Визволення м. Миколаєва від німецько-румунських окупантів

/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. МИКОЛАЇВЩИНА НА ПОЧАТКУ 1944 РОКУ

РОЗДІЛ 2. ВОЄННИЙ ШЛЯХ 384-ГО ОКРЕМОГО БАТАЛЬЙОНУ МОРСЬКОЇ ПІХОТИ

2.1 Початок діяльності десанту

2.2 Федір Євгенович Котанов - командир батальйону

2.3 Визвольні операції батальйону в період з серпня 1943 по березень 1944 року

РОЗДІЛ 3. ПІДГОТОВКА І ПРОВЕДЕННЯ ОПЕРАЦІЇ ПО ВИЗВОЛЕННЮ МИКОЛАЄВА

3.1 План та причини висадки загону Ольшанського в тилу ворожих військ

3.2 Командир легендарного загону Костянтин Федорович Ольшанський

3.3 Формування та спорядження загону ольшанців

3.4 Невідомі сторінки операції

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. У всякого міста - своя духовна атмосфера. Вона складається з традицій, звичаїв, легенд, фактів історії тощо. Духовна атмосфера Миколаєва пройнята вічно живою легендою про героїчний подвиг 68 моряків та солдатів десантного загону під командуванням старшого лейтенанта Костянтина Ольшанського. Це був безприкладний масовий героїзм людей.

Подвиг не був випадковістю. Він був підготовлений всією попередньою бойовою діяльністю 384 окремого батальйону морської піхоти, зі складу якого було виділено основне ядро десанту.

Командиром батальйону був капітан, згодом майор Федір Євгенович Котанов. Батальйон Котанова не раз брав участь у десантах. Морські піхотинці на початку вересня 1944 р. несподівано висадилися біля Таганрога, посіяли паніку в рядах ворога і тим самим сприяли швидкому визволенню міста. А через декілька днів - десант біля Маріуполя. Знову несподіваний удар, знову паніка в рядах ворога. І незабаром Маріуполь був визволений. Цього разу Костянтин Ольшанський командував десантним загоном.

І знову бої, походи. Битви на Кінбурнській косі. А 13 березня 1944 року автоматники батальйону першими форсували Дніпровський лиман і висадилися біля Станіслава - тоді це прибережне селище входило до складу Миколаївської області. Потім бої біля Святотроїцька, Богоявленська, Широкої Балки. І ось уже видно Миколаїв, місто і порт, великий промисловий центр, на той час - гніздо ворожої оборони. Надаючи важливого значення утриманню цього великого залізничного вузла і морського порту, гітлерівське командування наказало захищати Миколаїв до останнього солдата. Відчуваючи хиткість свого становища, на 26 березня 1944 р. було призначено евакуацію до Німеччини всього дорослого населення. У разі відступу фашисти збиралися знищити промислові об'єкти, порт, причали та елеватори.

Щоб зірвати злочинний задум окупантів командування вирішило висадити десант у тилу ворога, вибір припав на морських піхотинців 384-го батальйону.

Організація десанту проходила згідно організаційного наказу № 6 командира 384-го ОБМП Ф. Котанова від 25 березня 1944 року (с. Богоявленськ). Командиром загону призначено старшого лейтенанта К. Ольшанського. Всього у загоні було шістдесят сім осіб, з них п'ятдесят п'ять моряків 384-го ОБМП і дванадцять армійців. Відбір був суворий, брали найхоробріших, добре перевірених моряків, які пройшли вже тяжку школу війни.

Згідно бойового наказу № 5 командира 384-го ОБМП Чорноморського флоту від 25 березня 1944 року десантному загону старшого лейтенанта Ольшанського необхідно було у ніч з 25 на 26 березня 1944 року на підручних плавзасобах вирушити з с. Богоявленськ та висадитись у районі елеватора міста Миколаєва, з метою підірвати бойове керування противника, нанести удар по німецькій обороні з тилу і сприяти частинам Червоної Армії у визволенні міста.

Перед світанком десантники висадились у районі елеватора. Загін розділився та зайняв три розташованих на пагорбі портових споруди.

Вранці біля цієї позиції зав'язалися запеклі бої. Спочатку сюди вирушило близько сотні німецьких солдат, та майже всі були знищені шквальним вогнем десантників з відділу 2-ї стрілецької роти. Атака була відбита. Та згодом противник почав підтягувати свіжі сили. У другому німецькому наступі брав участь вже цілий батальйон. Але і ця атака швидко захлинулась. Німецьке командування було серйозно стурбоване. Атаки тривали одна за одною. Моряки чекали наступу 28-ї армії. Але ні 26, ні 27 березня армія у наступ піти не змогла.

О першій годині ночі 28 березня 1944 року після 15-хвилинної артилерійської підготовки з'єднання другого гвардійського корпусу перейшли у наступ. Німці, не витримавши потужного удару, почали квапливо відходити до переправ через річку Південний Буг.

Із шестидесяти восьми десантників живих залишилось дванадцять. Всіх їх відразу ж відправили до шпиталю.

Дві доби безперервного бою вилилися в єдиний подвиг десантного загону. План знищення верфі, міста та вивезення миколаївців до Німеччини був зірваний.

За мужність, відвагу та героїзм у боях проти німецько-фашистських загарбників весь загін моряків був приставлений до вищої урядової нагороди СРСР - звання Героя Радянського Союзу.

Подвиг десанту Ольшанського є досить відомою сторінкою нашої історії. Це питання викликало великий інтерес, адже така операція є унікальною: силами загону стримувати противника, що у своїй кількості перевищує у десятки разів. Пізніше схоплений полонений обер-лейтенант Рудольф Шварц розповість: «Командування Миколаївського гарнізону було досить збентежене, що за такий короткий проміжок часу був розгромлений майже цілий батальйон. Нам здавалось незрозумілим, яким чином такі великі сили радянських військ пройшли на територію порту» [54, c. 143]. А ці «великі сили» - всього шістдесят вісім бійців, що воювали за свою землю. Хоч багато існує досліджень з даної теми, але залишилися ще «білі плями», тобто невідомі питання, які виникають у сучасних дослідників. В наш час відкриваються все нові і нові документи по справі загону, які розкривають нові данні. Тому необхідно продовжити роботу над історією діяльності загону.

Об'єктом дослідження є процес визволення Миколаєва від німецько-румунських окупантів.

Предметом дослідження є військові дії десанту К. Ольшанського.

Хронологічні рамки дослідження обмежуються з лютого 1943 року по квітень 1944 року, а саме періодом від створення 384-го ОБМП Чорноморського флоту до визволення міста Миколаєва.

Територіальні межі охоплюють територію Півдня України, Азовське узбережжя Російської Федерації.

Мета дослідження. Сучасні історики зустрічають шквал невдоволених відгуків, тому що суспільство заангажоване радянськими установками не спроможне повірити фактам, що суперечать офіційній версії. Тому мета дослідження полягає в тому, щоб, спираючись на напрацювання попередників, нову джерельну базу, відтворити справжню історію бою, відповісти на суперечливі питання, які постають в ході дослідження та розкрити маловідомі факти, що торкаються десанту.

Виходячи з цього, основними завданнями роботи є:

- оцінка стану дослідженості 384-го окремого батальйону морської піхоти загалом та загону Ольшанського зокрема ;

- розкриття маловідомих фактів;

- реконструкція операції загону по визволенню Миколаєва;

- визначення ролі десанту в історії України.

Історіографія. Досліджували питання десанту Ольшанського такі історики, краєзнавці та письменники як: М. І. Божаткін[13], Я. І. Конотопенко[31], М. Я. Медвєдєв[44], В. І. Циганов[53], В. К. Архипенко, М. В. Кравченко[17], В. І. Кас'яновський[30] та інші.

Методологічну основу дослідження склали принципи історизму, об'єктивності, системного підходу. Застосовано такі методи дослідження, як історичний, аналітичний.

Наукова новизна полягає у тому, що дане дослідження висвітлює невідомі матеріали та факти десантної операції, у ньому можна знайти відповіді на спірні питання стосовно даної теми.

Практичне значення дослідження. Фактичні дані дослідження можуть бути використані для подальшого вивчення проблеми, при підготовці до уроків історії України, в цілому, та історії рідного краю, зокрема. Дані необхідні при вивченні теми «Визволення м. Миколаєва від німецько-фашистських окупантів», або «Україна на завершальному етапі Великої Вітчизняної війни».

Апробація теми. Результати даного дослідження «Подвиг десанту Костянтина Ольшанського» відображені в збірнику наукових праць викладачів та студентів Навчально-наукового інституту історії та права Миколаївського національного університету ім. В.О. Сухомлинського «Студентська наука: погляд у майбутнє», випуск 10, 2011 року, сторінки 248-251.

Питання особового складу загону «Багатонаціональний десант Ольшанського» було апробоване на VI Міжвузівській науково-практичній конференції молодих науковців «Інтеграційні процеси в міжнародних відносинах: історія і сучасність», присвяченої 100-річчю Миколаївського національного університету ім. В.О. Сухомлинського (3 квітня 2012 р.).

Структура роботи побудована відповідно до поставленої мети і дослідницьких завдань. Її обсяг становить 72 сторінки. Робота складається із вступу, основної частини, списку використаних джерел та літератури, додатків. Основна частина поділяється на три розділи. Перший розділ дає відомості про стан Миколаївщини на початку 1944 року. У другому розділі висвітлюється воєнний шлях окремого 384-го батальйону морської піхоти. В третьому розділі увага приділяється підготовці та проведенню операції по визволенню Миколаєва, зокрема невідомі сторінки.

РОЗДІЛ 1. Миколаївщина на початку 1944 року

Досягнутий у результаті гучних перемог Червоної армії під Сталінградом, на Курській дузі, у битві за Лівобережну Україну та Дніпро корінний перелом у ході Великої Вітчизняної війни став визначною військово-політичною подією 1943 року. Стратегічна ініціатива відтепер цілковито перейшла до радянського воєнного керівництва. Пройшовши криваві бої із вермахтом і союзниками Німеччини, радянське військове мистецтво висунуло ціле сузір'я обдарованих полководців нової формації - Г.К. Жукова, О.М. Василевського, І.С. Конєва, К.К. Рокосовського, Ф.І. Толбухіна, Р.Я. Малиновського, І.Д. Черняхівського, М.Ф. Ватутіна та ін.

Наприкінці 1943 року почалась ціла низка військових операцій по визволенню Правобережної України і Криму від німецько-румунських окупантів. Однією з найбільших у роки Другої світової війни стала Дніпровсько-Карпатська стратегічна наступальна операція (24 грудня 1943 р. - 17 квітня 1944 р.). Вона становила собою систему взаємопов'язаних у часі та напрямках десяти фронтових операцій військ 1-го, 2-го, 3-го, 4-го Українських фронтів, окремої Приморської армії у взаємодії з Чорноморським флотом. Грандіозний безупинний наступ продовжувався 116 діб на фронті в 1400 км від Полісся до Чорного моря. Він проходив у два етапи. На першому етапі з кінця 1943 р. до березня 1944 р. радянські воїни відкинули противника на 80-350 км від Дніпра. У березні-квітні 1944 року Червона армія почали другий етап операцій по визволенню Правобережжя. Складовою частиною цього наступу стали Березнегувато-Снігурівська (6 - 18 березня 1944 р.), Одеська (26 березня - 14 квітня 1944р.) фронтові наступальні операції 3-го Українського фронту (командуючий генерал армії Р. Я. Малиновський) та Умансько-Ботошанська (5 березня - 17 квітня 1944 р.) фронтова операція 2-го Українського фронту під командуванням маршала І. С. Конєва. У ході цих операцій Миколаївщина була повністю звільнена від німецьких і румунських військ[21, с. 73].

Наступати нашим воїнам довелось у неймовірно важких кліматичних умовах відлиги, бездоріжжя, весняної повені.

За таких несприятливих погодних умов значно погіршилося постачання наступаючих частин боєприпасами, різко зменшилися мобільність і маневр діючої армії. Керівництво вермахту вважало, що радянський весняний наступ неодмінно закінчиться катастрофою. Але вже ніщо не було спроможне зупинити наші війська. Очі червоноармійців горіли жагою помсти й люті, особливо після того, що їм довелось побачити і пережити, визволяючи рідну землю. Відступаючи в безсилій злобі, фашисти застосували тактику «випаленої землі», тотально спустошуючи колись квітучу землю України, перетворюючи її на суцільні згарища і руїни. Однак німецькі стратеги вже вкотре за війну недооцінили справжніх можливостей Червоної армії-визволительки, що спромоглась ранньою весною провести ряд блискучих операцій, які вщерть розтрощили південний фланг Східного фронту. До складу 3-го Українського фронту входили:

1) 6-та армія - командуючий генерал-лейтенант І. Т. Шльомін;

2) 28-ма армія - командуючий генерал-лейтенант О. О. Гречкін;

3) 37-ма армія - командуючий генерал-лейтенант М. М. Шарохін;

4) 46-та армія - командуючий генерал-лейтенант В. В. Глаголєв;

5) 57-ма армія - командуючий генерал-лейтенант М. О. Гаген;

6) 5-та ударна армія - командуючий генерал-полковник В. Д. Цвєтаєв;

7) 8-ма гвардійська армія - командуючий генерал-полковник В. І. Чуйков;

8) 17-та повітряна армія - командуючий генерал-лейтенант В.О. Судець;

9) кінно-механізонана група - командуючий генерал-лейтенант І. О. Плієв.

Усього в складі фронту було 57 стрілецьких дивізій, 1 танковий, 1 кавалерійський і 2 механізовані корпуси.

У визволенні області брали участь також дві лівофлангові армії 2-го Українського фронту маршала І. С. Конєва:

1) 5-та гвардійська армія - командуючий генерал-полковник О. С. Жадов;

2) 7-ма гвардійська армія - командуючий генерал-полковник М. С. Шумилов.

Координував дії 2-го і 3-го Українських фронтів представник Ставки Верховного Головнокомандування маршал О. М. Василевський.

Радянським військам протистояла група армій «А» генерал-фельдмаршала Е. фон Клейста.

До складу групи армій «А» входили:

1) 6-а німецька армія - командуючий генерал-полковник К. Холлідт;

2) 3-я румунська армія - командуючий генерал армії П. Думитреску;

3) 3-й повітряний флот - командуючий генерал-полковник авіації

О. Деслок.

Всього 29 піхотних, 4 танкові та 1 моторизована дивізії.

Військам 2-го Українського фронту, які визволяли північні райони області, протистояла група армій «Південь» генерал-фельдмаршала Е. фон Манштейна.

До складу групи армій «Південь» входили:

1) 8-а німецька армія генерала піхоти О. Велера;

2) 1-а танкова армія генерал-полковника Г. Хубе;

3) 4-а танкова армія генерал-полковника Е. Рауса.

Перевага сил була на боці радянських військ:

6-а німецька армія мала особливий статус у вермахті. У вересні 1941 р. під командуванням генерал-фельдмаршала В. Рейхенау, саме ця армія увірвалася в стоянцю України м. Київ. У листопаді 1942 р. 6-та армія потрапила в оточення під Сталінградом. Вона була вщент розбита радянськими військами. Залишки елітної армії на чолі з генерал-фельдмаршалом Ф. Паулюсом здалися в полон. Після її загибелі по всій Німеччині на початку лютого 1943 року було оголошено триденний траур. Розлючений нечуваним розгромом А. Гітлер закликав пригнічених німців помститися за ганьбу поразки й капітуляції. Невдовзі, 5 березня1943 р. з кращих військових частин вермахту була утворена нова 6-а армія, яка з благословення фюрера отримала гучну назву - «армія месників»[33,с. 50].

Командувати нею нацистський вождь призначив одного з найкращих своїх воєначальників - генерал-полковника Карла Холлідта.

Гітлер запевнив шокованих сталінградською катастрофою німців, що 6 та «армія месників» стане воістину «армією героїв нації». Глибоко символічно, що в новому розгромі цієї армії в межиріччі Інгульця і Південного Бугу активну роль відіграли саме воїни-сталінградці: 8-а гвардійська армія генерал-полковника В. І. Чуйкова, та сама, що на смерть стояла в Сталінграді, упритул притиснута до самісінької Волги (у ході боїв за місто вона була під номером 62). Особисті рахунки мали також і обидва командуючі: радянський генерал-армії Р. Я. Малиновський і німецький генерал-фельдмаршал Е. фон Клейст[33,с. 52].

У боях за Миколаївщину в серпні 1941 р. 48-й стрілецький корпус під командуванням генерал-майора Р. Я. Малиновського здійснив успішний прорив з оточення, у яке тоді потрапили північніше Миколаєва війська 18-ї та 9-ї армій Південного фронту. Це був перший успішний вихід з оточення від трагічного початку війни. Командуючий німецькою 1-ю танковою групою генерал-полковник Е. фон Клейст попри всі спроби не зміг знищити й полонити оточені радянські війська.

Героїчно, з величезним ризиком для життя діли льотчики 17-ї повітряної армії генерал-лейтенанта В. О. Судця, оскільки кожен зліт і приземлення з непридатних через танення снігу польових аеродромів міг закінчитись трагічно. На відміну від нашої авіації, люфтваффе майже весь час перебувало в повітрі, тому що використовувало не ґрунтові, а бетонні злітні смуги в районі Миколаєва та Вознесенська.

Зважаючи на повітряну небезпеку з боку люфтваффе, командування фронту прийняло неординарне рішення - відійти від шаблону, до якого вже певний час призвичаївся противник. Було вирішено почати наступ уночі й без артилерійської підготовки.

