Політико-географічні та геополітичні проблеми країн Південно-Західної Азії

/

3

ЗМІСТ

Вступ

1. Теоретико-методичні засади дослідження політико-географічних і геополітичних проблем

1.1 Поняття про політико-географічні і геополітичні проблеми

1.2 Методика дослідження

2. Чинники формування політико-географічних і геополітичних проблем Південно-західної Азії

2.1 Геополітичне та геостратегічне положення

2.2 Природно-ресурсний потенціал

2.3 Демографічний потенціал

2.4 Військово-економічний потенціал

3. Просторовий аналіз політико-географічних і геополітичних проблем

3.1 Проблеми політичної структури

3.1.1 Фракційність еліт

3.1.2 Поширення демократії

3.1.3 Брак політичних інституцій

3.2 Проблеми політичної свідомості

3.2.1 Масове невдоволення населення

3.2.2 Недовіра до уряду

3.3 Проблема політичних відносин

3.3.1 Етнічні протистояння

3.3.2 Територіальні суперечки та збройні конфлікти

3.3.3 Боротьба за ресурси

3.3.4 Тероризм

4. Південно-Західна Азія в актуальних процесах глобалізації і регіоналізації

4.1 Участь Південно-Західної Азії в міжнародних організаціях

4.2 Напрямки співпраці з Україною

5. Безпека життєдіяльності і охорона праці

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Актуальність теми мого дослідження полягає у наростаючій важливості країн Південно-Західної Азії. Своїм потенціалом цей регіон зацікавлює «великих гравців» глобальної політики. Свою вагомістю та унікальністю змушує зважати на себе та виважено приймати рішення. Це надзвичайно своєрідний у культурному, етнічному, історичному, економічному плані. Південно-Західна Азія - це конгломерат із різних культур, релігій та етносів, пов'язаних із природно-ресурсним потенціалом, що в результаті дає неймовірно велике поле для досліджень.

Об'єкт дослідження - країни Південно-Західної Азії.

Предмет дослідження - актуальні політико-географічні та геополітичні проблеми Південно-Західної Азії.

Мета дослідження - розкрити суть політико - географічних та геополітичних проблем регіону, висвітлити їх причини, природу, можливі наслідки для розвитку країн Південно-Західної Азії. Звідси випливають такі завдання дослідження:

- Дослідити чинники розвитку країн Південно-Західної Азії;

- Виявити проблему правлячих режимів та ставлення населення до них;

- Проаналізувати взаємозв'язок між різними негативними соціальними явищами та стабільністю держав;

- Дослідити етнотериторіальні проблеми регіону;

- Виявити зв'язки України з регіоном.

В першому розділі я наводжу теоретико-методичні основи дослідження, вказую використані при роботі методи, розкриваю суть політико - географічних та геополітичних проблем. В другому - зазначено про чинники, що впливають на розвиток країн Південно-Західної Азії. В третьому - вказані основні політико - географічні та геополітичні проблеми регіону, що завдають найсуттєвішої шкоди розвитку регіону. В четвертому - висвітлено зв'язки регіону із Україною, співпрацю у різних сферах діяльності.

Наукова новизна отриманих результатів дослідження полягає у наступному:

- виявлено головні політико-географічні та геополітичні проблеми регіону;

- проаналізовано процеси поширення демократій у країнах Південно-Західної Азії;

- досліджено роль природо ресурсного чинника для розвитку країн макрорегіону;

- виявлено роль Південно-Західної Азії країн в системі міжнародних політичних зв'язків.

На основі роботи опублікована стаття на тему «Геополітичні аспекти курдської проблеми».

1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПОЛІТИКО-ГЕОГРАФІЧНИХ І ГЕОПОЛІТИЧНИХ ПРОБЛЕМ

1.1 Поняття про політико-географічні і геополітичні проблеми

У науково - довідковій літературі термін «проблема» трактується як «складне теоретичне або практичне питання, що потребує вивчення, дослідження, розв'язання». (Тлумачний словник Української мови за Калашника).

Таким питанням може бути і побутова ситуація, що потребує активних дій і є чинником для певного виду діяльності людини, з метою ліквідувати наслідки і запобігти майбутньому виникненню. Це певного роду явище або процес, що має здатність спонукати до дій спрямованих на ліквідацію цього явища чи процесу.

Також проблема може нести і науковий зміст. Вона є джерелом розвитку теорії, пошуком шляхів її застосування для вирішення певного роду завдань. А також визначення обмеженості її використання для отримання нових знань. «Проблема - це форма наукового пізнання, що є єдністю двох змістовних елементів: знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття». [32]

Проблема є вираженням потреби розвитку науки чи наукової теорії, вона вказує на різницю між отриманими знаннями, та об'єктивною дійсністю. Вона є одночасно і методом отримання нових знань, і стимулом до їх пошуку. Це вихід з сфери вже вивченого у сферу того, що ще належить вивчити. Як пошуковий метод проблема включає в себе нове знання, але воно має характер припущення і поряд з істинними положеннями може містити також і хибні. [32]

Отож можемо виокремити такі складові проблеми:

- визначення того, що є невідомим і потребує дослідження;

- формулювання питання, що відображає основний зміст проблеми та обґрунтування його правильності й важливості для науки;

- виокремлення окремих завдань, послідовність їх вирішення та методи, що при цьому застосовуються.

Проблему можна трактувати як форму мислення,що відбиває і виражає у вигляді сформульованих питань певну невідому даність та стимулює до подолання і ліквідації цього невідомого.

Наукова проблема - це таке питання, відповідь на яке не міститься в існуючій системі знань, але є вагомим для цієї ж системи. Функції наукової проблеми закладені власне у її сутності:

- повинна визначати невідомість у площині об'єктивної дійсності ;

- чітко відображати коло питань, що потребують вирішення ;

- повинна зумовлювати дії, спрямовані на ліквідацію цієї невідомості ;

- виявляти оптимальні дії, пов'язані із подоланням.

Не кожне питання може бути науковою проблемою. Для цього воно має відповідати певним вимогам.

- чіткість формулювання. Одна з найголовніших вимог, адже від змістового навантаження, втіленого у формулюванні, залежить і хід майбутнього вирішення, і спосіб подолання, і саме знаходження чи незнаходження бажаного результату.

- важливість. Проблема повинна мотивувати до пошуку шляхів вирішення. Це може здійснити те питання дослідження і розв'язання якого є дійсно значимим.

- Об'єктивність. Саме об'єктивні, а не суб'єктивні чинники повинні впливати утворення і постановку проблеми [24].

Проблема є основою кожного наукового дослідження. Саме тому важливо чітко, ясно, коректно сформулювати проблему. Проблема - це свого роду межа між знанням і незнанням. Вона виникає тоді, коли колишнього знання стає недостатньо, а нове ще не прийняло розвинутої форми. Правильне і коректне формулювання є інколи не менш важливим за саме вирішення.[24] Воно, фактично, впливає на характер і суть дослідження. Вирішення проблеми - означає подолання бар'єру між відомим та невідомим, є процесом усвідомлення та набуття нової інформації, переходом до нового рівня знань.

Процеси діяльності, пов'язані зі вирішенням певних проблем відбуваються у рамках певних сфер суспільства. Кожна з яких володіє своєрідною специфікою. Політична сфера суспільства - це сфера суспільного буття, що охоплює всі прояви і реалії функціонування політичного життя. Водночас, хоч кожна із цих сфер є достатньо самостійними, також є взаємозалежними та взаємопов'язаними із іншими. Політична сфера - в деякому сенсі є ланкою, яка зв'язує усі інші. Політична сфера суспільства включає в себе відносини народів, націй, соціальних груп, наддержавних утворень, партій та рухів. Включає і діяльність, пов'язану із організацією державної, політичної, влади, з визначенням її цілей, завдань та засобів, забезпеченням їх функціонування політичними і правовими нормами.

Рис. 1. Структурно-функціональна схема політико-географічних та економічних проблем

Вона включає в себе все, що пов'язано з політикою, але чільне місце посідають види і форми політичних відносин та діяльності, організаційні структури, політичні та правові норми. Вони лежать в основі політичного функціонування суспільства. Найбільш повним вираженням політичної сфери є політичне життя суспільства. Тобто, частина суспільного життя, пов'язана із політичною діяльністю людей, структур, держав. Це своєрідна діяльність населення щодо виявлення, узгодження та реалізації їхніх соціально-політичних інтересів у процесі формування та подальшої реалізації політичної влади в суспільстві. Перебіг політичного життя підпорядковується кільком принципам:

- вплив політики на економіку і навпаки. Причому політичне життя виступає певного роду нормативним інструментом економічної сфери. І навпаки, в залежності від ступеня розвитку, економіка є стримуючим або стимулюючим фактором для розвитку політики.

- посилення глобалізацій них процесів у світі . Вони зумовлюють поштовх для якісного розвитку політичної сфери у суспільствах країн, що розвиваються.

- поширюються масові рухи та виступи, які неоднозначно впливають на політичне життя по всій планеті. В певних регіонах масові рухи призводять до покращення рівня життя та пришвидшення темпів розвитку. В інших - навпаки, виступають деструктивним фактором, що гальмує розвиток суспільства в цілому та певних його сфер зокрема.

- встановлюються контакти між людьми (соціальними групами) внаслідок нових видів комунікацій. Ці процеси теж сприяють пришвидшеному розвитку політичного життя в певних країнах і мають відповідні наслідки.

Перебіг політичного життя відбувається із змінами у суспільстві. І наявні суспільні проблеми переносяться у політичну площину. Із відповідними змінами, трансформаціями та особливостями. Політичні проблеми пов'язані із геопросторовими особливостями організації політичного життя суспільства та територіальними аспектами політичних відносин, що склалися між соціальними групами, націями та етносами; державними і наддержавними інституціями та утвореннями. Оскільки, політична сфера функціонує у географічному просторі - можемо стверджувати про існування політико-географічних проблем. Політико-географічні проблеми - це проблеми функціонування географічних об'єктів у системі політичних данностей. Таких як держав, центрів сили, вогнищ конфліктів ( міжетнічних чи міжконфесійних ). Вони є наслідком генетичних аспектів взаємодії об'єкта зі своїми властивостями із оточенням. [37] Вони спричинені залежністю політичних процесів від їх просторового розташування, обумовлені розмірами, економіко-географічними, кліматичними та іншими певними природними чинниками. [37] Політико-географічні проблеми вказують на географічне вираження політичного буття.

Рис. 2. Структурно-функціональна схема політико-географічних проблем.

Політико-географічні проблеми впливають на усі сфери суспільного життя, стаючи певного роду каталізатором чи уповільнюючим фактором розвитку певної території.

Геополітичні проблеми, в свою чергу, пов'язані із функціонуванням політичної сфери, її геопросторовою організацією. Геополітичні проблеми стосуються певного об'єкта (що має власне положення ) в контексті взаємодії із його оточенням. Вони є наслідком положення об'єкта у внутрішньодержавній і (або) зовнішньодержавній системі. [38]

Для кращого розуміння наводимо схему геополітичних проблем.

Рис . 3.Структурно - функціональна схема геополітичних проблем.

Геополітичні проблеми - це ті проблеми, які впливають на формування національних інтересів і пріоритетів. Вони пов'язані із характером відносин з іншими країнами, всією зовнішньою політикою та мають географічний вимір як суттєвий параметр. Наявність географічного виміру означає важливість для явищ, об'єктів і процесів, що розглядаються, географічних розмірів, віддаленості, напрямків взаємодії, взаєморозташування, місцеположення тощо.

Для деяких країн - це проблема вибору зовнішньополітичного вектора, який у глобалізованому світі посідає особливе значення. Дуже часто геополітичні проблеми є наслідком внутрішньополітичних тенденцій та проблем певної країни. Вони стосуються геополітичного положення держав відносно світових центрів сили.

1.2 Методика дослідження

Методологія (від грец. Methodos спосіб, метод і logos - наука, знання) це вчення про правила мислення при створенні науки, проведенні наукових досліджень. Під методологією науки переважно розуміється вчення про науковий метод пізнання або система наукових принципів, на основі яких базується дослідження і здійснюється вибір засобів, прийомів і методів пізнання. Інколи методологія науки розглядається як теоретична основа деяких спеціальних, часткових прийомів і засобів наукового пізнання. Метою методології є дослідження методів, прийом і засобів наукового пізнання та доцільності їх застосування. Вона функціонує на двох рівнях. Конкретно-наукова методологія зі своїми методиками має справу з технічними прийомами, приписами, нормативами, формулює принципи, методи конкретно-наукової діяльності, описує і обґрунтовує їх. Другий рівень -- загальнонаукова методологія як вчення про принципи, методи і форми знання, що функціонують у багатьох науках, які відповідають їх предмету і об'єкту дослідження. Це, наприклад, методи емпіричного дослідження: спостереження, вимірювання, експеримент; аналіз, синтез, індукція, аналогія, дедукція тощо, а також такі форми знання, як поняття і закони, гіпотези і теорії. Методологія спрямована на вивчення, удосконалення і конструювання методів. Поняття «методологія» має два основних значення: по-перше, це -- система певних правил, принципів і операцій, що застосовуються у тій чи іншій сфері діяльності (в науці, політиці, мистецтві тощо); по - друге, це -- вчення про цю систему, загальна теорія метода.

Методика - це вчення про особливості і застосування окремого методу чи системи методів.[38]

В порівнянні з методологією методика вирішує тактичні проблеми - розробляє певні алгоритми дослідницької діяльності в конкретних умовах, з конкретним об'єктом дослідження, використовуючи певну систему засобів, тощо. Вона містить опис сукупності методів, системи прийомів і засобів, що застосовуються для дослідження різних явищ. Методика відповідає на запитання: «Як, яким способом провести дослідження?». Її основна функція - організація самої дослідницької діяльності. Тому вона повинна мати такі характеристики: правильність, оптимальність, контроль за дослідницькою маніпуляцією та за дотриманням умов і правил проведення наукових пошуків, ведення документації, таблиць тощо.

Методика дослідження повинна ґрунтуватися на таких наукових положеннях, які визначають напрям дослідження та шляхи його реалізації, відповідати об'єкту наукового пошуку, що дає можливість вирізнити ті його сторони й якості, вивчення яких є метою дослідження.

Метод (від грецької metodos) у широкому розумінні слова -- «шлях до чогось», шлях дослідження, шлях пізнання, теорія, вчення, свідомий спосіб досягнення певного результату, здійснення певної діяльності, вирішення певних задач. Він виступає як сукупність певних правил, прийомів, способів, норм пізнання і дії. Він виступає як сукупність певних правил, прийомів, способів, норм пізнання і дії. Він є системою приписів, принципів, вимог, що орієнтують суб'єкта у вирішенні конкретної задачі, досягненні певного результату у певній сфері діяльності. Метод -- це інструмент для вирішення головного завдання науки -- відкриття об'єктивних законів дійсності. Метод визначає необхідність і місце застосування індукції й дедукції, аналізу і синтезу, абстракції, формалізації, моделювання, порівняння теоретичних та експериментальних досліджень[24].

Будь-яка наука має свої методи пізнання. Як і в усіх науках їх можна згрупувати у три групи: філософські, загальнонаукові методи [36].

Розглянемо конкретні методи, які використовувались під час дослідження.

Картографічний метод - це складання тематичних карт і картографічних моделей з метою одержання нового знання шляхом їх аналізу. Картографічне моделювання складається з двох етапів.

Перший - це складання карт, зокрема тематичних. Відповідно до потреб використовують різні види картографування: значковий, крапковий, ізоліній, ареалів, спосіб кількісного та якісного фонів.

Другий - це використання карт для одержання нової інформації. Є такі способи аналізу карт: опис, графічний, математико - картографічний [38].

За допомогою картографічного методу велика кількість статистичного матеріалу покладено на карти та проаналізовано геопросторову організацію політико-географічних проблем. Під час дослідження розроблені такі карти: типізація політичного режиму, картограма розселення курдського населення в країнах макрорегіону, прогнозовані межі Курдистану, картограми рівня фракційності еліт в країнах макрорегіону, масового невдоволення населення, недовіри до уряду, етнічних протистоянь та конфліктів, щільності населення, забезпеченості водними ресурсами, навантаження військових витрат на економіку країн.

Статистичні методи. У суспільній географії статистика дозволяє вивчати явища у територіальному, галузевому, компонентному, функціональному та інших аспектах. Статистичне спостереження, зведення і групування здійснюються управліннями статистики різних рівнів [37]. Побудова статистичних таблиць, графіків і гістограм здійснюється як управліннями статистики, так і безпосередньо дослідниками.

Статистичний метод, який базується на аналізі даних. Застосування статистичного методу означає одержання первинних статистичних матеріалів, використання статистичних довідників, особливо ООН, UNCTAD, Handbook of Statistics, СІПРІ, міжнародних організацій і країн світу, обробку і аналіз усіх цих матеріалів у відповідності з поставленою метою. Під час дослідження опрацьована велика кількість статистичного матеріалу, яка є дуже важливою джерельною базою для вивчення. Наприклад розроблені графіки:

- динаміки індексу політичної глобалізації. Політичний вимір глобалізації (Ігп) відображає політичну вагу і вплив будь якої країни на світові процеси і зміни та дозволяє оцінити масштаби розширення її участі в цих процесах і змінах. В вимір кількісно оцінюється з використанням таких спільних індикаторів, як: членство країни у міжнародних організаціях та участь країни у місіях Ради Безпеки ООН. При цьому в системі KOF додатково використовується індикатор - кількість іноземних посольств в країні, а в системі СЕІР - кількість ратифікованих міжнародних угод [52]. Найбільш відомі дві системи кількісного і якісного вимірювання глобалізації. Першу розробив Швейцарський Інститут дослідження бізнесу (KOF Konjunkturforschungsstel der ETH Zurich), другу - Міжнародна організація Carnegie Endowment for International Peace (CEIP) [54]. Обидві системи дозволяють щорічно розраховувати кількісну оцінку - індекс глобалізації (Іг). За першою системою (далі системою KOF) цей індекс розраховується для 123 країн світу, за другою (далі системою CEIP) - для 62.

Індекс глобалізації дозволяє оцінити масштаб інтеграції будь якої країни у світовий простір і виконати порівняння різних країн за цим показником. Індекс глобалізації за системою KOF визначається зо формулою:

Іг = 0.34*Іге + 0.37*Ігс + 0.29*Ігп, де:

- Іге -- економічний субіндекс ; - Ігс -- соціальний субіндекс; - Ігп -- політичний. За системою СЕІР цей індекс визначається чотирма вимірами: - економічним (Іге); - персональним (Ігп); - технологічним (Ігт) та політичним (Ігп) і обчислюється як сума вказаних складових з рівними ваговими коефіцієнтами.

Політичний вимір глобалізації (Ігп) відображає політичну вагу і вплив будь якої країни на світові процеси і зміни та дозволяє оцінити масштаби розширення її участі в цих процесах і змінах. В обох системах вказаний вимір кількісно оцінюється з використанням таких спільних індикаторів, як: членство країни у міжнародних організаціях та участь країни у місіях Ради Безпеки ООН. При цьому в системі KOF додатково використовується індикатор - кількість іноземних посольств в країні, а в системі СЕІР - кількість ратифікованих міжнародних угод.

- динаміка демократій і автократій за 1974-2010 рр., за даними Freedom House;

- розроблені графіки розвитку економіки країн Південно-Західної Азії, їх динаміку 1980-2009 рр. та за країнами, за даними ЕКЛАК ООН;

- розроблені таблиці порівняння показників;

- кількість населення у країнах Південно-Західної Азії за 2011 р, тис осіб;

- динаміка кількості населення країн Південно-Західної Азії, 1950-2011 рр;

- динаміка ісламізації регіону;

- огляд конфліктів в Південно-Західній Азії, посилаючись на дослідження міжнародних конфліктів на кафедрі політичних наук, Університету Гейдельберга. Їх щорічник Барометр конфліктів;

Також у роботі ми використовуватимемо метод статистичних індексів, зокрема індекси кількісних величин. Індекси - це відносна величина, яка характеризує явища в просторі або часі.

Метод історичної ретроспективи був використаний для: простеження історичного шляху становлення інтеграційних систем в Південно-Західної Азії і виокремлення конкретних прикладів політичних процесів для історичної еволюції регіону.

