Глобалізація світової економіки та проблеми України

/

Глобалізація світової економіки та проблеми України

ЗМІСТ

Вступ

Розділ І. Економічні проблеми глобалізації

1.1 ТНК та наукомісткі технології

1.2 Фінансова глобалізація

1.3 Стандартизація та уніфікація

Розділ ІІ. Україна в умовах глобалізації

2.1 Глобальна середньодержавність України

2.2 Україна у контексті глобалізації світової економіки

2.3 Азійський вектор зовнішньоекономічної політики України

Висновки

Список використаних джерел та літератури

ВСТУП

Експерти МВФ визначають феномен глобалізації як 'зростаючу економічну взаємозалежність країн усього світу в результаті зростаючого обсягу й розмаїтості транскордонних трансакцій товарів, послуг і міжнародних потоків капіталу, а також завдяки усе більше швидкій і широкій дифузії технологій' [42, с. 5]. Однак ці ж процеси спостерігалися й уплині перших трьох десятиліть XX століття і були перервані світовою кризою 1929--1933 р.

Тому М. Чешков справедливо говорить про кризу глобалізації як науки, що не визначила ні предмет, ні суб'єкт свого дослідження і 'розривається між двома протилежними тенденціями: фрагментацією знання (вироблення дисциплінарно-різних образів глобалізації) і безбережним розширенням (ототожненням з історією людства)'. У зв'язку із цим 'залишається відкритим питання про те, що є глобалізація - процес, що містить альтернативи і варіанти, або ж процес односпрямований, імперативний; чи веде цей процес до створення однорідної системи світу або ж містить у собі можливості різних ідентичностей і різних компонентів людства' [23, с. 52].

Та все ж глобалізація як процес існує незалежно від висновків науковців, і на сьогодні багато в чому визначає провідні тенденції розвитку системи світових економічних відносин.

Перед Україною стоїть завдання свого позиціонування на світових ринках, відповіді на виклики породжені процесом глобалізації. Тому визначена автором тема бакалаврської роботи є надзвичайно актуальною.

Проблеми глобалізації знаходяться у фокусі уваги таких структур та інституцій:

- міжнародних організацій та інститутів ООН, ЮНЕСКО, Ради Європи, Європейського Союзу, ОБСЄ, Світового банку, СОТ, ЄБРР тощо;

- країн-членів міжурядових регіональних організацій - Організація африканських держав (ОАД), Організація арабської єдності (ОАЄ), АСЕАН, АТЕС, НАФТА, МЕРКОСУР та ін.;

- неурядових асоціацій і вчених.

Науково-методологічне дослідницьке розмаїття аж ніяк не знижує актуальності опанування для національної еліти модерних правил гри і пошуків власної української ніші у вельми суперечливому глобалізованому світі. І не просто відшукати, так би мовити, із суто теоретичної точки зору, а й виробити науково обґрунтовані практичні рекомендації для українських суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, які ще тільки зводяться на ноги разом із становленням України як повноправної суверенної держави.

Виходячи з цього, автор визначив за мету даної бакалаврської роботи - розкрити процес глобалізації світової економіки та проблеми України як суб'єкта міжнародних економічних відносин.

Поставлена мета передбачає вирішення наступних завдань:

- визначити головні економічні проблеми глобалізації;

- розкрити феномен появи ТНК та їх діяльності в умовах глобалізації;

- проаналізувати основні теоретичні підходи до визначення місця України у глобалізованому світі;

- визначити вплив глобалізаційних процесів на рівень економічного розвитку України.

Мета та завдання бакалаврської роботи визначили її структуру. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури.

У вступі визначені актуальність, мета та завдання дослідження.

Розділ І. 'Економічні проблеми глобалізації' присвячено аналізу появи та діяльності ТНК,аналізу впливу наукомістких технологій на процес глобалізації, фінансової глобалізації, проблеми стандартизації та уніфікації.

Другий розділ 'Україна в умовах глобалізації' розкриває наступні аспекти проблеми: теоретичні основи визначення місця України в глобалізованому світі; вплив глобалізації на рівень економічного розвитку держави, взаємодія України з міжнародними економічними організаціями, азійський вектор зовнішньоекономічної політики України.

У висновках подано основні результати дослідження. Завершує бакалаврську роботу список використаних джерел та літератури.

РОЗДІЛ І. ЕКОНОМІЧНІ ПРОБЛЕМИ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

1.1 ТНК та наукомісткі технології

ТНК - транснаціональна компанія - в економіці поняття не нове. Раніше вона називалася й БНК (багатонаціональна корпорація), і МФК (міжнародна фінансова корпорація), а процеси становлення міжнародного капіталу і його проникнення на ринки інших країн були розглянуті ще В.І. Леніним.

Спробуємо простежити, які ж якісні особливості з'явилися в міжнародній економіці в останнє двадцятиліття.

За даними ООН сьогодні у світі налічується близько 60 тис. материнських транснаціональних компаній, які контролюють близько 450 тис. дочірніх компаній і відділень за кордоном. Серед них налічувалося близько 4,2 тис. латиноамериканських і східно-азіатських ТНК і кілька сотень ТНК, що базуються в європейських країнах перехідної економіки [142, с. 6]. Більше 40% активів 100 найбільших компаній світу розміщені поза країною розташування материнських компаній.

Частка ТНК у світовому ВВП підвищилася за 30 років з 17 до 30%, а кількість транснаціональних корпорацій за останню чверть століття зросло більш ніж у п'ять разів. 500 самих потужних ТНК реалізують 80% всієї продукції електроніки й хімії, 95% - фармацевтики, 76% - продукції машинобудування [131, с. 67].

Причому триста найбільш потужних компаній володіли 25% усього використовуваного у світовій економіці капіталу й забезпечували 70% прямих закордонних інвестицій. А в 2007 р. під контролем ТНК перебувала вже половина світового ВВП.

Темпи росту світового товарообігу впевнено випереджали ріст ВНП. За даними, що наводиться В. Іноземцевим [87], за період з 1980 р. по 1992 р. сумарний ВНП у всіх державах миру виріс із 3,8 до 18,9 трлн. дол., а зріст обсягів торговельних оборотів підвищився з 0,3 до 3,5 трлн. дол. В 2001 році обсяг світової торгівлі зріс на 7% і досяг 6 трлн. дол. [78], а сумарний ВНП - 29,2 трлн. дол. [65].

Здавалося б, ці дані говорять про зріст взаємозв'язку країн світу. Однак, якщо ми проаналізуємо структуру торговельних потоків, то виявиться, що торгівля між індустріально розвиненими країнами зростала більше швидкими темпами, і частка взаємопоставок у їхньому зовнішньоторговельному обігу становила: в 1953 р. - 38% загального обсягу експорту, в 1963 р. - 49%, в 1973 р. - 54%, в 1990 р. - 76%, а в наш час - близько 85%.

У2005 р. відношення експорту до ВНП у Сполучених Штатах було втричі меншим, ніж у Великобританії 150 років тому, у середині 40-х років XIX століття. Країни, що розвиваються, і нові індустріальні держави вносять непропорційно малий внесок у світову торгівлю: у 1998 р. Китай поставляв на світовий ринок меншу за вартістю товарну масу, ніж Бельгія [87].

При цьому основна частка зовнішньоторговельного обігу провідних світових країн припадає на їхніх сусідів, що також належать до клубу економічних лідерів. Для США провідним партнером є Канада (її частка в зовнішньоторговельному обігу - 20%), для Японії - США (28%), для Канади - США (77%), для Франції - Німеччина (16%), для Німеччини - Англія (10%), для Англії - США (20%).

Не менш важливу інформацію дає й аналіз розподілу 500 найбільших у світі ТНК і БНК по країнах (див. табл. 1).[….]

Табл. 1. Розподіл 500 найбільших у світі МНК і ТНК по країнах і регіонах у2006 р.

Із цієї таблиці ми бачимо, що на 3 провідних економічних центри світу доводиться 92% найбільших ТНК.

Фактично так звана глобалізація поширюється на групу найрозвиненіших країн, в основному тих, що входять до ОЕСР (29 країн), і тільки 5% торговельних потоків, що починаються або закінчуються на території однієї з держав-членів ОЕСР, виходять за межі цього об'єднання, а 'розвинені постіндустріальні країни імпортують товарів і послуг на суму, що не перевищує 1,2% їх сумарного ВНП' [85, с. 107-108].

Название

Джерело: 'TheFortuneGlobal 500', 4 August2007вынести в литературу

Серед країн ОЕСР експорт зростає вдвічі швидше, ніж в інших країнах. Якщо у 1960 р. частка експорту становила 9,5% ВНП цих країн, то до кінця сторіччя - 20%. Але іще у 1900 р. цей показник вже становив 20,5% [208]. У такий спосіб ми бачимо, що рівень взаємозалежності за сто років не збільшився. Забігаючи вперед, ми так само можемо сказати й про потоки капіталу.

Ці показники не підтверджують і глобалізацію торгівлі, тому що частка 'демократичних країн, що розвиваються, упала в загальномуобсязі американського імпорту з 53,4% в 1989 р. до 34,9% в 2007 р. А в трьох найважливіших економічних блоках - США, ЄС і Японії на експорт іде лише 12% ВВП' [211, с. 44-45].

У дійсності ми спостерігаємо зріст внутрішньорегіональної торгівлі, що значною мірою збігається із цивілізаційним чинником (див. табл. 2).

Табл. 12. Частка внутрішньорегіональної торгівлі у сукупному експорті й імпорті країн-учасниць деяких інтеграційних об'єднань в 2000 і 2006 р.,%

Джерело: TheFutureoftheGlobalEconomy: Towards a LongBoom? OECD, Paris, 2008. P. 130.

З огляду на вищесказане, ми можемо повністю погодитися з думкою В. Штоля: 'По суті реальна світова економіка залишилася практично на тому ж рівні глобалізації, що й у перші три десятиліття XX сторіччя, і значна частина людства (понад 50%), як вважають фахівці, поки не охоплена процесом глобалізації' [234, с. 53].

Таким чином, спостерігаємо утворення групи високорозвинених практично самодостатніх країн, що усе більше йде у відрив від більшості країн світу. І на Заході зростає розуміння відносної безперспективності ринків країн, що розвиваються.

У чому ж полягає феномен ТНК, і чому при явному зниженні взаємозв'язку країн світу у нас створюється ілюзія усе більше тісної згуртованості країн у єдиному світовому господарстві, і локомотивами цього процесу начебто б виступають ТНК.

Цей феномен пов'язаний з тим, що ТНК -- це насамперед комерційні підприємства, основна мета яких укладається в одержанні максимального прибутку.

Ця мета досягається завдяки наступним складовим:

масштабу виробництва й розмаху операцій;

мінімізації трансакційних витрат;

концентрації коштів на наукових дослідженнях і наступному продажі високотехнологічної продукції й ліцензій;

застосуванню нових технологій керування й організації праці, зокрема шляхом створення міжнародних мереж фірм-постачальників, фірм-виробників або фірм-споживачів;

застосуванню єдиної виробничої або торговельної технології, що дозволяє створювати мережі юридично самостійних фірм, об'єднаних, наприклад, загальними правилами продажу або загальною технологією приготування їжі, або загальним 'брендом', що гарантує споживачеві мінімально обов'язковий набір якісних послуг;

розробці єдиних стандартів, що особливо важливо у галузі електронної техніки й програмного продукту. Фірма або група фірм, чий стандарт одержав пріоритетний розвиток, здобувають свого роду монополію і можливість одержувати квазіренту, як це яскраво демонструє'Microsoft';

розробці єдиної рекламної стратегії, внутрішньофірмової культури й розкручуванню 'бренду' -- торговельної марки ТНК. Саме добре розкручена торговельна марка створює глобальний ефект присутності фірми в усьому світі, навіть там, де фірма може торгувати епізодично або зазнавати збитків. Але як не дивно, завдяки рекламі своєї 'всесвітньої присутності' підвищується обсяг продаж на багатих ринках. Розкручений бренд являє свого роду знак якості компанії і є найчастіше самим дорогим її капіталом. Так, бренд 'Кока-кола' оцінюється в 25 млрд. дол.;

8) можливості брати практично необмежені кредити під мінімальні відсотки;

9) підключенню різного роду ресурсів, незалежно від їхнього місцезнаходження, для вирішення стратегічних цілей;

10) формуванню суспільної свідомості й розробці нових концептів для масової свідомості. У цьому випадку максимізація прибутку досягається за рахунок продажу авторських прав і роялті.

Такі можливості у поєднанні з агресивною політикою забезпечують ТНК безумовну конкурентну перевагу на ринках країн, що розвиваються. Причому в умовах відкритої економіки на цих ринках навіть теоретично не можуть з'явитися конкурентні місцеві компанії, оскільки ТНК можуть на злиденних ринках периферійних країн скуповувати за безцінь ідеї, 'мізки', сировину, підключати будь-які зовнішні ресурси, у тому числі й фінансові. Вони можуть і переносити виробництво у країни з мінімальною вартістю робочої сили. Так, 1 година роботи жінок, що виготовляють запасні частини для 'Фольксвагена' у Нюрнберзі, обходиться фірмі в 45 марок, а в Литві - усього лише в 1,5 марки при безкоштовному наданні приміщень. У таблиці3 наведені дані про вартість робочого часу найбільш розвинених країн.

Таблиця 13. Вартість робочого часу в розвинених країнах

Колишня Західна Німеччина

Для порівняння можна вказати вартість години робочого часу в Росії - 0,6 дол., відношення суми відрахувань до суми, одержуваної на руки - близько 63%. В Україні відповідно 0,35 дол. і 90%. Дивно, але при таких показниках в Україні обкладається податком навіть мінімальна зарплата, яка складає тільки 37% прожиткового мінімуму. Треба відзначити, що ці показники добре корелюються із конкурентоспроможністю країн. Відзначимо, важливий не тільки рівень оплати праці, але й продуктивність. Співвідношення зарплати й продуктивності праці в Росії становить близько 20% від максимального світового рівня [142]. Рабська праця безкоштовна, але відрізняється найнижчою продуктивністю, що пов'язано з відсутністю мотивації. На мотивацію впливає і рівень оподатковування робочої сили. Низька якість дешевої робочої сили і низька купівельна спроможність населення периферійних країн обумовили низьку рентабельність і навіть збитковість роботи філій ТНК, а розповсюджена корупція і високі транспортні видатки доставки на багаті ринки змусили ТНК остаточно відмовитися від періоду романтизму й надалі розміщувати високотехнологічні підприємства в країнах центру, залишаючи на периферії підприємства добувного і першого переділу, які відзначаються високим рівнем забруднення навколишнього середовища.

У цей час фінансова потужність ТНК перевищує навіть ВНП розвинених країн (див. мал. 3).

У списку 100 найбільших економік світу (що розуміються як національні й транснаціональні організми) 51 позицію займають ТНК [138].

Для порівняння можна навести ВНП Росії в 2008 р. - 332,5 млрд. дол., України - 37,5 млрд. дол. [65]

Тому не дивно, що ТНК у Японії й Південній Кореї з'явилися й увійшли до числа найбільших у світі тільки завдяки напівзакритій економіці й державній підтримці.

Рис. 3. Фінансова міць ТНК і ВНП деяких країн Джерело: IMF; CompanyData, 2007

Однак державну підтримку ТНК здійснюють і країни ЄС, і США. За програмою стимулювання ринку [США] великі й процвітаючі корпорації одержують прямі наявні субсидії для просування своїх товарів по усьому світі. У 2001 р. найбільші суми одержали такі корпорації, як SunkistGrowers (10 млн. дол.), Gal-loWines (5 млн. дол.), DolePineapple (3 млн. дол.), Pfflsury(2,9 млн. дол.) і McDonald's (65 тис. дол.). Розвинені країни надають підтримку не тільки своїм ТНК. Американській електронній корпорації AdvancedMicroDevices, що побудувала нову фабрику з виробництва мікропроцесорів у Дрездені, були компенсовані 800 млн. марок (5%капіталовкладень) і наданий ряд інших пільг [126, с. 267]. Це робиться місцевою владою для зниження безробіття і одержання більших прибутків за рахунок оподатковування. Але от саме в цьому питанні уряди навіть економічно розвинених країн, не говорячи вже про країни периферійної зони, великою мірою помиляються, оскільки диверсифікована структура ТНК дозволяє їм уникати податків.

'Ми намагаємося закладати видатки там, де найвищі податки, тобто усередині країни', - відверто пояснює фінансовий директор BMW Фолькер Доппелълфельд, маючи на увазі країну, де розташовується реальний офіс управління компанії. Аналітики податкової служби підрахували, що таким чином з 1999 по 2003 рік корпорація 'зберегла' від виплати державі більше мільярда марок. Якщо процвітаюча BMW ще в 1988 р. повідомляла про прибутки аж в 545 млн. марок, то вже в 2003 р., незважаючи на зростаючий прибуток, BMW оголосила про збитки від операції усередині країни й одержала від податкової служби компенсацію в 32 млн. марок.

