Світосприйняття Гоголя та місце професійної діяльності письменника в сучасній журналістиці

/

ЗМІСТ

ВСТУП

1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ

1.1 ЯВИЩЕ ЖУРНАЛІСТИКИ В ОЦІНКАХ М.В. ГОГОЛЯ

1.1.1 Формування поняття «журналізм» в публіцистиці письменника

1.1.2 Листи Гоголя як джерело вивчення його уявлень про журналістику

1.2 ХУДОЖНЄ ОСМИСЛЕННЯ ЖУРНАЛІСТСЬКОГО ФЕНОМЕНУ У ТВОРАХ МИКОЛИ ВАСИЛЬОВИЧА

1.2.1 Аспекти втілення журналізму в повістях письменника

1.2.2 Відображення журналістики в драматургії та в поемі «Мертвые души»

1.3 ПОЗИЦІЯ ГОГОЛЯ ЩОДО ЖУРНАЛЬНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.3.1 Положення статті «О движении журнальной литературы в 1834 и 1835»

1.3.2 Аналіз статті Миколи Гоголя

2. СПЕЦИФІКАЦІЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРОДУКТУ

2.1 СТРУКТУРА

2.2 АВТОРСЬКА ІДЕЯ ТА СМИСЛ

2.3 МЕТА РОБОТИ

2.4 СПЕЦИФІКАЦІЯ АУДИТОРІЇ

2.5 ТЕХНІЧНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ

3. ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПРОДУКТ

3.1 ВШАНУВАННЯ 200-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ М.В. ГОГОЛЯ НА СТОРІНКАХ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ ГАЗЕТИ «ДЕНЬ»

3.2 ЮВІЛЕЙ МИКОЛИ ГОГОЛЯ НА СТОРІНКАХ СУМСЬКОЇ ПРЕСИ

3.3 ТРАГІЧНА ДОЛЯ НІКОШІ

3.4 «СКУЧНО НА ЭТОМ СВЕТЕ, ГОСПОДА» … БЕЗ ГОГОЛЯ

3.5 ВІЧНИЙ ГОГОЛЬ У НОВИХ МАС-МЕДІА

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Розвиток журнальної літератури в 1820-1830 роках помітно змінив культурну ситуацію в Росії, позначивши не тільки полемічні напрямки утворених літературних партій, але й появу феномену журналізму, що впливав на різноманітні пласти культури. Микола Васильович Гоголь (1809 - 1852) був одним із перших, хто це відчув і втілив у своїх матеріалах (публіцистиці, листуванні та художніх творах). Розвиваючи досягнення М. М. Карамзіна та О. С. Пушкіна, він створив цілісне уявлення про журналізм.

Про Гоголя писало багато авторів, акцентуючи увагу на його журнальній полеміці. Роботи В. Г. Березіної, В. В. Гіппіуса, В. Я. Звиняцьковського, В. В. Каллаша, В. П. Красногорського, Ю. В. Манна, В. І. Мацапури, М. І. Мордовченка, Ю. Г. Оксмана, Є. І. Рискіна, О. М. Степанова та ін. надзвичайно корисні для виявлення позиції письменника і формування його уявлень щодо російської журналістики. Більшість робіт присвячені історико-літературному аналізу позиції письменника-журналіста та його взаєминам із О. С. Пушкіним як редактором «Современника». Деякою мірою у працях висвітлено співпрацю Гоголя з іншими виданнями, а також його епістолярні висловлювання про журнальний рух і журналістську справу.

Мета роботи - створити власний інформаційний продукт - добірку різножанрових матеріалів, які допоможуть детально розкрити художнє світосприйняття Гоголя, місце професійної діяльності письменника в сучасній журналістиці.

Актуальність обумовлена пожвавленням наукового інтересу до постаті Гоголя, з нагоди вшанування 200-річчя від дня його народження на сторінках друкованих видань. А також недостатнім дослідженням цілісного аналізу поглядів Миколи Васильовича на журналістику, його зв'язок із цією професією, що вимагає досить широкого та багатоаспектного вивчення теми.

Наукова новизна полягає в:

· спробі детального аналізу паралелей у висвітленні ювілейної дати Гоголя в друкованих виданнях 50 років тому (газета «Ленінська правда» №63, 1959 р.) і в наші дні (газета «Сумщина» №35, 2009 р.);

· бажанні з'ясувати тематику, жанрову палітру та специфіку матеріалів, присвячених ювілейній даті письменника (газета «День» за 2007-2009 рр.);

· намаганні розкрити журналістську сторону життя світового класика.

Структура та обсяг роботи - дипломна робота складається з пояснювальної записки: вступу, теоретичних засад, специфікації інформаційного продукту, списку використаних джерел (23 найменувань), шести власних журналістських матеріалів, висновків і додатків (програми міжнародної наукової конференції в Полтаві «Гоголівські читання»). Загальний обсяг роботи - 70 сторінок.

Авторська ідея:

· розглянути процес формування письменницьких уявлень про журналістику в публіцистичних виступах і листах Гоголя, звертаючи увагу на місце публіциста в літературно-журнальному русі;

· створити низку матеріалів, які будуть цікаві й корисні не тільки студентам, викладачам шкіл, вищих навчальних закладів, а й обізнаним гоголезнавцям.

Смисл роботи полягає в тому, що її результати можуть бути використані в науковій сфері, в коментарях до художніх творів Гоголя, при вивченні історико-літературних, теоретико-літературних навчальних предметів, тобто в розробці матеріалів із різних журналістських дисциплін.

Журналістські матеріали розміщені на сайті обласної газети «Сумчанка плюс» (sumchanka@ukr.net).

1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ

1.1 ЯВИЩЕ ЖУРНАЛІСТИКИ В ОЦІНКАХ М.В. ГОГОЛЯ

1.1.1 Формування поняття «журналізм» в публіцистиці письменника

Дослідження поняття журналізму та його художньої концепції у спадщині письменника ґрунтується на інтерпретації цього феномену як об'ємного і багатовимірного. Митець надав йому великого значення у своїй публіцистиці та листах, виробив уявлення про етичні та творчі норми в цій сфері, оцінив розшарування в області культури. Гоголівська художня концепція журналізму простежувалася в повістях, драматичних творах і поемі «Мертвые души», виявляючи особливості явища, абстраговані від історичної конкретики, демонструючи різноманітні психологічні, культурологічні, етичні та естетичні ефекти, проникаючи в різні сфери національного буття. Цьому сприяла художня філософія автора.

Джерелом усвідомлення журналістського феномену для Гоголя став погляд зсередини, як журнального діяча, і погляд ззовні, як мислителя. Із цими двома ракурсами пов'язана й еволюція письменницького сприйняття журналізму.

Самого слова «журналізм» у гоголівській лексиці немає. Але уявлення було досить чітким, про що свідчить вживання таких словосполучень: «дело журнала», «журнальное поприще», «журнальные занятия», «журналистское воззрение», «журнальная литература». Їхні основні джерела:

· безпосередня реакція на практику в області журнальної справи;

· еталонні уявлення про журналістику;

· самоідентифікація та визначення власної позиції;

· художнє мислення, елементи якого присутні в текстах Гоголя [19].

Публіцистика Миколи Васильвича представлена відомою статтею «О движении журнальной литературы, в 1834 и 1835 году», опублікованою в першому томі пушкінського «Современника», і фрагментом із «Выбранных мест из переписки с друзьями» («Об Одиссее, переводимой Жуковским», 1846 г.). Статтю в «Современнике», що стала центром журнальної та наукової полеміки, ми розглядаємо як виступ Гоголя, що з'єднує критику з програмними постулатами журналізму. Програма проходить крізь конкретний розбір таких видань, як «Библиотека для чтения» М. Греча і О. Сенковського, «Северная пчела» і «Сын отечества» М. Булгаріна та М. Греча, «Телескоп» М. Надєждіна, «Московский наблюдатель», співробітником якого був С. Шевирьов.

На думку Миколи Гоголя, нормальному розвитку сучасної журналістики заважають такі фактори:

· монополізм деяких видань, відсутність глибокої думки;

· нездатність до відбору матеріалу, безвідповідальність і безпринциповість;

· редакторське свавілля (безсоромні переробки авторських текстів);

· необ'єктивні оцінки інших видань, перехід на особистості й домінування партійних пристрастей;

· несвоєчасність і нерегулярність виходу журнальних номерів у світ;

· розрахунок на позбавлених освіченості та смаку читачів;

· відсутність журналістів із гарними намірами й установками (мова про рекламу);

· зневага літературним минулим, відсутність справжніх критеріїв оцінки письменників;

· відсутність діалогу з читачем, зловживання в комерційній сфері [13].

Із цього переліку легко визначити гоголівську перспективну програму розвитку журналістики:

· здоровий дух змагання, рівні умови для видань;

· відповідальність, принциповість, розбірливість і серйозність щодо опублікованого матеріалу;

· домінування суспільних інтересів над особистими й корпоративними;

· справжній діалог із читачем, повага до нього;

· дотримання авторського права, недоторканність тексту;

· порядність у комерційних і літературних справах;

· оперативність і регулярність виходу у світ.

Стаття письменника має не тільки констатуючий, але й прогностичний характер, особливо актуальний для нашого часу, бо можна провести паралель між 1830 і 2000 р.р. щодо комерціалізації культури. Гоголь не стояв осторонь цього процесу, він спокійно його переосмислював і намагався чинити опір, принаймні у 1830 р., перебуваючи у вирії журнального руху.

У фрагменті «Об Одиссее, переводимой Жуковским» нас цікавить виступ проти журналістики 1840-х років. «В литературе, - пише Гоголь, - как и во всем, - охлаждение. Как очаровываться, так и разочаровываться устали и перестали.

Даже эти судорожные, больные произведения века, с примесью всяких непереварившихся идей, нанесенных политическими и прочими брожениями, стали значительно упадать; только одни задние чтецы, привыкшие держаться за хвосты журнальных вождей, еще кое-что перечитывают, не замечая в простодушии, что козлы, их предводившие, давно уже остановились в раздумье, не зная сами, куда повести заблудшие стада свои» [12, 78].

Переклад «Одиссеи» викликав у Миколи Васильовича надію на те, що незрілий критичний напрям століття або відсутність всякого напряму в журнальному русі зникне, і «Одиссея» Жуковського стане приводом для появи позитивних ідей, приводом замислитися й заглибитися у всебічне вивчення дійсності.

1.1.2 Листи Гоголя як джерело вивчення його уявлень про журналістику

У листах 1830-х роках Гоголь, перебуваючи в гущі журнального руху, скептично, з сарказмом осмислює цей світ і демонструє досить прагматичний підхід. Він вважає професію журналіста спаплюженою, про що пише в листі до М. Погодіна в 1836 р.: «Дело журнала требует более или менее шарлатанства. Посмотри, какие журналы всегда успевали! Те, которых издатели шли очертя голову, напролом всему, надевши на себя грязную рубаху ремесленника, предполагая заранее, что придется мараться и пачкаться без счету» [1, 23]. Таке ставлення може змусити молодого письменника або з гордістю відмовитися від участі в брудній справі, щоб зберегти порядність, або спробувати щось змінити.

Ось що думає про це публіцист у тому ж листі: «Конечно, можно предположить, что с прямою и твердою волею, совестью можно противустать (хотя и неприлично употреблять умные речи с кабачными бойцами), но и в таком случае нужно неослабного внимания, нужно все бросить и издавать один журнал, жить и говорить только этим журналом» [1, 24]. Юний Гоголь ще плекає надію, що можна внести в журнальну справу здоровий дух, що уявлення про порядну журналістику не повинні суперечити комерційній стороні справи, боротьбі за читача та високому призначенню журнальної літератури - доброчинного впливу на громадську думку.

Листи 1830-х р. складають своєрідну паралель статті в «Современнике», продиктованою тими ж мотивами. Микола Васильович не цурається ділових, ринкових хитрощів, але не забувє при цьому про високу мету: «Журнал наш нужно пустить как можно по дешевой цене, - пише він М. Погодіну щодо задуманого «Москвитянина». - Лучше за первый год отказаться от всяких вознаграждений за статьи, а пустить его непременно подешевле. Этим одним только можно взять верх и сколько-нибудь оттянуть привал черни к глупой Библиотеке, которая слишком укрепила читателей своею толщиною. Еще: как можно более разнообразия! И подлиннее оглавление статей! Количеством и массою более всего поражаются люди. Да чтобы смеху, смеху, особенно при конце. Да и везде не дурно нашпиговать им листки. И главное, никак не колоть в бровь, а прямо в глаз» [1, 29]. Отже, вимальовується натяк на програму, що відображає ідеальні уявлення Гоголя та прагматичну тактику боротьби за читача: дешевизна, різноманітність, точність назв, наявність яскравого сміхового початку, наочність і цілеспрямованість критики.

Живучи за кордоном, Микола Гоголь, з одного боку, далекий від російського життя, від пристрастей, злободенних тем і прагнень, а з іншого боку, в нього з'являється можливість поглянути на батьківщину з іншої сторони та спокійно поміркувати. Критик при цьому намагається підтримувати постійний зв'язок із батьківщиною. Один із лейтмотивів його листів 1846-1847 р.р. - наполегливі прохання надсилати йому будь-які російські періодичні видання, навіть найдріб'язковіші. Чим же, крім ностальгії, пояснюється це бажання? Гоголь на цей рахунок у листі до П. Плетньова 1847 р. пише: «Говорит журналист, но ведь за журналистом стоит две тысячи людей, его читателей, которые слушают его ушами и смотрят на вещи его глазами. Это не безделица! Мне очень нужно знать, на что напирать. Не позабудь, что я, хоть и подвизаюсь на поприще искусства, хотя и художник в душе, но предмет моего художества современный человек, и мне нужно его знать не по одной его наружности. Мне нужно знать душу его, его нынешнее состояние. Ни Карамзин, ни Жуковский, ни Пушкин не избрали этого в предмет своего искусства, поэтому и не имели нужды в этих толках» [1, 44]. Журнальна література, на думку Миколи Васильовича, відображає багатоголосся думок, оцінок і намірів сучасної людини, дає письменникові багатий матеріал, забезпечує зворотний зв'язок комунікації автора з сучасним читачем.

На думку критика, змінюється якість літератури, стиль її взаємодії з читачем. Навіть найбезглуздіша критика для Гоголя - «испробование современного человека» [4, 51]. Він переконаний не тільки у величезній владі журналістики над думками людей, але й у тому, що вона відображає життя народу. Це спільний процес, адже настрої епохи містять виразну ноту сучасної журналістики. Вражає об'єктивність його погляду на безглузду критику як на дорогоцінний матеріал для письменника.

Журнальна справа гоголівської епохи розумілася як справа всієї команди, колективу, що виражає загальну думку, має певну позицію. Зрозуміло, що на практиці це було не так, і внутрішні розбіжності породжували протиріччя, полеміку всередині редакцій або просто розрив із командою. Але еталонне уявлення продовжувало існувати (воно є і зараз) й організовувало журналістське життя в світлі цієї «ідеальної» мети. Письменник, маючи непростий досвід на цьому шляху, до 1846 р. не вважає за потрібним брати участь у такій спільній справі, кажучи про моральні й інтелектуальні можливості учасників журнальної справи таке: «Дела мало, а педантства много. А из чего люди в нем хлопочут, никак не могу себе определить. У нас воображают, что все дело зависит от соединения сил и от какой-то складчины. Сложись-ка прежде сам и сделайся капитальным человеком. А без того принесешь сор в общую кучу. Нет, дело нужно начинать с другого конца. Прямо с себя, а не с общего дела, чтобы уметь, точно, о нем говорить, как следует» [16, 47]. Мова йде про відсутність вистражданої особистої позиції, про легкість слововживання, коли справа стосується святих для публіциста речей.

