Кінофотофонодокументи: характеристика, класифікація, особливості зберігання (на прикладі Хмельницької обласної фірми "Кіновідеопрокат")

/

ЗMICT

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. КІНОФОТОФОНОДОКУМЕНТИ: ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1 Термінологічні засади дослідження

1.2 Класифікація кінофотофонодокументів

РОЗДІЛ 2. КІНОФОТОФОНОДОКУМЕНТИ У ФОНДАХ ЦЕНТРАЛЬНОГО ДЕРЖАВНОГО КІНОФОТОФОНОАРХІВУ УКРАЇНИ ІМ. Г.С. ПШЕНИЧНОГО

РОЗДІЛ 3. ОРГАНІЗАЦІЯ РОБОТИ З КІНОДОКУМЕНТАМИ В ХМЕЛЬНИЦЬКІЙ ОБЛАСНІЙ ФІРМІ «КІНОВІДЕОПРОКАТ»

3.1 Хмельницька обласна фірма «Кіновідеопрокат» - фондоутворювач архівних документів

3.2 Особливості приймання кінодокументів до архіву фірми

3.3 Забезпечення збереженості кінодокументів фірми

3.4 Старіння та фактори руйнування кінодокументів

РОЗДІЛ 4. ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ ЗБЕРІГАННЯ ІНФОРМАЦІЇ НА КІНОДОКУМЕНТАХ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність дослідження. Відповідно до Закону України 'Про Національний архівний фонд та архівні установи' (2001 р.) кінодокументи незалежно від виду, місця створення і форми власності на них, що зберігаються на території України, відображають історію духовного і матеріального життя її народу та інших народів, мають наукову, історико-культурну цінність, входять до складу Національного архівного фонду України. До Національного архівного фонду належать також кінодокументи, що зберігаються за межами України і підлягають поверненню в Україну.

Кінофотофонодокументи мають значний інформаційний потенціал, що відображає об'єкти, явища, процеси, які неможливо зафіксувати іншими способами документування. Визначення належності кінофотофонодокументів до Національного архівного фонду України здійснюється на підставі експертизи їхньої наукової, історико-культурної цінності згідно з Положенням про принципи і критерії визначення цінності документів. Кінодокументи, що належать державі, передаються на постійне зберігання до державних архівів.

Зберігання кінодокументів у державних архівах здійснюється відповідно до основних правил роботи державних архівів з кінофотофонодокументами.

Сьогодні виникає необхідність застосування сучасних технологій у кінофотоонодокументуванні та ведеться подальше удосконалення роботи державних архівів України щодо задоволення зростаючих потреб суспільства в ретроспективній аудіовізуальній інформації.

Досліджувана тема є досить актуальною, адже кінофотофонодокументи вміщують величезний об'єм інформації, яка може використовуватися в найрізноманітніших галузях науки та техніки.

Кінофотофотнодокументи містять багато інформації, яка ще не досліджена. Одночасно кінофотофонодокумент може передаватися тисячам реципієнтам.

Стан розробленості теми. На сьогодні існує історіографічний масив документів з теми кінофотофонодокументів, їхньої класифікації та термінологічних засад.

Наукові дослідники даного спрямування зосереджувалися в таких основних напрямах: кінофотофонодокументи та їх термінологічні засади; розробка схем класифікації, визначення аудіовізуальних документів та їх роль в документообігу, забезпечення збереженості та фактори руйнування, представлення документів в системі Інтернеті.

Особливе значення для дослідження даної проблеми мають наукові розробки та важливі аспекти класифікації документів.

У історичній літературі з питання про класифікацію кінофотофонодокументів відбиті дуже суперечливі точки зору. Наприклад, відомий російський історик С. О. Шмідт кіно-, фото-, фонодокументи не виділяє в самостійні групи, а розподіляє їх серед різних типів історичних джерел.

У грунтовній роботі В. І. Стрельського «Теорія і методика джерелознавства історії СРСР» фонодокументи виділяються в окремий «рід» джерел, а кінофотодокументи включаються в рід образотворчих матеріалів (разом з прадавніми зображеннями на каменях, скелях, в печерах первісної людини, а також - з живописом і скульптурою античного суспільства і творами художників-реалістів).

Віддзеркалення однієї і тієї ж історичної події на живописному полотні і в документальній фотографії досить істотно відрізняється не лише «технікою» фіксації зображення, але і різним баченням цієї події авторами джерел. Інший автор - Л.Н. Пушкарьов, обгрунтувавши свою типологічну класифікацію письмових джерел, поширює її принципи на всі історичні джерела в цілому, у тому числі і на кінофотофонодокументи.

Великий внесок у розвиток історичного аналізу кіноджерел внесли роботи відомих істориків: Е.М. Евграфова, Л.М. Рошаля, В.С. Листова, В.М. Магидова та ін.

Запропонована В.С. Аркушевим методика історичної критики кінодокументів полягає в тому, що «кіноджерело» розпадається на три категорії джерел, відповідних трьом етапам історичного аналізу кінострічки.

В.С. Листовим вперше було запропоновано використовувати в історичній критиці кіноджерела всіх зорових деталей в кадрі: гасел, плакатів, вивісок, реклам, заголовків листівок, газет, оголошень, табличок з назвою вулиць, номерів трамваїв, афіш, написів на стрічках похоронних вінків, показань вуличних годинників і так далі вони були названі автором «кіноскриптами» і використані для визначення дати і місця аналізованої події і, отже, для розкриття його вмісту на рівні кадру.

У 2010 р. Т.О. Ємельянова захистила кандидатську дисертацію “Аудіовізуальні документи в державних архівах України: організація доступу та використання інформації, що міститься в них (1930-2007 pp.)”, яка стала першим в українському архівознавстві дослідженням, у якому на підставі виявлених та опрацьованих джерел комплексно досліджений склад і зміст аудіовізуальних документів, що зберігаються в державних архівах України, їх інформаційний потенціал, правові та науково-методичні засади організації доступу до них та використання документної інформації

Дане дослідження поглиблює окремі аспекти досліджуваної тематики.

Об`єктом дослідження є кінофотофонодокументи.

Предмет дослідження: характеристика, класифікація та особливості зберігання кінофотофонодокументів.

Мета дослідження: на основі комплексного аналізу кінофотофонодокументів здійснити їх класифікацію і виявити особливості зберігання у фондах Центрального державного кінофотофоноархіву України ім. Г.С. Пшеничного взагалі та на Хмельницькій обласній фірмі «Кіновідеопрокат» зокрема.

Для досягнення поставленої мети необхідно виконати наступні завдання:

- розглянути термінологічні засади дослідження;

- здійснити класифікацію кінофотофонодокументів;

- дослідити фонди Центрального державного кінофотофоноархіву ім. Г. С. Пшеничного;

- висвітлити організацію роботи з кінодокументами на Хмельницькій обласній фірмі «Кіновідеопрокат»;

- окреслити шляхи збереження інформації на кінофотофонодокументах.

Методи дослідження. Вирішення поставлених завдань здійснювалося за допомогою системи загальнонаукових та спеціальних методів: теоретичних (аналіз, синтез, абстрагування, пояснення тощо), порівняльного, термінологічного, виявлення наукових літературних та електронних джерел, емпіричних (спостереження та опис).

Джерельною базою дослідження є друковані та електронні документи. Зокрема, можна виокремити такі групи документів: законодавчі та нормативно-правові документи; матеріали наукових конференцій; публікації в періодичних виданнях; навчальні видання; матеріали офіційного веб-порталу Державної архівної служби України «Архіви України».

Значний масив документів з теми дипломної роботи, представлено законодавчими актами та нормативно-правовими документами. Групу нормативно-методичних документів складають: закони, укази та розпорядження Президента України, Президії Верховної Ради України, які регламентують інформаційну діяльність та пов'язані з розвитком архівної справи.

Окреме місце посідають міждержавні, національні та галузеві стандарти. Особливим джерелом вивчення стали національні стандарти України: ДСТУ 2732:2004 «Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення понять», ДСТУ 4419:2005 «Документи аудіовізуальні. Терміни та визначення понять», ГСТУ 55.003-2003 «Кінодокументи. Правила зберігання Національного архівного фонду. Технічні вимоги» тощо.

У процесі дослідження вивчалися збірники наукових праць. Серед них можна виокремити збірники наукових праць «Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики (1999 р.), Українське архівознавство: історія, сучасний стан та перспективи (1999 Р.)

Доповнюють джерельну базу наукові публікації. Відомості з класифікації кінофотофонодокументів містять періодичні видання:: „Архіви України” та „Студії з архівної справи та документознавства”.

Оперативним джерелом інформації щодо історії та напрямів діяльності Центрального державного кінофотофоноархіву ім. Г. С. Пшеничного став офіційний веб-портал Державної архівної служби України «Архіви України».

Комплексне використання джерельної бази сприяло репрезентації цілісної картини дефініцій поняття «кінофотофонодокумент», класифікації кінофотофонодокументів та особливостей їхнього зберігання.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що результати даного дослідження можуть бути використані в навчальному процесі Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв, в навчальних курсах „Документознавство”, „Спеціальне документознавство” та „Архівознавство”, що викладаються студентам спеціальності 27.00.02 „Документознавство та інформаційна діяльність”.

Структура роботи підпорядкована меті та завданням дослідження і складається з вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, який містить 74 позиції.

Загальний обсяг роботи - 92 сторінок, з них основного тексту - 74 сторінок.

РОЗДІЛ 1. КІНОФОТОФОНОДОКУМЕНТИ: ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1 Термінологічні засади дослідження

На сьогоднішній день немає загальноприйнятої дефініції досліджуваного виду документів.

Активізація наукових досліджень цієї сфери у 1950-х рр. сприяла формуванню і розвитку понятійного апарату. Саме тоді з'являються такі поняття, як “кінодокумент”, “фотодокумент”, “фонодокумент”, котрі в подальшому не завжди однозначно використовувалася в нормативно-методичній літературі і наукових цілях.

Одним з перших кроків у напрямку систематичного формування термінологічного інструментарію слід вважати вихід «Короткого словника архівних термінів» (М., 1968), в якому терміни “кінодокумент”, “фотодокумент” і “фонодокумент” уперше отримали статус зображальних і звукових документів.

У 1980-х рр. у результаті подальших напрацювань спостерігається удосконалення понятійного інструментарію з питань кінофотофонодокументів. Помітним результатом цієї роботи став вихід двох випусків «Словника сучасної архівної термінології соціалістичних країн» (М., 1982; М., 1988) і галузевого стандарту “Делопроизводство и архивное дело. Термины и определения” (ГОСТ 16487-83). Вони подають більш широке визначення “кінодокумента” не тільки як зображального, а й як аудіовізуального.

До наукового обігу запроваджується термін ”кінофотофонодокументи” як узагальнюючий для дефініцій “кіно-”, “фото-”, “фонодокумент”. З'являються перші визначення понять “відеозапис”, “відеофонограма”. Галузевий стандарт нормативно закріпив визначення терміна “аудіовізуальний документ” як документа, що містить зображувальну і звукову інформацію.

Між тим, стандарти не давали достатньо повного уявлення про понятійний апарат у сфері використання аудіовізуальної інформації.

На початку 1980-х рр. у науковий обіг було введено термін 'кіно-, фото-, фонодокумент' як узагальнюючий для понять 'кінодокумент', 'фото-' і 'фонодокумент'. Цей термін використовується по відношенню до кіно-, фото-, фонодокументів, які містять образотворчу, звукову і/або образотворчо-звукову інформацію, що відтворюється за допомогою спеціальних технічних засобів (діаскоп, епідіаскоп, фільмоскоп, діапроектор, кінопроектор, магнітофон, програвач). Виняток становить фотографія, інформація на якій сприймається безпосередньо, без допомоги технічних засобів [13, с. 34].

У 1983 р. Міжнародною організацією зі стандартизації (ISO) затверджено Міжнародний стандарт ISO 5127 “Документація й інформація. Терміни та визначення. Частина 11. Аудіовізуальні документи” (ISO 5127-11).

Першим із вітчизняних стандартів, що регламентує організацію архівної справи та діловодства, став термінологічний ДСТУ 2732-94 “Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення понять”, на заміну якому вже у 2004 р. розроблено ДСТУ 2732:2004 “Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення понять” [7].

У ньому аудіовізуальний документ визначено як “документ, зміст якого представлено у вигляді зображення і (або) запису звуку, для фіксування і (або) відтворювання яких застосовують відповідну апаратуру” [7, с. 5]. Таке трактування збігається з визначенням аудіовізуального документа у Міжнародному стандарті ISO 5127:2001 “Інформація та документація. Словник” - “документ, що містить взаємопов'язані зображення з або без супроводження звуком, для використання якого обов'язковим є обладнання відповідно до того чи слугує документ для переглядання чи прослуховування” [12].

Відповідно ДСТУ 2732:2004 “Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення понять” документ - це інформація зафіксована на матеріальному носії,основною функцією якого є зберігати та передавати її в часі та просторі.

Зображувальний - документ зміст якого зафіксовано у вигляді, точного, зменшеного, збільшеного або формалізованого відображення зовнішніх характеристик реального чи уявного об'єкта за допомогою малювання креслення, графіки, кінематографії,фотографії , відеозапису.

За каналом сприйняття інформації, зафіксованої в документі, кінофотофонодокументи ділять на три види:

- візуальні (лат. vizere - дивитися), сприймані через зір: діафільми, діапозитиви, слайди, німі кінофільми, епіфільми;

- аудіальні (лат. audire - чути), сприймані на слух: грамплатівки, магнітні фонограми;

- аудіовізуальні (зорово-слухові): звукові кінофільми, діафонофільми, відеофільми, магнітофільми.

За способом документування КФФД також ділять на три види:

- кінодокументи: діа-, кіно-, відео-;

- фотодокументи: діапозитиви (слайди), фотографії;

- фонодокументи: грамплатівки, магнітні фонограми.

Кінофотофонодокументи різні і за матеріальною конструкцією, оскільки можуть випускатися на бобіні, касеті, дискеті, стрічці, кадрі, касеті компакт-диска. Це зумовлює особливості їх зберігання і використання в різних документних системах.

Структура фондів кінофотофонодокументів в бібліотеках і інформаційних центрах включає фото-, фільмо-, диско-, фоно-, відеотеку як сукупність окремих видів кінофотофонодокументів.

Графічний - документ зміст якого зафіксовано у вигляді малюнка або креслення лініями, штрихами, світлотінню. Кінодокумент - документ зміст якого зафіксованого за допомогою кінематографічних засобів і представленого у вигляді послідовно розташованих фотографічних зображень.

Кінодокументи є безперервною низкою фотознімків (кадрів), що відрізняються один від одного лише незначною зміною положення об'єктів, що зображаються. При швидкій зміні окремих знімків (24 кадри за секунду) кінодокумент дозволяє одержати враження руху знятих рухомих об'єктів.

Фотодокумент - документ зміст якого зафіксовано за допомогою фотографічних засобів у вигляді окремих фотозображень.

Він є результатом документування за допомогою фотохімічного запису явищ об'єктивної дійсності у вигляді зображень.

Фонодокумент - документ зміст якого зафіксованого за допомогою будь якої системи звукозаписування. Він містить звукову інформацію, зафіксовану будь-якою системою звукозапису, який використовується, у тому випадку, коли отримання інформації можливо тільки з її допомогою (запис голосів тварин, птахів, людей, звучання музичних інструментів, аудіальна діагностика в медицині тощо).

За приналежністю знаків запису до певних знакових систем фонодокумент відноситься до розряду технічно кодованих документів, інформація на які наноситься шляхом зміни поверхні носія або його структури.

За матеріальною конструкцією носія фотодокументи поділяють на стрічкові (у вигляді кіноплівки й магнітної стрічки) і дискові (у формі диска).

Основними видами фонодокументов є грамплатівка, фонограма, компакт-диск. Відеодокумент - документ зміст якого зафіксовано за допомогою системи відеозапису.

Крім того, до стандарту введено терміни, що широко використовуються в практиці роботи інформаційних установ і на телебаченні, скорочено кількість недопустимих для використання синонімів термінів.

Фактично подібним є визначення аудіовізуальних документів у ГОСТ 7.69-95 “СИБИД. Аудиовизуальныедокументы. Основные термины и определения”. У цьому стандарті на відміну від зазначених вище представлено визначення як аудіовізуального документафонодокумента, відеодокумента, кінодокумента, фотодокумента та документа на мікроформі [18, с. 122].

Розбіжності у поглядах на можливості класифікуванняаудіовізуальних документів пояснюється тим, що тільки кінодокументи і відеодокументи із звуковим супроводом можна вважати аудіовізуальними, інші - аудіо- чи візуальними документами, а більшість фотодокументів взагалі не потребують для відтворення інформації спеціальної апаратури. Таку точку зору, зокрема, відбито у ДСТУ 4419:2005 “Інформація та документація. Документи аудіовізуальні. Терміни та визначення” [8].

Таким чином, можна вважати, що терміни “аудіовізуальний документ” та “кінофотофонодокумент”є синонімами. І серед фахівців різного профілю використовуються різні терміни.

Наприкінці ХХ ст. з'являються перші визначення понять “відеозапис”, “відеофонограма”. Між тим, стандарти не давали достатньо повного уявлення про понятійний апарат у сфері використання аудіовізуальної інформації.

Перший українській нормативний термінологічний тлумачний словник з питань архівної справи «Архівістика» став великим кроком на шляху удосконалення аудіовізуальної термінології. Близько 50 термінів, що стосуються кінодокументів, вміщені до словника “Архівістика”. Наприклад: «аудіовізуальний документ», «вид кінодокумента», «справа відео-кінодокумента», «діафільм», «одиниця обліку відео-, кіно- та фотодокументів», «кадр», «кінодокумент», «кінолітопис», «комплект кінодокумента», «монтажний лист кінодокумента», «негатив», «опис відео зйомок», «тонфільм», «фільмовий архівний каталог», «фільмографія» та деяких інших [11, с. 6].

Згідно з «Інструкцією з обліку документів, що знаходяться в бібліотечних фондах» затвердженою Наказом Міністерства культури і туризму України № 22 від 3 квітня 2007 р. до кінофотофонодокументів належать: фотодокументи, відеодокументи, кінодокументи, фотодокументи, документи на мікроформах.

Прийняття нових стандартів у той же час викликає нові проблеми щодо уніфікації ідентичних питань. Вже чинні стандарти потребують подальшої роботи з метою узгодження із сучасними вимогами та уніфікації їх поміж собою.

Таким чином, на сьогоднішній день найпоширенішим визначенням щодо кінофотофонодокумента є таке: «це документ, що містить зображувальну та звукову інформацію» [11, с. 6; 17, с. 169].