Для уходу від податків існує маса варіантів і тут ми зіштовхуємося з очевидною перевагою процесу глобалізації - керівники корпорацій знайшли можливість платити податки за своїм розсудом. У чималій мірі із цієї причини ТНК формально переносять свої штаб-квартири в інші країни, наприклад Opel - в Антверпен, Volkswagen - у Брюссель. Ще більш привабливими стали виглядати 'податкова гавань' Ірландія, популярний у Росії Кіпр і знамениті в Україні екзотичні Антигуа й о. Мэн. Фактично ТНК прагнуть витягати прибутки із усього світу і акумулювати ресурси у найбільш сприятливих для ведення бізнесу країнах. Було б помилкою вважати, що ТНК нічого не дають периферійній економіці. Вони демонструють нові моделі роботи, нову організацію праці й нові технології. Але останні з багатьох причин залишаються недоступними країнам, що розвиваються. І не тільки через те, що передові ТНК перестали продавати ліцензії на найсучасніші технології, а й тому, що їх зовсім не готове сприйняти інституційне, економічне й технологічне середовище напівпериферійних і периферійних країн, а також їхня інфраструктура і середовище перебування обслуговуючого персоналу. Результатом нерівномірного розвитку світової економіки і зниження зв'язаності різних країн стало збільшення розриву в середньому рівні доходів між самими багатими й самими бідними країнами. В 1960 року ВВП на душу населення в 20 найбагатших країнах був в 18 разів вище, ніж в 20 самих бідних. До 2005 року цей розрив виріс до 37 разів, а саме явище одержало назву 'дивергенція'.

Рис. 4. Збільшення розриву між багатими й бідними країнами

Економічне розшарування зростає не тільки між країнами, а й усередині країн. Так, коефіцієнт Джини для Російської Федерації становив в 2008 р. 48,7.

На нижчу 10% верству населення доводилося 1,7% доходів і споживання, а на верхні 10% - 38,7% доходів.

Таким чином, усередині периферійних країн утвориться вузький прошарок заможного населення, інтегрованого в глобальну економіку, що створює видимість інтеграції в неї всієї країни. Те, що це не відповідає дійсності, ми побачимо з аналізу розвитку наукомісткої продукції й Інтернету.

Науково-технічна революція є найважливішою частиною процесу глобалізації.

Здавалися б, її результати повинні сприяти загальному зросту добробуту, вирівнюванню доходів і ліквідації проблеми бідності не тільки усередині розвинених країн, але й у планетарних масштабах. Однак факти свідчать про протилежні тенденції.

Наявність відповідної інфраструктури, рівня освіти населення, енергозбереження, інституціонального забезпечення й можливості концентрувати різні ресурси, у тому числі й фінансові, сприяють зниженню залежності розвинених країн від сировинних і енергетичних ресурсів периферійних і напівпериферійних країн. А чим більш значні успіхи ми спостерігаємо в сфері наукових досліджень, тим більше зростає прірва між багатими й бідними країнами.

Створюється ситуація, коли, як відзначає В.Л. Іноземців, 'входження -будь-яких країн у коло постекономічно організованих держав у сучасних умовах неможливо' [87].

Пояснюється це наявністю так званої квазиренти. Добре відома така економічна категорія, як рента, пов'язана з використанням природних ресурсів (землі, води, гір, лісу), міської інфраструктури або унікальних об'єктів у туризмі. Розвиток науки й технології сприяє одержанню власниками винаходів, нових технологій і устроїв, додаткового прибутку (тобто квазиренти), обумовленого якостями й унікальністю нового продукту.

Власник нових винаходів і технологій одержує квазиренту доти, доки його продукт або нововведення не одержить загальне поширення. Наукові прориви часто приводять до бурхливого розвитку нових галузей і вгасання широко розвинених, але старих технологій, що використовують. Так було з появою пластмас, після чого сталеливарна промисловість відчула глибоку кризу. Те ж саме спостерігалося із виникненням нових поколінь техніки, наприклад, компакт-диски знищили цілую індустрію вінілових дисків. Показовий приклад зі знаменитою компанією 'Полароид', заснованою в 1937 р. Після появи цифрових відеокамер і фотоапаратів її продукція стала неконкурентоспроможною, борги перевищили 1 млрд. дол., і в цей час вона проходить процедуру банкрутства.

У глобальній економіці значення технологічної квазиренти стабільно зростає, і власники інновацій, монополізуючи на час передові досягнення, одержують величезні надприбутки, розмір яких пропорційний масштабу виробництва й охопленню ринку, що ще більше підсилює диспропорції економіки. Така глобалізація призводить до нерівномірного вилучення доходів у населення всього світу і все більшої концентрації ресурсів у надрах ТНК, ефективність дії яких залежить від здатності перебувати на чолі технічного прогресу. Швидкими темпами зростають роль інтелектуального капіталу, конкуренція на ринках високих технологій, а також захисту авторського права, чому США та інші розвинені країни приділяють увагу на території всього світу. Завдяки такого типу квазиренти і впровадженню нових стандартів виник величезний статок у Б. Гейтса, на цьому зросла фірма 'Oracle' і багато інших технологічних фірм. Тому ТНК приділяють особливу увагу фінансуванню науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт. В 2007 р. обсяг видатків на науково-дослідні роботи в 300 провідних компаніях світу склав 216 млрд. дол. при темпі зросту 12,8%. Найбільший внесок у розвиток наукових досліджень внесли 130 фірм США. У таблиці4 подана частка витрат на наукові праці у загальному обсязі продажів низки відомих фірм.

Таблиця 4. Частка витрат на наукові праці в загальному обсязі продажів деяких ТНК

Якщо врахувати обороти цих компаній, то виявиться, що обсяги фінансування науково-прикладних розробок окремихТНК перевершують фінансування науки в Російській Федерації (0,2% від ВНП, що становить близько 700 млн. дол.) і набагато перевершують відрахування на науку в Україні (0,3% від ВНП, що становить близько 95 млн. дол.).

Результат об'єктивно можна оцінити за даними, наведеними у таблиці5.

Табл. 5. Рівень науково-технічного розвитку різних країн

*За даними Всесвітнього Банку.

В умовах такого значного недофінансування науки відкриття своїх економік пострадянськими країнами призвело до того, що виробництво високотехнологічної продукції значно знизилося й становить у ВНП частки відсотка. У цей час частка інноваційно активних підприємств у Росії впала з 60% на початку 90-х років до 5% в 2007 р., тоді як у розвинених країнах цей показник становить 60-80%. На наукомісткі вироби припадає всього лише 1,5-1,8% експорту Росії.

Ситуація катастрофічно погіршується і через масштабну імміграцію вчених і програмістів. Фундаментальна наука Росії через 'витік мізків' втратила близько 40% своїх талановитих дослідників. Не краща ситуація і в Україні. Тільки в 2000 р. звідси виїхали 151 доктор і кандидат наук [158, с.72]. Це зв'язано й з тим, що радянська економіка зневажала такою економічною категорією, як інтелектуальна власність, оскільки вся власність була народною. Основні фонди враховували лише 'залізо', а інтелектуальний продукт являв собою міфічну величину.

З погляду матеріальних активів така відома компанія, як VisaInternational, просто не існує, хоча здійснює фінансові операції по усьому світі на суму близько 300 млрд. дол. у рік.

Зовсім очевидно, що ТНК США й Німеччини набагато вигідніше оплачувати працю висококласних підготовлених фахівців з колишніх країн СРСР, ніж вкладати величезні гроші в підготовку своїх. А політики Ізраїлю прямо визнають, що успіх їхньої країни на ринку наукомісткої продукції безпосередньо пов'язаний із припливом фахівців з колишнього СРСР.

'Витік мізків' призводить до значно більших втрат, ніж витік капіталу. Так, збитки російської економіки від 'витоку мозків' оцінюються в 1 трлн, доларів.

Зусилля ТНК з прискореного розвитку сучасни високотехнологічних і наукомістких виробництв, поєднуваних загальною назвою high-tech, підтримуються і державами-патронами відповідних ТНК. Якщо ТНК напівпериферійних країн домагаються успіху в основному в сировинній або індустріальній сфері, то ТНК США і ЄС лідирують саме у сфері розробки концептуально нової, так званої постіндустріальної продукції, технологій шостого укладу. Тут варто звернути увагу, що при кожному технологічному переході країни зазнають кризу, пов'язану із заміною морально застарілих технологій більш передовими. Перехід США на міні-комп'ютери в 1972 р. приніс збитки в 5 млрд. дол., перехід на персональні комп'ютери в 1983 р. - 650 млн. дол., а перехід на Інтернет в 1993 - 3 трлн. дол. Однак потім відбувається якісний стрибок, а збитки лідируючі країни, насамперед США, перекладають на напівпериферійні й периферійні країни, продавши їм морально застаріле, але фізично придатне устаткування, або передаючи застарілі технології.

У той же час у сфері новітніх технологій ТНК активно взаємодіють одна з одною і все частіше для розділу ринку вступають в альянси. Про рівень інтеграції ТНК цих країн свідчить частка платежів, пов'язаних із трансфертом новітніх технологій, вироблених усередині ТНК. Для США й Великобританії вона становить 80%, для Німеччини - 90% [105, с. 16].

Розквіт знаменитої 'Силіконової долини' (30 миль до півдня від Сан-Франциско) пов'язаний не тільки з наявністю сприятливого інноваційного середовища і відповідним рівнем концентрації технологій і висококласних фахівців, але також і щедрим фінансуванням Міністерства оборони США (МО США). Саме військові контракти й технологічні ініціативи МО США відіграли вирішальну роль на початковій стадії науково-технологічної революції в 1940- 60-х роках. Значна частина дослідницьких фондів лідера того часу - BellLaboratories - формувалася урядом США. По програмах МО США працювали Масачусеиський технологічний інститут, Гарвард, Стенфорд, Беркли, національні лабораторії озброєння Ливермор, Лос-Аламос, Сандиа, Лінкольн і багато інших. Це привело до розвитку комп'ютерів, оптико-електронних технологій і розробки штучного інтелекту за програмою 'зоряних воєн'.

Ключову роль у появі нових технологій грало й новаторське дослідницьке агентство МО США DAR-РА, що поклало початок Інтернету. З кінця 60-х років існувала мережа ARPANET (AdvancedResearch Project AgencyNetwork), призначена для керування перспективним плануванням науково-дослідних робіт МО США у 80-х роках було ухвалене рішення про підключення до ARPANET приватних і комерційних структур, внаслідок чого й з'явився Інтернет.

Федеральний уряд США для об'єднання зусиль великих фірм в галузі мікроелектроніки створив МСС і профінансував SEMATECH - консорціум американських електронних компаній. Щедрому фінансуванню сприяла й конкуренція з СРСР. У такий же спосіб з'явилася й генна інженерія, фінансована в основному за рахунок уряду.

Подібна картина спостерігалася й в інших передових країнах. У Японії аналогічну роль відігравало Міністерство зовнішньої торгівлі й промисловості. У Франції центрами інновації стали район Париж - Південь, в Англії - 'коридор М-4' біля Лондона, у Німеччині - Мюнхен.

Сильні технологічні бази Індії й Китаю (особливо в Шанхаї) прямо пов'язані з військово-промисловим комплексом. Визначальну роль у прориві Південної Кореї (район Сеул-Інчон) на низку технологічних ринків світу також відіграла держава.

Також одним із результатів активного втручання передових технологій держави в стимулювання науково-технічного прогресу став Інтернет. Він забезпечив неймовірні можливості для проникнення ТНК на найвіддаленіші світові ринки і значно знизив собівартість присутності філій або офісів ТНК у необжитих куточках землі, завдяки чому став можливим витяг прибутку навіть із розосереджених ринків.

Але значно більшу роль Інтернет відіграв у розвитку внутрішнього ринку високотехнологічних країн, насамперед США Його бурхливе поширення вклало свій внесок у стійкий і динамічний розвиток економіки США в останнє десятиліття при практично мінімальній інфляції.

Більше того, використання Інтернету й нематеріальних активів - інтелектуального капіталу - породило новий економічний феномен: зріст ВНП без підвищення продуктивності праці, що пояснюється явно застарілими методиками підрахунку, розробленими для цілей індустріального суспільства. Методики визначення показника продуктивності не враховують вплив інформаційних технологій і інтелектуальної праці.

Інтернет дозволив здійснювати якісно нові функції у забезпеченні корпоративної й особистої комунікації, а також створити нове середовище перебування й існування, необмежено розширюючи можливості людини що до їх мислей, тим самим організувати новий простір економіки.

Інтернет дозволяє:

практично миттєво вступати в контакт із будь-яким користувачем Інтернету в будь-якій точці земної кулі, проводити Інтернет-Конференції і наради в режимі реального часу;

одержувати доступ до необмеженого обсягу інформації;

спілкуватися з будь-якими референтними групами й представниками різних еліт, тим самим ліквідуючи чинник статусних розходжень. Однак з'являється другий негативний чинник -- користувачі Інтернету стали сподіватися на статусну перевагу в порівнянні з іншими членами суспільства, що не володіють Інтернетом;

використовувати його як засіб дозвілля й розваг;

5) виступати як навчальний інструмент:користувач за своїм бажанням може формувати будь-які освітні програми із залученням спеціалістів різного рівня;

6) здійснювати ведення бізнесу: бізнес-комерція,банківські платежі, електронна торгівля акціями й ін., тобто те, що одержало назву 'businnesstobusiness';

7) рекламувати товари й послуги.

8) забезпечувати особистий мобільний зв'язок і підвищувати комфорт існування аж до забезпечення управління на відстані роботою побутової техніки, автомобілем, здійснювати контроль за дітьми і т. інш.;

9) значно підвищувати ефективність взаємодії громадян і уряду, оперативно реагувати на зміну ситуації в різних регіонах країни й адекватно з огляду на мотиваційні настрої суспільства;

10) організовувати ЗМІ в режимі реального часу.

У такий спосіб Інтернет наділив глобальну економіку якісно новою властивістю - він дозволив глобальній економіці працювати як єдиній системі в режимі реального часу в масштабах всієї планети.

Але він же сприяв не тільки прискоренню технологічного відриву розвинених країн від країн периферії, але і поглибленню розриву в країнах периферії й напівпериферії між вузьким прошарком еліти, що інтегрується в глобальну економіку, і іншим населенням цих країн.

Інакше кажучи, він розділив увесь світ на дві частини: на 'інтернет-грамотних' (імущих) і ' інтернет-неписьменних' (незаможних).

Інтернет служить кращим критерієм залучення країн у глобальний простір. У табл. 6 наведене число вузлів Інтернет на 10 тисяч чоловік за станом на січень 2005 р. Ця таблиця найбільше яскраво ілюструє процес 'глобалізації'.

Таблиця 6. Число вузлів Інтернет на 10 000 чоловік (січень 2005 р.)

Подібну ж картину ми виявимо, якщо розглянемо стан інтернетизації усередині країн. З 1,5 млн. користувачів Інтернет в Україні близько 45% зосереджені в Києві й 15% - у Дніпропетровську. Тут ми зустрілися із ще одною характерною ознакою глобалізації - мегаполісом.

Мегаполіси - це нові форми урбаністичних процесів. Подальший розвиток міського простору призвів, з одного боку, до його диференціації в соціальному відношенні на благополучні й навіть охоронювані райони, оточені високими стінами із прожекторами й електронним захистом, як, наприклад, Альфавилль, що перебуває на заході Великий Сан-Паулу й займає площу в 322 581 кв.м., і райони із загрозливою вбогістю, злочинністю й притулками нелегальних іммігрантів.

З іншого боку, мегаполіси стають символом функціонального взаємозв'язку й прогресу, виводячи комунікацію на якісно новий рівень, незалежно від фізичної близькості їхніх людей. Американські антропологи показали, що рівень інформаційної складності культур корелює з логарифмом числа мешканців найбільшого поселення [247].

Таким чином, мегаполіси концентрують всі достоїнства й недоліки сучасного світу. Ці мегаполіси виступають для відповідних країн локомотивами інтеграції у глобальний простір, центрами економічного, технологічного й організаційного динамізму, просторами культурного й політичного розвитку й сполучних пунктів всіх видів глобальних мереж.

Саме їхня ідеологія визначає долю країни, а не менталітет іншого населення, будь то населення великих провінційних міст або жителі сел.

У мегаполісах концентрується вражаюча частина економічної активності відповідних країн. Нерідко вони стають свого роду державами в державі зі своїм урядом і структурами виконавчої влади. За економічною силою вони перевершують багато держав. Виробництво товарів і послуг у Токіо перевищує виробництво в Бразилії, а Чикаго порівняне з Мексикою, де половина ВНП створюється в її столиці - Мехіко.

'Fortune' щорічно складає рейтинги кращих бизнесцентрів, в основному з огляду на наступному критерії: загальний діловий клімат міста, наявність там штаб-квартир компаній, що входять у рейтинг 'Fortune 500'; витрати, пов'язані з веденням бізнесу; професіоналізм місцевої робочої сили; рівень життя і якість середовища перебування.

Кращими регіональними центрами 2007 р. були визнані: Лондон у Європі, Гонконг в Азії, Нью-Йорк у Північній і Буенос-Айрес у Південній Америці. У відповідних регіональних рейтингах нижні місця зайняли Санкт-Петербург і Стамбул у Європі, Манагуа й Гавана в Латинській Америці, Нью-Делі й Хошімін в Азії, що як не можна краще відображає стан відповідних регіонів у глобальній економіці.

Зате Дублін (Ірландія) піднявся на 5 місце в Європі, і це кращий показник динамічного розвитку країни. Цікаво, що чотири з п'яти міст, що очолюють рейтинг бізнес-центрів Азії, є й лідерами з поширення Інтернету, а в Латинській Америці спостерігається повна відповідність між містами - бізнес-лідерами і лідерами з використання Інтернету. У Гонконгу на 1000 чоловік доводиться 66 вузлів Інтернет, а в Хельсінкі(3 місце в рейтингу в Європі) - 117. Ще один важливий показник - середньодушовий обсяг продукції. Серед цих міст він максимальний (68 056 дол.) у Дубліні, що посідає 5 місце в Європі по рейтингу'Fortune', а серед міст Латинської Америки - у Буенос-Айресі (34 037 дол.). Звичайно, ці показники виглядають фантастично для міст пострадянського простору.

