Українська мова (лексикологія, фразеологія, лексикографія)

Лекції з української мови (лексикологія, фразеологія, лексикографія)

План:

1.Предмет і завдання лексикології

2.Слово як основна мовна одиниця

3.Лексичне значення слова

4. Знакова природа слова

5. Компонентний склад лексичних значень

6. Системність словникового складу мови

7. Явище полісемії

8.Пряме й переносне значення слова

9. Явище омонімії у сучасній українській мові

10.Класифікація омонімів

11. Паронімія в українській мові

12. Явище синонімії

13. Синонімічний ряд. Принципи його організації

14. Перифрази та евфемізми як різновиди синонімів

15. Антоніми у сучасній українській літературній мові

16. Слова індоєвропейського походження

17. Праслов'янські запозичення

18.Східнослов'янська (давньоруська) лексика

19.Власнеукраїнська лексика

20. Запозичення зі слов'янських мов

ФРАЗЕОЛОГІЯ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

1. Предмет і завдання фразеології

2.Основні ознаки фразеологізмів

3. Класифікація фразеологізмів

4.Синтаксичні функції фразеологічних одиниць

5.Системні зв'язки фразеологічних одиниць

ЛЕКСИКОГРАФІЯ

1. Предмет лексикографії

2. Типи словників

3. З історії української лексикографії

ТЛУМАЧНІ СЛОВНИКИ

1. Предмет і завдання лексикології

лексичне слово мова фразеологічний словник

Лексикологія (від грецьких слів lexis - слово, logos - вчення) вивчає словниковий склад мови і слово як основну одиницю.

В основу лексикології покладено два фундаментальних теоретичних положення, сформульованих у працях О.Фортунатова, Б.де Куртене, В.Шахматова, М.Покровського. Це ідеї соціальності мови та її системності, які найбільш яскраво виявляють себе в лексикології. Лексичний склад найбільш безпосередньо пов'язаний з позамовною дійсністю; при значній стійкості і традиційності він реагує на найменші зміни в природі і суспільстві. Із змінами в позамовній дійсності пов'язане виникнення нових, застарілих слів і значень. Ідея системності мови виявляється в рівневій структурі будови мови, яка розуміється як цілісна система, утворювана взаємодією підсистем (рівнів). Рівнева організація мови слугує розмежуванню фонетики, лексики, граматики.

Соціальність мови та її системність, при нерозривності зв'язку, зумовлюють наявність у мові двох аспектів та існування можливих напрямів у науці:

соціолінгвістичного (зовнішнього);

системно-семасіологічного (внутрішнього).

Ці напрями частково співпадають з розмежуванням лексикології у вузькому розуміння і семасіології.

Лексикологія вивчає у словниковому складі сторони, які зумовлені факторами позамовного характеру, соціально-історичними умовами розвитку суспільства. У її завдання входить вивчення питань формування словникового складу мови, історичних змін, які у ньому відбуваються; систематизація лексики з точки зору її походження, розшарування за сферами вживання, за мірою активності.

Семасіологія вивчає лексичну систему мови і слово як елемент цієї системи перш за все з точки зору внутрішніх закономірностей, які організують усю систему.

Об'єктом семасіології є різні вияви системності лексики:

лексико-семантичні групи слів;

явища семантичного варіювання;

види семантичних і формально-семантичних опозицій слів.

Чіткого розмежування проблематики проблематики власне лексикологічної і семасіологічної бути не може. У програмах із сучасної української літературної мови все це коло питань об'єднане під загальною назвою “лексикологія”, оскільки існування і розвиток лексичної системи мови визначається єдністю лінгвістичних і позалінгвістичних факторів.

Об'єкт лексикології - словниковий склад мови.

Визначити предмет лексикології можна лише відповівши на питання що таке словниковий склад мови. Він трактується як сукупність лексичних одиниць, що історично склалася, постійно розвивається, виконує функцію засобу спілкування.

З огляду на рівневу структуру мови слово трактують по-різному. Виділяють 4 основних мовних рівня, з кожним з яких слово співвідноситься своєрідно, що свідчить про його багатоаспектний характер.

Так, з погляду вираження звукової оболонки, слово є певною послідовністю фонем; предмет морфологічного аналізу - частина мови, її граматичні категорії; на синтаксичному рівні слово є складовою частиною речення.

На лексико-семантичному рівні слово виступає як найменша мовна одиниця, що має самостійне, закріплене суспільно-комунікативною практикою значення, називає предмет, явище, дію або ознаку із суспільної дійсності і входить із властивим йому значенням до словникового складу.

2.Слово як основна мовна одиниця

Важливою проблемою сучасного мовознавства є відмежування СЛОВА від інших одиниць і його наукове визначення. Його тлумачення настільки різне, що деякі мовознавці взагалі відмовляються від визначення (Ф.де Соссюр, Ш.Баллі). Однак слово є центральною одиницею мови, виконує важливі функції, тому ігнорувати його неможливо. Критерії вирізнення слова серед інших мовних одиниць різні. І хоча на сьогодні не існує бездоганного наукового визначення слова, у працях Л.Щерби, В.Виноградова, М.Смирницького, О.Кузнецової, Л.Лисиченко досліджено різні його аспекти й особливості як окремої мовної одиниці. В ієрархічній системі мовних одиниць слово стоїть безпосередньо над морфологічним рівнем.

Важливою ознакою слова є виділюваність як мінімальної самостійної одиниці мови. А морфеми і фонеми поза словом не виступають.

На відміну від словосполучення і речення слово характеризується відтворюваністю. Якщо словосполучення і речення будуються заново за відомими у мові синтаксичними моделями, то слово існує у мові як даність. Кожне слово пов'язане зі значенням і тому належить до значущих одиниць мови. Значення властиве й іншим мовним одиницям (морфемам, реченням). Специфіку слова становить те, що воно є найменшою самостійною значеннєвою одиницею мови. Усі слово з погляду їх значення можна поділити на 3 групи;

повнозначні;

службові;

вигукові.

Повнозначне слово завжди має реальний зміст, який називають його лексичним значенням. Слову характерне й граматичне значення, яке виражається його різноманітними формами.

Характерним для службових слів є лише граматичне значення, здатність виражати граматичні відношення між повнозначними словами.

Вигукові слова не мають ні лексичного, ні граматичного значення, виступають лише як емоційні сигнали.

СЛОВО - найменша самостійна одиниця мови, що складається зрідка з одного звука, а частіше - з граматично оформленого звукового комплексу, за яким суспільною практикою закріплене певне значення і якому властива відтворюваність у процесі мовлення (І.К.Білодід).

Д.Шмельов: “Слово - це одиниця найменування, яка характеризується цілісністю оформлення (фонетичного та граматичного) та ідіоматичністю”.

Різнобічність визначень слова не виключає виділення його основних ознак:

Функціональна ознака. Слово служить для найменування предметів і явищ як само по собі так і в складі словосполучення і речення;

Формальна ознака. Зовнішньо слово становить собою кілька фонем, фонетично пов'язаних єдиним наголосом;

Семантична ознака. Значення слова цілісне й унікальне, воно існує тільки в єдності з певним зовнішнім оформленням.

3.Лексичне значення слова

Лексичне значення слова визначається як “певне відображення предмета, явища або відношення у свідомості, що входить до структури слова в ролі так званої внутрішньої його сторони, по відношенню до якої звучання слова виступає як матеріальна оболонка, необхідна не лише для вираження значення і для повідомлення його іншим людям, а й для самого його виникнення, формування, існування, розвитку” (О.І.Смирницький).

Позамовну дійсність утворюють навколишнє середовище, тобто жива і нежива природа в усій різноманітності матеріальних об'єктів, явищ, процесів та відношень між ними і світ внутрішнього життя людини, яка сприймає, аналізує, узагальнює факти об'єктивної дійсності, створює матеріальні і духовні цінності.

Використання мови як засобу спілкування грунтується на номінативній і синтагматичній діяльності.

Номінативна діяльність полягає у називанні, вичленовуванні за допомогою мовних засобів найрізноманітніших предметів об'єктивної реальності, фіксації їх у свідомості.

Під поняттям “синтагматична діяльність” розуміють поєднання за граматичними і семантичними закономірностями відповідних назв у межах різноманітних синтаксичних конструкцій, текстів з метою формування змісту повідомлень. Граничною щодо використання мовних засобів, мінімальною одиницею, здатною називати предмет об'єктивної реальності в широкому розумінні цього поняття, є слово. Використовуючись як назва, воно виконує номінативну функцію.

З функціонально-генетичного погляду номінації поділяються на 2 типи:

а) первісні (непохідні);

б) вторинні (похідні).

У словах, за допомогою яких виражаються первісні номінації, як правило, знавиразнюється зв'язок з ознакою - представником предмета, і тільки шляхом цілеспрямованого лінгвістичного аналізу, зокрема, етимологічного, можна з'ясувати втрачені у ходці історичного розвитку мови мотиви називання.

Наприклад, природне явище, що характеризується як “рвучкий круговий рух вітру” має в українській мові назву “вихор”, якій у давньоукраїнській мові відповідає вих/ъ/ръ (вихор / вітер). Ця назва відповідного природного явища продовжує праслов'янську vixrъ, пов'язану за походженням з дієсловом vixati, яке споріднене етимологічно з індоєвропейським коренем uеі “крутити, гнути”. Таким чином, втрачену для носіїв сучасної української літературної мови ознаку явища або предмета позамовної дійсності, що має назву “вихор”, фактично становить процес “крутити, гнути”. Етимологічний аналіз назви “вихор” дає змогу реставрувати прихований у ній мотив номінації, з'ясувати внутрішню форму, зміст відповідного слова.

Вторинні (похідні) номінації характеризуються прозорістю внутрішньої форми. Цьому сприяють виразна словотвірна структура відповідних слів, вторинне використання готових назв унаслідок їх переосмислення.

Наприклад, у говорах лексема “вихор” має назви закрут, крутало, крутень, завій, завійло, вертьол, вітриця, вітерниця, кручений вітер, кривий вітер, лихий вітер.

За характером предметів об'єктивної дійсності, позначуваних відповідними назвами, виділяють “речові” номінативи, до яких належать іменники з власне предметним і речовинним значенням (яблуко, будинок, вода, глина). Таким номінаціям у реальній дійсності відповідають елементи предметного ряду.

Іншу групу назв утворюють ознакові номінації. Вони позначають ознаки і властивості предметів, стани і процеси, абстрактні поняття - так звані несубстанціональні елементи дійсності (зелений, швидко, сидіти, мріяти, радість, характер).

Як проміжні між згаданими типами кваліфікуються назви осіб за діяльністю, родинними зв'язками тощо, а також опредмечені імена процесів (учитель, робітник, брат, мудрець, біганина, ходьба).

Максимально виражений ступінь абстрагування щодо співвіднесеності з відповідними предметами властивий службовим словам, функція яких зводиться до вираження відношень (прийменники, сполучники).

Ознаки слова

Відокремленооформленість. Слово - мінімальна вільна форма, яка може вичленовуватись у потоці мовлення, тобто у складі одиниць комунікативного плану, характеризуючись відповідною предметною співвіднесеністю. Крім позначення відповідного предмета, відрізка об'єктивної дійсності, обов'язковою умовою існування слова є властиві йому граматичні характеристики, не орієнтовані на предметну співвіднесеність значення. Граматичне значення органічно входить до семантичної структури слова, утворює діалектичну єдність з нею.

За ознакою внутрішньоструктурної цілісності, безпосередньо пов'язаної звичайно з відокремленооформленістю, слово виступає як строго визначена, нароздільна послідовність спеціалізованих з функціонального погляду складових частин, до яких в українській мові належать кореневі і службові морфеми. Останні, в свою чергу, поділяються на словотворчі (суфіксальні і префіксальні) і формотворчі. Серед формотворчих переважають закінчення як морфеми з власне граматичною функцією. Орієнтиром, за яким визначається незмінна послідовність складових частин слова, виступає коренева морфема. по відношенню до неї префіксальні морфеми завжди перебувають у препозиції, словотворчі і формотворчі суфікси - у постпозиції, закінчення займає абсолютно кінцеву позицію у слові. Цілісність слова, позначувана у науковій літературі терміном когезія (лат. cohaerere - зростатися, щільно поєднуватись), не допускає порушення послідовності морфем, появи інших складових частин між ними. Якщо в установленій послідовності морфем з'являється якась інша морфема, то ідентичність слова втрачається і виникає нове слово: гарний - пре-гарний; мудрий - пре-мудрий; стіл - столик.

Слово належить до тих мовних одиниць, які мають не тільки звучання, звуковий склад, що є зовнішньою стороною мовного знака (план вираження), а й значення, яке становить внутрішній зміст (план змісту) мовної одиниці.

Для того, щоб мова виконувала свої основні функції (комунікативну та експресивну), самих номінативних одиниць недостатньо. у зв'язку із складністю функцій, які виконує слово, у ньому наявні 2 види значень - лексичне і граматичне.

В основі лексичного - історично закріплена у свідомості людей співвідносність слова з певним явищем дійсності. ця співвідносність виробилась у колективі і передається усім членам суспільства.

Граматичним називається таке додаткове абстрагуюче значення, яке виражає різні відношення слова, що супроводять його лексичний зміст. Воно забезпечує здатність слова вступати у відношення з іншими словами за законами граматики.

Природа лексичних значень слів не однакова, що проявляється в об'єднанні різних значень у тому самому слові, у закономірностях слововживання, функціонуванні слова у словосполученні і реченні.

Типи лексичних значень

Розмежування типів лексичних значень грунтується на двох головних ознаках:

1.Характері зв'язку відповідних назв з предметами і явищами позамовної дійсності.

2.Особливостях сполучуваності слів з іншими лексичними одиницями у складі словосполучень і речень.

За першою ознакою розрізняють прямі, переносні (похідні) і коннотативно зумовлені лексичні значення.

Словам з прямим значенням властивий безпосередній, неопосередкований номінативний зв'язок з позначуваним.

Переносні (похідні) лексичні значення властиві словам, що виступають опосередкованими назвами предметів і явищ об'єктивної дійсності. Вони формуються внаслідок називання словами з прямим номінативним значенням інших предметів, явищ, ознак. (голова - пряме знач. - частина тіла - переносні - голова зборів, голова уряду, голова комітету).

Переносні (похідні) лексичні значення мають статус загальновживаних або так зв. узуальних (лат. usualis - загальновживаний). Вони обов'язково тлумачаться або перекладаються у словниках.

Від узуальних треба відрізняти оказіональні (лат. occasio - випадок), значення, зумовлені авторським образним вживанням слів у відповідних контекстах всупереч усталеним нормам сполучуваності:

Крилата скрипка на стіні, червоний дзбан, квітчаста скриня. У скрипці творчі сплять вогні, роса музична срібна й синя. (Б. - І. Антонич).

Природа коннотативно (лат. connotare - позначати додатково) зумовлених лексичних значень полягає у тому, що номінативний зв'язок з позначуваним ускладнюється додатковою інформацією про позитивну або негативну оцінку предмета чи явища, ступінь інтенсивності дії чи ознаки.

Наприклад, бити - гамселити, гніздити, духопелити, дубасити, кулачити;

Спати - спатки, спатоньки, спаточки, спатунечки, спатуні,

спатусеньки, спатусі, спатусічки.

За другою ознакою, тобто особливостями сполучуваності слова з іншими словами у складі словосполучень і речень, виділяють фразеологічно обмежені, фразеологічно обумовлені, синтаксично зумовлені значення.

Фразеологічно обмежені значення властиві словам, що характеризуються вибірковою сполучуваністю з іншими лексичними одиницями (наприклад, прикметники на позначення масті тварин за кольоровими характеристиками поєднуються тільки з іменниками кінь, жеребець, кобила при називанні відповідної масті).

Фразеологічно обумовленими є значення, що реалізуються лише у стійких словосполученнях, де слово до певної міри втрачає індивідуальність. частина слів у фразеологізмі взагалі втратила самостійне значення (спіймати облизня, точити ляси). З прямим номінативним значенням ці слова у сучасній українській мові не вживаються. Фразеологічно обумовленим може виступати якесь одне із значень слова, а решта вільно функціонує у мові (серце тане, їсти очима). Лексичне значення цих слів тлумачиться шляхом підстановки синонімів.

Синтаксично зумовлені лексичні значення мають обов'язковою умовою своєї реалізації відповідні конструкції. Це стосується насамперед багатозначних слів, окремі лексико-семантичні варіанти яких ідентифікуються лише у складі словосполучень.

Наприклад, у слова “море” прямим значенням є “водний простір”; море сміху, гомону, гумору, людей, квітів, зерна, сміху - синтаксично зумовлені значення.

4. Знакова природа слова

Слово, як одиниця лексичного рівня мови, становить собою єдність:

а) матеріальної форми вираження (послідовність звуків або графічне зображення);

б) значення, закріпленого у суспільній комунікативній практиці;

в) предмета позамовної дійсності, який цим словом іменується.