Незаперечною є цінність кінофотофонодокумента як виду, що визначається не лише різноманітністю тематики, висвітленням конкретних історичних подій і фактів, але й особливостями відображення дійсності за допомогою засобів кіно-, відео-, фототехніки і звукозапису.

Внаслідок технічного прогресу, який активізувався наприкінці ХІХ ст., з'явилися новітні способи документування, в основу яких було покладено застосування відповідних технічних засобів. Створювані таким чином документи, що містили зображувальну і звукову інформацію, у сучасному документознавстві отримали назву аудіовізуальних документів. Хоча, як зазначає Т. Ємельянова, тривалий час у науковому середовищі побутувала думка щодо несамостійності кіно-, фото-, фоно- і відеодокументів як джерел інформації, а також можливості їх використання лише як ілюстративного матеріалу [10, с. 46].

Розширення інформаційного потенціалу кінофотофонодокументів, підвищення їх наукової цінності, обрання їх об'єктами наукових досліджень у джерелознавстві, архівознавстві, документознавстві дозволили поступово виокремити їх у повноцінне історичне джерело.

Але кінофотофонодокументам як історичним джерелам притаманна ціла низка особливостей, до яких слід віднести, з одного боку, об'єктивне фіксування реальності, з іншого - суб'єктивний підхід автора такого документа до відображення тієї чи іншої події.

Окрім того, кінофотофонодокументи не мають таких фактологічних та інформаційних властивостей як писемні, і потребують спеціальної фахової, технічної та технологічної підготовки для роботи з ними [23, с. 172].

Як історичні джерела кіно-, відео-, фото- і фонодокументи створюють наочне та образне уявлення щодо об'єкту зйомки або запису, відтворюють достовірно і повно візуальну, звукову інформацію щодо конкретних подій та явищ у момент, коли вони відбуваються.

Лише кінофотофонодокументи є емоційно насиченими, здатними передати унікальну інформацію щодо колориту епохи, побуту людей, їх емоційного стану тощо. Разом з тим, кінофотофонодокументи можуть розширювати і конкретизувати свідчення інших документів.

Іншою особливістю кінофотофонодокументів є їх комплектність, яка полягає у текстовому супроводі документа, де зазначені місце, час події, миттєва або у динаміці фіксація зображеного факту.

1.2 Класифікація кінофотофонодокументів

Істотну роль у визначенні методики історичного дослідження одного з головних видів аудіовізуальних джерел - звукових документів, не розробленою і такою, що не знаходила місця в історичної літератури до 1980-х рр., найголовнішою зіграла проблема наукової класифікації даного вигляду документів і складання автором власних класифікаційних схем, як теоретичних, так і прикладних аспектів історичного аналізу, що допомагають розробці.

Питання про класифікацію історичних джерел - один із складних і важливих в джерелознавстві. Як відомо, класифікація є одним з ефективних засобів впорядкування, систематизації досліджуваного матеріалу і організації пізнавальної діяльності. Наукова класифікація «не лише систематизує наші знання, але і сприяє розкриттю закономірностей, будучи необхідним етапом пізнання суті, етапом побудови теорії досліджуваних об'єктів».

Класифікація історичних джерел має свої теоретичні і практичні аспекти, свої конкретні завдання. У літературі вони визначаються таким чином: «вироблення своїх ознак, внутрішню визначеність різних джерел; зведення джерел по цих ознаках в групи, що допускають диференційований підхід до кожної; вироблення схожих для кожної групи в цілому прийомів і методів їх використання, що дозволяють встановити зв'язки і взаємини між різними групами.

Погоджуючись з цим визначенням слід додати, що при класифікації історичних джерел необхідно виділити істотну ознаку документа, що виявляє його внутрішню якісну визначеність і його узяти за основу ділення при побудові класифікаційної схеми.

У історичній літературі з питання про класифікацію кінофотофонодокументів відбиті дуже суперечливі точки зору. Наприклад, відомий російський історик С.О. Шмідт кіно-, фото-, фонодокументи не виділяє в самостійні групи, а розподіляє їх серед різних типів історичних джерел.

У грунтовній роботі В.І. Стрельського «Теорія і методика джерелознавства історії СРСР» фонодокументи виділяються в окремий «рід» джерел, а кінофотодокументи включаються в рід образотворчих матеріалів (разом з прадавніми зображеннями на каменях, скелях, в печерах первісної людини, а також - з живописом і скульптурою античного суспільства і творами художників-реалістів). В.І. Стрельський справедливо відзначає, що інформативна цінність кінофотофонодокументів велика.

Вони відображають непередаваний жодними іншими засобами подоба часу і грають важливу роль для з'ясування достовірності опису певної події в письмових джерелах. Розкриваючи історичні події у вигляді статичних або динамічних зорових образів, об'єктив уловлює такі деталі і нюанси, властиві тому або іншому явищу або події, які навряд чи можуть бути відбиті в будь-якому іншому вигляді джерел.

З кінофотофонодокументів історик може почерпнути факти, невідомі йому раніше за іншими джерелами, і важливі дані для уточнення вже відомих подій. Важко не погодитися з такою точкою зору, але саме ця специфіка повинна розмежовувати вказаного типа джерел з іншими образотворчими матеріалами, зокрема, з живописом.

Віддзеркалення однієї і тієї ж історичної події на живописному полотні і в документальній фотографії досить істотно відрізняється не лише «технікою» фіксації зображення, але і різним баченням цієї події авторами джерел. Інший автор - Л.Н. Пушкарьов, обгрунтовувавши свою типологічну класифікацію письмових джерел, поширює її принципи на всі історичні джерела в цілому, у тому числі і на кінофотофонодокументи.

У запропонованій їм класифікації кінофото- і фонодокументи виділяються в різних самостійних типів джерел. Л.Н. Пушкарьов обгрунтовує це розділення тим, що кінофотодокументи відображають зорову сторону події, а фонодокументи - звукову і мають різні способи кодування інформації.

Але, на наш погляд, по-перше, документальний озвучений фільм відображає не лише зорову сторону події, але і звукову. І, по-друге, спірним є висловлене положення про те, що кінофото- і фонодокументи мають принципово різний спосіб кодування інформації.

Як відомо, існують різні способи запису зображення: по-перше, фотографічний (він же лежить в основі проведення оптико-фотографічного запису звуку), по-друге, магнітний (запис і відтворення зображення і звуку виробляється в цьому випадку телевізійними засобами), по-третє, електростатичні способи накопичення інформації (для здобуття зображення і звуку необхідне використання телевізійних засобів).

Іншими словами, навряд чи є якісна різниця в кодуванні інформації звуку і зображення (особливо в оптико-фотографічній запису зображення і звуку в кіно), а також на відеомагнітофонах (магнітний спосіб запису). Тому нам здається, що розділення кінофотофонодокументів на різних типів історичних джерел не зовсім правомірно.

Ряд авторів, у тому числі А.А. Кузин, М.А. Варшавчик, М.Н. Лерноморський і ін., вважають, що кінофотофонодокументи відносяться до одного класу історичних джерел. Ця точка зору висловлювалася ними у зв'язку з побудовою загальної класифікаційної схеми історичних джерел в цілому. Думається, що обгрунтуванням її можна вважати думку М.Н. Чорноморського: «Будь-яка класифікація загальна і тому не дозволяє охопити специфічні особливості окремих груп джерел».

Цей істотний недолік дозволяє здолати інша, загальніша класифікація за групами джерел. Це ділення умовне, воно дозволяє виділити компактні групи джерел, специфічні, що мають, властиві лише ним форми віддзеркалення дійсності».

Таким чином, питання про місце і внутрішню класифікацію кінофотофонодокументів в системі історичних джерел довгий час було одній із спірних проблем теоретичного джерелознавства. Серед істориків не було єдиної думки з приводу того, що має бути узяте за основу ділення при класифікаційній побудові як головна і найістотніша ознака історичного джерела.

Враховуючи надзвичайно велике різноманіття історичних джерел і виражену їх специфіку, думається, що труднощі такої класифікації носять об'єктивний характер.

В той же час побудова індивідуальних класифікаційних схем допомагає упорядкувати наявний матеріал і виробити відповідну методику дослідження історичного джерела певного типа, особливі прийоми його вивчення.

У історичній літературі немає єдиної точки зору з питання про термінологію, на які узагальнені групи потрібно ділити джерела при їх класифікації: типи, пологи або види.

По-суті, поняття «Тип джерел», і «рід джерел» близькі по ознаках, що виділяються в них. У поняттях «тип» і «рід» історики, як правило, об'єднують ознаки, що є основними для предметів деякого класу джерел, в якому, у свою чергу, виділяються окремі «види» джерел, що мають відмітні видові ознаки в межах даного класу.

У пропонованій нами класифікаційній схемі ми використовуватимемо узагальнене поняття «Клас» і в рамках вказаного «класу» - «вигляд» джерел (кінодокументи, фотодокументи і фонодокументи).

Найбільш істотною ознакою всього різноманіття історичних джерел є спосіб віддзеркалення ними реальній дійсності.

Єдиний клас кінофотофонодокументів в способі віддзеркалення дійсності ділиться на два підкласи: кінофотодокументи і фонодокументи. В рамках позначених підкласів виділяються види: кіно-, фото- і фонодокументи. У визначенні специфіки методики аналізу джерел відому практичну користь приносить складання різного роду допоміжних класифікацій.

Класифікуючи вказані групи документів за змістом відбитого в джерелі історичного минулого. Кінодокументи - це образотворчі документи, створенні кінематографічними або іншим способом за допомогою певних технічних засобів.

Кінодокументи (хронікально-документальне кіно) можуть бути розділені: на періодичні кіножурнали, на так звані подієві спецвипуски, на тематичні хронікально-документальні фільми і на кінолітопис (повсякденну зйомку кінооператорами найбільш важливих подій нашого життя, історії країни).

Основним документом який регулює створення та зберігання кінодокументів є ГСТУ 55.003-2003 [22].

Цей стандарт поширюється на всі кінодокументи з триацетатною основою:

- негативи зображення, контратипи (дубль-негативи), чорно-білі й кольорові;

- негативи фонограми перезапису звукової інформації (оптичні фонограми);

- обернені позитиви, чорно-білі й кольорові;

- проміжні позитиви, позитиви, чорно-білі й кольорові.

Стандарт ГСТУ 55.003-2003 не поширюється на страхові копії кінодокументів.

Правила державного зберігання оригіналів магнітного перезапису звукової інформації до кінодокументів на плівці шириною 35 мм і 16 мм повинні відповідати вимогам ГОСТ 55.3.

Стандарт установлює технічні вимоги до:

- умов зберігання кінодокументів: будівель, архівосховищ і робочих приміщень;

- пакування кінодокументів;

- дотримання температурно-вологісного, світлового та санітарно-гігієнічного режимів;

- комплексу заходів щодо забезпечення збереженості кінодокументів під час приймання та підготовки до зберігання, організації користування і транспортування;

- порядку організації контролю технічного стану кінодокументів;

Основа кінодокумента - це кіноплівка, що являє собою багатошарову систему. Існують кольорові та чорно - білі кіноплівки. Чорно-білі кіноплівки складаються з полімерної основи і желатинового шару, в якому дисперговані кристали солей світлочутливого срібла. Кольорові кіноплівки складаються з основи, підшару, емульсійних розподільників кольору і захисних шарів.

Для виготовлення фотографічних шарів усіх кінофотоматеріалів застосовують фотографічний желатин, який утворюється внаслідок виварювання кісток, шкіри і інших матеріалів тваринного походження.

Для кольорового зображення до складу фотографічного шару вітчизняних кіноплівок входять барвники (жовтий, пурпурний, голубий), а також змочувачі, дубителі, металеве срібло, фероціанід калію.

Основними видами кінодокументів є діа-, кіно-, відеофільм.

Діафільм (грец. dia - через, префікс, що означає перехід від початку і до кінця + англ. film - плівка) розташовані в певній послідовності позитивні фотографічні зображення на кіно- або фотоплівці, об'єднані спільною тематикою

Інформацію, що міститься в діафільмі (ДФ), відтворюють за допомогою фільмоскопів, розрахованих на індивідуальне користування, або за допомогою діапроекторів на екрані.

Діафільм відносять до візуальних документів статистичної проекції (зображення нерухоме). Його можна вважати перехідним до динамічних КФФД, тобто до кінофільмів.

За жанрово-тематичною ознакою ДФ ділять на: публіцистичні, історичні, літературні, науково-популярні і т. ін. У них зафіксована інформація по широкому колу тим, що підвищує їх цінність. Особливою популярністю користується ДФ для дітей.

Кінофільм (грец. kineo - рухаю, рухаюся + англ. film - плівка) - сукупність фотографічних зображень (кадрів), послідовно розташованих на кіноплівці (або іншому носії), зв'язаних єдиним сюжетом і призначених для відтворення на екрані за допомогою кінопроекційної апаратури.

Кінофільм (КФ) забезпечує наочність і високу оперативність інформації. Наочність зумовлюється динамічним показом образотворчої інформації. Оперативність полягає в можливості подачі значної кількості наочної інформації за короткий проміжок часу.

За функціональним (цільовим) призначенням КФ підрозділяються на такі види: художні (ігрові), документальні, науково-популярні, навчальні, мультиплікаційні. Серед основних видів КФ виділяють підвиди. Так, мультиплікаційний КФ буває мальованим і ляльковим; документальний КФ - хронікальним і монтажним і т. ін.

Художні фільми за жанрово-тематичною ознакою ділять на історичні, комедійні, пригодницькі, а також мелодрами, детективи, трилери, бойовики і т.ін.

За способом зйомки і проекції виділяють такі види КФ: німий (із знятим зображенням), звуковий (із записом звуку), чорно-білий, кольоровий, широкоформатний, панорамний, стереоскопічний, поліекранний та ін.

Залежно від ширини плівки (8, 16, 35, 70 мм) і формату кадрів у їх екранному зображенні КФ поділяють на широкоплівкові та вузькоплівкові (16 і 8 мм).

За тривалістю демонстрації КФ діляться на два різновиди: повнометражні й короткометражні. За спеціальним призначенням розрізняють рекламний, тест-фільм, сувенірний фільм.

КФ, що виготовляється фірмами або студіями, має текст, у якому подається коротка анотація фільму. На коробці з бобіною вказується автор фільму, прізвище режисера, оператора, назва кінофільму, назва студії або фірми, рік створення, розмір плівки, час демонстрації, швидкість проекції, ціна.

Відеофільм (лат. video - дивлюся, бачу + film - плівка) - це фільм із записом зображення чи звуку на магнітну стрічку або оптичний диск для подальшого відтворення на екрані телевізора за допомогою відеомагнітофона.

Основний зміст ВФ складають класика світового й вітчизняного кінематографа, визначні твори театру, концертні програми, нариси про видатних діячів науки, художньої культури, про спорт, цикли, присвячені різним галузям знань, навчально-допоміжні курси, зокрема й іноземних мов, детективи, бойовики і т. ін.

ВФ різноманітні за жанровим і функціональним (цільовим) призначенням: художній, науково-популярний, документально-публіцистичний, хронікальний, телевізійний і т.ін.

За матеріальною конструкцією ВФ поділяються на плівкові і дискові, за способом запису і зчитуванням інформації - на магнітні або оптичні документи. Найбільш поширений магнітний запис (магнітофони). Магнітний запис інформації заснований на зміні намагніченості окремих ділянок магнітного шару носія (магнітної стрічки, барабана, диска тощо). Магнітофільм - магнітоплівковий документ із записом звуку й зображення на магнітній стрічці.

Кіно-, діа-, відеофільми разом з довідковим апаратом і технічними засобами для їх відтворення на екран складають у фондах інформаційних служб і бібліотек фільмо- або відеотеку.

Кінодокументи були винайдені одночасно в кількох країнах. У США перші «живі картинки» почав демонструвати в 1894 р. Т.А. Едісон. В Англії це були апарати Р.У. Пола. Але брати Люмьєр у Франції вперше з'єднали плівку з проекційним ліхтарем і в 1894 р. організували перший кіносеанс.

Основоположником кіно вважається французький винахідник Луї Жан Люмьєр, який у 1895 р. за участю брата Огюста створив апарат для проектування «рухомих фотографій» - перший придатний до практичного використання кіноапарат, що одержав назву кінематографа.

Фотодокумент - документ, що містить зображувальну інформацію, зафіксовану фотографічним способом [63].Фотодокументи містять одне або декілька зображень, отриманих фотографічним або іншим способом. Вони є результатом документування за допомогою фотографічного запису явищ об'єктивної дійсності у вигляді зображення, фотоначерків, що пов'язані певними ознаками (хронологічними, тематичними, авторськими тощо).

Фотодокументи можуть організовуватись у фонетику - систематизоване зібрання фотографій, негативів, позитивів (діапозитивів) із метою їх зберігання та користування. В архівах зберігаються негативи фотодокументів, а при їх відсутності - позитиви на правах оригіналів. Їхньою основою є скло, фотоплівка, папір, метал.

Фотодокументи підрозділяються: на так звані подієві фотографії, на портретні фотографії і на видові фотографії (що відображають місцевість, де проходило те або інша подія, певні предмети на місцевості і так далі).

В перші роки розвитку фотографії основою було скло. Воно застосовується й тепер в тих випадках, коли від фотодокументів вимагається винятково висока стійкість зображення в часі, зокрема в астрономії, в спектрометрії. Існують фотодокументи, виготовлені на листах целулоїду.

В останні роки зростає виробництво фотографічних плівок на поліетилентерефталатній основі.

Фотографія (ФГ) (грец. phos/photos - світло, grapho - пишу) - світлографія, світлопис. Це знімок, отриманий фотографічним способом на світлочутливій пластині, плівці або папері.

Залежно від функціонального (цільового) призначення розрізняють фотографії загального і спеціального призначення. До розряду ФГ загального призначення відносять документальну, художню, любительську.

До ФГ спеціального призначення відносять науково-технічну, аеро-, мікрофотографію, рентгенівську, інфрачервону, репродуковану та інші фотографії.

За кольором зображення фотографії чорно-білі й кольорові. За виглядом підкладки і матеріальної основи носія розрізняють фотографії на гнучкій полімерній (фото- і кіноплівка), жорсткій (скляні пластинки, кераміка, дерево, метал, пластмаса) і паперовій основі (фотопапір). Фотографії можуть бути аркушеві (карткові) і рулонні (на котушках, бобінах) різної довжини і ширини. Основними матеріальними носіями фотографії є плівка і папір.

