Квебекська національна проблема у контексті федералізації Канади

/

/

Дипломна робота

На тему

Квебекська національна проблема у контексті федералізації Канади

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

ФВК - Фронт визволення Квебеку

КУК - Конгрес українців Канади

ПКП - Прогресивно-консервативна партія

НДП - Нова Демократична Партія

ПСК - Партія соціального кредиту

АНА - Асоціація незалежної Альберти

КІУС - Канадський інститут українських студій

НОРАД - Командування повітряно-космічної оборони Північної Америки

ООН - Організація об'єднаних націй

ВСТУП

Проблеми національних відносин у Канаді викликають значний інтерес, особливо тому, що у суспільстві є наявність двох основних етнічних компонентів - франко- та англоканадського походження, що відображає офіційна двомовність у країні. Особливість проблеми полягає у тому, що практично усе франкоканадське населення країни, яке складає біля чверті загальноканадського, сконцентроване у рамках однієї з десятьох провінцій - Квебек. Це надає можливість говорити про особливий стан Квебеку у федерації.

Актуальність теми дослідження зумовлена тією обставиною, що упродовж тривалого часу проблема Квебеку є найгострішим питанням внутрішньополітичного розвитку Канадської федерації. Cуть цієї проблеми полягає у намаганні частини франкомовних жителів провінції досягти такого правового статусу, завдяки якому можна було б зберегти свою національну ідентичність. Це зі свого боку підриває міцність системи канадського федералізму і слугує каталізатором відцентрових тенденцій в інших реґіонах країни. Невдачі квебекських сепаратистів на референдумі 1980 р. не зменшили прагнення частини жителів провінції вийти зі складу федерації і створити власну державу.

Франкоканадці розглядають Канаду як федеративну державу, створену 1867р. двома націями - франко- та англоканадською, тоді як англоканадці схильні тлумачити федерацію як рівноправне об'єднання не націй, а окремих провінцій. Ця розбіжність провокує конфлікт, який загострюється тим фактом, що абсолютна більшість франкоканадців компактно проживає у Квебеку, мешканці якого вважають його особливим реґіоном. Окрім мовного чинника, Квебек вирізняється з-поміж інших канадських провінцій релігійною специфікою, оскільки квебекці - головним чином, католики. До того ж, провінція є територіально найбільшим суб'єктом федерації, у межах якого могли б розміститися Україна, Польща, Німеччина, Австрія, Угорщина та Чехія разом узяті.

З проявами реґіонального сепаратизму стикаються й інші країни світу, наприклад, Іспанія (каталонці, баски), Франція (корсиканці), Бельгія (фламандці), Росія (чеченці), Велика Британія (шотландці, валійці) тощо. Проте проблема Квебеку має притаманні лише їй особливості, головною з яких, безумовно, є мирний характер руху за самовизначення. Враховуючи це, канадський досвід у врегулюванні національних проблем має практичне значення для багатьох країн світу, зокрема й України, для якої особливу цінність становлять здобутки і прорахунки Канади у вирішенні мовного питання та у сфері врегулювання міжреґіональних суперечностей.

Дослідження проблеми Квебеку та її впливу на систему канадського федералізму викликає інтерес ще й тому, що в Канаді проживає чи не найчисельніша українська діаспора у світі, і загострення франкоканадського національного питання протягом 1960-1982 рр. опосередковано зачепило і її. Та найважливіше, без сумніву, те, що проблематика роботи не була об'єктом досліджень у національній історіографії і потребує детального вивчення.

Об'єктом дослідження з одного боку є провінція Квебек та франкомовне суспільство у вимірі історичного розвитку. З іншого боку, у дослідженні визначається тісний зв'язок між квебекським та конституційним питанням. Об'єктом дослідження також виступають політичні партії, громадські рухи та урядові установи, закони та політичні рішення, що приймаються ними, які впливають на конституційні основи канадської федерації та позицію Квебеку.

Предметом дослідження виступають взаємини між федеральною владою і провінцією Квебек, комплексний аналіз квебекського національного питання, пов'язаного з історичними особливостями формування та розвитку франкоканадського суспільства, специфікою виявлення національних, політичних, мовних, освітніх та економічних проблем Квебеку. Конфлікт між франко- та англомовним населенням внаслідок тривало нерівномірного становища франкоканадців у канадській федерації поширив сепаратистські течії у квебекському націоналізмі.

Мета дослідження - всебічний аналіз проблеми Квебеку та її впливу на еволюцію системи канадського федералізму у період 1960-1982 рр.

Для реалізації мети були поставлені такі завдання:

- з'ясувати суть проблеми Квебеку, її витоки та причини загострення;

- розкрити особливості франкоканадського націоналізму;

- дослідити феномен «тихої революції» у реґіоні і визначити її вплив на подальший розвиток провінції;

- розглянути процес становлення сепаратистського руху в Квебеку й окреслити його специфіку;

- простежити динаміку федерально-провінційних взаємин упродовж 1960-1982 рр. і виявити зв'язок між загостренням проблеми Квебеку та еволюцією системи канадського федералізму;

- охарактеризувати кроки федеральної влади, спрямовані на розв'язання проблеми Квебеку і на збереження державної єдності;

- проаналізувати позицію української громади Канади стосовно франкоканадського національного питання.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період 1960-1982 рр. Вибір нижньої межі обумовлений початком у 1960 р. у Квебеку «тихої революції», яка спричинила значні суспільні зміни у провінції та сприяла посиленню відцентрових тенденцій у реґіоні. Верхньою межею дослідження є ухвалення Акту про Канаду 1982 р. (Конституції), що стало етапною подією у федерально-провінційних взаєминах.

Методологічною основою дослідження стали принципи об'єктивності, історизму та системного підходу до вивчення політичних, соціально-економічних і культурних явищ у процесі їхнього розвитку і взаємозв'язку. Окрім цього, структурно-функціональний метод сприяв розглядові Канадської федерації як системи, складовими елементами якої є провінції з притаманними їм функціями. Цей метод передбачає врахування суперечності, що закладена в самій суті об'єднання окремих елементів (провінцій) у структуру (федерацію), і є джерелом її розвитку. У дослідженні також використано такі загальнонаукові методи, як аналіз, синтез та індукція.

Наукова новизна полягає у тому, що використовуваючи просторий аналітичний та статистичний матеріал, офіційні документи різного рівня, нові джерела можна об'єктивно і по-новому досліджувати квебекське національне питання, акцентуючи увагу на статусі французської мови як показника становища франкоканадців з їх особливою ментальністю у Квебеку та федерації, не обмежуючись вивченням політичного та економічного аспектів розвитку сучасного Квебеку. Це було за межою бачення багатьох попередніх досліджень. Доводиться констатувати, що у радянські часи ці проблеми розглядалися однобічно, об'ктивному аналізу заважали ідеологічні стереотипи, принижуючи роль національних рухів.

У результаті проведеного дослідження отримано такі результати, що визначають його наукову новизну:

- переважно мирні форми руху за самовизначення Квебеку можна пояснити не тільки тим, що провінція добровільно увійшла до складу федерації 1867 р., а ще й тому, що основне політичне протистояння щодо майбутнього Квебеку розгорталося в межах однієї етнічної спільноти (франкоканадці). Це дозволило уникнути посилення міжнаціонального антагонізму на рівні «франко- - англоканадці» й запобігло насильницькому перебігові подій;

- головною причиною розбіжностей серед квебекців щодо майбутнього їхньої провінції була одночасна самоідентифікація і з Квебеком (мала батьківщина), і з Канадою (велика батьківщина), що стримувало процес відокремлення реґіону;

- проблема Квебеку не тільки сприяла децентралізації канадського федералізму, вона перетворила його у гнучку систему, здатну адекватно реагувати на потреби часу;

- канадські українці здебільшого негативно ставились до домагань квебекців (двомовність, «особливий статус» тощо), оскільки їхнє бажання зберегти власну національну ідентичність суперечило подібним прагненням франкоканадців.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що Україна, як і Канада, - багатонаціональна держава з певними етнореґіональними відмінностями, тому канадський досвід у сфері подолання міжнаціональних суперечностей та у боротьбі з відцентровими тенденціями може бути корисним і в українському випадку. Проаналізований у дослідженні матеріал може бути застосований при подальшому дослідженні обраної теми, а також для підготовки наукових праць, підручників, навчальних посібників і навчально-методичних видань з історії Канади, для роботи над нормативними і спеціальними курсами із суспільно-політичної історії. Положення дослідження можуть бути використані і в близьких до історії дисциплінах, зокрема у політології.

Апробація

Структура дипломної роботи зумовлена поставленою метою та завданнями дослідження. Робота побудована за проблемно-хронологічним принципом і складається з переліку умовних скорочень, вступу, трьох розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел і літератури та додатків.

РОЗДІЛ 1 «ТИХА РЕВОЛЮЦІЯ» В КВЕБЕКУ (1960-1966 рр.)

1.1 Передумови і початок «тихої революції»

Завоювання Нової Франції (Квебеку) Англією під час Семилітньої війни (1756-1763 рр.) започаткувало проблему Квебеку, суть якої полягає у намаганні місцевого франкомовного населення досягти такого правового статусу, завдяки якому можна б було зберегти свою національну ідентичність. Першим кроком на шляху до мінімізації впливу завоювання та згладження англо-французьких суперечностей у Канаді стало ухвалення Лондоном у 1774 р. Квебекського акту, що проголошував збереження суспільної ролі католицької церкви і гарантував права французькій мові.

Прийняття подібного документа було безпрецедентним кроком в історії Британської імперії і, очевидно, пояснюється бажанням запобігти нестабільності, що опановувала британські колонії південніше Канади. Фактично Акт 1774 р. став компромісом, згідно з яким у Квебеку зберігалось французьке цивільне право, а франкоканадці гарантували свою лояльність британській короні [9, с.134].

Однак франко- та англоканадці настільки недовіряли одні одним, що, по суті справи, паралізували роботу спільних управлінських установ. Зважаючи на це, у 1791 р. Квебек, а так тоді називали всю Канаду, було поділено на дві колонії: Верхню Канаду (з англомовним населенням) та Нижню Канаду (з франкомовним населенням), які знову об'єднали в одну адміністративну одиницю через п'ятдесят років. Зовнішньополітичні чинники, серед яких Громадянська війна у США, спонукали до ще тіснішого об'єднання канадських територій [52]. Відтак, Актом про Британську Північну Америку 1867 р. було передбачено формування «єдиного федеративного Домініону під короною Сполученого Королівства Великої Британії та Ірландії» [1, с.137]. Нове політичне утворення склали чотири провінції: Онтаріо (Верхня Канада), Квебек (Нижня Канада), Нова Шотландія та Нью-Брансвік (обидві були утворені на землях колишньої французької колонії Акадії) [1, с.138].

Акт 1867 р. нерідко називають Конфедеративним договором, оскільки вважалось, що реалізація його положень передбачає згоду усіх провінцій. Франкоканадці ж сприймали документ не лише як міжпровінційну угоду, але і як результат домовленості двох етнічних спільнот, які хочуть побудувати нову державу. Квебекці прагнули бачити Канаду федеративною державою, у якій вони є однією з націй-засновниць, тоді як англоканадці вбачали у федерації втілення ідеї наднаціональної держави, де франкомовна провінція є її звичайною складовою [60, с.97]. У самому ж Акті 1867 р. Квебек розглядався, як одна з рівноправних провінцій британського домініону, а про двонаціональний характер держави опосередковано свідчила лише 133 стаття документа, що декларувала право виголошувати промови французькою мовою у федеральному парламенті й судах [1, с.144].

Акт про Британську Північну Америку 1867 р. залишив у компетенції провінцій такі питання, як пряме оподаткування, місцеве законодавство, позики й кредити, створення муніципалітетів (стаття 92), а також передбачив доволі широкі повноваження в освітній сфері (стаття 93) [1, с.142]. Проте найуразливішим місцем документа, що аж до 1982 р. виконував роль канадської конституції, була відсутність чіткого розмежування компетенцій між федеральним центром і провінціями, право на відокремлення яких узагалі не зазначалось. Вочевидь, «батьками федерації» був врахований досвід США, де широкі повноваження штатів призвели до незгод і спричинили Громадянську війну, тому Канаду вони задумували як сильноцентралізовану державу, а ту систему правління, що була встановлена в країні можна назвати квазі-федералізмом. Цьому сприяло й те, що Канада творилася за англійським взірцем (унітарним) і її реґіональні особливості не завжди враховувались [59, с.137].

Зважаючи на таку ситуацію, ключовим у свідомості пересічного квебекця стало поняття «виживання» [45, с.144]. Прем'єр-міністр Квебеку Оноре Мерсьє у 1890 р. зазначав: «Ми повинні енергійно чинити опір усьому, що має тенденцію руйнувати наш національний характер…».

Тобто, виживання, як намагання самозбереження, означало спротив будь-яким змінам ззовні та ізоляцію від навколишнього англосаксонського світу. Парадоксально, але питання про відокремлення Квебеку довгий час не підіймалось, хоч багато політиків трактували свою провінцію колонією Лондона й Оттави водночас. Причиною цього, з-поміж іншого, був комплекс меншовартості, що сформувався у квебекців відразу після англійського завоювання [45, с.150].

Про колоніальний статус Квебеку у його політичних колах найактивніше заговорили після Другої світової війни, що створила сприятливі умови для домінування у країні федеральної влади, яка навіть частково перебрала на себе права та обов'язки, передбачені законодавством за провінціями. Це спричинило тенденцію до неухильного росту вимог реґіонів повернути їхні законні права, а також наділити більшими можливостями. Аби полегшити вирішення цього питання, федеральний уряд у 1949 р. звернувся до Таємної Ради Великої Британії з проханням передати Канаді ті повноваження, якими має володіти кожна суверенна держава, а наступного року ініціював скликання федерально-провінційної конференції, щоб внести поправки до Акта 1867 р. Однак перша повоєнна спроба реформувати систему канадського федералізму була заблокована главою квебекського уряду Морісом Дюплессі (1936-1939; 1944-1959). Багаторічний прем'єр провінції пояснив свою позицію лаконічно: «Дайте Квебекові достатні фінансові ресурси і конституційні зміни робіть самі» [57, с.132].

Другий термін на посаді прем'єр-міністра провінції М. Дюплессі розпочав із закликів до більшої автономії провінції у складі Канадської федерації. Свою позицію він арґументував тим, що Квебек не подібний до інших дев'яти провінцій держави, а тому повинен мати більші права й можливості. Проте федеральний уряд, очолюваний теж франкоканадцем Луї Сен-Лораном (1948-1957), раз-по-раз відкидав ідею розширення провінційних прав [57, с.134].

У 1953 р. М. Дюплессі ініціював створення у провінції Королівської комісії з конституційних проблем, яку очолив суддя Томас Трамбле. Після трьох років роботи «комісія Трамбле» підготувала рапорт, у якому визнала факт втручання федеральних властей у сферу провінційної юрисдикції та виступила за автономію Квебеку у складі Канадської федерації. У звіті зазначалося: «Нині провінція Квебек захищає своє природне право і, декларуючи свою відданість федералізмові, не схиляється ані до унітаризму, ані до сепаратизму. Однак вона відкидає поверхневий федералізм, що подібний до театральної декорації…» [32, с.157]. «Комісія Трамбле» запропонувала перейти до «нового федералізму», суть якого полягала в тіснішій федерально-провінційній співпраці та захисті національних культур.

Та рекомендації комісії, як не дивно, були так само проігноровані квебекською владою, як і попередні заклики Оттави щодо внесення змін до основного закону держави. Причина цього полягала у небажанні лідера правлячої консервативної партії Національний союз М. Дюплессі робити будь-які зміни і таким чином зберегти встановлений ним у провінції авторитарний режим. Характерно, що такий стиль правління довгий час користувався щирою підтримкою квебекців, оскільки парламентська демократія, що за своєю сутністю має британське походження, особливо не приваблювала франкоканадців [57, с.145]. Щобільше, декларуючи захист французької мови та католицької віри, тобто необхідні умови «виживання», М. Дюплессі забезпечив собі великий вотум довіри з боку мешканців провінції, які називали його «вождем» («шефом») [57, с.146].

М. Дюплессі займав безпрецедентну позицію у відносинах з ієрархами квебекської католицької церкви, що дало підстави історикам говорити про своєрідний «священний союз» між ними [57, с.150]. Католицька церква суттєво впливала на суспільне життя провінції, повністю контролюючи її соціальний розвиток. Загальний відсоток тих, хто ходив до церкви у Канаді станом на 1956 р. складав 60%, тоді як у Квебеку - 83%, а серед католиків провінції цей показник був ще вищим - 87%.

Відтак, уміло маніпулюючи релігійними почуттями, а також громадською думкою франкоканадців, М. Дюплессі вдавалося досить довго перебувати при владі. Скажімо, перемогу на виборах 1956 р. Національний союз здобув завдяки недосконалій виборчій системі та залякуванню квебекців комуністичною загрозою, що насправді було не більше, аніж передвиборчим міфом [17].

Черговий успіх Національного союзу під час голосування 1956 р. змусив суспільство чи не вперше серйозно призадуматись і критично проаналізувати все те, що відбувалося у провінції. Як не парадоксально, але першим критиком «дюплессізму» стала католицька церква. 11 серпня 1956 р. абати Жерар Діон та Луї О'Нейл у памфлеті «Політична аморальність у провінції Квебек» виступили з гострою критикою на адресу влади, звинувативши останню у політичній неморальності та відвертій корупції. Свою критику священики спрямували і на поступливе ставлення населення до порушень з боку влади під час виборів. Але, враховуючи те, що Національний союз переміг із перевагою у понад три чверті голосів, не залишалося сумніву, що памфлет мав винятково антиурядове спрямування.

Реакцією на звинувачення керівництва Квебеку в аморальності та корупційній діяльності став виступ провінційного секретаря Іва Прево, який, щоправда, вдався не стільки до спростувань, скільки до закидів у відповідь. Як і слід було очікувати, це ще більше налаштувало церкву проти влади і 19 грудня 1956 р. вона виступила з новим дошкульним звинуваченням уряду у «надмірній розхлябаності» [57, с.165]. Отже, можна констатувати, що у другій половині 1950-х рр. католицька церква поступово перейшла в опозицію до режиму М. Дюплессі, який опинився у досить непевному становищі, оскільки клерикалізм був ідейною основою методології його правління.

Позицію церковнослужителів підтримала квебекська газета «Девуар», головний редактор якої, лідер організації «Католицька дія» Анрі Лорендо звинуватив провінційну владу не лише в аморальності й відсутності в реґіоні демократії, але й у недостатньому обстоюванні прав франкофонів у Канаді.

Поряд із «Девуар», до критики керівництва провінції долучився і журнал «Сіте лібр», у якому друкувались молоді квебекські інтелектуали, серед яких відомі у майбутньому політичні діячі Канади Марсель Ріу, П'єр Трюдо, Жерар Пелетьє, Жан Маршан та інші. На сторінках «Сіте лібр» підіймались головно питання стану демократії у провінції та канадського федералізму, втім, на відміну від «Девуар», журнал відкидав націоналістичну ідеологію. Заклики навернутися до соціоекономічних та гуманістичних цінностей дають підстави вважати його одним із передвісників «тихої революції» у Квебеку [17].

Окрім преси авторитарний режим серйозно підірвало телебачення, поява якого змінила правила соціального, інтелектуального і політичного дискурсу, сприяла швидкому й вільному обігу інформації. У той час у Квебеку був лише один телевізійний канал, який контролювала Канадська телерадіомовна корпорація (Сі-Бі-Сі) - орган федерального уряду. Фактично новий засіб масової інформації став трибуною для опонентів режиму, що трактувався з боку Сі-Бі-Сі, як відверто диктаторський. Критики, яких раніше майже ніхто не знав крім монреальської культурної еліти, несподівано стали відомі всій провінції. Влада не створювала їм серйозної протидії, бо Національний союз й особисто М. Дюплессі недооцінювали, а, по суті справи, ігнорували телебачення [11].

Проти режиму М. Дюплессі спрацював і незадовільний соціальний стан жителів провінції, у світобаченні яких після Другої світової війни ще виразніше проявився комплекс відсталості. М. Дюплессі був дуже консервативним, що стосувалося державних коштів і економив практично на усьому, зокрема соціальних виплатах. Це призвело до того, що, з одного боку, провінція традиційно мала збалансований бюджет, але, з другого боку, дещо нижчу ніж в окремих реґіонах Канади заробітну плату [46, с.185].

Історія Квебеку часів Дюплессі завершилась 9 вересня 1959 р. - разом із смертю Моріса Дюплессі. Проте, навіть, якби не смерть М. Дюплессі, режим навряд чи проіснував би довго, хоч і через причини, які не можна вважати невідворотними, а саме: використання політичних методів, які не відповідали цінностям нового часу; сильний антиінтелектуальний ухил; нездатність партії залучити у свої ряди молоде покоління [57, с.219]. Щоправда, наступником М. Дюплессі став представник молодшої ґенерації Національного союзу Поль Сове (1959-1960). Можливо й тому він відчув необхідність проведення реформ у Квебеку, що дає підстави розглядати його ініціатором змін, що стали згодом відомі як «тиха революція» [41, с.6].

Протягом 114 днів перебування на чолі уряду («сто днів Сове»), до своєї раптової смерті, П. Сове встиг внести на розгляд квебекського парламенту чимало законопроектів. Вони, з-поміж іншого, стосувалися проблеми промислових відносин, лікарняного страхування, реформи державних фінансів. Окрім того, глава провінційного уряду розпочав важкі переговори з Оттавою з приводу федеральних субсидій квебекським університетам. Проте ці темпи реформування провінції були, на думку глави канадського уряду Джона Діфенбейкера, втрачені за нового квебекського прем'єра, колишнього посла Канади у Греції Антоніо Баретте (1960 р.).

Період після смерті Моріса Дюплессі відзначився активним переосмисленням минулого й пошуком нових шляхів суспільного розвитку, визначальним моментом якого була критика. Саме франкоканадці виявились найбільш непримиренними противниками залежності Канади від Великої Британії, а представник Ліберальної партії, сенатор Жан-Франсуа Пуліо виступив із пропозиціями відмовитись від святкування у 1967 р. сторіччя Канадської федерації, якнайшвидше прийняти власний прапор і гімн, відмінити можливість англійського парламенту скасовувати канадські закони.

Пропозиція Ж.-Ф. Пуліо була не лише результатом старого англо-французького суперництва, вона, також була елементом передвиборчої кампанії. Ліберали вдало схопили суспільні настрої і виступили з гаслом «Настав час змін!».

Образ корумпованої партії, яку мав Національний союз, робив його особливо вразливим до критики з боку опонентів. У своїй програмі вони задекларували рішучий намір відразу після перемоги створити Королівську комісію для розслідування зловживань попередньої влади. Серед інших першочергових кроків лібералів передбачалось реформувати управлінські структури, створити нові робочі місця, провести освітню й виборчу реформи. Суттєвою складовою передвиборчої аґітації стала також обіцянка наполегливіше захищати квебекську автономію в складі Канадської федерації, заради чого партія згодом запропонувала створити міністерство федерально-провінційних взаємин [33, с.247].

Важливим моментом у передвиборчій кампанії 1960 р. було намагання піднести престиж влади, який був на дуже низькому рівні. Відтак, не останню роль у передвиборчій боротьбі відіграв авторитет лідерів конкуруючих політичних сил. Їх провідником у травні 1958 р. став відомий у всій країні політик Жан Лесаж, який до того був федеральним міністром в уряді Луї Сен-Лорана. Після приходу до влади в Оттаві консерватора Джона Діфенбейкера і невдалої спроби Ж. Лесажа очолити Ліберальну партію Канади, він зосередився виключно на справах Квебеку [66, с.256].

Зростанню рейтингу лібералів сприяла також поява в їхніх рядах популярного у провінції журналіста Рене Левека. З 1952 р. він був шеф-редактором відділу новин Канадського міжнародного радіо, однак після журналістського страйку 1959 р. подався у політику і примкнув до лібералів. Зважаючи на рішучість і радикалізм, притаманні Р. Левекові, опоненти з Національного союзу навіть твердили, що він не відповідає ментальності пересічних квебекців і складає загрозу для їхніх національних цінностей.

У результаті червневих виборів 1960 р. перемогу здобула Ліберальна партія, яка отримала 51, 5% голосів і 52 місця в Законодавчих зборах провінції, тоді як їхній конкурент - Національний союз отримав 46, 6% і 42 місця [73]. Зміна правлячої у Квебеку партії стала початком так званої «тихої революції» - періоду реформ і побудови, за висловом чільного представника Ліберальної партії Еріка Кіренса, модерного суспільства. Сам термін «тиха революція» має журналістське походження і його не можна вважати абсолютно ориґінальним, бо, наприклад, у повоєнній Великобританії «тихою революцією» називали соціально-економічні заходи лейбористів [40, с.14]. Р. Левек, який став міністром у новому квебекському уряді, твердив, що новий уряд не мав наміру вдаватися до радикальних змін, а революція означала передусім розрив із старими суспільними цінностями [40, с.15]. Водночас, прем'єр-міністр Жан Лесаж вкладав у поняття також й економічний зміст. Таким чином, «тиха революція» відбувалася одночасно у двох вимірах - внутрішньому й зовнішньому. У першому випадку, це означало глибокі зміни в свідомості пересічних квебекців, а в другому - реформи уряду Ж. Лесажа та загострення взаємин з Оттавою [32, с. 163].

Отже, з 1960 р. розпочинається новий період в історії Квебеку, характерною рисою якого стали кардинальні зміни в усіх сферах життя. Однак «тиха революція» не виникла спонтанно, позаяк їй передувало усвідомлення проблем і розмірковування над тим, як їх подолати. Критичним у цьому відношенні стали останні роки авторитарного урядування М. Дюплессі, які засвідчили, що завдяки пасивному «виживанню» зберегти франкоканадську культуру у модерному світі буде дуже складно. Відтак, з початку 1960-х рр. формується нова філософія розвитку Квебеку, яка передбачала перегляд статусу франкомовної провінції у складі Канадської федерації.

1.2 Реформи Ж. Лесажа та загострення взаємин з федеральним центром

Відразу після свого приходу до влади Жан Лесаж продемонстрував рішучість реалізовувати все те, що було задекларовано в передвиборчій програмі Ліберальної партії. Одним із перших кроків нового кабінету стало створення спеціальної комісії для розслідування зловживань попереднього режиму («комісія Салваса»). У результаті своєї роботи комісія підготувала два звіти, у яких навела конкретні приклади корупції за час урядування М. Дюплессі чи не у всіх сферах суспільного життя. Проте розслідування «комісії Салваса», з-поміж іншого, мало на меті підірвати вплив Національного союзу серед квебекців і змалювати його урядування у найчорніших барвах [57, с.223].

