Ономастика поеми Ліни Костенко "Берестечко"

/

ВСТУП

Письменник добирає імена своїм персонажам, уже обміркувавши їх характер та особливості, знаючи їх роль у розвитку сюжету. Він, на відміну від батьків, що іменують своїх дітей немовлятами, називає вже дорослих, сформованих людей. У доборі наймень він так чи інакше, свідомо чи несвідомо допасовує їх до створюваних образів, домагається гармонії образу та його імені. Мовний онімічний репертуар величезний - є з чого вибирати. До того ж при необхідності можна створити і якесь зовсім нове наймення. Зрозуміло, що сказане стосується не лише наймень персонажів, а взагалі всіх власних імен художнього твору. Вивчення функціонування онімів у художньому тексті, маючи порівняно невелику традицію, все ширше привертає увагу дослідників.

Найбільший ефект дає вивчення ономастичних джерел в дослідженнях на стику наук. Власне ім'я є своєрідним історичним джерелом. Своєрідним способом у ньому закодована інформація про минуле людського суспільства. Незважаючи на зовнішню подібність до письмових джерел, оніми принципово відрізняються від них оригінальним способом кодування інформації. Якщо текст писемних джерел складається з комбінацій слів, то оніми є комбінаціями власних назв, кожна з яких могла виникнути в різні часи незалежно одна від одної. Навіть короткий онім може мати довгу історію його використання і розвитку, а кожна зміна в ньому може бути зумовлена важливими історичними подіями. Остаточна фіксація форми оніма відбувається в писемних джерелах і на картах, але з'явитись він міг за сотні і тисячі років до цього і передаватись в усній народній традиції з покоління в покоління.

Ономастичні студії мають в Україні міцні традиції, а від часів К. Цілуйка і досить чітку організацію, що дозволило значною мірою з'ясувати склад власних назв української мови, їх генезу, історичний розвиток та особливості функціонування. Однак у цих галузях незробленого, нерозв'язаного ще значно більше, ніж одержаних осягнень.

А у вивченні життя власних назв у актах мовлення, у текстах і особливо - у текстах художньої літератури фактично зроблено ще вкрай мало. Цим і визначається актуальність дослідження. Останніми роками розробка української літературної ономастики помітно активізувалась. Проте ця активізація стосується, власне, тільки прозових творів і майже виключно одного (з дев'яти!) розряду власних назв - антропонімів. Сфера розробки української літературної ономастики настійно потребує і розширення, і поглиблення, потребує якісних змін. Поезія Ліни Костенко відзначається широким ономастичним простором у будь -якому вияві: це і інтимна лірика, і громадянська. Багато уваги у вивченні ономастики поезій Ліни Костенко приділяє дослідниця М. Мельник. Один із найбільш драматичних поетичних творів автора - поема «Берестечко» - також має ґрунтовний шар ономастичної лексики, що до сьогодні не досліджувався українськими мовознавцями.

Об'єктом бакалаврської роботи є поема Ліни Костенко «Берестечко».

Предметом бакалаврської роботи є ономастика поеми Ліни Костенко «Берестечко».

Метою бакалаврської роботи є аналіз ономастичного простору, його наповнення та функціонування у поемі Ліни Костенко «Берестечко».

Для досягнення цієї мети потрібно вирішити наступні завдання:

- виявити всі власні назви всіх ономастичних розрядів, ужиті в поемі Ліни Костенко;

- встановити співвідношення різних ономастичних розрядів у поемі та динаміку цього співвідношення;

- визначити рівень експресивності власних назв у поемі Ліни Костенко;

- висвітлити стилістичне, функціональне навантаження ужитих поетесою онімів;

- тим самим визначити, як і в якій мірі власні назви в поемі «Берестечко» беруть участь у побудові художнього цілого поеми.

Головним методом дослідження став контекстуальний аналіз. Також застосований традиційний для лінгвістичних робіт описовий метод. Досить широко використовується метод внутрішнього зіставлення. Також задіяний метод історичного дослідження.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в бакалаврській роботі вперше здійснено опис ономастичного простору поеми Ліни Костенко «Берестечко». Ономастика поезії автора помітно відрізняється від ономастики прози тим, що вона значно більше насичена переносними, конотативними значеннями і вживається як засіб образності, має вищу експресивну напругу. У ній уже не можна говорити про панівний статус антропонімів, порівняно з якими виходять на перше місце топоніми. У сукупному ономастичному просторі поеми Ліни Костенко антропоніми займають приблизно 80%. Окрім цих двох ономастичних розрядів, у поезії ваговитими є теоніми, гідроніми, а нерідко також астроніми та ідеоніми. Індивідуально -авторськими ознаками роботи Ліни Костенко з власними назвами є, серед іншого, те, що вона: 1) тонко відчуває і адекватно відтворює, плекає (але при потребі сміливо й свідомо трансформує) національно -культурну семантику онімів, вироблену віками функціонування в українській мові; 2) широко вживає найрізноманітніші власні назви з усього світу, тяжіючи до онімічної глобальності.

Теоретичне й практичне значення дослідження визначається тим, що розроблена методика невідривного від контексту, цільного аналізу поезійної онімії є придатною для застосування при ономастичному вивченні будь-яких поетичних творів. Розкриття функціонального навантаження і механізмів дії власних назв у поезії сприятиме уточненню та поглибленню теоретичних засад літературної ономастики і - ширше - стилістики (мовознавство) та поетики (літературознавство) у аспектах, причетних до ономастичного компоненту художнього твору. Дослідження може допомогти у студіях поетичної мови, специфіки поетичної образності, у пізнанні тонкощів роботи майстра із словом.

У вищій школі робота може бути використана у курсах сучасної мови, стилістики, історії літературної мови, в ономастичних спецкурсах та в написанні курсових і дипломних робіт.

Бакалаврська робота складається зі вступу (на 4 стор.), двох розділів, висновків (на 7 стор.) та списку використаних джерел. Робота містить 55 сторінок тексту. Список джерел включає 37 найменувань літератури,

1. ВИДИ ТА ФУНКЦІЇ ОНОМАСТИЧНИХ ОДИНИЦЬ

Ономастика (від грец. унпмб - «ім'я», «назва») - наука, розділ мовознавства про власні імена об'єктів. Ономастика вивчає історію та закономірності їх виникнення, розвитку і функціонування, зміни, поширення і структури власних імен у мові і мовленні, в літературній і діалектній сферах.

Предметом вивчення є такі групи власних імен: антропоніми (прізвища, прізвиська, псевдоніми), топоніми, гідроніми, зооніми, фітоніми, космоніми, астроніми, хрононіми, та ін.

1.1 Розвиток ономастики

поема костенко ономастичний розряд

Тривалий час у науці йшла суперечка з приводу того, являється ономастика самостійною дисципліною з власними засобами досліджень чи допоміжною стосовно географії, історії, лінгвістики, археології, етнографії тощо.

Слов'янські ономастичні студії відбувалися у взаємодії з вивченням історії розвитку слов'янських мов. Початок їх пов'язаний з діяльністю видатного мовознавця ХІХ ст. Ф. Міклошича. У той час дослідження з ономастики в Чехії вели Г. Іречек та К. Кадлєц, в Польщі - Т. Войцеховський та Ф. Пекосинсьський.

Важливість вивчення онімів як історичного джерела відзначили дослідники доісторичних часів, а також лінгвісти, які цікавились територіальним розміщенням і переселенням племен і народів у давній Європі і пошуком прабатьківщини слов'ян. Зважаючи на те, що найбільш архаїчними є назви рік, науковці звернули на них найбільшу увагу. Так в Польщі в книзі “Студія над назвами вод слов'янських” (Краків, 1948) їх дослідив Я. Розвадовський. У першій половині ХХ ст. Гідроніми вивчав також М. Рудницький. Назви рік як історичне джерела книзі “Про походження слов'янської прабатьківщини” (Познань, 1946) використовував польський мовознавець Т. Лер-Сплавінський. Цінними для розвитку ономастики є праці хорватського дослідника П. Скока, який на підставі аналізу південнослов'янських географічних назв дослідив історію розвитку романських поселень на Балканах. З часом у наукових дослідженнях виокремились два підходи у вивченні онімів. Перший об'єднував вчених, які використовували оніми як історичне джерело. Другий - вчених-філологів, котрі використовували оніми в дослідженнях з історії мови. Тому в історичній науці ономастика вважається спеціальною історичною дисципліною, яка вивчає оніми як історичне джерело. В свою чергу в філології ономастика - частина лінгвістики, дослідницький об'єкт істориків мови. Таким чином, в онімі розділяються форма власної назви та її конкретний зміст. Вивченням лексичної форми власної назви займається філологія. В свою чергу вивченням її конкретного змісту і його тлумаченням опікується історична наука.

Ономастичний матеріал був використаний при створенні граматик слов'янських мов, зокрема: нижньолужицької граматики Е. Муки (Лейпціг, 1891), праці А. Соболевського “Лекції з історії російської мови” (Київ, 1888), “Історичної граматики чеської мови” Я. Гебауера (Прага, 1898), “Історичної граматики польської мови” Я. Лосяк (Львів, 1922-1927), праці Т. Маретича “Граматика і стилістика хорватської, або сербської, літературної мови” (Загреб, 1899), “Історії болгарської мови” (Берлін, 1929) С. Младенова, праці Ф. Рамовша “Коротка історія словенської мови” (Любляна, 1936). У різноманітних словниках слов'янських мов їх авторами були опубліковані поряд із загальними словами підбірки власних імен і географічних назв. Одним з основних напрямів розвитку слов'янської лексикографії стало видання окремих словників власних назв.

Розвиток ономастики як наукової дисципліни, можна умовно розділити на три етапи. Перший етап - це т. зв. «доакадемічна доба», коли створюються перші словники власних імен і з'являються наукові розвідки із зазначеної проблематики. Цей період тривав до середини ХІХ ст. Другий етап охоплює другу половину ХІХ ст. - першу половину ХХ ст., коли з'являються академічні філологічні дослідження з ономастики. І нарешті, третій етап (друга половина ХХ ст. - початок ХХІ ст.), коли ономастичні дослідження здійснюються поряд із філологами і спеціалістами -істориками.

Перші ономастичні розвідки з'явилися ще тоді, коли в “Повісті минулих літ” Нестор -літописець намагався дізнатись “…откуда есть пошла Русская земля”. В першу чергу, він з'ясовує етимологію назви столиці Русі - Києва і в зв'язку з цим наводить легенду про Кия, Щека, Хорива та їх сестру Либідь. Далі він наводить дані про походження назв деяких літописних племен і досліджує походження назви всієї держави - “Русь”.