За розмірами плівки загального призначення ФГ випускаються плоскими форматами, котушковими неперфорованими й котушковими перфорованими.

Винахідником фотографії вважається французький митець Л.Ж.М. Дагер, який у 1839 р. продемонстрував своє відкриття в Паризькій Академії наук і одержав на нього патент. У 1841 р. англійський фізик У.Г.Ф. Толбот отримав негативне зображення фотографованого об'єкту, з якого можна було зробити позитив.

Кольорове фотозображення вперше отримав у 1861 р. Дж. Максвел, потім Л. Діжо дю Орон (1868 - 1869, Франція). У 1935 р. фірма «Кодак» розробила вживану дотепер кольорову фотографію на тришарових пластинках. З того часу почався розвиток кольорової фотографії. Незабаром з'явився комбінований документ - фоторепортаж і народилася фотожурналістика, а з| 1947 р. почали друкуватися (в Італії) фоторомани.

З появою в XX ст. нових специфічних форм фотографії значно розширився і набір її соціальних функцій.

Діапозитив (ДП) (грец. dia - через + лат. positivus - позитивний) (слайд) - позитивне фотографічне або мальоване зображення на прозорому матеріалі (плівці або склі), призначене для проекції на екран. ДП розглядають на просвіт або проектують на екран за допомогою спеціальних оптичних апаратів - діапроектора або діаскопа.

Діапозитиви відносяться до візуальних документів статичної проекції (зображення нерухоме), бувають чорно-білими і кольоровими.Діапозитиви випускаються в картонних коробках або целофанових упаковках з вкладеним коротким описом (сюжетним аркушем). На коробці вказані найменування серії, її номер, кількість чорно-білих і кольорових слайдів, дата випуску. Зліва на кожному діапозитиві проставляються номер серії і його порядковий номер.

Фотографією або репродукцією картини, серію діапозитивів - з альбомом репродукцій. Слайдом іноді називають окремі кадри 35 мм діафільму, уставлені в спеціальну рамку.

Маючи всі переваги діафільмів, діапозитиви простіші у виготовленні, легші й компактніші. Слайди дозволяють ставити кадр на потрібний час і в потрібній послідовності, мають велику інформаційну місткість. Проте вони мають і недоліки - неміцність, недостатню виразність порівняно з кінофільмом.

Приймання фотодокументів до архівів регулюється 'Положенням про порядок передавання до державних архівів України і зберігання фотодокументів' та ГСТУ 55.002-2002.

Фонодокументи - (гр. phone - “звук, документ”) - музично-звукові, аудіальні документи. Містять звукову інформацію, зафіксовану будь-якою системою звукозапису про події, явища та факти реальної дійсності отриманні в результаті механічного, фотографічного, магнітного чи оптичного звукозапису.

Поява фотодокументів перших відноситься до першої половини ХІХ століття і пов'язана з винаходом фотографії. Фотографія являє собою сукупність процесів і способів одержання зображень на світлочутливих матеріалах дією на них світла і наступної хімічної обробки.

У фонодокументах можна виділити: подієві фонозаписи (що відображають звукову сторону якихось подій: мітингів, нарад і так далі - у момент їх звершення), фоно-інтерв`ю (сучасників, що дають розповідь, про подію, що мала місце, у момент його звершення або близько за часом), і, нарешті, фоно-мемуари (за змістом спогадів тих, що наближаються до письмових джерел).

Така класифікація аудіовізуальних джерел може бути практично корисною для дослідника при з'ясуванні питань повноти і достовірності віддзеркалення даних подій в документі. Як відомо, є сповна сприймані відмінності у віддзеркаленні, наприклад, одних і тих же явищ в кінолітописі (або в сюжетах кіножурналів) і в документальних фільмах.

Кінохроніка обмежується інформацією, констатацією факту з коротким коментарем, а документальний фільм, що є образною публіцистикою, дає образне осмислення дійсності, розглядає факти в сукупності, і тут особливо чітко виявляється зазвичай суб'єктивна думка автора - кінорежисера і кінооператора. Звичайно, подія, відбита в кінохроніці, буде ближча до дійсності, чим в документальному фільмі.

Проте повнота освітлення його в кінолітописі, в сюжетах кіножурналу, в подієвих спецвипусках і в тематичних хронікально-документальних фільмах буде різною. Ще в більшій мірі ці відмінності виявляються в підвидах документальної фотографії і документального звукозапису.

Для проведення всіх напрямів історичного аналізу аудіовізуальних джерел у визначенні місця і часу відбитої події, а інколи і у виявленні автора даного документа, побудови класифікації кінофотофонодокументів лише за змістом джерела буває недостатньо. Велику допомогу дослідникові тут може надати класифікація за технікою фіксації і відтворення відбитої історичної події даними видами документів.

Зокрема, існують різні способи запису зображення в хронікально-документальному кіно: фотографічний (що дає в більшості випадків негативне, а потім вже позитивне зображення збереженого факту або події) і порівняно нові способи, що набули поширення з розвитком телебачення, магнітний спосіб і електростатичні способи накопичення зображення.

Все три вказані способи дають можливість отримати чорно-білі або кольорові зображення.

Окрім цього, хронікально-документальні фільми бувають німими (неозвученими) або озвученими.

Техніка документальної фотографії теж дозволяє отримати негативне або позитивне зображення, а позитив, у свою чергу, може бути чорно-білим або кольоровим. Особливі можливості в моментальному фотографуванні і відтворенні події має сучасна цифрова апаратура.

У фонодокументах виділяються наступні підвиди звукозапису: механічний звукозапис (на воскових валиках, на грамофонних пластинках, на шорінофонах - на початку XX століття), оптичний звукозапис (у кіно), магнітний звукозапис (на дроті - в першій половині XX століття, на магнітній стрічці - в другій половині XX століття).

У такій класифікації спосіб запису зображення або звуку, матеріал, на якому відображалася подія, озвученность або неозвученность фільмів, чорно-білі або кольорові зображення (кольорові зображення з'явилися значно пізніше чорно-білих) - все це дозволяє дослідникові точніше виявити час і місце віддзеркалення події в досліджуваному джерелі.

Порівняння негативу з позитивом дає можливість при ретельному аналізі встановити достовірність кіно- і фотодокументів, виявити підробку, якщо така має місце.

За приналежністю знаків запису до певних знакових систем фонодокумент відноситься до розряду технічно кодованих документів, інформація на які наноситься шляхом зміни поверхні носія або його структури.

За матеріальною конструкцією носія фотодокументи поділяють на стрічкові (у вигляді кіноплівки й магнітної стрічки) і дискові (у формі диска).

Основними видами фонодокументов є грамплатівка, фонограма, компакт-диск.

Грамплатівка (ГРП) - диск із записом звуку. Це механічний фонодокумент, що має форму диска, одержаний шляхом пресування, штампування або лиття.

За способом запису ГРП поділяють на два види: монофонічні (одноканальні) і стереофонічні (двоканальні).

За швидкістю обертання диска монографічні ГРП бувають 78, 45, 33 1/3, 16 2/3, 8 1/3 об/хв.

Промисловість випускає монофонічні й стереофонічні ГРП трьох форматів: гігант (діаметр диска - 300 мм), гранд (діаметр диска - 250 мм), миньєн (діаметр диска - 175 мм).

Для розмежування грамплатівок на етикетках проставляються спеціальні позначення: М - моно, С - стерео, Г - гнучка, А - цифрова.

Паспорт платівки - етикетка - маленький паперовий кружок у центрі диска. На етикетці, крім найменування запису й номера ДСТУ, є низка умовних позначень. Монофонічний запис позначається трикутником, стереофонічний - двома колами, що перехрещуються, і словом «стерео». Номінальна частота обертання платівки позначається цифрою 33 (число обертів за хвилину).

Кожній ГРП привласнюється індекс-номер, який закріплюється за нею назавжди, скільки б вона не тиражувалася.

За зовнішнім оформленням ГРП бувають: вкладені в звичайні конверти, які не мають інформації; вкладені в яскраво оформлені конверти з інформацією про її зміст; вміщені в коробки, у яких зібраний комплект ГРП з супровідною брошурою; платівки-альбоми, що розкриваються як книги, що мають друкарський текст; платівки, вкладені в палітурку книги.

Грамплатівка - старий і найбільш поширений вид фонодокумента.

Перші спроби зафіксувати звук були зроблені ще на початку XIX в. Англійський фізик Т. Юнг зафіксував звукові коливання камертона на зачорненому сажею паперу. У 1842 р. німецький фізик В. Вертгейм здійснив подібний запис на диск. У 1857 р. французький коректор Л. Скотт сконструював перший апарат для запису звукових коливань, передаваних по повітрю. Істотним недоліком цих апаратів була неможливість відтворення запису. Вона була придатна лише для візуального вивчення відображених звукових коливань.

У 1877 р. американський винахідник Томас Альва Едісон винайшов фонограф, що проводить запис звуку на валик. Відтоді

1877 р. вважається роком народження грамзапису, хоча до появи грамплатівки як такої мине десять років.

Фонограма (грец. phone - звук і gramma - межа, буква, написання) - документ, матеріальний носій, із записаними на ньому звуковими коливаннями (мова, музика або умовний сигнал).

Залежно від системи звукозапису розрізняють фотографічні, магнітні й оптичні фонограми (ФН). Залежно від форми носія розрізняють магнітні ФН на стрічці, магнітні відеофонограми у касеті, оптичні ФН на диску.

Фотографічні ФН використовують у фільмокопіях звукових кінофільмів. Рух кіноплівки при записі й фонограми при відтворенні відбувається із стандартною швидкістю 456 мм/с /35 мм/, 183 мм/с /16 мм/ і 91 мм/с /8 мм/.

Магнітні ФН широко використовують для передачі звуку на радіо, телебаченні, у побутових магнітофонах. Магнітні ФН - найбільш поширений вид фонограм.

Магнітна фонограма - стрічка із записом звуку. Вона заснована на здатності феромагнітних матеріалів намагнічуватися в результаті дії на них змінного магнітного поля і зберігати залишкову намагніченість.

Перший апарат, побудований за принципом магнітного запису, нагадує фонограф Т.А. Едісона. Принцип, використовуваний для магнітофонного запису, був відкритий у 1889 р. Вольдемаром Паульсеном, працівником копенгагенської телефонної станції, який сконструював телеграфон - апарат для відтворення звуку.

Інтерес до магнітного запису зріс на початку XX ст.

Нова ера магнітного запису розпочалася з 1928 р., коли була виготовлена перша магнітна стрічка на паперовій основі.Інформація зберігається на машинних носіях, а частина документів створюється і використовується безпосередньо у формі, яку читає машина.

Побудова приведених класифікаційних схем кінофотофонодокументів, на наш погляд, дозволяє більш повно визначити специфіку історичного аналізу аудіовізуальних джерел.

З'єднання вказаної специфіки з традиційною методикою дослідження історичних джерел, дає можливість з більшою повнотою здійснити історичну критику кінофотофонодокументів. У теоретичному джерелознавстві прийнято виділяти два основні види критик (дослідження) джерел - аналітичну і синтетичну.

Обидва вони відповідають певним стадіям процесу історичного пізнання. На етапі аналітичної критики досліджується саме аналізоване історичне джерело: з'ясовується достовірність джерела, час і місце відбитої в нім події, питання авторства джерела, спонукальні мотиви його створення, встановлюється достовірність, повнота, об'єктивна наукова цінність джерела.

Синтетична критика джерела передбачає розгляди комплексу джерел по аналізованих фактах. Природно, все сказане відноситься до процесу історичної критики кінофотофонодокументів. Але специфіка аудіовізуальних джерел дозволяє виділити в аналізі цього вигляду документів ряд своїх, властивих лише йому, особливостей.

Найбільш розроблена методика історичного аналізу кінодокументів. Кіноджерело, фіксуючи історичну подію, відтворює його зорову (а в звукових фільмах - і звукову) сторону. Об'єктив частенько відображає ту інформацію, яка не відбивається в інших видах джерел. Хронікально-документальна зйомка дає образне і динамічне зорове віддзеркалення історичних фактів, подій, суспільних явищ.

Великий внесок у розвиток історичного аналізу кіноджерел внесли роботи відомих істориків Е.М. Евграфова, Л.М. Рошаля, В.С. Листова, В.М. Магідова і ін. Запропонована В.С. Аркушевим методика історичної критики кінодокументів полягає в тому, що «кіноджерело» розпадається на три категорії джерел, відповідних трьом етапам історичного аналізу кінострічки.

Одиницею дослідження кінострічки є кадр, тобто фотографічний знімок на кінострічці, що фіксує статичне положення об'єкту, що знімається. Наступним рівнем структури кіноджерела є план, тобто частина кінострічки, що знята з однієї крапки і відображає об'єкт зйомки без перерви в часі. Окремі плани об'єднуються монтажем.

Спотворення оригінальності і достовірності кінодокумента здійснюються на стадії монтажу авторами кіноджерела - кінорежисером або оператором. По волі режисера в одному документальному фільмі можуть бути змонтовані плани, зняті в різний час і в різних місцях.

У подібному випадку від дослідника вимагається максимум обережності і ретельності в історичного дослідженні кінодокумента В.С. Листовим вперше було запропоновано використовувати в історичній критиці кіноджерела всіх зорових деталей в кадрі: гасел, плакатів, вивісок, реклам, заголовків листівок, газет, оголошень, табличок з назвою вулиць, номерів трамваїв, афіш, написів на стрічках похоронних вінків, показань вуличних годинників і так далі вони були названі автором «кіноскриптами» і використані для визначення дати і місця аналізованої події і, отже, для розкриття його вмісту (на рівні кадру).

В.С. Листовим вперше було запропоновано використовувати в історичній критиці кіноджерела всіх зорових деталей в кадрі: гасел, плакатів, вивісок, реклам, заголовків листівок, газет, оголошень, табличок з назвою вулиць, номерів трамваїв, афіш, написів на стрічках похоронних вінків, показань вуличних годинників і так далі вони були названі автором «кіноскриптами» і використані для визначення дати і місця аналізованої події і, отже, для розкриття його вмісту (на рівні кадру).

Аналогічна методика може бути використана в історичному дослідженні фотодокумента. Поняття «кіноскрипт» перетвориться у такому разі в поняття «фотоскрипт». Таким чином, специфіка історичного аналізу кінофотодокументів виявляється в максимальному використанні дослідником всіх можливих деталей зорового зображення відбитих в кінофотоджерелах подій.

Кінофотофонодокументів являють собою поки ще найбільш масивну, майже все заповнює, але все ж частина того, що називається 'аудіовізуальними документами'.

Системоутворюючі підстава теоретичних суджень В.М. Магідова і всі його книги - положення про те, що 'аудіовізуальний документ виступає тут як багатолике поняття в кількох рівноправних якостях: документа, історичного джерела, джерела інформації, продукту виробничо-творчої діяльності і твори мистецтва'. Саме воно й дозволило автору подолати домінували раніше прикладної та ілюстративний підходи до кінофотофонодокументів і запропонувати замість розрізнених операцій з одиничними, практично не пов'язаними генетично кіно-, фото-і фонодокуменамі поняття корпуси, типу аудіовізуальних документів.

Уже він формулює основні теоретичні положення і зв'язку, що виходять в загальні області архівознавства та джерелознавства; вигляді типу аудіовізуальних документів з'єднують ці області між собою; нарешті, що зв'язують світ аудіовізуальних документів з тими областями знання, без яких не обійтися в їх всебічному вивченні, - історичними й економічними науками, філософією і естетикою, логікою та лінгвістикою, документознавством, соціологією, правом, мистецтвознавством, кінознавства, історією мистецтва, публіцистикою і журналістикою, інформатикою та інформаційними технологіями та ін.

Добре розуміючи це, В.М. Магідов звертає увагу на дві сторони даної проблеми. Менша і вузька - дослідження опублікованих та знаходяться в архівах законодавчих, діловодних, публіцистичних та інших письмових джерел, що мають відношення до походження і подальшого життя кінофотодокументів. Але, успішно почавши, він, на жаль, звів огляд згаданого 'шлейфу' до огляду довідників і книжково-альбомних публікацій кінофотодокументів у найменшому і не зовсім вдалому параграфі 'Джерела з питань кіно, фотографії і радіомовлення'.

Велика і широка сторона проблеми - в продуктивності виявлення спільних рис, типових для кінофотофонодокументів і письмових джерел , бо за нею стоїть як єдність джерелознавчого методу і архівні принципи, так і не тільки емпірично, а й науково усвідомлена специфіка роботи з аудіовізуальними джерелами та їх комплексами.

Історіографія субдисципліни написана вдаліше, єдиним масивом, - автор твердо дотримується принципу виявлення підходів і методів, характерних для еволюції вітчизняних і зарубіжних досліджень про кінофотодокументів і архівах з часу їх появи (1920 р.).

Розглядаючи кінофотофонодокументи як сучасні документні системи і об'єднуючи їх у гіперсистем, що володіє певними видовими, структурними і семантичними властивостями, В.М. Магідов позиціонує теоретичні та практичні проблеми їх вивчення в рамках сучасного 'загального' архівознавства та джерелознавства, при цьому багато спостереження, порівняння, узагальнення зроблені ним вперше - навіть у зіставленні з його попередніми роботами. Так, їм не просто 'пролонговані' в область кінофотофонодокументів типологічно видові класифікаційні принципи, що розробляються сучасним джерелознавством для всього обсягу історичних джерел, а й запропонована - уже на основі виявлення властивостей кінофотофонодокументів - їх оригінальна типологічно родова - видова класифікація.

Системний характер книги В.М. Магідова підкреслять настільки ж системним підбором репродукцій фото-і кінодокументів. Зазвичай у виданнях подібного роду вони є або демонстрацією зразків, прикладів, або ілюстрацією згаданих подій та осіб. Тому, розкриваючи інформаційні можливості фото-і кінодокументів, він вважав за краще дати цілі їх серії.

Складніше йшла справа протягом довгого часу з визначенням методики аналітичної критики фонодокументів. У літературі дане питання, на жаль, не знаходило належного освітлення, хоча багато авторів підкреслювали значення фонодокументів як історичних джерел.

Побудова наведених вище класифікаційних схем за змістом і по техніці фіксації, а також відтворенню відбитих подій в аудіовізуальних джерелах дозволило авторові справжньої статті запропонувати свою методику історичного аналізу фонодокументів.

До фоноджерел ми відносимо документи, що дають звукову інформацію про дані події. Вони можуть бути отримані шляхом механічного, оптичного, магнітного способів запису звуку. Фонодокументи, відображаючи звукову сторону подій, мають важливе значення у формуванні історичного пізнання.