Знакову природу слова виражає семантичний трикутник, у якому

1) предмет позамовної дійсності;

2)форма вираження;

3) значення

Компоненти даної структури мають термінологічні назви:

1) Предмет дійсності - денотат (лат.denotare - позначати)

референт ( лат. refer - відсилати до чого-небудь)

Денотат - це клас відповідних предметів, який ми виділяємо за найбільш загальними критеріальними ознаками. У зв'язку з денотатом виділяють загальну предметну віднесеність словесного знака, в основі якої - уявлення про клас предметів.

У конкретній ситуації значення слова актуалізується, ми називаємо реальний конкретний предмет. У таких випадках словесний знак набуває конкретної предметної віднесеності. Реальний вияв денотата, конкретний предмет називається референтом.

3) Значення словесного знака називається сигніфікатом. Трактування цього терміна мовознавцями, філософами, психологами досить протирічне, оскільки значення формується і фіксується у свідомості людини, тобто є не матеріальною, а ідеальною сутністю.

Значення словесного знака - відношення, засноване на взаємозв'язку між матеріальним вираженням знака і мисленнєвим відображенням у свідомості людей явищ дійсності.

Значення слова - це результат зв'язку мови і мислення. слово є засобом маніфестації таких важливих форм мислення як ПОНЯТТЯ та УЯВЛЕННЯ. Поняття є вищим етапом пізнання, на якому відбувається відхід мисленнєвої конструкції від реального явища, охопленого процесом мислення. Мисленнєвий аналог класу однорідних явищ, йменованих словом, як компонент його значення і називається сигніфікатом (десигнатом).

Функціонування кожного поняття грунтується на нерозривній єдності властивих йому змісту й обсягу. Зміст становлять ті ознаки, які залишаються незмінними при переході від одного предмета до іншого в межах класу або класів.

Сукупність же тих предметів, які за наявністю відповідних ознак об'єднуються у межах класу, становить обсяг поняття. Їм відповідають терміни: зміст - інтенсіонал; обсяг - екстенсіонал.

Існує два принципи з'ясування значення слова:

загальномовний, побудований на рівні побутового поняття;

науковий, в основі якого - термінологічне тлумачення.

2. Форма вираження називається формативом. Проблема взаємозв'язку ДЕНОТАТА і ФОРМАТИВА (предмета і його назви) - давня лінгвістична і філософська проблема. Розповсюджена теорія, за якою мовні знаки є довільними, конвенціональними (лицо, обличчя, face). Назва (форматив) не перебуває у внутрішньому природному зв'язку з природою предмета. Для усвідомлення природи словесного знака дуже важливе значення має мотивація, під якою розуміють вибір ознаки, властивості або якої-небудь іншої характеристики денотата як підстави для його номінації. У багатьох випадках цей аспект взаємозв'язку між означаючим і позначуваним нівельований з синхронного погляду і може бути з'ясований лише шляхом етимологічного аналізу.

Номінація денотата може бути:

немотивованою (вода);

мотивованою (подорожник);

Словесні знаки поділяються на два класи з погляду їх денотативної і референтної функції.

1. За здатністю позначати предмети, явища, ознаки об'єктивної дійсності виділяють власне номінативні знаки (імена).

2. З погляду формально-граматичної кваліфікації до знаків-імен, крім традиційно виділюваних іменників, прикметників і числівників, належать дієслова і прислівники.

І. Номінативні знаки (імена) поділяються на:

1.Загальні імена (апелятиви)

предметні (відро);

ознакові (зелений, іти, швидкість).

2. Власні (Київ).

3. Квантитативні (6 дерев, 2 подруги).

ІІ. Специфіка другого класу у тому, що належні до нього підкласи словесних знаків позбавлені номінативної функції. Вони не називають, а лише заміщають назви предметів і явищ, вказують на них, виступають засобом зв'язку між номінативними знаками в комунікативному процесі або використовуються у функції увиразнення, актуалізації цього процесу. У складі неномінативних знаків виділяють:

1. Заміщувально-вказівні (займенники, займенникові прислівники).

2.Граматично-реляційні (прийменники і сполучники).

3. Актуалізуючі (неформотворчі частки).

5. Компонентний склад лексичних значень

Говорячи про лексичне значення слова, ми вказуємо на предметну віднесеність як його основу, але цього недостатньо для визначення такого складного явища, як лексичне значення.

В.В.Виноградов писав: “Якби структура слова була тільки двосторонньою, складалася лише із звука і значення, то в мові для кожного нового поняття та уявлення, для всякого нового відтінка в думках і почуттях повинні були б існувати або виникати особливі окремі слова”.

Лексичне значення слова складається не тільки з предметно- понятійної віднесеності звукового комплексу, а й з цілого ряду позамовних і внутрішньомовних факторів. Тому в лінгвістиці говорять не про лексичне значення слова, а про семантичну структуру слова (компонентний склад лексичного значення). Слова розкладаються на елементи (семи), за якими протиставляються окремі значення полісемантичного слова, що входять до структури слова.

Семантичні компоненти можуть бути зумовлені позамовними і внутрішньомовними факторами.

До позамовних факторів належать:

1.Предметно-понятійна віднесеність слова.

2.Емоційно-експресивне забарвлення.

Внутрішньомовними факторами є:

1.Стилістична характеристика слова (місце у стилістичній структтурі).

2.Здатність сполучатися з певним колом слів (робота = праця; іти на роботу, але не іти на працю; польові роботи, але не польові праці).

Властивість слова сполучатися з певним колом лексичних одиниць називається валентністю. (влучитити > влучний; поцілити, але не поцільний).

Приклад компонентної структури значення слова:

Дерево - багаторічна (2) рослина (1) з твердим стовбуром і гілками (3), які покриті листям (4). 1-4 - семи, компоненти значення слова.

Слова з більш загальним значенням менш змістовні і мають менше семантичних компонентів. З пониженням рівня абстрактності слова підвищується змістовність його значення.

Наприклад: Рідина - речовина, яка наділена здатністю текти і приймати форму посуду, в якому вона знаходиться.

Напій - рідина, спеціально приготовлена для пиття.

Лимонад - солодкий прохолодний напій, із соком ягід і фруктів.

У значення кожного наступного слова входить попереднє з усім його змістом.

У процесі розвитку мови можуть виникати нові значення слова, таким чином, його семантичний обсяг змінюється, поповнюється. Сукупність усіх значень слова становить його семантичну структуру.

Кожне слово узагальнює найістотніші ознаки того класу реальних предметів, для яких воно служить назвою, але рівень узагальненості у різних слів різний. І в залежності від ступеня узагальнення слова у мові поділяються на конкретні та абстрактні.

До конкретних належать ті, що співвідносяться з конкретними речами, властивостями, діями.

Абстрактними називаються слова, що мисляться поза зв'язками з конкретними речами, ознаками, діями, як існуючі незалежно від них (уявлення, радість, дружба).

Для загального найменування слова в усій сукупності його значень і форм вживається термін лексема.

6. Системність словникового складу мови

Словниковий склад мови не є довільною сукупністю лексичних одиниць, а впорядкована за певними закономірностями система словесних знаків, якій характерна кількісна і семантична рівновага, викликана необхідністю взаєморозуміння між носіями мови, і з другого боку, динаміка, що виявляється у зміні та появі нових значень. Лексико-семантична система найбільш відкрита, оскільки найбільш зорієнтована на позамовну діяльність.

СИСТЕМНИЙ ХАРАКТЕР лексики виявляється у різноманітних зв'язках і відношеннях між окремими словами і групами слів, які утворюють свої підсистеми:

1. За формально-структурним принципом слова поділяються на частини мови;

2.За генетично-історичними ознаками виділяють групи українських та запозичених слів;

3. За ступенем уживаності лексика буває активною і пасивною;

4. За комунікативними сферами вживання:

загальновживана;

діалектна;

професійна;

мова окремих соціальних груп.

5. За стилістичними ознаками - найтральна лексика і стилістично забарвлена.

Системні зв'язки між мовними одиницями виявляються у парадигматичних і синтагматичних відношеннях.

Парадигматика передбачає розгляд однотипних одиниць мови у їх спільних і відмінних рисах. Риси, що дають підстави включати слова до однієї парадигми на основі спільності, називаються ототожнюючими. Семантичні особливості, за якими значення слів протиставляються, називаються диференційними.

Наприклад, атонімічні пари РУХ - СПОКІЙ ототожнюються за загальним значенням “стан” і протиставляються за характером стану.

Парадигматичні відношення між словами дають можливість носіям мови добирати з мовної системи слово з найбільш точним і відповідним змісту висловлювання значенням.

Значення слова зумовлюється не лише співвіднесеністю його в мовній системі з однотипними одиницями, а й характером зв'язків з іншими словами у висловлюванні.

Синтагматичні відношення грунтуються на закономірності сполучуваності мовних одиниць (рубати сокирою, ножем, але різати ножем), сполучуваності фонем і морфем у словосполученні і реченні, речень у тексті. Специфіка цього типу відношень - у можливості поєднання одиниць однакової і різної категоріальної приналежності.

7. Явище полісемії

Поповнення лексичного складу мови йде двома шляхами:

1. За рахунок словотворення і запозичення з інших мов;

2.Шляхом розвитку багатозначності.

Багатозначність (полісемія) - це функціонування слова в кількох різних значеннях, обов'язково пов'язаних між собою певними відношеннями, лініями семантичного розвитку. У багатозначному слові форматив залишається незмінним, а денотат змінюється.

Полісемія охоплює більшість словникового складу, а поза нею залишається невелика група слів, які є моносемічними. Це термінологічні назви (геометрія, суфікс), найменування деяких рослин і тварин (клен, горобець), числові назви (5, 10).

Кожне багатозначне слово є сукупністю кількох значеннєвих одиниць, або лексико-семантичних варіантів.

У поглядах на полісемію існувало 2 напрямки:

1. представники якого заперечували існування багатозначності слів, кожне нове значення вважали омонімом (Л.Щерба, О.Потебня);

2.визнає існування полісемії і вбачає в ній один із важливих проявів системності лексики.

Кількість значень слова не постійна, може збільшуватись, окремі значення можуть втрачатися. Термін “Лексико-семантичний варіант багатозначного слова” (ЛСВ), запропонований О.І.Смирницьким, найбільш точно відбиває природу полісемії, оскільки зорієнтований на значеннєву варіативність слова. ЛСВ багатозначного слова перебувають між собою у парадигматичних відношеннях, даючи можливість вибрати один з них. У систему полісемантичного слова входять не всі його значення, що зустрічаються у мовному спілкуванні, а тільки відстояні і закріплені мовною практикою. Багатозначне слово не є простою сукупністю номінативних одиниць, що мають однаковий фонемний склад і семантично пов'язані значення. Усі значенні (ЛСВ) у багатозначному слові перебувають у певних зв'язках і являють собою мікросистему з чіткою організацією складових частин.

У полісемантичному слові одне зі значень сприймається як основне, яке “нібито безпосередньо спрямоване на “предмети”, явища, дії і якості дійсності і відбиває їх суспільне розуміння” (В.В.Виногнадов). Воно є опорою і суспільно усвідомленим фундаментом усіх інших значень і вживань слова і називається головним або прямим номінативним. Інші ЛСВ теж виконують номінативну функцію у мовній системі, але вони спрямовані не безпосередньо на предмет, а усвідомлюються нами через пряме номінативне значення. Їх називають вторинними, похідними номінативними значеннями.

Багатозначність - це здатність слова об'єднувати у своїй семантичній структурі кілька лексико-семантичних варіантів.

За характером організації ЛСВ у багатозначному слові виділяють 3 типи полісемії:

1. Радіальна, при якій усі непрямі значення походять безпосередньо від прямого.

Наприклад: БЛИСК - 1)яскраве сяйво, світіння; 2)перен. багатство, розкіш; 3)тільки одн. яскравий прояв якостей, талантів; 4)складова частина назв деяких мінералів.

2.Ланцюжкова - при якій кожне наступне значення є похідним від найближчого попереднього.

Наприклад: ЖМЕНЯ -1)долоня й пальці в зігнутому стані; 2)кількість чого-небудь, що вміщується у жмені; 3)незначна кількість чого-небудь.

3.Радіально-ланцюжкова - сполучає в собі обидва названі типи.

8.Пряме й переносне значення слова

Значення слова, з яким слово поширене у мові, визначається у конкретному словосполученні або реченні. Це значення може бути прямим (основним) і непрямим (переносним, вторинним).

Прямим вважається таке лексичне значення слова, яке безпосередньо пов'язане з відображенням предметів і явищ об'єктивної дійсності і сприймається як нейтральне, вільне, незалежне від зв'язку з іншими словами, тобто, зберігає своє значення у контексті і поза ним.

Непряме (переносне) значення виникає, коли мовець свідомо переносить назву з одного явища дійсності на інше на основі спільності ознак. Переносне значення виражає здебільшого образне, фігуральне уявлення про предмет, ознаку, стан, дію. Семантично вони багатші.

Переносне вживання слова відрізняється від його переносного значення тим, що воно за своїм змістом індивідуальне, використовується лише у певному контексті і тільки як засіб художньої характеристики.

Види перенесень

Основними видами перенесення є метафора, метонімія, а синекдоху більшість дослідників розглядає як підвид метонімії.

Суть метафори (гр. metaphora - перенесення) полягає в уживанні слова, що позначає певний предмет, явище, дію, ознаку для номінації іншого предмета на основі подібності, яка випливає з їх порівняння, зіставлення за асоціацією. Коли перенесення назви з одного предмета, явища, дії, ознаки на інший закріплюється у мовній системі як постійно, регулярно відтворювана у спілкуванні номінація, можна констатувати явище лексичної метафоризації. Лексичні метафори, представлені в узуально вживаних лексико-семантичних варіантах багатозначних слів, мають властивість зневиразнюватись, втрачати свою первісну образну виразність (залізна воля, ніжка стола, втрачати надію, сфера впливу, широке поле діяльності, підтримувати авторитет, кинути виклик байдужості).

Метафора активно функціонує як троп (гр. tropos - поворот, зворот мови) у поєднанні з іншими образно-експресивними засобами. Художні метафори визначають індивідуально-творчу манеру окремого письменника, їм не властива вільна відтворюваність у комунікативній практиці носіїв мови.

Лексичні метафори класифікуються по-різному.

Л.А.Лисиченко подає таку класифікацію:

І.Перенесення назви за схожістю зовнішніх і внутрішніх ознак, за подібністю явищ (коліно - згин чого-небудь);

ІІ. Перенесення назви за схожістю виконуваних функцій явищами, які названі цим словом. Це властиво дієсловам, віддієслівним іменникам та іменникам на позначення знарядь праці.

Наприклад, ЗБИРАЧ - 1)той, хто збирає плоди;2) машина для збирання.

ІІІ перенесення найменувань внаслідок зближення явищ зпа самостійним враженням, що ними справляється (теплота, холод (стосунків), єхидна, жук, кропива).

А.П.Грищенко класифікує метафори таким чином:

1. Тварина - людина (орел, лев, свиня, заєць, мавпа, теля, запрягати, захомутати, хижий, шолудивий, жовторотий, гурт, зграя, стадо, рій, табун, кігті, лапа, клешні, грива, барліг, гніздо, нора, конура);

2.Рослина - людина (ягідка, дерево, дуб, лопух, цвіти, квітнути, в'янути, дозрівати);

3.Нежива природа - людина (ясний, похмурий, сонячний, тінь, хмара, буря, тиша, мороз, година, шквал, спека, граніт, кремінь, діамант, перлина, сонце, зірка, зоря, комета, весна, осінь, ранок, вечір, світанок);

4.Живі істоти - нежива природа, рослини (ручка, серце (дзвона), горб, хребет, жила, шепотіти, співати, мовчати, плакати, говорити, спати, дрімати, хмуритися, жорстокий (вітер), підступний (підйом), віроломний, гордий, примхливий, лінивий, лагідний, ласкавий);

5.Фізичні характеристики предметів і речовин, фізичні процеси - людина (теплий, гарячий, колючий, гострий, палкий, високий, глибокий, низький, великий, широкий, дрібний, тонкий, безмежний, рівний, прямий, крутий, глухий, мелодійний, голосний, дзвінкий, монотонний, горіти, палати, гаснути, потушити, запалювати, вогонь, чорний (настрій), сірий, яскравий, рожевий, блідий, блискучий, голосний, дзвінкий, гриміти, гнити, загнивати, розкладатися, гнилий, міцний, монолітний);

6.Живі істоти - інтелектуальний, соціальний або емоційний план, фізичний стан людини (гризти, блукати, вгризатися, крутитися, дрімати, близькозорий, далекозорий, сильний, слабкий. дужий, немічний, здоровий, хворий (суспільство), загибель, хворіти, вмирати, задихатися, лікувати, ковтати, губити, гнати, гнути, душити, боротися, лютий, скупий, злий, лагідний, ніжний, різати, колоти, стукати);

7.Створені людиною предмети, речовини, матеріали - людина (машина, автомат, робот, мотор, гвинтик, фари, локатори, завестись, барило, колода, опудало, стовп, мішок, лантух, бич, палиця, молот, меч, лещата (неволі), жорна);

8.Міфічні істоти - людина (русалка, мавка, відьма, диявол, демон, біс, чорт, сатана, яга);

9.Просторові характристики - часові характеристики, характеристики людини і суспільства за морально-етичними ознаками (довгий, короткий, далекий, близький, високий, низький, широкий, вузький, далекий, близький).