Конкретним відображенням загальної атмосфери російської журналістики є полеміка Миколи Гоголя з Віссаріоном Бєлінським із приводу «Выбранных мест из переписки с друзьями». Позиція Гоголя, представлена ним у листах Миколі Прокоповичу, виглядає як пряма ілюстрація до процитованих вище його слів: «Он (Белинский), кажется, принял всю книгу написанною на его собственный счет и прочитал в ней формальное нападение на всех, разделяющих его мысли. Это неправда; в книге моей, как видишь, есть нападенье на всех и на все» [4, 81]. А самому Бєлінському він написав (20 червня 1847 р.): «Вы взглянули на мою книгу глазами рассерженного человека и потому почти все приняли в другом виде» [4, 96].

Микола Васильович вважає сучасну журналістику короткозорою, погрузнутою в партійних і корпоративних чварах, такою, що втратила за нескінченними суперечками позитивний початок. При цьому потрібно мати на увазі, що в листах, звернених до близьких людей, Гоголь обговорює не тільки одіозні видання й негативні риси журналізму, а й універсальні його особливості. Тому замість гротеску та карикатурності маємо глибокий сум, тугу та м'яку переконливу інтонацію. Разом із тим відчувається велика твердість, із якою письменник відстоює свою позицію, прирікаючи себе на самотність.

Отже, уявлення Гоголя про журналізм, відображені в статтях і листах, відрізняються цілісністю, послідовністю та набувають в багатьох позиціях передбачуваного характеру. Ми чітко простежили еволюцію цих уявлень - від зацікавленості учасника журнального руху в його оздоровленні до відстороненої оцінки самозаглибленого мислителя, який начебто випередив свій час і заглянув у майбутнє.

1.2 ХУДОЖНЄ ОСМИСЛЕННЯ ЖУРНАЛІСТСЬКОГО ФЕНОМЕНУ У ТВОРАХ МИКОЛИ ВАСИЛЬОВИЧА

1.2.1 Аспекти втілення журналізму в повістях письменника

Розвиток художньої версії журналізму в повістях Гоголя відрізняється цілісністю та внутрішньою закономірністю логіко-композиційного розгортання й не завжди збігається з хронологією створення повістей. Внутрішня єдність окремих творів письменника, еволюція жанру в його творчості наклала чималий відбиток на художньому вирішенні цієї теми. Якщо «Вечера на хуторе близ Диканьки» і «Миргород» демонструють відкриту й приховану полеміку з журналістами, розвивають такі традиції журнальної літератури, як маска персонажа-оповідача і вільна «балаканина» з читачем, то в повістях «Коляска», «Петербургские повести», «Рим» журналізм постає як універсальний феномен сучасної цивілізації та розкривається в найрізноманітніших художніх ракурсах. Підсумком цього розвитку стає повість «Рим», в якій журналістський феномен із російського перетворюється у загальноєвропейський, всесвітній. Так журналізм вписується в особисті погляди Гоголя, хоча органічний зв'язок цього феномену з художнім світом повістей на цьому не вичерпується.

Повість «Невский проспект», своєрідна увертюра до циклу «Петербургских повестей», містить багато форм і рівнів втілення журналізму. Це характеристика персонажу (поручика Пірогова) й подібних йому осіб за допомогою вказівки улюблених журналів. Це і полеміка, і навіть перегук із конкретною полемічною статтею Пушкіна (іронічний перелік в одному ряду Греча, Булгарина, Орлова й Пушкіна). Тема газет набуває більш загального семантичного характеру. Напрошується розуміння журналістики як реального джерела брехні, скалічених репутацій. Так петербурзький журналізм потрапляє в зону не тільки вульгарності пірогових, але й демонічних, ворожих людині істин. Дріб'язковість, алогізм, монотонна ритмічність, відсутність ціннісних орієнтирів - ось риси перевернутого світу гоголівської повісті. Одночасно це й родові особливості чужої йому журналістики.

Повість «Нос» містить в собі нові можливості втілення художньої версії журналізму. Іде мова не тільки про проблемно-тематичний контур повісті й характеристику персонажу та самого явища, але й про сюжетні функції: епізод в газетній експедиції стає одним із центрів оповіді. Він допомагає побачити роль газетної продукції у відображенні та створенні абсурду, позбавленого не тільки ціннісних орієнтирів, але й людської логіки. На цьому тлі те, що трапилося з майором Ковальовим, не здається вже таким неймовірним.

Зіставлення різних редакцій повісті «Нос» дозволило припустити, що журнальна полеміка з рецензентом «Северной пчелы», який писав про застарілість мотивування фантастики сном у пушкінському «Гробовщике», і з «Московским наблюдателем», стала важливим чинником у творчій історії «Носа». Справа не тільки у генезисі конкретних фрагментів, але й у загальній концепції письменницької фантастики [9].

Загальна концепція фантастики в Миколи Гоголя складалася певною мірою під впливом сучасної журналістики. Відмова від будь-якої, навіть умовної, мотивації фантастичного, що проявлялося у формі лайливого анекдоту, визначається не тільки глибиною художньої еволюції публіциста. Письменник, можливо, має на увазі й журнальну літературу, охочу до новин, анекдотичних випадків і потворних виключень. Те, що в петербурзькій журналістиці залишається в межах анекдоту, розважальної екзотики, перетворюється під пером Гоголя в ключ до сучасної дійсності. Порівняльний аналіз газетно-журнальної суміші та повісті «Нос», виконаний В. В. Виноградовим, допомагає зрозуміти, що за образно-стильовими паралелями стоїть щось більше, а саме перетворення особливостей масової журналістики у своєрідне, сюжетно-композиційне та символіко-метафоричне вимірювання художнього світу повістей Миколи Васильовича Гоголя.

Аналіз повісті «Портрет» дозволив виявити як полемічні функції художньої іпостасії журналістики (полеміка з В. Г. Бєлінським, відбилася в двох редакціях повісті), так і експліцитне зображення цього феномена. Повість викликає особливий інтерес, бо розкриває думки Гоголя про місце журналістики в сучасній культурі. Мова не тільки про епізод із журнальною рекламою. Йдеться насамперед про сюжет повісті в його цілісності. Прекрасним журнальним коментарем до «Портрета» виявляється полеміка М. В. Гоголя з С. П. Шевирьовим про комерціалізацію літератури, суть якої, на думку Миколи Васильовича, в тому, що поганий не сам факт комерціалізації, а погіршення якості літературної продукції.

Один із механізмів розгалуження мистецтва та культури на високу й низьку сфери показаний письменником у гротескно-фантастичному плані, тому тут не варто шукати відображення всієї повноти й суперечливості процесу. Критику було важливо показати, що служіння високому мистецтву подібне до подвигу чернечого послуху й завжди вимагає великих жертв, тоді як велика спокуса легкого успіху панує в масовій культурі. Гоголь свідомо уникає проміжних станів, оголюючи трагічну парадоксальність культури. Ця художня модель носить у наших очах універсальний характер. Письменник порівнює журналістику в «Портрете» з диявольськоим укусом. При цьому вона виявляється єдиним необхідним посередником між владою містичного золота й владою репутації, яка й породжує грошовий потік.

Сюжет спокуси сучасними бісами продовжує породжувати нові пагони. У світі, який робить людей нулями, роль безпринципної журналістики надзвичайно велика, бо вона створює ілюзію значущості. Герої шукають виправдання свого буття в мареві. Сучасний петербурзький журналізм - це досить вагомий міраж.

Функція створення грошей із порожнечі виконується журнальною рекламою найкраще. Микола Гоголь підкреслює незамінність цього джерела, величезну владу марнослів'я. Порожнеча та фікція породжують у світі петербурзьких повістей матеріальні життєві блага. Журналістика в художній інтерпретації автора «Портрета» залишається конкретним соціально-історичним і культурним явищем, але набуває інших смислових відтінків, ведучи дорогою в пекло. Саме після статті в газеті репутація починає керувати героєм, і це початок його падіння [6].

У повісті «Записки сумасшедшего» журналістика стає темою і джерелом, тобто деяким матеріалом і предметом творчого переосмислення, своєрідним посередником між світом і запаленою свідомістю Поприщина. Журналістика, що породжує нісенітниці, - це новий поворот у «Петербургских повестях», підготовлений тим, що в інших творах вона наділена якістю маячні.

У рамках реалістичної естетики журналізм стосовно «Записок сумасшедшего» трактується як один із факторів соціального та культурного середовища. До стандартних рис середнього чиновника входить і кругозір, обмежений думками «Северной пчелы». Але Гоголь пише не нарис, і його герой, розділяючи вульгарність загальноприйнятих стереотипів, переживає потрясіння і прозріває в божевіллі. Удаючись до традиційного літературного міфу про навіженого, який прозрів, публіцист вказує на трагедію й надає трагедійний пафос деяким проясненням Поприщина. А офіціозна газета зіграла в цій метаморфозі парадоксальну роль, переставши бути тільки чинником середовища.

Не знаходячи в газетах глибокого розуміння того, що відбувається, будь-якої позиції, Поприщин інтерпретує все по-своєму, у неймовірній суміші шляхетних і утопічних уявлень про гуманне та мужню монархію, безглуздих географічних і астрономічних відкриттів і пронизливого крику про порятунок.

Зі зміною самого Поприщина натяки на газетну балаканину наповнюються трагічною іронією. Вони звучать безглуздим контрастом прозріння героя та чистим голосом його душі. Помутнівша свідомість титульного радника нашпигована невідповідностями сучасної періодики, його пам'ять і хвора уява міцно зберігають уривки газетно-журнальної суміші, які заповнюють частини його душі та змішуються з ідеєю-фікс. Вона й надає певний візерунок мішанині та сумбуру помутнівшій свідомості. Контрастом у цій ситуації стає фінальний прорив духа, коли герой одночасно з фізичним стражданням і приниженням відчуває внутрішнє розкріпачення. У цей час газетно-журнальне сміття, як знак роздробленого буття, залишає його свідомість [22].

Враховуючи єдину природу повістей, можна припустити, що феномен журналізму виражається як експліцитно («Рим»), так і імпліцитно («Коляска»). У художній філософії Миколи Гоголя акцентуються універсальні змісти, що мають до журналістики непряме відношення, але відображають його суть у близьких за природою феноменах. Мова йде про оригінальну персоніфікацію гоголівських характеристик масових видань, тобто про перетворення журналу в персонаж. Щось подібне мало місце в «Портрете» в образі журналіста, що склав рекламну статтю. Більш опосередковано цей прийом реалізується в «Коляске», і знову близьке до теми журналістики - в «Ревизоре». Інтерес публіциста до створення таких напівпародійних персонажів, що відображають легковажність, порожнечу, пристрасть до брехні та балагану, недбалість, невмотивованість, алогічність, змушує поставитися серйозно до гіпотези О. Є. Новікова, згідно якою герой «Коляски» Піфагор Піфагорович - це натяк на Барона Брамбеуса-Сенковського. Утім, за полемічною конкретикою, яка була актуальна при першій публікації повісті, стоїть тяжіння М. В. Гоголя до узагальнення: характеристика журналістики певною мірою стає характеристикою всього російської життя.

Повість «Рим» у контексті дослідження виглядає не тільки своєрідним підсумком, але й синтезом художньої та філософсько-публіцистичної версії журналізму. Протиставлення Парижа Римові як сакрального простору цілком схоже на протиставлення паризької журналістики та жалюгідних італійських «журналюг», бо журналістика в розумінні Миколи Васильовича - це щось єдиноприродне самій цивілізації. Журнали беруть на себе роль скла, яке збільшує, і замість того, щоб згладжувати кути, надто перебільшують протиріччя партій, роздмухуючи вогонь ворожнечі. Отже, журнали виступають у якості тієї політичної сили, яка багато в чому визначає співвідношення сил на політичній арені, впливаючи не тільки на наївних читачів, але й на самих політиків, руйнуючи хитку рівновагу, створюючи атмосферу ворожнечі.

1.2.2 Відображення журналістики в драматургії та в поемі «Мертвые души»

Деякі драматичні твори («Ревизор», «Тяжба», «Театральный разъезд» і поема «Мёртвые души») можна об'єднати в загальний аналітичний ракурс. Об'єднання настільки різних у художньому відношенні творів пояснюється швидше міркуваннями структури дослідження, ніж реальною єдністю, подібною до того, яке місце мав журналізм у повістях Миколи Гоголя. Разом із цим у драматургії та великому епосі письменника виявляються універсальні властивості художньої версії цього феномену, його прийоми, функції та форми.

Своєрідністю драматургічного рішення теми є, наприклад, те, що журналістика стає конкретною прикметою життя героїв, а додаткові символічні образи виокремлюються тільки в ході цілісного аналізу тексту. Крім того, журнали й журналісти відіграють своєрідну роль у розвитку інтриги та психологічних ситуаціях.

У сцені «Тяжба» газета «Северная пчела» виявляється втягнутою в чітко відпрацьовану систему шахрайства, лицемірства, відображаючи зворотний бік російського життя. Гоголь створює художній образ газети, яка зуміла стати частиною механізму загальнодержавного обдурювання. Крім того, цей образ виконує спеціальну функцію збудника негативних емоцій і двигуна драматичної пружини. Коло замикається: порожнє слово породжує порожній рух. У світі високих міркувань це виглядає інакше: аморальне, бездуховне слово породжує аморальний, бездуховний рух.

Основний контур розвитку теми журналістики в комедії «Ревизор» розкритий дослідниками: це позасценічний персонаж Тряпичкін, приятель Хлестакова; це фантазії Хлестакова про журнал і літераторів; це загальні властивості Хлестакова й Тряпичкіна та особливі властивості журналістики певного типу -шахрайства, обдурювання, безпринципності, продажності. Хлестаков не просто працював на задвірках газетно-журнального світу й чув про всі новинки, він за своєю природою гармонійно вписувався в цей світ. Тому все, що він говорить про Тряпичкіна, певною мірою відноситься і до нього. Хлестаков - своєрідний усний і епістолярний варіант Тряпичкіна.

Великий інтерес викликає й наступний бік проблеми: матеріалізація деяких властивостей масової журналістики в головному персонажеві. Вище ми вже говорили про цей прийом стосовно оповідання «Коляска». Між Брамбеусом і Хлестаковим встановлюється родинний зв'язок, який підтверджується гоголівською епістолярною та публіцистичною характеристикою Сенковського («пьяница и забулдыжник», «суждения …легковесны», «отсутствие всякого мнения», «он никогда не заботится о том, что говорит, и в следующей статье уже не помнит вовсе написанного в предыдущей») [11, 16]. Хлестаковщина цілком може бути інтерпретована не тільки як широке соціальне й національне явище, але й як відмінна ознака масової журналістики.