У період Київської Русі потреба зрозуміти історичний зміст географічних і етнічних назв, а також імен людей призвела до появи в писемних джерелах численних прикладів тлумачення імен. У 1289 р. в Новгороді для єпископа Климента був створений перший на Русі словник власних імен людей. Найдавнішими українськими словниками вважаються“Лексис с толкованієм словенских мов просто” (сер. ХVІ ст.), “Лексис” Лаврентія Зизанія (1596). У середині ХVІІ ст. Стефаній Славинецький уклав “Лексикон латинский”, де початковою мовою була латина, однак у перекладній частині, крім церковнослов'янських термінів, вживаються й українські слова. В 1627 р. в Києві Памва Беринда видав“Лексикон словеноросский и имен толкование”, в якому спробував з'ясувати походження й етимологію імен людей. І лише в ХІХ ст. наука про власні імена увійшла в коло досліджень лінгвістики. Вперше термін“ономастика” запропонував хорватський лінгвіст Т. Маретич у 1886 р., але спочатку він містив у собі лише одну ономастичну дисципліну- антропоніміку. У російській історіографії серед істориків в ХVІІІ ст. Першим особливу увагу на оніми звернув В. Татіщев. У ХІХ ст. особливо слід відмітити роботи М. Барсова, М. Надєждіна, І. Філевича. На межі ХІХ-ХХ ст. над вивченням онімів працювали видатні російські сходознавці: В. Радлов та В. Бартольд. Систематизацію гідронімів Північного Причорномор'я і створення списків рік басейнів Дніпра, Дона, Дністра, Південного Буга здійснив у 1907-1934 рр. П. Маштаков. Ці списки лягли в основу багатьох наукових розвідок з гідронімії Північного Причорномор'я. Одним із перших в Україні розпочав ономастичні дослідження відомий український слов'янознавець Я. Головацький (1814-1888). Чимало вчений -філолог віддав вивченню історії української мови, тлумаченню власних назв. При цьому він залучав наукові матеріали з історії утворення інших слов'янських мовта етнографії досліджуваних регіонів. Пояснення власних імен і географічних назв Західної України Я. Головацький дав у історико -етнографічних працях: “Велика Хорватія або Галицько -Карпатська Русь” (1841), “Поділ часу у Русинів”, “Очерк старославянського баснословия или мифология” (1866) та ін. Найбільшу увагу дослідник приділив ономастичній проблематиці в передмові до праці “Народные песни Галицкой и Угорской Руси”, виданої в 1878 р. у Москві, та в останній фундаментальній праці “Географический словарь западнославянских і югославянских земель и прилежащих стран” (Вільно, 1884). У своїх студіях Я. Головацький спирався на досягнення тогочасного слов'янського мовознавства і праці П. -Й. Шафарика, Ф. Міклошича, В. та Я. Гріммів.

Проблеми ономастики в своїх наукових працях успішно досліджував А. Бертье-Делагард, а на початку ХХ ст. - відомі українські історики О. Лазаревський, В. Ляскоронський, Л. Падалка, М. Арандаренко, М. Астряб, О. Андріяшев та ін. Свій внесок у становлення дисципліни зробив також видатний український поет І. Франко.

Бурхливі історичні події першої половини ХХ ст. призвели до певного занепаду цього напряму досліджень в Україні. Однак окремі вчені продовжували збирати і опрацьовувати ономастичний матеріал. При АН УРСР працювала топонімічна комісія, в роботі якої брали участь відомі українські вчені П. Клименко, М. Ткаченко, А. Ярошевич та ін. Українські топоніми - географічні назви в своїх працях частково розглядали польські вчені. Такі розвідки з'являлися на сторінках часопису “Onomastica”, який видавався в місті Вроцлав. Першим вченим, який почав роботу із відродження досліджень як з лінгвістичної так і з історичної ономастики в Україні був К. Цілуйко. Він це зробив у працях: “Українська топоніміка напередодні міжнародного з'їзду славістів” (Питання топоніміки. - К., 1962); “До вивчення топоніміки” (Діалектологічний бюллетень. - 1949. - №1); “Коротка программа збирання матеріалів до вивчення топографії України” (К., 1954) та ін. У1959 р. відбулася Перша українська нарада лінгвістів. На ній ономастика була визначена як окрема наукова дисципліна. Згодом поряд з лінгвістами питання ономастики стали досліджувати українські історики. Так, на підставі аналізу імен та прізвищ, які містить “Реєстр всего Войска Запорожского” (1649), Ф. Шевченко у праці“Політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині ХVІІ ст.” (К., 1959) показав соціальний і національний склад козацького війська середини ХVІІ ст. У роботі “Міста України в другій половині ХVІІ ст.” (К., 1963) О. Компан на підставі аналізу антропонімів і топонімів, які містяться в різних історичних джерелах, зробила висновки щодо рівня розвитку ремесла та його організації в Україні в ХVІІ ст. В дослідженні “Прізвища топонімічного походження Закарпаття” (Доповіді Ужгородського Державного університету. Серія філологічна. - 1961. - №7) історик П. Чучка, зібравши6 тисяч прізвищ мешканців Рахівського району Закарпаття, довів, що переважна більшість предків цих людей переселилась сюди з території сучасних Івано-Франківської, Тернопільської та Чернівецької областей України. Історик С. Бевзенко в роботі“. З історії української ономастики” (Доповіді Ужгородського державного університету. Серія філологічна. - 1961. - №7), вивчаючи власні назви на сторінках “Розборных книг г. Харькова1660 г.”, відзначив можливість вивчення економічного і соціального становища населення Харкова в першій половині ХVІІ ст. Широкі можливості використання істориками ономастичного матеріалу продемонструвала в роботі “Ономастика як допоміжна історична дисципліна” (Історичні джерела та їх використання. - 1966. - №2) О. Компан. Вона проаналізувала власні імена із “Переписних книг” 1666 р., виданих у1933 р. В. Романовським. У 1666 р. російський уряд зробив перепис населення Лівобережної України із зазначенням занять, майнового і соціального стану. За висновками О. Компан: “В плетеві прізвищ, як у дзеркалі, відбилася соціальна, економічна і політична структура феодального суспільства України ХVІІ ст., природні умови життя, весь світ, що оточував людину”.

Подальший розвиток ономастики в Україні відзначений посиленням наукової взаємодії істориків і лінгвістів. Так, у конспекті лекцій “Топоніміка гірських районів Чернівецької області” (Чернівці, 1964) Ю. Карпенко наголосив на необхідності супроводжувати дослідження з ономастики як лінгвістичними, так і історичними коментарями, а також давати опис історичних джерел, звідки взяті власні назви. З середини 60 -х рр. ХХ ст. по -перше різко зросла кількість наукових робіт з ономастичної проблематики, виданих в Україні, по -друге поглибилась їх спеціалізація. З ономастики, яка вивчає власні назви, остаточно виокремлюються спеціальні історичні дисципліни, котрі мають більш вузький предмет дослідження. Тобто формуються дисципліни, предметом вивчення яких є конкретні класи власних назв. Насамперед, це топоніміка - дисципліна, яка вивчає географічні назви, антропоніміка, що вивчає власні імена людей, етноніміка - вивчає власні імена племен, народів, держав. Джерелознавці в Україні починають виокремлювати окремі групи лінгвістичних джерел: топонімічні, антропонімічні, етнонімічні. В коло уваги вітчизняних вчених потрапляють інші окремі класи українського ономастикому. Це - космоніми (назви зірок, планет та інших космічних об'єктів), теоніми (імена міфічних та релігійних персонажів), зооніми (прізвиська та назви тварин) та ін. З'являються окремі наукові розробки із зазначеної проблематики. Серед них слід виділити працю Ю. Карпенка “Названия звездного неба” (М., 1985), в якій він дав тлумачення походженню назв Чумацького Шляху, сузір'їв, зірок і планет Сонячної системи. Слід згадати і статтю І. Борисюк “Історія розвитку найдавніших українських назв професій” (Київська старовина. - 2000. - № 4). Однак більшість ономастичних досліджень, опублікованих в Україні в останній третині ХХ ст. - на початку ХХІ ст., належать до предмету вивчення спеціальних історичних дисциплін - топоніміки, антропоніміки, етноніміки. Найбільше уваги українських вчених було прикуто до вивчення топонімів або географічних назв. Це пояснюється тим, що коло географічних назв Північного Причорномор'я є надзвичайно строкатим за мовним походженням і інформативним за змістом. Десятки народів різного етнічного походження пройшли степами Північного Причорномор'я за тисячі років. Кожен з них залишив назви на своїй мові. Дослідник топонімії України О. Стрижак одну з своїх наукових робіт назвав “Про що розповідають географічні назви: сліди народів на карті УРСР” (К., 1967). Його інша наукова робота присвячена вивченню географічних назв доби Київської Русі - “Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі” (К., 1985).

Велике зацікавлення дослідників традиційно викликають гідроніми України, походження яких, інколи навіть сягає часів первісної доби. У цій царині слід назвати роботи І. Железняка “Гідронімія України в її міжмовних і міждіалектних зв'язках” (К., 1981) та“Рось і етнолінгвістичні процеси Середньо -Наддніпрянського правобережжя” (К., 1987); Ю. Карпенка “Гідроніми Нижнього Подністров'я” (К., 1981); Є. Отіна “Гідроніми Східної України” (Донецьк, 1977); О. Стрижака “Назви річок Запоріжжя і Херсонщини” (К., 1967) та ін. Вивчається також походження назв міст і сіл України. Тут слід відзначити розвідки: Ю. Кругляк “Ім'я вашого міста: походження назв міст і селищ міського типу Української РСР” (К., 1978); А. Коваль “Знайомі незнайомці. Походження назв поселень України” (К., 2001). Багато праць присвячено вивченню топонімії України в широкому розумінні цього терміну: Ю. Карпенко “Топонімія Буковини” (К., 1973); Б. Лящук “Географічні назви Українських Карпат і прилеглих територій: Навч. посібник” (К., 1993); П. Зборовський “Топоніміка Турківщини” (Львів, 2004) та ін. Особливо слід відмітити публікацію словників географічних назв України: М. Янко “Топонімічний словник України: Словник -довідник” (К., 1998); О. Данилюк “Словник народних географічних термінів Волині” (Луцьк, 1997); Т. Громко та ін. “Словник народних географічних термінів Кіровоградщини” (К.-Кіровоград, 1999).

В останні десятиліття в Україні активно вивчаються антропонімічні джерела. Виходять у світ різноманітні довідники власних імен людей: Г. Півторак “Власні імена людей у Київській Русі” (Культура слова. - К., 1982. - Вип. 23); Ю. Редько“Довідник українських прізвищ” (К., 1969), “Сучасні українські прізвища” (К., 1966); Л. Масенко “Українські імена та прізвища” (К., 1990); Л. Скрипник, Н. Дзятківська “Власні імена людей” (К., 1996) та ін. Досліджуються також окремі проблеми української антропонімії: Р. Керста “Українська антропонімія ХVІ ст.: Чоловічі іменування” (К., 1984); П. Чучка “Антропоноімія Закарпаття: Вступ та імена. / Конспект лекцій” (Ужгород, 1970). В цілому здобутки українських вчених у галузі антропоніміки є досить вагомими. Більш повільно розвивається вітчизняна етноніміка, хоча українська наука має певні здобутки і в цій галузі знань. Вони представлені науковими працями О. Стрижака “Етнонімія Геродотової Скіфії” (К., 1988); “Етнонімія Птолемеєвої Сарматії. У пошуках Русі” (К., 1991) та М. Худаш “Про походження давньоруських етнонімів дреговичі і уличі” (Мовознавство. - 1981. - №5). Останнім часом з'являється багато статей присвячених проблематиці походження назв “Україна” та “українці”. У коло ономастичних досліджень постійно потрапляють нові групи власних імен. Таким чином, виникає необхідність чітко окреслити предметну область та достеменно визначити об'єкт дослідження ономастики.

Найповніше завдання ономастики в свій час сформулював В. Ташицький. За його думкою, предметом досліджень ономастики як історичної дисципліни є географічні назви та власні імена в найширшому значенні. До географічних назв входять найменування місцевостей, а також гір і рік, країн та їх адміністративних одиниць, островів і частин світу, а крім того назви територіальні (полів, лугів, лісів, частин поселень та інших об'єктів подібного типу), в містах - назви вулиць і площ. До власних назв можна зарахувати особові імена, прізвища, прізвиська, різного роду лицарські псевдоніми, а також гербові назви, а також - назви племен і народів. Крім того, ономасти досліджують власні назви тварин (собак, коней, корів, овець), окремих будівель, наприклад палаців, фортець, будинків, готелів, млинів, човнів і кораблів.

