Характеристика творчості поетів-романтиків 20-40-х років XIX століття

/

Зміст

• Вступ
• Розділ 1 Причини і передумови виникнення українського романтизму 20-40-х років XIX століття
• Розділ 2 Історіософські візії у творах поетів-романтиків 20-40-х років XIX століття
• 2.1 Історія України у творчості «батька» українського романтизму Л. Боровиковського та М. Костомарова
• 2.2 Трактування історичного минулого у творах представників «Руської трійці»
• 2.3 Зображення історії України у творах зарубіжних поетів-романтиків
• Розділ 3 Осмислення історичного минулого України у ранніх романтичних творах Тараса Шевченка
• 3.1 Історичний романтизм поеми «Гайдамаки»
• 3.2 Відображення історії українського козацтва в поемах Шевченка «Тарасова ніч», «Іван Підкова», «Гамалія»
• Висновки
• Список використаної літератури

Вступ

Понад півтораста років у літературі тривають дискусії про романтизм. Ще Гегель свого часу дав розгорнуту історичну й естетичну оцінку цього явища, відзначаючи такі його риси, як байдужість до реальної дійсності, суб'єктивізм, зосередження всього навколишнього, існуючого на почутті, на душі, оспівування культу страждання, поетизація внутрішньої роздвоєності героїв, їх безпредметної іронії тощо.

Пізніше поети, прозаїки, критики та літературознавці наполегливо намагались, а іноді й тепер намагаються знайти по можливості коротшу універсальну формулу, завдяки якій стала б усім зрозумілою потаємна суть романтизму. Усі народи уважніше, ніж будь-коли раніш, стали оглядатись на власне історичне минуле, оцінювати свої національні, мовні, фольклорно-етнографічні здобутки.

Звернення до історичного минулого, зокрема історичного минулого свого народу, мало у своїй основі досить характерне для всіх без винятку романтиків різке незадоволення сучасністю. Романтизм з його потягом до історичного минулого народу, до показу і розкриття «душі народу», його національної самобутності, вираженої у пісенному й казковому фольклорі, в історичних переказах, в обрядах і повір'ях, - став винятково сильним і дійовим помічником у цій справі.

Метою даної роботи - дати загальну характеристику творчості поетів-романтиків 20-40-х років XIX століття, століття, які художньо моделювали історичне минуле України.

Для досягнення цієї мети ставилися такі завдання:

1) дослідити причини звернення поетів-романтиків 20-40-х років до історичного минулого України;

2) з'ясувати специфічні особливості художнього моделювання історичного минулого України у поезії українських поетів-романтиків;

3) Проаналізувати зразки поетичних творів, з'ясовуючи їх художні особливості та національну своєрідність.

Наукова новизна дипломної роботи полягає у спробі узагальнення та систематизації творчих доробків поетів-романтиків 20-40-х років XIX століття на історичну тему.

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що вона є певним внеском у справу дослідження поетичного доробку романтиків 20-40-х років XIX століття. Матеріали дипломної роботи можуть бути використані у процесі подальшого дослідження творів, у яких моделювалося минуле України.

Практичне значення даної роботи полягає в тому, що її результати можуть бути використані під час підготовки до лекційних та практичних занять з теорії української літератури, спецкурсів та спецсемінарів у вищій школі.

У дипломній роботі здійснено системний аналіз поетичних творів 20-40-х років XIX століття, виділено й проаналізовано найбільш яскраві приклади поезій, в яких прослідковується відтворення історичного минулого України.

Об'єкт дослідження - поезія поетів-романтиків 20-40-х років XIX століття.

Предмет дослідження - специфіка художнього моделювання історичного минулого України в поетичних творах українських романтиків 20-40-х років XIX століття

Розділ 1 Причини і передумови виникнення українського романтизму 20-40-х років XIX століття

«В епоху середньовіччя в європейських літературах поряд з художньою свідомістю, для якої характерне раціоналістичне, аналітичне начало, виникає інший тип естетичного відношення до дійсності, в центрі якого перебуває ідеал як духовна сутність, відокремлена від предметно-чуттєвого світу, як організуюче начало «другої реальності», що твориться фантазією». Художній вимисел, емоційне переживання ставляться вище аналітичної діяльності розуму, образ переважає над ідеєю. Соціально такий тип мистецтва був пов'язаний з художньою свідомістю широких народних мас, з давніми рисами народного світосприйняття. Саме цей тип художнього мислення великою мірою вплинув на формування рис нової української літератури, яке почалося з XVI століття. Провідну роль у процесі художнього синтезу культури античності і середньовіччя на Україні відігравали «саме традиції національно-народні, переважали жанри і форми фольклорного походження, потяг до «природних» форм художнього мислення, вільних від раціоналістичних норм, до світу пригод і чудес, спонтанності, вільного польоту фантазії»[48,6].

Українська поезія XVII-XVIII ст. перебувала в силовому полі барочної свідомості, яка, відбиваючи розклад феодально-кріпосницьких відносин, продовжувала в нових формах ідеї гуманізму Відродження. В бароко яскраво виявилися мотиви несумісності ідеалу і дійсності, контраст між реальними умовами буття і почуттям, трагічний результат боротьби особистості із суспільством, мотиви марності і швидкоплинності людського існування. Разом з тим, немовби шукаючи зруйнованої гармонії, аскетичні заклики поєднуються з гедонізмом, натуралістичні деталі побуту - з символом і алегорією. Все це сприяло посиленню преромантичних тенденцій.

Помітний вплив на формування концепції особистості в українському бароко, тісно пов'язаному з народною поезією, справили козацькі, гайдамацькі, чумацькі, бурлацькі і наймитські пісні, в яких особливо виразно звучать мотиви волі й особистого щастя людини. «Цей комплекс тем, ідей і мотивів тією чи іншою мірою надавав українській інтимній ліриці XVII-XVIII ст. сентиментально - преромантичного звучання»[48,7].

Преромантизм великою мірою сприяв розриву з традиційними формами і моделями об'єктивізуючого мислення, виступив проти «вічних» естетичних правил, за повернення мистецтва до життєвої емпірики, за суб'єктивне сприйняття і переживання зображуваного. Оскільки ранній романтизм народжувався в атмосфері того нового світорозуміння, яке сформувалося в ході Великої Французької революції, коли буржуазна обмеженість її ще не виявилася, спільним для Просвітництва і романтизму був протест проти гноблення особистості у феодальному суспільстві. Невичерпаність в українській суспільній думці кінця XVIII - початку XIX ст. просвітницького етапу суспільного розвитку приводило до своєрідного симбіозу просвітницько-романтичного ідейного і художнього комплексу.

Романтизм, як і інші літературні напрями, сформувався на ґрунті реальної дійсності, був оберненим до її фактів в явищ. Його представники підходили до зображення життя з інших позицій, по-іншому компонували, організовували матеріал, взятий з дійсності. На думку теоретика Д.С.Наливайка, романтизм є однією з найскладніших художніх систем в європейському мистецтві нового часу, тих систем, «у яких внутрішнє ядро, комплекс основоположних принципів художнього мислення і творчості виявляється неоднозначно, в різноманітних модифікаціях, являючи собою в цілому діалектичну суперечливу єдність»[26, 331].

Ідея народу, його минулого і майбутнього, по-своєму переломлюючись в естетичному світі кожної літератури, виступає у слов'янських народів центральною. Вона визначає як соціальний пафос українського романтизму, так і усвідомлення себе нацією з власною історією, культурою, звичаями, психічним складом, етичними й естетичними принципами.

Романтичне переосмислення народних повір'їв, легенд, переказів, пісень, поетизація обрядів і звичаїв, яке тривало в українській літературі майже до кінця XIX ст. сприяло утвердженню нового типу і стилю творчості, опертих на засади народного світосприйняття й естетики. Воно принесло в українську літературу нові теми, мотиви й сюжети, органічно зв'язані з народно-національним життям, «місцевим колоритом», великою мірою піднесло роль художньої фантазії.

Романтизм знаменував перехід від універсальних художніх систем до конкретно-історичних. На відміну від універсальних систем, де час і простір - тільки місце дії, арена вияву незмінної суті, в романтиків вони категорії історичні. У романтизмі з'являється історична свідомість, за якою світ перебуває в стані безперервного руху і розвитку. Світ і людина мають минуле, сучасне й майбутнє, що проявляється в індивідуально-історичних формах. Звідси - не існує іншого виду самопізнання, крім історичного. Без знання минулого не можна зрозуміти сучасність, тільки знання історії дає розуміння ідеї розвитку людства. Замість родинно-побутових конфліктів у романтизмі з'являється драма народу і світу. Характерною рисою романтичного історизму було уявлення про народність не як соціальний організм, а тільки як психічну спільність, об'єднану духовними інтересами. Отже, цілком закономірно, що на прикінці XVIII на початку XIX століття європейська преромантична і романтична свідомість знайшли свій ідеал в Україні з її бурхливим історичним минулим. Воно уявлялося виявом діяльної сили народу, який створив Запорозьку Січ - бойове товариство козаків - «вільного рицарського народу».

Всупереч конкретно-чуттєвим контактам особистості із середовищем, обмеженими побутовими зв'язками, людина і світ втягуються в історичний рух і виходять на зустріч з космосом, природою, історією, народом, долею, Богом. Коли просвітителі прагнули встановити для всіх єдині правила розуму, мислення, «суспільну угоду», над якою стоять закон і держава, романтики рішуче заперечували державу як орган, який пригнічував особистість, і вважали ідеалом суспільні відносини, засновані на безпосередніх контактах індивідів і самоврядуванні народу (природне право кожного народу на вільний розвиток своєї індивідуальності).

Поява романтизму на українському ґрунті була підготована здобутками історичної науки і фольклористики. Козацькі літописи, зокрема «Літопис Самовидця» (поч. XVIII ст.), «Літопис Григорія Грабянки» (1710), «Літопис Самійла Величка» (1720), в яких йшлося про визвольні змагання українців в минулому, (наприклад про героїку Хмельниччини), були пройняті патріотичним пафосом. Не випадково згадані історіографічні праці стали невичерпним джерелом тем і мотивів українських романтиків, зумовлювали волелюбний, патріотичний характер їхніх творів. Романтичний історизм не тільки посилює інтерес до козацько-старшинських літописів XVII-XVIII ст., а й породжує в 20-40-х роках дворянську історіографію: «История Малой России» Д.М. Бантиша-Каменського, « История Малороссии» (1842-1843) М.А. Маркевича, «О причинах и характере унии в России» (1841), «Книги бытия украинского народа». Усі ці дослідження, що стали одним із джерел романтичної літератури, пов'язаної з історією України, більшою чи меншою мірою перебували під впливом ідей «Истории русов» і слідом за нею творили міфологізований образ козаччини, не беручи до уваги її соціальної структури та станових суперечностей. При наявності в історіографічних працях документального матеріалу історія народу, по суті, свій соціальний характер і великою мірою виступала залежною від волі провидіння.

Історичний образ України, яка мужньо відстоювала свою незалежність, постає і з численних народних пісень, дум, переказів, легенд, зібраних фольклористами М. Максимовичем, І. Срезневським, М. Шашкевичем, І. Вагилевичем, Я. Головацьким, В. Залеським. Збірники народної поезії відіграли неоціненну роль у зростанні національної свідомості освічених кіл українського громадянства, а також в збагаченні всього національного письменства.

«Зміст історичного романтизму великою мірою визначався й естетичною теорією, зорієнтованою не на відображення й аналіз подій, а на вираження авторської ідеї. Звідси - пошуки в історичному минулому матеріалів, які відбивають провідну «ідею народності», її «дух». У передмові до першого випуску «Запорожской старины»(1833) І .Срезневський в «мрачном холодном эпизме» народних дум шукає свідчення «внутрішнього життя» українського народу. Відводячи народним масам вирішальну роль в історичних подіях, М. Костомаров вважав, що літописи й історичні дослідження дають уявлення про події, а народні пісні - про дух віку і народу.

Виявляючи в кінці 20-х - середині 30-х років посилений інтерес до історії України, М.Гоголь активно збирає фольклорно-етнографічний матеріал та вивчає етнографічні джерела. У порівнянні з поетичністю народних пісень, в яких постає минуле життя народу, літописи видаються йому надто сухими, прозаїчними. Гоголь з ентузіазмом сприйняв «Запорожскую старину», яка являла собою синтез народного героїчного епосу й преромантичної історіографії.

До великих епічних форм, в яких автори намагалися охопити цілий історичний період, належить ліризована хроніка-поема Ф. Морачевського «Чумаки, або Україна з 1768 року». В ній спогади про боротьбу України з польською шляхтою під проводом Б. Хмельницького і Гонти поєднуються із скаргами України, яку нікому тепер боронити від панської Польщі. Сцени з життя Богдана Хмельницького змальовує драматична поема Є. Гребінки «Богдан»(1843), в якій використано матеріал «Истории русов» та « Истории Малой России» Д. Бантиша-Каменського. Тут історичні події виступають у типовому романтичному освітленні, у стилі оссанівському, у дусі похмурого епізму, близького до «Гетьмана» М. Гоголя.

До великих епічних форм належать також поеми М. Максимовича «Богдан Хмельницький»(1833) та «Гетьман Свирчевський» (1839) Є. Гребінки. Відома також поема кінця 30-х - початку 40-х років «Кочубей». Цей уривок є, по суті, першим ліро-епічним твором в українській романтичній поезії на тему з національної історії про народних героїв. Водночас була написана і поема В. Забіли «Палій». Відповідаючи на спроби порівняти її з історичними поемами Т, Шевченка, І. Франко писав: «Як несміло, наївно, по-школярськи порушується на тім полі Забіла, як блідо рисує свою фігуру, як боязко стоїть на непевнім грунті традиції! Запорожці, Палій, Мазепа, все те для нього якісь млисті образи. Погляньте натомість на Шевченкового «Підкову» та «Тарасову ніч»! Скільки там життя, скільки пластики! Як виразно сей «неодукований сіряк» бачить тих давніх людей, як живо відчуває їх тайні думи, як інтимно він «зрісся з ними», які пишні образи їх діл і появ розточує перед нами!»[48,21].

Не ставлячи перед собою завдання достовірного відображення конкретних історичних подій (в романтичній естетиці обставини не є органічною частиною образу персонажа, а виступають, як правило, зовнішньою частиною його оточення), автори багатьох згаданих творів, однак, через ліричні відступи, зіставлення й алюзії так чи інакше співвідносили героїчне минуле України з сучасністю, утверджували віру в народ, прославляли її захисників і героїв.

Концепція романтичного історизму в основних рисах складається у 20-40-ві роки у працях І. Кулжинського, М. Максимовича, І. Срезневського, О.Боденського та М. Костомарова. Джерела морально-етичних цінностей для романтиків - у «духові» нації, сконцентрованому у фольклорних пам'ятках і насамперед у героїчному епосі як достовірних документах самобутнього славного минулого. Сам народ (народність) виступає як єдність етнічного типу, способу відчуття, мислення, своєрідності характеру і психічного складу, а не як соціально-історична спільність. І. Срезневському «внутрішнє життя» України, уособленням котрого була Запорозька Січ, уявлялося в типово оссанівському чи вальтерскоттівському дусі - диким і бурхливим.

Не могла не цікавити історія рідного краю поетів-українців, які у власних художніх творах, часто всупереч російській історіографії, подавали події минулого з істинно патріотичних позицій.

Звертаючись до славного минулого, до незвичайних історичних подій і постатей, українські поети-романтики хотіли збудити в сучасниках енергію боротьби за волю рідної землі, бо найтяжчим видовищем для них було бачити, що співвітчизники примирилися з поневоленням і приниженням, що не можуть звільнитися від апатії та байдужості. Відштовхуючись від історично зафіксованих фактів, подій, персонажів, вони перетворювали їх у дусі своєї романтичної системи, пам'ятаючи, що «мова Хмельницького, Пушкаря, Дорошенка, Палія, Кочубея, Апостола повинна у крайньому разі передати потомству славу цих великих людей України.

