Масова політична культура радянського суспільства

План

Вступ

Розділ 1. Масова політична культура як соціальний феномен

1.1 Поняття та сутність масової політичної культури

1.2 Етапи формування масової політичної культури

1.3 Структура та функції масової політичної культури

Розділ 2. Особливості масової політичної культури радянського суспільства

2.1 Роль ідеології у формуванні та відтворенні масової політичної культури

2.2 Пропаганда та агітація в радянському мистецтві

2.3 Міфи та стереотипи політичної свідомості радянського суспільства

Розділ 3. Механізм відтворення масової політичної культури радянського суспільства

3.1 Головні форми та методи політичної соціалізації радянського суспільства

3.2 Використання ЗМІ як засіб маніпуляції в радянському суспільстві

3.3 Результати зовнішніх впливів на масову політичну культуру радянського суспільства та значення їх досвіду для сучасної України

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

масова політична культура пропаганда

В останнє десятиріччя в Україні та інших пострадянських країнах відбуваються значні зміни в економічному, політичному, культурному та соціальному житті суспільства, та активізується політична участь громадян. Останні події такі, як «помаранчева революція» та зміна влади, дає змогу оцінювати та з'ясовувати чинники такої політичної активності громадян та радикальних змін стереотипів свідомості суспільства та політичної культури суспільства в цілому. Але більша частина суспільства не може дати чіткої та правильної оцінки цих політичних подій.

Тому актуально зупинитися на дослідженні масової політичної культури, яка допоможе з'ясувати проблеми маніпулювання масовою свідомістю та активністю, а особливо зупинитися на питанні масової політичної культури саме радянського суспільства, адже вивчення феномену та механізму масової політичної культури за радянських часів може дати змогу передбачити чи запобігти деякі політичні події на сучасному етапі чи в майбутньому, та допоможе в пошуку вирішення тієї чи іншої проблеми, адже практика сучасних механізмів та технологій, стереотипів та особливостей ідеології беруть свої корені саме в радянські часи.

Найбільший інтерес до питань масової політичної культури виник у 60-80-і роки. У ці ж роки починається інтенсивна розробка проблем масової політичної культури. Перспективам впливу засобів масової інформації на розвиток суспільства і людини присвячені роботи О. Тоффлера, Г. Шиллера.

Поведінку мас і масову культуру розглядає Г.Лебон. Окремі аспекти масової політичної культури та свідомості опрацювали М.Вебер, Х.Ортега-і-Гассет, Ф.Хайек, Г.Шиллер.

Відомими роботами по вивченню масової свідомості є праці Б. Грушина і Г. Дилигенського, які одні з перших серед науковців почали безпосередньо займатися проблемами, присвяченими аналізу масової свідомості. Ними розроблена теоретична основа самого поняття масової політичної культури. Також чимало цікавих аспектів даної проблеми знайшли своє відображення в працях І.Бойченка, Н.Козлової, А.Уледова і М. Шахзадеяна. В основному їх цікавили особливості існування політичної культури в соціалістичній країні, колишньому СРСР. Крім цього значною є роботи Я. Любивого та Л. Нагорної, які присвячені питанню динаміки масової свідомості в період від перебудови до отримання Україною незалежності. Безпосередньо питанням масової політичної культури приділено увагу в невеликої кількості досліджень. Так, зокрема, до проблематики масової політичної культури торкається Б. Кухта в роботі «Політологія. Історія і теорія політичної науки», в якій він виокремлює масову політичну культуру з політичної культури взагалі. В. Курілло в своєму дослідженні «Масова політична культура України доби реставрації капіталізму» розглядає особливості трансформації масової політичної культури в сучасній Україні, а В. Кукаркін ґрунтовно досліджує масову культуру в праці «По ту сторону расцвета. Буржуазное общество: культура и идеология». Ці, а також інші дослідження складають достатню базу для дослідження за темою даної роботи на студентському рівні.

Метою дослідження є дослідження масової політичної культури радянського суспільства.

Об'єктом дослідження даної роботи є політична та культурна сфера суспільства.

Предметом дослідження є складові механізму реалізації та відтворення масової політичної культури радянського суспільства.

У якості гіпотези висувається припущення, що механізм відтворення масової політичної культури радянського суспільства трансформувався відповідно до сучасних політичних особливостей пострадянських країн.

Відповідно до мети, завданнями дослідження є:

1. проаналізувати наукову літературу стосовно теми роботи;

2. означити масову політичну культуру як соціальний феномен (сутність, функції, структуру масової політичної культури);

3. розглянути особливості масової політичної культури радянського суспільства (функції, цінності, стереотипи тощо);

4. дослідити місце політичної соціалізації у відтворенні масової політичної культури, в тому числі системи політосвіти населення;

5. проаналізувати роль ЗМІ у поширенні масової політичної культури радянського суспільства.

Теоретико-методологічну основу дослідження становлять філософський, загальнонауковий та конкретно-наукові методи дослідження у їх політологічному вимірі. Методи аналізу та синтезу були найбільш використовуваними серед загальнонаукових методів. Використовувався також критико-конструктивний метод при аналізі сприйняття й оцінки об'єктивної дійсності індивідом.

Дане дослідження має новизну в тому аспекті, що вперше на рівні студентської роботи досліджуються поняття та зміст масової політичної культури, а також її особливості в радянські часи.

Структурно робота складається зі вступу, трьох розділів основної частини, висновків та списку використаної літератури. В першому розділі роботи розглянуті загальнотеоретичні особливості існування масової політичної культури як соціального феномену, в другому розділі досліджено окремі складові масової політичної культури радянського суспільства, в третьому розділі - механізм відтворення масової політичної культури радянського суспільства.

Робота може бути використана в наступних дисциплінах: політологія, політична культура, політична та соціальна філософія, історія, політична психологія, політична соціологія, історія політичної думки.

Розділ 1. Масова політична культура як соціальний феномен

1.1 Поняття та сутність масової політичної культури

Починаючи дослідження масової політичної культури, необхідно зазначити, що вона є складовою більш широкого явища - політичної культури суспільства.

Термін 'політична культура' був уведений у науковий оборот в XVІІ столітті німецьким філософом Йоганном Готфридом Гердером (1744-1803). З тих часів він у різних інтерпретаціях використовується багатьма політичними теоретиками. Концептуальна розробка цього поняття була почата в американській політології в 50-60-х роках XX століття[65].

Класичне визначення поняття 'політична культура' було дано Г. Алмондом і Г. Пауеллом у їхній роботі 'Порівняльна політика'[102].

Політична культура, визначили автори, являє собою сукупність індивідуальних позицій й орієнтації учасників даної системи. Це суб'єктивна сфера, що лежить в основі політичних дій і надає їм значення.

За словами Н. Сазонова, політична культура трактується як загальне поле функціонування двох систем суспільства: політичної й культурної. Через нього суспільна культура впливає на характер політичних відносин, а ті, у свою чергу, впливають на культуру суспільства. Як частина культурної системи суспільства політична культура містить у собі тільки ті культурні елементи, які задіяні в політичному процесі. Вона детермінує політичне поводження суспільства, форми участі громадян у політичному житті, функціонування й розвиток політичних інститутів. Політична культура - це частина духовної культури народу, що включає елементи, пов'язані із суспільно-політичними процесами. Вона активно взаємодіє з іншими видами суспільної культури: економічної, правової, релігійної й т.д. Як компонент політичної системи політична культура концентрує в собі соціально-психологічні фактори політичного життя. Важливу роль у ній відіграє політична свідомість - сукупність подань, цінностей, переконань, установок і т.п. , які відбивають владні відносини в суспільстві й політичні інтереси громадян. Але ототожнювати їх не можна[65].

Поняття 'політична культура', по-перше, характеризує не тільки політичну свідомість, але й політичне поводження. Свідомість настільки включається в політичну культуру, наскільки вона обумовлює поводження громадян.

По-друге, поняття 'політична культура' охоплює не всю політичну свідомість і не все політичне поводження, а лише їх усталені, типові прояви. На думку російського філософа М. X. Фарукшина, політична культура являє собою сукупність стереотипів політичної свідомості й поводження[86,с.104].

По-третє, поняття 'політична культура' відбиває не просто сукупність політичних стереотипів суспільства, а типовий комплекс ідеальних поглядів про політику, що включає розуміння того, якою має бути політична система, як вона повинна функціонувати. Саме ці подання спрямовують діяльність людей у сфері політики.

По-четверте, поняття 'політична культура', крім раціональних, логічних факторів політичної поведінки, включає також її несвідомі, афектні аспекти: типові прояви в політиці темпераменту, емоцій, властиві тій або іншій соціальній спільноті.

Політична культура - це сукупність індивідуальних відносин й орієнтацій до політичних об'єктів, що базуються на певному рівні політичної ідеології й суспільної психології. Можемо погодитися з думкою Н. Сазонова про те, що політична культура - це єдність об'єктивних соціально-нормативних компонентів свідомості, поведінки й суб'єктивних умов, що відбивають те, як люди реагують на політичне життя[65].

Політична культура являє собою своєрідну систему політичних цінностей й орієнтацій, характерних для даної країни, суспільства, цивілізації. Вона є однієї з найважливіших складових і домінант політичного розвитку будь-якої держави. Від її стану й розвитку, якості політичних цінностей і переважних політичних орієнтацій залежать політичний потенціал суспільства, перспективи його політичного й історичного генезису. Знання політичної культури дає можливість глибокого проникнення в сутність політики, припускає розуміння всебічного впливу культури на політичні явища й процеси.

За ступенем поширення розрізняють масову й елітарну політичну культуру.

Починаючи з 60-х рр. поняття “масова політична культура” як складова більш узагальнюючого поняття “масова культура” переживає друге народження, а з другої половини 80-х рр. запроваджується в науковий апарат політичної та близьких до неї наук. Масова політична культура стала предметом спеціального аналізу у творах багатьох науковців. Психологічне обґрунтування поведінки мас і масової культури подається в праці Г.Лебона “Психологія народів і мас”[41, с.12]. На його думку, вирішальну роль у соціально-політичних процесах відіграють емоції, а не розум. За Г. Лебоном, поведінка людей “серед натовпу” - це форма “масового психозу”[41, с.15]. Різноманітні аспекти масової політичної культури та свідомості опрацювали М.Вебер[14], Х.Ортега-і-Гассет[74], Ф.Хайек[88], Г.Шиллер[95].

У працях західних політологів поняття “маса” застосовується як психологічний термін, що базується на емпіричному безпосередньому досвіді сучасної людини, підпорядкованому пристрастям. Поняття “маса” розглядається як втілення стадності, шаблонності, безпорадності, уніфікованості, втілює відчуження від інтелектуального акту мислення. В.Бехтєрєв запровадив до наукового обігу поняття “суб'єктивної групової свідомості”[70].

Осмислення цього поняття є суттєвим для політики, оскільки воно є своєрідним фокусом, у якому сходяться всі суттєві зрізи суспільного буття і суспільної свідомості (як позитивні, так і негативні). При розгляді змін у суспільній культурі чимало цікавих спостережень і висновків можна почерпнути з теорії масової комунікації в цілому та з окремих теоретичних розробок вітчизняних і зарубіжних дослідників проблем формування масової політичної культури. Найбільш ґрунтовні розвідки з цих проблем в радянській науці належать В. Грушину, Г.Дилигенському, А. Уледову, Я. Любивому.

Зокрема, на думку Б. Грушина, масова свідомість не збігається з жодним із відомих видів свідомості: індивідуальним і суспільним, класовим і некласовим, теоретичним і повсякденним, релігійним чи атеїстичним. Масова культура виступає як складне багатошарове утворення, що є переплетенням різноманітних форм культури, обумовленою існуванням поруч соціальних підсистем, у тому числі і засобами масової комунікації. Масова культура не прив'язана жорстко до якогось одного типу і виду масових спільностей, для яких воно було б їхньою власною культурою[21,с.71]. Г.Дилигенський підкреслює ту особливість масової культури, що до неї входять знання, уявлення, вироблені всією масою , і що в ній відображені лише ті знання, уявлення, норми, цінності, переконання, що є загальними, типовими для даної сукупності індивідів. Масова культура відрізняє, по-перше, соціальну типовість всіх утворюючих його компонентів, по-друге, їхнє визнання, санкціонованих тією або іншою масовою спільністю. Масова культура є реальною культурою в тому розумінні, що вона існує в масиві індивідуальних культур; індивід є специфічним суб'єктом масової культури, хоча це і не означає ототожнення цієї культури з індивідуальною[24, с.202].

Відомий український політолог Б. Кухта зазначає, що політична культура існує у вигляді різних форм -- національної, народної, масової, елітарної тощо. Найширшим поняттям є національна політична культура, яка включає в себе народну, масову та елітарну культури. Вона становить сукуп-ність усього духовного, що пов'язано з типом владних відносин і специфікою реалізації влади, які притаманні певній нації, усій системі її політичних цінностей, особливостей національних владних почуттів, уявлень, переживань, її призначення в забезпеченні якісного та кількісного розширеного відтворення нації, виправдання естетичними засобами її існування. Разом із тим, це певна система політичних ідеалів, символіки, підсистема громадянського виховання, багатства політичної літератури, мистецтва, яка спирається на етнічний матеріал, традиції, звичаї нації. Тому зрозуміло, що політичні культури націй -- це певний синтез різноманітних елементів різних культур. У зв'язку з цим, дехто вводить ще поняття субкультури, під яким розуміються сформовані всередині пануючої національної культури певні автономні утворення різних етнічних, релігійних меншин. Саме вони часто визначають мислення та стиль життя окремих носіїв культури[40, с.220].

Б. Кухта підкреслює, що у межах національних політичних культур розрізняють дещо вужчі поняття -- народні, або (як їх називають деякі теоретики) масові культури. Поняття народної політичної культури має два значення. Перше -- марксистське, що включало в себе розуміння її як політичної культури трудящих мас зі своїми цінностями, певними рисами, стереотипами. Для неї характерні доступність, простота, врахування інтересів і прагнень загалу, звідси -- демократизм, колективізм, досить чітке розмежування «свій -- чужий» тощо. Народна культура розглядалася марксистами як така, що протистояла буржуазній елітарній і масовій культурам. Тут панувала своя система позитивних героїв -- людей праці, трудящих, борців за соціальну справедливість, рівність, всезагальне щастя для знедолених мас. Героями були найчастіше передовики вироб-ництва, захисники держави, правопорядку (нижчі чини). Цінностями виступали колективізм, інтернаціоналізм, обов'яз-ки перед Батьківщиною, самопожертва, самовідданість у праці та навчанні, милосердя. Темами мистецтва найчастіше виступали не так політичні, як трудові процеси, технологічні, апологетика політичного режиму, боротьба зі зловживаннями. Засуджувалася гонитва за прибутками, великодержавність, шовінізм (як правило, інших націй), нечесність, зрада. У той же час монополізація влади, відчуження народних мас від політики дало можливість марксистам перетворити народну за суттю політичну культуру на ілюзорну, свого роду марево, фікцію, оздоблену народними традиціями, освячену певними звичаями[40, с.220-223].

Таким чином, масова культура носила догматичний характер, а, тому засвоювалася поверхнево, не торкаючись билинних шарів людської свідомості.

Б. Кухта виділяє друге значення народної політичної культури, пов'язане з синтезом народних традицій і звичаїв із режимними ціннос-тями. Воно наближене до поняття масової політичної культури, яке з'являється, коли в національній культурі виділяють елітарну. У радянській науковій літературі масова культура відносилася лише до капіталістичного світу, оскільки там існував розподіл на елітарну та масову культури. Зрозуміло, що в СРСР панувала, на думку марксистів, лише народна культура, соціалістична за змістом і національна за формою.

Автор наводить слова науковця з проблеми масової культури О. Кукаркіна, який зазначав, що «у соціалістичних країнах... культура для мас і культура, що народжується масами, протиставляється за своєю суттю буржуазній стандартизованій споживацькій псевдокультурі» [37].

Отже, із розподілом національної культури на елітарну та масову до поняття масової культури (яка виникає з приходом народних мас у політику, парламентаризмом, науково-технічним прогресом) включаються ілюзії доступності політичної діяльності для загалу громадянства. Засоби масової інформації створюють можливість для спілкування з владою, для співучасті мас у політичних процесах, для їхнього співпереживання, в зв'язку з цим.