Ранні редакції «Ревизора» містили в собі явні полемічні напади, спрямовані проти видавців «Северной пчелы» і «Библиотеки для чтения» Булгаріна, Греча та Сенковського. Пізніше Гоголь згладив гостроту полемічних протиріч (зокрема, прибрав булгаринський наклеп на Пушкіна у промовах Хлестакова) і віддав перевагу узагальнюючим аспектам теми. У «Ревизоре» за допомогою журналістських імен подана досить точна картина провінційних смаків, що має для Миколи Васильовича не тільки комічне й сатиричне підґрунтя, але й пов'язано з сумними роздумами про наслідки маніпуляцій масової журналістики свідомістю провінціалів.

«Театральный разъезд» містить у собі полеміку з журнальною літературою. Натовп глядачів у Гоголя неоднорідний. Віддаючи своїм умовним безіменним героям низку несправедливих, поверхових суджень, власні естетичні прозріння, письменник вирішує зобразити й деякі культурні феномени, що є частиною журналізму. Справа не тільки в тому, що журнал стає замінником власних поглядів інших читачів і глядачів, породжуючи лінощі розуму, несамостійність думок, наслідування. Справа ще і в атмосфері неймовірно знеціненого слова, надзвичайної легкості словесних експромтів, пліток, чуток, наклепу. Атмосфера ця базується в даному випадку на глибокій неповазі до письменників («пустейшие» люди, пишут «пустяки, побасенки») [12, 129].

Феномен журналістики відбився й у поемі «Мёртвые души», що охоплює не тільки весь простір національного буття, але й передбачає різноманітні інтертекстуальні зв'язки з фольклором, пастирським словом, епічною традицією. Парадоксальність жанрової природи твору, що включає в себе прикмети роману й традиційного епосу, народної сміхової та обрядової культури, а також багатьох інших шарів культурної традиції, призвела до того, що феномен журналізму піддався редукції, втратив свій розмах та універсальність. Однак, з іншого боку, повний розвиток отримала тема протожурналізму, тобто тих особливостей людського співіснування, які є найдавнішою передумовою журналістики. Журналізм сприймається письменником не тільки як один із живих фактів російського роздробленого буття, як особливий спосіб існування.

Одним із проявів характерного сприйняття журналістики як способу існування є пильний інтерес до провінційного аналогу масової журналістики - до чуток, пліток і самого механізму розповсюдження новин, створення химерних уявлень, що стають найсильнішими пружинами впливу. Фабула починає втрачати свою визначеність і набуває розпливчатих рис, якості приблизності, множинності версій і точок зору. Це стосується й героя поеми Чичикова (він і Наполеон, і капітан Копєйкін). Співіснування цих версій у смислових площинах не тільки характеризуює їх носіїв, але і створює якесь сюжетне поле, що відкриває глибину та об'ємність гоголівського задуму, принципову відкритість тексту поеми.

Художні реалії журналізму виявляють один із найважливіших механізмів створення смислової багатомірності. Найцікавіше те, що цей механізм перебуває не у сфері інтуїтивних підтекстів, а у сфері самої художньої реальності поеми, тобто сама ця реальність за своєю природою семантично множинна, і не в останню чергу завдяки сумбуру в головах провінційних читачів, породженого столичними періодичними виданнями.

Стосовно «Мертвых душ» можна сказати, що провінція за своєю природою розкриває будь-яке явище у спрощеному, грубому, а часом і гротескно-пародійному вигляді, виконуючи роль кривого дзеркала, в якому відображається тіньова суть журналістики як творця уявних світів і словесного туману [18].

У художніх творах Миколи Гоголя розширюються додаткові смислові ореоли, наглядними стають культурні універсалії, породжені журналістикою. За своєю суттю його твори орієнтовані більшою мірою на сприйняття журнальної продукції, її вплив на свідомість героїв повістей. У ланцюжках «письменник - читач» і «журнал - читач» актуалізується друга складова, і найбільш важливим стає саме читач, представлений героєм твору.

1.3 ПОЗИЦІЯ ГОГОЛЯ ЩОДО ЖУРНАЛЬНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.3.1 Положення статті «О движении журнальной литературы в 1834 и 1835»

У середині квітня 1836 року вийшов перший номер пушкінського «Современника», де була вміщена стаття Миколи Гоголя «О движении журнальной литературы в 1834 и 1835 году».

Замовив її Пушкін. За порадою та наполяганнями Олександра Сергійовича, Гоголь вносить ряд поправок і змін у свій текст. Стаття викликала значний суспільний резонанс і послужила приводом для розмови в пресі про позиції нового видання. Вона й була в значній мірі літературно-критичною програмою нового журналу, а розглядалася певною мірою самим Пушкіним. На початку квітня він розпорядився прибрати в змісті ім'я Гоголя, беручи на себе відповідальність перетворити непідписану статтю в редакційну. Матеріал був гострим, різким, але Пушкін, починаючи видання журналу, зовсім не прагнув до загострення журнальної полеміки, він гідно оцінив і взяв його в перший номер, порадивши автору пом'якшити різкі вислови.

У статті М. В. Гоголя «О движении журнальной литературы в 1834 и 1835 году» можна виділити такі основні положення:

1. Журнальна література має величезне значення. Вона необхідна в області науки й мистецтва. Це обмін думками великою кількістю людей.

2. Безкольоровість сучасних Гоголю видань: «Телеграф» втратив войовничий характер.

3. Журнал «Библиотека для чтения» - вістря критики Миколи Васильовича:

· видання журналу «Библиотека для чтения» Смірдіним (зі свого боку виконав усі обов'язки);

· редактори - Сенковський і Греч - призначені Смірдіним, а не вибрані блискучим складом редакції;

· у результаті публікується тільки думка Сенковського, а не кожного з авторів. Але цілі й завдання журналу Сенковським не сформульовані;

· для Сенковського це засіб отримання доходів (5000 передплатників);

· Сенковський безпринциповий: «то, что нравится сегодня, завтра делается предметом насмешек» [13, 201] і легковажний («в следующей статье уже не помнит вовсе написанного в предыдущей» [13, 204].

· критика Сенковського безапеляційна, відсутні докази; критика присвячена в основному різним дурницям, підносить авторів свого журналу. Гоголя називав російським Поль де Коком.

· твори Сенковського (під псевдонімом Барон Брамбеус) - відсутня логіка, наслідування французької літератури, при цьому він засуджує всю французьку літературу, засуджував її свавілля. Він оголошував себе законодавцем нової епохи російської літератури.

· Сенковський перероблює твори російських і зарубіжних письменників. До повісті Бальзака «Отец Горио» дописав щасливий фінал, вважаючи, що в такому вигляді вона більше сподобається публіці. Письменники відмовлялися публікуватися.

· плюси журналу: видавався товстою книгою, друкувалися гарні перекази та російські літературні твори.

· як писав В. Гіппіус у книзі «От Пушкина до Блока» в характеристиці, яку Гоголь дав редактору «Библиотеки для чтения»: «Нетрудно заметить не только объективные черты хлестаковщины, приписанные Сенковскому, но и близкое совпадение с гоголевским же автокомментарием к образу Хлестакова» [12, 215].

4. Журнал «Северная пчела» (4000 передплатників): редактор - Греч. У виданні дисципліна, офіційні новини (афіша без коментарів). Це «корзинка, в которую сбрасывал всякий все, что ему хотелось» [12, 219].

5. «Телескоп» (у Москві) з листками «Молвы» публікує неактуальні статті. Непостійна опозиція Греча.

6. Газета «Литературные прибавления к Инвалиду»: редактор Воєйков; літературна газета, але твори слабкі, як і опозиція журналів Греча.

7. Журнал «Сын отечества» і «Северный архив»: редактори Булгарін і Греч не брали участі. Це журнал-неведимка.

8. Журнал «Московский наблюдатель»:

· був потрібен для: 1) тих, хто шукав притулку своїм думкам; 2) тих, чиї роботи переробив Сенковський;

· причини невдач: 1) не було реклами; 2) не було оперативної доставки видань; 3) не було сильної пружини; 4) редактор (Андросов) і автори - невідомі люди; 5) не було різноманітності; 6) не було сучасності.

9. Висновки:

· у світі журнальної літератури в Росії за два роки нічого значущого не відбулося;

· прагнення журналів друкуватися набагато якісніше в новому році.

«Да наградятся старания всех и каждого сторицею, и чем бескорыстнее и добросовестнее будут труды его, тем более да будет он почтен заслуженным вниманием и благодарностью» [12, 224].

Деякі читачі «Современника» вважали статтю «О движении журнальной литературы в 1834 и 1835 году» программною та приписали її авторство Пушкіну. Це спонукало останнього виступити в третьому номері журналу з «Письмом к издателю» за підписом 'А. Б. г. Тверь'. Тверський житель здивований, що «Современник» оголошує своєю метою боротьбу з «Библиотекой для чтения»: 'Неужто... цель «Современника» следовать по пятам за «Библиотекою», нападая на нее врасплох и вооруженной рукою отбивая от нее подписчиков? Надеюсь, что опасения сии лживы и что «Современник» изберет для себя круг действия более обширный и благородный» [17, 87].

Використовуючи прийом журнальної маски, Пушкін зазначив у листі практичну користь оголошень в «Северной пчеле», побачив недолік статті «О движении журнальной литературы в 1834 и 1835 году» в тому, що її автор, говорячи про «Телескоп», не згадав про Бєлінського: «Он обличает талант, подающий большую надежду» [17, 192]. У примітці видавця до листа Пушкін відкрито заявив: «Статья «О движении журнальной литературы» напечатана в моем журнале, но из сего еще не следует, чтобы все мнения, в ней выраженные с такою юношескою живостию и прямодушием, были совершенно сходны с моими собственными. Во всяком случае, она не есть и не могла быть программою «Современника»» [17, 200].

Закономірне питання: чому, очевидно, з відома Пушкіна, стаття з'явилася без підпису авторства Гоголя? Цікаві міркування на цю думку висловила В. Г. Березіна у своєму дослідженні «Новые данные о статье Гоголя «О движении журнальной литературы в 1834 и 1835 году», знайшовши примірник першого номеру «Современника», у назві якого вказано ім'я Гоголя як автора названої статті. Як пише дослідник, наближалася прем'єра «Ревизора», і Пушкін побоювався, що гоголівська стаття, яка містила негативний відгук про сучасну періодику, дасть привід до необ'єктивної оцінки комедії в пресі [22].

1.3.2 Аналіз статті Миколи Гоголя

У статті «О движении журнальной литературы в 1834 и 1835 году» Гоголь писав: «Журнальная литература, эта живая, свежая, говорливая, чуткая литература, так же необходима в области наук и художеств, как пути сообщения для государства, как ярмарки и биржи для купечества и торговли» [12, 233]. Публікація письменника дає гостру й правдиву характеристику російських журналів середини 1830-х років. Стаття відкриває Миколу Васильовича з невідомої раніше сторони. Одночасно з Пушкіним і Бєлінським він бореться за ідейність літературної критики та літератури, потрібну народові. Критик виступає проти «бесцветности» та «скудости» «большей части повременных изданий», демонструючи перед читачами їхню нікчемність.

Письменник підкреслює роль критики, вимагає від неї власної позиції. Він вважає, що критик повинен протистояти літературній зневірі, дрібним, нікчемним думкам таких журналістів, як Ф. В. Булгарін, Н. І. Греч й О. І. Сенковський. Стаття допомагає краще зрозуміти бойової характер автора.

В основному тексті звучить вимога ідейності. Гоголь вважав, що критик тільки в тому випадку може винести вирок художникові, оцінити його творіння, коли в нього самого буде чітке уявлення про значення літератури для виховання народу. Публіцист чекав від критики не дріб'язкової прискіпливості, а вироку, витікаючого з власних стійких ідейних позицій.

Подібно Бєлінському, який у статтях про сучасну літературу постійно піднімав історико-літературні проблеми, Микола Васильович пише про значення в роботі критика історико-літературних питань. На думку Гоголя, займаючись розбором сучасних творів, необхідно звертатися до історії російської літератури для того, щоб з'ясувати її своєрідність і особливості. Критик повинен осмислити значення творчості таких російських письменників, як Ломоносов, Державін, Фонвізін, Богданович, Батюшков, тому що без глибокого розуміння письменників минулого неможливо зрозуміти сучасної літератури [23].

Гоголь писав свою статтю після створення повісті «Тарас Бульба» й поглибленого вивчення ряду історичних праць. Корисним є постійне звернення від однієї сфери діяльності письменника до іншої: від Гоголя - журналіста й критика до Гоголя-історика й художника. Це дає можливість не тільки охопити творчість і світогляд його в цілому, але й зрозуміти взаємозв'язок між завданнями критики та художньої літератури в цю епоху. Письменник мислив глибоко та прогресивно, прокладав нові шляхи і як художник, і як теоретик. Сам він добре розумів зв'язок між художньою та критичною літературою, неодноразово радив поетам і письменникам займатися критикою.

Гоголь неодноразово говорить про смак критика як про основний критерій оцінки художнього твору. На його думку, тільки існування людей зі смаком дає можливість винести справедливе рішення про твір. Тим часом смак як основний критерій оцінки літератури абсолютно неприйнятний для Бєлінського, який пише про це в ряді статей і часто, заперечуючи Шевирьову, спростовує його положення на тій підставі, що критик «Московского наблюдателя» будує свою аргументацію, виходячи зі смаку світської вітальні, її аристократичного неуцтва. Микола Гоголь, мабуть, запозичив поняття «смак» і «люди зі смаком» саме від Шевирьова, якого він цінував ще в період видання «Московского наблюдателя».

Письменник бореться за ідейну журналістику, критикує сучасні йому видання, в першу чергу «Библиотеку для чтения», яка, на думку Гоголя, небезпечніша за інші журнали в силу її поширеності серед читачів.

«Библиотека для чтения» серед інших журналів була «как слон между мелкими четвероногими. Их бой был слишком неравен, и они, кажется, не приняли в соображение, что «Библиотека для чтения» имела около пяти тысяч подписчиков, что мнения «Библиотеки для чтения» разносились в таких слоях общества, где даже не слышали, существуют ли «Телескоп» и «Литературные прибавления», что мнения и сочинения, помещаемые в «Библиотеке для чтения», были расхвалены издателями той же «Библиотеки для чтения», скрывавшимися под разными именами, расхвалены с энтузиазмом, всегда имеющим влияние на большую часть публики; ибо то, что смешно для читателей просвещенных, тому верят со всем простодушием читатели ограниченные, каких по количеству подписчиков можно предполагать более между читателями Библиотеки...» [3, 401].

Із таким супротивником треба рішуче й принципово боротися, тому Микола Гоголь іронічно говорить про «Московский наблюдатель», витівка якого (стаття Шевирьова «Словесность и торговля») пробігла по «Библиотеке для чтения», «как пуля по толстой коже носорога, от которой даже не чихнуло тучное четвероногое» [3, 405].

Гоголь - професійний літератор, він, як Пушкін і Бєлінський, живе літературною працею. Микола Васильович докорінно не згоден із Шевирьовим, який нарікав на те, що письменники друкують свої твори за гроші. Класик вважає, що критик повинен боротися не проти продажу письменниками своїх творів, а проти їхньої поганої якості. Критик, на думку Гоголя, повинен заступатися за інтереси читачів - бідних покупців журнального товару.