Метод, який використовується для обчислення ІРЛП. Методологія розрахунку ІРЛП постійно уточнюється і вдосконалюється. Індекс ІРЛП, як зведений показник, розраховується як середньозважений декількох індексів. ІРЛП обчислюється на основі трьох показників: довголіття, досягнутого рівня освіти, що вимірюється як комбінація індексу грамотності дорослого населення та індексу сукупної частки учнів у початкових, середніх та вищих навчальних закладах; рівня життя, вимірюваного на основі реального ВВП на душу. При розрахунках ІРЛП для кожного із зазначених трьох показників встановлені фіксовані мінімальні і максимальні значення. Для перекладу будь-якого показника, скажімо x, в індекс, значення якого укладено між 0 і 1 (це дозволить складати різні показники), використовується наступна формула:

х-індекс= х - min(x) / max(x) - min(x),

де min (x) і max (x) є мінімальним і максимальним значеннями показника x серед всіх досліджуваних країн. Таким чином, індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП) певної країни представлено середнім арифметичним від трьох показників.

«Індекс протестності» - список країн, де незабаром можливі масові акції насильницької зміни влади. В основу індексу лягли три критерії: соціальна несправедливість, схильність населення до бунту і виражена у відсотках доля витрат на харчування в кінцевих витратах домогосподарства. Перший з них визначається по Індексу сприйняття корупції, який розрахувала Transparency International, Індексу розвитку людського потенціалу, підготовленому Програмою розвитку ООН, і Коефіцієнту Джіні, що відображає міру розшарування суспільства по рівню доходів. Другий критерій виводять з середнього віку населення, рівня безробіття і ВВП на душу населення.

Коефіцієнт Джині -- показник нерівності розподілу деякої величини, що приймає значення між 0 і 1, де 0 означає абсолютну рівність (величина приймає лише одне значення), а 1 позначає повну нерівність. Найбільш відомим коефіцієнт є як міра нерівності доходів домогосподарств деякої країни чи регіону. Коефіцієнт Джині для доходів домогосподарств є найбільш популярним показником економічної нерівності в країні. Коефіцієнт Джині найпростіше визначити за допомогою кривої Лоренца, що зображує частку величини y, що зосереджується на x% популяції з найменшим значенням цієї величини.

Згідно з методологією під час розрахунку індексу Freedom House використовується метод експертного аналізу і зарахування балів політичним системам з оцінкою багатьох критеріїв, що включають дві компоненти свободи - політичні права і громадянські права, тобто вимірюється рівень їх реалізації. Під політичними правами дослідники розуміють можливість індивіда брати участь в політичному процесі. Сьогодні “Дім Свободи” виділяє 10 політичних прав, найголовнішими серед яких є здатність виборців наділяти своїх представників владою, незалежність населення від військових, “зовнішньої влади”, економічних олігархів. А також 15 громадянських прав - свобода зборів та демонстрацій, рівність громадян перед законом, доступ до незалежної судової системи, рівність перед “силами безпеки”, свобода бізнесу.

Використовують дві шкали - первинну і вторинну. Залежно від кількості первинних балів виставляють вторинні бали. Згодом бали додають і розподіляють країни за рівнем демократії і свободи: 1-2,5 - вільна країна, 3 - 5,5 - частково вільна країна та 5,5 - 7 - країна з відсутністю свободи. Ці показники є дуже важливими для визначення процесів ощирення демократій для досліджуваного макрорегіону.

РОЗДІЛ 2. ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИКО - ГЕОГРАФІЧНИХ І ГЕОПОЛІТИЧНИХ ПРОБЛЕМ ПІВДЕННО - ЗАХІДНОЇ АЗІЇ

2.1 Геополітичне та геостратегічне положення

Значний внесок у розроблення теорії та методології геополітичного положення зробили українські вчені М. Пістун, О. Топчієв, О. Шаблій, М. Книш, Б. Яценко, В. Грицевич. Вони наголошують на його важливості та значимості, позаяк це є однією із складових такої фундаментальної категорії, як географічного положення.

Глобальне геополітичне і геостратегічне положення макрорегіону - це його просторове відношення до глобального світу, яке відображається через систему політичних і військово-стратегічних атрибутів, зокрема, центрів сили, військово-політичні блоки, ядерні держави, суб'єкти глобальної структури влади.

Б. Яценко зазначає, що найскладнішою є оцінка політико-географічного положення, бо воно потребує врахування даних усіх видів положення. На думку вченого, політико-географічне положення держави - це її геопросторове положення відносно політичних даностей, які справляють на неї суттєвий вплив [27]. В. Грицевич запропонував методику визначення кількісного значення. Автор розглядає суспільно-географічне положення як поле, яке пропонує моделювати математичною функцією від цього місця [9].

Геополітичне положення - складна категорія, що визначається набором відношень із іншими країнами та наддержавними утвореннями, що мають значний політичний та соціальний вплив. Це розташування країни, стосовно інших держав, виходячи з політичних, економічних, воєнних та стратегічних інтересів. Воно є складовою частиною геополітичного розвитку певного об'єкта (держави чи регіону), виступає наслідком геополітичної ситуації та певною мірою визначає геополітичні інтереси того чи іншого об'єкта [16]. Геополітичне положення має вагоме значення, впливає на виникнення і розв'язок певних економічних, соціальних і політичних проблем об'єкта. Геополітичне положення має значну географічну складову і тісно пов'язане із географічним положенням. Географічне положення визначається як відношення певного об'єкта до географічних данностей, що лежать поза ним і справляють чи можуть справити на нього суттєвий вплив. Це відношення О.І. Шаблій називає геопросторовим (тобто просторовим у межах земної поверхні)[37]. При розгляді геополітичного положення доцільно розглядати проаналізувати і природні об'єкти ( ріки, моря, океани, гірські системи), адже вони можуть мати значний вплив.

Геополітичне положення Південно-Західної Азії визначається його геостратегічним, геоекономічним, сировинним та демографічним значенням. Цей регіон став провідним у суперництві між провідними світовими центрами сили. А після подій 11 вересня 2001 року регіон став основним об'єктом боротьби з міжнародним тероризм.

Країни Південно-Західної Азії безпосередньо межують із Європейським Союзом та НАТО. Причому, Туреччина є членом НАТО з 1952 року та кандидатом на вступ до ЄС. Регіон межує із Росією та її країнами - сателітами, переважно мусульманськими, що входили Радянський Союз. Регіон розташований у безпосередній близькості (через невеликий проміжок мусульманських центральноазіатських держав) із такими потужними а важливими країнами, що розвиваються, як Китай та Індія. Щоправда певну трудність для співпраці складають природні фактори - гірські системи, пустелі. Безпосередньо регіон межує із Африкою - її мусульманською частиною (Магрибом). Африка залишається найменш розвинутим регіоном, але дуже перспективним. Південно-Західна Азія має вихід до двох водних басейнів - Середземного моря та Індійського океану. Ці водойми є важливими торговельними шляхами, і за військовий та економічний контроль над ними точиться непримиренна боротьба між різними державами та об'єднаннями. Щодо членства у різноманітних організаціях країн регіону, то Ізраїль, в силу історичних обставин, не веде партнерських відносин із жодною країною регіону. Проте, дуже тісно і плідно співпрацює із Європейським Союзом та НАТО. 12 країн ( за винятком Туреччини та Ізраїлю є членами організації Ліги Арабських Держав. Цей альянс, хоч і не є настільки вагомим, як ЄС чи НАТО, але є найвпливовішим об'єднанням мусульманського світу. Менш впливовою є Організація Ісламська конференція, що об'єднує 13 держав Південно-Західної Азії ( за винятком Ізраїлю). Важливо, що 6 країн регіону входять до ОПЕК (Організації Країн Експортерів Нафти ). Це достатньо впливова та потужна фінансова організація, створена з метою стабілізації цін на нафту. Входять до неї такі держави Південно-Західної Азії, як Іран, Ірак, Кувейт, Саудівська

Аравія, ОАЕ та Катар.

Рис. 4. Модель геополітичного положення Південно-Західної Азії

В цьому контексті важливо вказати і на геостратегічне положення регіону. Південно-західна Азія - важливий стратегічний вузол, складова частина комунікаційної лінії, яка надає вихід через Пакистан та Афганістан до Індійського океану, та через Іран до Перської затоки. За останні роки близькосхідний регіон набув першочергового стратегічного значення для міжнародного суспільства. Окрім того, що в цьому регіоні зосереджена більша частина світових запасів вуглеводнів, існуюча тут політична та соціальна нестабільність, ріст міжнародного тероризму, відповідальність за який найчастіше покладається на представників ісламського світу, робить Південно-Західну Азію надзвичайно важливим регіоном, від розвитку економіки, політичної та соціальної стабільності якого залежать економіка та стабільність практично усього світового співтовариства, особливо в умовах сучасної глобалізації [15].

Південно-Західна Азія на сьогодні є важливим носієм стратегічних енергоносіїв, через що і став об'єктом зовнішньополітичної експансії провідних держав світу, а саме США, Росії, та ЄС. На території даного регіону було створено безліч нафтовидобувних та переробних пунктів, які співпрацюють з американськими транснаціональними корпораціями. Різке збільшення об'єму видобутку вуглеводнів і загострення внутрішньополітичної ситуації в країнах Близького Сходу спричинило військово-стратегічну присутність США в регіоні та істотно змінило геополітичну ситуацію.

Геостратегія взаємодії підсилюється загостренням проблем підтримки стабільності в регіоні, а в економічній сфері - створенням транспортних коридорів, трубопроводів, розв'язанням проблеми водних ресурсів [28]. Таким чином з огляду на велику геостратегічну значущість регіону в ньому перехрещуються інтереси глобальних економічних потуг і низки великих держав, зокрема США, Об'єднаної Європи, Російської Федерації, Китаю. Західні (і не тільки) компанії, а відтак і уряди відповідних країн, безпосередньо зацікавлені в контролі над природними багатствами Близькосхідного регіону чи принаймні в участі у прибутках від їх експлуатації. Реалізація масштабних транзитних транспортних проектів сприяє переорієнтації країн Близького Сходу на економічну співпрацю із представниками краї Заходу.

Переплетення стратегічних інтересів регіональних і провідних глобальних держав, поява нових центрів сили веде до утворення тут потенційного вогнища гострої міжнародної конкуренції й напруженості, впливає на стійкість розвитку регіону, військову рівновагу в державах Центральної Азії [17]. Історичний досвід показує, що багаті на нафту регіони в далекому й недавньому минулому нерідко ставали зонами тривалих й інтенсивних конфліктів, а в проміжках між ними регіональна ситуація часто була досить нестійкою [26].

2.2 Природно-ресурсний потенціал

Природно-ресурсний потенціал (ПРП) території -- це сукупна продуктивність природних ресурсів, засобів виробництва і предметів споживання, яка виражається в їхній сукупній споживній вартості. Виділяють такі групи ресурсів: мінеральні (паливно-енергетичні й металеві корисні копалини, нерудна сировина, сировина для металургійної промисловості, гірничо-хімічна сировина, будматеріали), водні (поверхневий стік, підземні води), земельні, лісові, фауністичні (мисливські, рибні, медоносні ресурси), природно-рекреаційні.

Природно - ресурсний потенціал Південно-Західної Азії дуже неоднозначний. Певних видів природних ресурсів є значні запаси, а деяких - обмаль.

Водні ресурси. Один із ключових ресурсів, необхідних для життєдіяльності людини - вода. Південно-Західна Азія належить до найбільш посушливих районів світу. Велика частина території багатьох країн регіону зайнята пустелями і напівпустелями. Так, в Єгипті пустелі покривають понад 90 % території, в Йорданії - 85 %, у Саудівській Аравії, Кувейті та - ОАЕ близько 95 %, у Судані понад -70 %, у Сирії - 70 %, в Ізраїлі - 60 % [1].

Як наслідок - регіон бідний на поверхневі води. Більшість рік маловодні і мають тимчасовий стік. Найбільші з них: Тигр і Євфрат. Водопостачання і зрошення земель в засушливих районах Туреччини, Сирії й Іраку дуже залежить від цих рік. Найбільш густу річкову мережу в має Туреччина [33]. Її ріки не судноплавні, але мають важливе значення як джерела гідроенергії. Річкову мережу в Аравії утворюють тимчасові водотоки -- ваді, які повноводні тільки в період дощів. Влітку пересихають або дуже міліють. Лише р. Йордан має постійну течію. Але, як зауважують експерти, в Йордані більше історії, ніж води. Ця ріка задовольняє потреби чотирьох арабських країн -- Сирії, Лівану, Йорданії й Ізраїлю . Політична ситуація в регіоні не дає змоги координувати використання водних ресурсів. Озер практично немає, а ті,що є - в основному безстічні, сильно засолені. Багато з них влітку зовсім пересихають. Найбільші озера -- Мертве море, Резайє, Ван.

При нестачі поверхневих джерел прісної води в регіоні широко використовуються підземні води, які видобувають за допомогою підземних каналів (канатів), а ті, що лежать близько до поверхні -- колодязів. Там, де підземні води виходять на поверхню у вигляді різноманітних джерел, утворюються оазиси. Ще недавно прісну воду в країни Перської затоки на суднах доставляли з Іраку й Індії. Іран робить спроби забезпечити собі незалежність в плані водо забезпечення. Відбулись переговори з Таджикистаном, на яких було узгоджено питання поставок води з цієї країни - близько мільйона кубометрів на рік. Щоправда, практичного втілення проекту не відбулось.

Але для деяких країн, таких як ОАЕ та Кувейт - це, практично, єдиний спосіб для забезпечення водними ресурсами., Один із Об'єднаних Еміратів - Абу - Дабі - безпосередньо залежить від роботи опріснювальних заводів: звідти надходить 98% усієї питної води, що споживається в еміраті [23]. За об'ємом опрісненої морської води ОАЕ знаходяться на другому місці в світі, щодня виробляючи 8,4 млн куб. м чистої води. Завдяки опріснювальним заводам Емірати за споживанням прісної вологи на душу населення займають одне з перших місць у світі - 550 л на добу. За прогнозами, в найближчі 10 років в ОАЕ природні запаси води зменшаться на 16 відсотків. У результаті країна стане другою після Кувейту з найменшою кількістю природних водних ресурсів на душу населення. Тому в ОАЕ почалася реалізація проекту зі створення стратегічного запасу прісної води. Згідно з проектом, великий підземний резервуар розміститься в оазисі Ліва, розташованому в еміраті Абу-Дабі. Запасів прісної води в ньому вистачає для забезпечення потреб населення і промисловості цього найбільшого з семи еміратів країни в цілющій волозі впродовж трьох місяців. Потрібний об'єм води буде закачаний у резервуар на глибину 85 м. Для того, щоб його заповнити, щодня протягом трьох місяців під землю подаватимуть по 40 млн галонів чистої води. Реалізація проекту розрахована на 30 місяців. Цей масштабний стратегічний водний запас Емірати створюють на випадок надзвичайних ситуацій, в результаті яких заводи, розташовані на узбережжі Перської затоки, не зможуть виробляти прісну воду. Наприклад, у разі забруднення акваторії нафтопродуктами. Нині у випадку зупинки еміратських опріснювальних заводів нинішніх запасів прісної води вистачить країні лише на два дні. Проект, що реалізовується в Еміратах, стане першим у світі, що передбачає закачування опрісненої води в підземні сховища.

Одночасно в регіоні використовують інші способи освоєння водних ресурсів. Наприклад, в столиці Саудівської Аравії прісну воду видобувають з допомогою свердловин глибиною 1200^_1500 м. Інші нетрадиційні методи отримання чистої води (переробка стічних вод, вторинне використання вод для зрошення) поки що не досягли промислових масштабів. Застосовувалася навіть практика перетягування через індійський океан льодовиків із Антарктики.

Рис. 5. Забезпеченість водними ресурсами

Карта ілюструє, що забезпеченість водними ресурсами - небезпечно низька. Негативний ефект підсилюється ще й, практично, відсутністю артезіанських басейнів.

Загальний поновлюваний запас води в макрорегіоні складає 2,4 млрд куб. м| в рік, тоді як споживання перевищує 3 млрд куб. м. Існуючий дефіцит компенсується за рахунок видобування води (без компенсації) з ґрунтових і підземних джерел. Дослідження показують, що до 2025 р. більшість країн Південно-Західної Азії зіткнуться з браком чистої прісної води, а до 2050 р. вчені передбачають зменшення в два рази норми споживання води.

Таблиця 1. Наявність води в поверхневих і підземних джерелах деяких країн Південно-Західної Азії (куб. м на одну людину в рік)

Джерело [8]

Зараз в Саудівській Аравії на 1 млн. м³ води припадає 4000 осіб, тоді як в країнах Європи -- 350 осіб. В той час, як населення Близького Сходу і Північної Африки складає 5% від населення світу, водні ресурси цього регіону становлять всього 0.9% від світових водних ресурсів, що є найнижчим у світі показником і становить 33% від рівня, 15% від африканського і 5% від латиноамериканського. Більшість країн Близького Сходу, за виключенням Туреччини, мають значно менше ніж 1000 куб. м. води на особу на рік, що за стандартами ООН вважається мінімальною кількістю води, яку потребує людина для своєї нормальної життєдіяльності на рік. У 2050 році в зазначеному регіоні на одну особу припадатиме близько 600 куб. м. на рік.

Таблиця 2. Зростання попиту на воду по окремих країнах Південно-західної Азії на період 1985-2030 рр.

Джерело [8]

Рис. 6. Зростання попиту на воду по окремих країнах Південно-Західної Азії на період 1985 - 2030 рр.

Найбільшим потенціальним постачальником води на Близькому Сході може стати Туреччина. Наприкінці 1980-х років уряд країни висунув проект будівництва «Водопроводу миру» у вісім арабських країн. Проект може задовольнити потреби у воді близько 30 млн. осіб.

Активізація діяльності радикального ісламістського угруповання “Хезболла” - “Партія Бога” у Лівані демонструє зв'язок між дефіцитом водних запасів та рівнем активності радикальних угруповань. Однією із головних причин заворушень у Лівані є низький життєвий рівень мешканців Півдня Лівану та неспроможність уряду розв'язати проблеми економічного розвитку цього регіону, населеного переважно шиїтами, які політично згуртувалися довкола “Хезболли” і вимагають від влади вирішення економічних проблем, у тому числі - реалізації проектів іригації економічно відсталого півдня країни. На Півдні Лівану, що межує з Ізраїлем, протікають три річки Літані, Хасбані і Ваззані, водні ресурси яких є постійним джерелом конфліктів між Ізраїлем і Ліваном, в яких “Хезболла” традиційно виступає захисником ліванських інтересів .

Запаси нафти. Не менш важливим видом ресурсів Південно-Західної Азії є нафта. Основні її запаси зосереджені в межах величезного нафтогазового басейну Перської затоки, який простягнувся більш як на 2500 км² від передгір'їв Східного Тавру до Аравійського моря. Він займає передгір'я Загросу, Месопотамію, східну частину Аравійського півострова і акваторію Перської затоки. Запаси нафти в регіоні - колосальні. Більша частина нафтових родовищ залягає на глибині 1800-3000 м. У басейні Перської затоки відомі близько 200 родовищ нафти, серед яких 12 так званих супергігантів з дійсними запасами нафти понад 1 млрд. т. кожен. В Саудівській Аравії знаходиться найбільше в світі нафтове родовище Гсавар. Його запаси -- 11,9 млрд. т. Другим великим родовищем є Бурган-Ахмаді-Магва, яке займає східне узбережжя Кувейту. Його запаси оцінюються у 8,5 млрд. т.

Рис.7. Запаси нафти в країнах регіону

На початку двотисячних років запаси нафти у регіоні оцінювалися у понад 100 млрд. т. і становили 65% світових запасів рідкого палива. Нафту знайдено у 13 країнах Південно-Західної Азії. На п'ять країн припадає 92% всіх запасів: Саудівська Аравія, Кувейт, Ірак, ОАЕ, Іран.

Таблиця 3. Запаси нафти у країнах світу, 2012

Укладено на основі: матеріали фінансової групи [31]

Найбільші запаси знаходяться у Саудівській Аравії -- майже половина всіх запасів регіону. Саудівська Аравія є основною державою ОПЕК. Експорт нафти становить 95% експорту і 75% доходів країни і 45% ВВП, даючи можливість підтримувати в країні високий рівень життя.

