України до економічного співробітництва в АТР, яке набуло там форми багаторівневої інтеграції.

Відповісти на це питання допоможуть прогнози Японського центру економічних досліджень (ЯЦЕД), згідно з якими динаміка розвитку наших основних торгово-економічних партнерів у Східній Азії на рівні 5% зберігатиметься до 2015 року.

Звичайно, вектор зовнішньополітичної діяльності нашої держави з об'єктивних (геополітичні чинники) і суб'єктивних (інтереси правлячої еліти) причин спрямований на взаємодію з розвиненими країнами Заходу в рамках офіційної доктрини -- «Європейський вибір України».

Однак євразійська реальність, тобто посилення трансрегіонального співробітництва на євразійському континенті, спонукає Україну активніше використовувати свій промисловий і науково-технічний потенціал для розвитку взаємовигідних відносин з провідними країнами АТР, передусім Східної і Південно-Східної Азії. Серед них слід відзначити Китай, Японію, Південну Корею, Малайзію, Таїланд і В'єтнам -- на них припадає близько 7% зовнішньоторговельного обороту України. За даними Держкомстату України, загальний обсяг торгівлі між Україною і країнами АТР, включаючи Північну Америку, перевищив у 2008 році 7 млрд дол.

Наведені тенденції і прогнози свідчать, що підключення України до виробничих і обмінних процесів у АТР може принести як реальні, так і потенційні вигоди. У цілому інтереси України в АТР, який є індикатором глобальних трансформацій, можна звести до таких аспектів:

налагодження та розвиток відносин з тими країнами АТР,які здійснюють найбільший внесок у зміцнення регіональної і міжнародної стабільності;

розвиток торговельно-економічних відносин з Китаєм, Японією, Південною Кореєю, провідними країнами АСЕАН та іншими державами, що входять до АТЕС;

залучення коштів фінансових центрів регіону, що виступають як кредитори та експортери капіталу, для оновлення основних фондів та економічної інфраструктури України(вступ з цією метою до Азійського банку розвитку);

участь у діяльності Економічної і соціальної комісії у справах Азії і Тихого океану (ЕСКАТО), міжнародних конференцій з питань економічного співробітництва та регіональної безпеки;

* приєднання до Форуму Азія-Європа (АСЕМ) з метою повноправної участі у транс регіональному співробітництві.

Слід мати на увазі, що європейський статус України позбавляє її можливості безпосередньо користуватися перевагами регіональної інтеграції - пільговим торговельним, митним та інвестиційним режимом, який поширюється на країни Південно-Східної Азії відповідно до угоди про зону вільної торгівлі АСЕАН (АФТА).

В умовах глобалізації азійсько-тихоокеанський вектор у стратегії реалізації економічних інтересів України має ряд незаперечних переваг. По-перше, розбудова співробітництва з провідними країнами АСЕАН і АТЕС не матиме для нас наслідків асиметричної залежності. По-друге, отримати практичну віддачу від цього співробітництва можна у найкоротший термін. Нарешті, східний вектор здатний виконувати важливу функцію балансування зовнішньополітичних інтересів України в рамках міжнародної системи, яка тяжіє до мультиполярної.

Набуття впливових партнерів з числа країн вищезгаданих об'єднань має значення не тільки для диверсифікації зовнішньоекономічних зв'язків України. Сьогодні АСЕАН з її півмільярдним населенням стає природним балансом великих «гравців» у АТР -- Китаю, США, Японії і, можливо, Росії, з якими Україна прагне підтримувати стабільні партнерські відносини.

Для успішного входження в економічний простір АТР Україні необхідно значно поглибити ринкові реформи, які є складовою суспільної модернізації. Насамперед це стосується реструктуризації виробничого комплексу, оновлення основних фондів та поліпшення інвестиційних і правових умов двостороннього співробітництва. Потрібні також радикальні зміни у науково-технічному, інформаційному та маркетинговому забезпеченні цього напряму зовнішньоекономічної діяльності.

Подальший розвиток співробітництва з країнами АТР вимагає звернення до досвіду європейських країн, які прагнуть перенести свої виробництва і технології у східноазійський регіон, де накопичений великий потенціал адаптаційної індустрії, і якому пророкують стабільний розвиток у XXI ст.

Підсумовуючи вищенаведене, можемо констатувати, що в українській науковій та правлячій еліті ще й досі не сформувалося розуміння, якої ж стратегічної лінії треба дотримуватися Україні в світі, що глобалізується. Певна фрагментація і неготовність подивитися на ці процеси з науково-практичної точки зору, на нашу думку, перешкоджає пошуку власної «ніші» для України не тільки в Європі або Євразії, айв усьому світі, де наша держава може мати позиції.

Ті ж самі американські дослідники не обходять увагою Україну в своїх геополітичних розвідках.

Наприклад, С. Гантінгтон вважає її «роздвоєною» країною між двома опозиційними цивілізаціями, З. Бжезинський називає появу незалежної України однією з найбільших геополітичних подій XX ст. (після розпаду Австро-Угорської імперії у 1918 р. та поділу Європи у 1945 р. на два блоки), а Г. Кіссінджер вважає за необхідне підтримувати незалежну Україну для «урівноваження» Росії в Європі.

Зрозуміло, що розташування між молотом і ковадлом є потенційно загрозливим у геополітичному плані. І в даному контексті вже згадуваний Є. Камінський бачить український шлях в ініціюванні Україною концепції світового розвитку з економічним вирівнюванням, відкритістю, постійною інтеграцією всіх держав у світогосподарські відносини, а А. Толстоухов розглядає глобалізацію як важливий ресурс української трансформації з метою побудови постіндустріального суспільства.

У будь-якому випадку і вітчизняні, і зарубіжні дослідники віддають належне об'єктивній неординарності і потенціалу України, що за умов належного управління може посісти гідне місце у світі, що глобалізується.

І тут важливо не тільки сформулювати стратегічну лінію поведінки, а й створити належне організаційне забезпечення реалізації цієї стратегії, як це зробили, скажімо, в Німеччині, де в усіх міністерствах і відомствах організували 340 відділів і груп з питань глобалізації на чолі з робочою групою з цих питань при відомстві федерального канцлера ФРН, яка здійснює політичну координацію глобалізації в національному масштабі.

РОЗДІЛ 3. КИТАЙ ТА УКРАЇНА: ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК В ГЛОБАЛЬНОМУ СВІТІ

3.1 Міжнародна компонента феномену китайської економіки в контексті глобального лідерства

Тридцять років тому Китай розпочав шлях кардинальних економічних і соціальних перетворень, який спирався на прагматичний розрахунок і реалії ринкових відносин. Цей курс отримав назву 'політика реформ і відкритості'. За цей період Китай став прикладом того, як виважена зовнішньоекономічна стратегія може за відносно короткий проміжок часу вивести величезну країну в число глобальних лідерів. Проблематика китайського феномену особливо актуальна нині, коли людство перебуває в епіцентрі найбільш великомасштабної з часів Великої депресії фінансово-економічної кризи. Однією із підойм виходу глобальної економіки з кризового стану є нарощування та збереження високої і стійкої економічної динаміки в країнах, які належать до авангарду світового розвитку, і, передусім, США та Китаї. З огляду на зазначене, тема дослідження, в якому аналізується досвід китайських зовнішньоекономічних реформ як передумова посилення конкурентних позицій національної економіки в умовах її активної інтеграції в глобальний економічний простір, є актуальною і такою, що має не лише теоретичне, але й практичне значення для України, яка потребує оптимізації своєї стратегії реалізації національних економічних інтересів через механізми міжнародної взаємодії.