Зважаючи на зібрані свідчення про численні порушення на виборах до Законодавчої асамблеї провінції у 1956 р., нова влада пішла у рішучий наступ на практику політичного протекціонізму і приступила до реформування виборчої системи. У бік зменшення, було переглянуто кількість виборчих округів, передбачено створення постійного списку виборців та розширено представництво від міських районів. А в 1963 р. було прийнято новий Закон про вибори, який врегулював питання друку бюлетенів, заборонив продаж спиртних напоїв під час голосування, обмежив виборчі витрати та зменшив таємницю формування електоральних фондів [45, с.169].

Поряд із змінами у виборчій системі Квебеку було започатковано реформу виконавчих органів влади, яка тривала протягом всієї «тихої революції». За цей час було створено шість нових міністерств, дев'ять консультативних рад, три регуляторні управління, вісім громадських підприємств та один адміністративний трибунал. Реформа призвела до далекосяжних наслідків: по-перше, розбудова державного апарату й творення управлінських структур, ідентичних до тих, які вже діяли на федеральному рівні, зміцнили позиції реґіону в межах федерації; по-друге, це спричинило зростання чисельності державного апарату та бюрократизації провінції [14].

Формування у Квебеку паралельної владної вертикалі, як і відокремлення провінційного осередку Ліберальної партії від її матірної організації в Оттаві, викликали занепокоєння з боку федерального уряду.

Черговим заходом кабінету Ж. Лесажа у напрямку зміцнення позиції Квебеку в складі Канадської федерації стало встановлення урядового контролю над стратегічно важливими об'єктами провінції. Першою серед них була гідроенергетична система, натхненником націоналізації якої був міністр ресурсів Квебеку Рене Левек. Посилена увага до цього сектора економіки пояснюється тим, що Квебек був найбільшим виробником електроенергії у державі Однак, як видається, не останню роль у намірі націоналізувати гідросистему відіграв той факт, що її контролювали англоканадські підприємці. Тож, «тиха революція» - це повстання не лише проти архаїзму і корупції, але й проти культурного й економічного домінування Англійської Канади [88, с.285].

Намір націоналізувати гідросистему провінції викликав спротив з боку частини англоканадських бізнесменів і навіть в окремих представників Ліберальної партії. Проти виступив також Національний союз.

У результаті голосування ліберали отримали переконливу перемогу. Отже, отримавши схвалення свого курсу, у травні 1963 р. уряд провінції за викуп, кошти на який позичив у США, взяв під контроль одинадцять приватних енергокомпаній провінції й об'єднав їх в одну державну корпорацію «Гідро-Квебек».

Окрім кардинальних змін в енергетичній галузі, під час «тихої революції» було реформовано також чорну металургію. Р. Левек пояснював це тим, що головним капіталістом у Квебеку має бути держава, оскільки приватний сектор економіки у провінції ще надто слабкий [45, с.168].

Глава провінційного уряду вважав, що Квебек має самостійно контролювати свій соціальний розвиток, однак через недосконалість системи канадського федералізму його обділяють у фінансах. Тому велика увага Ж. Лесажа була скерована на збільшення прибуткової частини бюджету, залучення інвестицій і перегляд діючої системи оподаткування [52].

Залученню капіталів у провінцію сприяли реформи в сфері оподаткування. У 1962 р. під час переговорів з федеральним урядом щодо розширення податкових повноважень, Квебек досяг домовленості про відновлення, скасованого в роки Другої світової війни, провінційного оподаткування прибутків. Попри гостру критику на адресу провінційного уряду з боку церкви, релігійні громади провінції були зобов'язані регулярно подавати до Міністерства доходів фінансові звіти. Було також визначено, що всі, хто інвестував гроші у їхній розвиток, повинні декларувати зароблені відсотки як прибутки. Таким чином було перекрито одне з головних джерел фінансових зловживань у попередні роки [52].

Протягом 1960-1966 рр. було розширено сімейну допомогу, реорганізовано систему медичного обслуговування, впроваджено державне страхування й страхування від безробіття. Однак найбільшим здобутком стало ухвалення власного пенсійного плану. 20 квітня 1964 р. пенсійні суперечки між Оттавою і провінцією було врегульовано, що дало можливість Квебекові не лише збільшити розміри пенсійних виплат, але й створити власний пенсійний фонд [38, c.4]

Однією з найважливіших реформ у період «тихої революції» стали перетворення у сфері освіти. У квебекському шкільництві століттями домінувала католицька церква, яка займалась вихованням дітей, матеріально забезпечувала вчителів, затверджувала навчальні програми тощо. Характерними рисами провінційного навчання були відсутність координації між різними рівнями освіти та невідповідність освітньої системи новому часу. У підсумку, станом на 1960 р. тільки 28% квебекців мали середню, а 8, 8% вищу освіту [79, с.35].

Аби детально вивчити ситуацію і накреслити шляхи поліпшення роботи освітньої системи, у 1961 р. у Квебеку було створено спеціальну комісію на чолі з Альфонс-Марією Паран. Через три роки «комісія Паран» підготувала звіт, у якому визначила головні недоліки освітньої системи, наголосивши на її фраґментації і відсутності єдиного керівного органу. Водночас, комісія запропонувала модернізувати й демократизувати освіту, зробити її доступною для всіх прошарків населення та обмежити в освітній сфері роль католицької церкви [79, с.36]. Унаслідок рекомендацій «комісії Паран», у 1964 р. було ухвалено Закон № 60, що передбачав секуляризацію навчального процесу та створення міністерства освіти, яке очолив Поль Жерен-Лажуа. Нове міністерство приступило до реформування квебекської освіти, внаслідок чого було створено систему загальних і професійних коледжів - проміжної ланки між середніми школами й університетами, закладено фундамент єдиної системи вищої освіти, усунуто церкву від керівництва школою та ухвалено навчальні програми, згідно з новими суспільними потребами [71].

Реформуючи освітню сферу, уряд Ж. Лесажа враховував досвід інших держав і передусім Франції. Узимку 1960 р. Квебек уперше відвідав французький президент Шарль де Голль, який дав вказівку своєму міністрові культури Анрі Мальро встановити з провінцією тісніші взаємини [80, с.56]. В жовтні 1961 р. під час офіційного візиту прем'єр-міністра Квебеку у Францію, було створене генеральне представництво провінції в Парижі, що поклало початок встановленню безпосередніх двосторонніх контактів із зарубіжними країнами.

Обмін навчальними програмами та підготовка квебекських учителів у Франції сприяли поступовому виходу Квебеку на міжнародну арену, що не могло не насторожити офіційну Оттаву. Позиція останньої щодо квебексько-французької співпраці у сфері освіти і культури була доволі стриманою. Ж. Лесаж не мав наміру обмежуватись лише освітньою співпрацею і наголосив, що Квебек вимагатиме укладати з зарубіжними країнами, якщо не повномасштабні міждержавні угоди, то хоча б окремі договори [80, с.57].

Починаючи з 1960-х років система канадського федералізму набула нових рис і фактично передбачала не лише відносини між центром і реґіонами, але й взаємини між двома найбільшими етноспільнотами держави англо- і франкоканадцями. Щобільше, канадський федералізм у роки «тихої революції» усе більше став нагадувати змагання цих етноспільнот [77, с.46].

Виходом із такої ситуації мав стати пропаґований центральним урядом так званий «кооперативний федералізм» (федералізм співпраці). Першим кроком в утвердженні практики «кооперативного федералізму» стало ухвалення у 1961 р. Акта професійної реабілітації інвалідів.

Його суть полягала в тому, що кошти на пенсійне забезпечення мали розподілятися порівно - по 50% від обох сторін - федерального центру й провінцій.

«Кооперативний федералізм» також передбачав проведення міжурядових конференцій, консультацій, переговорів щодо узгодження спільних дій, але також означав і децентралізацію федерації. Її виявом стало регулярне проведення з 1963 р. федерально-провінційних конференцій з приводу розв'язання проблем державного розвитку [81, с.117].

Побоювання децентралізації країни викликали гостру критику на адресу ліберального уряду Л. Пірсона з боку опозиційної Прогресивно-консервативної партії. Лідер консерваторів Дж. Діфенбейкер зазначав: «Вони (ліберали) започаткували так званий «кооперативний федералізм». Але, насправді, немає ані кооперації, ані федералізму… Що вони будують? Десять незалежних держав із широкими повноваженнями? [81, с.118]». Натомість частина квебекського політикуму побоювалась, що «кооперативний федералізм» може призвести до ще більшої централізації держави і зашкодити провінції.

Боротись за культуру й мову в індустріальному суспільстві для Квебеку виявилось замало, та й навіть для цього необхідно було контролювати інші сфери життя. Відтак, у квебекському політикумі під час «тихої революції» зародилася ідея «особливого статусу» провінції, котра стала особливо актуальною в постреволюційні роки. Її суть полягала в тому, що Квебек розглядався як особлива спільнота, для збереження специфічних рис якої, конституція мала зафіксувати ширші права. Це, безумовно, розходилося з офіційною позицією Оттави, тож конституційні непорозуміння стали головним джерелом федерально-провінційних протиріч [67, с.53].

Зважаючи на особливість Акта про Британську Північну Америку 1867 р., який не розглядав Квебек винятковою провінцією, його керівництво цікавили не стільки зміни до конституції, скільки зовсім нова конституція з іншим перерозподілом влади. Мова про сепарацію Квебеку на урядовому рівні практично не велася, а якщо і з'являлися подібні заяви, то вони були для того, аби виторгувати в Оттави більше прав для провінції. Ліберали були переконаними федералістами і майбутнє Квебеку вбачали у складі Канади. Їхню позицію вдало передають слова міністра Е. Кіренса: «Канада - федеративна держава, утворена з двох народів, у яких відмінні традиції, культура, мова. Це два народи засновники Канади. Символами такої держави мають бути одна конституція, один прапор, один федеральний уряд…»[43].

Частково йдучи на зустріч Квебекові, федеральний міністр юстиції Дейв Фултон запропонував формулу змін до конституції країни, згідно з якою формування парламенту Канади повинно було відбуватися з урахуванням «фактора населення». Законопроект також проголошував неможливість змін, які зачіпали права провінції, без згоди всіх суб'єктів федерації і центрального уряду. Однак у 1961 р. Ж. Лесаж відкинув «формулу Фултона», мотивуючи це тим, що Оттава відмовилась обмежити свою владу і розширити виняткові права законодавчого органу провінції. Федерально-провінційні розбіжності зайшли так далеко, що восени 1963 р. Р. Левек у промові перед Монреальською асоціацією бізнесменів заявив, що Квебек уже не можна зупинити на шляху до самовизначення [38, с.3].

У середині 1964 р. канадський політикум, керуючись бажанням ухвалити основний закон держави до 100-річчя федерації, знову повернувся до ідеї перегляду Акту про Британську Північну Америку 1867 р. На початку вересня 1964 р. у Шарлоттауні відбулася чергова федерально-провінційна конференція, у підсумку якої міністр юстиції федерального уряду і близький товариш Ж. Лесажа Гай Фавро запропонував доповнити «формулу Фултона». Новий документ передбачав провінційне право вето щодо змін, які ухвалювались без згоди тієї чи іншої провінції, але безпосередньо їх зачіпали, а також розширював провінційну юрисдикції у соціальній сфері.

Реакція політиків і громадськості на появу нової конституційної формули була неоднозначною. Прем'єр-міністр держави Л. Пірсон убачав у ній початок нової ери для канадського федералізму, а прибічників централізації країни переконував у тому, що національна єдність не обов'язково означає чітку субординацію у взаєминах між центром і провінціями. Саме за це главу уряду скритикував Дж. Діфенбейкер, котрий вважав, що такий проект змін неодмінно призведе до «балканізації» країни.

Непослідовні, а іноді суперечливі кроки Ж. Лесажа, стали причиною чвар у квебекському уряді. Ближче до середини 1960-х рр. кабінет міністрів покинули особи, з якими асоціюються перетворення під час «тихої революції», а саме: Е.Кіренс, П. Жерен-Лажуа, Р. Левек. 16 листопада 1964 р. Ж. Лесаж заявив про перехід «тихої революції» у «тиху еволюцію». Цій заяві передувало оприлюднення в пресі так званого «Канадського маніфесту», у якому йшлося, що завдяки «тихій революції» Квебек багато досяг, але реформаційний рух уже виснажився й зійшов на манівці, бо влада провінції відступила від політики змін і займається лише націоналістичними закликами [38, с.4]. Авторами маніфесту були провінційні політики, що сповідували принципи канадського федералізму.

Політичні процеси, що відбувалися у Квебеку напередодні виборів до Законодавчої асамблеї провінції 1966 р., викликали неабиякий інтерес у всій Канаді, оскільки перемога будь-якої з провінційних партій не гарантувала непорушність федеративній системі. Головні політичні сили провінції - Національний союз і Ліберальна партія, кожна у свій спосіб, поділяли ідею «особливого статусу» для Квебеку. Водночас, у суспільно-політичному житті провінції домінували дві тенденції: з одного боку, йшла боротьба за досягнення автономного статусу, а, з другого, наростали сепаратистські настрої [22, с.75].

Першу тенденцію репрезентувала Ліберальна партія Квебеку, що у випадку збереження владних повноважень планувала закріпити здобутки «тихої революції». Та незважаючи на беззаперечні здобутки за час перебування при владі, ліберали погрузли у внутрішньопартійних скандалах. Трохи більше ніж за рік до виборів провінційна газета «Монреаль Стар» навіть припускала, що в разі чергової перемоги Ліберальної партії уряд очолить не Ж. Лесаж, а його соратник П'єр Лапорт [22, с.76].

Виразником другої тенденції став реформований на початку 1960-х рр. Національний союз на чолі з юристом Даніелем Джонсоном. Лідер юніоністів у 1965 р. опублікував політичний маніфест під промовистою назвою «Рівність або незалежність», що став передвиборчою програмою партії. Це гасло чітко визначало ту межу, до якої дійде Квебек, якщо Оттава не виконає вимог провінції. Сам термін «рівність» не означав рівність між десятьма провінціями, а, передусім, - між двома націями - англо- та франкоканадською. Глава Національного союзу пропонував замінити федерацію з десяти провінцій на конфедерацію з двох націй-засновниць Канади. Поява такого маніфесту була важливою з двох причин: по-перше, з'явилось бажання отримати більше прав для Квебеку, аніж це було передбачено Актом 1867 р. і, по-друге, ці вимоги обґрунтовувались правом націй на самовизначення, а не лише історичними підставами, як це було до того. Федеральний прем'єр-міністр Л. Пірсон негативно відреагував на передвиборчі гасла Національного союзу. Він заявив про неможливість вирішення проблеми Квебеку у такий спосіб і погоджувався лише на поступки в мовній сфері.

Політичні аналітики напередодні голосування 5 червня 1966 р. віддавали перевагу Ліберальній партії і її поразка стала найбільшою несподіванкою політичного року [22, с.77]. Відтак, поразка на виборах політичної сили, котра ініціювала проводила радикальні перетворення у квебекському суспільстві стала верхньою межею «тихої революції».

Підсумовуючи, зазначимо, що за далекосяжністю наслідків, реформи ліберального уряду Ж. Лесажа справді можна вважати для Квебеку революційними. Упродовж «тихої революції» вдалося зміцнити економічну базу провінції, поліпшити соціальний стан її жителів, реформувати виборчу систему та сферу освіти, покінчити з основними проявами корупції й патронажу в політиці. Якщо виразником інтересів франкоканадців до 1960 р. була головно католицька церква, то з часу «тихої революції» цю роль став виконувати квебекський уряд, котрий заради цієї мети ратував за розширення прав провінції. Спроби ж уряду Ж. Лесажа досягти «особливого статусу» Квебеку загострило відносини з Оттавою і стало реальною загрозою канадському федералізмові.

1.3 Становлення та еволюція франкоканадського націоналізму

Реформаторська діяльність уряду Ж. Лесажа була тільки зовнішнім виразом глибинних перетворень, що відбувалися під час «тихої революції» у Квебеку. Її внутрішнім виявом стали радикальні зміни у світобаченні квебекців, що особливо виразно проявилися під час дискурсу навколо питання про колективну ідентичність. Суспільна лібералізація, як не дивно, не тільки не зменшила почуття національної приналежності, а навпаки, сприяла її зростанню. Це зі свого боку спричинило загострення міжнаціональних суперечностей між франко- та англоканадцями, в основі яких лежав конфлікт різних моральних цінностей [63, с.134].

Протягом XVIII - першої половини ХХ ст., в умовах ізоляції та під впливом специфічного північноамериканського географічного середовища, франкоканадці сформувались в автентичний етнос із характерними лише для нього особливостями. Першою такою особливістю - є специфічна мова, відмінна від тієї, якою спілкуються у Франції. У ній багато запозичених слів з англійської та мов корінних народів [26, с.51]. За півтори століття французької колонізації (1608-1760 рр.) в Канаді осіло 10 тис. осіб, з яких лише 1100 жінок, тож французькі чоловіки вимушено укладали шлюб з індіанками. Своєрідного колориту франкоканадському етносу також додало влиття з релігійних мотивів в його склад переселенців-католиків із Шотландії та Ірландії, котрі заради віри жертвували своєю мовою [45, с.51].

Традиційний, чи іншими словами меланхолійний націоналізм франкоканадців, ґрунтувався на трагічних сторінках квебекської історії, пов'язаної з цілою низкою невдач і принижень: завоювання 1760 р., Паризький мир 1763 р., невдале повстання 1837-1838 рр., Акт про Союз 1841 р. тощо. Водночас, франкоканадський націоналізм характеризувався орієнтацією у минуле («Наш учитель - минуле!»), романтичним аграризмом («Назад до землі!»), католицьким месіанством («Французьку Канаду заснували місіонери, тому франкоканадський народ - обраний Богом, народ - місіонер»), антиетатизмом [45, с.54].

Стимулом до трансформації націоналістичної ідеології й зародження модерного націоналізму у Квебеку стали також індустріалізація, урбанізація та політична модернізація в роки «тихої революції». Саме вони, умовно кажучи, роз'їли традиційну квебекську структуру суспільства, базовану на двох елементах - селі й парафії. Оскільки традиційний націоналізм виходив із міфів про аграрне покликання квебекців і велику роль сільської парафії у суспільній організації, то в умовах «тихої революції» він став просто неактуальним. Тож, модерний націоналізм значною мірою виник, як наслідок руйнування колишньої моделі соціальної організації і, зважаючи на особливості нової епохи, не став замкненим явищем чи ідеологією якоїсь однієї групи, а поширився на всі прошарки суспільства. Втім головними його носіями стали здебільшого освічені, добре оплачувані міські жителі та молодь [23, с.92].

Одним із найважливіших моментів переосмислення традиційного націоналізму став також заклик з боку популярного священика й університетського професора Жоржа-Анрі Левека наповнити квебекську націоналістичну ідеологію гуманістичним і соціально-економічним змістом. Це пояснюються тим фактом, що упродовж «тихої революції» у провінції сформувався новий середній клас, що складався переважно з франкофонів, в житті яких не останню роль став відігравати матеріальний чинник [60, с.101]. Оскільки домінування англоканадців у приватному бізнесі похитнути їм не вдалося, то вони зосередились в громадському секторі. Поки цей сектор міг поглинути всіх нових представників середнього класу, франкофони не виявляли гострого невдоволення своїм становищем, але коли його можливості вичерпались, вони з'ясували, що запорукою успішності в приватному секторі є вільне володіння англійською мовою. Це, з-поміж іншого, і пояснює причину загострення мовної проблеми [60, с.102].

В 1963 р. у відповідь на зростання незадоволення серед франкоканадців Квебеку своїм мовним становищем було створено Королівську комісію з питань двомовності та двокультурності. Вона зосередила свою діяльність на вивченні рівня двомовності у федеральній адміністрації, ролі громадських і приватних організацій у намаганні поліпшити міжкультурні відносини. Співголовами Королівської комісії стали А. Лорендо (франкоканадець) та А. Дантон (англоканадець), тому її часто називають «комісією Лорендо-Дантона». Вона складалась з десяти обраних комісарів - по чотири англо- і франкоканадці, та двох представників інших етногруп, серед них й канадця українського походження, голови відділу слов'янських студій Манітобського університету Ярослава Рудницького. Останній мав окрему думку щодо розв'язання мовної проблеми в Канаді і звертав увагу на те, що пропаґовану в суспільстві двомовність не слід розуміти виключно як англо-французьку, бо є реґіони, де позиції французької мови слабкі (Захід Канади). Тому найкращим виходом із ситуації, на думку Я. Рудницького, мала бути багатомовна й багатокультурна Канада з двома офіційними та багатьма реґіональними мовами («ономастичний білінгвізм») Після двох років роботи «комісія Лорендо-Дантона» підготувала попередню доповідь, у якій визнала, що проблема Квебеку не просто існує, а є найгострішою проблемою федерації.

Зібраний «комісією Лорендо-Дантона» матеріал засвідчив, що франкофони не займають відповідальних посад у федеральних інституціях, мають гірші освітні можливості, знайти роботу їм важче ніж англофонам і французька мова не належно захищена законодавством. Тож, комісія рекомендувала федеральному урядові виправити ці недоліки, дотримуючись принципу «рівності двох головних мов і культур».

Чимало квебекців зустріли рекомендації Королівської комісії з питань двомовності та двокультурності з недовірою. Ще настороженіше поставились до висновків комісії поза Квебеком. Так, на думку прем'єр-міністра провінції Онтаріо Дж. Робертса, Квебек нічим не кращий від інших провінцій, а рекомендації, що стосується зрівняння у правах французької й англійської мови фактично сприяють розколу країни. Британські аналітики зі свого боку оцінили попередній рапорт Королівської комісії з питань двомовності та багатокультурності, як «надто песимістичний» і «зайве провокаційний». А розчарований її звітом представник Палати громад, канадець українського походження М. Мандзюк заявив, що «краще, якби її узагалі не було». Проте комісія продовжила свою роботу, і на підставі врахування її напрацювань у 1969 р. парламент ухвалив закон про офіційні мови в Канаді [51, c.41].

Водночас із зростанням ваги мовного фактора в житті Квебеку в 1960-і рр., різко зменшився вплив церкви. Релігія, як і походження, тепер не були визначальними рисами, що визначали приналежність на рівні «свій-чужий».

Католицька церква підтримала «тиху революцію» і необхідність модернізації провінції. Додатковий імпульс католицькому реформаторству надав і ІІ Ватиканський собор (1962-1965 рр.), який за словами єпископа Норберта Лякости спричинився до «ліберального вибуху» у Квебеку. Однак, попри те, що церква підтримала «тиху революцію» і була представлена в уряді Ж. Лесажа, її вплив на суспільний розвиток різко зменшився, а з 1965 р. вона опинилася в затяжній кризі [21, c.65].

Різкі суспільні зміни призвели до появи дезорієнтованої ґенерації, яка шукала нові цінності, котрі мали замінити старі. З'явилася навіть теорія, згідно з якою квебекський сепаратизм замінив традиційний католицизм, що на той час уже своє віджив. Ідея незалежності стала наріжним каменем квебекського модерного націоналізму і сприймалась частиною його жителів як життєва необхідність [64, c.342]. Ідеолог місцевого сепаратизму Марсель Шапю підкреслював, що незалежність Квебеку не слід розглядати як звичайний реванш за завоювання 1760 р., бо це природне право кожного народу, у тому числі і квебекського. Відтак, він виступив із такими твердженнями: 1) франкоканадці - нація; 2) вони подібні до інших націй у світі; 3) франкоканадці повинні бути господарями у власному домі; 4) Квебек має бути державою франкоканадців [70, c.73].

Зародження сепаратистських настроїв у провінції хронологічно співпало з «третьою хвилею» етнічних рухів за автономію або відокремлення в світі, причому у Квебеку цей рух розпочався навіть швидше ніж будь-де. В умовах краху світової колоніальної системи виникла концепція, згідно з якою франкоканадці є також поневоленою нацією або просто колонією [64, c.368].

Вплив деколонізаційних подій на суспільно-політичне життя провінції підтверджує створення в березні 1963 р. ліворадикальної терористичної організації Фронт Визволення Квебеку. Звертає на себе увагу той факт, що назва організації та її структура частково наслідували подібне утворення, що існувало й вело збройну боротьбу в Алжирі. Проте визначальний вплив на програму й діяльність Фронту Визволення Квебеку (ФВК) справили революційні події на Кубі, та так звана концепція «третього світового національного визволення» латиноамериканського революціонера Ернеста Че Ґевари [25, c.109]. Головний ідеолог організації Поль Вальєр пояснював захоплення лівою ідеологію тим, що «завдяки соціалізму можна було знайти виправдання революційному сепаратизмові», а у програмному маніфесті організації йшлося: «ФВК - революційний рух, створений добровольцями, котрі готові померти за політичну й економічну незалежність Квебеку… Ми колонізований народ, політично, соціально і економічно… Лише повноцінна революція може призвести до життєво необхідних змін, що потрібні незалежному Квебекові. Національна революція за своєю суттю безкомпромісна. Вона єдиний спосіб перемогти колоніалізм… Незалежність або смерть!» [10, c.72].

Пишучи про ідеологію ФВК, канадський дослідник Густав Морф, зазначає: «Їхнім Богом була нація, пророками Вальєр, Ганьйон і Кастро, а мечем слугували бомби [47]. Об'єктами нападу ФВК стали федеральні установи «колоніальної влади», у тому числі підприємства, на яких практикувалась дискримінація франкомовних робітників. Бомби закладались в поштові скриньки відомих політичних діячів Квебеку, а також велелюдні місця (книгарня Макґільського університету, Монреальська фондова біржа тощо). Члени організації підірвали також пам'ятники британській королеві Вікторії й завойовнику Нової Франції генералу Джеймсу Уолфу, що мало передусім символічне значення.

Слід зазначити, що діяльність ліворадикалів і, передусім ФВК, серйозно шкодила іміджу квебекських націоналістів, котрі здебільшого використовували демократичні методи боротьби за розширення прав провінції. Зважаючи на те, що Квебек у 1867 р. добровільно увійшов до складу Канадської федерації, більшість політиків розуміла, що боротьба за самовизначення має бути мирною і не виходити поза демократичні рамки. Показово, що як тільки уряду Ж. Лесажа стало відомо про терористичні акції ФВК, то він закликав поліцію «розчавити цей революційний і анахронічний рух» [47].