Таблиця 4. Виробництво нафти в країнах Південно-західної Азії

Джерело [31]

Потенційні ресурси басейну Перської затоки ще точно не визначені. Його перспективи пов'язують з розвідкою нафти на шельфі Перської затоки. Приріст запасів нафти в 2010 р. склав 11%. А так звана ставка заміщення («replacement rate») - 205%. Тобто в середньому нові запаси вуглеводнів з'являються в 4 рази швидше, ніж споживає людство (приріст 1%/рік). При нинішньому рівні видобутку і використання ресурсу планеті вистачить ще на 46 років.

Приблизно третя частина доведених світових запасів газу зосереджена в країнах Південно-Західної Азії, що належать до нафтогазоносного басейну Персидської затоки. У басейні відкрито 90 газових (у тому числі 11 морських) родовищ. Основна частина запасів газу приурочена до нафтових басейнів - нафтові поклади містять великі газові шапки [7]. У Ірані переважна частина доведених запасів газу припадає на вільний газ; запаси попутного газу -- приблизно 3,4 трлн м³. В Катарі розташоване морське газове родовище Норт з доведеними запасами 6,76 трлн м³; геологічні запаси перевищують 10-12 трлн м³. У Об'єднаних Арабських Еміратах (ОАЕ) запаси газу виявлені в основному в Абу-Дабі, а також в еміратах Шарджа, Дубай і Расах-ель-Хайма. У Саудівській Аравії, де природний газ ніколи не був цільовим об'єктом пошуків, третина його доведених запасів припадає на попутний газ родовища Гавар. У Іраку бл. 70% доведених запасів припадає на попутний газ, 20% -- на вільний, 10% -- на газ газових шапок. Основна частина запасів попутного газу містяться в нафтових родовищах Киркук, Айн-Залу, Бутма, Бай-Хассан (на півночі країни), а також в родовищах Румейла-Норт, Румейла-Саут і Зубейр (на півдні). У Бахрейні початкові запаси газу нафтогазового родовища Авалі визначаються в 570 млрд м³. Потенційно, запаси природного газу ще набагато більші, але оскільки вони не настільки економічно важливими, його пошукам не приділяється багато уваги та не вкладаються кошти в їх розробку.

Непаливні мінеральні ресурси. До найбільших у світі належать запаси й деяких інших корисних копалин: хроміти (Туреччина), калійні солі (Йорданія, Ізраїль), фосфорити (Ірак, Сирія, Саудівська Аравія).

Земельні ресурси . Несприятлива ситуація і з земельними ресурсами. Тому що понад 60% території Південно-Західної Азії -- це землі несільськогосподарського призначення. Частка оброблюваних земель становить лише 15,8%. За винятком Іраку, значні земельні ресурси знаходяться в країнах, які не мають нафти. Найбільшими площами оброблюваних земель володіють Іран, Ірак, Туреччина, Сирія і Ємен. Частка оброблюваних земель в цих країнах коливається від 30 до 35%. Південно-Західна Азія бідна на придатні для землеробства ґрунти. Найбільш родючі ґрунти приурочені до Месопотамської та узбережних низовин. Характерними ґрунтами Нижньої Месопотамії є алювіальні. У Верхній Месопотамії поширені степові сіроземи і каштанові ґрунти, які при використанні штучного зрошення дають високі урожаї. В передгір'ях Месопотамії поширені бурі, червоно-бурі і каштанові ґрунти, а в котловинах зустрічаються чорноземи. Ці ґрунти незасолені. На значних територіях регіону переважають малопродуктивні ґрунти -- сіроземи. Ґрунтовий покрив піщаних і кам'янистих пустель Аравії представлений примітивними ґрунтами, які бідні на гумус і є сильно засолені. На пасовища і луки припадає 14,9% території.

Лісові ресурси. Щодо лісових ресурсів, то ситуація теж подібна. Південно-Західна Азія бідна на лісові ресурси. Частка площ, зайнятих лісами, майже у шість разів поступається світовому рівню і становить 5,5%. Найбільш «безлісий» район -- країни Близького Сходу. Майже «безлісі» -- Бахрейн, Катар, Оман, ОАЕ. Менше 1% лісистість в Саудівській Аравії, Кувейті, Йорданії. Невеликими є лісові угіддя в Іраку, Ізраїлі, Сирії. Найвищий рівень лісистості в Туреччині, де лісами вкрито майже третину території.

2.3 Демографічний потенціал

Важливою передумовою політичного розвитку будь-якої країни є демографічний фактор. У 2010 році У південно-західноазіатських країнах мешкали понад 210 млн осіб. Більше 80 % населення проживає у Туреччині, Ірані, Іраку, Афганістані, Саудівській Аравії. Максимальна чисельність його в Ірані (67,3 млн осіб), мінімальна -- у Катарі (0,55 млн осіб).

Таблиця 5. Щільність населення країн Південно-Західної Азії

Джерело [45]

Чисельність населення регіону швидко збільшується. Вплив ісламу на життя більшості країн позначився і на демографічних показниках: простежується швидке зростання населення, «демографічний вибух». Показники народжуваності дуже високі -- 20-35 %о на рік. Середні щорічні темпи приросту населення -- 2,8 %. Максимальні значення спостерігаються в Катарі та ОАЕ (5,8 %), Йорданії (4,7 %), Омані (4,5 %), Саудівській Аравії (4,3 %), Ємені (4,2 %), що є одними з найвищих рівнів у світі; мінімальні -- в Кувейті (0,3 %), Туреччині (1,7 %),. Смертність за останні десятиріччя знизилася, а середня тривалість життя зросла. Рівень дитячої смертності в окремих країнах ще дуже високий, наприклад в Іраку та Сирії, що пов'язано із військовими конфліктами.

Рис.8 . Населення країн Південно-Західної Азії

Населення регіону переважно чоловіче . Чоловіки чисельно переважають над жінками -- 53 % населення. У всіх мусульманських країнах діти і молодь у віковій структурі населення становлять 33 %.

У Південно-Західній Азії переважає молоде населення. Кількість літніх людей у регіоні незначна ( 5%), але спостерігається тенденція до її збільшення за рахунок зростання тривалості та якості життя. У чоловіків вона становить 67 років, у жінок -- 71 рік. А внаслідок економічного зростання в країнах регіону, фактично, відбувається, демографічний вибух.

Рис. 9 . Динаміка населення Південно-Західної Азії

Джерело [45]

Розміщення населення доволі нерівномірне. Через особливості природних умов основна маса жителів регіону проживає на узбережжі, у гірських долинах і низовинах, у долинах великих рік -- Месопотамія в Іраку (середня густота населення -- 80--100 осіб/км² і більше). Величезні райони пустель Аравії й Іранського нагір'я заселені слабко (1 особа/км²) або взагалі не мають постійного населення.

Щодо расового складу, то переважна більшість населення регіону належить до південної расової групи великої європеоїдної раси. Виділяється значною пігментацією шкіри, темним, переважно чорнявим хвилястим волоссям, темними (карими та чорними) очима.

Етнічний склад Південно-Західної Азії дуже строкатий і представлений кількома мовними сім'ями: семіто-хамітська сім'я (арабське населення регіону, євреї Ізраїлю); алтайська сім'я (турки, азербайджанці, турки-кіпріоти); картвельська сім'я (грузини) та індоєвропейська сім'я (іранська група -- перси, курди, белуджі; вірменська група -- вірмени; грецька група -- греки-кіпріоти).

Характерною особливістю країн Південно-Західної Азії є те, що у кожній країні проживають національні меншини. Зокрема, понад 50 % азербайджанців світу зосереджено в Ірані (Іранський Азербайджан); курди становлять 20 % населення Туреччини та Іраку, багато їх в Ірані та Сирії; у Лівані 4 % вірмен; у Бахрейні, Катарі, ОАЕ, Кувейті корінне населення становить всього 50--60 %, а решта -- іноземні робітники з інших країн регіону.

Більшість населення сповідує іслам різних напрямів: сунізм (переважна частина ісламських країн), шиїзм (Іран, частково Ірак, Азербайджан, Ємен), ваххабізм -- Саудівська Аравія, хариджизм (ортодоксальний іслам) -- Оман [40].

Таблиця 6. Релігійний склад населення країн Південно-Західної Азії

Власне, регіон є батьківщиною ісламу. На його території містяться святі для кожного мусульманина міста -- Мекка та Медина.

Рис. 10. Однорідність релігійного складу населення.

Євреї Ізраїлю сповідують іудаїзм -- офіційну релігію в державі, хоча законодавче це не підтверджено. Проте вплив рабинату на внутрішнє життя ізраїльського суспільства дуже великий. Приблизно 1/2 населення Лівану -- представники місцевих християнських церков католицького і православного напрямів; близько 15 % населення Сирії - також. Християни є практично в кожній країні, хоч їх кількість постійно зменшується.

Таблиця 7. Чисельність християн в країнах Південно-західної Азії

Джерело [30]

Ще століття тому християн на Близькому Сході було до чверті населення регіону. У 2010 році ця цифра становила вже не більше 5% - приблизно від 12 до 15 млн. чоловік. Так, якщо в Сирії на початку XX століття християн було до третини населення, то тепер їх не більше 9-10%. У Лівані в 1932 році було 55% християн, за даними 2005 року - до 34%. Як швидко йшов процес дехристиянізації регіону видно по Палестині: У Віфлеємі християн після Другої світової війни було до 85%, в 2010 році залишилося 12%; в Назареті також переважало християнське населення, тепер там їх не більше 24%. В Єрусалимі число християн впало з 53% в 1922 році, до нинішніх 2%. Якщо наприкінці англійської влади в Палестині, християн було 10%, то тепер їх на землях Палестинської автономії, включаючи сектор Газа, не більше 1,5.

Помітними є тут міграції людей, спричинені традиціями, соціально-економічними, політичними умовами тощо. У Південно-Західній Азії дотепер існує багато кочівників-бедуїнів (араби пустель) і кочівників-горців (курди у Туреччині, Ірані, Іраку . За різними оцінками їх нараховується від 10 до 20 млн осіб.

Чимало давніх міст регіону виникли ще до нашої ери в оазисах і на перехрестях караванних шляхів. Вони багаті на пам'ятки середньовічної мусульманської архітектури. Вважають, що на території сучасного Ізраїлю знаходилося найдавніше місто на Землі -- Єрихон (виникло ще у IV тис. до н.е. поблизу гирла р. Йордан).

Рівень урбанізації загалом невисокий і становить у середньому 65 % : у Кувейті -- 97 %, Катарі -- 92, Ізраїлі -- 91, ОАЕ -- 90, в Ємені -- 34, в Омані -- 13 % (один із найнижчих показників у світі). Найбільшими агломераціями регіону є: Тегеран (12 млн осіб), Стамбул (10 млн), Анкара (4 млн), Багдад (3,8 млн). Міста-мільйонери -- Ер-Ріяд (2,6 млн осіб), Джидда (2,6 млн), Дамаск (2 млн), Ізмір (2 млн), Бейрут (1,8 млн), тощо.

Майже половина населення проживає в сільській місцевості, здебільшого компактними селами.

Зайнятість населення. Переважна частина місцевого населення зайнята у сферах управління, торгівлі, фінансів або живе на відсотки з капіталу. Більшість економічно активного населення (особливо до 80--90 % у виробничій сфері) багатьох нафтовидобувних країн регіону (крім Ізраїлю, Ірану, Іраку, Туреччини) становлять іммігранти з бідних арабських країн, яких приваблюють заробітки, що у 10--15 разів перевищують рівень оплати праці на їх батьківщині.

Останніми десятиріччями помітне збільшення кількості іноземних робітників і в галузях сфери послуг. Напружена зовнішньоекономічна ситуація впродовж десятиріч, майже постійні воєнні конфлікти в багатьох країнах регіону позначилися на демографічній ситуації, спричинивши масові міграції. Низький життєвий рівень (бідність, неписьменність, поширення хвороб, епідемій тощо) характерні для значної частини населення регіону.

2.4 Військово-економічний потенціал

Військові конфлікти в Південно-Західній Азії зажди були надзвичайно важливим чинником. І саме у цьому регіоні його дія проявлялася інтенсивніше, аніж в будь - якому іншому. Це той регіон, де зароджувались найстаріші цивілізації та основні світові релігії. За багато років війни стали невід'ємним чинником у житті Південно-Західної Азії. Це були і війни Османської Імперії, Британської метрополії з колоніями, війни між племенами та етносами, між народами та країнами, ці війни тривають і досі. Регіону і його жителям притаманна войовничість та суперництво [2]. Це відбивається на геополітичній ситуації у Південно-Західній Азії. Військова сфера та економка тісно пов'язані між собою. Агресивна воєнна риторика притаманна багатьом політичним лідерам країн регіону. Особливо Ірану, Сирії, Ізраїлю, Йорданії; активно мілітаризуються ОАЕ. Високий рівень терористичної активності висока імовірність виникнення конфліктів на Близькому Сході зумовлює необхідність збільшення витрат на озброєння[46].

У 2011р. військові витрати зросли на 7 % порівняно з 2010 р. і становили 100. За період 1998-2011 рр. витрати зросли на 62 %. Такі тенденції торкнулись і країн Південно-Західної Азії, які ідуть в авангарді світового ринку зброї. Це продемонстровано у таблиці.

Таблиця 8. Військові витрати країн Південно-західної Азії у 2011 р.

Джерело [46]

Такі країни, як Ірак, Іран, Ізраїль, ОАЕ та Саудівська Аравія є лідерами в регіоні Близького Сходу з кількості витрат на озброєння. Важливо, що в цих країнах також високе навантаження військових витрат на економіку.

Рис. 11. Військові витрати країн Південно-західної Азії

У регіоні діють декілька військових дестабілізуючих чинників, які можна поділити на зовнішні загрози, міждержавні та внутрішні. Прикладом зовнішньої загрози є втручання США, які використовують військово-повітряні та військово-морські бази в Кувейті, Катарі, Бахрейні, ОАЕ та Омані [29]. Сполучені штати постійно намагаються забезпечити собі контроль над регіоном та над його природно - ресурсним потенціалом. Проте це їм не вдається, адже, незважаючи на наявність партнерів у регіоні, у них є низка країн з відверто ворожим ставленням. Їх конфронтація переростає у загальну напругу в регіоні.

До міждержавних загроз відносяться арабо-ізраїльське питання, міжарабські конфлікти, загроза тероризму, постійні звинувачення країн регіону в підготовці терористичних актів та тренуванні терористів. Ці загрози спричинені постійною напругою та нестійкими міждержавними відносинами в регіоні [42]. Важливим фактором регіональної небезпеки є розробка Іраном програми збагачення урану та його заяви про власне виробництво ядерної зброї. Економічні санкції, запроваджені, хоч і завдають Ірану певних проблем, не можуть змусити керівництво відмовитись від своїх ядерних намірів.

До внутрішніх загроз слід віднести політичну та соціальну нестабільність усередині самих країн, релігійні та етнічні конфлікти, суперечності, які існують у межах суспільства, між владою та народом, або усередині самої влади [10].

Незважаючи на всю свою мілітаризованість, країни Південно-Західної Азії важливі своїм економічним потенціалом. Економічні системи країн регіону проходять етап змін та трансформацій; причому і еволюційним, і революційним шляхом. Більшість країн регіону завдяки забезпеченості природними ресурсами мають потужну експортну базу й активну зовнішню торгівлю. До 1973 р., тобто до періоду самостійного розвитку, Західна Азія була периферією світового господарства зі слабким економічним розвитком на базі відсталих форм і методів господарювання. Промислова розробка нафти почалася за участю іноземного капіталу й іноземної робочої сили, що і стало вагомим поштовхом для «економічного стрибка» країн регіону. Це був перший етап розвитку світового ринку нафти. Він функціонував в умовах високого попиту на нафту, що випереджав зростання ВВП світового господарства. Розвиток країн Ближнього Сходу в цей період проходило під впливом панування колоніальної й неоколоніальної експлуатації. Націоналізація нафтової промисловості більшістю країн і функціонування ОПЕК (організація країн-експортерів нафти, створена в 1960 р.) почали змінювати їхнє соціально-економічне положення. Наступив період розвитку й зміцнення державного сектору в економіці країн Південно-Західної Азії. Держави прийняли великі стратегічні програми розвитку національного господарства, здійснювали заходи щодо залучення іноземного капіталу [34]. Стратегія промислового розвитку країн регіону включала трансформацію та оптимізацію існуючої структури виробництва на основі індустріалізації та диверсифікацій галузей промисловості, створення базових галузей - нафтохімічної, металообробної, будівельної, формування агропромислового комплексу.

Сучасний етап розвитку регіону відзначений наступними особливостями:

- високий темп приросту населення - 2,8% на рік;

- зовнішня й внутрішня міграція, обумовлена в основному високим рівнем безробіття, наявність дешевої робочої сили в регіоні;

- соціально-політична нестабільність у країнах Західної Азії.

Залежно від розвитку галузевої структури господарства можна виділити 2 групи країн Південно-Західної Азії:

Перша - країни з різкою перевагою первинного сектора (більше 70%), у якому домінує видобувна промисловість, а частка сільського господарства невелика - 1 - 3 %; така структура дозволяє цим країнам мати великий обсяг ВВП на душу населення, що базується в основному на експорті нафти.

Друга - країни, у структурі яких промисловість і сфера послуг займають приблизно однакову частку в економіці: Кувейт (53 і 46%) і Об'єднані Арабські Емірати (57 і 40%). Економіка цих країн характеризується високою ефективністю функціонування.

Країни Західної Азії є відкритими зовнішньому світу (частка експорту регіону 28,5% від усього азіатського експорту, а імпорту -27%). Хоча й наявний рівень протекціонізму дозволяє захищати власний ринок та нівелювати зовнішні негативні фактори. Основні експортні товари: нафта, нафтопродукти, газ, продукція хімічної й легкої промисловості, сільського господарства. Негативним моментом зовнішньої торгівлі є сильна залежність багатьох країн регіону від світового ринку

Вагому роль у країнах Західної Азії відіграє рух іноземного й регіонального капіталу. Становлення нафтової й газової промисловості в регіоні було пов'язане насамперед з іноземним капіталом великих нафтових компаній. Пізніше він став проникати й в інші галузі. На цей час приплив приватного іноземного капіталу не перевищує 1% загального обсягу інвестицій у країни, що розвиваються. У міру розвитку економіки країн регіону зростала і їхня частка в прибутках закордонних компаній. Особливістю країн Південно-Західної Азії є вкладення значного капіталу фінансових структур арабських країн Перської затоки - (більше 350 млрд.) - переважно в позичковій формі за межі регіону. Нафтодолари - це долари, якими володіють особи, що не є громадянами США, а також держави, які одержують доходи від експорту нафти. Цей капітал утворився в період сприятливої кон'юнктури на світовому ринку нафти для країн - експортерів в 1973 р., коли ціна на нафту зросла більш ніж в 4 рази. Він був розміщений переважно в доларах у західних фінансових установах, кошти від вивозу активно використовуються для розвитку соціальної сфери - охорони здоров'я, освіти й комунальних послуг. Це дозволило багатьом країнам Західної Азії скоротити відставання від розвинених країн й істотно підвищити добробут своїх громадян. Особливих успіхів у цьому домоглися Саудівська Аравія й Кувейт.

РОЗДІЛ 3. ПРОСТОРОВИЙ АНАЛІЗ ПОЛІТИКО-ГЕОГРАФІЧНИХ ТА ГЕОПОЛІТИЧНИХ ПРОБЛЕМ

3.1 Проблеми політичної структури

3.1.1 Проблема консолідації еліт

Цей показник показує наскільки групи осіб, які мають вплив на суспільство чи його частину та ворогують між собою. Найчастіше рівень цього показника є наслідком етнічного та релігійного складу населення, соціального розшарування, внутрішньої політики ат наслідком історичних особливостей розвитку держави. Величина цього показника свідчить про те, наскільки керівні, чи просто впливові, групи стараються забезпечити свої інтереси, нехтуючи при цьому державними. Це, ясна річ, шкодить суверенітету держави, безпеці самому його існуванню. Адже часто метою певних груп є повалення існуючого ладу та пере форматування існуючих кордонів.