Вони допомагають відтворити смисловий вміст події і супроводжуючий його акустичний фон, завдяки якому ми можемо частенько визначити місце, де проходила подія, психологічний стан виступаючих або таких, що говорили (на зборах, мітингах і т. д.), реакцію слухачів на виступ (репліки, оплески) і ін.

Звукові документи з вичерпною повнотою фіксують людську мову, передають її смисловий вміст і всі інтонаційні характеристики, а також якнайтонші нюанси, що додають мови виразність, емоційність і що свідчать частенько про відношення до сказаного що самого говорить більшою мірою, чим могли б ми дізнатися про це при прочитанні тексту виступу.

Окрім цього, акустичний фон здатний дати інколи унікальну інформацію, що не знайшла віддзеркалення ні в яких інших видах історичних джерел. Істотна перевага звукових документів виявляється в оперативності віддзеркалення події і порівняльної легкості їх фіксації.

Методика аналітичної критики фонодокументів відрізняється від аналізу кінофотодокументів, але принцип використання особливостей специфіки даного вигляду джерел залишається. Зокрема, для розкриття вмісту події великого значення набувають найрізноманітніші звукові елементи даного фоноджерела.

Окрім цього, враховуючи своєрідність даного вигляду джерел і сучасні технічні можливості, до окремих моментів процесу проведення аналітичної критики фонодокументів може бути притягнена технічна апаратура, особливо в питанні ідентифікації звукозаписів. У структурі документальних фонозаписів: подієвих, фоно-інтерв'ю і фоно - мемуарів - основним складовим елементом є усний виступ якоїсь історичної особи, його мова або доповідь, що несуть в собі основне смислове навантаження документа.

Фоноджерела порівняно з іншими типами історичних джерел, зокрема, з письмовими, показує певну їх спорідненість, якщо узяти за основу аналізу текст що викладається усно і опублікованого письмово виступу.

Схожість в текстовому вмісті документів дозволяє в аналітичній критиці звукових документів вибрати традиційні напрями аналізу: встановлення місця, часу і вмісту події, автора фоноджерел, виявлення питань достовірності, повноту освітлення і достовірності відбитих історичних фактів.

Але специфіка фонодокументів виявляється в тому, що, по-перше, як вже наголошувалося, у фонодокументах як додаткове джерело інформації виступає акустичний фон у всьому різноманітті його звукових елементів (перш за все у фонодокументах подієвого характеру), і, по-друге, відмінність форм самих фонодокументів в їх внутрішній класифікації дає чинник різночасного віддзеркалення фоноджерелами подій і різну міру авторської інтерпретації їх.

Так, подієві фонозаписи відображають звукову сторону історичних подій, що мали місце, у момент їх звершення і найменше схильні до «суб'єктивних» відхилень від дійсності.

Фоно-інтерв'ю є узагальнений виклад історичних фактів сучасниками аналізованих подій і включає моменти оцінки даних фактів автором фоно-виступу. Сам термін «фоно-інтерв'ю» - до певної міри умовний, оскільки ми можемо зустрітися з ним як із складовим елементом в подієвому звуковому джерелі. Але у такому разі, як правило, вміст інтерв'ю, узяте на місці події, збігається з вмістом самої події.

І, нарешті, особливу форму звукового документа складають фоно-мемуари, що набули найширшого поширення у наш час. Час фонозаписи в таких фоноджерелах, як правило, не збігається з часом звершення події, а авторська версія події має найбільшу міру суб'єктивності. Таке виявлення особливостей фонодокументів, порівняно з іншими типами і видами історичних джерел, визначає і особливості їх історичного аналізу.

Методика історичної критики кожного фонодокумента повинна включати два елементи дослідження: по-перше, аналіз вмісту усного викладу події тим або іншим історичним персонажем, складовим як би стрижень звукового джерела (методика історичної критики тут наближається до методики аналізу письмового документа), і, по-друге, ретельне вивчення акустичного фону документа.

Аналіз акустичних шумів дозволяє отримати (особливо в подієвих фонозаписах) інформацію, що допомагає частенько правильніше відтворити обстановку, в якій проходило те або інша подія, психологічний настрій історичних персонажів, тобто авторів даних звукових джерел, і їх відношення до відбиваної події.

Місце і час події, відбитої у фоноджерелі, визначаються при глибокому аналізі самого звукового тексту фонодокумента, включаючи метод зіставлення вмісту фоноджерела з іншими документами, перш за все з письмовими. Істотну допомогу в цьому може надати зовнішня форма самих звукових документів, що виявляється, зокрема, в класифікації їх по техніці фіксації і відтворення звукового відображення.

Питання про авторство у фоноджерелах розглядається трохи інакше, чим питання про авторство в кінодокументах. Якщо автором кінодокумента може вважатися кінооператор, кінорежисер або кіновиробляюча організація (для фотографії - фоторепортер), від суб'єктивного заломлення в їх свідомості залежить віддзеркалення події в кінофотодокументах, то в записі звукового документа від того, ким виробляється сам запис в інтерпретації відбитої події залежить дуже небагато.

Якщо створюється подієвий фонодокумент, то ініціатива фонорепортера виявляється лише у виборі осіб, учасників події у момент його звершення (наприклад, у кого брати фоно-інтерв'ю). У всіх останніх випадках звукозаписна апаратура документально фіксує у фоноджерелі що все відбувається. Світоглядні позиції фонорепортера виявляються на стадії звукомонтажа.

Найчастіше це буває при використанні хронікально-документальних фоноджерел для підготовки відповідних радіопередач (у фоноархивах таке явище практично не зустрічається). На відміну від кінофотодокументів справжнім автором фоноджерелах є той, хто дає безпосередню інформацію про дану історичну подію (промовець з доповіддю, мовою, фоно-мемурамі і т. д.). У архівних фондах кожне фоноджерело супроводиться карткою, в яку занесені дані про дату, місце звершення події і автора документа. Ці відомості не завжди бувають повними. Пропуски найчастіше зустрічаються у визначенні авторства. Тому остаточний вивід про автора фонодокумента робиться на етапі синтетичної критики фоноджерела, при зіставленні його з іншими типами і видами джерел, перш за все - з письмовими. При цьому велику допомогу може надати дослідження лінгвістичної індивідуальності усної мови, яка так само свідчить про соціальну характеристику що говорить, визначаючи його середовище, освіту, професію і так далі .

Таким чином, у визначенні основних моментів історичної критики фонодокументів можуть бути використані як методи традиційного аналізу, аналогічні методам історичної критики письмових джерел (якщо йдеться про дослідженні вмісту усного виступу), так і специфічні методи вивчення звукового джерела, що дозволяють отримати додаткову інформацію по всіх вищезгаданих моментах.

При здійсненні аналітичної критики фонодокументів слід зазначити деяку різницю у визначенні вмісту фоно- і кіноджерел. Якщо вміст кінофотодокументів цілком залежить від часу і місця їх виникнення, то сенс звукового документа розкривається перш за все у вмісті усного виступу автора, а відомості про місце і час звукозапису доповнюють загальні знання про джерело.

На сьогоднішній день у розпорядженні дослідників знаходяться сотні тисяч фонодокументальних свідчень історичних подій, що зберігаються у фондах архівів, музейних зборах і особистих колекціях.

Визначення належності фонодокументів до Національного архівного фонду здійснюється на підставі експертизи їхньої наукової та історико-культурної цінності, згідно з Положенням про принципи і критерії визначення цінності документів, порядок створення та діяльності експертних комісій з питань віднесення документів до Національного архівного фонду, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 1995 р. № 853( 853-95-п ).

Фонодокументи, що належать державі, передаються на постійне зберігання до державних архівів. Передання їх здійснюється через 3 роки після завершення виробництва і копіювання, згідно з Типовим положенням про архівний підрозділ державного органу, органу місцевого самоврядування, державного підприємства, установи і організації, затвердженим наказом

Головного архівного управління при Кабінеті Міністрів України від 16 жовтня 1995 р. N 47 ( 393-95 ), зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 16.10.95 за N 393/929.

На державне зберігання передаються [51]:

- фонодокументи будь-якої системи звукозапису хронікально-документального характеру, які відображають найважливіші події в житті України, записи голосів (виступів,бесід, інтерв'ю) політичних, державних, громадських діячів, діячів науки, літератури і мистецтва;

- звукозаписи художніх творів у виконанні провідних професійних і самодіяльних колективів та окремих майстрів мистецтва.

Ці фонодокументи створюються: Національною радіокомпанією України, державною телерадіокомпанією 'Крим', Київською та Севастопольською регіональними державними телерадіокомпаніями, обласними державними телерадіокомпаніями, іншими установами.

Установи, розташовані у Києві, передають свої фонодокументи до Центрального державного кінофотофоноархіву України, розташовані на території Автономної Республіки Крим, в обласних центрах або інших містах України - до державних архівів Автономної Республіки Крим та відповідних областей України.На державне зберігання можуть бути прийняті також фонодокументи, створені установами, заснованими на колективній чи приватній формах власності, а також фонодокументи від окремих власників, колекціонерів. Передання таких фонодокументів до державних архівів здійснюється за угодою, укладеною між зацікавленими сторонами.

Установам, що передали свої фонодокументи на державне зберігання, надається переважне право на їх використання.

Отже, кінофотофонодокументи відіграють важливу роль у формуванні фондів.

кінофотофонодокумент архівний збереженість старіння

РОЗДІЛ 2. КІНОФОТОФОНОДОКУМЕНТИ У ФОНДАХ ЦЕНТРАЛЬНОГО ДЕРЖАВНОГО КІНОФОТОФОНОАРХІВУ УКРАЇНИ ІМ. Г.С. ПШЕНИЧНОГО

Центральний державний кінофотофоноархів України імені Г.С. Пшеничного - одна з найбільших в Україні архівних установ, що зберігає аудіовізуальні документи.

Заснований у 1932 р. як Всеукраїнський центральний фотокіноархів у м. Києві. У довоєнний період розміщувався у 26-му корпусі Києво-Печерської лаври, де мав робочі кімнати, архівосховище фотодокументів і фотолабораторію.

Керується Наказом Державним комітетом Архівів України від 11.09.2007 №132 м. Київ - Додаток А та Інструкцією про порядок доступу до приміщень і на територію комплексних споруд центральних державних архівних установ у м. Києві відповідно наказу - Додаток Б.

За невеликий проміжок часу в архіві було зібрано потужний комплекс аудіовізуальних джерел, основну частину якого складали фотодокументи, що відтворювали історію України перших радянських десятиліть; проведено облік документів та їх наукове упорядкування, забезпечено доступ до них та організовано використання ретроспективної документної інформації.

З початком німецько-радянської війни діяльність архіву було призупинено. Весь документальний комплекс, що залишався у м. Києві, представники Оперативного штабу А. Розенберга у травні 1942 р. разом із фотокартотекою перевезли із Києво-Печерської лаври до сховища Оперативного штабу. Незадовго до визволення м. Києва радянськими військами, у вересні і жовтні 1943 р. документи архіву були вивезені нацистами до м. Ратібора (Польща). Внаслідок військових дій документальний комплекс архіву зазнав подальшого переміщення і розпорошення.

У грудні 1943 р. архів відновив свою діяльність як Центральний державний архів фонофотокінодокументів УРСР. Його директором було призначено Г.С. Пшеничного.

Одним із першочергових завдань, що постало перед архівістами, було відновлення джерельної бази архіву. В ході робіт із виявлення та збирання аудіовізуальних документів на постійне зберігання було прийнято 'трофейну' кінохроніку, фотодокументи Антирелігійного музею, Київського театру опери та балету тощо.

Вагомим поповненням архівного зібрання стало повернення в Україну із міст Дрездена (1946 р.) і Відня (1947 р.) фотодокументів, вивезених нацистами в роки війні. У 1948 р. архів отримав від ЦДАКФФД СРСР (Москва) вихідні матеріали кіножурналу 'Радянська Україна' виробництва Укркінохроніки за 1938-1941 рр. і документальні фільми 'Жемчужина Карпат' (1940 р.), 'На Дунае' (1940 р.); у 1956 р. - кіножурнали та фільми виробництва Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ) і Всеукраїнської фабрики Союзкінохроніки за 1923-1936 рр.

За складних умов повоєнного часу архів розміщувався у приміщенні Центрального державного історичного архіву УРСР по вул. Володимирській, 22-а.

У 1953 р. архів став Центральним державним архівом кінофотофонодокументів УРСР (ЦДАКФФД УРСР). Розпочався новий етап його діяльності, пов'язаний, перш за все, з плановим комплектуванням аудіовізуальними документами.

Поступове накопичення цього виду документальних джерел вимагало вирішення проблеми організації забезпечення їх збереженості. У зв'язку з цим, довгий час залишалася актуальною потреба архіву у новому великому приміщенні.

Тільки у 1975 р. на території комплексу архівних споруд по вул. Солом'янській, 24 було введено в експлуатацію окрему триповерхову будівлю архіву, де розмістилася адміністрація, обладнано архівосховища аудіовізуальних документів, кіно-, фото - і звуколабораторії, читальний зал.

Упродовж десятиліть значна увага архівістів приділялася поліпшенню умов забезпечення збереженості аудіовізуальних документів, створенню та удосконаленню системи довідкового апарату до них, науково-дослідній та методичній роботі. Працівниками архіву було підготовлено низку довідників (анотованих каталогів кінодокументів), опубліковано добірки архівних документів та тематичні огляди.

Новий етап у розвитку архіву розпочався з відновленням державної незалежності України. З 1992 р. архів перейменований у Центральний державний кінофотофоноархів України (ЦДКФФА України). У грудні 1998 р. йому присвоєно ім'я колишнього директора архіву Г.С. Пшеничного, який упродовж 35 років очолював установу.

З 1998 р. архів комплектується новим видом документальних джерел - відеодокументами.

Зміни в соціально-економічному розвитку суспільства спонукали до всебічного аналізу набутого досвіду роботи та активного пошуку оптимальних шляхів подальшого розвитку архіву, одним із яких є використання комп'ютерних інформаційних технологій на всіх напрямках його діяльності.

На сьогодні в структурі архіву функціонують 13 відділів та секторів. Працює 77 працівників.

Архів є місцем проведення виставок документів, презентацій, кінофестивалей, творчих зустрічей.Архів знаходиться у підпорядкуванні Державного комітету архівів України, є методичним та координаційним центром архівних установ у роботі з аудіовізуальними документами.

За вагомий внесок у забезпечення розвитку архівної справи та плідну діяльність у формуванні, збереженні та використанні історико-культурного надбання українського народу колектив архіву нагороджено Почесною Грамотою Кабінету Міністрів України.

Основними завданнями ЦДКФФА України ім. Г.С. Пшеничного є:

- здійснення державної реєстрації профільних архіву документів Національного архівного фонду, комплектування архіву кіновідеофотофонодокументами, їх облік і постійне зберігання та організація використання їхньої інформації;

- ведення науково-методичної роботи з питань роботи з кіновідеофото-фонодокументами, впровадження досягнень науки, техніки, передового досвіду в діяльність архіву;

- забезпечення дотримання законодавства України про Національний архівний фонд і архівні установи.

Фонд архіву складає:

- 12478 од. обл. кінодокументів, закаталогізовано 12471 од. обл., складено 290245 карток;

- 392486 од. обл. фотодокументів, закаталогізовано 392486 од.обл., складено 406920 карток;

- 51580 од. обл. фонодокументів, закаталогізовано 47644 од. обл., складено 115561 картка;

- 650 од. обл. відеодокументів, закаталогізовано 650 од. обл., складено 16895 карток.

Найбільш ранніми фотодокументами, що зберігаються в архіві, є контратипи портретів Т. Г. Шевченка, окремих подій оборони Севастополя під час Кримської війни 1853-1856 рр., альбом світлин з видами Києва другої половини ХІХ ст., негатив-оригінал на склі 1896 р. із зображенням будівництва доменної печі металургійного заводу товариства 'Уніон' в Макіївці.

Серед фотодокументів архіву на особливу увагу заслуговують альбоми, що надійшли до архіву після Другої світової війни з Празького українського архіву і розповідають про початок розбудови української державності (1917-1920) та діяльність української еміграції за кордоном.

Найбільш ранніми кінодокументами архіву є фрагментарний кіносюжет про коронацію Миколи ІІ (1896), кінофільми '200-річний ювілей Полтавської битви' (1909), 'Польоти авіатора Уточкіна в Кишиневі' (1911), 'Похорони А. Н. Терещенка' (1912).

Історію України довоєнного періоду висвітлюють кінодокументи, серед яких фільми: 'Документи епохи' (змонтований у 1928-1929 рр. на ВУФКУ), 'Український рух'(1917), 'Хроніка періоду білих' (1917), 'Німці в Києві' (1918), 'Голод в Україні' (1921-1922), перший звуковий фільм Дзиги Вертова 'Симфонія Донбасу' (1930), кіножурнали 'Хроніка ВУФКУ' (1923), 'Кінотиждень 'Маховика' (1925), 'Кінотиждень ВУФКУ' (1927-1929), 'Кіножурнал' (1929-1931), 'Радянська Україна' (1938-1941).

Перші звукозаписи художніх творів на грамплатівках виробництва фірм 'Zonophone Record' Ризької фабрики акціонерного товариства 'Грамофон' та німецьких фірм 'Стелла Рекордъ', 'Бека Рекордъ', 'Фаворитъ Рекордъ' датуються 1900-1914 р.

У кінофотофонодокументах широко представлена Друга світова війна. Про ці події розповідають 135 номерів кіножурналу 'Радянська Україна', близько 40 фільмів та 100 кіносюжетів, понад 6 тис. од. зб. фотодокументів, близько 60 од. зб. фонодокументів.

Абсолютна більшість кінофотофонодокументів (близько 70 %) відтворює історію України за повоєнний період і до нашого часу.

Архів надає такі послуги:

- виготовлення фотокопій (у т. ч. цифрових) із фотодокументів ;

- виготовлення цифрових фотокопій із кінодокументів ;

- перегляд і відбір кінодокументів на звукомонтажному столі ;

- виготовлення відеокопій із кінодокументів на замовлення їхніх творців ;

- відбір інформації за відеокасетами ;

- виготовлення копій із кіновідеодокументів у форматах: BSP, S-VHS, VHS, DVD ;

- прослуховування фонодокументів ;

- виготовлення копій із фонодокументів архіву на аудіокасетах та CD.