Народні пісні, думи, перекази, легенди, в яких оживало минуле України, вирувала козацька вольниця у широких степах, надихали поетів-романтиків до творчості. Гранично узагальнені в поезіях традиційні образи та події минулого, які набувають міфологічно-історичного характеру, історизм переростає у авторську медитацію, філософічність. М. Костомаров, Л Боровиковський, А.Метлинський, Т. Шевченко, звертаючись до славних сторінок минулого України, культивували мистецьку транспозицію «достойне минуле - жалюгідне сучасне», стягували в єдиний вузол проблеми давні та сьогочасні.

Отже, минуле модернізувалось, в уста героїв вкладалися слова, що несли сучасний зміст, активна діяльність пращурів ставала антиподом знеособленості та безвольності нащадків.

Розділ 2 Історіософські візії у творах поетів-романтиків 20-40-х років XIX століття.

2.1 Історія України у творчості «батька» українського романтизму Л. Боровиковського та М. Костомарова

Твори Боровиковського звернули на себе увагу як зразки нового романтичного напряму в українській літературі. Новаторства «власних спроб» не міг не бачити і сам поет; в одному з листів він відзначав у них «ту новизну, яка, здається, досі була недоступною для малоросійських поетів, -це серйозність, всупереч несправедливому погляду, що на малоросійській мові, крім жартівливого, смішного, - нічого написати не можна»: 19,340]. Поет почав писати українською мовою, бажаючи продемонструвати багацтво та самобутність своєї рідної мови.

Як на ті часи, літературна постать Л. Боровиковського була досить характерною. Почавши писати під впливом подій літературного відродження, він шукав нових стежок для письменницької роботи в тих напрямках, що активно проявлялися в світовій літературі. Виступивши на ниві нової української літератури в час зародження естетики романтизму, Л.Боровиковський виконав в українській поезії реформаторську функцію. «Він не тільки сприйняв нові літературні віяння, а й став першим «кваліфікованим» українським поетом-романтиком свого часу»[26,357].

Відчувши невідповідність існуючої бурлескної манери потребам літературного прогресу , поет написав свої романтичні твори у новому стилі. Уже в ранніх віршованих спробах Л. Боровиковський майже повністю звільняється від бурлеску, настійливо прагне ввести в українську поезію новий романтичний стиль: він розбудував жанрову систему поезії, надавши творчості національної своєрідності та виразності. Поет увів у літературу нові мотиви й теми, зокрема з історичного минулого, створив тип романтичного героя, розвинув художню культуру нашої поезії.

Протягом ряду років Л. Боровиковський, за власним зізнанням, «займається Малоросією» «у словесному її значенні»: збирає народні пісні («ніким і ніде ще не видані»), прислів'я і приказки, повір'я та ін. Як писав сам поет у листі від 24 вересня 1834 р. до Срезневського, майже за шість років роботи на українській словесній ниві, він зібрав близько 200 ще не друкованих народних пісень, понад 1000 прислів'їв і приказок. Цей багатий скарб для своїх творів поет майстерно олітературював, бо вбачав у фольклорі неторканий рудник для розвитку письменства. «Поезія народних пісень, забобонний побут моїх земляків…дотепність повір'їв, забобонів, - все це, - пише він становить багатий скарб для балад, легенд, дум: це джерело незаймане»[48,27].

Батько українського романтизму, як називав академік С. Єфремов Левка Боровиковського, вважав усну народну творчість субстанцією життя народу, справжньою національною традицією поетичного мислення і мовлення, прагнув вдихнути у нього нове життя, впровадити його у «свіжі форми». Називаючи фольклор «нечіпаним джерелом» для балад і пісень, поет черпав із нього теми і мотиви для власних творів, у яких змістом є трагічні долі людей, зумовлені складними історичними обставинами. У його поезіях історичної тематики відбито сам дух народу, його національну самобутність.

Ці твори ґрунтуються навколо кількох основних мотивів: поєдинок з ворогом, самотня смерть козака в степу, останнє звернення до рідних через символічних вісників лиха - коня, ворона, орла, а також поневіряння полонених, несподівані зустрічі родичів у неволі тощо. Провідним мотивом таких творів є мотив смерті в ім'я свободи рідного краю. Найчастіше головний персонаж виведений в екстремальній ситуації, коли його життя залежить від власного вибору. Наприклад, у баладі Л. Боровиковського «Козак» головний герой прагне осягнути думкою майбутнє, в якому свідомо обирає тільки перемогу над турками або смерть.

Поет визначив специфіку цього вірша як наслідування фольклорного епосу. Народні ремінісценції набувають у нього нового звучання під впливом романтичної традиції. Козак у автора - мужній, сповнений волелюбності відважний воїн, і це споріднює даний образ із характерним героєм романтиків. Він мріє про справжнє вільне життя, про боротьбу з ворогом, в якій він зможе себе показати. Головний герой визнає, що не пізнав гарного життя: «Не ніживсь я зроду у неньки колін, / В постелі впівдня не валявся… »[48,58], але саме це зробило з нього мужню людину та доброго воїна. Козак самовідданий у боротьбі за волю свого краю, хоч і каже: «Чужий мені край свій, чужий мені світ…». Степ для козака - рідна домівка, «товариші - хмари», «постіль…- широкі поля». «Центральний персонаж Л. Боровиковського само розкривається у відмові від родинного затишку, благ цивілізації, його натурі більше відповідає шалений гін на коні»[26, 363].

Автор характеризує козака гіперболічними рисами героя українського фольклору та дум, він один, як герой думи «Івась Удовиченко, Коновченко», стає на двобій з ордою турків. Поет підкреслює зневагу козака до власної загибелі, його потяг до небезпечних мандрів і войовничий дух. Емоційність підсилюється тим, що основну частину балади становить сповнений драматизму монолог козака, а вся вона пройнята характерною настроєвістю.

Народнопісенна емоційна тональність балади Л. Боровиковського поглиблюється завдяки вдалому поєднанню амебейності, коли два анафоричних ряди розвиваються паралельно, з апофазією - запереченням попереднього міркування (зародком романтичної медитації), як-от:

Не стаями ворон літає в полях,

Не хліб сарана витинає,

Не дикий татарин, не зрадливий лях,

Не ворог москаль набігає;

То турок, то нехрист з-за моря летить

І коней в Дунаї купає[57].

Постійні народнопісенні епітети типу «вольний козак», «висока могила», «вірний кінь», звернення до коня - бойового побратима, а також запозичений з народних пісень рефрен «Неси мене, коню, за бистрий Дунай» посилюють ліризм. У підзаголовку «Подражаніє народной песне» Л. Боровиковський вказує на генетичний зв'язок свого твору з фольклором.

У творах Боровиковського широко введений український фольклорний матеріал. Так, у баладі «Чорноморець» варіюються відомі пісні про загибель козака на чужині; у поезії «Ледащо» розробляється відомий з багатьох фольклорних джерел мотив продажу козаком душі чорту, причому вся дія несподівано переводиться у зовсім реальний план: сцена появи нечистої сили виявляється лише сном. Цей прийом дуже характерний для народної поезії.

Авторське самовиявлення, стримуване фольклорно-пісенною традицією, характерне і для балади Л. Боровиковського «Чорноморець», яку теж відносимо до історичної групи творів. У сюжеті переплелися два народнопісенних мотиви: смерть козака у чистому полі і мотив оплакування його рідними. Тут домінує епічний елемент, хоча перипетійні щаблі опущено і подано лише розв'зку. Автор не вказує, від чиєї руки загинув чорноморець, тому образ ворога, як і образ козака, мислиться узагальнено. Структура твору діалогічна, вступ побудовано на фольклорній антитезі: «Не сірий туман» піднімається, а злітаються «гуси то сірії»; «не хмару снігів буйний вітер навів - піднімаються лебеді білії»[38,74]. Вони й оповідають про трагедію в степу. Фольклорна символіка лежить в основі творення образів балади. Метафоричний образ «ясного сокола» зустрічається у «Слові о полку Ігоревім», народних піснях і думах. У тузі припадають до загиблого три ластівки, які у фольклорі символізують любов: «Першая ластівка - мати рідная рида; А другая - сестра; третя ластівка - жінка покійного»[38,75]. Властиві уснопоетичній народній творчості і гіперболічні образи виявлення смутку в паралельному зображенні розливу води. У Боровиковського ридання матусі асоціюються з кривавою річкою, що «протікає до моря глибокого», плач сестри - з річкою, що «просохла, не влившись до моря», а де жінка була - «і росиці нема, і зав'яла трава край покійного»[38, 75]. Автор порушує морально-етичну проблему вірності, вирішуючи її на фоні широкого узагальнення минулого. Трагічна загибель козака сприймається і як символ трагедії всього народу, а ридання матері - це символ оплакування своїх синів батьківщиною, завдяки цьому твір Л. Боровиковського набуває загальнонаціонального звучання.

Епіграфом до балади «Ледащо» є такі слова з тексту:

«Зле подумай - то лукавий

Мов за руку поведе»

Твір «Ледащо» має досить цікаву форму, адже написаний у формі сну. У баладі розповідається про козака, який забув славне минуле свого роду і був названий автором «ледащом». Поет вже на початку протиставляє сотника-предка та його онука, і якщо у першого «шаблю - кістка вищербляла» та «коник - соколом літав…», то у його нащадка - «шабля вищербилась ржою», а «кінь на стійлі задрімав»[38,54]. Для більш точної характеристики свого головного героя поет, насміхаючись над ним, використовує влучну приказку: «Кішці й хвіст не зав'язав…». Л.Боровиковський, ніби іронізуючи, називає головного героя «наслідничком», який не тільки не продовжив справу своїх славних прадідів, а «все, що предки потом збили, / Скарб, худобу накопили, - / Все козак прогайнував»[38,54]. Поет іронізує над своїм героєм, створюючи йому такі умови, що той, звернувшись до чорта, лякається до смерті і починає молитися Богові. Можливо, автор сподівається, що зміни ще можливі, інакше опинився б козак у пеклі, натомість він вчасно він прокидається.

«І хоча у баладі відсутня дихотомія двох світів, антитетичне протиставлення історичного минулого і сучасності …, але наявна характерна для романтичного світобачення поляризація сущого й ідеалу»[11,150].

Одним із перших в українській літературі Л. Боровиковський звертається до теми митця та його суспільної ролі у поезії «Бандурист», що має ознаки жанру літературної пісні. Головний герой твору - носій історичної пам'яті народу, який прагне розбудити в сучасниках колишню славу України: «Під звонкії струни гетьмани встають / І прадіди в струнах бандури живуть»[38,55]. Твір складається з двох змістовно-інтонаційних єдностей: у першій - виведено образ відчуженого від середовища старця - бандуриста, який піднімається над буденністю життя. Елегійний настрій його зроджується з порівняння минулого та сучасного.

Старий бандурист не тільки зберігає дідівську давність, а й дзвінкими струнами й козацькими піснями вміє оживити в уяві дітвори добу гетьманів. «Віршову елегійну структуру, де бандурист увиразнюється як «реальна етнографічно достовірна постать, виразник народних сподівань», доповнює пісенна частина»[21, 363].

Друга частина - спів героя про гетьмана Богдана Хмельницького, у ній відтворено похід козацького війська з Батурина. Автор не виводить події з історичною точністю, на деякі з них у поета власна, часом невиправдана точка зору. Оцінюючи Переяславську угоду, Л. Боровиковський зазначає: «Під широким московським орлом козаки нагрілись, спочили»[38,55], а Т.Шевченко, оцінюючи цю ж подію у «Розритій могилі», засуджує гетьмана за політичну недалекоглядність, за те, що не зумів передбачити трагічних для України наслідків Переяславської угоди.

Л. Боровиковський ішов не за хронологією історичних подій, а за народнопоетичними зразками, коли зазначав : «Задзвонили в Батурині у великий дзвін: / прощається із Богданом ввесь гетьманський двір», оскільки Батурин став резиденцією гетьмана Лівобережної України у 1669-1708 роках, тобто після смерті Богдана Хмельницького (1657). Романтичною уявою автора пояснюється мета козацького походу: «Козакові охочому - / В полі погулять», «Ідуть моря оглядати, / Жупанів набирати, / Грошей набирать!»[38,56].

Подаючи конкретні деталі етнографічного побуту чи подій минулого, автор створює романтично узагальнені образи.

Найбільша заслуга Л. Боровиковського перед українською літературою полягає в тому, що він став зачинателем романтичної поезії нового типу, тісно пов'язаної з народнопісенною традицією, створив жанрову модель балади, на яку орієнтувалися його наступники, деякі приймали цю модель і йшли від неї, інші вносили ґрунтовні корективи, але так чи інакше відштовхувалися від неї.

Із поезій, у яких Л. Боровиковський художньо моделює минуле, постає образ волелюбної, нескореної України доби татарських і турецьких набігів, боротьби з польськими поневолювачами. Усвідомлюючи український народ як націю з власною історією, психічним складом, самобутньою мовою і культурою поет прагнув розбудити історичну пам'ять про легендарне минуле рідного краю, протиставляючи його нікчемному животінню сучасників. Л. Боровиковський піднімав національну самосвідомість народу, сповнював серця людей вірою у те, що великий народ, який має таку славну історію, здобуде достойне його майбутнє.

Таким чином своїми національно виразними й художньо майстерними творами Л. Боровиковський прилучив українську поезію до розвитку європейського романтизму, став зачинателем тих тем, що їх продовжили на новому рівні такі видатні романтики як М. Костомаров, А. Метлинський, Т. Шевченко та ін.

У загальній характеристиці українського романтизму не можна обминути і такого відомого письменника, як М. Костомаров. Він залишив глибокий слід в історії нашої культури і науки як письменник, що плідно працював у всіх родах літератури, як її критик, учений-історик, публіцист, фольклорист. «Створюваний протягом півстоліття розмаїтий і новаторський доробок митця визначається служінням високим ідеалам прогресу, намаганням розширити духовні обрії України»[21, 389].

Романтичне захоплення історією України, народною творчістю, народним побутом, українською художньою літературою дуже швидко привело Костомарова до спроб оригінальної творчості також українською мовою. Він здійснив неоціненний внесок до скарбниці науки і культури, що дало підстави І. Франкові назвати його «апостолом кращої долі України». Охоче і часто звертаючись у своїй творчості до фольклорних джерел, Костомаров не обмежувався переспівами мотивів українських народних пісень, переказом українських народних легенд. Обриси поезій поета визначило те, що в науці він став першим дослідником історії народу, а в літературі пристрасно відтворив мотиви національної туги і боротьби.

Ранні твори М. Костомарова відбивають коло його зацікавлень, зокрема історією і фольклором. Перша збірка Ієремії Галки «Українські балади» (1838) відкривалися твором «Максим Перебийніс», написаним під впливом гоголівського «Тараса Бульби». Головний герой Максим Кривоніс, прозваний у народі Перебий носом, черкаський полковник, який прославився в походах на Крим і на Туреччину, один із найближчих сподвижників Б.Хмельницького, герой Визвольної війни 1648-1654 років. Особливо відзначився він у боротьбі зі шляхтою як ватажок селянських загонів, що у боях під Немировим і Макіївкою розбили війська колонізатора і власника Лубенщини Єремії Вишневецького, який у війні з Хмельницьким очолював прихильників найреакційнішого крила польської шляхти.

Поет виводить історичну постать народного героя на розлогому тлі епохи визвольних змагань українського народу, що поклало початок новій для української літератури тенденції відображення історичного фону та показу внутрішньої суті історичного образу-символу.

За романтичною традицією, образ Максима, що «з ватагою своєю / Вкраїнськую недолю відомщає», подано гіперболізовано, автор наділяє його рисами кровожерливого розбійника, який «Не раз при матері…розбивав / Об стіну, сміючись, її дитину» і розливав «вражу кров річками»[22,41].

Вже з перших рядків порівнює його автор із заразою з пекла: «То не зараза та, що з пекла вигаса….То наш Максим, неприятелям страх…Розносить лихо по чужих кутках»[22,40].Але водночас він велично називає свого героя «завзятіший вкраїнський гайдамака».