Кордони ономастики, як галузі наукових досліджень, є чітко окресленими. Поглиблення досліджень з окремих наукових дисциплін призводить до активної взаємодії між ними, особливо суміжними. На стику різних наук виникають нові наукові напрями. Саме на стику лінгвістики та історичної науки з'явилася і затвердилася ономастика. Вона має два основні вектори досліджень - лінгвістичний і історичний, однак результати ономастичних досліджень використовуються також в етнографії, археології, картографії, логіці і багатьох інших науках. Ономастикон, тобто коло власних імен, котрі вживаються певним народом, відрізняється як правило стійкістю і традиційністю. Географічне середовище є тим фактором, який впливає на розвиток життя народу у всіх його проявах - економічному, соціальному, історичному, духовному, що накладає свій неповторний відбиток на весь спосіб життя людини. Вплив географічного середовища на ономастікон є постійно діючим фактором. Найбільш красномовним прикладом цього є зміна географічних назв, обумовлена еволюцією мови місцевого населення, його господарського побуту, культури, світогляду тощо. У свою чергу біологічна природа людини, її антропологічний і расовий тип знайшли свій відбиток у предметі вивчення антропоніміки, котра є частиною ономастики. В особових іменах відображено національне розуміння краси та її протилежності. При загальній дії перелічених факторів, ономастикони різних епох суттєво відрізняються один від одного. Пояснюється це різним сприйняттям одних і тих же імен і назв в окремі історичні епохи. В цілому ономастичний простір охоплює наступні власні імена: антропоніми - особові імена людей; етноніми - групові, родові, етнічні імена людей; топоніми - назви географічних об'єктів; космоніми - назви космічних об'єктів: галактик, зірок, планет, супутників, атсероїдів, комет і т. ін.; зо оніми - власні імена тварин; фітоніми - назви рослин; хрононіми - назви періодів часу; ерг оніми - назви політичних і громадських об'єднань людей; хрематоніми - назви різних предметів: знарядь праці, зброї, інструментів, приладів, побутових предметів, коштовностей і т. ін.; порей оніми - назви засобів пересування: автомобілів, потягів, літаків, кораблів, космічних апаратів і т. ін.; документ оніми - назви документів, правових актів і т. ін.; фалероніми - назви нагород; геортоніми - назви свят, ювілеїв, урочистостей; фіктоніми - вигадані імена, які використовуються в художніх творах; міфоніми - назви фантастичних об'єктів; те оніми - імена божеств. При вивченні всіх цих численних комплексів назв можна виокремити ті з них, які могли з'явитися раніш, ніж інші. Насамперед, це топоніми - назви географічних об'єктів, космоніми - назви космічних об'єктів, фітоніми - назви рослин. Багато з подібних назв дані людиною в прадавні часи, щоб з їх допомогою орієнтуватися в оточуючому її світі. Витоки багатьох цих назв знаходяться ще в первісному суспільстві. Створюючи їх, людина виходила з необхідності відрізняти одну ріку, гору, озеро, тварину, рослину і т. ін. від інших, їм подібних. Первісна людина мала невеликий запас слів, і тому її можливості були дуже обмежені.

Слово «вода» могло означати і ріку, і озеро, і море, «гора» - і пагорб, і гору, і гірський хребет, і навіть гірську систему. Для тваринного і рослинного світу використовувалися слова типу “звір”, “дерево”, “трава” і т. ін., без розтлумачення особливостей даного об'єкту. Все це відбувалося на світанку розвитку цивілізації, але спеціалістами -етнографами не зафіксовано на Землі жодного племені, яке би не вживало власних назв для місцевості, людей, свійських тварин. Власні імена, насамперед географічні, розповсюджені на земній кулі в величезній кількості. Жоден спеціаліст з ономастики не зможе визначити, в яких конкретних цифрах можна підсумувати сукупність місцевих імен.

1.2 Напрями досліджень в ономастиці

Самостійними напрямами досліджень в ономастиці є типологія і стратиграфія. Типологія визначає тотожні риси власних назв, які виникли в середовищі одного народу або споріднених народів. Стратиграфія вивчає зміни онімів одночасно з зміною мови, на якій говорить той чи інший народ. Обидва напрями досліджень побудовані на використанні порівняно -історичного методу. Оніми, як історичне джерело, входять в коло досліджень історичної науки, джерелознавства, а також багатьох спеціальних історичних дисциплін. Для їх справжнього розуміння необхідно добре вивчити спосіб життя, світосприйняття, господарську діяльність, періпетії історичних подій, економічні і соціальні відносини в тих людських спільнотах, в яких у свій час народилися ці власні назви. При наявності писемних джерел інформація, закладена в онімах, завжди суттєво доповнює інформацію, котру містять в собі письмові джерела. Подальший успішний розвиток історичної науки, в першу чергу, залежить від підвищення інформативної віддачі історичних джерел. Цьому прямо сприяють дослідження в галузі ономастики, розвиток її як спеціальної історичної дисципліни, що має свій власний об'єкт дослідження. Ономастика має свій базовий термінологічний апарат.

Окремі підкласи власних імен і їх підрозділи отримали загальновизнані термінологічні назви. Вони складаються із давньогрецьих, іноді латинських, термінів і давньогрецького «термінуонім». За пропозицією В. Німчука в українській ономастичній термінології затверджені такі терміни: автоетнонім, аллоетнонім, антропонім, астіонім, гелонім, гідронім, еронім, катайконім, комонім, лімнонім, макротопонім, топонім, хоронім, етнонім.

1.3 Галузі ономастики

Ономастика, відповідно до категорій власних імен, має кілька розділів: топоніміка вивчає власні імена географічних об'єктів; антропоніміка досліджує власні імена людей; зооніміка займається власними імена тварин; етноніміка вивчає походження етнонімів.

Наймолодшою галуззю ономастики вважається когнітивна ономастика. Когнітивна ономастика - це поєднання когнітивної лінгвістики і ономастики, вивчає власні назви у ментальному лексиконі людини.

Власні імена географічних об'єктів вивчає топоніміка.

Власні імена людей досліджує антропоніміка.

Назви народів і племен вивчає етноніміка.

Найменування зон космічного простору - сузір'їв, галактик (як прийняті в науці, так і народні) аналізує космохіміка (космонім, астронім).

Назви космічних об'єктів або окремих небесних світил вивчає астроніміка.

Власними іменами тварин займається зооніміка.

Власні імена богів і божеств будь -якого пантеону вивчає теоніміка.

Крім того, є терміни: карбонім (власні імена кораблів, суден. Термін запропонував Г. Алексушин [2, 30].), метронім (особова назва сина по імені матері), андронім (особова назва жінки по імені чоловіка), гінеконім (особова назва чоловіка по імені жінки). Власні імена персонажів легенд і міфів об'єднують терміном «міфонім», а імена божеств - терміном «теонім».

1.4 Функціональне навантаження літературної ономастики

У кожній мові власних назв (тобто онімів) набагато більше, ніж назв загальних (тобто апелятивів). Наприклад, у Франції, за даними А. Доза, лише географічних власних назв понад десять мільйонів. В англійській мові власних назв усіх їх дев'яти розрядів є кілька сотень мільйонів. Рахунок же апелятивів, загальних назв, та й взагалі всіх слів мови, що не є власними назвами, йде тільки на сотні тисяч. У будь -якому тексті (окрім, зрозуміло, текстів специфічних, наприклад списків виборців чи телефонного довідника) власні назви не складають, як правило, більше 5% його обсягу [18, 36].

Ці 5% для тексту є необхідними й істотними, особливо - для художнього тексту. У майстра слова власні назви стають могутнім виразовим, характеристичним засобом, одержують високу прагматичну наснагу. Виявилося, що без аналізу отих згаданих 5% справжнє розуміння тексту, його глибинних, підтекстових змістових шарів, просто неможливе. Власні назви в тексті дають неоціненну інформацію для інтерпретації цього тексту, нерідко й таку, що іншими способами в тексті не виражена. Вони забарвлюють, увиразнюють текст, виконуючи й істотну текстотвірну функцію. Щоб по -справжньому оволодіти текстом, треба розібратись і в тих власних назвах, які вжито в цьому тексті. Увесь величезний, багатомільйонний комплекс власних назв, уживаних у певній мові, цій мові й належить. Тобто він увіходить до лексичного складу саме мови, а в мовленні може тільки з'являтися. Тут потрібне чітке розмежування мови як призначеної для спілкування системи знаків та мовлення як самого акту спілкування, як використання мови.

Власні назви художнього тексту належать цьому текстові, тобто є фактами мовлення, а не мови. Текст як одиниця мови включає до свого складу тільки схематичну структуру і не включає всієї конкретики, що є надбанням. Кардинальна відмінність реальних та літературних онімів приводить до їх важливої функціональної перебудови. Митець обирає (чи творить) оніми, яких ужито в його творі, з певними художніми настановами. Сама по собі номінація, диференціація однорідних об'єктів може бути досягнута з художньому творі взагалі без власних назв і в принципі не виконує в тексті провідної ролі. Літературний онім стає фактом мови лише в тому випадкові, коли він виходить із твору і починає вживатися за його межами як продуктивний образ чи наймення реалії, певного типу, поступово перетворюючись в останньому випадку в загальну назву.

Сам термін літературна ономастика, ставши вже загальновизнаним, усе ще має конкурентів у вигляді сполучень поетична ономастика, стилістична ономастика. Л. Белей наполягає на означенні літературно -художня, а не просто літературна [4, 42]. В. Калінкін, що видав фундаментальну монографію з літературної ономастики з глибоким теоретичним обґрунтуванням цього ономастичного напрямку, у спеціальному параграфі «Назва дисципліни» обстоює термін поетична ономастика і навіть, задля термінологічної точності, пропонує назву поетика оніма [18, 63], якоюсь мірою, отже, повертаючись до пропонованого в свій час Є. Магазаником терміна ономапоетика [22, 23].

Ці термінологічні незгоди, можливо, приведуть до термінологічного розрізнення трьох найвпливовіших в Україні наукових шкіл, що вивчають життя власних назв у художньому тексті, - Одеської (оперує терміном «літературна ономастика»), Донецької (використовує термін «поетична ономастика»), Ужгородської (дотримується терміна «літературно -художня ономастика»). Оскільки окрему власну назву прийнято позначати грецьким словом онім, а їх сукупність - терміном онімія, то й відповідно, в сфері літературної ономастики вживаються терміни літературний онім, літературна онімія. Паралельно до них функціонують і однослівні позначення поетонім, поетонімія. Щоб розрізнити в складі поетонімів імена реально існуючих людей та вигаданих, створених уявою письменника персонажів, перші так і називаються іменами історичних осіб, а другі - фіктонімами. При цьому до перших належать як добре всім знані, так і маловідомі, аби лише вони позначали людей, що реально існували. Фіктонімами ж є і дуже знамениті, і зовсім не знамениті імена персонажів, аби лише вони були створені уявою письменника (Ромео та Джульетта Шекспіра, Гаргантюа й Пантагрюель Рабле).

В кожному ономастилістичному вжитку власної назви наявні елементи ономапоетики: поетонім пов'язаний не тільки з відповідним образом, а й з художнім текстом у цілому. Було висунуто ряд більш-менш розгорнутих функціональних класифікацій літературної онімії.

Одну з них, орієнтовану тільки на літературну антропонімію (за термінологією автора: літературно-художню антропонімію), розробив Л. Белей, виділивши чотири групи літературних антропонімів - нейтральні, характеристичні, дейктичні та ідеологічні [4, 53]. Перша група позбавлена супровідних конотацій. Характеристичні ж антропоніми за їх провідним функціональним забарвленням поділяються на чотири підгрупи: 1) національно (чи регіонально) значущі, які передусім і створюють потрібний авторові національний колорит твору, часто - з різними супровідними конотаціями, пор. румунський колорит з яскравим сатиричним доповненням у запровадженому С. Вишнею прізвищі Сволоческу; 2) хронологічно значущі, що сприяють локалізації твору у певному часі; цей розряд поетонімів є особливо істотним для творів на історичну тематику; 3) соціально значущі антропоніми відбивають соціальний статус персонажів,їх міське чи сільське походження, професію тощо; 4) характеристично - оцінні оніми слугують передусім для емоційно-експресивної оцінки й поділяються Л. Белеєм на експресивно - оцінні (головою виступає оцінка, експресія як така, з різними ступенями її вияву - таких ступенів вирізняють більше десяти) та інформаційно-оцінні (тут оцінка розшифровується внутрішньою формою оніма, виражаючися твірною основою, а не суфіксом, як у першому випадку).