Підготовка науково-інформаційних видань про склад і зміст розсекречених фондів, які забезпечують оперативний пошук інформації, передбачена Програмою 'Архівні зібрання України', що реалізується з 2000 р. у двох серіях: 'Путівники' і 'Спеціальні довідники'. Перспективний план підготовки архівних довідників за цією програмою на 2001-2005 рр. затверджено рішенням Колегії Держкомархіву.

Він передбачає підготовку довідників загальнодержавного рівня - 'Анотовані реєстри описів державних архівів', 'Реєстр розсекречених архівних фондів. 1991 - 2000', 'Національний реєстр втрачених архівних фондів', 'Празькі архіви'.

Підготовка науково-інформаційних видань про склад і зміст розсекречених фондів, які забезпечують оперативний пошук інформації, передбачена Програмою 'Архівні зібрання України', що реалізується з 2000 р. у двох серіях: 'Путівники' і 'Спеціальні довідники'. Перспективний план підготовки архівних довідників за цією програмою на 2001-2005 рр. затверджено рішенням Колегії Держкомархіву.

Він передбачає підготовку довідників загальнодержавного рівня - 'Анотовані реєстри описів державних архівів', 'Реєстр розсекречених архівних фондів. 1991 - 2000', 'Національний реєстр втрачених архівних фондів', 'Празькі архіви'.

Готуються до друку путівники за фондами центральних (Центральний державний історичний архів України, м. Львів, Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України, Центральний державний архів громадських об'єднань України) і регіональних архівів (державні архіви Вінницької, Сумської, Тернопільської, Харківської, Хмельницької, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва), доповнення до опублікованих раніше путівників (державні архіви Донецької, Миколаївської, Херсонської областей).

Державні архіви України ведуть роботу щодо створення принципово нових довідників - електронних версій реєстрів фондів як сегментів Національної архівної інформаційної системи.

Центральний державний кінофотофоноархів України імені Г. С. Пшеничного надає документи Національного архівного фонду що належать державі , для користування фізичним та юридичним особам, створює для цього відповідний загальнодоступний довідковий апарат, видає копії документів та іншим шляхом задовольняє запити фізичних і юридичних осіб; повідомляє про документи, в яких містяться відомості, що можуть бути використані органами державної влади і органами місцевого самоврядування, публікує, експонує та в іншій формі популяризує архівні документи, а також виконує інші функції, спрямовані на ефективне використання інформації, що міститься в документах НАФ.

Порядок установлює основні вимоги щодо оформлення фізичних осіб (громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства) і представників юридичних осіб для роботи в читальному залі Архіву, їх права та обов'язки, організацію доступу до документів НАФ загального користування, видавання цих документів працівникам Архіву та юридичним особам у тимчасове користування, роботи з цими документами та їх копіювання, а також визначає права та обов'язки користувачів.

Відвідування користувачами читального залу Архіву, ознайомлення з довідковим апаратом, а також надання документів НАФ юридичним і фізичним особам, які передали зазначені документи на зберігання, здійснюється безоплатно.

Платні послуги надаються згідно з Переліком платних послуг, які можуть надаватися державними архівними установами, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 7 травня 1998 року № 639 (зі змінами).

Графік роботи читального залу, затверджений наказом директора Архіву, має відповідати режимові роботи Архіву, враховувати графік щорічних відпусток та відпусток для навчання і регулюватися відповідно до кількості користувачів, частоти відвідувань ними читального залу.

Відвідування користувачами читального залу Архіву, ознайомлення з довідковим апаратом, а також надання документів НАФ юридичним і фізичним особам, які передали зазначені документи на зберігання, здійснюється безоплатно.

Платні послуги надаються згідно з Переліком платних послуг, які можуть надаватися державними архівними установами, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 7 травня 1998 року № 639 (зі змінами).

Графік роботи читального залу, затверджений наказом директора Архіву, має відповідати режимові роботи Архіву, враховувати графік щорічних відпусток та відпусток для навчання і регулюватися відповідно до кількості користувачів, частоти відвідувань ними читального залу.

Форми документів для соціально-правових запитів :

1.форма заяви-анкети користувача - додаток В;

2.форма замовлення на видання кінофотофонодокументів- додаток Г;

3.зразок замовлення на копіювання з кінофотофонодокументів - додаток Д,Ж, З.

Отже, ЦДКФФА України ім. Г.С. Пшеничного є головною ланкою у зберіганні та видачі документів НАФ.

РОЗДІЛ 3. ОРГАНІЗАЦІЯ РОБОТИ З КІНОДОКУМЕНТАМИ В ХМЕЛЬНИЦЬКІЙ ОБЛАСНІЙ ФІРМІ «КІНОВІДЕОПРОКАТ»

3.1 Хмельницька обласна фірма «Кіновідеопрокат» - фондоутворювач архівних документів

Обласна фірма «Кіновідеопрокат» - державне підприємство, яке має право юридичної особи та здійснює свою діяльність відповідно до законодавства України з метою одержання відповідного прибутку.

Хмельницька обласна фірма «Кіновідеопрокат» обслуговує 24 районних відділів культури та центрів кіновідеомережі, 3 кінотеатри, в тому числі 2 приватних «Мультиплекс» та «Юність».

Фірма має: виробничу базу в тому числі кінотеатр «Планета» у місті Хмельницькому та відділення кіновідеопрокату в місті Камянці -Подільському і в Шепетівці та Славуті.

Фірма має самостійний баланс та розрахункові рахунки в банку, печатку зі своїм найменуванням.

Вона вступає у взаємовідносини з юридичними і фізичними особами на договірних засадах на виробництво і реалізацію продукції, товарів і послуг, виконання робіт.

Вона здійснює:

- облік кінофонду та допомогу у ремонті,

- майно підприємства-містить цінності підприємства, майно, джерела фінансування,

- управління підприємством і самоврядування трудового колективу

містить нормативну базу визначення структури управління підприємством, права власника майна підприємства, повноваження трудового колективу,

- діяльність підприємства-містить основні показники господарської діяльності, податки і прибутки підприємства-елементи розподілі, елементи оплати праці,

- планування діяльності та визначення перспективи розвитку,

- контроль за окремими сторонами діяльності підприємства та взаємовідносини з місцевими Радами, органами державного управління.

Предметом діяльності обласної фірми «Кіновідеопрокат» є:

1.Організація роботи кіно-відеофільмів, які сприяють морально-етичному вихованню і відпочинку населення.

2.Виконання робіт пов'язаних з реконструкцією і технічним переозброєнням кіновідеомережі і прокату в області:закупка і прокат фільмів, закупка кінообладнення, рекламування кінофільмів через засоби ЗМІ, тиражування кінопродукції.

3.Кінопоказ і відеопоказ кінофільмів, облік кінофонду, забезпечує ремонт кінофільмів.

4.Допомогу кінотеатрам в розробці корисної документації на ремонтно-будівельні роботи.

Майно підприємства складається з основних фондів та оборотніх, а також цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства.

Хмельницька обласна фірма «Кіновідеопрокат» - «колиска» кінематографії Хмельницької області. Для кінопоказу та відеопоказу кінофільмів фірма викупляє у відомих дистриб'юторів кіноплівки чи записи фільмів на дисках. Безліч дистриб'юторів пропонують необмежену кількість фільмів, а редактор по кіновідеопоказу відповідно відбирає потрібні фільми. Керується - Генеральною угодою, як підписується раз на рік, Додатками та планами релізів - Додаток Н, М.

Завдяки їй протягом 2011 та початку 2012 року в області діяло 249 кіноустановок в області. За 12 місяців того року та 4 місяця 2012 обслужено 800.0 тис. кіноглядачів у тому числі 500.8 тис. дітей .

Для забезпечення виконання “Програми поліпшення кінообслуговування населення Хмельницької області на 2008 - 2012 роки” фірмою “Кіновідеопрокат” за 9 місяців поточного року здійснено 1726 програмовидач кінофільмів виробництва українських кіностудій та кращих зарубіжних фільмів.

Проведено заходи присвячених знаменитим подіям держави, області, використання кінофільмів у виховній учбово-пізнавальній роботі серед дітей та учнів загальноосвітніх шкіл.

Отже, можна сказати, що фірма самостійно планує свою діяльність і визначає перспективи розвитку виходячи з попиту на продукцію, роботи, послуги та необхідності забезпечення його виробничого та соціального розвитку, підвищення доходів.

3.2 Особливості приймання кінодокументів до архіву фірми

Кінодокументи, що були викуплені фірмою за кошти від господарської діяльності передаються в архів з відповідними документами [43].

Для передання кінодокументів в архів визначається склад експертної комісії, яка складає акт про наявність документів та передачу їх у відповідні приміщення архівів.

Проектування, будівництво, реконструкцію та експлуатацію будівель архівів і архівних приміщень в будівлях іншого призначення треба здійснювати згідно з ДБН В.1.1-7, ДБН В.2.2-9, СНиП 2.04.05, СНиП 2.09.04, згідно з законом України “Про пожежну безпеку” 2, НАПБ А.01.001 3 та ГОСТ 12.1.004, з урахуванням вимог цього стандарту, за узгодженням з Державним комітетом архівів України та місцевими державними архівними установами, які здійснюють управління архівною справою на відповідній території.

Будівлі архіву треба розміщувати в місцях, що перебувають поза зонами затоплення або дії ґрунтових вод, а також віддалених від пожежонебезпечних об'єктів (нафтосховищ, автозаправних станцій (АЗС) тощо), від об'єктів, що забруднюють повітря агресивними газами та пилом (підприємств їз шкідливими технологіями, ТЕЦ тощо), торгівельних та інших об'єктів, що можуть створити кризову ситуацію в архіві і навколо нього.

У районі розташування архівних будівель середньодобовий вміст шкідливих домішок в атмосферному повітрі не повинен перевищувати гранично допустимі концентрації (мг/м³): сірководню - 0,008 (максимальний разовий); хлору - 0,03; сірчистого ангідриду - 0,05; окислів азоту - 0,06; пилу неорганічного, що містить двоокис кремнію - 0,05 згідно з ДСП-201.

Придатність території для будівництва архівів потрібно визначати з урахуванням висновків місцевої санітарно-епідеміологічної станції щодо ступеня забрудненості повітря.

Експлуатацію архівних будівель необхідно здійснювати згідно з вимогами пожежної безпеки за ГОСТ 12.1.004, НАПБ А.01.001 [3], ДБН В.1.1-7, правилами та інструкціями з пожежної безпеки в державних архівних установах.

Для всіх будівель і приміщень виробничого та складського призначення архівної установи повинні бути визначені категорія щодо вибухопожежної та пожежної небезпеки згідно з НАПБ Б.07.005 [4], а також клас зони за Правилами улаштування електроустановок (ПУЕ) [5] , написи про такі відомості повинні розміщуватися ззовні на вхідних дверях.

Будівлі архівів треба обладнювати автоматичними установками пожежогасіння, пожежної сигналізації згідно з НАПБ Б.06.004 [6] та охоронної сигналізації.

Вікна підвальних приміщень і цокольних поверхів, через які можливий доступ ззовні, а також виходи з підвалів на вулицю повинні бути захищені металевими гратами, які відкриваються назовні.

Документи на державне зберігання в пристосованих будівлях (приміщеннях) архівів розміщують за таких умов:

а) Розміщення документів на державне зберігання в пристосованих будівлях (приміщеннях) можливе лише з дозволу відповідних архівних установ згідно з 4.2 після проведення експертизи будівлі (приміщення).

б) Експертиза будівлі повинна визначити ступінь її вогнестійкості, довговічність основних конструкцій і міцність міжповерхових перекриттів, стан будівлі (на поверхах, підвальних, горищах), наявність і стан опалювальних і вентиляційних систем.

в) До проведення експертизи та складання акта про стан будівлі необхідно залучати представників архівних, пожежних, будівельних, санітарно-гігієнічних установ та інших профільних установ та організацій.

г) Заборонено розміщувати архіви у старих дерев'яних будівлях і будівлях із вологими основними та допоміжними приміщеннями, а також будівлях, що не мають природної вентиляції повітря та надійної теплоізоляції.

д) Приміщення для зберігання документів у пристосованих будівлях повинні відповідати НАПБ А.01.001 [3], ДБН В.1.1-7, ДБН В.2.2-9 та бути ізольованими від інших приміщень будівлі. Заборонено розміщувати документи в приміщеннях будівель, зайнятих службами громадського харчування, харчовими й шкіряними складами та організаціями, які застосовують пожежонебезпечні технології.

Кінодокументи перед передаванням до архівосховища підлягають консерваційно-профілактичному обробленню, в результаті чого внаслідок набрякання та полірування плівки усувається загальне забруднення і поверхневі пошкодження фотографічного шару.

Перед консерваційно-профілактичним обробленням кінодокументів здійснюють підготовчі операції, які виконуються на відповідному обладнанні (склеювальних пресах, фільмоперевірних столах):

- ремонт перфорації із заміною та підклеюванням відповідних ділянок перфораційних доріжок, укріплення склейок, що проводять за допомогою клею або ацетону ;

- видалення локальних жирових, воскових забруднень, залишків клею здійснюють ручним способом за допомогою замші або оксамиту, зволожених етиловим спиртом згідно з ГОСТ 18300;

- видалення жирових забруднень на великих ділянках кіноплівки, що проводять в ультразвукових машинах типу СИ-2.

Послідовність основних технологічних операцій консерваційно-профілактичного оброблення та режим оброблення кінодокументів наведено у Таблиці - 1 [22].

Таблиця 1

Режим консерваційно-профілактичного оброблення кінодокументів

Консерваційно-профілактичне оброблення кінодокументів проводять у розчинах, склад яких наведено у таблиці 2.

Таблиця 2

Розчини консерваційно-профілактичного оброблення

Окрім режимів консерваційно-профілактичного оброблення кінодокументів також зазначаються розміри та заходи щодо усунення біоураження.

Усунення пошкоджень поверхні основи кінодокумента проводять на реставраційних машинах або в пристосованих під цей процес проявочних машинах із застосуванням одного з нижченаведених розчинів [22] (таблиці 3).

Таблиця 3

Розчини

Після консерваційно-профілактичного оброблення для встановлення його ефективності і відсутності на документах додаткових механічних пошкоджень і забруднень, кінодокументи підлягають повторному контролю технічного стану. У разі необхідності проводять повторне оброблення.

Потім, документи передаються на державне зберігання в пристосованих будівлях (приміщеннях) архівів.

Будівля архіву - це комплекс основних і допоміжних приміщень для виконання функціональних завдань архіву щодо зберігання, оброблення, користування документами, а також допоміжних функцій адміністративно-господарського, технічного, побутового характеру.

Приміщення основного призначення, їх розміщення й обладнання повинні забезпечувати раціональний взаємозв`язок функціональних підрозділів архіву, збереженість документів на всіх дільницях роботи з ними, дотримання вимог охорони праці, техніки безпеки, пожежної безпеки та виробничої санітарії.

Необхідно відділяти архівосховища від сусідніх приміщень архіву протипожежними перегородками 1-го типу та перекриттями 3-го типу або розміщувати їх в окремих будівлях не нижче 2-го ступеня вогнестійкості.

Площа приміщення архівосховища між протипожежними перегородками не має перевищувати 600 м².

З кожного відсіку влаштовують не менше двох виходів. Якщо площа відсіку менша 70 м², дозволено мати один евакуаційний вихід.У архівосховищах повинні бути протипожежні двері 2-го типу.

Порядок приймання кінодокументів до архівів регулюється “Положенням про порядок передавання до державних архівів України і зберігання кінодокументів”. Кінодокументи приймають до архіву в комплекті [46].

Комплектність кінодокументів залежить від техніки їх створення, кольоровості, виду кінопродукції ГСТУ 55.003-2003.Усі елементи комплекту за змістом і порядком монтажу повинні бути між собою тотожні.

Заборонено розміщувати документи в приміщеннях будівель, зайнятих службами громадського харчування, харчовими й шкіряними складами та організаціями, які застосовують пожежонебезпечні технології.

Окрім кінодокументів повинна бути і наявна текстова супровідна документація також повинна міститися у вигляді:

- до готової продукції (кінофільми, кіножурнали, спецвипуски) - монтажний лист за встановленою формою,

- анотацію (за наявності),

- дозвільне посвідчення,

- запис кольоро-світлового паспорта (до кольорової продукції);

- до окремих кіно- і телесюжетів - описи зйомок.

В архіві Обласної фірми «Кіновідеопрокат» документи надаються у вигляді дозвільного посвідчення ( у якому вказується фільм, аудиторія та виробник ) - додаток Л.

Кінодокументи передають з актами технічного стану (додаток - К ), складеними установою на час передання документів на державне зберігання.

Кінофотофонодокументи дають можливість зберегти об'єкти, явища, процеси, які неможливо зафіксувати іншими способами. Їх особливістю є доступність.

Отже, для збереження кінодокументів потрібно зважати на їх властивості.

3.3 Забезпечення збереженості кінодокументів фірми

Кінодокументи розміщують на стелажах , які виготовлені з металу, що не зазнає корозії. Відстань між стелажами, а також між стелажем і стіною повинна бути не менше ніж 0,8 м, між полицями стелажів по вертикалі - 0,7 м, між підлогою та нижньою полицею - 0,3 м.

Пакування кінодокументів - складний процес, який безпосередньо або непрямо контактують із кінодокументом та призначені для захисту від механічних пошкоджень і забруднень, дії факторів навколишнього середовища або створення спеціального внутрішнього клімату. Елементами пакування є поліетиленові пакети та коробки.

Пакування ділиться на герметичне та негерметичне. Герметичне використовують в архівосховищах із нерегульованим кліматом, в умовах низькотемпературного зберігання, а також під час аварійного або профілактичного ремонту установок для кондиціювання повітря.

В архівах із регульованим кліматом використовують негерметичне пакування, яке захищає документ від забруднень. Кожний кінодокумент (одиницю зберігання) вкладають в металеву коробку згідно з ГОСТ 4097 або в іншу, що відповідає вимогам цього стандарту. Малометражні рулони кінодокументів комплектують в стандартні за розміром коробки згідно з ГОСТ 4097.

Скомплектовані малометражні кінодокументи на 16 мм плівці вкладають в коробку по 2 рулони з картонною прокладкою між ними. В разі герметичного пакування рулони кінодокументів запаюють у пакети з поліетиленової плівки згідно з ГОСТ 10354, а металеві коробки заклеюють ізоляційною стрічкою згідно з ГОСТ 2162 або стрічкою клейовою згідно з ТУ 6.42-181 на межі стикування кришки й корпусу. Таке пакування забезпечує зберігання належної вологості протягом 1,5 року.

Підготовлені для постійного зберігання кінодокументи систематизуюють за елементами комплекту і розміщують на стелажах у горизонтальному положенні. Рекомендується роздільне розміщення елементів комплекту.