Важлива роль у розвитку багатозначності слів як регулярного лексико-семантичного процесу належить метонімії (гр. metonymia - перейменування), суть якої полягає у перенесенні назви одного класу предметів на інший клас або одиничний предмет на основі суміжності.

Основу метонімії можуть утворювати просторові, процесуальні, семантичні, ситуативні відношення між найрізноманітнішими категоріями об'єктивної дійсності, відображуваними у людській свідомості. Лексична метонімія характеризується регулярними виявами.

Л.А.Лисиченко виділяє такі типи перенесень за суміжністю:

1. назва одиничного предмета - назва збірного поняття (зерно);

2.рослина - плід цієї рослини (слива груша, глід, вишня);

3.назва предмета і матеріал з нього (дерево, коноплі, льон);

4.матеріал - виріб з цього матеріалу (скло, бронза);

5.назва дії і часу, в який вона відбувається (косовиця, жнива, сівба);

6.назва дії і її наслідків (результатів) (креслення, шиття).

Перехрещується з цією класифікацією і класифікація А.П.Грищенка, який виділяє такі типи метонімії:

1.рослина - її плід (калина, агрус, смородина);

2.рослина - її квітка (айстра, конвалія, гвоздика, ромашка, хризантема);

3.рослина - харчовий продукт з неї (гірчиця, хрін, кава, чай);

4.дерево - його деревина (береза, ялина, кедр);

5. тварина - її хутро (білка, горностай, куниця, лисиця, норка, песець, соболь);

6.матеріал - виріб з цього матеріалу (гіпс, мармур, срібло, кришталь);

7.тканина - одяг з цієї тканини (ходити в шовках);

8.частина тіла - частина одягу (спина, пояс, талія, лікоть);

9.приміщення - група людей у ньому (аудиторія, клас, зал);

10. предмет - міра того, що у ньому міститься (склянка чаю, відро води, кошик яблук);

11.кімната - меблі для неї (вітальня, кухня);

12. музичний інструмент - музикант, який на ньому грає (скрипка, контрабас, баян);

13. танець - музика до нього (вальс, гопак, танго, краков'як, полька, мазурка);

14. столиця країни - її уряд (Париж, Бонн, Київ);

15. форма державного правління - країна з такою формою правління (демократія, деспотія, монархія, республіка);

16. установа - приміщення цієї установи (школа, інститут, завод, театр);

17. звання (ступінь, чин) - людина, що має це звання (доктор, доцент, імператор, граф, майор, президент);

18. голос - співак з таким голосом (альт, баритон, бас, тенор, сопрано);

19. різновид фарби - картина, намальована цією фарбою (акварель, гуаш, олія);

20. явище - наука, яка вивчає це явище (граматика, історія, право, економіка);

21. параметр - високий ступінь ознаки за цим параметром (висота, глибина, довжина, швидкість, темперамент, розум).

Синекдоха - (гр. synekdoche - співвіднесення) - троп, природа якого полягає в перенесенні назви частина, деталі, на предмет як ціле за умови ситуативної номінації, наприклад назва одягу - назва особи (бриль, картуз, кожух, пальто). Родова назва вживається замість видової, видова замість родової.

В основі синекдохи - кількісні співвідношення між назвою предмета і тією назвою, що робиться її представником. У більшості випадків перша назва більш загальна, а друга конкретніша, хоча може бути і навпаки (ноги моєї тут не буде; він мав десь руку).

Оскільки синекдоха заснована на кількісному зіставленні, її реалізація виявляється у вживанні однини замість множини і навпаки. (Трудова копійка годує довіку).

Перенесення назви цілого, більш загального на окреме або його частину - явище набагато рідше (“Рука неухильно машину веде”).

Синекдоха стирається внаслідок регулярного відтворення (душа, голова, - на позначення одиниць кількості).

СИНЕКДОХА - букв. співвіднесення - вид метонімії, що грунтується на суміжності кількісного характеру при відношеннях між цілим або взагалі чимось більшим і його частиною або взагалі чимось меншим, між певною сукупністю і її окремим елементом. За допомогою синекдохи щось ближче, вужче може виступати як знак дальшого, ширшого (копійка - гроші взагалі; хліб - харчові продукти і взагалі засоби до існування) і навпаки, дальше - як знак ближчого (твар - у зн. “творіння, те, що створене; предмет, істота” - обличчя).

Так, на лексичному рівні в іменниках:

1) частина, що видається більш помітною або показовою, істотною для предмета - предмет у цілому: парус - у зн. “парусне судно” (флот у 100 парусів); плита - у зн. “плоска чавунна поверхня на кухонній печі - така піч у цілому”;

у часових поняттях: літо у зн. рік; день - у зн. доба.

Зокрема, особа (істота) позначається:

а) за частиною її зовнішності, одягу: (Ей, борода! спідниця - у зн. “жінка”).

Це може бути засобом соціальної або професійної характеристики особи: з одного боку - сіряк, свита, личак, з другого - кармазин як назви представників соціальних низів і верхів в українській історії; білі комірці, зелені берети;

при створенні етнонімів та власних назв: давньорус. чьрни клобуци (тюркське плем'я) Червона Шапочка (у казці); Зірка (корова зі світлою плямою на лобі - зіркою);

б) за знаряддям: каламар - заст. “дрібний канцелярський службовець”; перша скрипка (ракетка, рукавичка) країни ; багнет - піхотинець; шабля - кавалерист (при лічбі: У загоні 100 багнетів і 50 шабель);

в) за частиною тіла, яка в різних ситуаціях або для різних осіб видається найістотнішою: голова - про розумну людину; руки - робоча сила, робітники (Скрізь потрібні руки); вуха - (Обережно: тут скрізь вуха); язик - полонений, від якого можна дістати потрібні відомості; при лічбі - 10 душ, голів, ротів.

2) вид - рід: коса у мн. діал. “взагалі волосся на голові”;

при переході від власних до загальних назв: кесар (звідки також цісар, цар, кайзер) - від імені Цезар; Бровко; Іван (про росіянина);

3) рід - вид: ягода в різних місцевостях: вишня, суниця тощо; представник певної соціальної групи - її “простий”, рядовий член: робітник, боєць, козак (на відміну від сотника, полковника тощо);

при переході від загальної до власної назви: Гора (історичний район Києва); Городок (місто); Ріка (річка на Закарпатті), Україна.

В прикметниках:

ознака частини - всього предмета (партитивне означення): кучерявий, білявий (волосся - людина);

У відносних прикметниках:

розширення значення порівняно з вихідним іменником: овочевий магазин (магазин “Овочі - фрукти”); горілчані вироби.

У дієсловах:

дія, стан частини - цілого: колесо / машина буксує; шерсть/ кішка облізла; стяти голову / ворога.

На граматичному рівні, особливо в межах категорії числа:

1) однина у значенні множини або збірності

при позначенні однорідних сукупностей предметів: риба, домашня птиця;

при лічбі людей - синтаксичні звороти типу “сто чоловіка”; Селянин тепер уже не той; Клієнт завжди правий; Кит- ссавець (одиничне як представник ряду);

противник - німець наступає, ходити на турка; (при позначенні стор. 538. війська, переважно ворожого);

одиничне як виразник невизначеної сукупності: Звіру там видимо-невидимо (як виразник спільності дії);

2) одиничність у значенні збірності: лоза, шипшина (кущ - чагарник), зерно, лавровий лист;

іменники на - ина: скотина, перина, дубина, березина;

3) збірне у значенні одиничності: прислуга, начальство;

4) множина у значенні неоднорідної сукупності (т.зв. еліптична множина: батьки у зн. “батько і мати”, “вуличні” найменування родин типу Павли - (Павло і його дружина або взагалі родина), розм. Ковпаки - про партизанів С.Ковпака).

У дієсловах: Стій, хлопці! На рівні роду, коли назва представника однієї статі виражає значення обох статей: курка, коза, лев - як родові назви (пор. у лексиці: наш брат - про жінок). Дія синекдохи при словотворенні виявляється у способі позначення предмета за його частиною: окунь (від око, тобто окатий); чорногуз; при утворенні збірних іменників на зразок юнацтво у зн. “юнаки і дівчата”, панство “чоловік і дружина” (з польс.)

9. Явище омонімії у сучасній українській мові

Омонімія, як лексико-семантичне явище, характеризується тим, що для позначення абсолютно різних предметів позамовної дійсності використовується один і той же форматив (матеріальне вираження словесного знака).

Омонімами (гр. - homos - однаковий, onyma - ім'я) називають слова, що звучать і пишуться однаково, але не мають нічого спільного у властивих їм значеннях.

Лава - 1) спосіб шикування;

2) пристрій для сидіння;

3) вулканічна маса;

4) вибій у шахті.

Лексико-семантичні явища полісемії та омонімії абсолютно різні, певними моментами навіть протилежні, що однак не забезпечує їх послідовного розмежування навіть у лексикографічній практиці.

Основним критерієм розрізнення є те, що кожне переносне значення полісемантичного слова обов'язково так чи інакше пов'язане з його первинним значенням, оскільки розвинулось внаслідок подібності понять.

Омоніми семантичної спільності не мають, називають абсолютно не співвідносні за смислом поняття. О.С.Ахманова стверджує, що “… це зовнішній збіг за звуковою оболонкою двох або більше різних слів”.

Омонімія розвивається за принципами двох незалежних ліній (vv), або ліній, що вказують на розрив полісемії ( ), полісемія ж - за принципом ліній, що виходять з однієї точки, з одного джерела ( ).

Одні вчені вважають, що омоніми і багатозначні слова можна розмежувати за допомогою відповідних синонімів, інші - за різними словотворчими можливостями чи належністю до різних інших семантичних груп; ще одна точка зору - визначати їх за синтаксичними зв'язками з іншими словами.

Головним критерієм розрізнення багатозначності та омонімії виступає зміст слова, співвіднесеність його з дійсністю; наявність чи відсутність внутрішнього семантичного зв'язку між співзвучними словами. До омонімів належать тільки такі однакові за звуковим складом слова, між якими немає будь-якого внутрішнього значеннєвого зв'язку.

Шляхи розширення явища омонімії

1. Внаслідок збігу звукового складу запозичених слів зі словами власне українськими, або збігу різних слів іншомовного походження (мул - 1) на дні водоймищ; 2) сільська тварина; як - 1) сполучник; 2) велика рогата худоба).

2. Внаслідок творення нових слів від існуючої української лексики за допомогою власних словотворчих засобів (злити < 1)зло; 2) лити; скупати < 1) купувати, 2) купати; кормовий <1) корм, 2) корма (частина судна)).

3.Внаслідок розпаду багатозначності та історичних змін у фонетичній системі мови (лист - 1) у рослин, 2) паперу; порох - 1) пил; 2) вибухова речовина; ключ - 1) джерело, 2) зграя птахів).

10.Класифікація омонімів

За характером тих ознак, що дають змогу констатувати наявність відповідного відношення між двома або більшою кількістю слів, омоніми класифікують таким чином:

ОМОНІМИ

Лексичні Морфологічні

1)повні 1) омоформи

2)часткові 2)омофони

3) омографи

Повним лексичним омонімам властиве:

1) належність до однієї частини мови;

2) збіг усіх форм, властивих відповідним словам;

(Точити -1) гострити, 2) лити; однотонний - 1) вагою в 1 тонну, 2) одноманітний; бал - 1) вечірка, 2) одиниця виміру; моторний - 1)швидкий, 2) те, що має мотор).

Неповні (часткові лексичні омоніми) - це слова, в яких збігається лише частина форм. Неповнота може виявлятися:

1) у розрізненні форм родового відмінка однини (початок - початка (кукурудзи), початку (кінострічки); пролісок - проліска (квітки), проліску (галявини));

2) коли один з омонімів змінюється за числами, а другий - ні (кадри - кадр (з фільма), карди (робітничі); рись - 1) біг коня, 2)рисі - звірі).

3) у дієсловах неповні омоніми можуть збігатися лише в одному з видів:

зривати (недок.) - зірвати (док. вид); зрити (док. вид); ступити (недок.) - ступати (док.), ступлювати (док. в.).

Омоформами є морфологічні омоніми, що виділяються на підставі звукового збігу й однакового написання форм слів, що належать до різних частини мови (найчастіше іменників і дієслів (поле - 1) лан, 2) від “полоти”; ніс - 1) людини, 2) від “нести”; кілька - 1) риба, 2) числівник; літа - 1) роки, 2) відж “літає”)).

Омографи утворюють слова, однакові за написанням, але різні за звучанням. відмінність у звучанні зумовлюється різною позицією наголосу. це можуть бути різні слова (деревина - деревина, гори - гори, атлас - атлас, мала - мала), або форми одного й того ж слова (руки - руки, води - води, озера - озера).

Омофони - слова, що збігаються за вимовою в усіх чи окремих граматичних формах, але мають різне значення і відмінне графічне написання. Цей тип омонімів з'являється, коли існує невідповідність між вимовою і правописом (Гамма - 1)буква алфавіту, 2) музичний термін; біль - білль, гриби - греби, прибляклий - пребляклий, преглухий - приглухий, Вікторія - вікторія, Коваль - коваль, клинок- кленок).

Значення омонімів конкретизується у контексті. Л.А.Булаховський зазначав: “Боротьба з омонімією і в масовій і в літературній мові ніколи не досягне абсолютних результатів: в усіх мовах, в одних - більше, в інших - менше, залишається значна кількість омонімів, що не стоять серйозно на заваді точному розумінню, будучи супроводжувані іншими мовними ознаками, здатними забезпечити ясність висловлюваної думки, насамперед і взагалі - виразним контекстом”.

Омонімія - закономірне і досить поширене у мові явище, і хоча омонімічні слова здебільшого стилістично нейтральні, у художньому творі можуть нести певне емоційне навантаження.

Ой, скажи, дай пораду, як прожити без долі?

Як одрізана гілка, що валяється долі. (Л.Українка)

Думи мої, думи мої! Квіти мої, діти!

Виростав вас, доглядав вас, де ж мені вас діти? (Т.Шевченко)

11. Паронімія в українській мові

Помітну стилістичну роль у мові відіграють пароніми (гр. para - біля, поруч, onyma - ім'я) - слова, близькі між собою за звуковим складом і вживані у лексичній системі мови з різними або близькими значеннями. Але не всі близькі за звучанням слова є паронімами.

І.К. Білодід вважає, що до паронімів належать не лише ті одиниці, які близькі за вимовою і написанням, а близькі й за своєю предметною співвіднесеністю (чаїтися - таїтися, адресат - адресант, еміграція - іміграція).

М.А.Жовтобрюх не враховує смислову близькість, а бере до уваги тільки звукову, вказуючи, що пароніми можуть розрізнятись навіть одним голосним чи приголосним звуком (кит - кіт, дружний - дружній, плющ - плюш, фірма - ферма).

Пароніми об'єднуються в ряди з різною кількістю слів. Визначальна особливість паронімічного ряду в тому, що належні до його складу одиниці вступають у відповідне відношення насамперед на основі структурної подібності, яка, однак, не призводить до повного або часткового збігу лексичних значень.

До найпоширеніших в українській мові належать пароніми, утворені морфологічним способом, зокрема за безпосередньою участю словотвірних морфем:

До основи (співвідносної з кореневою морфемою або похідної) додаються суфіксальні морфеми, здатні розмежовувати значення похідних лексичних одиниць (смішний - сміховий, сильний - силовий; холодний - холодовий).

Додаванням префіксів (вникати - уникати, доглядати - наглядати).

Флективні пароніми становлять окремий різновид (навал - навала, адрес - адреса, капсула - капсуль).

Кореневі пароніми, значеннєве розмежування яких сигналізується відмінностями у фонетичному вираженні кореневої морфеми (тиролька (сорт яблук) - тіролька (жителька Тіролю), кампанія - компанія, ступінь - степінь).

Крім словникових, виділяють також контекстуальні (поетичні) пароніми - близькі за звучанням слова, свідомо зближувані у відповідних контекстах з метою досягнення художньої виразності, стилістичного ефекту (Він цей вокал підносив, як бокал. Віки духовної руйнації. Змія вжалила серце нації).

Свідоме контекстуальне зближення слів за ознакою звукової подібності називається парономазією ( гр. para - біля, onomazo - називаю). На відміну від паронімії, парономазія передбачає можливість будь-якої звукової подібності слів.

