Нормативне забезпечення економічної дипломатії
Работа из раздела: «
Международные отношения и мировая экономика»
/
Лекція №3
Тема:
Нормативне забезпечення економічної дипломатії
План
1. Принципи зовнішньоекономічної діяльності і їх взаємозв'язок з правовими аспектами економічної дипломатії
2. Правове регламентування експортно-імпортної діяльності підприємств
3. Правові норми в системі тарифного та нетарифного регулювання, митних, податкових, страхових процедур і транспортного обслуговування
3.1 Тарифне регулювання зовнішньої торгівлі
3.2 Сутність, функції та різновиди мита
3.3 Митний тариф та особливості сучасної тарифної політики
4. Правовий режим інвестиційного співробітництва з іноземними партнерами
1. Принципи зовнішньоекономічної діяльності і їх взаємозв'язок з правовими аспектами економічної дипломатії
Згідно Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» № 959-ХІІ від 16 квітня 1991 р. зі змінами та доповненнями, зовнішньоекономічна діяльність - це діяльність суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами.
Основні види зовнішньоекономічної діяльності, здійснення яких в Україні передбачено вітчизняним законодавством, описані в ст. 4 названого Закону. В даний перелік включаються:
1) експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили;
2) надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іноземним суб'єктам господарської діяльності, в тому числі: виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних, маркетингових, експортних, посередницьких, брокерських, агентських, консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних, туристських та інших, що прямо і виключно не заборонені законами України; надання вищезазначених послуг іноземними суб'єктами господарської діяльності суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності України;
3) наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича, навчальна та інша кооперація з іноземними суб'єктами господарської діяльності; навчання та підготовка спеціалістів на комерційній основі;
4) міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами у випадках, передбачених законами України;
5) кредитні та розрахункові операції між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності; створення суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності банківських, кредитних та страхових установ за межами України; створення іноземними суб'єктами господарської діяльності зазначених установ на території України у випадках, передбачених законами України;
6) спільна підприємницька діяльність між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності, що включає створення спільних підприємств різних видів і форм, проведення спільних господарських операцій та спільне володіння майном як на території України, так і за її межами;
7) підприємницька діяльність на території України, пов'язана з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних об'єктів власності з боку іноземних суб'єктів господарської діяльності; аналогічна діяльність суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності за межами України;
8) організація та здійснення діяльності в галузі проведення виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, семінарів та інших подібних заходів, що здійснюються на комерційній основі, за участю суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності; організація та здійснення оптової, консигнаційної та роздрібної торгівлі на території України за іноземну валюту у передбачених законами України випадках;
9) товарообмінні (бартерні) операції та інша діяльність, побудована на формах зустрічної торгівлі між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності;
10) орендні, в тому числі лізингові, операції між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності;
11) операції по придбанню, продажу та обміну валюти на валютних аукціонах, валютних біржах та на міжбанківському валютному ринку;
12) роботи на контрактній основі фізичних осіб України з іноземними суб'єктами господарської діяльності як на території України, так і за її межами; роботи іноземних фізичних осіб на контрактній оплатній основі з суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності як на території України, так і за її межами;
13) інші види зовнішньоекономічної діяльності, не заборонені прямо і у виключній формі законами України.
Суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності в Україні є (згідно ст. 3 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»):
1) фізичні особи - громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які мають цивільну правоздатність і дієздатність згідно з законами України і постійно проживають на території України;
2) юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України (підприємства, організації та об'єднання всіх видів, включаючи акціонерні та інші види господарських товариств, асоціації, спілки, концерни, консорціуми, торговельні доми, посередницькі та консультаційні фірми, кооперативи, кредитно-фінансові установи, міжнародні об'єднання, організації та інші), в тому числі юридичні особи, майно та/або капітал яких є повністю у власності іноземних суб'єктів господарської діяльності;
3) об'єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб, які не є юридичними особами згідно з законами України, але які мають постійне місцезнаходження на території України і яким цивільно-правовими законами України не заборонено здійснювати господарську діяльність;
4) структурні одиниці іноземних суб'єктів господарської діяльності, які не є юридичними особами згідно з законами України (філії, відділення, тощо), але мають постійне місцезнаходження на території України;
5) спільні підприємства за участю суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України;
6) інші суб'єкти господарської діяльності, передбачені законами України;
7) Україна в особі її органів, місцеві органи влади і управління в особі створених ними зовнішньоекономічних організацій, які беруть участь у зовнішньоекономічній діяльності, а також інші держави, які беруть участь у господарській діяльності на території України, діють як юридичні особи.
Всі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають рівне право здійснювати будь-які її види, прямо не заборонені законами України, незалежно від форм власності та інших ознак. Фізичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність з моменту набуття ними цивільної дієздатності згідно з законами України. Фізичні особи, які мають постійне місце проживання на території України, мають зазначене право, якщо вони зареєстровані як підприємці згідно з Законом України 'Про підприємництво'. Фізичні особи, які не мають постійного місця проживання на території України, мають зазначене право, якщо вони є суб'єктами господарської діяльності за законом держави, в якій вони мають постійне місце проживання або громадянами якої вони є. Юридичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність відповідно до їх статутних документів з моменту набуття ними статусу юридичної особи. Ст. 5 Закону «Про ЗЕД»
Інструментами регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні є:
1) закони України;
2) акти тарифного та нетарифного регулювання, які видаються державними органами України в межах їх компетенції;
3) економічні заходи оперативного регулювання (валютно-фінансового, кредитного та іншого) в межах діючого законодавства;
4) рішення недержавних органів в межах їх компетенції, які не протирічать українському законодавству;
5) угоди між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, що не суперечать законам України.
Основними принципами, якими згідно українського законодавства повинні керуватися суб'єкти економічної дипломатії при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, є Ст. 2 Закону «Про ЗЕД»:
1. Принцип суверенітету народу України у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, що полягає у:
ь виключному праві народу України самостійно та незалежно здійснювати зовнішньоекономічну діяльність на території України, керуючись законами, що діють на території України;
ь обов'язку України неухильно виконувати всі договори і зобов'язання України в галузі міжнародних економічних відносин.
2. Принцип свободи зовнішньоекономічного підприємництва, що полягає у:
ь праві суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності добровільно вступати у зовнішньоекономічні зв'язки;
ь праві суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності здійснювати її в будь-яких формах, які прямо не заборонені чинними законами України;
ь обов'язку додержувати при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності порядку, встановленого законами України;
ь виключному праві власності суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності на всі одержані ними результати зовнішньоекономічної діяльності.
3. Принцип юридичної рівності і недискримінації, що полягає у:
ь рівності перед законом всіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, незалежно від форм власності, в тому числі держави, при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності;
ь забороні будь-яких дій держави, результатом яких є обмеження прав і дискримінація суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, а також іноземних суб'єктів господарської діяльності за формами власності, місцем розташування та іншими ознаками;
ь неприпустимості обмежувальної діяльності з боку будь-яких її суб'єктів.
4. Принцип верховенства закону, що полягає у:
ь регулюванні зовнішньоекономічної діяльності тільки законами України;
ь забороні застосування підзаконних актів та актів управління місцевих органів, що у будь-який спосіб створюють для суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності умови менш сприятливі, ніж ті, які встановлені законами України.
5. Принцип захисту інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, який полягає у тому, що Україна як держава:
ь забезпечує рівний захист інтересів всіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та іноземних суб'єктів господарської діяльності на її території згідно з законами України;
ь здійснює рівний захист всіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України за межами України згідно з нормами міжнародного права;
ь здійснює захист державних інтересів України як на її території, так і за її межами лише відповідно до законів України, умов підписаних нею міжнародних договорів та норм міжнародного права.
6. Принцип еквівалентності обміну, неприпустимості демпінгу при ввезенні та вивезенні товарів.
На зовнішньоекономічну діяльність в Україні надзвичайно сильно впливають правові режими ЗЕД, які визначені для іноземних суб'єктів господарювання.