Письменник був обурений безбарвністю і безцільністю не тільки «Библиотеки для чтения», але й інших журналів, безпринципність і безідейність яких він послідовно характеризує у своїй статті «О движении журнальной литературы в 1834 и 1835 году».

Микола Гоголь позитивно характеризує журнали Надєждіна «Телескоп» і про його поповнення «Молву». Про Бєлінського в журнальному тексті не сказано ні слова. А між тим у чернетці цієї статті написано: «В критиках Белинского, помещающихся в Телескопе, виден вкус (в варианте: видно чувство и...), хотя еще не образовавшийся, молодой и опрометчивый, но служащий порукою за будущее развитие, потому что основан на чувстве и душевном убеждении. - При всем этом в них много есть в духе прежней семейственной критики, что вовсе неуместно и неприлично, а тем более для публики» [3, 308].

Чому ж письменник не розмістив у журналі ці рядки про Бєлінського? Ймовірно, що викликано це було почуттям педантичності, яка змусила мовчати про людину, яка назвала його главою літератури. Або Гоголю здавалося неможливим хвалити критика, який сказав, що він, Микола Васильович, займає місце, залишене Пушкіним? Усе це наштовхує на інше запитання: можливо це місце зі статті вилучив не сам Гоголь, а редактор і видавець журналу - Пушкін?

Микола Васильович, який виступив у статті з критикою «Московского наблюдателя» і суперечив Шевирьову з приводу його статті «Словесность и торговля», в листах до виходу журналу захоплено відгукувався на повідомлення Погодіна про прагнення московських літераторів видавати свій журнал на противагу «Библиотеке для чтения». У листі до Погодіна від 2 листопада 1834 року письменник намічає план видання журналу, щоб хоч «сколько-нибудь оттянуть привал черни к глупой Библиотеке» [3, 205]. Для цього він радить продавати журнал набагато дешевше, нашпигувавши його сміхом. «...И, главное, никак не колоть в бровь, а прямо в глаз» [3, 211]. Гоголь збирається допомогти новому журналові, готує для нього повість, вимагає надрукувати великими літерами оголошення про вихід у світ «Московского наблюдателя».

Він обурюється на московських літераторів за те, що вони лінуються працювати. У березні 1835 року Микола Васильович, посилаючи Шевирьову свій «Миргород», просить написати про нього й про «Арабески» в «Московском наблюдателе». Гоголь у цей же час писав Шевирьову про свою давню любові до нього ще з часів, «когда Вы стали издавать «Московский вестник», который я начал читать, будучи еще в школе...» [3, 212].

Судячи зі статті «Московский наблюдатель» не виправдав надій Гоголя. І, незважаючи на причетність до його редакції, він говорить про це публічно. Але й розчарувавшись у журналі, письменник схвально відгукнувся про Шевирьова: «Справедливость требует упомянуть о критиках Шевырева, как об утешительном исключении. Он передает нам впечатления в том виде, как приняла их душа его. В статьях его везде заметен мыслящий человек, иногда увлекающийся первым впечатлением» [4, 95].

Чи довго тривало таке ставлення Гоголя до Шевирьова? Чи не заважало Гоголю це ставлення позитивно відгукуватися про Бєлінського - супротивника Шевирьова? До яких статей Шевирьова мали відношення слова Бєлінського: «О «Наблюдателе» сказана сущая истина, почти то же самое, что было сказано и в нашем журнале, только немного поснисходительнее. Вообще «Современник», при всей своей благородной и твердой откровенности, обнаруживает какую-то симпатию к «Наблюдателю». Например, сказавши, что это журнал безжизненный, чуждый резкого и постоянного мнения, он через несколько страниц приходит в восторг от критики г. Шевырева...» [21, 340].

Микола Васильович набагато лояльніше пише про Сенковського в журнальній статті, ніж у чернетках. Тут йде мова про Сенковського як вченого-східознавця та історика.

Великий інтерес викликає порівняння Сенковського-Брамбеуса з Хлестаковим-літератором: «Он здесь уж совершенно без всяких чинов, кажется, как будто бы вышел он в публику в своем домашнем халате с трубкою в зубах, сел и облокотился перед нею довольно свободно в вольтеровских креслах» [13, 51].

З'являється враження, що Гоголь-журналіст і критик стримує Гоголя-художника й прибирає з остаточного варіанту статті колоритні місця, які образотворчо дуже колоритні. Вилучаючи їх, Микола Васильович міг керуватися тим, що вони дуже близькі до тексту «Ревизора». Адже Хлестаков, коли до нього вулицями мчали «курьеры, курьеры, курьеры», так само, як Сенковський-Брамбеус, виходить «в публику в своем домашнем халате»: «Я, признаюсь, немного смутился, вышел в халате; хотел отказаться, но думаю, дойдет до государя...» [13, 54]. Хлестаков заявляє, що Брамбеус - це він.

Таким чином, до тієї нищівної характеристики, яку Гоголь дав Сенковському в статті, він додає в комедії найобразливіше слово: «Хлестаков». Типово хлестаковськими є його слова похвали: «Ну что, брат Пушкин?»-- «Да. так, брат», отвечает бывало: «так как-то всё»... Большой оригинал» [13, 60].

Тут доречно пригадати відомі слова Бєлінського зі статті «О русской повести и повестях Гоголя», що творча оригінальність Миколи Васильовича полягає в тому, що він блискавично вміє перетворити власні слова в загальні, що в нього «целый мир в одном, только в одном слове!.. И какой мастер г. Гоголь выдумывать такие слова!» [21, 117].

У листах до М. П. Погодіна Микола Гоголь різко негативно пише про Сенковського: «Прочти Брамбеуса: сколько тут и подлости, и вони, и всего» [3, 88]; в іншому листі він пише про перший номер «Библиотеки», як про товстого дурня, а Сенковського порівнює зі старим пиякою, «забулдыжником», кабачным гулякой, «которого долго не решался впускать в кабак даже сам целовальник» [3, 101]. У художніх текстах письменник максимально лаконічний і виразний.

У статті «О движении журнальной литературы в 1834 и 1835 году» Гоголь повторює багато чого з того, про що він писав у листах про «Библиотеку для чтения» та її редакторів. Тут немає життєвих порівнянь і особистого роздратування. На перший план висунуто принципові громадські питання. Стаття написана публіцистом-патріотом, письменником, який страждає від безпринципності та безідейності російської журналістики. Його критика нещадна й неупереджена. Микола Васильвич, за словами Бєлінського, «не исключает из своей опалы ни одного журнала» [12, 236].

Отже, необхідність виявити концепцію журналізму в художніх творах Гоголя, диктує звернення до більш широкого та багатоаспектного дослідження обраної теми. Ми виявили трансформацію уявлень письменника про журналістику протягом усієї еволюцією його світогляду. Крім того, звертаючись до публіцистики, епістолярної спадщини і художніх текстів, ми дійшли висновку, що ці сфери, при всій їх суверенності й унікальній специфіці розкривають один в одному несподівані підтексти.

2. СПЕЦИФІКАЦІЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРОДУКТУ

2.1 СТРУКТУРА

Інформаційний продукт являє собою низку різножанрових (інформаційних, аналітичних, художньо-публіцистичних) матеріалів, пов'язаних із життєвим і творчим шляхом М. В. Гоголя, що характеризують його письменницьку та журналістську діяльність, розкривають світового класика як цікаву й неординарну особистість, а також підтверджують актуальність гоголівської тематики в сучасних засобах масової інформації.

Добірка складається з шести матеріалів:

1) наукова стаття «Вшанування 200-річчя з дня народження М. В. Гоголя на сторінках всеукраїнської газети «День»;

2) наукова стаття «Ювілей Миколи Гоголя на сторінках сумської преси (на прикладі газет Ленінська правда» (1959) і «Сумщина» (2009);

3) нарис «Трагічна доля Нікоші» (літературний портрет);

4) інтерв'ю «Скучно на этом свете, господа» … без Гоголя»;

5) огляд інтернет-ресурсів «Вічний Гоголь у нових мас-медіа»;

6) нарис-дослідження «Журналістика Гоголя: високе покликання чи ганебне ремесло?»

Наукові матеріали були опубліковані в спеціальних збірниках, інші - на сайті обласної газети «Сумчанка плюс» (sumchanka@ukr.net):

2.2 АВТОРСЬКА ІДЕЯ ТА СМИСЛ

· розкрити взаємозв'язок журналістської справи з творчою діяльністю Гоголя; виявити трансформацію уявлень письменника про журналістику протягом усієї еволюцією його світогляду.

· спроба детального аналізу паралелей у висвітленні ювілейної дати Гоголя в друкованих виданнях 50 років тому і в наші дні;

· бажання з'ясувати тематику, жанрову палітру та специфіку матеріалів, присвячених ювілейній даті письменника;

· намагання розкрити журналістську сторону життя світового класика;

· можливість використання інформаційного продукту в науковій і художній сферах, особливо при вивченні та розробці матеріалів із різних журналістських дисциплін.

2.3 МЕТА РОБОТИ

Добірка журналістських матеріалів створена для пожвавлення наукового інтересу до постаті Миколи Васильовича Гоголя, для детально розкриття творчої особистості письменника, значення його професійної діяльності в журналістиці.

2.4 СПЕЦИФІКАЦІЯ АУДИТОРІЇ

Інформаційний продукт розрахований на широке коло споживачів. Він може бути використаний у професійних цілях журналістами, викладачами шкіл і вищих навчальних закладів, студентами, та будь-якою людиною, яка цікавиться творчою особистістю Гоголя.

Крім того, добірка журналістських матеріалів становить інтерес для журналістикознавців, які займаються вивченням природи журналістського феномену в унікальній філософсько-художній спадщині письменника.

2.5 ТЕХНІЧНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ

Інформаційний продукт має загальний обсяг 30 сторінок. Шість матеріалів становлять один авторський аркуш - 53 384 знаків (враховуючи розділові знаки та відступи між словами). Більш детальні технічні характеристики інформаційного продукту такі:

1) «Вшанування 200-річчя з дня народження М. В. Гоголя на сторінках всеукраїнської газети «День» - 11 сторінок, 0, 48 авторського аркушу;

2) «Ювілей Миколи Гоголя на сторінках сумської преси (на прикладі газет Ленінська правда» (1959) і «Сумщина» (2009)» - 3 сторінки, 0, 12 авторського аркушу;

3) «Трагічна доля Нікоші» (літературний портрет) - 6 сторінок, 0,02 авторського аркушу;

4) «Скучно на этом свете, господа» … без Гоголя» - 4 сторінки, 0,17 авторського аркушу;

5) «Вічний Гоголь у нових мас-медіа» - 3 сторінки, 0,14 авторського аркушу;

6) «Журналістика Гоголя: високе покликання чи ганебне ремесло?» - 4 сторінки, 0,15 авторського аркушу.

3. ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПРОДУКТ

Жиленко І.Р., канд. філолог. наук.,

доцент каф. журналістики та філології Сумського державного університету.

Недокус Ю.І., студенка 5 курсу кафедри журналістики та філології

Сумського державного університету.

3.1 ВШАНУВАННЯ 200-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ М.В. ГОГОЛЯ НА СТОРІНКАХ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ ГАЗЕТИ «ДЕНЬ»

У статті проаналізовано жанрову палітру й підтеми головних публікацій щоденного видання «День», присвячених висвітленню 200-річчя з дня народження Гоголя.

Ключові слова: постать, публікація, інформаційний матеріал.

1 квітня 2009 року світ вшановував пам'ять митця світового рівня Миколи Васильовича Гоголя (1809-1852) з нагоди 200-річчя від дня його народження. За рішенням ЮНЕСКО, 2009-й рік було оголошено роком Гоголя.

Ювілейна дата викликала чималий сплеск інтересу українських друкованих видань до постаті митця. На сторінках ЗМІ висвітлювалися нові підходи, дослідження та погляди щодо життя і творчості Гоголя, інформувалося про низку заходів, присвячених вшануванню пам'яті відомого класика.

Українські газети протягом 2006-2009 рр. знайомили з новими дослідженнями про Гоголя. Так, газета «Дзеркало тижня» подавала серйозні матеріали про письменника як «творця духовної драми роздвоєння» [12], про загадковість його постаті, давала рецензію на книгу українського письменника Миколи Босака «Остання загадка Гоголя» [9, 6], інформувала про екранізацію, мистецьке бачення і містику його творів [17, 8], наголошувала на ідеологічному контексті фільму В. Бортка «Тараса Бульба» [5], писала про Диканьку і її відвідання американським журналістом Вільямсом [3, 4] тощо.

Предметом нашого дослідження стала щоденна всеукраїнська газета «День» за 2007-2009 рр. Виходить вона п'ять разів на тиждень: чотири рази форматом А2 на восьми сторінках, і один раз (у п'ятницю) - форматом А3 на двадцати чотирьох. Об'єкт - матеріали журналістів і науковців з нагоди 200-річчя від дня народження М.В. Гоголя. Джерело дослідження - інтернет-версія газети «День» (http://www.day.kiev.ua/).

Мета роботи - з'ясувати тематику, жанрову палітру та специфіку матеріалів, присвячених ювілейній даті письменника.

Актуальність статті позначена пожвавленням наукового інтересу до постаті Гоголя, недостатнім дослідженням праць, присвячених вшануванню 200-річчя з дня його народження на сторінках друкованих видань.

На шпальтах всеукраїнської газети «День» була різна подача матеріалів: від невеликих повідомлень із констатацією фактів («НБУ випустив монету на честь Гоголя», № 47, 20 березня 2009; «Iнтер» покаже фільм про Гоголя», № 52, 27 березня 2009; «М.Томак, Л.Жукович «Гоголь народився...» знову. У Нью-Йорку, №195, 29 жовтня 2009), інтерв'ю («Н. Тисячна Нумізматична «версія Гоголя» (з художником В.Тараном), №55, 1 квітня 2009; «О. Решетилова Божевільня для... Гоголя, Мазепи, Пушкіна та інших» (з науковцем П. Кралюком), №75, 30 квітня 2009; «Т. Поліщук Це письменник усесвіту. Що для вас означає Микола Гоголь?», № 56, 2 квітня 2009) і розширених заміток («С. Божко Новинки в скарбничку Гоголеани», № 93, 4 червня 2009; «Е. Назаренко Гоголь знову у Вевеї» № 232, 22 грудня 2009; «Ю. Яроцький Універсальний козак» № 58, 4 квітня 2009;) до ґрунтовних наукових досліджень (П. Кралюк Наш Гоголь (майже ювілейні нотатки), № 53, 28 березня 2009 і «Бортківський «Тарас Бульба»: народность, православіє, самодєржавіє», № 71, 24 квітня 2009 та В. Панченка «Микола Васильович і два його полковники», № 55, 1 квітня 2009, Д. Десятерик «Простак»: досвітнє непорозуміння реалізму», №156, 4 вересня 2009 ) тощо. Переважна кількість публікацій має інформаційний характер.