Режими зберігання кінодокументів в фірмі «Кіновідеопроокат» :

1. Температурно-вологісний режим

Температура та відносна вологість повітря під час постійного зберігання повинні відповідати нормам, що наведено у таблиці - 4.

Таблиця 4

Температурно - вологісні параметри повітря для постійного зберігання кінодокументів

У архівосховищах кінодокументів треба уникати різких коливань температури та відносної вологості. Коливання температури та відносної вологості не повинні перевищувати відповідно 5С і 5 %.

В архіві можна зберігати кінодокументи за температури не вище 15С і відносній вологості від 40 % до 55 %.

Для контролю температури треба використовувати спиртові або ртутні термометри будь-якого типу зі шкалою від мінус 10С до 30С і ціною поділки 1С.

Для контролю відносної вологості потрібно використовувати психрометр аспіраційний згідно з ТУ 25-1607.054 або гігрометр психрометричний згідно з ТУ 3 України 14307481.001.

2. Світловий режим:

Архівосховища та інші приміщення архівів, де працюють з документами, освітлюють джерелами штучного світла. Лампи розжарювання повинні бути закриті матовими плафонами з гладкою зовнішньою поверхнею.

Світильники архівосховищ за виконанням та ступенем захисту повинні відповідати класу зони 5. Природне освітлення приміщень дозволяється тільки за умови встановлення на вікнах світлорозсіювателів. Освітлення стелажів має бути не нижче 20 лк, проходів - 50 лк, робочих місць - 100 лк.

3. Санітарно- гігієнічний режим 39 :

У приміщення, де зберігаються кінодокументи, не повинні проникати шкідливі гази: аміак, ацетилен, пари ртуті, сірководень тощо. Повітря, що надходить до архівосховищ має бути очищеним від пилу.В архіві щоденно проводиться вологе прибирання підлоги та сухе прибирання стелажів; щомісячно - вологе прибирання підлоги, плінтусів, стелажів, підвіконь та знепилювання коробок з документами.

Входити до архівосховища дозволено тільки у чистих білих халатах і чистому взутті. Заборонено вносити до архівосховищ і робочих приміщень харчові продукти. Під час постійного зберігання кінодокументів регулярно стежать за станом їхнього пакування. У разі появи на пакуванні пошкоджень, корозії, деформування воно підлягає негайній заміні.

Для запобігання біоураженню (пліснявіння) кінодокументів під час зберігання застосовують профілактичні методи і засоби знезаражування повітря в архівосховищах.

Для дезінфекції повітря в архівосховищах використовують спеціальні бактерицидні лампи, що забезпечують знезаражування повітря УФ-променями, або бактерицидні фільтри, що встановлюють у вентиляційних системах архівосховища. 38.Дезінфекцію архівосховищ здійснюють шляхом фарбування стін та стелі сумішами, що вміщують антисептичні речовини, або оброблення (протирання) стін, стелі, підлоги, стелажів водними розчинами дезінфікуючих чи миюче-дезінфікуючих речовин.Для фарбування стін і стелі використовують водоемульсійну фарбу чи вапно, в які додають добре подрібнений параформ згідно з ТУ 6-09-11-2053 у кількості 0,5 г/л.

Для вологого протирання стін, стелі та стелажів архівосховищ використовують водні розчини речовин, які наведено в таблиці 5.

Таблиця 5

Водні розчини

Періодичність протирання залежить від ступеня ураження приміщення архівосховища і температурно-вологісного режиму.Окрім температурно - вологісного режиму, світлового та санітарно- гігієнічного існують і вимоги до електробезпеки, пожежної безпеки, вибухобезпеки та вимоги безпеки під час роботи з хімічними речовинами.

Вимоги до електробезпеки 39:

Приєднання фільмоперевірних (фільмомонтажних) столів та іншого обладнання до мережі електроживлення здійснюють відповідно до вимог ПУЕ 39.Заземлення проявних машин і допоміжних апаратів (корпусів електромоторів, теплообмінних апаратів тощо) завжди у справному стані.

Електромотори й арматура для проявних машин повинні бути тільки у закритому виконанні. Заправлять проявну машину розчинами треба тільки тоді, коли вона перебуває в непрацюючому стані, та з дотриманням заходів безпеки.

Приміщення для проявних машин обладнане спеціальним аварійним освітленням.

Вимоги пожежної безпеки : 39

У приміщеннях, призначених для зберігання та роботи з кінодокументами, суворо дотримуються вимог НАПБ А.01.001.

Фільмоперевірні (фільмомонтажні) столи розміщують за межами архівосховищ або ж відокремлюють від архівосховищ протипожежною перегородкою 1-го типу. При архівосховищах дозволено обладнувати кіноапаратні комплекси та фільмоперевірні (фільмомонтажні) відділення не більш як з трьома фільмоперевірними (фільмомонтажними) столами, але відповідно до приміщення у фірмі наявеі тільки столи .

На фільмоперевірному (фільмомонтажному) столах в процесі роботи може знаходитися тільки одна коробка з плівкою, інші коробки розміщують на етажерці, приймальному столику чи візку, що встановлений біля кожного стола 59.

У фільмоперевірних (фільмомонтажних) відділеннях заборонено:

- розміщувати коробки з плівкою біля вентиляційних отворів, радіаторів та опалювальних систем;

- запалювати вогонь, користуватися електронагрівальними приладами, палити;

- працювати на несправному обладнанні;

- захаращувати підступи до засобів пожежогасіння сторонніми предметами.

Вимоги вибухобезпеки : 43

Під час роботи з ними потрібно дотримуватися вимог ОСТ 11091.430.10.Всі роботи, пов'язані з легкозаймистими та горючими речовинами повинні виконуватися тільки у справних витяжних шафах.У лабораторіях одночасно може зберігатися не більш ніж денна норма ацетону, спирту та інших вогненебезпечних рідин. Ацетон чи клей, що використовують під час склеювання плівки, треба зберігати в посудині з притертим корком, ємність якої не перевищує 50 мл.

Робоча поверхня столів, стелажів, витяжних шаф, призначених для роботи з пожежовибухонебезпечними рідинами й речовинами, повинна має негорюче покриття.

Для роботи з кислотами, лугами та іншими хімічно активними речовинами застосовують столи й шафи, виготовлені з матеріалів, стійких до їхньої дії. 52. Розливати легкозаймисті та горючі речовини безпосередньо з ємностей заборонено. Заборонено сумісне зберігання речовин, хімічна взаємодія яких може спричинити пожежу чи вибух, а також залишків плівки разом зі сміттям, папером та іншими матеріалами. 51.Для зберігання легкозаймистих речовин і плівки передбачають металеві ящики чи сейфи, які щільно закриваються.

Гранично допустима концентрація (ГДК) хімічних речовин у робочих приміщеннях не повинна перевищувати норму ( наведено в таблиці 6 ).

Таблиця 6

Гранично допустимі концентрації хімічних речовин

у повітрі робочої зони

Концентрації хімічних речовин у повітрі робочої зони контролює за угодою санепідемслужба згідно з ГОСТ 12.1.005.39 Толуол , спирт етиловий потрібно зберігати в окремому приміщенні у бутлях з темного скла згідно з чинним нормативним документом з притертим корком. Бутлі захищають від прямих сонячних променів.

Ці всі режими зберігання документів дозволяють забезпечити протидію зараження документів мікрочастинками та покриття пліснявою.

Отже, усі види режимів зберігання дозволяють зберегти цілісність та важливість кінодокументів.

3.4 Старіння та фактори руйнування кінодокументів

Старіння документів - дуже складний процес, природу якого ще недостатньо вивчено, оскільки на його хід впливають багато факторів, і, насамперед, вид і хімічний склад використовуваних для виготовлення основи документа волокнистих матеріалів, проклеюючих речовин, наповнювачів і барвників, кислотність водного екстракту, присутність кислот, солей металів та інших компонентів 22.

Складові частини документів (папір, друкарські фарби, клей, чорнила тощо) з часом зазнають фізико-хімічних і фізико-механічних змін, які називаються природним старінням матеріалу.

Процес старіння незворотний. Він супроводжується зміною хімічного складу паперу і зменшенням його механічної міцності. Папір стає з часом ламким і може розпастися на фрагменти 17.

Текст вицвітає, згасає, в деяких випадках осипається (фарби, туш, олівець). Клеючі речовини рослинного, тваринного і синтетичного походження теж зазнають подібних змін.

На процес старіння впливають умови зберігання: відносна вологість і температура навколишнього повітря, ступінь його забруднення і вміст у ньому домішок різних газів, характер зміни цих факторів; дія на папір світла (ультрафіолетове і інфрачервоне випромінювання); фактори, що викликають біологічне руйнування документа.

Тому під опором старінню матеріалів розуміють систему заходів, що підвищують здатність документів протистояти руйнівній дії зовнішніх і внутрішніх факторів.

При тривалому зберіганні документа посилюється згубний вплив на його матеріальну основу світла, тепла, вологи, пилу. Від цього матеріали, з яких складається документ, поступово руйнуються.

Основним фізичним фактором, який викликає швидке руйнування документа, є світло. Швидкість руйнування залежить від спектральної характеристики, інтенсивності і тривалості випромінювання, а також від здатності документа поглинати енергію світла.

Папір відбиває більшу частину світлових променів. Інфрачервоні промені нагрівають його, ультрафіолетові промені викликають деструкцію молекул целюлози, внаслідок чого зменшується її молекулярна вага і вміст а-целюлози - найстійкішої і довговічнішої частини целюлози. Папір під дією світла буріє і втрачає механічну міцність і еластичність 22.

Захисту від світла досягають різними способами: встановленням у вікнах спеціальних шибок, які поглинають ультрафіолетові промені; нанесенням на звичайні шибки покриття, яке розсіює світло, наприклад, титанові білила у кількості 25-40 г/м2; вогнестійкі штори або жалюзі; розміщенням шаф з документами в захищених від прямих сонячних променів місцях 17.

Основними факторами, які забезпечують збереженість архівних документів є температура і вологість повітря. Вони тісно взаємозв'язані, тому їх слід розглядати разом.

Внаслідок складних перетворень у целюлозі виділяється тепло, вода, формальдегід, окис вуглецю, утворюються розчинні у воді продукти деструкції целюлози. Підвищення температури і вологості повітря прискорюють ці перетворення. В тих випадках, коли документи зберігаються у стосах і погано провітрюються, можливе локальне підвищення температури і створення сприятливих умов для розвитку плісняви 30.

Папір - гідрофільний (вологолюбний) матеріал. Він поглинає з повітря і завжди містить визначену (рівноважну) кількість вологи.

При підвищенні температури і вологості процеси старіння паперу різко прискорюються. Він жовтіє, знижується його механічна міцність, створюються умови для розвитку плісняви. Папір деформується, збільшується в розмірі, а при висиханні залишкова деформація викликає короблення або хвилястість паперу.

Якщо при підвищенні температури вологість повітря низька, папір частково втрачає вологу, стає менш еластичним, ламкішим. Сухий папір при підвищенні вологості повітря знову поглинає вологу, але менше, ніж втратив під час висихання. Таким чином, при багаторазовому підвищенні і зниженні вологості повітря в сховищах кількість вологи в папері зменшується, він висихає.

Строки зберігання документів і книг визначають на основі тривалих спостережень за змінами їхніх властивостей у процесі природного старіння. Але цей метод застосовують тільки для матеріалів, розрахованих на недовготривалі строки зберігання 6.

У більшості випадків процес природного старіння протікає дуже повільно. На основі статистичного аналізу результатів дослідів встановлено, що хімічні властивості документа протягом 20 років зберігання змінюються порівняно мало, тоді як його механічні властивості погіршуються значно.

В архівосховищах зберігається величезна кількість документів з вицвітаючим текстом. Довговічність барвників на волокні залежить від багатьох факторів: інтенсивності і спектрального складу світла, температури, концентрації водневих іонів, складу і вологості повітря, властивостей носія.

Певну роль можуть мати агрегатний склад барвника і різні хімічні речовини, що входять до його складу.

Вицвітання - окислювальний процес, обумовлений дією кисню на активовану світлом молекулу барвника.

Але фотоокислення - не єдина реакція, що призводить до вицвітання барвників, яке залежить і від властивостей носія. Вицвітання на білкових носіях (желатині, шовку, сукні) обумовлене, як правило, відновленням барвника, а вицвітання на небілкових матеріалах (целюлозі і її похідних) - окислювальний процес під впливом кисню.

Вицвітання барвників істотно прискорюється при наявності води і вологості. Окислення барвників на волокні може бути викликане і дією різних газів (Моз*** О, 80г), які є в повітрі сучасних міст. 52

Довговічність барвників на документі залежить від кислотності, але ця залежність обернена по відношенню до паперу: чим нижче кислотність, тим швидше вицвітає барвник. Особливо швидко проходить знебарвлення зразка при рН>6.

Таким чином, нейтральне середовище, яке сприяє збереженості основи документа, викликає прискорення вицвітання тексту.

Довговічність основи документа і його тексту також залежить і від структури волокна, наявності в ньому наповнювачів і проклеюючих речовин.

Тут спостерігається обернена кореляція між довговічністю паперу і барвників. Архівісти мають враховувати, що ряд показників паперу, які сприяють його довговічності, одночасно є причиною низької стабільності тексту документів. Ось чому важливо забезпечувати такі умови зберігання, які б нейтралізували дію цих негативних факторів.

Старіння плівкових матеріалів - це процес, обумовлений незворотними змінами властивостей під час тривалого зберігання і експлуатації документів. Воно проходить внаслідок фізичних, хімічних і біологічних процесів, які відбуваються під впливом температури і вологості повітря, дії світла, радіаційного випромінювання, агресивних середовищ, механічних деформацій тощо. 46

Фізичні процеси старіння плівок - випаровування летких компонентів (пластифікаторів), релаксація ланцюгів або ділянок в анізотропних орієнтованих системах та ін.

Хімічні перетворення під час старіння плівкових матеріалів обумовлені в основному процесами деструкції і структурування (зшивання) макромолекул. Деструкція полімеру, яка полягає в розпаді полімерного ланцюга, призводить до зменшення молекулярної маси полімеру і погіршення механічних характеристик матеріалу.

Структурування полімеру полягає в утворенні поперечних хімічних зв'язків між макромолекулами і викликає збільшення крихкості матеріалу. При старінні полімеру можливий одночасний перебіг процесів деструкції і структурування. Залежно від переваги одного з них матеріал або розм'якшується, або стає крихким.

У процесі зберігання кінофотофонодокументів відбувається їхнє природне старіння, значно змінюються сенситометричні показники, зокрема світлочутливість, контрастність, густина вуалі тощо.

За умови підвищеної температури і вологості у носія кольорового зображення - желатині прискорюються фізико-хімічні і біологічні процеси.

Характерним при цьому є хімічний процес гідрофобізації желатину - зменшення спорідненості з водою і підвищення крихкості - супроводжується при підвищеній температурі випаровуванням леткого компоненту - води, яка є пластифікатором желатину.

Природним процесом старіння колоїдної системи є коагуляція, яка приводить до збільшення контрастності зображення і зникненню напівтонів. Ці процеси мають вирішальну роль у формуванні усадкових, площинних і крихких властивостей кінофотодокументів.

Найскладнішим є завдання забезпечення фізико-хімічної збереженості особливо цінних кольорових кінодокументів.

Основна відміна від чорно-білих полягає в тому, що зображення в них побудоване органічними барвниками через нестійкість цього зображення термін зберігання кольорових кінодокументів у кілька разів менший, ніж чорно-білих.

Особливе місце в механізмі старіння кольорових документів мають біологічні процеси, які при відповідних температурно-вологісних умовах інтенсивно протікають у білковому живильному середовищі - желатині.

В наслідок життєдіяльності грибів відбувається деструкція і розрідження желатинового шару. Старіння кінодокументів може проходити під дією променевої енергії, тобто електромагнітних коливань з різними довжинами хвиль, температури і вологості повітря довкілля, агресивних середовищ.

Під час зберігання кольорових документів знебарвлюються барвники і утворюються нові забарвлені продукти. Дослідження показали, що вицвітання барвників є результатом перебігу хімічних окислювально-відновлювальних процесів, обумовлених дією кисню на активовану світлом чи теплом молекулу барвника. Тому головне завдання працівників архівосховищ всіма засобами стримувати ці руйнівні процеси.

Старіння магнітного запису розуміють зміну електроакустичних характеристик магнітної стрічки. З часом найбільше змінюються рівень запису, копійефект і частотна характеристика. Основні причини погіршення електроакустичних характеристик - зміна форми (шаблевидність і короблення) і зменшення еластичності самої стрічки.

Наприклад, погіршення частотної характеристики не пов'язане зі зміною магнітних властивостей робочого шару магнітної стрічки і, в основному, обумовлюється її деформацією, забрудненням і зниженням гнучкості та еластичності через процеси старіння полімерних матеріалів.

Ці фактори призводять до погіршення контакту стрічки з магнітними головками під час відтворення звуку і, отже, до перекручення частотної характеристики.

Заходи новітнього - біоураження документів (пліснявого), під час їх зберігання розрізняють такі стадії:

1 стадія - ділянки ураження тільки на ракордах і перфораційних доріжках;

2 стадія - окремі плями плісняви, наліт на поверхні рулону;

3 стадія - окремі сильно помітні плями, вкриті сірим нальотом, гідроліз фотографічного шару.

Для документів, що мають плісняве ураження 1 стадії, рекомендовано проведення антисептичного оброблення.

Оброблення водним розчином ніцтедину згідно з чинним нормативним документом чи метациду згідно з чинним нормативним документом надає кінодокументам потрібну грибостійкість та захищає фотографічний шар тривалий час від плісняви під час зберігання в умовах підвищеної вологості.

Склад розчину для оброблення:

- Ніцтедин, г - (505)

- Вода, мл - 1000(бажано додавати желатин, г - (101)

Розчин стійкий за довготривалого зберігання.

Для оброблення можна використовувати проявні машини.

Документи перед фунгіцидним обробленням проходять підготовку, що включає ті ж операції, що й під час консерваційно-профілактичного оброблення. Після фунгіцидного оброблення документи проходять контроль технічного стану.

Кінодокументи, що мають 2 та 3 стадії ураження фотографічного шару, обробляють параформом згідно з ТУ 6-09-11-2053.

Найзручніший в роботі таблетований параформ, виготовлений з порошкоподібного препарату шляхом пресування під високим тиском з додаванням звязуючої речовини (крохмаль) в кількості (7-8) %. Таблетований параформ закладають усередину сердечника.