Таблиця 9. Фракційність еліт країн Південно-Західної Азії

Таблиця демонструє, що існує практично рівномірний розподіл за цим показником, проявляється чіткий перехід від найнижчих показників, до найвищих.

Рис.12 . Фракційність еліт країн Південно-Західної Азії

Дані свідчать, що найбільше прагнуть роз'єднання певні групи впливу у Іраку, Ємені та Ірані. В Іраку дана ситуація є наслідком етнічного складу населення країни. Північ країни, населений курдами, фактично незалежний. Населення там живе за своїми законами і центральний уряд не має на них суттєвого впливу. Незадоволені ситуацією і прихильники радикального ісламізму та ісламські фундаменталісти. Але виснаження десятирічним конфліктом та присутність військ Сполучених Штатів забезпечують певний рівень стабільності і не дозволяють розгорітися внутрішньому конфлікту. Схожа ситуація також і Ірані. В цій полі етнічній країні є багато незадоволених існуючим станом речей. Адже центральний уряд придушує усі сепаратистські рухи та течії, причому доволі жорсткими методами. Вся владна вертикаль - централізована і тому місцеві громади не мають реального законного політичного впливу. Це призводить до того, що громадяни - представники етнічних та релігійних меншин об'єднуються в місцеві угрупування та організації та автономізуються від місцевої влади. Чимало хочуть змінити державний устрій та кордон. Це і представник потужної та чисельної курдської громади; белуджі - народу, що проживає на траскордонних регіонах Ірану та Афганістану. Це чисельна азербайджанська та вірменська громади. Ці нацменшини всіляко в більшій чи меншій мірі отримують допомогу та підтримку з-за кордону, адже бажання дестабілізувати ситуацію в Ірані є в багатьох країн - опонентів. Проте жорстка централізована політика, система влади, не дозволяють цього зробити. В країні пропри наявність опозиційного потенціалу та невдоволення масових протестів та конфліктів немає.

Зовсім інша ситуація в Ємені. Країні фактично почався розпад на дві частини. Варто, щоправда, згадати і історичний аспект. Ще донедавна, а саме до 1990 року існувало дві держави - Єменська Арабська Республіка та Народна Демократична Республіка Ємен. Західна частина - ЄАР була капіталістичного спрямування, а східна - НДРЄ - соціалістичною. Проте окрім економічних розбіжностей існували розбіжності і на релігійному підґрунті. Численні конфлікти у 1970 - 60 х рр. виснажили обидві держави [19]. А в кінці вісімдесятих на прикордонних територіях було знайдено деякі поклади нафти. Це, а також, крах біполярної світосистеми, стало стимулом для примирення та об'єднання. Проте внутрішні протиріччя повністю подолати не вдалося. На початку двотисячних вони відновилися знову, каталізатором цьому стали і економічні проблеми та масова бідність населення. Почались протиріччя на релігійному підґрунті між сунітами та шиїтами [39]. Зараз процес настільки неконтрольований, що без зовнішнього втручання його зупинити практично не можливо. Країна знову ділиться на два табори, центральна влада не є дієздатною, в країні відбувається перерозподіл сфер впливу. Ця ситуація не викликає інтересу у міжнародної спільноти через низку чинників - відсутність значних покладів нафти, незначну геополітичну роль країни, відсутність інших ресурсів.

У Сирії та Лівані різні релігійні еліти теж прагнуть роз'єднання.

Найбільш зконсолідовані еліти у багатих країнах - ОАЕ, Катарі, Бахрейні. Хоч і в Бахрейні є певні конфлікти. Шиїтська більшість прагне зміни правлячої верхівки. Яка є сунітською та яких меншість. Відбувались протести, на які відбулась миттєва реакція влади - розпочались переговори. ОАЕ - країна з унікальним державним устроєм. Це конгломерат із семи міст - еміратів [4]. Та попри це, між ними немає різкої конфронтації. Адже в країні високий рівень життя та однорідний склад населення, що зменшує імовірність протистоянь між соціальними групами.

3.1.2 Поширення демократії

Практично в усіх країнах регіону країнами існують авторитарні режими (за винятком Ізраїлю, Туреччини - демократичні країни та Іраку, що став на шлях реформ). І, практично у всіх цих країнах, наявне незадоволення правлячим режимом. У 2012 році, стверджує Freedom House, в Південно-Західній Азії найдемократичнішою державою був Ізраїль - повна демократія. Частково демократичними країнами були Ліван та Туреччина.

Кожній країні макрорегіону, зрозуміло,притаманна своя власна специфіка політичного життя, проте, низка спільних ознак дозволяє виділити загальні риси політичного устрою. Сутність політичного устрою полягає в тому, що глава держави формує внутрішньо- і зовнішньополітичний курси країни, незалежно від системи правління - монархічної або республіканської. Парламент - «фасадний» орган влади, який лише затверджує прийняте рішення глави держави. Винятком є політична система Лівану, який відноситься до типу парламентських республік. А також вищезгаданих Туреччини та Ізраїлю. Згідно з Ліванською конституцією парламент не тільки займається ухваленням законів, але й обирає президента країни, затверджує склад уряду, закони і бюджет.. Адже з моменту набуття арабськими країнами незалежності в середині ХХ ст., в переважній більшості цих країн у владній структурі утвердилися правлячі династії, які не бажають втрачати владу. Зокрема, президент Сирії Башар Асад успадкував цю посаду від свого батька Хафеза Асада, який правив країною тридцять років.

Незначна політична активність партій в суспільно-політичному житті пояснюється особливостями соціальної структури традиційного арабського суспільства (існування потужних правлячих династій, племен та кланів), в якому політичні партії виступають опорою глави держави і не відіграють значної ролі в політичних процесах. А в деяких країнах, таких як Саудівська Аравія чи ОАЕ політичні партії заборонені взагалі. На противагу партіям, має вплив так званий “політичний іслам” на ухвалення політичних рішень. Тому що звернення до релігії характерні як для найбільш патріархальних і консервативних режимів, так і для прибічників світської і реформаторської орієнтації.

Іншою особливістю країн макрорегіону (за винятком Туреччини, Ізраїлю та певних нацменшин в Іраку, Ірані та Сирії) є усвідомлення себе частиною арабської нації, підкреслення своєї цивілізаційної єдності, спільності історичної долі, мовної і культурної спорідненості. На інституційному, політичному рівні усвідомлення ідентичності арабськими країнами закріплене в існуванні і діяльності Ліги арабських держав, Союзу арабського Магрибу, Ради співпраці арабських держав Перської затоки. Очевидним залишається і визначальний вплив військових на політичне життя арабського світу.

Враховуючи наведені вище особливості політичного устрою, стає зрозумілим, чому соціальні ресурси держав Південно-Західної Азії до сьогодні характеризувалися проблемами консолідації населення, а громадянське суспільство внаслідок своєї слабкості - браком впливу на політичне життя. Однак, останні революційні події, які охопили низку арабських країн, свідчать про зміну векторів в політичному устрої більшості держав. Пробудження соціальної та політичної активності арабських суспільств в Ємені, Сирії, Йорданії, Іраку, Бахрейні набули сьогодні особливо гострого характеру і яскраво продемонстрували вагомість консолідації населення. Схоже, що демократизація арабських країн піде “знизу”, у випадку, якщо не буде придушена армійською елітою і не “розчиниться” в ісламістських гаслах.

Для держав із демократичним типом правління тип політичного режиму є перевагою, адже вони є повноцінними учасники світових процесів. Для них імідж демократичної держави сприяє приходу іноземного капіталу, інвестицій, капіталовкладень це, безумовно, позитивно відбивається на економіці країн. З Ліваном не усе так просто, ця країна - одна з найбідніших у регіоні. Ця країна на шлях демократичних перетворень стала не так давно і все ще не подолала внутрішні протиріччя.

У всіх інших 10 країнах авторитарні режими. І тому повалення існуючого режиму прагнуть певні політичні сили у Ірані, Лівані, Саудівській Аравії, Сирії, Бахрейні, Ємені, Омані та Йорданії.

Рис. 13. Типи політичного режиму

Але ми мусимо враховувати ментальні особливості досліджуваного регіону. Південно-Західна Азія особливе соціокультурне формування. І автократичні форми правління є природними, характерними для цих країн. Багато в чому завдяки ісламу, законам шаріату. Ці закони історично формувались у аналогічному середовищі і авторитарні методи правління (не лише державного) ним схвалюються. Населенню така форма правління подобається і у деяких країнах воно зовсім не хоче цього змінювати. Недоліки арабського громадянського суспільства також мають історичні причини, які виходять за рамки політики сучасних правителів. До створення колоніальних режимів наприкінці 19 століття в арабських країнах, згідно з законам шаріату, не існувало автономних і самоврядних приватних організацій. Протестуючі сили, які вже усунули диктаторів в своїх лідерів арабських країнах або становлять загрозу них, вимагають більше свободи, чесних виборів і боротьби з корупцією. І практично у всіх країнах прокотилася хвиля протестів з вимогою демократичних змін. Це явище відоме, як «Арабська весна».

Рис. 14. Країни у яких відбувались протести в період 2010 - 2013 рр.

Серед них такі країни, як Бахрейн, Ємен, Оман, Саудівська Аравія, Сирія. Зараз у Сирії відбуваються кровопролитні сутички між владою та опозицією. Ситуація потребує міжнародного втручання та контролю.

Останньою країною, де виникли протести - стала Туреччина. Формально через плани влади забудувати історичну частину Стамбула розпочались мітинги в цьому місті. На наступні дні вони переросли в заворушення по всій країні, де активісти проявляли свою незгоду з політикою правлячої партії, яка впроваджує тенденції ісламського фундаменталізму в своєю діяльністю. Ці протести об'єднали чималі різноманітні народні маси, влада застосовує силу проти демонстрантів, є жертви та велике число постраждалих - кількість їх вимірюється сотнями.

Але внаслідок процесів, що відбуваються в макрорегіону постає інша проблема. А саме те,що опозиція не є інституціолізованою. Серед опозиціонерів майже не існує чітких вимог окрім відставки діючої влади. Натомість детальних пропозицій подальших моделей розвитку країни, в тому числі реформування соціальної сфери, внутрішньої політики опозиційні організації не пропонують. Вони є стихійними та «вуличними». І мають малий потенціал щодо конструктивної роботи. Тобто рухи направлене проти чогось, а не за щось. Вони не пропонують конкретної та якісної альтернативи. Для цього їм бракує досвіду. Більше того, заяви окремих організацій (наприклад, «Братів - мусульман») щодо розірвання мирного договору з Ізраїлем ставлять під загрозу стабільність на Близькому Сході в цілому.

Та все ж авторитарні режими відходять у минуле. І рано чи пізно вони зміняться. Близькосхідні суспільства мають пройти цей шлях. Єдине питання, що залишається відкритим - яким буде характер цих змін; еволюційним чи революційним?

3.1.3 Брак політичних інституцій

Це одна із проблем політичної структури держав Південно-Західної Азії. В ході історичного розвитку в цих державах традиційно існували авторитарні форми правління та існують до тепер. Їх функціонування тісно пов'язане із жорсткими методами управління та прийняття рішень. Ці процеси відбуваються на сучасному функціонуванні державного апарату країн Близького Сходу. Досі на арабській політичній арені переважають авторитарні режими особистої чи корпоративної (технократів, військових) влади незалежно від форми політичної системи - монархічної або республіканської. Їх існування зумовлене історико-культурними та мусульманськими традиціями, що освящають подібного роду режими, відсутністю плюралістичної свідомості, уявленнями про главу держави як про «батька нації». Характерною рисою політичної еліти Арабського Сходу початку XXІ ст. є задача зміцнення існуючої системи влади і передача її або в спадщину, або по принципах «керованої демократії», коли результати виборів найчастіше легко прогнозовані, а головне - мають другорядне значення, тому що не приведуть до істотної зміни політичного курсу в країні. В умовах хиткості політичної системи роль стабілізуючого фактора відіграють армія і спецслужби. У ряді країн вони служать міцною опорою політичної еліти, а в деяких випадках - самі її і складають. В арабських країнах з монархічною формою правління процес передачі влади проходить у цілому без потрясінь. У 1999 р. на зміну «патріархам» близькосхідної політики короля Йорданії прийшов його син - Абдалла ІІ .

Це становить проблему для розвитку суспільства загалом та реалізації кожного громадянина, як особистості, зокрема. Тому рішення ( а частіше - просто його «воля») не ставиться під сумнів та не обговорюється. За непокору часто може бути фізична розправа. Ці рішення часто є неправильними та ірраціональними. Важливу роль в історичному плані відіграло і те, що країни регіону потребували після здобуття незалежності сильної централізованої влади, здатної мобілізувати необхідні для розвитку ресурси.

З огляду на це стає зрозумілим, чому у багатьох держав Південно-Західної Азії відсутні навіть зачатки громадянського суспільства. Показово, що в майже кожній третій арабській країні політичні партії заборонені і, відповідно, вибори не проводяться. Далеко не всюди є й профспілки, не кажучи вже про неурядові організації. Адже відсутність плюралізму, фактична заборона інакодумства, призвели до того, що кожне, навіть незначне, рішення повинне прийматися вищим керівництвом. А власна ініціатива нікому не потрібна та інколи навіть карається. Правда, у ряді держав у політичні системи були принесені певні західні демократичні засади у вигляді закріплених у конституціях основних прав і свобод людини, виборів президентів і парламентів, можливості заснування опозиційних партій. Проте усі ці інститути із самого початку носили «фасадний» характер і реального впливу на політику, як правило, не справляли.

Звертаючись до більш широкого аналізу ситуації, що склалася, чимало дослідників небезпідставно вважають, що фундаментальна складність здійснення процесів модернізації в мусульманських державах Південно-Західної Азії значною мірою пов'язана з роллю ісламського фактора. Принципова відмінність ісламу, як релігії та своєрідної цивілізації, полягає в тому, що він являє собою цілісну систему світогляду і норм поведінки, яка регламентує сприйняття людиною Бога, світу і самого себе. Ісламська релігійна доктрина містить не лише релігійно - та моральні принципи, але й настанови соціально - економічного та політичного характеру. Тобто, іслам за своєю суттю є набагато ширшим явищем, ніж власне релігія. Він використовується не лише в сакральних потребах, й у державницьких, суспільно - правових та навіть економічних. Суворий монотеїзм ісламу визначає принцип життя мусульманської спільноти «умма», в якій мирське і священне є нероздільними.

Проте життя змусило мусульманський світ вступити, хоч і з суттєвим запізненням, на шлях комплексної модернізації [47]. У надрах арабського суспільства поступово визрівала глибока системна криза, яка знаходила свій прояв у посиленні внутрішньої соціально - політичної напруги, загостренні економічних проблем, поглибленні соціальної поляризації та протиріч між інтересами правлячого класу та народних мас [25]. Усе це вимагало невідкладного здійснення необхідних перетворень у різних сферах життя суспільства. До того ж, починаючи з початку двотисячних років, помітно посилився тиск на арабські держави з боку США та їх західних союзників із вимогами прискорення модернізації та реформування.

За цих умов проблема адаптації країн Південно-Західної Азії до вимог постіндустріального етапу розвитку та до процесів глобалізації набувала суттєво важливого значення. Разом з тим здійснити таку адаптацію без модернізації не лише економічної, а й політичної було неможливо. Це усвідомлювали і керівники арабських держав. У травні 2004 р. на туніському саміті Ліги арабських держав (ЛАД) було прийнято документ «Шлях розвитку, оновлення і реформ», в якому було викладено арабське бачення шляхів модернізації. У ньому висловлювалась рішучість здійснити соціально-економічні, політичні і культурні реформи в арабському світі. Особливу увагу учасниками саміту було приділено підвищенню ролі жінки в арабському суспільстві. Адже в наш час Південно-Західна Азія досі залишається регіон, в якому жінки мають дуже мало прав - помітно менше, аніж чоловіки. І ставлення до них залишалось незмінним практично з середньовіччя.

Декларуючи необхідність проведення реформ, арабські лідери виходили з того, що ці зміни вже назріли, підтримані широкими верствами населення і відповідають загальносвітовим тенденціям. Це не було їх особистою ініціативою чи усвідомленою потребою, а необхідністю, продиктованою умовами. Разом з тим, наголошувалось, що намічені перетворенні відповідають культурним і релігійним традиціям регіону, покликані сприяти усталенню арабської ідентичності та арабської єдності і будуть здійснюватися з урахуванням специфічних умов і можливостей кожної окремо взятої країни. Зазначалось також, що реформи базуватимуться як на загальносвітовому досвіді, так і традиціях арабського суспільства. Було очевидно, що тим самим лідери арабських держав прагнули утвердити незалежність своєї політики, її національний характер. Не викликало сумнівів і те, що ухвалений на туніському саміті ЛАД документ був своєрідною відповіддю арабських лідерів на американську ініціативу з реформування близькосхідного регіону, з якою незадовго до того виступив тодішній президент США Дж. Буш і яка була дуже критично сприйнята в арабському світі.

Рис.14. Державний устрій країн Південно-Західної Азії

Між тим нагальна необхідність модернізації арабських країн була очевидною не лише для США, а й для інших розвинених держав, які усвідомлювали усю серйозність ситуації, що склалась у цьому регіоні. У результаті на саміті «Групи восьми», що відбувся у червні 2004 р. на острові Сі-Айленд (США), було ухвалено документ «Партнерство заради прогресу і спільного майбутнього з регіоном Розширеного Близького Сходу та Північної Африки» (РБСПА), в якому була зафіксована готовність «великої вісімки» надавати сприяння країнам регіону на шляху реформування й модернізації.[6]

В авангарді країн, що починають кроки серйозних перетворень, йдуть невеликі арабські монархії Перської затоки - Бахрейн і Катар.

14 лютого 2001 року в ході референдуму була схвалена Національна хартія, що визначила основні напрямки політичних і соціально-економічних перетворень у Бахрейні. Відповідно до неї, передбачено створення двопалатного парламенту і незалежної судової влади, надання цивільних прав підданим і їхня рівність перед законом поза залежністю від статі, соціального походження і релігійної приналежності. Рівно рік по тому 14 лютого 2002 р. Хамад Бен Іса на підставі Хартії вніс зміни в Конституцію 1973 року й оголосив себе королем (до цього глава держави іменувався еміром). У 2002 р. король Бахрейну Хамад Бен Іса Аль Халіфа видав новий закон про пресу, який багато хто назвав «найбільш ліберальним в арабському світі».

У сусідньому з Бахрейном Катарі навесні 2003 р. переважна більшість жителів проголосувало за першу Конституцію після одержання країною незалежності в 1971 р. У підтримку документа проголосували 96 відсотків учасників референдуму. Відповідно до прийнятої катарцями Конституції, у країні створюється парламент - Консультативна рада. До неї входять 45 членів, дві третини із який обираються на виборах, а одна третина - призначається еміром. У Конституції зафіксований поділ повноважень між виконавчою, законодавчою і судовою владою. Проте владу в країні здійснює сунітська меншість. Цим незадоволені шиїти, переважно незаможні верстви населення. Що вилилось у протести. Підтримувані шиїтами з Ірану, протестувальники вимагали зміни державного ладу. Це змусило Короля Хамада Іса аль-Халіфа піти на певні поступки в питанні лібералізації державного управління.

В інших державах Південно-Західної Азії ситуація не краща, а то й гірша. В Ірані, попри наявність президента, є посади з більшими владними повноваженнями. Главою держави є Вищий керівник - Аятола. Це духовний лідер країни. Він визначає загальну політику країни. -- верховний головнокомандувач збройними силами Ірану, керівник військової розвідки. Вищий керівник призначає людей на ключові пости в державі: голів судів, керівника поліції і командуючих всіма родами військ, а також шестеро із дванадцяти членів Ради вартових Ісламської Революції. Вищий керівник обирається Асамблеєю експертів і підзвітний їй.