Вражаючі успіхи китайської економіки варто, на наш погляд, шукати у максимально сприятливому поєднанні ендогенних та екзогенних детермінант, кумулятивна дія яких дає змогу вирішувати базові завдання економічного розвитку, одночасно оновлюючи політичну систему країни. Насамперед варто акцентувати увагу на тих, які зумовили появу феномену такої значущості, як Китай:

? чинник 'масштабності' (велика територія, населення, значні природні ресурси) створює можливості для мобілізації значних нагромаджень, господарських проривів, формування відносно автономного національного відтворювального комплексу;

? варіант ефективного переходу від командно-адміністративної до ринкової економіки зумовлений послідовністю, уникненням 'шоків' і швидких темпів приватизації, функціонуванням 'двохсекторної' економіки, контролем над базовими галузями і фінансовою сферою, а також над приватногосподарським простором;

? активно задіяний компонент національних культурних традицій, цивілізаційний чинник.

До важливих особливостей китайської реформи також потрібно віднести 'опору на власні сили, яка в сучасних термінах формулюється як 'відносно цілісна система сучасних продуктивних сил'. У цьому сенсі варто віддати належне керівництву КНР, яке усвідомлювало неможливість модернізації величезної країни тільки внаслідок зовнішніх чинників на початковому етапі ринкових реформ. Щодо Китаю, то в середині 80-х років Світовий банк запропонував безвідсотковий кредит на придбання імпортного обладнання для легкої промисловості та сільського господарства. Експерти міжнародних фінансових інституцій надали рекомендацію щодо доцільності міжнародної спеціалізації на виробництві й експорті трудомісткої продукції, яка має стати визначальною для країни [16, с. 70].

Завдяки продуманій політиці, яка чітко враховує національні інтереси

Китаю, його економічний потенціал і, разом з тим, тенденції світового розвитку, цій країні вже десять років поспіль вдається утримувати темпи економічного зростання на високому рівні близько 10 %. У 2009 р. ВВП країни становив близько 4,4 трлн дол. США, що на 800 млрд. більше, ніж у 2008 р. При цьому темпи зростання ВВП були найшвидшими у 2008 р. - приблизно 12 %.

У 2009 р. вони дещо знизилися і становили 9 %, що пов'язано з глобальною фінансовою кризою. Досягнення подібних за динамізмом позитивних економічних результатів вже траплялося у світовій історії, проте унікальність Китаю полягає у тому, що такі високі показники були забезпечені протягом дуже тривалого часу. У країні сформувався комплекс сучасних галузей промисловості, будівництва, транспорту, зв'язку і торгівлі, а за економічним потенціалом Китай увійшов в п'ятірку держав світу з найбільшим ВВП.

На наш погляд, важливим джерелом економічного піднесення Китаю та структурної переорієнтації його економіки став зовнішній сектор, складником якого є зовнішня торгівля. У 2009 р. експорт КНР становив 1438,5 млрд. дол., що на 18 % більше, аніж у 2008 р. Показник імпорту у 2008 р. становив 95,6 млрд. дол., а у 2009 р. збільшився на 13 % і досяг рівня близько 113,3 млрд. дол. США. На тлі нарощування масштабів зовнішньої торгівлі, країна має додатнє сальдо торговельного балансу. Оцінюючи рівень

відкритості економіки Китаю за критерієм зовнішньоторговельної квоти з огляду динамізму цих показників, варто привести такі дані: у 1995 р. він становив 39 % щодо ВВП, 40 % - у 2000 р., 48 % - у 2005 р. і 58 % - у 2008 р. Завдяки швидкому зростанню зовнішньої торгівлі частка Китаю у світовій торгівлі зросла від 4,6 % у 90-ті роки до 9,4 % сьогодні [1, с. 79]. Поряд із США, Німеччиною і Японією, країна утворила своєрідний 'клуб провідних світових торгових держав'. Крім того, динамізм, у розвитку зовнішньої торгівлі призвів до стрімкого нарощування золотовалютних резервів.

Зазначаючи міжнародні аспекти економічного піднесення Китаю та посилення його позицій як глобального лідера, звертаємо увагу на таку компоненту його розвитку, як міжнародне інвестування.

Іноземні інвестиції в Китаї є одним із основних чинників економічного зростання, про що свідчать темпи економічного розвитку КНР, яка сьогодні є світовим лідером зі залучення іноземного капіталу.

Економічне зростання Китаю забезпечене трьома потужними хвилями вітчизняних і іноземних інвестицій. Перша - інвестиції держави і виробничих комплексів, які стартували в 1978 р., одночасно з аграрною реформою і початком індустріалізації села. Друге джерело інвестицій надійшло з боку Тайваню, Гонконгу і Макао. Таким чином, це були вже іноземні інвестиції сусідів Китаю. І насамкінець, третя хвиля почалась після азійської кризи 1997-1998 рр., внаслідок якої відбулася переорієнтація глобальних інвестиційних потоків у напрямку Китаю. Саме цей період започаткував спалах інвестиційного буму з боку США, Японії, Англії, Франції, Німеччини на користь Китаю. Поштовхом до активізації іноземного інвестування був вступ КНР до складу СОТ, що додавало впевненості інвесторам у стабільності розвитку економіки [5, с. 75].

Відповідно до 'Доповіді про світові інвестиції' Конференції ООН з торгівлі і розвитку Китай протягом останніх дев'яти років міцно утримує першість серед країн, які розвиваються, за обсягом іноземних інвестицій. Свідченням цьому є факт, що близько 400 із 500 провідних світових транснаціональних корпорацій уже мають свої підприємства на території Китаю [18].

Величина інвестиційних надходжень у Китай збільшилась від 10,3 млрд дол. США у 1990 р. до 108 млрд дол. США у 2009 р., тобто майже у 10 разів. Інвестиції в основний капітал у відсотках до ВВП збільшилися з 24,2 % у 2005 р. по 48,5 % у 2009 р. [1, с. 79].

Варто також акцентувати увагу на такій особливості в реалізації політики держави щодо іноземних інвестицій: їхнє залучення підпорядковано концентрації сил і засобів для створення і розвитку районів, організацію експортного виробництва за ресурси іноземних інвесторів, розширення зовнішньої торгівлі.

Щодо результатів, то вони такі: інвестиції в країні збільшувалися темпами, які випереджають зростання ВВП. Обсяг інвестицій щодо ВВП за 1991-1995 рр. становив 33 %, за 1996 - 2000 рр. - 32,8 %, а за наступне п'ятиріччя - майже 42 % [12].

В умовах світової фінансової кризи уряд КНР лібералізував режим іноземного інвестування, зокрема в березні 2009 р. введено нові правила у сфері прямих іноземних інвестицій.

Інвестиційна співпраця Китаю з країнами ШОС, Туркменістаном і Азербайджаном перебуває ще на ранньому етапі (нагромаджений обсяг інвестицій КНР у країнах ШОС оцінюється приблизно у 8 млрд дол. США). Її нерозвиненість пояснюють різними причинами, зокрема: певним запізненням Китаю у процесі розподілу ринків у 90-х роках, практичною відсутністю у цих країнах китайської діаспори, політичними застереженнями, слабким розвитком транспортної інфраструктури, важким економічним станом окремих країн.

Проблема економічної співпраці у двосторонніх і багатосторонніх рамках (ШОС) зводиться до пошуку взаємовигідних форм, які враховують нову ситуацію у світовому господарстві: створення єдиної енергосистеми країн-ШОС, Центральноазіатського ринку вуглеводів, превентивні колективні валютно-стабілізаційні міри та співпраця в науково-технічній галузі.

Представлені показники економічних результатів китайської економіки, з огляду внутрішнього розвитку та її міжнародної економічної діяльності, засвідчують наявність колосального потенціалу, який був сформований в докризовий період і який дає змогу мінімізувати глобальні виклики та ризики сьогодення. При цьому варто підкреслити позицію китайців, їхнє ментальне сприйняття феномену криза.