Уранці 6 березня 1944 року ударне угрупування фронту в складі 46-ї та 8-ї гвардійських армій, кінно-механізованої групи, 23-го танкового корпусу перейшло в наступ. Головний удар війська наносили на південний захід від Кривого Рогу в напрямку Нового Бугу[7,с. 248].

Рота старшого лейтенанта Каткова, скориставшись темрявою, захопила артилерійський пункт спостереження противника. Тим часом інша група роти Каткова вийшла в тил противника й оволоділа німецькою шестигарматною батареєю. Цей успіх був негайно розвинутий батальйоном капітана В. Чубарова, а згодом і всією 88-ю гвардійською дивізією генерал-майора Б. Н. Панкова. У кінці дня головну смугу оборони гітлерівців по річці Інгулець було прорвано. Не даючи німцям змоги оговтатися, ввечері, згідно з наказом командуючого фронтом, через бойові порядки 8-ї гвардійської армії була введена в прорив мобільна кінно-механізована група в складі 4-го гвардійського Сталінірадського механізованого і 4-го гвардійського Кубанського кавалерійського корпусів. Командував цим об'єднанням легендарний кавалерист генерал-лейтенант І. О. Плієв. Це був кіннотник нової формації, який одним із перших зрозумів, що в епоху авіації і танків кіннота мас взаємодіяти з моторизованими військами, бо лише за цих умов вона буде спроможна вирішувати складні оперативні завдання. Пліч-о-пліч з кавалеристами воювали танкісти генерал-лейтенанта Т. І. Танасчишина. Кінно-механізовану групу Плієва справедливо називали «військом п'ятдесяти народів», оскільки в його лавах мужньо билися з ворогом росіяни, українці, білоруси, осетини, черкеси, кабардинці, адигейці, грузини, азербайджанці, представники інших націй і народностей. Кінно-механізована група вводилась у прорив не вдень, як раніше, а з настанням ночі. Цим досягалась раптовість і головне - значно зменшувались втрати від прицільного вогню ворога та від дії його авіації, яка вночі не літала.

На світанку 7 березня плієвці визволили перший населений пункт Миколаївщини в ході Березнегувато-Снігурівської операції - село Троїцько-Сафонове Казанківського району. 8 березня було звільнено і перший районний центр області - м. Новий Буг. У бою за Новий Буг особливо відзначився танк гвардії молодшого лейтенанта Б. І. Гребєннікова. Його Т-34 першим увірвався на південну околицю міста й відрізав німцям шлях відступу, знищив два німецькі танки Т-VІ «Тигр», багато автомашин, розсіяв до батальйона піхоти. Коли від прямого влучення його танк був підбитий, Гребєнніков продовжував нести вогонь по фашистах. За цей подвиг йому було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Переслідуючи відступаючого в паніці противника, кінно-механізована група почала свій знаменитий рейд у південному напрямку на Баштанку, Явкине, Снігурівку вздовж залізниці Новий Буг - Миколаїв. Глибокий прорив в обороні противника здійснений мобільною групою Плієва, розколов навпіл фронт 6-ї німецької армії. Разом з діями 46-ї армії перейшов до наступу в напрямку на Казанку 23-й танковий корпус. Цим було зірвано спробу гітлерівців знову оволодіти Новим Бугом. Війська 8-ї гвардійської армії з боями пройшли понад 80 кілометрів і 10 березня вийшли в район Новополтавки і Баштанки. Одночасно зі сходу і південного сходу допоміжний удар наносили 57-а, 37-а, 6-а, 28-а та 5-а ударна армії. У результаті активних і рішучих дій кінно-механізованої групи, військ 8-ої гвардійської та 46-ї армій німецька «армія месників» розкололася на дві ізольовані одна від одної частини. Північна група військ противника з боями та великими втратами відкочувалась на захід, у напрямку на Бобринець-Вознесенськ. Південна група потрапила в оточення в районі Березнегуватого та Снігурівки. Коридором, що виник між цими групами, у напрямку Нової Одеси просувались воїни 46-ї армії, створюючи зовнішній фронт оточення 6-ї німецької армії. На внутрішньому фронті оточення вела тяжкі бої 8-а гвардійська армія, яка з півночі і північного заходу міцно стискала німецьке угруповання, що потрапило в пастку. Задум командування фронту полягав у тому, щоб оточити й не дати змоги підійти до Миколаєва німецьким і румунським військам, влаштувати їм новий Сталінград. З пониззя Дніпра назустріч наступаючим частинам у північному напрямку наступали 6-а, 28-а та 5-а ударна армії. 12 - 13 березня в районі Снігурівки війська Плієва (кінно-механізована група) і В. Д. Цвєтаєва (5-а ударна армія) замкнули кільце оточення. Опинившись у пастці, німецькі війська будь-якою ціною, незважаючи на величезні втрати в живій силі й техніці, намагались вирватись із оточення, уникнути полону. Оточеним у районі Новополтавки і Баштанки частинам було наказано негайно здійснити прорив на північний захід в напрямку с. Привільного. Настала кульмінація в ході Березнегувато-Снігурівської операції. У ніч на 14 березня 1944 року сім піхотних дивізій противника з метою прориву з оточення шалено атакували війська 8-ї гвардійської армії в районі хутора Шевченка - Привільне. Бій був несамовитим і запеклим - не раз переходили з рук у руки села Возсіятське, Богодарівка, Новосафонівка. Ціною неймовірних втрат німцям вдалось-таки прорватися до хутора Шевченка. Але стрілецькі дивізії 8-ї гвардійської армії і 23-го танкового корпусу за підтримки штурмової авіації 17-ї повітряної армії розчленили наступаючі німецькі колони, значно послабили їх та знищили.

На станції Новополтавка воїни-сталінградці захопили німецькі артилерійські склади. Чуйков наказав командуючому артилерією 8-ї гвардійської армії генерал-майору Пожарському виділити окремий артдивізіон, надати йому захоплені трофейні гармати і, не шкодуючи німецьких снарядів, громити наступаючих гітлерівців у районі Новосергіївки й Малеївки. Артилеристи вели вбивчий шквальний вогонь прямою наводкою по німецькій піхоті. Довелося створити навіть дублюючі підрозділи, щоб воїни мали змогу змінюватись кожні 2-3 години. У результаті боїв 13 і 14 березня в районі Ноносергіївкн, Новогороженого, Тарасівки, Зеленого Гаю, Новополтавки, Новосевастополя і Новобратська були розгромлені 29-й німецький піхотний корпус і залишки німецької 24-ї танкової дивізії. Усі довколишні поля були вкриті трунами чужинців.

За два дні боїв вермахт втратив близько 25 тисяч солдатів і офіцерів, було взято в полом понад 10 тисяч гітлерівців. Таким чином, частина затиснутого в районі Березнегуватого і Снігурівки німецького угрупування була розгромлена. Проте друга його частина, скориставшись розривами в бойових порядках наших військ, викликаними суцільним бездоріжжям, зуміла вирватися з оточення і, кинувши майже все важке озброєння, боєприпаси і транспорт, поспішно відійшла на південний захід, у напрямку Миколаєва.

19 березня 1944 р. генерал-полковнику Василю Івановичу Чуйкову було присвоєно звання Героя Радянського Союзу (свою другу зірку він отримає у квітні 1945 р, а 2 травня 1945 р. саме Чуйков від імені радянського командування прийматиме капітуляцію берлінського гарнізону) [45,с. 299].

У боях за визволення Миколаївщини золотими літерами в літопис бойової слави вписано подвиг екіпажу танка №17 з 212-го окремого танкового полку 4-го механізованого корпусу. На танку американського виробництва М4А2 «Шерман», якими був озброєний полк, молодший лейтенант Вадим Сивков і радист Петро Крест'янінов (обом не виповнилося ще й 19 років) пізно ввечері 14 березня увірвалися на залізничну станцію Явкине. Маневруючи вулицями, екіпаж танку справив враження дії цілого танкового підрозділу. У результаті сміливих і рішучих дій танкістів було знищено 250 гітлерівців, понад 100 причепів. Тікаючи в паніці, німці залишили в селі три справні танки, 12 бронетранспортерів, 3 гармати, 5 мінометів, 75 автомашин. Почалась неймовірна паніка, виникли автомобільні затори, а танк, вриваючись у місця скупчення техніки ворога, довив гусеницями, трощив і нищив її. Так, по суті, лише завдяки вмілим і вправним діям, екіпажу було визволено Явкине. Та на околиці села бойова машина потрапила у глибокий протитанковий рів і втратила маневреність. Розлючені вороги обступили танк і запропонували відважним воїнам здались у полон. Тоді танкісти гранатами підірвали танк, загинули самі й знищили озвірілих фашистів. За цей подвиг вони були посмертно удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

На місці загибелі відважних танкістів у с. Явкиному встановлено гранітні погруддя героїв. Через кілька днів після їх смерті за залізною обшивкою танка випадково були знайдені и бляшаній коробці два передсмертні листи, датовані 15 березня 1944 року, яких герої встигли написати незадовго до смерті[21,с. 74].

У результаті Березнегувато-Снігурівської операції наші війська розгромили й відкинули противника від Дніпра, визволили міста Херсон, Новий Буг, селища Казанку, Баштанку, Нову Одесу, Березнегувате, Снігурівку, вийшли на Південний Буг, повністю ізолювали в Криму 17-ту німецьку армію і частину румунських військ, створили вигідний плацдарм для проведення операції по визволенню Миколаєва, Очакова і Одеси, форсуванню Дністра. За тринадцять днів безупинного наступу в жахливих умовах ранньої весни війська 3-го Українського фронту відкинули ворога на 140 км на захід і визволили більшу частину території Миколаївської області. У ході цієї наступальної операції свій безславний кінець знайшли вісім німецьких дивізій, а ще п'ять втратили боєздатність. 6-а армія «месників» втратила 36800 солдатів і офіцерів убитими і 13870 полоненими. Наші війська захопили чимало трофеїв: 131 танк, 177 штурмових гармат. 463 міномети, 778 гармат, велику кількість боєприпасів і стрілецької зброї. Залишки й недобитки «армії месників», деморалізовані розгромом, поспішили сховатися за Південним Бугом, де нашвидкуруч створювався новий потужний стратегічний рубіж оборони - «Бузький вал».

Не даючи ворогові оговтатися й зайняти вигідні рубежі оборони, воїни 3-го Українського фронту одразу, без оперативної паузи і тривалої підготовки, почали форсування Південного Бугу. Так було перегорнуто одну з найтрагічніших сторінок в героїчному епосі визволення краю від німецько-румунських зайд[45,с. 301].

Опорним вузлом усієї німецької оборони було місто Миколаїв. Німці заздалегідь перетворили всі підступи до міста в надпотужну оборонну смугу. Тут були виконані суцільні траншеї глибиною 1,5-2 м з виносними стрілецькими нішами. Уздовж усього переднього краю було 3-4 ряди дротяних загороджені, і спіраль «бруно» на низьких металевих кілках. Уся місцевість від вулиці 6-ї Слобідської (нині вулиця Комсомольська) і далі на схід па відстані 25-30 км була перетворена в суцільну зону добре прикритих потужними мінними полями та дротяними загородженнями інженерних споруд - траншей, окопів, протитанкових ровів, ескарпів, дотів і дзотів. Смуга оборони в Миколаєві та навкруги була складовою частиною так званого «Бузького валу», який, на думку німецьких військових стратегів, мав остаточно зупинити радянський наступ. Гарнізон Миколаєва мав обороняти місто включно до вуличних боїв за кожний будинок, за кожне перехрестя вулиць, навіть перебуваючи у цілковитому оточенні. Однак командуючий групою армій «Південь» генерал-фельдмаршал Еріх фон Манштейн не поділяв цієї думки і намагався виграти час і по можливості зберегти боєздатність своїх військ, навіть ціною залишення нових територій, тобто відступу. Він хотів повторити свій минулорічний маневр, коли за подібної тактики йому вдалося заманити, а потім знищити радянські війська під Харковом у лютому-березні 1943 р. Але Гітлеру здавалось, що він знайшов новий засіб зупинити Червону армію. Населені пункти, що мали значення як важливі тактичні вузли комунікацій, він оголошував «фортецями». У них призначались коменданти, відповідальні за оборону, й у випадку капітуляції вони могли поплатитись за це своєю головою. На Миколаївщині такими фортецями фюрер оголосив Миколаїв, Первомайськ, Вознесенськ та Очаків. Здавалося, що сама природа унеможливлювала подальше просування наших військ у напрямку Миколаєва та Одеси: відкритий безлісний степ, суцільне бездоріжжя, що не давало змоги підтягнути тили, забезпечити війська боєприпасами, технікою, понтонами, іншими плавзасобами для подолання Південного Бугу[33,с. 53].

Велика нестача особового складу змушувала радянське командування поповнювати ряди поріділої піхоти за рахунок місцевого населення. У наступаючих військових частинах діяли спеціально створені військкомати, які намагалися компенсувати величезні втрати в боях за рахунок щойно визволених з окупації людей, яких часто не встигали навіть вносити до списків військових з'єднань. Їх, без обмундирування у цивільному одязі, зовсім не навчених воювати, кидали на добре укріплені німецькі позиції «спокутувати кров'ю ганьбу перебування в окупації». Результатом такої практики були немислимі людські жертви. «Одним із парадоксів нашого часу; - занотував у своєму щоденнику О. Довженко, - є наявність у багатьох людей ідеї визволення Батьківщини од ярма гітлеризму без змісту самої ідеї. Є командири і політпрацівники, що два роки проливають свою кров, піт, несуть величезні труднощі, не жаліючи свого життя, воюють за визволення Батьківщини і, визволивши той чи інший, скривавлений, сплюндрований її шматок, поводяться зі звільненими людьми грубо, недобре, а часом і жорстоко, як із чимось винуватим, ворожим, підозрілим, забуваючи, що Батьківщина - це не тільки земля, а й рідні люди, плоть од плоті яких вони є. У них ідея гола і мертва»[25,с. 150]. Навіть ворога дивувала така бездумна, дикунська, нічим не виправдана жорстокість радянського командування до цієї категорії громадян-вигнанців війни.

Найжорстокіші бої за визволення області сталися під час форсування Південного Бугу і утримання плацдармів на його високому правому березі. Першими почали переправу воїни 46-ї (командуючий В. В. Глаголєв) і 8-ї гвардійської (командуючий В. І. Чуйков) армій 3-го Українського фронту. На вцілілих човнах, нашвидкуруч зроблених плотах та на інших підручних плавзасобах - колодах, діжках, дошках - радянські воїни долали водну перепону, маючи при собі ляше легку стрілецьку зброю. Артилерію, танки, боєприпаси за таких умов переправити було неможливо. Як згадував В. І. Чуйков, жахливий стан шляхів не дозволив своєчасно підвезти боєприпаси, і на день боїв видавали лише по три снаряди на гармату. Не змогла вогнем підтримати наступ і авіація фронту, натомість люфтваффе безкарно трощила позиції наших військ на захоплених плацдармах. У с. Ковалівці, що за 50 км на північ від Миколаєва, де було захоплено плацдарм, ширина Південного Бугу не перевищувала 250 м, але подолання водного рубежу неабияк ускладнювали плавні, затоплені талою водою, внаслідок чого ширина річки становила 2, а подекуди й 3 км. Німецьке командування миттєво збагнуло, яку небезпеку для них становив ковалівський плацдарм, що, по суті, відкривав нашим військам шлях на Одесу, оминаючи добре укріплений район поблизу Миколаєва. Виникла загроза нового оточення «армії месників». Німці за будь-яких умов намагались ліквідувати цей плацдарм. Використовуючи міст біля с. Гур'ївки, гітлерівці 18-19 березня відвели вцілілі частини 24-ї танкової дивізії генерала Кребера на правий берег Південного Бугу. Головний удар було спрямовано проти героїчних захисників плацдарму в районі сіл Ткачівки, Андріївкя та Ковалівки. Пекельним для наших військ виявився день 20 березня 1944 року. Цього дня 335-а, 294-а, 258-а, 153-я піхотні, 97-а гірсько-піхотна дивізії ворога та кілька німецьких штрафних батальйонів при підтримці танків і абсолютної переваги в повітрі безупинно штурмували позиції 4-ї, 40-ї і 79-ї дивізій. Особливо дошкуляла відважним захисникам плацдарму відсутність артилерії у боротьбі з німецькими танками і штурмовими гарматами, які безкарно розстрілювали з гармат та кулеметів і чавили гусеницями позиції радянських воїнів. Часто зав'язувались відчайдушні рукопашні сутички. Втрати захисників були неймовірними. І все ж під шаленим натиском німців наші війська були витіснені та затоплені крижаною водою плавні. Не залишивши своїх бійців наодинці з ворогом, героїчно загинув смертю хоробрих командир 4-ї стрілецької дивізії полковник Г. Ю. Кухарєв, так і не дізнавшись про те, що за день до,смерті, 19 березня 1944 року, його було нагороджено орденом Кутузова II ступеня і присвоєно звання генерал- майора. За таких несприятливих умов радянське командування наказало залишити плацдарм і повернутися на лівий берег. Це була серйозна невдача: далися взнаки поспіх форсування, погана розвідка й незадовільне планування операції, відсутність підтримки вогнем наступаючих дивізій. У своїх мемуарах радянські полководці обійшли мовчанкою причини поразки, а недоступність архівних джерел не дає змоги дослідникам неупереджено простежити перипетії цієї операції, і все ж, незважаючи на цю невдачу, німецькі війська впродовж п'яти діб були прикуті до Ковалівки, чим значно полегшили 5-й ударній та 28-й арміям штурм «Бузького валу» під Миколаєвом. Крім того, дії героїчних захисників плацдарму сприяли форсуванню Південного Бугу в районі Вознесенська, де наступала 37-а армія генерал-лейтенанта М. М Шарохіна. Встановлено, що в боях за плацдарм загинуло понад 10 тисяч наших воїнів, із них найбільше - 6500 полягло в боях за с. Ковалівку. «Тоді, - за словами старожилів села, - усі плавні були вкриті мертвими і пораненими червоноармійцями. Серця наші розривались від жалю, горя і болю. Небагатьох вдалося врятувати. Гітлерівці скрізь розставили пости й не давали можливості місцевим жителям дістатися річки, щоб перев'язати, нагодувати і врятувати від смерті поранених воїнів»[19, с. 81].