Другою за значимістю посадовою особою в Ірані є президент. Президент є гарантом конституції і главою виконавчої влади. Рішення з ключових питань приймаються тільки після схвалення Вищого керівника. Президент призначає членів Ради міністрів і координує роботу уряду. Десять віце-президентів і 21 міністр уряду затверджуються на посаду парламентом. Хоча президент призначає міністрів оборони та розвідки, кандидатури повинні бути заздалегідь схвалені Вищим керівником. Президент обирається прямим всенародним голосуванням на чотирирічний термін. Кандидати в президенти повинні бути попередньо схвалені Радою вартових. Рада вартових Конституції Ірану складається з 12 членів, 6 з яких призначає Вищий керівник. Решта 6 членів призначаються парламентом за поданням голови Верховного суду. Рада вартових стверджує кандидатів на ключові пости, в тому числі кандидатів у президенти, члени уряду і парламенту. Основний обов'язок Ради -- перевірка законопроектів на відповідність ісламському праву. У випадку якщо є розбіжності з шаріатом, законопроект відправляється на доопрацювання. Крім того, Рада має право накласти вето на будь-яке рішення Меджлісу. Ці органи і контролюють усю владу в Ісламській Республіці Іран. Ці нечисленні структури доволі закриті, консервативні, та стабільні у своєму складі. На них впливу населення практично не має. І саме це становить проблему розвитку країни - обмеженість їх поглядів та рішень.

Ірак - за конституцією - федеративна парламентська демократична представницька республіка. Наразі, країна перебуває на стадії формування ефективного державного апарату після падіння режиму С. Хуссейна та бойових дій на її території. Іде формування нового державного устрою та типу правління. Зазначений процес ускладнюється незадовільними умовами. Згідно з розподілом повноважень між гілками влади, Ірак - парламентська республіка. Парламент (нижня палата) - Рада представників Республіки Ірак (275 депутатів). Обирається загальним таємним голосуванням за пропорційною репрезентативною системою. Також є посади президента та прем'єр - міністра. Загалом, партійна карта Іраку дуже різноманітна. Поруч з новоствореними спеціально для участі у перших в новітній історії країни виборах партіями, за голоси виборців змагалися партії з досвідом кількох десятиліть політичної та опозиційної боротьби, включаючи збройну. Провідну роль у створенні та діяльності іракських партій відіграє особистість лідера. Спільною рисою більшості політичних партій Іраку є формування їхньої електоральної бази за етнічною ознакою (плем'я, релігійна секта).

Йорданія, Кувейт, ОАЕ, Саудівська Аравія, Оман - конституційні монархії. В них попри наявність законодавчих органів, політичні партії заборонені. Повнота влади належить виконавчій гілці. В Саудівській Аравії та Йорданії - королю, в Кувейті - еміру, Омані - султану, в ОАЕ - раді семи шейхів. Законодавчі органи - підконтрольні виконавчій владі, частина з них обираються, частина призначається. Проте вони залишаються залежними від виконавчої влади. Винятком є Кувейт, де опозиція має реальний, а не задекларований вплив. Опозиція, хоч і шляхом блокад та бойкотів, але все ж може протистояти режиму, і повертати події на свою користь.

Сирія, Ємен - президентські республіки. Але, попри наявність більшої кількості державних органів влади, ефективності не більше. В Сирії іде громадянська війна між владою та опозицію; Ємен - фактично розпався на дві країни.

Найкраща ситуація із системою органів державної влади в Туреччині, Ізраїлі та Лівані.

Ізраїль - парламентська республіка. Вищим законодавчим органом є однопалатний парламент - кнесет,який складається із 120депутатів.Вибори до кнесету загальні,прямі при таємному голосуванні. Кнесет - основна арена політичної боротьби партій в період між виборами. Партійні фракції в кнесеті відіграють головну роль в процесі підготовки парламентських рішень. Лідери основних партій правлячої коаліції, сформувавши свій кабінет Міністрів й отримавши більшість у кнесеті,здійснюють усі основні державні функції: формулюють загальні цілі державної політики; контролюють виконавчу й законодавчу влади та формують вищий прошарок політичної (правлячої)еліти. Обраний прем'єр - міністр набагато мало залежний від партійного апарату. Він теоретично може майже безконтрольно 4 роки керувати країною. Але у Ізраїлі існує значне обмеження персональної влади того чи іншого політика вищого рангу у вигляді громадської думи. Влада правлячої партійної еліти в Ізраїлі усе ж таки діє не безконтрольно. Політичне й персональне життя вищих партійних бюрократів - постійно піддається пильній увазі суспільства, особливо якщо цей політик очолює партію чи кабінет Міністрів. Формально прем'єр-міністр не є главою держави. Глава держави - президент, якого обирає Кнесет на п'ять років таємним голосуванням. Згідно із чинним законодавством президент практично не має великих владних повноважень,він служить одним із символів держави й виконує представницькі функції. Особливе місце в партійній й державній системі Ізраїлю займають релігійні партії,чиї лідери,безумовно,дуже впливають на ізраїльське суспільство. Релігійні лідери користуються величезним авторитетом та майже абсолютною владою в своїх партіях, але й в середовищі віруючих послідовників. Вони беруть активну доля в політичному житті країни й широко представлені у всіх владних структурах.

Туреччина теж є президентською республікою. Законодавча функція у Туреччині належить однопалатному парламенту (меджлісу) - Великим національним зборам Туреччини (ВНЗТ) із 550 депутатів. Виконавча влада здійснюється президентом та Радою міністрів. Глава держави - президент республіки. Згідно з конституцією він уособлює єдність та неподільність країни і нації. Президент наділений широкими повноваженнями в сфері виконавчої, законодавчої і судової влади. У законодавчій сфері він наділений повноваженнями скликати на позачергове засідання меджліс, розпускати його і призначати нові загальні вибори, затверджувати прийняті парламентом законопроекти і публікувати їх, а при необхідності повертати їх на доопрацювання у меджліс, виносити на референдум законопроекти, пов'язані з внесенням поправок до конституції, звертатися до конституційного суду з вимогою переглянути закони і постанови, якщо вони суперечать конституції. У сфері виконавчої влади президент має такі повноваження: призначає прем'єр-міністра і приймає його відставку, за представленням прем'єра призначає міністрів, направляє турецьких послів до іноземних держав і приймає представників іноземних держав, акредитованих у Туреччині, затверджує міжнародні договори й угоди, затверджує постанови уряду, оголошує амністію деяким категоріям ув'язнених, призначає начальника генерального штабу, членів Ради державного контролю. Конституція Туреччини передбачає створення за президентом установ, які фактично не відповідають перед законодавчою та виконавчою владою: Ради національної безпеки і Ради державного контролю.

Ліван - парламентська республіка. Діє конституція від 23 травня 1926 р. з наступними змінами (останні - в 1999 р.). Глава держави - президент, який обирається парламентом терміном на 6 років і не може бути переобраний на другий термін підряд. Президентом може бути тільки християнин-мароніт. Він наділений широкими повноваженнями: правом законодавчої ініціативи, розпуску парламенту і т.д.

Законодавча влада належить Палаті депутатів, яка складається з 128 депутатів. Депутати обираються шляхом прямого і таємного голосування терміном на 4 роки за принципом представництва від релігійних общин. Голова парламенту обирається від мусульман-шиїтів.

Виконавча влада належить президенту і уряду (Раді міністрів), який він призначає. Посаду прем'єр-міністра може обіймати лише мусульманин-суніт.

Політичні партії у Лівані, хоч і дозволені, але на відміну від країн Заходу, не відіграють провідної ролі у політичній системі країни. Серед 128 депутатів ліванського парламенту не більше 40 перебувають у тій чи іншій політичній партії. Більшість партій користуються підтримкою окремих релігійних громад або утворені навколо тих чи інших політичних лідерів, керівників кланів і впливових сімей.

Оскільки, Ліван є країною із найрізноманітнішим релігійним складом, для збереження стабільності, та задоволення прав представників усіх релігійних громад, в країні діє саме такий розподіл владних повноважень за релігійним принципом.

 Ці три країни найтісніше співпрацюють із ЄС, тому органи влади в них найбільше відповідають провідним Європейським аналогам. Це забезпечує кращі умови розвитку та стабільність всередині країн.

Проблемою є те, що процес поступової політичної модернізації в арабських країнах нерідко наштовхується на серйозні перешкоди. В останні роки влади арабських країн зштовхнулися зі складною задачею збереження своєї національних безпеки. Хвиля терактів, що прокотилася по арабських країнах у 2002-2003 р. (вибухи в Тунісу, Марокко, Саудівської Аравії) і викликане цим ускладнення загальної ситуації в регіоні змушує правлячі кола арабських країн «закрутити гайки», ставлячи під державний контроль діяльність деяких ЗМІ і громадських організацій.

Фактор зовнішньої погрози в питаннях забезпечення національної безпеки на сучасному етапі грає усе велику роль. Після розпаду СРСР у 1991 р. країнам, що знаходилися в сфері впливу Радянського Союзу, стала нав'язуватися американська модель бачення світового устрою, у якому США грають «першу скрипку». Найчастіше такі ідеологічні акції здійснюються за допомогою агресивної економічної експансії, насадження американських соціокультурних цінностей, нарощування військової присутності в зоні кризи, що штучно нагнітається. Також збільшення своєї військової присутності в тім чи іншому регіоні чи силові акції ( не завжди легітимні виходячи з існуючого сьогодні міжнародного права), нерідко є попросту утручанням у внутрішні справи. Як основний аргумент США все частіше висувають теза про недостачу демократичних свобод, як джерелі всіх проблем. Офіційний Вашингтон заявляє що, більшість країн Близького Схід страждають від дефіциту свободи і саме в цьому криються причини, що породжують тероризм. Причому, як правило, мова йде про ті країни, що не хочуть йти у фарватері американської політики [21].

Тим часом саме політика США є тим каталізатором, що пускає в хід найбільш радикальні сили на Арабському Сході. Підтримка Вашингтоном відверто силових акцій Ізраїлю у відношенні арабів, окупація Іраку, агресивна риторика щодо Ірану,ріст числа американських військових баз, насильницьке впровадження за допомогою економічних важелів західних елементів культури - усе це сприймається жителями Арабського регіону як спроба реколонізації. Місіонерська роль, що взяли на себе США і про яку усе голосніше заявляють у період правління нинішньої республіканської адміністрації, сприймається в арабських країнах, як бажання зруйнувати багатовікову систему цінностей регіону, яка виросла на постулатах ісламу і вірності до традицій предків.

Подібний розвиток подій може дестабілізувати обстановку в регіоні Арабського Сходу. Адже це здатне породити сильний соціальний протест у широких шарах населення. Тому не викликає великого подиву ріст антиамериканських настроїв, що досягли в останні роки масштабів, які шокують.

3.2 Проблеми політичної свідомості

3.2.1 Масове невдоволення населення

Ця проблема тісно пов'язана із попередньою. Адже недовіра до уряду викликає масове не вдоволення його діями. Це явище також пов'язане із тривалим « застоєм» у соціальній сфері, в побуті; відсутністю реформ та змін; небажанням уряду проводити ці самі зміни; стагнацією економіки. Відповідно, величина цього показника напряму залежить від величини показника, описаного вище.

Рис. 15. Рівень масово невдоволення населення в країнах Південно - Західної Азії

Джерело [17]

Лідери - Саудівська Аравія,Ірак,Ємен. Дещо менше невдоволення діями уряду - Сирії, Ізраїлі та Ірані. В Саудівській Аравії є певні політичні радикальні сили, які прагнуть запровадити жорсткі закони, на основі шаріату. А також добиваються перерозподілу доходів від торгівлі нафтою. В Іраку та Ємені немає консолідованої політичної еліти, певні групи впливу добиваються радикальної зміни ситуації на свою користь. В Сирії народ добивається змін у країні, прагне економічних та демократичних перетворень. В Ізраїлі - мусульманські меншини давно добиваються незалежності; крім того серед єврейського населення існує невдоволення діями уряду. Врешті країн - показник теж достатньо високий. Причини схожі - населення прагне свобод, демократичних перетворень, якісних змін у економіці. Найспокійніше - у Бахрейні, Катарі, Омані та ОАЕ.

3.2.2 Недовіра до уряду

Ця проблема набуває все більшого масштабу. У всіх країнах наростає незадоволеність правлячою верхівкою. Причому, це відбувається у тих країнах, де здавалося б,немає для цього передумов - багатих і стабільних. Найбільше не довіряють уряду в Іраку, Сирії, Ємені, Ізраїлі, Ірані та Саудівській Аравії. Якщо в перших трьох країнах ситуація зрозуміла - політична нестабільність, низький рівень життя, фракційність політичних еліт, конфлікти, певні зовнішні чинники, то в інших трьох дещо інші причини. У Ізраїлі дві частини держави - Західний Берег та Палестина борються за незалежність. Відповідно і ставлення до уряду відповідне. Крім того, єврейська частина населення Ізраїлю незадоволена певними неоднозначними діями уряду, що призвело до позачергових виборів на початку 2013. У Ірані є певна частина населення, що прагне демократичних реформ. Окрім того духовний лідер цієї країни - аятола Хоменаї теж не знаходить спільної мови із президентом Ахмедінеджадом. Різні настрої суспільства, втім, дають один результат - недовіру до уряду.

Рис. 16. Недовіра населення до уряду.

Джерело [17]

У багатій Саудівській Аравії певні радикальні політичні сили прагнуть захопити владу у свої руки з метою встановлення законів шаріату та розподілу доходів від продажу нафти на свою користь. Аналогічна і в Бахрейні - рівень недовіри до уряду близько семи пунктів. Тут також опозиційні сили прагнуть економічних і, особливо, політичних реформ. Населення в значній мірі підтримує ініціативи демократичних реформ. В Йорданії та Туреччині рівень недовіри до уряду не такий високий, але все ж відчутний через наявність у цих країнах релігійних етнічних меншин. Найбільше довіряють своїй владі у Омані, Катарі, Кувейті та ОАЕ.

3.3 Проблеми політичних відносин

3.3.1 Етнічні протистояння

Протистояння між етнічними групами у Південно-Західній Азії - явище поширене та доволі небезпечне. Це одна з ключових проблем макрорегіону. Адже представники низки національностей, етносів та мовних сімей сконцентровані на території таким чином, що сфери їх інтересів перетинаються та конкурують одна з одною. У них є низка взаємних претензій, суперечок та історичних конфронтацій, що нерідко переростають у конфлікти та війни. Більшість народів та етносів не задоволені наявними кордонами і прагнуть їх змінити на свою користь. Деякі народи все ще прагнуть реалізувати ідеї власної незалежної держави. Найбільш гостро це питання постає у Туреччині, Ірані, Ізраїлі, Сирії, Саудівській Аравії та Іраку. Причому у ці країни (за винятком Ізраїлю та Саудівської Аравії) об'єднує «Курдське» питання.

Історично склалося так, що Туреччина - багатонаціональна держава. Протягом свого розвитку тюркський етнос завойовував сусідні. Попри усі намагання, абсолютної асиміляції добитися не вдалось. Народи в більшій чи меншій мірі намагаються добитися незалежності. Щоправда, у 1965 відбувся останній перепис, в якому потрібно було зазначати свою мову та національність. Тому про точну кількість етнічних меншин можна судити приблизно. Зараз в країні проживають курди, вірмени, араби,греки, адиги, кабардинці, інгуші, чеченці, осетини, та інші. Всього приблизно 15 - 20 млн. осіб, а це становить від 20 до 25 відсотків населення країни. За конституцією Туреччини, турками вважаються всі, «хто зв'язаний узами громадянства з турецькою державою». Найчисленнішою меншиною є курди.

Курди - іранський народ, який представляє собою сукупність численних племінних груп, розселених переважно в районах середнього та північного Загроса і у верхів'ях Тигра і Євфрату - в регіоні, званому Курдистаном. В даний час Курдистан поділений між Туреччиною, Іраном, Іраком і Сирією. Загальна площа ареалу розселення становить приблизно 392 тисячі з. км. В даний час курдів налічується від. 30 до 35 млн осіб (у Туреччині -- близько 190 тис., в Ірані -- 125 тис., в Іраку -- 65 тис., у Сирії -- 12 тис.) [19].

Рис.17. Розселення курдів у країнах макрорегіону.

Це четвертий за чисельністю народ Південно-Західної Азії після арабів, персів і турків. Точна чисельність курдів у Туреччині, зважаючи на фактичну відмову уряду цієї країни визнавати таку національність, може бути оцінена тільки приблизно. Експертні оцінки говорять про 20 - 23% населення країни, що може становити до 16 - 20 млн ос. [19]. В Ірані проживають південні курди населяють регіони Ілам і Керманшах (келхурі, фейлі, леки, гураном, авромані, сорані; де також багато і азербайджанців) і Західний Азербайджан (сорані і курманджі), а також прилеглі до них райони останов Хамадан і Зенджан. Курдські поселення також розкидані практично у всіх інших регіонах Ірану. В Іраку також проживають три курдських групи :південні курди з гураном, сорані (в районі Кіркука і Сулейманії) і курманджі (в районі Мосула), що населяють східні та північно-східні райони країни. Лише частина етнічної території іракських курдів включена в автономне утворення Іракський Курдистан зі столицею в Ербілі. Усього в Іраку проживає понад 5600000 курдів . У північній Сирії проживає 1,8 - 2 млн курдів, переважно курманджі.

Починаючи з ХІХ століття було здійснено кілька спроб створення незалежної курдської держави (вперше у 1840) . Проте ворожі відносини із турками, іранцями, азербайджанцями, байдужість «великих світових гравців», жорстка політика офіційної влади Туреччини, Ірану, режиму С. Хуссейна завадили створенню держави. Заважала і відсутність внутрішнього консолідуючого фактора ( або особистості).

Зараз національно - визвольний рух перемістився знову до Туреччини, яка з метою Євроінтеграції проводить демократизацію суспільних інституцій. Провідною організацією стає аж до наших днів Курдська Робітнича Партія (КРП). Cпочатку вона вирізнялася своїм лівим спрямуванням, маючи багато схожого з комуністичною партією Китаю. Але зараз сфера її діяльності виходить далеко за межі політичної боротьби. Вона фактично є урядом Курдистану, контролює війська - загони «пешмерг», має політичні та соціальні структури і утворення серед діаспори по усьому світі.

Навіть в «пешмергу» створюються жіночі бойові загони . Це сам по собі революційний факт для ісламських країн! В 1990 р легалізовано використання курдської мови лише на внутрішньому просторі. Раніше вона була заборонена. Але навіть зараз офіційна турецька влада відкидає сам факт існування курдів, іменуючи їх «гірськими турками». На даний час ведуться нелегальні радіопередачі курдською мовою, так як офіційні під забороною. Міжнародна спільнота (завдяки тиску діаспори) захищає права курдів в гуманітарної сфері.

Іракські курди заручилися підтримкою США. Саме в регіоні проживання курдів розмістили свої військові сили Сполучені Штати. Курдистан визнає владу Багдада лише остільки, оскільки бажає сам [5] . Так, з 2 вересня 2006 діє заборона вивішувати в Курдистані прапор Іраку, який курди вважають символом арабського шовінізму. Наразі Іракський Курдистан має, окрім парламенту і уряду, власні збройні формування «пешмерга» (до 80 тис. чоловік, з важкою зброєю, бронетехнікою і танками), власну службу безпеки, організовану за допомогою ізраїльських інструкторів («Асаїш»), кілька супутникових каналів, чотири університети . У 2005 році побудований під Ербілем аеропорт забезпечив йому повітряний зв'язок із зовнішнім світом (другий аеропорт існує в Сулейманії).

Важливим фактором існування і незалежності курдів є економічний чинник, а саме нафта. Вважається, що нафтові запаси Іракського Курдистану -- шості у світі за величиною і нараховують 45 млрд барелів. Курдами вже укладено ряд угод про видобуток нафти із західними компаніями. Особливі надії покладаються на розвиток туризму, як міжнародного, так і внутрішнього, так як Курдистан, завдяки своїм природним особливостям, був в «мирні» часи улюбленим місцем літнього відпочинку для жителів південних напівпустельних районів. Прагнучи привернути інвестиції, новий уряд Курдистану ухвалив закон, що надає іноземним інвесторам 10-річні податкові канікули. Нині Іракський Курдистан є єдиною стабільною і відносно благополучною зоною в Іраці. Американці розглядають його як свій плацдарм у регіоні. Серед курдської еліти поширена думка, що з огляду на можливий розвал Іраку слід готуватися до проголошення незалежності.