За характером семантичних зв'язків пароніми поділяються на групи:

Синонімічні (капля - крапля, привабливий - принадливий, важкий - тяжкий, стерегти - берегти).

Антонімічні (прогрес - регрес, густо - пусто, емігрант - іммігрант).

Пов'язані певною семантичною близькістю (дипломник - дипломант, проносити - приносити, дослід - досвід).

Пароніми однієї тематичної групи (калина - малина, омар - кальмар, роман - романс).

Якщо вважати паронімами слова, далекі за смисловою співвіднесеністю, то можна виділити пароніми із слабким або відсутнім семантичним зв'язком (коза - оса, концерт - концерн, газ - час, котедж - кортеж).

Явище паронімії існує в межах різних частин мови:

іменників (воля - доля);

дієслів (шукати - ошукати);

прикметників (керуючий - керівний);

прислівників (ефектно - ефективно).

Враховуючи ступінь звукової близькості, паронімію поділяють на максимальну та мінімальну.

12. Явище синонімії

Синонімія як тип лексико-семантичних відношень, грунтується на тому, що слова, які належать до однієї й тієї ж частини мови, характеризуються повним або частковим збігом своїх лексичних значень.

Сучасна лінгвістична література подає стільки визначень синонімії, що з цього приводу можна написати окреме наукове дослідження, так само як і щодо класифікації синонімів.

А.П.Грищенко : “Синоніми - це слова, які належать до однієї частини мови, характеризуються повним або частковим збігом лексичних значень”.

М.А.Жовтобрюх: “Синоніми - це такі слова, які відрізняють одне від одного поняття з різними відтінками в його значенні або різним стилістичним забарвленням”.

Пономарів О.Д.: “Синоніми(гр. однойменний) - слова, близькі або тотожні за значенням, які по-різному називають те саме поняття”.

Беручи до уваги знакову природу слова, можна констатувати, що глибинну основу синонімії становить позначення одного і того ж денотата кількома різними словами.

Синонімія - повний або частковий збіг значень двох чи кількох слів; подібність слів, морфем, фразеологічних одиниць за значенням при відмінності їх звукової форми.

Синоніміка - 1) сукупність синонімів даної мови; 2) розділ лексикології, що вивчає синоніми.

Синоніми виникають по-перше з необхідності фіксувати у слові нові відтінки значення у явищі, уявленні, понятті. З другого боку, синонімічні слова можуть характеризувати не саме явище, а своєрідність бачення, оцінки його, ставлення до нього. У більшості випадків відношення синонімії грунтуються не на повному збігу значень слів, бо кожне з цих значень виступає носієм певної специфічної інформації про один і той же денотат, є засобом позитивної чи негативної оцінки, прихильного чи негативного ставлення, зменшеності чи згрубілості, повідомляє про міру або ступінь вияву ознаки, дії, процесу.

Явище синонімії виявляється на різних мовних рівнях. Окрім лексичних, які є предметом вивчення лексикології, виділяють:

морфологічні- варіанти форм слів на позначення того самого поняття (літа - літає, у синьому - у синім, директору - директорові);

синтаксичні - різні синтаксичні конструкції, вживані для вираження тієї ж самої думки (для створення - з метою створення, для того, щоб створити);

словотвірні - характеризуються наявністю префіксально-суфіксальних утворень, наділених різними семантико-стилістичними відтінками (писав - написав - понаписував);

фразеологічні - варіанти фразеологічних одиниць на позначення того самого поняття: (тримати нейтралітет - моя хата скраю, про мене - хай вовк траву не їсть);

фонетичні - є одним із засобів створення милозвучності мови. Це різні форми одного й того ж слова, що з'являються внаслідок чергування, наявності чи відсутності протетичних (вставних) звуків (іти - йти, учитель - вчитель, імла - мла).

Підходи до класифікування синонімів

Із складної лінгвістичної значеннєвої природи синонімії, існування багатьох типів семантичних зближень лексичних одиниць випливають різні критерії визначення і класифікації синонімії. Мовознавча наука нараховує десятки класифікацій лексичних синонімів (різного наукового рівня).

А.П.Грищенко вважає, що заслуговує на увагу розмежування двох типів синонімів відповідно до ступеня близькості лексичних значень відповідних слів - повних і неповних.

І. Повним синонімам властивий абсолютний збіг лексичних значень, у зв'язку з чим вони кваліфікуються як абсолютні, семантично тотожні (сім'я - родина, зосереджувати - концентрувати, переважати - превалювати, передавати - транслювати (по радіо), виродження - дегенерація, тайнопис - криптографія, база - основа - фундамент - підгрунтя (теорії), самоуправління - автономія, градусник - термометр, півники - ірис, відсоток - процент, обрій - горизонт, описовий - дескриптивний).

ІІ. Неповні синоніми характеризуються певними відмінностями, які виявляються у так званих відтінках лексичних значень. Поняття відтінок значення не має чітко окресленого змісту, тому що у його тлумаченні переважають не строго визначені критерії, а оцінки суб'єктивного плану.

На основі протиставлення за повним і неповним збігом лексичних одиниць окремі мовознавці виділяють 2 основних типи синонімів:

1) синоніми, тобто слова з тотожними, ідентичними значеннями;

2) квазісиноніми (лат.quasi - майже, приблизно), тобто слова з близькими, але не тотожними лексичними значеннями.

Суть такої класифікації полягає у тому, що синонімам властива нейтралізація значень, одну з основних умов якої становить взаємозаміна слів у відповідних контекстах. Квазісиноніми у зв'язку з наявністю певних відтінків, характерних смислів не підлягають семантичній нейтралізації, тобто не характеризуються взаємозаміною без додаткових значеннєвих або емоційно-оцінних втрат.

Докладніша класифікація грунтується на внутрішній диференціації квазісинонімів, у складі яких виділяють:

1. Семантичні (ідеографічні) синоніми, які також називають понятійними, позначаючи один і той же предмет позамовної дійсності, відрізняються певними елементами своїх значень, зумовлюваними різною мотивацією відповідних назв, позначенням різних кількісних або ідейних виявів денотата (хуртовина - завірюха, заметіль, хуга, віхола, метелиця, сніговиця, хурделиця, сніговій, сніговійниця, метіль, завія, задуха, віхтолиця, вертелиця веремія, хвища, каракурія, курява, крутелиця, вітрениця, збитниця, буря, віялиця, буран).

Важлива диференційна ознака семантичних синонімів полягає у тому, що вони позбавлені емоційно-оцінних, експресивних значеннєвих нашарувань.

2.Стилістичні синоніми виділяються за ознакою емоційно-експресивних відтінків, наявністю у семантичній структурі слів вказівки на позитивну або негативну оцінку предмета, ознаки, дії (ханжество - святенництво - лицемірство). Стилістичним синонімам властиве протиставлення з нейтральними, що позначають як позитивні, так і негативні риси, якості: 1) поважний - серйозний, солідний, статечний, важний, величний; 2) амбітний - самолюбний, гордий, честолюбний; 3) гордовитий, чванливий, чванькуватий, гоноровитий, надутий, бундючний - задавастий.

3.Семантико-стилістичні відрізняються один від одного як за значенням, так і за емоційно-експресивним забарвленням (охоче - радо - залюбки; успіх - торжество - тріумф; бешкетник - урвиголова - шибайголова - зірвиголова - зайдиголова - паливода - палисвіт - шибеник - угара - урвипола - шилихвіст).

І.К.Білодід виділяє такі ж 3 основних типи синонімів.

Л.А.Лисиченко дотримується подібної класифікації, але подає її більш детально.

1.Ідеографічні (семантичні) синоніми виникають внаслідок фіксування у слові диференційних ознак поняття. Основна функція синонімів цього типу - уточнювати характеристику понять.

а) синоніми, в значенні яких підкреслюється і виділяється певна сторона, ознака, риса названого словом явища (недовіра - підозрілість);

б) синоніми, що служать для виявлення ступеня чи міри ознаки якості, стану (слухняний - покірний, лукавий - підступний);

в) синоніми, що характеризують інтенсивність дії або стану (просьба - благання - мольба);

г) синоніми, що різняться характером дії (плач (беззвучний) - ридання (вголос) - тужіння (вголос і протяжно));

д) синоніми, відтінки значень яких пов'язані з характером сполучуваності властивої кожному з членів синонімічної групи (юний (про особу) - молодий, дефект (у товарі) - недолік (у роботі) - порок (у людини)).

2.Для стилістичних синонімів характерне протиставлення не за відмінностями у понятті, а за вживанням слова переважно у тому чи іншому функціональному стилі. Слова можуть бути стилістично нейтральні і більш - менш фіксовані щодо певного стилю (пояснення (нейтр.) - коментар (наук.); говорити - ректи).

3.Емоційно забарвлені синоніми - їх значення відрізняється емоційним компонентом, що виявляє ставлення особи до явища. У даному разі не йдеться про слова, в яких оціночний елемент є предметно-понятійною основою значення (добро, щирість), а тільки про ті, що в них емоційне забарвлення пов'язане не з самим предметом чи явищем, а виявляє ставлення до нього (незгода - розбрат; майно - манатки; ворота - брама).

Слова з негативним забарвленням вживаються переважно у розмовному стилі. Синоніми, властиві книжним стилям, характеризуються позитивним забарвленням (звитяга, витязь).

13. Синонімічний ряд. Принципи його організації

Синоніми об'єднуються у синонімічні ряди, яким властива певна внутрішня організація. Принципи внутрішньої організації синонімічного ряду залежать від характеру семантичних відношень між словами.

Так, абсолютні синоніми утворюють синонімічні ряди, позбавлені ознак внутрішньої структурної організації. У таких випадках члени синонімічного ряду виступають як лексичні одиниці, не підпорядковані одна одній за ознаками загального і часткового значень, нейтрального і стилістичного забарвлення.

Синонімічні ряди квазісинонімів - це сукупності слів зі складними відношеннями, зумовлюваними як значеннєвими, так й експресивно-оцінними відмінностями між відповідними лексичними одиницями.

Синонімічні ряди - це слова, що пов'язані між собою синонімічними зв'язками і являють собою не просту сукупність синонімів, а певним чином організовані, складають лексичну групу і пов'язані між собою смисловою залежністю.

У питанні про внутрішню організацію синонімічного ряду існує 2 погляди. Найбільш прийнятним у лексикографічній практиці є такий: у синонімічному ряді виділяється домінанта (автопоказник, опорне слово). Л.А.Булаховський зазначає: “Із слів синонімічного ряду … в багатьох випадках можна обрати таке, яке найбільш годиться на роль найзагальнішого - найуживанішого, і, разом з тим, найменш претензійного щодо своїх стилістичних якостей. Такі слова найбільш придатні, щоб навколо них як стрижня групи можна було зібрати синоніми. Їх прийнято називати СЛОВАМИ-ПОКАЗНИКАМИ. Це слово найбільш чітко визначає основний зміст, властивий членам синонімічного ряду.”

Домінанта характеризується найзагальнішим значенням у синонімічному ряді, вона є носієм основних прикмет, властивих усім членам ряду. У синонімічних словниках його використовують як реєстрове слово. Найчастіше це синонім без виразного стилістичного забарвлення. Усі інші слова синонімічного ряду безпосередньо пов'язані зі стрижневим, спільні з ним за основним значенням і протиставляється особливостями значеннєвих відтінків. Всі слова, що входять до синонімічного ряду, знаходяться в синонімічних зв'язках з іншими словами цього ряду, вони рівнозначні його члени, незважаючи на специфіку кожного з них. Не завжди легко визначити опорне слово синонімічного ряду, а дехто з мовознавців дотримується погляду, що домінанти взагалі не існує, бо члени ряду рівноправні.

Найважче визначити стрижневе слово у ряді, де всі члени стилістично нейтральні і різняться лише значеннєвими відтінками. Кожне зі слів цього ряду може бути домінантою в залежності від контексту, ситуації, чи того, яка особливість значення нас цікавить. На практичну роль домінанти вказував Л.А.Булаховський: “Практичне значення слів - показників полягає в тому, що, виходячи з них, буває легше визначити смисловий зміст інших слів синонімічного ряду як щодо моментів власне смислових так і щодо психологічного стилістичного забарвлення, в супроводі якого живуть у мові відповідні слова”.

Синонімічний ряд становлять слова, пов'язані відношенням градації: кожен наступний член групи виражає більшу міру вияву певної характеристики, ніж попередній. Синонімічні ряди складаються зі слів, що мають однакове основне лексичне значення; спільні основні граматичні значення, належать до однієї лексико-граматичної категорії, що зумовлює тотожні контекстні оточення, в яких вони функціонують і де виникає можливість заміни одного синоніма іншим. Спільність основних граматичних значень не вимагає збігу їх усіх. (вага - ваги - одн. - множ.).

Синонімічні ряди - незамкнена структура, вони можуть поновлюватись новими словами, втрачати застарілі. Члени синонімічного ряду в процесі історичного розвитку мови можуть різною мірою перегруповуватись, внаслідок чого виникають нові ряди. Синонімічний ряд - мінімальна базова одиниця реалізації відповідного значеннєвого відношення між словами і кваліфікується як своєрідна парадигматична єдність у складі лексичної системи мови. Ознаки парадигми властиві насамперед вільним синонімам, але в мовній практиці зустрічаються випадки контекстуальної синонімії. Це слова, які вступають у синонімічні стосунки лише у певному контексті.

Наприклад: “Кожен кілометр шляху - історія: сива, ще до нашої ери.” (сива = давня). Спливало життя, як листя за водою. (спливало = минало).

До складу синонімічних рядів можуть сходити і фразеологізми.

Шляхи збагачення лексичної синонімії:

шляхом творення нових слів від існуючих за допомогою словотворчих засобів на власній національній основі (плеск, плюскіт, плюскотання, плескотіння);

входження іншомовних слів у синонімічні зв'язки з власнеукраїнськими (спеціаліст - знавець, унікальний - рідкісний);

розмовно-просторічні слова та лексичні діалектизми (пильнувати - пантрувати, оселя - обійстя, дрімати - куняти);

у процесі розвитку багатозначності слів (слушний - 1) зручний; 2) правильний).

14. Перифрази та евфемізми як різновиди синонімів

Компонентами синонімічного ряду можуть виступати евфемізми та перифрази (парафрази).

Перифраз - (гр. біля, навколо + пояснюю, говорю) - описовий зворот мови, поетична фігура, троп, за допомогою якого предмет, особа, явище називаються не прямо, а опосередковано, описово, через характерні або приписувані суспільною практикою риси. (цар звірів - лев, Кобзар - Шевченко, Каменяр - Франко, дочка Прометея - Леся Українка).

Перифраз - це описове образне, переносне найменування предметів і в певних умовах може виступати контекстуальним синонімом. Наближаючись до розгорнених метафор і метонімій, перифраз несе в собі якусь оцінку явищ, увиразнює зображення, надає мові письменника індивідуальності. Перифраз може бути вживаним і в художньому та публіцистичному стилях.

Евфемізм (гр. добре + говорю) - це слово або словосполучення, яке у прихованій формі, ввічливо або пом”якшено дає назву предмету або явищу. Евфемізми виступають замінниками грубих, непристойних зворотів, вживаються з почуття страху чи сорому. (дурний - не хапає зірок з неба, нерозумний; брехня - фантазії, вигадки; старий - похилого (поважного) віку).

У художній та публіцистичній літературі евфемізм може вживатись як засіб гумору.

Наприклад: “Коли Карло Іванович скидав капелюха, можна було сказати, що він лисий, а якщо інтелігентно, то недостатньо кучерявий” (О.Чорногуз)

Евфемізми використовуються з метою уникнення прямого висловлювання. Вони збуджують увагу читачів та слухачів, змушують їх самих здогадуватись, про що йдеться.

15. Антоніми у сучасній українській літературній мові

Антоніми (гр. anti - проти, onyma - ім”я) називаються слова, які належать до однієї і тієї ж частини мови і мають протилежні значення (високий - низький, рано - пізно, радість - горе).

Антоніми відображають крайні протилежності у межах одних і тих же сутностей:

вага (легкий - важкий);

температура (гарячий - холодний);

напрямок руху (піднімати - опускати);

часові, просторові межі (починати - закінчувати).

Необхідною умовою антонімічних відношень є наявність у лексичних значеннях слів тих ознак, яким властива своєрідна шкала якісних або кількісних змін, перехід у крайню протилежність. Слова з конкретним значенням, як правило, антонімів не мають, як і числівники, більшість займенників, тобто слова без ознак оцінності, безпосередньої співвіднесеності з поняттям про певне явище.

Д.М.Шмельов зазначає: “Найбільш повне протиставлення слів розцінюється як антонімія. Антонімічними можуть бути визнані слова, що протиставляються за найбільш загальною і суттєвою для їх значення семантичною ознакою, причому перебувають на крайніх точках відповідної лексико-семантичної парадигми” . Це визначення грунтується на аналізі семантичної структури слів і в структурі антонімічних слів є спільні і протилежні компоненти.