Прихильники незалежності вважали, що Квебек ніколи не зможе захистити свої національні інтереси в межах федерації, оскільки діюча федеральна система лише сприяє асиміляції франкоканадців. Під час «тихої революції» у провінції виникло декілька політичних партій і рухів, що ставили перед собою мету досягти самостійності демократичним шляхом. Зокрема, у 1960 р. було створено «Рух за національну незалежність» (лідери М. Шапю, А. Д'Альмань), однак вже незабаром, через внутрішні суперечки щодо подальшого шляху розвитку Квебеку, організація розкололася. У результаті розколу постали Республіканська партія Квебеку на чолі з Марселем Шапю (праві) та «Національний рух» очолюваний Рене Жутро, а згодом Жілем Грегуаром (центристи). Ці сили відсторонилися від радикальної соціалістичної ідеології, котру сповідував «Рух за національну незалежність» під керівництвом П'єра Бургуля. На лівому фланзі у 1965 р. виникла ще одна організація «Рух народного визволення», що обрала тактику пропаґанди соціалістичних ідей серед квебекських робітників. Організація ініціювала проведення страйків і демонстрацій, спрямованих проти буржуазної системи й експлуатації. Проте «Рух народного визволення» проіснував також недовго і дуже швидко розпався. Його лідери Поль Вальєр і Шарль Ганьйон приєдналися до ФВК, у якому зайняли провідні позиції, а інші члени організації примкнули до Соціалістичної партії Квебеку, програма якої була подібною до тих соціал-демократичних принципів, яких дотримувалась Нова демократична партія Канади [43].

Однак, попри цю політичну розмаїтість, під час «тихої революції» у квебекському суспільстві ще не з'явилося сили, котра могла б об'єднати всі розпорошені течії національного руху заради досягнення спільної мети. Як видається, головна причина якраз і полягала в тому, що на той час не було єдиної для всіх мети. Головна відмінність націоналістів від сепаратистів полягала в тому, що вони допускали можливість збереження, за певних умов, власної культури і в складі федерації [73, с.143]. Таким чином, станом на 1964 р. лише 13% жителів Квебеку були відвертими прихильниками сепарації, а один із провідників Національного союзу Жан-Жак Бертран підкреслював, що незалежність варто розглядати для провінції лише як останню альтернативу [43]. Навіть, здавалося б такий переконаний сепаратист, як М. Шапю допускав, що розв'язати проблему Квебеку можна не обов'язково шляхом незалежності, а створивши конфедерацію двох народів-засновників Канади [43].

Ця своєрідна роздвоєність, котру можна назвати феноменом «подвійної приналежності», стала характерною рисою суспільної думки у Квебеку протягом другої половини ХХ ст., жителі якого знаходили себе на перехресті ідентичностей. Зважаючи на вищенаведені арґументи, квебекці, особливо з часу «тихої революції», вважали себе окремою нацією, що викликало чимало дискусій щодо правомірності такого визначення. Так, канадський прем'єр Дж. Діфенбейкер пропаґував політику «одна держава - одна нація».

Він розглядав Канаду, як «національний квітник, де кожна квітка відповідає тому чи іншому етносу».

Таким чином, квебекці тлумачились як звичайна національна меншина чи як соціетальна культура - культура, сконцентрована на певній території, яка зосереджена навколо спільної мови, що вживається у широкому колі соціальних інститутів, суспільному й приватному житті, охоплюючи всі сфери людської діяльності.

Протилежну до консерваторів позицію займав ліберальний прем'єр
Л. Пірсон, прихильник концепції «одна держава - дві нації». Виступаючи
17 серпня 1963 р. в Меррі-Бей (Квебек), він заявив: «Квебек більше ніж просто провінція, це батьківщина окремої нації. Реально - це нація без держави». По суті справи, подібні твердження дали підґрунтя для існування в Канаді так званої теорії «двох націй», котру консерватор Дж. Діфенбейкер назвав єрессю і переклав вину за відцентрові тенденції саме на федеральних лібералів [34, с.128].

Єдиної думки щодо того чи є квебекці окремою нацією у Квебеку не було також. Місцеві федералісти скептично ставились до подібного твердження, а якщо і погоджувались, то не вірили у майбутнє такої нації. Так, П. Трюдо був переконаний, що будь-яка нація належить до перехідних форм суспільної організації і рано чи пізно зійде з історичної арени.

Натомість квебекські націоналісти устами Р. Левека твердили: «Ми є справжньою нацією, але нацією без суверенітету»[41, с.6]. Політик наводив таке порівняння: «Я думаю Шотландія є нацією. Шотландці починають навертатися до власної ідентичності... Баски є теж нацією, причому як у Франції, так і в Іспанії. Словаки є нацією. Але англійська дефініція трактує, що нація існує лише там, де діє центральний уряд»[41, с.6].

Безумовно, зауваження Р. Левека були досить слушними. Якщо англомовні канадці розглядали націю як щось єдине, то більшість квебекців розрізняли країну (Канаду) та свою національність (квебекці). Причиною було те, що слово «нація» має не однакове значення у різних мовах. В англійській мові - це поняття значно ширше і, з-поміж іншого, означає державу. Тобто, Канаду в такому випадку можна трактувати нацією, оскільки вона є політико-правовим утворенням. Та у французькій мові є інше визначення терміну «нація», що показує її як сукупність людей, що мають спільну історію, мову й бажання жити разом. Такому критерію відповідає швидше Квебек, а не Канада.

Коли франкоканадців і розглядати нацією, то з певними застереженнями. По-перше, понад мільйон франкоканадців проживає поза межами Квебеку і частина з них, як-от акадійці (переважно проживають у Нью-Брансвіку, Новій Шотландії, Ньюфаундленді), схильні трактувати себе окремою етнічною групою, відмінною від квебекців. По-друге, наслідуючи квебекців, націями почали самопроголошуватись корінні народи Канади, наприклад, індіанці племені дене [60, с.103]. А у березні 1964 р. сенатор українського походження Павло (Поль) Юзик виступив у верхній палаті федерального парламенту з доповіддю на тему «Канада: багатокультурна нація». Він заявив, що держава складається не лише з англо- і франкоканадців, але й із «третього компонента» [54, с.158]. Цим «третім компонентом», чи іншими словами «третьою силою», є аллофони - канадці неанглосаксонського й нефранцузького походження (українці, поляки, німці), котрі в основному проживають на Заході Канади. За підрахунками П. Юзика, «третій компонент» станом на 1961 р. становив 26% населення держави, що лише на 4% менше від загальної кількості франкоканадців, а в Саскачевані він узагалі складав 53%, Альберті - 49%, Манітобі - 48%. Зважаючи на це, «третій компонент», на глибоке переконання П. Юзика, має право претендувати на отримання статусу окремої нації [54, с.160].

Засадничим принципом теорії «третьої сили» стало твердження, що канадська єдність повинна обов'язково базуватися не на двох елементах (англо- і франкоканадському), а на трьох, і цим третім мають стати аллофони. Найвідданішими прихильниками теорії «третьої сили» були канадські українці і їхні дії, як виглядає, мали відверте антифранкоканадське спрямування. Вони визнавали вклад франкофонів у будівництво Канади і віддавали їм за це належне, проте взаємини між кількісно другою та четвертою спільнотами держави назвати надто теплими складно. Так, канадське україномовне видання «Нові дні» у грудні 1963 р. писало: «Французькі домагання в Канаді поки що нічого, крім шкоди самим французам (франкоканадцям) не принесли. Коли ще кілька років тому між новоприбулими, зокрема українцями, були помітні деякі симпатії до французів, то сьогодні вони зникли цілком»[48, с.113].

Українці були переконані, що французькій мові та культурі, на відміну від української, що майже зникла з вулиць великих міст радянської України, у Канаді нічого суттєво не загрожує. Коли ж мова заходила про сепарацію Квебеку, то абсолютна більшість українців поділяла федералістські погляди, а сенатор П. Юзик звертав увагу на нетотожність процесів самовизначення етносу й самовизначення провінції [54, с.160]. Як можна припустити, українці побоювались аби поступки, надані франкоканадцям, не призвели до обмеження їхніх національних прав. Інша причина упередженого ставлення до квебекських домагань полягала у тому, що більшість українських імміґрантів вливалась в англомовне, а не франкомовне середовище. Станом на 1961 р. лише 5, 7% квебекців українського походження вважали французьку мову рідною, і це тоді, коли провінція була більш ніж на 80% франкомовною. Зважаючи на це, один з ідеологів модерного націоналізму Ж.-М. Леже закликав квебекську владу взяти під свій контроль сферу імміґрації і не допускати асиміляції нових імміґрантів серед англофонів.

Уряд Ж. Лесажа намагався знайти діалог із канадськими українцями. Зокрема, 22 січня 1962 р. з нагоди святкування 44-ої річниці незалежності України, під патронатом прем'єра у Монреалі відбулося вивішування над ратушею українського прапора та урочистий бал. Скориставшись слушною нагодою, міністр культури провінції Е. Лапальм закликав українців дотримуватись рідних звичаїв, але водночас вливатись у франкомовну спільноту [48, с.114]. У жовтні 1965 р. під час відвідин Манітоби Ж. Лесаж особисто зустрівся з членами президії Конґресу Українців Канади (КУК) і домовився про співпрацю й взаємну підтримку українських шкіл в Квебеку, а французьких у місцях компактного проживання українців (Степові провінції). Ця подія засвідчує, що квебекський націоналізм у 1960-х став менше аґресивним відносно канадців не-англосаксонського походження, зокрема українців. Окремі представники останніх, як-от чільний діяч КУК Левко Коссар, навіть закликали наслідувати франкоканадський досвід для збереження культурної ідентичності [48, с.114].

Резюмуючи, зазначимо, що протягом «тихої революції» у квебекців зросло почуття національної свідомості, а націоналізм став запорукою не виживання як колись, а засобом здобуття більших прав для Квебеку. Націоналізм трансформувався з руху аморфного в рух структурований, а його адепти вперше заявили про прагнення мати власну державу. Не можна приховувати також того, що супровідним явищем еволюції франкоканадського націоналізму стали різного роду конфронтації, головною з яких була мовна.

Отже, значення «тихої революції» в історії не лише Квебеку, але Канадської федерації не можна недооцінювати. В широкому розумінні слова, ця подія означала завершення двохсотлітнього проміжку історії Квебеку, що тривав від англійського завоювання до смерті М. Дюплессі. «Тиха революція» стала своєрідним повстанням франкоквебекців проти їх власного консервативного суспільства з його корумпованими керівниками, наслідком чого були далекосяжні зміни у всіх сферах суспільного життя. Починаючи з «тихої революції», Квебек перетворився з пасивного спостерігача за ходом історії на її активного суб'єкта. Це безпосередньо торкнулося функціонування системи канадського федералізму, зокрема, що стосується питання перегляду провінційних прав, закріплених в Акті про Британську Північну Америку 1867 р. Відтак, «тиха революція» остаточно конституювала квебекську унікальність, перетворивши квебекське питання на головну проблему розвитку Канадської федерації.

РОЗДІЛ 2 БОРОТЬБА ЗА «ОСОБЛИВИЙ СТАТУС» ПРОВІНЦІЇ (1966-1976 рр.)

2.1 Квебекський національний рух у другій половині 1960-х рр

Перемога Національного союзу на червневих виборах 1966 р. до Законодавчої асамблеї Квебеку формально ознаменувала кінець «тихої революції», хоч окремі дослідники вважають, що революційний дух змін мав місце й по тому. Справді, постреволюційний період не означав цілковитого заперечення здобутків 1960-1966 рр., а Д. Джонсон заявив про бажання продовжити окремі реформи, започатковані його попередником. Зокрема, в контексті продовження політико-адміністративних змін, було створено декілька нових міністерств (у 1967 р. міжнародних відносин, 1968 р. імміґрації, 1969 р. у справах громадського сектора). Помітною була спадковість і в реформі вищої освіти. Так, у 1968 р. в Монреалі, Труа-Рів'єрі, Шікутімі й Рімускі було засновано Квебекський університет [86, с.310]. Тож, попри прогнози багатьох політичних аналітиків, Національний союз не відійшов зовсім від програми політичної модернізації у провінції, а чиновники, що здійснювали реформи «тихої революції» не втратили своїх посад. Недаремно в одній з канадських газет одразу після перемоги Національного союзу з'явилася стаття під красномовним заголовком «Друга хвиля «тихої революції» [40, с.15].

Так само як і ліберальний уряд Ж. Лесажа, кабінет Д. Джонсона намагався зміцнити економічні позиції Квебеку в складі федерації. Однак його здобутки в цій сфері були досить суперечливими. Аби врегулювати економічну ситуацію, Д. Джонсон поставив Оттаві вимогу повернути Квебекові право одноосібно оподатковувати корпорації. Та коли федеральний уряд відкинув вимоги провінції, квебекський уряд звернувся до окремих елементів адміністративного керування економікою. Попри застереження спеціалізованої комісії щодо можливого ускладнення федерально-провінційних взаємин унаслідок таких кроків, 5 липня 1968 р. у Квебеку було створено Бюро економічного планування. Це дало змогу впливати на господарське життя провінції і будувати відносно незалежну від Оттави стратегію економічного розвитку.

Національний союз намагався утвердити свій контроль і в соціальній сфері, а саме в питаннях сімейних виплат, пенсій, медичного страхування, справ зайнятості. У плани нового прем'єра увійшло створення власної телерадіомережі, призначення у Квебеку відповідального з прав людини (омбудсмена), надання французькій мові статусу офіційної, розширення міжнародної компетенції провінції [86, с.312].

Уряд Д. Джонсона задекларував курс на поглиблення відносин з Парижем, що мало посприяти подоланню культурної ізоляції франкомовної провінції у Північній Америці. Зі свого боку, Франція теж ішла назустріч Квебекові, з приходом у 1958 р. до влади Шарля де Голля, Париж розпочав кампанію з «відвоювання Квебеку».Проявом французького зацікавлення долею квебекців став, передусім, візит у липні 1967 р. французького президента Ш. де Голля у Канаду, що відбувся з нагоди святкування 100-річчя федерації. Напередодні цієї події була створена спільна робоча група, яка займалася програмою перебування французького лідера в Канаді. Ш. де Голль вирішив повторити шлях першовідкривача Канади Жака Картьє й кораблем проплисти річкою Св. Лаврентія до Монреалю. Три місяці переговорів у Парижі з канадським міністром закордонних справ не переконали його відмовитись від цього задуму. Французький президент заявив, що їде до Канади «не для подорожі, а для того, щоб робити історію.

Скандальним візит став уже на самому його початку, коли корабель «Кольбер», на якому плив Ш. де Голль, з'явився на канадській території, не спустивши французького прапора. Франкоканадці з надзвичайним ентузіазмом сприйняли прибуття видатного політика і зустрічали його на берегах річки Св. Лаврентія гучним скандуванням: «Де Голль, Франція, Квебек!» та співом «Марсельєзи» [43]. Зворушений таким прийомом, президент на зустрічі з студентами Монреальського університету висловив побажання «французам Квебеку» самим вирішувати свої справи і при тому наголосив на солідарності французької спільноти з обох боків Атлантики. Це вже було після того, як ввечері 24 липня 1967 р., виступаючи перед монреальцями, Ш. де Голль заявив: «Величезне хвилювання наповнює моє серце, коли я бачу перед собою французьке місто Монреаль… Цього вечора і протягом усієї моєї подорожі я перебував у такій самій атмосфері, яка була під час Визволення… Хай живе Монреаль! Хай живе Квебек! Хай живе вільний Квебек!» [17].

Наступного дня прем'єр Канади Л. Пірсон назвав заяву Ш. де Голля неприйнятною і такою, що заохочує до активних дій квебекських сепаратистів [31, с.64]. Згодом, одного з керівників спільної робочої групи з підготовки візиту французького президента Ф. Русільйона оголосили персоною нон-ґрата, а в спеціально підготовленому урядом комюніке йшлося: «Народ Канади - вільний народ. Кожна провінція Канади - вільна. Канадці не потребують, щоб їх визволяли… Канада залишатиметься об'єднаною і дасть відсіч спробам підірвати її єдність» [17].

Розуміючи, що справа дійшла до міжнародного скандалу, 26 липня 1967 р. Ш. де Голль скасував візит до Оттави. Французький президент вислав телеграму з подякою за гостинність, однак не на адресу канадського генерал-губернатора, який його запросив, а квебекському прем'єр-міністрові. Уже в Парижі, описуючи свою подорож до Канади, французький президент висловив захоплення «одностайною та незбагненною волею до звільнення» з боку квебекців [31, с.64].

Офіційна Оттава намагалась уникнути зайвої і, швидше за все, безрезультатної полеміки з Парижем. Свідченням того, є відповідь на заяву французького уряду щодо оцінки візиту Ш. де Голля до Канади. Текст відповіді в кабінеті Л. Пірсона готували упродовж цілого дня, проте він складався лише з 26 слів і його суть зводилось до того, що дії Франції було визнано неприйнятними. Невідомо чи позиція канадської влади мала вплив на Ш. де Голля, однак у новорічному зверненні до співгромадян французький президент визнав свою поведінку у Квебеку такою, що викликала одну з найбільших міжнародних криз 1967 р. [17].

Усвідомлення того, що майбутнє Квебеку залежить не від Франції, а, передусім від жителів провінції і його керівництва, якнайкраще проявилося
5-7 лютого 1968 р. під час конституційної конференції за участю федерального й провінційних прем'єр-міністрів. Напередодні її проведення Л. Пірсон висловив сподівання, що конференція має посприяти будівництву нової структури управління державою. Перед її учасниками стояло завдання утвердити таку федеральну систему в країні, що реально б базувалась на демократичних засадах, захищала мовні права громадян і сприяла національному, соціальному, економічному й культурному розвиткові усіх канадців, у якому реґіоні вони б не проживали. Серед пропозицій, що могли реально вплинути на зміни в системі канадського федералізму, вартим уваги було положення, що передбачало новий спосіб формування Сенату - порівно федеральним центром і провінційними урядами [74, с.161].

Головна дискусія щодо майбутнього устрою держави розгорнулася між
Д. Джонсоном, котрий захищав «особливий статус» провінції та міністром юстиції Канади П. Трюдо, який репрезентував централізаторську позицію федерального центру. Д. Джонсон виступив із закликом негайно опрацювати нову конституцію, при тому наголосивши, що «рівність має стосуватися не лише федеральних територій, а й двох народів засновників Канади чи іншими словами двох націй у соціологічному розумінні слова» [74, с.161]. Решта провінцій розділилися на тих, хто визнавав необхідність певних змін і тих, які рекомендували це питання досконаліше вивчити. Таким чином, чергова спроба реформувати систему канадського федералізму завершилася безрезультатно, а Д. Джонсон та П. Трюдо в інтерв'ю Сі-Бі-Сі обмінялися звинуваченнями у зриві конституційної реформи [11].

Реалізація засад оновленої системи федералізму стала можливою завдяки зміні керівництва у Квебеку. Причиною цього була раптова смерть 26 вересня 1968 р. прем'єр-міністра провінції Даніеля Джонсона. Його наступником став 52-річний юрист Жан-Жак Бертран, колишній міністр в урядах Національного союзу. Головною відмінністю між Джонсоном і Бертраном було те, що перший, передусім був націоналістом, а потім консерватором, тоді як другий навпаки [74, с.162].

Новий прем'єр був федералістом і вірив, що розширення повноважень провінції можливе лише правовим шляхом. Він запропонував перетворити Канаду на республіканську федерацію десяти суверенних провінцій, а Квебекові у реформованій державі забезпечити «особливий статус», оскільки він репрезентує франкоканадську націю. З цією метою Ж.-Ж. Бертран проводив довгі конституційні переговори з Оттавою, проте його вимоги не так лякали федеральний центр як подібні погрози його попередників - Ж. Лесажа і Д. Джонсона. Ці вимоги або цілковито відкидались, або ж відкладались на далеке майбутнє. Зважаючи на це, віце-прем'єр квебекського уряду Ж.-Г. Кардінал назвав політику Ж.-Ж. Бертрана у сфері міжурядових взаємин «фальшивим діалогом із федеральною владою» [74, с.163].

Тоді як Національний союз з приходом до влади Ж.-Ж. Бертрана еволюціонував у бік поміркованості, нішу радикалізму зайняла новоутворена Квебекська партія на чолі з активним учасником «тихої революції» Рене Левеком. У 1967 р. за сепаратистські заяви його виключили з рядів Ліберальної партії Квебеку і Р. Левек створив «Рух суверенітет-асоціація», що виступав за проголошення політичного суверенітету провінції і подальше об'єднання в економічний союз із Канадою. У 1968 р. ця організація об'єдналася з «Національним рухом» Ж. Грегуара, створивши таким чином Квебекську партію. Кілька тижнів по тому, подолавши міжособистісні протиріччя, лідер «Руху за національну незалежність» П. Бургуль закликав і своїх однодумців вливатись в ряди новоствореної партії [15].

Р. Левек зумів об'єднати розпорошені сили прихильників незалежності і з того часу сепаратизм став електорально привабливим. До партійного табору вдалось залучити представників різних суспільних прошарків з усіх частин провінції, проте, характерною рисою організації стало її формування за національною ознакою. Організація здобула підтримку серед студентства й профспілок, і в листопаді 1968 р. в її рядах було вже 30 тис. чол. Серед причин стрімкого росту популярності Квебекської партії слід назвати вдале поєднання націоналістичних та соціал-демократичних ідей [15].

Квебекська партія утворилася в результаті протиборства націоналістичних концепцій пан-канадизму та квебекського націоналізму якобінського типу, що безпосередньо вплинуло на її програму. Метою партії було досягнення політичної незалежності провінції і подальший її вступ в економічну асоціацію з Канадою. Квебек мав стати франкомовною республікою з такою виборчою системою як у ФРН. На глибоке переконання Р. Левека, залишатись у федерації, що виникла внаслідок «невдалого шлюбу» між англо- і франкоканадцями, для Квебеку було згубною справою. В сімейному житті у таких випадках люди розлучаються, тож цей принцип мав бути використаний і у відносинах між провінцією і федеральним центром. Однак, наголошував Р. Левек, Квебек і Канада повинні залишитись «товаришами». Він вірив, що вони можуть мати спільну валюту, співпрацювати у сферах оборони і судноплавства [22, с.79].

В разі проголошення суверенітету Квебек, на переконання прибічників незалежності і Р. Левека зокрема, міг бути цілком життєздатним політичним організмом. Якщо скористатись статистикою Організації Об'єднаних Націй і порівняти економічні показники Квебеку з іншими країнами світу, то серед
149 тодішніх членів ООН, провінція зайняла б 24-е місце за показником ВВП і 15-е місце за виробництвом продукції на одну особу [22, с.80]. Канада, натомість, втрачала майже 25% валового національного продукту, 28% населення і 15% території. Варто звернути увагу й на те, що Квебекська партія висловлювала претензії ще й на окремі острови в Гудзоновій протоці й Арктичному морі, Баффінову землю та Лабрадор, котрий у 1927 р. був переданий Британською таємною радою Ньюфаундленду. Окрім цього, опоненти незалежності завжди наголошували на негативних економічних наслідках можливої сепарації для Квебеку [22, с.80].

Очевидно, що підстави побоюватись подібного сценарію були і в Р. Левека, тому суть виходу зі складу федерації він трактував обережно, наголошуючи, що сепарація має бути здійснена мирно і в демократичній формі. Згодом між Квебеком і Канадою мала бути укладена угода на зразок тієї, що передувала утворенню Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС). У мовній сфері Квебекська партія займала безкомпромісну позицію, обіцяючи у випадку приходу до влади, перетворити французьку мову на єдину офіційну в провінції. Окрім цього, кількість англомовних шкіл у Квебеку планувалось скоротити до 20%, тобто пропорційно до чисельності англофонів, що проживали у реґіоні [22, с.81].

Саме цей аспект мовного питання і став першою серйозною проблемою, з якою зіткнувся кабінет Ж.-Ж. Бертрана. За його урядування з'явилися перші симптоми мовної кризи, що була пов'язана з подіями в містечку Сент-Леонард. Ще на початку 1950-х років ХХ ст. це було невелике напівсільське франкоквебекське поселення в передмісті Монреаля, де проживало трохи більше тисячі жителів. Втім, вже наприкінці 1960-х рр. унаслідок напливу імміґрантів, головно італійців й франкоканадців з цілого Квебеку, його населення склало 52 тисячі. Природно, змінився і національний характер міста, третину населення якого складали італійці. Реагуючи на зміни в національному складі міста, місцева шкільна рада ще у 1963 р. ініціювала створення тут двомовних початкових шкіл - з англійською й французькою мовами навчання. Та оскільки англійська мова давала більше можливостей для самореалізації у тодішній Канаді, то імміґранти віддавали своїх дітей в англомовні класи. Якщо в 1945 р. в англомовних школах Монреаля навчалося близько 50% дітей італійських імміґрантів, то у 1961 р. вже понад 70% [78, с.114]. Це не задовольняло франкофонів, що почали здійснювати тиск на італійців і вербувати їхніх дітей до франкомовних класів. Зрештою, адміністративними методами право батьків обирати для дитини мову навчання було зведено нанівець. Це зі свого боку викликало хвилю невдоволення серед імміґрантів, що переросло у публічні демонстрації наприкінці 1960-х рр. Франкофони почали вдаватись до зустрічних акцій, вимагаючи провести франконізацію провінції. Таким чином, якщо раніше мова була лише однією з характерних рис квебекської спільноти, то з кінця 1960-х вона перетворилась фактично на визначальну [78, с.115].

Аби вивчити мовну ситуацію, уряд Ж.-Ж. Бертрана створив 9 грудня 1968 р. спеціальну комісію на чолі з лінґвістом Жаном-Денісом Жендроном («комісія Жендрон»). Не чекаючи на її висновки, Національна асамблея, а саме так став називатися законодавчий орган провінції з 1968 р., ухвалила спеціальний Закон № 63. Він гарантував батькам право вибирати мову, якою буде навчатися їхня дитина в школі, та передбачав, що діти франкоканадців вивчатимуть англійську мову, а англоканадці й імміґранти французьку. Проте мовну ситуацію ускладнювало те, що конфронтація між англо- і франкофонами давно вийшла поза межі Квебеку.

З приходом до керівництва державою франкоканадця П'єра Еліота Трюдо (1968-1979; 1980-1984 рр.)., який належав до когорти активних поборників національно-культурних прав франкоканадців, ситуація змінилась, однак, коли під час «тихої революції» у Квебеку зміцніли сепаратистські настрої він свідомо пристав до федералістів. На його думку, Квебек цілком міг би реалізувати себе в рамках федеральної системи, котра є не просто прийнятною, а найсприятливішою для провінції. П. Трюдо зауважував: «Помилково твердити, що федералізм не виправдав надій франкоканадців. Правильніше буде сказати, що вони не приклали достатніх зусиль для того, аби він ці надії виправдав» [77, с.56].