Серйозне занепокоєння втратою плацдарму виявила Ставка ВГК. 21 березня 1944 року на командний пункт кінно-механізованої групи Плієва в с. Сухий Єланець Новоодеського району прилетів представник Ставки Верховного Головнокомандування маршал О. М. Василевський. Сюди ж прибули командуючий 3-ім Українським фронтом Р. Я. Малиновський, командуючий 8-ю гвардійською армією В. І. Чуйков, командуючий 17-ю повітряною армією В. О. Судець та інші воєначальники фронту. Тут відбулась важлива військова нарада. Маршал Василевський привітав присутніх із вдалим завершенням Березнегувато-Снігурівської операції і особисто Чуйкова з присвоєнням звання Героя Радянського Союзу. Потім представник Ставки поставив перед фронтом завдання прискорити наступ з Троїцького плацдарму, що поблизу Нової Одеси, в напрямку залізничної станції Роздільна, а далі розгорнути широкий наступ на Одесу і загрозою нового оточення змусити гітлерівців залишити Миколаїв[23, с. 81].

Внаслідок Березнегувато-Снігурівської наступальної операції 1944 року радянські війська очистили від фашистів значну частину Правобережної України, оволоділи плацдармами на Південному Бузі й зайняли вигідні позиції для повного вигнання нацистів з Миколаївської області, здійснення Одеської наступальної операції 1944 року.

РОЗДІЛ 2. Воєнний шлях окремого 384-го батальйону морської піхоти

2.1 Початок діяльності десанту

Друга світова війна - найстрашніша з війн в історії людства - для нас стала Великою Вітчизняною. До її початку Німеччина захопила практично всю Європу й за підтримки союзників - Італії, Угорщини, Румунії - спрямувала свої армії на Радянський Союз. Наш народ прийняв на себе страшний удар, наша країна понесла найважчі втрати, і саме наша країна зіграла вирішальну роль у звільненні світу від фашизму. Докорінний перелом у війні настав на початку 1943 року. Під Сталінградом Радянська армія повністю розгромила 330-тисячне угруповання супротивника. Війська Ленінградського й Волховського фронтів прорвали блокаду Ленінграда. Окупанти були вигнані із Чечено-Інгушетії, Північної Осетії, Ставропольського й більшої частини Краснодарського країв.

На Азовському березі були звільнені Єйськ, Азов і Приморсько-Ахтарськ. Однак настання наших військ зіштовхнулося з добре організованою обороною на схід від Таганрога по ріках Мензе й Кубань. Азовське море теж контролювали гітлерівці.

Для сприяння військам у звільненні міст на північному узбережжі Азовського моря, на Керченському й Таманському півостровах і для боротьби з морськими силами противника наказом Наркома Військово-Морського Флоту № 0041 від 3 лютого 1943 року була відтворена Азовська Військова флотилія (АВФ). Уже 8 лютого 1943 року командуючий Чорноморським флотом видає наказ про формування Азовської військової флотилії з підрозділів Чорноморського флоту, Каспійської й Волзької флотилій. Військово-морською базою флотилії став Єйськ. Сюди 1 березня 1943 року прибули командуючий АВФ контр-адмірал С. Г. Горшков і начальник політвідділу флотилії капітан 1-го рангу С. С. Прокоф'єв з оперативною групою штабу. Начальником штабу був капітан 2-го рангу А. В. Свердлов. Заступником начальника штабу й начальником оперативного відділу призначили капітана 3-го рангу А. А. Урагана, начальником розвідвідділу - капітана 3-го рангу А. С. Бархоткина, флагманським інженер-мехніком - інженер-капітана 3-го рангу А. А. Бахмутова, начальником відділу бойової підготовки - капітана 2-го рангу Н. К. Кирилова. Уже до 20 квітня головна база отримала матеріальне забезпечення, плавзасоби, навігаційні службами та ін., тобто стала справжньою базою.

31 травня 1943 року був сформований 384-й окремий батальйон морської піхоти (ОБМП). Батальйон з 877 людей підсилили 76-мм і 45-мм артилерійськими батареями, 50-мм і 82-мм мінометами. У нього ввійшли люди, загартовані в боях під Одесою й Севастополем, під Новоросійськом і Туапсе, на Малій землі й інших ділянках фронту[40, с. 65].

4 квітня 1943 року капітана Федора Євгеновича Котанова призначили командиром батальйону. Капітан уже мав суворий досвід війни. Він командував батальйоном під Севастополем, був поранений, і його евакуювали на Велику землю. Після госпіталю Котанов брав участь в обороні Новоросійська, а потім його направили начальником штабу в легендарний батальйон Цезаря Кунікова. Після смерті майора Кунікова командування загоном доручили капітанові Котанову. У своїй статті «Морська піхота в атаці...» він пише про ті події: « Командування загоном після смерті Кунікова було доручено мені. 27 лютого 1943 року сильно поріділий загін був перебазований у Геленджик, а наприкінці березня директивою Військового Ради ЧФ мене призначили командиром знову сформованого 384-го окремого батальйону морської піхоти[13, с. 200].

Мені було приємно, що до складу батальйону увійшли багато моряків, які побували в загоні Кунікова на Малій землі, вони стали кістяком батальйону, тим ядром, на яке ми рівняли всіх воїнів.

Пам'ятна мені зустріч і з лейтенантом Ольшанським. Коли він доклав про своє прибуття, я запитав: «Але ж ми з Вами зустрічались, товариш лейтенант?». «Так точно, - відповів він. - Я вчився у Вас».

Було це ще в Севастополі, напередодні війни. Я викладав на курсах офіцерського складу, і мені запам'ятався дуже допитливий курсант Ольшанський, що володів до того ж і неабиякою фізичною підготовкою. Поговоривши з Ольшанським, я призначив його командиром роти автоматників» [53, с. 17].

Батальйон формувався в м. Поті. Командний склад частини підібрався і діловий, і бойовий: капітан Семен Васильович Аряшев - заступник комбата по політчастині, лейтенант Петро Степанович Пономарьов - начальник штабу, його заступник - капітан Медзель, заступник комбата по постачанню - інженер-капітан Олег Іванович Беспалов, діловодство штабу поклали на головного старшину Петра Степановича Миронюка.

Котанов украй серйозно віднісся до виконання завдання. Він особисто ухвалював кожного бійця. Комбат знав, які бойові завдання будуть вирішувати ці люди. В основному сюди направляли колишніх моряків-десантників. Вони пройшли школу війни під Одесою, Севастополем, Керчю, Теодозією, Новоросійськом. І серед них були такі, як Авраменко, Дермановський, Лиманів, Нейшлотов, Мельниченко, Семистрок, Липилін, Коновалов, Севастянов, Стрюков, Цибулько, Федько, Буторин, Саченко, Засухин, Калиниченко, Ходирєв, Твердохліб, Шпак, Індик, Удод, Кравцов, Касьяненко, Осипов, Первухин, Павлов і багато інших.

Молодший лейтенант Михайлівський формував роту протиповітряної оборони, лейтенант Циганов - 45-мм батарею, старший лейтенант Вязьметинов - 76-мм батарею. Усі підрозділи були укомплектовані офіцерами. Капітан Король, лейтенанти Савенко, Федорякин, Шемадов, Ахундов, Нодій, Починин, Сахно, Чумаченко, Корду, Гуральчук, Житнюк, Широков, Полешко, Криулин, Шехерев, Карась, Цвєтков, Гончарів, Школярів, Петров, Артем'єв, Скакодуб, Распутін, Рогачов, Суботін, Голтва й інші виявили себе як ділові й енергійні організатори. У зв'язку з напруженою обстановкою на фронті командування флоту квапило з формуванням батальйону. Уже в перших числах квітня деякі підрозділи були готові до відправлення. Начальником ешелону призначили командира роти автоматників лейтенанта Ольшанського. Їхали майже місяць через Тбілісі, Баку, по Північному Кавказу. У дорозі часу не втрачали. Коли ешелон через затори подовгу стояв на перегонах, влаштовували тренування. А коли їхали по місцях нещодавніх боїв, із покинутої техніки знімали все, що могло знадобитися.

5 травня 1943 року батальйон прибув у м. Єйськ. Штаб батальйону розташувався в будинку № 19 по вулиці Молотова, недалеко від порту[9, с. 243].

Розгорнулося напружене бойове навчання. Ворог завжди знаходиться в більш вигідному положенні, навіть якщо десантники висаджуються зненацька. Оборона узбережжя у нього заздалегідь підготовлена, місця можливого висадження пристріляні, береги заміновані, резерви націлені й можуть бути швидко кинуті. Виходить, треба зломити опір супротивника, нав'язати йому свою волю, деморалізувати, придушити із самого початку. Займалися по 12-14 годин на добу. Котанов Ф. Є. вимагав, щоб заняття проходили в умовах, близьких до бойових. Зібравши командирів рот і підрозділів, він зачитав їм «Пам'ятку десантника», складену Ц. Л. Куніковим:

«Десантний бій швидкоплинний, успіх у ньому залежить від умілих дій дрібних підрозділів і окремих бійців. У десантному бою, як ніде, важливі організованість, дисципліна, спритність й хитрість.

Готуючись до десанту, перевір своє знаряддя, ретельно оглянь, вичисти, змаж, інакше воно підведе в бою.

Ідучи на посадку, не пали, не галасуй, дотримуйся строгого порядку, скритності, на кораблі займай відведене тобі місце й з готовою зброєю до бою.

При висадженні на берег дій швидко, точно виконуй накази командира.

По команді негайно стрибай на берег або у воду. Не відбивайся від свого відділення, тримайся своїх і допомагай товаришам.

Кидайся на ворога зухвало й сміливо.

Знай - він тебе не чекав, розгублений, і ти переможеш його.

Пам'ятай: основний закон десантника - наступати, наступати, наступати, захоплювати плацдарм для своїх військ.

Будеш відсиджуватися - ворог отямиться, збере сили й знищить тебе або скине в море.

Дій безстрашно, рішуче й уміло. Сміливість міста бере».

Матроси-Куніковці на підставі «Пам'ятки десантникові» написали свою бойову пам'ятку. От деякі витримки з неї:

«До берега підійшли - швартування не чекай,

Стрибай у воду! Уперед іди!

Стрибнув на берег - тільки півсправи -

Тепер атакуй ворога сміливо!

При русі по вулиці пам'ятай одне:

Бачиш вікно - лізь у вікно,

Стіна на шляху - не обходь,

Через неї - і вперед іди!» [54, с. 12].

Пам'ятка Ц. Кунікова стала основою програми навчання. Особлива увага приділялася взаємодії десантників з авіацією й корабельною артилерією. Моряки вчилися володіти усіма видами ручної зброї як вітчизняного виробництва, так і трофейного. Крім німецьких автоматів, кулеметів, пістолетів, попадалися австрійські й чехословацькі гвинтівки, французькі й бельгійські «бердани», італійські «беретти» і багато іншого. Вчилися прийомам рукопашного бою, діяти ножем, прикладом, кидати прицільно гранати в ціль з незручних положень. Вчилися непомітно долати перешкоди, плазувати по пересіченій місцевості, підніматися на стрімкі кручі. Запам'ятовували умовні сигнали, вчилися із зав'язаними очима заряджати диски автоматів і кулеметів, по звуку визначати, звідки ведеться вогонь. Командир батальйону вимагав, щоб кожний боєць, включаючи радистів і коків, володів будь-якою зброєю. Він говорив: «Краще пролити більше поту, чим крові».

Крім навчань батальйон охороняв узбережжя Азовського моря від коси Довгої до устя р. Дону. Це більше ста кілометрів. З групою офіцерів Котанов обстежив берег і місця можливої висадки ворожих десантів, зміцнив оборону артилерією, кулеметними гніздами. Пости спостереження й зв'язки й дозори тримали під охороною весь берег.

Оборону на особливо вразливих напрямках тримали спеціальні підрозділи. Під Азовом - 2-я стрілецька рота лейтенанта Широкова. Її підсилили взводом станкових кулеметів з роти лейтенанта Полешко й мінометним взводом з роти капітана Самарина в районі с. Глафірівки - 3-я стрілецька рота старшого лейтенанта Маковецького. Біля Должанської коси оборону тримала 1-а стрілецька рота молодшого лейтенанта Михайлівського, посилена кулеметним взводом і взводом протиповітряної оборони із роти лейтенанта М. Гончарова.

Головні сили батальйону: рота автоматників лейтенанта Ольшанського, рота протиповітряної оборони лейтенанта Гончарова, мінометна рота інженер-капітана Самарина, частина кулеметної роти лейтенанта Полешко, 45-мм і 76-мм артилерійські батареї лейтенанта Циганова й старшого лейтенанта Вязьметинова, саперний взвод старшого лейтенанта Крутова, взвод розвідки молодшого лейтенанта Криуліна, взвод зв'язку капітана Шило, а також тили батальйону із транспортним взводом були зосереджені в самому Єйську й у районі порту в повній бойовій готовності[54, с. 18].

До середини літа флотилія мала значні надводні, повітряні й берегові сили й була готова до бойових операцій.

2.2 Федір Євгенович Котанов - командир батальйону

батальйон ольшанський тил ворожий

Котанов Федір Євгенович - підполковник, командир 384-го окремого Миколаївського Червонопрапорного батальйону морської піхоти, народився в 1914 році в селі Неон-Хароба Цалкського району (Грузія) у родині селянина, член ВКП (б). Закінчив Бакинське військове училище в 1930 році.

Звання Героя Радянського Союзу присвоєно 20 квітня 1945 року. Після війни продовжив службу в Збройних силах.

З 7 вересня 1987 року - почесний громадянин міста Маріуполя й болгарського міста Бургас.

Федір Євгенович Котанов в 1928 році став вихованцем музичного взводу Закавказької військової підготовчої школи імені Серго Орджонікідзе в місті Баку. З 1928 по 1930 рік він був курсантом цієї школи, а з 1930-го по 1933 рік вчився в Бакинській піхотній школі, після закінчення якої одержав перше офіцерське звання. Потім Котанова призначили командиром розвідроти, і незабаром їх полк перевели на Тихоокеанський флот[24, с. 236].

Наприкінці липня 1938 року Котанова заарештували, і він більш трьох місяців перебував під слідством. Йому інкримінували контрреволюційну пропаганду. У листопаді 1938 року його звільнили за відсутністю доказів. Наказом Народного Комісара ВМФ СРСР № 0336 від 14 лютого 1939 року звільненого лейтенанта Ф. Є. Котанова, призначили командиром роти стрілецького полку Чорноморського флоту, і привласнили чергове військове звання старшого лейтенанта[53, с. 235].

Під Севастополем Федір Євгенович командував батальйоном, був поранений, евакуйований на Велику землю. Після госпіталю був начальником штабу в батальйоні Цезаря Кунікова. Після смерті Кунікова командував батальйоном, потім його призначили командиром 384-го окремого батальйону морської піхоти. Під командуванням Котанова батальйон сприяв якнайшвидшому звільненню нашої землі від окупантів. Котановці, як вони себе самі називали, практично забезпечили звільнення всього північного узбережжя Азовського й Чорного морів від Таганрога до болгарських портів Варни й Бургаса, відрізали кримське угрупування німецьких військ від баз постачання, що допомогло Червоній Армії звільнити Крим.

Федір Євгенович Котанов був одним з тих командирів, які прагнули перемагати не числом, а вмінням. Він надавав великого значення навчанню особового складу й розробляв операції так, щоб втрати були мінімальними.

Наказом Верховного Головнокомандуючого від 1 квітня 1944 року 384-му ОБМП під командуванням Ф. Є. Котанова було привласнене найменування «Миколаївський», а 25 вересня 1944 року батальйон нагородили орденом Червоного Прапора.

384-й ОМКБМП був учасником параду Перемоги на Червоній площі, а їх командир Герой Радянського Союзу підполковник Котанов Федір Євгенович командував зведеним батальйоном моряків-чорноморців.

В 1948 році Федір Євгенович закінчив військову академію ім. Фрунзе й до 1951 року командував окремим кулеметно-артилерійським полком. З 1951-го по 1964 рік викладав у вищих військово-морських училищах.

Нагороджено двома орденами Леніна, трьома орденами Червоного Прапора, орденом Суворова Ш ступеня, орденом Олександра Невського, орденом Вітчизняної війни I ступеня, орденом Червоної Зірки, медалями «За оборону Севастополя», «За оборону Кавказу», болгарським орденом «9 вересня 1944 року з мечами».