/
Рис. 3.1 Правові режими зовнішньоекономічної діяльності
В вітчизняному законодавстві передбачено наступні їх види:
- національний режим, який означає, що іноземні суб'єкти господарської діяльності мають обсяг прав та обов'язків не менший, ніж суб'єкти господарської діяльності України. Національний режим застосовується щодо всіх видів господарської діяльності іноземних суб'єктів цієї діяльності, пов'язаної з їх інвестиціями на території України, а також щодо експортно-імпортних операцій іноземних суб'єктів господарської діяльності тих країн, які входять разом з Україною до економічних союзів;
- режим найбільшого сприяння, який означає, що іноземні суб'єкти господарської діяльності мають обсяг прав, преференцій та пільг щодо мит, податків та зборів, якими користується та/або буде користуватися іноземний суб'єкт господарської діяльності будь-якої іншої держави, якій надано згаданий режим, за винятком випадків, коли зазначені мита, податки, збори та пільги по них встановлюються в рамках спеціального режиму, визначеного нижче. Режим найбільшого сприяння надається на основі взаємної угоди суб'єктам господарської діяльності інших держав згідно з відповідними договорами України та застосовується у сфері зовнішньої торгівлі;
- спеціальний режим, який застосовується до територій спеціальних економічних зон, а також до територій митних союзів, до яких входить Україна, і в разі встановлення будь-якого спеціального режиму згідно з міжнародними договорами за участю України.
В Україні запроваджуються такі правові режими для товарів, що імпортуються з держав - членів Світової організації торгівлі:
ь національний режим, який означає, що стосовно імпортованих товарів походженням з держав-членів СОТ надається режим не менш сприятливий, ніж для аналогічних товарів українського походження щодо податків, зборів, встановлюваних законами та іншими нормативно-правовими актами правил та вимог до внутрішнього продажу, пропозиції до продажу, купівлі, транспортування, розподілу або використання товарів, а також правил внутрішнього кількісного регулювання, які встановлюють вимоги щодо змішування, переробки або використання товарів у певних кількостях чи пропорціях;
ь режим найбільшого сприяння, який стосується мит, митних зборів, методів стягнення таких мита і зборів, правил і формальностей у зв'язку з імпортом і означає, що будь-яка перевага, сприяння, привілей чи імунітет, які надаються стосовно будь-якого товару, що походить з будь-якої держави, повинні негайно і безумовно надаватися аналогічному товару, який походить з території держав-членів СОТ або держав, з якими укладено двосторонні або регіональні угоди щодо режиму найбільшого сприяння.
Виключення щодо режиму найбільшого сприяння в формі преференцій можуть бути зроблені для товарів, що походять з держав, з якими Україна уклала угоди про вільну торгівлю або митний союз чи проміжні угоди, що у майбутньому призведуть до створення зон вільної торгівлі або митних союзів у межах розумного періоду часу (10 років), чи угоди про прикордонну торгівлю та застосування генеральної системи преференцій.
2. Правове регламентування експортно-імпортної діяльності підприємств
Метою регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні є:
- забезпечення збалансованості економіки та рівноваги внутрішнього ринку України;
- стимулювання прогресивних структурних змін в економіці, в тому числі зовнішньоекономічних зв'язків суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України;
- створення найбільш сприятливих умов для залучення економіки України в систему світового поділу праці та її наближення до ринкових структур розвинутих зарубіжних країн.
Регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні здійснюється:
- Україною як державою в особі її органів в межах їх компетенції;
- недержавними органами управління економікою (товарними, фондовими, валютними біржами, торговельними палатами, асоціаціями, спілками та іншими організаціями координаційного типу), що діють на підставі їх статутних документів;
- самими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності на підставі відповідних координаційних угод, що укладаються між ними.
Регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні здійснюється за допомогою:
- законів України;
- передбачених в законах України актів тарифного і нетарифного регулювання, які видаються державними органами України в межах їх компетенції;
- економічних заходів оперативного регулювання (валютно-фінансового, кредитного та іншого) в межах законів України;
- рішень недержавних органів управління економікою, які приймаються за їх статутними документами в межах законів України;
- угод, що укладаються між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності і які не суперечать законам України.
Метою та завданнями державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності є:
- захист економічних інтересів України та законних інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності;
- створення рівних можливостей для суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності розвивати всі види підприємницької діяльності незалежно від форм власності та всі напрями використання доходів і здійснення інвестицій;
- заохочення конкуренції та ліквідацію монополізму в сфері зовнішньоекономічної діяльності.
При цьому держава та її органи не мають права безпосередньо втручатися в зовнішньоекономічну діяльність суб'єктів цієї діяльності, за винятком випадків, коли таке втручання здійснюється згідно з законами України.
Серед форм міжнародних економічних відносин за своїми обсягами та значимістю провідну роль відіграє міжнародна торгівля. Даним фактом обумовлюється підвищена увага держав до питань правового регламентування експортно-імпортної діяльності підприємств. Оскільки дане питання часто стає предметом розгляду в ході міжнародних переговорів та консультацій, на нього слід звернути особливу увагу.
Регламентування експортно-імпортної діяльності підприємств підпадає під 5 основних рівнів регулювання міжнародної торгівлі, до яких належать: корпоративний, національний, міждержавний, наднаціональний та глобальний.
Корпоративний рівень передбачає вплив на експортно-імпортну діяльність зі сторони компаній та ТНК, які є «великими гравцями» на світових ринках.
На національному рівні регламентування здійснюється органами державної влади.
Міждержавний, наднаціональний та глобальний рівні відрізняються між собою тільки кількістю учасників та територією поширення прийнятих рішень: в першому випадку мова йде про невелику кількість сторін, в другому - в більшості випадків це інтеграційні об'єднання різного формату, в третьому - про світові міжнародні організації з великою кількістю членів.
У світі держави, як правило, зацікавлені в забезпеченні зростання експорту, а не його скороченні, оскільки збільшення реалізації товарів та послуг за кордон означатиме зростання доходів підприємств, надходжень до бюджету та збільшення золотовалютних запасів країни.
Однак існують ситуації, коли виникає потреба у обмеженні експорту. Дуже часто причини подібних кроків слід шукати в сфері внутрішньої або зовнішньої політики, хоча і економічні мотиви також можуть мати місце.
До головних причин обмеження експорту прийнято відносити:
а) проблеми національної безпеки (продаж зброї в країни, які потім можуть використати її проти країни походження або проти її інтересів);
б) загроза поширення зброї масового ураження (обмеження в реалізації деяких хімічних та радіоактивних речовин, технологій та устаткування, що необхідні для їх виробництва);
в) захист навколишнього середовища (захист рослин та тварин, що перебувають на межі зникнення)
г) обмеження ресурсного характеру (стимулювання переробної промисловості всередині країни, захист надр від надмірної експлуатації та створення резерву для майбутнього);
д) виконання зобов'язань перед зарубіжними партнерами та міжнародними організаціями.
Основні інструменти обмеження експорту (експортні квоти, мита, податки, нетарифні заходи) будуть розглянуті в наступному параграфі.
В Україні основні положення, що стосуються правового регламентування експортно-імпортної діяльності, наводяться в вже згадуваному Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» № 959-ХІІ від 16 квітня 1991 р.
В Україні забороняється експорт:
- предметів, які становлять національне, історичне, археологічне або культурне надбання українського народу, що визначається згідно із законами України;
- природних ресурсів, які вичерпуються, якщо обмеження також застосовуються до внутрішнього споживання або виробництва;
- товарів, які здійснюються з порушенням прав інтелектуальної власності;
- товарів у межах виконання рішень Ради Безпеки Організації Об'єднаних Націй про застосування обмежень або ембарго на поставки товарів у відповідну державу.
Вітчизняним законодавством встановлено обмеження на експорт наступних товарних груп:
- зброя та боєприпаси до неї;
- військова техніка та комплектуючі вироби, необхідні для її виробництва, ремонту, догляду та експлуатації;
- вибухові речовини;
- ядерні матеріали, а також технології, устаткування і пов'язані з ними послуги;
- джерела іонізуючого випромінювання;
- продукції, технології або послуги, що створюються при виробництві озброєння та комплектуючих, або такі, що розкривають державну таємницю України;
- дорогоцінні метали та сплави, коштовні камені;
- наркотичні та психотропні засоби;
- твори мистецтва та стародавні предмети.
Діючим законодавством передбачено декілька різновидів експортних обмежень: повна заборона; заборона без дозволу уповноваженого органа; вимоги про обов'язкове узгодження умов торгівлі деякими товарами; запровадження обов'язкових умов експорту товарів.
Обмеження імпорту може здійснюватись з метою захисту національних інтересів, життя, здоров'я або добробуту споживачів, флори або фауни країни імпорту. Серед економічних причин пріоритет належить захисту вітчизняних виробників від конкуренції, створення сприятливих умов для розвитку певних видів виробництва, витіснення одних експортерів на користь інших.
В законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність» в ст. 17 говориться, що в нашій державі забороняється: імпорт або транзит будь-яких товарів, про які заздалегідь відомо, що вони можуть завдати шкоди суспільній моралі, здоров'ю чи становити загрозу життю населення, тваринному світу та рослинам, або призвести до заподіяння шкоди навколишньому природному середовищу, якщо стосовно транзитних товарів не вжито необхідних заходів для запобігання такої шкоди; імпорт продукції та послуг, що містять пропаганду ідей війни, расизму та расової дискримінації, геноциду тощо, які суперечать відповідним нормам Конституції України. Повний перелік товарів, які заборонено ввозити на територію України з метою імпорту або транзиту визначається діючим законодавством.
Виключно уповноваженими Україною як державою суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності може здійснюватись експорт та імпорт озброєння, боєприпасів, військової техніки та спеціальних комплектуючих виробів для їх виробництва, вибухових речовин, ядерних матеріалів (включаючи матеріали у вигляді тепловипромінюючих зборок), технологій, устаткування, установок, спеціальних неядерних матеріалів та пов'язаних з ними послуг, джерел іонізуючого випромінювання, а також інших видів продукції, технологій і послуг, які в даний час використовуються при створенні озброєнь і військової техніки або становлять державну таємницю України, яка визначається законами України; дорогоцінних металів та сплавів, дорогоцінного каміння; наркотичних і психотропних засобів; експорт творів мистецтва і старовинних предметів з музейних фондів України.
Призначення уповноважених суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, які можуть здійснювати зазначені експорт та імпорт, і регулювання відповідних експортно-імпортних операцій належать до компетенції Кабінету Міністрів України, який має погоджувати свої рішення з відповідними Комітетами Верховної Ради України.
економічний дипломатія правовий тарифний
3. Правові норми в системі тарифного та нетарифного регулювання, митних, податкових, страхових процедур і транспортного обслуговування.
3.1 Тарифне регулювання зовнішньої торгівлі
Методи регулювання зовнішньої торгівлі можна поділити на дві великі групи: тарифні і нетарифні.
Тарифне регулювання зовнішньої торгівлі - головний інструмент торгової політики, що впливає на вартісні показники імпортованого чи експортованого товару і реалізується шляхом обкладання продукції відповідним митом. Митно-тарифна політика держави базується на таких принципах:
§ єдності митної політики як складової зовнішньої політики;
§ єдності державного регулювання та контролю за її здійсненням;
§ єдності тарифної політики;
§ єдності політики експортно-імпортного контролю;
§ єдності митної території;
§ гармонізації та уніфікації митної діяльності держави із загальноприйнятними в міжнародній практиці нормами і стандартами;
§ захисту державою прав та законних інтересів учасників зовнішньоекономічної діяльності;
§ юридичної рівності і недискримінації, виключення невиправданого втручання держави у зовнішньоекономічній діяльності.
При визначенні ставок мита головними критеріями повинні бути:
· економічні інтереси держави в цілому;
· інтереси національних виробників і споживачів;
· можливість та доцільність заміни імпортної продукції вітчизняною;
· інтереси збереження прямих зв'язків, виробничої кооперації;
· заохочення або стримування імпорту товарів залежно від ступеня їх обробки;
· сприяння виробництву товарів експортного призначення через систему пільг на імпорт сировини і компонентів;
· доцільність обмеження імпорту окремих товарів або підвищення надходжень до держбюджету від їх імпорту;
· можливість маневрування рівнем мита у ході міждержавних торговельних переговорів для одержання зустрічних поступок.
При розгляді митно-тарифної політики України, можна в ході її еволюції умовно виділити такі етапи:
1) застосування заходів ліберальної тарифної політики (1994-1996 рр.);
2) застосування жорстких протекціоністських заходів, спрямованих на захист вітчизняного виробництва (1996-1999 рр.);
3) політика селективного протекціонізму (2000 - 2004 р.).
4) перехід на позиції цілковитого лібералізму (починаючи з 2005 р.).
На першому етапі було ліквідовано всі кількісні обмеження експорту, усунено державну монополію на зовнішню торгівлю, суттєво зменшено ставки митних тарифів. Результат - різке звуження ринків збуту українських товарів через їхню не конкурентоспроможність і навіть подальші дії не змогли ліквідувати усіх негативних тенденцій. Щодо останнього етапу, пов'язаного з вступом в систему ГАТТ-СОТ, дискусії тривають і зараз.
3.2 Сутність, функції та різновиди мита
Основою тарифних методів регулювання є митні ставки, зведені у митні тарифи.
Мито - це непрямий податок, який стягується з товарів, що ввозяться до країни або вивозяться з неї. Цей податок включається до ціни продажу, а тому оплачується споживачем товарів.
Мито відіграє значну економічну і політичну роль. Так, його економічна роль може бути зведена до двох основних моментів:
1) створюється вартісний бар'єр, що підвищує ціну імпортного товару. Мито збільшує ціну іноземного товару, який ввозиться до країни, і створює різницю в ціні одного і того ж товару на світовому ринку і в межах цієї країни;
2) цілеспрямовано застосовуючи мито, держава може стимулювати розвиток певних галузей економіки.
Політична роль мита:
Ш захищає певні галузі економіки від конкуренції іноземних товарів. Мета такої політики - створити національним виробникам умови для отримання на внутрішньому ринку монопольно високого прибутку як однієї з умов ефективної діяльності на зовнішньому ринку;
Ш широко використовується як важіль тиску на конкурентів з метою примусити їх піти на певні поступки.
Роль, яку виконує мито в економічному та політичному аспектах, зумовлює набір функцій, притаманних цьому податку:
1) захищає національних товаровиробників від іноземної конкуренції (протекціоністська функція);
2) є джерелом надходження коштів до бюджету держави (фіскальна функція);
3) є засобом удосконалення умов доступу національних товарів на зарубіжні ринки та запобігання небажаному експорту товарів (регулююча функція);
4) раціоналізує товарну структуру, підтримує оптимальне співвідношення валютних доходів та витрат держави (балансувальна функція).
Від введення мита отримують економічні ефекти, що поділяють на дві групи: 1) перерозподілювальні ефекти (ефект доходів та ефект переділу) і 2) ефекти втрати (ефект захисту та ефект споживання).
Ефект доходів - це обсяг збільшення доходів державного бюджету внаслідок обкладання товарів митом.
Ефект переділу - це перерозподіл доходів від споживачів до виробників продукції, яка конкурує з імпортом.
Ефект захисту - це економічні втрати країни внаслідок необхідності внутрішнього виробництва додаткової кількості товару за більших витрат під захистом тарифу.
Ефект споживання - виникає внаслідок того, що скорочується споживання товару через зростання його ціни на внутрішньому ринку.
Мито у тарифі встановлюється двома методами. Один з них - це зазначення розміру (ставки) мита у вигляді процента до ціни товару. Мито, виражене таким чином, називається митом від ціни, або адвалерним. Позитивною стороною адвалерного мита є те, що воно підтримує однаковий рівень захисту внутрішнього ринку незалежно від коливання цін на товар; змінюються лише доходи бюджету. Негативною стороною адвалерного мита є те, що воно передбачає необхідність митної оцінки товару з метою оподаткування. Інший метод - це зазначення розміру мита безпосередньо у грошовому виразі у вигляді певної суми, що стягується з маси, об'єму чи штуки товару. Мито, виражене таким чином, називається специфічним митом.
У сучасних митних тарифах використовуються обидва види мита. Однак вони по-різному реагують на зміни рівня цін на світовому ринку. При підвищенні цін більш ефективним виявляється адвалерне мито, при зниженні - специфічне.
За об'єктом обкладання розрізняють:
а) імпортне мито, що стягується з імпортованих товарів або під час випуску товарів з митних складів, розташованих всередині країни;
б) експортне мито, що стягується з товарів при вивезенні їх за кордон з метою зменшення обсягу експорту певних товарів або штучного підвищення їх ціни;
в) транзитне мито, що стягується за провезення товару територією тієї чи іншої країни.
Питання застосування імпортного мита досить детально розглядаються в базовій теорії митних тарифів, основні положення якої зводяться до таких основних моментів:
Ш митні тарифи майже завжди знижують рівень добробуту в країнах, які торгують;
Ш митні тарифи найчастіше знижують добробут як країн, які ввозять товар, так і країн, які його експортують;
Ш митні тарифи не є універсальним інструментом політики протекціонізму;
Ш відхилення від політики вільної торгівлі виправдані в таких випадках:
а) використання оптимального тарифу (у випадку, якщо країна спроможна вплинути на світові ціни, можна знайти такий рівень ставки тарифу, який принесе їй чистий виграш);
б) тариф використовується як субоптимальне рішення, коли в економіці країни існують внутрішні нерозв'язані проблеми. Введення тарифу може бути іноді більш корисним, ніж економічна пасивність;
в) при розв'язанні окремих зовнішньоторгових проблем введення митних тарифів іноді стає ефективнішим, ніж інші економічні заходи;
г) митний тариф завжди вигідний виробникам товарів, що конкурують з імпортом.