Реакція квебекських політиків на прихід до влади в Оттаві П. Трюдо була неоднозначною. Зокрема, Р. Левек твердив, що жорстка позиція нового глави федерального уряду щодо квебекського націоналізму лише прискорить відокремлення Квебеку. Але водночас, слід визнати, що поява на чолі держави франкоканадця, була ефектною й ефективною відповіддю прибічників єдиної Канади квебекським сепаратистам. П'єр Трюдо послідовно заперечував потребу в «особливому статусі» Квебеку, як руйнівному для канадського федералізму. Він заявляв: «Ми не кращі, ми рівні» [13]. Його обурювало те, що франкоканадці проживають від Британської Колумбії до Атлантичного океану, а Квебек намагається говорити за всіх франкофонів. Але П. Трюдо визнавав необхідність захисту франкоканадської культури. Для нормального функціонування системи канадського федералізму необхідно було, на його думку, запобігти перетворенню Квебеку на гетто для франкоканадців. Зважаючи на це, він висунув концепцію «поліетнічного федералізму», що мав бути, з одного боку, запорукою забезпечення національно-культурних прав франкоканадців, а з другого, засобом протидії квебекському націоналізмові. Такий федералізм означав курс на втілення в життя принципу «Одна держава - одна нація», якого раніше дотримувався консервативний кабінет Дж. Діфенбейкера.

Декларуючи політику «поліетнічного федералізму», прем'єр ставив два головних завдання: по-перше - запевнити населення держави, що Квебек не відокремиться, а, по-друге - переконати, що Канада не обмежує прав цієї франкомовної провінції. Тому одним із перших кроків нового прем'єра стало перетворення Канади на офіційно двомовну країну. П. Трюдо визнавав, що у випадку реалізації такого задуму різко зростуть витрати на втілення принципів двомовності, однак, Канада неодмінно мала стати багатшою в духовному вимірі. Уже 9 липня 1969 р. федеральний парламент ухвалив закон, у якому йшлося, що: «Англійська й французька мови є офіційними мовами Канади… мають рівний статус, користуються рівними правами та привілеями при використанні у всіх установах парламенту та уряду Канади».

Законопроект про офіційні мови викликав неоднозначну реакцію серед громадськості й політиків. Як і слід було очікувати, запротестували представники «третьої сили» й, українці зокрема, що розцінювали майбутнє нововведення, - як непряму форму тиску на національні меншини. В канадському Сенаті виникла опозиція до законопроекту, котру очолив сенатор українського походження Павло Юзик, який вимагав надати гарантії й іншим мовам. На дебатах з приводу прийняття цього документа він заявив, що переважна більшість українців не потребує запропонованих змін.

Розмірковуючи над цією проблемою, сенатор ставив під сумнів доцільність вживання французької мови в тих реґіонах, де франкофони складають незначний відсоток населення. Та усі спроби «третьої сили» запобігти прийняттю мовного закону були марними. Показово лише те, що з 17 сенаторів, що проголосували проти 16 були із Західної Канади - території найбільшого поселення українців [27, с.490].

Закон 1969 р. передбачав запровадження французької поряд з англійською мовою у федеральних установах Канади й усіх районах держави, де частка франкоканадського населення складала більше 10% (такими провінціями, окрім Квебеку, були Нью-Брансвік і острів Принца Едварда; до 10% позначки наближались Онтаріо і Нова Шотландія). Крім того, чиновники, що не володіли французькою мовою мали вивчати її на спеціально створених курсах. Важливою складовою федеральної політики мало стати збільшення, пропорційно до кількості населення, частки франкофонів в управлінні державою [78, с.116].

Англофони Квебеку сприйняли закон 1969 р. як такий, що загрожує їхньому майбутньому. Натомість частина квебекських націоналістів убачала у такому кроці підступність, бо Французька й Англійська Канада мали тепер бути радше культурно-лінґвістичними поняттями, а не територіальними. Тож, квебекські націоналісти були вже зацікавлені не так у двомовному характері державі, як в одномовності провінції. Після того як федеральний центр поставив в основу своєї політики лінґвістичний дуалізм, то у Квебеку розпочався рух на підтримку дуалізму політичного. Це прагнення виразно простежувалося напередодні чергових провінційних виборів 1970 р. у програмах Національного союзу та Квебекської партії. Якщо гаслом партії Р. Левека була теза про «суверенітет-асоціацію», то Національний союз вимагав ухвалення нової конституції, а у випадку провалу переговорів з Оттавою обіцяв переглянути доцільність перебування провінції у складі федерації. Проте виборці не надали достатньої підтримки жодній з цих партій. Національний союз провів у парламент 17 своїх представників (19, 6%), а Квебекська партія - 7, хоч і здобула більшу кількість голосів [82, с.435]. Обидві партії стали заручниками виборчої системи провінції, котра зводилась до формули «переможець отримує все». Проте поразка не знітила Р. Левека, який запевнив, що доля Квебеку вирішуватиметься на чергових виборах [82, с.436].

Ліберали на відміну від Національного союзу і Квебекської партії побудували свою виборчу стратегію на зміні акценту з політичної площини на економічну. Підставою для цього було те, що урядування Національного союзу співпало з економічним спадом. У випадку приходу до влади Ліберальна партія обіцяла створити 100 тис. нових робочих місць. Економічний чинник ефективно спрацював і ліберали здобули перемогу, отримавши 45, 4% голосів виборців. Новий уряд сформував наймолодший за всю історію Квебеку політик, 37-річний правник Робер Бурасса, перед яким стояло чимало першочергових завдань, головним з яких, було відновлення конструктивного діалогу з Оттавою [82, с.437].

Урядам Національного союзу впродовж 1966-1970 рр. вдалося досягти певних успіхів, однак вони були радше символічними і реальних дивідендів Квебекові не принесли. У другій половині 1960-х рр. провінція не досягла значного розширення своїх прав, більше того, дещо втратила темп модернізаційних змін, що був закладений у період «тихої революції». За урядування Д. Джонсона і Ж.-Ж. Бертрана було поставлено питання про визнання Квебеку як провінції з «особливим статусом», та агресивний стиль діалогу з федеральним центром антагонізував відносини між Квебеком й Оттавою і звів нанівець усі їхні намагання.

франкоканадський націоналізм революція реформа

2.2 Фронт визволення Квебеку та його терористичні акти під час «Жовтневої кризи» 1970 р

Перемога на провінційних виборах у Квебеку Ліберальної партії, на чолі з поміркованим політиком Робером Бурассою, вселяла оптимізм щодо майбутнього Канадської федерації. Оттава сприйняла успіх квебекських лібералів, як перемогу канадського федералізму. Втім, прогнозований спокій порушили терористичні акти ліворадикальної сепаратистської організації Фронт Визволення Квебеку (ФВК).

Навесні 1970 р. ФВК активізував свою діяльність у зв'язку з передвиборчою кампанією у провінції, а в червні того року двоє членів організації Норман Руа і Мішель Ламбер, з метою обміну досвідом, відвідали військовий табір палестинських бойовиків у Йорданії, а незабаром Алжир. Повідомлення про це в пресі і навіть інтерв'ю з ними, спонукали владу негайно відреагувати. У травні 1970 р. в Оттаві було створено чотиристоронній Центр стратегічних операцій за участі федерального і квебекського урядів, армії і служб безпеки. Таким чином влада намагалась запобігти можливій кризі у Квебеку [45, с.211]. Унаслідок отриманих відомостей від завербованого інформатора, поліція провела низку арештів і розгромила базу організації у Сент-Анна-де-ля-Рошель. Це був другий серйозний удар по боєздатності Фронту після його розколу у 1968 р. на «крило свободи» і «крило Шеньє» (назване так на честь одного з лідерів антибританського повстання 1837 р.). Саме члени першого угруповання 5 жовтня 1970 р. викрали з власного помешкання і відвезли, як потім з'ясувалось, на склад неподалік Монреаля британського торгового емісара Джеймса Кросса [18, с.24].

Викрадення Дж. Кросса, що відбулось у день його народження, відкрило нову сторінку в терористичній діяльності ФВК. Це було перше політичне викрадення в історії Канади, що поклало початок так званій «жовтневій кризі», яку канадська телерадіокомпанія Сі-Бі-Сі назвала визначальним моментом у новітній історії держави [11]. У пізніше оприлюдненому комюніке організації, зазначалось, що: «Цим вчинком, ФВК хоче привернути увагу світу до долі франкомовних квебекців, більшість із яких зазнає гніту на своїй землі від недосконалої політичної системи» [13]. Під останньою терористи, вочевидь, розуміли канадський федералізм, що не забезпечував належних прав франкоканадцям, і Квебек таким чином розглядався колонією Оттави. У східній частині Монреаля 6 жовтня були знайдені комюніке, маніфест ФВК та листи викраденого Дж. Кросса, адресовані дружині й громадськості. Викрадений дипломат просив владу не гаяти часу і виконати ультиматум викрадачів. Комюніке містило кілька вимог терористів, а саме публікацію маніфесту ФВК, звільнення з в'язниць 23 членів організації, викуп у розмірі 500 тис. дол. в золотих зливках, повідомлення імені інформатора, що видав мережу Фронту у червні 1970 р., транспортування викрадачів Дж. Кросса літаком на Кубу або в Алжир. Ультиматум слід було виконати протягом 48 годин [18, с.25].

Маніфест ФВК, написаний членом організації Анрі Руа і переданий зусиллями телерадіокомпанії Сі-Бі-Сі, викликав певні симпатії в межах франкомовної спільноти й передусім у студентських колах. В маніфесті, зокрема йшлося, що: «ФВК не месіанська організація, а не сучасний Робін Гуд. Це група квебекських робітників, що вдадуться до будь-яких засобів, аби народ Квебеку отримав контроль над власною долею. ФВК прагне повної незалежності квебекців об'єднаних у вільне суспільство…» [13].

Очевидним є той факт, що окремі вимоги маніфесту розходились з попередніми деклараціями ФВК про намір, не жалкуючи себе, боротися за незалежний Квебек. Домагання викупу, як і бажання покинути країну у випадку успішного завершення операції, перетворювали акцію з суто політичної у звичайний кримінальний злочин. Добре це усвідомлюючи, ФВК усіляко намагався зарекомендувати себе як політичного ворога канадського уряду, аби затушувати весь негатив попередніх терористичних акцій. Федеральний й провінційний уряди, як виглядає, ставили цілком протилежну мету - показати членів ФВК виключно як злочинців.

6 жовтня 1970 р. прем'єр-міністр Канади П'єр Трюдо виступив із зверненням до співгромадян, у якому переконував, що вимога звільнити членів ФВК з в'язниці означає відпустити на волю звичайних бандитів. Однак за умови, коли проблему розв'язати ніяк не вдавалося, на п'ятий день після викрадення Дж. Кросса, міністр юстиції Канади Джон Тернер запропонував терористам можливість вільного виїзду з країни в обмін на звільнення дипломата. Відповіддю на цю «невелику», за мірками Фронту поступку, стало ще одне гучне викрадення, котре було вчинене 10 жовтня 1970 р. Заручником обставин став у недавньому минулому претендент на посаду глави Ліберальної партії Квебеку, міністр праці й імміґрації в уряді провінції П'єр Лапорт. Цей акт був заздалегідь спланований і декілька днів перед тим за будинком міністра стежив невідомий автомобіль [18, с.26]. Викрадення П. Лапорта загострило «жовтневу кризу» і поставило канадський уряд у доволі непросте становище.

Два викрадення упродовж одного тижня змусили канадські правоохоронні органи посилити заходи безпеки. Війська федерального уряду взяли під охорону будівлі державного значення, а також міністрів та парламентаріїв. Причиною цього стала отримана інформація, що черговим кроком терористів будуть вибіркові вбивства канадських політиків.

Загрозливою тенденцією у ті дні став вихід проблеми Квебеку за межі провінції. Несподівано знайшлись прихильники радикального вирішення національного питання серед франкоканадців Британської Колумбії, зокрема в її столиці - Ванкувері. Місцева поліція вилучила чимало листівок із співчуттям франкоквебекцям. Щобільше, з'явились погрози викрасти мера Ванкувера Тома Кембела, що змусило поліцію взяти його під охорону.

15 жовтня стало поворотним пунктом у жовтневій кризі. Попри тиск з боку громадськості, влада відмовилась вести переговори з викрадачами. Позицію прихильників переговорів Ж. Пелетьє, Ж.-Л. Пепена, А. Макекена було відхилено. Натомість сформувалась група жорстких федералістів на чолі з П. Трюдо і трьома провідними міністрами - Ж. Маршаном (міністр реґіонального розвитку), М. Шарпом (міністр закордонних справ), Дж. Тернером (міністр юстиції). Їх підтримали уряди більшості англомовних провінцій і силові органи [37, с. 154].

Коли компромісу не вдалося досягти, уряд П. Трюдо пішов на крайній крок і 16 жовтня оголосив запровадження в дію Акту про заходи воєнного часу 1914 р. У Квебек було скеровано федеральні війська, частина з яких була відкликана з миротворчої операції ООН на Кіпрі. За підрахунками міністра оборони Канади Дональда Макдональда, в Оттаві й провінції Квебек на той час було зосереджено майже половину сухопутних військ держави.

Так розпочалася операція під кодовою назвою «Ессе», під час якої було взято під охорону стратегічні об'єкти провінції, а квебекська поліція здійснила понад 450 арештів. Якщо міністр юстиції Канади Дж. Тернер назвав такий крок влади способом запобігти «ерозії громадської волі у Квебеку», то ФВК розцінив дії Оттави як «тероризування» мирного населення «фашистською владою» і її «колоніальними» військами [13].

Акт про надзвичайний стан визнавав злочинцями усіх, хто належав до незаконних організацій, сприяв їхнім діям, фінансував нелегальні структури, що виступали за зміну конституційного порядку силовими методами, або ж був пропагандистом такої діяльності. Після отримання достатніх доказів їх незаконних дій, вони підлягали ув'язненню терміном на 5 років. Поліція отримала право затримувати усіх підозрілих осіб терміном на 21 день без висунення обвинувачень і на 90 днів без суду. Загалом, серед майже півтисячі затриманих, виявилось 150 осіб, що так чи інакше, у той чи інший час, були пов'язані з ФВК [31, с.66].

Заходи уряду подавалися як превентивний крок, що мав запобігти поваленню діючої влади. Виступаючи 16 жовтня на телебаченні, П. Трюдо запевнив, що запровадження заходів військового часу необхідний крок і у випадку стабілізації ситуації, надзвичайний стан буде скасовано [31, с.67]. На виправдання своїх дій влада наводила факт виявлення у Монреалі двох тонн динаміту, а прем'єр-міністр Квебеку Р. Бурасса розцінював дії Фронту не інакше як спробу невеликої групи людей злочинним шляхом повалити існуючий соціальний порядок [18, с.30].

Поява на вулицях квебекських міст озброєних солдатів для пересічних громадян стала явищем далеко не приємним і, що головне, значна частина громадськості розцінювала запровадження надзвичайних заходів як антидемократичний крок. У знак протесту проти дій федерального уряду багато студентів квебекських коледжів та університетів не приходили на заняття. Канадський інститут громадських справ провів опитування, яке показало, що 37% канадців вважали запровадження надзвичайного стану «не надто жорстким кроком», 51% відзначили, що політика була «майже правильною». Ці показники в Квебеку склали відповідно 32% і 54% [53]. Такі цифри не могли вселяти оптимізм у владних колах, оскільки у квебекському суспільстві існував відчутний відсоток тих, хто співчував терористам і шукав причини «жовтневої кризи» не в діях ФВК, а в дискримінаційній політиці федеральної влади, котра спонукала до терористичної діяльності організації.

Усе ж, у центрі критики опинилися ініціатори впровадження військ у Квебек - прем'єр провінції Р. Бурасса, якого називали за такий вчинок назвав «маріонеткою Оттави» та глава федерального уряду П. Трюдо. На адресу канадського прем'єра з'явились звинувачення, що, поборюючи тероризм, він хоче покінчити з франкоквебекським національним рухом назагал, а запровадження надзвичайного стану взагалі зайве [18, с.31]. Федеральний прем'єр був реабілітований в очах квебекської громадськості лише після того, як Р. Бурасса взяв повну відповідальність за запровадження надзвичайного стану на себе. Щобільше, авторитет федерального прем'єра за методи подолання «жовтневої кризи» відчутно зріс, особливо у Західній Канаді.

Попри те, дії федеральної влади викликали стурбованість серед канадських політиків. Якщо заява лідера Прогресивно-Консервативної партії Канади Роберта Стенфілда була доволі стриманою і без категоричних висновків, то глава Нової Демократичної Партії (НДП) Томас Дуглас був значно різкішим, назвавши день запровадження надзвичайного стану «чорною п'ятницею для громадських свобод Канади» [13]. Варто зазначити, що НДП була єдиною політичною силою, депутати від якої не підтримали схвалення у парламенті постанови про запровадження у Квебеку надзвичайного стану.

В результаті публічної дискусії, центральним моментом «жовтневої кризи» стало співвідношення демократичних свобод і безпеки громадян. Тоді як прем'єр Канади наголошував на пріоритетності безпеки, то суспільні погляди розділилися, що привело до загострення політичної ситуації у країні загалом. Унаслідок кризи у Квебеку зросли ціни на продукти харчування та товари першої необхідності, а ідеолог ФВК П. Вальєр звинуватив в ескалації напруги засоби масової інформації [50, с. 102].

Громадська думка в державі і в провінції зокрема, остаточно змінилась на користь дій влади, коли 17 жовтня 1970 р. біля Палацу мистецтв у Монреалі знайшли записку, в якій повідомлялось про вбивство П. Лапорта, що свідчило про серйозність намірів ФВК. В ній зазначалося, що «… зіткнувшись із гордовитістю федерального уряду і його служника Бурасси, та їх недовірою, ФВК пішов на цей крок». Тіло П'єра Лапорта знайшли за вказаною у записці адресою - в багажнику автомобіля поблизу аеропорту Сент-Геберт. Міністра задушили його натільним ланцюжком, що відразу викликало припущення буцімто така садистська манера вбивства свідчить про наркозалежність убивці [45, с.214].

Прем'єр-міністр провінції Р. Бурасса потрактував дії Фронту не як політичні, а виключно як бандитські, зазначаючи: «Убивство невинної людини, є свідченням того, яке ж насправді суспільство можуть збудувати ті, хто сповідує подібну ідеологію» [45, с.315]. Лідер Квебекської партії Р. Левек також засудив учинок Фронту, при тому наголосивши, що політичні зміни в суспільстві можливі і без застосування зброї. На його думку, надію на успішний результат операції й ту прихильність, що організація мала поміж людьми, було убито разом із П. Лапортом [76, с.107]. Загалом, це убивство наклало негативну тінь на усіх прибічників незалежності, зокрема Квебекську партію, яку ФВК підтримав на виборах у 1970 р. Помірковані сепаратисти намагались відмежуватись від терористів і у свій час навіть пропонували Р. Бурассі посередництво у звільненні заручників, щоправда, в обмін на декілька міністерських портфелів [53].

Усе, що відбувалося у Квебеку викликало у більшості канадців жах, оскільки вони були неготові до такого повороту подій у ще донедавна цілком благополучній країні. Проте за кілька тижнів напруга дещо спала, оскільки на початку грудня 1970р. було звільнено викраденого британського дипломата. Коментуючи дії ФВК, Дж. Кросс іронічно зазначив: «Це був випадок, коли шестеро підлітків намагались здійснити революцію» [85, с.98]. В обмін на його звільнення, поліція забезпечила викрадачам і окремим членам їхніх сімей вільний виїзд на Кубу. Звідти вони подались у Францію, але незабаром були депортовані до Канади й ув'язнені на різні терміни. Зокрема, за вбивство П. Лапорта - на 20 років позбавлення волі був засуджений Бернар Лорті, а Френсіс Сімар та лідер «крила Шеньє» Поль Росе отримали довічне ув'язнення [85, с.99].

Звільнення Дж. Кросса посприяло реабілітації Канади в очах світової громадськості і сприяло нормалізації ситуації у провінції. Попри це, у грудні 1970 р. військовий стан був замінений на тимчасові заходи громадського контролю, котрі були остаточно скасовані у квітні наступного року, а мережу ФВК вдалося ліквідувати у 1971 р. [45, с.216]. Лише в 1973 р., уперше за останні 10 років, не було зафіксовано політичного насильства на зразок того, що сповідував ФВК. Останній, як політична організація, припинив своє існування, хоч ще в 1978 р. з'являлись його заклики до збройного повстання. Головною причиною краху пропагованої ФВК ідеології стала, відсутність достатніх підстав для збройної боротьби [45, с.217].

Спалах квебекського екстремізму у жовтні 1970 рр. не призвів радикалів до бажаних результатів, хоч слід визнати, що однієї мети, а саме - привернення громадської уваги до проблеми Квебеку їм вдалося досягти. Федеральна влада зуміла ліквідувати терористичне крило квебекського сепаратистського руху і з того часу рух за незалежність Квебеку має виключно мирний і демократичний характер. «Жовтнева криза» не призвела до очікуваної консолідації місцевого суспільства, а навпаки, - посилила розкол за національною ознакою. Події 1970 року засвідчили одну дуже важливу річ, а саме те, що суть франкоканадського національного питання не лише у мовно-культурній площині й поступки на кшталт закону про офіційні мови 1969 р. не здатні розв'язати проблему Квебеку.

2.3 Реформи в Квебеку за провінційного прем'єрства Р. Бурасси

Подолавши «жовтневу кризу» 1970 р., ліберальний уряд Р. Бурасси безпосередньо приступив до реалізації своїх передвиборчих обіцянок, головною з яких було поліпшення соціально-економічного стану провінції. Прем'єр-міністр Квебеку підкреслював, що лише успіхи в економічному розвитку дадуть змогу виконати поставлені соціальні й культурні завдання, тобто реально досягти «особливого статусу». Акцентування уваги на економічному факторі знайшло своє безпосереднє вираження у підході Р. Бурасси до системи канадського федералізму. На глибоке переконання прем'єра, перебуваючи в складі федерації, Квебек виграє з економічної точки зору. Гіпотетична сепарація провінції за таким підходом означала різке падіння кількості інвестицій, тож для Р. Бурасси сепаратизм був «небезпечною авантюрою», що могла дорого коштувати для квебекців.

Федеративна система Канади розглядалась, в першу чергу, як практична угода, наповнена економічним сенсом. Така прагматична політика ліберального уряду отримала назву «рентабельного», або іншими словами, «прибуткового» федералізму.

У червні 1971 р. у м. Вікторія (Британська Колумбія) відбулась провінційно-федеральна конференція прем'єр-міністрів з приводу ухвалення нової конституції, що стало кульмінацією трьохрічних переговорів між Оттавою і реґіонами. На ній було вироблено так звану «Канадську конституційну хартію» [3, с.164], що передбачала модернізацію Акта про Британську Північну Америку 1867 р., що доти виконував роль конституції Канади. Документ також містив пункт про визнання двох офіційних мов, надавав право провінціям обирати суддів Конституційного суду Канади. Квебеку, наприклад, гарантувалось, що 3 із 9 суддів обов'язково будуть із цієї провінції [45, с. 234].

Для втілення в життя «Хартії Вікторії» необхідно було упродовж 12 днів схвалити її усіма законодавчими органами провінцій. Проте, повернувшись додому, Р. Бурасса зіткнувся з серйозною опозицією з боку не лише профспілок й опозиційних партій, але й своїх однопартійців, що заперечували можливість прийняття подібного документа. Зокрема, проти виступив один з лідерів провінційних лібералів Клод Раян, оскільки «Хартія Вікторії», по суті, не розглядала Квебек як особливий реґіон Канади. Каменем спотикання стали недостатні гарантії контролю над соціальним розвитком, що й спонукало уряд Р. Бурасси відмовитись від попередньої підтримки конституційної хартії. Після відхилення «Хартії Вікторії», бажання реформувати конституцію з боку Квебеку зникло надовго.

Найбільшою проблемою, як і в роки урядування Національного союзу, для Р. Бурасси залишався досить високий рівень безробіття у провінції. За цих обставин, у квітні 1972 р. розпочався тривалий страйк працівників громадського сектора (200 тис. чол.), котрі вимагали збільшити заробітну плату [87, с.372].

Аби розв'язати економічні проблеми Р. Бурасса повернувся до принципу, пропагованого ще в роки «тихої революції» і частково за урядування Національного союзу, згідно з яким двигуном економічного розвитку мав стати провінційний уряд. Так, наприклад, утворення Квебекської корпорації промислового розвитку мало посприяти наданню фінансової допомоги приватним компаніям, що планували створити в провінції нові або поширити вже існуючі виробничі потужності. Характерно, що підтримку отримали передусім фірми франкоканадців, що, до певної міри, спричинило перерозподіл фінансових ресурсів на ринку капіталів. Зважаючи на це, урядування Р. Бурасси асоціюється із зростанням впливу окремих бізнесових угруповань всередині Квебеку, серед яких найвпливовішою була група місцевого мільярдера Жозефа Сімара, родинними зв'язками, з яким був пов'язаний і сам прем'єр провінції. Втім, економікою Квебеку протягом 1970-х рр. керували франкоканадські націоналісти й англоканадські бізнесмени [87, с.238].

Близькість Р. Бурасси до бізнесових кіл час від часу викликала звинувачення прем'єра та очолюваних ним лібералів у зв'язках з кримінальним світом. Так, наприклад, на думку ідеолога ФВК П. Вальєра лише «жовтнева криза» відвернула увагу від корумпованості уряду Бурасси. А в 1973 р. з'явилось припущення, що П. Лапорта вбили не квебекські сепаратисти, а звичайні ґанґстери, що були пов'язані з Ліберальною партією провінції. Однак довести причетність Р. Бурасси до вбивства П. Лапорта так і не вдалося, а появу такої інформації можна розцінювати як складову парламентської передвиборчої боротьби [18, с.36].

Прем'єр-міністр Квебеку намагався залучити в економіку провінції якнайбільше інвестицій. Ліберальний уряд планував з їх допомогою, так само як і федеральних субсидій, зміцнити становище провінції у федерації. Зважаючи на це, активізувалась зовнішньополітична діяльність Квебеку. Та якщо раніше вона мала здебільшого культурницький характер і була спрямована на відносини із Францією, то тепер на перше місце вийшли економічні чинники й переорієнтація на США. Виступаючи ще в березні 1968 р. у Торонто, Р. Бурасса заявив: «Квебек потребує контактів із Францією у сфері культури так само як і зв'язків з США у сфері економіки».

Саме економічна могутність мали сприяти перетворенню Квебеку у провінцію з «особливим статусом».

Та все те, що робив Р. Бурасса у соціально-економічній площині, він пояснював намаганням зберегти двокультурний характер Канади. Заради цього прем'єр висунув концепцію «культурного суверенітету», що на практиці означала боротьбу за досягнення повного контролю над засобами масової комунікації, культурою та імміґрацією. Р. Бурасса твердив, що франкоканадська культура є союзником Канади у боротьбі із засиллям американської культури і саме вона визначає канадську ідентичність.