Китайською мовою термін 'криза' складається з двох ієрогліфів: перший означає безпосередньо 'криза', а другий перекладаються як слово 'можливість'. Відтак, у кожній кризі прихована своєрідна можливість.

Якщо виходити із класичного тлумачення економічної кризи, як фази економічного розвитку, що супроводжується абсолютним скороченням ВВП, то в Китаї кризи немає, адже ВВП зберігає позитивну динаміку. Водночас можна вести мову про те, що світові потрясіння все ж негативно вплинули на певні сегменти китайської економіки.

Формами прояву економічної кризи в Китаї були:

? уповільнення темпів зростання ВВП: у 2009 р. китайська економіка зросла не більше, ніж на 8 %, що значно нижче досягнень останнього десятиліття - 10 - 11 %;

? абсолютне скорочення експорту протягом семи місяців поспіль, починаючи з листопада 2008 р. У першому і другому кварталах 2009 р. експорт Китаю знизився на 25 % порівняно з аналогічним періодом минулого року;

? дефляція, що відбулася в 1 кварталі 2009 р., 1,2 % на споживчі товари і 4,6 % на товари виробничого призначення;

? зростання безробіття - (у містах рівень безробіття незначно зріс від 4,1 % у 2007 р. до 4,3 % - у першій половині 2009 р., кількість сільських мігрантів, що втратили роботу (здебільшого через закриття малих і середніх експортних підприємств у південних провінціях), досягнуло 20-30 млн людей (10-15 % від загальної кількості мігрантів).

Китайська економіка є невід'ємною частиною світового економічного простору. Глобальний виклик для Китаю в тому, чи зуміє ця країна знайти оптимальне співвідношення своїх потреб в інтеграційній мотивації і домінуванні. Китай в цьому розумінні меншою мірою живе згідно з логікою 'потреби в інтеграційній мотивації', будучи учасником формалізованих об'єднань - АТЕС і 'АСЕАН+3' (Китай, Японія, Південна Корея) [15].

Попри труднощі, феномен економічного зростання Китаю не втратив своєї потенційної енергії і продовжується. Маючи значні валютні резерви, торговельний профіцит, інвестиції, Китай має необхідні ресурси, щоб першим почати відновлення [12]. Разом з тим, попри оптимістичні прогнози, все-таки залишається низка чинників соціального порядку, які зумовлюють занепокоєння як в самій КНР, так і за її межами, оскільки їхні загострення можуть дати колосальне деструктивне відлуння по всій глобальній економіці.

3.2 Україно - китайські економічні взаємовідносини останнього десятиріччя

Китайська Народна Республіка (КНР) є одним зі світових економічних і політичних лідерів. Зовнішня політика України щодо КНР визначається багатьма чинниками, серед яких не останнє місце посідає саме її зростаюча політична та економічна вага у світі; можливість впливу КНР на глобальному та регіональному рівнях; перспективність китайського ринка для вітчизняної продукції.

Американські дослідники вважають, що Китай у 2035 р. перевершить за економічною потужністю США. Так, у своєму виступі (2005 р.) президент Китаю Ху Цзіньтао наголошував, що за короткий період з 1978-2004 рр. внутрішній валовий продукт (ВВП) країни виріс з 147,3 млрд. дол. до 1,6494 трлн. дол. Щорічний приріст складає 9,4 %, зросли об'єм зовнішньої торгівлі та запаси іноземної валюти [1].

Відомі економісти світу, аналізуючи економіку КНР, як і раніше, впевнені, що Китай залишається регіоном, в якому темп розвитку економіки буде одним з найшвидших у світі, а зростання ВВП Китаю буде збережено на рівні 8% [2].

На сучасному етапі Китай є найактивнішим партнером України в АТР. Окрім стрімкого економічного розвитку, Пекін є постійним членом Ради Безпеки ООН та ядерною державою.

Співробітництво з таким партнером може посилити позиції України на міжнародній арені. Китай інтересний своєю моделлю розвитку і Україна може вивчати (використовувати) досвід КНР, адже більше десятиліття тому Китай був виключно сільськогосподарською країною, а на сьогодні має найпривабливішу для інвесторів економіку в світі.

Отже, незважаючи на те, що для України пріоритетним напрямом зовнішньої політики є Євросоюз, необхідно пам'ятати, що Китай поступово стає економічною наддержавою.

Україна на сьогодні не є головним пріоритетом для КНР. Водночас, за геополітичним розташуванням, економічним потенціалом (ресурси і науково-технічний потенціал), Україна становить інтерес для Китаю у політичному вимірі та як економічний партнер.

Інтересу китайської сторони щодо України, сприяє її незалежна політика, що робить можливим двосторонню координацію дій у міжнародних організаціях, на різних міжнародних форумах та дає можливість ефективніше відстоювати національні інтереси кожної із сторін; зростання політичної ваги нашої держави в Європі та у світі. Пекін шукає союзників у Європі і на пострадянському просторі та розуміє можливість використати 'українську карту' у відносинах з Росією (Україна може бути важелем впливу на РФ).

Китай вбачає в Україні і перспективного економічного партнера, насамперед у таких галузях, як машинобудування, військово-промисловий комплекс, високі технології, зокрема, космічна техніка, авіа-та суднобудівна галузь, матеріалознавство, радіаційна безпека тощо; для КНР Україна це ще і ринок збуту продукції китайських підприємств.

Вже 27 грудня 1991 р. уряд КНР одним із перших визнав незалежність України, 4 січня 1992 р. були встановлені дипломатичні відносини між двома країнами.

Функціонують дипломатичні представництва двох країн, що забезпечує зв'язок між обома сторонами та уможливлює надходження інформації про аспекти внутрішньої і зовнішньої політики.

Між урядами Китаю та України підписано десятки документів, спрямовані на поглиблення та поширення двосторонніх відносин у торгівельно-економічній, науково-технічній, військово-технічній, правовій та гуманітарній сферах.

Україна та Китай підтримують дружні й партнерські відносини. Упродовж існування дипломатичних відносин між Києвом та Пекіном здійснювався обмін візитами найвищого та високого рівня. Саме на них обговорюються найважливіші питання двосторонніх відносин, дається оцінка міжнародним подіям. Президент України, Голова Верховної Ради України (ВРУ) і Прем'єр-міністр, Міністр закордонних справ і інші лідери держави в різні історичні періоди здійснили візити до КНР.

Зокрема, президент України Л. Кравчук у листопаді 1992 р. з офіційним візитом знаходився в КНР, а наступного року до України прибув міністр закордонних справ КНР Цянь Цічень. Важливою подією для подальших відносин був візит голови КНР Цзян Цземіня у вересні 1994 р. в Україну. Президент України Л. Кучма у грудні 1995 р. здійснив офіційний візит у КНР, де була підписана Декларація про розвиток та поглиблення відносин дружби і співробітництва між Україною і КНР, в якій вказано, що держави сповнені рішучості вивести відносини між країнами на новий рівень конструктивного партнерства, зверненого у XXI ст., будуть взаємодіяти у політичній, економічній, гуманітарній сферах.

У цілому, українсько-китайські зустрічі на вищому рівні були регулярними, здійснювалися обміни візитами глав урядів, парламентів, керівників міністерств і відомств.

Так, прем'єр-міністр України В. Пустовойтенко (грудень 1997 р.), міністр закордонних справ А. Зленко (січень 2002 р.), голова ВРУ І. Плющ (лютий 2002 р.) здійснили візити в КНР. У грудні 2000 р. на засіданні ВРУ були обговорені й схвалені рекомендації щодо розширення сфер співробітництва між Києвом та Пекіном, втілення в життя яких розпочалося з візиту до України голови КНР Цзян Цземіня (липень 2001 р.).