Основними причинами застосування транзитного мита виступають:
1) регулювання (стримування) потоків певних груп товарів через територію країни;
2) поповнення державного бюджету;
3) покриття витрат, пов'язаних з транзитом іноземних товарів через митну територію країни.
Певний час транзитне мито було досить популярним заходом фіскального характеру. Але з часом, враховуючи той факт, що всі держави зазвичай зацікавлені у збільшенні транзиту через їхню територію, транзитне мито стало об'єктом міжнародних переговорів, і у більшості країн припинило своє існування.
Мито може бути постійним або мінливим залежно від типу ставок.
Тарифна квота (контингент) - це різновид мінливого мита, ставки якого залежать від обсягу імпорту товару: якщо обсяг імпорту більший від встановленої кількості (квоти), впроваджується підвищена ставка мита.
За своїм походженням мито може бути автономним, конвенційним або преференційним.
Автономне мито створюється постановою державної влади даної країни незалежно від будь-яких угод з іншими країнами. Розмір цього мита може змінюватися з урахуванням інтересів держави без узгодження з країнами-партнерами.
Конвенційне мито виробляється у процесі укладання угоди з іншою країною і фіксується у цьому договорі. Ставки цього мита не можуть підвищуватися будь-якою державою в односторонньому порядку.
Преференційні ставки мита - це особливі пільгові ставки, які застосовуються до імпортних товарів походженням з деяких країн. Мета їх застосування - стимулювати експорт певних товарів з країн, що розвиваються.
Залежно від цілей стягнення розрізняють:
Ш фіскальне мито, покликане збільшити доходи державного бюджету;
Ш протекціоністське мито, що використовується з метою захисту деяких галузей національної промисловості від припливу імпорту певних товарів.
За способом нарахування ставок розрізняють номінальне та ефективне мито.
Номінальні митні ставки - це ті, що вказуються в митному тарифі. Вони дають тільки загальне уявлення про рівень митного оподаткування країни. Реальні ставки свідчать про реальний рівень мита на кінцеві товари і розраховуються з урахуванням всіх факторів, які впливають на процес формування митного тарифу, - співвідношення між цінами на внутрішньому та зовнішньому ринках, темпи зростання інфляції, погіршення чи поліпшення платіжного балансу, рівень митного оподаткування імпортних комплектуючих та ін.
Відповідно до рішень ГАТТ, до 2005 р. рівень митного оподаткування продукції промислового виробництва у розвинутих країнах світу повинен був становити 3,8%. Водночас зниження середнього рівня митних ставок не дає повного уявлення про рівень реального протекціоністського захисту внутрішніх ринків розвинутих країн.
По-перше, скорочення середнього рівня митних ставок може відбутися за рахунок ставок, що вже втратили своє торгово-політичне чи економічне значення, незважаючи на те, що ставки на 'чутливі' товари залишаються високими.
По-друге, в умовах зближення рівнів продуктивності праці, витрат виробництва, внутрішніх і зовнішньоторгових цін розвинутих країн навіть порівняно невисокі ставки митного тарифу можуть забезпечувати захист внутрішнього ринку.
По-третє, за невисокої номінальної ставки мита можна забезпечувати значний рівень протекціоністського захисту внутрішнього ринку за умови диференціації ставок мита на готову продукцію і сировину та напівфабрикати, які використовуються при її виробництві. Чим більшою буде різниця між цими ставками, тим вищим буде ефективний рівень тарифного захисту.
Якщо враховувати, що тарифні ставки в усіх країнах диференційовані залежно від того, які товари імпортуються, то особливого значення набуває визначення не номінального рівня захисту, а ефективного, тобто реального. При цьому простежуються певні закономірності:
· якщо при виробництві кінцевої продукції не використовуються імпортні компоненти, ефективний рівень митного захисту дорівнює номінальному;
· якщо ставка митного тарифу на кінцеву продукцію і на імпортні компоненти однакова, то ефективний рівень митного захисту дорівнює номінальному;
· якщо ставка митного тарифу на кінцеву продукцію більша, ніж ставка тарифу на імпортні компоненти, ефективна ставка на кінцевий товар більша номінальної;
· ставка ефективного рівня митного тарифу зростає у міру збільшення частки імпортних компонентів у кінцевій продукції;
· ставка ефективного рівня митного тарифу знижується у міру зростання тарифу на імпортні компоненти.
На підставі розрахунку ефективного рівня захисту обґрунтовується застосування певних важелів зовнішньоторгової політики держави. Якщо уряд прагне захистити національних виробників готової продукції, то для цього необхідно встановити ставку на готову продукцію на рівні, вищому, ніж ставки тарифу на імпорт проміжної продукції. В результаті реально існуючий (ефективний) рівень митного захисту буде вищим, ніж номінальний. Якщо ж необхідно захистити від іноземної конкуренції сектори, які виробляють проміжну продукцію, але стимулювати конкуренцію в секторах, які виробляють готову продукцію, то можна встановити високий імпортний тариф на проміжну продукцію, внаслідок чого номінальна ставка тарифу на готову продукцію буде насправді означати більш низький, а іноді від'ємний рівень реального митного захисту.
За характером застосування виділяють:
v сезонне мито, яке регулює зовнішньоторгові відносини щодо товарів сезонного характеру; застосування такого мита захищає у певні періоди року ринок вітчизняних товарів шляхом підвищення вартості імпортованих товарів;
v вирівнювальне мито, що доповнює основне мито з метою вирівнювання цін імпортних товарів з цінами на товари національного виробництва;
v компенсаційне мито використовується з метою нейтралізації субсидій, наданих державою експортеру для підвищення конкурентоспроможності товарів на ринках збуту; за міжнародними правилами сума такого мита не може перевищувати суми отриманої державної субсидії;
v антидемпінгове мито - особливо високе мито, що застосовується у разі виявлення факту імпорту товару за демпінговими цінами.
3.3 Митний тариф та особливості сучасної тарифної політики
Митний тариф - це систематизований перелік товарів, що підлягають обкладанню митом при ввезенні їх на митну територію країни або при вивезенні з неї. Ці товари об'єднані в групи за ознакою походження (рослинні, тваринні, промислові тощо) і за ступенем обробки товару. Навпроти кожного товару (чи товарної позиції) вказується розмір мита, яким товар обкладається.
Механізм застосування митного тарифу складається з декількох елементів: товарна класифікація об'єкта оподаткування, методи оцінки вартості оподатковуваних товарів, методи визначення країни походження товарів, процедура застосування митних ставок.
Систематизація ставок мита у тарифі здійснюється відповідно до диференційованого переліку товарів - товарної номенклатури. Характерними рисами будь-якої товарної номенклатури є системність опису товарів і привласнення коду кожній товарній позиції.
Виокремлюючи певні товари в товарні позиції, митні служби можуть ефективніше гальмувати їх імпорт або, навпаки, створювати пільги для товарів окремих країн. Іншими словами, що дрібнішою є структура тарифу, то ефективніше він може бути використаний у протекціоністських цілях.
У грудні 1950 р. у Брюсселі деякі західні держави в межах Ради митного співробітництва підписали конвенцію про класифікацію товарів у митних цілях. Вона дістала назву Брюссельської товарної номенклатури (БТН), що містить 21 великий розділ і 99 менших глав. Товари суміжних галузей об'єднуються в один великий розділ, а всередині розділу товари, що виробляються суміжними галузями господарства, групуються у глави. Всередині глави спостерігається уніфікована розбивка на ще дрібніші товарні позиції з урахуванням рівня обробки товару. Кожна позиція має чотиризначний уніфікований код, де перші дві цифри означають номер розділу, останні дві - товарний номер позиції всередині розділу.
Значне розширення й ускладнення номенклатури товарів, що перебувають в обігу у міжнародній торгівлі, висунуло на порядок денний питання про створення нової номенклатури, більш пристосованої до вимог часу. У 1970-ті рр. в Раді митного співробітництва розпочалася розробка Гармонізованої системи опису і кодування товарів (ГС). Необхідність створення нової системи зумовлювалася потребою в багатоцільовій товарній номенклатурі, що відповідає запитам митних органів, статистичних служб, комерційної діяльності, забезпечує порівнянність національних статистичних даних про зовнішню торгівлю і тіснішу узгодженість між зовнішньоторговельною і виробничою статистикою різних країн, а також машинну обробку документації і статистичних даних.