День } частина доби > світла

Ніч > темна

Оскільки антоніми передбачають протиставлення за семантикою, то до антонімів не належать протиставлення, утворені додаванням заперечної частки “не”. Вони вступають в антонімічні відношення лише тоді, коли ця частка виступає не просто запереченням, а творить нове слово, з новою семантикою.

СЕМАНТИЧНІ КЛАСИ АНТОНІМІВ

Антоніми поділяються за двома основними різновидами показників - семантичними і структурними.

Семантична класифікація грунтується на відмінності між двома різновидами протилежностей - контрарної (лат.contrarius - протилежний, розташований напроти) і комплементарної (лат. complementum - доповнення, довершення).

Суть контрарної протилежності у тому, що вона виражається протилежними поняттями, між якими можна поставити один або кілька проміжних членів, які виражають ступені переходу між симетрично розташованими абсолютно протилежними значеннями.

Наприклад, між антонімами молодий і старий можна помістити: немолодий, середнього віку, літній, нестарий, старуватий.

Комплементарна протилежність грунтується на відношенні між поняттями, які взаємодоповнюють одне одного, але не характеризуються будь-якими проміжними членами зі значенням ступенів або градації вияву відповідних ознак (живий - мертвий, холостий - одружений, чоловік - жінка).

З урахуванням характеру контрарної і комплементарної протилежностей можна виділити три семантичних класи антонімів.

1.Перший клас об'єднує антоніми на позначення якісних протилежностей, здатних мати різні щодо міри або інтенсивності проміжні ступені вияву (контрарні антоніми).

Наприклад: гарячий - (теплий, теплуватий, тепленький, теплесенький, прохолодний, холоднуватий) - холодний.

2. До другого класу належать антоніми, відношення між якими грунтується на комплементарній протилежності між значеннями слів. Відсутність ступенювання відповідних ознак призводить до того, що антонімічні відношення охоплюють строго визначені пари слів (життя - смерть, війна - мир, однаковий - різний, присутній - відсутній).

3.Третій клас утворюють антоніми, які позначають взаємне протилежне спрямування дій, ознак, властивостей (входити - виходити, зволожувати - висушувати, нагрівати - охолоджувати, ділити - множити, нападати - захищатися). У зв'язку із загальним значенням напряму, антоніми цього класу називають векторними (лат. vector- той, що несе).

4. За спрямуванням дій та ознак виділяються також антоніми, пов'язані відношенням конверсії (лат.conversio - обертання, перетворення) . Антоніми-конверсиви позначають дії або ознаки, пов'язані між собою відповідними усталеними ситуаціями, взаємозалежністю, причиново-наслідковими відношеннями. (Студент складає іспит. Професор приймає іспит. Літак летів над хмарами. Хмари знаходяться під літаком.)

Лексичні одиниці вступають у квазіантонімічні відношення на основі таких значеннєвих показників, що не становлять крайніх, або симетричних протилежностей і не можуть вважатися власне антонімами (крах - перемога, ганьбити - хвалити, мозолястий - ніжний (про руку)). Особливість квазіантонімів те, що члени відповідного лексико-семантичного відношення, як правило, протиставляються за ознаками:

високий ступінь вияву ознаки - нейтральний ступінь, відсутність ознаки ( миттєвий - повільний);

негативна оцінка - відсутність оцінки (повзти (ледве йти) - поспішати);

повторна дія - антидія (відродитися - відмерти);

досягнення - втрата результату дії (вирватися (з полону) - потрапити (в полон));

неозначена - означена кількість (багатозначний - однозначний).

Окремий різновид антонімії становить енантіосемія (гр. enantios- протилежний, sema - значення), під якою розуміють поєднання протилежних значень в одному слові. (з”їжджати (з гори, на гору), шугати (вгору, вниз), прослухати (не почути нічого зі сказаного, не пропустити нічого зі сказаного), позичати (брати у борг, давати у борг)).

Існують й інші лексико-семантичні класифікації антонімів:

І. Апресян Ю.Г., Касаткін Л.Л., Крисін Л.П.:

1) наявність ознаки - відсутність ознаки (рух -спокій, розквіт - занепад, логічний - алогічний, штатний - позаштатний);

2) початок дії, стану, ознаки - - припинення дії, стану, ознаки. (вилетіти - влетіти, увімкнути - вимкнути, заснути - прокинутись, зацвісти - відцвісти).

3) більший ступінь вияву ознаки - менший ступінь вияву ознаки (великий - малий, довгий - короткий, палати - тліти, ускладнювати - полегшувати, рано - пізно).

ІІ. Л.А. Лисиченко:

1) антоніми, що виражають градуальну якісну оцінку (тепло - холод (прохолода));

2)антоніми - конверсиви (брати - давати; перемога - поразка);

3) антоніми, що виражають протилежну спрямованість дії або ознаки (до - від, схід - захід);

4) антоніми, що відтворюють комплементарну протилежність понять (спокій - рух).

Зі структурного погляду

І. Різнокореневі (власнелексичні) антоніми (великий - малий, корисний - шкідливий).

ІІ. Однокореневі (лексико-граматичні) антоніми (логічний - алогічний, надія - безнадія).

У системі художніх тропів антоніми посідають помітне місце, оскільки забезпечують контрастну характеристику образів. Найбільше застосування як стилістичний засіб антоніми знаходять у художньому і публіцистичному стилях, виконуючи функції зіставлення і протиставлення (троянди й виноград - красиве і корисне). Антоніми є основою таких художніх прийомів як антитеза, епітет -оксиморон, іронічне зіставлення.

Антитеза - стилістична фігура, побудована на підкресленому протиставленні протилежних явищ, понять, думок (гірко заробиш - солодко з”їси).

Епітет- оксиморон - мовна фігура, в якій поєднуються 2 протилежні поняття, які в сукупності дають одне нове (трунок цілющий, дзвінка тиша, солодкий біль, гірке щастя).

Прийом антонімічної іронії полягає в тому, що слово сприймається не в прямому, а в протилежному значенні, тобто стає самоантонімом (Пожалів вовк кобилу - залишив хвіст і гриву).

Лексика кожної мови складається у процесі її тривалого історичного розвитку. Тобто, українська лексика, як і мова в цілому, тісно пов'язана з історією українського народу . Лексика сучасної української літературної мови за походженням неоднорідна, її аналіз у плані походження передбачає з'ясування основних шляхів її формування.

Близько 90% української лексики становлять успадковані слова, тобто такі, що беруть свій початок в індоєвропейській мовній спільності; слова, що виникли в спільнослов'янський період; слова, що з'явились в епоху східнослов'янської мовної та етнічної Спільності; лексика, яка з'явилась у часи існування власнеукраїнської мови. Решта лексичного складу СУЛМ ( приблизно 10%) - запозичені слова.

ЛЕКСИКА СУЛМ

І.Споконвічна українська лексика ІІ.Запозичені слова

1) слова індоєвропейського походження;

2) слова праслов'янського походження;

3) давньоруська (східнослов'янська) лексика;

4) власнеукраїнські слова.

Словниковий склад будь-якої мови - це відкрита, динамічна система, що постійно і чутливо реагує на соціальні зміни.

16.Слова індоєвропейського походження

Найдавнішим шаром корінної лексики є слова, що сягають індоєвропейської мовної спільності. Вони збереглися в багатьох індоєвропейськизх мовах, зазнавши різних фонетичних, словотвірних, семантичних змін.

За семантичною структурою індоєвропейські запозичення можна об'єднати в кілька тематичних груп:

1. Назви предметів і явищ природи (сонце, місяць, весна, зима, день, вітер, роса, дим, град, море, озеро, огонь, туман).

2.Назви рослин та їх частин (дерево, береза, сосна, зерно, дуб, жолудь, ясен, кора, солома, мох, полова, осика).

3.Назви тварин, птахів, риб, комах, деяких їх продуктів (м'ясо, молоко, звір, лось, вовк, бобер, їжак, яйце, вовна, оса, муха, орел).

4.Назви спорідненості і свояцтва (мати, син, сестра, брат, дівер, зять, дочка).

5.Назви органів і частин тіла людей і тварин та виконувані ними функції (вухо, око, їсти, пити, серце, кров, лікоть, доїти, мозок, волосся, коліно, долоня).

6.Назви житла, знарядь праці, предметів харчування, предметів пересування (дім, двері, віз, сіль, юшка, колесо, жорна, мед, молоко).

7.Назви дій, станів, процесів (жити, сидіти, лити, спати, міряти, місити, копати, орати, молоти, бачити, знати).

8.Назви якостей (білий, рудий, червоний, світлий, темний, вузький, новий, короткий).

9.Назви чисел (1, 4, 100, 1000).

17. Праслов'янські запозичення

У процесі розпаду індоєвропейської мовної спільності на її основі виникають нові мовні єдності, що потім поступово переростають у сучасні групи індоєвропейських мов.

Праслов'янський (спільнослов'янський) шар лексики сучасних слов'янських мов, у тому числі й української, утворюють слова, що виникли в період спільнослов'янської мовної єдності й іншим групам (романській, балтійській, германській) індоєвропейських мов не властиві.

Розширення словникового складу праслов'янської мови нерозривно пов'язане зі змінами у матеріальному і духовному житті слов'ян. Праслов'янський мовний переіод характеризується становленням морфологічної, синтаксичної, лексичної систем. У лексичній системі праслов'янської мови найактивніше поповнювались групи:

абстрактної лексики;

назви диких тварин, птахів, риб, рослин;

предметів навколишньої природи та господарства;

Менше новотворів спостерігаємо в групах:

назв спорідненості і свояцтва;

назв свійських тварин;

органів тіла людини і тварини.

Тематичні групи спільнослов'янської лексики

1.Назви спорідненості і свояцтва (чоловік, невістка, сват, свояк, вітчим, мачуха, внук).

2.Назви органів і частин тіла людини і тварини (чоло, тіло, стегна, шия, жовч, рот).

3.Назви рослин (пшениця, трава, будяк, лопух), грибів (печериця, сироїжка), ягід (суниця, ожина, малина).

4.Назви предметів і явищ природи (морок, сад, рілля, долина, потік, північ, струмінь).

5.Назви приміщень та їх деталей (вежа, кузня, кошара, вікно, кроква, пліт).

6.Назви знарядь і продуктів праці, предметів побуту (страва, сало, пиріг, масло, борошно).

7.Назви дій, процесів, станів (киснути, лазити, варити, читати, капати, блукати)

8.Абстрактні поняття (відвага, горе, гнів, гріх, душа, ласка, правда, кривда, радість, пам'ять, свобода).

18.Східнослов'янська (давньоруська) лексика

Виникнення східнослов'янської лексики пов'язане з розвитком суспільного та економічного життя східних слов'ян, із виникненням пізніше феодальних відносин у Київській Русі, з подальшим прогресом культури, науки, мистецтва.

На сьогодні буває важко провести межу між давньоруською і східнослов'янською лексикою, тому систематизація східнослов'янізмів за тематичними групами не досить вичерпна.

1. Назви спорідненості і свояцтва (батько, дядько, племінник).

2.Назви частин тіла (тулуб, щока, кулак).

3.Назви рослин (щавель, молочай, хвощ).

4.Явища природи (крига, кряж, метелиця).

5.Сільськогосподарська лексика і предмети побуту (віжки, коромисло, рядно, мішок, ярина, сіножать, урожай, цілина).

6.Предмети харчування (пряник, коржик, харч).

7.Назви людей за професією чи іншими ознаками (мельник, кожум'яка, п”яниця, селянин).

8. Назви дій, процесів (мітити, балувати, ночувати, чахнути).

9.Абстрактні назви (велич, довіра, журба).

Не всі давньоруські слова однаково збереглися в усіх східнослов'янських мовах (укр. - білка, рос. белка, біл. ваверка).

19.Власнеукраїнська лексика

До власнеукраїнської лексики належать слова, що виникли на українському грунті після розпаду давньоруської мови на українську, російську та білоруську. Вона починає формуватися ще в діалектах давньоруської мови, але про власнеукраїнську лексику як систему, можна говорити, починаючи з ХІУ століття. За обсягом це кількісно найбільший і найрізноманітніший шар корінної української лексики. Більшість українських слів виникла на основі лексичного матеріалу, успадкованого з індоєвропейської, спільнослов'янської, давньоруської мов, або запозиченого з інших мов, але з використанням властивих тільки українській мові словотворчих засобів, внаслідок чого похідні лексичні одиниці набули виразної національно-мовної специфіки. Особливо продуктивно власнеукраїнська лексика представлена серед іменників:

1) Назви осіб чоловічої статі за характером і сферою діяльності (багатій, палій, заводій).

2) Множинні назви, що позначають ознаки, процеси, стан (радощі, грубощі, прикрощі).

3) Назви осіб чоловічої статі у значенні “підмайстер”, “син майстра” (коваленко, писаренко, бондарчук, ковальчук).

4) Особи жіночої статі (у значенні “дочка когось”) (попівна, суддівна, царівна).

5) Особові назви, утворені поєднанням двох основ (Вернигора, Непийвода).

6) Назви недорослих істот (вовченя, гусеня).

7) Зменшені предметні назви (бровенята, рукавчата, грошенята).

8) Назви із зазначенням абстрагованих дій та ознак (біганина, шукання, далечінь)

Серед тематичних груп, де представлена власнеукраїнська лексика, виділяють:

1) Суспільно-політичні, адміністративні та військові назви (володар, власність, рушниця, працівник, урядовець, гурток).

2) Назви житла, будівель та їх частин (будинок, хвіртка, горище, долівка, садиба, корівник).

3) Назви страв, напоїв (борщ, вареники, голубці, картопляники, сирівець, локшина, пиріжок, холодець, узвар).

4) Назви одягу та взуття (штани, капелюх, бриль, черевики, чоботи, свита).

5) Сільськогосподарська лексика (гречка, жниварка, шовковиця, тваринництво, баштанник).

6) Абстрактна лексика (мрія, надія, поступ).

7) Наукова лексика (кисень, надбудова).

8)Технічна лексика (гірництво, підприємництво).

9) Предмети побуту (макітра, бандура, сопілка).

Специфічність української лексики виявляється не лише на рівні самостійних частин мови, а й на рівні службових:

прийменники: біля, від, з, між, задля, поміж.

сполучники: та, але, бо, чи, щоб, проте, тому, що, ніж, мовби.

частки: хай, нехай, невже, хіба, тільки, майже, навіть, певно.

вигуки: цить, геть, матінко, лелечко, гей, добридень.

ІІ. Лексика, запозичена з інших мов

Запозичена лексика

А.Запозичення зі слов»янських мов Б.Запозичення з неслов»янських мов

1) Старослов'янізми а) слова старогрецького походження

2) Полонізми б) латинські запозичення

3) Русизми в) німецькі запозичення

г) французькі запозичення

г) англійські запозичення

д) італійські запозичення

е) тюркізми

є) запозичення з інших мов

20. Запозичення зі слов'янських мов

а) старослов'янізми

Старослов'янізми - це слова, успадковані зі старослов'янської мови, яка сформувалась у ЇХ ст. на грунті македонського діалекту староболгарської мови. Старослов'янською мовою користувались майже всі слов'яни, а використання її східними слов'янами пов'язане із впровадженням християнства у Київській Русі (988 р.). Разом з християнством східні слов'яни отримали від Візантії церковні книги, написані кириличним письмом, а перекладені старослов'янською мовою, яка була літературно успадкованою, близькою до давньоруської мови фонетичною та лексичною системою. Як мова церковно-релігійної літератури, старослов'янська вживалась протягом багатьох століть. Із структурно-семантичного погляду старослов'янізми можна класифікувати так:

1) Фонетичні, що мають такі особливості:

буквосполучення РА, ЛА, РЕ, ЛЕ (в українській мові їм відповідають оро, оло, ере, еле): храм, прах, древо, злато.

жд замість східнослов'янського ж (вождь, страждати).

початкові є, ю відповідно до східнослов'янських о,у (єднати, юнак).

2) Словотворчі:

префікси воз-, вос-, пре-, пред-, со-, (сотворіння, возвеличувати, воскресати, представити).

компоненти благо-, добро-, зло-, веле-, бого-, град-, у складних словах (благодать, доброчинний, велемовний, богобоязний).

прикметникові суфікси -ащ, -ущ, -м (грядущий, неопалимий, рухомий).

іменникові суфікси -знь, - тель, -ств, -ин, -тв(а), тай- (братство, богиня, молитва).

3) Лексичні, які є специфічними утвореннями старослов'янської мови (мудрість, істина, уста, воутріє, злоначинающий, братолюбіє, ректи, ланіти, вия, перста, восплач).

Іноді старослов'янізми так асимілювались, що розпізнати їх можна лише через глибокий лінгвістичний аналіз (буква, палата, совість, плащ, гласність).