Дві останні виділені Л. Белеєм групи літературних антропонімів не співмірні з попередніми за своєю частковістю, функціональною обмеженістю. Дейктична функція - це вказівка літературного оніма на реальний прототип персонажа чи його протонім (Болконський у Л. Толстого - це реальне прізвище Волконський) [4, 56].

В інших працях з літературної ономастики можна зустріти й інші рубрикації поетонімів, але вони не є принциповим запереченням одна одної, розставляючи лише дещо інші акценти на членуванні стилістичного навантаження власних назв у художньому тексті. Таке членування практично завжди є певною мірою штучним, умовним, оскільки оніми в тексті високої художності виконують одразу багато різних функцій: їм органічно притаманна поліфункціональність [15, 20].

Існуючі праці з літературної ономастики є майже суцільно антропонімічними, оскільки антропоніми, безперечно, є найвагомішою для художнього тексту групою власних назв. Адже художній твір - це, передусім, зображення людей, суспільства, а то все письменник мусить називати [19, 155].

1.5 Особливості ономастики в поезії Ліни Костенко

Ономастичні дослідження допомагають виявляти шляхи міграцій і місця колишнього розселення різних народів, мовні та культурні контакти, більш древнє стан мов і співвідношення їх діалектів. Дослідження власних назв становить величезну важливість завдяки специфічним закономірностям їх передачі та збереження. Внаслідок своєї соціальної функції - служити простою індивідуалізуючою вказівкою на певний предмет - власне ім'я здатне зберігати свою основну значимість при повному затемненні його етимологічного значення, тобто при повній неможливості пов'язати його з будь-якими іншими словами тієї ж мови.

Звідси - величезна стійкість власних назв, зберігаються не тільки при революційних зрушеннях в історії певної мови, але навіть при повній зміні мови однієї системи іншою. Тим самим встановлюється можливість шляхом етимологічного роз'яснення тих чи інших назв встановити характер мови, на якому було вперше створено відповідне найменування [30, 13].

Ономастика дає, таким чином, цінний матеріал для історії, встановлюючи місця поселень та шляхи міграцій, часто зниклих народів, характеризуючи місцеві міфи, даючи уявлення про тип поселень, про суспільних і сімейних відносинах. Аналіз географічних назв південної частини України приводить до позитивного вирішення питання про скіфський вклад в українську мову.

Космонімічна лексика, як компонент мовної системи, підпорядковується її закономірностям, а за своїми специфічними ознаками має ряд особливостей. Особливості цього шару лексики розглядають в своїх працях Ю. Карпенко, А. Суперанська тощо [22; 36].

Специфіка художнього мовлення пов'язується з актуалізацією естетичної функції мовних одиниць, що розуміється як використання мови (чи її одиниць) у художньо-образному мовленнєвому акті, яке приводить у рух відповідні потенційні її властивості не лише у комунікативно-пізнавальному напрямку, але й оцінно-чуттєвому, інакомовному, умовно-асоціативному [22, 26].

Поезія має свої істотні ономастичні особливості, і їх треба з'ясувати, оскільки власні назви є і завжди були істотним, функціонально значущим складником поетичних творів, як і творів інших родів літератури. Одною з таких особливостей є опертя поезії на ширше коло власних назв, яке просто неможливо звести до антропонімії. Ономастика поетичних текстів досить гостро ставить питання про методику, про способи дослідження власних назв у художній літературі. Річ у тім, що віршований текст становить відчутний спротив вилученню з нього для дослідження самих тільки онімів, вимагаючи не просто врахування контексту, а розгляду в усьому дискурсі, у межах художнього цілого.

Поезія Ліни Костенко, видатного сучасного українського поета, в ономастичному плані практично не вивчалася, а вона того потребує, бо оніми авторки є одним з найгостріших видів її словесної зброї. Глибока продуманість у підборі, філігранна обробка при використанні власних назв насичує їх у творах Ліни Костенко значною поетичною інформацією та багатоманітними художніми функціями. Розкриття цієї інформації та функцій становить значний інтерес як для розбудови теорії літературної ономастики, так і для глибшого пізнання творчості Ліни Костенко.

Вивчення онімії української художньої літератури, маючи вже певні досягнення (Л. Белей, Ю. Карпенко, Г. Лукаш, Л. Масенко, М. Мельник, Т. Немировська та ін.), фактично лише розпочинається. Перші праці в цій царині з'явилися лише в 1963-1965 рр. Повноцінне вивчення літературної онімії можливе лише за умови її аналізу в межах цілого тексту і в усій сукупності (а не розгляду окремих, на вибір, власних назв).

Особливою мірою ця теза стосується поезії, де оніми, на відміну від прози й драматургії, переважно позасюжетні, чим зумовлений більший ступінь свободи щодо вжитку (чи уникнення) власних назв, значно нижчі показники переваги антропонімів, з якими змагаються топоніми й теоніми, більша наснаженість власних назв конотаціями, метафоричним та символічним наповненням. Вчені виділяють від п'яти (Ю. Карпенко) до восьми (О. Фонякова) особливостей, що відрізняють ужиток власних назв у поезії від інших родів літератури [30, 11].

Усі ці особливості виявляються і в поезіях Ліни Костенко, у яких власні назви стають могутнім текстоутворюючим чинником, зосереджуючи навколо себе чи не всі образи поезії, стають підкресленими мовними знаками неповторності - характерної прикмети творів поетеси.

За своїм складом ономастикою творів Ліни Костенко характеризується всеосяжністю, глобальністю, за стилістичним забарвленням - високою експресивністю, вираженою адгерентно, за способом використання - національним осмисленням.

Виразова потужність, дійовість кожної назви зросла, набула сенсу духовного скарбу. Помітно зміцнюється алюзійність, інтертекстовість ужитих онімів, серед яких чималу долю складають жіночі імена, що зумовлено посиленою увагою поетеси до місця жінки в історії людства. Оніми стають концентрованими втіленнями епохи.

Серед власне українських онімів переважає денотативне значення (завжди з конотативним додатком), жива народна стихія, майстерно й точно відбита поетесою і використана нею як потужний засіб художнього мовлення.

У сфері теонімії та міфонімії (передусім агіонімії) цілковито панують християнські власні назви, використовується також і антична теонімія. Ужиток кожної власної назви в поемі «Берестечко» стає маленьким шедевром - у творі немає жодного зайвого оніма, а всі наявні є доречними, всі сприяють глибшому розкриттю художнього цілого.

Поетеса добирає такі оніми, що відповідають реаліям XVII ст. і водночас вписуються в ономастичний досвід людини ХХ ст. При всій тематичній детермінованості онімічного наповнення твору воно становить гармонійну єдність і потужну силу, що активно діє на реципієнта, створюючи сповідальну достовірність зображення.

Отже, хоча ономастикою, у тому числі і літературною, українські мовознавці зацікавилися у другій половині ХХ ст., історія ономастичних досліджень української мови бере свій початок наприкінці ХІХ ст.

На сьогодні як мовознавча галузь ономастика має усталену термінологію та визначені напрямки; проте ономастика художньої літератури досі не була предметом прискіпливої уваги мовознавців.

Однією з найбільш досліджених у сфері ономастики є творчість Ліни Костенко. Для її творчості характерне широке застосування ономастичного матеріалу, зокрема топонімів та антропонімів, що базується переважно на національному матеріалі.

Крім того, Ліна Костенко застосовує теоніми як християнського, так і античного походження, причому їх вживання корелюється змістовими характеристиками твору.

На сьогодні творчість Ліни Костенко є одним з найбільш вдячних матеріалів для вивчення ономастики художнього, зокрема поетичного, тексту.

2. ОНОМАСТИКА ПОЕМИ «БЕРЕСТЕЧКО»

Для творчості Ліни Костенко характерна надзвичайна увага до власних назв. Ономастика поетеси, крім номінативної функції означання того чи іншого місця події або героя, є також одним зі стилістично-виражальних засобів. Ономастику літературного доробку Ліни Костенко прискіпливо досліджує М. Мельник. Як зауважує дослідниця, «багатство ономастичних знахідок [поетеси] видається невичерпним» [30, 9].

У поемі «Берестечко» ономастичний обшир представлений у вражаючій кількісній площині. Так, поетесою вжито 320 топонімів, 294 антропоніми, 87 теонімів. Крім того, застосовуються гідроніми, етноніми, астроніми. Завдяки такому ономастичному загалу Ліна Костенко створює військову, побутову панораму життя в Україні XVII ст.

2.1 Топоніми в поемі «Берестечко»

Лаконічна назва твору - топонім «Берестечко» - одразу в читача викликає асоціації з однією з найболючіших військових поразок в українській історії, яка вплинула і на подальших хід не лише воєнних, а й політичних подій, що призвело врешті -решт до втратою України політичної та територіальної незалежності. Топонім «Берестечко» вживається у творі 10 разів, переважно як символ болючої поразки:

Моя поразка зветься Берестечком [25, 9].

Берестечко моє, дощами і кров'ю залите…

Берестечко моє!.. [25, 9]

Я, гетьман Богдан Хмельницький.

розбитий під Берестечком [25, 10].

Зівсюди все під Берестечко пхалось [25, 12].

Сниться мені, що лежу я

на полі бою під Берестечком… [25, 54]

Щоб підкреслити алегоричність назви, Ліна Костенко вводить смислову антитезу, спираючись на зоровий образ протиставлення білого кольору берести та чорного вороння:

О Берестечко берестове

у завірюхах вороння! [25, 61]

Найуживанішим топонімом у поемі «Берестечко» є «Україна». Він вживається 25 разів. Назва країни в поемі персоніфікується:

Вся Україна хвора від чуток [25, 47].

Аби сказала Україна:

оце так гетьман! [25, 45]

Лежить твоя зглузована Вкраїна,

схрестивши руки всіх своїх шляхів.

І поки я їх визволю з ярма,

то чи не мертва буде Україна? [25, 59]

Головний герой поеми - гетьман Богдан Хмельницький - змальований як державний діяч, що усвідомлює всю складність посталого перед ним завдання: створити Україну як незалежну державу і здобути політичну стійкість у світі, повному зазіхань: це і поляки, і росіяни («московити» [25, 37]), і литовці, і турки:

Я Україну визволяв із пут [25, 16].

Стережу Україну [25, 24].

Отак живу. Молюсь до України [25, 51].

Не врятував тебе я, Україно [25, 59]

Так вирипали двері України -

аж холодом з Європи потягло [25, 63].

Герой поеми усвідомлює, що це важка задача, навіть непосильна, але при цьому це єдина путь не лише для розвитку, але й для існування України. Інакше доведеться:

Шукати Україну в Україні [25, 36].

І одного разу:

Отак колись незчуємося, де й

поділася та наша Україна [25, 58].

В алегоричній формі, дуже стисло, зображується складне політичне становище України у XVII ст.:

Лиш з України виметеш корону,

а цар вже в душу скипетром - пихиць! [25, 55]

Але чому - імено короля,

а не ім'я священне України?! [25, 53]

Автор через Богдана Хмельницького передає власне ставлення до зображуваних подій і власні думки вкладає в уста головного героя поеми.

Серед топонімів зустрічаються назви країн, з якими тодішня Україна мала ті або інші (найчастіше воєнні) відносини:

І кожен тягне тебе, душогуб, -

за руки - Річ Посполита з царем, азіяти - за п'яти.

Литва - за чуб [25, 27].

Дрижала Порта Оттоманів,

Молдова, Крим і Семиград! [25, 49]

А коли ми вирушали,

не було нам стриму,

до Молдови, до Варшави

чи ізнов до Криму… [25, 48]

Щоб мали свій Версаль.