У 1983 р. роботу над ГС було завершено, і з 1 січня 1988 р. вона набула чинності. До неї приєдналася більшість країн світу, на які припадає 85% обсягу міжнародної торгівлі. Гармонізована система складається з так званої Уніфікованої товарної номенклатури. Основних правил класифікації товарів і Алфавітного покажчика. У ГС застосовується шестирозрядна система кодування товарів, Уніфікована товарна номенклатура складається з 21 розділу, 99 глав і 1241 товарної позиції, що поділяється на 3553 підпозицій, які складаються з 5019 субпозицій. Розділи номенклатури сформовані за пов'язаними між собою ознаками: походженням (тваринне, рослинне, мінеральне), хімічним складом, призначенням і видом матеріалу, з якого виготовлено товар.
Структура митних тарифів включає прості (одноколонні) та складні (багатоколонні) тарифи.
Простий митний тариф встановлює одну ставку мита для кожного товару незалежно від країни походження цього товару. Такий тариф не забезпечує достатньої маневреності у митній політиці, а тому не відповідає сучасним умовам боротьби на світовому ринку.
Складний митний тариф передбачає дві і більше ставок мита для кожного товару. Звичайно найвища ставка є автономною і називається максимальною, чи генеральною. Вона використовується для товарів тих країн, з якими немає торгових угод. Найнижча, мінімальна ставка (як правило, конвенційна) звичайно застосовується до товарів тих країн, з якими підписані торгові договори й угоди і, що особливо важливо, яким наданий режим найбільшого сприяння.
Складні митні тарифи багатьох країн часто передбачають і особливо пільгові, преференційні ставки мита. Вони застосовуються щодо певного кола країн з метою створення замкнених економічних угруповань, режимів асоціації, а також у торгівлі з країнами, що розвиваються. Преференційні ставки можуть і не виокремлюватися в окрему колонку. У цьому разі у вступній частині, що пояснює правила користування тарифом, можна зазначити, що для перелічених в особливому переліку країн мінімальна ставка знижується на певну кількість відсотків (у певну кількість разів).
Крім ставок мита, розмір яких встановлюється заздалегідь, митні тарифи передбачають можливість введення додаткового, особливо високого антидемпінгового і карального мита. їх розмір у кілька разів перевищує максимальні ставки.
Отже, складний митний тариф значно краще, ніж простий, пристосований до конкурентної боротьби на світовому ринку. Він дає змогу чинити тиск на одні країни, обкладаючи їх товари вищим митом, або надавати пільги іншим, «прив'язуючи» їх у такий спосіб до свого ринку.
Для вибору ставки мита важливе значення має порядок визначення країни походження товару. Згідно з загальним правилом, такою країною вважається та, де товар було виготовлено або істотно перероблено. У генеральному плані товар вважається істотно переробленим, якщо після такої переробки він переходить з однієї товарної позиції митного тарифу до іншої. Цей принцип, однак, по-різному застосовують у практиці різних держав. Так, найжорсткіші вимоги щодо країни походження товару встановлено в ЄС: товар вважається виробленим у тій чи іншій країні, якщо ступінь суттєвої переробки становить 95% і більше.
Кіотською конвенцією з оцінювання товарів для митних цілей встановлюються три критерії для визначення країни походження товару:
Ш залежно від доданої вартості;
Ш за зміною товаром товарної позиції митного тарифу;
Ш встановлення переліку товарів, які вважаються такими, що не підлягають переробці.
До товарів, що походять з однієї країни, належать: корисні копалини; тварини; продукти тваринного походження; риба, продукти рибного промислу; вторинна сировина, отримана в цій країні; усі товари, вироблені в цій країні з переліченої продукції.
Рівень митного обкладання товарів при імпорті змінюється залежно від стану економічної кон'юнктури, розбіжностей у рівнях світових і внутрішніх цін, міри концентрації капіталу й монополізації ринків окремих товарів, співвідношення продуктивності праці й витрат виробництва у різних країнах.
Сьогодні можлива так звана ескалація мита, коли сировина ввозиться практично без сплати мита або за дуже низькими ставками, напівфабрикати - за невеликими ставками, а імпорт готових виробів обкладається високим митом, що зростає із збільшенням рівня обробки. Отже, можна стверджувати, що мито захищає процес переробки товару.
У тарифній політиці стало досить поширеним так зване дозвільне застереження, згідно з яким країна, що ввела це застереження до міжнародної угоди, має змогу скасувати надану преференцію, знижене мито, більш пільгову квоту тощо і навіть ввести додаткові обмеження на ввезення, якщо обсяг імпорту іноземних товарів збільшуватиметься так істотно, що може завдати збитків національному виробництву.
Певний інтерес являють наслідки введення тарифу. Незалежно від виду мита воно включається до ціни товарів і сплачується за рахунок кінцевого споживача. Однак під час перетину митного кордону мито сплачує суб'єкт господарювання за рахунок своїх оборотних коштів, що суттєво впливає на фінансовий стан підприємств, тим більше, що даний вид податку не залежить від фінансово-господарської діяльності платника. Наприклад, при дії імпортного мита на період від сплати ввізного мита до реалізації споживачам імпортованих товарів відволікаються (іммобілізуються) оборотні кошти імпортерів.
Чим більше зростає захист внутрішнього ринку за допомогою ввізних тарифів, тим усе більшу кількість ресурсів, не призначених спеціально для випуску даного товару, доводиться використовувати для його виробництва. Країна могла б не зазнавати збитків, якби купувала товари за нижчою ціною в іноземного продавця. На внутрішньому ринку відбувається заміна ефективних, з погляду витрат, іноземних товарів, менш ефективними у виробництві вітчизняними товарами.
У зв'язку з цим існує поняття оптимального митного тарифу, що означає рівень мита, який забезпечує максимізацію рівня національною економічного добробуту.
3.3.4. Нетарифне регулювання зовнішньої торгівлі.
Нетарифне регулювання - це комплекс заходів обмежувально-заборонного характеру, що перешкоджають проникненню іноземних товарів на внутрішній ринок країни.
На відміну від митних бар'єрів, нетарифні обмеження можуть бути введені рішенням різних органів державної влади, а також місцевою владою, тобто можуть діяти на різних рівнях. Як правило, такі обмеження мають замаскований, неявний характер. Дія нетарифних обмежень поширюється не менш як на 17% товарної номенклатури імпорту промислово розвинутих країн.
До переваг нетарифних засобів можна віднести досить просту процедуру їх застосування (нормативні акти органів виконавчої влади), високу ефективність та оперативність застосування (ефект від цих засобів не залежить від економічних законів і настає відразу після їх застосування), цілеспрямовану реалізацію регулятивних цілей, відсутність необхідності узгоджувати застосування більшості нетарифних засобів з іншими державами.
Нетарифні заходи застосовуються державою звичайно у випадках:
Ш різкого погіршення платіжного балансу країни, якщо від'ємне сальдо його перевищує 25% від загальної суми валютних зобов'язань країни;
Ш необхідності поповнення державного бюджету країни;
Ш досягнення максимального рівня, встановленого урядом країни, зовнішньої заборгованості (понад 50% валового внутрішнього продукту);
Ш значного порушення рівноваги з певних груп товарів на національному ринку;
Ш необхідності забезпечення певних пропорцій між імпортною і експортною сировиною у виробництві;
Ш великої різниці між: цінами на національному та світовому ринках;
Ш необхідності здійснення заходів у відповідь на дискримінаційні дії інших держав;
Ш порушення суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності правових норм даної діяльності, встановлених законодавством країни;
Ш укладення міжнародних угод щодо добровільного обмеження експорту.
Як правило, всі держави використовують даний інструментарій обмеження зовнішньої торгівлі, але при цьому віддають перевагу певній групі інструментів. Наприклад, в Японії і в європейських країнах це система ліцензування; у США час від часу вводяться санітарні стандарти, за якими забороняється ввезення аргентинської яловичини; Колумбія використовує 'вимоги змішування', за якими імпортер сталі за кожну тонну ввезеної продукції зобов'язаний закупити таку саму кількість дорожчої вітчизняної сталі.
Показниками ефективного використання нетарифних засобів регулювання зазвичай використовують: а) індекс частоти; б) індекс покриття торгівлі; в) індекс впливу на ціни.
Індекс частоти показує частку тарифних позицій, які покриті нетарифними обмеженнями. Як правило, використовується для визначення рівня нетарифних обмежень, але не показує відносну важливість обмеження окремих статей імпорту та їх ефективність для економіки.
Індекс покриття торгівлі показує вартісну частку експорту та імпорту, що покриваються нетарифними обмеженнями. Недоліком даного Індексу є те, що він недооцінює вплив найбільш інтенсивних нетарифних бар'єрів.