Якщо проаналізувати головні підтеми з нагоди ювілейної дати, то їх можна класифікувати так:

- полеміка щодо «приналежності» Гоголя українській чи російській культурі: «П. Кралюк Наш Гоголь (майже ювілейні нотатки)» (№ 53, 28 березня 2009); «Б. Соколов Бери шинель, тягни додому» (№58, субота, 4 квітня 2009);

- історична достеменність у творах письменника: «В. Панченко Микола Васильович і два його полковники» (№ 55, 1 квітня 2009);

- рецензії на вистави, кіно та балети за мотивами творів Гоголя: «Л. Шевченко Полтавські зустрічі» (№ 71, 24 квітня 2009); «А. Підлужна У човнику гоголівських долонь» (№51, 26 березня 2009 р.); «Ю. Яроцький Універсальний козак» (№ 58, 4 квітня 2009); «П. Кралюк Бортківський «Тарас Бульба»: народность, православіє, самодєржавіє» (№ 71, 24 квітня 2009); «О. Савицька Гоголь повертається» (№ 196, 30 жовтня 2008); «Т. Поліщук Це письменник усесвіту. Що для вас означає Микола Гоголь?» (№ 56, 2 квітня 2009) тощо;

- новинна інформація: «НБУ випустив монету на честь Гоголя» (№ 47, 20 березня 2009); «Iнтер» покаже фільм про Гоголя» (№ 52, 27 березня 2009); «С. Божко Новинки в скарбничку Гоголеани» (№ 93, 4 червня 2009); «Е. Назаренко Гоголь знову у Вевеї» (№ 232, 22 грудня 2009); «Створено алею гоголівських героїв» (№57, 3 квітня 2009); «К. Білокінь «Мистецький арсенал»: «вікно у світ» для України та «вікно для світу» - в Україну» (№ 170, 6 жовтня 2007); «К. Білокінь Гоголеманія»: перед кульмінацією» (№ 54, 31 березня 2009); «М. Томак , Л. Жукович Гоголь народився...» знову. У Нью-Йорку (№195, 29 жовтня 2009) тощо;

- стосунки з жінками: «С. Муштенко «Земний роман» Гоголя, №206, 13 листопада 2009).

На сторінках газети «День» розміщено лише декілька серйозних аналітичних матеріалів: «П.Кралюк Наш Гоголь» (майже ювілейні нотатки)», «П. Кралюк Бортківський «Тарас Бульба»: народность, православіє, самодєржавіє», «В. Панченко Микола Васильович і два його полковники». Наявність хоча б такої кількості публікацій підтверджує інтерес науковців до життя і творчості М.В. Гоголя. Характерними особливостями таких матеріалів є конкретика, деталізація, використання прямої мови, наведення цитат, порівнянь, тлумачень, аналізу та висновків.

Автор ґрунтовної статті «Наш Гоголь» (майже ювілейні нотатки) - Петро Кралюк, доктор філософських наук, професор, член Національної спілки письменників України, звертає увагу на реальну та уявну «українськість» М.В. Гоголя, «роздвоєність» його душі [11]. Науковець пише про підстави українців вважати митця своїм, адже той народився на Полтавщині, дитячі та юнацькі роки письменника минули в українському середовищі, але водночас має іншу думку: «Хоч би як неприємно було це чути «свідомим українцям», ... Гоголь не мислив Україну поза межами Імперії. У нього ви не знайдете антиімперських мотивів. У контексті деяких творів... прочитується, що малороси (українці) - такі собі діти Імперії. Вони по-дитячому наївні, не усвідомлюють своїх реальних інтересів». Для прикладу П.Кралюк наводить сюжет із «Ночі перед різдвом», коли Вакула летить на чортові до Петербурга за черевичками для своєї вередливої Оксани. Науковець вважає, що більшість читачів сприймають цю історію, як веселу різдвяну казку, не помічаючи певної символіки: «Ця історія - своєрідне збиткування над земляками-малоросами. Заради якогось дріб'язку (загалом непотрібного, але ефектного) вони готові служити чортові й падати в ноги цариці Катерині..., забуваючи... про національні... інтереси». Далі автор публікації звертає увагу на метаморфози, пов'язані з «Тарасом Бульбою», які демонструють зміни, що відбувалися з самим М.В. Гоголем: еволюціювання від малоросійської прихильності до імперської свідомості: «Немає потреби говорити, що в «Тарасі Бульбі» опис подій не відповідав історичним реаліям. Цей твір - реконструкція козацького міфу, поданого в русофільському контексті. Тут діє своя міфічна правда, яка нерідко суперечить правді історичній» [11]. Професор пише, що дехто трактує «Тараса Бульбу» як гімн українському козацтву, але, звернувши увагу на інші твори письменника, стає зрозумілим, що Микола Васильович, відзначаючи відвагу козаків, військові таланти, багатократно підкреслює і говорить про їхні вади: лінощі, пияцтво тощо.

У висновку П. Кралюк наголошує на глибокій трагічній постаті митця, який не зумів реалізувати свій талант в Україні та змушений був податися за славою до росіян і проводить паралель із нашою сучасністю: «А хіба зараз мало таких «Гоголів»? Чи не пора припинити захоплюватися різними сучасними «гоголенятами», які не перестають нас потішати й поучати з екранів телевізорів, радіоприймачів та газетних шпальт? Чи не пора поставити їх на місце і спробувати стати не росіянами, американцями, космополітами, ... а самими собою?» [11].

Інша публікація П. Кралюка - рецензія на фільм Володимира Бортка «Тарас Бульба». Науковець задає численні питання, починаючи від того, чому український кінематограф так і не спромігся випустити власного фільму й до тих, що пов'язані з ідеологічним підтекстом: («Частково він [Бортко] посилює антитатарські й антитурецькі (загалом -- антимусульманські) моменти повісті. Протягом фільму декілька разів демонструється кадр, де в Бахчисараї татари женуть полонених. Вмонтовано також епізод, у якому запорожці пишуть глузливого листа турецькому султанові. В принципі, такі антимусульманські моменти можна зрозуміти. Адже сучасна Росія має чимало проблем з мусульманським світом. Одна Чечня-Ічкерія чого варта!» і навіть з пророцтвом Гоголя («…коли я переглядав бортківського «Бульбу», мене раптом осінило: твір має не лише ідейний та «духовний» пласти, а ще й пласт «штукарський», своєрідне зашифроване послання Гоголя») [10].

Щодо матеріалу «Микола Васильович і два його полковники» доктора філологічних наук, професора Володимира Панченка, то в ньому зосереджено увагу на зіставленні першої (1835 р.) та другої (1842 р.) редакцій повісті «Тарас Бульба» [15]. Друга має разючі розбіжності з первинним текстом. Порівняти обидві версії, за словами автора, потрібно для того, щоб збагнути світоглядну еволюцію Миколи Гоголя між 1835 і 1842 роками.

Повість «Тарас Бульба» в редакції 1835 р. засвідчувала великий інтерес письменника до «Історії русів», козацьких літописів, народних пісень і дум, поетизації дивовижного Січового колориту на берегах Дніпра, і загалом до всієї України, яка бореться за волю. Переробивши повість у 1842 р., Гоголь доповнив її новими епізодами та сценами, кардинально змінив деякі акценти. Іншим стало його бачення історії: Україна тепер стала частиною «Русской земли». Він трактує козацтво як «широкую, разгульную замашку русской природы», «необыкновенное явление русской силы», а саму землю називає «южной первобытной Россией».

Якщо в редакції 1835 року полковник Тарас Бульба, прив'язаний до палаючого дуба, прощався з козаками, закликаючи їх повернутися наступного літа, щоб славно погуляти («будьте-здоровы, паны-браты, товарищи! Да глядите, прибывайте на следующее лето опять, а погуляйте хорошенько!»), то в 1842 р. він віщує славу «Русской земли», запорукою якої є цар і православ'я: «Постойте же, -- гукає Бульба, -- придет время, будет время, узнаете вы, что такое православная русская вера! Уже и теперь чуют дальние и близкие народы: подымается из Русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!» Через такі зміни В. Панченко наголошує на появі в повісті духу офіційної уварівської тріади «православие, самодержавие, народность», проголошеної міністром освіти Росії Сергієм Уваровим у 1832 р.

Автор пише: «Русское» - взагалі головний концепт нової версії повісті, тоді як у першій редакції твору це слово не зустрічалося. У редакції 1835 р. Тарас Бульба... також воює за «Христову веру и отечество», -- проте як змінився контекст цієї... боротьби в другій редакції! Жорстокий месник Тарас Бульба тепер виявляється оборонцем усього «русского». Науковець переконаний, що передсмертні слова головного героя повісті про «православную русскую веру» і «русского царя», могутності якого боятимуться всі народи й держави, передбачали тріаду Уварова [15].

У газеті «День» подано низку інформаційних матеріалів. Так, у рамках підготовки до ювілею письменника вчетверте пройшов Всеукраїнський театральний фестиваль «В гостях у Гоголя». Полтавським обласним академічним українським музично-драматичним театром ім. М. Гоголя на сцені були поставлені такі вистави: «Ревізор» Олександра Любченка, «Ніч перед Різдвом» Віталія Кашперського, «Вій» Влада Шевченка; Запорізьким театром ім. В.Магара - музична феєрія «Майська ніч» Ігоря Бориса; Донецьким - «Сорочинський ярмарок» Євгена Курмана; Кримським - «Одруження» Бориса Мартинова; Харківським театром ім. Т.Шевченка - «Мертві душі» Едуарда Безродного; Луганським - «Тарас Бульба» Володимира Московченка. Людмила Шевченко, автор публікації «Полтавські зустрічі», дає короткі коментарі-рецензії про кожну постановку [18]. Це класичний приклад, коли театральні вистави здатні замінити десятки підручників і оживити картину історії.

У матеріалі Світлани Божко «Новинки в скарбничку Гоголеани» інформується про 34 видання, які вийшли у видавництвах Києва, Харкова, Донецька, Полтави, Ніжина й Миргорода [2]. Це - перевидання відомих творів письменника, історичних, бібліографічних, літературних досліджень життя і творчості Гоголя. Також повідомляється, що в рамках програми «Українська книга» у видавництві «Наукова думка» вийшли у світ перші два томи семитомника творів митця українською та російською мовами, бібліографічний покажчик і антологія робіт вчених, присвячених творчості письменника.

На шпальтах газети часто зустрічаються ілюстрації та фотографії з вистав, концертів, конференцій, зображення самого автора. Так, у рубриці «Панорама дня» подається матеріал під назвою «НБУ випустив монету на честь Гоголя». Тут же розміщена світлина ювілейної монети «Микола Гоголь» номіналом 5 гривень із серії «Видатні особистості», яка випущена з нагоди 200-річчя від дня народження видатного письменника. Автори монети - Володимир Таран, Олександра та Сергій Харуківи. На реверсі монети зображено портрет митця у вишитій сорочці та накидці, вгорі півколом написано - «Микола Гоголь», унизу - роки життя «1809-1852» [14].

Із повідомлення Катерини Білокінь «Мистецький арсенал»: «вікно у світ» для України та «вікно для світу» - в Україну» дізнаємося про спільний проект «ГогольFest», який розпочав життя завдяки культурно-мистецькому та музейному комплексу «Мистецький арсенал» і Центру сучасного мистецтва «Дах» і був приурочений до 200-річчя від дня народження класика. Автор веде розмову з Миколою Скибою, керівником Департаменту розвитку комплексу «Мистецький арсенал». З діалогу зрозуміло, що «ГогольFest» має стартувати у квітні 2009 року, він передбачає чотири етапи. За цей час планується театралізувати проект, залучивши відомих режисерів: Андрія Жолдака, Дмитра Богомазова, Володимира Кучинського; удосконалити музичну частину за рахунок етно-джазової музики, об'єднавши все це гоголівською тематикою - цитатами, обговореннями творів, аспектів життя і творчості письменника. Сам керівник Департаменту зазначає: «... Гоголь торкнувся серцевинних пластів культури, ... він - як провокація, ... дає привід розмірковувати над сьогоденням. Кожен фестиваль буде живою лабораторією, яка виявить всі пласти: філософський, літературний, театральний та музичний» [1].

Публікація з рубрики «Телебачення» («Iнтер» покаже фільм про Гоголя») повідомляє, що до 200-річчя від дня народження Миколи Гоголя команда новинної служби каналу «Інтер» зняла документальний фільм «Гоголь і чорт». Автор стрічки - спецкореспондент «Подробиць тижня» Юрій Сидоренко, режисер Руслан Гончаров, оператор Сергій Килимник. Знімали фільм в Україні, Росії, Італії, Ізраїлі. Мета стрічки - розкрити Гоголя як звичайну людину зі своїми недоліками та перевагами, звичками й інтересами, дізнатися про його стосунки з жінками, друзями, про його оточення тощо [7].

Рубрика «Панорама дня» подає матеріал під назвою «Створено алею гоголівських героїв», у якому йде мова про сквер ім. Гоголя у Полтаві, де розмістилися персонажі його творів: Солоха, Ніс, Тарас Бульба, Панночка, Вакула тощо. Завершує алею пам'ятник самому Гоголю, реконструйований до 200-річчя класика. На реконструкцію пам'ятника та бульвару витрачено близько 1 млн гривень (на сам пам'ятник - 500 тис. гривень). Також до ювілею письменника у Полтаві відкрилася Міжнародна виставка карикатур, присвячена гоголівській тематиці, а в селі Келеберда відкрито пам'ятник Тарасу Бульбі [16].

Замітка Емілії Назаренко «Гоголь знову у Вевеї» інформує про урочисте відкриття пам'ятнику Миколі Васильовичу, який з нагоди 200-річчя з дня його народження, Україна подарувала Швейцарії, місту Вевей [13].

Отже, твори Гоголя читають, за ними знімають фільми, ставлять п'єси, організовують численні виставки, різноманітні заходи. Шедеври письменника хвилюють глибоким психологізмом, енергією духовних цінностей, ідеалами волі, братерства та морального відродження. Про це свідчать проаналізовані нами публікації на сторінках газети «День», присвячені вшануванню 200-річчя з дня народження великого класика. Протягом трьох років надруковано багато матеріалів про Гоголя, але найбільше - напередодні саме ювілейної дати. Невтішним залишається один факт - серйозних аналітичних матеріалів нами знайдено лише три, тоді як інформаційних - аж п'ятнадцять. На нашу думку, така різниця для якісного всеукраїнського видання «День» є завеликою.

3.2 ЮВІЛЕЙ МИКОЛИ ГОГОЛЯ НА СТОРІНКАХ СУМСЬКОЇ ПРЕСИ

Проводиться паралель у висвітленні друкованими виданнями ювілеїв М.Гоголя в 1959 і 2009 роках.

Ключові слова: паралель, ювілей, газета, жанр, матеріал.

З ім'ям класика світової літератури М.В. Гоголем (1809-1852) пов'язано багато міcць рідної йому України, у тому числі й Сумщини. 1 квітня цього року ми святкували 200-річчя від дня народження великого митця. Це й визначило актуальність нашого дослідження.

Мета роботи полягає у проведенні паралелей у висвітленні ювілейної дати від дня народження М. Гоголя в друкованих виданнях від 1 квітня 50 років тому (на прикладі газети «Ленінська правда» №63, 1959 р.) і в наші дні (на прикладі газети «Сумщина» №35, 2009 р.).