Схожі тенденції і в сирійських курдів. Поки в країні тривають бої за владу між президентом та опозицією,основні курдські політичні угруповання у домовилися про формування об'єднаних озброєних загонів для протидії атакам бойовиків опозиції у населених курдами північно-східних районах країни. Це рішення затвердили «Народна рада Західного Курдистану і Національна рада курдів Сирії на переговорах, які проходили в Іракському Курдистані.

Рішення про об'єднання курдських збройних формувань у Сирії було прийняте після серії зіткнень, що сталися останнім часом між курдами та ісламістськими бойовиками опозиційної Сирійської вільної армії (СВА) у місті Рас Аль-Айн біля кордону з Туреччиною.

В результаті запеклих збройних сутичок з обох боків в цілому загинуло більше 40 осіб. Напружена ситуація в цьому районі продовжує зберігатися. Ісламістські бойовики підтягують підкріплення до міста, яке обороняють близько 400 бійців курдського ополчення.

В свою чергу, Туреччина проводить військові операції на території Іраку, користуючись внутрішньою нестабільністю в цій державі. За останні 6 років таких було 53. За 32 роки загинуло 40 тисяч осіб. Але є два зовнішньополітичні фактори на користь Курдистану. Перший - інтереси США. Америка не стільки зацікавлена в курдській державності, скільки в послабленні Ірану . Ну і, звісно, «нафтовий» інтерес. США хоче доступу для своїх компаній на закритий Близькосхідний ринок родовищ нафти.

Також підтримку, значно більш таємну виявляє до Курдистану Ізраїль. Тель - Авів, як ніхто, зацікавлений у послабленні мусульманських країн, особливо Туреччини та Ірану. За деяким даними, ізраїльська розвідка проводила навчання загонів «пешмерг». Звісно, отримуючи власну вигоду - розширюють свою розвід мережу, отримують достовірні дані з Ірану та Туреччини, в перспективі матимуть союзника серед країн ісламістського табору. Адже незважаючи на те, що курди - в переважній більшості мусульмани, вони не розділяють загальної ворожості до Ізраїлю.

Рис.18 . Прогнозовані межі Курдистану

Проблема курдів є більш складною та заплутаною, аніж здається на перший погляд. Усі складові даного протистояння входять у сферу різних геополітичних інтересів, часто ворожих та взаємно неприйнятних один одному. Зважаючи на чергове наростаюче напруження між Туреччиною та КРП, вирішення цієї проблеми обіцяє бути непростим.

Інша проблема Туреччини - на сході, де живуть приєднані на початку ХХ ст. православні греки. Вони не так активно проявляють свої настрої і не у такій радикальній формі. Та все ж їх дій стали активнішими після зближення Туреччини із країнами Близького Сходу. На північному заході традиційно проживають вірмени. Але їх кількість за останнє століття значно зменшилась. Причиною тому була планомірна політика влади проти вірмен. Це етнічні чистки, які більшість країн (крім Туреччини та її союзників) вважають геноцидом. Вони відбувалися у 1894 - 1896 та повторилися у 1906 роках. Опісля - насильницьке переселення тих, хто ще залишився із східної Анатолії в Месопотамію (1915). Зараз серйозною етнічною проблемою офіційної влади є курди.

В Ірані ситуація схожа до Турецької. Тут теж багато етносів примусово об'єднують та намагаються асимілювати в перському. Крім Курдів, існує проблема азербайджанців. На північному заході їх проживає більше, ніж у самому Азербайджані - від 7 до 10 млн. осіб, тоді, як на Історичні й батьківщині - 6. Вони теж активно домагаються збільшення своїх прав, аж до від'єднання від Ірану і приєднання до історичної Батьківщини. Офіційний Баку теж усіляко підтримує азербайджанців Ірану. Поставало навіть питання перейменування Азербайджану в «Північний Азербайджан» претензіями на створення « Південного Азербайджану» та подальше їх об'єднання. «Нафтові успіхи» і економічний підйом дають можливість Азербайджану співпрацювати з іранськими азербайджанцями у культурній сфері, попри перешкоди офіційного Тегерану. Задля підвищення самосвідомості та само ідентифікації. На кордоні Ірану та Афганістану може виникнути нова держав - Белуджистан, населення у цьому регіоні здавна до самостійності. [кордони Р. Петерс ] Менша проблема вірмен. Їх менше, і своїх прав вони добиваються не так радикально. Тут потрібно враховувати історичні обставини - вірмени більше конфліктують із Азербайджаном та Туреччиною. А також ментальні особливості вірмен - вони не такі радикальні.

В Ізраїлі два регіони намагаються від'єднатися і створити незалежну державу - Палестину. Це Сектор Газ та Західний Берег р. Йордан. В Ізраїлі регулярно влаштовують теракти ісламісти, які прагнуть незалежності для цих регіонів. Офіційна влада проводить жорстку політику щодо них, яка кілька разів переростала, фактично, у воєнні дії. Зараз ситуація дуже загострена і багато експертів прогнозують відновлення активних військових дій. Варто зазначити, що незалежність Палестини визнали чимало держав - мусульманські та опозиційні «Заходу»; її надали статус «держави спостерігача» в ООН переважною більшістю голосів [ ]. Проти були - Ізраїль та його традиційні союзники. Вона на шляху до повноправного членства. Успіхи Західного Берега більш значні, аніж Сектора Газа. Ізраїль провадить економічну блокаду Гази. Традиційно їм допомагав Єгипет - морськими та сухопутними шляхами. Але після революції, зміни влади та нестабільності в цій країні - допомога перестала надходити. Три роки тому розгорівся скандал, коли Туреччина намагалася передати гуманітарну допомогу на своєму судні . Але воно було зупинене Ізраїльськими прикордонниками. В результаті загинули 9 турецьких активістів. Це погіршило як Ізраїльсько-Турецькі відносини, так становище Сектора Газа.

Ця проблема - одна із най важливіших і одна з таких, що найважче розв'язати. Враховуючи історико-культурні, етнічні, релігійні та ментальні особливості можна із упевненістю стверджувати, перспективи вирішення далеко не «райдужні». Взаємні претензії, звинувачення та непоступливість майже повністю відкидають можливість мирного урегулювання.

Війни, конфлікти, бунти, етнічні суперечки негативно впливають на суспільний розвиток Близького Сходу, зводячи нанівець усі економічні показники та зрушення.

політичний географічний демократія міжнародний

3.3.2 Територіальні суперечки та збройні конфлікти

Регіон зазнавав суттєвого впливу від конфліктів та воєн протягом свого історичного розвитку. В Південно-Західній Азії завжди відбувались конфлікти. Відбувались вони і сучасну епоху, навіть попри розвиток та намагання світової спільноти та міжнародних організацій забезпечити мир у світі. А з початком нового століття, Південно-Західна Азія стала чи не найгарячішим макрорегіоном разом із Африкою в плані конфліктів. Впродовж 2001-2010рр. було зафіксовано п'ять крупних збройних конфліктів. Крім зменшення у 2002р., коли спостерігалося два конфлікти, кожного року на Близькому Сході стабільно фіксувалося по три конфлікти. Ті ж самі три конфлікти - в Іраку, Ізраїлі (Палестинські території) і Туреччині (Курдистан) - точилися з 2004р. по 2010р.; причому, два останні - кожного року. Близький Схід став єдиним, крім Азії, регіоном, де було зафіксовано міждержавний конфлікт - між США і їх союзниками та Іраком. Інші чотири конфлікти точилися всередині держав: два - з приводу влади і два - території. Внаслідок конфлікту в Іраку загинуло понад 35 тисяч осіб. Конфлікт Ізраїлю та Палестинської автономії тягнеться ще з середини минулого століття. За цей час загинуло понад 15000 осіб. Конфлікт курдів із Туреччиною та, в меншій мірі, Іраном часовими рамками виходить ще в середину ХХ століття. Число загиблих становить 25900 осіб [43]. Причиною розв'язання цих конфліктів була влада. У випадку із курдами - ще і територія. Але внаслідок недосконалого поділу кордонів взаємні територіальні претензії є майже у всіх країн Південно-Західної Азії. І тому є висока імовірність, що в майбутньому вони переростуть у форму відкритого протистояння. Зокрема, Ліван має претензії до Сирії щодо її приморської території між Ліваном та Туреччиною. Ліван має проект «Великого Лівану», який би об'єднував землі які в ході історичного розвитку так чи інакше були пов'язані з Ліваном. Аналогічний проект існує і в Йорданії, який би об'єднав землі, що колись їй належали. «Велика Йорданія» повинна би об'єднати частину Саудівської Аравії, де прикордонні зони історично тяжіють до неї. Взагалі, до Саудівської Аравії найбільше територіальних претензій, адже ця країна володіє найбільшою територією і є чимало незадоволених такою ситуацією. Ці зміни передбачають розпад королівства, як держави. Внаслідок втрати територій, які відійдуть: на півночі - до Йорданії, а на півдні - до Ємену. Що ж до решти територій, то на них претендують не існуючі держави, а такі, які потенційно виникнуть. В їх існуванні зацікавлені певні впливові в макрорегіоні релігійні кола. Землі на сході мали б відійти до Арабської шиїтської держави, на заході - до Ісламської священної держави. Арабська шиїтська держава - нова країна, що включить південні райони Іраку, провінцію Аль-Катіф (КСА), південний захід Ірану (акваторія Перської затоки), емірати ОАЕ з переважанням арабів-шиїтів. Ісламська священна держава теж потенційна нова держава. Вона включить території в районі мусульманських святинь Мекки і Медини, які розташовані в Саудівській Аравії. В ОАЕ немає територіальних, проте на їх землі претендує гіпотетична арабська Шиїтська Держава. Не мають претензій також і Бахрейн, Катар, Кувейт, Оман та Ємен. До них теж немає зазіхань. Але є внутрішня конфронтація всередині Ємену, в якому запущено механізм розпаду. Претензії на території є в місцевих груп, що борються за вплив та територію. Територіальні претензії на початку 90 х років минулого століття мав Ірані і навіть відбувалися активні воєнні дії. Але зусиллями міжнародної спільноти конфлікт вдалося погасити і зберегти територію Кувейту. До Бахрейну і Катару внаслідок їх острівного положення та невеликої площі претензій немає. Аналогічна ситуація склалася і навколо Оману. Найбільші територіальні претензії існують навколо Ірану, Іраку, Туреччини та Ізраїлю.

Ірану загрожує втрата території, яка відійде до нових держав: на північному заході - до Курдської держави, на південному заході - до Арабської шиїтської держави, на південному сході - до Белуджистану. Адже в Ірану дуже строкатий етнічний склад та багато незадоволених існуючою політикою офіційної влади щодо них. Стримувана напруга наростає і, в разі неприйняття відповідних рішень з боку влади, рано чи пізно виллється у формі протистоянь або відкритої війни за незалежність. Існує ймовірність втрати території на північному заході, яка може відійти до Об'єднаного Азербайджану, який хоче реалізувати власний проект «великої держави». Офіційний Баку заявляв про проект перейменування країни у «Північний Азербайджан» з натяком на те що повинен ще існувати і Південний і їх варто об'єднати. Приєднання частини території Афганістану в районі Герату теж можливе, але найменш імовірне, враховуючи ситуацію в Афганістані. Невідомо, що там відбуватиметься після виводу американських військ у 2014 році і чи зможе країна існувати країна взагалі, а не піде «сомалійським» шляхом.

Іраку прогнозують розпад країни на анклави: сунітський, курдський, шиїтський. Збереження структур іракської держави в межах західних і центральних сунітських районів (провінція Анбар, частина провінцій Салах-ед-Дин, Діяла, Найнава) з ймовірним наступним приєднанням до Сирії. Найімовірніше, відбудеться перетворення північних провінцій Курдистану в частину незалежної Курдської держави. А також перетворення південних провінцій з шиїтським населенням в частину Арабської шиїтської держави. Імовірність такого сценарію дуже висока, зважаючи на ситуацію в Іраку - економічна, політична та соціальна нестабільність; зацікавлення Курдської громади у від'єднанні.

До Туреччини територіальні претензії висловлюють радикальні грецькі та вірменські кола, які підсилюються релігійними та історичними особливостями. Стамбул - Константинополь - є особливим місцем для православних християн і неодноразово лунали заяви від різних представників вищого православного духовенства про повернення міста християнам. Вірмени мають чітку позицію в тому, що їм повинні належати землі східної Анатолії. Навіть гора Арарат, що є священною для вірмені і є символом народу - знаходиться на території Туреччини. Територіальні претензії є в Курдів, які прагнуть створити незалежну державу.

В Ізраїлі теж ситуація схожа, проте особливістю є те, що від'єднання прагне мусульманська частина населення. Мусульмани прагнуть створити незалежну державу на цих землях Палестину і досягають певних успіхів. Ця невелика територія є особливою і сакральною для представників трьох релігій - християн, іудаїстів та мусульман. В певні історичні періоди вона переходила під контроль різних груп. І кожна заявляє про своє священне історичне право на володіння нею. Зараз Палестина просувається до своєї мети - їх визнано державою спостерігачем в ООН вагомим числом голосів. Але військовий та економічний потенціал Ізраїлю не дозволяють їм поки що досягти свого. Превагою палестинців є високий природній приріст та міграція мусульманського населення, які є набагато вище ніж єврейського.

В регіоні може виникнути ще одна держава - Белуджистан. Ця країна потенційно включить південно-східні райони Ірану, південні райони Афганістану з етнічно однорідним населенням белуджів. Проте для цього відсутні економічне та соціальне підґрунтя і зацікавлення міжнародної спільноти.

3.3.3 Боротьба за ресурси

Боротьба за природні ресурси завжди була виправданням війни, а перерозподіл ресурсів - насамперед території, на яких вони знаходяться - на користь переможців часто був результатом врегулювання конфлікту. Із завершенням «холодної війни» кількість конфліктів зменшилася, зменшилась кількість «ідеологічних воєн», але збільшилась кількість конфліктів, умовами виникнення яких були ресурси. Поступово ті чи інші види ресурсів стали основною причиною воєн.

Із зростанням світової конкуренції за ресурси багато країн починають розглядати доступ до них як справу національної безпеки, а конкуренцію за ресурси - як потенційне джерело конфлікту. Як наслідок, у стратегіях національної безпеки дедалі більша увага надається природним ресурсам різного типу, а силами безпеки та арміями почали враховуватися ресурсні питання у сценаріях майбутніх конфліктів. Відповідно, зростаюче розуміння значення ресурсів у питаннях конфліктів і безпеки змушує уряди, суспільство та міжнародні організації до відповідного реагування. Головним питанням при цьому є визначення місця та форми застосування ринкових механізмів у покращенні використання ресурсів, попередженні і врегулюванні конфліктів. Глобалізація і новий рівень попиту на ресурси розширили можливості для незаконного продажу ресурсів польовими командирами, збройними угрупованнями та навіть державними діячами, що створює живильне середовище конфлікту [6]. Тому найперша реакція передбачає запровадження жорстокіших торговельних правил і заборону незаконної торгівлі найбільш чутливими товарами. [42]

Особливістю Південно-Західної Азії, в даному випадку, є те що регіон багатий на енергетичні ресурси. І тому важко втримати на над ними контроль. Ситуація склалась таким чином, що над ними є геополітичний контроль. В 7- х, коли утворилась ОПЕК, контроль над ними перейшов до цієї організації з метою недопущення США до покладів нафти та газу в регіоні. Тому США всіляко намагається змінити ситуацію. А також контролюючи джерела енергоносіїв, США буде мати можливість впливати на розвиток цілих держав, включаючи свого основного політико-економічного суперника - Китай. Для якого важливим є стратегічне партнерство із країнами Південно-Західної Азії. Навіть той факт, що США має достатньо власних природних ресурсів для задоволення потреб, не може змусити Америку припинити закупівлю енергоносіїв на зовнішньому ринку. США прагне залишатися гравцем на ринку нафти і газу для того, щоб не послаблювати свого впливу на світові процеси.

І, власне, під місіями США та сприянню демократичним процесам, які назвали «примусовою демократизацією» вбачають бажання захопити нафтові поклади. США під приводом війни з тероризмом збільшують свою військову присутність в регіоні. Звісно, це викликає опір та спротив у політиків та релігійних фундаменталістів. Як наслідок - зростання антипатій до демократії та зростання антиамериканських і радикальних ісламістських настроїв.

3.3.4 Тероризм

Дуже важлива проблема - тероризм. Без жодних упереджень можна стверджувати про його особливе місце у житті Близького Сходу. І справа не в стереотипі, що всі терористи - мусульмани. Але тероризм став підґрунтям для багатьох рішень щодо регіону. І в самому регіоні через тероризм загинуло багато мирних жителів та завдано непоправної шкоди.

Таблиця 10. Терористичні акти в країнах Близького Сходу

Джерело [17]

В Південно-Західній Азії в 2010 оці було здійснено 3416 терактів. І від сумарно постраждало понад 14 тисяч осіб - більшість із них було поранено - 12781, 3750 - вбито і найменше захоплено в заручники - 1206 осіб.

Рис. 19. Розподіл смертності від тероризму за приналежністю виконавця теракту

На теракти, здійснені ними припадає 69 відсотків усіх смертей, що були наслідком дій терористів. Їх кількість за останні роки неухильно збільшується, і лише 2010 р порівняно із 2009 р є невеликий спад.

Рис.20. Кількість жертв ісламських екстремістів.

Чому так відбувається? Для терористів їхні дії не просто війна. Тут дуже важливу роль відіграє політична та релігійна складова. Це боротьба за новий світовий порядок, заснований на законах шаріату - альтерглобалізм. Вони хочуть нав'язати світу свої «правила гри». Тому то терористи, в переважній більшості, вихідці з небагатих ісламських країн, де релігія все ще займає важливе місце в житті суспільства. Це можливо в таких країнах, як Ірак, Йорданія, Іран, Оман, Ємен, Сирія. Зараз вони, в певній мірі, добилися свого. Адже тероризм на міжнародному рівні визнали «загрозою світовому порядку». Міжнародні організації та інституції почали приділяти значну увагу цьому питанню. Арабський тероризм - найнебезпечніший та найбільш значний у світі. З ним не зрівняються жодні інші. Терористи мають сформовану мережу виготовлення зброї, підготовки «кадрів», широкі можливості для диверсій.

Таблиця 11. Глобальний індекс тероризму

Джерело [17]

За глобальним індексом тероризму не останні позиції у світі займають країни Південно-Західної Азії. І тут відбивається загальна закономірність, що найвище значення показника в країнах з нижчим рівнем розвитку.

Рис. 21. Розподіл показника глобального індексу тероризму

Найвідомішим та найнебезпечнішим угрупуванням є, звичайно, Аль - Каєда. В дослівному перекладі - «База». Це міжнародна терористична мережа, заснована Осамою бін Ладеном наприкінці 80-х. її основі закладено під час війни в Афганістані. Перші члени мережі пройшли підготовку під час війни Радянського Союзу. На початку 90 - х діяла переважно в Північній Африці. Після приходу до влади у Афганістані талібів в 1996 році, центр діяльності перемістився туди. В мережу входять організації та підрозділи на території Іраку, Ємену, Саудівської Аравії, Лівії, Пакистану, Узбекистану, Оману, Малайзії, Алжиру та інших країн. В серпні 1998 року здійснили атаки на посольства Сполучених Штатів у Кенії і Танзанії, внаслідок чого загинуло 200 осіб, майже п'ять тисяч зазнало поранень. Найгучніші теракти - знищення Всесвітнього торгового центру в Нью-Йорку 2001 р. Та вибух декількох автомобілів в іракському окрузі Язіді 2007 р., коли загинуло 700 осіб.

Лідер організації Усама бін Ладен загинув 2 травня 2011 р. Під час штурму військовими та органами спецслужб США його схованки в м. Абботтабад, Пакистан.

Ще одне небезпечне угрупування - ХАМАС. Це ісламський рух та політична партія, активні на території Палестини. Початок діяльності припадає на 1987 р. Основою стала єгипетська організація Брати - мусульмани. ХАМАС був противагою ліворадикальної Організації визволення Палестини на чолі з Ясиром Арафатом. Рух підтримував ізраїльський уряд. Однак у середині 1990-х років організації помінялися ролями: ОВП відмовилася від терористичних методів, ХАМАС почав їх опановувати. Головна мета - знищити Ізраїль та сіоністів, збудувати на території Палестини ісламську державу.