Питання національно-культурного розвитку стало особливо актуальним навесні 1971 р., коли завершила свою роботу Королівська комісія з питань двомовності та двокультурності. На підставі її рекомендацій прем'єр-міністр Канади П. Трюдо оголосив про початок проведення так званої політики багатокультурності. Вона декларувала підтримку всіх культур, а не лише англо- чи франкокандської, допомогу у подоланні бар'єрів у процесі повноцінного входження у канадське суспільство, стимулювання творчої взаємодії й обміну між усіма культурними групами держави в інтересах національної єдності. Імміґрантам мала надаватись допомога у вивченні хоча б однієї з офіційних мов, а в урядовій програмі зазначалось: «Ми можемо в нашій країні мати дві офіційні мови, але ми не можемо мати двох офіційних культур» [26, с.54]. П. Трюдо ніколи не був прихильником політики багатокультурності, але в ній він бачив єдину можливість придушити дуалістичні тенденції у Квебеку. Тож, ця політика була своєрідним контраргументом відносно теорії «двох націй», що зміцнила свої позиції у 1960-х рр. Певний вплив на утвердження політики багатокультурності в Канаді мала також діяльність «третьої сили», що всіляко штовхала П. Трюдо на цей крок. Цікаво, що ще у 1962 р. Конґрес українців Канади (КУК) поставив проведення політики багатокультурності за свою мету [26, с.54].

8 жовтня 1971 р. в Палаті громад засади політики багатокультурності підтримали і лідери опозиційних партій Роберт Стенфілд (Прогресивно-Консервативна партія), Девід Льюіс (НДП) та Реал Каоетт (Партія Соціального Кредиту). Наступного року було створено міністерство у справах багатокультурності, котре очолив канадець польського походження С. Гайдаш. Початково політика багатокультурності мала культурно-просвітницький характер, а її безпосереднє проведення здійснювалось у формі виділення асигнувань на організацію національних фестивалів музики, мистецтва, літератури, проведення різноманітних конференцій, підтримки національної преси, сприяння в навчанні рідними мовами [51, с.44].

Окрім сил, що трактували політику багатокультурності як найвище досягнення демократії у національному питанні, були й такі, що вбачали у ній слабкі місця. Багатьох турбував суб'єктивізм у підтримці тих чи інших культурних програм та ігнорування питань соціального розвитку. Проте найбільше невдоволеними проведенням політики багатокультурності були у Квебеку. Існувала думка, що багатокультурність спрямована в першу чергу проти квебекського націоналізму і намагається поставити франкоканадців в один ряд з іншими національними меншинами Канади. Щобільше, політика багатокультурності суперечила висунутій Р. Бурассою програмі «культурного суверенітету» [ 51, с.45].

У відповідь на впровадження в дію програми багатокультурності, квебекська влада оголосила 1972 р. роком боротьби за французьку мову в провінції. Французьку мову станом на 1971 р. вважали рідною 4 867 250 жителів (80, 7%) Квебеку, тоді як по Канаді цей показник складав 5 793 650 осіб (26, 86%) [26, с.55]. Згідно даних за цей рік, у провінції на французькій мові навчалося 59, 1% дітей, 11, 3% на англійській, 29% на обох і 0, 6% на жодній. У Канаді, назагал, ці показники були зовсім іншими - 71% дітей навчалися виключно на англійській, 14, 3% на французькій, 14, 3% на обох.

Інтриги у мовній ситуації у Квебеку додали рекомендації «комісії Жендрон», що завершила свою роботу лише у грудні 1972 р. Її опитування показали, що 95% франкомовного населення провінції було впевненим, що жителі Квебеку мають розмовляти виключно французькою, 88% висловились за те, що ця мова має стати мовою бізнесу, а 97% заявили, що мають право користуватися нею на роботі [26, с.56].

Рекомендації «комісії Жендрон» були використані правлячою партією, як одне з передвиборчих гасел під час провінційних виборів 1973 р. Електоральна база лібералів ґрунтувалась і на невдоволенні соціально-економічним становищем. Виборцям пропонувалось обрати між стабільністю й процвітанням за умови збереження федерації, та економічним ризиком у випадку суверенізації провінції, за що виступала партія Р. Левека [75, с.210]. Квебекська партія з часу свого створення суттєво зміцніла, а причини зростання її популярності полягали у наполегливій праці, наявності шарму і демократичній платформі. У 1972 р. на зустрічі у Парижі з лідером партії Р. Левеком французький уряд пообіцяв, що в разі його перемоги на виборах і проголошення незалежності провінції, Франція посприяє визнанню Квебеку з боку ООН і наданню йому статусу асоційованого члена ЄЕС [15].

Подальше зростання популярності ідеї суверенітету дало поштовх відцентровим тенденціям і на Заході Канади. Вимоги Квебеку використовувались західними провінціями держави і передусім Британською Колумбією та Альбертою здебільшого з економічною метою. В обмін на підтримку Оттави у суперечках із Квебеком, вони намагались розширити свої повноваження. Ближче до середини 1970-х рр. і тут зародився сепаратистський рух. Зокрема, виникли такі організації як «Асоціація незалежної Альберти» (АНА), котру фінансував відомий нафтопромисловець Дж. Рудольф, та «Комітет за незалежність Заходу» (Британська Колумбія). Західні провінції все більше були невдоволені тим, що «в Оттаві керують Онтаріо і Квебек» [18, с. 37].

Амбіції західних провінцій дещо ослабли, коли стало відомо про результати виборів 29 жовтня 1973 р. у Квебеку. Квебекська партія напередодні голосування, аби застрахуватись перед можливою поразкою, поставила за мету стати другою офіційною опозицією. Так, зрештою, і сталося, хоч відсоток тих, хто віддав свої голоси за прихильників суверенітету була значно більшою ніж під час попередніх виборів (30, 2%). Проте канадська виборча система дозволила Квебекській партії провести до Національної Асамблеї лише 6 депутатів. Натомість Ліберальна партія Р. Бурасси отримала 102 з 110 місць (54, 5%), ставши найчисельнішою парламентською більшістю за всю історію Квебеку. Національний союз вперше з часу свого створення не провів у провінційний парламент жодного представника (4, 9%), що стало черговим етапом у політичному занепаді партії [14].

Перемога федераліста Р. Бурасси зовсім не означала зменшення напруги у відносинах між Оттавою і Квебеком. Провінційний прем'єр послідовно проводив курс на децентралізацію федерації. Незабаром розпочалися дискусії щодо розмежування повноважень у соціальній сфері. У підсумку квебекський уряд уклав із федеральним центром угоду, згідно якої провінція отримала право керувати власними програмами соціальних виплат, зокрема встановлювати їх розміри незалежно від Оттави. 27 листопада 1974 р. в Канаді було прийнято новий пенсійний план. Серед досягнень лібералів можна назвати також запровадження нового страхування у сфері охорони здоров'я та початок реформування центральних управлінських інституцій.

Активна соціальна політика вимагала успішного функціонування економіки, на розвиток якої ліберали обіцяли звернути увагу перед виборами. Уже у рік виборів у затоці Джеймса розпочалось будівництво грандіозного економічного комплексу «Гідро-Квебек», спорудження якого мало посприяти зменшенню безробіття. Плани щодо цього проекту Р. Бурасса виклав ще 30 квітня 1971 р., при тому запевнивши, що «Гідро-Квебек» має стати «ключем до процвітання провінції». Проте критики закидали ліберальному уряду, що це дуже ризикований проект, наголошуючи на засиллі корупції навколо «Гідро-Квебеку». Щобільше, він вимагав величезних коштів саме у момент економічної кризи у Канаді. Аби якось відвернути увагу від соціально-економічних проблем під час економічної кризи 1974-1975 рр., ліберали перенесли акцент на національно-культурні питання. Відносини між англо- і франкоканадцями в той час набрали рис перманентного протистояння у багатьох сферах суспільного життя. Так, наприклад, протягом 1968-1973 рр. чотири франкоканадські письменники відмовилися від присудженої їм престижної губернаторської нагороди у літературі, мотивуючи це тим, що вона пов'язана з людиною, котра символізує залежність Квебеку [45, с.246].

13 березня 1974 р. Р. Бурасса виклав у Національній Асамблеї принципи, пропаґованої ним політики «культурного суверенітету» і тоді ж пообіцяв здійснити кроки щодо поліпшення статусу французької мови. Підстав для хвилювання в уряду було достатньо, оскільки між 1969 і 1973 рр. кількість франкомовних шкіл у Монреалі, скоротилась на 15%, а відсоток англомовних імміґрантів протягом 1968-1973 рр. зріс з 29, 9% до 40%.

Цю тенденцію зафіксувала також спеціалізована «комісія Хіґінса - Рейно-Мартіна», у звіті якої велась мова про проблеми культурної асиміляції та виживання франкоканадського бізнесу. Окремо було проаналізовано ситуацію в Монреалі, де осідала більшість іноземців, що перетворювало місто в інтернаціональний мегаполіс і «загрожувало франкоканадській ідентичності» [61, с.68].

Усе це спонукало провінційний парламент у травні 1974 р. ухвалити Законопроект № 22 [3, с.167], що надавав французькій мові статус єдиної офіційної мови у Квебеку. Таким чином, уряд Р. Бурасси став першим квебекським кабінетом, що вдався до визначення статусу французької мови в провінції як офіційної. Закон № 22 передбачав у випадку, коли діти імміґрантів не знали ані англійської, ані французької мови, то вони мали навчатися у франкомовних школах. Згідно документа, особа, яка не знала французької мови (за невеликими винятками) не могла бути призначена на державну службу. Загалом, закон декларував, що всі офіційні документи, бізнесові контракти в провінції обов'язково укладатимуться на французькій мові. Проте англійська мова не була абсолютно позбавлена своїх прав, а кабінет міністрів пояснив свою мовну політику фразою «Французька усюди, а англійська, де потрібно» [45, с.247].

Прийняття Закону № 22 і особливо вироблення програми франкофонізації деяких груп імміґрантів викликали шквал незадоволення і протестів з боку англофонів Квебеку й федерального уряду Канади. П. Трюдо вважав, що закон щонайменше суперечить фундаментальним свободам людини [13]. Виступаючи у Монреалі, прем'єр-міністр держави відреагував на скарги англоканадців досить радикально: «Як демократ і федераліст, я думаю, що коли народові не подобається закон, який запровадив його уряд, то він мусить змінити або його, або уряд» [13].

Незабаром акцент критики змістився в іншу площину й англофони зазначали, що цей закон прийнято в першу чергу проти самих франкоканадців, бо таким чином вони «позбавляють себе мови, що є мовою технології та міжнародних відносин» [45, с.248]. Закон 1974 р. підсумував втрату англомовною елітою провідної ролі в провінції, а супровідним явищем цього стала поступова втрата Монреалем ролі провідного фінансово-банківського центра усієї Канади. Унаслідок прийняття радикального мовного закону, на Квебек розпочався економічний тиск з боку інших провінцій. На початку 1975 р. у своєму виступі перед англоканадською бізнесовою елітою в Торонто міністр квебекського уряду Г. Сен-П'єр заявив тим промисловцям, що погрожували економічними санкціями Квебеку таке: «Якщо ми маємо заплатити економічну ціну за наш Закон № 22, ми платимо її без вагання» [8, с.93].

Загалом, події, що розгорнулися після оголошення французької мови офіційною у Квебеку можна без перебільшення назвати лінґвістичною війною, котра велася не лише на урядовому, але й на значно нижчому рівні. Зокрема, у 1975р. розгорнувся скандал із звільненням з роботи двох авіапрацівників, що надавали пасажирам інформацію виключно французькою мовою. У відповідь франкоканадські керівники аеропорту в Дорвалі звільнили авіаконтролера, що володів лише англійською. Багато квебекських власників автомобілів свідомо відмовлялись заповнювати анкети на перереєстрацію водійських посвідчень англійською мовою [53].

Загострення мовного питання не затьмарило нагальність реформи федеральної структури держави і прийняття конституції. 2 жовтня 1974 р. П. Трюдо задекларував у Палаті громад готовність пришвидшити роботу над головним законом країни, але внутрішня динаміка політичних процесів у Квебеку робила конституційну реформу не можливою в принципі. Розбіжності між провінцією й Оттавою загострились ще більше коли Р. Бурасса погодився на підтримку нової конституції за умови включення до неї положень про суверенітет у сфері освіти й культури, збільшення повноважень у соціальній галузі й сфері імміґрації та, що головне, - наділення провінції правом конституційного вето. Така позиція була викликана невдалою спробою провінції розширити своє представництво у канадському сенаті. Улітку 1975 р. верхню палату федерального парламенту було розширено, але лише за рахунок представників від Юкону і Північно-Західних територій [18, с.39].

Розуміючи, що ситуація надзвичайно складна, федеральний уряд вирішив перехопити ініціативу щодо прийняття конституції, на чому раніше наполягав саме Квебек. 19 квітня 1976 р. у Палаті громад П. Трюдо закликав до прийняття головного закону держави на основі Акта про Британську Північну Америку 1867 р. У своєму виступі, прем'єр чи не вперше на офіційному рівні припустив можливість репатріації конституції без згоди окремих провінцій. Та процес проведення конституційної реформи був загальмований черговими провінційними виборами до Національної Асамблеї у результаті яких правляча Ліберальна партія зазнала поразки.

На результатах голосування позначились прийняття Закону № 22, економічна криза 1974-1975 рр., та події навколо проведення ХХІ літніх Олімпійських ігор у Монреалі. Напередодні Олімпіади у провінції було проведено попереджувальні перевірки, що викликали невдоволення серед громадськості. Заступник міністра юстиції Квебеку Фернанд Лаланд повідомив, що співробітники поліції «провели розмову» з окремими ненадійними особами, у тому числі і тими, що були затримані у жовтні 1970 р. Саме проведення Олімпійських Ігор серйозно позначилося на бюджеті провінції та корупційним скандалом. Уже кілька років по тому проти осіб, причетних до махінацій під час будівництва комплексу спортивних об'єктів, було порушено кримінальну справу. Початкова вартість цього будівництва оцінювалась у 300 млн. дол., однак, було витрачено в одинадцять разів більше, причому низку споруд так і не добудували [62, с.51].

Засилля корупції у владних колах провінції серйозно вдарило по репутації Ліберальної партії. Водночас, внаслідок ухвалення Закону 22 ліберали втратили традиційну підтримку з боку англомовних квебекців. На долі партії позначились також невдалі конституційні переговори з Оттавою та проблема безробіття. Р.Бурасса помилився й у виборі передвиборчої стратегії, вважаючи, що квебекці обиратимуть лише між федералізмом і сепаратизмом. У підсумку, на виборах у листопаді 1976 р. ліберали отримали лише 26 мандатів, а перемогу вперше у своїй історії святкувала помірковано сепаратистська Квебекська партія, що провела до Національної Асамблеї 71 свого представника (41, 4%). Відразу після оголошення результатів виборів, дякуючи жителям провінції за підтримку, її лідер Р. Левек заявив: «Я гордий бути квебекцем!» [45, с.250].

Перемога на провінційних виборах сепаратистів стала логічним підсумком ескалації міжнаціональних та федерально-провінційних протиріч, починаючи з другої половини 1960-х рр. Скандальний візит у Канаду в 1967 р. Шарля де Голля, «жовтнева криза» 1970 р., мовні конфлікти та погіршення економічної ситуації були підґрунтям для посилення протистояння. Боротьба за «особливий статус» провінції, як із боку Національного союзу, так і лібералів, не принесла значних результатів, а прем'єрство федераліста Р. Бурасси навіть послабило позиції провінції у рамках федерації. Усе це спонукало квебекців шукати нові підходи до формування відносин з Оттавою. Результатом пошуку політичної альтернативи стало голосування за програму Квебекської партії, суть якої зводилась до проголошення провінцією політичного суверенітету і подальшого вступу в економічну асоціацію з Канадою.

РОЗДІЛ 3 ПОСИЛЕННЯ СЕПАРАТИСТСЬКИХ ТЕНДЕНЦІЙ У КВЕБЕКУ (1976-1982 рр.)

3.1 Заходи уряду Р. Левека зі збереження квебекської національної ідентичності

Перемога помірковано сепаратистської Квебекської партії на виборах до Національної асамблеї Квебеку в листопаді 1976 р. викликала в канадському суспільстві значне занепокоєння щодо збереження цілісності країни. Уперше за всю історію Канади при владі в цій франкомовній провінції опинилася політична сила готова радикально вирішити проблему Квебеку. Підставою для хвилювання за майбутнє канадського федералізму були передвиборчі заяви лідера Квебекської партії Рене Левека, у яких він наголошував на неможливості подальшого співжиття англо- і франкоканадців в межах однієї держави, котре, за його визначенням, нагадувало «перебування двох скорпіонів в одній пляшці» [36, с.68]. Усвідомлюючи всю складність політичної ситуації, федеральний прем'єр П. Трюдо визнав, що, починаючи з листопада 1976 р. Канада живе в умовах найбільшої загрози існуванню держави з часу її створення [30, с.49].

Ані проблема Ольстеру у Великій Британії, ані баскське питання в Іспанії, незважаючи на насильницький характер боротьби, якою супроводжувалася спроба їх розв'язання, не загрожували настільки серйозними наслідками для цих країн як проблема Квебеку для Канади. У випадку з Іспанією та Великою Британією мова велась про відокремлення периферійних районів, тоді як для Канади це означало втрату територіального ядра держави і як наслідок, - її повний розпад. Якщо Квебек ставав суверенним, то автоматично розділяв Канаду на дві частини: чотири приатлантичні провінції, а саме Ньюфаундленд, Нову Шотландію, Нью-Брансвік і Острів Принца Едварда, які були б відокремлені від Онтаріо, Манітоби, Саскачевану, Альберти і Британської Колумбії. Це відповідно могло спровокувати ланцюгову реакцію і надалі незворотний розпад країни.

Зробивши акцент на правових засобах виходу з політичної кризи, уряд П. Трюдо про всяк випадок привів у повну бойову готовність збройні сили країни і схвалив пропозицію Міністерства національної оборони про купівлю за кордоном великої партії бронетранспортерів, придатних для провадження вуличних боїв і патрулювання міст. Згодом федеральний прем'єр підтвердив готовність застосувати силу у випадку, коли квебекська влада вдасться до незаконних дій [31, с.66]. Проте побоювання щодо втілення в життя силового сценарію розвитку подій виявились марними, оскільки Р. Левек не став поспішати з суверенізацією Квебеку й обрав тактику поступового відокремлення.

Реальною причиною відмови від негайного унезалежнення Квебеку була недостатня кількість прихильників сепарації провінції, що на той час сягала приблизно 20% [45, с.250]. Крім того, політичний курс провінційного прем'єра був скорегований тим об'єктивним фактом, що Квебекська партія здобула перемогу не стільки через те, що виступала за суверенітет, скільки тому, що мешканці провінції прагнули банальної зміни влади й ефективнішої політики у сфері економіки. Отже, не відкидаючи свого головного програмного принципу - досягнення провінцією суверенітету, новий уряд був змушений виправдовувати сподівання і тих квебекців, котрі не були сепаратистами, а прагнули лише поліпшення соціальних умов життя.

Першочерговим завданням, яке намагалась вирішити нова провінційна влада, стали кроки з метою переконати зарубіжних та канадських інвесторів у безпеці капіталовкладень у квебекську економіку. З цією метою наприкінці січня 1977 р. Р.Левек здійснив візит у США, де виступив у престижному Економічному клубі Нью-Йорка з промовою, присвяченою стратегії Квебекської партії. Прем'єр-міністр, виступ якого транслювали усі головні канадські телеканали, запевнив американських бізнесменів, що не робитиме необґрунтованих економічних кроків і тим паче не проводитиме жодної націоналізації [39, с.215]. Цікаво, що наступного місяця на запрошення американського президента Дж. Картера США відвідав і прем'єр-міністр Канади П. Трюдо. Важливим результатом візиту П. Трюдо стало те, що, виступаючи в американському Конґресі, прем'єр визнав, що його федеральному урядові не вдалося створити належні умови для рівноправності й нормального розвитку франкоканадської культури.

Саме як крок у збереженні останньої, слід оцінювати те, що уперше за всю історію Квебеку у склад провінційного уряду не було запрошено жодного англоканадця. Але значно більший відгомін отримали запропоновані новою владою зміни до мовного законодавства провінції. Положення «Закону про офіційні мови 1969 р.», відповідно до якого французькій мові було гарантовано рівні права з англійською, зустрічали спротив з боку англоканадців - тобто, проблема у той час полягала не стільки у статусі, скільки у дотриманні прав французької мови [45, с.251]. Зрештою, квебекці усвідомили, що франкофонська спільнота може реально існувати лише в межах їхньої провінції, тому й не докладали надмірних зусиль для поширення принципу двомовності на усю Канаду. Попередні ж спроби ліберального уряду Р. Бурасси захистити французьку мову у Квебеку не принесли очікуваних результатів і це перетворило питання поліпшення становища мови на важливий предмет обіцянок напередодні виборів до Національної асамблеї у листопаді 1976 р. Проте, Р. Левек запевнив, що в разі перемоги його партії першим кроком нового уряду буде зміцнення позиції французької мови у Квебеку [30, с.50].

1 квітня 1977 р., уряд Квебекської партії оприлюднив засади мовної політики, де головним принципом став курс на визнання французької мови єдиною офіційною мовою Квебеку. Цей намір викликав украй негативну реакцію англофонів. Однак, незважаючи на численні застереження, 26 серпня 1977 р. 54 голосами проти 32 Національна асамблея провінції ухвалила урядовий «Законопроект № 101» («Хартію французької мови»), у преамбулі якого зазначалося, що причиною його прийняття є «бажання зберегти національну ідентичність» [14]. Наступні шість розділів «Хартії» скрупульозно регламентували використання французької мови у повсякденному житті провінції. Виключно французькою зобов'язувались користуватись уряд провінції, Національна асамблея (лише франкомовні версії законів вважались офіційними), усі засоби масової інформації, суди, заклади освіти, підприємства. Усі послуги, рекламу та інструкції пересічний мешканець Квебеку мав отримувати тільки французькою мовою [14].

Програма франконізації провінції передбачала, що діловодство французькою мовою було обов'язковим для усіх фірм, де працювало більше ніж п'ятдесят осіб. На підприємствах, штат яких сягав понад сто працівників, створювались «Комітети франконізації», котрі мали стежити за дотриманням мовного законодавства і сприяти поширенню французької професійної термінології. Усі місцеві підприємці до 1983 р. були зобов'язані подати довідки, котрі б засвідчили про їхні зусилля у зміцненні позицій французької мови та найму на роботу франкомовних робітників. Згідно статті 58 Закону, запроваджені у 1974 р. двомовні написи на крамницях і підприємствах оголошувались нелегальними і мали бути замінені виключно французькими.

Наслідком радикального реформування мовного законодавства стало створення сприятливих умов для функціонування середнього бізнесу у Квебеку, оскільки він майже повністю перебував у руках франкофонів. Проте, лише протягом 1978 р. щонайменше 42 великі компанії припинили свою діяльність у Квебеку, або ж перенесли головні офіси за його межі. Безумовно, це було серйозним ударом по економіці провінції і, що характерно, подібна тенденція спостерігалася й упродовж наступних років. Так, протягом 1976-1980 рр. Квебек покинуло 117 фірм, що спричинило втрату 5, 5 тис. високооплачуваних робочих місць [30, с.51].

У процесі поступової трансформації двомовної провінції в одномовну, котра відповідно до програми правлячої партії мала тривати упродовж п'яти років, нерідко доходило до курйозів. Яскравим прикладом цього може слугувати заміна англомовних написів на придорожніх знаках французькими, коли, скажімо, фразу «STOP» замінили на «ARRET», що викликало труднощі у багатьох туристів, котрі не володіли французькою. Коментуючи ситуацію, що склалася з придорожніми знаками, представник квебекського уряду заявив: «Кожна держава має дорожні знаки на своїй мові, до яких чужинці мусять пристосовуватися. Приїхавши до Квебеку, ви змушені відчути, що це інша країна» [36, с.70]. Не меншого розголосу набув урядовий план із перейменування вулиць, площ, а іноді й цілих міст провінції, що мали англійські назви.

На особливу увагу заслуговують наслідки прийняття «Хартії французької мови» у шкільництві. Водночас із ухваленням «Закону 101», припинила існувати стара шкільна система, що складалась з різних етнічних субсистем, які мало співвідносилися одна з одною. Попри значні побоювання, англійські школи не закривались, однак право навчатися у них мали лише ті діти, чиї батьки, чи бодай один із них, у свій час навчався в англомовній початковій школі провінції. Таким чином, новоприбулі імміґранти не мали іншого вибору, як віддавати своїх дітей у школи з французькою мовою навчання. Цей крок мав припинити невтішну для франкофонів тенденцію, котра полягала у переважному залученні нових імміґрантів до англомовного середовища. У цьому контексті, прийнятий за урядування Р.Бурасси «Закон 22» був значно ліберальнішим, бо передбачав можливість користуватися у шкільництві англійською мовою у випадку, коли відсоток англоканадського населення у тому чи іншому населеному пункті складав не менше 10% [29, с.57].

Англофони, яких відтепер вважали національною меншиною, не сприймали закон узагалі. Його автора - міністра Каміля Лорена вони порівнювали з Адольфом Гітлером, а провінційний уряд звинувачували у «лінґвістичному геноциді». 8 жовтня 1977 р. уряд Канади опублікував документ, у якому дав оцінку «Закону 101». Федеральна влада висловила стурбованість діями Квебеку і застерегла, що це може мати негативні наслідки для державної єдності. Втім, Оттава відмовилась від будь-яких санкцій проти провінції, а П. Трюдо заявив, що самі англофони Квебеку повинні боротися проти цього закону [29, с.58].

Небажання виконувати норми «Закону 101» з боку англоквебекців спричинило масову еміґрацію з провінції. Унаслідок цього, до середини 1980-х рр. Квебек покинуло 131 530 чол. [22, с.76]. Більшість колишніх квебекців оселилися на захід від території свого попереднього проживання, здебільшого в Онтаріо та Альберті («західна еміграція»). Однак еміґрація англофонів не змусила уряд Р. Левека переглянути свою мовну політику, щобільше, у 1979 р. до «Закону 101» було прийнято поправку, відповідно до якої тим особам, що бажали покинути Квебек, як виняток, дозволялося вивісити на своєму будинку оголошення про його продаж англійською мовою [22, с.77].