Недарма кажуть, що постать М.В. Гоголя завжди оповита таємничою містикою. В обласній державній універсальній науковій бібліотеці в підшивці газети «Ленінська правда» за 1959 рік не було лише № 63. А в бібліотеці Сумського краєзнавчого музею сторінки з матеріалами цієї ж газети розірвані та обшарпані. (Простий збіг обставин чи щось інше?) Та все ж нам удалося познайомитися з публікаціями цього номеру.

«Ленінська правда» з нагоди 150-річчя від дня народження М. Гоголя присвятила йому шість великих матеріалів, надрукувала багато цікавої та корисної інформації. Ми дізналися про видання творів письменника в Україні, які друкувалися 96 разів тиражем 2 мільйони 650 тисяч прим.

Газета, узявши за епіграф слова самого М. гоголя, розмістила його портрет, малюнок героїв його творів і фото (автор А. Завгородній), на якому читачі обласної бібліотеки розглядають стенд, присвячений творчості письменника. «Ленінська правда» надрукувала вірш студента Сумського педагогічного університету ім. А.С. Макаренка А. Семенюти «Руська сила», присвячений головному герою повісті «Тарас Бульба».

Матеріал М. Онуфрієва під заголовком «Великий російський письменник» розповідає про Гоголя як сатирика, наголошує на ідейній спрямованості та загальному значенні його творчості. Автор зосереджує увагу на художній майстерності письменника, що підкреслена зримим відчуттям малюнків, різноманітними відтінками авторської інтонації, переходом від сарказму до смутку, від іронії до насмішки.

Цікавою є публікація «Шевченко про Гоголя», у якій розповідається, що улюбленим письменником Тараса Григоровича був Микола Васильович, сатиру якого український поет називав «розумною» й у вірші «Гоголю» писав: «Ти смієшся, а я плачу, великий мій друже!»

У далекий 1848 рік переносить нас матеріал краєзнавця П. Сапухіна під назвою «Поїздка в Сваркове», де М. Гоголь активно записував історичні пісні, вивчав народний побут і збирав етнографічні матеріали.

«Ленінська правда» 1959 року інформувала про культурно-освітні заходи в нашому місті з нагоди 150-річчя від дня народження класика світової літератури (в обласній бібліотеці оформлена книжкова виставка, поданий яскравий фотомонтаж, проведена лекція про його життя і творчість тощо).

На противагу розмаїтій палітрі «Ленінської правди» сучасна «Сумщина» (№ 35, 2009) до 200-річчя від дня народження М.Гоголя розмістила портрет письменника, надрукувала іронічний вірш В. Шевченка «Живущі мертві душі», який висміює сучасну політичну систему, та матеріал вчителя-методиста Сумської школи № 15 О. Мазур «Сумська земля і геній Гоголь», у якому говориться, як географія Сумщини представлена у творчій спадщині письменника.

Звичайно, нам цікаво дізнатися, що враження М. Гоголя від перебування на сумській землі знайшли своє втілення в його творчості: у «Майській ночі» згадуються Ромни, у «Втраченій грамоті» змальовуються побут і звичаї Конотопа, у повістях «Тарас Бульба» і «Страшна помста» фігурує Глухів, а в «Сорочинському ярмарку» майстерно описано Псел. Пізнавальною є інформація, що в Сумах існувала Гоголівська площа, де було відкрито однойменне училище на вул. Лебединській (зараз вул. Кірова). Сьогодні там розташоване обласне управління СБУ, а площа, на жаль, зникла. Зараз лише одна з вулиць обласного центру названа іменем М. Гоголя. Але, на мою думку, цієї інфрмації недостатньо для всебічного й повного розкриття постаті митця.

Порівнюючи матеріали «Ленінської правди» 1959 р. і «Сумщини» 2009 р. з нагоди ювілейних дат, можна зробити висновок, що 50 років тому значно більше приділялося уваги цій темі, а працівники газет відповідальніше ставилися до її висвітлення. «Ленінська правда» подавала насичені, ґрунтовні й цікаві матеріали: читачі дізнавалися не лише про сухі факти з життя письменника, як це зробила «Сумщина» цього річ.

Оповита містикою фігура Миколи Васильовича з роками не втрачає своєї популярності - навпаки, все більше виявляється цікавого в житті та творчості видатного письменника. І хочеться сподіватися, що журналісти Сумщини е зможуть порадувати своїх читачів яскравими матеріалами з цього питання.

3.3 ТРАГІЧНА ДОЛЯ НІКОШІ

За життя його називали Гомером. Після смерті - шизофреніком і релігійним фанатом. Яким він був насправді, не знали навіть найближчі друзі. Його вважають російським письменником, але під його пером оживає Україна. Твори дихають містикою, а трагічна доля Миколи Гоголя - справжня загадка.

Одного холодного березневого дня, дорогою від хутора Василівки до села Сорочинців Полтавської губернії рухався візок. Закутуючись у кожух, вагітна 18-річна Марія Гоголь-Яновська стиха молила Господа подарувати їй здорового хлопчика. Після смерті двох синів Василь Опанасович, побоюючись втратити й третього, повіз удвічі молодшу дружину до найкращого лікаря в окрузі. У будинку професора Трохимовського 20 березня (1 квітня) 1809 року і з'явився на світ малий Нікоша, як пестливо називала його мама.

Хлопчик народився таким кволим і слабким, що лікар засумнівався: чи виживе? У роду Гоголів-Яновських усі чоловіки жили недовго. Казали, що над ними тяжіє прокляття... Мати майбутнього письменника, перша красуня в губернії, у 14 років вийшла заміж за поміщика Василя Гоголя й народила йому дванадцятеро дітей. Правда, вижило лише п'ять - Микола й чотири його сестри.

Релігійно екзальтована мама та неврівноважений батько, що страждав від різних фобій, неабияк вплинули на душевний стан сина. Змалку вразливого хлопчика переслідували слухові галюцинації та повсякчасний страх Божої кари. Здобувши домашню освіту, Нікоша навчається в Полтавському училищі та Ніжинській гімназії, де опановує гру на скрипці й бере участь у виставах як режисер і актор. Із грандіозними планами підкорити світ молодий Гоголь вирушає до Петербурга. Але там його чекають розчарування: невдалі спроби стати актором, потім - чиновником, повне фіаско повісті «Ганц Кюхельгартен», тираж якої Гоголь спалив...

Хто знає, як би склалася подальша письменницька доля, якби він не ввійшов до пушкінського оточення. Тут належно оцінили талант початківця, і Гоголь, зрозумівши, що Малоросія викликає неабияке зацікавлення, пише «Вечори на хуторі біля Диканьки». Після виходу у світ цієї книги письменник, можна сказати, прокинувся відомим на всю країну. У цей час він пише повісті, які увійшли до двох наступних збірок - «Миргород» і «Арабески». У повістях про петербурзьке життя Микола Васильович, спираючись на народну демонологію та християнську міфологію, показав примарність, міражність столичного світу. Повною протилежністю до попередніх творів стала поява повісті «Тарас Бульба», яка зафіксувала історичний момент минулого, коли український народ, захищаючи свою незалежність, діяв спільними зусиллями.

Восени 1835 року Гоголь береться за створення п'єси «Ревізор», сюжет якого був підказаний Пушкіним, а вже 18 січня 1836 року читає комедію на вечірці Жуковського. Прем'єра п'єси відбулася на сцені петербурзького Олександрівського театру того ж року.

...Він жив у Римі, Франкфурті, Дюссельдорфі, Ніцці, Парижі, Остенді. Він ніколи не мав власного дому: готелі, наймані помешкання, роки життя у друзів і знайомих. Ніде не знаходила спокою його душа: «Я - вічний блукач», - казав Микола Гоголь, коли з далеких країн повертався на батьківський хутір. Та вже за тиждень йому ставало там сумно, і він знову наказував пакувати речі в дорогу.

Стара порепана валіза, з якою подорожував письменник, ще пам'ятає його руки. Це не єдиний гоголівський раритет в експозиції сорочинського музею. Є тут і підфрачна жилетка та капелюх-циліндр, і особистий портфель Гоголя та його мемуари - дорожні нотатки французькою, написані нерозбірливим почерком.

Де б не бував геній світової класики, усюди брався за перо, хоча здоров'я з кожним роком слабшало. Незважаючи на лікування за кордоном, він постійно відчував слабкість, запаморочення, часто мав нервові напади. Невідома хвороба так загострила релігійні настрої Гоголя, що в колі друзів він, наче вершитель чужих доль, самовпевнено давав усім настанови. У релігійній екзальтації він дійшов висновку, що написане раніше не достойне його теперішнього великого покликання.

Літературні праці тих років Микола Васильович зібрав у книгу «Вибрані місця з листування із друзями», яка вразила навіть найближчих знайомих поета пророчим тоном.

Його прихистком стала релігія: він вирішив, що не має права працювати, поки не вклониться гробу Господньому. Але подорож до Єрусалиму не врятувала його...

...Непримітному, замкнутому в собі Гоголю не щастило в коханні. Перша й остання спроба влаштувати сімейне життя з графинею Анною Вільєгорською закінчилася поразкою. Зневірений сорокарічний письменник їде в рідну Василівку. Усамітнившись у флігелі, несамовито працює над другим томом «Мертвих душ», який згодом спалить. Він ще більше замкнувся, заборонив жінкам заходити у флігель, а коли заборону порушували, негайно кликав священика, щоб він скропив святою водою його «схованку».

Але була в житті Миколи Васильовича жінка, якою він безмежно захоплювався. Фрейлін імператриці Олександра Смирнова-Россет товаришувала з Пушкіним, Жуковським, Лермонтовим, але тільки Гоголю відкрила своє серце. Він довго приховував ніжні почуття до неї. Уже після заміжжя вона зрозуміла: «А ви, здається, у мене закохані!» Микола Васильович розгубився і втік...

Нещаслива в сімейному житті, Олександра почувалася самотньою, і рідна душа Гоголя приваблювала її. Услід за автором «Мертвих душ» вона поїхала в Італію, а потім - у Париж, Санкт-Петербург і Москву.

Письменник розумів, що ця жінка була для нього справжньою втіхою. Разом вони згадували рідну Україну, вона співала Гоголю «Ой, не ходи, Грицю» і ніжно називала його хохликом.

Про їхні стосунки багато пліткували, але ніхто не міг зрозуміти цю неземну, платонічну любов. Як нікому іншому, Гоголь відкривав Олександрі багато таємниць. Не маючи змоги часто зустрічатися, вони спілкувалися в листах. Ці сповіді на папері анітрохи не схожі на листування чоловіка й жінки. Це крик розпачу двох нещасливих людей, довкола яких - пустота...

РУКОПИСИ НЕ ГОРЯТЬ?

Ще за життя Миколи Васильовича поповзли чутки про його божевілля. Та шизофреніком він не був - останні 20 років життя Гоголь хворів висловлюючись мовою сучасної медицини, на маніакально-депресивний психоз. Періоди надзвичайних веселощів змінювалися раптовими нападами апатії. Хворого обстежували найкращі лікарі Росії та Європи, проте жодного разу його не оглянув психіатр. Міфічні діагнози й лікування неіснуючих хвороб лише погіршували тяжкий стан пацієнта.

У липні 1836 року Микола Васильович їде за кордон, де продовжує працювати над «Мертвими душами», розпочатими ще в Петербурзі. У травні 1842 року цей твір вийшов у світ і викликав неоднозначні відгуки читачів і критиків - від найпіднесеніших похвал до звинувачень у наклепі на дійсність.

Із 1842 року письменник працює над другим томом «Мертвих душ», де намагається дати позитивну картину російського життя. На початку лютого 1852 року Гоголь фактично відмовився від їжі та ліків, перестав спати. Переживаючи важкі сумніви в доброчинності письменницької спадщини та передчуттям близької смерті, він зустрічається з отцем Матвієм Константиновським. Той радить Гоголю знищити частину розділів другого тому, переконуючи в їхньому шкідливому впливі. 7 лютого Микола Васильович сповідується та причащається, а в ніч з 11 на 12, переслідуваний страшними релігійними видіннями, Гоголь витягнув із портфеля майже готовий до друку другий том «Мертвих душ» і жбурнув рукопис у вогонь. То був відчайдушний крок смертельно хворої й самотньої людини.

Причиною депресії класика стала смерть сестри його друга Хом'якової. Гостре небажання жити, яке він відчував і раніше, тепер переросло в релігійне божевілля. Микола Гоголь усамітнився, перестав писати й жив в очікуванні смерті. День і ніч молився, стоячи навколішках перед образами, й якось йому вчулися голоси, що віщували близьку смерть. Виснаження організму та депресія призвели до важкої форми дистрофії. Але хворому поставили діагноз менінгіт і лікували недосконалими методами медицини XIX століття.

Це було справжнім знущанням. Письменника насильно саджали в гарячу ванну, а голову обливали крижаною водою. Хворого знобило, а його тримали роздягненим. Йому робили кровопускання, прикладаючи до носа п'явок. Коли ж Гоголь пручався, грубо лаяли, силоміць заламували руки, завдаючи нестерпного болю.

За кілька днів Миколи Васильовича не стало. 21 лютого (4 березня) 1852 року геній помер у своїй квартирі в будинку Тализіна. За іншими джерелами, життя письменника трагічно обірвалося в домі графа Толстого на Нікітському бульварі. Як і заповідав Гоголь, поховали його через кілька днів після смерті. До Данилівського монастиря труну з тілом покійного несли на руках вісім верст по глибокому снігу...

«ЯК СОЛОДКО ПОМИРАТИ!»

Перед смертю письменник промовив: «Як солодко помирати!» - і з духовним просвітлінням покинув цей грішний світ. Деякі біографи Миколи Гоголя вважають, що він помер жахливою смертю, його поховали живим, коли той впав у летаргічний сон. Такі версії з'явилися з легкої руки самого Миколи Васильовича, який страждав від татефобії -- страху бути похованим живим (саме так сталося з його дідом). Після малярійного енцефаліту Гоголь часто непритомнів і впадав у тривалий сон. Він наказував рідним не давати йому спати більше двох годин на добу. Кажуть, що останні десять років Гоголь узагалі не лягав у ліжко й спав сидячи. Його фобії й породили такі страшні чутки.

Подейкують, що коли у 30-х роках минулого століття робили перепоховання Гоголя, то побачили, що скелет його перевернутий, а на кришці труни - подряпини від нігтів. Це й дало підстави стверджувати, що він помер у могилі.

Зараз уже важко відрізнити правду від вигадки. Ексгумацію проводили через 80 років після смерті. Що могло залишитися від тіла? Прах. Та й сама труна, напевно, давно згнила. Проте великий містик Микола Гоголь, який так переконливо розповідав нам про чортів і відьом, змусив повірити всіх у ще одну свою вигадку. Сумнівалися навіть у тому, що саме письменника поховали під склепом Данилівського монастиря.

Уся Полтавська губернія гула чутками, що справжній Гоголь зник із дому й виїхав за кордон, а відспівували в Москві іншу людину. Тогочасну легенду сорочинці й досі переповідають із уст в уста.