У них там Фонтенбло [25, 52].

Лежить Німеччина в руїнах

тридцятилітньої війни [25, 57]

Я полк їм послав до Дюнкерка,

і полк той мене не зганьбив! [25, 62]

І судний грім моїх морських походів

ще й досі чують Кафа і Стамбул [25, 34].

Я Польщу в Польщу пересунув [25, 22].

Посол з Венеції з'являвся [25, 24].

У вас - Британія. Довкола море, й не одне [25, 28].

Всі люблять Польщу в гонорі і в славі.

Всяк московит Московію трубить [25, 29].

Отже, Україна, що була на той час частиною Польщі, мала відносини з багатьма провідними європейськими державами: Британією, Францією, італійським містом-державою Венецією. Менш дружні стосунки склалися з Польщею, Росією, Туреччиною. Весь обшир цієї політичної інформації Ліна Костенко передає через застосування топонімів.

Також поетеса застосовує власний прийом зображення історії України шляхом введення у текст поеми назв населених пунктів. Обшир цих топонімів визначає у Ліни Костенко національний характер українців:

…лляні Сорочинці! [25, 14]

Ромни й Вільшани!

Поділля і Брацлавщина

Дрімайлівка, Нехаївка, Сватки [25, 18].

Копичинці, Зозулинці, Тальне,

Попасне, Очеретяне, Гречане,

Затишне, Бурякове і Хмільне!

Прилуки, Луки, Липи, Липовеньки.

Лелеківки, Березівки, Стави.

Дубовий Гай, Гильці, Берестовеньки,

Великі Бубни - що ж задубли ви?! [25, 21]

У топонімах відбиті навіть кулінарні уподобання українців:

Пивці. Підварки. Вергуни. Баштанівка.

Висока Піч, Домашлин і Пиї [25, 24].

Під тиском історичних обставин ментальність українців буває і абсолютно протилежною такій пасторальній тиші. Головний герой лише шкодує, що зміни національного характеру відбуваються не надто часто:

А де ж мої Немиринці і Гнівань,

Велике Дрюкове, Драчі, Шабельники?!

Мій Лютіж, мій Перечим і Сущани… [25, 24]

Ліна Костенко часто використовує засіб персоніфікації топонімів. Водночас перелічення великого масиву топонімічних назв дозволяє визначити етимологію української топоніміки:

Он Димер - все димарики й домарики.

Сховалися, либонь, під хвартухи

Мар'янівкам, Мотронівкам, Варварівкам

Іваньки, Андруші і Явтухи [25, 25].

Також топоніми свідчать і про чорні сторінки української історії. Частина топонімів навіть має прикметник «чорний» у своєму складі:

Куди не глянеш - Гайворон і Галич.

Чорнобиль, Чорнобай і Чорторий [25, 24].

Постійна боротьба з «Диким полем» також відбилася в топонімах тюркського походження, властивих переважно півдню України:

А оніно -

Халча, Шандра, Кандиби.

Келеберда, Калга, Темрюк, Ташлик.

Оце ваш слід, приблуди і задиби,

отой татарський клекіт - Кагарлик!

Чунгул, Пекельне - на своїй землі! [25, 26]

Розташування України на перетині торговельних шляхів, клімат та природні багатства (родючі ґрунти зокрема) здавна робили її об'єктом зазіхань сусідніх держав. Могутня Туреччина, Росія - жодна з цих країн не відмовилася б приєднати до себе українські землі. І кожна з них робила все залежне, щоб так і сталося. Польща ж, до якої належала левова частка української території, не хотіла втрачати цю частку. Крім того, із задоволенням приєднала і Лівий берег України, і південний степ:

А стольний Київ стогне від литвина.

І шляхта знову шастає проз Львів [25, 32].

Спірні питання у XVI-XVII ст. вирішувалися шляхом військових захоплень, і руйнація, що залишалася після набігів турецько-підданих татар або шляхетських посіпак також відбилася в назвах українських населених пунктів. У «Берестечку» Ліна Костенко наводить масив таких назв:

Скрізь Лиховки, Недогарки, Топильно,

Погарщина і Рубані Мости.

Зарубинці. Попільня. Попелюхи.

Попонне. Погорільці. Гробове.

Нежиловичі. Несолонь. Свинюхи.

Кальне, Грузьке, Холодне і Криве!

Бориничі. Дуліби. Гориславичі.

Яриловичі. Княжичі. Пеньки.

Старі Червища і Нові Безрадичі

Нові Голгочі на Чотирбоки!

Спасибівка. Терпилівка. Адами.

Звенигород. Гостомель. Хотимир

Мала Глумча з Веселими Тернами

і П'ятихатки між Семимогил [25, 26].

Найпереможніші моменти історії України та особисто Богдана Хмельницького як полководця також подані через ономастичну призму:

Коли вступив у Київ я комонно -

Після Пиляви, після Жовтих Вод [25, 38].

Підкреслена урочистість в'їзду в столицю після значних перемог над польським військом передана за допомогою архаїзму «комонно». Топоніми «Пилява» та «Жовті Води» залишилися в українській історичній пам'яті синонімами національної перемоги, піднесення національного духу.

Ономастика в поемі «Берестечко» виступає як провідний художній засіб для зображення подій. Причому водночас із подієвою інформацією ономастичні засоби передають і емоційний настрій автора, надають емоційно-експресивного забарвлення сюжету:

Горить Волинь. Болить Галичина.

І вже вступає в Київ Радзивілл [25, 41].

У наведеній цитаті топоніми «Волинь», «Галичина» виступають як уособлення мас народу походженням з тієї чи іншої області України. Антропонім «Радзивілл» символізує розбещену абсолютною владою польську шляхту, яка бере реванш після переможних походів Богдана Хмельницького.

Узагальнююча персоніфікація топонімів відбиває зміни в ставленні українського загалу до Богдана Хмельницького:

Мене кляли на Масловому Броді.

Мені уже не вірить Чигирин! [25, 46]

«Чигирин» як гетьманська резиденція уособлює в цьому випадку розлад серед козацької старшини, недовіру провідних діячів визвольної війни до Богдана Хмельницького.

Так з'ясовується багатошаровість ономастики поеми «Берестечко»: крім називної функції, топоніми та антропоніми несуть стилістичне навантаження, передаючи ставлення автора до зображуваних подій. До того ж топоніми набувають символічного значення, оскільки своєю назвою уособлюють ту чи іншу подію української історії, ті чи інші історичні постаті, навіть народи.

Зі стилістичною метою Ліна Костенко застосовує і античний топонім «Карфаген»:

І я димів, як попіл Карфагена [25, 49].

Порівняння з цим топонімом передає духовне пригнічення головного героя, втілює руйнацію його мрій, глибокі душевні переживання. Багатошаровість топонімії відбивається і в цьому прикладі: Карфаген - місто - держава, що не корилося Римській імперії і врешті-решт було зруйноване римлянами вщент. Таким же знищеним Карфагеном відчуває себе і Хмельницький після нищівної поразки під Берестечком. З тим же Карфагеном можна порівняти і Україну, нечисленне населення якої намагається здобути та зберегти незалежність від римів XVII ст. - Польщі, Туреччини та Росії.

Віхи особистого життя головного героя також позначаються топонімічними відбитками: господинею хутора Суботова була друга дружина Хмельницького - чарівна полячка Гелена. І Суботів в уявленні головного героя є таким собі втраченим раєм. Власне руйнування хутора стало поштовхом для активної політичної діяльності Хмельницького. Друга трагічна подія, пов'язана із Суботовом, - це страта Гелени (за подружню зраду) старшим сином Хмельницького Тимошем. Інше кохання головного героя - молода Ганнуся - асоціюється із гетьманською резиденцією:

У Суботів не треба. Там ВОНА.

А цю - у Чигирин, бо це уже гетьманша! [25, 72]

Похмура за настроєм поема закінчується доволі несподіваною оптимістичною розв'язкою, символом якої став той -таки Чигирин:

Чекай в Чигирині.

Ми переможем [25, 72].

Отже, топоніми складають більшість ономастичних одиниць поеми. Такою прикметною рисою позначена вся творчість Ліни Костенко [30, 7]. Здебільшого в літературі серед ономастичних одиниць превалюють антропоніми, а Ліна Костенко в поемі «Берестечко» робить із топонімів діючих осіб. Добір топонімів настільки широкий і різноплановий, що, окрім своєї прямої функції - називання населених пунктів, - вони виконують і експресивну, і стилістичну. Найуживанішим топонімом є «Україна». Цей топонім є проголошенням основної думки поеми - вболівання за долю країни, пошук витоків її нещасть і намагання спрогнозувати майбутнє. Застосування топоніма «Україна» є стилістичною метою для увиразнення епічної складової поеми. Топонім «Берестечко» є метафорою не лише військової, а й політичної поразки, що негативно відбивається на майбутньому України як незалежної держави.

Ліна Костенко застосовує величезний масив українських топонімів (320 одиниць) для панорамного зображення подій Визвольної війни. Більш того, за допомогою топонімів автор зображує картину історії країни і навіть ментальність українців, розшифровує ментальний код нації. Топоніми - найбільш сталі з ономастичних одиниць, їх добір і закріплення за певним населеним пунктом відбувався протягом століть, тому вони є однім із найбільш надійних історичних джерел. Легко і невимушено вплітаючи топоніми в канву твору, Ліна Костенко синтезує літературу і історію.

2.2 Антропоніми в ономастичному просторі поеми

Ненабагато меншим за чисельністю є обсяг антропонімів у поемі «Берестечко»: 294 приклади. Функціонально антропоніми виконують ролі називання тих або інших дійових осіб, передають ставлення автора до зображуваного героя.

Близько чверті (27) від згаданих антропонімів складають імена сподвижників Богдана Хмельницького, героїв Визвольної війни:

Де твій Богун, Пушкар і Джеджалик?

Козак Небаба, ох, таки ж не баба! [25, 13]

Стояв Пушкар, як сивий дуб озимий,

Стояв Богун, як лицар із казок.

Сміявся зором відчайдушне карим…

всіх добрих слів достойний Джеджалик.

І Ганнин брат, Іван Золотаренко.

своїх преславних ніжинців привів.

І той Богун…

подав мені клейноди з булавою.

і ми при війську обнялися з ним! [25, 15]

Кожна з цих постатей є окремим символом у Визвольній війні. Іван Богун - полководець, який не програв жодної битви у своєму житті. Джеджалик, Золотаренко, Небаба - видатні запорозькі сотники, політичні радники Богдана Хмельницького. Символічні обійми Хмельницького та Богуна: останній був прибічником радикальних воєнних і політичних дій, Хмельницький і політиком, і полководцем був обережнішим, завжди відшукував підтримку своїм діям. Тому їхні обійми після поразки українського війська символізували і ідеологічне примирення, і готовність і далі вести боротьбу за незалежність України.

Через антропоніми передається знесиленість головного героя після великої воєнної поразки. Задіявши тавтологію на основі прізвища Хмельницького, автор майстерно передає відчуття героя та настрої епохи:

Дев'ятосил, знемігся я потрошку [25, 24].

Хмелій, Хмельницький! [25, 26]

Я Хмелем був. Тепер моє похмілля [25, 28].

Як Святополк, що звався Окаянний,

я в цій фортеці об каміння б'юсь! [25, 30]

Зневіра у майбутньому країни, у власному майбутньому як полководця, державного діяча та особистості передається через зображення настроїв населення:

Все лають Хмеля,

лають Хмеля -

за москалів, за татарву.

І навіть лають… за Гелену! [25, 36]

Поданий у поемі обшир українських прізвищ козацького походження. Для таких прізвищ характерне «промовисте» походження з яскраво вираженою етимологією:

Оце ж мої Волинці, Пінчуки.

Мої Драчі, Немиринці і Гнівань!

Шевці. Кравці. Броварники. Ткачі.

Дейнеки. Запорожці. Завірюхи.