Зазначимо, що в цілому, основна частина двосторонніх переговорів на найвищому рівні завершилась підписанням 21 липня 2001 р. Спільної декларації про дружбу й всебічне співробітництво у ХХІ ст. Під час цього візиту уряди двох країн підписали Обмінні листи до 'Доповнення 1999 р. до Угоди між урядом України та урядом КНР про надання державного кредиту від 1992 р.' (згідно з якими ставка державного кредиту Китаю зменшується з 5 до 3% річних) та щодо надання уряду України гуманітарної допомоги на суму 10 млн. юанів (близько 1,2 млн. дол.) для реалізації проектів, узгоджених урядами двох країн.

До того ж розвивається міжпарламентське співробітництво між двома країнами. У Верховній Раді України та Всекитайських Зборах народних представників створені і функціонують групи Дружби.

Регулярність політичного діалогу забезпечується консультаціями між зовнішньополітичними відомствами України і КНР на рівні заступників міністрів закордонних справ двох країн. Працюють двосторонні комісії і підкомісії.

Під час офіційних візитів між Україною і Китаєм були підписані двосторонні комюніке, декларації. У цілому в даних документах вказано, що обидві сторони докладуть необхідних зусиль для розширення і поглиблення довгострокових відносин.

Держави відзначають, що їх позиції з основних питань сучасності, з питань миру і розвитку, роззброєння, запобігання гонці озброєнь, недопустимість національного сепаратизму, втручання у внутрішні справи, а також боротьби проти гегемонізму і диктату в міжнародних відносинах є близькими або співпадають; виступають на захист миру і стабільності у різних регіонах і у світі тощо.

У спільних документах констатується неучасть у військово-політичних союзах, спрямованих проти другої сторони, незастосування Китаєм ядерної зброї першим взагалі та проти неядерних держав зокрема та необхідність постійних двосторонніх переговорів та консультацій. Отже, не дивлячись на територіальну віддаленість і різну вагу на міжнародній арені, Україну і Китай зближує схожі політичні позиції та неприйняття однополярного устрою світу.

В документах також наголошено, що держави підтримують прагнення народів своїх держав до єдності. Зокрема, Україна визнає, що уряд КНР є єдиним законним урядом Китаю, а Тайвань - невід'ємною частиною території Китаю і підтверджує, що не буде встановлювати з Тайванем офіційних відносин.

КНР також підтримує територіальну цілісність України, що є важливим, зважаючи на культурно-історичну специфіку регіонів України. На 'тайванській темі' зупинимося детальніше. КНР неодноразово наголошувала, що вдячна Україні за тверде дотримання принципу 'одного Китаю'. Проте, 1996 рік був дещо складним у відносинах України і КНР. Причиною став візит у Київ віце-президента Тайваню Лян Чжаня, що викликав негативну реакцію влади КНР, і в подальшому призвело до 'охолодження' відносин між Києвом і Пекіном на кілька років.

Хоча українське зовнішньополітичне відомство заявило, що візит мав приватний характер і відбувався на запрошення Київського університету імені Тараса Шевченка. Професор цього університету В. Головченко вказував, що Україна мала шанс вступити у договірні відносини з могутньою державою, проте допустила візит віце-президента Тайваню і КНР відмовилася підписати з Україною базовий двосторонній договір, проект якого знаходився в МЗС.

Черговий інцидент стався, коли Тайбей відвідали українські парламентарії, серед яких був і перший президент Л. Кравчук. Згідно із прес-релізом адміністрації президента Тайваню Україні було запропоновано здійснити обмін представництвами з метою розширення і поглиблення співробітництва між Україною і Тайванем [4]. Дійсно двосторонній товарообіг щорічно складає близько 300 млн. дол., а представництва острова в Україні немає. Зазначимо, що не визнаючи державність Тайваню, багато країн розвивають активні економічні відносини з островом, що не викликає протесту офіційного Пекіну. Чого не можна сказати про реакцію Китаю на будь-які навіть неофіційні спроби українців налагодити зв'язки з Тайванем. КНР намагається 'мінімізувати' контакти української еліти з тайванськими політиками і бізнесменами. Можливо, з цієї причини інвестиційними і іншими можливостями взаємодії з Тайванем практично не користуються українські ділові кола.

Пекін дуже чутливо ставиться до тайванської проблеми. Українське МЗС знову наголосило, що візит був неофіційним і що в Києві визнають 'єдиний Китай'. Пізніше до Києва прибув заступник генерального секретаря канцелярії президента Тайваню Хуан Чжифана. Як результат, Китай скасував заплановане засідання комісії з торгово-економічного співробітництва. Наголосимо, що наскільки б не були сприятливими економічні зв'язки між Києвом та Тайбеєм, ускладнювати відносини з КНР для України є політично невигідним.

Так, український дослідник О. Шевчук вірно вказує, що МЗС України доводиться вирішувати непросте завдання: здійснюючи домовленості, досягнуті з КНР, сприяти розвитку неофіційних відносин з Тайванем і розширенню торгово-економічних зв'язків [5]. Україні необхідно постійно наголошувати про підтримку принципу 'одного Китаю', ідею невтручання у внутрішні справи держави.

Зупинимося і на ядерному роззброєнні України. 23-25 червня 1995 р. за підсумками офіційного візиту в Україну прем'єра Державної Ради КНР Лі Пена було підписано Спільне комюніке, в якому наголошено, що КНР високо оцінила факт приєднання України до Угоди про нерозповсюдження ядерної зброї як неядерної держави, розцінюючи його як вагомий вклад у справу миру та безпеки у світі. Підкреслимо, що Китай був першою країною, яка надала 4 грудня 1994 р. Україні гарантії ядерної безпеки. Важливість і значимість китайського кроку можна належно оцінити, якщо взяти до уваги, що Пекін не надавав подібних гарантій окремо жодній країні світу. І хоча не розроблено механізм і формат можливої реалізації вказаних ядерних гарантій Україні, сам факт їхньої наявності означає політичну, дипломатичну підтримку.

Зазначимо і те, що коли в 1993 р. Україна не ратифікувала договір СТАРТ-1 та відмовилася підписати ДНЯЗ, що викликало підвищену увагу і критику з боку Заходу, Китай не тиснув на Україну, незважаючи на свої офіційні заяви проти розповсюдження ядерної зброї. Україні імпонує позиція Пекіна і його офіційне зобов'язання не застосовувати ядерну зброю першим. Як відомо, в цьому питанні і США, і Росія у своїх новітніх доктринах допускають застосування першими ядерної зброї, у тому числі проти неядерних держав при особливих загрозах національній безпеці.

У Спільній декларації про дружбу і всебічне співробітництво у ХХІ ст., китайська сторона підкреслила, що гарантії ядерної безпеки Україні не мають часових обмежень. Цю позицію було підтверджено і під час візиту в КНР А. Зленка у січні 2002 р. та у листопаді 2002 р. під час державного візиту Л. Кучми у КНР. Тоді ж сторони домовилися розпочати роботу щодо укладання широкомасштабного політичного Договору про дружбу і співробітництво, але до сьогодення ця ініціатива не є реалізованою.

У квітні 2003 р. в рамках офіційного візиту до КНР Л. Кучма провів робочу зустріч з новообраним головою КНР Ху Цзіньтао, під час якої було обговорено стратегічні засади розширення співробітництва і взаємодії між Україною і КНР. Підкреслимо, що президент України став першим європейським лідером, який зустрівся з новим керівництвом КНР.