Здебільшого старослов'янізми використовуються в українській мові з певною стилістичною настановою - для надання мовленню урочистого, патетичного звучання, або (часто у поєднанні з просторіччями, згрубілою та побутовою лексикою) для створення гумористичних, сатиричних, іронічних ефектів. Частина старослов'янізмів поширена у сучасній українській мові. без будь-якого стилістичного забарвлення (багатство, учитель, область, єдиний).

б) Полонізми

Лексичні запозичення з польської мови належать до найдавніших, до чого спричинилися тривалі контакти між двома мовами і народами за різних історичних обставин. Крім того, польська мова стала посередником для входження до українського лексичного фонду слів німецького і латинського походження. До лексичних полонізмів належать: хлопець, зичити, квапитися, сподіватися, оминути, мешкати, міщанин, посполитий, достаток, в'язень, застава, поєдинок, пильнувати, бавитися, блазень, блюзнір, блюзнірство, вирок, возний, досконалий, необачність, обіцяти, помста, прикрий, розмаїтий, шаленство, брунатний, дідизна, ліжко, урядник, материзна, кепський, кпини, збруя, підлога, хвороба.

Через польську мову засвоювались і чеські лексичні запозичення: брама, вагатися, влада, власний, ганити, ганьба, гасло, замок, наглий, постать, праця, рихлий, смутний, табір, чекати, огида, огидний, смуток, смутний.

в) Російські запозичення

До найпізніших слов'янських належать запозичення з російської мови. Взаємодія двох мов, у якій переважали російські впливи протягом тривалого безправного існування української мови, почалася з другої половини ХУІІ ст. Українська мова запозичила через російське посередництво значку кількість іншомовної термінологічної лексики, слова на позначення реалій та осіб (арсенал, бомба, генералітет, капітан, пістолет, бот, гавань, арія, аналіз, синтез, метод, критика, патент, артіль, шахта, авіація, мотор, трамвай, конгрес, диктатура, пролетаріат). До власне русизмів належать такі слова: завод, рудник, паровоз, указ, законопроект, різночинець, декабрист, нігіліст, народоволець, есдек, есер, кадет. Значну кількість становлять лексеми, засвоєні українською мовою шляхом калькування, тобто точного перекладу складових елементів слова:багатоверстатник, вантажообіг, виробничник, відмінник, вогнегасник, гучномовець, держплан, колгосп, місяцехід, напівпроводник, радіомовлення, співробітник і т.ін.

ІІ. Запозичення з неслов'янських мов

а) слова старогрецького походження

Запозичення з грецької мови стосуються різних часів. Перші стосуються ще дохристиянського часу і пов'язані з культурними та економічними взаєминами з Візантією. Це слова, більшість з яких уже не сприймається як запозичення (корабель, парус, лиман, вапно, миска, м”ята, вишня, буйвол). Засвоєння грецизмів новішого походження пов'язане із введенням у програми навчальних закладів грецької мови (ХУІ - ХУІІІ ст.).

Тематичні групи грецизмів:

1. Поняття церковно-релігійного вжитку: (ангел - посланець, акафіст - несідальний спів; апостол - посланець; Біблія - книга, ідол - подоба, обаз; ікона - зображення, образ; Євангеліє - винагорода з радісну звістку; монах - самотній, одинокий; монастир - келія самітника), ієрей, ладан, вівтар, амвон, демон, схима, літургія, келар, канон.

2.Власні імена (антропоніми): Анатолій - схід сонця, Андрій - мужній, сміливий; Архип - старший конюх; Панас (Афанасій) - безсмертний, Василь - царський; Євген - благородний; Дмитро - присв. прикм. від імені богині землеробства і родючості Деметри; Зоя - життя; Галина - спокій, ясність, штиль; Лідія - народжена в Лідії; Микола - переможець народів; Олександр - захисник чоловіків; Пелагія (Палажка) - морська; Параскева (Параска) - п”ятниця, підготовка до свята; Петро - камінь, скеля; Тарас - неспокійний, бунтівний.

3.Назви рослин, тварин: кедр, мигдаль, мак, кит, крокодил.

4. Терміни науки, культури, мистецтва, назви речовин, матеріалів: альфа, анапест, Арктика, архаїзм, архів, артрит, артроз, автогенез, автономія, автобіографія, бактерія, берилій, біологія, біоценоз, хлор, монохроматичний, дактиль, діадема, дельта, диск, демократія, демагог, діагональ, дракон, динаміка, електрон, електрод, ембріон, гангрена, гімназія, геній, гармонія, ідіома, каліграфія, кратер, лабіринт, цикл, магма, макрокосмос, мавзолей, метафізика, метр, монографія, міф, нектар, неологізм, організм, філантропія, фармакологія, фотосинтез, пластика, політика, сатира, скандал, скелет, стадіон, теократія, теологія, топографія, трахея, зона і т.д.

Слова грецького походження можна пізнати за формальними показниками:

1. Префіксами а-, ан-, ана-, анти-, ев-, ди-, ді-, дис-, пери-, син- (синтез, метафора, апатія, евфонія).

2. Суфіксами - ад, -ада, -ид, -ида, -ід, -іск (олімпіада, піраміда, обеліск, панахида).

3. Грецькими коренями: авто, агро, ізо, філ, фоб, демо, які в українській мові вживаються як префікси (префіксоїди) - автомобіль, демократія, фобія.

4. Ф на початку слів - феномен, фізика.

5. Буквосполучення КС, ПС МВ, МЛ, СК - лексика, псевдонім, психологія, лампада.

6. А, Е на початку слів - алфавіт, епіграф, ера.

Саме грецька лексика дала найбільше інтернаціоналізмів - слів, що вживаються у багатьох неспоріднених мовах і зберігають близькість або спільність семантики та фонетико-морфологічної будови (телефон, ансамбль, ін”єкція, лірика, асфальт, бібліотека, інститут, математика, дисципліна, документ, армія).

б) Латинські запозичення

Латинській мові належала особлива роль у Середньовічній Європі. Крім засобу комунікації католицької церкви, вона панувала у науці, освіті, юриспруденції, державному управлінні європейських країн. Важливою сферою латинсько-українських мовних контактів були освітні заклади, у яких латинська мова вивчалась як предмет і використовувалась як мова викладання. У складі латинізмів можна виділити:

1. Суспільно-політична лексика (агітація, агресія, адміністрація, демонстрація, диктатура, конгрес, оратор, статут).

2. Юридична термінологія (адвокат, апеляція, нотаріус, прокурор, юрист, юстиція).

3.Медична термінологія (амбулаторія, ампутація, ангіна, аспірин, бацила, імунітет, інстинкт, рецепт).

4. Технічна термінологія (агрегат, антена, генератор, індуктор, колектор, турбіна).

5.Математична термінологія (аберація, абсциса, біном, вектор, інтеграл, косинус, лінія).

6.Мовознавча термінологія (асиміляція, афікс, африката, деривація, інфінітив, номінатив, префікс, суфікс).

7. Термінологія освіти (абітурієнт, атестат, аудиторія, декан, екзамен, конспект, лекція, ректор, студент, факультет, літера).

8.Антропоніми: Валентин(а) - бути сильним, мати значення; Віктор(ія) - переможець, перемога; Віталій - життєздатний, живий; Клавдій - кульгавий, кривий; Марина - морська; Павло - малий.

в) Німецькі запозичення

Належать до найбільших з кількісного погляду. Німецький лексичний вплив здійснювався через польське і чеське посередництво і безпосередні німецько-українські міжмовні контакти. Німецькі лексичні запозичення дуже органічно адаптувались в українській мові і часто не сприймаються як слова іншомовного походження.

Тематичні групи:

1. Назви на позначення предметів, понять і процесів, пов'язаних з технікою і будівництвом (верстат, домкрат, кельма, клейстер, клапан, кран, муфта, стамеска, фуганок, шпунт, шланг, штукатур).

2. Військова термінологія (бруствер, гаубиця, гауптвахта, єфрейтор, офіцер, солдат, фельдмаршал, фланг, штаб, штурм).

3. Терміни мистецтва (арфа, балетмейстер, камертон, капельмейстер, танець, лейтмотив).

4. Терміни друкарства (абзац, кегль, форзац).

5.Гірничі терміни (шахта, штольня, штрек).

6. Терміни торгівлі і фінансів (бухгалтер, вексель, касир, маклер, штраф).

7.Назви предметів побуту (галстук, кітель, фартух, футляр, ширма).

г) Французькі запозичення

Слова французького походження потрапляли в українську мову через польське і російське посередництво. Виділяють такі лексико-семантичні групи:

1.Суспільно-політична термінологія (абсолютизм, альтернатива, асамблея, бюлетень, бюрократ, імперіалізм, комюніке, режим, саботаж, шантаж).

2.Мистецькі терміни і поняття (акомпанемент, амплуа, балет, гравюра, рояль, шедевр, натюрморт).

3.Військова лексика (авангард, ар”єргард, амбразура, арсенал, бригада, гарнізон, дирижабль, парашут, партизан).

4. Назви одягу, тканин, предметів побуту (блуза, вуаль, велюр, драп, пальто, трикотаж, абажур, одеколон, ридикюль).

г) Англійські запозичення

Англійські лексичні запозичення є порівняно пізніми. До їх складу входять слова на позначення:

1.Понять і предметів техніки (блюмінг, комп”ютер, бульдозер, грейдер, ескалатор, комбайн, радар, сейф, трактор, трамвай).

2.Понять мореплавства і військової справи (браунінг, бункер, докер, катер, мічман, снайпер, танк, траулер, шрапнель).

3.Термінів економіки і фінансів (банкнот, бізнес, бюджет, демпінг, трест, менеджер).

4.Спортивних понять (бокс, ватерполо, волейбол, гол, матч, нокаут, рекорд, старт, теніс, гольф).

5. Терміни мистецтва (гумор, джаз, клоун, памфлет, фокстрот).

д) в українській мові функціонують італійські за походженням слова (бандура, бенкет, макарони, карета, банк, газета). Особливо продуктивними виявились музичні терміни (адажіо, акорд, алегро, альт, анданте, арія, баркарола, бас, віолончель, інтермеццо, кантата, капела, квінтет, квартет, концерт, піаніно).

е) одну з найдавніших груп у словниковому складі української мови становлять тюркізми, засвоєння яких почалося ще в дописемний період. Вони стосуються таких тематичних груп:

1. Назви предметів побуту і домашнього господарства (аркан, батіг, казан, капкан, таз, тапчан, торба).

2.Назви предметів і понять військової справи (кайдани, кинджал, орда, осавул, отаман, сагайдак).

3.Назви осіб різних соціальних груп (бурлака, гайдамака, козак, султан, хан, чабан, чумак).

4.Поняття фінансово=економічні (аршин, базар, кабала, казка, ярлик).

5.Назви тварин, риб, птахів (баран, беркут, бугай, кабан, сазан, судак).

6.Назви продуктів харчування (балик, ковбаса, кумис, халва).

7.Назви одягу і взуття (башлик, каптан, халат, чалма).

8. Топоніми і гідроніми (Тилігул, Чичиклія, Бакшала, Висунь, Громоклія, Саксагань, Самара, Кальміус, Айдар).

є) В українській мові існують також запозичення з голландської мови, які переважно є термінами мореплавства і суднобудування (гавань, шлюпка, матрос, боцман, рейд, верф, дамба, фарватер, руль), а також слова ситець, дюйм, картуз.

Із скандинавських мов до української увійшла незначна кількість слів (клеймо, дротик, оселедець, якір); власні імена (Ігор, Олег, Аскольд).

З іранської мови - булат, тахта, караван, гиря;

З китайської - чай, чесуча;

З грузинської - сакля, чурек;

З малайської - орангутанг.

Іншомовні слова, входячи в українську мову, підпорядковуються її графічній, звуковій, граматичній системам. Графічним освоєнням іншомовного слова вважається його написання українськими літерами відповідно до правил українського правопису. При фонетичному освоєнні невластиві українській мові звуки заміщуються українськими, подібними за звучанням. Наголос частіше зберігається на тому складі, що й у мові-оригіналі. Істотних змін зазнають запозичення при їх морфологічному оформленні. Може змінитись рід, число, втратитись афікси, або й лексичне значення (декан - лат. десятник).

Зі стилістичного погляду давно засвоєні слова нічим не відрізняються від питомих українських і їхні стилістичні можливості у сучасній українській мові не пов'язані з походженням. Запозичення в офіційно-діловому, науковому, публіцистичному стилях часто виступають як терміни, тобто виконують номінативну функцію і не мають стилістичного навантаження. Стилістична роль іншомовних слів виявляється тоді, коли вони стають компонентами тропів і стилістичних фігур.

ФРАЗЕОЛОГІЯ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

1. Предмет і завдання фразеології

Термін “фразеологія” (гр. phraseos - вираз, logos - слово, вчення) вживається у кількох значеннях:

розділ мовознавства про усталені звороти;

сукупність усталених зворотів у мові;

сукупність прийомів висловлювання, властивих певній особі чи епосі.

Фразеологізмом називається семантично пов'язане сполучення слів, яке, на відміну від подібних до нього за формою синтаксичних структур (словосполучень або речень), не створюється у процесі мовлення відповідно до загальних і значеннєвих закономірностей поєднання слів, а відтворюється у вигляді фіксованої конструкції з властивим їй лексичним складом і значенням. (вилити душу, крутиться на язиці, по самі вуха).

У вільних словосполученнях слова поєднуються як автономні одиниці, не втрачаючи при цьому властивих їм індивідуальних лексичних значень і виступаючи номінативними одиницями (вилити воду з відра, зайти у воду по самі вуха).

Предметом сучасної фразеології виступає дослідження природи фразеологізмів, властивих їм структурних і семантичних ознак, джерел формування і закономірностей функціонування у мовленні.

2.Основні ознаки фразеологізмів

Фразеологічною одиницею є лексико-граматична єдність двох і більше нарізно оформлених компонентів, граматично організованих за моделлю словосполучення або речення, яка, маючи цілісне значення, відтворюється у мові за традицією, автоматично. Фразеологічна одиниця виступає як явище соціально зумовлене, апробоване суспільною свідомістю носіїв мови.

Це визначення відтіняє найістотніші риси фразеологізмів - відтворюваність у процесі спілкування, цілісність значення, надслівність.

Критерії дослівної неперекладності, незмінності складу, еквівалентності слову, метафоричності, експресивно-емоційного забарвлення підкреслюються лише окремими дослідниками тому, що вони притаманні не всім фразеологічним одиницям і не допомагають розрізняти фразеологічні і нефразеологічні одиниці мови.

Основні ознаки фразеологізмів:

1. Відтворюваність виявляється в тому, що фразеологічні одиниці вже наявні у мові, свідомості й пам”яті носіїв мови, існують як готові сполуки для побудови речень. Властивість відтворюватись - одна з найбільш спільних ознак фразеологічних одиниць, які можуть різнитись ступенем ідіоматичності, характером метафоричності, граматичною структурою. Відтворюваність об'єднує в одну групу всі фразеологізми і вирізняє стійкі сполуки з вільних сполучень слів.

2.Цілісність значення формується внаслідок переосмислення вільного словосполучення, де актуалізації слів-компонентів різною мірою втрачають предметну спрямованість. Семантична цілісність полягає у тому, що значення ФО е може бути витлумачене на основі значень окремих слів, що входять до складу цього фразеологізма. Складові частини ніби розчиняються у всій фразеологічній сполуці, формуючи нове значення.

3. Надслівна будова - обов'язкова умова фінкціонування фразеологічної одиниці, яка виявляється у відносній постійності компонентного складу та структури ФО. Постійність компонетного складу дозволяє варіювати структурні елементи фразеологізма (ласий шматок (шматочок), твердий горіх (горішок), виляти хвостом - хвостом виляти).

4.Експресивність як виразово-художня властивість фразеологізма, грунтується на образності, тобто на явному чи прихованому зіставленні вільного і фразеологічного сполучень. Влучність харакетристики, сконденсованість думки, відчутна оцінна функція пояснюються самою природою ФО.

Перші три ознаки є ототожнюючими для слова і фразеологізма, оскільки: 1) ФО як і слово, є базою для словотворення (шкірити зуби - шкіритися); 2) виконують номінативну функцію (соромитися - пекти раків); 3) вступають у синонімічні, антонімічні, омонімічні та ін. системні зв'язки.

3. Класифікація фразеологізмів

Широкого визнання у вітчизняному й світовому мовознавстві набула семантична класифікація , опрацьована акад. В.В.Виноградовим на грунті ідей О.О.Шахматова з урахуванням досліджень Ш.Баллі. Зважаючи на те, що ФО не є однаковими з погляду з”єднаності компонентів і співвіднесеності семантики усього вислову із семантикою його окремих складників, В.В.Виноградов розрізняє 3 типи фразеологічних одиниць:

1.Фразеологічні зрощення, які функціонують як немотивовані і непохідні одиниці, оскільки у їх значенні відсутній зв'язок, навіть потенційний, із значенням окремих компонентів (бити байдики, бити баглаї - ледарювати; пекти раків - червоніти; собаку з”їсти - набути досвіду; замилювати очі - збити з пантелику, березової каші всипати; зуби проїсти; дуба врізати; гарбуза дати). На думку В.В.Виноградова, фразеологічні зрощення утворюють своєрідні синтаксичні складні слова, що виступають або в ролі частин речення, або цілих речень. Вони підводяться під граматичні категорії як синтаксичне ціле, як своєрідні складні лексичні одиниці. Семантичні неподільність фразеологічних зрощень виникає або підтримується рядом факторів.