В 1964 році Котанов звільнився в запас, працював у НДІ суднобудування, написав книгу «Матроський батальйон» про подвиги бійців 384-го ОМЧБМП. Помер Федір Євгенович у 1993 році.

Пам'ять про нього не згасає. В Азовському морському пароплавстві є сухогруз «Федір Котанов». У селищі Мангуш - вулиця імені Героя Радянського Союзу Ф. Є. Котанова, у селищі Урзуф - школа його імені. Котанов - почесний громадянин міст Маріуполь і Бургас[25, с.320].

2.3 Визвольні операції батальйону в період з серпня 1943 по березень 1944 року

До останніх днів серпня 1943 року батальйон здійснював протидесантну оборону Єйського оборонного району.

Гітлерівці продовжували утримувати м. Таганрог. В районі Таганрога займали оборону німецький 24-й корпус зі складу 6-ої німецької армії.

До кінця серпня 1943 року війська Південного фронту вийшли на рубіж Катеринівки, Малокирилівки, Кримське, Дороганов. Командування фронту дало завдання Азовській флотилії 17 та 28 серпня здійснити артилерійський обстріл Таганрога, на воді в ніч на 28 серпня обстрілювати німців в порту та допустити підходу транспорту в район Таганрога. Особливе завдання отримав 384-й ОБМП - допомогти у звільненні Таганрога.

Було прийнято рішення висадити два десанти. Основний - роту 384-го ОБМП - в с. Безіменівка, близько 80 км на захід від Таганрога, та допоміжний - 100 бійців з 77-ї стрілецької дивізії - у хуторі Веселому, близько від порту. Його призначенням було відволікати увагу противника, а у випадку відходу німців перерізати їм дорогу.

Командуючим основного десанту назначено капітана Котанова. Командир батальйону призначив лейтенанта Ольшанського начальником штабу десантного загону.

Для маскування десантної операції поширили чутки, що в батальйоні санітарний день. Частина батальйону, яка ввійшла до десанту, на автомобілях з піснями поїхала до мор, а зброю і спорядження уклали на дно кузова. Після купання моряки непомітно розмістилися у вцілівших будівлях порту.

Усього в основний загін було виділено 157 осіб: взвод розвідників - 31 чоловік, командир молодший лейтенант П. Р. Криулін, 35 автоматників під командуванням лейтенанта Є. Г. Фещука, стрілецько-мінометний взвод - 36 чоловік, командувач лейтенант В. Ф. Сахно, 25 бійців протиповітряної оборони і 12 саперів були розподілені по взводах, командна група складалася з 11 чоловік.

29 серпня, в 19.00, почалась посадка десанту на катери. Котанов і Ольшанський перебували на різних катерах, щоб у випадку загибелі одного командування міг прийняти інший[54, с. 22].

Загін прикриття з 00 годин 30 хвилин протягом 15 хвилин обстрілював ворожий флот в порту Маріуполя та роздоріжжя східніше Маріуполя. Таким чином група прикриття блокувала прохід ворожих кораблів. Катери прикривали район висадки десанту до сходу сонця, а потім пішли до Єйську.

На березі зняли вартових, потім перерізали телефонний зв'язок.

Німці залишали Таганрог, по дорозі йшла безперервна автоколона. Сапери підірвали міст, десантники підбили декілька автомашин. Виникли затори, рух німців зупинився. Напад десантників був настільки неочікуваним, що гітлерівці не встигли оговтатися. Паніка не дозволила їм організувати спротив. Бійцям вдалося отримати цінні штабні документи, оперативні карти німців.

Першим в село увірвався взвод лейтенанта Фещука. До ранку тривала запекла перестрілка. Моряки діяли невеликими групами. Старшина Юрій Богдан з групою моряків обігнув село, перерізав дорогу і не дав можливість ворогам втекти. Ситуацією скористалися насильно зігнані місцеві жителі на оборонні роботи німцями. Вони втекли у степ та розбіглися по домівках.

Частина німців була знищена, а частина втекла у північному напрямку. Капітан Котанов наказав десанту закріпитися на околиці селища. У німців залишився один шлях відступу - через Безіменівку[9, с. 121].

Почалися атаки німців. Наступали з Будьонівки, Самсонове. Десантники знищували танки, також знищили значну кількість піхоти. Тоді моряки піднялися в контратаку.

З Маріуполя німці намагались надати підкріплення, але залпи корабельних гармат розстріляли колону.

Ворог втікав, покинувши склади і техніку. Рух відступавших з Таганрога німців було припинено.

Близько 5 години ранку сходило сонце, з'явилися ворожі літаки. Зав'язався бій у повітрі. Десантники були змушені відходити до м. Єйська. На борт разом з моряками піднялися місцеві добровольці.

В 9.00 загін прибув до Єйська. Командир Котанов не міг повірити, що бійців повернулося більше, ніж пішло на операцію. Тоді виявили, що повернулися 175 чоловік, коли йшли у бій 150. Після перевірки вияснили, що у строю 28 чоловік, які не значаться у списках, та 15 жителів села. Зі складу десанту 2 було вбито, 5 поранено, 1 зник[40, с. 34].

Незадовго після повернення кораблі з десантниками вирушили в Таганрог, на східній та північній околицях якого вже вели бої наші війська. Моряки зайняли порт, захопили 10 сейнерів, 2 катери, 2 баржі, багато дрібних суден, таким чином не дали гітлерівцям відвести їх у море. Захопили три склади з військовим реманентом.

30 серпня війська захопили місто Таганрог. У результаті бойових дій 18-30 серпня німецько-фашистські війська втратили 5 піхотних і танкову дивізію та були витіснені з району р. Міус[14, с.87].

За своєю підготовкою, виконанням і результатами висадку в Безіменівці слід до найкращих розвідувально-диверсійних десантів Великої Вітчизняної війни.

Так почав свій бойовий шлях 384-й ОБМП.

Після звільнення Таганрога моряки ступили на українську землю.

Маріуполь мав велике оперативне значення для ворога: через порт здійснюється постачання військ на Донбасі, також вивозили з Кубані хліб та худобу.

Мінометні та артилерійські батареї, сітка дотів, дзотів, кулеметних точок - все це давало змогу зосередити навколо орту сильний перехресний вогонь. У якості протидесантних перешкод німці оточили колючим дротом всю територію на підступах до порту, перед дротяним загородженням тягнулися мінні поля.

Для проведення десантної операції під Маріуполем 44-а армія Південного фронту відіслало в Азовську військову флотилію 300 бійців з 1-го гвардійського укріп району.

5 вересня 1943 року Азовське військове командування фронту поставило завдання провести висадку тактичних десантів західніше Маріуполя для перехоплення доріг, відволікти на себе частини сил ворога та захвату порту у взаємодії з військами фронту.

Цього ж дня, о 19.36, два катери вийшли з Ейська для висадки десанту в селищі Ялта, але у зв'язку з тим, що німці підтягнули резерви в район Маріуполя та наступ радянських військ призупинився, десант був скасований, і катери повернулися на базу[14, с.87].

7 вересня було прийняте рішення висадити десанти у ніч на 8 вересня в районі с. Мелекине та с. Піщане для захоплення порту Маріуполь і в районі Ялти для знищення комунікацій ворога.

В 19 годин 15 хвилин на двох катерах 157 морських піхотинці під командуванням лейтенанта К. Ф. Ольшанського вийшли з Ейська до місця висадки.

У темряві ворожі кораблі не помітили десант. В 3 години 15 хвилин 8 вересня катери почали висадку десанту західніше Ялти, біля с. Юр'ївки.

Німці виявили моряків. Ольшанський зміг визначити місця знаходження чотирьох вогневих точок, після чого він наказав бити протитанковою зброєю по дотах. В результаті обстріл дещо послабився, скориставшись цим, розвідники підібралися впритул до ворожих кулеметів та підірвали їх, інша група розвідників знешкоджувала мінне поле та зробила прохід. Десантники рушили по проходу.

Їм вдалося одразу ж схопити полонених, які повідомили приблизну чисельність німецьких військ. Десанту допомагав у просуванні житель Маріуполя, який випадково опинився в даній місцевості, він став їхнім провідником. Це був молодий шістнадцятирічний хлопець Володимир Самарин.

Частину десанту було виявлено німцями під Мангушем. Розвідники відстрілювалися, намагаючись уникнути переслідування, тільки один десантник зміг вижити. Група Бондаренко своєю стійкістю та мужністю затримала в Мангуші німецькі сили, призначені для знищення основних сил десанту.

Основний загін продовжив шлях до Ялти. На північно-східній околиці селища Ялта десант зіштовхнувся з румунським батальйоном. Ольшанський швидко оцінив ситуацію і залишив засаду, а основний загін продовжив пересування. Румуни, побачивши перед собою невеликий загін моряків, сподівалися на легку перемогу, але потрапили в засаду. Ті, що вижили кидали зброю та здавалися в полон[29, с.140].

Перетинаючи дорогу Мангуш-Ялта, десантники пошкодили декілька ліній зв'язку, обстріляли групу німців, котрі копали окоп для другої лінії оборони, підпалили склад пального.

Загін підійшов до дороги Мангуш-Маріуполь. Із втратою цієї дороги німці потрапили у пастку. З фронту на них наступала Червона Армія, а єдину дорогу відступу відрізав загін Ольшанського. Щоб пробитися на захід, гітлерівці кинули проти десантників великі сили.

Десант зайняв невелику висоту для оборони. В 8 годин 30 хвилин розпочався бій. Німці наступали з трьох боків. З двох сторін вони демонстрували наступ, а головний удар готували з третьої - з долини.

З Мангуша ворог підвозив підкріплення. Відбиваючи з усіх боків німців, моряки врешті решт пішли в рукопашний бій. Німці відступили.

Оговтавшись, німці почали мінометний обстріл, близько підійшли до позицій десанту. Помітив, звідки вели вогонь мінометники, моряки непомітно підповзли до них, знищили німців з їхнього ж міномета, відкрили вогонь по ворогах.

Майже половина десанту вийшла з ладу. Ольшанському було зрозуміло, що протриматися не вийде. Бій тривав 20 годин. За цей час гітлерівці тричі підтягували підкріплення, намагаючись оточити та знищити загін. У результаті всі атаки були відбиті. Десантний загін втратив 6 чоловік вбитими, 15 поранених.

Було вирішено почати відхід з висоти одразу як стемніє, коли німці вечерятимуть, а вони завжди дотримувалися режиму. Також було вирішено прориватися з північної сторони, щоб напряму вийти на попередній курс - до дороги Маріуполь-Мангуш. Ольшанський дав умовний сигнал, і моряки почали прорив без галасу. Групи прикриття взяли на себе весь удар. Весь загін вирвався з кільця і пішов у степ. З групи прикриття в Маріуполь пробився лише Костянтин Липилін. До речі, він родом з м. Миколаєва[46, с.206].

У цьому бою, зайнявши кругову оборону моряки відбили чисельні атаки ворога, скориставшись темрявою, пішли в напрямку м. Маріуполя.

11 вересня десантники вийшли до вже звільненого Маріуполя[47, с.101].

9 вересня, в 20 годин 24 хвилини, загін на катерах вийшов з Єйська. Всього на борту було 283 десантника. Командував десантом капітан-лейтенант Віктор Еммануїлович Немченко. Десанту була поставлена задача: перехопити дорогу вздовж східного узбережжя коси Білосарайської та, рухаючись по ній, увірватися в порт Маріуполь. Катери в 1 годині 15 хвилин 10 вересня підійшли до коси непоміченими.

Висадившись десантники рушили в бік Мелекіного. Катери артобстрілом знищили батарею противника на косі.

Сапери звільняли прохід, зв'язківці залишали німців без зв'язку, десант розділився. Моряки швидко зайшли в Мелекіне, тихо знешкодили патруль та вартових.

В селі розгорівся бій. Відділення Геннадія Білоконя знищило штаб гарнізону. Частина гарнізону встигла зайняти окопи, але морські піхотинці знешкодили їх.

За півтори години ворожий гарнізон в с. Мелекіне було розгромлено. До ранку Мелекіне було повністю звільнено від ворога[47, с.114].

На світанку десант вирушив до Маріупольського порту. Не доходячи одного кілометра до Самариної балки, загін зайняв оборону.

Немченко вислав два взводи для розвідки та прикриття загону від можливих ударів з флангу. Провідниками були двоє полонених румунів. Вони непомітно провели до позицій двох батарей. Моряки, знову без єдиного вистрілу, оволоділи батареями, та о 9 годині група розвідників увірвалася в село Піщане - румунський гарнізон перестав існувати.

В районі Самариної балки десант помітив протидесантний батальйон ворога, вони передали повідомлення до Маріуполю, звідки німці підтягнули значні сили.

Немченко наказав зайняти кругову оборону. До штабу передали повідомлення з проханням про допомогу. По німцях вдарила корабельна артилерія, з'явилась штурмова авіація. Значна кількість ворога була знищена, але десант все ж таки був змушений проривати кільце. Залишилася група прикриття.

Групі прикриття потрібно було протриматися всього годину - до тих пір поки основна частина ввійде до Маріупольського порту. Ціною загибелі загону прикриття десант вирвався з-під удару. Десантникам вдалося увірватися в порт.

Немченко розділив людей так, щоб звільнити порт по всій його території, очистити причали,залізничні гілки, елеватор. Десантний загін діяв невеликими групами. Навколо залишились слід квапливого бігства німців. Більшість будинків були спустошені.

В 12 годин порт було захоплено. Бій закінчився. Від ворога були очищенні портовий район та причали[54, с.82]. Дізнавшись про наміри німців вивезти ешелон з людьми до Німеччини, Немченко наказав не допустити цього.

Десантники прорвалися до вокзалу. Побачивши моряків конвоїри просто повтікали. Таким чином було врятовано молодих маріупольців. В цей час німці підтягнули резерви, загін був змушений залишити порт, сховатися у судноремонтний завод. Та їм вдалося знову захопити порт, після чого організували оборону.

Близько 18 години до порту підійшли частини 44-ї армії. Почалися запеклі бої біля порту та біля Самариної балки. Німці перейшли у прорив, тоді командування армії попросило допомоги у десанту. Матроси вирушили до Самариної балки, відкинули ворога. Прорив було ліквідовано.

11 вересня катери Азовської флотилії доставили підкріплення. У порт прорвалися і моряки Ольшанського. Коли стемніло десантники побачили, що ворог тікає. Отже, війська 44-ї армії прорвали нарешті оборону на р. Кальміус[28, с.12].

Висадка десантних загонів 8-10 вересня, ударивши по ворожих тилах забезпечили прорив німецької оборони по р. Кальміус та визволення Маріуполя. Але дії деяких десантних загонів були б більш успішними, якби було висаджено десант в районі с. Піщане. Командир висадки капітан-лейтенант Красніков вирішив, що десант виявлено і від висадки відмовився. А він міг би вогнем бронекатерів подавити вогневі точки ворога та висадити десанти, або перенести висадку в район с. Мелекіне, де успішно діяв загін Немченко.

Ворог відступав у західному напрямку до лінії Маріуполь-Молочне. 14 вересня командувач Азовської флоту контр-адмірал С. Г. Горшков наказав капітану Н. К. Кирилову для захоплення м. Осипенко (нині Бердянськ) у ніч на 17 вересня висадити десант.

Головний удар повинен був нанести десантний загін кількістю 660 чоловік під командуванням капітана А. М. Самарина. Завдання: висадитися в районі села Луначарське, відрізати шлях відступу ворога по дорозі Осипенко-Ногайськ, заволодіти портом Осипенко та утримувати його до підходу наших частин.

Другий загін - штурмовий, повинен був висадитися безпосередньо в порт Осипенко. Захопити плавзасоби, оволодіти дамбою та причалом порту, після чого допомогти десанту капітана Самарина.

Третій загін показовий, планувалося висадити на Бердянській косі. Всього 40 бійців повинні були знищити охорону маяку Нижньо-Бердянського, після чого прорватися до основних сил десанту. Командиром було призначено старшого лейтенанта Фролова.

В 3 годині 17 вересня штурмовий загін старшого лейтенанта В. І. Великого підійшов до воріт порту Осипенко. Не зустрівши опору десантники висадилися та почали рухатися в місто. В цей же час без перешкод з берегу висадився показовий загін. Пізніше розпочалась висадка основного десанту. На березі моряки потрапили на мінне поле. Після відкриття проходу саперами рух продовжився. О 4 годині армійські підрозділи 1-го Гвардійського кріп району 28-ї армії також висадилися.

Перші підрозділи увійшли в місто о 7 годині 30 хвилин 17 вересня. Окупанти його вже залишили, перед цим замінувавши місто. Сапери Крутова негайно розпочали розмінування.

В порту німців також не виявилося. О 8 годині сили об'єдналися у місті. Зав'язалися бої з німцями, які залишилися для знищення міста: вони підпалювали будинки та закладали вибухівку. Ошалілі німці майже знищили Осипенко та його населення[9, с.212].

29 вересня 1943 року командувач Азовської флотилії наказав частинам флотилії висадити десант в районі Геніченська, захопити порт і м.Геніченськ, допомогти 28-й армії Південного фронту у прориві оборони. У склад десанту виділили 1390 бійців 1-го гвардійського укріп району та 420 моряків з 384-го ОБМП.

З 9 до 17 години бомбардувальники потопили в Генічеську 3 баржі, 4 катери, знищили 38 автомашин, 3 склади, знищили портові залізничні споруди. Гітлерівці швидко відступили, та необхідність у проведенні Генічеської операції відпала.