Пари, що утворюються під час випаровування таблетки в замкнутому просторі, викликають загибель мікроорганізмів. Тривалість дезінфекції залежить від умов зберігання. Установлено, що зберігання всіх типів кіноплівок з параформом, не призводить до зміни фізико-механічних та зображувальних властивостей кінодокумента.

У випадку виявлення ділянок біоураження кінодокументів (плісняви) потрібно вжити термінових заходів щодо їх усунення і запобігання подальшого поширення. Кінодокументи з ділянками плісняви негайно ізолюють і сортують за ступенем їхнього біоураження. Сортування кінодокументів проводять візуально на фільмоперевірному столі згідно з класифікацією біоуражень відповідно до таблиці 7.

Таблиця 7

Ці роботи виконують у спеціальному приміщенні.

Кінодокументи з гідролізом фотографічного шару не можна обробляти водними розчинами антисептиків для запобігання розчинення фотографічного шару внаслідок гідролізу желатини при консерваційно-профілактичному обробленні.

Після відкриття коробки з параформом мякою тканиною (оксамит, замша, фланель тощо), зволоженою етиловим спиртом чи розчинами антисептиків, протирають поверхню плівки для усунення залишків знищеної плісняви або її спор. Плівку необхідно протирати спиртовими розчинами таких антисептиків:

- 1 % розчин формальдегіду;

- 5 % розчин оксіхіноліну чи оксідифенілу.

В архівосховищі, де виявлені ділянки біоураження кінодокументів, треба провести позачергове антисептичне оброблення внутрішньої частини приміщення й стелажів, а також бактерицидне оброблення повітря.

Отже, розширення кола користувачів кінофотофонодокументів та зростання інтенсивності використання документної інформації висуває першочергове завдання - постійно удосконалюючи вже існуючи форми роботи з кінодокументами, активно шукати нові і впроваджувати їх у практичну діяльність.

РОЗДІЛ 4. ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ ЗБЕРІГАННЯ ІНФОРМАЦІЇ НА КІНОДОКУМЕНТАХ

Кінодокументи - це образотворчі документи, створенні кінематографічними або іншим способом за допомогою певних технічних засобів.

Основа кінодокумента - це кіноплівка, що являє собою багатошарову систему.

Кінофотофонодокументи дають можливість зберегти об'єкти, явища, процеси, які неможливо зафіксувати іншими способами. Їх особливістю є доступність. Одночасно кінофотофонодокумент може передаватися тисячам рецепієнтів. 

Згідно з Законом України 'Про Національний архівний фонд і архівні установи' ( 3814-12 ) кінодокументи незалежно від виду, місця створення і форми власності на них, що зберігаються на території України, відображають історію духовного і матеріального життя її народу та інших народів, мають наукову, історико-культурну цінність, входять до складу Національного архівного фонду України. 46

До Національного архівного фонду належать також кінодокументи, що зберігаються за межами України і підлягають поверненню в Україну.

Головні проблеми збереження інформації є :

1.Під час створення фільмів на 35-міліметровій кіноплівці та 70-міліметровій кіноплівці за часів СРСР було записано дуже багато магнітних звукових доріжок та досить багато фільмів. Зараз не можливо їх передивитися адже апаратура застаріла для використання та перевірки фільмів.

2. 16-міліметрова кіноплівка відрізняється від інших тим що, у кінопроекційних апаратах, що випускаються в СРСР підтримка стереофонічних фонограм була відсутня, фільмокопії також випускалися виключно з монофонічною фонограмою. А у 21 столітті стереофонічні фонограми - це один із популярних видів фонограм.

3.8-міліметрова кіноплівка використовується для любительських зйомок; якість зображення виходить невисока.

У СРСР для використанні таких зйомок не потрібно було ніяких документів,а зараз вводяться нові стандарти ширини та висоти кіноплівки для показу її в широкоекранних залах.

Цей стандарт був запропонований і реалізований фірмою «Істмен Кодак».

Для вирішення цих проблем доцільно :

1.Як, у розвинутих країнах збереження інформації на кінодокументах фіксуються, як правило, на компактних оптичних дисках .

Найзручнішими у користуванні є диски та карти флеш.

Диски CD - це оптичний компактний диск, з якого можна тільки зчитувати інформацію. Він призначений для збереження різних типів даних, таких, як аудіо, відео, цифрових, мультимедіа.

За останні роки зростають можливості інформаційних технологій використання CD за рахунок нових сітьових технологій.

У НБУВ створено локальну CD-мережу, яка дає змогу працювати з багатьма БД.

Також флеш памм'ять, як один із основних видів та способів зберігання документів -- це тип довговічної комп'ютерної пам'яті, зміст якої можна видалити чи перепрограмувати електричним методом.

Для покращення роботи сільської кіномережі використовується сучасна апаратура відтворення зображення і звуку, це покращує роботу працівників.

Наприклад, у Хмельницькій районній дирекції кіномережі діє така відеопроекційна система що дозволяє відновити кінообслуговування населення району, особливо перегляд кінофільмів учнями загальноосвітніх шкіл спрямованих по вивченню творів української та зарубіжної класики за тематичними програмами.

2. Також на виконання Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про кінематографію» та інших законів України щодо підтримки виробництва національних фільмів» від 18 лютого 2010 року № 1909-УІ, підписаного президентом України Януковичем В.Ф., голова обласної державної адміністрації Ядуха В.С. доручив головам районних державних адміністрацій вжити заходів щодо виправлення стану справ з кінообслуговування населення, особливо на селі, сприяти забезпеченню та створенню належних умов роботи кіноапаратури. Це дуже сприяє розвитку кінематографії області.

3.Проведення різноманітних заходів на безкоштовній основі - це соціальна функція, яка не приносить комерційних прибутків, але піднімає кінопрокат.

4.Відповідно до Програми поліпшення кінообслуговування населення на 2008-2012 роки затверджено фінансування обласної ради для розвитку кінематографу області, але в недостатній кількості. Збільшення фінансування кінематографу буде сприяти належним умовам для розвитку галузі.

Міністерство культури і мистецтв України у свої листах на адресу обласних державних адміністрацій у попередні роки застерігало від реорганізації,але усі дирекції кіномережі вижили завдяки поліпшенню кінообслуговування, введенням новітньої кіноапаратури хоча б 1 на район.

6. Контролювати організаційні питання пов'язанні з передачею документів в архів, їх зберігання, оброблення та користування.

Вивчення вимоги до безпеки (пожежобезпеки, електробезпеки та вибухобезпеки). Визначати роль старіння та фактори руйнування кінофотофонодокументів.

7.Також для поліпшення потрібно проаналізовувати та вводити нову нормативно- методичну базу зберігання, яка на сьогоднішній момент не досить досконала.

Одні із найголовніших законодавчих актів :

- Закон України «Про культуру» № 2778-VI від 14 грудня 2010 року підписаного Президентом України Януковичем В.Ф. визначена професійна творча діяльність усіх закладів культури в тому числі «Кінематографія».Ст.16 п.1 цього ж Закону органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування забезпечують функціонування і розвиток кінотеатрів і кіно- , відеопрокатних підприємств,

- Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про кінематографію» та інших законів України щодо підтримки виробництва національних фільмів» від 18 лютого 2010 року № 1909-УІ, підписаного президентом України Януковичем В.Ф.Навіть вони не підримуюються фінансово в повній мірі.

Отже, вдосконалення новітніх технологій дозволяє якісно та швидко розвивати технології та кіноапаратуру для всебічного показу фільмів.

ВИСНОВКИ

Важливе місце серед документних джерел інформації посідають кінофільми, діафільми, діапозитиви, грамплатівки, магнітні фонограми, які в сукупності називають кінофотофонодокументами .

Головною перевагою кінофотофонодокументи є комплексна дія на різні аналізатори людини, що знижує вірогідність втрати інформації, неминучої при одноканальному сприйнятті.

Відповідно до завдань визначено та досліджено:

1. Розглянуто термінологічні засади кінофотофонодокументів

Важливе місце серед документних джерел інформації посідають кінофільми, діафільми, діапозитиви, грамплатівки, магнітні фонограми, які в сукупності називають кінофотофонодокументами (КФФД).

Головною перевагою КФФД є комплексна дія на різні аналізатори людини, що знижує вірогідність втрати інформації, неминучої при одноканальному сприйнятті.

Найточніше відображають їх суть класифікації, в основу яких покладені дві видоутворювальні ознаки:

а) канал сприйняття інформації або спосіб дії на органи чуття людини;

б) спосіб документування інформації.

Першим із вітчизняних стандартів, що регламентує організацію архівної справи та діловодства, став термінологічний ДСТУ 2732-94 “Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення понять”, на заміну якому вже у 2004 р. розроблено ДСТУ 2732:2004 “Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення понять” [7].

У ньому аудіовізуальний документ визначено як “документ, зміст якого представлено у вигляді зображення і (або) запису звуку, для фіксування і (або) відтворювання яких застосовують відповідну апаратуру” [7, с. 5]. Таке трактування збігається з визначенням аудіовізуального документа у Міжнародному стандарті ISO 5127:2001 “Інформація та документація. Словник” - “документ, що містить взаємопов'язані зображення з або без супроводження звуком, для використання якого обов'язковим є обладнання відповідно до того чи слугує документ для переглядання чи прослуховування” [12].

Зображувальний - документ зміст якого зафіксовано у вигляді, точного, зменшеного, збільшеного або формалізованого відображення зовнішніх характеристик реального чи уявного об'єкта за допомогою малювання креслення, графіки, кінематографії,фотографії , відеозапису.

За каналом сприйняття інформації, зафіксованої в документі, кінофотофонодокументи ділять на три види:- візуальні (лат. vizere - дивитися), сприймані через зір: діафільми, діапозитиви, слайди, німі кінофільми, епіфільми;- аудіальні (лат. audire - чути), сприймані на слух: грамплатівки, магнітні фонограми;- аудіовізуальні (зорово-слухові): звукові кінофільми, діафонофільми, відеофільми, магнітофільми.

2. Здійснено класифікацію кінофотофонодокументів.

Істотну роль у визначенні методики історичного дослідження одного з головних видів аудіовізуальних джерел - звукових документів, не розробленою і такою, що не знаходила місця в історичної літератури до 1980-х рр., найголовнішою зіграла проблема наукової класифікації даного вигляду документів і складання автором власних класифікаційних схем, як теоретичних, так і прикладних аспектів історичного аналізу, що допомагають розробці.

Питання про класифікацію історичних джерел - один із складних і важливих в джерелознавстві. Погоджуючись з цим визначенням слід додати, що при класифікації історичних джерел необхідно виділити істотну ознаку документа, що виявляє його внутрішню якісну визначеність і його узяти за основу ділення при побудові класифікаційної схеми.

У грунтовній роботі В.І. Стрельського «Теорія і методика джерелознавства історії СРСР» фонодокументи виділяються в окремий «рід» джерел, а кінофотодокументи включаються в рід образотворчих матеріалів (разом з прадавніми зображеннями на каменях, скелях, в печерах первісної людини, а також - з живописом і скульптурою античного суспільства і творами художників-реалістів). В.І. Стрельський справедливо відзначає, що інформативна цінність кінофотофонодокументів велика.

З кінофотофонодокументів історик може почерпнути факти, невідомі йому раніше за іншими джерелами, і важливі дані для уточнення вже відомих подій. Важко не погодитися з такою точкою зору, але саме ця специфіка повинна розмежовувати вказаного типа джерел з іншими образотворчими матеріалами, зокрема, з живописом.

Віддзеркалення однієї і тієї ж історичної події на живописному полотні і в документальній фотографії досить істотно відрізняється не лише «технікою» фіксації зображення, але і різним баченням цієї події авторами джерел. Інший автор - Л.Н. Пушкарьов, обгрунтовувавши свою типологічну класифікацію письмових джерел, поширює її принципи на всі історичні джерела в цілому, у тому числі і на кінофотофонодокументи.

Як відомо, існують різні способи запису зображення: по-перше, фотографічний (він же лежить в основі проведення оптико-фотографічного запису звуку), по-друге, магнітний (запис і відтворення зображення і звуку виробляється в цьому випадку телевізійними засобами), по-третє, електростатичні способи накопичення інформації (для здобуття зображення і звуку необхідне використання телевізійних засобів).

У історичній літературі немає єдиної точки зору з питання про термінологію, на які узагальнені групи потрібно ділити джерела при їх класифікації: типи, пологи або види.

Класифікуючи вказані групи документів за змістом відбитого в джерелі історичного минулого. Кінодокументи - це образотворчі документи, створенні кінематографічними або іншим способом за допомогою певних технічних засобів. Кінодокументи (хронікально-документальне кіно) можуть бути розділені: на періодичні кіножурнали, на так звані подієві спецвипуски, на тематичні хронікально-документальні фільми і на кінолітопис . Фотодокумент - документ, що містить зображувальну інформацію, зафіксовану фотографічним способом [63].

Фотодокументи містять одне або декілька зображень, отриманих фотографічним або іншим способом. Фонодокументи - (гр. phone - “звук, документ”) - музично-звукові, аудіальні документи.

3. Досліджено фонди Центрального державного кінофотофоноархіву імені Г. С. Пшеничного.

Центральний державний кінофотофоноархів України імені Г. С. Пшеничного - одна з найбільших в Україні архівних установ, що зберігає аудіовізуальні документи.

Заснований у 1932 р. як Всеукраїнський центральний фотокіноархів у м. Києві. У довоєнний період розміщувався у 26-му корпусі Києво-Печерської лаври, де мав робочі кімнати, архівосховище фотодокументів і фотолабораторію.

4. Висвітлено організацію роботи Хмельницької обласної фірми «Кіновідеопрокат» як одного із фондоутворювачів архівних документів.

Обласна фірма «Кіновідеопрокат» - державне підприємство, яке має право юридичної особи та здійснює свою діяльність відповідно до законодавства України з метою одержання відповідного прибутку.

Хмельницька обласна фірма «Кіновідеопрокат» обслуговує 24 районних відділів культури та центрів кіновідеомережі, 3 кінотеатри, в тому числі 2 приватних «Мультиплекс» та «Юність».

Вона здійснює:

- облік кінофонду та допомогу у ремонті,

- майно підприємства-містить цінності підприємства, майно, джерела фінансування,

- управління підприємством і самоврядування трудового колективу містить нормативну базу визначення структури управління підприємством, права власника майна підприємства, повноваження трудового колективу,

- діяльність підприємства-містить основні показники господарської діяльності, податки і прибутки підприємства-елементи розподілі, елементи оплати праці,

- планування діяльності та визначення перспективи розвитку,

- контроль за окремими сторонами діяльності підприємства та взаємовідносини з місцевими Радами, органами державного управління.

5. Окреслено шляхи збереження інформації на кінофотофонодокументах

Кінодокументи, що були викуплені фірмою за кошти від господарської діяльності передаються в архів з відповідними документами [43].

Для передання кінодокументів в архів визначається склад експертної комісії, яка складає акт про наявність документів та передачу їх у відповідні приміщення архівів. Кінодокументи розміщують на стелажах , які виготовлені з металу, що не зазнає корозії.

Згідно з Законом України 'Про Національний архівний фонд і архівні установи' ( 3814-12 ) кінодокументи незалежно від виду, місця створення і форми власності на них, що зберігаються на території України, відображають історію духовного і матеріального життя її народу та інших народів, мають наукову, історико-культурну цінність, входять до складу Національного архівного фонду України. 46

До Національного архівного фонду належать також кінодокументи, що зберігаються за межами України і підлягають поверненню в Україну.

Головні проблеми збереження інформації є :

1.Під час створення фільмів на 35-міліметровій кіноплівці та 70-міліметровій кіноплівці за часів СРСР було записано дуже багато магнітних звукових доріжок та досить багато фільмів. Зараз не можливо їх передивитися адже апаратура застаріла для використання та перевірки фільмів.

2. 16-міліметрова кіноплівка відрізняється від інших тим що, у кінопроекційних апаратах, що випускаються в СРСР підтримка стереофонічних фонограм була відсутня, фільмокопії також випускалися виключно з монофонічною фонограмою. А у 21 столітті стереофонічні фонограми - це один із популярних видів фонограм.

3.8-міліметрова кіноплівка використовується для любительських зйомок; якість зображення виходить невисока.

У СРСР для використанні таких зйомок не потрібно було ніяких документів,а зараз вводяться нові стандарти ширини та висоти кіноплівки для показу її в широкоекранних залах.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Архівні установи України [Текст] : довідник / авт.-упоряд. О.І. Алтунова. - К., 2002. - 259 с.

2. Архівознавство [Текст] : елементар. підруч. : посібник / В.Барвінський, В. Веретенников, Ф. Герасименко та ін. - X. : Рад. Школа, 1932. - 22 с.

3. Архівознавство [Текст] : елементар. підруч. : посіб. для самоосвіти і для учб. закл. / В. Барвінський, В. Веретенников, Ф. Герасименко та ін. - X. : Рад. Школа, 1932. - 22с.

4. Архівознавство [Текст] : підручник / за заг. ред. Я. Калакури та І. Матяш. - К. : Академія, 2002. - 356 с.

5. Архівознавство [Текст] : підруч. для студ. вищ. навч. закл. України / Я.С. Калакура, Г. В. Боряк, Л.А. Дубровіна та ін. - К., 1998. - 316 с.

6. Архівознавство [Текст] : підруч. для студ. іст. ф-тів вищ. навч. закл. України / за заг. ред. Я.С. Калакури, І.Б. Матяш. - К. : Академія. - 356 с.

7. Бездрабко, В.В. Сучасне документознавство в Україні: концепції, перспективи розвитку [Текст] / В.В. Бездрапко // Український історичний журнал. - 2008. - № 6. - С. 165-178.

8. Боряк, Г. Національна архівна спадщина України [Текст] / Г. Боряк. - К., 1995. - 347 с.

9. Бугаєва, О. Інформаційні ресурси архівів Києва: проблема джерел української іконографії [Текст] / О. Бугаєва // Бібліотечний вісник. - 2008. - № 4. - С. 25-31.

10. Васильченко, М. Бібліотечні фонди [Текст] / М. Васильченко. - Х. : Основа, 1993. - 152 с.

11. Веретенников, В. Архівознавство [Текст] : лекція І / В. Веретенников ; Всеукр. ін-т підвищення кваліфікації педагогів. - Х. ; Одеса : Вища школа, 1931. - 21 с.

12. Галузева система науково-технічної інформації з архівної справи та документознавства. Структура та основні напрями функціонування [Текст] : СОУ 92.5-22892594-001-2004. - Чинний від 2005-01-01. - К., 2004. - 12 с.

