Роль ЗМІ в процесі політичної модернізації

/

Вступ

Актуальність теми дослідження полягає в тому, що в даний час в політичній теорії та практиці значно зріс інтерес до проблеми впливання засобів масової інформації (ЗМІ) на політичне життя держави, політичної модернізації суспільства, свідомість громадян та формування громадської думки. Це невипадково, оскільки в переломні моменти історії, особливо в кризові періоди, йде пошук найбільш прийнятних методів управління, що відповідають сучасним обставинам. Цей пошук властивий багатьом країнам. Однак у трансформаційних суспільствах, до яких належить Україна, одним з проявів глобалізації як головної тенденції розвитку сучасного світу є спостережуване зростання в геометричній прогресії значення інформації, підкріплене стрімким розвитком, поширенням і конвергенцією нових інформаційних і комунікаційних технологій (приблизно з 1960-70-х років на порядку денному світової спільноти стоїть питання формування глобального інформаційного простору). Ці процеси фактично вилилися в глобальну інформаційну революцію, яка чинить все більшу дію на всі сфери життєдіяльності суспільства, що зачіпає державні структури і інститути громадянського суспільства, економічну і соціальну сфери, науку і освіту, культуру і взагалі спосіб життя людей. Сучасна фаза глобалізації має - разом з вищеназваною інформаційною - багато іпостасей. Ще одна найважливіша складова глобального процесу - це демократизація. Так, останні два десятиліття XX ст. можна назвати «золотим століттям демократії» - за цей період кількість країн, що проводять демократичні вибори, збільшилася втричі.

Демократичний режим як форма політичного устрою суспільства за визначенням припускає вільну циркуляцію інформації по усіх його осередках, а також забезпечує наявність ефективних комунікаційних каналів і інформаційну відкритість, «гласність», без яких таке суспільство неможливе. За даними ООН, те, що в 1980 році було елітною групою з 37 держав (при загальній кількості 121 держава-член), в 1998 році перетворилося на клуб, що налічує 117 держав з 193 держав-членів (на основі цього можна вважати, що 55% населення світу живе в умовах демократії) [24, с. 71].