Індекс впливу на ціни - це співвідношення ціни світового ринку та ціни на товар, імпорт або експорт якого підпав під нетарифне регулювання. Недоліком даного індексу є те, що не вся різниця міжнаціональною і світовою ціною на товар залежить від нетарифних обмежень.
На сьогоднішній день не існує єдиної класифікації нетарифних обмежень. Так, за методикою П.Х. Ліндерта, частину цих бар'єрів можна віднести до законних регулюючих функцій держави, тоді як інші спрямовані на явну дискримінацію зовнішньоекономічних зв'язків. Класифікація має такий вигляд:
Ш бар'єри, що мають за мету загальне обмеження імпорту;
Ш бар'єри, спрямовані на торгову дискримінацію окремих держав за допомогою стимулювання імпорту з інших держав;
Ш заходи, що обмежують або субсидують експорт.
Існує класифікація нетарифних методів регулювання за механізмами дії:
1) паратарифні заходи - це різні види митних зборів (крім мита), внутрішні податки, спеціальні цільові збори;
2) міри контролю за цінами, спрямовані на захист інтересів національних товаровиробників (компенсаційні й антидемпінгові процедури);
3) фінансові заходи, які передбачають особливі правила здійснення валютних операцій для регулювання зовнішньої торгівлі;
4) кількісне регулювання;
5) автоматичне ліцензування, тобто моніторинг обсягів і напрямків товаропотоків;
6) державна монополія зовнішньої торгівлі;
7) технічні бар'єри.
Досить поширеною є класифікація нетарифних обмежень, яку розроблено Секретаріатом ГАТТ:
· участь держави в зовнішньоторгових заходах (субсидування виробництва і експорту товарів, система державних закупівель товарів, державна торгівля в країнах з ринковою економікою);
· митні, адміністративні імпортні формальності (антидемпінг, методи оцінки митної вартості товарів, митні і консульські формальності, товаросупровідні документи, товарна номенклатура зовнішньоекономічної діяльності);
· стандарти і вимоги, пов'язані з охороною здоров'я, промисловістю та технікою безпеки (в тому числі промислові стандарти, вимоги до упаковки і маркування товарів, санітарно-ветеринарні норми);
· обмеження, які закладаються в механізм платежу (імпортні депозити, прикордонний податковий режим);
· кількісні обмеження імпорту і експорту.
У найбільш загальному вигляді нетарифні методи поділяються на такі групи:
1) кількісні обмеження - адміністративна форма регулювання торгового обігу встановленням кількості й номенклатури товарів, дозволених для експорту чи імпорту. Іншими словами, кількісні обмеження є формою державного регулювання умов виходу підприємств на зовнішній ринок;
2) заходи непрямого (прихованого) протекціонізму, серед яких центральне місце посідає регулюючий вплив податкової політики держави;
3) фінансові методи, що використовуються для стимулювання експорту;
4) правові методи, суть яких розкривається у правовому забезпеченні зовнішньої торгівлі.
Кількісні обмеження зовнішньої торгівлі охоплюють практично 50% продовольчих товарів, 50% пального і близько 100% текстильних виробів, які імпортуються промислово розвинутими країнами. Так, Німеччина встановлює квоти на імпорт вугілля, Франція - на нафту і нафтопродукти, Австрія - на вино і м'ясні консерви, Фінляндія - на олію, нафту і нафтопродукти.
Квотування (контингентування) - це обмеження державною владою ввезення товарів певною кількістю чи сумою на встановлений період часу. Квоти (контингенти) можуть встановлюватися шляхом укладання двосторонніх угод. У цьому разі контингенти називають індивідуальними і вони дійсні лише для країн, що підписали таку угоду. В іншому випадку уряд країни встановлює загальний (глобальний) контингент, який можуть використовувати усі країни. Загальний контингент дає імпортерові країни свободу вибору контрагента серед тих країн, на які поширюється дія контингенту, тоді як індивідуальний контингент обмежує вибір імпортера тільки тією країною, якій цей контингент наданий.
Загалом контингентування здійснюється з метою ліквідації торгового і платіжного дисбалансу у торгівлі з окремими країнами, регулювання попиту і пропозиції на внутрішньому ринку, виконання міжнародних зобов'язань і досягнення взаємовигідних домовленостей.
Від контингентів, що встановлюють кількість товарів, дозволених до імпорту у країну, потрібно відрізняти тарифні контингенти, або дозвіл на ввезення у країну певної кількості товару за зниженим митом чи безмитно; товари, що ввозяться понад тарифний контингент, обкладаються більш високим митом. Отже, тарифний контингент - це своєрідний симбіоз кількісних обмежень і митно-тарифної політики.
За ліцензійної системи вільне ввезення тих чи інших товарів забороняється. Імпорт таких товарів може здійснюватися тільки за спеціальним дозволом -ліцензією.
Ліцензія - це дозвіл, який дає право імпортерові ввозити певну кількість товару до країни. Ліцензії звичайно видаються урядовими органами найбільшим імпортерам товарів.
Товари, на експорт та імпорт яких необхідна ліцензія, можна поділити на дві групи:
1) товари, обмеження відносно яких вводяться з економічних міркувань або у статистичних цілях;
2) товари, які мають специфічне призначення або обмежені в оборотоздатності, за обігом яких встановлений контроль (зброя, товари подвійного призначення, лікарська сировина тощо).
В Україні використовуються такі види ліцензій: генеральна - відкритий дозвіл на експортні (імпортні) операції з окремим товаром або окремою країною; разова (індивідуальна) - разовий дозвіл, який має іменний характер і видається для здійснення кожної окремої операції конкретним суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності; відкрита (індивідуальна) - дозвіл на експорт (імпорт) товару протягом конкретного періоду (але не менше одного місяця) з визначенням його загального обсягу.
З метою спрощення системи ліцензування практикується видача так званих автоматичних ліцензій, особливість яких полягає в тому, що імпортер (експортер), подаючи заявку на отримання дозволу на імпорт (експорт), автоматично отримує дозвіл на ввезення (вивезення) товару за умови, звичайно, що він не дістав офіційну відмову.
Якщо у країні існує валютний контроль, видача ліцензії означає й надання імпортерові необхідних для ввезення товарів валютних коштів.
У багатьох країнах дістала поширення практика укладання угод про 'добровільне' обмеження експорту і введення мінімальних імпортних цін, що, як правило, нав'язуються розвинутими західними державами більш слабким в економічному і політичному відношенні експортерам. Такі види торгових обмежень характеризуються нетрадиційною технікою їх встановлення, оскільки торговий бар'єр, який захищає країну-імпортера, вводиться країною-експортером.
Угода про 'добровільне' обмеження експорту - це нав'язане експортерові під загрозою санкцій з боку країни-імпортера зобов'язання щодо обмеження експорту певних товарів до країни-імпортера. Добровільні експортні обмеження вводяться або в результаті політичного тиску країни-імпортера, або під впливом загрози вжити більш жорсткі протекціоністські заходи. Добровільні обмеження можуть (крім введення кількісного регулювання експорту) здійснюватися шляхом зниження темпів приросту експорту або підвищення експортних цін, що спричиняє скорочення поставок.
Аналогічно діють для встановлення мінімальних імпортних цін: країна-експортер при укладанні контрактів з імпортерами керується встановленими країною імпортера цінами. При зниженні експортної ціни нижче мінімального рівня країна-імпортер вводить антидемпінгове мито, застосування якого може призвести до того, що фірма-експортер залишить ринок.
Найбільш жорстким заходом регулювання зовнішньої торгівлі є ембарго, що означає заборону імпорту та/або експорту. Ці заходи є вимушеними, вони визнаються міжнародною практикою, виступають у відкритій та завуальованій формах. Відкрита форма - це повна заборона торгівлі - граничний захід, який застосовується не тільки на основі рішення держави-імпортера, а й на основі рішень, узгоджених на міжнародному рівні, зазвичай у рамках ООН. Незважаючи на те, що ембарго вводиться з політичних міркувань, наслідки, по суті, є економічними. Приклади ембарго: заборона на імпорт з Іраку та Югославії; заборона арабськими країнами імпорту з Ізраїлю; заборона США торгівлі з Кубою. Різновид ембарго - часткові заборони безумовного характеру на імпорт конкретних товарів, здатних завдати шкоди різним сферам життя держави (наприклад, Іран забороняв ввозити товари, які підпадають під обмеження релігійних законів). Ввезення певних товарів часто забороняється з міркувань моралі, охорони здоров'я людей, захисту рослинного та тваринного світу (так, законодавство ЄС забороняє імпорт слонової кістки та шкір молодих тюленів). Крім постійно діючих, використовуються сезонні та тимчасові заборони на ввезення. Нарешті, до завуальованих заборон належать обмеження щодо заходу іноземних суден у внутрішні води або щодо продажу окремих товарів у роздрібній мережі країни (наприклад, у США законодавство вимагає, щоб усі перевезення у прибережній внутрішній торгівлі здійснювались суднами, побудованими у США).