Масова політична культура на думку Б. Кухти формується з поширенням системи загального виборчого права, вона створює ілюзію регулярної участі всього громадянства в політичному житті. Разом із тим, марксистські критики мали певну рацію, заперечуючи масову культуру, оскільки вони зауважили її слабкі сторони: панування шаблонних цінностей, низькоякісних стереотипів, неприхований культ грошей, заперечення оригінального, самобутнього. Масова культура спирається на культ героїв -- божків, мас, супергероїв, наслідування яким насаджується модними рекламними кліпами. Навколо них формується атмосфера масової істерії, некритичності, що особливо помітно з розвитком шоу-бізнесу. З іншого боку, пояснення феномену масової культури вимагає нетрадиційного підходу до неї, оскільки її висока ефективність супроводжується явищем демонізму. Суть його -- у вмінні зводити всяке явище високої культури до посеред-нього рівня загалу, підтримки тваринних, примітивних інстинктів, нерозвинених смаків. Отже, формування масової культури спирається скоріше на несвідоме, на інстинкти мас, їхнє заохочення, сприяння їм. Окрім цього, масова культура певною мірою формується на навчанні, в основі якого лежить інстинкт наслідування, жіночі початки, конформізм, а також спеціальна система продуманих символів і стереотипів. Іншими словами, усе те, що спирається на національні політичні традиції, звичаї, входить у народну культуру, однак бездумна їхня абсолютизація перетворює її на масову культуру[40, с.220-223].

Із розвитком масової культури в національній політичній культурі виділяється елітарна культура. Під нею розуміють культуру політичного, національного керівництва вибраних, зрозумілу більше для «своїх», вона притаманна політичній еліті та включає в себе певний кодекс поведінки, норм взаємо-відносин у суспільстві, систему вибраних цінностей, специ-фічну психологію, суму певних уявлень і образів. Якщо звернутися до минулого, то це й афінська культура, яка була культурою вільних громадян, рабовласників, це дворянська культура Середньовіччя, це патриціанська культура міст-республік, це культура буржуазного істеблішменту, менеджерів, вона є культурою матеріального достатку, наявності вільного часу, всебічно розвинутих особистостей. Що ж до впливу політичної культури на політичні процеси та інститути, то завдяки йому відтворюються традиційні форми політичного життя. Це пояснює, чому більшість революцій найчастіше завершується або поверненням до старого порядку, або терором, за допомогою якого можна примусити людей сприйняти нові для них революційні цінності. Окрім цього, політична культура здатна породжувати нові, нетрадиційні форми суспільно-політичного життя. Нарешті, вона може ще й комбінувати елементи минулого та майбутнього політичного ладу[40,с.223].

Слід зазначити, що безпосередньо масова політична культура у вітчизняній політології була предметом лише поодиноких досліджень, серед яких, як одне з найбільш ґрунтовних та актуальних для сучасних українських умов, можна виділити дослідження В. Курілло «Масова політична культура України доби реставрації капіталізму».

В цьому дослідження, автор вказує, що «масова політична культура у загальноприйнятому розумінні є специфічним видом політ культури, що виокремлюється у форматі розрізнення політичної культури «мас» та політичної культури «еліт»[39, с.75].

Таким чином, автор також розглядає масову політичну культури як різновид загальної політичної культури, що виокремлюється за ознакою поширення.

Говорячи про масову політичну культуру сучасного українського суспільства, В. Курілло зазначає, що «проблематика масової політичної культури сучасного українства набуває важливого та актуального значення, по-перше, від її стану принципово залежатиме підтримка народом обраного правлячою елітою напрямку розвитку країни. По-друге, саме характерні якості масової політичної культури дозволяють крупному капіталу та його бюрократії усталено панувати шляхом поперемінного передавання влади через вибори від одного свого угруповання до іншого, створюючи таким чином ілюзію демократії та народовладдя. По-третє, все більша частина політикуму та наукової спільноти усвідомлює як визначальний вплив політичної культури на результати, яких сягає країна. Нарешті, по-четверте, у багатьох людей виникає глибоке занепокоєння динаміка масової політичної культури, коли позбавлення старих негативних властивостей супроводжується виникненням та посиленням нових хибних якостей»[39,с.75].

Це ілюструє роль та значення, яке відіграє масова політична культура в сучасному суспільстві.

Таким чином, узагальнюючи характерні ознаки масової політичної культури можна спробувати дати визначення, що масова політична культура - це політична культура, що вироблена для мас і культура, що народжується масами (стереотипи, міфи, цінності, уявлення тощо), яка спрямована проти мас в інтересах еліти, та яка привчає суспільство до несвідомого, некритичного та пасивного сприйняття політичної дійсності.

Масова політична культура також, у свою чергу, може складатися із численних субкультур, в основі яких лежать класові, етнічні, регіональні або інші розходження. Аналогічні в чомусь феномени вивчалися колись під найменуваннями національного характеру, темпераменту, духу або міфу, політичної ідеології, національної політичної психології й фундаментальних політичних цінностей[103].

Масова політична культура перебуває на стику мистецтва, політики й повсякденного життя. У цьому полягає головна причина труднощів, пов'язаних з її аналізом, а також причина її величезної суспільної значимості. Масова політична культура мінлива, як і будь-яке інше складне соціальне явище.

1.2 Етапи формування масової політичної культури

Різнобій в оцінках масової політичної культури іноді виникає через те, що це явище трактується занадто абстрактно, не історично. Правильніше було б розглядати масову культуру не тільки як явище поточного дня, але як явище історично обумовлене, що розвивається, що здобуває різні національні форми. У зв'язку з цим виявляється дуже важливим простежити основні віхи розвитку масової політичної культури від її виникнення до сучасності. Можна також спробувати умовно виділити певні стадії осмислення названого процесу в історії вітчизняної суспільно-політичної думки.

1. Період до середини ХІХ ст. можна умовно назвати періодом соціальних передчуттів і пророцтв. Масового суспільства як такого ще не було, але думка про нього вже активно формувалася.

2. Наступний період - час зародження масового суспільства (друга половина ХІХ - початок ХХ століття.) Він тісно пов'язаний з промисловим підйомом, будівництвом заводів і залізниць, формуванням єдиного ринку, ростом національного й іноземного капіталу, розвитком експлуатації мас. Паралельно зі створенням масового фабричного виробництва й споживчого ринку в цей час створювалася індустрія розваг: бульварна література й кіно, ілюстровані видання для масової публіки, модні журнали, плакат й афіша, реклама й ін., які в подальшому стали могутнім інструментом розповсюдження масової політичної культури.

3. Особливе значення мав післяжовтневий період 20-40-х рр., доба «сталінізму» коли процеси 'масовізації' у вітчизняному суспільстві розгорнулися на якісно й кількісно новій основі. Вирішальну роль при цьому зіграли не тільки техніко-економічні, але й політичні фактори - те, що масова культура в СРСР цілеспрямовано використовувалася як засіб політичної мобілізації й освіти народних мас. Радянське суспільство не виробило свого 'середнього класу' аналогічно тому, як це зробило західне суспільство або, принаймні, замовчувало про його існування. Культурна політика в СРСР орієнтувалася на потребі 'нижчого класу'. По деяких параметрах масова культура радянського суспільства зближалася з масовою культурою західного типу, наприклад, голлівудської, по деяким - істотно від її відрізнялася. У цілому, радянську модель масової політичної культури можна було б визначити як мобілізаційну, на відміну від західної - споживчої[104].

4. У якості особливого історичного рубежу необхідно виділити період 50-70-х рр. У цей період в основному завершувався перехід від традиційного доіндустріального типу суспільства до масового індустріального. У середині 60-х рр. у СРСР зрівнялася чисельність сільського й міського населення. У широких масштабах велося типове індустріальне житлове будівництво, що дало можливість розселяти комунальні квартири. Розвивалося масове телемовлення, спочатку чорно-біле, а потім і кольорове. У родинах робітників та службовців з'явилися такі предмети побутової техніки, як холодильники, пральні машини, радіоли й магнітофони, а в деяких найбільш забезпечених - особистий автотранспорт. Все це робило населення більше автономним від комунально-колективістської сфери, а з іншого боку - більше залежним від ринку товарів масового споживання. Виникли й нові форми культурного проведення дозвілля: туризм, аматорська фотографія, молодіжні й артистичні кафе, клуби по інтересах. Утворювалися своєрідні зони дистанціювання від простору влади, з характерними для них, символікою й ритуалами, наприклад, широко відомий КСП - клуб самодіяльної пісні. Одночасно, держава намагалася впливати на цей процес, створюючи «ідеологічно правильні» осередки, такі, як кружки творчості, та ін.

5. В 60-і - 70-і рр. у Радянському Союзі, фактично, процес формування суспільства споживання зайшов уже далеко, хоча ні в яких статистичних даних й офіційних документах він не фіксувався. Зазначені зміни створювали значні труднощі для радянських лідерів, які в очах мільйонів людей втрачали колишній ореол духовних вождів, перетворюючись у пересічних розподільників матеріальних благ. Незважаючи на люті філіппіки проти 'споживання' і міщанства, що звучали майже в кожному виступі Н.Хрущова й Л.Брежнєва, «аскетичний» ідеал безповоротно губив свою привабливість.

У цей час у СРСР можна спостерігати змішання рис індустріального й постіндустріального суспільства. При обмежених економічних ресурсах має місце найсильніший демонстраційний ефект західної цивілізації. Відбувається поступовий перехід від 'мобілізаційного' до 'споживчого' типу масового суспільства, однак цей процес дуже суперечливий, що ускладнюється безліччю хворобливих явищ[104].

6. Нарешті, останнім, на сьогодні, етапом розвитку масової політичної культури в нашій та пострадянській країнах можна вважати перехід від суспільства споживання до інформаційного суспільства, якій триває від часів руйнування СРСР дотепер.

1.3 Структура та функції масової політичної культури

Розглядаючи структуру масової політичної культури, можна спиратися на структуру політичної культури взагалі.

Класичне визначення сутності політичної культури належить американським політологам Г. Алмонду й С. Верба: 'Політична культура - це суб'єктивна сфера, що утворює основу політичних дій і надає їм значення'[2,с.19-22]. Таким чином, політична культура відбиває не політичний вчинок, а його мотивацію. Мотивація ж людської поведінки може носити як усвідомлений, так і неусвідомлений характер. Відповідно, в рамках політичної культури виділяється два головних компоненти - політична психологія й політична свідомість.

Відповідно, ці ж два основних компоненти можуть бути виділені й у масовій політичній культурі.

Політична психологія - це особливий стиль політичного мислення, поведінки, сприйняття світу політики, заснований на комплексі підсвідомої мотивації публічної діяльності людини. Можна виділити кілька головних частин політичної культури, формованих на неособистісній базі й утворюючої ірраціональний, психологічний вплив на політичні установки індивіда. До них можна віднести політичні знаки, досвід і легенди[41, с.29].

Політичний знак - це символ, що виконує комунікативну функцію між особистістю й владою. Особливістю політичної символіки є її образний характер. Та раціональна інформація, що відбита в знаку (значення використовуваного кольору або частин герба), не є принциповою з погляду політичної комунікації. Зміст знака зобов'язаний бути зрозумілий безлічі індивідів інтуїтивно. Знак націлений на емоційне сприйняття, психологічну мобілізацію індивіда. До політичних символів можна віднести прапор, герб і гімн країни, гасла, пам'ятні дати, політичні ритуали (демонстрації, мітинги, святкові збори й т.д.). На відміну від політичних знаків стереотипи підсумують досвід тільки якої-небудь окремої групи, причому в спрощеній і деформованій формі. Стереотипи відрізняються сильною емоційною забарвленістю [104]. Вони націлені на ірраціональне сприйняття й активне відторгнення інформації, яка суперечить стереотипу. Характерною рисою стереотипів також є їх персоніфікованість - наближеність до особистого досвіду індивіда, орієнтація на сприйняття й інтерпретацію подій з погляду вибору особистих поведінкових моделей.

Політичний досвід - це схематичне ціннісно-зорієнтоване уявлення про політику. У повсякденній свідомості досвід виконує функцію первинної політичної орієнтації, створює певний код політичного поводження, що не залежить від оптимального аналізу навколишнього світу.

Політичний міф - це статичний, веріфікований політичний образ. Основною функцією міфу є впорядкування сприйняття складної політичної дійсності, створення бази для однозначної інтерпретації суперечливих фактів і подій. Міф більш раціональний у порівнянні з емблемою або стереотипом. Він націлений на структурування політичного досвіду мас, несе правильно сприйману інформацію. Але його дія на політичну поведінку людини, у реальності, також є сугубо психологічною. Міф відтворює фундаментальність віри - спирається на допущення, не потребуючи перевірки й незалежно від їхньої істинності. Тому міфологічна свідомість тільки опосередковано відбиває реальну практику публічних відносин. Міф вибудовує власний мир і свою систему фактів і причинно-наслідкових зв'язків. Найпоширеніші в масовій політичній культурі схеми політичної міфотворчості - теми змови, 'золотого століття', «золотого мільярда», героя (рятівника), єдності. У кожному разі міф служить до цього всього для адаптації свідомості певної частини суспільства до нових політичних реалій, що не знаходять оптимального, логічного пояснення. Часто міф є методом втечі від незрозумілої й непідконтрольної дійсності[28].

Політична свідомість - усвідомлення суб'єктом своїх політичних інтересів, прагнень і несвідомих потягів. Вона розглядається у вигляді сукупності ідей, знань, оцінок та певних переживань [40, с.46]. ЇЇ простим елементом, що формується на особистому рівні, можна вважати раціоналізовані стереотипи політичного поводження мас, усвідомлено сприйняті спонукальні мотиви. Для складання публічної політичної свідомості більше важлива політична філософія - як елемент загальних світоглядних подань, своєрідна проекція філософських категорій на сферу політики, політична ідеологія - систематизовані, відносно несуперечливі комплекси політичних цінностей, покликані консолідувати їхніх прихильників, відбити корінні інтереси тих або інших соціальних груп[11].

Узагальнено, структуру масової політичної культури можна представити у вигляді, що наведений на рис. 1.

Рис. 1. Складові масової політичної культури

Існують різні види політичних символів: символи ідеї, символи дії (ритуали), символи об'єкти, символи персони, символи звуки.

Протягом останнього років відбувається небачений по масштабах процес відновлення соціальної символіки. Зміна державної символіки на основі відтворення символів України дорадянських часів з'явилася одним з основних актів сучасної символотворчості. Її передувало поступове впровадження в спосіб життя нової символічної реальності, вираженої у вигляді обновленого відеоряду кіногероїв і літературних персонажів, що персоніфікують цінності насамперед ринкового суспільства, у появі неологізмів у побутовій та офіційній мові[63, с.102].

Цікавим із цього погляду є поняття 'язикового смаку епохи'. Мовний смак це, по суті, ідеал користування мовою відповідно характеру епохи, це соціальне по природі, засвоюване кожним носієм мови так зване почуття, або чуття мови, що є результатом мовного й загально-соціального досвіду, несвідомої по більшій частині оцінки його тенденцій, шляхів прогресу. На думку фахівців, язикова еволюція найбільше активно проявляється в періоди корінних реформ, а найважливішим мотивом язикової еволюції є взаємодія діалектів, особливо соціодіалектів.

На перших етапах становлення політична символіка в багатьох випадках має характер 'антинорми' і несе в собі код міжгрупового бар'єру, зону розрядження контактів і зв'язків. Із цим зв'язана міжетнічна напруженість, що виникає в різних регіонах України, політична агресивність багатьох партій й об'єднань на перших етапах свого становлення. Надалі, як правило, відбувається трансформація символіки від 'антинорми' до 'норми', що свідчить про те, що нове соціальне співтовариство або група від спорудження меж і міжгрупових бар'єрів переходить до організації соціальної взаємодії.

Знання закономірностей функціонування символічного простору соціуму є особливо корисним в епоху перехідних суспільств, тому що одним з основних механізмів реформування соціуму є зміна символічних комплексів і систем. Будучи предметним, речовим уособленням духу епохи, живим змістом, символ відкриває нові грані в соціологічних дослідженнях масової свідомості, менталітету, соціального характеру соціуму[63, с.103].

Проблема сучасного міфологічного мислення впритул пов'язана з питаннями формування ідеологій, психологічними механізмами формувань ідей, ідеалів і т.п. Інтерес до механізмів функціонування соціального мислення, бажання зрозуміти, як формується соціальна ідея, у якому виді вона з'являється в семантичному просторі сучасного соціуму ці й інші питання ініціювали постановку проблеми сучасного міфологічного мислення.

Багато фахівців говорять про наявність міфологічної потреби в масовій душі, про потребу в міфі. На думку Черстертона, міфи вгамовують деяку частину потреб людини, які вгамовує релігія. Це свідчить про перевагу компенсаторної функції сучасного міфу над пізнавальною, властивою класичному міфу.

Класичний або первісний міф визначається як проста (спрощена), образна, пояснююча й вказуюча певний спосіб дій схема миру. Інші властивості й соціальні функції міфу, наприклад, його здатність виражати символічну причетність індивіда до колективу, його залученість у події, пережиті разом з іншими індивідами та ін., вторинні й нашаровуються на його головні й первинні функції.

Сучасна політична міфологія - це спроба зрозуміти й ілюзорно обґрунтувати лінію поведінки в умовах, коли пізнання справжніх причин і закономірностей явищ неможливо в силу механізмів відчуження. Сучасний міф виникає не в умовах вузького практичного досвіду, як міф традиційний, але в умовах досить широкої, хоча й роздробленої, практичної бази, коли прагнення до синтезу світогляду в наявності, а засобів для виконання такого синтезу немає[63, с.104].