1) Наявністю у їх складі застарілих слів (збити з пантелику; вскочити в халепу);

2) Наявністю граматичних архаїзмів (притча во язицех);

3) Втратою у межах ФО живого синтаксичного зв'язку (теревені правити; впіймати облизня; розбити глек).

2. Фразеологічні єдності об'єднують фразеологізми, яким властива семантична неподільність, але їх цілісна семантика мотивується значенням компонентів (не нюхати пороху, прикусити язика, кров з молоком, дихати на ладан).

Мотивація фразеологічних єдностей опосередкована. Більшість з них є образними висловами, причому образний стрижень, на якому вони виникають, може відчуватись у більшій чи меншій мірі (тримати камінь за пазухою, ложка дьогтю в бочці меду, зробити з мухи слона, загрібати жар чужими руками, море по коліна).

Значення фразеологічних єдностей пов'язане з розумінням внутрішнього стрижня сполуки, потенційного смислу слів, які її утворюють. У фразеологічних єдностях досить чітко розрізняються граматичні відношення між компонентами. Як зазначав В.В.Виноградов, тут 'зберігається, так би мовити, морфологія застиглих синтаксичних конструкцій, але їх функціональне значення різко міняється. Такою мірою, якою фразеологічні групи цього типу є семантично неподільними одиницями, доводиться вважати їх синтаксично невільними, хоч і подільними, злитими словосполученнями'.

3. Фразеологічні сполучення - це фразеологізми, утворені поєднанням компонентів, один з яких характеризується вільним, а другий зв'язаним значенням. У них цілісне значення випливає із семантики окремих слів. У фразеологічних сполученнях синтаксичні зв'язки не формуються щоразу як вільні, зумовлювані комунікативно-ситуативним поєднанням слів. Вони відтворюються у структурі готових, закріплених узуальним вживанням фразеологічних одиниць.

Слово із зв'язаним значенням у складі фразеологічного сполучення називається стрижневим. Воно може бути замінене синонімом.

Наприклад, бере - жаль, дрімота, нетерплячка, сумнів, досада, смуток;

нагла смерть - раптова смерть

Зберігши три означені класи фразеологічних одиниць, М.М.Шанський виділив 4-й клас: фразеологічні вирази (вислови). Це стійкі звороти мови, які семантично не діляться і складаються зі слів з вільним значенням, але у процесі мовлення відтворюються як сталі мовні одиниці. До них належать прислів'я, приказки, порівняння, крилаті вислови, мовні кліше.

а) прислів'я - це виражене структурою речення народне висловлювання повчального змісту, яке формулює певну життєву закономірність чи правило, що є широким узагальненням багатовікових спостережень народу, його суспільного досвіду. Крім синтаксичної завершеності, прислів'я обов'язково граматично та інтонаційно оформлене судження і як таке співвідноситься не зі словом, а з реченням.

Судження у прислів'ї може мати характер ствердження (Скрипливе дерево довго живе; Сім разів відмір - один відріж); або заперечення (Немає науки без муки; згаяного часу і конем не доженеш).

Прислів'я можуть формулювати пряму постійну закономірність (Згода будує, а незгода руйнує), або зумовлену (Не жаль плакати, коли є за чим), вони можуть виливатись у форму поради, настанови, рекомендації (Не спитавши броду, не лізь у воду).

б) Приказки - це звороти мови, вислови, елементи суджень, тоді як прислів'я - завершена думка. Ці словесні комплекси не мають прозорого моралізаторського спрямування і не виступають як формули-закони. Одні з них хоч і можуть бути організовані за моделлю речення, не мають проте повчального змісту, інші є немовби частиною речення і виконують характеризуючу функцію. Приказка 'сама по собі є щось недомовлене: вона вимагає свого кінця і розвитку, іноді підмета, іноді присудка чи відповіді на питання' (М.А.Рибникова).

Беручи до уваги лексико-граматичну будову і синтаксичні функції приказки, О.М.Бабкін визначає найпоширеніші їх форми:

1) простого речення (кіт наплакав);

2) дієслівних сполучень (покласти зуби на полицю);

3) іменникових сполучень (одного поля ягода);

4) прислівникових сполучень (ні слуху, ні духу);

5) звороти зі словами хоч, як, мов, немов (хоч греблю гати; як рукою зняло; як на голках).

Приказки - стійкі народні висловлювання, які відзначаються лаконічністю будови і використанням засобів образної виразності, але не формулюють певної закономірності чи правила.

Бувають:

1) Приказки-речення (По хаті ходить, а дверей не знайде; Був кінь та з'їздився; Буде й на нашій вулиці свято).

2) Приказки-словосполучення (Міряти на свій аршин; П'яте колесо до воза).

в) крилаті вислови - це сталі словесні формули, що є частоповторюваними в писемній та усній мові, влучні вислови видатних осіб. Виділяють такі структурні групи крилатих висловів:

1) окремі слова узагальнено-метафоричного вжитку, слова-символи, Це назви визначних географічних об'єктів, найменування населених пунктів, особові назви історичних, міфологічних, літературних персонажів (Ватерлоо, Одісей, Пенелопа, Кобзар).

2) словосполучення типу: мертві душі (люди, що втратили значення); молодший брат (людина невисокого громадського становища).

3) речення (прості чи складні): Німим отверзнуться вуста; Лиш той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив.

За походженням крилаті вислови бувають:

1. Античного походження (Ахіллесова п'ята, Гордіїв вузол, дамоклів меч, танталові муки, сізіфова праця).

2.З релігійних джерел (випити чашу до дна; глас вопіющого в пустелі; книга життя; манна небесна; обітована; співати Лазаря; хліб насущний).

3.Переклади (Люди гинуть за метал (Гете); іскра божа (Шіллер); на крилах пісень (Гейне); чисте мистецтво (Кант); Великий комбінатор, Герой нашого часу).

4. Засвоєні з давньоруських джерел (лисиці брешуть на щити, розтікатися мислію по дереву).

5.Власне національного походження (Суєта суєт, хазяйське колесо (Карпенко-Карий), тихе життя (Корнійчук)).

г) порівняння - стійкий вислів, у якому зіставляються два об'єкти; один з них пояснюється за допомогою чимось подібного до нього і більш доступного сприйманню. (Як ополоник між ложками - дуже помітний у колі подібних до себе). Порівняння будуються за допомогою порівняльного слова і й ого синонімів: мов, наче, неначе, буцім, як би, сливе, власне.

г) мовні кліше (складені терміни) - це словесні групи, нерозкладені за структурою і цілісні за значенням. Їх поява зумовлена постійним розвитком різних галузей науки, мистецтва. Вони мають двочленну структуру, зрідка - більше (капітан першого рангу, атомна енергія).

З погляду семантики виділяють:

1. Словосполучення, мотивація яких у тій чи іншій мірі стерта (адамове яблуко - кадик).

2. Словосполучення, мотивація значень яких зрозуміла (азбука Морзе).

4.Синтаксичні функції фразеологічних одиниць

Фразеологічні одиниці, які мають структуру простого чи складного речення, виступають і як самостійне речення, і як частини складних синтаксичних конструкцій. Одиниці реченнєвого типу виступають і в функції другорядних членів речення. Фразеологічні одиниці, які мають структуру словосполучення, співвідносяться за семантичними і синтаксичними функціями зі словами.

1. Функції підмета, присудка, додатка виконують фразеологічні одиниці, компонентами яких є іменники (старе й мале), займенники (всім і кожному);

2. Роль присудка виконують фразеологічні одиниці, компонетами яких є дієслова та їх форми:

Максим ріже, а Ярема

Не ріже - лютує:

З ножем у руках, на пожарах

І днює й ночує

(Т.Г.Шевченко)

3.Фразеологічні одиниці, компонентами яких є прикметники та іменники, можуть функціонувати як означення (Додому я прийшов ні живий ні мертвий).

4.Фразеологічні одиниці з іменниками (ні світ ні зоря), числівниками (один на один), займенниками (сам на сам), дієсловами (ні сіло ні впало) у їх складі в реченні виступають обставинами.

5.Системні зв'язки фразеологічних одиниць

Фразеологічний склад мови має системний характер; він не є просто сумою ізольованих один від одного фразеологізмів. Їм властиві певні закономірності у відношеннях між собою, які проявляються у явищах полісемії, омонімії, синонімії, антонімії.

а) як і слова, фразеологічні одиниці можуть мати кілька значень, які з'явились у нього різними шляхами. Це можливо шляхом переосмислення переносного вживання вільного словосполучення:

віддати кінці - 1) відв'язати канати судна;

2) померти;

Полісемія може виникати і шляхом метафоризації (роззявляти рота - 1) говорити; 2) дивуватися; 3) прогавити щось).

б) омонімічними вважаються фразеологічні одиниці, які у вихідній формі збігаються за структурою і не мають нічого спільного у значенні

Давати чосу - 1) розгромити кого-небудь;

2) тікати;

3) лаятись;

Закривати очі - 1) помирати;

2) навмисне не помічати чогось;

Омонімія властива тим фразеологічним одиницям, компоненти яких мають вільне лексичне вживання.

в) фразеологічні одиниці можуть вступати в синонімічні стосунки зі словом, як лексичною одиницею і між собою. Фразеологічні синоніми - це фразеологічні одиниці, що позначають той самий предмет дійсності і виражають те саме поняття, відмічаючи різні його сторони і при різній внутрішній формі та неоднаковому лексичному складі мають однотипне категоріальне значення, однакову семантичну сполучуваність із словами оточення. Фразеологізми можуть об'єднуватись у синонімічні ряди: ні риба ні м'ясо - ні рак ні риба - ні те ні се - ні швець ні жнець.

віч-на-віч, сам-на -сам , один-на один.

г) фразеологічні антоніми - це як мінімум дві фразеологічні одиниці, які асоціюються у свідомості як такі, що при зіставленні взаємовиключають одна одну за значенням і характеризують явища і предмети дійсності з різних, але суміжних сторін: (Хоч у вухо бгай (згідливий) - Хоч кіл на голові теши (упертий); Душі не чути - ненавидіти всіма фібрами душі).

Протистояння може здійснюватись і через заперечення: птах високого польоту - птах невисокого польоту.

ЛЕКСИКОГРАФІЯ

1. Предмет лексикографії

Лексикографія - (гр. lexikos - словесний, словниковий; grapho - пишу) розділ мовознавства, об'єктом вивчення якого є принципи систематизації слів та стійких словосполучень.

Предметом лексикографії є ї практика укладання словників різних типів. Словник - це зібрання, реєстр слів (словосполучень, фразеологізмів, морфем та ін. мовних одиниць), розташованих у певному порядку, як правило - алфавітному. Принцип розташування одиниць у словнику і характер інформації про них зумовлюються типом і призначенням словника. Він може містити тлумачення мовних одиниць, подавати відомості про їх походження, написання, літературну вимову, подавати переклад іншими мовами чи енциклопедичні відомості про певні явища, події, факти дійсності чи інформацію іншого типу.

Практична лексикографія (укладання словників різних типів) спирається на теоретичні здобутки багатьох дисциплін - не лише лексикології та семасіології, як своєї основної бази, а й граматики, фонетики, історичної граматики, діалектології.

'Укладання словників, - писав В.В.Виноградов у 'Лексикографічному бюлетні за 1952 рік' у статті 'Про перспективи розвитку радянської лексикографії, - неможливе у відриві від роботи по встановленню і кодифікації орфографічних, лексичних, стилістичних норм відповідних літературних мов … Укладання словників повинно спиратися не тільки на зразкове практичне знання цієї мови у всіх її жанрово - стильових різновидах та інколи й її діалектів, але й на глибоке наукове розуміння структури цієї мови, законів її розвитку.'

Словники відображають рівень культури нації, спричиняючи прогрес в її розвитку, нормалізації мови. Словник є цінним джерелом інформації не лише суто мовознавчої, впливає на підвищення комунікативної культури носіїв мови.

М.Рильський у вірші 'Мова' писав:

Не бійтесь заглядати у словник.

Це пишний яр, а не сумне провалля,

Збирайте, як розумний садівник,

Достиглий овоч у Грінченка й Даля,

Не майте гніву до моїх порад

І не лінуйтесь доглядать свій сад.

2. Типи словників

3.

Існують 2 типи словників: енциклопедичні та лінгвістичні (філологічні). Енциклопедичні словники носять понятійно-довідковий характер, вони не описують слово, як мовну одиницю, а подають інформацію, певні дані, відомості про ті факти та явища, які цими словами позначаються. Реєстр енциклопедичного словника містить іменники та іменні словосполучення, які виступають тут як номінативні одиниці, що можуть бути і власними, і загальними назвами. В енциклопедичних словниках можна знайти стислі відомості про різні країни, народи, мови, природні явища, визначні події, історичні факти, відомих осіб. Для кращого унаочнення того чи іншого поняття, словникові статті можуть містити ілюстрації, малюнки, фотографії, слайди, схеми і т.д. Серед відомих енциклопедичних словників можна назвати:

-17-томне видання першої 'Української радянської енциклопедії' К., 1959 - 1965.

12-томне видання 'Української радянської енциклопедії' К., 1977 - -1985.

Український радянський енциклопедичний словник. У 3 т. К., 1986 - 1987.

У лінгвістичних словниках об'єктом розгляду є слово як одиниця мови. вони охоплюють різні частини мови. У лексикографічних працях лінгвістичного характеру слова характеризуються у їх прямих і переносних значеннях; антонімічних та синонімічних стосунках; з погляду їх походження, написання, вимови. Словникові статті мають систему опорних позначень і скорочень. Ремарки допомагають розкрити граматичні, стилістичні, семантичні та ін. характеристики реєстрових одиниць.

Лінгвістичні словники бувають двох видів:

1) двомовні;

2) одномовні;

На сьогодні кількість двомовних і тримовних словників зростає у зв'язку з розширенням сфери вживання української мови. Найновішими за кількісним складом лексики є такі перекладні словники:

Українсько-російський словник. У 6 т.

Русско-украинский словарь. У 3 т.

Болгарсько-украинский словник. В 1 т.

Польсько-український словник. У 2 т.

Чесько-український словник. У 2 т.

Видавалися також англо-українські, німецько-українські, французько-українські словники.

У перекладних словниках подаються лексичні або фразеологічні відповідники різних мов з урахуванням семантичної структури того слова, яке перекладається та особливостей слововживання їх у кожній мові.

Переклад охоплює широку сферу суспільної діяльності. Перекладається художня література в усіх її різновидах, наукова в усіх галузях знань, технічна, військова і т.п. Поряд з перекладом книг здійснюється переклад дипломатичних документів, ділових паперів, матеріалів для кіно, радіо, телебачення. У забезпеченні перекладів літератури різних жанрів лінгвістичною базою є саме перекладні словники. Кожен перекладний словник складається з двох частин: І - становить список чи перелік слів узятої для перекладу мови, який у сучасній лексикографічній практиці називається реєстром, і ІІ - в якій до кожного реєстрового слова додаються слова - відповідники. Проблема реєстру розв'язується в тісній залежності від типу і профілю словника, від ступеня опрацьованості лексики вихідної мови.

У практиці словникової роботи українських лексикографів лексичному складу великих двомовних словників приділяється багато уваги. Завдяки чіткоокресленим принципам добору реєстру Українсько-російський 6-томний словник, що налічує понад 120 тисяч заголовних слів, якнайповніше охоплює лексичний склад української мови, подає слова, що відбивають усю діяльність людей, починаючи з кінця ХУІІІ ст до нашого часу. Реєстр цього словника вміщує лексику таких категорій:

1) Слова художніх творів дожовтневого і жовтневого періоду.

2) Слова наукової мови, мови преси, номенклатурні й термінологічні.

3) Застарілі слова, якщо вони зберігаються в загальнолітературному вжитку.

4) Найпоширеніші діалектні слова.

5) Назви сучасних народів світу і племен, або тих, що відіграли важливу роль в історії.

6) Найчастіше вживані зменшені й пестливі форми слів.

7) Слова іншомовного походження.

8) Найпоширеніші власні імена людей.

9) Географічні назви.

Основним типом лінгвістичних словників є одномовні, які поділяються на окремі різновиди: тлумачні, орфографічні, етимологічні, історичні, словники труднощів, міжмовних зв'язків (антонімічні, синонімічні, омонімічні, паронімічні).