Унаслідок заходів уряду Р. Левека Квебек став ще більше французьким, аніж був раніше, й у проміжку між 1976 і 1981 р. кількість жителів провінції, що вважали англійську мову рідною, скоротилася на 94 тис. [72, с.47]. Тож, у державі відбувся остаточний перехід до територіального варіанта двомовності, відповідно до якого у Квебеку домінує французька, а в інших провінціях Канади - англійська мова. Встановлення «лінґвістичного суверенітету», внаслідок ухвалення «Хартії французької мови» загострило квебекську проблему ще більше. Це викликало гостру боротьбу за залучення в своє середовище імміґрантів між англо-протестантською та англо-католицькою імміґраційними системами, з одного боку, і франко-католицькою з іншого. «Закон 101» сповільнив наплив імміґрантів у Квебек, а баланс міжпровінційних міґрацій став з часом для нього негативним. Ще до ухвалення «Хартії французької мови», в Імміґраційному акті (§ 36) від 5 серпня 1977 р., було враховано двомовний характер Канади при проведенні імміґраційної політики [72, с.48]. Але цей мінімум уже не задовольняв правлячу Квебекську партію і 20 лютого 1978 р. між федеральним центром і провінцією терміном на три було укладено так звану «угоду Каллен-Кутюр», відповідно до якої квебекський уряд отримав можливість самостійно обирати імміґрантів, що потрапляли до Канади та встановлювати власну систему їх пунктів пропуску [81, с.92].

Квебекська влада були зацікавлена у вербуванні тих імміґрантів, котрі володіли французькою мовою (Гаїті, Ліван, держави Магрібу та Індокитаю), або ж тих, чия рідна мова належала до групи романських мов (Італія). Проте, акцентувавши при відборі імміґрантів увагу в основному на мовному факторі, квебекський уряд був змушений занизити вимоги у таких важливих питаннях, як професійна кваліфікація, освіта та вік. Природно, це привело до погіршення якісного рівня імміґрантів у провінцію [72, с.49]. Але, водночас, «угода Каллен-Кутюр» значно унезалежнила Квебек від Оттави, позаяк перші кроки в імміґраційній сфері зроблені у 1968 і 1975 р. надали провінції лише консультативну роль в межах федерації [81, с.92].

Квебекський уряд намагався поширити свій вплив і на засоби масової комунікації та видавничу сферу. Провінційний контроль над останньою давав можливість розвивати власне книговидавництво, оскільки більшість франкомовної літератури до того часу доводилось друкувати у Франції, внаслідок чого її собівартість значно зростала. Ці, а також інші пріоритетні питання внутрішнього життя мав регулювати «Проект політики культурного розвитку» авторства Каміля Лорена та Фернанда Дюмона, підготовлений на початку 1978 р. Квебекський уряд поставив Оттаві вимогу передати йому право регулювати такі сфери культурного життя, як авторське право, телекомунікація, охорона історичних місць і національних парків, наукові дослідження. Проте федеральний уряд П. Трюдо категорично відкинув ці домагання Квебеку [83, с.211].

Іншою сферою суспільного життя, де уряд Р. Левека виявляв свою активність, стали міжнародні відносини. Як і в попередні роки, особливе місце займав французький вектор зовнішньополітичної діяльності Квебеку. У квітні 1977 р. урядова делегація провінції на чолі з квебекськими міністрами К. Мореном і Б. Ландрі відвідала Францію. Восени того ж року офіційний візит на береги Сени здійснив і сам Р. Левек. Квебекського прем'єра зустріли як главу незалежної держави й нагородили Орденом Почесного Леґіону. Обидві сторони підкреслили особливий характер взаємин між Францією та Квебеком і вирішили проводити зустрічі на найвищому рівні регулярно раз у рік, що нагадувало практику повноцінних міждержавних контактів [81, с. 95]. Проте співпраця Квебеку і Франції здебільшого обмежувалася культурною сферою, тоді як французькі інвестори не надто поспішали вкладати гроші в економіку провінції. Тож, не покладаючи особливих сподівань на Францію, уряд Р. Левека заявив про активізацію пошуків партнерів у галузі економічної співпраці. У складі Міністерства промисловості й торгівлі Квебеку було створено управління зовнішньої торгівлі, що дало змогу розширити мережу торгових представництв за кордоном (Гонконг, Дакар, Каракас, Лісабон, Мехіко), у результаті чого, обсяг експорту значно збільшився [81, с.96].

У 1977 р. під провінційним тиском канадський парламент прийняв постанову про розширення повноважень реґіонів у сфері оподаткування. Зокрема, до компетенції провінцій долучалось право стягувати податки з корпорацій, з продажу тютюнових виробів та алкоголю. Водночас, у Квебеку встановилася і власна система оподаткування прибутків (13-33%), що передбачала пільги для місцевих бізнесменів [29, с.58].

Податкова реформа не відразу позитивно вплинула на економіку Квебеку, яка перебувала в депресивному після господарської кризи 1974-1975 рр. стані. Протягом 1976-1978 рр. у провінції було створено 200 тис. нових робочих місць, але і цього видалось замало. Середній показник безробіття у Квебеку протягом 1976-1980 рр. був вищим за загальнодержавний [30, с.52]. Однак позитивні моменти в економічному розвитку усе ж простежувались і, скажімо, у 1977 р. рівень інвестицій в економіку провінції на 3, 5% перевищив загально-канадський показник. Саме останній факт доводить, що дії Оттави по застереженню іноземних інвесторів від вкладання грошей у квебекську економіку виявились неефективними.

Неупереджене ставлення США можна пояснити, зокрема, і тим фактом, що уряд Р. Левека активно сприяв зміцненню демократичних засад і подальшому утвердженню громадянського суспільства в реґіоні, перші паростки якого з'явилися під час «тихої революції». Прикладом цього є виборча реформа, внаслідок якої відбулася демократизація процедури наповнення партійних кошторисів та ліквідація таємних виборчих фондів, що призвело до значного відокремлення політики від бізнесу [43].

Політика Квебекської партії у соціальній сфері, в чому одностайна більшість сучасних дослідників, мала яскраво виражений соціал-демократичний характер. За урядування Р. Левека у провінції було закладено нову систему соціального захисту населення, котра з певними змінами функціонує до нині. Наприклад, жителям Квебеку від 65 років уряд гарантував медичні послуги за кошт провінційного бюджету, а дітям до 16 років безкоштовні послуги дантиста. Відтак, видатки уряду Р. Левека на соціальну сферу були значно більші ніж в інших провінціях [83, с.212].

Помітнішу роль у житті Квебеку почали відігравати профспілки. Свідченням того, є їх залучення до обговорення й опрацювання соціально-економічної стратегії розвитку провінції на паритетних умовах з урядом та місцевими бізнесовими колами. В результаті такої співпраці вдалося реформувати застарілий Робітничий кодекс та поліпшити соціальний захист пересічного робітника. Зокрема, уряд Р. Левека збільшив мінімум погодинної заробітної плати до 3, 25 дол., довівши її до найвищого показника у всій Канаді [29, с.59].

В умовах перманентних непорозумінь і взаємних звинувачень між Квебеком та Оттавою, канадський уряд у 1977 р. створив міністерство федерально-провінційних взаємин, котре очолив франкоканадець Марк Лаланд. Його завданням було налагодження кращої взаємодії між Оттавою й реґіонами, а також створення умов, за яких франкомовні канадці почувались б мов удома не лише у Квебеку, але й по всій Канаді. Центральний уряд намагався знівелювати враження ніби тільки уряд Квебеку - це уряд франкофонів. Для ефективнішої державної політики він вирішив показати, що й квебекці можуть обіймати важливі посади у федеральному уряді.

П. Трюдо спробував переконати жителів Квебеку, що активна участь у державній політиці є найкращим механізмом захисту їхньої культурної самобутності. Політика П. Трюдо, таким чином, відкрила франкоканадцям двері у політику вищого - державного рівня і стала досить ефективним методом інтеґрації квебекців у структуру Канадської держави. Це сприяло тому, що для багатьох квебекців Канада вже не була такою «чужою» як раніше. Інакше кажучи, протистояння між конкуруючими англо- і франкоканадською політичними культурами поступово перетворилося на суперництво всередині однієї квебекської культури - між федералістами й сепаратистами. У той час тривала боротьба націоналістично-сепаратистських і реалістичних тенденцій у франко-канадському національному русі.

Це дуже добре ілюструють взаємини між П. Трюдо й Р. Левеком, протистояння яких відтворювало стан справ у всьому суспільстві, й уся друга половина 70-х рр. ХХ ст. в житті Канади пройшла під знаком політичного й особистісного суперництва саме цих двох франкоканадців. Вони, кожен у свій спосіб, стали втіленням Квебеку і його політичної культури, а головною відмінністю між двома політиками було бачення майбутнього Квебеку. Р. Левек на запитання журналістів: «Чого хоче Квебек?» відповідав коротко: «Незалежності» [66, с.294]. Він твердив, що квебекці збережуть свою національну ідентичність лише тоді, коли стануть «великою нацією», тобто досягнуть суверенітету. Натомість П. Трюдо вірив, що майбутнє його «малої батьківщини» буде найкращим у складі «великої батьківщини», котрою мала слугувати федерація, базована на засадах рівності англо- та франкоканадців. Розмірковуючи над майбутнім Канади у непростий період її існування, прем'єр-міністр висловлював упевненість, що майбутнє держави пов'язане лише з федералізмом [66, с.295].

Політичне суперництво цих двох франкофонів перенеслось й справило визначальний вплив на одну з ключових подій канадської історії другої половини ХХ ст. - квебекський референдум, присвячений перегляду існуючого формату взаємин провінції з Оттавою. Його проведення мало дати відповідь на запитання - чий шлях суспільного розвитку обере Квебек: федералістський П. Трюдо чи сепаратистський Р. Левека. Очевидним було лише те, що на майбутній вибір безпосередній вплив матимуть наслідки реформ, проведених провінційним урядом. Кроки Р. Левека зі збереження національної ідентичності у перші роки його урядування можна вважати досить вдалими. Урядові вдалося перетворити французьку мову на єдину офіційну мову в провінції, виправити на свою користь ситуацію в імміґраційній галузі. Водночас, реформи в економіці та соціальній сфері сприяли поліпшенню загального добробуту пересічних квебекців. Проте правляча партія і Р. Левек зокрема, вважали, що за діючої системи федералізму Квебек не може нормально розвиватися і тим паче зберегти свою національну ідентичність.

3.2 Референдум про асоціативний суверенітет провінції 1980 р

Наприкінці 1970-х рр. інтрига щодо можливого відокремлення Квебеку досягла своєї кульмінації. Однак про повну самостійність мова й надалі не велась і Р. Левек закликав у жодному разі не ототожнювати терміни «незалежність» і «суверенітет» [20, с.52]. Квебекська партія виступала за втілення в життя концепції «суверенітету-асоціації» (асоціативного суверенітету), згідно якої провінція проголошувала політичний суверенітет і вступала в економічний союз з Канадою [42, с.107].

У листопаді 1974 р. чільний представник квебекців Клод Морен уперше виклав ідею проведення провінційного волевиявлення щодо асоціативного суверенітету Квебеку, а незабаром після свого приходу до влади Р. Левек пообіцяв провести такий референдум упродовж найближчих п'яти років [42, с.108]. У середині 1977 р. уряд Квебекської партії подав на розсуд громадськості форму його проведення, котра повторювала модель, використану Великою Британією під час волевиявлення щодо вступу у ЄЕС. Як і в британському випадку, у провінції було створено дві організації, котрі обстоювали позицію «за» і «проти». Обидві структури отримали від уряду однакові фінансові ресурси й час для виступу на телебаченні та по радіо. Крім цього, кожний мешканець Квебеку одержав брошуру з арґументами «за» і «проти» асоціативного суверенітету, а також окреме обґрунтування урядової позиції [55, с.62].

Незважаючи на запевнення Р. Левека в тому, що результати референдуму матимуть лише «моральне значення», федеральний прем'єр-міністр П. Трюдо, - як контрарґумент, запропонував провести референдум щодо національної єдності в усіх десяти провінціях. Свою позицію він пояснив за допомогою медичної аналогії, відповідно до якої Канада - пацієнт, котрому хочуть ампутувати руку (Квебек), попередньо не узгодивши це з ним самим [42, с.108]. Поза тим, ідея загальнодержавного референдуму не знайшла належної підтримки в політичних колах Канади і її відкинули навіть у середовищі федеральних лібералів. Квебекський прем'єр назвав пропозицію П. Трюдо «анахронічним абсурдом» і зазначив, що питання приєднання у 1949 р. до федерації Ньюфаундленду вирішували тільки жителі цього реґіону, а не вся країна, тому, наголосив Р. Левек, свою долю квебекці вирішуватимуть також самостійно [53].

Після провалу ідеї всеканадського референдуму щодо національної єдності, федеральний уряд анонсував головні принципи оновленої системи канадського федералізму. Це було викликано необхідністю створити альтернативу сепаратистським прагненням квебекського керівництва, що цілком вкладалось в рамки політичної філософії П. Трюдо, котра, за його ж власним зізнанням, полягала у «створенні противаг». «Новий федералізм» якраз і був тією противагою, здатною зберегти єдність Канади, позаяк передбачав запровадження реґіонального самоврядування, гарантував мовну рівність англо- і франкоканадців. Він також означав поширення процедури консультацій між федеральним центром і провінціями, а також надання більших конституційних прав реґіонам у фінансовій сфері. Аби засвідчити серйозність своїх намірів, П. Трюдо пообіцяв внести ці положення у конституцію, прийняття якої прогнозував до кінця 1981 р. [29, с.60].

Намагання центрального уряду реформувати федеральну систему держави провінційні адепти незалежності сприйняли досить іронічно. Так, згадуваний уже Ж.-М. Леже назвав канадський федералізм таким, що вже віджив себе і передбачав його крах до кінця ХХ ст. [36, с.73]. Таким чином, ініціатива Оттави не змінила наміру провінційного керівництва будь-що провести власний референдум. На VII з'їзді Квебекської партії, що проходив протягом 1-3 червня 1979 р., було прийнято нову партійну програму, котра підтвердила незворотність громадянського волевиявлення. «Оновлений федералізм, - йшлося у документі - є неможливим, оскільки федеральний центр нізащо не піде на поступки у сфері розмежування владних компетенцій». Відтак, лише пропонована партією схема асоціативного суверенітету була спроможна забезпечити нормальний суспільний розвиток у майбутньому. Після досягнення Квебеком політичного суверенітету й вступу в економічну асоціацію з Канадою, пропонувалось створити спільний орган управління - Загальну раду міністрів, куди б входили представники Квебеку та Канади. Кожна з двох частин нового утворення могла мати на своїй території власне законодавство, на свій розсуд розпоряджатися фінансами. Програмою також передбачалися вільний рух товарів, робочої сили й капіталів, відсутність митниці і паспортного контролю, наявність спільної валюти, тісний військовий союз між Квебеком й Оттавою [29, с.61].

Улітку 1979 р. Р. Левек оголосив, що референдум відбудеться орієнтовно у 1980 р., а у випадку його провалу - правляча партія обіцяла провести ще одне волевиявлення, котре уже безпосередньо мало стосуватися незалежності провінції [42, с.109]. Однак, проведені 27 вересня 1979 р. у Квебеку соціологічні опитування, показували невтішну картину для сепаратистів. Лише 11% мешканців провінції виступали за повну незалежність, 19% за суверенітет і подальший вступ в економічну асоціацію з Канадою, 39% за оновлений федералізм, 15% за статус-кво і 7% на той час ще не визначились. Показово, що 66% респондентів були впевнені у тому, що як би не закінчився референдум - Квебек так чи інакше залишиться в складі Канади [42, с.109].

1 листопада 1979 р. у Національній асамблеї було оприлюднено документ під назвою «Квебек - Канада. Нова угода», в якому уряд виклав основні принципи втілення в життя концепції асоціативного суверенітету. У ньому йшлося, що завдяки політичному суверенітету перед провінцією відкриються нові можливості і вона отримає політичну вигоду, а від економічної асоціації з Канадою - Квебек дістане економічний зиск. Документ передбачав членство Квебеку в Британській Співдружності, ООН, НОРАД і НАТО. Р. Левек з цього приводу заявляв: «Ми частина Західного світу і маємо намір залишитися нею» [55, с.63].

Декілька днів по тому, квебекський уряд призначив проведення референдуму на 20 травня 1980 р., а в другій половині грудня 1979 р. оголосив зміст питання (французькою та англійською мовами): «Уряд Квебеку виніс на громадський розгляд пропозицію проведення переговорів щодо укладення нової угоди з рештою Канади, котра базується на рівності двох націй. Ця угода має дати Квебекові ексклюзивне право приймати власні закони, збирати податки, встановлювати відносини із зарубіжними державами - тобто, отримати суверенітет. Водночас, вона передбачає економічну асоціацію з Канадою, включаючи спільну валюту. Зміни в політичному статусі, отримані внаслідок цих переговорів, не наберуть сили без народного схвалення на іншому референдумі. Враховуючи такі умови, чи даєте Ви урядові Квебеку мандат на проведення переговорів відносно пропонованої угоди між Квебеком і Канадою?» [14].

Частина квебекських радикалів виступила проти такого завуальованого формулювання і наполягала, аби питання незалежності було поставлене прямо. Однак Р. Левек вважав, що питання саме у такому вигляді здатне забезпечити перемогу. Проведені на той час опитування свідчили про те, що 57% квебекців хотіли розширення прав провінції у галузі культури, 50% в економіці, 37% у сфері міжнародних відносин і загалом 54% мешканців Квебеку підтримували пропозицію провінційного уряду щодо асоціативного суверенітету [42, с.110]. Необхідно врахувати і те, що референдум, як і обіцяв раніше Р. Левек, прямо не стосувався незалежності провінції, а мав радше консультативний характер. Лише при позитивному результаті 20 травня, мав відбутися новий референдум, присвячений безпосередньо питанню самостійності. Тобто, якщо Квебек і міг, де-юре, стати незалежним, то у жодному разі не в результаті референдуму 20 травня 1980 р. Проте, де-факто, і це добре розуміли в Оттаві, позитивні наслідки голосування неминуче відкривали шлях до повної незалежності Квебеку [58, с.72].

На особливу увагу відносно можливості відокремлення Квебеку і проведення з цього приводу референдуму заслуговує позиція керівництва католицької церкви. Католицизм завжди домінував у провінції і традиційно відігравав важливу роль у її суспільному житті. Навіть попри певний занепад церкви після секуляризаційних процесів під час «тихої революції», до думки церковних ієрархів прислухалася значна частина квебекців. Зважаючи на це, церква не могла залишатися осторонь тих подій, що відбувалися у провінції. У 1979 р. квебекські єпископи прийняли спільну відозву під назвою «Народ Квебеку і його політичне майбутнє». У першій частині послання йшлося, що жителі провінції мають право самостійно визначати й влаштовувати своє майбутнє, бо в Євангелії зазначено: «Шукайте і знайдете». Цю фразу, на перший погляд, можна було трактувати як завуальовану підтримку сепаратистського курсу партії Р. Левека, проте, у другій частині звернення було подано, назагал, негативну оцінку суверенітету і прозвучав заклик до єдності поміж людьми [79, с.41] .

Така досить неоднозначна відозва квебекських єпископів була викликана нелегким вибором між федералізмом і сепаратизмом. Таку дилему влучно передав католицький архієпископ, виходець із Квебеку Еммет Картер. На конференції, присвяченій проблемам розвитку федерації у 1978 р. він заявив: «Щоб бути чесним з Вами, вважаю неможливим молитися за єдність Канади. Коли б я підносив свої очі до небесного Отця, я б мав перед собою уявну картину мого брата квебекського єпископа, який може в ту саму хвилину молитися до того ж небесного Отця, щоб його любий Квебек став вільною країною… Я відмовляюся змушувати Бога вибирати поміж нами…».

Проблема можливої сепарації Квебеку суттєво позначалась на ході передвиборчої кампанії до канадського парламенту у 1979 р. Для Ліберальної партії Канади збереження свого впливу у провінції, на думку політичних аналітиків, було рівноцінне питанню подальшого перебування при владі, оскільки чверть парламентаріїв-лібералів традиційно обирались саме у Квебеку. Ліберали переконували, що є єдиною партією, здатною зберегти Канаду неподільною, позаяк мають підтримку не однієї, а обох головних мовних груп держави. Перемога ж консерваторів, очолюваних англоканадцем Джозефом Кларком, на їх переконання, могла лише прискорити процес відокремлення Квебеку [36, с.70].

Консерватори натомість звинувачували ліберальний уряд П. Трюдо у недалекоглядній політиці щодо Квебеку, котра викликала загострення федерально-провінційних взаємин. Зрештою, на виборах 22 травня 1979 р. правляча Ліберальна партія зазнала поразки, зумівши провести до Палати громад тільки 114 депутатів, тоді як консерватори 136 своїх представник. Проте Прогресивно-консервативній партії не вистачило 6 місць, аби отримати абсолютну більшість і Дж. Кларк сформував уряд меншості, який став заручником політичної ситуації у країні, де головну напругу продовжувало вносити франкоканадське питання.

Результати голосування у Квебеку під час федеральних виборів вартують особливої уваги, оскільки на відміну від інших реґіонів країни ліберали здобули тут переконливу перемогу (61, 9% голосів) [30, с.52]. Позиція Дж. Кларка щодо Квебеку сприяла зростанню сепаратистських настроїв серед квебекців, для яких Канада знову стала «чужою». Спроби подолати історично негативне ставлення з боку франкоканадців до консерваторів за допомогою переманювання впливових квебекських політиків до свого табору завершились також невдало.

Політика Дж. Кларка передбачала відмову від непримиренної федералістської позиції, а сам глава уряду дотримувався концепції децентралізації федерації і перетворення її в «спільноту спільнот».Водночас, Дж. Кларк намагався уникнути розв'язання гострих питань у сфері федерально-провінційних відносин і з цією метою порекомендував Р. Левекові затриматись із проведенням референдуму. Він заявив, що відмовляється вести з Квебеком будь-які переговори окрім тих, що стосуються системи канадського федералізму. Проте і тим переговорам завадила урядова криза, унаслідок якої 13 грудня 1979 р. об'єднана опозиція висловила вотум недовіри федеральному прем'єрові. У результаті позачергових виборів Ліберальна партія Канади отримала 147 місць у Палаті громад, що дозволило її лідерові П. Трюдо сформувати свій четвертий уряд. 74 депутати-ліберали були обрані у Квебеку, що вкотре довело залежність політичної долі Ліберальної партії Канади від голосування у цій франкомовній провінції [30, с.53].

За три місяці, що залишалися до референдуму, уряд лібералів намагався всіляко вплинути на перебіг референдумної кампанії і забезпечити потрібний результат для збереження державної єдності. З цією метою у Квебек був відряджений палкий прихильник системи федералізму у Канаді, федеральний міністр юстиції Жан Кретьєн. Разом з ним, головним опонентом провінційного сепаратизму став лідер провінційних лібералів Клод Раян, котрий, як тільки очолив Ліберальну партію провінції, пообіцяв реалізувати три речі: стати у жорстку опозицію до уряду Р. Левека, сприяти поразці сепаратистів на референдумі і, нарешті, перемогти Квебекську партію на чергових виборах до Національної асамблеї [42, с.111].

10 січня 1980 р. К. Раян виступив із програмою майбутнього розвитку держави під назвою «Нова канадська федерація». Відповідно до неї, усі провінції отримували виключну юрисдикцію над сімейним законодавством, соціальним страхуванням (зокрема, й страхуванням у випадку безробіття), прибережними природними ресурсами, контроль над якими до того перебував у компетенції Оттави. Ліберальна програма передбачала розширення прав провінцій у сфері оподаткування, гарантувала мовну рівність. Замість Сенату мала бути створена Федеральна рада, у якій Квебек повинен був мати не менше 25% місць [53]. Р. Левек скептично відреагував на пропозиції своїх політичних опонентів. З 4 по 20 березня 1980 р. в Національній асамблеї відбулись дебати з приводу питання винесеного на референдум. Головна полеміка розгорнулася між лідерами головних політичних партій провінції К. Раяном (Ліберальна партія) та Р. Левеком (Квебекська партія). Р. Левек наголосив, що референдум - видатна подія в квебекській історії, під час якого жителі реґіону матимуть реальне право на самовизначення. Прем'єр в черговий раз скритикував систему канадського федералізму, що, на його думку, не гарантує квебекцям збереження їхньої національної ідентичності [66, с.297]. К. Раян у відповідь звернув увагу Р. Левека, що всі ті досягнення, про які говорив той у своєму виступі, стали можливими лише завдяки тій політичній системі (федералізм) при якій, власне, живуть квебекці [66, с.297].

14 травня 1980 р. перед десятитисячним натовпом квебекців у Монреалі П.Трюдо урочисто пообіцяв оновити федерацію, а Квебекові, зважаючи на його виняткову національну ідентичність, забезпечити в системі канадського федералізму особливе місце. Тобто, мова йшла про «особливий статус», якого добивалися попередні уряди провінції. Умовою виконання обіцянки П. Трюдо, мало стати голосування проти пропозиції квебекського уряду, що вже само по собі відкривало дорогу до реформування системи канадського федералізму й ухвалення конституції держави зокрема [20, с.54].

Інтрига щодо результатів голосування, котра все ж зберігалася до останнього дня, сприяла активізації дискурсу навколо майбутнього як Канади, так і Квебеку. Передбачалося, що у випадку його відокремлення, ворожість до політичного утворення франкофонів з боку Англійської Канади буде настільки великою, що про ніяку економічну асоціацію й годі говорити, а офіційній двомовності в Англійській Канаді, незважаючи на те, що там проживає шоста частина усіх франкоканадців, настане край. Згідно проведених опитувань, лише близько 10% жителів у дев'яти провінціях Англійської Канади підтримували ідею асоціативного суверенітету, тоді як 80% виступали проти будь-якої незалежності, в тому числі і неповної. Майже всі великі українські організації, незважаючи на їх політичне забарвлення, висловилися проти сепаратистських тенденцій у Квебеку. Винятком була лише резолюція Едмонтонської конференції українських науковців, яка виступила за перетворення держави у конфедерацію двох рівних партнерів - Квебеку й Англійської Канади [71, с.154].

Однак, заради справедливості, треба зазначити, що в країні було чимало і тих, хто особливо не переймався можливою сепарацією Квебеку. Яскравим прикладом цього можуть бути результати опитування громадської думки, проведені у березні 1979 р. в Альберті, де 32% мешканців цієї західної провінції зізналися, що нічого не знають про план проведення референдуму у Квебеку і їх більше цікавить питання, як перешкодити федеральному центру узурпувати контроль над природними ресурсами провінції. Тож, кожний реґіон мав власні інтереси і реагував на чужі проблеми не охоче, незважаючи навіть на їхню загальнодержавну вагу. Враховуючи це, квебекський уряд припустив можливість, у разі провалу ідеї економічної асоціації з Канадою звернутися з подібною пропозицією до США [81, с.145].