Але, з іншого боку, саме мегаполіси можуть стати причиною втрати соціального контролю через поглиблення розриву між багатими й бідними усередині відповідної країни. Таким чином, саме вони починають відображати процеси розшарування глобального світу на заможні центри й країни периферії, повторюючи в мініатюрі ті ж процеси - заможна столиця й деградуюче периферійне населення країни. Небезпека полягає й у тім, що політична влада країн полупериферій зосереджена й функціонує у благополучних районах мегаполісів, звідки створюється ілюзія благоденства й успішного розвитку країни.

1.1 Фінансова глобалізація

Очевидно, слово 'глобалізація' найбільше адекватно відображає процеси, що відбуваються в сфері міжнародних фінансових операцій.

Масштаби здійснюваних у світі валютних операцій зросли з 10-20 млрд. дол. на початку 70-х до 1,1 трлн. дол. наприкінці 90-х років. Стрімко розширюється світовий ринок капіталу і активи світової фінансової системи.

За темпами приросту обсяг позик на міжнародному ринку капіталу в останні 10-15 років на 60% перевищував обсяг зовнішньої торгівлі й на 130% валовий світовий продукт [195, с. 54]. Взаємні інвестиційні фонди тільки в США контролюють більше 4 трлн. дол., що становить приблизно половину суми, яка належить подібним інститутам у масштабах всієї світової економіки, у якій діють близько 2 тис. таких фондів [208].

Обсяг міжнародних запозичень за першу половину 90-х років зріс у 3 рази, а обсяг вторинного ринку боргових зобов'язань досяг до кінця 1998 р. фантастичної цифри в 150 трлн. дол. [37, с. 49], що загрожує втратою контролю всієї світової банківської системи.

Для розуміння масштабів цих операцій приведемо для порівняння обсяги ВНП деяких країн (див. табл. 7).

Таблиця 7. ВНП деяких країн в 1999 р. [65]

транснаціональний глобалізація економіка уніфікація

Однак було б помилкою думати, що фінансова глобалізація поширюється на увесь світ. Парадоксально, але при таких зростах обсягів запозичень вона в значно більшій мірі, ніж товарна продукція, замикається на обмеженій кількості фінансових ринків, і основна частка фінансових операцій зосереджена в трьох основних центрах світової економіки - США, Західній Європі і Японії.

Наприкінці 90-х тільки 2% вкладень взаємних інвестиційних фондів США, 3-4% - Великобританії і незначна частина інвестицій з фондів континентальної Європи і Японії направлялася на ринки, що розвиваються [72].

Наприклад, за період 1997 - 2006 р. такі найважливіші й густонаселені країни третього світу, як Китай і Бразилія, залучили тільки по 150 млрд. дол. приватного капіталу, а Таїланд, Індонезія й Південна Корея - по 60-70 млрд. дол.Для оцінки порядку залученого капіталу можна вказати, що тільки обсяг облігацій федерального казначейства США на руках в іноземців досягав в 2007 р. 1,3 трлн. дол., а весь американський чистий зовнішній фінансовий борг обчислювався декількома трильйонами доларів.

Однак ці досить великі навіть для розвинених ринків обсяги приватного капіталу здатні миттєво дестабілізувати ситуацію у країнах третього світу, що й спостерігалося під час кризи 1997-99 р. (див. табл. 7).

Тут варто розрізняти інвестиційний капітал і спекулятивний капітал, рухливість і вплив якого починає позначатися не тільки на фінансових ринках третіх країн, але й на досить стійких ринках центра, зокрема Японії й країн Європи. Масштаби операцій спекулятивного капіталу у 29-30 разів перевищують вартість проданих за день у світовій торгівлі товарів і послуг. По оцінках фахівців, на кожний долар, що обертається в реальному секторі світової економіки, припадає 50 доларів у фінансовій сфері [142, с. 25].

На початку тисячоріччя усе більш чітко стала проявлятися тенденція злиття банків, страхових компаній, іпотечних кредитних установ і інвестиційних фондів у глобальні фінансові групи, які не просто прагнуть охопити всі фінансові ринки, але й максимально розширити різні види фінансових операцій, оптимізувати капіталовкладення й мінімізувати ризики шляхом створення свого роду 'глобального портфеля'. Науково-технічна революція, інтернетизація й розвиток інших технологій комунікацій, у т.ч. космічних і оптиковолоконних, дозволили організувати цілодобову роботу фінансових ринків у режимі on-line, тобто в реальному масштабі часу. З боку таких глобальних фінансових груп зростає можливість всеосяжного контролю товарних, валютних, фондових і страхових ринків. З іншого боку, такий бурхливий зріст глобалізації фінансів створює загрозу функціонуванню світової економіки як через ризик системних збоїв, так і при хакерських атаках.

В умовах такої масштабної (і в той же час локальної) глобалізації фінансової сфери уряди й політики більшості країн світу фактично втратили не тільки контроль, але й орієнтацію в її лабіринтах.

Для того, щоб розібратися в цих нових для світової економіки процесах, розглянемо окремо ринки периферійних країн і ринки основних гравців на фінансовому полі планети.

Основна мета приватного капіталу полягає у отриманні максимального прибутку.

ТНК, що представляють індустріальний сектор економіки, охоплюють своїми поставками країни периферії й напівпериферії й витягають із їхнього ринку конвертовану валюту, що ті одержують в основному за поставку сировини й продукції першого переділу. Ця продукція відрізняється низькою рентабельністю й екологічно брудним виробництвом, що неможливо або економічно невигідно організовувати в країнах першого світу через жорстке екологічне законодавство.

ТНК постіндустріального сектора економіки поставляють периферійним і напівпериферійним країнам високорентабельну наукомістку продукцію і послуги, у такий спосіб отримуючи із цих ринків додатковий прибуток, обумовлений квазирентою.

Звичайно, можна розглядати такі взаємопоставки продукції й послуг як нерівноцінний обмін на користь країн центра. Низка економістів, особливо напівпериферійних країн, так і робить, пояснюючи труднощі, з якими зштовхнулися країни з перехідною економікою, саме нерівноцінним обміном.

Дійсно, якщо підходити до земній кулі як єдиного організму, у першу чергу необхідно виходити з відновлюваності енергетичних ресурсів. Тоді екологія у системі пріоритетів різних цивілізацій вийде на перше місце, а отримання прибутків посяде задні місця. Але це вже буде інша цивілізація -- енергетична або духовна. Зараз будемо оперувати критеріями матеріальної цивілізації, що живе сьогоднішнім днем, а в її системі пріоритетів на першому місці стоїть отримання максимального прибутку в найкоротший термін.

Із цих позицій фінансові ТНК або БФК є основними агентами на світовому економічному просторі. Саме вони знімають із ринків напівпериферійних і периферійних країн надприбутки, які недосяжні для інших типів ТНК при будь-яких нерівноцінних обмінах.

Розглянемо технологію цих операцій. Очевидно, що зростаючі економіки мають потребу у кредитних ресурсах. Для більшої ясності аналізу ми не будемо зупинятися на таких характерних чинниках, властивих третім країнам, як корупція й неефективне керування фінансовими ресурсами. Припустимо, що уряди країн-позичальників досить кваліфіковані і некорумповані.

Для одержання кредитних ресурсів країни периферії звертаються до МВФ, що виставляє ряд умов, які спираються на монетарну грошову політику, розроблену в рамках Чикагзької школи. Ця ідеологія неолібералізму одержала назву 'Вашингтонського консенсусу'.

Суть її полягала у підтримці фіксованого валютного курсу за рахунок кредитних ресурсів МВФ, твердої бюджетної економії (бездефіцитного бюджету), активній боротьбі з інфляцією, необмеженій свободі зовнішньої торгівлі, відкритого фінансового ринку й усуненні держави від регулювання економічних процесів. Регулювати економіку була покликана 'невидима рука' ринку.

Ця ідеологія неолібералізму базувалася на роботах лауреата Нобелівської премії Мілтона Фрідмана й реально у чистому виді в жодній розвинутій країні не використовувалася, хоча в цілому ця ідеологія підходить для найсильніших економічних гравців. Але навіть США завжди в більшому або меншому ступені регулювали свій ринок і виходили із криз, застосовуючи кейнсіанські підходи, хоча й використовували низку ідей М. Фрідмана.

Відносно ліберальних моделей економічних взаємин ще Бісмарк говорив, що вільна торгівля завжди буде зброєю більш сильних націй, а Томас Фрідман був ще більш відвертий: 'Невидима рука ринку ніколи не буде працювати без невидимого кулака' [208].

Як приклад успішного впровадження нової стратегії МВФ часто приводиться Чилі. Однак аналіз досвіду Чилі показує прямо протилежні результати.

У Чилі можна виділити дві моделі розвитку. Перша - при диктатурі Піночета (1974-1989 р.). Рекомендована в 1970-х роках модель вільної торгівлі, підтримана МВФ, полягала в наступних заходах: контроль над інфляцією, особливо шляхом різкого зниження державних видатків, проведення політики твердої бюджетної економії, підвищення вартості кредиту й зниження пропозиції грошей. Все це призвело до зниження реального рівня зарплати. Режим твердої економії спочатку дав непоганий зріст ВВП, але в 1980-1989 р. середньорічний ріст ВВП на душу населення склав тільки 1,0%. Політика твердої економії і скорочення видатків залишила компанії Чилі, як і інших латиноамериканських країн, без ресурсів. Чилі протягом 1970-х років переживало важку деіндустріалізацію: в 1982 р. промисловий ВВП на душу населення впав до 69% від рівня 1972 р. і навіть в 1990 р. не досяг рівня 1982 р., залишаючись менше 2000 дол.. Істотно впала купівельна спроможність мінімальної зарплати. Зріст ВВП був досягнутий за рахунок зростання виробництва сільгосппродукції, харчової промисловості. Частка наукомісткої продукції в 1970-1982 р. становила всього 1,5%. До 1987 р. 44,7% населення виявилося нижче рівня бідності, а 17% - в умовах крайньої вбогості.

Неефективне нагромадження величезної заборгованості й безвідповідальне залучення кредитів в 1970-х роках призвело до кризи 1980-1982 р. і реструктуризації економіки фахівцями МВФ.

Почалося проведення комплексу заходів з можливо більш широкої приватизації держсектору, особливо прибуткових компаній, шляхом пропозиції їх на торгах іноземному капіталу, з метою включення Чилі у відкриту світову економіку й забезпечення вільного руху капіталів. Це призвело до придушення інфляції, але викликало скорочення темпів росту експорту до 5,2% у рік в 1980- 1991 р. у порівнянні з 10,4% у попереднім десятилітті. Частка у світовому експорті в 1987-1990 р. стала нижче, ніж при уряді С. Альенде. Структура експорту різко погіршилася. До 1989 р. норма інвестицій у Чилі впала нижче 18% ВВП, а інфляція зросла до 30%, що багато в чому й обумовило прихід нового демократичного уряду. Він почав проводити політику, орієнтовану на розвиток внутрішнього ринку при державному втручанні в економіку країн. У першу чергу уряд зайнявся перерозподілом прибутків (для забезпечення соціальної стабільності) і соціальними програмами поліпшення житлових умов. Особлива увага приділялася розширенню внутрішніх ринків, чому сприяла й безготівкова чилійська 'одиниця розвитку' - UF.

Реформа президента Єйлвіна привела до зросту ВВП в 1990-1993 р. у середньому на 7% у рік. Але ключова відмінність від періоду Піночета полягала в тому, що ріст ВВП досягався при забезпеченні соціальних програм. Так, мінімальна зарплата підвищилася на 24%, частка населення, що живе нижче рівня бідності, знизилася до 32,7%, реальна зарплата зростала на 4% у рік. До 1993 р. інфляція була скорочена до 12% у рік.

Таким чином, компетентне економічне керування, соціальний договір і податкова реформа дуже швидко привели до появи позитивних результатів, що одержало назву 'Чилійського чуда'. Валютні резерви зросли з 4,1 млрд. дол. в 1980 р. до 16 млрд. дол. в 1998 р. Проте, перед Чилі, як і раніше,стоїть проблема структурних реформ, оскільки первісна модель заміщення імпорту, запропонована МВФ, привела до значного погіршення структури економіки - з 19,2 млрд. дол. в 1990 р. до 31,4 млрд. дол. в 1997 р. [95, с. 127-137].

Однак кризи 1995 і 1998 р., відбившись і на Чилі, показали, що висока частка в експорті сировинних товарів, ресурсомісткої, харчової й сільськогосподарської продукції й украй низький рівень наукомісткої продукції не забезпечують стабільність країни в умовах глобальної економіки. Крім того, пропонована модель МВФ сприяла розвитку експорту сировинної і низькотехнологічної продукції з низьким рівнем доданої вартості, у Чилі спостерігалися й інші побічні негативні явища. Крім значного розшарування й зубожіння великої маси населення, особливо деструктивним чинником була зневага екологією, що, фактично, і забезпечувало високуконкурентність експорту. Тому останнім часом Чилі особливу роль приділяє розвитку високотехнологічної продукції.

Аналогічне фіаско охопило монетарну політику й у Мексиці. Середньодушовий ВВП знизився під час кризи 1995 р. на 7,8%, особисте споживання - на 11,1% [65, с. 178]. Хоча Мексика й дотримувалася правил МВФ, здійснювала сувору бюджетну економію, проводила консервативно-кредитну політику, підтримувала не інфляційний ріст заробітної плати, проте, коли мексиканські й американські фінансові кола почати гру проти песо, у Мексиці у 1994 р. вибухнула найгостріша криза.

Ще більш сильна криза охопила економіку напівпериферійних і периферійних країн в 1997-1998 р.

Так, в Індонезії середньодушовий ВВП упав на 14,6%, відсоток відсівання з навчальних закладів серед дітей найбіднішої чверті населення підвищився з 1,3% в 1997 р. до 7,5% в 1998 р. у віковій групі 7-12 років, і з 14,2% до 25,5% у віковій групі 13-19 років [65, с. 178].

Фондові ринки країн, що розвиваються, понесли величезні втрати, але криза не торкнулася США. Голова Ради керуючих ФРС США Аллан Гринспен заявив, що ця криза 'не створює загрози економічному процвітанню Америки', і 'наша фінансова система досить міцна, а загальна уразливість американських фінансових інститутів досить мала' [182, с. 451].У чому ж тут справа? Добре відомо, що якщо гроші звідкись зникають, то вони десь повинні з'явитися.

Розглянемо механізм дії цієї технології управління фінансами на прикладі України. Перший рік проведення твердої монетарної політики по рекомендаціях МВФ - 1995 р. - дав позитивні результати, насамперед за рахунок стабілізації грошової одиниці. Хоча баланс зовнішньої торгівлі в 1995р. був негативним (дефіцит 1,19 млрд. дол.), але 'стабілізація карбованця привела до пожвавлення економіки, росту зарплат у доларовому обчисленні (з 55 дол. в 1995 р. до 75 дол. в 1996 р.), зниження ставки рефінансування (з 119,4% в 1995 р. до 60% в 1996 р.) і зростання доходів зведеного бюджету до 16,5 млрд. долл. в 1996 р.

Однак в 1996 р. ці позитивні тенденції не були закріплені структурною перебудовою економіки, інституціональною й адміністративною реформами й солідарною політикою. Штучна підтримка курсу карбованця, а потім і гривні протягом 1996 р., 1997 р. і першої половини 1998 р. і, фактично, деномінація замість грошової реформи викликали дефіцит зовнішньої торгівлі (у межах 1,1- 1,5 млрд. дол. щорічно). Ця чотирирічна дефіцитна зовнішньоторговельна діяльність просто зруйнувала економіку країни, оскільки імпорт при завищеному курсі гривні придушив внутрішнього виробника, а з урахуванням мультиплікації - придушив ґрунтовно, аж до зникнення цілих галузей. В 1997 р. доходи зведеного бюджету знизилися до 15,1 млрд. дол., в 1998 р. - до 11,3 млрд. дол., а в 1999 р. упали до 7,3 млрд. дол. Середня зарплата впала до 40 дол.. Крім того, різко погіршилася структура експорту. Частка енерго-, трудомістких і екологічно брудних виробництв - металургії, хімії, енергетики й паливної промисловості виросла в 1999 р. до 59% [203].

Придушення внутрішнього ринку забезпечило стабільність, але ця стабільність нагадувала цвинтарну, коли 'мертві не ворушаться'. На цьому тлі з 1995 р. в Україні був запущений випуск облігацій внутрішньої позики (ОВГЗ). Розквіт цього ринку державних цінних паперів припав на 1996-1997 р. В 1997 оборот на ринку ОВГЗ становив більше 80% усього ринку цінних паперів України. Прибутковість по цих паперах досягала 100% у національній валюті, але, оскільки ця валюта підтримувалася на стабільному рівні стосовно долара США за рахунок кредитів МВФ, то реально валютна прибутковість по цих короткострокових паперах перевищувала 60% річних. Більше того, для внутрішнього й зовнішнього інвестора були створені нерівні умови, оскільки останньому гарантувався зворотний викуп по заздалегідь обумовленій ціні при фіксованому валютному курсі.