Методи прихованого протекціонізму. Політика в межах державних закупівель - це прихований метод торгової політики, згідно з яким від державних органів і підприємств вимагається купувати певні товари лише у національних фірм, якщо навіть вони дорожчі за імпортні.
Найчастіше така політика пояснюється вимогами національної безпеки. Наприклад, американський уряд за законом 1933 р., який отримав назву Акт «Купуй американське», платив на 12% більше, а для оборонних товарів - на 50% більше американським постачальникам порівняно з іноземними. У країнах ЄС, де донедавна засоби зв'язку були державними, практично не було торгівлі обладнанням зв'язку, оскільки від державних фірм вимагалось купувати таке обладнання лише у своїх виробників.
Вимоги про вміст місцевих компонентів - законодавчо встановлена частка кінцевого продукту, яка повинна бути вироблена національними виробниками для продажу на внутрішньому ринку. Мета цього методу полягає у тому, щоб з використанням місцевих компонентів створити вітчизняне виробництво замінників імпортованих товарів.
Уряди розвинутих країн використовують вимогу про вміст місцевих компонентів з метою запобігання переміщенню виробництва у країни, що розвиваються, з більш дешевою робочою силою, і зберегти тим самим рівень зайнятості. Наприклад, США зобов'язують іноземних постачальників автомобілів на американський ринок, зокрема японських, розширити використання комплектуючих частин американського виробництва, робочої сили та послуг у сфері реклами.
Технічні бар'єри - це перешкоди для імпорту товарів, що виникають у зв'язку з їх невідповідністю національним стандартам у системі виміру та інспекції якості, вимогам техніки безпеки, санітарно-гігієнічним нормам, правилам пакування і маркування тощо. Перевірка відповідності ввезеного товару означеним вимогам обумовлюється об'єктивними потребами виробництва і споживання продукції; водночас ця процедура може виконувати і протекціоністську роль.
Важливу роль відіграє показник 'вартість імпорту', який складається з трьох основних компонентів: відшкодування на транспортування, суми мита та суми податків, що накладаються на імпортовані товари. Він визначає суму, яку має сплатити імпортер в разі випуску товару у вільний обіг на внутрішньому споживчому ринку. Податки, якими обкладаються імпортовані товари, суттєво підвищують вартісні показники, що, відповідно, зменшує їх конкурентоспроможність стосовно національних товарів.
Принцип 'країни споживання' полягає у тому, що всі товари, які споживаються в даній країні, незалежно від походження - вітчизняні чи імпортовані, - обкладаються однаковими податками. Разом з тим, податки з імпортованих товарів стягуються в разі митного оформлення у вільний обіг на національному ринку. З вітчизняних товарів податки стягуються тільки в разі реалізації їх споживачеві. Такий принцип застосування механізму оподаткування утворює певний розрив у часі сплати податку та надає вітчизняним товаровиробникам певні переваги на внутрішньому споживчому ринку.
Разом з підвищенням вартості у зв'язку з застосуванням національної системи оподаткування, вартість імпортованих товарів може підвищуватись за рахунок спеціальних імпортних податків та зборів, які за своїм економічним змістом відповідають імпортному миту, але застосовуються державою тільки як надзвичайний засіб з метою ліквідації дефіциту торгового та бюджетного балансів.
Збори та податки за дотримання національних особливостей митного оформлення вантажів суттєво не впливають на вартість імпортованого товару, але у зв'язку з відсутністю еквівалентів серед внутрішніх податків ці збори мають певний протекціоністський характер.
Спеціальні податки на внутрішньому споживчому ринку виконують особливу функцію стосовно імпортованих товарів, хоча формально ставки податків однакові для імпортованих та вітчизняних товарів. У зв'язку з тим, що цінова база оподаткування та методика стягнення податку щодо вітчизняних товарів відрізняються від тих, що застосовуються до імпортованих товарів, вони суттєво підвищують ціну відносно вітчизняних товарів. Таким податком є акцизний збір, який стягується як з вітчизняних, так і з Імпортованих товарів. Національний товаровиробник має можливість скористатися відстроченням сплати акцизного збору, але отримувач зобов'язаний сплатити цей податок за імпортований товар безпосередньо при митному оформленні та випуску його у вільний обіг на внутрішній ринок.
Вимоги до зовнішньоекономічного діловодства стосуються товаросупроводжувальних, транспортних та інших документів, у яких зазначаються походження товару, цінові показники, технічні та якісні характеристики, кількість товару. Отримання необхідних документів на товар часто потребує не тільки часу, коштів, а й підготовки пакету проміжних документів, на підставі розгляду яких відповідними структурами держави буде видано кінцевий документ на партію товару. Національні вимоги до пакету документів, що супроводжують вантажі у зовнішній торгівлі, в багатьох країнах утворюють протекціоністський бар'єр. Протекціонізм визначається відсутністю єдиних вимог до цих документів, а також вимогами стосовно зазначених у них відомостей, які є комерційною таємницею. Крім того, отримання кожного документа пов'язане з витратами, які можуть бути віднесені на вартість товару.
Фінансові методи. Субсидії - це грошові виплати, скеровані на підтримку національних товаровиробників та побічну дискримінацію імпорту.
Розрізняють такі види субсидій:
Ш прямі - дотації вітчизняному товаровиробнику, які сплачуються безпосередньо в разі здійснення експортної операції;
Ш непрямі - приховане дотування експортерів наданням пільг в оподаткуванні, пільгових умов страхування тощо;
Ш внутрішні - бюджетне фінансування виробництва товарів, що реально конкурують з імпортними на внутрішньому споживчому ринку;
Ш експортні - бюджетні виплати національним експортерам, які покривають частину витрат і в такий спосіб підвищують конкурентоспроможність вітчизняних товарів на зовнішніх ринках.
Експортне кредитування - це метод, який передбачає фінансове стимулювання державного розвитку експорту національними виробниками. Воно може здійснюватись у формах:
Ш кредитів національним експортерам від державних банків під ставку відсотка, нижчу за ринкову;
Ш державних кредитів іноземним імпортерам за умови дотримання ними зобов'язань купувати товари лише у фірм цієї країни;
Ш страхування комерційних та політичних експортних ризиків національних експортерів.
Одним з методів субсидування експорту є демпінг - вивезення товарів за цінами, нижчими, ніж на внутрішньому та світовому ринках, за рахунок державних субсидій експортерам або за рахунок зацікавлених фірм.
Ціновий демпінг - реалізація товару за кордоном дешевше, ніж на внутрішньому ринку;
Демпінг у сфері послуг - зниження ціни експортного товару внаслідок отримання на пільгових умовах транспортних послуг;
Валютний демпінг - маніпулювання валютним курсом з метою отримання переваги над виробниками країни-імпортера;
Соціальний демпінг - має місце тоді, коли низькі ціни є результатом використання праці в'язнів або нещадної експлуатації робітників.
Залежно від цілей застосування розрізняють такі види демпінгу:
Ш спорадичний (епізодичний) - це епізодичний продаж зайвих товарів на зовнішньому ринку за заниженими цінами;
Ш доцільний (навмисний) - експорт товарів за цінами, нижчими, ніж ціни внутрішнього ринку, або навіть нижчими, ніж витрати виробництва;
Ш постійний - постійний експорт товарів за заниженими цінами;
Ш зворотний - завищення цін на експорт порівняно з цінами продажу цих товарів на внутрішньому ринку;
Ш взаємний - зустрічна торгівля двох країн одним і тим самим товаром за заниженими цінами.
Демпінгом вважається також така торгова практика, для якої не характерна суттєва різниця відповідних внутрішніх та зовнішніх цін, а саме:
Ш прихований демпінг - має місце тоді, коли імпортер реалізує товар дешевше, ніж придбав його в експортера, з яким він має тісні зв'язки, та дешевше порівняно з його ціною в країн і-експортер і (в основі демпінгу - трансферне ціноутворення);
Ш непрямий демпінг - коли товар імпортується через третю країну, в якій його ціна не вважається демпінговою;
Ш вторинний демпінг - коли у виробництві експортного товару використані компоненти, імпортовані за демпінговими цінами.