3.4 «СКУЧНО НА ЭТОМ СВЕТЕ, ГОСПОДА» … БЕЗ ГОГОЛЯ

гоголь письменник журналістика преса

Чи перечитують Миколу Васильовича Гоголя викладачі кафедри журналістики Сум ДУ? Чи слідкують вони за інсценуваннями його творів? Яке взагалі ставлення до творчості письменника?На ці та інші запитання нам відповіла доцент, кандидат філологічних наук - Жиленко Ірина Рудольфівна.

- Ірино Рудольфівно, Ваше дитяче й доросле сприйняття Миколи Гоголя чимось відрізняється?

- Звичайно, відрізняється: дитяче - це веселі, але частіше - страшні оповідання, від яких хотілося сховатися якомога далі, а доросле - це розумний і глибокий письменник, критик і філософ, якого хочеться читати і відкривати знову і знову. Цікаво познайомитися з «Записными книжками», в яких не лише пояснення слів, розповіді про народні свята, але й глибокі думки Гоголя, як, наприклад: «Зачем я оказался учителем? Я сам не помню. Мне показалось, что гибнет лучшее, что перо писателя обязано служить истине и беспощадное жало сатиры коснулось, вместе с искоренением злоупотреблений, и того, что должно составлять святыню; что слишком уже много увлеклись теченьем времени и не останавливаются оглянуться вокруг себя».

- Які саме твори письменника Ви часто перечитуєте? І чому?

- Перечитую оповідання з циклу «Миргород», а також «Ревизора» і «Мертвые души», бо ці твори - ніби сьогодні написані. Кожен рядок - відомий і водночас у ньому знаходиш якусь таємницю, глибину: «Чепуха совершенная делается на свете. Иногда вовсе нет никакого правдоподобия…» («Нос»); «Король есть, да только он где-нибудь находится в неизвестности» («Записки сумасшедшего») тощо. Люблю читати «Выбранные места из переписки с друзьями», у цьому творі - усе: глибина, мудрість, довірливість. Подобається знайомий з дитинства монолог з поеми «Мертвые души»:

«Русь! Русь! вижу тебя, из моего чудного, прекрасного далека тебя вижу: бедно, разбросанно и неприютно в тебе; не развеселят, не испугают взоров дерзкие дива природы, венчанные дерзкими дивами искусства, города с многооконными, высокими дворцами, вросшими в утесы, картинные, дерева и плющи, вросшие в домы, в шуме и в вечной пыли водопадов; не опрокинется назад голова посмотреть на громоздящиеся без конца над нею и в вышине каменные глыбы; не блеснут сквозь наброшенные одна на другую темные арки, опутанные виноградными сучьями, плющом и несметными миллионами диких роз, не блеснут сквозь них вдали вечные линии сияющих гор, несущихся в серебряные, ясные небеса. Открыто-пустынно и ровно всё в тебе; как точки, как значки, неприметно торчат среди равнин невысокие твои города; ничто не обольстит и не очарует взора. Но какая же непостижимая, тайная сила влечет к тебе? Почему слышится и раздается немолчно в ушах твоя тоскливая, несущаяся по всей длине и ширине твоей, от моря и до моря, песня? Что в ней, в этой песне? Что зовет, и рыдает, и хватает за сердце? Какие звуки болезненно лобзают и стремятся в душу и вьются около моего сердца? Русь! чего же ты хочешь от меня? какая непостижимая связь таится между нами? Что глядишь ты так, и зачем всё, что ни есть в тебе, обратило на меня полные ожидания очи?.. И еще, полный недоумения, неподвижно стою я, а уже главу осенило грозное облако, тяжелое грядущими дождями, и онемела мысль пред твоим пространством. Что пророчит сей необъятный простор? Здесь ли, в тебе ли не родиться беспредельной мысли, когда ты сама без конца? Здесь ли не быть богатырю, когда есть место, где развернуться и пройтись ему? И грозно объемлет меня могучее пространство, страшною силою отразясь во глубине моей; неестественной властью осветились мои очи: у! какая сверкающая, чудная, незнакомая земле даль! Русь!..»

- Що у Вашому особистому та професійному житті означає ім'я світового класика?

- Гоголь - це спочатку шкільне життя - «Вечера на хуторе близ Диканьки», потім - студентське (усі програмні твори). А на професійному рівні - це уроки за творами Гоголя у 7-8 класах, вистава «Черевички» (за мотивами «Ночи перед Рождеством») з учнями школи № 4 напередодні свята Нового року, екскурсії на Полтавщину з учнями Олександрівської гімназії. Зараз - це дослідження разом зі студентами творчої спадщини письменника і публіциста Гоголя, участь у наукових конференціях, а на заняттях із історії зарубіжної літератури і зарубіжної публіцистики - коротке ознайомлення з деякими його творами.

- Якою рисою своєї творчості він Вам найбільше близький?

- Мені подобається гумор Гоголя, його народність і глибока філософія життя.

- Як Ви вважаєте, наскільки потрібна творча спадщина Гоголя в сучасному світі?

- Вважаю, що твори Гоголя потрібно вивчати як у школі, так і у вищих навчальних закладах. Це наша спадщина. Гоголь буде завжди потрібен Україні. І не варто зациклюватися на питанні - український чи російський письменник, він - на усі часи, для усіх поколінь і для усього світу.

- Ірино Рудольфівно, на Вашу думку, в молодіжних колах інтерес до Миколи Васильовича поступово згасає?

- Тут не можна сказати однозначно. Завдяки деяким екранізаціям, як, наприклад, «Вий», «Ночь накануне Ивана Купала» Гоголь, навпаки, залишається цікавим для підлітків, які люблять щось таємниче, загадкове. Наймолодші школярі мають змогу пізнавати творчість видатного класика завдяки коміксам, які вже впевнено увійшли до читацького кола. А користувачі інтернету за бажанням знайдуть скільки цікавого про таємничу особистість письменника, що захочуть (я невиправний романтик!) обов'язково прочитати його «Страшную месть», «Вечер накануне Ивана Купала» або «Портрет».

- Ваше ставлення до сучасних інтерпретацій творів письменника в театрі та кіно?

- Я не надто захоплююсь тим, як сучасні митці намагаються створювати вистави на зразок «а-ля Гоголь», тому прихильниця класичності. Але якщо це зроблено з великою режисерською й акторською майстерністю - сприймаю позитивно, як, наприклад, постановку «Ревизора» у виконанні акторів Запорізького театру. Мені подобається екранізація «Тараса Бульби» В. Бортка -перш за все це фільм, розрахований на молодіжну аудиторію, яка має цінувати і вивчати власну історію. Для студентів-журналістів і взагалі поціновувачів творчості Гоголя стане цікавим і корисним документальний фільм «Птица-Гоголь», знятий Л. Парфеновим у 2009 р., який мені також дуже подобається.

- Які саме вистави Ви б порадили відвідати?

- «Ревизор» і «Женитьба» у виконанні акторів театру ім. Щепкіна.

- Яких перспектив у вивченні гоголівської теми, на вашу думку, можна очікувати в майбутньому?

- Перспектив - безліч. Головне, щоб держава ставилася до вивчення спадщини видатного митця з наполегливою завзятістю: виділяла кошти, залучала світову спільноту, організовувала творчі й молодіжні конкурси. А що стосується науковців, то вони працюють з повною самовіддачею (В. Звиняцьковський, В. Мацапура, П. Кралюк та інші). Серед тем, які чекають свого дослідника - публіцистична й духовна спадщина Гоголя, записники, ремінісценції на гоголівські твори (Гоголь «Записки сумасшедшего» і Ліна Костенко «Записки українського самашедшого») тощо.

3.5 ВІЧНИЙ ГОГОЛЬ У НОВИХ МАС-МЕДІА

Огляд інтернет-ресурсів

Інтернет поступово заповнює наше життя. Із його допомогою ми дізнаємося про останні новини, працюємо, спілкуємося з друзями. Світова «павутина» залучає нас до мистецтва й літератури. Звідси ми черпаємо різноманітну інформацію про видатних майстрів слова. Винятком не став і Микола Васильович Гоголь. Спробуємо розглянути найбільш значні й корисні сайти, присвячені світовому класику.

За короткою біографією письменника можна зайти на Вікіпедію, за більш повною - на nikolay.gogol.ru, gogol-nv.ru, bibliotekar.ru, ngogol.ru. Тут можна ознайомитися і з творами Гоголя. Але найповнішим серед цих сайтів виявився az.lib.ru, де розміщені навіть виступи Миколи Васильовича, критика та критичні публікації про нього. Серед них вагоме місце займають зальцбургське «Письмо к Гоголю» В. Г. Бєлінського й відповідь на нього самого письменника, які викликало великий суспільний резонанс. Ця полеміка в різні епохи трактувалася по-своєму й до нинішніх днів дає привід для сперечань і роздумів. Особливо слова критика про те, що Гоголь знає Росію «только как художник, а не как мыслящий человек», як вчитель життя, яким він намагався бути в «Выбранных местах из переписки с друзьями»(1847). Нашому поколінню, мабуть, потрібно сформулювати свою думку щодо цієї полеміки.

Тепер розглянемо зазначені адреси детальніше, уважно ознайомимося з їхньою наповненістю. Наприклад, ru.wikipedia.org - усім відома російська інтернет-енциклопедія, в якій розповідь про життя Гоголя розділена на кілька частин: «Детство и юность», «Санкт-Петербург», «За границей» і «Смерть». У останній змішано інформацію про можливий літургічний сон письменника, подальшу долю його творів і їхній вплив на літературний рух і суспільне життя вцілому.

Зрозуміло, що матеріали Вікіпедії не застраховані від помилок: від простих огріхів під час набору до неперевірених фактів. Для серйозного вивчення життя і творчості Миколи Гоголя цей сайт навряд чи підійде. Але має він і плюси: в кінці сторінки представлений список інтернет-адрес із більш повною та цікавою інформацією про письменника.

Одним із таких є nikolay.gogol.ru. Не дивлячись на те, що сайт носить ім'я Гоголя, значна його частина присвячена не самому Миколі Васильовичу, а мистецтву взагалі. Мабуть, девіз працівників сайту: «Обізнана людина повинна бути обізнана в усьому!» Тут можна відвідати такі розділи: «ИЗО», «Театр», «Музыка», «Литература», які повідомляють про різноманітні новини в цих сферах. Сайт постійно поновлюється актуальною інформацією.

Самому ж Гоголю відведено окремий великий розділ. Це чудовий сайт для студентів і школярів, які прагнуть написати реферат чи підготуватися до екзамену. Тут навіть є окремий підрозділ «Гоголь - школьникам», який буде корисний і студентам. Він уміщує різноманітні твори на популярні теми, статті Ю. В. Манна про «Мертвые души», «Ревизор», біографію Миколи Гоголя та ілюстрації до його творів.

Упорядники сайту значно допомогли молоді у вивченні даних тем, вони звертаються до своїх відвідувачів зі словами: «Нам захотелось, тобы Вы приходили к нам не просто за рефератом по Гоголю или за картинкой к нему. Но чтобы погружались в мир, созданный талантливыми людьми, вдохновленными Гоголем…». Підтвердженням цього є назва одного з підрозділів - «Гоголь в кино». Він знайомить із цікавими статтями М. Г. Кривулі «Экранизация произведений Гоголя в отечественной анимации» і Ч. де Лотто «Гоголь в итальянской кинематографии». Або рубрика «Гоголь в театре», де представлено огляд сучасних вистав і рецензій на них. Тимпаче поділитися театральними враженнями й опублікувати власну рецензію може кожний, зареєструвавшись на сайті. До речі, «Гоголевская афиша» пропонує розклад вистав за творами Гоголя на поточний місяць.

Спеціально до 200-річчя від дня народження письменника відкрито «Музей Гоголя», де можна відвідати «Гоголевские места» й прочитавши про життя Гоголя в двох російських столицях, самому переміститись у старий Петербург чи Москву, відчути особливий дух міста ХІХ століття, який Микола Васильович талановито передавав у своїми творами. Радимо побувати в галереї «Портреты Гоголя» й побачити класика таким, яким його зображували Пушкін і Жуковський. В «Иллюстрациях» представлені герої гоголівських творів. Особливий інтерес викликає в «Музее Гоголя» сторінка «Истории гоголевских постановок в фотографиях, рисунках, эскизах». Відвідувачам сайту запропоновано прослідкувати й проаналізувати зміни в театральних постановках відомих гоголівських п'єс у різні періоди розвитку театру з 1836 року й до наших днів.

На сайті www. ngogol.ru є посилання на досить інтригуючий матеріал «Женщины и Гоголь» з ілюстраціями самого письменника. Когось може зацікавити публікація «Великие депрессии» - про творчі кризи Миколи Васильовича, а також містична історія про «Тайну исчезновения черепа Гоголя».

Пізнавально буде відвідати й таку електронну адресу як bibliotekar.ru. Серед багатьох матеріалів слід виокремити статтю «Смерть Гоголя». У ній розглядаються останні години життя письменника з медичної та психологічної точок зору, наводяться спогади сучасників. Особливу цінність для журналістів має відтворення сторінок із сьомого номеру журналу І. Д. Ситіна й Ф. І. Благова «Искры» за 1902 рік, який повністю був присвячений пам'яті М. В. Гоголя: тоді виповнилося півстоліття з дня його смерті.

В інтернеті можна знайти сайти й для школярів, абітурієнтів і студентів, які так і не встигли взятися за розум, а до іспиту чи заліку залишилося зовсім мало часу. Їхня остання надія - короткий зміст і критика на гоголівські твори. Таку інформацію можна отримати на сайтах briefly.ru або ronl.ru. Ці посилання можуть бути корисними для швидкого пригадування колись прочитаних творів. І наостанок не можна оминути сайт skazki.com, на якому твори Миколи Гоголя читають із правильною інтонацією вголос (така собі аудіокнига).

ЖУРНАЛІСТИКА ГОГОЛЯ: ВИСОКЕ ПОКЛИКАННЯ ЧИ ГАНЕБНЕ РЕМЕСЛО?

Гоголь постає перед нами в сучасному світі або сатириком, або душевно хворим письменником, який за одну ніч знищив те, над чим працював десять років. Мало хто знає, що Микола Васильович серйозно цікавився сучасною журналістикою. Гоголя завжди бентежила журналістська думка щодо його творчості, підтвердженням цього є його листування. І сам класик займався періодикою, допомагаючи О. С. Пушкіну з виходом у світ першого номеру «Современника», опублікувавши там три статті й вісім рецензій.

Листи письменника критикувало багато журналістів. Особливо це помітно в ранній період, до від'їзда за кордон в 1836 році. Із 207 листів, написаних із 1831 по 1836 рр., у 24 він торкається журналістської теми.

Ці листи можна розділити на дві групи:

1) листи, які стосуються стану періодики 30-х років;

2) листи-характеристики конкретних журналістів цього періоду (в першу чергу О. І. Сенковського).

Зрозуміло, що в епістолярній спадщині Гоголя не могло бути цілісної концепції журналістики, але з окремих висловлювань можна реконструювати низку суцільних йому ідей.

При першому «знайомстві» з висловлюваннями Миколи Васильовича здається, що в автора негативне ставлення до журналістики, як соціального інституту й професії. Так у листі до І. І. Дмітрієва (30 жовтня 1832 року) пише: «В нінешнее время приняться за опозоренное ремесло журналиста не слишком лестко и для неизвестного человека, но гению єтим заняться, значит помрачить чистоту и непорочность души своїй…»

Але насправді визначення «опозоренное ремесло» в цьому листі, як і в інших, стосується журналістики саме 30-х років ХІХ століття, а не журналістики взагалі. Пасивний дієприкметник «опозоренный» має на увазі людину, яка ганьбить журналістику, а сама по-собі вона досить гідна поваги.