Паралельне керівництво Нацбанку України, очолюване в той час В. Ющенко, розмістило валютні резерви Нацбанку в закордонних банках під 6% річних. Не виключено, що частина цих грошей повернулася назад на ринок цінних паперів України. Адже прибуток в 60% може приснитися валютному спекулянтові тільки в самих сміливих снах. Після кризи 1998 р. національна грошова одиниця України - гривня - знецінилася з 2,07 грн./дол. у другому кварталі 1998 р. до 3,43 грн./дол. у четвертому. Таким чином, завдяки кредитам МВФ міжнародні спекулянти не постраждали, і їхнього надприбутку було досягнуто за рахунок росту державного боргу країни й додаткового податку із усього населення (за рахунок здешевлення гривни на 65%).

За проведення такої кредитно-фінансової політики В. Ющенко за рейтингом відомого журналу 'GlobalFinance' в 1997 р. увійшов у шістку кращих банкірів світу.

Валютні спекулянти 'зняли' з ринку України кілька сотень мільйонів доларів надприбутків, всі витрати від проведення такої операції лягли на країну-боржника. А контроль за першочерговістю обслуговування західних кредиторів покладено на МВФ.

Про аналогічну технологію, але вже в період мексиканської кризи 1994 р., пише визнаний фахівець зі світових фінансів Дж. Сорос:'У ході кризи іноземні власники тесобонов (tesobo-nos) -- мексиканських казначейських облігацій, номінованих у доларах США, -- вийшли сухими з води, хоча прибутковість тесобонов у момент їхнього придбання свідчила про високий рівень ризику. Коли Мексика виявилася не в змозі погашати свій борг, пішло втручання федерального казначейства США й МВФ, у результаті чого інвестори були врятовані. Всі витрати цієї операції довелося нести мексиканським платникам податків' [186].

Аналогічна технологія витягу надприбутків під гарантією МВФ здійснювалася й у Росії, тільки в значно більших масштабах, ніж в Україні.

Усе йшло по торованій колії, але тут міжнародні фінансові спекулянти вперше зштовхнулися із прецедентом, на який не знайшли адекватної відповіді. Процитуємо Дж. Сороса:'Банки, брокери й хеджингові фонди продовжували купувати російські державні короткострокові облігації (ГКО) навіть тоді, коли погіршення ситуації стало очевидним для всіх. Вважалося, що Росія -- занадто велика країна, щоб її банкрутство могло бути допущене; можна було розраховувати на втручання міжнародних фінансових інститутів, спрямоване на порятунок становища. Навіть із урахуванням можливості того, що власники ГКО в остаточному підсумку понесуть які-небудь збитки, співвідношення ризику й прибутковості виглядало привабливим. Таким чином, люди продовжували купувати ГКО з безупинно зростаючою прибутковістю, поки не наступила розв'язка. Привалююче серед власників ГКО очікування, що їх урятує втручання міжнародних фінансових організацій -- МВФ і Міжнародного банку реконструкції й розвитку (МБРР). Величина внеску кожної країни в ресурси цих установ визначає її право голосу, тому США мають вирішальний вплив у цих організаціях, а президентом МБРР за традицією є американець.

У 1944 р. на конференції в Бреттон-Вудсі (Нью-хемпшир, США) була досягнута домовленість про створення системи регульованих, прив'язаних валютних курсів, спрямованої проти девальвації валют розвинених країн, що у результаті призводило до підриву світової торгівлі. У результаті переговорів було досягнуто наступної згоди: кожна країна встановлює доларове утримування своєї валюти, при цьому долар був прив'язаний до золота за фіксованим курсом 35 доларів за унцію. Тим самим долар став розглядатися як замінник золота, що відображало безсумнівний політичний успіх США.

Глобалізація долара США

Оскільки долар США переводився в золото за пред'явленням, він придбав роль світового валютного резерву, і багато країн стали здобувати долари як резерв дефіциту платіжного балансу США. Однак платіжний баланс США в 50-60 роки в основному зводився з негативним сальдо, і дефіцит фінансувався за рахунок наростаючої кількості доларів в іноземних власників.

У результаті США одержали величезну перевагу -- свій імпорт вони оплачували своїми ж доларами. Найбільше активно пручалася цій угоді Великобританія, тому США надав їй пільговий кредит в 4,4 млрд. дол. на 50 років під 2% річних. А потім, у рамках плану Маршалла, Великобританія одержала 40% всій виділюваній Європі допомоги.

З 1958 р. наступив період, що триває й тепер, великих дефіцитів платіжного балансу США, і зайва доларова маса направлялася за межі США, а звідти - на купівлю облігацій американського казначейства,тобто на фінансування дефіциту американського бюджету за рахунок інших країн. Тому європейські країни стали прагнути обміняти долари на золото. Проте потік доларів у Європу невблаганно зростав і досяг в 1966 р. 54,6 млрд. доларів.

Європейські країни стали боротися із цією напастю по-різному. ДеГоллъ заборонив банкам перевищувати 10% рівень кредитування, оскільки у Франції за відсутністю центрального банку гроші мультиплікатувались шляхом кредитної емісії. І франк уперше став твердою валютою.

4 лютого 1965 р. Ш. Де Голль повідомляє, що його країна в міжнародних розрахунках переходить до реального золота, тобто виходить із Бреттон-Вудської системи, вважаючи, що долар зроблений з паперу. І вимагає у повній відповідності із цією системою обміняти свої 1,5 млрд. доларів на золото за курсом 35 доларів за унцію, як передбачала система. А це спричинило й вихід з НАТО.

Німеччина розрахувала суму грошей для нормального внутрішнього обігу,виходячи з рівня цін і надрукувала на цю суму дойчмарки, за винятком завезених за планом Маршалла євродоларів. У такий спосіб Л. Єрхард нейтралізував експортну інфляцію.

Різні методи стискання грошової маси, розпочаті європейськими країнами, розгорнули процес у зворотну сторону. В 1971 р. тільки за 1 день 4 травня тільки Центральний Банк ФРН обміняв на дойчмарки 1,2 млрд. доларів. Наступного дня, тільки протягом 1-їгодини, ще 1 млрд. доларів. Запаси американської валюти в банках Західної Європи, Канади і Японії потроїлися з 14,5 до 45 млрд. дол.

Німеччина, використовуючи вихід Франції з НАТО, обміняла свої долари. Золотий запас США за період з 1958 р. по 1971 р. зменшився з 23,1 до 10 млрд. доларів. І в серпні 1971 р. США де-факто припиняють обмін золота на свої гроші. В Америці на 3 місяці заморожуються зарплати й ціни й уживають інші заходи, Президент Ніксон повідомляє, що по земній кулі ходить 80 млрд. дол., у той час як у США їх усього 52 млрд. У грудні досягається компроміс - курс європейських і японських валют підвищується, а долар девальвує.

Сьогодні ж на земній кулі тільки в готівковому обігу перебуває 457,9 млрд. дол. США [37, с.49], а в самих США -- лише 150 млрд. дол. За оцінками експертів, більше 60% наявних доларів США вже ніколи не повертаються на територію США, обслуговуючи тіньовий оборот у країнах третього світу і будучи в них реальними коштами обігу й нагромадження.

Тільки відповідно до офіційного Бюлетеня банківської статистики за станом на листопад 2007 р. у Росію було завезено наявної валюти на суму 121,942 млрд. дол., з них 98% - самих американських доларів.

Таким чином, долари США забезпечуються в цей час тільки довірою до американської економіки й американських урядів, зокрема, мистецтву керівників ФРС. Тому США відносно слабко залежать від інших держав, а забезпечення доларами всієї світової системи дозволяє їм одержувати інфляційний прибуток і сеньораж.

За даними К. Р. Макконнелла й СЛ. Брю, 'надрукувати 1 долар обходиться уряду США в 4 центи. А іноземцеві, щоб роздобути цей долар, доводиться продати в Америку ресурси, товари або послуги вартістю в 1 долар. Ці блага і становлять виграш для американців. До того ж, якщо долар пішов за кордон і залишився там, то він уже не буде претендувати (відволікати на себе) на американські ресурси, товари й послуги. Фактично, на кожному доларі американці 'заробляють' 96 центів' [121, с. 294].Цей геніальний винахід американців набагато перевершив по значимості винахід Англією державного боргу. Причому глобалізація використання долара США за рахунок масштабу дає неймовірний ефект. У той же час загальне використання долара США не дає йому впасти, тому що це призведе до структурної кризи світової економіки і загальних втрат. Коли за перші 4 місяці 1995 р. долар знецінився стосовно ієни й марки аж на 20%, це ввергнуло в хаос світову економіку й спровокувало новий спад у Європі і Японії [126, с. 106]. Але доларом США справа не обмежується.

Роль фондової біржі Нью-Йорка в розвитку торгівлі цінними паперами величезна. Саме тут в 1980 р. з'явилися такі фінансові інновації, як ринок фінансових ф'ючерсів (Чикаго, Нью-Йорк) і в 1983 р. ринок валютних опціонів (Філадельфія, Нью-Йорк, Чикаго).

Щоб не втрачати лідерство у фінансовому світі, що приносить їй до 3% ВНП у рік, Великобританія під керівництвом М. Тетчер пішла на радикальні заходи для де регулювання національного ринку капіталів і підвищення його конкурентоспроможності. Ця реформа, проведена в 1983 р., одержала назву 'БігБенд' (BigBand). Вона полягала у скасуванні фіксованих комісійних, знятті розмежувань між посередниками на фінансовому ринку, відкритті брокерських фірм для небіржових капталів, у тому числі й іноземних, забезпеченні відновлення інформації в режимі on-line по безперервних котируваннях. Паралельно реформа була проведена по ринку державних цінних паперів. Іноземні фінансові установи стали відігравати у лондонському Сіті найважливішу роль. За прикладом Лондона пішли тією чи іншою мірою й інші фінансові майданчики Європи. В 1997 році угоду про лібералізацію ринку фінансових послуг підписали 102 країни. Обсяг ринку склав 38 трлн. дол.

Ця лібералізація фінансових ринків створила сприятливе середовище для діяльності фінансових спекулянтів. Як приклад можна привести легендарну фінансову операцію, проведену фондом Дж. Сороса 'Quantum'.

Після об'єднання Німеччини Bundesbank емітував величезну кількість марок без відповідного забезпечення товарною продукцією. У зв'язку з тим, що Німеччина входила в Європейську валютну систему, підвищення Bundesbank'ом процентних ставок для запобігання інфляції призвело до завищення курсів ряду європейських валют. Цим скористався фонд Сороса і провів скоординовану атаку на англійський фунт, у результаті чого поклав на свої рахунки 1 млрд. дол. Потім ця ж технологія була повторена з італійською лірою, іспанської песетою, шведською кроною.

На початку 1993 р. спекулянти провели атаку на французький франк, що (на відміну від вищезгаданих валют) не був переоцінений і представляв у той час кращу економіку в Європі. Але франк не встояв перед силою всесвітнього нападу спекулянтів. Паризький центральний банк втрачав 100 млн. дол. у хвилину й до кінця торгів Ларозье, керуючий банком, витративши 50 млрд. дол., мав заборгованість у розмірі більше половини цієї суми (цифри по [126, с. 90]).

Таким чином, виграш цих спекулянтів обернувся додатковим податком на населення відповідних країн. Цей приклад показує, що перед здатністю фінансових спекулянтів підключати трильйонні ресурси, використовуючи фінансові інструменти й ліберальну фінансову систему не може встояти жоден центральний банк жодної країни, крім США.

Звичайно, певне значення має потужність американської економіки (ВНП США досяг 9 трлн. дол. в 2000 р.) і професіоналізм А. Грінспена. Але реальна причина зовсім банальна. Неможливо грати доларами проти доларів, оскільки резерви доларів у ФРС не обмежені. А отримані в результаті валютних спекуляцій долари вертаються в США й зміцнюють їхню економіку, тому що більшість відповідних фондів перебуває в США.

Більше того, саме США можуть за своїм розсудом регулювати курсові співвідношення, залежно від обставин здорожуючи або здешевлюючи у такий спосіб свій експорт або імпорт.

І чим сильніша економіка іншої країни, тим більше з нею рахуються. Цим цілям служить і індекс агентства 'Moody^!s', що привласнює вищий рейтинг 'ААА' тільки тим державам, хто входить у фінансово-економічну еліту, адже у цих країнах перебуває й контрольний пакет МВФ.

Тому для ТНК таких країн ціна капіталу мінімальна, і, як наслідок, максимальна конкурентоспроможність, а країни периферії в цій системі будуть усе більше й більше маргіналізуватися, і незалежно від їхньої ефективності відбувається трансферт ресурсів від бідних країн до багатих і наростання нерівності у фінансово-економічних умовах діяльності між країнами центра й периферії. Це неминуче призведе до революцій або тероризму. Більше того, незахищеними є й ринки потужних країн центра - Японії і ЄС. Дж. Сорос, аналізуючи кризу 1997-1999 р., пише:'У цей час повноваження й відповідальність з підтримки глобальної фінансової системи лежать в основному на США. Фінансові органи США віддають собі в цьому звіт і прагнуть діяти відповідним чином, однак вони безпосередньо відповідають за стан американської економіки. Якщо внутрішньоекономічні й міжнародні пріоритети заходять у суперечність, вибір на користь перших не викликає сумніву' [186].

Ще далі у своєму аналізі глобальної економіки й фінансів іде КеннетУолтц - відомий американський політолог і фахівець із питань міжнародних відносин. Він пише: 'Сполучені Штати використовують свої політичні, економічні й військові важелі для маніпулювання міжнародними подіями таким чином, щоб ці події відповідали їхнім власним інтересам.<...> Сполучені Штати при різних адміністраціях і різних керівниках кабінету ефективно діяли для того, щоб підірвати ринки й перешкодити міжнародним інститутам' [208].

У цей час над глобальною економікою утворився величезний навіс інфляційних доларів, і хоча А. Грінперс намагається його поступово 'здути', що видно з падіння курсу акцій американських компаній, проблеми однаково залишаються. Але навіть тут США виграють, оскільки в акції американських компаній вкладалися капітали із усього світу. І та частина капіталів, що належала агентам ринку США, у кожному разі залишається усередині США, відбувається тільки перерозподіл ресурсів усередині величезного американського ринку. Та ж частина капіталів, що потрапила ззовні, значно подешевшала, і різниця залишилася усередині американського ринку.

Таким чином, під фінансовою глобалізацією по суті справи ховається ефективний інструмент контролю ФРССША стану світових фінансів і витягу надприбутків у глобальних масштабах, що дозволяє американській економіці уникати криз. Це, безсумнівно, третій видатний винахід після державного боргу й долара як світової валюти.

Прагнення країн ЄС створити свій ринок, рівноцінні ринку США, і свою валюту - євро дозволило б забезпечити конкурентоспроможність і підвищити стабільність самостійних незалежних ринків. Але у зв'язку з зрозумілими причинами таке бажання натрапляє на схований опір американських фінансових компаній.

1.2 Стандартизація та уніфікація

Безсумнівно, важливою ознакою глобалізації є стандартизація промислової продукції й уніфікація ведення звітності, документації, міжнародного законодавства й іншої нормативної звітності.

Стандартизація - це звід правил, призначених для регулярного використання при здійсненні спеціалізованої діяльності, забезпечення співробітництва й однозначного тлумачення умов виробництва, комерційної діяльності, коштів контролю й вимог безпеки.

Стандартизація стала наріжним каменем індустріалізації. У постіндустріальну епоху її значення ще більше зросло, оскільки вона дозволяє погоджувати різні розробки незалежних корпорацій, користуватися уніфікованими протоколами обміну даних, забезпечувати захист, кодування і декодування інформації і здійснювати багато інших узгоджень, без чого розвиток процесу глобалізації був б неможливим. Очевидно, стандартизація з'явилася одночасно з писемністю, оскільки писемність, букви й правила написання слів також підкоряються стандартним процедурам, що забезпечують передачу й зберігання знань.

14 жовтня 1946 р. була створена ISO - Міжнародна організація стандартизації, діяльність якої поширюється практично на всі сфери за винятком:

IEC - Міжнародна електротехнічна комісія, установлює стандарти в області електротехніки й електроніки;

ITU - Міжнародний союз телекомунікацій - стандарти в області телекомунікацій.

До 1 січня 2008 р. було зареєстровано 15700 міжнародних стандартів. Щорічно переглядається або приймається 500-600 нових стандартів, а прийняті в рамках системи ISO стандарти 'ISO 9000' - система керування якістю, і 'ISO 14000' - система керування якістю навколишнього середовища, визнані у всіх країнах світу.

У рамках ISO активно розробляється система стандартів на послуги, спрямовані на забезпечення захисту споживачів від низькоякісних послуг.

Паралельно з розробкою міжнародної системи стандартів здійснюється сертифікація товарів і послуг. Сертифікат,отриманий від визнаного міжнародного незалежного органу, підтверджує якість товару, є пропуском на міжнародний ринок і дозволяє дістати максимальний прибуток при продажі продукції. Уряди розвинених країн часто захищають свої ринки від недоброякісної продукції шляхом введення вимог по відповідності імпортованої продукції самим твердим стандартам, наприклад, екологічним, що автоматично споруджує непереборний бар'єр перед країнами напівпериферії й периферії. Крім того, одержання сертифіката, особливо на ліки, дуже складна й дорога процедура, що здатні перебороти й згодом окупити тільки потужні ТНК, і це також обмежує можливості країн, що розвиваються, потрапити на багаті ринки, хоча слід зазначити, що сертифікація захищає населення від неякісної й навіть небезпечної для здоров'я продукції.