У перших днях грудня 1943 року головні сили батальйону були відправлені на допомогу Червоній армії в районі м. Мелітополя. Не доїхавши до Мелітополя, вони були змушені визволяти станції Великий Токмак, Малий Токмак, місто Скадовськ[29, с.13].

Друга частина батальйону була перекинута на Кінбурнську косу в с. Покровка. Вони одразу ж зустрілись з наступаючими румунськими військами, які не витримали атаки й почали бігти. Німці намагалися їх повернути, але та просто здалися в полон. Згодом було звільнено Василівку, Покровські хутори.

27 листопада 1943 року 384-й ОБМП увійшов до складу Очаківської військової морської бази. Оборона звільненої Кінбурнської коси була покладена на 1-й укріп район та десантників 384-го ОБМП. Штаб батальйону знаходився в с. Збур'ївці.

Батальйон займався бойовою підготовкою - мінуванням Дніпро-Бузького лиману, охороняв територію від Голої Пристані до Кінбурнської коси. На морських мінах підірвалося чотири німецьких катери, судна з вантажем, баржі та катери постійно обстрілювали ся, не мали змоги пройти до м. Миколаєва та Херсона. Було затоплено та пошкоджено більше десяти суден, взяті в полон екіпажі[11, с.4].

Для успішного наступу необхідні були розвідувальні данні про оборону ворога на протилежному березі. Батальйон отримав завдання - форсувати Дніпровський лиман в районі с. Широка Балка - Станіслав, захопити полонених. У ніч на 17 березня 1944 року група з 10 розвідників та 2 саперів під командуванням молодшого лейтенанта Трубочкіна була викинута в селі Шаби. Двічі вона виходила на завдання, але через тонку кригу та артилерійський обстріл не змогли його виконати. Іншій розвід групі старшини Мирошниченко вдалося таки взяти в полон двох «язиків» 21 січня, вони надали цінні свідчення. Також розвід групу направляли на о. Свинуха, в результаті операції виявилося, що острів зайнятий власівцями[5, с.3].

Опорним вузлом усієї німецької оборони було місто Миколаїв. Німці заздалегідь перетворили всі підступи до міста в надпотужну оборонну смугу. Тут були викопані суцільні траншеї глибиною 1,5-2 м з виносними стрілецькими нішами. Уздовж усього переднього краю було 3-4 ряди дротяних загороджень і спіраль «бруно» на низьких металевих кілках. Уся місцевість від вулиці 6-ої Слобідської (нині вулиця Комсомольська) і далі на схід па відстані 25-30 км була перетворена в суцільну зону добре прикритих потужними мінними полями й дротяними загородженнями інженерних споруд - траншей, окопів, протитанкових ровів, ескарпів, дотів і дзотів. Смуга оборони в Миколаєві та навкруги була складовою частиною так званого «Бузького валу», який, на думку німецьких військових стратегів, мав остаточно зупинити радянський наступ. Гарнізон Миколаєва мав обороняти місто включно до вуличних боїв за кожний будинок, за кожне перехрестя вулиць, навіть перебуваючи у цілковитому оточенні. Однак командуючий групою армій «Південь» генерал-фельдмаршал Еріх фон Манштейн не поділяв цієї думки і намагався виграти час і по можливості зберегти боєздатність своїх військ, навіть ціною залишення нових територій, тобто відступу. Він хотів повторити свій минулорічний маневр, коли за подібної тактики йому вдалося заманити, а потім знищити радянські війська під Харковом у лютому-березні 1943 р. На Миколаївщині фортецями фюрер оголосив Миколаїв, Первомайськ, Вознесенськ та Очаків. Здавалося, що сама природа унеможливлювала подальше просування наших військ у напрямку Миколаєва та Одеси: відкритий безлісний степ, суцільне бездоріжжя, що не давало змоги підтягнути тили, забезпечити війська боєприпасами, технікою, понтонами, іншими плавзасобами для подолання Південного Бугу. Втрата «Бузького валу» для німців означало невідворотний розрив його з кримським угрупуванням. Також, просування радянських військ до р. Дністер означало розпад фашистського блоку, прискорювало вихід Румунії з війни та втрату нафтових районів, як результат, неспроможність подальших військових дій без пального.

Велика нестача особового складу змушувала радянське командування поповнювати ряди поріділої піхоти за рахунок місцевого населення. У наступаючих військових частинах діяли спеціально створені військкомати, які намагалися компенсувати величезні втрати в боях за рахунок щойно визволених з окупації людей, яких часто не встигали навіть вносити до списків військових з'єднань. Їх, без обмундирування, у цивільному одязі, зовсім не навчених воювати, кидали на добре укріплені німецькі позиції «спокутувати кров'ю ганьбу перебування в окупації». Результатом такої практики були немислимі людські жертви[32, с.153].

Розпочавши свій бойовий шлях на Азовському морі 384-й окремий батальйон морської піхоти впевнено просувався на захід, для того, щоб вигнати ворога з рідної землі. Операції десанту принесли визволення великій кількості населених пунктів: від невеличких селищ до великих міст. Завдяки діям батальйону з серпня 1943 року по березень 1944 року були звільнені: с. Безіменівка, м. Таганрог (30 серпня 1943 року), с. Мелекине, с. Піщане, с. Ялти, м. Маріуполь (11 вересня 1943 року), м. Осипенко (нині Бердянськ), (17 вересня 1943 року), м. Скадовськ, Кінбурнську косу, с. Покровку, с. Василівку, с. Широку Балку, с. Станіслав, с. Шаби, а також курували Дніпро-Бузький лиман. Таким чином, моряки здійснювали величезну допомогу Червоній армії, просуваючись завжди попереду неї, з лівого її флангу. На початок березня 1944 року батальйон увійшов до складу 1-го гвардійського укріп району, разом з яким підійшов до навколишніх сіл Миколаєва.

РОЗДІЛ 3. Підготовка і проведення операції по визволенню Миколаєва

Міцні удари радянської армії почали повалення «Бузького валу».

Передбачався наступ 3-го Українського фронту. Враховуючи, що в районі Миколаєва багато водних перешкод, командування 28-ої армії завчасно передбачило проведення десантних операцій, і тому Очаківська військово-морська база передала 384-й ОБМП в підпорядкування 1-му гвардійському укріп району.

Батальйон готувався до запеклих боїв. Завданням було форсувати Дніпро-Бузький лиман, взяти ключові позиції «Бузького валу».

Командуючий 28-ою армією генерал-лейтенант О. О. Гречкін 10 брезня 1944 року викликав до себе командирів 49-ої гвардійської, 295-ої стрілецької дивізії та командира 1-го гвардійського укріп району та поставив перед ними задачу: негайно почати підготовку до форсування Дніпра з послідовним розвитком наступу на м. Херсон та м. Миколаїв. Для укріпрайону місцем висадки стала с. Софіївка, с. Широка Балка, а напрямком подальшого наступу - на північ вздовж східного берега Бузького лиману до Миколаєва.

13 березня 1-й гвардійський укріп район отримав наказ форсувати Дніпровський лиман в районі села Широка Балка, оволодіти населеними пунктами Станіслав, Олександрівка, Святотроїцьк, захопити переправу через лиман в районі Руської коси та відрізати шляхи відступу 24-ої румунської піхотної дивізії[5, с.2].

З настанням ночі передовий загін зосередився на березі лиману в с. Рибальче. Місцеві рибалки показали морякам сховані човни та допомогли у переправі до с. Широка Балка.

Ворог не очікував можливості висадки наших військ у цьому районі і не дивлячись на те, що десант було виявлено ще на підході, не вчинив організованого опору. Декілька кулеметів відкрили вогонь, але десантники швидко знешкодили вогневі точки та увірвались в село. Румуни поспіхом втікали на північ. До ранку с. Широка Балка була звільнена від ворога.

Друга група об 11 годині висадилася на берег північніше с. Софіївки. Румунські частини, побачивши висадку десанту, почали кидати лінію оборони на берегу Дніпро-Бузького лиману і відступати у напрямку Кисляківського маяка. Десант вирушив до Станіславу.

Станіслав залишався останнім опорним пунктом противника на нижньому Дніпрі. Підрозділи румунів, боючись залишитися відрізаними на Станіславському мисі, залишили село практично без бою та почали відступати у бік Олександрівки.

Від Широкої Балки до Станіслава шість кілометрів. Розвідники доповіли, що основна оборонна лінія ворога проходить вздовж берега, а зі сходу є лише окремі пости. Саме зі сходу і ударили десантники. Бій тривав недовго, село було звільнено, невеликій частині гарнізону вдалося втекти у сусіднє село Олександрівку.

Завданням передових сил було пробитися до Святотроїцької переправи на Бузькому лимані та не дати можливості відступаючому з херсонського напрямку ворогу переправитися через неї.

Коли матроси увійшли в село Олександрівку та підійшли до церкви, то почули галас. Німці загнали до церкви жінок та дітей, і тільки стрімка атака десанту врятувала їх від смерті.

До вечора 13 березня моряки та гвардійці звільнили від ворога села Станіслав та Олександрівку[30, с.35].

15 березня гвардійцям та морським піхотинцям довелося вступити у бій з великими силами противника. 24-а піхотна дивізія румун вела бої з 295-ю стрілецькою дивізією, але в районі Кожанів румунам вдалося відірватися, вони швидко рушили до Руської коси, щоб переправитися на правий берег лиману та зайняти там оборону.

Спочатку румунам вдалося наступати, але все ж таки десантники змогли прорвати оборону ворожого полку та відкинули румун майже на півкілометра.

Шість атак було відбито за один день. Закінчувались набої. На допомогу пришла 295-а стрілецька дивізія. Румуни без бою відійшли на північ, до Миколаєва, так і не прорвавши прохід до переправи на Руській косі. Так було звільнено с. Лимани.

16 березня 1944 року 384 ОБМП у повному складі з с. Чернігівка перемістився до с. Рибальче. У ніч з 17 на 18 березня на підручних плавзасобах і баржах батальйон форсував Дніпровський лиман і висадився в с. Станіславі. До ранку 19 березня батальйон вийшов на околиці с. Балабанівка, зайнявши рубіж для наступу[31, с.2].

21 березня десант пішов у наступ. 1-а стрілецька рота стрімким кидком до ночі вийшла на південну околицю Богоявленська, переслідуючи відступаючого ворога, а до 4 години 21 березня вийшла до північної околиці Богоявлинська. На північній околиці противник, зайнявши підготовлену оборону, здійснив сильний опір. Просування стало неможливим, тому головні сили зайняли позиції на північ від Богоявленська для наступу на Широку Балку. В Богоявленську розмістився також командний пункт укріп району полковника С. І. Нікітіна.

Ворог закріпився на другому Миколаївському оборонному рубежі. Важка артилерія, встановлена на західному березі лиману, періодично наносила вогневі обстріли по бойових позиціях морських десантників. Ворог тримався за Широку Балку, яка була останнім потужним вузлом опору перед Миколаєвом. Навіть після звільнення Богоявленське постійно обстрілювалось артилерією, неможливо було вільно пересуватися вулицями села. В таких умовах сапери будували нові причали на березі річки.

22 березня після артобстрілу ворожої оборони на південній околиці Широкої Балки моряки змогли піти у наступ. Вони долали мінні поля та дротяні загорожі, впритул підійшли до ворога, тому німецькі артилеристи припинили вогонь, боячись влучити по своїм. Цим скористалися моряки. З настанням ночі вдалося визначити місце знаходження вогневих точок ворога. Протитанкова зброя висунулась ближче до переднього краю і вдарила по них. Коли десантники підійшли до околиць Широкої Балки в атаку рушили п'яні німецькі солдати штрафного батальйону, зав'язався рукопашний бій. У бій пішли резервна рота автоматників Ольшанського. Майор Котанов роту автоматників називав «мечем» батальйону та вводив у бій в найтяжчі та найвідповідальніші моменти. Моряки відкинули німців від Богоявленьського та знову оволоділи двома лініями траншей на південній околиці Широкої Балки. Група старшого лейтенанта А. Вязьметинова загинула на мінних полях вздовж берега.

Тут 384-й ОБМП передав свої позиції армійцям 1-го гвардійського укріп району і 295-ій стрілецькій дивізії, а сам зосередився на західній околиці Богоявлинського. Через те що 384-й ОБМП використали не за призначенням, він отримав великі втрати: 21 людину вбито, 6 - зникло, 81 - поранено. Такі втрати були спричинені тим, що з'єднання армії не надали допомогу десантникам. Про це зазначає Котанов у своїй доповіді командиру 1-го гвардійського укріпрайону Нікітіну: «В ході наступу із донесень та особистих спостережень встановлено:

1. Ніякі частини правих з'єднань (28-а армія) не наступали. А переходили з одного місця на інше вздовж лінії фронту.

2. Не дивлячись на мою інформацію сусіду (з'єднання 28-ї армії), ніхто або не зрозумів, або не бажав зрозуміти, що ворог на лівому фланзі відступає і замість підтримки правий сусід залишався на місці. У результаті не надано жодної підтримки у розвитку успіху.

3. В 21-15 відбувся рукопашний бій та пішли в хід гранати.

Противник був вибитий з двох ліній окопів та частково зав'язалися вуличні бої на південній околиці Широкої Балки. Підтримки ні від кого знову не було, окрім введеного в бій мого резерву …

… 7. Бійці відкрито висловлюють невдоволених правовими сусідами - підвели» [33, с.57].

За наказом командуючого Чорноморським флотом батальйон був звільнений від наступаючих операцій на суші, батальйон дозволялося використовувати тільки в десантах.

Щоб забезпечити успішне просування військ, командуючий 28-ої армії прийняв рішення висадити десант за укріпленою лінією ворога. Коменданту 1-го укріп району було дане завдання 25 березня висадити десант у кількості 150 чоловік у районі маяка, північно-східніше Широкої Балки, заволодіти Широкою Балкою, розгорнути наступ вздовж східного берега Південного Бугу на Миколаїв[54, с.93]. Для виконання цього завдання десанту необхідні були плавзасоби, але їх не надали. Поки силами батальйону вирішувалось це питання, пройшло не мало часу. Стало зрозумілим, що десант у Широку балку не відбудеться. Операція була скасована.

3.1 План та причини висадки загону Ольшанського в тилу ворожих військ

На підступах до Миколаєва німецькі війська вчинили відчайдушний опір. Десять днів війська Червоної армії вели запеклі, виснажливі бої за Миколаїв. 28-а армія генерала О.О. Гречкина у складі 10-го стрілецького, 2-го механізованого корпусів, 1-го укріпрайону, 384-го окремого батальйону морської піхоти змушена була вести затяжні бої південно-східніше Миколаєва. Впродовж Херсонського шосе наступала 5-а ударна армія генерал-полковника В.Д. Цветаєва. Війська 6-ї армії генерал-лейтенанта І.Т. Шлеміна, оволодівши с. Пересадівкою на р. Інгул, зав'язали жорстокі бої в смузі укріплень «Бузького валу».

21 березня без артилерії батальйон Ф. Котанова визволив Богоявленськ (нині Корабельний район м. Миколаєва), а увечері захопив вже й Широку Балку (що між Богоявленськом та містом Миколаїв).

22 березня 1944 року частини 49-ї гвардійської стрілецької дивізії штурмом оволоділи Богоявленськом, 25 березня - станцією Кульбакіне, селом Широка Балка й вийшли до найближчих підступів до міста Миколаїв. У боях тільки за три села - Балабанівку, Богоявленськ та Широку Балку - загинули близько 500 воїнів[33, с.57].

Німецьке командування приділяло значну увагу утриманню Миколаєва, як порту-базі постачання морем свої війська. Адже Крим був ще у руках фашистів. Володіння Миколаєвом мало для Німеччини й політичне значення, оскільки його падіння-визволення та просування радянських військ по Дністру прискорювало вихід із війни Румунії та розпад фашистського блоку. Крім спецчастин, штрафних батальйонів та охоронних військ, фашистське командування задіяло для утримання Миколаєва 79-ту, 258-му, 30-ту, 370-ту піхотні дивізії, 968-й фортечний та 4-й велосипедний полки. Заздалегідь зайнявши оборонні позиції, гітлерівці встигли розгорнути та пристріляти щільну систему артилерійсько-кулеметного вогню[32, с.136].

Щоб забезпечити успішне просування військ, командування 28-ї армії приймає рішення висадити десант за укріпленою лінією ворога. Перша спроба була здійснена 24 березня. До складу ввійшло 100 бійців. Для пересування десанту були надані квадратні понтони, котрі зовсім не були пристосовані для форсування. Десант в цю ніч не вийшов. Операція була відкладена для пошуку придатних плавзасобів[54, с.108].

Коли плавзасоби були знайдені було розроблено план проведення операції. Головним завданням десанту в бойовому наказі було одночасно з 28-ю армією, котра наступає з фронту, вдарити з тилу, тим самим спричинити паніку серед німців. Щоб дезорганізувати оборону ворога було прийнято рішення висадити десант безпосередньо в районі міста, поблизу нового елеватора. У планах операції було раптовим ударом захопити й утримати порт до підходу головних сил, відтягнути на себе частину сил противника для того, щоб полегшити штурм гітлерівських укріплень. Не дати їм можливості вивести порт з ладу, зберегти причали, елеватор, портові споруди, зірвати евакуацію німецьких військ та не допустити вивезення місцевого населення - головні цілі операції.