Адже навіть М. М. Карамзін, В. О. Жуковський, О. С. Пушкін були причетні до цієї сфери діяльності.

Сам Гоголь із 1831 року приймав активну участь у журнальному процесі (перша підписана публікація - ліричне есе «Женщина» в «Литературной газете» 16 січня, 1831 року). Отже словосполучення «опозоренное ремесло» - не вирок професії.

Починаючи з 1834 року, в листах усе частіше з'являються практичні поради журналістам. Перш за все це пов'язано з підготовкою журналу «Московский наблюдатель» і адресовано його видавцям - гарним знайомим, однодумцям Гоголя - М. П. Погодіну й С. П. Шевирьову. «Московский наблюдатель» подобався Миколі Васильовичу не тільки через дружні стосунки з видавцями, але й пропагандою боротьби «торговым напрвлением» в литературе и журналистике. У відповідь на запрошення Погодіна до журналу, Гоголь погодився завжди їм допомагати. Наприклад, для першого номеру він представив свою повість «Нос», але її не взяли.

Письменник не хотів у чомусь обмежувати себе й журнал: «… как можно больше разнообразия!.. Да чтобы смеху, смеху, особенно, при конце… И главное, никак не колоть в бровь, а прямо в глаз». Так Гоголь визначив головні принципи, яким повинні слідкувати видавці гарних журналів. Різноманітність матеріалів - це характерна ознака російської журналістики ще з «Вестника Европы» М. М. Карамзіна.

Спостереження за журналістською практикою 30-х років («Библиотека для чтения») наштовхували письменника на песимістичні висновки. Головний об'єкт критики Гоголя - О. І. Сенковський із альманахом «Новоселье» (1833т - 1834 рр.) і журнал «Библиотека для чтения». Ще перша частина альманаху не сподобалася письменнику. В одному з листів Погодіну гоголь так характеризує це видання: «Читал ли ты смирдинское новоселье? Книжица ужасная… Для меня она замечательна тем, что здесь в первуй раз показались в печати такие гад ости, что читать мерзло. Прочти Брамбеуса: сколько тут и позлости, и вони, и всего». Різко критикуючи барона Брамбеуса (псевдонім Сенковського), Гоголь, мабуть, мав на увазі опубліковані в «Новоселье» «Незнакомку» и «Большой выход Сатаны». У чому, на думку Гоголя, підлість Сенковського? Мабуть у тому, що освічена людина (Сенковський - професор) готовий був опуститися до смаків натовпу, масових читачів.

Негативне ставлення до форми та змісту «Библиотеки для чтения» прослідковується й у листі до М. І. Гоголь, матері письменника. На її прохання вислати журнал Гоголь відповів: «Я бы вам прислал теперь Смирдина журнал, но он так толст, что за пересылку его нужно больше заплатить, нежели сколько он сам стоит; притом же он очень глуп… Только в провинции находятся люди, которые его читают еще и восхищаются дрянью».

Письменник неодноразово говорив про товщину журналу. Дійсно, «Библиотека для чтения» зовні відрізнялася від інших журналів того часу. Сенковський збільшив об'єми, щоб умістити велику кількість матеріалів. Так почалася зміна журнального формату, створення нового типу видання в Росії - товстого енциклопедичного журналу. Гоголю не сподобалися такі нововведення. Він вважав, що журнал «глуп», зміст його - «дрянь».

Микола Васильович розумів, що однією з перших задач журналу є здобуття максимально широкого кола читачів, тобто конкуренція з «Библиотекой для чтения». У листі до видавця «Московского наблюдателя» Гоголь писав про вирішення цієї проблеми: «Журнал… нужно пустить как можно по дешевой цене». Спочатку письменник був готовий відмовитися навіть від винагороди за свої статті, адже тільки дешевизною свого видання можна «сколько-нибудь оттянуть привал черни к глупой Библиотеке, которая слишком укрепила за собою читателей своею толщиною».

У листах Миколи Гоголя простежується прагнення сформулювати уявлення про ідеальну журналістику. Він виокремлює так необхідні якості, як «постоянство и труд, и ловкость, и мудрость». Письменник пояснює, що якісний журнал - справа спільна. Головна умова успіху в журнальній справі - загальні інтереси.

У першій половині 30-х років ХІХ століття в Росії склалася особлива соціокультурна ситуація. Література відігравала велику роль у суспільстві, були створені умови для письменницької справи, звідки й почалася полеміка стратегічної поведінки письменника в нових умовах. Для Сенковського і Булгаріна професіоналізм був пов'язаний зі здатністю будь-якими засобами мати попит у широких мас, тобто мати матеріальний успіх. На відміну від «торгового направления» письменники пушкінського круга й близький до них Гоголь під професіоналізмом розуміли не тільки можливість жити літературним заробітком, але й незалежне служіння слову.

ВИСНОВКИ

У дипломній роботі на матеріалах усієї гоголівської епістолярної спадщини («Выбранных мест из переписки с друзьями»), публіцистики («О движении журнальной литературы, в 1834 и 1835 году») та власного інформаційного доробку ми простежили еволюцію сприйняття Миколою Васильовичем Гоголем явища журналістики. Діяльність письменника як журналіста чекає ще своїх дослідників. Створені нами матеріали важливі не тільки для повного розуміння багатогранного творчого шляху письменника, його художньої майстерності, але й для вивчення історії та теорії сучасних жанрів журналістики та публіцистики.

Щодо одержаних оцінок, то результатом впровадження представленого інформаційного продукту стало створення та публікація на сайті україномовної обласної газети для всієї родини «Сумчанка плюс» (sumchanka@ukr.net) низки матеріалів:

· нарису «Трагічна доля Нікоші» - узагальнюючого літературного портрету з біографічними й творчими фактами та відгуками його сучасників). Матеріал містить такі підзаголовки: «Чи виживе?», «Вічний блукач», «Двоє і пустота», «Рукописи не горять?», «Як солодко помирати!»;

· інтерв'ю «Скучно на этом свете, господа» … без Гоголя» з викладачем кафедри журналістики СумДУ, доцентом, кандидатом філологічних наук - Жиленко Іриною Рудольфівною. У ньому йдеться про дитяче й доросле сприйняття людиною творчості письменника, значення світового класика в професійному житті викладача, інтерес сучасної молоді до Гоголя, сучасні інтерпретації творів і перспективи гоголезнавства;

· огляду інтернет-ресурсів «Вічний Гоголь у нових мас-медіа» - матеріал дає можливість дізнатися адреси корисних інтернет-сайтів, присвячених письменнику;

· у матеріалі «Журналістика Гоголя: високе покликання чи ганебне ремесло?»

звернено увагу на гоголівську позицію щодо журнальної літератури в статті «О движении журнальной литературы, в 1834 и 1835 году». На думку автора, журналістика має величезне значення, вона необхідна у сферах науки й мистецтва. Це обмін думками великої кількості людей. Письменник дає гостру й правдиву характеристику російських журналів 1830-х років, бореться за ідейність літературної критики. Микола Васильович виступає за ідейну журналістику, критикує сучасні йому видання: «Московский наблюдатель», «Северная пчела», «Северный архив», «Сын отечества» «Телеграф», «Телескоп», «Библиотеку для чтения» та їхніх редакторів. Звертаючись до теми журналізму, він створює загальний портрет читацької публіки, показуює спокійну реакцію масових видань на відсутність якісних смаків аудиторії, констатує зміну свідомості читачів під впливом газет, звертає увагу на появу чуток і пліток.

Усі ці матеріали дають можливість читачам розширити світогляд, отримати якомога більше інформації про публіцистичну діяльність Миколи Васильовича, залишити свої відгуки стосовно журналістських публікацій. Адже коментарі та оцінки відвідувачів є основними показниками ефективності інформаційного продукту.

Стаття «Ювілей Миколи Гоголя на сторінках сумської преси (на прикладі газет «Ленінська правда» (1959) і «Сумщина» (2009) була опублікована у збірнику наукових праць СумДУ п'ятої науково-практичної конференції «Журналістська освіта на Сумщині: набутки й проблеми». У роботі була проведена паралель у висвітленні друкованими виданнями ювілеїв М. Гоголя в 1959 і 2009 роках. Дослідження під назвою «Вшанування 200-річчя з дня народження М. В. Гоголя на сторінках всеукраїнської газети «День» було представлене на міжнародній науковій конференції «Гоголівські читання» в Полтавському національному педагогічному університеті імені В. Г. Короленка 19 квітня 2011 року. У статті проаналізовано жанрову палітру й підтеми головних публікацій щоденного видання «День», присвячених висвітленню 200-річчя з дня народження Гоголя.

Сфера застосування інформаційного продукту - інтернет-видання «Сумчанка плюс» (sumchanka@ukr.net) у літературній рубриці. Представлені матеріали найкраще підходять для публікації саме на веб-сайті, адже електронні ресурси не мають обмежень щодо формату та обсягу. Наукові матеріали були гідно представлені на конференціях.

Також вони можуть бути опубліковані в спеціалізованих як наукових, так і пізнавальних журналістсько-літературних виданнях України чи Росії.

Ефективність розробки інформаційного продукту визначається його дієвістю, тобто впливом на аудиторію та актуальністю розглянутих тем. Тому, створюючи публікації, ми ретельно вивчали теоретичні засади, творчу спадщину, користувалися довідковою літературою, досліджували маловідомі факти.

Також одним із найважливіших та найбільш дієвих шляхів підвищення ефективності журналістських матеріалів є контакт з аудиторією, залучення її до творчої роботи. В електронних ЗМІ існує зручна система коментарів. На веб-сайті sumchanka@ukr.net відвідувачі можуть залишити свої відгуки та побажання.

Таким чином, у дипломній роботі ми створили власний інформаційний продукт, який детально розкриває художнє світосприйняття Гоголя, місце його творчої діяльності в сучасній журналістиці. На думку самого класика, ЗМІ мають величезну відповідальність за формування громадських смаків, думок і всієї культури. Журналістика стала невід'ємною частиною його творчої еволюції.

Проаналізувавши в матеріалах тематику, жанрову палітру та специфіку матеріалів, присвячених письменнику, провівши паралель у висвітленні ювілейної дати Гоголя в друкованих виданнях 50 років тому й у наші дні, розкривши журналістську сторону життя письменника, ми пожвавили науковий інтерес до постаті Миколи Гоголя.

Публікації на сайті обласної газети «Сумчанка плюс» (sumchanka@ukr.net) будуть корисними як для спеціально орієнтованої аудиторії (журналістів, викладачів і науковців), так і для широкого кола читачів, оскільки містить у собі багато цікавої і корисної інформації.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Вацуро В. Э. Переписка Гоголя в 2-х томах [Текст]: Т.1/ В. Э. Вацуров. - М.: Худож. лит., 1988. - 479 с. - Режим доступу: http://bookz.ru/authors/gogol_-nikolai/perepisk_222/1-perepisk_222.html

2. Вересаев В. В. Гоголь в жизни [Текст]/ В. В. Вересаев. - Х.: Прапор, 1990. - 680 с.

3. Воропаева В. А. Выбранные места из переписки Н. В. Гоголя с друзьями [Текст]/ В. А. Воропаева. - М.: Сов. Россия, 1990. - 428 с.

4. Гоголь Н. В. Авторская исповедь/ Н. В. Гоголь; сост. Ж. С. Журибеда. - Псков: Всероссийский фонд культуры, 1990. - 126 с.

5. Гоголь Н. В. К нам едет ревизор [Текст]: сборник/ Н. В. Гоголь. - М.: Мол. гвардия, 1984. - 447 с.

6. Гоголь Н. В. Комедии [Текст]/ Н. В. Гоголь; сост. М. Х. Краснопольская; вступ. ст. Ю. В. Манна; примеч. Е. А. Кухты. - Л.: Искусство, 1988. - 470 с.

7. Гоголь Н. В. Мертвые души [Текст]: поэма/ Н. В. Гоголь. - М.: Худож.

л-ра, 1985. - 368 с.

8. Гоголь Н. В. Петербургские повести [Текст]/ Н. В. Гоголь. - Свердловск: Серед.-Урал. кн. изд-во, 1990. - 201 с.

9. Гоголь Н. В. Повести [Текст]/ Н. В. Гоголь. - М.: Худож. лит., 1984. - 350 с.

10. Гоголь Н. В. Пьесы [Текст]/ Н. В. Гоголь; примеч. Ю. В. Манна. - М.: Правда. - 272 с.

11. Гоголь Н. В. Ревизор [Текст]: комедия в 5-ти действиях/ Н. В. Гоголь. - М.: Худ. лит., 1978. - 141 с.

12. Гоголь Н. В. Собрание сочинений [Текст]: в 7 т. Т. 7/ Н. В. Гоголь; под. ред. С. И. Машинского, М. Б. Храпченко. - М.: Худож. лит., 1987. - 300 с.

13. Гоголь Н. В. Собрание сочинений [Текст]: в 8 т. Т. 1/ Н. В. Гоголь ; под. ред. В Р. Щербины. - М.: Правда, 1984. - 246 с.

14. Eремина Л. И. О языке художественной прозы Н. В. Гоголя : искусство повествования [Текст]/ Л. И. Еремина. - М.: Наука, 1987. - 176 с.

15. Карпенко А. И. О народности Н. В. Гоголя: художественный историзм писателя и его народные истоки [Текст]/ А. П. Карпенко. - К.: Изд-во Киев. ун-та, 1973. - 279 с.

16. Крутикова Н. Е. Н. В. Гоголь : исследования и материалы [Текст]/ Н. Е. Крутикова. - К.: Наук. думка, 1992. - 312 с.

17. Макогоненко Г. П. Гоголь и Пушкин [Текст]/ Г. П. Макогоненко. - Л.: Сов. писатель, 1985. - 352 с.

18. Манн Ю. В. В поисках живой души [Текст]: «Мертвые души»: писатель - критика - читатель/ Ю. В. Манн. - [Изд. 2-е]. - М.: Книга, 1987. - 350 с.

19. Манн Ю. В. Гоголь и мировая литература [Текст]/ Ю. В. Манна. - М.: Наука, 1988. - 320 с.

20. Маркович В. М. Петербургские повести Н. В. Гоголя [Текст]/ В. М. Маркович. - Л.: Худож. л-ра, 1989. - 205 с.

21. Машинский С. И. Гоголь в русской критике и воспоминаниях современников [Текст]/ С. И. Машинський. - М.: Детгиз, 1959. - 367 с. - Режим доступу: http://www.a4format.ru/pdf_files_bio/48fd9de9.pdf

22. Машинский С. И. Художественный мир Гоголя [Текст]/ С. И. Машинський. - М. : Просвещение, 1979. - 432 с. - Режим доступу:

http://feb-web.ru/feb/gogol/critics/hug/hug-001-.htm

23. Самойленко Г. В. Гоголь і сучасність: творча спадщина письменника в русі епох [Текст]/ Г. В. Самойленко - К. : Вища шк., 1983. - 150 с.