Одним із важливих напрямків у системі всесвітніх стандартів є кодування товарів. Уперше на практиці штрихові коди застосували в 60-ті роки залізничники США для ідентифікації залізничних вагонів. З розвитком комп'ютерних технологій штрихове кодування пережило друге народження й одержало всесвітнє поширення.

Уперше універсальний товарний код UPC затвердили в 1973 р. у США, а в 1977 р. була затверджена Європейська система кодування EAN.

Зараз уже важко уявити собі товар без штрих-коду. Штрих-код - це глобальна мова торгівлі, що дозволяє раціоналізувати транспортування, зберігання й поставку всіляких товарів, вчасно сигналізувати про якість роботи торговельного підприємства, прогнозувати випуск і збут товарів, механізувати багато операцій.

Із січня 1993 р. на всіх товарах, що надходять у Європу, повинен обов'язково бути присутнім штрих-код. Ставити код на свою продукцію має право лише підприємство, зареєстроване в національній асоціації автоматичного кодування, у противному випадку використання штрих-коду спричиняє судові санкції.

У 1996 р. величезна кількість національних організацій, орієнтованих на галузеві стандарти, почали координувати свою діяльність із метою рішення глобальних проблем у рамках створеного підкомітету ISO/ IEC/ITC1/SC31, що одержав назву 'Автоматична ідентифікація й система обробки даних'. Зусилля були спрямовані на вирішення питань передачі штрих-коду по мережах, створення його символіки, кодування інформації й відповідності виробничим критеріям.

До цих питань активно залучаються й комітети з нових інформаційних технологій. Наприклад, у цей час найважливішим завданням є розробка міжнародних стандартів із забезпечення електронної документації електронним підписом і вимог до її захисту, передачі, дешифрування і т. інш.

Ще один напрямок, пов'язаний із глобалізацією, являє собою уніфікацію товарів і послуг. І якщо уніфікація товарів була захоплено прийнята в масовому виробництві індустріальної епохи, то в епоху постмодерну вона починає негативно діяти на заможного споживача, що вимагає індивідуального підходу й особливого товару.

У той же час уніфікація послуг - явище відносно нове. Різні підприємства, наприклад, готелі, почали уніфікувати набори обов'язкових послуг при відповідному рівні якості. У другій половині 80-х років одержали поширення підприємства з підвищеними вимогами якості продукції й послуг, а в XXI столітті, на думку експертів, найбільшу конкурентоспроможність будуть мати підприємства й організації, що надають кращий набір послуг з обслуговування клієнта, розподілу продукції й доведенню її до рівня, що відповідає індивідуальним запитам клієнта.

Ці завдання вирішуються шляхом вироблення відповідної внутрішньофірмової культури й уніфікації ряду підходів або технологічних операцій.

Одним із прикладів однолінійної уніфікації є мережа ресторанів швидкого харчування 'Макдональдс', де гарантується уніфікований набір продуктів, з уніфікованою технологією готування й контролю якості, забезпечуваних у будь-якій крапці земної кулі, де є присутнім 'Макдональдс'. Але в 'Макдональдсі' відсутній індивідуальний підхід до клієнта, хіба що вас гарантовано зустрінуть усюди однаково професійно поставленою посмішкою. Такого типу уніфікація особливо негативно діє на представників інших культур. Так, французи, які цінують вишукану їжу у невеликих кількостях і затишних ресторанчиках, приходять у шок від уніфікованих американських 'гамбургерів' і 'Макдональдсів', які американці готові жувати цілодобово у всіх куточках земної кулі й навчати цій нескладній техніці споживання їжі інші 'нецивілізовані' народи. Тому стандартизований і уніфікований продукт стає ознакою малозабезпеченої частини населення світу, а заможне населення вимагає до себе особливого, індивідуального підходу.

У сучасній економіці необхідні не тільки уніфіковані процедури, стандартизовані протоколи, норми й вимоги, але і єдині засоби спілкування. Спроба розробити мову linguafranca, тобто універсальну мову, була зроблена давно.

Ще в 1887 році Л. Заменгоф як універсальну мову розробив есперанто. Однак остання не одержала поширення, хоча й існують організації, що підтримують існування цієї мови. Виявилося, що для прийняття мови як світового засобу спілкування простота правил, легкість вивчення й зручність використання зовсім недостатні.

Взагалі перспективу штучного створення повноцінної мови можна оцінити як дуже віддалену. Сучасна семіотика переконливо показала, що мовні ресурси непоправні, а створення нових мов у чомусь те саме, що і поява нового виду живих істот.

У 1945 р. у створену Організацію Об'єднаних Націй (ООН) увійшла 51 країна, і у якості міжнародних було прийнято п'ять мов: англійська, французька, іспанська, російська і китайська. З тих пор всі документи ООН виходять цими мовами. Широке поширення як офіційний засіб спілкування одержала і арабська мова. Усього ж у світі тепер існує близько 6000 мов.

У 50-ті роки найпоширенішою європейською мовою булаіспанська, світовою - китайська, а французька користувалася престижним статусом дипломатичної. Але із всіх мов саме англійська в останні 30 років мала найвищі темпи поширення.

Цьому сприяли наступні обставини:

1) найважливіша причина здобуття англійською мовою міжнародного статусу -- політична й військова могутність країн, населення яких говорило на цій мові.

Саме військова й політична могутність завжди сприяла просуванню мови. Так було і з грецькою мовою, яку поширив по Стародавньому світові Олександр Македонський. Так було із арабською мовою в Середні століття, і з іспанською, португальською й французькою у пізніше середньовіччя. Всесвітній популярності російської мови сприяла міць Радянського Союзу. З розпадом СРСР інтерес до російської мови значно знизився;

2) сильна економіка і дія ТНК у глобальних масштабах.

З табл. 1 ми бачимо, що найбільше число штаб-квартир ТНК зосереджене в США й Великобританії.

Варто помітити, що сприйняття транснаціональних компаній як космополітичні організації зовсім помилково. Всі вони несуть відбиток культур тих країн, де вони виникли. Завжди можна визначити по філії ТНК її приналежність: американська вона, французька або японська;

3) науково-технічна революція й наявність високого рівня наукових досліджень.

Учений, що вільно володіє англійською мовою, завжди буде мати перевагу перед своїм 'без'язиким' колегою. Всі основні дослідження у світі знаходять висвітлення в масі наукових, технічних і популярних журналів, що виходять англійською мовою. У світі видається 28 тис. наукових журналів. З них близько 6 тисяч найбільш значимих входять у базу даних Інституту наукової інформації США, і по них визначається індекс цитування. Із цього числа на США припадає 39% журналів, на Англію - 19%, Голландію - 10%, Німеччину - 7%, Японію й Росію - 2%, Україну - 0,12%. Як бачимо, основна частка припадає на англомовні журнали.

Є безліч прикладів, коли дослідження вчених, що публікували свої результати іншими мовами, зокрема, німецькою і російською, залишалися непоміченими, і лише після перекладу англійською ці роботи входили в коло світового спілкування, і дуже часто, на жаль, ретроспективно;

4) широке поширення засобів масової інформації. Англійська газета 'Уиклиньюс' почала виходити з 1622 р., а 'Тайм' з'явилася в 1788 р. У США першій в 1704 р. з'явився 'Бостон ньюслеттер', а наприкінці XIX століття вже видавалося близько 2 тис. газет. У цей час п'ять найвідоміших у світі газет - англомовні: американські 'Нью-Йорк тайм', 'Вашингтонпост', ' Уолл-Стритджорнел' і британські 'Таймі' і 'СандиТаймі'. Хоча інформаційне Агентство Рейтер з'явилося в Німеччині (м.Аа-Хен), але саме реєстрація в Лондоні в 1851 р. зробила його знаменитим, а в 1856 р. у США з'явилося інформаційне агентство Ассошіейтед Пресс.

У 1922 р. була створена Британська радіомовна компанія ВВС. В 1936 р. вона здійснила першу передачу телевізійного зображення. У США перші регулярні передачі почалися в 1939 р. національною радіомовною корпорацією, а вже в 1994 р. у США на одну людину в середньому припадав 1 телевізор. Таке випередження в розвитку ЗМІ й високий професіоналізм у подачі новин і інформації сприяли активному поширенню англійської мови по усьому світі;

5) поширення реклами. Рекламний бум був пов'язаний із просуванням споживачеві масової продукції. Рекламні буклети, ролики, написи на якісних товарах сприяли поширенню англійської. Уже в 50-х роках у США частка рекламної продукції у ВНП була значно вище, ніж у будь-якій іншій країні світу і становила в 1953 р. 2,6% (в Англії -- 1,5%) [104, с. 142]. До 1972 р. з 30 найбільших рекламних агентств 27 належали США, 10 - Англії й 2 - Японії;

6) але самий феноменальний вплив на розповсюдження англійської мови зробило кіно.

Ще в 1933 р. 32 кіностудії з 44 були американськими або англійськими, 97% відомих артистів говорили у фільмах англійською мовою, а 94% режисерів ставили англомовні фільми [104, с. 149]. До середини 90-х років США контролювали 85% світового прокату;

7) активному поширенню англійської мови сприяла поп-музика й масова культура.

З 557 всесвітньовідомих поп-груп 549 (99%) працюють повністю або в основному англійською мовою, а серед вокалістів 95% співають англійською [104, с. 155];

8) але самому активному просуванню англійської по усьому світі сприяв Інтернет і розвиток мультимедійних засобів. Поширенню англійської допомагають і наймогутніші електронні пошукові системи. Безумовно,англійська стала сьогоденням Linguafranca Інтернету.

І, звичайно, успіхи мови прямо залежать від людського чинника, успіхів і популярності його носіїв. Тут немає потреби перераховувати відомих політиків, учених, письменників і суспільних діячів, що говорять англійською.

Швидкому поширенню англійської мови сприяли і його особливі властивості.

По-перше, сприйнятливість до новизни. Протягом століть ніхто не перешкоджав проникненню в англійську іноземних слів, що додало їй космополітичний характер.

По-друге, в англомовних країнах немає організацій, що захищають 'первозданну чистоту' мови від 'шкідливих' впливів інших мов. Більше того, він не є державною мовою США, оскільки там немає державної мови взагалі.

По-третє, вона відрізняється нечисленністю флексій, на відміну від російської й української, простотою граматичних конструкцій і практично повною відсутністю граматичного роду. Її структура відображає ratio, а структура складної пропозиції нагадує формулу органічної сполуки, у той же час багатство виразних засобів сприяють прояв іintuitio. Найважливішим недоліком англійської є істотна розбіжність між правописом і вимовою слів.

Однак боротьба з англійською мовою в низці країн зовсім не пов'язана з її достоїнствами або недоліками. Просто на мову проектується роздратування, викликане агресивною політикою американських компаній з просування масової культури й реклами, з впровадження нових концептів і так званої high-hume продукції. Не менше відторгнення викликає зарозумілість і пихатість американських туристів.

Серед європейських країн найдужче роздратування відчуває Франція, яка намагається захистити свою елітарну культуру обмеженням сфери дії англійської мови й забороною використання у французькій англійських слів у випадку наявності французького еквівалента. Але 'закриваючи' мову, французи тільки програють, доводячи боротьбу до абсурду. Існує чорний список з 3500 слів, куди включене й ненависне слово computer, оскільки існує французьке ordinateur (обчислювальна машина).

Таке ж, якщо не більш сильне відторгнення, викликає англійська в арабських країнах. А от у Китаї або Японії до поширення англійського ставляться досить спокійно, тому що там існує зовсім інша - ієрогліфічна - система мови, на яку англійська зовсім не впливає. У Японії навіть розглядається питання надання англійській статусу офіційної.

Та все ж, за даними Британської Ради, на англійською говорить 372 млн. чоловік, в якості другої використовує до 350 млн. чоловік. На гінді говорить стільки ж, скільки англійською, а китайською говорять- 1113 млн.

Присутність англійської мови в рекламі, фільмах, ЗМІ створює враження його глобальності. Але ця глобальність являє черговий міф і поширюється, як і в інших випадках, на заможну частину населення світу. Для вивчення мови потрібні значні фінансові видатки, тому англійська недоступна більшості населення світу. Таким чином, ми знову переконуємося, що ті, хто знає англійську, одержують значні переваги перед тими, хто її не знає, тим самим ще більше поглиблюючи розходження між багатими й бідними.

РОЗДІЛ ІІ. УКРАЇНА В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

2.1 Глобальна середньодержавність України

Особливістю становлення України в сучасному світі, який глобалізується, є два основних чинники:

брак історичного часу для побудови повноцінної демократичної національної держави;

випробування глобалізацією, маючи недосконалі державні структури та несформоване громадянське суспільство.

Скажімо, західні держави (США, Європейський Союз тощо) самі значною мірою визначають зміст, темпи і правила глобалізації, хоча й тут не все так просто. Якщо відштовхуватися від американського розуміння глобалізації Ф. Фукуями, 3. Бжезинського, Г. Кіссінджера, Дж. Сороса та інш., безперечно, першу скрипку відіграють США та їхні союзники. На даний історичний момент це певною мірою відповідає дійсності. Так само, як і модель моноцентричної глобалізації, яка всебічно обґрунтовується ідеологами США і країн Заходу щодо права на ліберально-демократичний диктат і вестернізацію всієї планети.

Разом з тим варто відзначити, що останнім часом набуває поширення концепція поліцентричної глобалізації, яка заперечує домінування однієї країни, а відтак, -- і однієї (західної) цивілізації. Ці думки дедалі частіше зустрічаються в працях науковців, які прогнозують послаблення глобального впливу США, -- Є. Бажанов [8], Є. Макаренко [69], В. Манжола [71], О. Попов і В. Юртаєв [89] та ін.

Наприклад, В.Манжола, досліджуючи проблему 'вписування' України в процеси трансформації системи міжнародних економічних відносин, вважає очевидною кризу американського лідерства в Європі, а відтак, і зміну моделі гегемоністичної стабільності на європейському континенті в дусі реалістичних концепцій рівноваги сил.

Тут можна було б назвати вже згадувані раніше концепції 'Захід проти решти' (С. Гантінгтона), 'Північ -- Південь', дихотомію 'глобалізація-фрагментація' тощо.

Певною мірою ці концепції теоретично обґрунтовували процеси асиметрії світу після еволюції постбіполярної системи, яка виникла внаслідок розпаду радянського блоку.

До речі, спільні з Україною проблеми непростого пристосування до процесів глобалізації мають нові незалежні держави з пострадянського простору - Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Сербія, Хорватія, Словенія, Македонія, Боснія і Герцеговина та інші.

Всі вони, безперечно, мають регіональний характер. А твердження

Б. Гаврилишина, А. Гуцала, з якими солідаризується О. Білорус, щодо України як 'нової безсумнівно глобальної держави' [55, 132], лежить швидше в площині побажань і перспектив, ніж глобальних реалій.

За свідченням вітчизняного економіста В. Андрійчука, намагатися використати переваги економічної глобалізації, стати повноправним членом СОТ та бути об'єктом залучення (приваблення) іноземних інвестицій, дуже складно, маючи державний борг у 14 млрд дол. США, лише 14-16% конкурентоспроможної продукції в експорті, 70-80% зношеності основних фондів, 133-тє місце за рівнем економічної свободи (із 153 держав світу) тощо [132].

Ось і виходить, за словами А. Толстоухова, що 'проблему входження України у глобальну спільноту можна сформулювати так: об'єктивно вона в неї вже увійшла, але суб'єктивно ще не визначилася в ній' [105].

Той же О. Білорус, який стверджує, що сьогодні законом світового розвитку стає закон глобалізації, свідчить, що ми не увійшли в жоден глобальний процес не тому, що не хотіли, а тому, що не готові за рівнем міжнародної конкурентоспроможності, за рівнем ефективності нашого державного менеджменту [20].

Тільки цим можна пояснити той факт, що усього з 1991 по 2001 роки з України вивезено понад 40 млрд дол. США національного капіталу через тотальну доларизацію економіки, дії 'податкової імперії', надлібералізацію та тінізацію економіки.

Якби ці кошти були вкладені, наприклад, в аграрний комплекс України, який за даними ФАО ООН може прогодувати 1 млрд населення планети, можна тільки уявити, який був би економічний ефект [19].

А якщо додати прямі і опосередковані втрати України, пов'язані з від'їздом закордон українських вчених та фахівців з вищою освітою -- понад 10 млрд дол. [11], то в цілому, за нашими оцінками, за згаданий період Україна втратила понад 50 млрд дол. Порівняймо це з нашим річним бюджетом і зробимо належні висновки.

Які ж заходи національної політичної еліти в цьому аспекті потрібно здійснити для пошуку гідного місця в світі, що глобалізується?

На думку українських вчених С. Кононенка та В. Дударьова[54, 55], нам було б корисно звернутися до теорії 'середньодержавності', яку автори розглядають як частину комплексу глобалізацій них субтеорій.

Як відомо, концепція середньої держави народилася в політичних колах та дипломатичному відомстві Канади на початку 1945 року, коли канадські політики і дипломати Л. Пірсон, Дж. Холмс, Ю. Ронг і Е. Райт почали використовувати термін 'середня держава' в дискусіях з дипломатами великих держав, прагнучи обмежити їхнє домінування у повоєнному світі. У той час Канада, прагнучи віднайти своє місце у світовій ієрархії, виявила найбільшу серед західних країн активність у миротворчих операціях та пом'якшенні глобального міжсистемного протистояння.