Сенс діяльності будь-якого радянського десанту наступний: червоноармійці наступають з фронту, а десантників висаджують в тилу. Тоді у німців складається враження, що вони оточені, і ворог відступає. Причому, десантники опиняються саме на шляху відступу, що змушує німців обирати більш довгий шлях, а це означає, що вони не зможуть вивезти місцеве населення і матеріальні цінності. Всі десанти були організовані таким чином, окрім миколаївського. Висадка десанту в порту не мала сенсу. Доцільно було висадити їх на протилежному боці річки, таким чином забезпечивши перешкоду відступу німецьких військ до Одеси.

Можна сказати, що даний план операції залишається незрозумілим, адже такі дії були малоефективними. Ми вважаємо, що це великий прорахунок командування 28-ї армії, який призвів до загибелі великої кількості бійців.

3.2 Командир легендарного загону Костянтин Федорович Ольшанський

Біографічні данні про Костянтина Ольшанського були до останнього часу дуже мізерними. Деякі дослідники дозволяли собі домислювати та вигадувати. Через це залишалося незрозумілим військове звання Ольшанського. Багато було домислів про його походження. Зокрема, писали, що він народив і жив в Криму, що за національністю він росіянин. Але це не правда.

Ольшанський Костянтин Федорович - старший лейтенант, командир роти автоматників 384-го ОБМП. Народився 21 травня 1915 року у с. Приколотному Великобурлуцького району Харьківської області. Батько - Федір Лукич, агроном. В 1920 році батьки Кості розлучаються. Костянтин декілька років жив з матір'ю Вассою Федіровною Бєлозеровою, а потім переїздить до батька. В цей час батько вже був одружений вдруге, і мачуха замінила Кості маму.

У рідному селі Костянтин закінчив початкову школу, по закінченню якої поїхав продовжувати навчання до Бєлгорода. Добре навчався, полюбляв математику та фізику.

Потім навчався в училищі залізничного транспорту, отримав спеціальність помічника машиніста та декілька років працював на залізниці.

Костянтин влаштовується працювати в майстерню автослюсарем, де він гарно вивчив автосправу, склав іспити на право керування автомобілем і вже працював шофером.

На роботі його завжди нагороджували відзнаками. Мав також чудову фізичну підготовку, грав у футбол, волейбол, займався легкою атлетикою.

Як нам відомо у тридцятих роках СРСР переходить до політики воєнного комунізму, змінює свою військову доктрину, в зв'язку з чим серед молодого населення пропагувалися курси військової підготовки. Ольшанський також вирішує навчатися у військовій секції. Отримав відзнаку «Готовий до справи та оборони» 1 ступеня, влучно стріляв. Взагалі, хлопець був всесторонньо розвинутим та спроможним.

Переїздить працювати в Курськ, де зустрічає Катерину Попову, з якою швидко одружується.

У жовтні 1936 Костянтин вступає до лав армії. Він мріяв стати льотчиком, але комісія зарахувала його до військово-морського флоту та направила для проходження служби у Севастополь. За два роки Ольшанський пройшов шлях від матроса до інструктора електромеханічної школи Чорноморського флоту. Закінчив школу машиністів-турбіністів та був залишений при навчальному загоні інструктором. Він став студентом заочного відділення Одеського інституту інженерів[26, с.203].

У вересні 1941 року Ольшанський отримав офіцерське звання - молодший лейтенант.

У Севастополі терміново створювались 11 батальйонів морської піхоти з особового складу Чорноморського флоту. Два батальйони формувались з особового складу електромеханічної школи. Молодший лейтенант Ольшанський отримав призначення в штаб одного із цих батальйонів.

10 листопада 1941 року керівництво Чорноморського флоту у зв'язку зі складним становищем Севастополя прийняло рішення про переміщення учбового загону в Геленджик, а інструкторсько-навчальний склад школи, що знаходився на військових позиціях, зняти та забезпечити ними підготовку молодих спеціалістів для Чорноморського флоту.

11 листопада 1941 рок Ольшанський отримує нове призначення: разом з електромеханічною школою переїхати на Кавказьке узбережжя. Усіх ведучих спеціалістів, інструкторів, викладачів відкликали з фронту. Флоту були потрібні навчені кадри.

Проте Ольшанський весь час писав рапорти з проханням відправити його на фронт. Його не відпускали, вважали зразковим командиром та викладачем, здатним швидко готувати поповнення морфлоту.

В 1942 році йому привласнюють звання лейтенанта та призначають командиром учбової роти. Він двічі випустив спеціалістів для флоту.

Ольшанский знову пише заяву з проханням відправити його на фронт, і в березні 1943 року його було направлено до формуючого ся 384-го ОБМП, де його назначають командиром роти автоматників.

Він одразу показав себе вольовим, безстрашним офіцером, добрим командиром. У кінці вересня 1943 року командир батальйону назначив Ольшанського до чергового військового звання - старший лейтенант[38, с.208].

За час перебування в 384-му ОБМП брав участь у всіх проведених операціях по визволенню Азовського узбережжя. В операції по визволенню Таганрога був начальником штаба десантного загону. Десантна операція була успішною. За відвагу, доблесть та мужність нагороджений орденом Червоної Зірки. У десантній операції по визволенню міста та порту Маріуполь командував десантним загоном. За відмінно проведену операцію нагороджений орденом Олександра Невського. У боях сміливий, дисциплінований офіцер, досконало володіючий військовою справою[24, с.325].

У ніч на 26 березня 1944 року загін під командуванням старшого лейтенанта Костянтина Ольшанського висадився в Миколаївському порту. В цьому бою Костянтин Ольшанський загинув. Посмертно йому привласнене звання Героя Радянського Союзу[25, с.431].

Пам'ять про Ольшанського залишилась у віршах, піснях. Пам'ятник Ольшанському встановлений на території Миколаївського порту. Миколаївські суднобудівники збудували дизель-електрохід та великий десантний корабель, які носять ім'я Костянтина Ольшанського. Ім'ям Ольшанського названі село та цементний завод в Миколаївській області, морехідна школа на станції Приколотне, ПТУ № 74 у місті Маріуполі, навіть у космосі мала планета носить назву Ольшанія. Легендарний командир навічно занесений до списку однієї з частин Чорноморського флоту.

3.3 Формування та спорядження загону ольшанців

Організація десанту була доручена командуванню 1-го гвардійського укріпрайону. Десант наказано сформувати зі складу 384-го ОБМП.

Командиром десанту загону призначили лейтенанта К. Ольшанського. Ольшанський був поранений у ліву щоку під час боїв за Широку Балку, але не дивлячись на поранення він наполягав на своїй участь у десанті[21, с.75].

Підготовка до десанту велась таємно але чутки серед бійців швидко розійшлись, багато бійців викликалися добровольцями.

У донесеннях розвідки зазначалось, що Миколаївський порт повністю замінований. Командування отримало повідомлення проте що причали та будівлі в порту заміновано. Щоб уникнути великих втрат і не зірвати операцію, командування вирішило включити в десант групу саперів. Окрім того, командувач 28-ї армії вирішує відправити із загоном своїх особистих зв'язківців. Так до десантників приєдналися 12 армійців.

Таким чином, десантний загін був сформований з п'ятдесяти п'яти моряків 384-го ОБМП та дванадцяти армійців. Це були зв'язківці зі штабу 28-ї армії, чотири сапери з 1-і роти 57-го окремого інженерно-саперного батальйону і п'ять з 1-го гвардійського укріп району. Для зручності і гнучкості управління загону було розбито на дві групи[55, с.257].

Ольшанський особисто звертався до командира 1-ї роти 57-го окремого інженерно-саперного батальйону капітана Ф. Сафонова, сказав, що сапери повинні мати все необхідне спорядження для швидкого розмінування причалу в Миколаєві, озброїти автоматами, а набоями та продовольством їх забезпечать моряки, З 57-го окремого інженерно-саперного батальйону виділялись чотири людини: сержант П. Т. Русин, єфрейтори С. О. Стельмахов і Д. М. Чекунов, рядовий Л. Д. Руденко[20, с.132].

На долю цього невеликого загону випала честь першими увійти в Миколаїв, і тому відбір був жорстоким. Багато учасників десанту брали участь у боях під Одесою, Севастополем, Сталінградом,в десантних операціях під Керчю, Новоросійськом, Таганрогом, Маріуполем, Осипенко.

В 16 годин командир батальйону зібрав десантний загін в штабі, який розташувався в будинку на березі річки. Котанов на схематичній карті показував Миколаїв та порт. Шлях загону буде складним, через те що берег контролюються ворогом, особливо правий берег, на якому розташовані румунські війська. Начальник штабу капітан Самарин зачитав бойовий наказ. Начальник оперативного відділу штабу 1-го гвардійського укріп району підполковник Андрощук с формулював задачу десантові. Вона заключалася у тому, щоб після висадки діяти вздовж берегу Південного Бугу в сторону фронту на з'єднання з 8-м гвардійським батальйоном майора Маричева[4, с.267].

Десант повинен був на плавзасобах з Богоявленська висадити десантний загін у складі 67 чоловік в районі елеватора. Початок операції в ніч з 25 на 26 березня 1944 року, час відправки 20.00 25 березня, час висадки 5.00 26 березня. Інші підрозділи батальйону повинні були бути готовими до висадки наступними ешелонами.

Десант був готовий, але плавзасобів не виявилось. Інженерні частини відставали через бездоріжжя, а кораблі Очаківської військово-морської бази вирішували інші питання. У розпорядженні десантників мали бути виділені понтони. Але буксирних засобів не було, та вони й не бажані через шум двигунів. Йти на веслах, на високобортних понтонах неможливо. Гребці, навіть стоячи, не діставали веслами до води[31, с.2].

Командування армією попередило про відсутність плавзасобів та наголосило на потребі самостійного їх пошуку. Але їх не було взагалі, тому що коли ворог відступав було знищено усі рибацькі баркаси, човни. Більшість з них затоплені, збереглися лише ті що місцеві жителі сховали в очереті.

У штаб батальйону викликали голову рибного колгоспу Семена Овер'яновича Федоровського. На питання скільки є човнів і в якому вони стані, він відповів, що човни та баркаси затоплені в річці. Треба було витягти їх з води, передивитися та відремонтувати.

Місцевих хлопців Василя Пономаренка, Михайла Левицького, Михайла Васильченка, Федора Карловича командир батальйону Котанов відправив в село Галіцинове. В Галіциновому потрібно було зібрати усі можливі плавзасоби та відтягнути їх в Богоявлинське. Галіциновські мешканці ховали човни у скиртах, але придатними виявилися лише два[48, с.5].

У Богоявленську на березі ремонтували баркаси та човни. Туман на річці приховав від ворога підготовку човнів. Працювали дві доби. 24 березня були готові три човни. У ремонті приймали участь двадцять чотири рибалки. Тільки ввечері 25 березня були відремонтовані сім човнів три каюки та чотири баркаси.

Штаб Котанова знаходився у будинку І. М. Коби на вулиці 12 років Жовтня (тепер вулиця Ольшанців ). Іван Миколайович Коба за активну допомогу у підготовці десанту був нагороджений орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня[55, с.134].

Десант мав на озброєнні ручні кулемети, автомати, протитанкові рушниці та гранатомети, також мали можливість викликати артилерійську підтримку.

Командний пункт командира батальйону Ф. Є. Котанова знаходився у північній стороні с. Богоявленське, а наглядовий пункт у північно-західній околиці Широкої Балки. Також була встановлена схема організації зв'язку та таблиця радіосигналів для зв'язку з 1-м гвардійським укріпрайоном та 295-ю стрілецькою дивізією. Для підтримки зв'язку у загону було дві рації.

Для зручності загін було розбито на дві бойові групи. Командиром першої групи назначений молодший лейтенант Корда, до неї ввійшли один розвідник, чотири стрільці, шість кулеметників, шість автоматників, чотири бійця для обслуговування двох протитанкових рушниць, шість саперів. Всього до складу першої групи ввійшли двадцять вісім чоловік.

Командир другої групи - молодший лейтенант Чумаченко, до неї ввійшли два розвідники, чотири стрільці, вісім автоматників, чотири кулеметники, двоє бійців для обслуговування двох протитанкових рушниць, шестеро саперів. Всього двадцять сім чоловік.

Командування загону на чолі з Ольшанським налічувало дванадцять осіб. Це командир загону, тобто К. Ольшанський, замісник командира з політичної частини - капітан Головльов, начальник штабу загону - лейтенант Волошко, зв'язківець командира загону, зв'язківець начальника штабу загону, санітарний інструктор, шість радистів[34, с.58].

Отже, загальна кількість загону складала шістдесят сім осіб.

В призначений час десантники прибули на місце посадки. Погода була несприятлива. Йшов мокрий сніг, сильний вітер піднімав великі хвилі. Кожен боєць мав гарне спорядження, не дивлячись на погане військове постачання. Десанту для виконання операції намагалися виділити якомога більше бойових припасів: набої, гранати, фінські ножі та інше[53, с.112].

До десантників приєдналися два армійських зв'язківця. К. Ольшанський доповів, що загін готовий для виконання завдання, але ще дев'ятеро саперів не підійшли. Котанов вирішив зачекати на них. Але командування 28-ї армії наполягало на негайному початку операції. Тоді командир батальйону приймає рішення відправляти десант без саперів.

Разом з командиром батальйону знаходився замполіт Аряшев С. В. В обов'язки замісника командир батальйону по політичній роботі входило: при відправці групи десанту для проведення бойових дій перевіряти особовий склад, виділений в загін відповідно до списку, уточнювати прізвища, імена, по-батькові, адреси найближчих родичів і т. д. Жодного зі своїх обов'язків майор Аряшев не виконав, що в подальшому слугуватиме причиною втрати імен армійських бійців[6, с.4].

Разом із загоном йшли семеро чоловік провідників: Прудський Іван Єфимович, Андрєєв Андрій, Стахарський Павло Данилович, Васильєв Яків Пантелеймонович, Пихус Євген Дмитрович, Стеценко Петро Константинович, Васильченко. Човни були занадто завантажені. На веслах сиділи семеро рибалок та дванадцять понтонерів з командуючим взводу Добриніним М. К. з 44-го окремого понтонно-мостового батальйону. Як тільки човни відійшли, на березі з'явилися сапери. Майор Котанов дав команду повернутися. Щоб розмістити сапері, висадили шістьох рибалок, залишився тільки Андрєєв[15, с.259].

Човни знову відійшли від берегу. Старі човни почали протікати, бійці безупинно вичерпували воду. Коли перевантажені човни дійшли до переднього Сиверсова маяка, їх почало заливати водою. Ольшанський прийняв рішення зняти понтонерів, човни розвернули до берега. Про це свідчать офіційний звіт 384-го ОБМП і очевидець, командир понтонного взводу Добринін. З човнів висадили дванадцятьох рядових та їхнього командира. Далі веслували вже самі десантники[53, с.118].

Про те, що човни протікають та тонуть Оьшанський доповідав по радіо в штаб батальйону. Зв'язок із загоном Ольшанського підтримували штаб батальйону морської піхоти, штаб 1-го гвардійського укріп району та штаб 28-ї армії. Останній розіслав розпорядження, у якому командирам 2-го гвардійського механізованого корпусу 49-ї гвардійської стрілецької дивізії та 295-ї стрілецької дивізії прийняти усі міри для підтримки зв'язку з загоном Ольшанського на період бою в місті Миколаєві. Зв'язок був встановлений, а також підрозділи цих частин були готові підтримати бій десанту[53, с.121].

Першим йшов човен Ольшанського, він був двомісним, разом з командиром знаходився провідник Андрєєв. Останнім був човен Чумаченка. Біля села Широка Балка шлях був найнебезпечнішим. Справа в тому, що в цьому районі, посередині річки, знаходиться острів Батарея, на якому розміщувались сили противник, які обстрілювали обидва береги. Також в цьому районі ворог знаходився по обидва береги, в небо час від часу здіймалися сигнальні ракети. Десантні човни трималися ближче до лівого берегу, тобто до Широкої Балки. Ворожі кулеметники під час чергового обстрілу поранили матроса Осипова.

Таким чином десант підійшов до місця висадки. Провідник Андрєєв вказав та привів точно до вісімнадцятого причалу - місця висадки[13, с.360].

З усього вищезазначеного ми можемо зробити висновок про кількісний склад загону. Згідно результатів дослідження можемо стверджувати, що до загону ввійшло п'ятдесят п'ять десантників та дванадцять армійців. До місця призначення дісталися на сімох човнах, які буквально були підняті з дна ріки та відремонтовані власними силами. Десант був добре озброєний, мали протитанкову зброю, гармати та інше. Тобто, десант мав реальну можливість дістатися місця призначення у такій кількості та вести бій зі значними силами ворога.

3.4 Невідомі сторінки операції

Ворог не очікував висадки десанту в районі порту, в своєму тилу, тому на березі не було охорони. Німці знали, що у радянських військ в ті дні не було ще кораблів на Дніпрі та Південному Бузі, а також були впевнені в тому, що знищили всі плавзасоби місцевого населення. Тому вони не могли собі уявити, що з боку річки їм загрожуватиме небезпека.

Висадка відбувалася тихо і спокійно. Вивантажили зброю та ящики з боєприпасами. Десантники розділилися по групам. Ольшанський відпустив Андрєєва на човні пливти назад, але той попросив дозволу залишитися, щоб допомогти в бою, Ольшанський погодився.