Масова свідомість - найважливіша форма прояву реальної свідомості суспільства. Відрізняючись від спеціалізованої і повсякденної свідомості, воно в той же час синтезує їх, засвоює ідеї і погляди, притаманні спеціалізованій свідомості, і в той же час безпосередньо відображає дійсність на повсякденному рівні[85]. Крім вищезазначених вчених проблемами масової свідомості займалися й такі науковці як І. Бойченко, Н. Козлова, М. Шахзадеян. Наприклад, І. Бойченко і Н. Козлова відзначають, що в масовій свідомості органічно сполучена повсякденна і теоретична свідомість. Вони вважають, що свідомість мас проникає у всі сфери суспільної свідомості (суспільну психологію, ідеологію, науку), функціонує у всіх її формах (економічній, політичній, правовій, моральній, естетичній і філософській свідомості)[8, с.38].

А ось Шахзадеян М.А. пропонує розрізняти поняття 'свідомість мас' і 'масова свідомість', оскільки для того, щоб стати масовим, ті чи інші погляди і переконання, ті чи інші знання повинні бути внесені у свідомість мас. Щоб бути сприйнятими масами, ця свідомість повинна бути 'масовою', тобто повинна так чи інакше відповідати існуючим суспільним інтересам мас, бути для них зрозумілою і доступною[91].

У масовій свідомості, на відміну від суспільної психології, елементи соціального знання (ідеології) не тільки міцно вплетені в психологічну тканину соціальних почуттів і емоцій, але й існують у більш-менш відносно самостійній повсякденно-логічній формі, при якій мають місце окремі блоки систематизації і концептуальності соціального знання.

Водночас масова свідомість сьогодні - це певний рівень соціальних знань, що існують у відповідній суспільно-психологічній сфері. Масова свідомість виступає синтетичною єдністю різного роду знань і суспільної психології, соціальних орієнтирів, цінностей, практичних установок[92, с.24-27].

У політичній сфері суспільства простежується процес організації керування суспільством відповідно до визначених класових і групових інтересів. Велику роль у цьому відіграє ідеологія як концентроване відображення інтересів різноманітних спільностей і їх цілеспрямована діяльність у визначене річище. Аналізована крізь призму цієї сфери громадського життя, масова свідомість виступає як більш організована, активна, як така, що володіє великою концентрацією енергії дії. У духовній сфері життя суспільства здійснюється процес виробництва всієї суспільної свідомості, у тому числі і масової свідомості, розподіл і споживання духовних продуктів, підвищення культурного рівня як окремих індивідів, так і великих груп. Велику роль тут відіграє масова і міжособистісна комунікація.

Інтеграція ідеології в масову політичну свідомість і її перехід у переконання - складний процес, що відбувається в рамках соціально-політичної практики суб'єкта масової свідомості. Існує точка зору, що «безпосереднім джерелом» цієї свідомості є соціально-політичний досвід (власний досвід мас) і що саме поняття досвіду дозволяє розкрити джерела відносної автономії масової політичної свідомості як стосовно ідеології, так і стосовно соціального буття мас[101].

Масова політична культура виконує ряд функцій, основні з яких розглянуті нижче.

1. Насамперед, необхідно мати у виді, що масова політична культура забезпечує нагромадження й передачу політичного досвіду, що необхідно для підтримки стійкості системи політичних відносин.

Слід зазначити також, що в рамках масової політичної культури досвід не тільки накопичується, але і як би освячується, включаючись у традицію.

2. Наступною функцією масової політичної культури є впорядкування й регулювання політичних відносин. У цьому випадку культура вторгається, часто примусовим образом, у повсякденне життя людини. За допомогою норм і приписань громадське життя здобуває впорядкованість і доцільність.

3. Одна з найважливіших функцій масової політичної культури - виховна. Вона проявляється в політичному формуванні особистості на основі цінностей, що відповідають інтересам пануючих класів.

Деякі дослідники виділяють такі функції, як нормативна, комунікативна й сігніфікативна.

4. Нормативна функція служить забезпеченню стабільності політичної системи й спрямована на забезпечення за допомогою використання політичних норм такої поведінки громадян, що служило б ефективному досягненню її мети. Однакові правила поведінки, що представляють собою, у політичному процесі, політичні норми, покликані впорядковувати повторювані дії механізмів політичної системи суспільства, роблячи його функціонування більше передбачуваним й організованим.

5. Комунікативна функція масової політичної культури служить забезпеченню політичного спілкування членів суспільства й трансформації індивідуальної політичної культури в групову, груповий - у національну, національної - у загальнолюдську. Вона сприяє мобілізації великих спільностей на реалізацію масштабних соціально-значимих цілей. Комунікативна функція забезпечує взаєморозуміння різних шарів суспільства, хоча й не гарантує їх від зіткнень між собою.

6. Сігніфікативна функція випливає з того, що дії, звичаї і явища здобувають політико-культурне значення лише в конкретному політичному й історичному контексті, займаючи своє місце в системі цінностей і поведінкових орієнтирів людей. Такі елементи масової політичної культури виділяються з повсякденного життя й здобувають символічне значення, починаючи жити вже своїм власним, іноді пофарбованої міфічними фарбами життям. Так, з роками відірвалися від своїх носіїв імена Вашингтона, Леніна й перетворилися у своєрідні легенди, що мають величезне політико-культурне значення. Іноді ці сігніфікативні символи приводять до жорстокої політичної боротьби.

Таким чином, функції масової політичної культури забезпечують нагромадження й передачу політичного досвіду, додають громадському життю впорядкованості і доцільності та, в свою чергу, приховану шаблонність, слугують забезпеченню стабільності політичної системи й політичного спілкування членів суспільства.

Розділ 2. Особливості масової політичної культури радянського суспільства

2.1 Роль ідеології у формуванні та відтворенні масової політичної культури

Ідеологія - це організована сукупність ідей у формі міфів, настанов, гасел, програмних документів партій, філософських концепцій тощо.

Політична ідеологія -- система концептуально оформлених уявлень, ідей і поглядів на політичне життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали, настрої людей, класів, націй, суспільства, політичних партій. Політична ідеологія може розглядатися як форма суспільної свідомості і як явище культури[93].

Основою ідеології радянського суспільства була комуністична, та, в меншому ступені, соціалістична ідеологія.

У прогнозній складовій «Теорії комунізму» під комунізмом розуміють такий ідеальний стан «суспільства майбутнього», коли всі люди, члени суспільства будуть ставити суспільні інтереси вище за власні, розуміючи вирішальну роль суспільства у їхньому житті. У цьому аспекті комуністичне вчення є також окремою формою ідеалістичного світогляду.

Серед комуністів існує значна кількість інтерпретацій, двома найголовнішими з них є марксизм та анархізм. Перше розділення в комуністичному русі відбулося між марксизмом та анархізмом під час Першого Інтернаціоналу (1864--1876). Тоді ідеї комунізму стали нерозривно пов'язуватись з ученням Карла Маркса та Фрідріха Енґельса. У часи I, II, III Інтернаціоналів домінувало переконання, що комунізм -- це суспільно-економічна формація, що приходить на зміну капіталізму. Першою, нижчою, фазою комунізму є соціалізм. На етапі соціально-економічної зрілості соціалістичного суспільства відбувається поступовий перехід до комунізму. Ця теорія перехідних «етапів» в подальшому виявила свою неадекватність. У ХХ ст., зокрема після Жовтневої революції 1917 р. в Росії, вплив на світовий політичний порядок мають більше марксисти (безпосередньо через «Маніфест комуністичної партії» або опосередковано -- марксизм-ленінізм), аніж анархісти. Разом зі встановленням СРСР і т.зв. «соціалістичним табором», а особливо разом з перемогою сталінізму, затверджується режим державного комунізму, що суперечить принципам та завданням комунізму. Сталінський «термідор», що заперечує принципи «перманентної революції» на користь «соціалізму в окремо взятій країні», систематично критикують революційні марксисти (троцькізм). Класова боротьба відіграє центральну роль в марксизмі. Згідно з цією теорією, встановлення комунізму відповідає кінцю будь-якої класової боротьби, а класовий розподіл людей зникає. В СРСР цього не сталося, тому радянський режим називається «комуністичним» з ідеологічних мотивів.

У серпні--вересні 1917 р. свої державно-правові погляди Ленін виклав у праці 'Держава і революція', підтримавши ідеї К. Маркса й Ф. Енгельса про класову сутність держави та її апарату, про те, що держава законодавче закріплює нерівність у суспільстві, використовуючи спеціальні органи примусу -- армію, поліцію, тюрми. Ці установи й відомства є головними засобами державної влади.

З'ясовуючи сутність державного апарату, Ленін зазначив, що він обстоює інтереси панівного класу і тому його необхідно замінити новим апаратом -- диктатурою пролетаріату[77].

Хоча фактична відсутність комуністичного суспільства в СРСР була очевидна, однак, державна пропаганда докладала значних зусиль для формування у радянських громадян системи цінностей комуністичної ідеології.

Провідна роль в цьому процесі належала пропаганді, яка охоплювала всі сфери життя, починаючі від проведення масових свят та закінчуючи дитячою навчальною літературою, яка мала виховувати виключно майбутнього будівельника комунізму, здатного сприймати ідеологію своєї держави.

Взагалі, шкільній літературі, як інструменту просування радянської ідеології, слід приділити окрему увагу, оскільки вона спрямовувала свій удар в саме серце, та одночасно корінь суспільства - підростаюче покоління.

Діти, що засвоювали комуністичну ідеологію з малих років, як правило, назавжди залишалися її заручницями[53].

Зміст підручників, як і всієї методики літератури, мали за радянських часів суперечливий характер. З одного боку, методична наука прагнула 'йти в ногу' із новітніми досягненнями європейської і світової педагогічної думки. У 20-і рр., наприклад, впроваджувалися далтон-план, метод проектів, бригадний метод навчання, комплексна система та ін.; а в 2-ій пол. ХХ ст. в освітянських колах широко говорилося про всесоюзний передовий досвід В.Шаталова, С.Лисенкової, Ш.Амонашвілі, В.Дегтярьова, В.Цимбалюка та багатьох інших. З другого боку, тоталітарний режим сковував творчу думку, уніфікував її ідеологічними приписами марксизму-ленінізму, перешкоджаючи проявам будь-якого вільнодумства, нестандартних підходів до педагогічної науки і шкільної практики.

Так, наприклад, процес становлення українського підручника з літератури в радянську епоху мав свої негативи і позитиви. Думається, шляхом певного критичного переосмислення у новітню епоху розвитку педагогічної думки поч. ХХ ст. ці позитиви матимуть місце в розробці нової навчальної книжки[32].

В епоху УНР і в перші роки українізації в радянській Україні демократизм суспільного життя викликав пошук засобів активізації пізнавальної діяльності школярів, нових форм і методів навчання, узгодження змісту підручника з історико-теоретичним знаннями. При конструюванні навчальної книжки з літератури враховувалась учнівська особистість та її діяльність у процесі навчання. Формувалася нова якість книжки: відтепер підручник із літератури подавав для учнів не лише адаптовані знання, але й були спроби вказати школярам шлях їхнього засвоєння.

Пряме втручання офіційної радянської ідеології в підручники та інші друковані видання стає з 20-х рр. нормою. Інститут цензорів набирає брутального поліцейського характеру аж до поч. 90-х рр. ХХ ст., ретельно відслідковуючи та попереджуючи відмінні від офіційних постулатів ідеї.

Освіта в радянській Україні, поставлена з 20-х рр. на державну основу, була, звичайно, гостро зацікавлена в наукових підходах до створення підручника з літератури як до носія радянської ідеології. Поняття науковості з цього часу стає пріоритетним в освітніх документах і слугує панацеєю від усяких зазіхань на радянську ідеологію. Але під вивіскою науковості провідними критеріями істини були перш за все жорстокі ідеологічні настанови, вироблені тоталітарною владою далеко за межами самої України, у кремлівських кабінетах[75, с.29].

Ось як почалося впровадження цих пріоритетів у вимогах до підручника. В оцінках новостворюваних навчальних книжок, які не відповідали вимогам влади, вказувалось: 'В книжці не витримано ленінської лінії'; якщо ж посібник повністю відповідав ідеологічним настановам, то писалося: 'Незамінима книжка - рецензії не потребує'.

Щодо загальних вимог до навчальних книжок у цитованому документі вказувалося:

'Підручник повинен відповідати марксистській ідеології. Наука не повинна з'являтися в ньому наче якась самодовліюча вартість, як 'наука для науки'[75, с.29].

Разом із тим деякі з рекомендацій є прийнятними, видається, і для сьогодення. В названому документі підкреслюється, що книжка повинна бути невеликого об'єму, з гарною українською мовою, прийнятної зовнішності, з покажчиком літератури, з індексом вживаних термінів і власних імен тощо.

Як позитивний факт у вимогах відзначимо рекомендації щодо краєзнавчих елементів у підручниках: 'Дуже бажано, - говориться у документі Народного комісаріату освіти УСРР та Державного науково-методологічного комітету, - якби ця робоча книга мала би краєзнавчий ухил...'.

Розмови, дискусії, публікації в освітній пресі на поч. 20-х рр. були зорієнтовані на педагогічну науку, яка вже ставала наскрізь заідеологізованою. Наприклад, цікавий і повчальний у деяких питаннях видавництва підручників зустрічаємо в освітянському журналі 'Просвещение Донбасса - Освіта Донбасу'. Тут уже з перших рядків потенційного укладача навчальної книжки жорстко орієнтують на ідеологію і політику партії: 'Підручник радянської трудової школи ми повинні використовувати для проведення у свідомість дітей пролетарської ідеології'. А перед початком статті - як епіграф - цитата із Леніна: 'Одно из самых больших зол и бедствий, которые остались нам от старого капиталистического общества, это полный разрыв книги с практической жизнью'[75, с.29].

Оцю найбільшу біду в підручниках, за визначенням Леніна, натхненно почали корчувати вже з перших років радянської влади, насаджуючи ідеологію комуністичного режиму в усі галузі освіти.

Центральною в трактуванні адептів радянської ідеології від педагогіки й методики стає марксо-ленінська ідея науковості підручника.

В.Голубєв пропонує таке визначення науковості: 'Навчальна книжка повинна бути побудована науково, на основах досягнень сучасної науки, і з цієї точки зору завжди повинна бути перевірена. Неправильно вважати, що малим дітям можна давати казки і міфи із книг Мойсея; і не народна казка про Бабу-Ягу повинна бути джерелом дитячого світогляду, не подібність науки потрібно давати дітям, а - справжній науковий матеріалістичний світогляд, справжній діалектичний метод дослідження. Справа педагогіки і дидактики - вказати шляхи цієї роботи у вказаному напрямку, щоб передати дітям справжні завоювання науки.

Таким чином, нова навчальна книжка повинна бути побудована на основах точної науки і методами наукового діалектичного дослідження'[78,с.5].

Саме ця 'точна наука', а точніше офіційна радянська ідеологія, стають провідними у всіх галузях освіти: від дитячого садочка до вищої школи. Особливо ретельно 'точна наука' впроваджується у підручники з літератури; 'наукова' термінологічна еквілібристика, мов би родимі плями соціалізму, на багато років стали ознакою 'науковості' в теорії методики літератури, відсікаючи вчителів-практиків від участі в підручникотвірному процесі, обмежуючи і так вузьке коло укладачів підручників.

У середині 20-х рр. освітньою громадськістю гостро ставилося питання про українську дитячу книжку, якої так бракувало для дітлахів за влади Російської імперії. Під цим поняттям перш за все розумілася нарисова книжка для дітей із різних галузей знань.

З ІІ пол. 20-х рр. з навчальних програм зникають твори, що будили у дітей почуття прекрасного, чуйності до тваринного світу тощо. Так, наприклад, було знято з програм оповідання С.Черкасенка з шахтарського життя 'Воронько', яке ще в дореволюційний час стало хрестоматійним і пробуджувало у дітей увагу і любов до тварин, шахтних коней, які часто гинули в підземних глибинах, виснажені важкою працею[75, с.30].

З наближенням 30-х рр. політичний клімат у Радянському Союзі починає змінюватись у гірший бік: існуюча на радянський кшталт, хоча і скупа, демократія різко згортається. Й.Сталін і його прибічники добивають рештки опозиції в партії, і влада виходить на відвертий шлях терору по відношенню до 'класових ворогів' у різних галузях суспільного життя.

Про становлення у 30-х рр. радянських ідеалів в уніфікованому українському літературознавстві й самій літературі гостро критично говорив очевидець тих трагічних подій вчений В.Петров: 'Писати і саме писати за директивними вказівками центральних органів партії стало обов'язком письменника, ухилитися від якого він не міг. 'Хочу' не існувало. Існувало тільки 'мусиш'. Праця письменника стала суспільно обов'язковою, чи, краще сказати, партійно або ж державно обов'язковою, підпорядкованою центру справою'[78, с.8].