На початку 70-х років XXст. британська зовнішньополітична стратегія почала орієнтуватися на нову самоідентифікацію Великої Британії як 'середньої держави першого рангу'.

З точки зору С. Кононенка, зовнішньополітична дія держав може бути класифікована таким чином:

велика держава -- глобально рівновелика, гомогенна діяв усій сфері міжнародних відносин;

середня держава -- рівновелика, гетерогенна дія, що згасає із віддаленням від сфери докладання;

мала держава -- локально рівновелика, гомогенна дія,впливів якої зазнають вузькі сфери докладання [54].

Парадигма зовнішньої політики, зокрема для середньої (та й малої) держави, має компенсаційний характер і полягає у прагненні до компенсації браку зовнішньополітичних ресурсів з метою адекватної відповіді на сукупність викликів міжнародного середовища.

Відповідно до чотирьох форм реалізації парадигми зовнішньополітичної поведінки середньої держави Україна може собі обрати одну з чотирьох моделей середньодержавності:

1)консервативно-ізоляціоністська модель, головною політичною метою якої є збереження певного соціального устрою та політичного режиму, а міжнародна діяльність реалізується або через орієнтацію на великодержавного патрона, або на сусідні країни з подібним соціальним устроєм і параметрами національної могутності (Іспанія доби Франко, Португалія -Салазара, сучасні Північна Корея, Білорусь);

ліберально-нейтралістська модель орієнтується на мир,безпеку, цілісність, стабільність, позаблоковість, мінімалізацію насильства та гуманізацію світової політики, збереження окремих національних і регіональних рис, що не суперечать основним принципам ліберального світопорядку. Разом з певним консерватизмом щодо внутрішнього устрою та прилеглих сфер міжнародного середовища ця модель характеризується активною дипломатичною діяльністю, що забезпечує їй належний рівень присутності на міжнародній арені (наприклад,Швеція);

ліберально-інтернаціоналістська модель характеризується блоковою орієнтованістю зовнішньої політики і прагненням до глибокої міжнародної заангажованості з метою залучення додаткових зовнішніх та економії власних ресурсів, отримання наддержавних важелів впливу на інших акторів міжнародних відносин (найяскравіший приклад -- Канада);

пост великодержавна модель ґрунтується на 'оперативному коді' великої держави, прагненні (за інерцією) лідерства і силового вирішення питань зовнішньої політики, а також на відповідній 'когнітивній карті' міжнародного середовища, коли країни, регіони і проблеми світової політики, актуальні для колишнього імперського статусу, зберігають своє значення для країни, що позбулася цього великодержавного статусу.

За умови мобілізації окремих складових національної могутності середньодержавні країни можуть перетворитися на великі (СРСР -- у військово-політичній, сучасна Японія -- в економічній сфері).

Але типологізація буде неповною, якщо не доповнити дану горизонтальну типологію вертикальною.

Використовуючи британський 'ранговий поділ' і уоллерстайнівський світ-системний підхід, середні держави теж можуть бути розташовані за певною ієрархією:

середня держава світ-системного ядра;

середня держава напівпериферії;

периферійна середня держава.

На думку С. Кононенка і В. Дударьова, глобалізація диктує нові правила гри для середньодержавних країн. Останні повинні мати не менше трьох векторів зовнішньополітичної діяльності, оскільки одновекторну політику може мати або надто сильна, або надто слабка держава, а двовекторна політика позбавлена гнучкості в своєму стратегічному виборі.

Загалом Україна, на думку колишнього посла України в США Ю. Щербака, бере досить активну участь у процесах глобалізації, зокрема, за його даними, з 1992 р. понад 12 тис.громадян України взяли участь у миротворчих операціях та місіях ООН [132].

Остання (доволі сумнівна) сторінка цієї діяльності -- участь в окупаційних військах в Іраку із сподіваннями, як наївно і нeобґрунтовано вважає Ю. Щербак, на 'початок економічної діяльності у найбагатшому нафтовому регіоні світу'.

Україна стала членом Міжнародного валютного фонду (МВФ) і Світового банку (СБ) з вересня 1992 p., а з жовтня 1994 р. стала реципієнтом цих головних інституцій, що визначають процеси глобалізації.

На думку вже згадуваного Ю. Щербака, '...без допомоги цих організацій українську державу на початковому етапі її існування очікував повний фінансовий крах' [132].

Зрозуміло, що відбувалось це в умовах певного диктату МВФ і СБ. Перший зосереджував свою увагу на макроекономічних показниках, а другий -- намагався вплинути на соціально-політичні процеси в Україні.

Безперечно ударом по суверенітету стала безпрецедентна відкритість уряду і Національного банку України, які надавали місіям МВФ детальні звіти про фінансово-економічний стан держави та валютні резерви (варто відмітити, що за даними Інтер-факсу від 12.04.2000 року лише 47 країн зі 182 країн-членів МВФ погодилися публікувати інформацію про державний бюджет, резерви центрального банку і торгівельний баланс).

У сучасному світі доля кожної країни значною мірою визначається глобалізацією. Причому наслідки глобалізації не стільки прямі, скільки опосередковані. Вони багато в чому реалізуються через перетікання доходів між країнами на ґрунті нерівного (тобто нееквівалентного) обміну. Будучи багато разів посиленим глобалізацією, це перетікання проте діє приховано, не фіксуючись: і в цьому його підступність. Так, країна може мати високі темпи економічного зростання, але при цьому виснажуватися, втрачати доходи і зрештою відставати від економік, що розвиваються на основі знижених темпів зростання. І може статися так, що країна, заколисана темпами зростання, про небезпечне відставання дізнається надто пізно, коли адекватні відгуки на виклики глобалізації вже неможливі.

На жаль, до країн-донорів, які своїми вартісними потоками живлять економіки технологічно успішних країн, належить і Україна. Ми не маємо втішати себе тим, що начебто недобір доходів, зумовлений технологічним застоєм, перекривається вигодами, котрі отримують за рахунок високих темпів зростання. Насправді українська економіка в такій ситуації виснажується, навіть не відаючи цього. І не випадково: за всіх декларованих успіхів нині потенціал української економіки становить лише 70% рівня 1990 року.

Механізми, що виснажують нашу економіку, різноманітні. Наприклад, нам здається, що чергове складальне підприємство за участю іноземного капіталу нас збагачує. Насправді ж зазвичай буває навпаки. Якщо на нашому боці зосереджено лише низькоприбуткове збирання, а у іншої, розвиненішої країни, купують складні, а відтак, високоприбуткові вузли й деталі, то головні струмочки прибутків підуть за кордон. Сюди ж, у ці втрати від нерівного обміну, вписується й наш продаж за безцінь прикладних наукових ідей, і зародкових технологічних новинок, які повертаються до нас 'золотими' після недорогого доопрацювання і правового оформлення.

Типовим є випадок, коли через нашу відсталість у вигляді правової неповноцінності та інституційного оголення ми експортуємо низькотехнологічний продукт за ціною, що включає собівартість і прибуток. А нам продають високотехнологічний продукт, котрий включає багато що, зокрема витрати на НДДКР, соціалку, страхування й інші непрямі витрати. Це, знову ж таки, зумовлює нерівноцінний обмін. Ну і, звичайно, джерелом обміну, що виснажує Україну, є відплив прибутків на зарубіжні рахунки внаслідок нашого правового нігілізму, беззаконня і непередбачуваності.

2.2 Україна у контексті глобалізації світової економіки

Відпущений Україні історією час для глибинної переорієнтації власної економічної та нормативно-правової бази, вичерпано. В ситуації, коли держава втрачає свої позиції у конкурентній боротьбі за світові ринки, необхідні негайні корективи у житті суспільства, в його економічній системі.

Справді, в той час, коли у міжнародному співтоваристві дедалі виразніше виявляються ознаки й характеристики глобальної економічної системи, коли ця система виступає як історичний виклик, альтернативою для будь-якої країни залишається питання, чи прийме вона цей виклик, чи ж відійде в історичне небуття.

На противагу попереднім поняттям, що характеризувалися порівняно високим ступенем незалежності національних економік і великою свободою прийняття рішень, у новій глобалізованій міжнародній економіці залишається дедалі менше й менше можливостей для національних автономій. Це, відповідно, веде тих, хто керує національними економіками, до втрати ними контролю в керівництві господарським розвитком держави, зокрема, у таких ключових галузях, як 'рівень державних витрат'. Глобалізація економіки призводить до практичної неспроможності регулювати ринок та систему виробництва в державі на національному рівні.

Можна з повною підставою стверджувати, що подібний підхід є принципово новим у формуванні концепції політичного та соціально-економічного облаштування України.

Загальновідомо однак, що будь-яка концепція потребує інструментально-технологічного забезпечення як засобу своєї реалізації. Ці засоби в Україні є. Аналізуючи закономірності економічної системи світового співтовариства і шляхи входження в неї на прикладі країн з різною історичною і економічною спадщиною, можна дійти висновку, що потенціал України для участі у глобальних ринках як повноцінного партнера досить високий. Зміст позитивних чинників полягає у наступному:

- вигідне геополітичне розташування України на карті транснаціональних транспортно-комунікаційних коридорів, на території якої перетинаються два головних їх напрямки: 'Північ - Південь' та 'Європа - Азіатсько-Тихоокеанський регіон' через Кавказ і Центральну Азію;

- досить прийнятна для початкового етапу входження у світовий економічний простір транспортно-комунікаційна інфраструктура;

- наявність численного корпусу висококваліфікованих робітників, інженерно-технічних і наукових працівників, спроможних забезпечити наукоємні технології виробничо-технічних секторів сучасної економіки.

Ці чинники повинні ініціювати політичну волю керівництва України на проведення широкомасштабної переорієнтації усієї господарсько-економічної та нормативно-законодавчої бази для повноцінної інтеграції країни у систему міжнародного економічного співтовариства і у глобальні ринки.

Транснаціональна торговельно-економічна мегаструктура глобального ринку, що формується, вносить суттєві корективи у функціонування інституціональної інфраструктури у кожному національно-державному утворенні у напрямі їх уніфікації і взаємного узгодження. Насамперед ці вимоги поширюються на законодавчу базу, принципи організації технологічних процесів і сертифікацію продукції промислово-виробничого і аграрного секторів економіки, а також на фінансово-кредитну, фондову та торговельну системи.

Аналізуючи причини невдач, що переслідують українську економіку протягом усього 'перехідного періоду', необхідно зазначити, що вони обумовлені відсутністю узгодженого синхронного підходу при модернізації діяльності суміжних і взаємопов'язаних секторів - виробничого і фінансового, а також відставанням ефективних реформ у нормативно-правовій системі, завданням якої є створення оптимального режиму для розвитку економіки. Негативні оцінки, на жаль, визначають нинішній кризовий стан української економіки (та й не тільки української, а практично кожної з національних економік на всьому пострадянському просторі).

Та все ж у випадку реалізації завдань стабілізаційного період у друге десятиліття ХХI ст. має стати для України періодом прискореного зростання. А реалізація політики трьох 'І': інновації, інвестиції та інтеграції створить об'єктивні передумови для входження країни у число лідерів світової економіки. Україну очікує оптимістичне майбутнє. І вже найближчим часом. Але тільки за умов невідкладного формування відповідного привабливого інвестиційного клімату, встановлення спільних 'правил гри' для всіх суб'єктів господарської діяльності і безумовного забезпечення стабільного законодавства, що регулює ринкові відносини.

Україна як національна держава в процесі глобалізації може ізолювати себе зсередини. Але з таким самим успіхом вона може проявити активність у зовнішній сфері, заново визначати і формувати свою політику в глобальних масштабах переплетень, діалогів і конфліктів. Це ж стосується і акторів дій на всіх рівнях і проміжних ступенях соціального життя -- від профсоюзів, церков і споживацьких асоціацій до конкретних осіб.

До позитивів глобалізму в Україні можна зарахувати можливість глобального регулювання екологічної ситуації в державі, забезпечення суспільства від глобальних загроз різного характеру, які непереборні для кожної окремої держави і навіть наддержави (скажімо, планетарні катастрофи), можливість 'підтягнути' в економічному плані країну до рівня високо розвинених, світова координація боротьби зі СНІДом, наркоманією, тероризмом тощо.

Щоправда, вирівнювання економічного розвитку -- це тільки задекларований 'позитив', на практиці відбувається збільшення економічної прірви між країнами внаслідок глобалізації.

Які ж для України негативи глобалізму, його загрози?

По-перше, це вже згадане збільшення розриву в рівнях економічного і соціального розвитку між Україною та країнами 'золотого мільярда' -- за оцінками ООН, різниця між ВВП багатих і бідних країн становила у 1960 р. -- 1:30, у 1990 р. -- 1:60, у 2008 р. -- 1:90. Отже, цей процес прискорюється.

По-друге, зростання безробіття, бідності, безпритульності, а також техногенне перевантаження і деградація довкілля.

По-третє, економічне і політичне послаблення України, пригнічення внутрішнього національного ринку, національної економіки, що призведе до практичного усунення України з конкурентного середовища.

По-четверте, зростання рівня тіньової економіки, її розростання до рівня глобально-світової, і вихід з-під контролю України як нації-держави. Загальна криміналізація економічної діяльності, зростання корупції.

По-п'яте, конфлікт між вимогами глобалізації та соціально-культурними і економічними традиціями нашої держави (наприклад, глобальна еліта вимагає від України вільного продажу землі іноземцям, що протиприродно для господаря-українця).

Для України основною вимогою сьогодення є спрямування глобалізму не лише на осмислення світових проблем і процесів, а, передусім, на наукове забезпечення управління сучасним світовим розвитком. Суперечливість і турбулентність цього розвитку вимагає активного пошуку стабілізуючих, врівноважуючих механізмів управління надскладними глобальними відносинами і процесами в інтересах виживання людства.

Вже зрозуміло, що розвиток українського суспільства підпорядкований загальним закономірностям розвитку сучасної світової системи, головною серед яких є тенденція глобалізації. Саме тому в умовах надзвичайного зростання зовнішніх впливів на економічне, соціальне, культурне і політичне життя українського суспільства проблема впливу на розвиток глобальних процесів стає центральним питанням виживання. Вплив нової реальності, що виникає під тиском глобалізації, має потужний, навіть шокуючий політичний ефект, оскільки вимагає визначити ставлення до засад і динаміки глобалізації та вироблення стратегії поведінки відповідно до її парадоксів і викликів.

Отже, маємо надзвичайно складну ситуацію, коли разом з інтенсивними процесами світової інтеграції, формуванням глобальних економічних, політичних, екологічних та культурних асоціацій, відбувається не менш активний процес фрагментизації світу, зростання національної самосвідомості, посилення культурної диференціації, відродження етнічно-національних цінностей України.

Україна не повинна стояти осторонь від загальносвітових процесів. У цьому аспекті явище глобалізації набуває очевидного сенсу як об'єктивний процес реорганізації соціуму в планетарному масштабі.

Головною стратегічною метою економічної політики України на сучасному етапі є підтримка стабільних темпів економічного зростання. Як свідчить світовий досвід, найкращим шляхом для досягнення швидкого економічного зростання є розвиток відкритої ринкової економіки. Однією з головних тенденцій, що характеризує сучасний розвиток світової економіки та фінансів, є глобалізація.

При формуванні фінансової політики України та реформуванні її фінансової системи слід брати до уваги той факт, що фінансова глобалізація -- це суперечливий процес. З одного боку, вона сприяє розширенню обмінів товарами, технологіями, руху капіталів, інформації тощо, а з іншого, супроводжується гіпертрофією міжнародного фінансового сектору, що дедалі більше не відповідає потребі розвитку реальної економіки, надає переваги розвиненим державам, збільшує відстань між багатими й бідними країнами. На макрофінансовому рівні діє дві суперечливі тенденції -- тенденція до лібералізації фінансових ринків країн поряд із збереженням протекціоністських заходів. До того ж, з одного боку, глобалізація дає можливість фінансовим структурам захистити себе від валютних та процентних ризиків шляхом використання інноваційних фінансових інструментів, з іншого -- породжує міжнародну фінансову нестабільність, міжнародні фінансові кризи.

У цілому зміни міжнародного фінансового середовища після Другої світової війни характеризуються терміном 'потрійна фінансова революція' та включають три основні революційні аспекти: поглиблення міжнародної фінансової інтеграції, формування системи міжнародних фінансових інститутів, швидкий розвиток фінансових інновацій. Аналізуючи наслідки 'фінансової революції', слід зазначити, що фінансова глобалізація обов'язково супроводжується інтенсифікацією міжнародного руху капіталу, оскільки капітал спрямовується в найприбутковіші сфери світового господарства, і тому головним індикатором глобалізації фінансових ринків є міжнародні фінансові потоки. Крім того, дослідження свідчать, що, з одного боку, динаміка сальдо рахунку поточних операцій платіжного балансу може інтерпретуватись як міжнародна мобільність капіталу, посилення нерівноваги платіжних балансів свідчить про розширення географії обсягів руху капіталу, з іншого боку, це не завжди підтверджується статистично.

Регулятивні чинники насамперед полягають у тому, що відбуваються глибокі зміни в системі регулювання економіки, а саме -- простежується переміщення повноважень з державного на міждержавний рівень. Глобалізація підриває роль держави у фінансах: має місце послаблення впливу держави на структурну політику, джерела поповнення бюджету та вивіз капіталу, відбувається фактична відмова країн від суверенітету в галузі фінансів, втрата контролю за утворенням державного боргу та дерегулювання сфери фінансової діяльності.