США займали досить обережну позицію щодо подій в Квебеку. «Тиха революція» і події після неї залишились поза увагою Вашингтона і лише з 1976 р. - перемоги у Квебеку партії Р. Левека, американці почали уважніше слідкувати за подіями в Канаді. Слід підкреслити, що радник президента Дж. Картера Збігнєв Бжезинський певний час проживав і навчався у Квебеку, тож все те, що відбувалося у провінції не могло не аналізуватися у Білому домі. Загалом, американська позиція щодо квебекської проблеми у 1970-х рр. зводилась до трьох принципів: 1) неподільність Канади; 2) невтручання у внутрішні справи північної сусідки; 3) визнання права канадців демократичним шляхом вирішувати своє майбутнє [81, с.146]. В лютому 1977 р. Дж. Картер, зокрема, заявив: «Майбутнє Канади викликає в Америці чималу тривогу… Я особисто бажаю, аби конфедерація залишалась такою як є і щоб Квебек не відокремився» [81, с.146]. США не бажали нестабільності поблизу своїх кордонів і тому виступали за збереження статус-кво, проте не можна також цілком відкидати думки, що Вашингтон був не зацікавлений у розв'язанні проблеми Квебеку і використовував її з метою тиску на Канаду.

На референдумі з приводу асоціативного суверенітету, який відбувся 20 травня 1980 р., перемогу здобули федералісти. У голосуванні взяли участь 84, 3% квебекців, що було найвищою явкою виборців за всю історію не лише Квебеку, але й Канади загалом. Позитивно на питання уряду відповіло 1 478 200 осіб або 40, 5%, негативно - 2 171 913 або 59, 5% [42, с.112]. На думку більшості канадських політологів, референдум засвідчив, з одного боку, достатньо глибокий розкол серед населення провінції, а з другого, що багато квебекців таки не задоволені місцем провінції у складі федерації. Втім, із 110 виборчих округів, лише у 15 прихильники асоціативного суверенітету здобули перемогу. Серед них був і Тайлон - округ, від якого у свій час до Національної асамблеї був обраний Р. Левек [42, с.112].

Результати травневого референдуму викликали жваве суспільне обговорення, котре зводилось до пошуку причин поразки ідеї асоціативного суверенітету. В середовищі прихильників самостійності відразу ж з'явилась версія, відповідно з якою референдум для квебекців став нещирим виявом їхньої волі, позаяк вони хотіли продемонструвати свою відданість Канаді і при тому не зашкодити собі. З такою версією важко не погодитись, особливо, коли врахувати побоювання того, що у випадку позитивного результату федеральний уряд міг запровадити у провінцію війська, як це було під час «жовтневої кризи» 1970 р. Відтак, значна частина мешканців Квебеку боялась порушення усталеної системи життя, передусім в економічному плані, і голосувала за спокій. Окрім того, негативні наслідки голосування пояснюються тим фактом, що квебекці з часу «тихої революції» досягли необхідного мінімуму прав і свобод для збереження національної ідентичності [20, с.55].

Аналіз голосування показує, що «за» переважно голосували і молоді квебекці, котрі народилися у період з 1945 по 1959 р., тож віковий фактор зробив квебекський сепаратизм потенційно небезпечним у майбутньому. «Ні» в основному сказали чотири категорії квебекців: ті, кого задовольняв статус-кво, прихильники конституційних змін, запропонованих федеральним урядом, особисті симпатики П. Трюдо і К. Раяна та противники правлячої Квебекської партії [42, с.112]. Загалом, залежність між партійністю і тим як проголосував той чи інший мешканець провінції була дуже великою. Ліберали втілювали федералістські сили, тоді як фракофони- сепаратистські. Спроби інших партій зайняти проміжну між цими політичними напрямками позицію закінчились невдало і вони були поглинені двома провідними партіями, головно лібералами [29, с.62].

Не менше вплинула на результати голосування позиція провідних політиків, котрі, як не парадоксально, були значно популярнішими за ті ідеї, які вони пропагували, тому канадська публіцистка Люсьєн Ганьйон назвала референдум у провінції передусім «битвою вождів» [42, с.112]. Глава Квебекської партії Р. Левек мав більше симпатиків ніж лідер лібералів К. Раян, проте ця популярність нівелювалася наявністю на посаді прем'єр-міністра Канади франкоканадця П. Трюдо. Попри те, що вершина популярності федерального прем'єра була вже позаду, він усе ж мав вагомий вплив на думку квебекців і в «оновлений федералізм», швидше за все, повірили лише тому, що його проголосив саме П. Трюдо. Тож, головну заслугу у перемозі федералістської ідеї над сепаратистською віддають саме йому [20, с.63].

Референдум щодо асоціативного суверенітету Квебеку був логічним наслідком двадцятирічного періоду розвитку провінції, що пройшов під знаменом змін засад функціонування системи канадського федералізму. Його проведення, а отже, і реальна загроза єдності держави, змусили Оттаву вкотре переосмислити проблему Квебеку й визнати потребу її розв'язання головним пріоритетом у своїй діяльності. Результати референдуму показали, що квебекців не задовольняють ані асоціативний суверенітет, ані статус-кво. Тож, традиційне питання «Чого хоче Квебек?» стало знову актуальним і відповідь на нього зацікавлені сторони спробували знайти під час конституційної реформи.

3.3 Квебекський фактор при ухваленні Конституції Канади 1982 р

Наростання сепаратистських настроїв у другій половині 1970-х рр. в окремих реґіонах Канади і передусім у Квебеку, змусили федеральний уряд П. Трюдо вдатись до низки заходів, котрі мали запобігти безконтрольному збільшенню владних повноважень з боку суб'єктів федерації, а заодно зміцнити державну єдність. Без сумніву, головним кроком у цьому напрямку стала конституційна реформа, котра мала завдання розмежувати федерально-провінційні права й обов'язки, що дозволило б послабити відцентрові тенденції у країні. Однак ситуація ускладнювалась тим, що навіть після здобуття у 1931 р. Канадою фактичної незалежності, вона формально залежала від Лондона і не мала власної конституції у прямому розумінні цього слова. ЇЇ функції з часу утворення держави виконував Акт про Британську Північну Америку 1867 р., вносити зміни, до якого міг лише парламент Великої Британії, що, зрештою, дало підстави шукати коріння проблеми Квебеку у «колоніальній конституції». Тож, проведення конституційної реформи в Канаді означало репатріацію основного закону держави.

Починаючи з другої половини 1970-х рр., федеральний уряд крок за кроком намагався позбутись пережитків і символів колоніального минулого, а отже, зміцнити канадську державність. Саме у той час можна говорити про зміцнення позицій канадського націоналізму, котрий, на відміну від квебекського був не етнічним, а федеральним [45, с. 261].

Аби зрозуміти причину недовіри до дій Оттави і врешті-решт знайти відповідь на запитання «Чого хоче Квебек?», восени 1977 р. федеральний уряд ініціював створення «Комісії у справах канадської єдності» на чолі з колишнім прем'єр-міністром провінції Онтаріо англоканадцем Джоном Робертсом та екс-міністром федерального уряду франкоканадцем Жан-Люком Пепіном. У її склад увійшло близько півсотні авторитетних у Канаді осіб, що репрезентували усі провінції та етнічні спільноти країни. Проте, не чекаючи на висновки «комісії Пепіна-Робертса», федеральний уряд у березні 1978 р. виклав основні принципи конституційної реформи під назвою «Час дій». Оновлена система канадського федералізму ґрунтувалася на самоврядуванні реґіонів та гарантуванні мовної рівності англо- і франкоканадців. Окремо було передбачено принцип загальнонаціонального консенсусу як бажаної, але не обов'язкової умови реформи. Ці принципи мали лягти в основу нової конституції, котру планувалось прийняти до кінця 1981 р.

11 жовтня 1978 р., виступаючи на відкритті останньої перед виборами сесії Палати громад, П. Трюдо виніс на парламентське обговорення комплексний проект конституційної реформи і наполіг на його прийнятті [29, с.69]. Перспективи його схвалення були незначними, головним чином через спротив офіційної опозиції - консерваторів. Невдало завершились і спроби федерального та провінційного прем'єр-міністрів знайти порозуміння з окремих питань конституційної реформи на черговій спільній зустрічі в листопаді 1978 р. Після цієї конституційної конференції з'явилася так звана «перша сторінка» з одинадцяти найдискусійніших пунктів. Тут переважно фігурували питання економічного характеру й розширення провінційних повноважень (сім пунктів), та збільшення прав суб'єктів федерації на міжнародній арені [29, с.70].

На окремих із цих питань зупинилася і «Комісія у справах канадської єдності». Однак у своїх висновках, що були оприлюднені 1 вересня 1979 р. під промовистою назвою «Майбутнє разом», вона вказала на необхідність реформування системи канадського федералізму загалом. Окремо комісія визнала факт існування проблеми Квебеку, котра на її думку, була викликана «відвертим реґіоналізмом та історичними передумовами». Тож, аби вийти з конституційної кризи, «комісія Пепіна-Робертса» пропонувала встановити баланс двох рівнів влади. Для цього передбачалась реформа парламенту, верхня палата якого - Сенат, більше нагадувала орган не федеративної, а унітарної держави, позаяк була створена за англійським взірцем. Така ситуація не відповідала засадам федералізму, бо верхня палата парламенту федеративної держави мала б виражати інтереси реґіонів - тобто канадських провінцій. Тож, комісія пропонувала замінити Сенат - Радою федерації, а Квебекові відвести в цьому органі не менше 20% місць. А у її висновках зазначалося: «Канадська конституція повинна підкреслити історичне партнерство англо- та франкоканадського народів й особливий статус Квебеку». Такі рекомендації не зовсім відповідали політичній філософії П. Трюдо, незважаючи навіть на його франкоканадське походження. П. Трюдо вважав рівними усі провінції і проголошував найвищою цінністю канадського суспільства особу незалежно від етнічного походження, що суперечило, як пропозиціям “комісії Пепіна-Робертса”, так і поглядам Р. Левека. Прем'єр провінції, як і більшість квебекців хотіли бачити Канаду федеративною державою, у якій вони були б однією з двох націй, тоді як англофони вбачали у федеративній державі втілення ідеї єдиної канадської національної держави, де Квебек мав залишатися лише однією, хоча й важливою, складовою канадської нації. Таким чином, виникла суперечність трьох рівностей: рівності громадян (П. Трюдо), провінцій (лідери англомовних провінцій) і націй-засновниць Канади (Р. Левек). Врахування однієї з рівностей неминуче суперечило двом іншим, тож виходом із такого становища мав бути спільний компроміс. Зрештою, його контури намітились ще за тиждень до квебекського референдуму щодо асоціативного суверенітету, коли П. Трюдо пообіцяв в обмін на голосування проти пропозиції уряду Р. Левека забезпечити Квебекові в системі канадського федералізму особливе місце [31, с.67].

Поразка прибічників квебекського суверенітету дозволила П. Трюдо остаточно перехопити ініціативу. Не гаючи часу, наступного дня після референдуму він доручив міністрові юстиції Ж. Кретьєну упродовж 72 годин провести з усіма провінційними прем'єрами переговори щодо прискорення темпів конституційної реформи. У відповідь Р. Левек заявив, що не погодиться на конституцію, у якій не буде зазначене право Квебеку на самовизначення. Повне визнання цього права, на його думку, стало найважливішим досягненням квебекського референдуму 1980 р. і, попри поразку на ньому прихильників концепції асоціативного суверенітету, незаперечним фактом стало те, що провінція постала окремим національним організмом [22, с.80].Таким чином, кінець літа 1980 р. пройшов у запеклих і, що головне, безрезультатних дебатах між Оттавою і Квебеком відносно розмежування повноважень за новою конституцією. Це змусило федеральний уряд 30 серпня 1980р. виробити спеціальний документ, котрий визначив подальшу стратегію уряду у конституційній реформі. Крім інструкції, яку позицію займати щодо кожного з питань, Оттава задекларувала курс на односторонню репатріацію конституції [22, с.81].

Можливість втілити у життя свій намір П. Трюдо отримав після провалу тринадцятої за рахунком конституційної конференції, що проходила 12-16 вересня 1980 р. в Оттаві. Розбіжності між Оттавою і Квебеком були настільки відчутними, що досягнення консенсусу виглядало нереальним. Не менші непорозуміння були і між самими реґіонами. Західним провінціям не подобалось те, що Оттава надмірну увагу приділяє саме Квебекові, а не їм. Окрім цього, вони категорично виступали проти надання франкомовній провінції «особливого статусу». Водночас, в Онтаріо відкидали можливість змін у системі оподаткування, яких прагнув Захід, а приморські провінції наполягали на передачі їм повного права розпоряджатися природними ресурсами на власний розсуд. Зважаючи на всі ці суперечності, урядом було відхилено пропозицію винести конституційне питання на референдум, оскільки це могло остаточно поділити Канаду на Схід і Захід, франко- та англоканадців [45, с.262].

Аби остаточно не пересварити між собою всі провінції, і не витрачати часу на безрезультатні переговори, федеральна влада, за словами Ж. Кретьєна, була змушена діяти. 2 жовтня Оттава звернулась із запитом до британського парламенту про можливість репатріації конституції Канади, а три дні по тому в Палаті громад Канади розпочались дебати щодо конституційної резолюції. Проект складався з трьох частин: преамбули, в якій пропонувалося Великій Британії прийняти Акт про Канаду, власне, Акту про Канаду і доповнений Акт про Британську Північну Америку 1867 р. Прогресивно-консервативна партія відразу різко виступила проти проекту і висловила намір не підтримувати його. Однак, заручившись підтримкою НДП, лібералам вдалося затвердити проект у першому й другому читаннях. Після цього його передали в об'єднаний комітет двох палат канадського парламенту під керівництвом сенатора з Альберти англоканадця Гаррі Гейса і депутата з Квебеку франкоканадця Сержа Жоаля. Комітет прийняв кількадесят поправок до конституції, зокрема, визначив статус корінних народів і уточнив процедуру ініціювання конституційного референдуму, що раніше було прерогативою федерального уряду [72, с.51].

Активні односторонні дії федерального центру викликали обурення у Квебеку. 7 грудня 1980 р. в Монреалі відбувся численний мітинг проти односторонньої репатріації основного закону держави, а уряд провінції звернувся у суд із проханням дати оцінку конституційності дій Оттави. Зрештою, у грудні 1980р. шість із десяти канадських провінцій, у тому числі і Квебек, звернулися в апеляційні суди Манітоби, Квебеку і Ньюфаундленду з вимогою дати оцінку конституційності дій Оттави. Однак і це не розв'язало проблеми, бо манітобський і квебекський суди визнали дії федерального центру правомірними, а ньюфаундлендський ні. Після цього справу було скеровано до Верховного суду Канади.

Окрім судової тяганини, іншим стримуючим фактором під час конституційної реформи стала позиція Великої Британії. Якщо восени 1980 р. британський уряд беззастережно погоджувався задовольнити прохання канадського федерального уряду, то на зламі 1980-1981 рр. позиція офіційного Лондона у цьому питанні змінилася. 21 січня 1981 р. британський комітет у законодавчих справах під керівництвом лорда Ентоні Кіршоу завершив розгляд подання Оттави й оголосив про негативний результат, мотивуючи свою позицію тим, що проект немає достатньої підтримки в самій Канаді й комітет не бачить за доцільне займатися репатріацією конституції.

У такий спосіб, два варіанти проведення конституційної реформи - через британський парламент і шляхом односторонньої репатріації, були заблоковані. Залишався третій, найважчий шлях - досягнення порозуміння з провінціями й узгодження компромісного варіанта на федерально-провінційній конституційній конференції. Сподівання на втілення такого сценарію було можливе лише після налагодження контакту з Квебеком, позиція якого у проведенні конституційної реформи була ключовою і від неї залежало те, як будуть поводитись інші бунтівні провінції. Особливі сподівання, як можна припустити, Оттава покладала на зміну правлячої у Квебеку партії під час провінційних виборів 1981 р. [31, с.68].

Передвиборча стратегія Квебекської партії базувалась на повазі волевиявлення населення під час травневого референдуму і проходила головно з акцентуванням уваги на успіхах уряду Р. Левека. Згідно проведених опитувань - 48% жителів провінції були задоволені його економічною політикою, 30% позицією Квебекської партії у конституційному питанні, 72% рівнем захисту споживачів, 60% мовною політикою [29, с.70].

Економічний спад, що розпочався в 1980 р., у поєднанні з невдачею на травневому референдумі, не віщували нічого доброго Квебекській партії. Однак досить несподівано, завдяки лідерським здібностям Р. Левека, франкофони отримали на виборах до Національної асамблеї другу поспіль перемогу. Квебекська партія провела до провінційного парламенту 80 депутатів, що дозволило Р. Левекові сформувати черговий уряд, котрий діяв до 1985 р. [36, с.75].

Отже, сподівання федералістів, що на парламентських виборах 1981 р. вдасться закріпити перемогу отриману на травневому референдумі не підтвердилися. Натомість перемога Р. Левека зміцнила його позиції під час наступного етапу конституційних переговорів. 16 квітня 1981 р. провінційні прем'єри, крім Вільяма Дейвіса (Онтаріо) та Річарда Гартфілда (Нью-Брансвік), утворили спільне об'єднання для захисту власних конституційних вимог - так звану «групу восьми». Канадський прем'єр з цього приводу висловив обурення, бо англомовні провінції пішли на союз з урядом Р. Левека, який прагнув виходу Квебеку зі складу федерації [45, с.263].

Базою спільних дій «групи восьми» стали такі вимоги: прийняття доповнень до Акту про Британську Північну Америку 1867 р. на підставі згоди між центром і будь-якими сімома провінціями, в яких проживає не менше 50% населення країни; ратифікація доповнень провінційними парламентами кваліфікованою більшістю голосів (2/3); юридичне закріплення права кожної провінції не приєднуватися в подальшому до федерально-провінційних програм, якщо вони їх не влаштовують і сплати у низці випадків, в разі їхньої відмови, компенсації з федерального бюджету. Наріжним каменем цього об'єднання став принцип про рівність усіх провінцій, запропонований прем'єр-міністром Альберти Пітером Лоухідом. Тобто, про якийсь «особливий статус» Квебеку мова не йшла, як і про його право конституційного вето, яке провінція фактично використала у 1971 р. відносно конституційної «Хартії Вікторії» [45, с.264].

Створення об'єднання з восьми провінцій було викликане передусім побоюванням реалізації конституційних ініціатив П. Трюдо, що мали централізаторський характер. Крім того, провінційне об'єднання було спрямоване саме проти канадського прем'єра. Квебекський уряд пішов на порозуміння з іншими сімома провінціями, жертвуючи правом вето, що було головним козирем у переговорах із федеральним центром. Без сумніву, це була найбільша стратегічна помилка Р. Левека, оскільки, підписавши подібну угоду, Квебек автоматично прирівнювався до інших провінцій. З іншого боку, подібне утворення було б неможливим і Захід нізащо не пішов би на переговори, якби Квебек не відмовився від цього права, втрата якого, на думку Ж. Кретьєна, стала еквівалентною ціною, сплаченою провінцією за приєднання до «групи восьми» [22, с.82].

Політичне утворення восьми провінцій з самого початку видавалося дуже хитким, бо між його учасниками не існувало взаємної довіри й Оттаві досить легко вдалося розладнати цей союз. П. Трюдо пояснив черговий успіх федерального центру тим, що прем'єри провінцій передусім політики і з ними за будь-яких умов можна домовитись. Це стало можливим, зокрема, й тому, що 28 вересня 1981 р. Верховний суд визнав, що конституційна реформа зачіпає права провінцій, але Оттава немає потреби заручатися їхньою підтримкою у проведенні конституційної реформи. Тобто, односторонні дії федерального уряду були визнані такими, що не суперечать чинному законодавству і мають право на продовження. Тож, перед провінціями був вибір - або надалі залишатися в опозиції і чекати, поки федеральний центр прийме конституцію, котра не відповідатиме їхнім інтересам, або ж спробувати домовитись й зробити документ прийнятним для себе [58, с.75].

У середині жовтня 1981 р. П. Трюдо на зустрічі з прем'єр-міністром Британської Колумбії Уільямом Беннетом, який представляв інтереси «групи восьми», домовився про проведення ще однієї, за словами глави канадського уряду, останньої федерально-провінційної конституційної конференції. Вона відбулась 2-5 листопада 1981 р. і виявилась переломним моментом в ході конституційної реформи. Після нічних засідань, виснажливих переговорів і досягнення низки компромісних рішень за кулісами, було підписано договір між федеральним урядом та усіма провінціями (крім Квебеку), про погоджений варіант проекту конституції. Квебекська преса відразу ж підняла шквал звинувачень на адресу Оттави й акцентувала увагу на тому, що події на початку листопада показали, що реально Канада складається не з десяти провінцій, а двох соціокультурних частин - Англійської й Французької Канади [22, с.83]. Спроби з боку Квебеку хоч якось запобігти ухваленню неприйнятного для нього варіанта конституції видались марними.

Угода 5 листопада 1981 р. підсумувала значний період федерально-провінційних переговорів, що тривав понад п'ятдесят років. Вона передбачала: відмову Оттави від інституювання загальнонаціональних референдумів; передання низки спірних питань (про реформування Сенату, Верховного Суду, про юрисдикцію над морським шельфом і застосування статей «Хартії прав і свобод громадянина») на подальший розгляд судів і федерально-провінційних конференцій; відхилення положення про компенсацію провінціям, що не брали участі у федерально-провінційних угодах - при збереженні за усіма провінціями права на таку неучасть; включення в майбутню «Хартію прав і свобод громадянина» положення про право всіх урядів на систематичну (раз у п'ять років) постановку питання про перегляд пунктів «Хартії» [29, с.71].

Реакція Р. Левека на підписання конституційної угоди 5 листопада була різкою. Він оголосив бойкот усіх нарад в Оттаві, крім тих, що стосувалися фінансових питань, та висунув федеральній владі п'ять вимог, виконання яких дозволило б квебекському уряду підписати конституційний проект. Це, зокрема: повернути право вето на конституційні зміни, обмежити владу федерального центру, надати право провінції призначати частину суддів Верховного суду Канади, збільшити провінційну роль у сфері імміґрації, визнати Квебек особливою спільнотою. Реакцію П. Трюдо на квебекські домагання можна було передбачити: «Це надто жорстоко - заявив він, - і про який у такому випадку федералізм може йти мова?» [53].

У листі на адресу федерального прем'єра, датованого 25 листопада
1981 р., Р. Левек закликав главу федерального уряду не поспішати з рішенням щодо ухвалення остаточного варіанту конституції парламентом і повернутися до принципу одноголосного схвалення конституційних змін. Водночас, сумніваючись у можливості будь-якого порозуміння, і відштовхнувшись від тези про «Квебек як особливе суспільство», Національна асамблея своїм рішенням наклала вето на проект канадської конституції. Згодом провінційний парламент ухвалив окрему резолюцію, в якій опріч чергового засудження листопадового проекту конституційних змін, було визначено головні принципи, дотримання яких мало забезпечити приєднання Квебеку до реформи основного закону. Серед них, зокрема, було визнання «рівності двох народів-засновниць Канади» [53]. Інакше кажучи, мова йшла про перетворення держави федерації десяти провінцій на конфедерацію англо- та франкоканадців.

На початку грудня 1981 р. Палата громад абсолютною більшістю голосів схвалила конституційний проект у листопадовому варіанті і передала його на розгляд Сенату. 9 грудня верхня палата канадського законодавчого органу 56 голосами проти 23 (частина консерваторів й окремі ліберальні сенатори від Квебеку) підтримала проект нової конституції держави. З цієї нагоди спікери Палати громад і Сенату Жанна Сове та Жан Маршан відповідно, вручили спеціальну резолюцію представникові Британської Королеви в Канаді генерал-губернаторові Едварду Шрайєру. Відразу після того міністр юстиції Ж. Кретьєн на військовому реактивному літаку відбув у Лондон, аби передати конституційну резолюцію особисто в руки секретарю Королеви [45, с.265].

На початку 1982 р. британський парламент ухвалив останній закон, що стосувався Канади, в якому йшлося про припинення законодавчих повноважень Лондона відносно свого колишнього домініону. Цій події передував відчайдушний крок Квебеку вплинути на позицію британської влади і загальмувати ухвалення неприйнятного для нього варіанта конституції. У розлогому листі на адресу британського прем'єр-міністра Маргарет Тетчер, глава квебекського уряду виклав власне бачення конституційного процесу у Канаді і попросив Лондон втрутитися у федерально-провінційну суперечку та призупинити процедуру передачі Оттаві всієї повноти законодавчої влади. Однак 14 січня 1982 р. генеральний консул Великої Британії у Квебеку М. Сімонс передав відповідь М. Тетчер, котра висловила «жаль із того приводу, що Квебек не зміг приєднатися до угоди 5 листопада» і дипломатично відмовила у проханні [29, с.72].

В умовах, коли конституційна суперечка провінцією була остаточно програна, Квебекська партія переглянула ту частину своєї програми, що торкалася питання майбутніх відносини з Оттавою. Під час VIII-го з'їзду партії у лютому 1982 р., більшість членів організації висловились за відмову від ідеї економічної асоціації з Канадою в разі здобуття політичного суверенітету. З лютого 1982 р. Квебекська партія, очолювана Р. Левеком, узяла курс на повну незалежність провінції. Проте досягти самостійності демократичним шляхом за новою конституцією виглядало дуже складно, оскільки в основному законі ніде не було задекларовано право суб'єктів федерації на відокремлення [31, с.68].

Сподівання на те, що Квебек врешті-решт поступиться своїми принципами і приєднається до дев'яти інших провінцій, що парафували конституцію, виявились марними. 17 квітня 1982 р. Королева Великої Британії Єлизавета ІІ, прем'єр-міністр Канади П. Трюдо та федеральний міністр юстиції Ж. Кретьєн у святковій обстановці підписали Конституційний Акт 1982 р. Ця подія поклала край піввіковому парадоксу, котрий полягав у правовій залежності Канади від Лондона, тоді як вона була фактично суверенною з часу прийняття Вестмінстерського статуту 1931 р. Репатріація Конституції, на думку більшості дослідників, стала політичною перемогою федерального прем'єра, що дозволила йому досягти того, що ніяк не вдавалося нікому з його попередників [29, с.72].

Конституційний Акт 1982 р. було оформлено як додаток до Акту про Британську Північну Америку 1867 р., котрий після реформи став називатися Конституційним. До нього було долучено «Хартію прав і свобод», що замінила діючий раніше «Білль про права 1960 р.». Вона закріпила основні права і свободи канадців, заборонила дискримінацію за національною й релігійною ознакою. Окрім цих документів, до Конституції увійшло більше двадцяти актів, що видавалися британським парламентом упродовж 1867-1975 рр. Більшість із них були перейменовані, а окремі, як і Акт 1867 р., отримали назву «Конституційних» [45, с.266]. У такий спосіб Канада отримала Конституцію не в традиційному розумінні цього слова, а як сукупність окремих актів.