Після зустрічі з Л. Кучмою міністр оборони Китаю Чі Хаотянь вказав, що нове партійне керівництво Китаю докладатиме всіх зусиль для подальшого розвитку відносин з Україною і що вважає українського президента 'великим другом китайського народу' [6].

Встановлено дружні зв'язки між низкою міст України та провінціями і містами Китаю, що носять переважно характер співробітництва у торгівельно-економічній сфері. Серед найбільш активних можна відзначити Київську міську, Донецьку, Івано-Франківську, Запорізьку, Луганську, Харківську обласні державні адміністрації. Загалом 15 регіонів України і КНР встановили дружні зв'язки, але вони ще очікують наповнення конкретними результатами. Розвиток співпраці на регіональному рівні може принести позитивні результати, українські міста мають можливість вивчити досвід успішніших міст у питанні залучення інвестицій. Запоріжжя з 1996 р. співпрацює з містом Ічан, Чунцин. Співробітничають з китайськими містами Тяньцзінь, Цзінань, Синтай Харків і область (у Харкові реалізується китайський проект 'Юньчен'). Одним з перших українських міст, що співпрацює з китайськими, була Одеса, яка в 1993 р. підписала документ з портом Циндао, були встановлені відносини і з провінцією Фуцзянь. Донецьк співпрацює з центром вугільної провінції Шаньсі - м. Тайюань, Донецька область з провінцією Гуандун, Луганськ з провінцією Хейлунцзян.

Україна і КНР координують свою політику в ООН, інших міжнародних організаціях. Це дозволяє відстоювати інтереси при розгляді різних питань, пов'язаних з національною, регіональною, глобальною безпекою, соціально-економічним розвитком тощо. Як було вже зазначено, існує чимало питань, з яких позиції сторін близькі, або збігаються. Зокрема, під час бомбардування Югославії американці влучили в будинок китайського посольства в Белграді, тоді Україна підтримала Китай. Однак, коли КНР поставилася негативно до входження військ антитерористичної коаліції на чолі з США до Іраку в 2003 р., позиція України була іншою. Український миротворчий контингент допомагав в Іраку підтримувати порядок під час перехідного періоду. Проте, окремі розходження не перешкоджають Україні і Китаю співпрацювати. Результатами такої взаємодії є домовленості про взаємну підготовку кандидатур при виборах керівних органів системи ООН та їх спеціалізованих організацій, інших міжнародних інституцій. Прикладом може бути підтримка Україною позиції КНР у Комісії ООН з прав людини в 1996 р., підтримка Китаєм кандидатури України на виборах до непостійних членів РБ ООН на 2000- 2001 рр. КНР у 1996 р. підтримала переведення України з групи країн В до групи С схеми розподілу видатків на фінансування операцій з підтримки миру ООН, що полегшило фінансові витрати для нашої держави.

Після президентських виборів 2004 р. в Україні дещо змінилася політична складова українсько-китайських відносин. Характер виборчої кампанії 2004 р. для КНР - це 'держпереворот'. Можливо, тому Пекін був серед тих, хто після другого туру виборів у листопаді 2004 р. привітав В. Ющенко з обранням на посаду президента України. До того ж, на святкуванні 56-ї річниці створення КНР у Києві в жовтні 2005 р. представники нової влади не були запрошені, проте був запрошений Л. Кучма.

Проголошений Києвом євроатлантичний курс призвів до 'переформатування' відносини з Китаєм. Серед позитивних результатів 2005 р. важливим для України було підписання протоколу між Києвом і Пекіном про взаємний доступ на ринки товарів та послуг. Відбувся і візит парламентської делегації (квітень 2005 р.) на чолі із спікером ВР В. Литвином у КНР, що став першим після 'помаранчевих' подій кроком щодо презентації нової України. В. Литвина прийняв Ху Цзіньтао, що свідчило про високий рівень інтересу КНР до нової ролі України.

У 2006 р. Київ активізував відносини з Пекіном. 30 жовтня 2006 р. відбувся офіційний візит в Україну голови всекитайського комітету народної політичної консультації Ради Китаю Цзя Цін ліня, що сприяв відновленню політичного діалогу на вищому рівні. Зросла і кількість двосторонніх контактів на різних рівнях. І знову планували підписання широкомасштабного політичного договору про принципи відносин між Україною і КНР у XXI ст. Такий договір може бути підписаний під час офіційного візиту президента України в КНР, або китайського лідера в Україну. Китай має такі договори з сусідніми країнами, але не з усіма, зокрема з Росією і Казахстаном. Посол КНР в Україні Яо Пейшен у своєму інтерв'ю зазначав, що з Україною у нас немає спільного кордону. Хоча це не означає, що ми не приділяємо уваги розвитку відносин з вашою країною. Китай розглядає Україну як важливого партнера в Центральній і Східній Європі [7].

Керівництво України також неодноразово заявляло, що вважає Китай одним із головних партнерів не лише в АТР, а й у глобальному масштабі. Так, посол України в КНР С. Камишов вказував (2007 р.), що Україна розглядає відносини з Китаєм як пріоритетний напрям у своїй дипломатії, підтвердив готовність своєї країни разом з Китаєм вивести відносини на новий рівень [8]. У квітні 2007 р. під час зустрічі з віце-прем'єр-міністром державної ради КНР Хуей Ляньюєм, який перебував в Україні з офіційним візитом В. Ющенко запевнив, що Україна розглядає українсько-китайські відносини як стратегічні. Про значення України для КНР свідчить і той факт, що 3 липня 2009 р. під час візиту в Україну заступника голови всекитайського комітету народної політичної ради Ван Ган (на зустрічі з Ю. Тимошенко) він наголосив, що уряд Китаю виділить Україні 25 млн. юанів (близько 3 млн. дол.) на розвиток двосторонніх техніко-економічних проектів [9]. У відповідь Ю. Тимошенко висловила подяку, відмітивши що це є хорошим кроком Китаю до зміцнення співпраці.

Україна нерідко пристосовує до інтересів Росії, США, Європи свою економіку і ресурси. В результаті і політичні успіхи не особливо значущі, і не завжди можна уникнути економічних невдач. Центр світової економіки вже знаходиться у Тихоокеанському регіоні, тому Україні необхідно звернути свою увагу на схід, зокрема на Китай. До того ж, світова фінансово-економічна криза змушує шукати нові ринки для експорту товарів і джерела інвестицій. Враховуючи розвиток Китаю, можна говорити про те, що він у найближчому майбутньому стане важливим міжнародним інвестором. І саме Китай може направити колосальні інвестиції в нашу економіку. Зазначимо, що за даними Держкомстату України, загальний обсяг інвестицій з КНР на 1 січня 2009 р. становив 8,24 млн. дол., в цілому на території України створено 72 підприємства з китайським капіталом.

Серед країн СНД Україна посідає 3 місце за обсягом двосторонньої торгівлі з Китаєм. Так, посол Китаю в Україні Чжоу Лі вказує, що Китай є найбільшим торговельно-економічним партнером України в АТР. У 1992 р. об'єм торгівлі між країнами склав 230 млн. дол., а в 2009 р. перевищив 8 млрд. дол. [2]. Проте це не відповідає потужностям обох країн. До того ж, український експорт до КНР має здебільшого сировинний характер (продукція металургії, металообробки і хімічної промисловості). Китай нам експортує здебільшого товари народного споживання.

Україна і Китай зацікавлені у розвитку військово-технічного співробітництва в області високих технологій, зокрема у сфері озброєнь.