Ще одним із чинників якісних змін у фінансах є активізація ринку фінансових інновацій. Високий рівень конкуренції між окремими фінансовими ринками та їхніми операторами, ймовірність виникнення глобальних фінансових криз сприяють розвитку нових фінансових інструментів, їхньому постійному вдосконаленню. Безпрецедентний розвиток інформаційних технологій спричинив виникнення глобального ринку електронних фінансових послуг, необмежені 'технологічні' можливості здійснювати угоди між суб'єктами різних країн упродовж доби.

Підбиваючи підсумок, слід зауважити, що Україна поступово інтегрується до міжнародних фінансових ринків, і наслідки глобалізаційних процесів стають дедалі відчутнішими для української фінансової системи. Позитивний чи негативний вектор змін від глобалізації залежить від рівня розвитку національної економічної та фінансової систем країни. Зважаючи на той факт, що чим могутніша фінансова система країни, тим більше позитивних результатів вона може отримати від процесу глобалізації, в Україні слід виробити політику, яка здатна протистояти викликам фінансової глобалізації, запобігти негативним наслідкам цього процесу. Насамперед з метою збереження стабільності на національних фінансових ринках необхідна чітка система впливу держави на рух фінансових потоків у країні та приплив іноземного капіталу. Як уже зазначалося, Україна не може уникнути втягнення у глобалізаційні процеси, тому фінансову політику держави треба формувати відповідно рівню розвитку глобалізації, аби знешкодити можливі негативні наслідки та максимізувати вигоди від процесу фінансової глобалізації.

Спираючись на важливість визначення Україною належного місця в міжнародній економіці, можна відзначити актуальність питань інтеграції України за такими стратегічними напрямками, як перебудова на ринковій основі виробничих зв'язків з країнами СНД, входження до європейського економічного простору через посилення співробітництва з країнами Центральної і Східної Європи, країнами ЄС, розвиток економічних зв'язків з країнами, що розвиваються. Особливої уваги заслуговує участь України в міжнародних організаціях для забезпечення рівноправного співробітництва у світовій економіці.

За рейтингами міжнародних економічних організацій Україна за рівнем конкурентоздатності посідає одне з останніх місць. Курс уряду на лібералізацію зовнішніх відносин не виправдав покладених на нього надій і не реалізував конкурентні переваги України. Доцільність лібералізації зовнішньоекономічних відносин мала б бути досліджена на перших етапах відкриття кордонів, оскільки далеко не однакові умови та розбіжності обумовлювали суттєву різницю між економічними системами України від високорозвинених країн. Показники розвитку української економіки у порівнянні із найбільшими торговельними партнерами свідчать про недоречність беззастережного відкриття кордонів. Так, за даними Світового банку, ВНП на душу населення в Україні є одним з найнижчих у світі (вона посідає 135 місце). Виробничо-промисловий комплекс України нездатний адаптуватися до попиту на світовому ринку, про що говорить досить низький ВНП на душу населення.

Через неконкурентоспроможність занепадають цілі галузі, які можуть переробляти сировину, а деякі функціонуючі галузі не повністю використовують свої виробничі потужності.

Враховуючи реальні проблеми, що стоять перед нами, досить сміливими виглядають цілком конкретні терміни, визначені нашими політиками для інтеграції України в європейське співтовариство. Адже поки у нас немає навіть загальновизнаних національних лідерів, обізнаних теорією і, головне, практикою ринкових відносин в умовах пануючої в міжнародному середовищі жорсткої конкуренції, що володіють навиками культурного, етичного ведення бізнесу і знанням відповідних правил бізнес-комуникаційних процесів, що глибоко розуміють суть глобалізації.

Проведені нами дослідження показали, що вплив глобалізації на національну економіку досить складний та суперечливий. Існують як позитивні, так і негативні сторони. Позитивні сторони очевидні: по-перше, це можливість брати активну участь в обговоренні режимів регулювання міжнародних економічних відносин, а не бути осторонь, як це спостерігається тепер.

По-друге, відбудеться скорочення витрат на здійснення зовнішньоекономічних операцій, що є дуже важливо, оскільки загальне підвищення цінової конкурентоспроможності українських виробників - найактуальніше питання сьогодення. Цим самим наша країна виконає одну з головних умов поглиблення відносин з Європейським союзом та отримає можливість захисту інтересів України та її підприємств відповідно до міжнародних форм та процедур, що мінімально залежать від коливання політичних відносин з тією чи іншою країною.

Забезпечення інвестиційної привабливості України для іноземних інвесторів за рахунок приєднання країни до загальноприйнятих у світі регулятивних норм також є однією із позитивних сторін, оскільки сучасному становищу держави не позаздриш. Іноземні інвестори не довіряють політичній та економічній нестабільності в країні і тому забирають свої капіталовкладення, а це негативно впливає на розвиток виробничої промисловості. Позиція, яку зараз підтримує Україна, призведе до збільшення можливостей входження країни до великих міжнародних коопераційних проектів, що в перспективі можуть забезпечити істотне підвищення конкурентоспроможності та розширити можливості більш вільного доступу до зарубіжних ринків за рахунок зменшення тарифних і нетарифних перешкод. Але для України стратегічно важливою метою має стати стимулювання структурних реформ усередині країни, спрямованих на забезпечення конкурентоспроможності у відкритому ринковому середовищі, що є стратегічно важливою метою. На жаль, на сьогодні Україна недостатньо залучена до цих процесів, оскільки вона:

- значно відстає від провідних держав світу в галузі інформатизації та розвитку інформаційних технологій;

- перебуває лише на початку формування власних ТНК, конкурентоспроможних на глобальному рівні й здатних до здійснення глобальної стратегії розвитку;

- досить непослідовно запроваджує економічну лібералізацію;

- не приділяє належної уваги координації своєї зовнішньоекономічної політики з іншими пострадянськими й постсоціалістичними країнами, що розвиваються, - це робить політику мало гнучкою та в цілому послаблює зовнішні позиції.

Тому, з іншого боку, глобалізація спричиняє серйозні негативні наслідки - вона загрожує майбутньому людської цивілізації, шкідливо впливає на клімат, погіршує якість та рівень життя. Виникає пригнічення розвитку окремих галузей (секторів) національної економіки, які виявляються не готовими до повноцінної міжнародної конкуренції, заміщення їх імпортом.

В умовах глобалізації спостерігається зниження ролі національної держави, втрата нею державної ідентичності, цілісності. Причому сили, які завуальовано руйнують державу, мають транснаціональну природу.

Після проведеного аналізу вважаємо за доцільне зробити висновок, що глобалізація веде до зростання конкуренції у світовому масштабі, викликає поглиблення спеціалізації та поділу праці із властивими їм наслідками - зростанням продуктивності праці та скороченням витрат. Для національних виробників немає достатньої внутрішньої мотивації застосування інновацій, що дає можливість іноземним конкурентам використовувати суперечності внутрішнього законодавства для знищення контрагентів на внутрішньому ринку. У такій ситуації інтеграція позначається на руйнації цілих галузей, прикладом чого є тютюнова промисловість. На даний час Україна не використовує всі свої конкурентні переваги (дешева робоча сила, достатня ресурсозабезпеченість деякими видами сировини, використання вигідного геоекономічного розташування тощо), оскільки офіційний сектор економіки неефективний. Натомість конкуренти України широко застосовують високі й запатентовані технології, стимулюють виробництво унікальних товарів, всебічно залучають наукову еліту, кредитують інновації. Отримані результати дозволяють країнам-конкурентам знижувати собівартість виробництва й оволодівати новими ринками збуту.

Покращити становище України на світовому ринку можна завдяки застосуванню ефективної інноваційної та зовнішньоекономічної політики.

На наш погляд, головним завданням інноваційної політики держави в епоху поширення глобалізацій них процесів має стати забезпечення збалансованої взаємодії наукового, технічного і виробничого потенціалів, вдосконалення механізму активізації інноваційної діяльності суб'єктів підприємництва, поширення інновацій по усіх сферах економіки.

Об'єктом інноваційної політики виступають не лише і не стільки окремі наукові чи виробничі підприємства, але також налагодженість та стабільність їхнього взаємозв'язку, системність взаємодії в процесі створення інновацій. Досвід західних країн показав, що при інтенсивному освоєнні інновацій більшість учасників інноваційного циклу перебувають, здебільшого, у відносинах організаційної спорідненості. Отже, посилюється необхідність цілеспрямованого, системного управління цим процесом, узгодженої взаємодії науковців та спеціалістів різних галузей знань для пошуку і розробки необхідних технологічних процесів, визначення оптимальних режимів роботи, створення устаткування.

На сьогоднішній день, на наш погляд, наша країна неповністю готова до глобальної інтеграції і міжнародної конкуренції. Але держава з таким потенціалом не може залишатися ізольованою.. Тому її пріоритетним завданням має стати наближення вітчизняної економіки до рівня провідних країн світу шляхом активізації інноваційного процесу, підвищення стимулів до праці, покращення інвестиційного клімату, адаптації законодавства до сучасних умов господарювання, всебічну підтримку підприємництва.

Оптимальний розвиток зовнішньоекономічних зв'язків ґрунтується, передусім, на принципових змінах у структурі національної економіки України. Тому важливим стає питання реформування зовнішньоекономічного сектора України, інтеграції її господарської системи у міжнародну економіку, створення розгалуженої інфраструктури, яка б забезпечувала швидку реалізацію ринкових перетворень, перш за все, у зовнішньому секторі економіки. Від трансформації зовнішнього сектора економіки України залежать подальший економічний розвиток країни, ефективність і результативність підприємницької діяльності, місце України в системі світового господарства. Якщо Україна хоче стати повноцінним суб'єктом глобальної економічної діяльності, брати участь не лише на ринках виробів чорної металургії або простих хімічних виробів, вона має створювати власні транснаціональні структури.

2.3 Азійський вектор зовнішньоекономічної політики України

У контексті модифікації стратегії багатовекторності закономірно постає питання про можливості залучення України до економічного співробітництва в АТР, яке набуло там форми багаторівневої інтеграції.

Відповісти на це питання допоможуть прогнози Японського центру економічних досліджень (ЯЦЕД), згідно з якими динаміка розвитку наших основних торгово-економічних партнерів у Східній Азії на рівні 5% зберігатиметься до 2015 року.

Звичайно, вектор зовнішньополітичної діяльності нашої держави з об'єктивних (геополітичні чинники) і суб'єктивних (інтереси правлячої еліти) причин спрямований на взаємодію з розвиненими країнами Заходу в рамках офіційної доктрини -- 'Європейський вибір України'.

Однак євразійська реальність, тобто посилення трансрегіонального співробітництва на євразійському континенті, спонукає Україну активніше використовувати свій промисловий і науково-технічний потенціал для розвитку взаємовигідних відносин з провідними країнами АТР, передусім Східної і Південно-Східної Азії. Серед них слід відзначити Китай, Японію, Південну Корею, Малайзію, Таїланд і В'єтнам -- на них припадає близько 7% зовнішньоторговельного обороту України. За даними Держкомстату України, загальний обсяг торгівлі між Україною і країнами АТР, включаючи Північну Америку, перевищив у 2008році 7 млрд дол.

Наведені тенденції і прогнози свідчать, що підключення України до виробничих і обмінних процесів у АТР може принести як реальні, так і потенційні вигоди. У цілому інтереси України в АТР, який є індикатором глобальних трансформацій, можна звести до таких аспектів:

налагодження та розвиток відносин з тими країнами АТР,які здійснюють найбільший внесок у зміцнення регіональної і міжнародної стабільності;

розвиток торговельно-економічних відносин з Китаєм, Японією, Південною Кореєю, провідними країнами АСЕАН таіншими державами, що входять до АТЕС;

залучення коштів фінансових центрів регіону, що виступають як кредитори та експортери капіталу, для оновлення основних фондів та економічної інфраструктури України(вступ з цією метою до Азійського банку розвитку);

участь у діяльності Економічної і соціальної комісії у справах Азії і Тихого океану (ЕСКАТО), міжнародних конференцій з питань економічного співробітництва та регіональної безпеки;

* приєднання до Форуму Азія-Європа (АСЕМ) з метою повноправної участі у трансрегіональному співробітництві.

Слід мати на увазі, що європейський статус України позбавляє її можливості безпосередньо користуватися перевагами регіональної інтеграції -пільговим торговельним, митним та інвестиційним режимом, який поширюється на країни Південно-Східної Азії відповідно до угоди про зону вільної торгівлі АСЕАН (АФТА).

В умовах глобалізації азійсько-тихоокеанський вектор у стратегії реалізації економічних інтересів України має ряд незаперечних переваг. По-перше, розбудова співробітництва з провідними країнами АСЕАН і АТЕС не матиме для нас наслідків асиметричної залежності. По-друге, отримати практичну віддачу від цього співробітництва можна у найкоротший термін. Нарешті, східний вектор здатний виконувати важливу функцію балансування зовнішньополітичних інтересів України в рамках міжнародної системи, яка тяжіє до мультиполярної.

Набуття впливових партнерів з числа країн вищезгаданих об'єднань має значення не тільки для диверсифікації зовнішньоекономічних зв'язків України. Сьогодні АСЕАН з її півмільярдним населенням стає природним балансом великих 'гравців' у АТР -- Китаю, США, Японії і, можливо, Росії, з якими Україна прагне підтримувати стабільні партнерські відносини.

Для успішного входження в економічний простір АТР Україні необхідно значно поглибити ринкові реформи, які є складовою суспільної модернізації. Насамперед це стосується реструктуризації виробничого комплексу, оновлення основних фондів та поліпшення інвестиційних і правових умов двостороннього співробітництва. Потрібні також радикальні зміни у науково-технічному, інформаційному та маркетинговому забезпеченні цього напряму зовнішньоекономічної діяльності.

Подальший розвиток співробітництва з країнами АТР вимагає звернення до досвіду європейських країн, які прагнуть перенести свої виробництва і технології у східноазійський регіон, де накопичений великий потенціал адаптаційної індустрії, і якому пророкують стабільний розвиток у XXIст.

Підсумовуючи вищенаведене, можемо констатувати, що в українській науковій та правлячій еліті ще й досі не сформувалося розуміння, якої ж стратегічної лінії треба дотримуватися Україні в світі, що глобалізується. Певна фрагментація і неготовність подивитися на ці процеси з науково-практичної точки зору, на нашу думку, перешкоджає пошуку власної 'ніші' для України не тільки в Європі або Євразії, айв усьому світі, де наша держава може мати позиції.

Ті ж самі американські дослідники не обходять увагою Україну в своїх геополітичних розвідках.

Наприклад, С. Гантінгтон вважає її 'роздвоєною' країною між двома опозиційними цивілізаціями, З. Бжезинський називає появу незалежної України однією з найбільших геополітичних подій XXст. (після розпаду Австро-Угорської імперії у 1918 р. та поділу Європи у 1945 р. на два блоки), а Г. Кіссінджер вважає за необхідне підтримувати незалежну Україну для 'урівноваження' Росії в Європі.

Зрозуміло, що розташування між молотом і ковадлом є потенційно загрозливим у геополітичному плані. І в даному контексті вже згадуваний Є. Камінський бачить український шлях в ініціюванні Україною концепції світового розвитку з економічним вирівнюванням, відкритістю, постійною інтеграцією всіх держав у світогосподарські відносини, а А. Толстоухов розглядає глобалізацію як важливий ресурс української трансформації з метою побудови постіндустріального суспільства.

У будь-якому випадку і вітчизняні, і зарубіжні дослідники віддають належне об'єктивній неординарності і потенціалу України, що за умов належного управління може посісти гідне місце у світі, що глобалізується.

І тут важливо не тільки сформулювати стратегічну лінію поведінки, а й створити належне організаційне забезпечення реалізації цієї стратегії, як це зробили, скажімо, в Німеччині, де в усіх міністерствах і відомствах організували 340 відділів і груп з питань глобалізації на чолі з робочою групою з цих питань при відомстві федерального канцлера ФРН, яка здійснює політичну координацію глобалізації в національному масштабі.

ВИСНОВКИ

Глобалізація , з одного боку, уніфікує соціальний простір, а, з іншого, - веде до більш чіткої стратіфікації світової спільноти. Формується система, що складається з країн 'ядра' глобалізації та країн 'периферії' глобалізації. На жаль, Україна не є суб'єктом глобалізації і відноситься в цьому аспекті до периферійних держав. Це обумовлено як рівнем її соціально-економічного розвитку, так і місцем та роллю держави в сучасній світовій політичній 'грі подій та впливів'. Які ж проблеми стають перед Україною у зв'язку з глобалізацією світу? Насамперед, це послаблення ролі держави і посилення впливу на внутрішні українські процеси основних суб'єктів глобалізації, а саме, країн 'Великої вісімки' (G8 - США, Канада, Англія, Франція, Германія, Італія Японія, Росія), ТНК - транснаціональних кампаній (наприклад, Газпром), а також міжнародних організацій та з'єднань( ООН, НАТО, ЄС, СТО, ВВФ, ФІФА, CНГ тощо.