Селянське повстання, очолюване Перебийносом, він розглядає як «божу кару», якою «Господь ляхів за вчинки покарав». І. Пільгук з цього приводу зазначав, що поет тенденційно використовує фольклор часів народних повстань, цитуючи на доказ свого твердження рядки народної пісні зі збірника «Южнорусских песен», з яких випливає, що Перебийніс не йде на ляхівщину (як у баладі Костомарова), а захищається від «вражих ляхів», що хотять його вбити. Однак у іншій народній пісні «Ой не дивуйтеся, добрії люди» гіперболізовано показано не лише силу, а й жорстокість героя, що «рубає мечем голови з плечей, а решту топить водою». Вчинки ватажка селянського повстання виправдані, оскільки історики описують страшні злочини Єремії - Михайла Вишневецького, який з нечуваною жорстокістю чинив розправи над беззбройним населенням України, зокрема Волині, і з особливою ненавистю розправлявся з повстанцями: «Карав їх муками, забивав на палі, свердлами очі вертів!». Звичайно історик Костомаров знав подібні факти, тому, художньо моделюючи події минулого, віддав данину і реаліям часів Б. Хмельницького, і романтичній традиції, вивівши свого героя як жорстокого, але справедливого месника. Поет, порушуючи історичну хронологію, називає Кривоноса «гайдамакою, далі зазначає, що «з ним тисяча гайдамаків летить». Ясна річ, що автор історичних праць про боротьбу козацтва з Польщею в XVII столітті, монографії «Б. Хмельницький і повернення Південної Русі Росії» не міг заплутатися у хронологічних рамках двох епох в історії України - Хмельниччини (національно-визвольний рух українського народу 1648-1654-х років на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким) і гайдамаччини(національно-визвольний рух XVIII ст.. на Правобережній Україні проти польсько-шляхетського гніту). Суміщаючи часові аспекти, він вказує на суть: обидві епохи похідні від спільного кореня, яким була боротьба за віру і волю, проти гніту й насильства.

Автор балади про Перебийноса знав і те, що ватажок селянських повстань помер від чуми під час облоги Замостя (1648), а не внаслідок любовної історії з «Ляшкою, диман-чарівницею», як подано у творі. Така кінцівка - данина романтичним стандартам, що вимагали таємничості й фантастичного вимислу, до цього схиляли і народні історичні пісні (наприклад, про Довбуша), які часто закінчувалися загибеллю героя, спричиненою зрадою у коханні. У підтексті завершальних рядків бринить тремка надія на те, що Україна, вмита слізьми, все-таки дочекається свого Месію й кращих часів. Твір відбиває трагедійне світовідчуття автора - не байдужого свідка плачу неньки-України, а істинного патріота. Історична тема, розроблена у «Максимі Перебийносі», спроектована у сучасність, адже М. Костомаров-вчений небезпідставно вбачав призначення творів красного письменства у тому, щоб «збуджувати у нас плідні думи, чисті почуття і прагнення діяльності на добро ближнім»[16,161].

Поглиблений інтерес до фольклору та історичних тем засвідчують твори «Ластівка», «Брат з сестрою», «Явір, тополя й береза», в яких тісно переплелися міфологічні та історичні мотиви. Твір історичного характеру «Ластівка» заснована на мотивах народних пісень і дум («Івась Удовиченко, Коновченко»), а також легенди про ластівку. Серцевиною сюжету цієї чималої за обсягом балади є історія участі єдиного сина старої вдови в поході руського війська на половців і його загибелі; його мати від туги стає пташкою. У даному творі події віднесено до княжої доби, зокрема князювання сина великого князя Всеволода, Володимира Мономаха, який здійснив 83 походи проти степових кочівників і знищів 200 половецьких ханів. Один із найбільш вдалих походів князя 1111 року і ліг в основу балади «Ластівка».

Вдалим виявився цей похід для князя Володимира, та нема чому радіти самотній матері, що відпустила свого єдиного сина рідну землю захищати. Всю себе віддала вдова синові, він був її єдиною розрадою: «Вона його годувала, / Пестила, кохала; / Із ним вона доживати / Віку сподівала»[22,124]. Але доля вирішила не рахуватися з бажаннями одиначки і розсудила по-своєму. Автор змальовує важку материнську долю, що на старості літ залишається одна-однісінька, туга її настільки безмежна, що має чарівну дію: «Отак вона голосила, / Далі перестала, / Туга дива наробила: / Мати пташка стала»[22,129]. Костомаров змальовує не поодинокий випадок, адже в таких походах полягло багато юнаків та багато матерів не дочекалися своїх синів додому.

Розглядаючи символічне значення образу, М. Костомаров в магістерській дисертації «Про історичне значення руської народної поезії» зазначав, що ластівка як у південних, так і північних русів є образом домоводства і сімейності. Народ вважає за великий гріх убити цю птицю: у того, хто здійснить такий злочин, умре мати, щастя тому будинку, де ластівка в'є «гніздо в трубі»... Слова із балади цілком співзвучні: «Її бить бояться діти, / Щоб не вмерла мати /. Кажуть, де вона витає, / Згода у тій хаті»[22,129]. Вжитий символічний образ надає творові незвичайності, притаманної саме романтичному світосприйняттю.

Історичний мотив у баладі теж досить сильний, автор чітко локалізує місце подій, подає реальні історичні факти. Складається балада з мозаїки різноструктурних фрагментів: ліричних сповідей і відступів, діалогів, монологів, літописної легенди, згідно з якою взимку 1110 року над Києво-Печерським монастирем з'явилося знамення у вигляді вогняного стовпа, що нагадало руським князям про необхідність боротьби з половцями.

Побудова твору діалогічна: початок - це діалог між Мономахом і киянами і матір'ю; продовження - розмова між сином і матір'ю. Зав'язку ж твору становить відома в історії XII століття нарада князів біля Долобського озера, що закінчилась рішенням «На поганих стати, / Напитись шоломом Дону»[21, 398]. У виробленні цього рішення вагому роль відіграла громада, перед якою промовляв і яку переконував сам Володимир Мономах. Втілюючи свій задум щодо теми твору, М. Костомаров зумів надати переконливого звучання коломийковому віршеві - як у передачі патріотичного пориву сина-лицаря, так і в розповіді про перемогу чи монологові вбитої горем матері.

Поетична мова балади насичена і монологами, серед яких найбільш зворушливий і емоційний, споріднений з народними плачами-голосіннями, ліро-драматичний монолог матері, яка розгадала князеву загадку про «одруження» сина - «прийняла одинчика темная могила». Порівняння шлюбу і поховання, любові і смерті, як вказує М. Костомаров у «Слов'янській міфології», має таємничу аналогію, властиву для всіх слов'янських народів, в іншому місці вчений зазначає , що часто смерть і поховання вбитого лицаря постають в образі шлюбу, а для переконливості вчений наводить кілька пісенних фольклорних зразків, як-от: «Поняв собі паняночку: / В чистім полі земляночку» або «Ти не кажи, коню, що я вбився, / А скажи, коню, що я оженився.» Така форма евфемістичних пісенних образів покликана хоча б частково пом'якшити сувору правду - тяжку звістку про смерть дорогої людини.

Образи балад М. Костомарова глибоко символічні, оскільки у своїх наукових працях «Про історичне значення руської народної поезії», «Слов'янській міфології» вчений розглядав народну символіку як кодовий знак світобачення українців. Зокрема, у «Слов'янській міфології» вчений розглянув ряд метаморфоз, серед яких під №9 міститься та, що покладена в основу його балади «Брат з сестрою»[12,144].

Цей твір побудовано на матеріалі народної пісні (про козака, який повінчався з дівчиною, не знаючи, що ця дівчина була його сестра, і потім обоє перетворюються на двоцвітну квітку), автор осмислив по-своєму. «Яскравий національний колорит та історичний дух доби нападів ординців на Україну, барвистість почерпнутої з фольклорного джерела образності та поетичної мови становлять красу і силу твору»[21,398].

У цій баладі йдеться про трагічну долю сім'ї, яку знищили татари: «Мужа й жону зарубали, / Мале дівча полонили, / Тільки хлопця не вловили»[22,118]. Внаслідок розлуки брат з сестрою виростають в різних місцях, а при зустрічі не пізнають один одного. Кровозмішання вважається важким гріхом, тому головні герої шаленіють від такої звістки і проклинають себе і цілий світ: «Чи се ж Бог нас покарав, / Що брат сестри не пізнав? / Чи вже світу кінець є, / Що сестрицю брат бере?»[22,120]. Красень-козаченько хотів допомогти своїй землячці і тому викупив її в татарина, але щоб морально не знівечити дівчину, він пропонує їй вийти за нього заміж. Все відбувається так, як нібито повинно бути. Та нічого не підозрюючи, хлопець накликає на себе біду.

М. Костомаров інкрустував у текст балади ключові рядки з народної пісні, що подані курсивом, подібних запозичень у творчому доробку поета небагато, але всі його твори позначені наслідуванням «духу» фольклорних пісень[12,145]. За допомогою пісні головний герой пропонує своє рішення проблеми: «Ходім, сестро, горою, / Розвіємось травою; / Ходім, сестро, степами, / Розвіємось цвітами. / Ой ти станеш жовтий цвіт, / А я стану синій цвіт»[22,120]. Авторська ж позиція виявляється і у співчутливому ставленні до головних персонажів, відтіненому порівняннями (дівчина - «молодая, як травиця, рум'яна, як зірниця»), епітетами (юнак - «утворний», «статний», «бойкий і придатний»), словами зі зменшено-пестливими суфіксами («господинька», «козаченько», «Івасенько», «дівчинка»); і навпаки, експресивно-емоційна лексема «татарюга» зі згрубіло-збільшувальним суфіксом вказує, як і означення «злі» (татари), на негативне ставлення авторів до нападників. З метою створення історичного колориту М.Костомаров запроваджує у текст архаїзми: «кармазинні жупани», «сап'яни», «басани», «форботи» тощо. Історик за фахом, поет створив поліфонічну за звучанням баладу, в якій фольклорне начало переломлюється крізь призму авторського світосприйняття, створюючи узагальнену картину життя Київської Русі. Справедливо зазначив П. Хропко, «трагедія цих двох людей - це трагедія всієї української землі, пограбованої, сплюндрованої, вкрай змученої безкінечними ординськими розбоями»[12,147].

Інтерес до минулого реалізується у творах поета по-різному. Інколи він відштовхується від однієї конкретно-історичної постаті («Максим Перебийніс»), часом деталізує сюжет завдяки історичним реаліям («Брат з сестрою», «Ластівка»), а у творі «Дід-пасічник», «намагаючись воскресити національну пам'ять нащадків, подає своєрідну історичну довідку з власною, точнішою і справедливішою, з його точки зору, оцінкою далекого історичного минулого і його постатей» [16,161].

У творі на історичну тематику «Дід-пасішник» поряд з традиційними рисами спів діють риси новаторські. «М. Костомаров, зокрема наданням кобзарській пісні характеру художнього дослідження подій історії України від часів Київської русі (у тому числі періодів гетьманування Дорошенка, Мазепи, Полуботка) створює широке історичне підґрунтя для розвитку політичної теми символічного наповнення - недолі чайки-України з дітьми-пташенятами при «битій дорозі»»[21,395]. Це невеликий за розміром, але досить місткий за змістом твір, з якого ми дізнаємося про всі важливі події в історії країни: татарська навала, гайдамаччина, поневолення Польщею, часи Б. Хмельницького й Мазепи.

Авторська індивідуальність виявляється у широкій ерудованості в царині історії України, вмілому (хоч і схематичному) компонуванні й перехрещенні різних часових площин. Дід-пасічник - носій історичної пам'яті народу, який співає «і внуку, і сину…про стару годину»[42,145]. Кобзар немов гортає сторінки історії, нагадуючи нащадкам її повчальні уроки. У невеликому за обсягом ліро-епічному творі сконденсовано подано історію України від часів Київської Русі до Павла Полуботка[16,163].

Твір закінчується смертю діда-бандуриста. Існує декілька трактувань кінцівки твору. П. Приходько зазначав, що ця несподівана смерть символізує зникнення самих захисників життя, однак більш виправданим видається інше трактування баладної кінцівки: автор давав зрозуміти слухачам і читачам, що їм, спадкоємцям прадідівської слави, «доспівувати» подальшу історію України і нести відповідальність за її долю.

На мою думку, співець української історії виконав своє призначення на цьому світі - розказав про світлі й темні місця історії тим, хто може зробити висновки та спробувати щось змінити, а саме «хлоп'ятам» та «молодцям».

Отже, розглянуті твори історичної тематики М. Костомарова не можна вважати літописно-достовірними, адже вони моделювали історичні реалії через почуття і переживання людей. Їх специфіка зумовлена симбіозом історичних і міфологічних мотивів, віддаленістю модельованих подій у часі, прагненням автора передати їх мальовниче, що безумовно спричинялося до художнього вимислу, який часто затуманював реальну сутність.

2.2 Трактування історичного минулого у творах представників «Руської трійці»

Їх називають «Руською трійцею» - Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича та Якова Головацького. Гурток дістав таку назву, оскільки його організаторами були троє приятелів-однодумців, яких об'єднувала висока ідея праці на ниві національної культури. Свою діяльність гуртківці розпочали з вивчення рідного народу, з широкої фольклористично-етнографічної праці. Заслуги цієї «трійці» дуже вагомі. То були перші на Західній Україні письменники демократичного напряму, творці знаменитої «Русалки Дністрової» (1837), що поклала початок новій, народній літературі на західноукраїнських землях.

«Русалка Дністровая» відіграла велику роль у справі національно-культурного відродження на західноукраїнських землях. Вона стала важливим надбанням української культури, духовним скарбом народу, провісницею нового письменства. Ця збірка об'єктивно викривала політику денаціоналізації західноукраїнського населення, яка велася впродовж століть, політику ігнорування та приниження історичних та культурних традицій усього українського народу. «Альманах усім своїм ідейним спрямуванням був зорієнтований на соціально і національно пригноблений народ, на проблеми його визволення, його культурно-освітнє відродження»[21,448].

Композиція альманаху продумана і економна. Відкриває його епіграф з Яна Коллара: «Не з сумних очей, а з пильних рук надія квітне», а далі подано «Передслів'я», а потім чотири розділи, що взаємно доповнюють один одного - «Пісні народні», «Складання», «Переводи» і «Старина». До другого розділу ввійшли оригінальні твори гуртківців, серед них і баладні «Погоня», «О Наливайку» М. Шашкевича, «Мадей» І. Вагилевича, які характеризуються здатністю проникати в дух часу і народу, творчим використанням мотивів фольклору[16,171]. У названих творах йдеться про знущання турків і татар над нашими людьми, про героїчний, часто трагічний опір ворогам. У творах високо підносяться образи козаків як захисників рідної землі.

Серед авторів збірки провідне місце належить М. Шашкевичу - найталановитішому поетові Галичини того часу.

Компоненти народнопоетичної стилістики і послаблена історична конкретика притаманні вміщеній ще у «Сині Русі» баладі М. Шашкевича «Дума», що у другій редакції надрукована у «Русалці Дністровій» під заголовком «Погоня» з приміткою «Після народної казки», яка вжита не як визначення жанру, а як вказівка на зв'язок із народною епічною традицією. Події, виведені у творі, подано романтично узагальнено, здебільшого в історико-побутовому плані, автор зумів передати дух історії, її загальну ауру і барви. Він кардинально переосмислив сюжет народної балади про продаж братом сестри туркові (татаринові), варіанти якої були надруковані в збірнику Вацлава з Олеська та «Русалці Дністровій» і розглядалися І. Франком та М. Возняком на конкретному історичному тлі, з позицій з'ясування стосунків завойовників і поневолених та художнього відображення їх. Однак важливо розглядати ці взаємини ще й у плані побутових стосунків, бо по смерті батьків долею сестри розпоряджався старший брат, що відбито у багатьох весільних піснях, де брат у момент «продажу» молодої порівнюється з татарином чи турком, які традиційно перебувають у системі негативних персонажів.

Баладу можна умовно поділити на дві частини. В першій ми знайомимося з образом дужого козака, якого автор порівнює з пташкою, хмарою, бо не може людина бути такою швидкою: «Чи то сокіл пташку жене? / Чи то буря хмару несе? / Ні!.. То козак конем садить!»[38,349]. Хлопець поспішає на чужину, до татар, щоб забрати дівчину додому. Автор вдається до гіперболізації героя, його сили: «Ані його не спиняє / Рів, ані могила, / Вітром їх перелітає, / Як би мара го носила.»[38,350], порівнює його з «бистрим соколом», який ні перед чим не зупиниться. У другій же частині цієї балади ми дізнаємося про битву козака з татарином та про трагічну смерть дівчини.