Інтерес китайських спеціалістів до Інституту фізики та Інституту електрозварювання, до підприємств, що працюють у авіаційній, космічній та суднобудівній галузях реалізовано у низці окремих угод з конкретними підприємствами. Серед пріоритетів для подальшої співпраці залишається освоєння нових сфер співробітництва, використання потенціалу співпраці у сфері сільського господарства, техніки і науки, туризму і підвищення рівня торговельно-економічних зв'язків. В цілому, українсько-китайське співробітництво має великий потенціал, але він використовується недостатньо. Більшість критиків звинувачують в цьому скоріше економічну політику українського уряду, аніж відсутність інтересу в промисловості України з боку Китаю. Внутрішня (політична, економічна) ситуація в Україні не дуже сприяє розвитку належних взаємовідносин, ще не відпрацьована правова база щодо прозорості роботи іноземних інвесторів на внутрішньому ринку України.

Отже, політичним аспектам взаємовідносин України з КНР притаманний переважно протокольний характер (здебільшого не реальне, а деклароване стратегічне партнерство), а реальна взаємодія на міжнародній арені відбувається в межах загальносвітових процесів і пов'язана з діяльністю ООН та інших міжнародних організацій. Необхідно звернути особливу увагу, поряд із розвитком і вдосконаленням вже існуючої договірно-правової бази, на ефективну реалізацію раніше підписаних документів і досягнутих домовленостей.

Разом з тим, тенденції до поліпшення якості і кількості двосторонніх угод, безумовно, зростають. Китай є одним з найбільших торговельних партнерів України, експорт України до КНР складає 6-8% всього експорту нашої держави. Україна повинна і надалі підтримувати і розширяти свою економічну (в тому числі й військово-економічну), а також політичну присутність у АТР; розвивати політику щодо транспортної інфраструктури та підключатись до ініціатив азійських країн щодо створення спільних проектів. Для підвищення рівня економічного співробітництва України з КНР необхідно розвивати політичний діалог на вищому рівні, створювати позитивний імідж України усередині ділових кіл Китаю.

Належний розвиток східного вектору зовнішньої політики дозволить Україні підняти свій статус у міжнародному рейтингу. До того ж, головною особливістю економічного співробітництва України з КНР є те, що воно не підпорядковується будь-яким політичним доктринам і не супроводжується з боку іноземних партнерів політичними умовами. Це дає змогу нашій країні керуватися національними інтересами та міркуваннями економічної доцільності.

ВИСНОВКИ

Глобалізація , з одного боку, уніфікує соціальний простір, а, з іншого, - веде до більш чіткої стратифікації світової спільноти. Формується система, що складається з країн «ядра» глобалізації та країн «периферії» глобалізації. На жаль, Україна не є суб'єктом глобалізації і відноситься в цьому аспекті до периферійних держав. Це обумовлено як рівнем її соціально-економічного розвитку, так і місцем та роллю держави в сучасній світовій політичній «грі подій та впливів».

Які ж проблеми стають перед Україною у зв'язку з глобалізацією світу? Насамперед, це послаблення ролі держави і посилення впливу на внутрішні українські процеси основних суб'єктів глобалізації, а саме, країн «Великої вісімки» (G8 - США, Канада, Англія, Франція, Германія, Італія Японія, Росія), ТНК - транснаціональних кампаній (наприклад, Газпром), а також міжнародних організацій та з'єднань( ООН, НАТО, ЄС, СОТ, МВФ, ФІФА, CНГ тощо).

Наслідком глобалізації є утворення наднаціональних інститутів і перехід у їхню компетенцію цілого ряду політичних, економічних, соціальних функцій, виконуваних раніше органами національних держав. Це призвело, з одного боку, до збільшення числа національних державно-правових інститутів, орієнтованих на задоволення потреб наднаціональних організацій, а, з іншого, - ліквідацію функціонально непотрібних у нових умовах державних установ України. Далі посилюється транснаціоналізація ринків (фінансових, матеріальних, людських, енергетичних) та інших ресурсів. І Україна зіштовхується з проблемою не конкурентоспроможністю своєї продукції. Застосування, по - третє, нових наукоємних та комунікаційних технологій, інформатизація суспільного виробництва змінює зміст та формат значного масиву суспільних відносин. Людина все більш дистанціюється від формально усталених, звичаєвих процедур повсякденного життя, створюючи свій стиль і свою наповненість життя певними подіями, переживаннями та дозвіллям за допомогою новітніх технологій. Лібералізм (свобода норм, вибору напрямків соціальної активності, вільний ринок, скасування кордонів та митних перешкод) поширюється як світоглядна орієнтація людини і суспільства, що раціонально діє і оптимально розвивається на сучасному відрізку часу. Дійсно, лібералізація обміну, нові форми міжнародного розподілу праці, зріст руху капіталів, посилення конкурентної боротьби дозволяють досягати економічного росту в багатьох країнах світу, сприяють розширенню зайнятості, зниженню рівня бідності і підвищенню добробуту.

Вплив світової економічної кризи ускладнює оцінку ефектів вступу до СОТ для зовнішньої торгівлі товарами України, але проведений аналіз дає можливість відзначити деякі позитивні надбання членства України у СОТ:

- відсутність кількісних обмежень експорту;

- відміна квотування на ринках ЄС;

- прогнози щодо масованого увезення продовольчих товарів «низької якості» внаслідок лібералізації митного режиму імпорту у результаті вступу України у СОТ, як у перший, так і у другий рік її членства, не виправдались;

- факт приєднання України до СОТ означає, що країна приймає систему зобов'язань та правил СОТ, які мають стати складовою частиною при формуванні державної політики. Це, в свою чергу, поліпшує привабливість та прозорість українського ринку. Прикладом тому є ситуація, коли український Уряд спочатку у 2009 році запровадив додаткове 13-відсоткове імпортне мито, але після визнання Генеральною радою СОТ подібних заходів такими, що суперечать правилам Організації, Уряд був вимушений відмінити їх.

Можна сказати, що процеси глобалізації, безсумнівно, відкривають нові можливості людського розвитку, пов'язані із всесвітнім розповсюдженням новітньої технології і форм виробничої організації, які одночасно забезпечують високий матеріальний статус працівника, що вимагають від нього наукових знань і мобілізують його творчу ініціативу й інтелектуальні здібності. Однак ці нові можливості розподіляються вкрай нерівномірно, залишаються недоступними переважній більшості людей, які живуть за межами розвинених країн, в тому числі й багатьом українцям.

Тривала політична криза в Україні і обумовлено нею регулювання суспільних процесів в ручному режимі завадять впровадженню цивілізаційних механізмів управління й самоорганізації соціуму. Чим багатші і міцніші внутрішні зв'язки суспільства, вище ступінь його ідейної, економічної і соціальної консолідації та чим повніше реалізуються його внутрішні ресурси, тим успішніше українське суспільство здатне використовувати переваги інтеграційних зв'язків і адаптуватися до умов глобального простору.

У якості позитивного впливу глобалізації на Україну слід виокремити наступне: зріст кількості та якості споживацької продукції на світовому ринку; технологічний прогрес, унаслідок якого зменшується собівартість продукції, що випускається, і знижуються ціни на значну частину товарів масового попиту; значно ширший та вільніший доступ до інформації, поширення можливостей та способів комунікації у світовому масштабі; підвищення життєвого рівня, відносне покращення основних соціальних показників у більшості сфер життєдіяльності людини; покращення взаєморозуміння між різними культурами та цивілізаціями внаслідок, з одного боку, інтенсифікації глобального інформаційного обміну, а, з іншого, - нівелювання відмінностей завдяки розповсюдженню по всьому світі продуктів маскультури. Уніфікація стилю життя і утвердження універсальних культурних стереотипів загрожують поступовому зникненню національної самобутності та самостійності українців в таких сферах, як виробництво, дозвілля, побут, освіта тощо.