Тлумачні словники. Їх призначення - описати значення слів, що входять до лексичного фонду мови на певному історичному етапі функціонування мови. При доборі реєстру названих слів треба враховувати такі ознаки лексичних одиниць:

1) Відповідність їх нормам СУЛМ.

2) Співвідношення між нормативною лексикою і такими групами слів як діалектизми, просторіччя, вузькопрофесійні слова та ін.

Словникова стаття (опис), несе в собі не просто інформативність, в ній повинно бути розмежування прямих і переносних значень, вичерпні граматичні та стилістичні ремарки, аналіз явищ омонімії. При тлумаченні слова обов'язково враховується його вживання у мовних кліше, фразеологічних сполученнях. У словниковій статті використовується ілюстративний матеріал, дібраний з різних джерел. Словникова стаття повинна мати такі компоненти:

1) Граматичну інформацію.

2) Семантичну інформацію.

3) Вживання у фразеологізмах.

4) Ілюстративний матеріал.

Орфографічні словники містять відомості про написання слів відповідно до діючих орфографічних норм. Слова, розташовані в алфавітному порядку, подаються в початковій формі. Орфографічні словники містять інформацію про граматичні форми слів, власні назви - імена та по батькові людей, географічні назви, назви установ, що дає інформацію про вживання великої літери, написання слів разом, окремо, через дефіс.

Головні правила українського правопису склалися у 1904 - 05 рр. в “Руській граматиці” С.Смаль-Стоцького, а трохи пізніше - в українсько-російському словнику за редакцією Б.Грінченка (1905 - 07). “Головні правила українського правопису ” проф. І.Огієнка вийшли у 1918 р., у 1921 - новий варіант українського правопису. У 1925 р. було створено державну комісію з правопису, результатом її роботи була Всеукраїнська правописна конференція (1927) і видання “Українського правопису” (1929). Його дію було припинено у 1933 р. (ліквідація г, /л/ у запозичених словах (кляса), грецького и, яке за правописом 1929 р. передавалось як /т/, стало /ф/ (кафедра)). Правопис 1933 р. був недосконалим, робота тривала і в 1946 р. був опублікований “Український правопис”, який став синтезом усіх попередніх. Над цим виданням у різні часи працювали Л.Булаховський, А.Кримський, П.Тичина, М.Рильський, М.Бажан, Ю.Яновський. Друге, доповнене й виправлене видання українського правопису побачило світ у 1960р, і 1990 р, витримало багато перевидань. За 30 років розвитку української мови з'явились нові слова, тривав процес запозичення, поповнювалась наукова термінологія. Нова правописна комісія підготувала ІІІ видання, яке було здійснене як пробне, а після обговорення і зауважень постало ІУ видання “Українського правопису” (1993). На його основі було укладено “Орфографічний словник української мови” (1994).

Етимологічні словники містять відомості про походження і генетичні зв'язки слів, розкривають їх первинне значення, історичний розвиток. “Етимологічний словник української мови” у 7 томах побудований на принципах зіставлення лексики сучасної, праслов'янської, лексики, спільної для східнослов'янських мов. Особливості етимологічних словників - залучення до реєстру історичної та діалектної лексики, яка часто містить важливу інформацію про шлях розвитку певного слова. Словникові статті містять порівняння сучасної лексики з відповідниками інших індоєвропейських мов.

Історичні словники місять лексику певного історичного етапу розвитку мови і суспільства. Реєстр укладається на базі писемних творів досліджуваного періоду. Першою працею такого характеру в українському мовознавстві був І том “Історичного словника украинского язика” за ред. Є.Тимченка (1930 - 1932 рр.). У 1977 - 78 рр. вийшов двотомний “Словник староукраїнської мови ХІУ - ХУ століть”, до якого ввійшли слова, зафіксовані у світських пам'ятках. Особливість історичних словників - максимальне збереження правопису тих джерел, звідки відібрані слова. Ілюстративний матеріал добирався з тих же джерел.

У словниках іншомовних слів вміщено запозичені слова, до яких додано інформацію про те, з якої мови вони запозичені, які компоненти використані при їх творенні, додається пояснення значень слів.

Словники мови окремих письменників систематизують авторське слововживання, містять пояснення слів, вживаних письменником у художніх творах. Кожна стаття ілюструється прикладами, які розкривають особливості індивідуального слововживання.

У діалектних словниках зібрана лексика територіальних діалектів, з'ясовується значення і характер поширення діалектних слів. Такі словники бувають загальнодіалектними і регіональними. В українській мові видано лише словники окремих говорів.

До лінгвістичних належать словники синонімів, антонімів, паронімів, омонімів, де розкрито смислові і стилістичні зв'язки між словами та притаманні словам певних груп і рядів своєрідні значення та відтінки значень.

Фразеологічні словники вміщують цілісні звороти, пояснюють їх значення, особливості вживання, походження, можливості варіювання у мовленні.

Орфоепічні словники подають інформацію про літературну вимову та наголос слів.

3. З історії української лексикографії

Українська лексикографія має давню традицію, початок якої фактично збігається з виготовленням у Києві найдавніших списків і копій південнослов'янських текстів, а потім появою перекладів з грецької мови і власних оригінальних творів. Перші спроби лексикографічного опрацювання слова пов'язують з внутрішньорядковими і покрайніми глосами (гр. glossa - застаріле або малозрозуміле слово), якими пояснювалися грецькі і південнослов'янські слова. Глоси виконували перекладну, тлумачну, етимологічну функції, як у Хроніці Георгія Амартола, Ізборнику Святослава 1073 р., “Повісті временних літ”, “Київському літописі”. У Київській Русі були поширені словники-ономастикони, що призначались для тлумачення християнських імен. Такі лексикографічні праці відомі з ХІІІ ст.

Протягом ХУ - ХУІ ст. продовжувалася традиція використання глос для пояснення незрозумілих слів українськими.

До третьої чверті ХУІ ст. головним виявом лексикографічної роботи залишалися глоси, але мотиви їх використання стали іншими. У цей період виконувались переклади конфесійних текстів з виразною орієнтацією на живу українську мову. Тому постала потреба пояснення неслов'янських слів загальнодоступними лексичними одиницями.

Першим українським словником став “Лексис с толкованиєм словенских слов просто” невідомого автора. Словник не датований, але дослідники довели, що укладався він до виходу з друку “Лексиса” Л.Зизанія, тобто до 1596 р. “Лексис … просто” - це перекладний церковнослов'янсько-український словник, до реєстру якого входить 896 слів, 128 з яких не мають перекладів. Праця була опублікована тільки у 1884 році, але поширена у списках, відіграла позитивну роль у розвитку староукраїнської лексикографії.

1596 р. у Вільні вийшов друком перший український словник “Лексис, сиречь речения, вкратце собранни и из словенскаго язика на простий руский діалект истолковани”. Його створив видатний український мовознавець, письменник, педагог, перекладач і церковний діяч Лаврентій Зизаній-Тустановський. Ця праця містить 1061 словникову статтю. Реєстр “Лексиса” складають церковнослов'янські слова, до яких у перекладній частині наводяться українські відповідники, а також адаптовані на українському мовному грунті іншомовні запозичення.

Л.Зизаній продемонстрував найвищий для свого часу рівень філологічної і лінгвістичної культури в лексикографічному опрацюванні слова. Як зазначав В.В.Німчук, він накреслив “чітке розмежування лексичних систем церковнослов'янської й української мов, ідентифікував значення слів на основі контексту, паспортизував матеріал з використанням цитат, використав синоніми рідної мови для перекладу реєстрових слів, застосував елементи етимологізації і граматичні ремарки”.

Гідним продовжувачем справи Лаврентія Зизанія став Памво Беринда, видатна праця якого “Лексикон словеноросский и имен толкование” була видана 1627 р. в Києві. У “Лексиконі” близько 7 тисяч словникових статей. Він складається з 2 частин - власне церковнослов'янсько-українського словника і словника вживаних у тогочасній мовній практиці іншомовних слів. Перекладна частина у словнику П.Беринди відзначається надзвичайною інформативністю. крім перекладу, широкого тлумачення та енциклопедичних пояснень у “Лексиконі” особливо важлива роль відводиться з'ясуванню лексико-семантичних варіантів багатозначних слів, синонімічним відношенням між лексемами. Словник містить цінний матеріал для вивчення морфологічної і словотвірної систем української мови означеного періоду.

На ХУІІ ст. припадає лексикографічна діяльність Єпіфанія Славинецького. Виходячи з практичних потреб викладання латинської мови у Київській братській школі, маючи фундаментальні фахові знання, Є.Славинецький створив перекладний “Лексикон латинский”, який виданий не був, а поширювався у списках як навчальний посібник. У перекладній частині словника поєднуються церковнослов”нські та українські слова. “Лексикон” фіксує українську побутову і виробничу лексику ХУІІ ст., назви приміщень, страв, продуктів харчування, побутових предметів, знарядь праці, терміни спорідненості і свояцтва, слова на позначення об'єктів флори і фауни, громадсько-політичну і юридичну лексику, географічні терміни.

У співавторстві з Арсенієм Корецьким-Сатановським Є.Славинецький створив “Лексикон словено-латинський”.

Усі згадані староукраїнські словники перевидано або опубліковано вперше у серії “Пам”ятки української мови” протягом 1961 - 1973 рр. В.В.Німчуком.

Друга половина ХУІІ - ХУІІІ ст. характеризувалася поступовим витісненням української мови з освіти і ділового письменства, а також з книгодрукування - найважливішої сфери функціонування українського слова. Це вкарай негативно позначилось на розвитку лексикографії. У 1793 р. Ф.Туманський опублікував як додаток до історичних документів переклад 333 українських слів російською мовою, що можна вважати першою спробою українсько-російського словника.

З огляду на те, що читачами “Енеїди” були росіяни, перше видання твору супроводжувалося поясненням незрозумілих або малозрозумілих слів шляхом перекладу їх російською мовою (було перекладено 972 слова). У третьому виданні словник містив 1125 слів. Словник І.П.Котляревського став зразком для такого типу лексикографічних коментарів, що дадавалися до різних видань протягом перших десятиріч ХІХ ст. Заслуговує на увагу “Короткий малоросийский словарь” при “Грамматике малоросійского наречия” О.Павловського, виданій у Петербурзі в 1818 р. лексико-фразеологічний матеріал у цьому словнику поділяються на такі частини:

а) прості слова - загальновживана іменникова, прикметникова, дієслівна, прислівникова лексика і службові слова.

б) слова, належні до натуральної історії, - лексико-семантичні групи, що охоплюють назви рослин, тварин, речовин та матеріалів.

в) імена, що даються під час хрещення.

Перший великий словник української мови уклав письменник і перекладач П.П.Білецький-Носенко. Обсяг лексикографічної праці становить понад 20 тис. словникових статей. Перевершений він був тільки у словниках 80-х рр. До реєстру добиралися слова, властиві тільки українській мові, або спільні з російськими, але відмінні від них за звуковим складом. Специфіка словника полягає також у тому, що в ньому наводяться відомості з українського словотвору, докладно описується словозміна, використовуються синтаксичні коментарі. Працю Білецького-Носенка було видано у 1966 р.

Протягом другої половини ХІХ ст. вийшли друком такі лексикографічні праці, як “Словарь малороссийских идиомов” М.Закревського, “Словарь малороссийского наречия” О.Афанасьєва-Чужбинського (1855), “Опыт южнорусского словаря” К.Шейковського (1861), “Словниця української (або юговоїруської) мови” (1873, 1882) Ф.Піскунова.

Російсько-українські словники були представлені працями М.Левченка “Опыт русско-украинского словаря” (1874), М.Уманця та А.Спілки (псевдонім М.Комарова та осіб, що допомагали в роботі над словником), “Словарь російсько-український в чотирьох томах” (1893 - 1898) Є.Тимченка. “Русско-малороссийский словарь” (1897- 1899).

До найвизначніших досягнень української дореволюційної лексикографії належить “Словарь української мови” у 4 т., виданий за редакцією і найактивнішою авторською участю Б.Д.Грінченка в 1907 - 1909 рр. За угодою з редакцією журналу “Киевская старина”, яка протягом тривалого часу збирала лексичний матеріал, Б.Грінченко з 1902 р. приступив до редагування словника, робота над яким стала справжнім подвигом письменника і мовознавця. Крім врахування досвіду попередніх праць тут робиться спроба аналізу сполучуваності слів.

Докорінна зміна статусу української мови у пореволюційний період спричинилася до активізації лексикографічної роботи. З 1921 р. у складі ВУАН почав функціонувати Інститут української наукової мови, завдання якого полягало насамперед в укладанні різногалузевих термінологічних словників, виробленні норм української наукової термінології. Протягом 1926 - 32 рр. було видано понад 30 термінологічних слвників. У поглядах на засади добору термінологічної лексики протидіяли 2 тенденції, які уособлювали мовознавці-крайні пуристи і помірковані пуристи, які працювали у Києві і Харкові. Ю.Шевельов зазначав: “Впливи київської (пуристичної) школи сильно позначились на багатьох термінологічних словниках, в яких пропоновано замінити екватор на рівник, паралельний на рівнобіжний, конус на стіжок, сектор на витинок, штепсель на притичку, курсив на письмівку тощо … Пуристи відкидали форми й конструкції, не притаманні розмовній мові без огляду на те, чи були вони запозичені недавно з російської мови чи в старовину з грецької й латинської: активні дієприкметники, пасивні конструкції, віддієслівні іменники вважалися невластивими українській мові… Мовознавці харківської школи не були такими категоричними. Вони не відкидали конструкцій, заснованих на європейській традиції, хоч і вважали бажаним частіше, ніж досі, вдаватися до форм “своїх”.

У 1924-33 рр. вийшли окремими випусками І - ІІІ томи “Російсько-українського словника”, роботу над яким очолював А.Ю.Кримський.

Після російсько-українських словників, виданих Інститутом мовознавства ім.О.О.Потебні і 1937 і 1948 рр, було укладено й видано новий тритомний “Російсько-український словник” (1969), що містить 120 тис. реєстрових слів, багатий лексичний матеріал.

Повоєнний час позначився створенням сучасних словників - і за рівнем лексикографічного опрацювання, і з погляду предметно-семантичної різноманітності.

Протягом 1959 -1970 рр. вийшли друком російсько-українські термінологічні словники з фізики (16 тис. термінів), гірничої справи (20 тис. термінів), геології (19 тис. термінів), математики (12 тис. термінів), гідротехніки (13 тис. термінів), ботаніки (понад 10 тис. термінів), фізіології (15 тис. термінів).

ПЕРЕКЛАДНІ СЛОВНИКИ:

1948 - Російсько-український словник (за ред. Калиновича). У 6 т.

1968 - Русско-украинский словарь . У 3 т.

1985 - Російсько-український, українсько-російський словник (Д.Ганич, І.Олійник).

ТЛУМАЧНІ СЛОВНИКИ

1.Словник української мови. В 11 т.

2.Короткий тлумачний словник української мови. К., 1978 - 1988.

3. Словник мови Т.Шевченка. В 2 т. К., 1964.

4.Словник мови Квітки-Основ»яненка

5.Словник іншомовних слів. К., 1974, 1985.

ЕТИМОЛОГІЧНІ СЛОВНИКИ, ІСТОРИЧНІ СЛОВНИКИ

1.Етимологічний словник української мови І т. - 1982; ІІ т. - 1989; ІІІ - 1989. У 7 т.

2.Словник староукраїнської мови ХІУ - ХУ ст. У 2 т. 1977 - 1978.

СЛОВНИКИ СИНОНІМІВ, АНТОНІМІВ, ПАРОНІМІВ

1.Короткий словник синонімів української мови. - К., 1960.

2.Синонімічний словник-мінімум української мови. - К., 1972.

3. Словник фразеологічних синонімів К., 1988.

4. Словник антонімів.

5.Словник паронімів.

ОРФОГРАФІЧНІ, ОРФОЕПІЧНІ СЛОВНИКИ

1.Орфографічний словник української мови. К., 1975, 1977, 1994.

2.Орфоепічний словник. К., 1984.

3.Словник-довідник з правопису та слововдживання. К., 1989.

4. Словник труднощів української мови. К., 1989.

СЛОВОТВІРНІ І МОРФЕМНІ СЛОВНИКИ

1.Морфемний аналіз. К., 1981.

2.Морфемний словник. К., 1983.

3.Українсько-російський словотворчий словник К., 1985.

ФРАЗЕОЛОГІЧНІ СЛОВНИКИ

1.Галицько-руські народні приповідки. 1901 - 1910 (І.Франко)

2.Українські прислів'я та приказки. К., 1984.

3. 1000 крилатих виразів української мови (О.Коваль). - К., 1978.

4. Словник українських ідіом (М.Удовиченко) . К., 1984.

5. Фразеологічний словник української мови. У 2 кн. К.1993.

6 Фразеологічний словник української мови (М.Удовиченко). - К., 1984.

7.Українсько-російський словник . - К., 1978.