У тій літературі провідними стають образи партії, Сталіна, Кірова, передовиків виробництва тощо. 'Гімн, ода, акафіст, - зауважує В.Петров, - стали основними формами уніфікованої радянської літератури. Прославлення - основний зміст літературної творчості. Поезії Тичини 'Партія веде', 'Пісня про Сталіна' М.Рильського, 'Поеми про Кірова' М. Бажана - провідні твори даного періоду, що втілили в собі основні тенденції часу'.

Така практика нового радянського способу життя особливо страхітливо відбилася на художньому житті української інтелігенції, особливо на творчості провідних українських письменників - П.Тичини, М.Рильського, В.Сосюри, А.Головка. Ті ж письменники, які не змогли змиритись із втручанням влади у творче життя, покінчили життя самогубством (М.Скрипник, М.Хвильовий) або були репресовані (М.Куліш, В.Підмогильний, Б.Антоненко-Давидович, І. Багряний, О. Вишня, Г.Баглюк, В.Гайворонський та сотні інших)[48].

Характерною за спрямованістю на навчально-виховні ідеали радянського суспільства була праця вченого-методиста А.Машкіна 'Методика літератури', видана в Харкові 1931 р. У ній далі поглиблено соціальні акценти аж до абсурдності, до втрати автором відчуття художності, специфіки літератури як виду мистецтва.

Свою позицію А.Машкін заявляє прямолінійно і спрощено, мабуть, під тиском обставин тодішнього життя, коли багатьом українським інтелігентам владою пропонувалося 'роззброїтись' і перейти на так звані радянські позиції.

Для підручників 30-х рр. властивий жорсткий, без вагань класовий підхід до тих чи інших суспільних і художніх явищ. В одному з них дається така вульгарно-соціологічна характеристика діяльності І.Франка: 'Франко в специфічних умовах галицько-міщанського болота заплямував в алегоричних образах 'рідне болото і помийна яма капіталізму'[75, с.9].

Статейна частина підручників наповнюється виключно марксистсько-ленінським поглядом на українську класику, з сучасного літературного життя беруться для вивчення тільки заідеологізовані комуністичні твори В.Сосюри, П.Тичини, М.Рильського, Ю. Яновського та ін. радянських письменників із яскраво вираженими рисами методу соціалістичного реалізму.

Для всієї системи радянської освіти, і для літературної зокрема, було характерним засвоєння готових істин, в яких не можна було сумніватись. Періодизація літератури радянським літературознавством услід за визначеними Леніним етапами визвольного руху в Росії була дороговказом укладачам підручників. Так, зокрема, у 'Робітній хрестоматії' для державних курсів із української мови, виданій в Харкові 1929 р., етапи розвитку літератури мають такий звульгаризований вигляд: до так званої 'Доби торгівельного капіталізму до половини ХІХ ст. (Література перед буржуазна)' віднесено творчість І.Котляревського, П.Гулака-Артемовського, Є.Гребінки, Г.Квітки-Основ'яненка, Т.Шевченка[75, с.10].

Орієнтація в навчанні на готові, вивірені за ідеологічними засадами тоталітарної держави знання, ставала правилом для всієї освітньої системи. Це правило існувало і для письменників: їхні герої втрачали життєвість, право вибору у складних ситуаціях; це були люди з наперед визначеними характеристиками позитивних і негативних рис.

Адаптацію населення до тоталітарних постулатів і норм забезпечували різні форми індивідуальної, групової, масової агітації та пропаганди. Політична пропаганда стала важливим інструментом проведення політики. Найголовнішою рисою тоталітарної пропаганди є жорстке підпорядкування інформаційних потоків головним ідеолого-пропагандистським завданням. Для населення відбиралася і подавалася тільки фільтрована інформація, яка відповідала інтересам політичної еліти[42, с.70].

2.2 Пропаганда та агітація в радянському мистецтві

В контексті радянської політичної ідеології, через мистецтво, на наш погляд, здійснювалися досить серйозні впливи на реальне життя, бо його мовою пропонувалися і форми мислення та оцінки реальності, і життєві смисли в опозиціях добра - зла, а головне - чітко вказувалися причини зла та шляхи їх подолання, називався ворог та пропонувалися всі емоційні форми переживання, пов`язані з цим невід`ємним явищем радянського життя.

За радянські часи, офіційне мистецтво набувало в значному ступені спрощеної форми виявлення, оскільки саме ця форма в найбільшому ступені відповідала потребам ідеології: формування в нації простих, беззаперечних «умовних рефлексів», на кшталт «ворог-друг», «комунізм-імперіалізм», «червоні-білі», «свої-чужі» та т.п. Будь який вихід мистецтва за ці межи сприймався офіціальною ідеологією як небезпечний, оскільки керівництво країни розуміло вплив справжнього мистецтва на людину: справжнє мистецтво вимагає роздумів та співчуття, що є небезпечно для країни, ідеологія якої побудована на штучному, чужому для людської сутності ґрунті.

Власне мистецькі очікування маси щедро почали вдовольнятися в першу чергу з боку тієї частини художників, яка має здатність і покликання вербалізувати глобальну установку. На тлі боротьби з усім спектром злих ворожих сил дидактично розкривалися найкращі якості радянської людини, опісля каталогізовані в публіцистичних відгуках та шкільних підручниках.

Зі свого боку контролювала ситуацію й ідеологічна міфотворча машина. Однак на основі проаналізованих документів стверджуємо, що до 1929 року ідеологічна заборонна машина діяла за рахунок зусиль цензури (яка не була винаходом радянської влади) та груп творчих працівників, бо єдиного незаперечно керівного державного органу до цього часу просто не існувало (можна сказати, що певною межею централізації стала боротьба РАБИСа з «Главискусством», яка закінчилася створенням Комітету в справах мистецтва 1929 р.) [98, с.132-141]. Простір терору відкривав додаткові способи каналізації творчої енергії для численних творчих угруповань, які часто перетворювалися на бойові стратегічні одиниці, що передчуваючи централізацію, творили її, змагаючись за можливість бути саме тим, хто матиме монополію на художню творчість. Показовою є зустріч зі Сталіним 1929 року групи українських письменників, які вимагали заборонити п`єсу «Дні Турбіних» як антипартійну і шкідливу для революції, а також антиукраїнську. Цікава абсолютна дзеркальність цієї ситуації до наших стереотипних уявлень про тогочасні стосунки влади і мистецтва. Саме митці формулювали звинувачення і саме Сталін, заперечуючи їхні аргументи, звертав увагу на те, що партійність - справа політики, а не літератури, яка повинна бути для всього населення, а не лише для членів партії, і навіть шкідлива ідейно п`єса може бути естетично хорошою. Заборона “Днів Турбіних” знаменувала певний рубіж і свідчила про свідому різку зміну в системі державного ідеологічного керівництва мистецтвом. Сталін керувався власними міркуваннями, але формально прямо йшов назустріч побажанням творчої інтелігенції. Власне кажучи, саме в цей час система тотального керівництва почала активно наступати, видаючи “на-гора” міфологему про народний характер влади. Почався державний терор у мистецтві. Однак не треба забувати, що формулювання, звинувачення, ознаки “чужинства” вже були виявлені, сформульовані певними мистецькими угрупуваннями у боротьбі за гегемонію у радянському мистецтві[98, с.132-141].

Саме художня культура знайшла шлях, закорінений у магічно-ритуальному світогляді, як поєднати актуальну сучасність зі світом трансцендентного, запропонувавши цей шлях і всьому суспільству, і кожному індивідові. Можна сказати, що радянський річний цикл починався жовтневою демонстрацією, яка мусила бути єднанням з міфологічним часом першопочатку. Довести, що “Аврора” не стріляла, а Зимовий не штурмували (що, в принципі, абсолютно нічого не змінює з точки зору неміфологізованого, “здорового” глузду) - навіть у часи перебудови означало найглибше посягання на світоглядні основи. Авангардний експериментальний театр, особливо зображаючи революційні події, працював на переструктурування стосунків у структурі художньої комунікації. Містерія нового світу мала отримати паралель у містерійному єднанні глядацького залу та сцени, “авторські” функції зміщувалися в бік аудиторії. Так Всеволод Мейєрхольд на репетиціях п`єси Еміля Верхарна “Зорі” наголошував, що думки автора п`єси відступають перед інтересами аудиторії[51].

І радянський театр у 60-ті повертався до форм містерійного єднання залу та сцени, якраз тоді, коли прагнув збудити у емоційному відчутті й перенести чисту енергію сакральних часів першопочатку на творення сучасної історії. Так 1968 року театр “Современник” поставив революційну трилогію “Декабристи” Л. Зоріна, “Народовольці” О. Свободіна та “Більшовики” М. Шатрова, чітко ілюструючи ленінську думку про три покоління російської революції та наближаючи ці покоління до сучасного глядача. П`єса “Більшовики”, де, приймаючи нелегке рішення про початок “червоного терору”, “батьки” революції ніби проходили високе трагедійне очищення, закінчувалася тим, що герої виконували “Інтернаціонал”. Зал піднімався у єдиному пориві й співав і плакав разом з героями п`єси. Причому співали та плакали і старі комуністи, і молоді дисиденти, і домогосподарки, і високочолі інтелектуали[81].

Далекі від твердження про тотальну “продажність” радянських митців акцентуємо саме силу категоріального мислення, яка іноді досить складно опосередковувала зв`язки творчої особистості з реальністю. (Через багато років, у момент стагнації вже самого соцзамовлення, В. Войнович створить символ-гротеск цієї ситуації у п`єсі “Шапка”.)

На початок 30-х років перед митцями вже постала чітка проблема, як поєднати соцзамовлення з індивідуальним досвідом та індивідуальним творчим спрямуванням. Соцзамовлення в першу чергу виявлялося на рівні тем, адже тематизація дійсності визначає горизонт і простір свідомості, яка в масі своїй проходила ще досить архаїчну стадію формування.

Творчий революційний пошук нормативних форм, звичайно, не керувався нормативно. Брати Васильєви, створюючи те, що стане класичним взірцем, ще могли покладатися більше на творче натхнення та на очікування глядача. А вже 1935 року Сталін прямо і прилюдно поставив перед Довженком вимогу створити українського Чапаєва, тобто відтворити норму. Вже форма такого замовлення свідчила не про інтерес до певної постаті громадянської війни, а про повторення узагальнюючого класичного зразка. З реальним, не легендарним Щорсом, герой Довженка мав лише зовнішню подібність. Зараз опубліковано ряд документів, які проливають світло на реальну фігуру Щорса і на те, чому саме її обрав Сталін для фільму[87].

Затверджувати сценарій, не маючи на своєму рівні можливості запитати думку Сталіна, тодішній керівник цього відомства Б. Шумяцький не наважувався, до безконечності намагаючись “покращити” сценарій (наприклад, відобразити у фільмі план великого Сталінського наступу, який було здійснено в жовтні 1919, тоді як Щорс загинув у серпні цього ж року). Фільм не міг зрушитися з мертвої точки, бо вирішальної ланки у цей момент не вистачало. Вихід несподівано знайшов Довженко, не підозрюючи, що таким чином завершує формування схеми класичної радянської системи соцзамовлення. Режисер звернувся до С. В. Косіора, генерального секретаря ЦК КП(б) України, і сценарій було заслухано на Політбюро. За свідченням Довженка постанова Політбюро із 16 пунктів була переписана кінематографічним керівництвом і, як своя, була відправлена на кінофабрику. Контроль за виконанням постанови було покладено на кінофабрику. Так у гру на місце несформованої ланки вступило ЦК і міцно зайняло свої позиції у системі колективної відповідальності[87].

З роками ця система ускладнилася настільки, що почала носити ознаки справжньої децентралізованої анонімності.

Згадаймо, що головною ознакою класичного героя - Чапаєва - було те, що він ніколи не помиляється, бо на його боці правда великої ідеї (яку героєві час від часу підказує представник цієї ідеї - комісар). Тобто він знайшов ту єдину позицію, яка не дозволяє схибити. (“Учение Маркса всесильно, потому что оно верно”).

Долучаючись через слідування героїчним діянням до безмежно великої ідеї спасіння людства, особистість реалізувала почуття релігійної причетності до великого і безсмертного цілого, існування якого видозмінювало страх особистісної ізоляції та смерті: “Бояться гибнуть - это буржуазный дух, это индивидуальная роскошь” (А. Платонов, “Впрок”)[62,с.214].

Крім героя-зразка, сконструйованого за законами міфів радянського класицизму, тобто такого, слідування якому забезпечує правильне положення у світобудові, існували і такі герої, які за глибинними традиціями через описані Леві-Стросом механізми трансформації у рослинну природу знімали напруження в опозиції життя-смерть. Так існує ряд цікавих і вичерпних досліджень саме такого аспекту фільму О. Довженка “Земля” (1930). Є. Марголіт звертає увагу на фактичний безсимволізм і безметафорність його кіномови. І сам Довженко підкреслював, що його приваблював не символ і не метафора життя, а саме життя так, як воно є[50, с.107-111].

Наприкінці 30-х років у полеміках між так званими монументалістами і камерниками вирізнилася потреба естетично реабілітувати камерного героя, схожого на всіх, і в той самий час особливого, як особливою є кожна радянська людина - Таня або Машенька. Це була фактична зміна і концепції, і функції героя. Автор сценарію фільму “Машенька” (реж. Ю. Райзман) Є. Габрилович писав про те, що автори хотіли розповісти про одну тільки дівчину, але так, щоб все це стало “мікросвітом радянського життя, радянського ставлення до правди і брехні, чесності й розпусти, до громадянського обов`язку і до підлості... У цьому суть громадянської камерності, що відрізняє її ввід камерності побутової, повзучої”[16].

За часів «відлиги» масове мистецтво в СРСР очікували значні зміни. Символічною подією цього періоду стало відкриття 1956 року п`єсою В. Розова “Вічно живі” Московського театру “Современник”, назва якого підкреслювала незвично нове творче спрямування, протиставлене академічній традиції. Головною несформульованою естетичною ознакою нового була віра у можливість сказати “правду” і у те, що прагнення і право її говорити є найсвятішим завданням творчої людини. Щирість почала ставати ваговою і легальною естетичною складовою. Життя засвідчило абсолютну точність попадання нового театру в масові очікування. Феномен його сучасності, окрім молодого ентузіазму акторського складу, визначала саме драматургія, що вивела на кін нового героя та новий конфлікт між “ідеалістом” Борисом та “прагматиком” Марком, що відбивав те саме болюче протистояння між порядком фронту та новим порядком “тилу”.

П`єса недвозначно очищувала сучасність ідеальним світлом недавнього минулого. Перервані війною високі духовні прагнення найкращих представників радянського народу, повинні були підхопити і продовжувати їхні живі сучасники. У цьому колишні фронтовики та діти війни бачили найвищу правду життя. А інтимніша “правда” відчувалася у тому, що герой, потрапивши у ситуацію воєнного випробування, чесно і просто, виконав свій солдатський обов'язок, так само, як зробили це тисячі його сучасників.

Романтичний ідеал вірності зворотною стороною мав страх втрати тієї своєрідної релігійної цільності, яка складала духовну основу радянської людини. На думку В. Трояновського, кінематограф “відлиги” намагався встановити справжню ціну того, що раніше діставалося героям безкоштовно: “Став на шлях істинної (радянської) віри і можеш не хвилюватися за кінцеве спасіння”. Тепер навіть радянське життя пропонувало компроміси у вигляді класичних “міщанських” потреб. Найсильнішим ідеальним орієнтиром, що вибудовував ієрархію цінностей, стало розуміння, що людина не може позбавитися морального трепету, коли хтось віддав за неї своє життя, особливо, якщо той хтось був розумніший, талановитіший, благородніший[83,с.7].

Діти загиблих повинні були мати якусь особливу долю, щоб не зраджувати романтичний образ батьків, щоб підхопити і закінчити безсмертну справу чи місію їхнього життя. Наскрізь романтична ( у специфічному значенні сентиментальної романтики 60-х) п`єса О. Коломійця “Планета Сперанта” проводила цю думку на якійсь абсолютно містичній основі: група молодих вчених (знайдене кіно і театром 60-х джерело ідеальних героїв), навіть не здогадуючись про це, здійснює моральний подвиг, рівнозначний подвигові їхніх загиблих на фронті батьків.

Жанровий винахід радянського кіно - фільми-перевиховання, базовані на ідеологічній концепції виховання нової людини шляхом залучення її до суспільно-корисної праці (традиція від Макаренка і трудових таборів Біломоро-Балтійського каналу), давали шанс на виправлення лише у мирному житті. Військова тематика передбачала цільність певного “житійного” канону, акумулюючи і резервуючи заряди героїки на території міфічного часу, актуальнішого, “кровнішого” і більш хвилюючого за ритуалом відтворення, ніж час революції[31,с.29].