13. Грушевський, О. Сучасне українське архівознавство [Текст] / О. Грушевський // Україна. - 1918. - Кн. 1/2. - С. 82-83.

14. ГСТУ 55.003-2003. Кінодокументи. Правила зберігання Національного архівного фонду. Технічні вимоги [Текст] / розроб.: О. Володіна (кер. розробки), Л. Пількевич, Н. Щербакова. Чинний від 01.09.2003. Офіц. вид. К., 2003. - 16 с.

15. ДСТУ 2732:2004. Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення понять [Текст] / розроб.: О. Загорецька, Л. Драгомирова, Л. Кузнєцова, С. Кулешов (кер. розробки), С. Лозова, А. Маньковський, Н. Христова, А. Шурубура. Чинний від 01.07.2005. Офіц. вид. К. : Держспоживстандарт України, 2005. ІV, 32 с. (Національний стандарт України).

16. ДСТУ 4419:2005. Інформація і документація. Документи аудіовізуальні. Терміни та визначення понять [Текст] / А. Гончаренко (розроб.). Офіц. вид. К. : Держспоживстандарт України, 2006. ІІІ, 14 с. (Національний стандарт України).

17. ДСТУ 4447:2005. Фонодокументи. Правила зберігання Національного архівного фонду. Технічні вимоги [Текст] / О. Володіна (кер. розробки), А. Шурубура, Н. Щербакова. (розроб.). Чинний від 01.10.2006. Офіц. вид. - К. : Держспоживстандарт України, 2006. ІV, 20 с. (Національний стандарт України).

18. Ємельянова, Т. Організація використання інформації аудіовізуальних документів у ЦДКФФА України ім. Г.С. Пшеничного [Текст] / Т. Ємельянова // Студії з арх. справи та документознавства. - К., 2007. - Т. 15. - С. 45-58.

19. Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення [Текст] : ДСТУ 2 732-94. - Введ. 01.07.95. - К., 1994. - 33 с.

20. Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення [Електронний ресурс] : ДСТУ 2732-94. - Чинний від 1995.07-01. - Електрон. дані. - Режим доступу: http://refsmarket.com.ua/searchdirect.php ID=915099, вільний. - Назва з екрана. - Мова укр.

21. Документи з паперовими носіями. Правила зберігання Національного архівного фонду. Технічні вимоги [Електронний ресурс] : ГСТУ 55.001-98 / Держ. комітет архівів України. - Електрон. дані. - Режим доступу: http://www.archives.gov.ua/Law-base/Standards/, вільний. - Назва з екрана. - Мова укр. - Остання зміна 2011.

22. Дубровіна, Л.А. Методологічні засади історичних досліджень в бібліотекознавстві та документознавстві: базові принципи і поняття [Текст] / Л.А. Дубровіна // Бібліотекознавство. Документознавство. Інформологія. - 2005. - № 1. - С. 22-29.

23. Жулинський, М. Архівосховище автографів українських письменників [Текст] / М. Жулинський // Студії з арх. справи та документознавства. - К., 1996. - Т.1. - С. 122-126.

24. Зиновьева, Н.Б. Документоведение [Текст] : учебник / Н.Б. Зиновьева. - М. : Профиздат, 2001. - 208 с.

25. Зусьман, О.М. Документоведение [Текст] : учеб. пособие / О.М. Зусьман. - М., 2003. - 107 с.

26. Казьмирчук, М.Г. Кінофотофонодокументи в архівознавстві [Текст] : навч. посіб. для студ. іст. ф-ту за спец. «Архівознавство» / М.Г. Казьмирчук ; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка, Іст. ф-т, Каф. архівознавства та спец. галузей іст. науки. - К. : Інформ.-аналіт. агентство, 2009. - 229 с.: іл.

27. Кино [Текст] : энцикл. словарь / гл. ред. С.И. Юркевич. - М. : Сов. энцикл., 1986. - 640 с.

28. Конституція України [Текст] : офіц. текст: [прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28.06.1996 р. із змінами, внесеними Законом України від 08.12.2004 р. : станом на 01.01.2006 р.]. - К. : М-во Юстиції України, 2006. - 124 с.

29. Кінодокументи. Правила зберігання Національного архівного фонду. Технічні вимоги [Електронний ресурс] : ГСТУ 55.003-2003 / Держ. комітет архівів України. - Електрон. дані. - Режим доступу: http://www.archives.gov.ua/Law-base/Standards/, вільний. - Назва з екрана. - Мова укр. - Остання зміна 2011.

30. Корольченко, А.Я. Пожаровзрывоопасность веществ и материалов и средства их тушения [Текст] : справочник : в 2 ч. / А.Я. Корольченко. Ч. 2. - М. : Пожнаука, 2000. - 757 с.

31. Корольченко, А.Я. Пожаровзрывоопасность веществ и материалов и средства их тушения [Текст] : справочник : в 2 ч. / А.Я. Корольченко. Ч. 1. - М. : Пожнаука, 2000. - 709 с.

32. Кулешов, С.Г. Документознавство: історія, теоретичні основи [Текст] / С. Г. Кулешов. - К., 2000. - 161 с.

33. Кулешов, С.Г. Історичне документознавство: зміст та основні завдання наукового напряму (до поставки проблеми) [Текст] / С.Г. Кулешов // Архіви України. - 1998. - № 1-6. - С. 9-18.

34. Кушнаренко, Н.Н. Документоведение [Текст] : учебник / Н.Н. Кушнаренко. - Х., 1997. - 384 с.

35. Ларьков, Н.С. Документоведение [Текст] : учеб. пособие / Н.С. Ларьков. - М. : Восток-Запад, 2006. - 428 с.

36. Магидов, В.М. Кинофотофонодокументы в контексте исторического знания [Текст] / В.М. Магидов. - М., 2005. - 350 с.

37. Магидов, В.М. Кинофотофонодокументы в контексте исторического знания [Текст] / В.М. Магидов. - М. : РГГУ, 2005. - 448 с.

38. Маркітан, Л. Кінофотодокументи як історичне джерело (Теоретичний аспект) [Текст] / Л. Маркітан // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики : зб. наук. пр. та спогадів / Ін-т історії України НАН України. - К., 1997. - Вип. 1. - С. 171-184.

39. Маркітан, Л.П. Роль кінофотодокументів у поширенні історичних знань [Текст] / Л.П. Маркітан // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики : зб. наук. пр. та спогадів / Ін-т історії України НАН України. - К., 1999. - Вип. 3. - С. 156-168.

40. Мащенко, І.Г. Енциклопедія електронних мас-медіа [Текст] : словник-глосарій термінів і виразів / І. Г. Мащенко ; Київ. міжнар. ун-т. - К., 2006. - Т. 2 : Телебачення. Радіомовлення. Кіно. Відео. Аудіо : [навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.]. - 2007. - 417 с.

41. Мащенко, І.Г. Хроніка українськогорадіо і телебачення в контексті світового аудіовізуального процесу [Текст] / І. Г. Мащенко. - К. :Україна, 2005. - 381, [1] с.

42. Мацууро, К. Исчезающее наследие - мы можем его спасти! [Текст] : послание г-на Коитиро Мацууры, Генерального директора ЮНЕСКО, по случаю Всемирного дня аудиовизуального наследия 27 октября 2009 года / К. Мацууро. - [Б. м.], [б. г.]. - 3 с.

43. Межреспубликанские технические условия [Текст] / сост. О. С. Кривоногова - М., 1969. - 250 с.

44. Мельник, Н. Інформаційні ресурси і технології як засіб бібліотечного обслуговування [Текст] / Н. Мельник // Бібліосвіт. - 2005. - № 1. - С. 12-16.

45. Мельник, Н. Інформаційні ресурси і технології як засіб бібліотечного обслуговування [Текст] / Н. Мельник // Бібліосвіт. - 2005. - № 1. - С. 10-16.

46. Нариси історії архівної справи в Україні [Текст] / зЗа заг. ред. І. Б. Матяш, К. І. Климової. - К. : Академія, 2002. - 612 с.

47. Нілова, І. Документознавство як наукова дисципліни [Текст] / І Нілова // Вісник Книжкової Палати. - 2005. - № 4. - С. 27-31.

48. Определение категорий помещений и зданий по взрывопожарной и пожарной опасности [Текст] : НАПБ Б.07.005-86 (ОНТП 24-86) утвержденные МВД СССР 27.02.86 // Збірник нормативно- правових актів з питань охорони праці та профілактики виробничого травматизму. - К., 2008. - С. 69.

49. Палеха, Ю.І. Загальне документознавство [Текст] : навч. посіб. / Ю. І. Палеха. - К. : Ліра-К, 2009. - 430 с.

50. Положення про порядок передавання кіно-, відео-, фото-, фонодокументів на постійне зберігання [Електронний ресурс] : наказ Держкомархіву України № 70 від 24.06.2004 // Архіви України: офіц. веб-портал Держкомархіву України ; концепція і кер. проектом: І. Матяш ; ред. і пер. текстів: С. Романович ; макет і ред. сайту: І. Собко ; веб-майстер: Ю. Забенько ; Державкомархів України. - Електрон. дані. - К., [2011]. - Режим доступу: World Wide Web: URL: http://www.archives.gov.ua/Law-base/Provisions/index.php?2004-70-p. - Мова укр. - Назва з екрана. - Останнє звертання: 20.03.2011.

51. Порядок користування документами Національного архівного фонду Центрального державного кінофотофоноархіву України імені Г.С. Пшеничного (із змінами, внесеними згідно з Наказами Держкомархіву України № 90 від 08.06.2007) [Електронний ресурс] : наказ Центр. держ. кінофотофоноархіву України ім. Г.С. Пшеничного від 18.07.2006 № 15 // Центральний державний кінофотофоноархів України імені Г.С. Пшеничного / веб-майстер: Л. Голенко. - Електрон. дані. - К., [2011]. - Режим доступу: World Wide Web: URL: http://tsdkffa.archives.gov.ua/Indexes. - Мова укр. - Назва з екрана. - Останнє звертання: 20.03.2011.

52. Про кінематографію [Текст] : закон України від 12 січня 2006 р. [зі змінами] // Відом. Верхов. Ради України. - 2006. - № 18. - Ст. 155.

53. Про Національний архівний фонд і архівні установи [Текст] : закон України вiд 24.12.1993 № 3814-XII // Відом. Верхов. Ради України. - 1994. - № 15. - Ст. 86. - (Із змінами, внесеними згідно із Законами N498/95-ВР від 22.12.95 // Відом. Верхов. Ради України. - 1996. - N3. - Ст. 11; N608/96-ВР від 17.12. 1995// Відом. Верхов. Ради України. - 1997. - N8. - Ст. 62; В редакції Закону N 2888-III (2888-14) від 13.12.2001 // Відом. Верхов. Ради України. - 2002. - N11. - Ст. 81; Із змінами, внесеними згідно із Законом N534-V (534-16) від 22.12.2006 // Відом. Верхов. Ради України. - 2007. - N10. - Ст. 91).

54. Пожаровзрывоопасность веществ и материалов и средства их тушения [Текст] : справ. изд. : в 2. Кн. 1 / А.Н. Баратов, Я. Корольченко, Г.Н. Кравчук и др. - М. : Химия, 1990.- 496 с.

55. Правила пожежної безпеки в Україні [Текст] : НАПБ А.01.001-95 введені в дію 01.09.95 наказом МВС України від 22.06.95 № 400 // Правила безпечної поведінки при виконані робіт для робітників. - К., 2008. - С. 15.

56. Про архівний підрозділ самоврядної наукової установи, державного музею, бібліотеки [Текст] : примірне положення, схвалено Методичною комісією Головного архівного управління при Кабінеті Міністрів України 13 листопада 1996 р., протокол № 7 : лист Головархіву України від 22 листопада 1996 р. № 01-675 // Великий енциклопедичний юридичний словник. - К. : Юридична думка, 2007. - С. 54.

57. Про бібліотеки і бібліотечну справу [Текст] : закон України введено в дію постановою Верховної Ради // Відомості Верховної Ради. - 1995. - № 7. - С. 45.

58. Про внесення змін до Закону України “Про Національний архівний фонд і архівні установи” [Текст] : закон України // Голос України. - 2002. - 16 січня.

59. Про звернення громадян [Текст] : закон України введено в дію постановою Верховної Ради 2 жовтня 1996 р. № 393/96. - Офіц. вид. - К. : Ін Юре, 1997. - 36 с.

60. Про Експертно-перевірну комісію державного архіву Автономної Республіки Крим, державних архівів областей, міст Києва і Севастополя [Текст] : типове положення затверджене наказом Головного архівного управління при Кабінеті Міністрів України від 13 серпня 1996 р. № 33 // Великий енциклопедичний юридичний словник. - К. : Юридична думка, 2007. - С. 121-123.

61. Про електронний цифровий підпис [Текст] : закон України від 22.05.2003 р. : офіц. текст прийнятий Верховною Радою України 22 травня 2003 р. - Офіц. вид. - К. : Ін Юре, 2003. - 14 с.

62. Про затвердження тимчасового порядку проведення державної санітарно-гігієнічної експертизи [Текст] : наказ МОЗ України від 09.10.2000 № 247 // Популярна юридична енциклопедія. - К. : Юрінком Інтер, 2002. - С. 434.

63. Про Національний архівний фонд та архівні установи [Текст] : закон України введено в дію постановою Верховної Ради України від 13.12.01 № 2888// Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 15. - 86 с.

64. Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки [Електронний ресурс] : закон України введено в дію постановою Верховної Ради 9 січня 2007 р. № 537-V / Громадська Рада при Одеській обласній державній організації. - Електрон. дані. - Режим доступу: http://gr.biz.ua/zakvo/zakony/115-zakon-ukrayini-pro., вільний. - Назва з екрана. - Мова укр.

65. Про охорону культурної спадщини [Текст] : закон України введено в дію постановою Верховної Ради 2000. - Офіц. вид. - К. : Ін Юре, 2000. - 33 с.

66. Про порядок віднесення документів Національного архівного фонду до унікальних документальних пам'яток, включення їх до Державного реєстру національного культурного надбання, а також їх зберігання [Текст] : положення затв. постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 1995 р. № 853 // 3ібрання постанов Уряду України. - 1996. - № 3. - С. 79.

67. Про принципи і критерії визначення цінності документів, порядок створення та діяльності експертних комісій з питань віднесення документів до Національного архівного фонду [Текст] : положення від 20 жовтня 1995 р. // Архіви України. - 1995. - № 4-6. - С. 6-11.

68. Про порядок передавання до державних архівів України і зберігання кінодокументів [Текст] : положення затверджено наказом Головного архівного управління при Кабінеті Міністрів України і Міністерства культури і мистецтв України від 14.10.97 № 30/362, зареєстровано в Міністерстві юстиції України // Правове регулювання інформаційної діяльності. - К. : Юрінком Інтер, 2001. - С. 531.

69. Про пожежну безпеку [Електронний ресурс] : закон України введено в дію постановою Верховної Ради України від 17.12.93 № 3747-ХІІ. - Електрон. дані. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main, вільний. - Назва з екрана. - Мова укр.

70. Романовський В. Д. Нариси з архівознавства. Історія архівної справи на Україні та принципи порядкування в архівах [Текст] / В. Д. Романовський. - X. : ЦАУ УРСР, 1927. - 170 с.

71. Руководство по распознаванию и устранению дефектов на фотокинодокументах и микрофильмах [Текст] / Главархив СССР ; ВНИИДАД. - М., 1973. - 62 с.

72. Санцевич, А.В. Роль архівів у розвитку історичної науки на сучасному етапі [Текст] / А.В. Санкевич // Архіви України. - 1988. - № 3. - С. 25-32.

73. Слободяник, М.С. Галузеве документознавство: перспективні напрями досліджень [Текст] / М.С. Слободяник // Документознавство. Бібліотекознавство. Інформаційна діяльність: проблеми науки, освіти, практики. - К., 2005. - Ч. 1. - С. 6.

74. Сохань, П.С. Національна архівна інформаційна система України: стан і перспективи розвитку [Текст] / П.С. Сохань // Українське архівознавство: історія, сучасний стан та перспективи. - К., 1997. - Ч. 1. - С. 15-16.

75. Улаштування кіноустановок (ПУЕ) [Електронний ресурс] : правила затверджені з доповн. згідно з наказом Міністерства енергетики і електрифікації України від 20.02.97 №18 / Держ. комітет архівів України. - Електрон. дані. - Режим доступу: http://www.archives.gov.ua/Law-base/Standards/, вільний. - Назва з екрана. - Мова укр.

76. Теория и практика архивного дела в СССР [Текст] : учеб. для вузов / под ред. Ф.И. Долгих, К.И. Рудельсон. - 2-е изд., перераб. и доп. - М. : Высш. шк., 1980. - 343 с.

77. Технічні вимоги [Електронний ресурс] : ГСТУ 55.003-2003 / Держ. комітет архівів України. - Електрон. дані. - Режим доступу: http://www.archives.gov.ua/Law-base/Standards/, вільний. - Назва з екрана. - Мова укр. - Остання зміна 2011.

78. Топішко, Н. Кінодокумент як джерело [Текст] / Н. Топішко // Кінотеатр. - 2006. - № 5(67). - С. 4.

79. Фотография [Текст] : справочник / пер. А. Дамбис. - М. : АСТ: Астрель, 2005. - 448 с.

80. Фотодокументи. Правила зберігання Національного архівного фонду. Технічні вимоги [Електронний ресурс] : ГСТУ 55.002-2002 / Держ. комітет архівів України. - Електрон. дані. - Режим доступу: http://www.archives.gov.ua/Law-base/Standards/, вільний. - Назва з екрана. - Мова укр. - Остання зміна 2011.

81. Центральний державний кінофотофоноархів України ім. Г. С. Пшеничного (ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного) [Текст] // Архівні установи України : довідник. - К., 2000. - С. 3840.

82. Швецова-Водка, Г.М. Документ і книга в системі соціальних комунікацій [Текст] / Г.М. Швецова-Водка ; М-во освіти і науки України, Рівнен. держ. гуманіт. ун-т. - Рівне : РВВ Рівнен. держ. гуманіт. ун-ту, 2001. - 437 с.: іл., табл.

83. Шульгіна, В. Унікальна колекція грамплатівок у фондах НБУВ [Текст] / В. Шульгіна // Бібліотечний вісник. - 1999. - № 1. - С. 30-31.

84. Яременко, Л. Архівні та рукописні ресурси бібліотек [Текст] / Л. Яременко // Бібліотечний вісник. - 2006. - № 6. - С. 20-22.