Тютюнники. Кушніри. Орачі.

Прудиуси. Плачинди. Одчайдухи.

Урвитель. Іскра. Добош. Курінний.

Бандура. Скрипка. Явір. Кияниця.

Сірко. Буланий. Білий. Вороний.

Зозуля. Заєць. Кущ. Перепелиця.

Ох, як вас люди називали ловко! [25, 63]

Протиставленням українським прізвищам є прізвища російські. Автор добирає неблагозвучні варіанти, підкреслюючи протистояння України та тогочасної Росії:

А прізвища! Неплюєв. Портомоїн.

Старухин. Єхинєєв. Бутурлін [25, 55].

…У них і князя звали Калитою, -

така страшна захланна калита! [25, 55]

Таким різким протиставленням додається драматичне напруження в поемі, Росія ставиться в один ряд із Туреччиною та Польщею - активними загарбниками українських земель.

За допомогою антропонімів Ліна Костенко надає картину історичних передумов, що спричинили вибух визвольної війни та її криваві битви. Шляхта звикла до безмежної влади на українських землях і у своїх забаганках перейшла всі моральні межі:

Хан палить села хоч для пограбунку,

а Радзивілл - для світла уночі! [25, 64]

Князь Вишневецький вішає повсюди,

а Лащ у церкві вирізав людей. [25, 65]

За допомогою антропонімів - прізвищ польських магнатів автор надає стислу та ємну характеристику тогочасної владної верхівки Польщі. І такі характеристики роблять зрозумілим скорий занепад Речі Посполитої та її розподіл між європейськими державами:

Найбільше насміхався Вишневецький,

моїм нещастям втішена пиха.

Пан Конєцпольський зроду недоріка,

Князь Єремія той не дуже.

Фірлей - то дід, улитий медом.

Чарнецький, чорно в роті, а вже в душі стокрот.

І Страус довгоногий. І Хубальд висівчаний.

Пшепюрський - трохи жевжик і трохи патріот.

Потоцький бадьорився, подриґував литками.

А що вже Лянцкоронський, то там таке барило… [25, 62]

Найбільшу лють і презирство і в автора, і у головного героя викликає ім'я Єремії Вишневецького - прихильника католицизму та прибічника шляхти з українського роду Вишневецьких:

А Єремія кликав до звитяг.

Над ким звитяги? Над своїм народом?!

Князь Єремія з Вишневецьких родом! [25, 63]

Також за допомогою антропонімів розкривається образ головного героя. За допомогою антропонімів окреслюється освіта Богдана Хмельницького:

Якби мав час, теж міг би написати

галантний лист мадам де Шуазі [25, 43].

Щоб не до короля, але таки до мене

приїхав той Боплан чи той же Шевальє [25, 34].

Ну, а якби нам матінка Оранта

підкинула Верґілія чи Данта? [25, 32]

Читав я змалку Плінія і Плавта.

Науку ніжних слів явив мені Катулл [25, 31].

От я вже й міг би, вперше у житті,

як Марк Аврелій, римський імператор,

писать свої 'Думки на самоті' [25, 31].

Сам Кромвель, Кромвель з -за туманів

мені вітання слав як брат [25, 28].

Антропоніми походженням із Давнього Риму: «Вергілій», «Пліній», «Плавт», «Катулл», «Марк Аврелій» свідчать про ґрунтовну освіту українського полководця. Бажання листуватися з «мадам де Шуазі», зустрічі з інженером Бопланом та істориком Шевальє свідчать про вміння спілкуватися з іноземними мандрівниками та знання не лише латини, а і сучасних європейських мов.

Окремим розділом в особистому житті хмельницького стала дружина - полячка Гелена. Повторення цього імені надає відчуття щирої закоханості героя, спалахии ненависті до якої, спричинені її подружньою зрадою, не змогли пересилити палкого кохання:

І зелена, зелена, зелена

на воротях бовтається пані Гелена.

Пані Гелена, жона гетьманська.

Та світ же білий мені потьмарився! [25, 29]

Оту гадюку, змію зелену!

Мою Гелену… мою Гелену… [25, 29]

Вживання антропоніма гетьманського сина Тимоша свідчить про ще один незагойний особистий біль Хмельницького. Саме Тиміш, син від першої дружини, завзятий воїн, вчинив розправу над Геленою - другою дружиною батька:

Сину мій Тимоше, степове лев'я!

Сину мій Тимоше, степове орля!..

Сину мій Тимоше, ти добив мене ж! [25, 30]

Отже, антропоніми посідають друге місце в ономастичному обширі поеми, ненабагато поступаючись топонімам (294 приклади). Антропоніми виконують функцію індивідуалізації художнього простору. Біля 25% антропонімів називають прізвища видатних українських полководців, що прославилися у Визвольній війні. Антропонім «Хмельницький» і похідний від нього «Хміль» застосовуються у внутрішньому монолозі головного героя для підкреслення ступеню переживань. Перелік масиву козацьких прізвищ сприяє створенню історичного тла поеми. Уособленням шляхетської сваволі в поемі стали прізвища польських магнатів - гнобителів українців. Російські прізвища символізують зазіхання на українські землі північного сусіда.

За допомогою антропонімів увиразнюється особисте життя головного героя. Вони сприяють експресивній напруженості поеми, виконують водночас функцію індивідуалізації та символічності.

2.3 Теоніми в поемі «Берестечко»

Теонімічна площина поеми ґрунтується здебільшого на християнських символах і образах. Загальна кількість випадків уживання теонімів - 87 одиниць. З них християнські образи складають 85%. Часто автор застосовує народнорозмовні згадування Бога, що побутують у просторічному мовленні:

Мій Боже, що ті люди мелють! [25, 46]

Ій -Богу ж йому, псяюсі, не з медом [25, 42].

Що тут було, які ще божі кари? [25, 39]

Все у Божій волі [25, 16].

Тепер іди, дай Бог тобі сім'ю [25, 32].

А вона мені, о Боже! -

до стремен припала [25, 34]…

Зустрічаються і називання мусульманського Бога:

Побійся Бога чи Аллаха [25, 18]…

Застосовуються в поемі і теоніми, характерні саме для православної течії християнства:

Вгорі перо, на грудях Божа Мати [25, 21].

На період перебування Богдана Хмельницького у запорозьких козаків вказує особливе почитання Покрову Божої Матері, що трансформувалося в особливий образ Божої Матері -Покрови:

Молюся нашій пресвятій Покрові [25, 36].

Саме Покрову запорозькі козаки вважали своєю захисницею і надавали їй особливе місце у своєму пантеоні.

Зустрічається також і згадка про синтетичний образ язичницької матері - захисниці та християнської Божої Матері - Оранти, яка є втіленням своєрідної перехідної ланки між язичництвом і християнством:

Ну, а якби нам матінка Оранта

підкинула Верґілія чи Данта? [25, 31]

У поемі є і згадка про одне з найулюбленіших релігійних свят, що має язичницьке забарвлення, - яблучний Спас. Християнське за змістом, але язичницьке за формою, це свято завжди широко відзначалося і було великою втіхою для дітей. У поемі «Берестечко» згадка про яблучний Спас виступає як втілення одного із найщасливіших моментів життя гетьмана:

Колись, було, конячку запряжу

та й повезу у Паволоч на Спаса [25, 67].

Рідко (всього 0,02%) в поемі вживаються згадки про сили, протилежні Божим:

І чорту - на, і Богу - на [25, 56].

І виповзали чорні, як анциболи,

набравши смерті повні постоли [25, 43].

Форма згадування антихриста - просторічне сьогодні слово «анцибол» - була широко вживаною в полемічній літературі XVI - XVII ст.

3% серед теонімів складають згадки про Страшний Суд:

А на Страшному стрінемось Суді [25, 20]

Образну палітру поеми збагачують порівняння, створені на основі біблійних образів: Берези у непорушному повітрі порівнюються із закам'янілою жінкою Лота; сидіння в кам'яній в'язниці нагадує головному герою перебування Йони в китовому животі; Україна в розумінні головного героя і є обітованою землею для знедоленої нації, що звикла жити серед нашесть із заходу чи півдня; вибух національної зненависті до поневолювачів, кривава розправа з поляками та євреями - це остання битва, після якої змінюється світ:

…І жінками Лота

білів, болів березовий стовбняк [25, 34].

В кам'яному чреві

сиджу як Йона в череві кита [25, 41].

…мене ж Мойсеєм називав народ! [25, 35]

Мені в короні змалечку цар Ірод [25, 32].

Там вибрали якогось чоловічка

і думають, що це вже Вифлеєм [25, 33].

Земля обітованна -

вона ж під нами, наша, ось вона! [25, 34]

Ну, то й дійшло до крові, до шабель.

Армаґеддон [25, 48].

Богдан Хмельницький у довгому внутрішньому монолозі опонує і звертається до біблійних мудреців або святих:

Отут ти помилився, премудрий Соломоне.

Поразка - це поразка [25, 54].

Усі народи, а відтак і мій,

у чомусь винні, скоївши й не скоївши,

як винен той святий Варфоломій

за те Варфоломіївське побоїще [25, 56].

Як казав цар Давид: тісно мені звідусіль [25, 63].

А наш Іоасаф усе святив мечі [25, 52].

Отже, теоніми біблійного походження широко використані в поемі «Берестечко» для увиразнення думок головного героя. За допомогою теонімів також проводяться паралелі між біблійними подіями та українською історією. Таким чином події національної історії набувають світового масштабу завдяки біблійним паралелям. Також те оніми виконують експресивно -увиразнюючу функцію, надаючи тексту публіцистичної запальності та пришвидшуючи темпоритм твору.

Теоніми з античного світу складають 15% від загальної кількості цього типу ономастичних одиниць. Слід зауважити, що в романі у віршах «Маруся Чурай», події якого розгортаються також у XVII ст., Ліна Костенко не вживає жодного античного теоніма. Як зазначає М. Мельник, «це нетипово для Ліни Костенко, але характерно для світосприйняття українського народу зображуваного XVII ст.» [30, 7] Поема «Берестечко» за будовою - внутрішній монолог гетьмана. Богдан Хмельницький - людина освічена, з родини козацької старшини, обізнаний зі здобутками світової філософії та поезії, володів іноземними мовами, тому використання в поемі античних теонімів сприймається природно. Античні теоніми збагачують образну палітру твору, надають нових рис для характеристики образу головного героя, стають ще однією мелодією для створення поліфонічного звучання поеми. Запального польського короля Хмельницький характеризує так:

О, той не стане політикувати

і під мечем не всидить, як Дамокл [25, 37].

Чарівність і привабливість другої дружини -польки увиразнена порівнянням з Єленою Троянською:

Ото колись одна така Гелена

і до війни троянців довела [25, 39].

Козаки порівнюються з давньогрецькими героями:

…були преславні наші козаки -

як ті Ахілли і як ті Ґеракли [25, 43].

Таке порівняння надає твору пафосності, оскільки в уяві читача козаки сприймаються не як військове утворення, а набувають індивідуальних рис, підкреслюється їхня фізична сила, витривалість, надлюдські здібності. Античні теоніми в поемі набувають рис архетипічності, коли лише натяк на того чи іншого героя створює в уяві сприймача опуклу картину.

Україну автор порівнює із зруйнованою Троєю:

Все нас руйнують, як ахейці Трою [25, 52].

Теперішній час дієслова «руйнують» надає зображуваній дії значення повторюваності: якщо Трою зруйнували один раз, то Україну руйнують постійно.

Використання в поемі «Берестечко» теонімів надає твору пафосності, смисловий обрій розширюється від меж програної битви в Україні XVII ст. до роздумів над історією і майбутнім України. Теоніми, використані в поемі, складаються за походженням з двох типів: теоніми християнського напрямку та античного. Незважаючи на різні джерела, походження, теоніми створюють мистецький симбіоз і сприяють розширенню смислової та експресивної палітри твору. Завдяки теонімам християнського походження події національної історії набувають загальносвітового значення. Античні теоніми через свою архетипність сприяють увиразненню міжчасових зв'язків. Крім того, теоніми сприяють деталізації образу головного героя Богдана Хмельницького: надають експресивності, увиразнюють політичні погляди, свідчать про рівень освіченості. Теоніми є однією із виразних стилістичних та значеннєвих прикмет поеми «Берестечко».