На початку 70-х останнім потужнім романтичним відгомоном у масовому кінематографі художнього коду безсмертя героїв війни став фільм С. Ростоцького “А зорі тут тихі...” за повістю Б. Васильєва. Тим чіткіше тоді ж прозвучала однойменна вистава у театрі на Таганці. Жорстка метафорична конвенція Ю. Любимова - Д. Боровського (художника вистави) стверджувала унікальність людського життя, а отже і його безмежну цінність[47,с.568].

2.3 Міфи та стереотипи політичної свідомості радянського суспільства

Оскільки не маємо можливості торкнутися в роботі інших аспектів міфологічної парадигми радянського тексту культури, то лише зазначимо, що радянський описовий міф, який пропонував картину світу і встановлював ієрархію реальності, був злитий з ідеологією, яка давала концепцію епохи. Ця концепція спиралася на “віковічні” мрії трудового народу, втілені, як відмітив М. Еліаде, К. Марксом у один із есхатологічних міфів Середземномор`я про справедливого спасителя. Ідеологія радянського часу надавала очікуванням значення здійсненної функції.

Це приклад ідеологічної міфологізації соціального простору, де створюються виняткові умови для влади, яка користується сакральним корінням та тим специфічним світоглядним станом, який В. Малахов називає “онтологічним ентузіазмом міфу”, коли виключається опозиція істинного і хибного, бо “подарована міфом влада в практиці не передбачає волі” і тому “міф, крім іншого, може тлумачитись як механізм перетворення можливого в неминуче, волі в долю”[49, с.45-50].

Міфологізації піддавався і простір художній, навіть, естетичний, як на рівні тем, так і на рівні методу. С. Добротворський, розглядаючи мистецтво 30-х років, конкретизував термін “міфотворчість” в понятті “тотального, всезагального реалізму”. Бо саме у цей час виявилася головна характеристика реалістичного методу - “його претензія на абсолютну кінцеву достовірність зображуваного, обов`язкову для всіх правдоподібність, що в принципі характерно для класичного міфу, який трактує світ у безумовних досконалих формах, що перевищують досвід і логіку”. Як бачимо, “онтологічним ентузіазмом міфу” був просякнутий і естетичний світогляд, що створювало певні психологічні передумови ослаблення критичної позиції творчої інтелігенції, особливо деміургічно-авангардного спрямування, у ставленні до влади та державної ідеології[26, с.45-50].

Радянська ідеологія, у якийсь момент побудови соціалізму оголошуючи дійсність завершеною і застиглою - “створеною” - та відкидаючи релігію як пережиток, просто змушена була на основі певного архаїчного міфологічного субстрату будувати свою світоглядну релігію, за архаїчністю близькою до язичництва з ідеєю жертви, кровної помсти, культом справедливо поверненої землі. Отож вона пропонувала на своїй чітко відмежованій від іншого, “неправильного”, світу сакральній території свою ієрархію реальності, свою модель творення світу, де був деміург-засновник (Ленін), його намісник (Сталін), де через світові події розповідався міф творення (революція і громадянська війна), де формувався пантеон героїв.

У нашому аналізі ми враховуватимемо той факт, що мистецтву властиві упереджувальні функції. Мистецтво раніше, скажімо, ніж філософія називає проблему і на своєму рівні вирішує її часто досить своєрідно. Особливістю ж драматичних творів, як правило, є пошук точки співпереживання перш за все для сучасної авторові аудиторії. Спільне переживання, потрясіння й очищення як мета і результат вистави свідчили про близькість театру до колективного ритуалу. Філософське прочитання драматургічних текстів певної епохи дає можливість, по-перше, доповнити знання про заявлену тему, по-друге, дає уявлення про масові глядацькі запити, як свідомі, так і підсвідомі, по-третє, маючи свідчення про глядацьке сприйняття тієї чи іншої п`єси, можна встановити взаємне відображення: мас в драматургії та драматургії в сприйнятті мас.

Антагонізм (або - або) свідчив про стійке існування в тексті культури досить спрощених алгоритмів, запущених первісними ієрархізаціями. Це призводило до нічим не пояснюваного ригоризму в повсякденному житті. Цікаво розглянути висновки соціологічних досліджень, зроблених на початку 80-х Н. Корнієнко на основі глядацьких вражень від вистави “Вишневий сад” за А. П. Чеховим: “Дослідження установок та самопроекцій оголило неготовність нашого суспільства до радості”, тієї епікурейської радості, уточнює Корнієнко, яка є знаком свободи. Тобто тут йдеться не про радість як наркотично-ейфоричне переживання міфологічної ситуації чи то від звершень (колективних чи власних) і вірності (колективної чи власної) “чистим витокам” - світовій події. Навпаки, йдеться про радість, як “спосіб проживання повноти часу” (за Н. Мандельштам). Несвобода радості - це наслідок певних психічних репресій, витіснень задля домінування певної світоглядної парадигми, які й стали підривом самої парадигми[26,с.45-50].

Про підрив парадигми з боку “динамічного резерву” культури - підтексту - подвійної моралі - свідчила поява нового закону смислоутворення, який вже не дозволив БАМу стати комсомольцем, а партквиток №2, виданий на ім`я Л. І. Брєжнєва після партквитка №1 на ім`я В. І. Леніна, що мало символізувати строге повернення до чистих витоків, викликало у відповідь лише анекдот

( “Зовите меня просто - Ильич”). Монументальний документальний серіал “Наша біографія”, який саме через спільність біографії, а не відчуженої історії мав стверджувати нову історичну спільність - радянський народ, був схожий на надгробну промову - або добре, або нічого...

Перебудова, яка з самого початку мислилася як вдосконалення соціалізму, серед перших кроків мала на увазі руйнування і подвійної моралі, але це неминуче мало призвести і до руйнування основних символів, які лежали і в основі офіційної моралі. Перебудова як концепт, запропонований масовій свідомості, є теж явищем міфологічним, перш за все тому, що передбачає існування неправильного світу (того, до якого пішли хибним шляхом) і правильного (віднайденого раю), до якого можна досить легко прийти - просто захотіти перебудуватися.

Один з найгеніальніших міфологізаторів “чистого початку” М. Шатров, якому кілька разів вдавалося його одухотворювати до відчуття реальності, 1987 року у п`єсі “Далі... далі... далі...” (опублікована тільки 1989 року) здійснив напевне останній порив у об`єднанні публіки у спільному переживанні світової події - 24 жовтня 1917 року, поєднавши вже випробуваний ним прийом монтажу драматизованого документу з формою давньоримського діалогу в царстві мертвих. Мертві знають остаточну правду і з дня сьогоднішнього можуть розставити всі крапки над “і”. З іншого боку, такий прийом радикально знімав форму театральної умовності і переводив подію у ряд літургійного пережиття: в першу чергу на сцені не актор, що грає живого Леніна, а мертвий Ленін, який згадує себе живим і який нарешті отримує можливість висловитися, ту можливість, якої його позбавив у останні роки життя злий тиран Сталін[55,с.26-30].

За всією цією, сповненою фактів, історичного та політичного аналізу складною драматичною побудовою лежав фольклорний міф про доброго вождя-мученика, у варіанті іскандерівських чегемців - Того, хто хотів хорошого, та не встиг. Публіцистика та художня енергія в розчистці шляхів до чистих витоків теж базувалася на цьому міфі й необхідно зупинялася на злісному викривленні істини після світової події. Наукові аналізи економістів базувалися на міфологічному нерозрізненні ідеального та реального, ствердженні існування “сакральної” невтіленої правди та “профанної” дійсності та стверджували як реальність модель соціалізму Маркса-Енгельса-Леніна, а як міф - реальне втілення цієї моделі в конкретних історичних умовах нашої країни.

Фільм Тенгіза Абуладзе “Покаяння”, який почав зніматися ще до офіційного дозволу на розтабуювання теми сталінських репресій і відповідав потребам вибуху якихось глибинних надій та очікувань, несподівано виявив глибоке протиріччя, яке на цей час склалося між художніми пошуками елітарної культури та масовими потребами суспільного розвитку. Несприйняття авангардної художньої мови фільму зумовлювалося не стільки естетичною неспроможністю глядача, скільки тим, що воно йшло врозріз з прагненням людей нарешті дізнатися і побачити “так, як це було насправді”. Точку зору масового глядача несподівано підтримала значна частина елітарної критики та філософської думки (Ю. Карабчієвський, Б. Хазанов, А. Нуйкін). Найкраще сутність їхньої позиції, як на нас, висловлено А. Нуйкіним: “Мистецтво, навіть геніальність, не може повністю звільнити від штучності. І перед якимись реаліями воно раптом оголює своє безсилля, свою несумісність з природнім життям і починає дратувати своєю претензією стати вище або хоча би нарівні з життям”.

Для того, щоб більш чітко зрозуміти для себе, в яких умовах відбувалася руйнація механізму відтворення радянської масової політичної культури, було проведене невелике опитування, в якій взяли участь 9 осіб у віці 55-60 років.

Опитування проводилося в довільної формі: до людей висувалося прохання розповісти про те, що для них було приємним, а що неприємним за часів так званого «застою».

За результатами опитування, і по реакціях на питання, можна було зробити висновок, що події 70-х, які всі опитувані назвали 'роками застою' (не надаючи, втім, цьому терміну ніякого негативного звучання), свіжі в пам'яті людей, яким у той час здійснилося 20-30 років. Всі відповіді були вичерпними, великими за обсягом. Ставити додаткові питання доводилося у зв'язку з тим, що опитувані самостійно практично не торкалися негативних рис даного періоду.

Можна відзначити, як загальну тенденцію, що всі опитувані ставляться до даного періоду як до 'золотого століття' історії СРСР. Описуються достаток у магазинах, дешевина продуктів і промислових товарів, низька квартирна плата, гарантована зайнятість, можливість робити щорічні подорожі.

Політичні портрети керівництва країни також мають позитивне фарбування.

Опитувані підкреслювали, що Брежнєв (лідер СРСР із середини 60-х, до початку 80-х рр.) піклувався про простих людей, про престиж країни, і її розвиток.

Одержуючи додаткові питання про відомі з історії негативні факти, що мали місце в політичному житті країни 70-х, отримані відповіді дивують досить гарною інформованістю людей того часу про реальне положення справ у політичному житті країни, незважаючи на повну відсутність реальної інформації в пресі, радіо, телебаченні. Опитувані пояснюють цей парадоксальний факт тим, що практично в кожному будинку в той час слухали передачі західних радіостанцій (наприклад - 'Голос Америки'), крім того, новини передавалися за допомогою чутків, тобто, неофіційних каналів.

Відношення до політичного життя в країні перебувало на грані фарсу. Більшість дорослого населення розуміло, що проведені 'демократичні' вибори під наглядом КДБ не мають нічого спільного з демократією, і, фактично, політика здійснюється невеликою групою членів Політбюро ЦК КПРС. Більшість членів Політбюро перебували в ньому більше 15 років. Їхній середній вік в 1970-і роки досяг 70 років, а стан їхнього здоров'я був найчастіше вкрай важким. Ці хворі старі люди в народі були прозвані 'кремлівськими старцями'. Вони не мали фізичних сил навіть брати участь у засіданнях Політбюро, які тепер тривали не більше 15-20 хвилин. В 1976 р. Л.І. Брежнєв переніс інсульт і якийсь час навіть перебував у стані клінічної смерті. Ніякі зусилля лікарів надалі не змогли відновити його працездатність. Збереження особистої влади стало єдиною метою цього керівництва. 'Старці' із всіх сил чіплялися за владу й були супротивниками будь-яких нововведень. Саме цей етап у розвитку радянської системи згодом був названий 'застоєм', коли керівництво країни фактично законсервувало економічну й політичну систему в рамках державного соціалізму й виключило можливість радикальних змін у житті суспільства.

Із другої половини 1970-х років відбувається як би відродження культу особистості, але вже без особистості, відродження у вигляді фарсу. Авторитет Брежнєва в народі був невисокий. Хворий і недієздатний Генеральний секретар, що офіційно одержував високі нагороди й звання (аж до Героя й Маршала Радянського Союзу), у дійсності викликав презирство й жалість. Про нього складали безліч анекдотів.

З 1970-х років відбувалося посилення влади партократії. Якщо в середині 1960-х років основні стратегічні рішення приймалися на пленумах ЦК КПРС, то в 1970-і роки значення ЦК КПРС у прийнятті рішень стало падати, а його функції перейшли апарату ЦК і його відділам.

Хоча з'їзди й збиралися регулярно раз в 5 років, вони усе більше нагадували добре відредаговані спектаклі. У так назване застійне двадцятиліття було проведено чотири з'їзди КПРС. Всі вони проходили під знаком 'єдності й згуртованості'.

Опитувані відзначають, що теорія усе більше розходилася з реальним життям. Так, XXV з'їзд КПРС (1976) висунув положення про те, що в умовах розвиненого соціалізму КПРС стала партією всього народу, однак не втратила свого класового характеру: по своїй природі вона була й залишається партією робітничого класу. Неправда тут була очевидною для всіх, тому що партійний апарат обростав усіма новими привілеями, у країні процвітала корупція, а розрив у рівні й умовах життя робітників і керівників усе збільшувався.

Один з опитуваних, розповів про те, що як остаточні похорони навіть видимості політичної волі була сприйнята нова Конституція СРСР, прийнята в жовтні 1977 р. У її основу була покладена концепція 'розвиненого соціалізму'. Ядром політичної системи 'розвиненого соціалістичного суспільства', його 'керівною й напрямною силою' оголошувалася Комуністична партія. В 6-й статті Конституції 1977 р. нарешті юридично узаконювалося монопольне положення КПРС у політичній системі країни, що склалося ще в 1930-і роки. Партія визначала генеральну перспективу розвитку суспільства, внутрішню й зовнішню політику держави. Просування наверх у будь-якій сфері було можливо лише в тому випадку, якщо людина була активним членом КПРС. Це з'явилося основною причиною того, що в 1965-1985 р. інтенсивно росли ряди партії. До середини 80-х рр. у КПРС налічувалося близько 19 млн. членів і кандидатів. У КПРС був весь бюрократичний апарат і значна частина кар'єристські налаштованої інтелігенції. Виключення з партії автоматично спричиняло зняття із всіх керівних постів. Рядові члени партії, як і раніше, не мали ніяких привілеїв і практично були відсторонені від рішення пекучих питань КПРС і країни. Розгляд їх входив винятково в компетенцію вищих партійних органів.

Саме до партійної кар'єри й зводилася на той час реальне політичне життя рядової людини.

Одним із проявів консерватизму політичного курсу в 'епоху застою' була жорсткість цензури й посилення ідеологічного натиску на громадське життя.

Опитувані згадали також про те, що суспільство було добре інформоване з діяльності т.зв. дисидентів, тобто деяких осіб, що бачили реальне положення в країні не як нормальний стан суспільства, а як його хворобу.

Дії дисидентів розцінювалися владою як 'шкідливі' й 'ворожі'. Правозахисники піддавалися переслідуванням. Їх саджали у в'язниці, позбавляли громадянства й висилали за рубіж. Найбільш авторитетних 'невиїзних' діячів тримали під домашнім арештом або відправляли в посилання, як трапилося з академіком А.Д. Сахаровим, якого на кілька років вислали в Горький. Однак найпоширенішою формою боротьби з дисидентами стало приміщення їх на примусове лікування в психіатричні лікарні ('психушки'), де за допомогою медикаментів впливали на волю й психіку правозахисників. На офіційному рівні переслідування в СРСР за політичними мотивами заперечувалися.

Крім прямих репресій проти дисидентів брежнєвське керівництво здійснює політику 'закручування гайок' в ідеології й культурі. Вона характеризувалася посиленням догматичних тенденцій у суспільних науках, зміною всієї суспільно-політичної атмосфери в країні.

Дисидентський рух розглядався широкими шарами суспільства не більш як цікавий, дивовижний факт, привід для кухонних розповідей й анекдотів. Не співчуття, не негативної реакції дисиденти не викликали.

Опитувані розповідають, що смерть Брежнєва стали для народу шоком: його довге й відносно мирне правління стало звичним: люди звикли до того, що їхній рівень життя відносно високий, і, принаймні, має тенденції до поліпшення. Політичні несвободи не викликали масових невдоволень: люди звикли до них, і знаходили інші шляхи для самореалізації, крім участі в політичному житті країни.

У листопаді 1982 р. після смерті Л.И. Брежнєва Генеральним секретарем ЦК КПРС був обраний Ю.В. Андропов, що прагнув оздоровити й модернізувати радянський лад. З його приходом був даний хід багатьом гучним справам про корупцію ('узбецька справа', 'сочинська справа' й ін.). Розгорнулася боротьба з нетрудовими доходами й спекуляцією, за зміцнення трудової дисципліни. З'являються перші елементи гласності. Одночасно підсилюються репресивні органи, насамперед КДБ. Партійно-державний апарат не збирався розставатися зі своїми привілеями й з полегшенням сприйняв у лютому 1984 р. звістку про смерть Андропова. На пост Генерального секретаря ЦК був обраний старий і хворий К.У. Черненко, прихильник збереження брежнєвського курсу. Країна знову повертається в 'епоху застою', оскільки всі нововведення Андропова звернулися, справи про корупцію закриваються.