Збройну боротьбу веде підрозділ Бригади Аль-Касама, учасниками якого є близько 40 тис. Палестинців. Від них загинули близько 300 ізраїльських військових та мирних жителів.

ХАМАС навіть має дитячий сайт, на якому розповідають про подвиги дітей-шахідів.

На території Південно-Західної Азії діє також Робітнича партія Курдистану. Хоча їх методи екстремістські та в певній мірі диверсійні, вони себе не вважають, втім як деякі країни. Заснована 1978 р. В Туреччині як партія студентів-комуністів. Із 1984 р. Веде збройну боротьбу за створення держави Курдистан на землях, де мешкають етнічні курди, - біля кордонів Туреччини, Ірану, Сирії, Іраку. Військові бази організації розташовано переважно на півночі Іраку, але цілями бойовиків стають турецькі сили безпеки, чиновники та нелояльні до партії мешканці регіону. Гроші збирають через пожертви й наркоторгівлю.

Із початку збройних конфліктів загинуло 37 тис. Осіб, орієнтовно чотири мільйони осіб стали біженцями. Уряд Туреччини 1999 р. Захопив та стратив керівника партії Обдуллі Оджалана.

В інформаційну добу терористи мають більше можливостей для своєї діяльності. Своїми, правильними на їх думку, діями вони завдають непоправної шкоди державам та суспільству загалом. Тут йдеться не лише про завдані матеріальні збитки, зруйновану інфраструктуру, шкоду економіці зокрема, а і про сотні людських жертв. Терористи своїми діями відлякують інвесторів, створюють негативний імідж державі, загострюють ситуацію у країні, створюють соціальне напруження. Щодо деяких країн можуть бути застосовані воєнні дії, втручання іноземних військ. Яскраві підтвердження цьому - Іран, Кувейт, Ірак [12].

Тероризм сам по собі передбачає руйнування, деструктивність, знищення, тому це негативне явище потребує міжнародного урегулювання та спільних заходів для його знищення.

4. ПІВДЕННО-ЗАХІДНА АЗІЯ В АКТУАЛЬНИХ ПРОЦЕСАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ І РЕГІОНАЛІЗАЦІЇ

4.1 Участь Південно-Західної Азії в міжнародних організаціях

Глобальні економічні процеси, що відбуваються у світі сприяли у створенню нових умов економічної та політичної діяльності. Два паралельні процеси - глобалізації та регіоналізації призвели утворень різних інтеграційних структур. Із поширенням Інтернету й інших засобів комунікацій раніше закриті суспільства дістали можливість залучитися до світової мережі виробництва й обміну [44].

Через свою конфронтацію із Заходом держави Південно-Західної Азії не особливо активно беруть участь у міжнародних організаціях та не задіяні надто активні у процесах політичної глобалізації. Найбільше представництво у міжнародних організаціях має Туреччина - 11, на другому місці - Саудіська Аравія - 10; по 9 Ізраїлю та Йорданії ; 8 у Ірану. Що ж до участі в процесах політичної глобалізації, то за індексом КОФ лідером регіону станом на 2011 рік є Туреччина - 14 у світі; гірші показники у Йорданії - 37 місце. Більше жодна країна Південно-Західної Азії не потрапила в першу п'ят десятку.

Таблиця 12. Індекс політичної глобалізації

Показники з таблиці підтверджують, що країни макрорегіону не особливо активно беруть участь у процесах політичної глобалізації. Причин цьому - декілька. В багатьох міжнародних організаціях чільну роль відіграють Сполучені Штати, які є ворогом для певних держав регіону, а також в знак протесту проти військових операцій США в регіоні [13]. Також з багатьма організаціями є ідеологічні розбіжності, що не сприяє їх співпраці і немає доцільності в участі держав у цих організаціях.

Саудівська Аравія - єдина країна Південно-Західної Азії, яка входить в організацію «Велика двадцятка», або G-20 (формальніше - Група Двадцяти Міністрів Фінансів та Керівників Центральних Банків). Це є група міністрів фінансів та керівників центральних банків 20 економік: 19 з найбільших економік світу та Європейського Союзу. Загалом, економіки G-20 становлять 90% світового ВНП, 80% світової торгівлі (включаючи внутрішню торгівлю у ЄС) та дві третини населення світу. Рішення про організацію міжнародного форуму «Група двадцяти» (G-20) було прийнято на зустрічі міністрів фінансів і голів центральних банків країн «Групи восьми» у Вашингтоні 25 вересня 1999 року. Ідея створення 'Групи двадцяти' обумовлена прийнятим на зустрічі лідерів 'великої вісімки' в Кельні в червні 1999 року рішенням встановити 'неформальний механізм для діалогу з ключових питань економічної і фінансової політики між системоутворюючими країнами світу з метою досягнення стабільного і стійкого зростання світової економіки на благо всіх країн'. Членами 'двадцятки' є ключові держави у кожному із регіонів світу. Австралія, Аргентина, Бразилія, Великобританія, Німеччина, Індія, Індонезія, Італія, Канада, Китай, Корея, Мексика, Росія, Саудівська Аравія, США, Туреччина, Франція, ПАР, Японія і Європейський союз. Постійними учасниками зустрічей 'двадцятки' є МВФ, Європейський центральний банк і Світовий банк.

Зростання цін на нафту і газ створило можливості для економічного піднесення країн - нафтоекспортерів, водночас потребувало від них принципово нових видів та стандартів якості співпраці. Це було причиною до утворення ОПЕК. Організація Країн Експортерів Нафти (ОПЕК) була створена на конференції в Багдаді 10-14 вересня 1960. Спочатку до складу організації ввійшли Іран, Ірак, Кувейт, Саудівська Аравія й Венесуела [51]. До цих п'ятьох країн, що заснували організацію, пізніше приєдналися ще вісім: Катар (1961), Індонезія (1962), Лівія (1962), Об'єднані Арабські Емірати (1967), Алжир (1969), Нігерія (1971), Еквадор (1973-1992), Габон (1975-1994). В 2007 р. до організації приєдналася Ангола і повернувся Еквадор. В 2008 р. Росія заявила про готовність стати постійним спостерігачем. Основними цілями ОПЕК, які були ухвалені на першій конференції і записані згодом у Статут ОПЕК, є: координація та уніфікація політики держав-членів щодо нафти; визначення найефективніших індивідуальних і колективних засобів захисту інтересів держав-учасниць; пошук засобів забезпечення стабільності цін на світових ринках та попередження раптових і небажаних коливань цін; забезпечення стійких доходів країн-виробників нафти, ефективного постачання країнам-споживачам; справедливий розподіл доходів від інвестицій у нафтову промисловість; охорона навколишнього середовища [51]

Рішення ОПЕК реалізуються за допомогою спеціального апарату і структури. її структура була визначена Статутом, прийнятим на II конференції ОПЕК в 1961 році, і складається з таких органів, як:

-- Конференція;

-- Рада керуючих;

-- Секретаріат.

Конференція -- вищий орган, збирається двічі на рік у Відні. У ній беруть участь делегації країн - учасниць (голова, міністр нафти або енергетики, радники і спостерігачі). Конференція визначає основні напрямки політики ОПЕК, шляхи і засоби їх практичного здійснення та приймає рішення щодо доповідей і рекомендацій, поданих Радою керуючих, а також про бюджет. Генеральний секретар ОПЕК головує на конференції, яка, як правило, привертає увагу не тільки преси, але і провідних діячів на світовому ринку нафти. Всі рішення і резолюції Конференції приймаються одноголосно, кожна країна має один голос. Рішення ОПЕК мають обов'язковий характер після їх ратифікації відповідними органами країн-членів.

Рада керуючих -- виконавчий орган, який виконує рішення конференції, готує річний бюджет, затверджує доповіді Генерального секретаря, визначає порядок денний конференції, призначає заступника Генерального секретаря, затверджує пропонованих секретаріатом керівників департаментів.

Секретаріат на чолі з Генеральним секретарем виконує поточну роботу під керівництвом Ради керуючих. До складу Секретаріату входить дослідницький відділ, департамент інформації, Агентство новин ОПЕК, Економічна комісія

У перші роки діяльності завданням ОПЕК було обмеження прибутків нафтових монополій і підвищення частки своїх доходів. У центрі уваги постійно знаходилась проблема цін. Розробка єдиної нафтової політики спочатку натрапила на значні перешкоди, спричинені різними позиціями членів ОПЕК. Незважаючи на спільні цілі, кожна з країн намагалась у межах Організації проводити власну політику. Але з плином часу ОПЕК поступово здобувала досвід, почала розробляти довготермінові програми дій, спрямовані на корінні зміни становища нафтодобувних країнах.

Наявність у регіоні Перської затоки капіталу, який шукає можливості для інвестицій, і, водночас, наявність країн з нижчим рівнем економічного розвитку стали поштовхом для утворення Ради співробітництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ). Серед завдань - модернізація економік країн, які відстають в економічному розвитку в межах регіону. Це відбувається шляхом економічної допомоги та стимулюванням до проведення реформ. Організація утворена у січні 1981 року, невдовзі після саміту Організації 'Ісламська Конференція' (ОІК) в Саудівській Аравії, її лідери офіційно оголосили про створення Ради співробітництва арабських держав Перської Затоки. Ідея створення організації належала Саудівській Аравії, що об'єднала в Раді шість держав Аравійського півострова з подібними політичними інституціями, соціальними умовами та економічним рівнем розвитку: Саудівську Аравію, Кувейт, Катар, Об'єднані Арабські Емірати, Бахрейн та Оман. Ще років за десять до створення РСАДПЗ у регіоні робилося кілька аналогічних спроб сформувати альянс приблизно з такого ж складу держав - учасниць. Його в різні часи пропонували незалежно один від одного, шах Ірану і президент Іраку. Але менші держави Затоки щоразу вбачали в тодішніх ініціативах іранського та іракського лідерів спроби нав'язати їм гегемонію та протекціоналізм, тому з прохолодою сприймали пропозиції. Початок війни між Іраком та Іраном у вересні 1980 року підтвердив їхні побоювання і зміцнив переконання у необхідності створення власного союзу. Іраксько-іранська війна водночас змусила малі держави регіону ще раз усвідомити свою вразливість і прискорити процес створення альянсу, зокрема збоку Саудівської Аравії. Сусідня Народна демократична республіка Ємен (Аден) перетворилася в зону підвищеної активності лівих сил. Там, за переконанням Саудівської Аравії, діяли центри з підготовки терористів. Водночас Північний Ємен (Сана) на початку 1980 року придбав значну кількість радянського озброєння і запросив до країни понад 300 військових радників. Радянський Союз, активно розігруючи єменську карту, заохочував об'єднання НДРЄ та ЄАР. Тогочасні засоби масової інформації обох країн рясніли політичними деклараціями та риторикою з приводу 'зближення обох частин однієї Батьківщини' та їх об'єднання. Незважаючи на те, що таке об'єднання на той час було майже нереальним, Саудівська Аравія вбачала загрозу навіть у його гіпотетичній можливості.

Таким чином, на роль 'поліцейського' в регіоні не міг претендувати ані революційний Іран, ані Туреччина, яка 'дискредитувала' себе серед арабських країн Затоки через співпрацю із США. Перші роки свого існування РСАДПЗ відзначила підвищеною активністю. У 1981 році Міністерська рада уповноважила Султанат Оман підготувати дослідження з проблем національної безпеки, а Кувейт -- з регіональних економічних питань. У тому ж році були на вищому рівні проведені конференції в травні (Абу Дабі) та листопаді (Ер-Ріяд), далі -- в листопаді 1982 року (Бахрейн), листопаді 1983 року (Доха, Катар) тощо.

На сьогодні сумарне населення країн-членів РСАДПЗ становить понад 25 млн. осіб, сукупний ВНП перевищує 210 млрд дол. США, запаси нафти -- 53,5 млрд тонн. Щорічні прибутки країн РСАДПЗ від продажу нафти і газу досягли в 1995 році 71 млрд дол. США, а в 2000 році -- 114 млрд доларів США.

На території макрорегіону найвпливовішими міжнародними організаціями є Ліга Арабських Держав та Організація Ісламська конференція.

ЛАД бере з підписання договору 'Про дружбу та союз' між Саудівською Аравією та Іраком 2 квітня 1936 року. Наступним кроком на шляху до зближення арабських країн було підписання 7 травня 1936 року 'Договору про дружбу' між Єгиптом і Саудівською Аравією, яким вперше встановлено дипломатичні відносини між цими двома країнами. Пізніше до організації приєдналися усі арабські держави. Для забезпечення ефективного виконання і реалізації визначених завдань і функцій у ЛАД були створені три головні органи, якими є Рада Ліги, Постійні комітети і Генеральний секретаріат. Усі вони забезпечують виконання 'Угоди про колективну безпеку', що була ратифікована в 1950 році. Крім головних органів, Ліга створила спеціалізовані установи з метою об'єднання економічної і соціальної політики, щоб таким чином відокремити себе від політичного впливу країн-членів. У системі Ліги існують урядові ради з питань охорони здоров'я, туризму тощо.

ЛАД створено такі інститути та організації:

-- Арабська організація з питань освіти, науки і культури (ALECSO), створена в 1964 році; штаб-квартира в Тунісі;

-- Арабська організація праці (ALO), створена в 1965 році;

-- Організація арабських країн -- експортерів нафти (ОАРЕС), створена в 1968 році; штаб-квартира в Кувейті;

-- Рада арабської економічної єдності (AEUC), створена в 1964 році; штаб-квартира в Єгипті;

-- Арабська агенція з атомної енергетики (ААЕА), створена в 1982 році; штаб-квартира в Тунісі;

- Арабський валютний фонд, заснований у 1975 році; штаб-квартира в Об'єднаних Арабських Еміратах.

Угода про колективну безпеку й економічне співробітництво підписана 13 квітня 1950 року, пов'язала економічні і стратегічні аспекти діяльності ЛАД. Фактично, вона показала розуміння сторонами, які підписали угоду, важливості спільної захисної та економічної політики. Ця угода передбачає формування Спільної ради із захисту, що прийматиме рішення більшістю в 2/3 голосів, рішення якої повинні бути обов'язковими для всіх держав-членів ЛАД. Ця угода зобов'язує всі країни, що входять у Лігу 'в разі нападу на одну чи більше з них, автоматично вживати, індивідуально чи колективно, необхідних заходів, включаючи і використання збройної сили проти агресора, з метою відновлення миру і безпеки'.

Після створення Єврейської держави в 1948 році виникла необхідність арабського об'єднання, щоб протидіяти 'ізраїльській небезпеці'. 'Згодом, в тому ж 1948 році, Сирія виступила з пропозицією укласти договір про воєнний і політичний альянс між державами-членами Ліги. Ця угода була ратифікована країнами-членами ЛАД в 1950 році' [14].

Попри усі намагання ефективного функціонування та співпраці, історія показала, що в скрутних ситуаціях і при вирішенні справді важливих питань регіону Ліга стикається з непорозумінням своїх членів. Суттєві розбіжності в позиціях і поглядах політиків країн-членів ЛАД негативно впливають на діяльність та авторитет організації, викликаючи сумніви в доцільності її існування.

Організація Ісламська Конференція - міжнародна міжурядова організація, заснована у 1969 рішенням Конференції глав держав і урядів мусульманських країн у м. Рабаті (Марокко). 1972 прийнятий Статут ОІК. Станом на 2001 членами ОІК є 56 мусульманських держав і 4 держави мають статус спостерігачів. Цілі ОІК: сприяння зміцненню мусульманської солідарності; охорона святих місць; підтримка боротьби всіх мусульман за забезпечення їх гідності, незалежності й нац. прав; підтримка палестинського народу за звільнення своєї території; співробітництво в соціальній, економічній, культурній, науковій, та інше. Найвищий орган ОІК -- Конференція глав держав і урядів, яка скликається раз на 3 роки для обговорення важливих політичних, економічних, релігійних і соціальних проблем та координації політики Організації у цих галузях. Для обговорення поточних проблем діяльності ОІК щорічно скликається Конференція міністрів закордонних справ. Постійним адміністративним органом є Генеральний секретаріат ОІК. Його очолює генеральний секретар. Він,обирається на 2 роки. В рамках ОІК діють постійні комісії і комітети (з питань політики, економіки, наукового і технологій співробітництва, інформації, культури). Місцеперебування -- м. Джидда (Саудівська Аравія).

4.2 Напрямки співпраці з Україною

Враховуючи увесь потенціал та важливість Південно-Західної Азії потрібно вказати зв'язки та співпрацю із Україною. За останнє десятиліття відбулось, хоч і повільне, проте поглиблення співпраці із таким надзвичайно перспективним макрорегіоном.

Низка вагомих чинників спонукає сьогодні нашу країну до значного підвищення уваги щодо належного врахування південно-західно-азійського чинника у зовнішній та внутрішній політиці, у реалізації стратегічних цілей держави. Україна, нарешті, повинна навчитися максимальною мірою використовувати своє транзитне розташування на стику двох світів - християнського Заходу та мусульманського Сходу, в епіцентрі Великого Шовкового Шляху, який з історично поєднував ці світи різноманітними торговельно-економічними і культурницькими зв'язками.

Насамперед, вкрай важливо забезпечити подальшу активну позицію України у вирішенні найважливіших питань, що турбують Ісламський світ - близькосхідний мирний процес, нормалізація ситуації в Іраку, формування нової стабільної системи безпеки на Близькому і Середньому Сході, у Південній Азії тощо, відновити інтенсивний політичний діалог з провідними країнами і лідерами ісламського Сходу. Активізація зовнішньополітичної діяльності України в регіонах Ісламського світу сприятиме реалізації довгострокової зовнішньополітичної стратегії Української держави. Багатостороннє співробітництво України з країнами ісламського світу дозволить нашій державі вирішити такі завдання:

- надасть реальну можливість здійснити диверсифікацію шляхів і джерел надходження енергоносіїв, оскільки ряд країн мусульманського світу, таких як Саудівська Аравія, Ірак, Іран, та інші є найбільшими світовими нафто- та газоекспортерами. На сьогодні із десяти країн, які володіють найбільшими запасами нафти, семеро належать до Ісламського світу.

- забезпечить нову роль України у формуванні нової системи транспортних комунікацій, міжнародних транспортних коридорів у євразійському просторі. Україна внаслідок свого унікального геостратегічного потенціалу здатна виконати важливу роль у створенні надійної системи енергетичної безпеки Європи, в інфраструктурному засвоєнні природного і економічного потенціалу Південно-Західної Азії та Чорноморсько-Каспійського регіону;

- відкриє нові, перспективні ринки збуту багатьох видів української промисловості, воєнно-технічної та сільськогосподарської продукції;

- створить умови для надходження до України значних інвестицій;

Потрібно зазначити, що утвердження України на перспективних ринках Близького і Середнього Сходу, інших стратегічно важливих регіонах ісламського світу створить набагато кращі умови для реалізації курсу на європейську та євроатлантичну інтеграцію [35].

Не можна також забувати і про те, що мусульманський світ значною мірою присутній і в самій нашій державі і його питома вага зростатиме. Нині кількість мусульман в Україні за різними оцінками становить від 1,2 до 2 млн чоловік [5]. Це близько 4% населення України, в тому числі в Криму - понад 12%. Унікальність зв'язків України з Ісламським світом полягає ще й у тому, що на її територію - до Криму - повернулись кримські татари, які свого часу сформувались як етнос саме на теренах України.

Україна зберігає рівновагу партнерських взаємин з усіма країнами регіону, що є особливо важливим з огляду на складні регіональні політичні процеси та їх вплив на глобальну систему безпеки. Таким чином, близькосхідний напрямок зовнішньої політики України став важливою складовою сталого державного зовнішньополітичного курсу та підтвердив статус нашої держави як надійного партнера у сфері підтримки міжнародного миру та безпеки.

Близькосхідний регіон важливий для України насамперед власним економічним потенціалом, перспективами інвестиційного співробітництва та можливостями співпраці в енергетичній сфері. Поза тим, національні інтереси України у безпековій сфері вимагають участі у подальшій міжнародній кооперації з підтримки миру, безпеки, протидії розповсюдженню зброї масового знищення, тероризму тощо.