2.4 Гідроніми, астроніми та етноніми в поемі «Берестечко»

Порівняно з топонімами, антропонімами та теонімами, гідроніми посідають скромне місце в мовній канві поеми «Берестечко». Переважно вживається назва ріки Дніпро (40% від кількості гідронімів). Також зустрічаються назви рік, через які проходило військо Богдана Хмельницького:

Від Ворскли до Дунаю [25, 36].

Дністро і Буг,

І Тясмин, де колись кусали комарі

святого Афанасія Сидящого… [25, 47]

Чи тобі полегшало,

що на мене пальцями тицяють

від Дніпра аж по Віслу… [25, 41]

Чого ж ти їх не вистріпав на Стрипі?

Тепер би не програв на Пляшовій! [25, 58]

Нема спокою між Дніпром і Бугом [25, 59].

З Бреста і по Бугу

плоти лаштують на далекий Данціг [25, 63].

Для означення південних територій України вживаються гідроніми - назви південних річок:

Згадав степи… Молочну, Янчекрак [25, 57].

Дніпро семантично поєднується у творі із запорозькими козаками, є їхнім метафоричним символом:

А запорожці все сидять як соколи

на чортомлицькім рукаві Дніпра [25, 58].

Побужжя йде, Волинь і наддністрянці.

А там, диви, обізветься й Дніпро [25, 58].

Згадується в поемі одне із найкрасивіших озер України - волинський Світязь:

У Волині є око Світязя,

Воно також дивиться в ніч [25, 54].

Є згадка про пролив між Францією та Британією як символ залученості України до великої політики XVII ст.:

Гуляли вітри на Ла -Манші [25, 28]

Гідроніми в поемі виконують переважно метафоричну роль, означаючи собою певну частину країни. До того ж гідроніми є певними віхами військового шляху українців, вони позначають області, які проходило військо протягом Визвольної війни.

Астроніми, що застосовуються в поемі, мають українські назви, підкреслюючи світосприйняття головного героя, його українську ментальність:

Чумацький Шлях заремигає - злазь [25, 19].

Вже зірочки на чорнім оксамиті

Чумацьким Шляхом розсипають сіль [25, 47].

П'є тишу ніч з Великого Ковша [25, 48].

Застосовуються і етноніми, виконуючи роль семантичного підкреслення багатонаціональної сили, з якою доводилося воювати українців:

Там був француз, розчесаний на проділ.

І влох, і угрин, і литвин, і сакс [25, 53].

Лаконічна назва твору - топонім «Берестечко» - одразу в читача викликає асоціації з однією з найболючіших військових поразок в українській історії, яка вплинула і на подальших хід не лише воєнних, а й політичних подій, що призвело врешті -решт до втратою України політичної та територіальної незалежності. Топонім «Берестечко» вживається у творі 10 разів, переважно як символ болючої поразки:

Найуживанішим топонімом у поемі «Берестечко» є «Україна». Він вживається 25 разів. Назва країни в поемі персоніфікується:

Автор через Богдана Хмельницького передає власне ставлення до зображуваних подій і власні думки вкладає в уста головного героя поеми.

Серед топонімів зустрічаються назви країн, з якими тодішня Україна мала ті або інші (найчастіше воєнні) відносини.

Костенко передає через застосування топонімів.

Обшир топонімів - назв населених пунктів України визначає у Ліни Костенко історію країни і увиразнює національний характер українців.

Ліна Костенко часто використовує засіб персоніфікації топонімів. Водночас перелічення великого масиву топонімічних назв дозволяє визначити етимологію української топоніміки.

Ономастика в поемі «Берестечко» виступає як провідний художній засіб для зображення подій. Причому водночас із подієвою інформацією ономастичні засоби передають і емоційний настрій автора, надають емоційно -експресивного забарвлення сюжету.

Для ономастики поеми характерна багатошаровість: крім називної функції, топоніми та антропоніми несуть стилістичне навантаження, передаючи ставлення автора до зображуваних подій. До того ж топоніми набувають символічного значення, оскільки своєю назвою уособлюють ту чи іншу подію української історії, ті чи інші історичні постаті, навіть народи.

Загальна тенденція до посилення впливовості топонімів простежується протягом усієї творчості Ліни Костенко. «Берестечко» - найбільш яскравий приклад використання топоніміки як семантичного і стилістичного засобу.

Простеживши динаміку ономатворчості автора, можна відзначити зростання глобальності її поетичного мислення.

За допомогою ономастики Ліна Костенко створює не просто поему, а мовну картину світу, у якій відкладається, консервується давнє світосприйняття етносу, що найповніше вимальовується на лексичному рівні.

Мовна картина світу, у свою чергу, є відмітною позначкою мови, притаманної і мові в цілому, і окремим її рівням, і окремим частинам цих рівнів. Тому і власні назви як окрема системна, дуже автономна і дуже потужна (у кожній мові онімів незрівнянно більше, ніж апелятивів) група лексики, теж відтворює мовну картину світу України XVII ст. за допомогою своїх невичерпних ресурсів.

Якщо у мові та її компонентах відклалась усталена народна, етнічна мовна картина світу, то у мовленні, в ужитках мови відображається сприйняття індивідуума, проявляє себе індивідуально -авторська мовна картина світу, яка не може бути абсолютно тотожною у двох індивідуумів, але в усіх індивідуумів, у всіх носіїв даної мови є лише варіантами, більш або менш специфічними різновидами того інваріанта, яким є етнічна мовна картина світу, притаманна даній мові.

ВИСНОВКИ

Ономастика вивчає історію та закономірності їх виникнення, розвитку і функціонування, зміни, поширення і структури власних імен у мові і мовленні, в літературній і діалектній сферах.

Предметом вивчення ономастики є антропоніми, топоніми, гідроніми, зооніми, фітоніми, космоніми, астроніми, хрононіми.

Слов'янські ономастичні студії відбувалися у взаємодії з вивченням історії розвитку слов'янських мов. Початок їх пов'язаний з діяльністю видатного мовознавця ХІХ ст. Ф. Міклошича.

Розвиток ономастики як наукової дисципліни умовно поділяється на три етапи. Перший етап - це «доакадемічна доба», коли створюються перші словники власних імен і з'являються наукові розвідки із зазначеної проблематики. Цей період тривав до середини ХІХ ст. Другий етап охоплює другу половину ХІХ ст. - першу половину ХХ ст., коли з'являються академічні філологічні дослідження з ономастики. Третій етап (друга половина ХХ ст. - початок ХХІ ст.): ономастичні дослідження здійснюються поряд із філологами і спеціалістами -істориками.

У першій половині ХХ ст. працювали відомі українські вчені П. Клименко, М. Ткаченко, А. Ярошевич та ін. Українські топоніми - географічні назви в своїх працях частково розглядали польські вчені. Подальший розвиток ономастики в Україні відзначений посиленням наукової взаємодії істориків і лінгвістів. Джерелознавці в Україні починають виокремлювати окремі групи лінгвістичних джерел: топонімічні, антропонімічні, етнонімічні. В коло уваги вітчизняних вчених потрапляють інші окремі класи українського ономастикому. Це - космоніми, теоніми, зооніми та ін. Велике зацікавлення дослідників традиційно викликають гідроніми України, походження яких, інколи навіть сягає часів первісної доби (І. Железняк, Ю. Карпенко, О. Стрижак). В останні десятиліття в Україні активно вивчаються антропонімічні джерела.

Власні назви художнього тексту є фактами мовлення, а не мови. Текст як одиниця мови включає до свого складу тільки схематичну структуру і не включає всієї конкретики, що є надбанням. Митець обирає (чи творить) оніми, яких ужито в його творі, з певними художніми настановами. Сама по собі номінація, диференціація однорідних об'єктів може бути досягнута з художньому творі взагалі без власних назв і в принципі не виконує в тексті провідної ролі.

Існуючі праці з літературної ономастики є майже суцільно антропонімічними, оскільки антропоніми, безперечно, є найвагомішою для художнього тексту групою власних назв.

Дослідження власних назв становить величезну важливість завдяки специфічним закономірностям їх передачі та збереження.

Для власних назв характерна надзвичайна значеннєва стійкість, вони зберігаються не тільки при революційних зрушеннях в історії певної мови, але навіть при повній зміні мови однієї системи іншою. Ономастика дає цінний матеріал для історії, встановлюючи місця поселень та шляхи міграцій, часто зниклих народів, характеризуючи місцеві міфи, даючи уявлення про тип поселень, про суспільних і сімейних відносинах.

Поезія має істотні ономастичні особливості. Власні назви є істотним, функціонально значущим складником поетичних творів. Одною з таких особливостей є опертя поезії на ширше коло власних назв, яке неможливо звести лише до антропонімії.

Поезія Ліни Костенко в ономастичному плані вивчена доволі широко, але потребує і подальшого вивчення, бо оніми поетеси є однією з найприкметніших ознак її творчості. Глибока продуманість у підборі, філігранна обробка при використанні власних назв насичує їх у поемі «Берестечко» значною поетичною інформацією та багатоманітними художніми функціями. Розкриття цієї інформації та функцій становить значний інтерес як для розбудови теорії літературної ономастики, так і для глибшого пізнання творчості Ліни Костенко.

Повноцінне вивчення літературної онімії можливе лише за умови її аналізу в межах цілого тексту і в усій сукупності, а не розгляду окремих, на вибір, власних назв.

У поемі Ліни Костенко власні назви стають могутнім текстоутворюючим чинником, зосереджуючи навколо себе чи не всі образи, стають підкресленими мовними знаками неповторності. За своїм складом ономастикон поеми Ліни Костенко характеризується всеосяжністю, глобальністю, за стилістичним забарвленням - високою експресивністю, вираженою адгерентно, за способом використання - національним осмисленням.

Виразова потужність, дійовість кожного оніма набуває сенсу духовного скарбу. Зміцнюється алюзійність, інтертекстовість ужитих онімів. Оніми стають концентрованими втіленнями епохи Визвольної війни.

Серед власне українських онімів переважає денотативне значення (завжди з конотативним додатком), жива народна стихія, майстерно й точно відбита поетесою і використана нею як потужний засіб художнього мовлення.

У сфері теонімії та міфонімії здебільшого вживаються християнські власні назви, використовується також і антична теонімія. Ужиток кожної власної назви в поемі «Берестечко» стає маленьким шедевром - у творі немає жодного зайвого оніма, а всі наявні є доречними, всі сприяють глибшому розкриттю художнього цілого. Поетеса добирає такі оніми, що відповідають реаліям XVII ст. і водночас вписуються в ономастичний досвід людини ХХ ст. При всій тематичній детермінованості онімічного наповнення твору воно становить гармонійну єдність і потужну силу, що активно діє на реципієнта, створюючи сповідальну достовірність зображення.

Для творчості Ліни Костенко характерна надзвичайна увага до власних назв. Ономастика поетеси, крім номінативної функції означання того чи іншого місця події або героя, є також одним зі стилістично -виражальних засобів.

У поемі «Берестечко» представлений такий ономастичний обшир: вжито 320 топонімів, 294 антропоніми, 87 теонімів. Крім того, застосовуються гідроніми, етноніми, астроніми. Завдяки такому ономастичному загалу Ліна Костенко створює військову, побутову панораму життя в Україні XVII ст.

Топонім «Берестечко» - назва твору - вживається у творі 10 разів, переважно як символ болючої поразки.

Найуживанішим топонімом у поемі «Берестечко» є «Україна». Він вживається 25 разів. Назва країни в поемі персоніфікується, вводиться у порівняльні звороти, набуває метафоричного змісту землі обітованої для українців.