У цілому, з'явилися несподіваним позитивне ставлення всіх опитаних до епохи 70-х років, що у сучасних дослідженнях характеризується майже винятково негативно.

Одночасно, дивує різниця в поглядах осіб, яким сьогодні 60 років від тих, кому зараз 70-80 років. Для других, СРСР все ще залишається оплотом свободи та революції, справедливості. А для перших, майже всі ці міфи масової політичної культури були знецінені ще за радянських часів. Сам це найбільш яскраво свідчить про те, що механізм відтворення політичної культури в останні півтора-два десятиріччя СРСР функціонував майже безрезультатно, не створюючи значного впливу на масову свідомість.

Неочікуваним результатом з'явилося те, що фактична заборона на участь у політичному житті країни, що сприймалася її громадянами саме як така, була для них нормальним фактом, що компенсувався сприятливим економічним становищем і гордістю від приналежності до великої світової державі. Отримані результати роблять багато в чому зрозумілою сучасний політичний нігілізм у суспільстві, низький рівень політичної активності: учасниками сучасного процесу є або люди, яким аполітичність була щеплена в 70-і рр. у СРСР, або покоління, що одержало від них таке ж відношення до політики в процесі виховання.

Розділ ІІІ. Механізм відтворення масової політичної культури радянського суспільства та його руйнація

3.1 Головні форми та методи політичної соціалізації радянського суспільства

Одним з методів відтворення масової політичної культури є політична соціалізації людини.

Наявність цінностей, які підтримуються всіма членами суспільства, визначає ступінь узгодженості між його окремими елементами, тобто його стабільність. На рівні суспільства цей процес відбувається завдяки внутрішнім механізмам відтворення і трансформації політичної культури, тоді як формування особистісних цінностей та орієнтацій демократичного спрямування є результатом процесу політичної соціалізації. Говорячи про політичну соціалізацію, маємо на увазі процес, за допомогою якого людина прилучається до певних політичних норм і цінностей, включає їх у свій внутрішній світ, формує політичну свідомість і культуру, об'єктивно та суб'єктивно готується до політичної практики (діяльності) і здійснює її протягом усього свого життя[73].

В процесі політичної соціалізації за радянських часів широко використовувався механізм психологічного програмування людини.

Важливим елементом в цьому контексті було створення образу ворога в обличчі світового імперіалізму.

Сам механізм формування образу ворога бачимо близьким до описаного К. Юнгом механізму проекції тіні. Так само як індивідуальне позасвідоме, особливо позбавлене захисних релігійних механізмів, має властивість хворобливого проектування власних “демонів” на оточуючих, так само і масове позасвідоме за певних умов набуває можливості таких проекцій. Такими умовами, якщо враховувати висновки юнгівського напряму досліджень, є, по-перше, перевищення критичного рівня емоційності; по-друге, наявність незаперечного ідеалу, який дає відчуття причетності до певної безсмертної істини і через ствердження вищості над “непричетними” дозволяє компенсувати власне приниження і власний страх смерті[95].

Чіткий поділ світу на добрі сили (сам параноїк) та злі (всі інші, не згодні з ним) породжує міфологеми “загальної змови” та “маріонетковості іншого”, де окрема людина сприймається як “персонаж світової драми, навіть не персонаж - агент, маріонетка зовнішніх щодо неї сил”. Параноя знає, що світ не зміниться сам собою: “потрібна боротьба за праве діло, неминучі жертви, скільки б їх не було”.

Все це дає підстави Добровичу назвати параною “машиною для драматизації дійсності”. Одного разу запущена, машина, щоб підтримувати встановлену картину світу, повинна працювати весь час. Так загострювалася класова боротьба мірою просування до соціалізму, так загострювалася боротьба із зовнішнім ворогом - системою капіталізму і т. д.[67, с.27-29]

Простір терору для радянської людини, яка, по-перше, зазнала еволюційних глобальних процесів втрати регулюючих функцій інстинктів та втрати традиції, що поєднували її з природою та річчю, а по-друге, була революційно відірвана ще й від своєї власної історії - цей сповнений емоційної екстремальності простір, що первісно поляризував світ у драматичному протиборстві добра і зла, рятував психіку від екзистенційного вакууму, а всім жертвам та труднощам надавав високого “релігійного” змісту[44,с.117].

Важливою формою відтворення в радянської масової політичної культурі була цензура.

Висунемо припущення, що такі поняття як “цензура” та “обмеження свободи творчості” до певної міри стали “демонами” радянської художньої свідомості, тобто об`єктами проекцій і психічної розрядки. Аж ніяк не заперечуючи їхнє існування, ми підкреслюємо ту психорегулюючу роль, яку відігравали ці поняття. У цензурі втілювався головний образ ворога, який драматизував художню свідомість на фоні полегшення власної відповідальності та підвищення власної цінності вже самим статусом “недопущеного” чи “постраждалого”, тим більше - “забороненого” автора. Тому розглянемо цензуру в просторі радянської комунікації з точки зору її ролі у функціонуванні психічної енергії в такому складному організмі як суспільна свідомість/підсвідомість (що, безперечно, як взаємопов`язані компоненти включає і масову свідомість, і свідомість художніх груп, і стратегію ідеологічної машини). Якщо суспільна свідомість здатна до витіснення небажаних проблем, то, значить, існують, по-перше, причини такого витіснення (тотальний страх та світоглядний соціальний утопізм як потужний позитивний моральний полюс - Суперего), а також ті сили, які намагаються не допустити у свідомість позасвідомі думки і бажання, тобто, за Фрейдом, - цензура як механізм захисту психіки від небажаних явищ реальності. Г. Почепцов, інтерпретуючи фрейдівську теорію витіснення щодо проблем масової комунікації, дуже доречно цитує думку М. Бахтіна про те, що витіснені потяги можуть робитися до свідомості лише шляхом компромісу та спотворення, за допомогою яких вони обманюють пильність цензури. Найвища енергетична напруга створювалася якраз там, де відбувалася боротьба із суспільною цензурою (куди входила і самоцензура). Там, де шляхом “компромісу” або “спотворення” в художній простір, а в перспективі й суспільну свідомість входили репресовані смисли, виникало ще одне енергетичне поле високої художньої потужності. Цілющий для психіки процес знаходження, тобто розблокування певного шляху протікання психічної енергії, переживався як катарсис не тільки автором, але і чутливою публікою. Однією з моделей такого процесу може бути обхід офіційної цензури за допомогою езопівської мови, яку тим не менше розшифровує читач. П. Вайль та О. Геніс, характеризуючи радянську езопівську мову, наводять думку Л. Лосєва: “Внутрішнім змістом езопівського твору є катарсис, що переживається читачем як перемога над репресивною владою”. На нашу думку, це швидше перемога над репресивною владою власного Дракона, хоча переживатися, особливо у глядацькому залі, може справді як перемога над владою[32].

До механізму політичної соціалізації, звичайно, входили інші численні методи. Серед них можна виділити існування численних кружків, системи партійного навчання, конвеєру «октябренок-піонер-комсомолець-комуніст» та ін.

Все було спрямовано на те, щоб людина з малого віку твердо розуміла, що комуністичні ідеали - це добре. Відхилення від них, навіть у думках - це зловорожа дія імперіалізму. Більш того, згаданий конвеєр виробництва комуністів був побудований не тільки горизонтально, але й вертикально: кожен з радянських громадян розумів, що ні інтелект, ні воля, ні наполегливість не значать нічого поза системою, і тільки будучі спочатку комсомольцем та в подальшому комуністом, можна розраховувати на кар'єрне просування, та, навіть, на творчу реалізацію.

Механізм політичної соціалізації був наскрізь: на фасаді власного будинку вас зустрічав надпис «Слава КПРС», над прохідною заводу - червоні прапори та дошка пошани з учасниками соціалістичного змагання, після роботи (незалежно від місця) - година політичної інформації, а на вечерю - програма «Время», що розповідала про досягнення радянського суспільства СРСР та про перемоги світової революції.

Близько третини - половини (в залежності від профілю) навчального плану в ВНЗ відводилося ідеологічно забарвленим дисциплінам, таким, як історія КПРС, діалектичний матеріалізм, науковий атеїзм та ін. Багаточасові виступи «вождів» конспектувалися в товстих зошитах, та за їх відсутності не можна було скласти іспит, наприклад, з філософії.

Здавалося б, ця система непереможна, та вкрай ефективна, з точки зору можливості «промивання мозку», але, як не дивно, цей механізм відтворення політичної культури, потужний механізм політичної соціалізації, був в решті решт зруйнований за лічені роки саме зсередини.

Причиною цього була його штучна природа, яка стримувала людину ззовні, але, не надавала їй внутрішнього «стриженя», що зміг би допомогти витримати іспит часом.

Комуністична ідеологія, що нехтувала більшістю природних потреб людини (від можливості вільного самовираження, до можливості володіння власністю), зламала сама себе, не будучі в змозі підтримати власну масову політичну культуру.

3.2 Використання ЗМІ як засіб маніпуляції в радянському суспільстві

Отже, коли ведемо мову про процес політичної соціалізації індивіда, можемо зробити наголос на головних факторах, які впливають на цей процес. Це - власний життєвий досвід; міжособистісні комунікації; соціальні інститути, та, як специфічний фактор, ЗМІ, які дають можливість кожному бажаючому скористатися „спільним” досвідом, поданим у вигляді різних форм і змістів[66].

До часу, радянські ЗМІ були потужним засобом відтворення масової політичної культури. Однак, у 70-ті роки вони увійшли у пряме протиріччя з реальністю, яку люди бачили навколо себе.

Стагнація брежнєвської системи торкалася не лише економіки чи свободи творчості. В першу чергу вона занудила простір масової комунікації, позбавила його навіть перспективи змін та нових збуджень. Сергій Довлатов у повісті “Зона” це відчуття сформулював так: “Радянська влада давно вже не є формою правління, яку можна змінити. Радянська влада є спосіб життя нашої держави”.

Як вже підкреслювали, масова свідомість зумовлюється емоційно і характеризується в першу чергу емоційним ставленням до будь-чого. Головну емоцію, яка передувала перебудові, можна висловити як «нудно».

Треба враховувати, що зміни, на які здатна масова свідомість, лежать в межах інверсії, тобто полярного перекодування щодо статичної позиції свідомості, яке мінімалізує зміни. Тому перебудова використала образ ворога-крадія народних багатств за клінічною схемою дії паранояльної машини: ”... оратор натискає на дві речі: він роз`ятрює рани слухачів, відкриваючи, до якого ступеня приниження і навіть фізичного виродження довели нас вороги; далі він натякає масі, скільки економічних і соціальних перспектив відкрилося б для простої людини, якби вороги були знищені”. Та хатній ворог, хатній злодій - не інший, він все-таки, хоч і поганий, але свій[74,с.3].

У той час очевидною ставала криза театру, яка критикою та діячами театру пояснювалася тим, що драматичне мистецтво не встигає за подіями життя. Отже, події життя виявлялися цікавішими - театральнішими - ніж театр за функцією психологічної компенсації. У цій ситуації необхідно враховувати фактор падіння “залізної завіси”, за якою, як реакція на комерційну кіноіндустрію, відбувався своєрідний бум документального кіно, що навіть привів до розквіту фейку - фільму художнього, знятого у стилістиці документального. До того ж радянський документальний матеріал, який був, за рідкими винятками, наскрізь фальсифікований відбором та інтерпретацією (на відміну від театру чи художнього кіно, де можна було знайти і щирість інтонації й неординарність позиції), раптом став образом реальних подій, по-справжньому цікавих і таких, що торкаються долі кожного (“Легко ли быть молодым” та “Мы” Ю. Поднієкса, “Власть Соловецкая” М. Голдовської, “Так жить нельзя” і “Россия, которую мы потеряли” С. Говорухіна та ін.) Виник певний короткочасний масовий комплекс, який можна було назвати ілюзією “відкриття правди”[74,с.4].

Різко виросла інформативність системи. Можемо у цей час простежити і пошуки нової “тривожності”, нового “драматизму”, не такого цілісного, не такого потужного, але вкрай необхідного для існування, і наближеного до природної фольклорної міфології, якщо під фольклором мати на увазі весь масив, включаючи сучасні “правдиві” історії, анекдоти, “страшилки”, роль яких почав відігравати вітчизняний та американський кінотерор.

Як відмічав І. Лукашин, аналізуючи міфологію “чорної хвилі”, кіножанри, а іноді цілі напрямки в кіно спираються на міфологію, що існує в масовій свідомості. Вочевидь, дослідник мав на увазі й “лубкові” механізми зняття психічної напруги: впізнаваність, осяжність, передбачуваність, що виконують впорядковуючу функцію. “Чорне” кіно відзначалося різким зниженням авторського стилю, що теж наближало його до лубка[48].

“Десятки картин, у яких варіюються тотожні ситуації, типажі, стосунки, мотиви і вчинки, поставлені ніби одним анонімним режисером. І режисер цей - колективна свідомість, заворожена болючим бажанням покінчити з роздвоєністю, стерти межу між маскою та обличчям”, - зауважує Лукашин[48].

Цікаво, що цей дослідник кіноміфології теж в основі феномену “чорнухи” бачить зняття роздвоєності й стирання межі, щоправда розглядає цей процес як подвійну реакцію на обмежуючий вплив влади: з одного боку, глибока психологія дітей “залізної завіси”, що переходить і в нове кіно разом з колізією “свої - чужі” (колишня маска), з іншого - прагнення побачити з усіх боків позбавлену ідеології реальність.

Однак це лише один бік такої багатопланової проблеми як “чорнуха”, що об`єднала одною назвою практично всі тенденції постперебудованого кіно. Порівнюючи першу реакцію радянських кінотеоретиків на засилля “чорнухи” замість очікуваного творчого розквіту і розмаїття вільного кінематографу з більш пізньою оцінкою цього явища, спостерігаємо суттєву зміну - перехід від різко негативної оцінки і повчальних звинувачень до аналізу явища і навіть, у зв`язку з цим, самоаналізу[48].

3.3 Результати зовнішніх впливів на масову політичну культуру радянського суспільства та значення їх досвіду для сучасної України

Незважаючи на потужний, часом всеосяжний вплив пропаганди у всіх її формах радянської ідеології так і не вдалося створити повністю цілісне «радянське суспільство», з однорідною політичною культурою.

Причиною цього є те, що СРСР не міг бути повністю замкненою системою, та час від часу, у різних формах, від участі у воєнних діях до виробничих відряджень, припускав контакти своїх громадян з іншими політичними культурами. Крім того, Захід цілеспрямовано намагався впливати та радянське суспільство, що стало більш легким завданням після Другої Світової, коли створився «соцтабір» країн Східної Європи, які за своєю політичною культурою різко відрізнялися від СРСР.

Перші роки “відлиги”, позначені різкою спрямованістю на підвищення добробуту, проакцентували цінності повсякденного життя, звичайних людських стосунків, побуту, так що в житті “непомітно іронія безсмертної повсякденності потіснила урочистий стиль минулих років”. Тепер ціла дія фільму (“За вітриною універмагу”, реж. С. Самсонов, 1956) могла відбуватися у величезному переповненому товарами універмазі, своєрідному символі й меті (радянські люди мають виглядати гарно) наших досягнень, де герой - вчорашній герой війни, - очолює відділ, відчуваючи себе і там як на передньому краї[31,с.30].

Однак, як знаходимо у неофіційних - дисидентських - текстах, зокрема у Солженіцина, у післявоєнній країні “розсіялись останні клуби рожевого туману рівності, збереженого пам`яттю молоді”. Повернувшись, фронтовики застали новий порядок, який зароджувався у “далеких тилах”: “з прірвами між кволою злиденністю і багатством, що нахабно жиріло”. На рівні потреб високої екстремальної романтики, живої спраги за ідеальним для певної категорії людей прийняти цей порядок означало зрадити часи справжніх героїв, а також зрадити самих себе, тих, що перемогли у жорстокій війні. Поняття зради активізувало поняття вірності, а отже честі, щирості, правди[30,с.158].

Одночасно, вчорашні фронтовики, що закінчили війну у Німеччині, Австрії, Угорщині, та офіцери радянської армії, що налаштовували новий, вже радянській, порядок в Східній Європі, приносили з собою на батьківщину численні предмети незнайомої матеріальної культури, яка не могла не вплинути на радянське суспільство. В першу чергу, тут слід зазначити вплив кіно та музики[56, с.130].

Саме в той час, починають зароджуватися певні субкультури, засновані на сприйнятті, хоча б й підсвідомому, західних цінностей.

Однією з найпотужніших субкультур, що виникла за часів «відлиги» та не зникла дотепер, стала рок-культура.