Ольшанський вислав розвідку. Вісім чоловік під командуванням старшини Юрія Лисицина, це були: Михайло Хакимов, Микола Скворцов, Іван Індик, Микола Медведєв та п'ятеро армійських саперів. Сапери йшли попереду перевіряючи і розміновуючи шлях. На шляху трапився вартовий. Група буз галасу знешкодила трьох вартових, більше німців у порту не було.

Вслід за розвідниками відправилося відділення старшини Василя Бачурина з трьома саперами. Сапери мали обстежити територію, прилеглу до елеватора. Бачурин не помітив міни й підірвався, помер на місці, а разом з ним і двоє саперів[8, с.120].

Ольшанський переймався, що їх могли помітити через вибух, тому полишив план просунутися до суднобудівного заводу. Для оборони обрали елеватор, двоповерхову контору порту та дерев'яний сарай, який знаходився зліва, поруч з конторою. Але сапери виявили, що елеватор замінований, його розмінували, але у разі обстрілу він міг зайнятися, ще й через те, що був повен зерна.

Тоді штаб Ольшанського зайняв напівпідвальне приміщення контори порту, тому що воно було добре оздоблене, як бомбосховище. Група під командуванням лейтенанта Василя Корди зайняла перший та другий поверхи будівлі контори. На першому поверсі - автоматники старшини Кузьми Шпака та кулеметники Павло Осипов, Іван Удод, Акрен Хайрутдинов. Акрен виконував ще й обов'язки санітара. На другому поверсі - встановили ручні кулемети та протитанкову рушницю Микола Щербаков, Микола Казаченко, Валентин Ходирєв, Михайло Мевш, Микола Первухин та Микола Скворцов. В конторі порту зайняли оборону п'ятеро офіцерів тридцять дев'ять моряків та рибак Андрєєв, всього сорок п'ять осіб.

Друга група на чолі з молодим лейтенантом Володимиром Чумаченко забезпечувала охорону штабу та виділила бійців для оборони флангів основного загону. Так, старшина Юрій Лисицин, старшина Іван Макієнок, старшина Іван Індик та молодший сержант сержант Артемов, матрос Мамедов і ще п'ятеро саперів-армійців розмістилися в маленькому дерев'яному будинку, що розташовувався східніше контори порту. У великому сараї зайняли позиції моряки відділення старшини Кирила Бочковича: Хакимов, Гребенюк, Медвєдєв, Дємєнтьєв, Павлов, Куприянов, Прокоф'єв, Міненков. У малому кам'яному сарайчику зайняв позицію снайпер Георгій Дермановський.

В тридцяти метрах від нього, північно-східніше контори, біля напівзруйнованого кам'яного забору окопався розрахунок протитанкової рушниці - Леонід Недогибчено і Юхим Пархомчук. Поруч із ними залягли кулеметники Михайло Авраменко та Володимир Кипенко. Позиція була обрана вдало - можна було вести круговий обстріл, тримати в полі обстрілу всі підступи до позицій моряків, залізничну та шосейну дороги, поблизу елеватора[15, с.250].

Вранці 26 березня загін чекав сигналу від командування 28-ї армії для початку бою. Ольшанський вирішує чекати сигналу, без нього не починати. Після сигналу загін мав почати рух вздовж вулиць, ведучих до лінії фронту, та ударами по тилу звернути на себе увагу, відтягнути на себе якомога більше сил противника. Але задум здійснити не вдалося - ворог виявив десант.

Двоє німців підійшли до сараю, де розмістилася група Бочковича. Десантники спробували захопити їх, але ті розбіглися, Медведєв не витримав і вистрілив в одного з них, другий втік. Це означало, що ворог їх виявив. Через півгодини до порту наблизились п'ятнадцять німецьких солдат. Вони не встигли підійти до сараю, як їх було розстріляно[41, с.4].

Через годину близько сотні німців, ховаючись за будівлями, намагались ближче підійти до сараю. Зав'язався бій. Німців підпустили майже впритул, і відкрили вогонь. Тоді німці почали обходити сарайчик, щоб вдарити з флангу. Але потрапили під вогонь відділення Лисицина і Максименка, які знаходилися у дерев'яному сарайчику. Втрати німців були великими, вони відходили.

Після короткої перерви у наступ пішов батальйон ворога. Сарай Бочковича атакували з трьох сторін, також оточували відділення Лисицина і Дермановського. Фашисти приготували важку зброю, наблизились до контори. Звідти почала стріляти протитанкова рушниця. У бій вступили усі групи загону. Залишивши на полі бою декілька десятків померлих, німці відходили[39, с.2].

В цей час Ольшанський обійшов усі групи. Через деякий час почалася нова атака німців. З району 3-ї Слобідської вулиці артилерійська батарея відкрила вогонь по позиціям моряків. Один із снарядів влучив у вікно сараю, він наповнився димом. Ворог наступав по всім позиціям, навіть на елеватор, хоч там нікого й не було. Ворога знов підпустили на відстань 100 м і відкрили вогонь кулеметники. Гітлерівці знову відійшли, виносили поранених. Місцеві жителі потім розказували, що бачили як німці весь час виносили велику кількість поранених.

Ворожі великокаліберні гармати зосередили вогонь на конторі порту. З боку залізниці по сараю Лисицина відкрили вогонь два кулемети. Кулеметник з відділення Бочковича придушили вогонь. Але німці посилили атаку.

Після перерви ворог вводить у бій танки. Один танк було розбито Хакімовим, він вистрелив двічі з протитанкової рушниці. Другий танк відбуксував підбитий перший. Танки перейшли за будівлі.

Знову артилерійський вогонь. Цього разу сарай відділу Бочковича було майже зруйновано, але бійці продовжили бій, хоча були важко поранені.

Палала будівля контори порту, дерев'яний сарай та сарай снайпера Дермановського. З контори продовжувався обстріл.

З малої групи в сарайчику залишилося лише семеро, троє з них поранені. Але вони продовжували відбивати атаки. Моряки знаходились в більш вигідному становищі, ніж ворог: кожна куля влучала у ціль, тоді як фашисти стріляли по будівлі.

Розпочався гранатний бій. Німці закидували сарай, моряки відповіли тим самим. Нову атаку ворог готував одразу ж проти контори та сараю. Вони впритул наблизилися до будівель та використали вогнемети. Виникли пожежі, десантники намагалися їх загасити.

Командуванню 6-ї німецької армії стало відомо про висадку десанту в порт Миколаєва. Комендант міста генерал Борман висунув проти моряків до двох тисяч солдатів та офіцерів.

Ввечері морякам вдалося знищити артилерійську гармату. В бій знову пішли танки, відкрили вогонь. Тоді десантники поцілили у танк, другий танк відступив. У бій пустили штрафний батальйон, атака якого захлинулася[42, с.12].

Вночі десантники вартували, знали, що німці не будуть вести бій вночі. Моряки чекали наступу 28-ї армії. Але ні 26, ні 27 березня армія піти в наступ не змогла.

У другій половині дня 27 березня загону прийшлось особливо тяжко - бій тривав до вечора майже без перериву. Їх залишалось вже небагато. Із офіцерів залишилися Костянтин Ольшанський та молодший лейтенант Василь Корда. Німці продовжували закидати гранатами будівлю контори, де знаходився Ольшанський з частиною загону. Потім гітлерівці запалили навколо будівлі димові шашки. Моряки задихалися, безперервно кашляючи, відчували слабкість та сонливість. 27 березня Ольшанський доповідав результати. В 16 годин 57 хвилин у момент чергової розмови, у якій він указував на вогонь і задуху, його голос пропав. Був чутний шум радіостанції. Очевидно, цей час і є часом загибелі Ольшанського.

Увечері 27 березня заступник командира відділу взводу протиповітряної оборони Кирило Бочкович зібрав відділ, з яким вирішили перевірити всю оборону, дізнатися, хто ж залишився живим. К. Бочкович разом зі старшим матросом-автоматчиком Іваном Дементьєвим та матросом Юхимом Павловим йдуть у розвідку. На порозі напівпідвального приміщення контори Бочкович пошепки гукнув: 'Полундра' - пароль. Якщо у будівлі наші, то будь-хто відповість: 'Севастополь'. Це був відгук у загоні Ольшанського. Але відповіді не надійшло. З тяжкістю на серці ввійшли моряки у підвал, натикаючись на руїни стін та мертві тіла - у темряві було неможливо впізнати загиблих. Посидівши хвилин двадцять, у сподіванні почути хоч найменший шурхіт чи стогін, з ні з чим повернулися до товаришів. Бочкович тихо сказав: 'Всі загинули, ми залишились одні'.

Так 27 березня старшим серед десантників залишився старшина другої статті - Кирило Бочкович. Під його командуванням маленька група воїнів продовжувала нерівний бій.

Моряки були отруєні й не могли пересуватися. Щоб остаточно покінчити з десантниками, фашисти вирішили їх спалити живцем. Танк став бити з вогнеметної установки. Але й після цього гітлерівці не зважилися ввійти в будинок контори. Якимось дивом уціліли Кузьма Шпак, Микола Щербаков, Іван Удод і Михайло Коновалов. І тільки рано ранком 28 березня німці спробували проникнути в будинок, але їх зустрів вогонь десантників, що залишилися, ворог відступив[14, с.180].

Коли Бочкович ходив у розвідку в контору порту, чотири десантники поранених, контужених і отруєних - лежали в нестямі. У темряві розвідники їх не помітили, або прийняли за мертвих. Раніше всіх опам'ятався Щербаков. Незабаром прийшли в себе Шпак і Удод. До старшини 2-ї статті Коновалова свідомість поки не верталася. Десантники, що тримали оборону в сараї, з радістю зустріли звістку, що в конторі порту є живі[50, с.2].

Спостережний пункт командира батальйону майора Котанова - на даху одного з будинків на північно-західній околиці Широкої Балки. Звідти він вів спостереження за боєм десантників. Одержуючи радіограми від ольшанців, радирував у Скадовськ і штаб армії про негайну допомогу десанту. Одночасно він наказав начальникові штабу капітанові Самарину й командирам рот лейтенантам Панкевичу й Гончарову підібрати людей для виходу в район висадження десанту на допомогу Ольшанському. Загін був сформований, командиром назначили лейтенанта Пашкевича. Десантний загін у кількості сто осіб до 21.00 26 березня був сформований і чекав команди на посадку. Однак плавзасоби армією були надані тільки в 01.00 27.03.44, і з Богоявленська вони відправилися на північно-західну околицю Широкої Балки. Одночасно із цим вийшов і загін, який прибув у Широку Балку в 02.45 27 березня.

У зазначеному районі плавзасобів не виявилося, вони, як потім стало відомо, пішли назад. Плавзасоби були повернуті до Широкої Балки до 05.00 27 березня, де й була зроблена посадка. Але, враховуючи поведінка особового складу, який повинен був вести шлюпки й настання дня, було віддано наказ загін не висаджувати й повернути його назад.

27 березня все-таки 5 шлюпок були надані, і загін відправився. Однак його виявили німці й відкрили сильний вогонь із усіх видів зброї. Висадження виявилося неможливим. Так допомога загону Ольшанського не прийшла[53, с.157].

28 березня з району Широкої Балки, в 2.00, був висланий взвод розвідки у місто Миколаїв із завданням визначити положення й з боєм увійти в Миколаїв на з'єднання з Ольшанським.

О першій годині ночі 28 березня 1944 року після 15-хвилинної артилерійської підготовки з'єднання 2-го гвардійського корпусу перейшли у наступ. Німці, не витримавши потужного удару, почали квапливо відходити до переправ через річку Південний Буг. Першими в порт пробилися розвідники 99-го гвардійського окремого мотоциклетного батальйону 2-го мотомехкорпуса на чолі з капітаном С. М. Суботіним. У них було завдання стрімко вийти до Варварівської переправи, не дати супротивникові підірвати її й, захопивши плацдарм на правом березі Південного Бугу, прикрити переправу із заходу. Капітан С. М. Суботін скористався тим, що серед фашистів почалася паніка, раптово атакував ворога й, відкинувши гітлерівців, переправився на західний берег. Сапери знешкодили заряди вибухівки, установлені на мосту. По захопленій переправі через Південний Буг зайшли частини 28-й і 5-й ударної армій. Слідом у район порту ввійшли бійці 295-й дивізії й гвардійці 1-го укріпленого району[45, с.304].

Разом з армійцями до місця бою прибігли й моряки батальйону. Десантників відразу розмістили в найближчому будиночку. Прибув командир батальйону Федір Котанов і замполіт Аряшев. З 68 десантників у живих залишилося дванадцять. Усіх відразу відправили в госпіталь.

Старшина 2-й статті Михайло Васильович Коновалов помер від важких ран у той же день. Старшина 2-й статті Кузьма Вікторович Шпак і матрос Іван Михайлович Удод померли в госпіталі через кілька днів, 29 і 31 березня 1944 року[14, с.180].

Кожен з учасників цього бою за проявлений героїзм був гідний високого звання Героя Радянського Союзу. І Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 квітня 1945 року всім десантникам одночасно було присвоєно це почесне звання. І ще через 20 років завдяки тривалим, невтомним пошукам самого миколаївського письменника, учасника війни, колишнього матроса М. І. Божаткіна цього звання посмертно удостоївся і провідник загону А. І. Андреєв[51, с.420].

Звання надано 55 десантникам. Вся справа в тому, що коли Йосифу Сталіну доповіли про подвиг десантників в Миколаєві він запитав скільки їх було. Йому відповіли що їх було 67. Тоді він дав розпорядження усім 67 дати героя СРСР. З фронту швидко надійшли нагороджувальні листи, але тільки на 55 моряків. Про інших учасників говорили, що їхні імена уточнюються. Цей процес затягнувся, а Сталін регулярно запитував чому не має списків. Тоді, щоб не гнівити Верховного Головнокомандувача вирішили список 55 моряків доповнити 12 прізвищами достойних цієї нагороди[45, с.305].

12 воїнів-армійців, які увійшли до складу десанту К.Ф. Ольшанського, прикомандированих з інших частин, довго залишалися невідомими. І знову ж таки завдяки багаторічним пошукам М. І. Божаткіна стали відомими імена ще чотирьох учасників десанту. Це - старший сержант П. Г. Русін, єфрейтор Д. М. Чикунов із окремого 57-го інженерного батальйону (згодом батальйону буде присвоєно 286-й номер), зв'язкові з 6-го окремого полку зв'язку, що обслуговував штаб і з'єднання 28-ї армії - капітан Б.О. Монастирських і старший сержант B.C. Самолов. Пошуки решти 8 учасників десанту - їх імен - тривають до цього часу[35, с.12].

Список армійців які ввійшли до складу загону, зберігався на сейнері «Дельфін». На сейнері тоді розміщувалися штаб та політ відділ 1-го укріпрайону. Згодом, цей сейнер підірвався на ворожій міні біля Очакова. Разом із архівними даними втрачені імена бійців[36, с.5].

У Наказі Верховного Головнокомандуючого на ім'я генерала армії Малиновського, поряд з багатьма частинами, що відзначилися в боях за місто Миколаїв, названо і батальйон морської піхоти, який одержав почесне найменування «Миколаївського», нагороджений орденом Червоного Прапора.

28 березня 1944 року війська лівого крила 3-го Українського фронту, що звільнили Миколаїв від ворога, форсували Південний Буг, швидко просувалися в напрямку до Одеси. Вони зав'язали бої на підступах до Очакова. 31 березня з моря до Очакова підійшов морський десант. Гітлерівці поспіхом залишили місто, віддавши його без бою[53, с.176].

4 квітня 1944 року на центральній площі міста Миколаєва відбулося поховання загиблих бійців[27, с.3].

Дані нашого дослідження дають підстави вважати, що бійців все ж таки було 67 та 1 провідник, всього 68 чоловік. Імена 55 моряків були відомі, а от імена 12 армійців загубили. Причиною того, що подвиг цих бійців піддався сумніву, є недбальство командування батальйону, а також втрата архіву 1-го гвардійського укріпленого району. Імена 8 армійців залишаються невідомими.

ВИСНОВКИ

Дослідивши процес визволення міста Миколаєва від німецько-румунських окупантів, загалом, та військові дії десанту К. Ольшанського, зокрема, нам вдалося відповісти на суперечливі питання, які постали в ході дослідження та розкрити маловідомі факти, які торкаються батальйону морської піхоти.

У березні-квітні 1944 року Червона армія почали другий етап Дніпровсько-Карпатської стратегічної наступальної. Складовою частиною цього наступу стали Березнегувато-Снігурівська (6 - 18 березня 1944 р.), Одеська (26 березня - 14 квітня 1944р.) фронтові наступальні операції 3-го Українського фронту (командуючий генерал армії Р. Я. Малиновський) та Умансько-Ботошанська (5 березня - 17 квітня 1944 р.) фронтова операція 2-го Українського фронту під командуванням маршала І. С. Конєва. У ході цих операцій Миколаївщина була повністю звільнена від німецьких і румунських військ.

Наступати нашим воїнам довелось у неймовірно важких кліматичних умовах відлиги, бездоріжжя, весняної повені. За таких несприятливих погодних умов значно погіршилося постачання наступаючих частин боєприпасами, різко зменшилися мобільність і маневр діючої армії. Керівництво вермахту вважало, що радянський весняний наступ неодмінно закінчиться катастрофою. Відступаючи в безсилій злобі, фашисти застосували тактику «випаленої землі», тотально спустошуючи колись квітучу землю України, перетворюючи її на суцільні згарища і руїни. Тому діяти потрібно було не тільки на фронті, але й в тилу. Для відвернення руйнації країни використовувались десанти, які неочікувано висаджувалися в тилу ворога, ламаючи його плани, заважаючи втекти.