За допомогою топонімів, в алегоричній формі, дуже стисло, зображується складне політичне становище України у XVII ст. Серед топонімів зустрічаються назви країн, з якими тодішня Україна мала політичні та/або воєнні відносини.

Ліна Костенко застосовує особливий прийом зображення історії України шляхом введення у текст поеми широкої палітри назв населених пунктів, переважно власне українського походження. Обшир цих топонімів визначає у поемі не лише історію країни, а й національний характер українців у різні історичні періоди: від пасторальної ніжності у поодинокі моменти історичного затишшя до безрозсудного гніву як відповіді на багаторічні знущання.

Ліна Костенко використовує засіб персоніфікації топонімів. Водночас перелічення великого масиву топонімічних назв дозволяє визначити етимологію української топоніміки.

Найпереможніші моменти історії України та особисто Богдана Хмельницького як полководця також подані через ономастичну призму.

Ономастика в поемі «Берестечко» виступає як провідний художній засіб для зображення подій. Причому водночас із подієвою інформацією ономастичні засоби передають і емоційний настрій автора, надають емоційно-експресивного забарвлення сюжету.

Для ономастики поеми «Берестечко» характерна багатошаровість: крім називної функції, топоніми та антропоніми несуть стилістичне навантаження, передаючи ставлення автора до зображуваних подій. До того ж топоніми набувають символічного значення, оскільки своєю назвою уособлюють ту чи іншу подію української історії, ті чи інші історичні постаті, навіть народи.

Топоніми позначають і віхи особистого життя головного героя поеми Богдана Хмельницького.

Ненабагато меншим за чисельністю є обсяг антропонімів у поемі «Берестечко»: 294 приклади. Функціонально антропоніми виконують ролі називання тих або інших дійових осіб, передають ставлення автора до зображуваного героя.

Близько чверті (27) від згаданих антропонімів складають імена сподвижників Богдана Хмельницького, героїв Визвольної війни.

Через антропоніми передається знесиленість головного героя після великої воєнної поразки.

У поемі поданий обшир українських прізвищ козацького походження. Для таких прізвищ характерне «промовисте» походження з яскраво вираженою етимологією.

Протиставленням українським прізвищам є прізвища російські. Автор добирає неблагозвучні варіанти, підкреслюючи протистояння України та тогочасної Росії. Таким різким протиставленням антропонімів додається драматичне напруження в поемі, Росія ставиться в один ряд із Туреччиною та Польщею - активними загарбниками українських земель.

За допомогою антропонімів Ліна Костенко надає картину історичних передумов, що спричинили вибух визвольної війни та її криваві битви.

За допомогою антропонімів - прізвищ польських магнатів автор надає стислу та ємну характеристику тогочасної владної верхівки Польщі. Найбільшу лють і презирство і в автора, і у головного героя викликає ім'я Єремії Вишневецького - прихильника католицизму та прибічника шляхти з українського роду Вишневецьких:

Також за допомогою антропонімів розкривається образ головного героя: його освіта, політичні наміри, ставлення до батьківщини та бачення свого шляху як полководця, його особисте життя.

Антропоніми сприяють експресивній напруженості поеми, виконують водночас функцію індивідуалізації та символічності.

Теонімічна площина поеми ґрунтується здебільшого на християнських символах і образах. Загальна кількість випадків уживання теонімів - 87 одиниць. З них християнські образи складають 85%. Часто автор застосовує народнорозмовні згадування Бога, що побутують у просторічному мовленні.

Зустрічаються і називання мусульманського Бога:

Застосовуються в поемі і теоніми, характерні саме для православної течії християнства: Оранта, Покрова, Спас.

Рідко (всього 0,02%) в поемі вживаються згадки про сили, протилежні Божим.

3% серед теонімів складають згадки про Страшний Суд.

Образну палітру поеми збагачують порівняння, створені на основі біблійних образів.

Теоніми з античного світу складають 15% від загальної кількості цього типу ономастичних одиниць. Античні теоніми збагачують образну палітру твору, надають нових рис для характеристики образу головного героя, стають ще однією мелодією для створення поліфонічного звучання поеми.

Порівняно з топонімами, антропонімами та теонімами, гідроніми посідають скромне місце в мовній канві поеми «Берестечко». Переважно вживається назва ріки Дніпро (40% від кількості гідронімів). Також зустрічаються назви рік, через які проходило військо Богдана Хмельницького.

Гідроніми в поемі виконують переважно метафоричну роль, означаючи собою певну частину країни. До того ж гідроніми є певними віхами військового шляху українців, вони позначають області, які проходило військо протягом Визвольної війни.

Астроніми, що застосовуються в поемі, мають українські назви, підкреслюючи світосприйняття головного героя, його українську ментальність.

Застосовуються і етноніми, виконуючи роль семантичного підкреслення багатонаціональної сили, з якою доводилося воювати українців.

Оніми у поемі «Берестечко» мають такі функціональні навантаження: виконують номінативну, суто називну функцію; виконують хронотопічну функцію; характеризуючу функцію, за якою онім кваліфікує саме свого носія, а не визначає його хронотопічний, соціальний чи віковий статус; функція виразовості, образності, тропеїчності охоплює значну частину онімів, ужитих Ліною Костенко; деякі групи власних назв (передусім християнські та античні теоніми) майже суціль метафоризовані; експресивна функція характерна для всієї онімії поеми «Берестечко». У поемі немає холодних, не зігрітих почуттями власних назв. Поетеса адгерентно наснажує власні назви експресією, а вони її випромінюють у тексті.

Текстотвірна функція власних назв проявляється в поемі Ліни Костенко «Берестечко» і як наслідок дії всіх попередніх, і шляхом активного використання власних назв як засобів когезії, пов'язування структурних елементів тексту, і тим, що власні назви в поемі стають - і це швидше правило, аніж виняток - ключовими словами, які й організують текст.

Отже, можемо зробити висновок, що власним назвам у поемі Ліни Костенко «Берестечко» органічно притаманна поліфункціональність. Вони, як правило, виконують, всупереч класифікаторській логіці, мало не всі можливі функції одразу. Така особливість робить онімію поетеси необхідним, насиченим і повноцінним складником її лаконічного, афористичного мовлення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Авакумов О.В., Бучко Г.Е., Бучко Д.Г. та ін. Ономастика України першого тисячоліття нашої ери (Монографія) / Ін -т Укр. мови. Акад. наук України. - К.: Наук.думка, 1992. - 283 с.

2. Алексушин Г.В. Имя твое неизвестно… // Таможня. - 2007. - № 17. - С. 30 -31.

3. Алефиренко Н.Ф. О природе ономастической семантики // Ономастика Поволжья: Тез. докл. VIII междунар. конф. Волгоград, 8 -11 сент. 1998 г. / Отв. ред. В. И. Супрун. - Волгоград: Перемена, 1998. - С. 165 -168.

4. Белей Л. Функціонально -стилістичні можливості української літературно -художньої антропонімії ХІХ-ХХ ст. - Ужгород: Вид -во Ужгородського державного ун -ту, 1995. - 212 с.

5. Белецкий А. Лексикология и теория языкознания. Ономастика: Учеб. пособие. - К.: Наукова думка, 1972. - 384 с.

6. Бондалетов В.Д. Русская ономастика: Учеб. пособие. - М.: Просвещение, 1983. - 224 с.

7. Брюховецький B.C. Ліна Костенко. Нарис творчості. - К.: Наукова думка, 1990. - 74 с.

8. Введенський А., Дядиченко В., Стрельський В. Допоміжні історичні дисципліни. - К., 1963. - 244 с.

9. Восточнославянская ономастика / Отв. ред. А.В. Суперанская. - М.: Наука, 1972. - 367 с.

10. Горбаневский М. В мире имен и названий. - М.: Наука, 1983. - 216 с.

11. Горбаневский М., Максимов В. Времен связующая нить. - М.: ООО «ИИЦ «История Фамилии», 2008. - 352 с.:

12. Ермолович Д.И. Имена собственные на стыке языков и культур. - М.: Р. Валент, 2001. - 200 с.

13. Железняк І. Словник мікрогідронімів України: Волинь, Житомирщина, Запоріжжя, Київщина, Кіровоградщина, Полтавщина, Черкащина. - К.: Ірпінь, 2004. - 296 с.

14. Зубко А. Українська ономастика: здобутки та проблеми. - К.: Наукова думка, 1998. - 296 с.

15. Историческая ономастика / Отв. ред. А. В. Суперанская. - М.: Наука, 1977. - 308 с.

16. Калинкин В.М. К вопросу о метаязыке поэтики онима (Статья первая: специальная терминология) // Вісник Донецького університету. Серія Б: гуманітарні науки. - Вип.1, 1998. - С. 131-138.

17. Калинкин В.М. Общая теория поэтонима. Предпосылки и перспективы разработки // Kieleckie Studia Rusycystyczne. - T. 8, 1998. - S.119-131.

18. Калинкин В.М. Поэтика онима. - Донецк: Юго -Восток, 1999. - 408 с.

19. Калинкин В.М. Психолингвистические аспекты семантики собственных имен художественных произведений (коннотации поэтонимов) // Семантика в преподавании русского языка как иностранного. - Вып. 3. - Ч. 1. Общие вопросы. Лексикология. Семантика частей речи и других номинативных классов. - Харьков, 1989. - С. 154-156.

20. Калінкін В.М. Теоретичні основи поетичної ономастики. Автореф. дис… докт. філол.н. - Київ, 2000. - 24 с.

21. Карпенко Ю. Про назви творів Ліни Костенко // Культура слова. - 1991. - Вип. 41. - С. 43-47.

22. Карпенко Ю. Теоретичні засади розмежування власних і загальних назв // Мовознавство. - 1974. - № 4. - С. 22-34.

23. Карпенко Ю.О. Реєстри Війська Запорізького і проблема постання українських прізвищ // Питання історичної ономастики України. - К.: Наукова думка, 1994. - 386 с.

24. Компан О. Ономастика як допоміжна історична дисципліна // Історичні джерела та їх використання. - К., 1966. - Вип. 2. - С. 60.

25. Костенко Л. Берестечко. - К.: Либідь, 2010. - 76 с.

26. Кошарська Г. Творчість Ліни Костенко з погляду поетики експресивності. - К.: Наукова думка, 1994. - 286 с.

27. Курилович Е. Положение имени собственного в языке // Курилович Е. Очерки по лингвистике. - М.: Изд -во иностр. лит -ры, 1962. - С. 251 -266.

28. Лосев А. Ф. Философия имени. - М.: МГУ, 1990. - 269 с.

29. Матвеев А. К. Субстратная топонимия Русского Севера: В 3 ч. Ч. 1, 2. - Екатеринбург: Изд -во Урал. ун -та, 2001. - 186 с.

30. Мельник М.Р. Ономастика творів Ліни Костенко: Автореф. дис... канд. філол. наук. - Одеса, 1999. - 18 с.

31. Ономастика і апелятиви: Збірник наукових праць. - Дніпропетровськ: вид -во ДДУ, 1998 р. - 368 с.

32. Отин Е.С. Словарь коннотативных собственных имён. - Донецк: Юго -Восток, 2004. - 412 с.

33. Подольская Н.В. Словарь русской ономастической терминологии. - М.: Наука, 1978. - 198 с.

34. Рут М. Э. Русская народная астронимия. - Свердловск: Изд -во Урал. ун -та, 1987. - 67 с.

35. Скрипник Л.Г., Дзятківська Н.П. Власні імена людей: Словник -довідник. - К.: Іпінь, 2002. - 406 с.

36. Суперанская А. Общая теория имени собственного. - М.: Наука, 1973. - 206 с.

37. Ташицкий В. Место ономастики среди других гуманитарных наук // Вопросы языкознания. - 1961. - № 2. - С. 16-20.