Не секрет, що рок-музика прийшла до нас із Заходу. Саме звідти, починаючі з 50-х років, завозились спочатку платівки, а потім касети із записами модних танців, пісень, музичні журнали, проспекти, фотоальбоми тощо. Не завжди зрозумілі за змістом ці пісні та танці зворушували юні душі силою емоційного забарвлення та нестримною енергією самовираження, і не лише цим. І мабуть, не тільки те, що, знайшовши 'заборонений плід', молодь без розбору і вагань починає 'поглинати' далеко не кращі його зразки; головне -- склалась альтернатива офіційному мистецтву, традиційній культурі. Вже на той час, радянське культурне життя формувалось і за таких умов духовного розвитку суспільства, коли все відчутніше почали загострюва-тися протиріччя між застарілими інститутами традиційної куль-тури і потребою молодих людей у розвитку нових форм як суспільної, так і художньої діяльності.

Рок-музика дещо стимулювала розвиток творчої активності молоді в найширшому розумінні цього слова. Через неї молодь ознайомилась із яскравою мовою одного із жанрів мистецтва епохи науково-технічного прогресу. І разом з тим всі, хто не міг і не хотів мовчати (а говорити, як ми розуміємо, було про що), створювали підпільні літературні гуртки, рок-ансамблі, інші музичні гурти і говорили, і співали про те, що 'наболіло'. Зараз, коли майже всі заборони відійшли у минуле і на вітчизняній сцені можна побачити тисячі різноликих рок-гуртів, зостається тільки дивуватися на їх несхожість з тими групами, від яких пішов цей первісний імпульс наслідування 'Бітлз', 'Діп Перпл', 'Юрай Хіп'[97].

Звичайно, не тільки рок-музика впливала ззовні на неоднорідність радянської масової політичної культури.

Вплив ззовні у 60-х - 70-х рр. став більш відчутний від радіостанцій, на кшталт до «Голосу Америки», «Радіо Свобода».

Ці радіостанції, не зважуючи на заборони та радіоелектронне заглушення, слухали майже всі радянські громадяни, що могли дістати радіоприймач потрібної конструкції.

Окремим явищем, слід також вважати дисидентський рух та пов'язаний з ним «самвидав». Заборонені книжки та журнали ставали на той час справжньою віддушиною, що дозволяла почути голос мистецтва вільного від радянського ідеологічного впливу[72].

Ці фактори, безумовно, не були вирішальними: і музикальні субкультури, і дисидентські рухи, і споживачі самвидаву складали невеликий прошарок суспільства. Однак, і вони зіграли свою роль в подальшій руйнації механізму масової політичної культури СРСР.

Досвід вироблення масової політичної культури радянського суспільства є цінним досвідом для сучасної України, в якій сьогодні робляться спроби створення нової масової політичної культури українського суспільства[105].

Вісімнадцять років тому Україна в черговий раз опинилась на історичному роздоріжжі. Перші кроки незалежності супроводжувалися напруженими пошуками моделей розвитку держави. Саме тоді українська політична свідомість породила міф про сучасну Україну як перехідне суспільство. Він логічно вписувався в концепцію навздогінного розвитку. Безумовно, це була приємна ілюзія, оскільки вона передбачала обов'язково щасливий фінал. Концепція перехідного суспільства народилася під потужним західним впливом в епоху посткомуністичного романтизму. Але сьогодні треба бути дуже самовпевненою людиною, щоб вважати українське суспільство перехідним.

Класичні визначення перехідного суспільства передбачають як мінімум рух у відповідності до заданого вектора, наявність чітко визначених висхідної і кінцевої точок маршруту, внутрішню позитивну динаміку розвитку. Для України дотепер так і не доведено наявність хоча б одного з вищеназваних елементів. Усе було взято на віру: і те, що відходимо від авторитаризму, і те що рухаємося до демократії і ринку, і те, що взагалі кудись рухаємось. Замість доказів пропонувався національний ентузіазм, заклики шукати державну ідеологію і викладати науковий націоналізм. Саме тому сьогодні як і у 90-х роках лунають питання на круглих столах у Президента: що будуємо, куди рухаємось. 18 років саморефлексії поставили країну на межу цивілізаційного розколу[15].

Пробуксовка українського проекту не в останню чергу пов'язана з недостатнім усвідомленням тектонічних зсувів, які відбулися у політичному світі. Ми не маємо західної демократії, ми не маємо ринкових відносин за західними стандартами, але ми повною мірою відчули на собі що таке сучасна інформаційна революція.

Політична система України, яка базується на розвитку інститутів і політичних норм, зазнає зараз потужного тиску з боку глобальних мереж багатства, інформації і геополітичних впливів. У віртуальному інформаційному просторі України, де кожне явище стає багатозначним, відбувається розрив між політикою представництва і політикою інформаційного втручання[105].

Наш політичний зір так звик до сакраментальних політичних організацій - трьох гілок політичної влади, державних структур, знамен і гасел політичних партій, що ми відчуваємо абсолютно зрозуміле відчуття розгубленості перед віртуальними формами політичної боротьби, тиском інформаційної агресії, стрімко зростаючим світом символів.

Для українських політологів головний парадокс сучасної ситуації полягає в тому, що саме зараз, коли в нашій державі, нарешті, почали розвиватися і набирати силу інститути політичної демократії, вони перестають відігравати вирішальну роль у політичному світі. Трагедія і фарс української сучасності - у розвитку парадоксальної тенденції інформаційного суспільства: чим сучаснішим стає наше суспільство, тим більшого значення набувають не інститути і норми, а самі діючі особи та їх іміджі, причому на віртуальній політичній сцені.

Де можна виявити в Україні політичні цінності, які перетворюються у політичні норми і політичні норми, які формують політичну систему України, форми влади і політичні статуси? І найголовніше - де політичний суб'єкт, який формується у відповідності до класичної моделі, грає ту чи іншу політичну роль і завойовує політичні права?

Сучасний суб'єкт української політики формується сьогодні не в межах політичної системи, а поза нею, і всупереч їй - у боротьбі з політичними структурами і силами ринку. Розвиток масових комунікацій в Україні призвів до віртуалізації, нелінійності і дискретності політичних процесів. Якщо в класичній політичній системі політичне знання було передумовою політичного буття, політичного існування, то інформаційна революція, використовуючи віртуальний простір, миттєво ретранслює нову інформацію у сферу політичної дії. Використання інформації для пошуку найбільш ефективних способів її застосування на практиці - це і є політичне управління в інформаційному суспільстві.

Віртуалізація і символізація політики ставить хрест на демократії. У нас на зміну керованій демократії з елементами примусу і присмаком авторитаризму, приходить демократія маніпулятивна[105].

Хотів би звернути увагу на ще одну підвалину цієї війни. Вперше в історії людства масова політична культура формується електронними ЗМІ. А як відомо, ЗМІ -це в першу чергу бізнес-проекти, зорієнтовані на отримання економічного прибутку. Тобто ніколи раніше суспільство не допускало, щоб формування політичних цінностей залежало від отримання прибутку. Особливої небезпеки ця ситуація набуває в умовах безперервного розширення глядацької аудиторії. Рівень емоційного сприйняття інформації, яка отримана з екрану, набагато вищий за всі інші типи інформаційного впливу. Не секрет, що у віртуальному світі телебачення політиками особливо цінується візуальний вплив на емоції і страхи, а не привабливість строгої логіки думки. Символізація викривляє політичний процес, змінює систему політичних цінностей, що, в свою чергу перетворює саму природу нашого політичного світу. Але, як відомо, є і зворотній бік медалі: масова культура достатньо жорстко контролює наших політичних лідерів, які змушені вибудовувати свою поведінку на догоду стереотипам своїх виборців. І це порочне коло в епоху інформаційного буму в Україні важко розірвати.

Міфотворчість в Україні виявляється у низці нових міфологем - «відродження», «європейський вибір», «помста старшому братові», а також у стереотипах, що конструюються у політичному середовищі і поширюються засобами масової інформації та архаїстиці: продовження козацьких традицій, українці - нащадки «трипільців» тощо[106].

Міфологема «відродження одразу актуалізує й космогонічний міф, за архетипом якого воно й здійснюється: відродження у будь-якій міфології означає ритуальне повернення до витоків і постійне перетворення космосу з хаосу шляхом титаномагії та героїчної боротьби з чудовиськами. Ця романтична міфологема надала метатворчої форми також несвідомому бажанню в своєму розвитку орієнтуватися на теорію та науку як підґрунтя й спосіб легітимізації, міфологема Відродження - на волю до самовизначення, «чуття єдиної родини», віру». Пошуки «душі» нації призвели до хаотичного продукування міфічних образів «аріїв», «трипільської культури», «козацької вольниці» як витоків української ментальності. Тут тільки виникає питання: скільки ще нових міфів породить суспільна думка і політтехнологи на ґрунті архаїстики і сучасності.

Отже, міфологема «Відродження» вимагає перегляду історії України: вона постала як героїчна боротьба за незалежність з чудовиськами комунізму та тоталітаризму. Такий підхід є перевернутим прогресистським міфом. Прагнення обґрунтувати ідеологію «української ідеї» певною мірою є прикладом політичного радикалізму, Україна постає як ображена нація, а інститути представницької демократії виглядають як штучні утворення. Це загрожує ще й тим, що деякі спроби відстоювати українську незалежність тоталітарними засобами, через всілякі об'єднання героїзуються і деформують суспільну свідомість[106].

Доречно згадати, що серед найбільш поширених слоганів у назвах програм, фондів, партій є «Відродження» (фонд «Відродження» або фракція «Відродження регіонів»). Поступово це слово виросло в потужну міфологему, яка живиться енергією романтичної міфотворчості й визначає головний тон, напрямок пошуку ідентичності і форму її досягнення в перші роки незалежності. Причому здійснюються спроби пошуку національної ідентичності через економічні, етнічні фактори, нерідко ігноруючи культурні та політичні (наявність держави і політичної нації).

Досвід незалежності показав, що міфологема відродження так і не стала інструментом солідарності та ідентифікації, а радше постала як джерело легітимізації нової влади, оскільки політичну інтеграцію в нашій країні здійснюють на підставі принципу узгодження інтересів.

В сучасних умовах Україна балансує між пошуками свого «відродження» та «європейським вибором», тобто ще однією міфологемою.

В західній культурі від її зародження та понині образ Європи завжди й неодмінно виступає персоніфікацією Добра, що протиставляється Злу, носієм якого є чужий Європі Схід. Межовий характер української культури зумовив далеко неоднозначну позицію щодо такого бачення Європи. Європа стає і бажаною метою, і норовливим сусідом, який декларує співпрацю, але конструктивно не співпрацює.

У масовій свідомості «європейський вибір» набуває міфічного образу раю та безпроблемного життя: в сучасній українській суспільній думці поширені ідеї, що Європа символізує «вище благо», ідеали втілення Істини, Добра й Краси, відображені в численних деклараціях про “повернення у Європу”, “приєднання до Європи. Цікаво, що навіть у побуті набули широкого вжитку такі словосполучення, як «євроремонт», «євростиль» тощо, що свідчить про наше прагнення наблизиться до «європейського блага»[106].

Проте здійснення європейського вибору дещо ускладнюється. Вибір передбачає свідоме трансцендування за межі настільки любого кожному етносу міфу. Якщо в Європі реалізація такого вибору стає можливою завдяки відмові від етнічних та географічно-просторових характеристик і акценті на загальнолюдських цінностях, то в Україні незалежність забарвлена національно-етнічним відродженням. Розповсюджується стереотип, що ґрунтується на ідеалізованому образі української нації, унікальність якої засвідчує її сутність як втілення світового духу. Така ідеалізація теж є своєрідним міфом.

Таким чином, як би то ні було, ми відчуваємо промені масової політичної культури радянського суспільства, яка трансформувалася в умовах сучасної України і набуває вже нових особливостей та характерних рис впливу на масові настрої, свідомість та культуру взагалі.

Висновки

Отримані в результаті проведеного дослідження результати дозволяють дійти низки висновків, які відповідають цілям даної роботи.

В процесі дослідження зроблено висновок про те, що проблематика політичної культури отримала свого розвитку всередині ХХ століття, хоча термін «політична культура» був вперш використаний ще у ХVIII столітті. В даній роботі, політична культура розглядається як єдність об'єктивних соціально-нормативних компонентів свідомості, поведінки й суб'єктивних умов, що відбивають те, як люди реагують на політичне життя.

За ступенем поширення розрізняють масову й елітарну політичну культуру. Окремі аспекти масової політичної культури є предметом досліджень численних науковців, серед яких можна виділити Г.Лебона, Х.Ортега-і-Гассета, Ф.Хайека, В.Бехтерєва, В. Грушина, Г.Дилигенського, О. Кукаркіна але, комплексний аналіз масової політичної культури як соціального феномену здійснено лише в небагатьох студіях, серед яких можна виділити роботи О.Кукаркіна, Б. Кухти, В. Курілло.

Говорячи про сутність масової політичної культури, Б. Кухта визначає, що «масова політична культура у загальноприйнятому розумінні є специфічним видом політ культури, що виокремлюється у форматі розрізнення політичної культури «мас» та політичної культури «еліт».

Таким чином визначено, що масова політична культура - це політична культура, що вироблена для мас і культура, що народжується масами (стереотипи, міфи, цінності, уявлення тощо), яка спрямована проти мас в інтересах еліти, та яка привчає суспільство до несвідомого, некритичного та пасивного сприйняття політичної дійсності.

Масова політична культура перебуває на стику мистецтва, політики й повсякденного життя. У цьому полягає головна причина труднощів, пов'язаних з її аналізом, а також причина її величезної суспільної значимості.

В структурі масової політичної культури можна виділити політичну психологію та масову політичну свідомість. До складу політичної психології ми можемо умовно віднести знаки, символи, політичний досвід та стереотипи, а до масової політичної свідомості - науково-теоретичні компоненти, такі, як знання, цінності, ідеологія та ін., та емоційні компоненти, серед яких виділяються установки, ментальність, тип мислення.

Масова політична культура виконує ряд функцій. Функції масової політичної культури забезпечують нагромадження й передачу політичного досвіду, додають громадському життю впорядкованості і доцільності, сприяють політичному формуванню особистості, слугують забезпеченню стабільності політичної системи й політичного спілкування членів суспільства.

За радянських часів масова політична культура знаходилася під потужним впливом комуністичної ідеології. Не тільки відношення до суспільного строю, але й повсякденне, в тому числі - духовне життя людини, з самого початку її свідомого існування, підлягало ідеологічному тиску.

Яскравим прикладом в цьому аспекті може бути мистецтво за часів СРСР. В системі масової політичної культури радянського періоду - і мистецтво, і митці, які витворювали нову, радянську культуру - тільки зброя в боротьбі за свідомість мас.

Масова політична культура за радянських часів мала в собі певні механізми самовідтворення, серед яких можна виділити, як один з головних, політичну соціалізацію. В рамках цього механізму, в радянському суспільстві здійснювався спрямований процес створення образу ворога, навколишній світ штучно ділився на чорне-біле, імперіалізм-комунізм тощо.

Важливе місце в системі відтворення масової політичної культури відігравала політична освіта мас, яка здійснювалася на всіх рівнях радянського життя.

Незважаючи на повну підтримку тоталітарної держави, на майже повну заборону висловлення власної думки, на всеохоплюючій вплив механізму відтворення масової політичної культури, політична культура СРСР виявилася неспроможною вистояти в часи, коли дух романтизму революції, повоєнної відбудови, боротьби з класовим ворогом зник. Не останню роль в цьому процесі зіграли зовнішні впливи, що збільшували поінформованість громадян СРСР про реальний стан подій, наявність субкультур, такої, як музична, однак, корінна, основна причина полягає в тому, що до того періоду, коли в суспільстві був стрижень - революція, війна, відбудова - відповідна масова політична культура була життєздатною, оскільки відповідала потребам суспільства. Але, за часів відносного покращення побутових умов, коли не було потреби в напруження емоційних та моральних сил, штучна комуністична ідеологія швидко зруйнувалася зсередини.

Яскравою ілюстрацією означених процесів стали події кінця 1980-х - початку 1990-х років, що відбувалися на теренах СРСР. Досить швидко було дискредитовано комуністичну ідеологію як раціональну конструкцію. Разом з тим, її міфологічна складова й досі використовується в політичній міфотворчості. Міфи комуністичної ідеології „живуть усередині” нових й нині і, здавалося б, далеких від неї ідеологічних доктрин.

Це стало наслідком того, що масова політична культура радянського суспільства була нав'язана йому штучно, не ґрунтувалася на глибинних потребах та цінностях людини.

Список використаної літератури

Алексеев С. С. Право и правовая культура в советском обществе/ Алексеев С. С. -- М.: Прогресс, 1991. -- 229 с.

Алмонд Г.А. Гражданская культура и стабильная демократия/ Алмонд ГА., Верба С. // Политические исследования. -1992. -№ 4.-С.19-22

Андрухов Н. Р. КПСС о повышении политической культуры масс/ Андрухов Н. Р. -- М.: Знание, 1985. -- 64 с.