Значення конституційної реформи знайшло передусім свій вияв у вдосконаленні механізму прийняття поправок до Конституції, уточненні сфер відповідальності федерального центру та провінцій. Федеральному урядові було передбачене центральне місце в державно-політичній і владній системі Канади, що засвідчило про крах сподівань Квебеку на встановлення в країні асиметричного федералізму. Нова Конституція означала, що провінційний підхід до трактування структури держави переважив етнічний, котрий пропагувався квебекцями [58, с.76]. Щобільше, було порушено важливий принцип федералізму, згідно з яким, права та повноваження будь-якої складової федерації не можуть переглядатися без їхньої на те згоди.

Багатьох квебекських політиків хвилювало те, як можна було вносити зміни до конституції без згоди не простого суб'єкта Канадської федерації, а провінції, котра стояла біля її витоків у 1867 р. Відтак, небезпідставним було побоювання чи зможе провінція надалі залишатися лояльною до уряду держави, котрий не дотримав обіцянки внести зміни до конституції, враховуючи особливість провінції. Прийняття 17 квітня 1982 р. Конституції Канади не розв'язало, як передбачалось, проблеми Квебеку. Тоді, як в Оттаві пишно святкували репатріацію конституції, у квебекських містах відбувалися багатотисячні антиконституційні демонстрації. Про те, що 17 квітня стало трагічним днем в історії Квебеку свідчили повсюди приспущені національні прапори, а Р. Левек у своєму зверненні до мешканців провінції з нагоди репатріації конституції засудив односторонні дії федерального центру.

Єдиною поступкою франкомовній провінції стало закріплення в «Хартії прав і свобод» офіційного статусу французької мови та надання їй рівних прав поряд з англійською у користуванні в установах парламенту та уряду. Розпочалась друга хвиля конституційної кризи в Канаді, що, як і перша, проявилася здебільшого у формі протиріч між Квебеком та Оттавою. Усі партії у Національній асамблеї Квебеку, у тому числі федералістськи налаштовані ліберали, відкинули можливість погодитись з основним законом держави у тому вигляді, в якому він був остаточно схвалений, а всі наступні уряди провінції відмовились його ратифікувати. Спроби владнати протиріччя на конституційних конференціях у Міч-Лейку 1987 р. та Шарлоттауні 1992 р. не принесли бажаного результату, тож донині Квебек офіційно не визнає канадської Конституції 1982 р. [58, с.77].

Попри це, ухвалення Конституції 1982 р. підсумувало значний період у розвитку Канади, головним результатам чого стало отримання повного суверенітету від Великої Британії та збереження федеративного устрою держави. Водночас, основний закон сповільнив безконтрольне збільшення провінційних повноважень та сприяв єдності країни, хоч національних проблем, серед яких найгострішим було і є квебекське питання, розв'язати не вдалося.

Період 1976-1982 рр. був насичений гострою політичною боротьбою між прихильниками сепарації провінції та федералістами. Протистояння було помітним у всіх сферах суспільного життя, особливо довкола офіційного статусу французької мови у Квебеку, та розмежування федерально-провінційних повноважень. Своєрідним підсумком цього протиборства стали квебекський референдум з приводу асоціативного суверенітету 1980 р. і конституційна реформа, в результаті яких, перемогу святкували федералісти. Провінція не змогла досягти ані суверенітету, ані конституційного закріплення «особливого статусу» в межах Канадської федерації, чого добивались місцеві уряди, починаючи з часів «тихої революції». Завдяки ухваленню в 1982 р. канадської Конституції було закріплено територіальну єдність, але ідейні розходження всередині держави подолати так і не вдалося.

ВИСНОВКИ

Проблема Квебеку має глибоке історичне коріння, проте реальною загрозою для цілісності Канадської федерації вона стала лише на початку 1960-х рр. Саме тоді, під впливом «тихої революції», у франкоканадців виникло бажання досягти справжньої, а не декларативної рівності з англоканадцями і таким чином гарантувати збереження власної національної ідентичності. Поштовхом до цього була швидка асиміляція франкофонів поза Квебеком, що викликала боязнь рано чи пізно розділити їхню долю. Тож, аби уникнути асиміляції, квебекці заявили про прагнення «Бути господарями у власному домі!» і самостійно визначати майбутнє своєї провінції. Центральною темою квебекської історії, починаючи з «тихої революції», став перегляд формату федерально-провінційних взаємин у бік збільшення повноважень франкомовного реґіону. Це, відповідно, призвело до кризи системи канадського федералізму, доля якого з того часу безпосередньо залежала від вирішення квебекської проблеми.

До загострення проблеми Квебеку спонукали: 1) нехтування федеральною владою конституційно закріплених мовних прав франкофонів; 2) гірші економічні показники реґіону у порівнянні з деякими іншими провінціями; 3) світові деколонізаційні процеси; 4) відсутність достатніх юридично закріплених гарантій, необхідних для збереження національної ідентичності. Власне, розуміння останнього й спричинило перегляд філософії розвитку провінції та зумовило еволюцію франкоканадського націоналізму. На зміну традиційному (культурницькому) націоналізмові з його консервативністю та політичною інертністю прийшов модерний (територіальний) націоналізм, що відкинув притаманний його попередникові принцип дотримання статус-кво у відносинах з федеральним центром. Утвердження у квебекській суспільній думці ідеології модерного націоналізму мало далекосяжні наслідки: по-перше, самоназва «квебекці» стала поступово превалювати над терміном «франкоканадці», а, по-друге, значна частина франкомовних жителів провінції почала розглядати себе окремою нацією, що володіє правом на створення незалежної держави.

«Тиха революція» знівелювала комплекс підкорених, що переслідував квебекців ще з часу англійського завоювання Канади й активізувала суспільно-політичне життя в реґіоні. Проте єдиного бачення щодо майбутнього Квебеку у провінційному політикумі не викристалізувалось і, назагал, можна виділити чотири підходи до розв'язання квебекської проблеми: забезпечення лінґвістично-культурної рівності франко- та англоканадців (П. Трюдо), «особливий статус» Квебеку у складі федерації (Д. Джонсон, Р. Бурасса), «суверенітет-асоціація» (Р. Левек) та повне відокремлення від Канади (М. Шапю). Якщо перший підхід, у той чи інший спосіб, розглядався як програма-мінімум усіма партіями й рухами, то сепарація трактувалась, здебільшого, як остання альтернатива. У квебекському суспільстві так і не склалося критичної маси, готової беззастережно підтримати відокремлення від Канади.

Переважна частина політичних сил Квебеку прагнула реформувати діючу систему федералізму так, аби вона приносила якомога більшу користь провінції. Тобто, квебекці не відразу відкинули федералізм як такий, вони пропонували пристосувати його передусім до факту кількісного домінування у державі двох етноспільнот - англо- і франкоканадців, що мало б посприяти збереженню їхньої історико-культурної спадщини. Загалом, еволюція системи канадського федералізму у бік децентралізації була безпосереднім результатом загострення проблеми Квебеку. Саме під її впливом федералізм перетворився у гнучку систему управління державою, здатною адекватно реагувати на вимоги часу. Тому у цей час з'явилися такі, на перший погляд, парадоксальні проекти федералізму як «рентабельний», «кооперативний» чи «дружній». Водночас, треба врахувати ту обставину, що франкоканадці були серед творців Канадської федерації і, вочевидь, політичне утворення, до якого вони належали, не сприймалось ними як зовсім чуже. Щобільше, багатьом квебекцям було притаманне почуття «подвійної приналежності» - до Квебеку (мала батьківщина) і до Канади (велика батьківщина). Тому суперництво централізаторських та відцентрових ідей не стало боротьбою виключно франкоквебекців - прихильників розширення прав провінції, з англоканадцями - переконаними федералістами.

Твердження, що англоканадці сприймали домагання квебекців не інакше як спробу зруйнувати федеративну систему і підірвати державну цілісність Канади, є беззаперечним. Проте це надто спрощене уявлення про проблему, оскільки чи не найвідданішими прибічниками федералізму були якраз політики франкоканадського походження (П. Трюдо, Ж. Маршан, Ж. Пелетьє, Ж. Кретьєн тощо), котрі вбачали майбутнє своєї малої батьківщини (Квебеку) лише у складі великої батьківщини (Канадська федерація). Отже, боротьба, у першу чергу, тривала поміж представниками однієї етнічної спільноти, що дозволило уникнути посилення міжнаціонального антагонізму на рівні «франко- - англоканадці» і, з-поміж іншого, надало рухові за самовизначення провінції переважно мирного характеру. Разом з тим, стримуючим фактором стало і те, що Квебек добровільно увійшов до складу Канадської федерації, і більшість прихильників відокремлення розуміли, що потенційна сепарація також має бути мирною.

Тож, Канада якісно вирізняється серед інших країн світу, що стикалися з подібними проблемами, оскільки там національне питання намагались розв'язати демократичним шляхом. Першим федеральним урядом, що відійшов від загальних декларацій і серйозно приступив до вирішення проблеми Квебеку, став ліберальний кабінет Л. Пірсона. Відштовхуючись від принципу «Одна держава - дві нації», він своєю політикою сприяв децентралізації системи канадського федералізму. Коли ж стало зрозуміло, що вирішити у такий спосіб проблему Квебеку і, водночас, зберегти цілісність країни не можливо, федеральна влада в особі П. Трюдо запропонувала нову концепцію державного розвитку - «Одна держава - одна нація». Зміні орієнтирів сприяв і той факт, що проти пропагованої квебекцями теорії «двох націй» виступили канадці неанглосаксонського і нефранцузького походження, передусім українці. Декларуючи себе «третьою силою» («третьою нацією»), вони заперечили можливість надання Квебекові «особливого статусу» чи перетворення країни у конфедерацію двох народів-засновників Канади. Їхня позиція ґрунтувалась на переконанні того, що розширення прав однієї етноспільноти неодмінно призведе до обмеження прав і свобод іншого народу. Тобто, бажання франкоканадців зберегти власну національну ідентичність суперечило подібним прагненням канадських українців.

Зважаючи на поліетнічний характер держави, Оттава ініціювала проведення політики «багатокультурності на двомовній основі». Але спроба звести проблему Квебеку виключно у лінґвістичну площину і тільки юридично закріпити статус французької мови у Канаді як офіційної мала супереччливі наслідки. Причина полягає у тому, що, з одного боку, квебекська проблема багатогранна і не зводиться лише до питання про статус французької мови, а, з другого боку, навіть поступки Оттави у мовному питанні франкофони вважали запізнілими і надто обмеженеми. Йшлося не стільки, яку позицію займатиме французька мова в англомовних провінціях Канади, скільки те, яку роль вона відіграватиме у Квебеку. Саме боязнь бути асимільованими в англомовному середовищі Північної Америки, спонукала до проведення в провінції політики лінґвістичного протекціонізму, у результаті чого французьку було перетворено на єдину офіційну мову провінції.

Однак і такий крок не гарантував абсолютного збереження національної ідентичності, позаяк зниження показника народжуваності в провінції з середини ХХ ст. та наплив імміґрантів, котрі воліли вивчати й спілкуватися англійською мовою, зробили франкомовну спільноту Квебеку уразливою перед зовнішньокультурним впливом. Тому квебекські власті наполегливо намагалися взяти під свій контроль всі сторони суспільного життя, але об'єктивною завадою для втілення їхніх намірів стала система канадського федералізму. Власне тому, з другої половини 1970-х рр. питання реформи федеративного устрою держави, на чому раніше наполягав саме Квебек, виявилось вже не настільки актуальним і мова зайшла про пошук нового формату взаємин між франко- й англомовною частинами Канади. У центрі громадської уваги опинилась концепція «суверенітету-асоціації», згідно з якою Квебек отримував політичну незалежність, але входив в економічний союз з іншими канадськими провінціями. Проте у результаті протиборства сепаратистів і федералістів, апогеєм якого став референдум про асоціативний суверенітет Квебеку, перемогу отримали прихильники державної єдності.

Перехоплення федералістами політичної ініціативи, дозволило активізувати процес ухвалення нової Конституції Канади, базованої на принципі рівності усіх провінцій (симетричний федералізм). Компромісна пропозиція квебекських властей про утвердження в країні асиметричного федералізму - системи, при якій Квебек розглядався б «особливою спільнотою», не знайшла належної підтримки ані в Оттаві, ані серед урядів інших провінцій. Відтак, квебекське бачення федерації, як об'єднання двох етноспільнот - франко- та англоканадців, не було реалізоване. Але, попри те, квебекці зберегли необхідний мінімум прав і свобод, потрібних для збереження національної ідентичності.

Хоч Конституція 1982 р. призупинила децентралізацію Канадської федерації, проблему Квебеку вона так і не розв'язала. Щобільше, централізаторський характер основного закону держави став ще однією причиною невдоволення серед квебекців. Слід зазначити, що сучасні вимоги провінції здебільшого символічні, а живильним ґрунтом для проблеми Квебеку окрім неврахування «особливого статусу» провінції у канадській Конституції, залишається пам'ять про англійське завоювання й боязнь бути асимільованим. Однак, навіть за таких умов, канадський федералізм зовні нагадує не лише взаємини поміж десятьма провінціями - суб'єктами федерації й Оттавою, але і між франкомовним Квебеком, з одного боку, та дев'ятьма англомовними провінціями, з іншого боку.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

Джерела

а). Збірники документів:

Конституции государств Американского континента. Том 2 / Под. ред. Г. Гуревича. - М.: Изд-во иностр. л-ры, 1959. - 525 с.

Конституции зарубежных государств: США, Великобритания, Франция, Германия, Италия, Япония, Канада (офиц. тексты.) / Сост. В. Маклаков. - М.: Бек, 1996. - 406 с.

Canada 125. Its Constitutions 1763-1982. Evolution of a Democracy / Ed. by. J. Tanguay. - Montreal: Meredien, 1992. - 224 рр.

Canada Has a Future: A Look at Canada's Next 20 Years by the «think tank» Experts Whose Business Is Knowing the Future / Preface by K. Kahn. - Toronto: McClelland and Stewart, 1989. - 285 pp.

Canadian Churches & Social Justice / Ed. by J. Williams. - Toronto: Lorimer, 1984. - 293 рр.

Canadian Constitutional Law in a Modern Perspective / Ed. by J. Lyon and R. Atkey. - Toronto & Buffalo: University Press, 1970. - 351 рр.

Canadian History in Documents, 1763-1966 / Ed. by Bliss J. M. - Toronto: Ryerson Press, 1986. - 397 рр.

Doing Business in Canada: Information Guide. - USA: Waterhouse, 1984. - 177 pp.

Pre-Confederation. Canadian Historical Documents Series. Vol. II. / Ed. by. P. Waite. - Scarborough: Prentice Hall of Canada, 1965. - 242 рр.

Quebec 70. A Documentary Narrative / Ed. by J. Saywell. - Toronto: University of Toronto Press, 1971. - 152 pp.

б). Інтернет-ресурси:

http://archives.cbc.ca (Архів канадської телерадіокомпанії Сі-Бі-Сі)

http://archives.radio-canada.ca (Архів «Радіо Канада»)

http://collections.ic.gc.ca (Збірник промов канадських політичних діячів)

http://www.olf.gouv.qc.ca (Урядовий сайт Квебеку)

http://www.partiquebecois.org (Сайт Квебекської партії)

http://www.plq.org (Сайт Ліберальної партії Квебеку)

http://www2.marianopolis.edu (Сайт коледжу «Маріанополіс»(Монреаль)

Література

Дослідження:

Александров Ю., Хрипунов И. Канада: проблемы 70-х годов. - М.: Знание, 1978. - 64 с.

Баграмов Л. Листья падают с клена. - М.: Молодая Гвардия, 1967. - 207

Банцекин Н.Б. Квебек отвечает «нет» / Н.Банцекин // США: экономика, политика, идеология . - 1980. - № 8. - С. 52-56.

Барановский К. Ю. Квебек: «Большой национализм» малых наций / К.Барановский // США: экономика, политика, идеология. - 1991. - № 12. - С. 63-67.

Барановский К. Ю. Квебекский сепаратизм - острая проблема канадской федерации / К.Барановский // США. Канада: Экономика. - Политика. - Культура. - 2001. - №11. - С.68-84

Барановский К. Ю. Феномен умеренного квебекского национализма и перспектива политического разрешения квебекского кризиса / К.Барановский США: экономика, политика, культура. - 1997. - № 7. - С. 90-96.

Барановский К.Ю. Квебек после выборов. Кризис на современном этапе К.Ю.Барановский // США: Экономика, политика, идеология. - 1995. - № 1. - С.96-107

Буржуазные концепции национальных отношений в развитых странах / под ред. А. Шлепаков, В. Евтух, О. Шамшур. - К.: Наукова думка, 1988. - 177с.

Владимирова М.А. Канадская самобытность и политика многокультурности / М.А. Владимирова // США. Канада: Экономика. - Политика. - Культура. - 2004. -№ 6. - С. 45-56.

Войценко О. Літопис українського життя в Канаді. Том 7. Доба завершених консолідаційних процесів і змагання за конституційне визнання 1960-1969. - Едмонтон: КІУС, 1986. - 545 с.

Всесвітня історія: навч. посібник / під ред. Б.М. Гончар, М.Ю. Козицький, В.М. Мордвінцев, А.Г. Слюсаренко. - К.: Знання, 2002, 694 c.

Данилов С.Ю. Действия правительства Канады по урегулированию конституционного кризиса (1976-1992 гг.) / С.Данилов // США: экономика, политика, культура. - 1993. - № 10. - С. 55-75.

Данилов С.Ю. Канада после выборов / С.Данилов // США: экономика, политика, культура. - 1979. - № 8. - С. 49-53.

Данилов С.Ю. Поведения правительства в кризисных ситуациях (из опыта Канады)/ С.Данилов // США: экономика, политика, культура. - 1991. - № 9. - С. 62-68.

Данилов С.Ю. История Канады. - М.: Весь Мир, 2006, 256 с.

Данилов С.Ю., Черкасов А.И. 12 лиц Канады. - М.: Мысль, 1987, 304 с.

Евтух В. Концепции этносоциального развития США и Канады: типологии, традиции и эволюция. - К.: Наукова думка, 1991. - 176 с.

Канада на пороге 80-х годов: Экономика и политика / Отв.ред.
Л. Баграмов. - М.: Наука, 1979. - 399 с.

Канада после провинциальный выборов в Квебеке: круглый стол / В.А. Колененко, А.И. Черкасов, К.Барановский и др. // США. Канада: Экономика. Политика. - Культура. - 1999. - №11. - С.68-80

Канада: взгляд из России / Отв. ред. В. Соколов. - М.: Анкил, 2002. - 288с.

Канада: невгамовні сепаратисти (провінція Квебек) Демократична Україна: Громадсько-політична. - 2005. - № 199. - С.4

Канада-США: экономические и политические отношения / Отв. ред.
С. Молочков. - М.: Наука, 1983. - 304 с.

Каштан У. Политическая обстановка в Канаде / У.Каштан // США: экономика, политика, культура. - 1973. - № 4. - С. 13-22.

Квебек - мина замедленного действия // Труд. - 1995. - 24 янв. - С.6

Квебек в год референдума («Круглый стол») // США: экономика, политика, культура. - 1995. - № 10. - С. 107-112.

Квебек: сепаратизм (Центр урегулирования этнополитических конфликтов «Этнофактор»). - Internet-ресурс // http://ethnoconflict.ru/inform/009-canada.htm

Кимлічка В. Лібералізм і права меншин / пер. з анг. - Харків: Центр Освітніх Ініціатив, 2001. - 176 с.

Коленеко В. А. Французская Канада в прошлом и настоящем: очерки истории Квебека XVII--XX века. - М: Наука, 2006, 314 с.

Коленеко В. Квебекская проблема в послевоенной Канаде. - М.: Наука, 1981. - 279 с.

Конфликт в Канаде (Центр урегулирования этнополитических конфликтов «Этнофактор»). - Internet-ресурс // http://ethnoconflict.ru/ethnography/014-canada.htm

Коссар Л. За посилений розвиток української культури в Канаді в другому сторіччі Канадської федерації // Календар-альманах «Нового шляху» на 1971 рік / за ред. А. Добрянського. - Вінніпеґ, 1970. - С. 111-114.

Кочегарова Н. Внешняя политика Канады после Второй мировой войны: (К истории отношений Канады с США и Великобританией). - М.: МГПИ, 1989. - 86 с.

Кузнецов Ю. Сладок ли кленовый сок: современная Канада и ее люди. - М.: Мысль, 1988. - 174 с.

Культурное и этническое многообразие как основа канадского общества (научный семинар) // США. Канада: экономика, политика, культура. - 2003. - № 7. - С. 32-46.

Лакінський Є. Історія Квебеку / Євген Лакінський. - Internet-ресурс // http://quebec-ua.livejournal.com/1648.html

Лакінський Є. «Камбек» Квебеку. Як програти незалежність?! Досвід квебекських товаришів / Євген Лакінський. - Internet-ресурс // http://www.umoloda.kiev.ua/number/1770/186/62737/

Лакінський Є. Українська громада Квебека / Євген Лакінський // Сучасність: щомісячник незалежної думки. - 2010 - №1. - С.157-168

Ле Дюк Л. Учасницька демократія: референдуми в теорії та на практиці / пер. з англ. - Харків: Центр Освітніх Ініціатив, 2002. - 160 с.

Леслі П. Аналіз державної політики / пер. з англ. - К.: Основа, 1999. - 422с.

Лорті С. Моріс Дюплессі і провінція Квебек / пер. з англ. - К.: Техніка Лтд., 2004. - 233 с.

Марчилдон Г. Право Квебека на отделения и канадская конституция (пер. с англ.) / Г. Марчилдон // США: экономика, политика, культура. - 1992. № 4. - С. 69-77.

Мелкумов А. Канадский федерализм: теория и практика. - М.: Экономика, 1998. - 222 с.

Менделсон М. Націоналістичні етнічні меншини: уроки Канади та Квебеку (пер. з англ.) / М. Менделсон // Політична думка. - 1995. - № 2/3. - С. 96-104.

Мінгазутдінов І. Міжнаціональні відносини і держава: досвід США і Канади / І. Мінгазутдінов // Політика і час. - 1993. - № 11. - С. 63-71.

Молочков С.Ф. Изучение Канады в России - некоторые итоги / С.Ф.Молочков // США. Канада: экономика, политика, культура. - 2001. - № 1. - С. 48-57.

Национальне проблем Канад / под. ред. Ю. Аверкиевой. - М.: Наука, 1972. - 232 с.

Націоналізм: Антологія / упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. - К.: Смолоскип, 2000. - 872 с.

Новейшая история зарубежных стран: ХХ век: учеб. пособие для средн. спец. учеб. заведений / под ред. А.М. Родригеса. - М.: ВЛАДОС, 2001. - Ч.2: 1945-2000, 336 c.

Ньюмен П. Канадский истеблишмент / сокр. пер. с англ. - М.: Прогресс, 1981. - 357 с.

Обыденкова А.В. Провинция Квебек в системе канадского федерализма / А.В. Обыденкова // Вестник Московского университета. - 2001. - № 2. - Серия 12. Политические науки. - С. 53-68.

Прапороносні слова Канади // Календар-альманах «Нового шляху» на 1966 рік / за ред. В. Левицького. - Вінніпеґ. - 1965. - С. 51-58.

Рабочий класс и национальный вопрос в странах Западной Европы и Северной Америке / отв. ред. А. Шлепаков. - К.: Наукова думка, 1985. - 160

Саутис Д. Об этнических отношениях в Канаде (пер.с англ..) / Д. Саутис США: экономика,политика, культура. - 1990. - № 7. - С. 70-75.

Семеняк В. У гості до квебекуа, або Добре там, де нас немає / Валентина Семеняк // Березіль: літературно-художній та громадсько-політичний журнал НСПУ. - 2010. - №3/4. - С.151-157

Ситников Б. Зарождается новая Канада? Б.Ситников США: экономика, политика, культура. - 1992. - № 7. - С. 46-56.

Сміт Е. Національна ідентичність /пер. з англ. - К.: Основа, 1994 224 c.

Современная внутренняя политика Канады / отв. ред. С. Молочков. - М.: Наука, 1986. - 235 с.

Современный буржуазный федерализм / отв. ред. И. Левин, И. Вайль. - М.: Наука, 1978. - 288 с.

Социальная природа буржуазных партий в современном капиталистическом мире. сб. науч. трудов. / отв. ред. В. Гулевич. - К.: Наукова думка, 1980. - 182 с.

Тимашова Т.Н. Канадская модель федерализма. - М.:Анкил, 2002. - 128

Тишков В. Язык и политика / В.Тишков // США: экономика, политика, культура. - 1977. - № 2. - С. 109-117.

Филатов С. Католицизм в общественно-политической жизни Канад / С. Филатов // США: кономика, политика, культура. - 1987. - № 3. - С. 34-43.

Шило В. Борьба за сохранение канадской конфедерации: поиски компромисса / С.Филатов // США: кономика, политика, культура. - 1979. - № 5. - С. 54-65.

Шило В. Канадский федерализм и международные отношения. - М.: Наука, 1985. - 193 с.

Politics: Canada / Ed. By. P. Fox. - Toronto: McGraw Hill Ryerson Ltd., 1982. - 693 pp.

Quebec Society and Politics: Views from the Inside / Ed. By D. C. Thomason. Toronto: McClelland and Stewart Lim., 1983. - 272 pp.

Quebec: The Threat of Separation / By «The Telegram» Canada 70 Team. - Toronto: McClelland and Stewart, 1989. - 147 pp.

Separatism: Two Centuries of Misrepresentation a Non-conformity. - Winnipeg: Alerted Canadian Alliance, 1980. - 144 pp.

Social and Cultural Change in Canada. Vol. II. / Ed. By W. Mann. - Vancouver: The Copp Clark Publ. Co., 1980. - 342 pp.

The Canadian Style: Yesterday and Today in Love, Work, Play and Politics / Ed. By R. Reid. - New York: Fitzhenery and Whiteside, 1989. - 406 pp.

Towards a Just Society: The Trudeau Years / Ed. By T. Axworthy and P. Trudeau. - Markham: Viking, 1990. - 404 pp.

Додатки

Додаток А

Географічна карта Канади

Додаток Б

Прапор Квебеку та Канади

Додаток В

Герб Квебеку

Додаток Г

Прапор Фронту визволення Квебеку, що вживався на демонстраціях у 1968-1971 рр. у Монреалі