Згідно з формальним підходом, антидемпінг є засобом протидії тим підприємницьким структурам, які проводять агресивну знижувальну цінову політику з метою опанування ринку, витіснення з нього конкурентів, а також тим закордонним продавцям (разом з відповідними державними структурами), які використовують субсидії та інші форми державної допомоги, що ставлять їх у вигідніше становище порівняно з іншими виробниками (передусім виробниками країни-імпортера). Основні засади антидемпінгової політики держави закріплюються у спеціальному антимонопольному (антитрестівському) законодавстві.
Правові методи міжнародне регулювання міжнародної торгівлі включають такі принципи та норми:
а) загальновизнані (основні) принципи міжнародного права;
б) галузеві (спеціальні) принципи міжнародного економічного права;
в) диспозитивні та рекомендаційні принципи торгово-економічного регулювання;
г) конвенційні норми - двосторонні та багатосторонні договори та угоди.
Саме тому серед нетарифних інструментів представлені правові інструменти, які докладно вивчаються міжнародним правом, але тісно пов'язані з міжнародними відносинами, зокрема з міжнародною торгівлею.
Фундамент міжнародного правопорядку утворюють основні принципи міжнародного права. Вони виконують одночасно дві функції: 1) сприяють стабілізації міжнародних відносин, обмежуючи їх певними нормативними рамками; 2) закріплюють усе нове, що з'являється у практиці міжнародних відносин, сприяючи їх подальшому розвитку.
Основні принципи міжнародного права зафіксовані у статуті ООН і є зобов'язаннями вищого порядку, які не можуть бути скасовані державами ні індивідуально, ні за згодою між собою.
Торгові договори й угоди належать до найважливіших засобів сучасної торгової політики країн світу. Вони визначають правові умови, на яких ґрунтуються економічні взаємовідносини урядів, а також фізичних і юридичних осіб держав, котрі підписали договір.
Сучасні торгові договори й угоди промислово розвинутих країн і країн з перехідною економікою мають різні найменування й охоплюють широке коло регульованих процесів. За своїм змістом, характером і значенням вони можуть бути поділені на дві великі групи:
1) торгові договори (договори про торгівлю і мореплавання), які визначають найважливіші принципи і створюють правову базу для всього комплексу економічних взаємин між країнами;
2) торгові угоди (угоди про товарообіг, угоди про товарообіг і платежі), які регулюють окремі сторони економічних взаємовідносин.
Договори про торгівлю та мореплавання (торгові договори загального типу) встановлюють той правовий режим, який сторони надають одна одній щодо митного обкладання, торгового мореплавання, транспорту, транзиту, діяльності фізичних і юридичних осіб сторін, що домовляються, іт. ін. Вони укладаються на тривалі терміни (5-10 років) і передбачають можливість продовження терміну їх дії на наступний період; підписуються від імені урядів сторін, що домовляються, і, як правило, підлягають ратифікації.
4. Правовий режим інвестиційного співробітництва з іноземними партнерами
Питання правового регулювання інвестиційного співробітництва з іноземними партнерами в контексті економічної дипломатії слід розглядати з точки зору двох напрямків руху капіталу: ввезення в Україну та вкладення коштів вітчизняними підприємцями за кордон.
Питання іноземного інвестування в українському законодавстві закріплено в Господарському кодексі України (від 16 січня 2003 р., № 436-IV), Законах України «Про інвестиційну діяльність» (від 18 вересня 1991 р., № 1560-ХІІ), «Про режим іноземного інвестування» (від 19 березня 1996 р., № 93/96-ВР), «Про оподаткування прибутку підприємств» (від 28.12.1994 № 334/94-ВР), а також ряді інших законодавчих та підзаконних актів.
В ст. 1 Закону України «Про інвестиційну діяльність» говориться, що інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (дохід) або досягається інший соціальний ефект.
Аналогічне визначення запропоноване Законом України «Про режим іноземного інвестування»: іноземні інвестиції - це цінності, що вкладаються в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту (ст. 1).
Такими цінностями можуть бути:
Ш кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;
Ш рухоме та нерухоме майно (будинки, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності);
Ш майнові права інтелектуальної власності;
Ш сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навиків та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих ('ноу-хау');
Ш права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права;
Ш інші цінності.
Згідно ст. 4 Закону «Про інвестиційну діяльність», об'єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, а також майнові права. Забороняється інвестування в об'єкти, створення і використання яких не відповідає вимогам санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних, архітектурних та інших норм, встановлених законодавством України, а також порушує права та інтереси громадян, юридичних осіб і держави, що охороняються законом. Інвестування та фінансування будівництва об'єктів житлового будівництва з використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, у тому числі в управління, може здійснюватися виключно через фонди фінансування будівництва, фонди операцій з нерухомістю, інститути спільного інвестування, а також шляхом випуску цільових облігацій, виконання зобов'язань за якими забезпечується одиницею такої нерухомості, відповідно до законодавства.
Суб'єктами (інвесторами і учасниками) інвестиційної діяльності можуть бути громадяни і юридичні особи України та іноземних держав, а також держави. Недержавні пенсійні фонди, страховики та фінансові установи - юридичні особи публічного права здійснюють інвестиційну діяльність відповідно до законодавства, що визначає особливості їх діяльності.
Інвесторами визначаються суб'єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення власних, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об'єкти інвестування.
Інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності. Учасниками інвестиційної діяльності можуть бути громадяни та юридичні особи України, інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора.
Іноземними інвесторами (ст. 390 Господарського кодексу України) є суб'єкти, що здійснюють інвестиційну діяльність на території України, до числа яких належать: юридичні особи, утворені за законодавством іншим, ніж законодавство України; іноземці та особи без громадянства, які не мають постійного місця проживання на території України; міжнародні урядові та неурядові організації; інші держави та іноземні суб'єкти інвестиційної діяльності, визначені законами України.
За видами іноземні інвестиції поділяються на такі, що здійснюються у вигляді:
а) іноземної валюти, що визнається конвертованою Національним банком України;
б) валюти України;
в) будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов'язаних з ним майнових прав;
г) акцій, облігацій, інших цінних паперів, а також корпоративних прав (прав власності на частку (пай) у статутному фонді юридичної особи, створеної відповідно до законодавства України або законодавства інших країн), виражених у конвертованій валюті;
д) грошових вимог та права на вимоги виконання договірних зобов'язань, які гарантовані першокласними банками і мають вартість у конвертованій валюті, підтверджену згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями;
е) будь-яких прав інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями, а також підтверджена експертною оцінкою в Україні, включаючи легалізовані на території України авторські права, права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау тощо;
ж) прав на здійснення господарської діяльності, включаючи права на користування надрами та використання природних ресурсів, наданих відповідно до законодавства або договорів, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями;
з) інших цінностей відповідно до законодавства України.
В Україні основними формами здійснення іноземних інвестицій є:
1) часткова участь у підприємствах, що створюються спільно з українськими юридичними і фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств;
2) створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, філій та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власність діючих підприємств повністю;
3) придбання не забороненого законами України нерухомого чи рухомого майна, включаючи будинки, квартири, приміщення, обладнання, транспортні засоби та інші об'єкти власності, шляхом прямого одержання майна та майнових комплексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів;
4) придбання самостійно чи за участю українських юридичних або фізичних осіб прав на користування землею та використання природних ресурсів на території України;
5) придбання інших майнових прав;
6) господарської (підприємницької) діяльності на основі угод про розподіл продукції;
7) в інших формах, які не заборонені законами України, в тому числі без створення юридичної особи на підставі договорів із суб'єктами господарської діяльності України.
Відносини, пов'язані з іноземними інвестиціями в Україні, регулюються Законом «Про режим іноземного інвестування», іншими законодавчими актами та міжнародними договорами України. Якщо міжнародним договором України встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про іноземні інвестиції, застосовуються правила міжнародного договору.
Для іноземних інвесторів на території України встановлюється національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності, за винятками, передбаченими законодавством України та міжнародними договорами України. Для окремих суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють інвестиційні проекти із залученням іноземних інвестицій, що реалізуються відповідно до державних програм розвитку пріоритетних галузей економіки, соціальної сфери і територій, може встановлюватися пільговий режим інвестиційної та іншої господарської діяльності.
Законами України можуть визначатися території або галузі, в яких діяльність іноземних інвесторів та підприємств з іноземними інвестиціями обмежується або забороняється, виходячи з вимог забезпечення національної безпеки.
В законодавчому регулюванні правових режимів інвестиційного співробітництва з іноземними партнерами вагоме значення має ст. 400 Господарського кодексу України, згідно якої у випадку, якщо міжнародним договором встановлено інші правила, ніж ті, що передбачено законодавством України про іноземні інвестиції, - застосовуються правила міжнародних договорів.