Водночас негативно позначилися на результативності політики України у регіоні такі чинники як відчутне загострення напруженості у регіоні протягом зазначеного періоду, ускладнення, пов'язані із різким порушенням балансу сил на Близькому Сході. Мав місце й негативний вплив деяких внутрішньо-українських чинників - хронічна внутрішньополітична нестабільність у самій Україні. На думку експертів, українській дипломатії на цьому напрямку бракувало стратегічного аналізу ситуації, чіткого уявлення перспектив та потенціалу зовнішньополітичного курсу України на Південно-Західну Азію. На період 2004р. Українська держава відігравала доволі помітну роль в регіоні. Цьому сприяла виважені позиції України в регіоні після трагічних подій 11 вересня 2001р. у Нью-Йорку, активні зусилля української дипломатії спрямовані на розвиток співробітництва з країнами Південно-Західної Азії. Обсяг торгівлі України з країнами регіону склав 4,88 млрд.дол. США., прямі іноземні інвестиції (ПІІ) країн регіону досягли майже 132,5 млн.дол. США.

Активний політичний діалог з низкою провідних країн та лідерів регіону сприяли створенню сприятливого політичного фундаменту зростання обсягів торговельно-економічного співробітництва України з країнами Південно-Західної Азії майже у 2,3 рази. Водночас, у структурі українського експорту в регіоні, продовжувала переважати продукція низького ступеню переробки і, відповідно, з низьким рівнем доданої вартості. Співпраця в інвестиційній сфері не відповідала ані потребам України, ані потенційним можливостям регіону.

Україна зарекомендувала себе у регіоні як надійний партнер світових центрів політики й регіональних країн у розв'язанні найгостріших конфліктів у регіоні мирними, політичними засобами та у створенні нової системи регіональної безпеки і стабільності [3]. Україна зберегла і зміцнила свій позитивний імідж у регіоні та забезпечила збалансовані відносини як з арабськими країнами, так й з Ізраїлем.

Разом з тим, негативно позначилися на результативності політики України у регіоні такі чинники як відчутне загострення напруженості у регіоні протягом зазначеного періоду, ускладнення, пов'язані із різким порушенням балансу сил на Близькому Сході. Мав місце й негативний вплив деяких внутрішньо-українських чинників - хронічна внутрішньополітична нестабільність у самій Україні, загострення російсько-українських відносин тощо, що відволікали увагу та ресурси від реалізації питань зовнішньої політики на Близькому Сході.

РОЗДІЛ 5. БЕЗПЕКА ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ І ОХОРОНА ПРАЦІ

В умовах сучасності зростають потреби до професійної підготовки працівників, які поряд з своїми компетенціями можуть надійно та безпечно працювати. Державна політика в галузі безпеки та охорони праці ґрунтується на принципі пріоритетності життя та здоров'я працівників перед процесами виробничої діяльності.

Охорона праці - це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних,санітарно-гігієнічних та лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження здоров'я і працездатності працівників під час трудової діяльності.

Робоче місце - це зона трудових дій працівника, обладнана для виконання певних операцій виробничого процесу [34]. Опис організації мого робочого місця:

1) Геометричні розміри кімнати: ширина - 4м., довжина приміщення - 6м.,висота - 2,5м.

2) Підлога покрита паркетом.

3) Освітлення змішане. Природне освітлення поступає через 2 вікна, штучне освітлення є в нормі.

4) Вентиляція приміщення є природна, пристроїв місцевої вентиляції немає.

5) Параметри мікроклімату: середнє значення температури у літній період - 22єС, у зимовий період 20єС, вологість повітря в межах норми, швидкість руху повітря - 0,5 м/с.

6) В приміщенні є наявна електрична мережа з напругою у 220 В.

7) Шум та електромагнітне випромінювання в нормі.

8) Джерела шкідливих речовин і пилу розташовані за 12 метрів від приміщення, і значного впливу не мають.

9) Приміщення забезпечене медичними засобами долікарської допомоги.

Санітарно-гігієнічні вимоги до умов праці під час виконання роботи на робочому місці є в нормі - нормативи з освітлення приміщень, параметрів мікроклімату, заходи особистої гігієни.

Під час роботи на комп'ютері можна завдати своєму здоров'ю серйозних ушкоджень, особливо страждають зорова, нервово-психічна та опорно-рухова системи організму, тому слід притримуватись загальних правил безпеки:

- протягом кожної години роботи за комп'ютером повинна встановлюватись регламентована перерва на 5-10 хвилин;

- перед початком роботи за комп'ютером слід переконатись, що монітор має антиблокове покриття, з коефіцієнтом відбиття не більше 0,5 та воно має забезпечувати зняття електростатичного заряду з поверхні екрана;

- клавіатуру слід розташовувати на поверхні столу на відстані 5-25см від краю;

- параметри температури на робочому місці мають бути в межах 18-22єС;

- у приміщенні потрібно здійснювати провітрювання та вологе прибирання кожного дня;

- під час роботи за комп'ютером забороняється залишати комп'ютер без нагляду.

Приміщення, де знаходиться комп'ютер відноситься до пожежонебезпечного приміщення категорії «Б», тому обов'язково потрібно мати вуглекислотний вогнегасник типу ОУ-5 або порошковий вогнегасник призначений для гасіння електрообладнання до 1000 В, та вміти ним користуватись. До вогнегасника забезпечений вільний доступ. У випадку виникнення пожежі необхідно повідомити пожежну охорону, вимкнути електромережу та евакувати з приміщення людей. Електропроводку під напругою слід гасити піском, або покривалом з вогнетривкого матеріалу, коли електропроводка знеструмлена то її можна гасити водою або будь-якого типу вогнегасниками. Протипожежний захист приміщення здійснений відповідно вимог «Правил пожежної безпеки в Україні». Всі організаційні і технічні протипожежні заходи мають на меті не допустити виникнення пожеж з будь-яких причин, а також запобігти поширенню пожеж у разі їхнього виникнення, забезпечити можливість евакуації людей і матеріальних цінностей із приміщення, що загорілось, і якомога швидше ліквідувати пожежу.

Виробничі умови створенні у приміщенні (технологічне обладнання - персональний комп'ютер) є не дуже аварійним, проте навіть при виникненні аварійної ситуації є всі засоби для її ліквідації, і незначного впливу на діяльність суспільства. Розроблені організаційно-технічні заходи щодо ліквідації надзвичайних ситуацій і безпеки праці на робочому місці потребують невпинного виконання, бо у разі їхнього порушення наслідки можуть завдати шкоди здоров'ю працівників та створити аварійну ситуацію.

ВИСНОВКИ

У політичній сфері суспільства актуальні політико-географічні проблеми виникають в результаті зіткнення протилежних сторін, обумовлене спільним виявом різних інтересів, поглядів, цілей у процесі боротьби за владу, перерозподілу і використання політичної влади, оволодіння ключовими позиціями у владних структурах та інститутах, завоювання права на вплив або доступ до прийняття рішень, про розподіл влади і власності в суспільстві. Саме в політичній сфері відбуваються найбільш гострі конфлікти між індивідами і соціальними групами. Технологія і практика управління політико-географічними проблемами визначаються не тільки загальними правилами, але і геополітичним положенням,військово-економічними, демосоціальними, історичними, національними, релігійними і культурними особливостями. Оскільки, політична сфера функціонує у географічному просторі - можемо стверджувати про існування політико - географічних проблем. Політико - географічні проблеми - це проблеми функціонування географічних об'єктів у системі політичних данностей. Таких як держав, центрів сили, вогнищ конфліктів ( міжетнічних чи міжконфесійних ).

Геополітичні проблеми, в свою чергу, пов'язані із функціонуванням політичної сфери, її геопросторовою організацією. Геополітичні проблеми стосуються певного об'єкта (що має власне положення ) в контексті взаємодії із його оточенням. Вони є наслідком положення об'єкта у внутрішньодержавній і (або) зовнішньодержавній системі.

Найгостріше дані проблеми проявляються на макрорегіональному рівні. Одним із таких регіонів є Південно-Західна Азія, який характеризуються інтенсивним соціально-економічним розвитком, відчувається гострий супротив впливу США.

У роботі використані наступні методи дослідження актуальних політико-географічних проблем: картографічний, статистичний, індексний, моніторинг міжнародних організацій.

Досліджуючи чинники актуальних політико-географічних та геополітичних проблем Південно-Західної Азії оцінено інтенсивність їхнього впливу: визначну роль мають геополітичне, геостратегічне положення, геоекономічне і геостратегічне положення - ця система впливає на вектори розвитку макрорегіону. Зокрема, особливість глобального положення Південно-Західної Азії є в тому, що макрорегіон безпосередньо межують зі: а) ЄС, Африкою та країнами Центральної азії. Близьке сусідство із Росією та Китаєм. - Суттєвим чинником є історико-географічні особливості розвитку регіону: тривалий час регіон був територією Османської території, що забезпечило подібність культурних та релігійних особливостей.

Аналізуючи демосоціальний потенціал, варто зазначити, що кількість населення регіону зростає і становить понад 200 млн. осіб. Расова та етнічна однорідність населення зумовила формування особливого притаманного лише даному регіону культурних типів країн. Особливістю регіону є контрастність у рівнях розвитку окремих країн. Латинська Америка відома в світі як регіон великих соціальних контрастів, економіка яких випереджає середні світові темпи зростання на поч. ХХІ ст.

На регіон значний вплив має природо - ресурсний потенціал. Причому, як позитивний, так негативний. Значні запаси енергоносіїв забезпечили стабільні швидкі темпи розвитку регіону. Проект, обмежені запаси води, земельних та лісових ресурсів уповільнюють розвиток країн регіону.

Країни макрорегіону володіють значним військово-економічним потенціалом, що призводить до напруженості у відносинах між країнами всередині регіону та із стратегічними партнерами.

Аналіз актуальних політико-географічних проблем виявив наступні особливості:

- В регіоні розпочався процес демократизації та трансформації політичних інституцій, перехід до якісно нового рівня політичного життя. За останні три роки регіоном прокотилися хвилі протестів і які призвели до змін державного устрою, конфліктів та зміни розстановки сил у світі.

- частково не розв'язаними є у регіоні й етнополітичні проблеми. Зокрема, на територіях сформованих і визнаних міжнародними співтовариствами держав існують етнічні групи, які відстоюють свою незалежність; право на державотворення. Зокрема, такі проблеми виявляються на території Туреччини, Ірану, Іраку, Сирії, Саудівської Аравії. Курдська нація - найбільша у світі без суверенітету активніше виборює власне право на незалежність.

- територіальні суперечки і збройні конфлікти в регіоні зменшились, переважно триває боротьба за владу та ресурси. Також наявна боротьба релігій та ідеологій.

- в регіоні існують проблеми, пов'язані із розвитком громадянського суспільства - брак політичних інституцій, відсутність консолідованості між правлячими елітами, масове невдоволення населення, високий рівень недовіри до уряду. В сумі ці проблеми разом із ментальними особливостями та значною часткою молодого активного населення призводить до наростання протесаного потенціалу. Який виявляється у протестах конфліктах, що мають місце в регіоні.

- тероризм досі має значний вплив на регіон, будучи побудований на ідеології спрямованій на встановлення глобального шаріату.

- регіон відзначається низьким рівнем політичної глобалізації, найбільш політично глобалізованими є Саудівська Аравія та ОАЕ.

- формування власного полюсу світу безпосередньо пов'язане з явищем ісламізації, та зростанням ваги ісламу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Б. Ворович, Г. Костенко, М. Бутенко. Водні ресурси як причина майбутніх військових конфліктів, [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : http://nomos.com.ua/content/view/233/84/

2. Близький Схід та Магриб - основні військово-політичні тенденції, [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : http://wartime.org.ua/1002-blizkiy-shd-magrib-osnovn-vyskovo-poltichn-tendencyi.html

3. Близькосхідна політика України у контексті сучасного геополітичного протиборства на Близькому Сході, [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : http://old.niss.gov.ua/book/2004_html/013.htm

4. Близькосхідні протести, [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : http://www.bbc.co.uk/ukrainian/news/2011/02/110218_mideast_protests_oh.shtml

5. Брати-мусульмани. Іслам в Україні, [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : http://comentaries.wordpress.com/2012/08/02/%D0%B1%D1%80%D0%B0%D1%82%D0%B8-%D0%BC%D1%83%D1%81%D1%83%D0%BB%D1%8C%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D0%B8-%D1%96%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%BC-%D0%B2-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%96/

6. В.І. Нагайчук 'Глобальні виклики та регіональні процеси на Близькому і Середньому Сході' (с. 318-355) в колективній монографії 'Глобалізація і сучасний міжнародний процес / за заг. ред. проф. Б. Гуменюка і проф. С. Шергіна. - К.: Університет 'Україна', 2009. - 508 с. 277

7. Владлен Макух. Енергетичні проекти на Близькому Сході в контексті національних інтересів України., [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : http://www.niss.gov.ua/Monitor/December2009/09.htm 270

8. Водні ресурси світу, [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : http://www.chystavoda.org.ua/vodni-resursy-svitu-dani-na-2011-rik/ http://www.ecology.md/section.php?section

9. Грицевич В.С. Підходи до математико-географічного вивчення суспільно-географічного положення // Наукові записки Терноп. пед. ун-ту. - Сер. геогр., 2000. - С. 46-50. [ст.к2, с. 46-50].

10. Дестабілізація ситуації на Близькому Сході і в Північній Африці свідчить про перерозподіл сфер впливу Ліги Арабських держав, - експерти, [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : http://www.rbc.ua/ukr/finance/show/destabilizatsiya-situatsii-na-blizhnem-vostoke-i-v-severnoy-23022011182500

11. Досвід проведення миротворчих операцій ООН О. С. Бодрук, [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : http://www.niisp.org/vydanna/panorama/issue.php?s=gpgs0&issue=2006_1,

12. Захарченко А.М. Проблема поширення ісламського фундаменталізму, екстремізму та тероризму: можливі наслідки для України // Вісник Одеського державного економічного університету. - 2008. - №1. - с. 115-127. 193

13. Ігошина Ж.Б. Інтеграційні процеси на Арабському Сході: проблеми та перспективи // Науковий вісник Одеського державного економічного університету. Науки: економіка, політологія, історія. - 2011.

14. Ісламізація і дехристиянізація Близького Сходу, [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : http://wartime.org.ua/40-slamzacya-dehristiyanzacya-blizkogo-shodu.html

15. Книш. М. М. Економічна і соціальна географія країн, що розвиваються: Навч. Посібник. - Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2006. - 264 с

16. Книш М. М. Методологічні а прикладні аспекти аналізу географічного положення макрорегіону/ М. М. Книш// науковий часопис «Географія і сучасність»: зб. наук. статей праць Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова - К., 2010. -Вип 23. - ст. 10 - 17

17. Книш М. М. Політико - географічна глобалістика : навч. Посібник / М. М. Книш, Л. І. Котик . - Львів, ЛНУ ім. І. Франка, 2013.- 505с

18. Кому потрібний бідний Ємен ?, [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : http://wartime.org.ua/1375-komu-potrbniy-bdniy-yemen.html

19. Курди: 30-мільйонна нація без держави, [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : http://umma.ua/uk/article/article/2013/02/25/18079

20. Ляшенко Д.О. Глобальні проблеми сучасності та їх можливий прояв в Україні // Український географічний журнал. - 2002. - №3.-С.63-68

21. Міжнародний координаційний антитерористичний комітет [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : http://antiteror.com.ua /info/terororg/index.html

22. О.М.Паламарчук Наукові категорії ґеополітики і досвід аналізу ґеополітичного положення країни, [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : http://www.niurr.gov.ua/ukr/publishing/panoramal#2_2000 ]

23. ОАЕ створюють стратегічний запас прісної води, [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : http://www.ukrinform.ua/ukr/news/oae_stvoryuyut_strategchniy_zapas_prsno_vodi_942822 14 -311

24. Пасько Я.І., Білецький В.В., Савенкова М.Є., Бурега В.В. Логіка : навчально-методичний посібник / Заг.ред. Бурега В.В. - Донецьк: ДонДДУ, 2004.

25. Перспективи Близького Сходу у 2013 році, [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : http://bintel.com.ua/uk/guests/perspektivy-blizhnego-vostoka-na-2013-god/

26. Політика великих держав на Близькому Сході [Електронний ресурс] -- Режим доступу : http://www.studentbank.ru/view.php?id=6473&p=14.

27. Політична географія та геополітика / За ред. Б. Яценка. - К.: Либідь, 2007.

28. Політичні вектори Близького Сходу та країн Магрибу, [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : http://www.fundgp.com/ua/events/news/551/

29. Прихована війна на Близькому Сході, [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : http://wartime.org.ua/690-prihovana-vyna-na-blizkomu-shod.html

30. Про чисельність християн Близького Сходу, [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : http://uaoc.net/2010/10/pro-chyselnist/

31. Саудівська Аравія знову очолила список найбільших 'нафтових' країн, [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : http://www.rbc.ua/ukr/print/show/saudovskaya-araviya-vnov-vozglavila-spisok-krupneyshih-neftyanyh--14052012195300

32. Сергієнко В.В. Філософські проблеми наукового пізнання : навчальний посібник. / В. В. Сергієнко ? Кременчук : Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського, 2011. ? 27 с.

33. Споживааня води у світі, [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : http://www.chystavoda.org.ua/spozhyvannya-vody-u-sviti/

34. Сучасні економічні системи - Мочерний І. Загальна характеристика економічних систем нових індустріальних країн, [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : http://www.slv.com.ua/book/50/3649.html

35. Україна - Ісламський світ: до нового етапу співробітництва, [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : http://islam.in.ua/4/ukr/full_articles/1053/visibletype/1/ForceParentID/1053/TemplateName/articles_print/ParentIndexName/articles_id/index.html

36. Шаблій О. І. Математичні методи в соціально-економічній географії: Навч. видання. -- Львів: Світ, 1994. -- 304 с.

37. Шаблій О. І. Основи загальної суспільної географії. Підручн. -- Львів: Вид. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2003. -- 444 с.

38. Шаблій О. І.Географічне і геополітичне положення Українських Карпат. // Карпатськи Край. - 2012. - №1-С.113-122

39. Шиїтсько-сунітська конфронтація на Близькому Сході, [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://mediawest.info/273-shyitsko-sunitska-konfrontatsiia-na-blyzkomu-skhodi

40. Шевчук Л. Т. Сакральна географія: Навч. посібн. / Л. Т. Шевчук - Львів: Світ,1999.-160 с.

41. Шевчук Л. Т. Соціальна географія: Навч. посібн. / Л. Т. Шевчук - К.: Знання, 2007. - 349 с.

42. Шкурат І. В. Глобальний тероризм: методичні підходи до вивчення / І. В. Шкурат [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : http://www.academy.gov.ua/ej/ej2/txts/pol-prav/05sivmpv.pdf

43. Щорічник СІПРІ 2011 : Озброєння, роззброєння та міжнародна безпека [Електронний ресурс].--Режим доступу :http://www.uceps.org/files/news _ project/SIPRI_2011_ukr.pdf

44. А. Т. Keаrney: The Globalization Index, 2007 [Електронний ресурс]. -- Режимдоступу:http://www.atkearney.com/images/global/pdf/GIndex_2007.

45. Central intelligence agency [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : https://www.cia.gov

46. Conflict Barometer 2011 [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : http://hiik.de/en/konfliktbarometer/pdf/ConflictBarometer_ 2011.pdf

47. http://umma.ua/uk/news/world/2012/05/28/8191

48. http://www.niisp.org/vydanna/panorama/issue.php?s=gpgs0&issue=2006_1

49. http://www.niisp.org/vydanna/panorama/issue.php?s=gpgs0&issue=2006_1

50. http://www.ukrexport.gov.ua/ukr/z_info/irq/1656.html

51. http://www.opec.org/opec_web/en/index.htm

52. KOF Index of Globalization, 2011 [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : http://globalization.kof.ethz.ch/static/pdf/rankings_2011.pdf

53. Report on Terrorism, 2011 [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : http://www.nctc.gov/witsbanner/docs/2011_report_on_ terrorism.pdf

54. Swiss Economic Institute [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : http:// www globalization.kof.ethz.ch