Щодо негативного впливу глобалізації, на Україну, то до них можна віднести такі моменти: - негативні тенденції в тій чи іншій країні або регіоні позначаються кінець кінцем на рівні функціонування українського соціуму; погіршення стану довкілля, яке приноситься в жертву інтересам міжнародного бізнесу; збільшення міграційних потоків. Мобільність інвестицій, індустрій, інформації, індивідів сприяли внутрішній і зовнішній міграції в Україні, певному витоку мізків. По суті, четверта частина українців-робітників (близько 5 млн. з 21,3 млн. працездатних), є частиною соціального капіталу інших країн. Але в цілому ми вважаємо, що глобалізація створює в перспективі більш сприятливі умови для зростання добробуту України і українців, реалізації ними своїх сутнісних сил, надає кожному можливості щодо доступу до глобального передового досвіду та ресурсів.

Україна нерідко пристосовує до інтересів Росії, США, Європи свою економіку і ресурси. В результаті і політичні успіхи не особливо значущі, і не завжди можна уникнути економічних невдач. Центр світової економіки вже знаходиться у Тихоокеанському регіоні, тому Україні необхідно звернути свою увагу на схід, зокрема на Китай.

Отже, у політичній сфері між Україною і Китаєм немає проблемних питань, дві країни в цілому підтримують одна одну на дипломатичному рівні, в міжнародних організаціях. Регулярними є офіційні візити та обміни між Китаєм та Україною, за роки дипломатичних відносин напрацьовано значний позитивний досвід, підписано достатньо документів про співробітництво. Водночас, вони принесли небагато вагомих економічних угод, конкретних спільних проектів. Потребує розширення двостороннє економічне співробітництво, з використанням вигідного геополітичного положення України. Це дозволить покращити економічну ситуацію в Україні та стати більш впливовою державою на Євразійському континенті. До того ж, зі вступом України до СОТ вона отримує переваги для участі в євразійських транспортних проектах.

Світова фінансово-економічна криза змушує шукати нові ринки для експорту товарів і джерела інвестицій. Враховуючи розвиток Китаю, можна говорити про те, що він у найближчому майбутньому стане важливим міжнародним інвестором. І саме Китай може направити колосальні інвестиції в нашу економіку.

Належний розвиток східного вектору зовнішньої політики дозволить Україні підняти свій статус у міжнародному рейтингу. До того ж, головною особливістю економічного співробітництва України з КНР є те, що воно не підпорядковується будь-яким політичним доктринам і не супроводжується з боку іноземних партнерів політичними умовами. Це дає змогу нашій країні керуватися національними інтересами та міркуваннями економічної доцільності.

СПИСОК ВИКОРИСТРАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Айкенберри Дж. Подъем Китая и будущее Запада / Дж. Айкенберри. [Електронний ресурс]. - Доступний з http://www.globalaffairs.ru/ numbers/34/10439.html.

2. Банковский надзор: каким ему быть? // Деньги и кредит.- 2007.? № 4, 7

3. Білорус О.Г., Лук'яненко Д.Г., Гончаренко М.О. та ін. Глобалізація і безпека розвитку/. - К.: КНЕУ, 2008. - 789 с.

4. Білорус О. Г. Стратегічні імперативи розвитку України в умовах глобалізації / О. Г. Білорус // Економічний Часопис-ХХІ. - 2009. - № 10.

5. Боринець С. Я. Міжнародні фінанси: підручник. - К.: Знання, 2007.? 494 с.

6. Вернер К., Вайс Г. Черная книга корпорацій : пер. с нем. - Екатеринбург : Ультра. Культура, 2007. - 416 с.

7. Гальчинський А. С. Україна -- на перехресті геополітичних інтересів.- К., 2002.

8. Гельбрас В. Тридцатилетие эпохи 'реформ и открытости' в Китае / В. Гельбрас // Мировая экономика и международые отношения. - 2009. - № 6. - С. 73-83.

9. Глобализация: взгляд с периферии / Отв. ред. С. Хоменко.? К.: Агентство гуманит. технологий, 2009.?61 с.

10. Глобализация: выгоды и угрозы // Спецпроект 'КомпньоН'. - 2008. - № 29-30. - С.25-56.

11. Глобализация и безопасность развития: Монография / Рук. авт. коллектива и науч. ред. О. Г. Белорус.?К.: Изд-во КНЕУ, 2008.? 789 с.

12. Гончар Б. США - КНР і Тайвань: трикутник взаємодії і суперечностей в 90-і роки ХХ ст. / Б. Гончар, М. Таран // АН вищої школи України. - Випуск ІІ. - К., 1999. - С.22-31.;

13. Дзюблюк О. В. Перспективи використання секюритизації як засобу оптимізації кредитного портфелю банків // Наук. вісн. ВДУ ім. Лесі Українки. Екон. науки.- 2009.- № 12.

14. Економічна енциклопедія: У 3-х т. - К.: “Академія”, 2000. - Т. 1. - 537 с.

15. Жлуктенко В. Україна - Китай: пролог до вдалого дебюту / В. Жлуктенко // День - 2002. - №212.- 19 листопада.

16. Журнал “Экономист” о роли центральных банков в условиях кредитного кризиса // БИКИ.- 2009.?№ 6, № 7

17. Журнал «The Fortune Global 500», 2007.

18. Згуровський О. Війни глобалізації / О. Згуровський // Дзеркало тижня. - 2010. - № 6.

19. Зюзин А. Экономическая политика КНР в условиях кризиса / А. Зюзин. [Електронний ресурс]. - Доступний з http://www.rodon.org/polit-081204182520.

20. Исследовательская группа МВФ о финансовой глобализации // БИКИ.- 2009? № 127, №128, № 129

21. Карлін М. І. Фінанси зарубіжних країн: Навч. посіб.- К.: Кондор, 2007.- 384 с.

22. Карлін М. І. Фінанси України та сусідніх держав: Навч. посіб.- К.: Знання, 2008.- 589 с.

23. Карлусов В. Китай: антикризисный потенциал экономики и меры борьбы с мировым кризисом / В. Карлусов // Вопросы экономики. - М., 2009. - № 6. - С. 125-136.

24. Кинг А., Шнайдер Б. Первая глобальная революция: Доклад Римского Клуба.- М., 2005.

25. Кіпцар І. Українсько-китайські відносини у період 1992- 2002 рр.: дис. канд. іст. наук: 07.00.02 / І. Кіпцар. - К., 2006;

26. Китай. Особенности противодействия глобальному кризису // БИКИ. - М., 2009. - № 100. - С. 2-3.

27. Кошти для економічних проектів [Електронний ресурс] // Урядовий кур'єр. - Режим доступу: http://www.ukuriergov.ua/ index.php?news =1&id=1582

28. Кутахов В. Экономическая ситуация в Китае / В. Кутахов. [Електронний ресурс]. - Доступний з http://www.rodon.org/polit-090420102502.

29. Лабинская И. Китай: Универсальная модель модернизации / И. Лабинская, Е. Островская // Мировая экономика и международые отношения. - 2009. - № 8. - С. 69-81.

30. Лещенко Л. О. Внутрішня і зовнішня політика КНР в контексті глобалізаційних процесів / Л. О. Лещенко // Дослідження світової політики. - К.: 2008.

31. Ли Хуэй на приеме по случаю 15-летия дипотношений между Китаем и Украиной [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://www.mfa.gov.cn/rus / wjb/zzjg/dozys/xwlb/t291557.htm.

32. Лі Цзи Шен. Экономические реформы в Китае : учебн. пособ. / зи Шен Лі , О.В. Казарінова. - М. : Изд-во 'Дело, 2002. - 144 с.

33. Луцишин З. О. Трансформація світової фінансової системи в умовах глобалізації. - К.: Вид. центр “Друк”, 2008.- 294 с.