Для сприяння військам у звільненні міст 31 травня 1943 року був сформований 384-й окремий батальйон морської піхоти (ОБМП). Батальйон з 877 людей підсилили 76-мм і 45-мм артилерійськими батареями, 50-мм і 82-мм мінометами. У нього ввійшли люди, загартовані в боях під Одесою й Севастополем, під Новоросійськом і Туапсе, на Малій землі й інших ділянках фронту.

Федора Євгеновича Котанова 4 квітня 1943 року призначили командиром батальйону. Капітан уже мав суворий досвід війни. Він командував батальйоном під Севастополем, був поранений, і його евакуювали в тил. Після госпіталю Котанов брав участь в обороні Новоросійська, а потім його направили начальником штабу в легендарний батальйон Цезаря Кунікова. Після смерті майора Кунікова командування загоном доручили капітанові Котанову. Батальйон формувався в м. Поті. В основному сюди направляли колишніх моряків-десантників. Вони пройшли школу війни під Одесою, Севастополем, Керчю, Теодозією, Новоросійськом.

Батальйон прибув у м. Єйськ 5 травня 1943 року, де розгорнулося військове навчання. Крім навчань батальйон охороняв узбережжя Азовського моря від коси Довгої до устя р. Дону. Розпочавши свій бойовий шлях на Азовському морі 384-й окремий батальйон морської піхоти впевнено просувався на захід.

Операції десанту принесли визволення великій кількості населених пунктів: від невеличких селищ до великих міст. Завдяки діям батальйону з серпня 1943 року по березень 1944 року були звільнені: с. Безіменівка, м. Таганрог (30 серпня 1943 року), с. Мелекине, с. Піщане, с. Ялти, м. Маріуполь (11 вересня 1943 року), м. Осипенко (нині Бердянськ), (17 вересня 1943 року), м. Скадовськ, Кінбурнську косу, с. Покровка, с. Василівка, с. Широка Балка, с. Станіслав, с. Шаби. Таким чином, моряки здійснювали величезну допомогу Червоній армії, просуваючись завжди попереду неї, з лівого її флангу. На початок березня 1944 року батальйон увійшов до складу 1-го гвардійського укріп району, разом з яким підійшов до навколишніх сіл Миколаєва.

Опорним вузлом усієї німецької оборони було місто Миколаїв. Німці заздалегідь перетворили всі підступи до міста в надпотужну оборонну смугу. Тут були викопані суцільні траншеї глибиною 1,5-2 м з виносними стрілецькими нішами. Уздовж усього переднього краю було 3-4 ряди дротяних загороджень і спіраль «бруно» на низьких металевих кілках. Уся місцевість від вулиці 6-ої Слобідської (нині вулиця Комсомольська) і далі на схід па відстані 25-30 км була перетворена в суцільну зону добре прикритих потужними мінними полями й дротяними загородженнями інженерних споруд - траншей, окопів, протитанкових ровів, ескарпів, дотів і дзотів. Смуга оборони в Миколаєві та навкруги була складовою частиною так званого «Бузького валу», який, на думку німецьких військових стратегів, мав остаточно зупинити радянський наступ. Гарнізон Миколаєва мав обороняти місто включно до вуличних боїв за кожний будинок, за кожне перехрестя вулиць, навіть перебуваючи у цілковитому оточенні. Однак командуючий групою армій «Південь» генерал-фельдмаршал Еріх фон Манштейн не поділяв цієї думки і намагався виграти час і по можливості зберегти боєздатність своїх військ, навіть ціною залишення нових територій, тобто відступу. Насправді ніяких вуличних боїв у місті Миколаєві не було, ворог поспіхом відступав. Запеклі бої відбулися на підступах до міста, зокрема, біля с. Богоявленське, с. Широка Балка, станції Кульбакіне.

До ранку 19 березня батальйон вийшов на околиці с. Балабанівка, зайнявши рубіж для наступу. Важка артилерія, встановлена на західному березі лиману, періодично обстрілювала бойові позиції морських десантників. Ворог тримався за Широку Балку, яка була останнім потужним вузлом опору перед Миколаєвом. Навіть після звільнення Богоявленське постійно обстрілювалось артилерією, неможливо було вільно пересуватися вулицями села. 21 березня без артилерії батальйон Ф. Котанова визволив Богоявленське (нині Корабельний район м. Миколаєва), а увечері захопив вже й Широку Балку (що між Богоявленськом та містом Миколаїв).

Щоб забезпечити успішне просування військ, командуючий 28-ої армії прийняв рішення висадити десант за укріпленою лінією ворога. Коменданту 1-го укріп району було дане завдання 25 березня висадити десант у кількості 150 чоловік у районі маяка, північно-східніше Широкої Балки, заволодіти Широкою Балкою, розгорнути наступ вздовж східного берега Південного Бугу на Миколаїв. Для виконання цього завдання десанту необхідні були плавзасоби, але їх не надали. Поки силами батальйону вирішувалось це питання, пройшло не мало часу. Стало зрозумілим, що десант у Широку балку не відбудеться. Операція була скасована.

Коли плавзасоби були знайдені було розроблено план проведення операції. Головним завданням десанту в бойовому наказі було одночасно з 28-ю армією, котра наступає з фронту, вдарити з тилу, тим самим спричинити паніку серед німців. Щоб дезорганізувати оборону ворога було прийнято рішення висадити десант безпосередньо в районі міста, поблизу нового елеватора. У планах операції було раптовим ударом захопити й утримати порт до підходу головних сил, відтягнути на себе частину сил противника для того, щоб полегшити штурм гітлерівських укріплень. Не дати їм можливості вивести порт з ладу, зберегти причали, елеватор, портові споруди, зірвати евакуацію німецьких військ та не допустити вивезення місцевого населення - головні цілі операції.

Сенс діяльності будь-якого радянського десанту наступний: червоноармійці наступають з фронту, а десантників висаджують в тилу. Тоді у німців складається враження, що вони оточені, і ворог відступає. Причому, десантники опиняються саме на шляху відступу, що змушує німців обирати більш довгий шлях, а це означає, що вони не зможуть вивезти місцеве населення і матеріальні цінності. Всі десанти були організовані таким чином, окрім миколаївського. Висадка десанту в порту не мала сенсу. Доцільно було висадити їх на протилежному боці річки, таким чином забезпечивши перешкоду відступу німецьких військ до Одеси.

Можна сказати, що даний план операції залишається незрозумілим, адже такі дії були малоефективними. Ми вважаємо, що це великий прорахунок командування 28-ї армії, який призвів до загибелі великої кількості бійців.

Командиром десанту загону призначили лейтенанта К. Ольшанського. Десантний загін був сформований з 55 моряків 384-го ОБМП та 12 армійців. Це були зв'язківці зі штабу 28-ї армії, чотири сапери з 1-і роти 57-го окремого інженерно-саперного батальйону і п'ять з 1-го гвардійського укріп району. Інші підрозділи батальйону повинні були бути готовими до висадки наступними ешелонами. Десант мав на озброєнні ручні кулемети, автомати, протитанкові рушниці та гранатомети, також мали можливість викликати артилерійську підтримку.

В ніч на 26 березня сім човнів вирушило з с. Богоявленського. Перед світанком десантники минули вхід у порт і непомітно висадились у районі елеватора. Загін розділився та зайняв три розташованих на пагорбі портових споруди. Вранці біля цієї позиції зав'язалися запеклі бої. Моряки чекали наступу 28-ї армії.

Нажаль, нам не вдалося з'ясувати скільки насправді було кинуто ворожих сил на подолання загону Ольшанського. Але, можемо сказати, що ця цифра менша за офіційну версію, тому що в Миколаєві знаходились залишки розбитої у ході Березнегувато-Снігурівської операції 6-ї німецької армії.

О першій годині ночі 28 березня 1944 року після 15-хвилинної артилерійської підготовки з'єднання другого гвардійського корпусу перейшли у наступ. Німці, не витримавши потужного удару, почали квапливо відходити до переправ через річку Південний Буг. Із 68 десантників живих залишилось дванадцять. Через декілька днів троє померли у шпиталі.

Дві доби безперервного бою вилилися в єдиний подвиг десантного загону. План знищення верфі, міста та вивезення миколаївців до Німеччини був зірваний. За мужність, відвагу та героїзм у боях проти німецько-румунських окупантів весь загін моряків, чого не траплялося ніколи до цього, було нагороджено званням Героя Радянського Союзу.

Всього у роки Великої Вітчизняної війни 139 морським піхотинцям було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. З них, 89 Героїв дав Чорноморський флот. А в одному 384-ому окремому Миколаївському батальйоні морської піхоти Чорноморського флоту цієї високої нагороди були удостоєні 58 осіб.

Подвиг ольшанців ми не забудемо ніколи. Завдяки цім хоробрим бійцям місто вистояло, місто продовжує жити, свято оберігаючи пам'ять про своїх героїв для майбутніх поколінь.

Тож досліджувана тема є досить актуальною та цікавою. В наш час відкриваються все нові і нові документи по справі загону, які розкривають нові данні. Тому необхідно продовжити роботу над історією діяльності загону.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Акчасов В. Советское военно-морское искусство в Великой Отечественной войне / Акчасов В., Павлович Н. - Москва, 1973. - 620 с.

2. Аркадьев Д. Памяти моряков-десантников // Правда Украины. - 1970. - 3 марта. - №32 - С. 4.

3. Арев Б. Освободители // Южная правда. - 2004. - № 28. - С. 3.

4. Архипенко В. Созвездие ольшанцев // Архипенко В. - Москва: Политиздат. - 1978. - 312 с.

5. Аряшев С. На подступах к Николаеву // Южная правда. - 1971. - 28 марта. - № 46. - С. 2-3.

6. Аряшев С. Это было так // Южная правда. - 1971. - 28 марта. - № 46. - С. 3-4.

7. Березнегувато-Снігурівська наступальна операція 1944// [автор тексту Кондратенко Л. В.] Енциклопедія історії України. Бабай-Б'ямковський. Робочий зошит. - Київ: Наукова думка. - 2002. - 496 с.

8. Бешанов В. В. Десять сталинских ударов / Бешанов В. В. - Минск: Харвест. - 2004. - 768с.

9. Боевой путь Советского Военно-Морского Флота / - М.: Воениздат. - 1974. - 386 с.

10. Божаткин М. И. Бессмертие подвига // Южная правда. - 1970. - 14 октября. - №126. - С.4 - 5.

11. Божаткин М. И. Бой у Русской косы // Южная правда. - 1984. - 30 марта. - №50. - С. 3 - 4.

12. Божаткин, М. І. Десант героїв : фотонарис / М. І. Божаткин. - Одеса : Маяк. - 1977. - 52 с.

13. Божаткин М. И. Десант принимает бой / Божаткин М. И. - Николаев: Возможности Киммерии. - 1998. - 379 с.

14. Божаткин М. И., Герои Прибужского края / М. И. Божаткин. - Одесса: Маяк. - 1981. - 202 с.

15. Божаткин М. Огненная весна / Божаткин М., Петренко И. - Одесса: Маяк. - 1990. - 279 с.

16. Божаткин М. Так что же с неизвестными десантниками?... Расказ ведет писатель // Южная правда. - 1992. - 28 марта. - № 48. - С. 2.

17. Бундюков А. Сыновья верность Отчизне: Очерки о Героях Советского Союза - уроженцах Николаевской области / Бундюков А., Кравченко М. - Одесса: Маяк. - 1982. - 402 с.

18. Бутенко Н. Подвиг десантников // Приазовский рабочий. - 1985. - 27 янв. - № 11. - С. 5.

19. В ім'я життя. 65-річчю Великої Перемоги присвячується / [ред. Ю. О. Гриць] - Миколаїв: МДУ ім. В.О.Сухомлинського, 2010. - 158 с.

20. Демченко М. В. Под прицелом судьбы. Размышления на краю вечности / Демченко М. В. - Николаев. - 2009. - 364 с.

21. Десант Миколаївський 1944 - десант морської піхоти під командою ст. л-та К. Ольшанського // Малий словник ЮТОРП України. - К., 1997. - 350 с.

22. Довженко О. П. Сторінками щоденника (1941 - 1956) / О.П.Довженко. - К.: Вид. гум. літ., 2004. - 384с.

23. Захарченко О. О. Визволення Миколаївської області від німецьких та румунських загарбників у березні 1944р.(06.03.44-04.04.44) // Краєзнавчий альманах. - 2008. - №1. - С.73 - 85.

24. Герои Советского Союза Военно-Морского Флота / [Под ред. В. И. Алексеева] - М.: Воениздат. - 1977. - 521с.

25. Герои Советского Союза: Краткий биографический словарь. - В 2-х т. // [Под ред. И. Н. Шкадова] - М.: Воениздат. - 1987. - 800 с.

26. Золоті Зірки Миколаївщини: Енциклопедичне видання //
[ред. Шкварець, Шкляж] - Миколаїв. - 2005. - 414 с.

27. Иванов Н. Им салютовала Москва // Вечерний Николаев. - 2009. - 28 березня. - № 48. - С. 3.

28. Йолтуховский В. Герои мариупольского десанта // Красная Звезда. - 1982. - 13 июня. - №7. - С.12.

29. Камаков Х. Морская пехота в боях за Родину (1941-1945 гг.) / Камаков Х. - М.: Воениздат. - 1966. - 190 с.

30. Косьяновский В. Десант Ольшанского // Вечерний Николаев. - 2009. - 28 березня. - № 48. - С.2.

31. Касьяновский В. Освобождение Украины от немецко-фашистских захватчиков / Касьяновский В. - Николаев. - 2004. - 53 с.

32. Конотопенко Я. І. Від «Барбароса» до «Терміналу». 1941 - 1945. Погляд крізь роки / Конотопенко Я. І.- Миколаїв: Шамрай. - 2010. - 192 с.

33. Конотопенко Я. И. Николаевщина в огне боев (февраль - март 1944г.) / Конотопенко Я. И. - Николаев: Полиграфцентр, 2006. - 80 с.

34. Конышев В. В авангарде атакующих десантников // Украинский исторический журнал. - 1980. - № 6. - С. 55-61.

35. Кореневский М., Божаткин М. Четверо из десанта в бессмертие // Красная Звезда. - 1976. - 6 января. - №1. - С.12.

36. Кореневский М. Шаг к разгадке тайны «Дельфина» // Красная Звезда. - 1966. - 8 сентября. - №10. - С. 5.

37. Корчагин К. Десантники Ольшанского: так сколько же их было?// Вечерний Никоалаев. - 2006. - 11 июля. - №84. - С.3.

38. Котанов Ф. Десантники - герої визволення Миколаєва / Ф. Котанов / Микоалївщина в історії України. - Миколаїв, 2009. - 300 с.

39. Котанов Ф. Десантники // Южная правда. - 1985. - 28 марта. - № 48. - С.1-2.

40. Котанов Ф. Матросский батальйон / Котанов Ф. - Мариуполь. - 1996. - 180 с.

41. Котанов Ф. Морская пехота в атаке // Южная правда. - 1980. - 26 марта. - № 46. - С. 3 -4.

42. Липавский З. Новое о легендарном десанте // Липавский З., Божаткин М Флаг Родины. - 1970. - 6 мая. - №5. - С.12.

43. Материалы областной научно-практической конференции. Тезисы докладов. // Николаев. - 1994. - 90 с.

44. Медведев Н. Нас было 68 / Медведев Н. - М.: Изд. ДОСААФ. - 1966. - 206 с.

45. Миколаївщина в роки Великої Вітчизняної війни: 1941 - 1944 роки. [Ред. Гаркуша О. М, Горбуров Є. Г.,Ю. . Котляр, М. М. Шитюк.] - Миколаїв: Квіт, 2004. - 408 с.

46. Николаевцы: Энциклопедический словарь (1789-1999) // Николаев: Возможности Киммерии - 1999. - 348 с.

47. Освобождение городов: Справочник // [Под ред. С. П. Иванова.] - М.: Воениздат. - 1985. - 220 с.

48. Пономаренко Н. Они помогали Ольшанцам // Вечерний Николаев. - 2003. - 8 мая - №64. - С. 5.

49. Потапов Л. Действия военно-морского флота в Великой Отечественной войне / Потапов Л. - М.: Воениздат. - 1962. - 316 с.

50. Решетник Ю. Легендарный десант: вигляд из ХХІ века // Вечерний Николаев. - 2011. - 26 марта. - №46. - С. 2.

51. Решетник Ю. Легендарный десант морской пехоты // Телефоны предприятий и организаций. Николаев и Николаевская область. - Николаев, 2011. - 600 с.

52. Сычев К. В боях за Николаев // Южная правда. - 1975. - 28 марта. - №49. - С. 3.

53. Цыганов В. И. «...от “Меча” и погибнет!»: Эссе / Цыганов В. И. - Николаев: Издательство Ирины Гудым. - 2011. - 448 с.

54. Цыганов В. И. Удар «Меча» / Цыганов В. И. - Николаев: Издатель Гудым И. А., 2008. - 368 с.

55. Шкварець В. П. Миколаївщина: погляд крізь століття. Нариси історії / Шкварець В. П., Мельник М. Ф. - Миколаїв. - 1944. - 388 с.