Взявши до уваги фольклорний матеріал, поет створив свій оригінальний твір, видозмінивши у ньому сюжет. Адже, на відміну від сюжету народних пісень, головний герой М. Шашкевича не продає свою сестру ворогові, а навпаки, поспішає вирятувати її з полону. Козака, що «шпарков полетів стрілою» за бусурманом, не спиняють ні зловіщий гук пугача й ворона, ні ліси, ні туман…У переможному двобої він убиває ворога, який перед власною погибеллю «дівчині необачній / Головоньку з плеча зняв»[38,351]. У кінці твору дівчина гине, але не від самогубства, щоб не потрапити в руки чужинцеві, а від руки ворога, що в такий спосіб вирішив помститися.

Для головного героя визволення сестри - це справа життя чи смерті, бо вона єдина рідна кровиночка, що в нього залишилась. У нього «Батько, ненька в могилоньці, / Та й сестрицю враг вмертвив»[38,351], отже в цьому житті йому нікого більше втрачати, тому він ні перед чим не зупинеться.

Романтичне тло зображуваних подій створює страхітливий нічний пейзаж, в описі якого простежується відгомін народних демонологічних уявлень і вірувань : у блуд - «там блуд свище», мару - «як би то мара носила», зловіщу ознаку крику пугача - «в лісі пугач сумно запів». Мова твору насичена постійними епітетами: «коник вороненький», «рученька біленька», «водонька студена», «голос тихенький»; часто вживані слова зі зменшувально-пестливими суфіксами: «дівчинонька», «сторононька», «сумненько», «чужинонька», «додомоньку» та інші. «Поетичній тканині тексту властиві діалектні форми слів, незвичні синтаксичні структури, зокрема у кінцівці з описом похорону сестри, де відлунює вплив народних голосінь. Це пояснюється тим, що саме у той час відбувалося становлення норм української літературної мови, у виробленні яких значну роль на західноукраїнських землях відіграли діячі «Руської трійці»»[16,172].

У літературі М. Шашкевич відомий як найпрогресивніший український романтик до шевченківської доби, талановитий поет, патріот і гуманіст.

Саме нагадування у творах М. Шашкевича про давні народно-визвольні рухи говорило про те, що неволя не вічна, що проти неї треба боротись. Маються на увазі передусім його вірші «Болеслав Кривоустий під Галичем, 1139», «О Наливайку», «Хмельницького обступленіє Львова», «Згадка». Причина поетового звернення до героїчного минулого чітко висловлена в зачині «Згадки» - програмового вірша М. Шашкевича:

Заспіваю, що минуло,

Передвіцький згану час, -

Як весело колись було,

Як то сумно нині в нас! [43,9]

Вірш «Згадка», вміщений у «Русалці Дністровій», звучав як програмовий твір, як вияв заповітних прагнень усіх діячів «Руської трійці». З вірша постає образ людини, яка глибоко переживає за безправність рідного народу. Протиставляючи героїчне минуле сірій буденності сучасного, поет прагнув розворушити національну свідомість сучасників.

Як і східноукраїнських романтиків, М. Шашкевича приваблювали героїчні постаті козацьких ватажків. В основу поезії «О Наливайку» покладено конкретний історичний епізод бою повстанців, очолених Северином Наливайком під Білою Церквою та урочищем Гострий Камінь у квітні 1596 р. У цій битві українці «одбивали поляків вогнем, а далі зустріли списами та шаблями й билися, не шкодуючи свого життя»[16,175]. Однак сили були нерівні, восьмитисячне козацько-селянське військо не змогло протистояти сорокатисячній армії ворога. Цей бій склався для козаків нещасливо, однак і втрати шляхти були такими значними, що вона не змогла переслідувати повстанців.

Вірш був створений під впливом народних пісень про козацтво «Ой поїхав Романонько до Сучави на ярмарок», «Літай, літай, сивий орле, по глибокій долині», вміщених в альманаху «Русалка Дністровая». «Свідченням цього є й характер художнього узагальнення зображуваної дії і фольклорна епічність розповіді, яка досягається монументальністю образів, паралельним зіставленням суспільних і природних явищ, гіперболічністю в окресленні зображуваного:

У Гумані дзвонять дзвони і мир б'є поклони :

Надлетіли з чужих сторон чорнії ворони .

Збиралися козаченьки, радитися стали,

По далекій Україні посли розсилали»[21,463].

Помітна відмінність образності в змалюванні шляхти і козацького війська. Виступ ляхів асоціюється з димовами, що «густо закурили», з мрякою, туманами. Натомість козацький полк готується до бою на світанку в неділю, під повстанцями нетерпляче «коні заграли», Наливайко закликає своїх «молодців» до боротьби «за свободу». Сама битва змальована в суворих епічних тонах, а наявні у творі текстові ремінісценції нагадують картини «Слова о полку Ігоревім». Опис бою написано під безпосереднім враженням від картини другої битви князя Ігоря з половцями (поет вперше в Україні здійснив переклад геніальної пам'ятки Київської Русі). Тут від світанку до смерку бистрі коні ржуть, «орють копитами», «гримлять з самопалів». Жорстокість, нещадність бою передається образами «степ кровця сполокала, зволочен трупами», відтінюється типово фольклорною фігурою синтаксичного паралелізму:

Гей, на степу густа трава, степом вітер віє,

Не по однім козаченьку стара неня мліє.

Гей, на степу сивий туман, кургани курились,

Не по однім козаченьку вдовиці лишились[21,464].

Гіркота поразки проймає весь твір, і все ж завершується він оптимістично: з дніпровських порогів піднімається нова хвиля народного гніву: «плине чайків триста».

Зв'язок із фольклорною традицією підкреслено використанням постійних епітетів: «туман сивенький», «списи довгі», «коні бистрії», «трава густа», «байраки зелені»; характерних для народних пісень заставних запитань: «Що ся степом за димове густо закурили? / Чи то мрячка осідає, стеляться тумани?» Поет намагається бути історично точним, локалізує події у часі («в неділю на розсвіті») і просторі, сповнюючи художній світ різнорідними просторовими координатами («недалеко Біла Церков», «У Умані дзвони дзвонять»).

Автор, пройнятий романтикою козацької звитяги та глибокою симпатією до славного отамана і його війська, до національно-визвольних змагань українського народу, свідомо обирає таку розв'язку, обминаючи трагічні події, пов'язані з іменем славного ватажка, які не замовчує історіографія.

Побудований на достовірному історичному матеріалі, твір М. Шашкевича не стільки моделював конкретні події минулого, скільки виражав романтичну модель історії та авторську ідею: «Лучше борба нещаслива, як нинішня тихота»[43, 113].

Шляхом оригінального переосмислення історичних фактів і народнопоетичного матеріалу створено епічний твір «Хмельницького обступленіє Львова», сюжетним каркасом якого послужила дійсна історична подія - облога Львова восени 1648 року, що стала можливою після славних перемог війська Б. Хмельницького під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями. Образ Б. Хмельницького магнетизував творчу уяву М. Шашкевича своєю волелюбністю і могутністю. Ще у рукописному збірнику «Зоря», що, на жаль, не зберігся, було вміщено портрет гетьмана і нарис М. Шашкевича про нього. Пізніше поет знову звернувся до величного образу Богдана у названому творі, що побачив світ зі значним запізненням - у сторіччя від дня народження його автора, хоча до цього поширювався у рукописному вигляді.

Твір написано у народнопоетичному стилі, на що вказує авторська дефініція «Строєм народної пісні», фольклорна образність і ритміка. Свідчить про це і співзвучність із деякими елементами думи «Облога Львова», яка була записана членами «Руської трійці» і від них переписана до збірника Жеготи Паулі[43,114]. Ф. Колеса вважав, що прототипом твору М.Шашкевича була народна колядка у записі І. Вагилевича, хоча подібну колядку записав і сам поет, на що вказував М. Возняк, вивчивши дані архіву і зіставивши початки колядки «Хмельницького обступленіє Львова». Зараз важко встановити, під впливом якого саме фольклорного зразка знаходився поет, однак очевидно, що у змалюванні образу гетьмана він орієнтувався на народну традицію, черпаючи з фольклору елементи художньо-образного виразу. Цим твором М. Шашкевич започаткував нову тематику у західноукраїнській літературі, що була розрахована на пробудження національної самосвідомості співвітчизників. Автор виводить образ Хмельницького в дусі естетики романтизму, за допомогою гіперболічної метафори надає йому незвичайної сміливості, сили і мужності:

Як гетьман Хмельницький кіньми навернув -

Та й Львів ся здвигнув;

Як гетьман Хмельницький шаблею звив -

Та й Львів ся поклонив[43,345].

Персонаж Шашкевича - лідер, герой повсталого народу, що не бажає миритися з поневоленням і воліє звільнити Україну від польсько-шляхетських загарбників. Поет невипадково звертається до образу славного гетьмана, адже, як і інші поети-романтики, він з сумом дивився на дійсність, що його оточувала, і навпаки, з гордістю згадував ті часи, коли вирувала козацька вольниця, коли народ своїми вчинками доводив свою гідність та право займати «місце під сонцем».

Вірш супроводжується авторською дефініцією «Строєм народної пісні». Він органічно поєднаний з фольклором: поет орієнтувався на народну думу «Облога Львова», але посилив її епічність, героїчний пафос, що в умовах колоніального поневолення Галичини мало важливе значення. «Характерними особливостями вірша є монументалізм в окресленні образу гетьмана, гіперболічність передачі пориву народних мас, суто фольклорна образність і ритміка»[21, 464].

Перший у новій літературі речник возз'єднання українських земель, М.Шашкевич творчо скористався досвідом наддніпрянських братів-письменників і підніс вітчизняну естетичну думку на вищий якісний рівень, що передував геніальному Тарасу Шевченку[42,88].

Романтичні віяння, що охопили європейську культуру в перші десятиріччя XIX десятиріччя, визначили й характер ранньої літературної творчості іншого відомого автора «Русалки Дністрової» І. Вагилевича. Орієнтація на усну поезію, народну міфологію зумовили вибір жанру балади. Два зразки якої з'явилися в альманасі під назвами «Мадей» та «Жулин і Калина».

Герой балади «Мадей», як і ватажок опришків Медведюк з оповідання М. Шашкевича «Олена», наділений богатирською силою, жадобою боротьби за справедливість. Як і для Медведюка, для Мадея рідний дім - Бескиди, Чорногора. Головний герой своєю силою і мужністю нагадує фольклорних богатирів, він діє в Бескидах, захищаючи свою землю від ворогів. Дія творі відбувається значно раніше - десь за часів Данила Галицького, коли на карпатські землі нападали угри.

Мадея не лякають звістки, що «тьмою-вихром ідуть угри », він готовий до зустрічі з ворогами, готовий дати їм відсіч. Поет яскраво описує бій сивого ватажка з ворожою силою, вдається до гіперболізації образу, щоб показати його завзяття, хоробрість, мужність:

«Куди мелькне ясним мечем -

Кров рікою точить,

Куди ратищем засвище -

Кінь їздця волочить»[21,478].

На баладі «Мадей» помітні впливи «Слова о полку Ігоревім», народної пісні, а також «Краледвірського рукопису». Відомо, що «Краледвірський рукопис», як і «Зеленогірський рукопис» були видані видатним чеським поетом і вченим як оригінальні пам'ятки давньочеського письменства і відіграли свого часу позитивну роль у національному відродженні чеського народу.

Коли князя Ігоря лиховісне знамення відвертає від походу до Дону великого, він усе-таки вирішує «випити шоломом Дін» і «копіє приломити конець поля половечеського». Коли Мадею радять повернутися додому, бо «тьмою-вихром ідуть угри», він, як мужний патріот і захисник вітчизни, також рішуче заявляє:

Ніт вертаться сив Мадею

З соромом додому.

…………………………..

Кіньми зорю долиноньку,

Засію стрілами -

Переломлю вражі тучі…[38, 371].

У «Слові» напередодні битви Ігоря з половцями «коні ржуть за Сулою», «труби трублять у Новгороді», і в баладі І. Вагилевича перед битвою Мадея з уграми «трублять роги зубровії, сумно коні рзають». У змалюванні самого ж бою І. Вагилевич більше залежний від «Краледвірського рукопису».

Багато ворогів знищив богатир Мадей, та сили були нерівні. Тяжкопоранений, він потрапляє в полон і через зозулю передає сумну звістку додому:

«Не кажи рідному сину,

Що мя уковали, -

Лише мене на весіллє

Насилу призвали;

З студеної кирнеченьки

Медом упоїли,

А під зимну колодоньку

Спати положили»[38,373].

Подібне закінчення маємо і в народній пісні «Злетіли ворони з чужої сторони», записаній І. Вагилевичем від матері[43,12].

В образно-смисловому аспекті балада І. Вагилевича членується на 4 частини(рядки 1-6; 7-48; 49-80; 81-112). Починається вона з просторової характеристики - «На високій Чорногорі…,на зеленій полонині», де «тисяч гарних легіників» на чолі з ватажком, сивим Мадеєм лаштуються у похід. На другому сегменті твору особливо відчутний вплив «Слова о полку Ігоревім». У наступній частині, де автор описує кривавий бій, відчутні ремінісценції з «Краледвірського рукопису» В. Ганки, хоча, безсумнівно, на творі передовсім позначився вплив українського фольклору, зокрема народних легенд про однойменного опришка, наявність яких підтвердив Антін Могильницький у поемі «Скит Манявський».

Вміло застосовано у творі дієслівну експресію, швидку змінність образів-картин, у їх центрі - романтичний герой, який є втіленням вільнолюбивого ідеалу автора. Стержнем сюжету обрано невдалу для опришків битву - Мадея забрали угри в неволю, а його побратими полягли у нерівному бою. Фольклорно-символічні образи заключної частини - зозуля, що кує жалібненько; чорні ворони, що «крячуть, кровцю попивають»; сірі вовки, які «трупи рвуть і виють», - створюють особливий, сповнений романтичної таємничості і баладної трагічності колорит. Народнопісенний евфемізм, до якого майстерно вдається автор, дещо пом'якшує розв'язку. Та, незважаючи на це, у творі домінує оптимістичний настрій, мотив боротьби за національне визволення, що було актуальним у той час, коли землі Західної України входили до складу Австрійської імперії. Цією баладою, сповненою романтичного пафосу героїчної боротьби, захоплювалися Т. Шевченко та І.Франко, який зазначав: «Той «сивий Мадей» Вагилевича, так сердечно і тепло списаний, - як же симпатичний нам, хоч знаємо, що він нелегальний»[16,180].

І. Вагилевич, як і його товариші розумів, що шляхи відродження української національної літератури можливі тільки на грунті живого мовлення, засвоєння традицій народної творчості, і сміливо вибрав цей шлях. Не випадково автор «Мадея» у створенні образу народного ватажка орієнтувався на художній досвід народу і давньоруського письменства, а також творчо використовував здобутки сучасників в інших слов'янських літературах.

Отже, основна заслуга діячів «Руської трійці» в тому, що вони перші на Західній Україні піднесли голос боротьби за нову, народну культуру. То був справжній героїзм - заспівати рідну пісню серед поміщицького ярма, в умовах рекрутчини, злиднів і суцільної асиміляції, в часи, коли трудящий народ над Дністром про волю навіть і не мріяв.