Наслідком глобалізації є утворення наднаціональних інститутів і перехід у їхню компетенцію цілого ряду політичних, економічних, соціальних функцій, виконуваних раніше органами національних держав. Це призвело, з одного боку, до збільшення числа національних державно-правових інститутів, орієнтованих на задоволення потреб наднаціональних організацій, а, з іншого, - ліквідацію функціонально непотрібних у нових умовах державних установ України. Далі посилюється транснаціоналізація ринків (фінансових, матеріальних, людських, енергетичних) та інших ресурсів. І Україна зіштовхується з проблемою неконкурентоспроможністю своєї продукції. Застосування, по - третє, нових науковоємних та комунікаційних технологій, інформатизація суспільного виробництва змінює зміст та формат значного масиву суспільних відносин. Людина все більш дистанціюється від формально усталених, звичаєвих процедур повсякденного життя, створюючи свій стиль і свою наповненість життя певними подіями, переживаннями та дозвіллям за допомогою новітніх технологій. Лібералізм (свобода норм, вибору напрямків соціальної активності, вільний ринок, скасування кордонів та митних перешкод) поширюється як світоглядна орієнтація людини і суспільства, що раціонально діє і оптимально розвивається на сучасному відрізку часу. Дійсно, лібералізація обміну, нові форми міжнародного розподілу праці, зріст руху капіталів, посилення конкурентної боротьби дозволяють досягати економічного росту в багатьох країнах світу, сприяють розширенню зайнятості, зниженню рівня бідності і підвищенню добробуту. Можна сказати, що процеси глобалізації, безсумнівно, відкривають нові можливості людського розвитку, пов'язані із всесвітнім розповсюдженням новітньої технології і форм виробничої організації, які одночасно забезпечують високий матеріальний статус працівника, що вимагають від нього наукових знань і мобілізують його творчу ініціативу й інтелектуальні здібності. Однак ці нові можливості розподіляються вкрай нерівномірно, залишаються недоступними переважній більшості людей, які живуть за межами розвинених країн, в тому числі й багатьом українцям.

Тривала політична криза в Україні і обумовлено нею регулювання суспільних процесів в ручному режимі завадять впровадженню цивілізаційних механізмів управління й самоорганізації соціуму. Чим багатші і міцніші внутрішні зв'язки суспільства, вище ступінь його ідейної, економічної і соціальної консолідації та чим повніше реалізуються його внутрішні ресурси, тим успішніше українське суспільство здатне використовувати переваги інтеграційних зв'язків і адаптуватися до умов глобального простору.

У якості позитивного впливу глобалізації на Україну слід виокремити наступне: зріст кількості та якості споживацької продукції на світовому ринку; технологічний прогрес, унаслідок якого зменшується собівартість продукції, що випускається, і знижуються ціни на значну частину товарів масового попиту; значно ширший та вільніший доступ до інформації, поширення можливостей та способів комунікації у світовому масштабі; підвищення життєвого рівня, відносне покращення основних соціальних показників у більшості сфер життєдіяльності людини; покращення взаєморозуміння між різними культурами та цивілізаціями внаслідок, з одного боку, інтенсифікації глобального інформаційного обміну, а, з іншого, - нівелювання відмінностей завдяки розповсюдженню по всьому світі продуктів маскультури. Уніфікація стилю життя і утвердження універсальних культурних стереотипів загрожують поступовому зникненню національної самобутності та самості українців в таких сферах, як виробництво, дозвілля, побут, освіта тощо.

Щодо негативного впливу глобалізації, на Україну, то до них можна віднести такі моменти: - негативні тенденції в тій чи іншій країні або регіоні позначаються кінець кінцем на рівні функціонування українського соціуму; погіршення стану довкілля, яке приноситься в жертву інтересам міжнародного бізнесу; збільшення міграційних потоків. Мобільність інвестицій, індустрій, інформації, індивідів сприяли внутрішній і зовнішній міграції в Україні, певному витоку мізків. По суті, четверта частина українців-робітників (близько 5 млн. з 21,3 млн. працездатних), є частиною соціального капіталу інших країн. Але в цілому ми вважаємо, що глобалізація створює в перспективі більш сприятливі умови для зростання добробуту України і українців, реалізації ними своїх сутнісних сил, надає кожному можливості щодо доступу до глобального передового досвіду та ресурсів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Азиатско-Тихоокеанский регион в условиях глобализации. Тематический сборник / Дипломатическая академияМИД России.- М., 2006.

2. Актуальные вопросы глобализации. 'Круглый стол' //МЭ и МО.- 2008.- № 4.- С. 37-52.

3. Альтернативные пути к цивилизации. / Под ред. Крадина Н.Н. - М.: Логос, 2008. - 368 с.

4. Бебик В. Глобальне громадянське суспільство: теорія, методологія, менеджмент // Політичний менеджмент.-2006.-№ 2.

5. Бебик В. Інформаційно-комунікаційний менеджмент глобального суспільства: психологія, технології, техніка паблікрилейшнз.- К., 2007.

6. Бек I. Что такое глобализация? Ошибки глобализма -- ответы на глобализацию / Пер. с нем. А. Григорьева, В. Седельника.- М., 2001.

7. Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество. -- М.: Academia,2005 - 788 с.

8. Бжезинский З. Великая шахматная доска. Господство Америки иего геостратегические императивы. --М.: Междунар. отношения, 1999. - 256 с.

9. Білорус О. Глобалізація і національна стратегія України.-К., 2005.

10. Білорус О. Г., Мацейко Ю. М. Глобальна перспектива і сталий розвиток.- К., 2005.

11. Білорус О. Економічна система глобалізму.- К., 2003.

12. БогатуровА. Д. Великие державы на Тихом океане.-М., 2007.

13. БоришполецК. П. Новые измерения Север - Юг // Современные международные отношения / Под ред. А. В. Торкунова.- М., 2008.- 278 с.

14. Брокгауз Ф.И., Ефрон И.А. Новый Энциклопедический словарь. -Т. 26, -- СПб.: Типографія 'Брокгаузъ--Ефронъ'.

15. Брокгауз Ф.И., Ефрон И.А. Новый Энциклопедический словарь. --Т. 29. - СПб.: 'Брокгаузъ--Ефронъ'.

16. Брокгауз Ф.И., Ефрон ИЛ. Новый Энциклопедический словарь. --Т. 14. - СПб.: Типографія 'Брокгаузъ-Ефронъ'.

17. Вайцзеккер Э., Левине Э., Ловинс Л. Фактор четыре. -- М.: Академия, 2007. - 400 с.

18. Вамерстайн И. Анализ мировых систем и ситуация в современном мире. -- СПб: Университетская книга, 2006. -- 416 с.

19. Василенко И.А. Политическая глобалистика. --М.: Логос, 2007. --360с.

20. Верстюк В.Ф., Дзюба О.М., Репринцев В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення. - К.: Наукова думка, 2005. - 686 с.

21. ГаврилишинБ. Дороговкази в майбутнє: Доповідь Римському клубові.- К., 2003.

22. Гайдар Е. Государство и эволюция. Дни поражений и побед. --

23. ГальчинськийА. С. Україна -- на перехресті геополітичних інтересів.- К., 2002.

24. Гелд Д., МакГрю Е., Голдблатт Д., Перратон Дж. Глобальні трансформації. Політика, економіка, культура.-К., 2003.

25. ГерстП., Томсон Г. Сумніви в глобалізації. Міжнародна економіка і можливості керування. - К., 2002.

26. Глобальное сообщество: новая система координат. - СПб.: Алетейя, 2003. - 320 с.

27. Годунова В. Від кого залежить Америка // Дзеркало тижня. - 2007.-3 лют.

28. Данилевский Н.Я. Россия и Европа. - СПб.: Изд-во С.-Петербург. Ун-та, 2005. - 515 с.

29. Дерганее В.А. Геополитика. - К.: ВІРА-Р, 2007. - 448 с.

30. ДіконБ., Хале М., Стабс П. Глобальна соціальна політика. - К:Основи, 2004. - 346 с.

31. Доклад о мировом развитии 2000/2001 года. Наступление набедность. - М.: Весь Мир , Всемирный банк, 2001, - 376 с

32. Дугин А. Основы геополитики. Мыслить Пространством. - М.: АРКТОГЕЯ-центр, 2003. - 928 с.

33. Дурманова Е. Лучшие бизнес-центры мира. //Киевские ведомости. -- 2008. -- 4 июля.

34. Евстигнеев В. Финансовая глобализация -- явление и методологический инструмент. //Мировая экономика и международные отношения.- 2007. - № 3.

35. Евстигнеева Л.П., Евстигнеев Р.Н. Экономическая глобализацияи постмодерн. // Общественные науки и современность.-2005.- № 1.

36. Захаров АИнвестиции в высокие технологии -- новый поворот вразвитии фондового рынка России. //Известия.- 2007. -- 22 июня.

37. Зуев А., Мясникова Л. Глобализация: аспекты, о которых мало говорят // МЭиМО.- 2004.- № 8.- С. 54-60.

38. Ильин И.П. Посмодернизм. Словарь терминов. - М.: Интрада,2003, - 384 с.

39. Иноземцев В. За пределами экономического общества. -- М.:Academia - Наука, 1998. - 640 с.

40. Иноземцев В. Открытое общество за закрытыми границами//Независимая газета. - 2006. -- 9 июня.

41. Кастельс М. Информационная эпоха. -- М.: ГУ ВШЭ, 2004. -- 608 с.

42. Киев. Энциклопедический справочник. -- К, 2007. -- 760 с.

43. Кинг А., Шнайдер Б. Первая глобальная революция: Доклад Римского Клуба.- М., 2005.

44. Коллонтай В. Эволюция западных концепций глобализации // МЭиМО.- 2006.- № 1.- С. 24-30; № 2.- С. 32-39.

45. Колосов В. , Мироненко Н. Геополитика и политическая география. - М.: Аспект Пресс, 2008. - 479 с.

46. Кононенко С. Середньодержавність: формалізація структур осмислення // Дослідження світової політики.-К.: ICEMBHAH України, 2008.

47. Кононенко С., Дударьов В. Теорія 'середньодержавності' і глобалізація: історія, типи, концептуальний розвиток // Дослідження світової політики. - К.: ІСЕМВ НАН України, 2003.- Вип. 24.- С. 14-30.

48. Корж Г. Тотальный контроль. //Киевский телеграф. -- 2006. -30 июля.

49. Кремень Т. Державний суверенітет в добу глобалізації // Політика і час.-2003.- № 10.

50. Кристал Д. Английский язык как глобальный. - М.: Весь Мир,2002. - 240 с.

51. Кузнецов В.Что такое глобализация? //МЭМО. - 2008. - № 2.

52. Лоурсон Т., ГэрродДж.. Социология. А-Я. // Словарь-справочник. - М.: ФАИР-ПРЕСС, 2008. - 608 с.

53. М.: Евразия, 2007. - 554 с.

54. Макаренко Є. А. Глобальні тенденції розвитку цивілізації: прогностичні моделі і реалії // Тези доповідей Міжнар. Наук.-практ. конф. 'Моделювання міжнародних відносин'.-К.: КНУ ім. Т. Шевченка, 2004.

55. Мартин Т.П., Шуманы X. Западная глобализация: атака напроцветание и демократию. - М.: АЛЬПИНА, 2003. - 335 с.

56. Марчук Є. Стратегічна орієнтація суспільства -- рух на випередження // День. - 2008.- 10 берез.

57. Марчук Є. Україна: нова парадигма поступу. - К.: Аваллон,- 216 с.

58. Мильнер Б. Крупные корпорации -- основа подъема и ускоренного развития экономики// ВЭ. - 2008. - № 9. - С. 66-76.

59. Мир на рубеже тысячелетий: Прогноз развития мировой экономики до 2015 г. / ИМЭМО РАН; Рук.авт. кол. В. А. Мартынов, А. А. Дынкин. М., 2001.- С. 35.

60. Міжнародні відносини (Історія. Теорія. Економіка) / За ред. М. Мальського, Ю. Мороза.- Львів, 2006.

61. Мясникова Л.А., Фрид М.И. Постмодерн коммерции. - СПб.: Бизнес-пресса, 2007. - 208 с.

62. На пороге 21 века. Доклад о мировом развитии 1999/2000 Всемирного банка. М.: Весь мир, 2000. - 278 с.

63. Оболенский В.П. Глобализация мировой экономики и Россия. // Мировая экономика и международные отношения. -- № 3. - С. 23-34.

64. Оболенский В.П., Поспелов В.А. Глобализация мировой экономики: проблемы и риски российского предпринимательства. -- М.: Наука, 2007. - 216 с.

65. Павловський М. А. Шлях України. - К., 2006.

66. ПарахонськийБ. О. Місце і роль України в сучасному геополітичному просторі // Стратегічна панорама. - 2008.- №1-2.-С. 35-42.

67. Пахомов Ю. Україна і Росія на хвилях глобалізації. Економічний аспект // Політична думка. - 2008.- № 2.-С. 140-151.

68. Пебро М. Международные экономические, валютные и финансовые отношения. - М.: Прогресс, 2005. -- 496 с.

69. Послання Президента України до Верховної Ради України. Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2008році. -К., 2009. - 404 с.

70. Потемкин А. Виртуальная экономика. - М.: ИНФРА-М, 2006. - 384 с.

71. Практика глобализации: игры и правила новой эпохи. /Подред. Делягина М.Г. М.: ИНФРА-М, 2005. - 344 с.

72. Приходько О. Призрак сокращения рабочей недели бродит поЕвропе. //Зеркало недели. -- 2008. -- 18 декабря.

73. Римский клуб. История создания, избранные доклады и выступления, официальные материалы / Сост. Д. М. Гвишиани,А. И. Колчин, Е. В. Нетесова, А. А. Сейтов.- М., 2007.

74. Родрик Д. Является ли глобализация единственным путем развития? //День. - 2008. - № 85.

75. Рожков К. Л. Процесс глобализации и национальная экономика. Автореферат диссертации на соискание ученойстепени доктора экономических наук.- М., 2007.

76. Рыбаков В. 'Розовая Европа' в час глобализации. // Мироваяэкономика и международные отношения. 2006.-- № 3.-- С.77-83.

77. Рыбаков В. 'Розовая Европа' в час глобализации. // Мироваяэкономика и международные отношения.-- 2006.-- № 4.-- С.52-54.

78. Савин В. Наукоемкость и наукоотдача. // НГ-Наука. - 2007. -№2.

79. Салицкий А. Вызовы глобализации и проблемы крупных полупериферийных стран // МЭиМО.- 2007.- № 2 -С. 15-19.

80. Соколенка C.I. Глобалізація і економіка України. -- К.: Логос, 2009. - 563 с.

81. Соколенка С.И. Глобальные рынки XXI столетия: Перспективы Украины. - К.: Логос, 2008. - 568 с.

82. Сорос Дж. Всемирная торговля: время для корректировки приоритетов.// День. -- 2007. -- 6 ноября.

83. Сорос Дж. Реформа МВФ: что необходимо сделать. // День. -2006. -- 3 ноября.

84. Сорос Дж. Часть X. Новая глобальная финансовая архитектура. -- в кн.: SorosG. OpenSociety. ReformingGlobalCapitalism.N. Y. PublishingAffair. 2005.

85. Стиглиц Дж. Риски рыночного фундаментализма.// День. --2006. - № 102.

86. США и Европа: перспективы взаимоотношений на рубеже веков. - М.: Наука, 2000. - 192 с.

87. Тапскотт Д. Электронно-цифровое общество. -- К.: INTПресс, - М.: Рефлбук, 2003. - 408 с.

88. Терентьев А. 'Новый мировой порядок' США или европейское мироустройство? // МЭиМО.- 2003.- № 7.-С. 31-42.

89. Тимофеев Т. Виклики XXI ст. -- дебати про альтернативи // Політична думка.- 2006.- № 4.- С. 5-15.

90. Тобин Дж. Глобальная экономика: кто у руля? //Проблемы теории и практики управления. -- 2009. -- №1.

91. Туроу Л. Будущее капитализма. Как экономика сегодняшнегодня формирует мир завтрашний. / В кн.: Новая постиндустриальная волна на западе. -- М.: Academia, 2004. -- 220 с.

92. Удовик С.Л. Критерії оцінки ефективності реформ. //Актуальні проблеми міжнародних відносин. -- 2006. -- № 26. -- К.: Київський державний університет. -- С. 277--281.

93. Удовик С.Л. МВФ учит чистить зубы. // День. - 2007. - N° 209.

94. Уолтц К. Глобализация и американская мощь. /Перевод Григория Вайнштейна. 'TheNationalInterest' Vol. 59, Spring 2007.

95. Уткин АИ. Глобализация: процесс и осмысление. -- М.: Логос,2002. - 254 с.

96. ЦапенкоИ. Электронная эпоха науки // МЭиМО.- 2005.-№ 8.-С. 19-32.

97. Четкое М. Глобалізація: сутність, сучасна фаза, перспективи. //Глобалізація, європейський союз та Україна. -- С. 178--194.

98. Четкое М.А. Взгляд на глобализацию через призму глобалистики. //Мировая экономика и международные отношения. --2006. - № 2. - С. 52

99. Шергін С. О. Азійсько-Тихоокеанський регіон: історія і сучасність. - К., 2003.

100. Шишков Ю. Глобализация -- враг или союзник развивающихся стран // МЭиМО.- 2003.- № 4.- С. 3-14.

101. Шишков Ю. Глобализация под микроскопом // МЭиМО.- 2003.-№7.-С. 121-126

102. Штоль В. Актуальные проблемы глобализации.// Обозреватель --Экономика. - 2004. - № 12.

103. Щербак Ю. Україна: виклик і вибір. Перспективи України в глобалізованому світі XXI ст.- К., 2003.

104. Яковец Ю. Глобализация и взаимодействие цивилизаций. -- М.: Экономика, 2007. - 346 с.