34. Мазаракі А.А. Порівняльний аналіз деяких економічних проблем КНР та України у перехідний період / передмова А.А. Мазаракі. - Ухань : Вид. ун-ту економіки і права Зоган, 2000. - 269 с.

35. Марцун Є. Китайський фактор. ХХІ століття відновлення біполярності чи виклик Пекіна і відповідь Вашингтону / Є. Марцун // Політика і час, 2003. - № 10. - С. 59-68.

36. Мельянцев В. Экономический рост Китая и Индии: динамика, пропорции и последствия / В. Мельянцев // Мировая экономика и международные отношения. - 2007. - № 9. - С.18-25.

37. Менг Хин Украино-китайские отношения в конце ХХ - начала ХХІ ст. : дис. ... канд. ист. наук: 07.00.02 / Хин Менг. - К., 2005;

38. МВФ о финансовой глобализации // БИКИ.- 2010.? № 118.

39. Міжнародні економічні відносини / за заг. ред. А.А. Мазаракі / Опорний конспект лекцій. ЦПНМВ КНТЕУ, 2009-213 с.

40. Мировая экономика и международный бизнес / под общ. ред. В.В. Полякова, Р.К. Щенина. - М. : Изд-во КНОРУС, 2009. - 656 с.

41. Михеев В. Мировой кризи как новые возможности для китайской экономики / В. Михеев // Общество и экономика. - М., 2009. - № 6. - С. 41-61.

42. Основные тенденции развития мировых финансовых центров // БИКИ.- 2007.- № 141.

43. Офіційний сайт Організації економічного співробітництва та розвитку. [Електронний ресурс]. - Доступний з http://www.oecd.org

44. Офіційний сайт ЮНКТАД. [Електронний ресурс]. - Доступний з http://www.unctad.org

45. Офійний статистичний сайт Міністерства статистики Китайської народної республіки. [Електронний ресурс]. - Доступний http://www.stats.gov.cn.

46. Паливода К., Гайдуцький П. Чи загрожує Україні іпотечна криза? // Дзеркало тижня. ? 2008.

47. Перспективы социально-экономического развития Китая. [Електронний ресурс]. - Доступний з http://www.rodon.org/polit-090112104532

48. Пешко А.В. Формування і розвиток реальної економіки в Україні. - Ужгород:Патент, 2007. - 231 с.

49. Пронь С. В. США та Японія в АТР (50-90-ті рр. ХХ ст.) / ПроньС. В. - Миколаїв: МДПУ ім. П. Могили, 2009. - 244 с.;

50. Рамонас К. Применение Базелеля-II в Литве // Деньги и кредит.- 2008.? № 7.- С. 23?25.

51. Розамова Н. Развивающиеся рынки капитала: чему учит мировой опыт // МЭМО.- 2007.- № 2.

52. Рулева И. Инициативы МВФ и Всемирного банка в отношении стран с высоким уровнем задолженности // МЭМО.- 2009.- № 7.

53. Самофалов В. Глобальний виклик транснаціональних корпорацій // Дзеркало тижня. - 2010. - № 31. - С. 1, 12.

54. Самсоненко Н. Інвестиції як зміцнення українсько-китайських відносин / Н. Самсоненко // Діловий вісник. - К. : Вид-во 'Либідь', 2009. - № 8. - С. 3-8.

55. Солодкий С. Київ - Пекін: коректність з інтересом / С. Солодкий // День - 2001. - №126. - 19 липня.

56. Сорос Дж. Часть X. Новая глобальная финансовая архитектура. -- в кн.: Soros G. Open Society. Reforming Global Capitalism.N. Y. Publishing Affair. 2010.

57. Стасишин А. Вплив транснаціональних корпорацій як економічних суб'єктів на конкурентоспроможність національних економік // Вісник ЛНУ ім. І. Франка. Серія економічна. - 2008. - Вип. 37 (Ч.1). - С. 94-102.

58. Стіглиц Дж. Глобалізація та її тягар. - К.: КМ Академія, 2007.- 252с.

59. Стратегічні напрями переходу України на засади сталого розвитку в контексті її інтеграції до європейського співтовариства / За ред. акад. НАН України Е. В. Соботовича.? К.: Салюніс, 2010.? 44 с.

60. Стукало Н. В. Особливості сучасного тракутвання термінів “фінанси” та “фінансова система” // Наук.вісн. ВДУ ім. Лесі Українки. Екон. науки.- 2009.? № 1.- С. 132?138.

61. Тапскотт Д. Электронно-цифровое общество. -- К.: INTПресс, - М.: Рефлбук, 2008. - 408 с.

62. Толстоухов А. В. Глобалізація. Влада. Еко-майбутнє.? К.: Б. в., 2003.? 304с.

63. Транснаціональні корпорації / В. Рокоча, О. Плотніков, В. Новицький та ін. - К. :Таксон, 2009. - 304 с.

64. Украина и ее граждане в условиях глобализации // СОЦИС.? 2009.? № 1.? С. 15?17.

65. Хоруженко О. Аспекти китайської геополітики [Електронний ресурс] / О. Хоруженко // Український незалежний центр політичних досліджень. - Режим доступу: www.usipr.kiev.ua

66. Цивилизационные модели современности и их исторические корни / Ю. Н. Пахомов, С. Б. Крымский, Ю. В. Павленко и др.? К.: Наук. думка, 2008.? 630с.

67. Чешков М. А. Глобалистика как научное знание. Очерки теории и категориального аппарата.?М.: НОФ по междунар. отношениям, 2009.? 224с.

68. Чжоу Ли. У Китая и Украины нет никаких препятствий для сотрудничества / Ли Чжоу // Киевский телеграф. - 2009. - 3-9 июля 2009. - №27 (477).

69. Шевцов А.І., Мерніков Г.І. Україна в геоекономічній парадигмі світу ТНК. - Дніпропетровськ: Національний інститут стратегічних досліджень, 2009. - 122 с.

70. Шевчук О. Українсько-китайське співробітництво на рубежі ХХ-ХХІ століття [Електронний ресурс] / О. Шевчук. - Режим доступу: www.experts.in.ua

71. Шишков Ю. Глобализация под микроскопом // МЭиМО. - 2010.-№7.

72. Щергін С. О. АТР: історія та сучасність / С. О. Щергін. - К., 2009. - 91 с.

73. Яковец Ю. Глобализация и взаимодействие цивилизаций. -- М.: Экономика, 2007. - 346 с.

74. Яковец Ю. Глобализация и взаимодействие цивилизаций. -- М.: Экономика, 2008. - 346 с.

75. Яо Пейшен: Склалася добра основа для подальшого розвитку відносин між Китаєм і Україною [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://svit.ukrinform.ua/China/china.php?menu=ukrinform

76. www.me.gov.ua

77. http://money.cnn.com/magazines/fortune/fortune500/

78. http://ru.wikipedia.org/wiki/

79. Financial crisis the worst since World War II // www. dwworld. de/dw/ article/0.2144.3208743.00.html

80. Financial engine failure // www .economist. com/finance /displaystory. cfm?story_id=10655023

81. Harald Berink, Kaufman George. Turmoil reveals the inadequacy of Basel II // Financial times - 2008.? February 27 // www.ft.com/cms/s/0/0c8404a2-e54e-11dc-9334-0000779fdac.html

82. Repairs begin at home // www. economist.com /finance/ displaystory. cfm?story_id=10608407

83. The geografy of recession // www.economist.com /finance/ displaystory. cfm?story_id=10650727

84. What went wrong // www. economist.com/finance/ displaystory. cfm? story_id=10881318

85. www.ukrstat.gov.ua

86. www.bookz.com.ua

87. www.zakon.rada.gov.ua

88. www.me.kmu.gov.ua

89. www.minfin.gov.ua