2.3 Зображення історії України у творах зарубіжних поетів-романтиків

Характерно, що трьохсотлітня доба козаччини, найгероїчніша і найважливіша сторінка історії українського народу, на початкуXIX ст. викликала зацікавлення у французів, німців, англійців та іспанців (праці Леруа де Флажі, К. Мальт-Брюна, Н-Л. Пісно, Д. Байрона, В. Гюго), які в історичному минулому «екзотичної» країни вбачали матеріал, вартий художнього перетворення. Фактографічний бік їх менше цікавив, найчастіше конкретну історичну постать заступав узагальнений образ, що пояснювалося не лише особливостями романтичного світосприйняття, а й слабкою обізнаністю з історією далекої для них України. Так, у поемі «Мазепа» (1818) Д. Байрон вважає українського гетьмана польським шляхтичем, таке прикре непорозуміння сталося через непевність джерела - твору Вольтера «Історія Карла XII», прочитаного англійським романтиком. Поема стала останнім із творів Байрона про сильну особистість; автор малює Мазепу з симпатією, як людину хороброї вдачі й незвичайної сили волі, романтичну й титанічну постать, хоча концентрує увагу не на історичному відтворенні реальної постаті гетьмана, а на захоплюючому, але малодостовірному епізоді його юності. Ймовірно, що «українська поема», в якій тільки у розлогому вступі і короткому заключенні йшлося про важкі для Карла XII і Мазепи часи поразки під Полтавою, зродилася в уяві англійського романтика в результаті його захоплення юною дружиною 60-літнього графа Терезою Гвічіолі, що асоціативно нагадувало любовний зв'язок Мазепи і Терези, дружини польського магната, який довідавшись про подружню зраду, прив'язав коханця голим до коня і відпустив у степ. Безсумнівно, що Байрона, як зазначав Пушкін, захопила ця поетична картина помсти і страждань. Окрім того, постать українського гетьмана, що вів боротьбу проти російського царя Петра I імпонувала митцеві, оскільки він у десятих роках XIX ст. виступав захисником народів, що борються за власну незалежність, а згодом і загинув у Міссолонгах (1824), поклавши найдорожче - життя - на вівтар свободи пригніченого народу греків. Ілюстрацією до поеми стала гравюра французького художника Верне, на якій зображено Мазепу, прив'язаного до спини коня, що, рятуючись від переслідування вовків, стрибає у річку.

Під впливом поеми Д. Байрона звертається до цього образу і французький романтик В. Гюго, в його поемі «Мазепа», написаний 1828 р. і опублікований в збірці «Орієнтації», відсутній ліричний драматизм попередника, а сюжет переключено в епічний план і об'єктивізовано , герой же «перетворюється на постійний компонент потоку розкішних живописних кадрів, що йдуть один за одним»[16,146].

Окремо слід сказати про українсько-польські літературні взаємини 20-40-х років. Історично обумовлені тісні політичні і культурні зв'язки Польщі і України, які склались протягом століть, сприяли появі в польській літературі численних художніх (дуже різноманітних за жанрами) і публіцистичних творів, присвячених Україні; в переважній більшості вони були зв'язані з тими чи іншими поворотами політичної історії. На початку XIX століття цей давній і жвавий інтерес до України набув у польській літературі нового забарвлення - під впливом романтичної поетики створилась ціла “українська школа”, яка об'єднала ряд видатних польських поетів.

Будучи зв'язаними з Україною особистими враженнями, ці поети оспівували українські степи, могили, що зберігали пам'ять про героїчне минуле; зображували татарські наскоки, спільну боротьбу поляків і козаків з татарами, епоху польсько-козацьких воєн. Широчінь степів, польська і козацька відвага, магнатські замки з їх трагічними історіями, честолюбними помислами і злочинствами, українські села. «Запорожжя, Дніпро і Буг - така тематика творів польських поетів «української школи», поетів-романтиків, які дуже охоче розповідали про події і особи, що зближували обидва народи, і обережно обходили те, що їх роз'єднувало в минулому»[38,23].

Чимало творів, у яких моделювалося історичне минуле України, створили представники польської школи в українській літературі - А.Мальчевський, Б. Залеський, Т. Олізаровський, Т. Падура та ін.

Серед польського громадянства і в минулому часто прокидався інтерес до українського життя і до тих цікавих на погляд сторонньої людини форм, які їй видаються типовими. Так, у давні часи в очах шляхетного панства Запорозька Січ стояла високо, як оригінальна школа військової науки і серед братчиків на Запоріжжі можна було зустріти членів аристократичних родин, що вчились там козакувати. Це одбивалось і в польському письменстві, де вже знаходились письменники (Шимонович, Кльонович, Зіморович), що бралися до українських сюжетів. «Особливо любили виводити тип козака, гульвіси й одчайдушника та різуна, що на довгий час зробився трафареткою для польських авторів»[17,310]. Деякі козацькі постання розбили серед польського загалу той ідилічний погляд на козацтво, а для окремих людей боротьба України з Польщею глибше поставила питання про стосунки між двома народами і знаходились серед поляків люди, що ті питання розв'язували «без націоналістичного засліплення, в злагоді з щиро-людськими поглядами »[17,310]. Таким був Данило Братковський, що поплатився життям за свою приязнь до українського народу; князь Яблоновський, - «князь Микола», - як його звали українські селяни, - що марив про відродження давньої козацької слави.

Але з усіма своїми українськими симпатіями польські письменники української школи дивились на Україну занадто польськими очами. Україна була для них тільки польською провінцією, то вони цілком заплющували очі на справжнє становище українського народу. Дійсність їх не цікавила і вони майже виключно обертались до минувшини. Все з минулого, що кололо очі так пильно затиралося, що ледь можна було пізнати справжню вдачу українця. Дійсну, не вигадану Україну. Таємничі могили, руїни, степ, спільні походи українців і поляків - звичайні теми письменників української школи. «Козацтво, але не справжнє козацтво з його завзятою боротьбою з тією ж Польщею за волю, а козацтво, що перебуває на службі у шляхетської Польщі, дбає тільки про її політичні вигоди і інтереси - стоїть на першому плані в їхніх поезіях»[17, 312].

Романтизм кликав до народності, спонукав до пошуків поетичних скарбів серед народу. Але у поляків народна поезія того часу вже ніяких скарбів не мала: «особливо вражало ентузіастів народності те, що серед польських мас жодних не було споминів про минуле в формі історичної поезії»[17, 311]. Вже перші романтики, як Бродзинський, пояснювали це шляхетським гнітом та сваволею, що придушили в Польщі простий люд і вибили з його пам'яті згадки про славну старовину. Натомість тут же зовсім поряд, серед простого народу на Україні, розгортався невичерпний запас народної поезії, величезні скарби народних пісень, переказів та традицій. «Правда, той «хлопський » народ був ніби таки одмітний од польського; правда й та поезія хлопська багато в собі містила прикрого для Польщі, як держави, і для поляків шляхетського стану, до якого належали наші романтики , - але трохи ретуші, трохи фантазії - і різницю можна було затерти»[17,311].

Звертаючись до історії українського народу, польські поети вибирали переважно ті моменти і події, що служили для слави стародавньої польської держави. Згадки про славні козацькі походи подаються перед початком повстання проти Польщі, а у зображенні козацтва та його ватажків домінує схематизм і неправдоподібність. Розвиток сюжету на тлі історичних подій іде поверхово, без заглиблення в суть конфлікту, тому польські історичні балади відзначаються зниженням динамічності сюжету і драматичністю фабули. У вірші Т. Падури «Сірко» нічної пори, коли «місяць глибоко за хмари в небо забіг», перед очима кошового отамана Війська Запорозького «з облака блиснув лицар», який з болем звертається до його сумління: « І чия ж кров се? ..А земля чия?. Сірку, за шаблю - і в Крим!» У творі немає згадки про те, що Сірко, відомий завзятим обстоюванням козацької волі та старовинних звичаїв, виступив проти гетьмана Виговського, бо вважав, що спілка з королем знову затягне Україну у польське ярмо. У битві з московським військом 1659 р. Виговський зі своїми союзниками - поляками і кримськими татарами - здобув блискучу перемогу, однак не зумів нею скористатися, бо Сірко із запорожцями у цей час напав на Крим, змусивши татар поспішати до своїх кочовищ. Певно, саме цей момент вихопила з минулого України художня уява поета, опустивши «прикрі» для поляка моменти історії. У кінцівці твору медитації про історичне минуле України переростають у сучасну авторові часову площину.

У творах польських поетів патріотичне почуття до України поєднується з любов'ю до Польщі. Така роздвоєність характерна і для Б.Залеського, який, змальовуючи елегійно-ідилічний образ України, зізнається, що носить у грудях «польсько-українське серце»; і для А. Мальчевського, з творчості якого постає лицарсько-козацька та водночас магнатсько-польська Україна («Марія»); і для М. Гощинського, в уяві якого зринає Україна гайдамацька, в стилі «романтики жаху»(«Замок Канівський»). Українські мотиви з подібною внутрішньою «розполовиненістю» авторів зустрічаються у творах Ю. Словацького («Дума українська», «Змія»), М.И. Чайковського («Козачі повісті»), М. Грабовського, М. Югославського. Незважаючи на те, що творчість представників української школи в польському романтизмі відбивила офіційно-державницькі погляди Польщі на Україну, головною їхньою заслугою стало введення у поетичний обіг містких образів-понять: козак, гайдамака, співець-кобзар, вміле застосування українського романтичного пейзажу, а також започаткування елементів історичної тематики.

Інтерес до української історії відчутний і в російській літературі першої половини XIX ст., зокрема у поезії О. Пушкіна, К. Рилєєва, М. Маркевича та прозі М. Гоголя, який своїми творами не тільки сприяв повороту деяких зрусифікованих українців до рідного народу, але й у російське письменство ввів українську течію, в якій часто озиваються якісь романтичні риски. Історичні постаті у творах цих письменників трактуються, як і в польській школі, крізь призму великодержавницької політики. Якщо у творчості Б. Залеського гетьмана Б. Хмельницького інакше як «лотром» не названо і ненависть поетова сягає апогею, то у думі баладного характеру «Богдан Хмельницький» (1822) К. Рилєєва, поданій з історичним поясненням автора, цей образ возвеличується до масштабу народного героя, оскільки гетьман уклав Переяславську угоду, що цілком задовольняла інтереси російської монархії. В уривку незакінченої поеми «Наливайко» про боротьбу українського козацтва в кінці XV ст. проти польської шляхти образ С. Палія подано автором як супротивника, ворога Мазепи, у поемі «Войнаровський» образ державотворця Мазепи трактовано як зрадника і «ворога свободи».

Отже, до славного періоду Запорізької Січі у складні для народу часи зверталися поети різних країн. В цьому унікальному та відомому явищі народної відваги та самовираження, що не має аналогів, різні письменники знаходили зразок для наслідування, та, вносячи в історичні події певні корективи, намагалися привернути увагу своїх сучасників до існуючих в країні проблем.

Розділ 3 Осмислення історичного минулого України у ранніх романтичних творах Тараса Шевченка

3.1 Історичний романтизм поеми «Гайдамаки»

Ранній Шевченко - поет-романтик. Його романтизм - це романтизм протесту проти існуючої дійсності, в основі якого - мрії поета про кращу долю народу й утвердження його права та права окремої людини на свободу. Історичні поезії Шевченка пройняті волелюбними мотивами й надихані сучасністю. Вони мали збудити національну й соціальну самосвідомість українців, протиставити їхній громадянській пасивності героїчну боротьбу предків за волю. У цьому Шевченко використав досвід громадянського трактування історичної теми у творчості поетів-декабристів, українських романтиків. Певний вплив на трактування поетом минулого України мали й тогочасна історіографія, й літературна традиція. Зокрема, на формування історичних поглядів Шевченка вплинула пре романтична «История руссов». Та найголовніше, що Шевченків образ історичного минулого ґрунтувався на народних уявленнях про Запорізьку Січ і козацтво, як вони складалися в народній пам'яті, переказах, піснях і думах, і відповідав настанові поета звеличити героїчну боротьбу народу за волю.

Про романтизм Шевченка написано багато. Докоряли Шевченкові за те, що він милується українською старовиною, ідеалізує запорозьке козацтво, що йому властиве романтичне козакофільство, що Запорозька Січ уявляється йому вільною козацькою республікою, де панує єдність і братерство поміж козацькою старшиною і рядовим козацтвом. Його романтизм слід розглядати в контексті загальнослов'янського романтизму як епохи національного відродження поневолених народів, і, зрозуміло, він мав виразно націоналістичний зміст. «Шевченко створив свою, вивірену українською історично-національною правдою романтично-художню концепцію Запорозької Січі і запорозького козацтва, гайдамаччини, Хмельницького і Хмельниччини. І їхню історію ми повинні вивчати не тільки за М. Грушевським, І. Крип'якевичем, Д. Яворницьким, а й осмислювати і цінити за творами Шевченка»[35,26].

Україна, український степ, козацька слава, султансько-турецька і польсько-шляхетська неволя, козацька могила, романтична туга, національна ностальгія, гетьманщина, романтична героїка, українські Гомери - народні співці-кобзарі, і цей національний феномен, що в нищеній і невмирущій нашій думі і пісні утверджували і множили славу України, звитяжні козацькі походи і битви, Тарас Трясило, Іван Підкова, Гамалія, героїко-драматична ораторія, безстрашні і грізні гайдамаки, Ярема Галайда, Максим Залізняк, Іван Гонта - це поетичний світ історико-романтичних творів раннього Шевченка, художнє вираження його українського національного патріотизму у найвищому розумінні цього слова.

Романтичний історизм Шевченка своєрідний. «Це не історико-фактографічне моделювання національного минулого чи його художня реконструкція. Тут історія є своєрідним кліше поетико-романтичної структури, що, спресовуючи «временні літа», концентрує героїчні вершини національної історії, утверджує її рушійні духовні сили, і в більшості випадків виконана в стильовій манері українських історичних дум і пісень»[35, 26]. Саме думи і історичні пісні насамперед давали натхнення історичній музі поета. Тут Шевченко піднімався на високі хвилі національного відродження, яка охопила всю Слов'янщину: до минулого зверталися заради пробудження національної самоповаги, усвідомлення й утвердження себе як народу з давньої і героїчною історією. Саме для майбутнього потрібен був героїчний образ України, й не тієї, що вже ніколи не вернеться, а тієї, яка ще відродиться в душах її синів, витіснивши в непам'ять ганебний дух покори. Шевченко глибоко відчув це. Героїзм і мучеництво вільнолюбного народу й стали головними рисами Шевченкового образу України, його національного міфу, який творився поетом уже в ранній ліриці та історичних поемах.

Найвідомішим і художньо найціннішим твором Кобзаря багато дослідників вважають знамениті «Гайдамаки». Аналізували цей твір відомі науковці, серед яких визначні шевченкознавці В, Бородін, Ю. Івакін, Є.Кирилюк.

Задум написати широке епічне полотно про Коліївщину виник у Кобзаря десь у 1838-1839 роках. Ідея не давала спокою молодому Шевченкові, відривала навіть від такого улюбленого заняття, як малювання, відволікала уяву. Навіть споглядаючи безсмертні картини Карла Брюллова, Шевченко, як сам свідчив «замислювався і плекав у своєму серці свого сліпця кобзаря і своїх кровожерних гайдамаків»[36, 26]. Безумовно, що готуючись до втілення ідеї, поет відчував відповідальність перед нацією, намагався прочитати все, що стосувалося Коліївщини, й об'єктивно осмислити це повстання, дати йому правильну оцінку. Вважаємо, що посилання окремих науковців на Шевченкові слова в тексті, ніби він користувався лише народними переказами, оповідями очевидців Коліївщини, зокрема діда Івана, не можуть бути абсолютною істиною. Цілком ймовірно, що Кобзар читав у рукописі «Сказание о Колиивщине» М. Максимовича, очевидно, в особистих розмовах з окремими істориками в Петербурзі порушував цю тему.

У своїй поемі Шевченко звернувся до однієї з найдраматичніших сторінок української історії - селянського повстання 1768 року, яке дістало назву Коліївщини. Воно почалося на півдні Київщини і почало ширитися по правобережній Україні. Селяни виступали проти посилення кріпацької залежності та проти утисків православної церкви і розраховували на допомогу запорозьких козаків. Безпосереднім приводом для повстання стало створення в м. Барі на Поділлі т. зв. конфедерації - об'єднання частини шляхти, яка виступила проти короля Станіслава Понятовського, що став маріонеткою в руках Москви. Катерина II прислала на допомогу своєму ставленику військо на чолі з генералом Кречетниковим. В обстановці безладу конфедерати чинили грабунки й насильства над українським населенням, що переповнило чашу його терпіння. Повстання очолив запорожець Максим Залізняк, який знайшов прилисток у Мотронинському монастирі.

У творі виразні дві сюжетні лінії: визвольної боротьби, тобто центральна сюжетна лінія, і життя Яреми Галайди - історично-художня лінія. Концептуально-історична художня лінія охоплює в часовому художньому просторі десь півроку, тоді як Коліївщина тривала насправді коло місяця. Шевченко виводить складні , непересічні образи керівників народного повстання - Івана Гонти та Максима Залізняка.