Антоненко В. Г. Політологія/ Антоненко В. Г., Бабкін В. Д., Бабкіна О. В. -- К.: ВЦ 'Академія', 2006. -- 568 с.

Багатопартійність в Україні і формування політичного лідерства // Черкащина в новітній історії української нації та держави. Збірник наукових праць. - К.: Стилос, 1999. - С.13-22.

Балтинене Э. Ю. Современная „массовая культура” в нашем кругозоре/ Балтинене Э. Ю. -- Вильнюс : о-во 'Знание' ЛитССР, 1978. -- 19 с.

Блондель Ж. Политическое лидерство: Путь к всеобъемлющему аналізу/ Блондель Ж. Пер. с англ. яз. -- М.: Б. и., 1992. -- 135 с.

Бойченко И. Осведомлённость масс как предмет общесоциологического иследования/Бойченко И., Козлова Н.//Философ. мысль. - 1985. - № 2. -С. 38-44.

Бурдяк В. І. Політична культура, ідеологія, психологія/ Бурдяк В. І., Ротар Н. Ю. -- Чернівці: Рута, 2000. -- 104 с.

Бурдяк В. Політична культура країн Європи в контексті інтеграційних процесів/ Бурдяк В., Ротар Н. -- Чернівці: Рута, 2004. -- 328 с.

Вайнштейн Г. И. Массовое сознание и социальный протест в условиях современного капитализма/ Вайнштейн Г. И. -- М.: Наука, 1990. -- 167 с.

Валевський О. Л. Політичний конфлікт у сучасній Україні: культурні виміри, структура, принципи аналізу/ Валевський О. Л., Ішмуратов А. Т. -- К., 1997. -- 101с.

Василенко В. К. Долгосрочная программа идеологической, массово-политической работы партии/ Василенко В. К. -- Киев: о-во 'Знание' УССР, 1983. -- 24 с.

Вебер М. Политика как призвание и профессия/Вебер М. Избранные произведения. Пер. с нем. - М.: Прогресс, - 1994.- С. 602-643.

Виборче законодавство: українська практика, міжнародний досвід та шляхи реформування // http://www.parlament.org.ua/index.php?action=publication&id=8&ar_id=6&as=2.

Габрилович Е. О том, что прошло/ Габрилович Е. - М.: Искусство, 1982. - 323 с.

Герасіна Л. М. Політологія: Академічний курс/ Герасіна Л. М., Журавський В. С., Зимогляд В. Я. -- К.: Видавничий дім 'Ін Юре', 2006. -- 520 с.

Гершкович З. И. Парадоксы „массовой культуры” и современная идеологическая борьба/ Гершкович З. И. -- М. : Знание, 1983. -- 64 с.

Гончарук Г. И. Идеологическая работа КПСС: опыт формирования коммунистического мировоззрения/ Гончарук Г. И., Шелест Д. С. -- Киев: о-во 'Знание' УССР, 1984. -- 488 с.

Горбатенко В.П. Системна інтерпретація політичного лідерства/ Горбатенко В.П., Бутовська І. // Вища освіта України. - 2002. - № 3. -С.119-121.

Грушин Б. Мнения о мире и мир мнений/ Грушин Б. - М.: Политиздат. - 1967. - С.71.

Гусев Ю. А. Буржуазная „массовая культура” - орудие антикоммунизма/ Гусев Ю. А., Позняков В. В. -- Минск: о-во 'Знание' БССР, 1981. -- 19 с.

Деякі тенденції розвитку політичного лідерства в пострадянський період // Наукові записки ІПіЕНД НАН України. - Випуск 11. - К., 2000. - С.46-55.

Дилигенский Г. Социально-политическая психология/ Дилигенский Г. - М.: Наука, 1994.- С.202.

Дмитренко М. А. Формування політичної культури суспільства в трансформаційний період/ Дмитренко М. А. -- К.: НПУ, 2006. -- 192 с.

Добротворский С. Фильм “Чапаев”. Опыт структурирования тотального реализма/ Добротворский С. // Искусство кино. - 1992. - №11. - С. 45-50.

Дорошенко Е. Н. Американские лидеры и проблемы внешней политики США (1940-1950-е годы)/ Дорошенко Е. Н., Сидоров А. А., Юрченко С. В. -- Севастополь: Флот України, 2001. -- 96 с.

Жмыриков А. Н. Психология политического лидерства в современной России/ Жмыриков А. Н. -- Н. Новгород: Нижегор. гуманитар. центр, 1996. -- 190 с.

Идеология и политика современной социал-демократии: Указ. сов. и зарубеж. лит. за 1970 - 1977 гг. / Подгот. И. А. Халий, В. И. Гарипова, Н. В. Карпова, З. М. Кононова.-- М.: ИМРД, 1979. -- 169 с.

Карахан Л. Конец века - конец чернухи? Круглый стол/ Карахан Л., Рубинштейн Л., Лейдерман Ю. // Искусство кино, 1998. - №4. - С. 158-174.

Карахан Л. В поисках новых ценностей. Круглый стол/ Карахан Л., Сиривля Н., Гульченко В.// Искусство кино. - 1990. - №5. - С. 29-50.

Проблеми становлення сучасної політичної культури в Україні/ Карнаух А. [Електронний ресурс] // Режим доступу http://www.personal.in.ua/article.php?ida=573.

Кирилюк Ф. М. Політологія/ Карнаух А. -- К.: Здоров'я, 2004. -- 775 с.

Кужелева Г. И. „Массовая культура” как явление государственно-монополистического/ Кужелева Г. И. -- Ростов н/Д: Изд-во Рост. ун-та, 1981. -- 127 с.

Кузнєцова С.В. Політична прагматика як складова лідеротворчого процесу/ Кузнєцова С.В.// Політологічний вісник. - К., 2001. - Вип. 9. - С. 73-81.

Кузнєцова С.В. Пріоритетні фактори формування політичного лідерства в Україні/ Кузнєцова С.В. // Політологічний вісник. - К., 2000. - Вип. 7. - С. 86-89.

Кукаркин А. В. По ту сторону расцвета: Буржуазное общество. Культура и ідеологія/Кукаркин А. В. - 3-е изд., дораб. - М.: Политиздат, 1981. - 479 с.

Культура в советском обществе: Пробл. и перспективы развития / В. Л. Глазычев, Л. А. Гордон, Т. М. Дридзе и др.; Отв. ред. Э. А. Орлова, И. К. Кучмаева; АН СССР, Ин-т философии. -- М.: Наука, 1988. -- 191 с.

Курілло В.Є. Масова політична культура України доби реставрації капіталізму/Курілло В.Є.// Сучасна українська політика. Політика і політологи про неї. - К., Мик. 2008, Вип.13.-С.75

Кухта Б. Політологія. Історія і теорія політичної науки/ Кухта Б., Красівський О., Ліпенцев А. Курс лекцій. -- Л. : Кальварія, 2004.

Лебон Г. Психология масс/Лебон Г. Хрестоматия под ред. Райгородского Д. Я.- Самара, 1998.- С. 20.

Левченко О. Сучасні міфи та українські культурно-мистецькі журнали/ Левченко О. // Історична міфологія в сучаній українській культурі. Матеріали доліджень. Частина друга. - К.: Стилос, 1988. - С. 66 - 113.

Липинський В. Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму/Липинський В. - К.; Філадельфія, 1995.

Лісовий В. Культура - ідеологія -політика/ Лісовий В. - К.: Видавництво імені Олени Теліги, 1997. - С. 117.

Логвиненко О.С. Особливості взаємодії політичного лідера з електоратом/ Логвиненко О.С. // Слобожанщина. - 2000. - №16. - С.203-208.

Логвиненко О.С. Оцінка демократичних процесів в Україні політичними лідерами як суб'єктами регіональної влади/ Логвиненко О.С.// Наукові записки Ін-ту політичних і етнонаціональних досліджень. - К.: ІПіЕНД, 2002. - Сер. “Політологія і етнологія”. - Вип. 21. - С.31-36.

Лотман Ю. Феномен культуры /Лотман Ю. - С-Пб.: Искусство С-Пб., 2 000. - С. 568-579.

Лукашин И. Мифология “черной волны”/ Лукашин И.//Искусство кино - 1991.- №3.

Малахов В. А. Національна міфологія як тема сучасної соціальної міфотворчості/ Малахов В. А.// Філософські обрії.- 1999. - №1-2. - С. 45 - 50.

Марголит Е. “Земля”. СССР/ Марголит Е.// Искусство кино. - 1990. - №12. - С.107-111.

Мацкин А. Портреты и наблюдения/ Мацкин А. - М.: Искусство, 1973- 439 с.

Микитенко С. А. Енігма лідера, або Що може обіцяти політична кар'єра порядній людині, окрім втрати порядності/ Микитенко С. А. -- К.: Молодь, 2001. -- 415 с.

Нагорна Л. П. Політична культура українського народу: історична ретроспектива і сучасні реалії/ Нагорна Л. П. -- К.: Стилос, 1998. -- 278 с.

Нагорний В.І. Методологічні аспекти вивчення політичної культури України/ Нагорний В.І.// Стратегічна панорама. - 2006. - № 1.

Нуйкин А. О “Покаянии” ли спор?/ Нуйкин А.// Искусство кино. - 1990. - № 8. - С. 26 - 30.

Озадовська Л.В. Творчість у науці і мистецтві: спільне і відмінне/ Озадовська Л.В.// Практична філософія. - 2 000. - № 1.- С. 130 -141.

Остапенко М. А. Політична культура суспільства/ Остапенко М. А. -- К.: МАУП, 2008. -- 96 c.

Пахарев А. Д. Политическое лидерство и лидеры/ Пахарев А. Д. -- К.: Знание Украины, 2001. -- 270 с.

Петрунько О.В. Категоризація політичних лідерів масовою свідомістю/ Петрунько О.В./ Политика и политическая культура в условиях становления и развития украинского общества. Материалы Всеукраинской научно-практической конференции молодых ученых. -- Одесса, 1999. -- С. 237-240.

Петрунько О.В. Типології політичних лідерів у свідомості електорату: методи дослідження/ Петрунько О.В. Наукові студії з політичної психології: Збірник статей. Випуск третій. -- К., 1998. -- С. 168-180.

Петрунько О.В. Хто при владі: Ідеальний політичний лідер з точки зору українського електорату/ Петрунько О.В. // Трибуна. -- 1997. -- № 9-10. -- С. 21-23.

Платонов А. Впрок. Рукописи не горят/ Платонов А. - М.: Молодая гвардия, 1990. - С. 214-279.

Политическая психология Учебное пособие для вузов.//Под общей ред. А. Деркача, В. Жукова, Л. Лаптева.-М.: Полис. - 2004. -С.102.

Политический лидер, партия и общество: Сб. ст. / Редкол.: Д. М. Туган-Барановский (отв. ред.) и др. -- Саратов: Изд-во Сарат. ун-та: Малое предприятие 'Стиль-сервис', 1992. -- 181 с.

Политология /сост. и ред. Н.Сазонова.- Х.: Фолио, 2001.- 831 с.

Політична культура демократичного суспільства: стан і перспективи в Україні: Матеріали Всеукраїнської наук.-практ. конф., 26-27 лютого 1998 року / Інститут соціальної та політичної психології АПН України / М.М. Слюсаревський (ред.кол.) -- К.: Гнозис, 1998. -- 224 с.

Політична культура і політична соціолізація (редакторська) // Політична думка. - 1993. - N. 1. - С.27-29

Політичне лідерство в процесі інституціалізації / Політологія в Україні: стан та перспективи розвитку / Зб. наук. доп. і ст. - К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2000. - С. 86-92.

Політичні інститути і особистість: зміст і форма процесу взаємодії // Гуманіт. вісник Запор. держ. Академії. - Вип. 9. - Запоріжжя, 2002. - С. 189-191.

Політологічний енциклопедичний словник. - Київ: Генеза, 1997.- 574 с.

Полохало В. От Украины коммунистическо-тоталитарной к Украине неототалитарной?/ Полохало В. // Политическая мысль.- 1994. - N.2.- С.20

Попович М.В. Раціональність і виміри людського бутя/ Попович М.В. - К. : Сфера, 1997. - 282 с.

Психологія масової політичної свідомості та поведінки/ відп.ред. В.О. Васютинський-- К.: Док-К, 1997. -- 163 с.

Пугачов В. Средства массовой комуникации в современном политическом процессе/ Пугачов В. //Вестник МГУ. Серия 12. - 1995. - №5. - С.3-9.

Рудакевич О. Політичне відродження українського народу (Шляхи формування новітньої української політичної культури)/ Рудакевич О., Гутор М. - Тернопіль: Поліграфіст, 1998. - С. 29.

Рудич Ф. М. Політологія/ Рудич Ф. М. -- К.: Либідь, 2006. -- 480 с.

Саидов А. Х. Политическая система советского общества/ Саидов А. Х. -- Ташкент: Узбекистан, 1987. -- 77 с.

Сарнов Б. Борьба за право писать плохо/ Сарнов Б. - М.: Правда, библиотека “Огонек”, 1988. - С. 3-11.

Саттаров М. М. оглы. Социализм и повышение политической культуры масс/ Саттаров М. М. оглы, Шакаров А. А. оглы. -- Баку: О-во 'Знание' АзССР, 1986. -- 61 с.

Смольская Е. П. 'Массовая культура': развлечение или політика/ Смольская Е. П. -- М.: Мысль, 1986. -- 142 с.

Театр “Современник” - М: Искусство, 1982. - 100 с.

Томек В. Й. Політологія/ Томек В. Й. -- Ніжин: НДУ, 2005. -- 112 с.

Трояновский В.А. Человек оттепели: явление первое/ Трояновский В.А. // Киноведческие записки. - №26. - С. 6-42.

Українська політична думка про лідерство (історико-політологічний контекст) // Трибуна. - 2002. - № 1-2. - С.26-28.

Улёдов А. Общественная психология и ідеологія/ Улёдов А. - М., 1985. - 268 с.

Фарукшин М. X. Политическая культура общества/ Фарукшин М. X.// Социально-политические науки. - 1991. - № 4. - С. 104

Фесенко О. Як створювався міф про “українського Чапаєва”/ Фесенко О. // Літературна Україна. -1989. - 17 серпня. -С.15-25

Хайек Ф. Общество свободных/ Хайек Ф. - Лондон, 1990.- 371 с

Хидоятов Г. А. Программа мира и сотрудничества. Внешняя политика Советского государства/ Хидоятов Г. А. -- Ташкент: Узбекистан, 1981. -- 70 с.

Цимбалістий Б. Політична культура українців/ Цимбалістий Б. // Сучасність. -1994. - № 4. - С. 78.

Шахзадеян М. Обыденное сознание/ Шахзадеян М. - Ереван, 1984.- 250 с.

Шахтемірова О. Ціннісні орієнтації та політична свідомість/ Шахтемірова О. //Нова політика. - 1999. - № 4. - С.24-27.

Шерман О. М. Політичний стереотип: місце у політичному процесі та технології формуання засобами масової інформації/ Шерман О. М. монографія. -- Л.: Сполом, 2008. -- 228 c.

Шермухамедова Ж. Т. Киноискусство в системе духовной культуры советского общества/ Шермухамедова Ж. Т. -- Ташкент: о-во 'Знание' УзССР, 1982. -- 22 с.

Шиллер Г. Манипуляторы сознания/ Шиллер Г. - М., 1980.- 362 с.

Щербинина Н. Г. Теории политического лідерства/ Щербинина Н. Г. -- М.: Весь мир, 2004. -- 182 с.

Энциклопедия современной музики/Кол. авт. под ред. А. Себастьянова - М., 2004

Юмашева О. И. В. Сталин: краткий курс истории советского театра/ Юмашева О., Лепихов И.// Искусство кино. - 1991 - №5. - С. 132-141.

Юрій М. Ф. Основи політології/ Юрій М. Ф. -- К.: Кондор, 2005. -- 340 с.

Юсупов Э. Ю. Социально-политическое и духовное развитие советского общества/Юсупов Э. Ю., Туленов Ж. Т. -- Ташкент: Узбекистан, 1981. -- 55 с.

Ядов В. Идеология как форма духовной деятельности/ Ядов В. - М, 1961. - 315 с.

Almond G., Powell G. Comparative Politics. A Developmental Approach (Boston: Little, Brown). - 1966. - Р. 50.

http://www.izbiratel.ru/tesaurus/207/4613/ Политическая культура Политическая культура [електронний документ]/

http://www.netda.ru/slovo/0303kss.htm/Добро и зло массовой культуры [електронний документ]

http://www.politik.org.ua/vid/bookscontent.php3?b=21&c=451/Ю. Левенець Політика в Україні: символізація змісту/ Ю. Левенець[електронний документ]

http://www.politik.org.ua/vid/bookscontent.php3?b=24&c=624/ Ю. Шайгородський Міфотворчість як засіб впливу на політичну свідомость/ Ю. Шайгородський [електронний документ]