Як свідчать історичні джерела, Максим Залізняк був родом з містечка Медведівки на Чигиринщині. Ще підлітком він опинився на Запоріжжі, де пробув 14 років. Коли Залізнякові було близько тридцяти років, він раптом змінив хід власного життя і став послушником спочатку Жаботинського монастиря, а потім Мотронинського монастирів. Причини занедбання монашого чину й переходу в табір повсталих теж досі не з'ясовані. Для табору повсталі вибрали місцевість, яка називалася Холодний Яр. Саме тут серед обуреного діями конфедератів українського поспільства поширилися чутки про «золоту грамоту» Катерини II, якою цариця нібито обіцяла всіх учасників повстання звільнити з кріпацтва, про переправлені контрабандою із Лівобережної України ножі.

З повсталих Залізняк намагався створити військо за зразком козацького. Він зробив перепис коліїв, поділив їх на десятки, сотні й полки. У взятій Умані було скликано раду, як у колишніх козаків. На бік повстанців перейшов сотник надвірної міліції Умані - Гонта. Стосовно прототипу Шевченкового образу Івана Гонти, то маємо визнати чимало неточностей і авторського художнього домислу. Історичний Іван Гонта суттєво відрізняється від Шевченкового. Як свідчать дані, Гонта за походженням був вільним селянином з села Розсішок, яке разом з Уманню належало польським магнатам Потоцьким. Як для селянина, Гонта зробив блискучу кар'єру: досить недовго послуживши надвірним козаком , отримав підвищення і став керувати сотнею.

Отже, історики роблять висновки, що Гонта не мав ніякого приводу бути невдоволеним, і якщо пристав до Залізняка, то а тільки через те, що мріяв про визволення Правобережної України з-під польської влади католицького гніту. Стосовно Шевченкового образу Гонти, то для характеротворення героя Кобзар використав дані з історичного роману М. Чайковського «Вернигора».

Історичні факти свідчать, що вбивство Гонтою власних дітей взагалі було неможливе з двох причин: у сім'ях з різним віросповіданням дочки унаслідували віру матері, сини - батька; окрім того, в Гонти, виявляється був один син, на час повстання дорослий, одружений.

Факти убивства Гонтою дітей у Шевченка - глибоко психологічний епізод. Шевченків художній домисел цілком вписується в картину розправи повсталих над одвічними кривдниками і спокути Гонтою довгих років вічного служіння польському магнатові. Поетові вдалося глибоко вмотивувати кожен крок свого героя. Вражений Гонта намагається дати дітям шанс на життя, сподіваючись, що під впливом побаченого вони зрозуміють небезпеку й визнають себе православними:

«Признавайтесь:

Що, ви католики?»

Для Івана Гонти важливо одержати прощення від синів. І це не цинізм, не дика забаганка садиста, а страшне переплетення любові до рідних дітей і до України.

Шевченко не ідеалізує свого героя: Гонта спустошено-байдуже забороняє гайдамакам ховати його дітей, топить своє горе в крові шляхтичів, у руйнаторстві, напівбожевільному крикові, страшних чоловічих сльозах.

Страждання Івана такі великі, що, здається, небо над ним повинно розколотися або земля під ногами розступитися. Сам Гонта вважає себе пропащим навіки.

Звичайно, Шевченко не мав точних відомостей про деталі придушення повстання, суд над Гонтою і Залізняком. Історичні джерела свідчать, що Катерина II жорстоко розправилася з повсталими й усю вину за Коліївщину переклала на Запорозьку Січ, щоб мати причину зруйнувати її.

Сама кара Залізнякові та Гонті була страшною. За першим вироком Залізнякові мали відрубати голову. Коли приречений ступив на ешафот, прибув гонець від «милосердної» цариці. Кару не було відмінено, а лише замінено биття батогами, тавруванням розпеченим залізом, вириванням ніздрів. Витримавши 150 ударів і страшне катування, Залізняк все-таки вижив. 13 вересня 1768 року 70 гайдамаків, що вважалися керівниками (більшими чи меншими) повстання, зокрема і Залізняк, були відправлені етапом в Орловський форпост на російсько-турецькому кордоні. Але по дорозі коліївці перебили вартових і розбіглися. Залізняка впіймали, якийсь час тримали у в'язниці в Москві, а коли знову етапували в Нерчинськ, ватажкові гайдамаків ще раз пощастило вислизнути.

Івана Гонту російський уряд віддав на розправу полякам як підданого Речі Посполитої. Ув'язненого негайно відвезли у штаб-квартиру коронного ловчого графа Ксаверія Браницького в село Серби. Тут інквізиційний трибунал, що складався з трьох католицьких ченців і одного ксьондза, після довгих тортур над підсудним виніс вирок.

Цікаво, що автор прощається із своїми історичними героями романтично, виводячи їх «за кадр», щось недоговорюючи, приховуючи. Такий художній прийом унеможливлював використання народних легенд про смерть Гонти та Залізняка, які мали бути відомі Шевченку.

Як це не рідко маємо у Шевченка, причину звертання до тієї чи іншої теми і тональність поетичної мови про неї він подає у своєрідному ліричному зачині, вступі. В «Гайдамаках» цей вступ має характер закінченого авторського монологу, і ця його закінченість та важливість для поеми підкреслені тим, що під ними Шевченко поставив дату написання: 7 квітня 1841 (всю поему закінчено в листопаді).

Насамперед тут маємо розвиток «космологічного мотиву», а саме мотив вічності всесвіту й скороминущості всіх форм життя. Шевченко створює своєрідне тло плинного космічного часу для історичної трагедії. Усе відносне, але відносна й сама відносність - минущість. ЇЇ заперечує людська душа:

«Все йде, все минає - і краю немає,

Куди ж воно ділось? Відкіля взялось?

І дурень, і мудрий нічого не знає

Живе…умирає…одно зацвіло,

А друге зав'яло, навіки зав'яло…

І листя пожовкле вітри рознесли.

А сонечко встане, як перше вставало,

І зорі червоні, як перше плили,

Попливуть і потім…»[Кобзар, 57].

А тим часом у пам'яті автора, в його душі, як свідчення невмирущості, оживає козацтво, оживають гетьмани, отамани, гайдамаки:

«…У мою хатину

Прийшли, сіли коло мене

І про Україну

Розмовляють, розказують,

Як Січ будовали,

Як козаки на байдаках

Пороги минали,

Як гуляли по синьому,

Грілися в Скутарі

Та як, люльки закуривши

В Польщі на пожарі,

В Україну верталися,

Як бенкетовали…»[60].

Поет, який любив говорити з небом, з вічністю, з її посланцем-місяцем так само веде мову із своїми земними гістьми; вони розповідають йому про Україну, він плаче разом з ними над її долею. Дивовижна їх влада над поетовою душею: бо вони самі - нестримні марення, його виплекані «діти», яких він виряджатиме в Україну своєю поезією. «Оця сокровенна су причетність поета і його героїв, «інтимізація» теми й матеріалу забезпечують «Гайдамакам» велику емоційну силу»[9, 70]. За цим стоїть глибина переживання Шевченком української історії і треба дати її гідний образ усупереч забуттю та зневажанню. Адже не тільки гайдамаків, а й січове козацтво зображали здебільшого як розбишак-здобичників.

Сам Шевченко звернення до теми Коліївщини пояснював спогадами з дитинства, насамперед пристрасними розповідями діді Івана. Він навіть говорив, що не читав нічого з історичних розвідок про гайдамаччину, а базувався тільки на народних переказах. Певно, це літературний прийом або захисна версія. Насправді Шевченко на той час уже читав «Историю Руссов», «Историю Малой России» Д. Бантиш-Каменського. Автор ґрунтовної монографії про «Гайдамаків» М.Гнатюк зазначив: «У процесі роботи над поемою «Гайдамаки» Шевченко знайомився з працями тодішніх російських і польських істориків»[9, 71]. Взагалі ж під іменем гайдамаків кого тільки не виставляли: і справжніх розбійників, і тих, хто не мирився з наругою, і месників за кривду, і повстанців, і козаків-січовиків. Але в народній пам'яті, її соціальній та моральній оцінці Шевченко довіряв найбільше - в цьому сенсі, мабуть, і треба розуміти його слова: «розказую так, як чув од старих людей».[120]

Задавши у великому вступному монолозі-медитації тематичний масштаб і світоглядно-настроєвий тонус поеми, Шевченко в «Інтродукції» стислими поетичними штрихами окреслює політичну ситуацію в Польщі другої половини XVIII ст.: шляхетську сваволю, що не тільки роздирала державу, роблячи фіктивною королівську владу, а й оберталася грабіжницькими «експедиціями» збройних загонів шляхти по землях правобережної України, - як-от у часі так званої «Барської конфедерації», що повстала проти короля Станіслава-Августа Понятивського:

«На гвалт Пулавського і Паца

Встає шляхетськая земля.

І разом - сто конфедерацій.

Розбрілись конфедерати

По Польщі, Волині,

По Литві, по Молдавах

І по Україні;

Розбрілися та й забули

Волю рятувати,

Полигалися з жидами,

Та й ну руйнувати»[64].

Тут, крім усього, варто звернути увагу на оці рядки: «Розбрелися, та й забули // Волю рятувати». Річ у тому, що гаслом Барської конфедерації була оборона польської волі, оскільки Понятовський був залежний від Москви, - але реально цей вибух «ста конфедерацій» обернувся новою хвилею насильств над українським селянством. Але перш ніж подати картини цих насильств, Шевченко, немов за законами музичної композиції, стишує тон і вводить лірико-романтичний мотив, що стане наскрізним стрижнем поеми і обіцятиме якусь перспективу людяності серед хаосу жорстокостей. Цей мотив зринає в наступному розділі - «Галайда». Сирота Ярема, над яким «коверзував» хазяїн-корчмар, хоч і виріс як попихач, але не має зла ні до кого, «не кляне долі, людей не займа», вибачає їм їхню нерозумність:

«Трапляється, часом тихенько заплаче,

Та й не од того, що серце болить:

Що-небудь згадає або що побачить…

Та й знову за працю. Отак треба жить!»[65]

Як завжди, мотив сиротинства у Шевченка наснажений глибоким особистим почуттям і пережитістю. І в нього вплітається ще одне суто шевенківське: нічого не варті ніякі житейсткі гаразди, «коли нема серця з серцем розмовлять.» Оця потреба озватися серцем до серц панує над Шевченком і його зрідненими з ним геоями. В цьому - єдине людське багатство. І от «сирота Ярема - сирота багатий» -

«Бо є з ким заплакать, є з ким заспівать:

Єсть серце єдине, серденько дівоче,

Що плаче, сміється, і мре, й оживає,

Святим духом серед ночі

Понад ним витає,

Отакий-то мій Ярема,

Сирота багатий.»[65]

В композиції поеми цей розділ має надзвичайно важливу функцію. Хоч як разюче відтворені будуть злочини конфедератів, але ніщо так не промовить про трагізм події, як доля чистої , невинної молодої душі, яка буде кинута в криваве пекло людської ворожнечі й опанована демоном помсти.

Образ Яреми цікавий і, можна сказати, новаторський ще й тим, що Шевченко показав соціальне пробудження безправного наймита і його зростання до вимірів народного борця. Таке перетворення провіщане з самого початку:

«Ярема гнувся, бо не знав,

Не знав сіромаха, що виросли крила,

Що неба достане, коли полетить…»[64]

Але, мабуть, не такого лету він хотів і був вартий, як йому приготувала лиха доля…Тим часом панорама конфліктів обростає новими лініями. Щойно «жид поганий над козаком коверзував», а ось уже конфедерати (в однойменному розділі) в своєму поході грабують корчмаря і знущаються з нього - цей епізод виписано з разючою картинністю. Багатством сюжетного і психологічного руху «Гайдамаки» нагадують високої міри драматичний твір з динамікою сцен і актів. Ось розділ «Титар» - у ньому своя інтрига і свій закінчений «мікросюжет» як фрагмент більшої цілості. Посланий корчмарем до Вільшаної у гендлярських справах наймит Ярема має там свій «інтерес». Там живе його Оксана, титарева донька, і дорогою він устигає вимовити всю зміну своїх почувань: від радісного очікування зустрічі та тремтливого парубоцького кликання на побачення - до тривоги (дівчини вдома немає), а потім і щемливого жалю та своїх сиротинських страхів:

«…Одно було серце, одно на всім світі,

Одна душа щира, та бачу, що й та,

Що й та одцуралась» -

І хлинули сльози»[71].

Та ось… «попід гаєм, мов ласочка, // крадеться Оксана» - вона просто запізнилася: батько захворів. Картина зустрічі закоханих, їхніх невинних любощів і наївних розмов засвідчує дивовижну Шевченкову здатність осягати й відтворювати красу і ніжність людських стосунків; тут, звичайно, і влада народної пісні з її глибоко поетичним національним етикетом стосунків козака і дівчини; тут і потаємна туга самого Шевченка - рідні своєму героєві - за щирим дівочим серцем, за тою правдою серця, яка в народній пісні є найвищою і не замінимою цінністю:

«Знайдеш собі дівчиноньку

З чорними бровами,

Та не знайдеш тої правди,

Що була між нами»[9,74].

Але в цю ідилію дисонансом, якого не помічають двоє закоханих, уплітається мрія Яреми, який уже знає, що в Чигирині збираються гайдамаки, пристати до них з метою, що якось ніби й не пасує до його лагідної вдачі, хоч і відповідає наївному бажанню осипати кохану сріблом-золотом - возвеличити її:

«…Завтра вночі у Чигирині

Свячений достану.

Дасть він мені славу;

Одягну тебе, обую,

Посажу, як паву, -

На дзиґлику, як гетьманшу,

Та й дивитись буду»[74].

Певно, Шевченко тут правдиво відтворив химерність думки свого героя, в якого до стихійного почуття соціальної помсти домішується наївне уявлення про власне вивищення й житейське убезпечення.

Тільки власне горе і образа роблять Ярему месником. Почуття втрати хлопець настільки глибоко, що непритомніє. Проте Галайда - це сильний характер. Мине зовсім небагато часу і від його вродженого, притаманного всім українцям сентименталізму не залишиться й сліду. І всі його криваві вчинки повстанця спричинені невимовними муками зболілого серця: безнадійністю, думкою про самогубство, співчуттям до дівчини-жертви, ненавистю до ймовірної зрадниці. Такі перепади настрою героя природні, вони цілком оправдують вчинки Яреми: «Мов скажений, мертвих ріже, // Мертвих віша, палить.»[98]. Можемо з упевненістю сказати, що Ярема Галайда - найулюбленіший Шевченків образ у «Гайдамаках». Свідчення цього - прощання автора зі своїм героєм:

«Один тілько мій Ярема

На кий похилився,

Стояв довго…

Пішов степом сіромаха,

Сльози утирає.

Довго-довго оглядався,

Та й не видко стало»[116].

Як талановитий живописець, Шевченко і в поезії мислив динамікою барв, грою контрастів. Поки закохані ніжно воркують у гайочку, на дім титаря налітають конфедерати, яких привів Лейба, рятуючи свої гроші та свою доньку-красуню. Тут конфедерати звірюють ще лютіше, ніж у попередньому епізоді - у Лейбиній корчмі:

«Бодай не дивитись, бодай не казати!

Бо за людей сором, бо серце болить.

Гляньте, подивіться: то конфедерати,

Люде, що зібрались волю боронить»[75].

Нелюдськими катуваннями доведено титаря до смерті, і в цей час додому повертається Оксана - прямо в лабети конфедератів. Ярема і мститиме за неї, і шукатиме її, і зрештою знайде й порятує, - ця типово романтично-пригодницька інтрига дасть сюжетне обрамлення поемі. А в цій умовній рамці - сміливо до ризику картини страхітливих шляхетських знущань і не менш страхітливої гайдамацької помсти. Кульмінаційні картини ці сягають у розділі «Гонта в Умані», де кривавий молодий геній, на злеті, міг зважитися на таку неймовірно тяжку естетично і ризиковану морально тему - вбивство Гонтою своїх дітей. Насправді Гонта не різав своїх дітей. Епізод цей узято з роману польського письменника М.Чайковського «Вернигора», де Гонта показаний підступним зрадником і жорстким катом, що не пожалів і власних дітей. Не знати, чи Шевченко вірив у самий конфлікт дітовбивства (у своїх примітках до поеми він посилається на неопубліковані свідчення Младановича, товариша синів Гонти), чи, оскільки вже існувала відома літературна версія такого жертвоприношення, захотів дати свою альтернативу. У Шевченка моторошний акт Гонти хоч і асоціюється з відомим біблійним мотивом принесення в жертву сина як крайнього доказу вірності Богові; хоч і знаходитиме розпачливо-патріотичну мотивацію, та моторошний акт Гонти по суті не добровільний і не спонтанний: його провокує ксьондз-єзуїт, який приносить Гонті синів. Але герой приголомшений і вагається. З великою поетичною силою змальовує автор пекельні муки душі дітовбивці, який хоче заглушити їх ще безумнішим «мордуванням» ляхів, і тільки потім, уночі, потай від всіх, в купі трупів знаходить своїх дітей, щоб поховати в могилі при світлі уманської пожежі і просити дітей, щоб на тім світі благали кари для свого батька - «Нехай на сім світі // Мене за вас покарає, // За гріх сей великий»[115]. І Бог таки виконав його прохання - страшна, неймовірно страшна кара його спостигла...

Моторошний вчинок Шевченкового Гонти вже понад півтора століття викликає суперечливі, прямо протилежні моральні судження: від розуміння його як найвищого акта патріотизму, на який здатна героїчна козацька натура, до огидження ним як виявом безтямної люті. Для Шевченка гайдамаччина була народним рухом, останнім спалахом боротьби за волю. Тому цей сюжет обростає в нього пристрасними патріотичними медитаціями, в яких і втішання колишньою козацькою славою, і жаль-сором з нинішньої неслави, і заклик до героїчної дії: «А ви Україну ховайте: // Не дайте матері, не дайте // В руках у ката пропадать», і надія на відродження козацької слави: «Ото гайдамаки. На ґвалт України // Орли налетіли…»[77].

Гайдамаки рознесли кару за кров і пожари. Картини цього пекла Шевченко малює зі сміливістю батального живописця, але вони його жахають. І все це разом породжує оті розпачливі поетичні сентенції про глупоту й безвихідь людського ворогування. Але діймає Шевченка й ще один великий жаль, великий сум. Скільки вибухнуло звитяги, скільки пролито сліз і крові, скільки «погуляли», - а що з того стало:

«Трохи не рік шляхетською

Кров'ю наповали

Україну, та й замовкли -

Ножі пощербили…

……………………..

Посіяли гайдамаки

В Україні жито,

Та не вони його жали,

Що мусим робити?

Нема правди, не виросла;

Кривда повиває…

……………………..

А Україна навіки,

Навіки заснула»[118].

Ще не раз звертався Шевченко до цієї невідповідності між вибухами народної енергії та їх нерадісними наслідками, між колишньою славою і нинішньою неславою, між колишньою звитягою і нинішнім послухом та запустінням. «Гайдамаки» ж закінчуються прозовим текстом від автора: «…Весело подивитися на сліпого Кобзаря, як він сидить собі з хлопцем, сліпий, під тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницю, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря - слав'янская земля»[120]. Про помилки не лише польської шляхти, а й гайдамаків ідеться тільки в «Передмові».

Отже, поема Т. Шевченка «Гайдамаки» була й зостанеться висловом протесту проти гніту й кривди, образом яскравим, повним контрастів, дисгармонії, суворості, мабуть, недалеким від того, чим була дійсність. Це був урок минулого сучасності. Автор не втішає себе ілюзіями, бо він розуміє, що все минає не для того, щоб повернутися. І народ ніколи не поверне собі втраченого в тому самому вигляді. Але Шевченко хоче нової України, а в минулому шукає традицій волі й героїзму, щоб знайти надію, приклад, силу для боротьби за цю нову Україну, зрештою - історичне право на неї.

3.2 Відображення історії українського козацтва в поемах Шевченка «Тарасова ніч», «Іван Підкова», «Гамалія»

український романтизм поет

У ранній період творчості Т.Г. Шевченко багато уваги приділяв історичній тематиці. Однією з головних його тем є боротьба українського народу проти поневолення польською шляхтою. Уже в «Кобзарі» 1840 р. була надрукована поема «Тарасова ніч» (1838). В основу твору покладено події травня 1630 р., коли відбувся бій козаків проти військ польського гетьмана с. Конецпольського під Переяславом. На чолі боротьби стояв Іван Трясило. З історії відомо, що вирішальний бій стався під Переяславом 22 травня 1630 р., після трьох тижнів запеклої боротьби козаки розбили армію Конецпольського. У вступі до поеми автор розповідає про тяжке становище українського народу, поневоленого шляхетською Польщею. Згадавши поразку селянсько-козацьких повстань, очолюваних Наливайком і Павлюком, Шевченко змальовує самовідданий виступ народу на захист «стоптаної ляхами» України.

Поема починається з картини, у якій кобзар співає про те, що не дає спокою Шевченку - про минуле. Вустами кобзаря промовляє сам автор, в його словах відчувається гіркий біль за чимось втраченим:

«Була колись Гетьманщина,

Та вже не вернеться.

Було колись панували,

Та більше не будем!

Тієї слави козацької

Повік не забудем»[36]

Кобзар співає про наболіле: про українську долю, що Шевченко образно порівнює з хмарами, які обіймають її з обох сторін. Поет описує невтішну картину, хоча зовсім не безвихідну. Автор називає Україну-неньку дитиною малою, що плаче та журиться, але що робити , їй «немає де дітись». Немає вже тих славних героїв, що могли б прийти на допомогу: «Обізвався Наливайко // Не стало Кравчини!»[37] (з історії дізнаємося, що Наливайко Северин, він же Кравчина - керівник селянсько-козацького повстання 1594-1596 рр. на Україні проти гніту польських, литовських, українських і білоруських феодалів). Він брав участь у походах проти турків і кримських татар; з його ім'ям пов'язано багато народних пісень і легенд; «Обізвавсь козак Павлюга - За нею полив!»[37] (в історії України - це Павло Махнович Бут, більш відомий під ім'ям Павлюга, гетьман нереєстрового запорозького козацтва, один із ватажків народного повстання проти шляхетської Польщі 1637р. Він виступав не безпосередньо за Наливайком, а значно пізніше, після повстання під проводом Тараса Трясила). Але ще не все втрачено, адже обізвавсь Тарас Трясило, який більше не міг без сліз дивитися на нищівне плюндрування рідної землі:

«Обізвавсь Тарас Трясило

Гіркими сльозами:

«Бідна моя Україно,

Стоптана ляхами!»»[37]

Шевченко називає свого героя орлом сизим, що «дав ляхам знати» та наділяє його неймовірною силою:

«Вже не три дні, не три ночі

Б'ється пан Трясило.

Од Лиману до Трубайла

Трупом поле крилось»[37].

Поет створив реальний образ Трясила, мужнього керівника повсталих, який, вболіваючи за загальні народні інтереси, в найскрутніші хвилини звертається до повстанців за порадою, як подолати сильного ворога. У поемі наголошується, що в розгромі «ляхів-панків» перед Переяславом основну роль відіграли повсталі маси, козаки, що , як та хмара обступили ляхів. Палкий поборник міцної, непорушної дружби слов'янських народів у боротьбі зі соціальне і національне визволення, Шевченко чітко розмежував народ Польщі і польських загарбників-гнобителів - магнатів і шляхту, яким всіляко допомагали ксьондзи та єзуїти.

Досить контрастно зображує поет поразку ляхів та перемогу козаків: «Надлетіли чорні круки / Вельможних будити; / Зібралося козачество / Богу помолитись. / Закрякали чорні круки, / Виймаючи очі; / Заспівали козаченьки / Пісню тії ночі…»[38]. Не кажучи прямо про негативні наслідки бою для ворогів, Шевченко використовує символічний образ крука - символа смерті. В цьому проявляється евфемістичне зображення загибелі.

Як ми бачимо справедливість бере в поезії верх над неправдою і все стає на свої місця. Та все це було в минулому, де козаченьки з отаманами мечами та щаблями виборювали правду. Але, звернувшись до сучасності поета, ми побачимо зовсім іншу картину. Все змінюється з часом та чи на краще…Про славні часи нагадує тільки чорна могила, що в чистому полі. Ось як бачить це поет своїми очима:

«Сидить ворон на могилі

Та з голоду кряче…

Згада козак гетьманщину,

Згада та й заплаче!»[39].

Разом з козаком тим сумує і кобзар. Саме в його словах чуємо докір своїм сучасникам, бо йому хочеться бачити Україну іншою, кращою: «Нехай буде отакечки! / Сидіть, діти, у запічку…». У цьому докорі і відчувається контраст між оспіваним минулим та нічого не вартим сучасним Шевченка: славні прадіди воювали, а їх нащадки сидять у запічку та ні про що не турбуються.

В цій поезії багато зорових та слухових художніх деталей, що надають їй виразності: епітети «синє море», «високі могили»; слухові деталі - «тирса шуміла». Тут також зустрічаємо велику кількість риторичних запитань, спрямованих до сучасників: «Де поділось Козачество? / Де поділась доля-воля, / Бунчуки, гетьмани? / Де поділися високі могили? [37]». Поет не чекає відповіді, він лише сподівається, що ці його запитання наведуть сучасників на роздуми і може тоді нарешті омріяне майбутнє стане реальністю.

З дитячих років Т.Г. Шевченко захоплювався історією України. З великою цікавістю слухав він розповіді старих людей, в яких збереглися найважливіші її події. Особливу його увагу привертала героїчна визвольна боротьба народу України. До шевченківських творів, присвячених героїчній боротьбі запорізьких козаків проти султанської Туреччини, належать насамперед поеми «Іван Підкова» і «Гамалія».

У поемі «Іван Підкова» Шевченко оспівує один із сміливих морських походів запорожців, очолюваний отаманом Підковою, до берегів султанської Туреччини, на її столицю Царг рад. Як відомо, Іван Підкова - історична особа. Історична постать Івана Підкови є надзвичайно популярною серед українського народу і сьогодні. Пам'ятник цьому відомому флотоводцю й організатору українського козацтва у перші роки незалежності нашої держави встановлено на місці його страти у Львові. За переказами сучасників, Іван Підкова походить з роду молдавських господарів і, за деякими свідченнями, був братом господаря Івони, вбито турками за спробу скинути турецьке ярмо.

На Запоріжжі Іван Підкова з'явився після 1550 року, привівши з собою на Січ цілий козацький полк. Запорожці охрестили його спочатку Волошиним, як такого, що прибув з Волощини, тобто з Румунії. Деякі дослідники вважають, що справжнє його прізвище було Вода.

Підкова був неабиякий полковник, був високоосвіченим, володів рідкісною фізичною силою, руками розгинав підкови, звідки і походить його козацьке прізвище. До наших днів дійшов єдиний портрет Підкови, розміщений в одному з польських видань XVII століття. Першого досвіду морських походів Іван Підкова набував у походах Самійла Кішки, пізніше водив козацькі флотилії в море самостійно. У 1575 році кримський хан Аділь-Гірей сплюндрував Поділля. У відповідь Іван Підкова з козацькою флотилією у 1576 році попалив передмістя татарських приморських поселень. Ще більший морський похід до кримського південного узбережжя Іван Підкова провів наступного року. По цих походах кримський хан жалівся польському королю щорічно, а султан грозився, що помститься козакам особисто.

Зважаючи на потяг Івана Підкови до молдавських справ, можна з впевненістю припустити, що свої походи він спрямовував не лише до Криму, куди морські дороги вже були добре прокладені, а більш всього до придунайських турецьких фортець. Своїми походами в Чорне море Підкова добре набрид турецькому султану, а на Запорожжі здобув велику і гучну славу та авторитет моряка і флотоводця великої вдачі. Добре орієнтуючись в тогочасній політиці і будучи талановитим організатором, Іван Підкова задумав стати господарем Молдови і остаточно відірвати її від Оттоманської Порти. Така нагода трапилася у 1577 році після загибелі молдовського господаря Івони, коли частина молдавських бояр запросила його стати їхнім володарем. На січовій раді було схвалено рішення посприяти своєму гетьману стати молдавським господарем, і за допомогою кошового отамана Шаха в листопаді того ж року Підкова з тріумфом увійшов в Ясси, розбивши по дорозі війська наставленого Стамбулом господаря Петра. Як стверджують сучасники, перемогу під Яссами Підкова отримав військовою хитрістю. 13 грудня частина місцевого боярства проголосила Івана Підкову господарем Молдови. Першим ділом він сформував новий уряд. Як господар Молдови, Підкова звільнив всіх арештованих і офіційно розірвав стосунки з Портою та звернувся до польського короля Баторія з проханням про протекторат. Розлючений таким зухвальством запорожців, що вже вільно ставили своїх представників керівниками держав, турецький султан Мурад III направив на Дунай 100-тисячну армію і пригрозив Польщі великою війною. Тож, не маючи іншого виходу, Баторій теж почав збирати військо проти козацького господаря Молдови.

У такій ситуації Іван Підкова повернувся на Запоріжжя, де невдовзі підступом та зрадою польського воєводи князя Збарського був захоплений і доставлений до Львова. За вимогою турецького султана, який спеціально для цього направив до Львова своїх послів, король Баторій все ж таки віддав наказ стратити козацького гетьмана. 16 червня 1578 року в присутності великої кількості народу і турецьких послів на Ринковій площі у Львові Іванові Підкові було відтято голову. Отак загинув славний лицар і відважний гетьман України Іван Підкова. Про його славу та любов до нього козаків і народу промовисто говорить той факт, що за смерть свого гетьмана запорожці довго мстили як туркам, так і полякам. Його смерть стала початком ворожнечі між Україною і Польщею, тією іскрою, з якої спалахнула війна під проводом Богдана Хмельницького.

Вперше вона була порушена у поемі «Іван Підкова» (1838 р.). Досі не знають історичних джерел цієї поеми, особливо її першої частини. Іван Підкова - козацький ватажок II пол. XVI століття, що прославився в народі походами проти турків. Справді, ця постать історична. Він претендував на престол молдавського господаря, а щоб здійснити свій задум звернувся за допомогою до запорожців. Дослідники творчості Шевченка вказують на протиріччя між історичними фактами, змальованими в поемі, і справжнім життєписом Підкови, що не робив морських походів. 1578 року Підкова був скараний на горло у Львові за спробу посісти молдавський престол за підтримкою запорожців. Історичні джерела засвідчують, що морські козацькі походи відомі з першої чверті XVII століття за доби Сагайдачного. Тому, пишуть дослідники, походи Підкови до берегів Малої Азії створені художньою уявою поета. Цей вірш не тільки уславляє героїчні морські походи запорожців. З його перших рядків дізнаємося про таке:

«Було колись - в Україні

Ревіли гармати;

Було колись - запорожці

Вміли пановати.

Панували, добували

І славу, і волю;

Минулося - осталися

Могили на полі»[53].

У двох словах - «і славу, і волю» - Шевченко розкрив поняття історизму всієї його поезії. Поема композиційно складається з трьох частин. У першій розповідається про минулі часи, які протиставляються сучасному Шевченкові становищу України. Автор сумує за минулим, саме тому в поемі помітна деяка його ідеалізація: «Було колись добре жити // На тій Україні…»[53].

У другій частині безпосередньо відтворюється морський похід. У ньому яскраво виділяється образ сміливого отамана - керівника походу. Шевченко наділяє його надзвичайними силами:

«А попереду отаман

Веде, куди знає.

Походжає вздовж байдака…

Підняв шапку - човни стали.

«Нехай ворог гине!...»[54]

Ця гіперболізація бере свій початок з фольклору. Так малював народ героїв у легендах, піснях, думах, так бачив своїх героїв-предків. Поема повинна була підносити гордість народу за героїчну боротьбу в минулому, пробуджувати патріотичні почуття, тому і образ Івана Підкови у Шевченка гіперболізований.

Якщо у поемі «Іван Підкова» дано лише картину початку походу, то вже у поемі «Гамалія» відтворено весь похід, бій у Царгороді, повернення козаків з перемогою на Батьківщину. Поема написана у 1842 р. і починається вона піснею невольників, створеною під впливом народних дум. Романтична картина пісні-плачу виконує функцію заспіву, інтродукції до твору («Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі…»[166]), що своєю ритмомелодикою нагадує українські народні думи, невольничі пісні. Плач козацький багатотональний: тут сльози, ридання, журба, туга, сум, печаль, біль невольника, який втратив волю і Україну. Плач той був сильний, могутній, бо козацький, лицарський. Здригнувся від нього навіть Босфор:

«Босфор аж затрясся, бо зроду не чув

Козацького плачу; застогнав широкий

І шкурою, сірий бугай, стрепехнув,

І хвилю, ревучи, далеко-далеко

У синєє море на ребрах послав.

І море ревнуло Босфорову мову…»[166].

Але плач козацький - це й сподівання, віра і надія на повернення волі. Не страшна загибель козакам, але загинути славно в боротьбі за волю хочеться їм, а не безславно з кайданами на руках. А це вже категорія високої, шляхетної моралі, що підносить невольника із сфери фізіологічного стану плачу у сферу його вільного духовного світу, невольника робить вільним. Змінюється ідейно-естетична функція плачу. «В невольницькому мінорі бренять ледь-ледь помітні мажорні нотки, дедалі наростаючи… І ось уже пісня-плач, що увібрала в себе могутність і нескореність кайданника-патріота, стає силою, що із запорозько-січової «столиці» Хортиці кличе козаків на визвольний подвиг»[35,26].

Мотив волі - наскрізний мотив у поемі «Гамалія». Воля прийшла, її принесли запорожці на чолі зі своїм отаманом Гамалією, що прибули з рідних берегів у Скутар «з турецької неволі братів визволяти». Сам похід у поемі трактується як визвольний. Запорожці їдуть помститися ворогові за кривди та визволити своїх співвітчизників. Вони вільні друзі, що не залишають побратимів у біді, ладні вмерти, визволяючи товаришів. Козаки відважні, мужні, не бояться вирушити у далекий і небезпечний похід. Навіть скажене море і високі хвилі їх не лякають. Особливою силою наділений Гамалія, та це й не дивно, адже це узагальнений образ козацького ватажка:

«Гамалія по Скутарі -

По пеклу гуляє,

Сам хурдигу розбиває,

Кайдани ламає»[168].

Він завжди серед запорожців, завжди там, де потрібна його допомога. Під час повернення на Батьківщину він пливе останнім:

«…Позад завзятий Гамалія:

Орел орлят мов стереже…»[170].

Гамалія не історична особа, але в XVII-XIII столітті серед козацької старшини було декілька Гамалій. Згадуються вони й у «Истории руссов». Але у поемі Шевченка головний герой зображений у тісних зв'язках з козацтвом. Він здобуває славу на весь світ великий, на всю Україну. Запорожці в поемі вимальовані яскравіше, ніж у попередній поемі, адже в ній дано зримі картини бою, показано їх відвагу. Цей твір, як зазначав І.Я. Франко, є дзвінким погуком козацького геройства, відваги й енергії.

Отже, романтичний герой раннього Шевченка - це насамперед борець за волю - Тарас Трясило («Тарасова ніч»), Підкова («Іван Підкова»), Гонта, Залізняк, Ярема («Гайдамаки»), Гамалія («Гамалія»). Ці романтичні герої не протистоять масі, а є виразниками їх прагнень і сподівань. Орієнтація на романтичну традицію сприяла утвердженню поезії Шевченка на засадах народності й національної самобутності, зверненню поета до народнопоетичних джерел. З романтичною традицією пов'язані й поетика раннього Шевченка, його образність. Водночас уже в ранніх його поезіях з'являються самобутня тропіка, риси властивої зрілому поетові образної уяви (реалістична конкретність, тяжіння до пластичного образу). Тропи, запозичені з фольклору, поет трансформує, надаючи їм глибокого символічного значення й соціального наповнення. Романтизм Шевченка позбавлений містичних і казково-екзотичних мотивів, настроїв жаху, невиразно-абстрактного красномовства, туманної загадковості. Вже його ранні твори є новаторськими. Оригінальність Шевченка-поета визначає не тільки його величезний і неповторний талант, а й соціальна позиція співця пригноблених мас.

Висновки

На початку XIX століття в українській літературі панував романтизм, що мав багато спільного з романтизмом загальноєвропейським. Але водночас романтизм був і глибоко національним явищем, живленим українським корінням, українським світосприйняттям і українською історією. На відміну від романтизму європейського український виступав не проти норм буржуазного суспільства та просвітительських ідей, скільки проти феодальної дійсності. Характерна для західноєвропейських літератур «світова туга» трансформувалася тут у «національну тугу».

Все більше поетів та письменників відмовлялося від сприйняття реальності та поверталися думками в героїчне минуле, де гуляло в степу вільне козацтво, де сміливо керували військами славні гетьмани та полководці.

Центральною фігурою романтичної поетики стає людина. Людина сприймалася насамперед як витвір природи, а вже потім як продукт соціальної діяльності. Українським романтикам людина уявлялася сходинкою до божественного. Народ же в уявленні романтиків виступав певним об'єднанням всебічно розвинених особистостей. За таких умов вони вважали можливим існування гармонійного суспільства. Художньо досліджуючи людину як особистість історичну, поети-романтики прагнули осягнути її внутрішній світ у зв'язку з історією всього народу. Керуючись бажанням служити відродженню колишньої слави України, врятувати народ від безпам'ятства, вони моделювали події далекого минулого, проектуючи їх у сучасність. Втіленням найбільш типових національних рис виступав волелюбний козак чи гетьман-звитяжець, опоетизований у дусі народних та літературно-романтичних традицій і водночас наділений ознаками індивідуально-авторського світорозуміння.

В даній дипломній роботі брався до уваги період 20-40-х років XIX століття, що був представлений такими відомими літературними особистостями як Л. Боровиковський, М. Костомаров, діячі «Руської трійці», та ранній Шевченко. Так як темою нашої дипломної роботи є «Історіософські візії у творах поетів-романтиків 20-40-х років XIX століття», то нами були розглянуті найбільш визначні твори українських романтиків початку XIX століття, в яких художньо моделюється історичне минуле України.

Характерною особливістю творчості поетів-романтиків було звернення до багатих джерел народної поезії. Фольклор сприяв формуванню їх поглядів, посилював інтерес до героїчного минулого.

Поетична творчість Л. Боровиковського, А. Метлинського, М. Костомарова незмінно живилася більш або менш поглибленим інтересом до української історії, любов'ю до народного побуту, поетичної творчості українців. Жанрові пошуки романтиків зосередились на ліричних модифікаціях. Романтики значно збагатили можливості лірики, широко застосувавши глибокий психологізм, контраст і синтез, асоціативність.

Історичні пісні, балади, народні поезії використовувались як своєрідні документи, що підтверджували свідчення літописів і офіціальних актів або навіть замінювали їх. З історичних пісень поети широко запозичували факти, імена героїв, розповіді про події та осіб, переосмислюючи, творчо трансформуючи їх.

Гранично узагальнені в історичних баладах традиційні образи та події минулого, які набувають міфологічно-історичного характеру; історизм переростає у авторську медитацію, філософічність. М. Костомаров, Л. Боровиковський, А. Метлинський, Т. Шевченко, звертаючись до славних сторінок минулого України, культивували мистецьку транспозицію «достойне минуле - жалюгідне сучасне». Стягували в єдиний вузол проблеми давні та сьогочасні.

Українські поети-романтики, художньо моделюючи історичне минуле України, виражали свої сподівання та надії на майбутнє, вважаючи, що народ з такою багатою і славною історією, з його невичерпним фольклором вартий гідного майбуття.

Список використаної літератури

1. Арендаренко І. Взаємодія історії та фольклору в історичних поемах В. Скотта і Т. Шевченка// Слово і час. - 2003. - №3. - С. 62.

2. Айзеншток І. Українські поети-романтики// Українські поети-романтики 20-40-х років XIX століття. - К., 1968.

3. Барабаш Ю. Історіософія Тараса Шевченка: Шевченків світ// Слово і час. - 2004. - №3. - С. 15-37.

4. Болюбаш В. І не ситний не впоре на дні моря поле ...: (Рефлексії Маркіяна Шашкевича)// Визвольний шлях. - 2006. - №5. - С.72-83.

5. Горак Р. Вшанування великого будителя (Про Маркіяна Шашкевича)// Літературна Україна. - 1998. - 18 вересня. - С. 5.

6. Горбач Н. Життя та творчість Т. Шевченка. - Львів: Каменяр, 2005. - 304 с.

7. Грабович Г. Шевченко як міфотворець. - К.: Радянський письменник, 1991. - 216 с.

8. Бородца С. Перша монографія про Л. Боровиковського// Дзвін. - 2003. -№4. - С. 155.

9. Дзира Я. «Панували, добували і славу, і волю (Невідомі джерела шевченківської поеми «Іван Підкова»»)// Літературна Україна. - 1997. - 22 травня. - С. 5.

10. Дзюба І. Шевченкові «Гайдамаки» з відстані часу// Сучасність. - 2004. - №3. - С. 15.

11. Дзюба І. Тарас Шевченко. - К.: Видавничий дім «Альтернативи», 2005. - 704 с.

12. Єременко О. Символіка балади у світлі концепцій М.І. Костомарова та О.О. Потебні// Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. Праць. - Вип. 6. - К.: Твін інтер, 1999.

13. Єременко О. Художнє моделювання історичного минулого України у баладах Л. Боровиковського// Наукові записки. Серія: Літературознавство. - Тернопіль: ТДПУ, 1999. - Вип. IV.

14. Єременко О. Міфологічні балади М. Костомарова// Наукові записки. Серія: Літературознавство. - Тернопіль: ТДПУ, 1999. - Вип. V

15. Єременко О. Апостол кращої долі України// Особистість письменника на уроці літератури. Навчальний посібник. - Суми: Слобожанщина, 1997.

16. Єременко О. Історичні постаті України в баладах М. Костомарова «Максим Перебийніс» та «Дід пасічник»// Сучасний погляд на літературу: Зб. наук. Праць. - Вип. 2.- К.: ІВЦ Держкомстату України. - 2000.

17. Єременко О. Балада «Мадей» І. Вагилевича в контексті «Руської трійці»// Філологічні науки. Збірник наукових праць. - Суми: СумДПУ, 2003. - 160 с.

18. Єременко О. Українська балада XIX ст. (історія жанру) - Суми: ВВП «Мрія-1», 2004. - 216 с.

19. Єфремов С. Історія українського письменства. - К.: Феміна, 1995. - 685 с.

20. Забужко О. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу. - Київ: Абрис, 1997. - 144 с.

21. Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. - К.: Обереги, 1994. - 456 с.

22. Звольський В. Минуле українського народу та його значення у поетичній творчості Т. Шевченка/ В. Звольський// Сучасність. - 2006. - №2. - С. 66.

23. Історія української літератури: У 2т. - К.: Наукова думка, 1987. - Т. 1. - 630 с.

24. Історія української літератури. XIX століття: У 3 кн. Кн. 1: Навчальний посібник/За ред. М. Т. Яценка.- К.: Либідь, 1995. - 368 с.

25. Історія української літератури. XIX століття: У 3 кн. Кн. 2: Навчальний посібник/ За ред. М. Т. Яценка. - К.: Либідь, 1996. - 384 с.

26. Історія української літератури (Перші десятиріччя XIX століття): Підручник (П.П. Хропко, О.Д. Гнідан та ін.) - К.: Либідь, 1992.

27. Кирчів Р. Народна легенда і поема Івана Вагилевича «Мадей»// НТЕ. - 1992. - №1. - С. 12.

28. Костомаров М. І. Твори: В 2т. - К.: Дніпро, 1990. - Т. 1: Поезії, Драми, Оповідання/ Упоряд., авт. передм. та приміт. В.П. Смілянська.

29. Комаринець Т. Ідейно-естетичні основи українського романтизму (Проблема національного й інтернаціонального). - Львів: Вища школа, 1983. - 223 с.

30. Король В. Історія України в житті та творчості Т. Шевченка// Вітчизна. - 2002. - №3-4. - С.120.

31. Кудрявцев М. Соціально-етична програма Тараса Шевченка в національно-історичному контексті// Диво слово. - 2002. - №5. - С. 4

32. Лімборський І. Преромантизм в українській літературі (Особливості рецепції західно-європейських впливів)// Укр. мова й літ. в серед. шк., гімназ., ліц. та колег. - 2006. - 4-5. - С. - 104-115.

33. Леськів Б. Нові горизонти лірики Маркіяна Шашкевича// Дзвін. - 2000. - №2. - С.146.

34. Лепкий Б. Про життя і творчість Тараса Шевченка. - К.: Україна, 1994. - 173 с.

35. Масенко Л. Образ Мазепи в поезії Шевченка і Пушкіна// Дивослово. - 2000. - № 12. - С. 8-11.

36. Наливайко Д. Шевченко, романтизм, націоналізм// Слово і час. - 2006. - №3. - С. 3.

37. Нахлік Є. Із спостережень над поемою «Гайдамаки» Т. Г. Шевченка// Слово і час. - 1998. - №6. - С. 36.

38. Оробченко Н. Історичні сюжети у творчості Т. Шевченка// Сучасність. - 2007. - №3. - С.136.

39. Рибалт Є. Шевченко поміж академізмом та романтизмом// Сучасність. - 2006. - №2. - С. 138.

40. Руменюк В. Гомони й відгомони історії (До проблеми: Т. Шевченко і А. Міцкевич)// Слово і час. - 1999. - №2. - С. 19.

41. Рябчик М. Маркіян Шашкевич - заспівувач національно-культурного відродження Західної України// Народна творчість та етнографія. - 2005. - №3. - С.101-105.

42. Самчук Д. Героїчне минуле українського народу в ранній творчості Т.Г. Шевченка// Укр. мова і літ. в школі. - 2001. - №4. - С. 37.

43. Скоць А. «Доба романтичного націоналізму» у творчості Тараса Шевченка// Дивослово. - 1995. - №3. - С. 25-27.

44. Слоньовська О. Історична концепція «Гайдамаків» Тараса Шевченка// Дивослово. - 1997. - №12. - С. 26.

45. Тимошенко Ю. Функції персоніфікації в поетичній творчості Т. Шевченка// Шлях освіти. - 2006. - №3. - С. 37-45.

46. Ткачук М. Поезія «Хмельницького обступлєніє Львова» як вияв історіософської візії М. Шашкевича// Урок української. - 2001. - №5. - С. 46.

47. Українські поети-романтики 20-40-х років XIX століття. - Київ: Дніпро, 1968.

48. Українські поети-романтики 20-40-х років XIX століття. - Київ: Наукова думка, 1987. - 578 с.

49. Чижевський Д. Історія української літератури (від початків до доби реалізму). - Тернопіль: Презент, 1994. - 480 с.

50. Чуб Д. Живий Шевченко. - К.: Веселка, 1994. - 141 с.

51. Шалата М. Маркіян Шашкевич/ До 180-річчя від дня народження// Укр. мова і літ. в школі. - 1991. - №10. - С. 87-89.

52. Шалата М. «Перші будителі народного духу в Галичині»// Шашкевич М. С., Вагилевич І. М., Головацький Я. Ф. - К.: Дніпро, 1982. - 367 с.

53. Шашкевич М. С., Вагилевич І. М., Головацький Я.Ф. Твори/ Упоряд., вступна стаття та прим. М. Шалати. - К. - Дніпро, 1982. - 367 с.

54. Шевченко Т. Г. Кобзар. - Київ: Дніпро, 1974. - 623 с.

55. Юськів М. В. «Він рідне слово пробудив…» (До 195-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича)// Вивчаємо укр. мову та літ. - 2006. - №28. - С. 25-28.

56. Яременко В. До проблеми історіософії Тараса Шевченка// Слово і час. - 2007. - №3. - С. 19-28.

57. Яременко В. Світова історія у творчій спадщині Т.Шевченка: спроба історіософського прочитання / В.І. Яременко// Український історичний журнал. - 2007. - №5. - С. 174.