Розвиток національної економіки та інші процеси викликають гостру необхідність в розвитку сфери зовнішньої і внутрішньої інформаційної політики і адаптації політичного керівництва держав до нових інформаційних реалій, бо відставання в інформаційній сфері відгукнеться скачуванням на узбіччя розвитку світової спільноти, втратами в економічній області (сучасний бізнес - це, передусім, повнота інформації й ефективні комунікації), «животінням» з точки зору стабільного розвитку і в результаті - переходом до розряду «держав-невдах». Відстежувати зміни, тенденції й нові явища в інформаційній сфері та адекватно реагувати на них, коригуючи стратегію, пріоритети, методи і форми інформаційної політики - це на початку XXI ст. є завданням кожної держави, що шанує себе. А це безпосередньо пов'язане з засобами масової інформації. Актуальність цього дослідження, таким чином, в загальному вигляді визначена принциповою науковою і практичною важливістю і вагомістю проблематики формування ефективної, дієвої інформаційної політики в сучасних умовах. Універсальної моделі інформаційної політики не існує (хоча існують рішення і рекомендації світової спільноти з цього приводу), і кожна держава формує її з урахуванням національної специфіки. Важливо підкреслити, що в умовах демократії засоби масової інформації виступають не від держави, а з боку суспільства. Актуальний характер, зв'язок роботи з сучасністю, політичними процесами в нових незалежних державах, що виникли після розпаду СРСР, конкретизують і підкріплюють наступні міркування. По-перше, ці країни належать до групи пострадянських, посткомуністичних держав, що здійснюють непрості ринково-демократичні реформи, перехід від соціалізму до капіталізму. Політична модернізація натрапляє в них на цілий ряд об'єктивних труднощів, багато в чому обумовлених їх майже 70-річним перебуванням у складі СРСР: командно-адміністративну економіку, відсталість в області інформаційно-комунікаційних технологій, відсутність демократичних традицій і авторитарне мислення більшості членів суспільства тощо, а також негативними явищами, загострення яких є незмінним атрибутом більшості системних трансформацій або модернізацій (корупція, «кумівство» еліт і безпринципова запекла боротьба політичних кланів, організована злочинність, соціальна невлаштованість, слабкість державних структур, прагнення «підім'яти» під себе ЗМІ та ін.). По-друге, ці держави обтяжені великими проблемами. Гостро стає питання збереження їх суверенитету і територіальної цілісності, потрібне створення ефективних механізмів для забезпечення власної безпеки. У наявності слабкість державності і нестабільність політичної системи країни, обтяження політичної сфери рецидивами консервативного мислення і авторитарного стилю керівництва, низькою політичною культурою. По-третє, досвід розвинених демократичних країн свідчить, що сама специфіка і характер сучасної інформаційної політики вимагають потужної ресурсної (в першу чергу - фінансової) державної підтримки. Для розробки політики такого роду потрібний комплексний науковий підхід, наявність кваліфікованих фахівців у сфері інформатизації, комп'ютеризації, політтехнології та ін. По-четверте, у багатьох випадках про лідерів цих країн створюється невірне уявлення за кордоном. В умовах існування на території деяких з цих країн вогнищ напруженості, а також перетину в них інтересів світових і регіональних держав для таких держав є актуальним питання зовнішньої і зовнішньополітичної інформаційної безпеки. Крім того, їх інформаційний комплекс має бути зорієнтований на протидію новим цивілізаційним погрозам і викликам (поширенню зброї масового знищення, тероризму, наркотрафіку, організованій злочинності, торгівлі зброєю, людьми тощо). Виробивши ефективну інформаційну політику і створивши надійну систему інформаційної безпеки держави, нові держави могли б використовувати цю обставину для поліпшення власного іміджу за кордоном, виступаючи одночасно за справедливе регулювання інформаційної сфери в національному і глобальному масштабах, проти монополізації інформаційного простору, вироблення загальних норм, принципів і правил поведінки інформаційного співтовариства. Усі вищеперелічені чинники в сукупності ще раз акцентують необхідність вивчення інформаційних проблем суспільства на стадії політичної модернізації, ясно вказуючи на принципову важливість, пріоритетність їх рішення, знаходженню нових шляхів якого також приділено увагу.

Мета дослідження полягає у визначенні місця, ролі й значення інформаційної політики сучасної держави як одного з найбільш важливих і дієвих інструментів в комплексі засобів забезпечення успішного перетворення усіх боків життя держави, рішення нагальних внутрішніх і зовнішніх проблем, побудови демократичного суспільства з високими соціальними і політичним стандартами.

Відповідно до мети дослідження передбачено вирішення таких завдань теоретичного, методичного та прикладного характеру:

- уточнити смисловий і функціональний зміст поняття «інформаційна політика» з урахуванням специфіки процесу політичної модернізації, конкретизувати сучасні концептуальні і практичні підходи до її формування й оптимізації в умовах модернізації політичної та інших ключових сфер життєдіяльності суспільства перехідного періоду;

- розкрити суть державної інформаційної політики, її структури і принципи реалізації на сучасному етапі;

- обґрунтувати для інформаційної політики сучасної держави її аналітичне і технологічне забезпечення;

- охарактеризувати основні цілі, орієнтири, хід і підсумки політичної модернізації держави, визначити на цій основі найбільш важливі складові його інформаційної політики наприкінці XX-початку XXI ст.;

- проаналізувати особливості і дати оцінку ефективності інформаційного забезпечення державного правління в період політичної модернізації;

- показати зростання ролі інформаційних чинників в системі забезпечення національної безпеки в період політичної модернізації, розкрити основні особливості забезпечення національної безпеки і принципово важливе значення інформаційних технологій в цій області;

- визначити основні завдання, проблеми і перспективи системного забезпечення державної інформаційної політики на сучасному етапі, дати відповідні рекомендації.

Об'єктом дослідження є проблеми здійснення інформаційної політики у процесах політичної модернізації крізь призму забезпечення національних інтересів держави.

Предметом дослідження виступають концептуальний, функціонально-організаційний і еволюційний аспекти інформаційної політики держави на перехідному етапі в контексті оптимізації цієї політики за допомогою засобів масової інформації.

Методи дослідження. Для критичного осмислення і теоретичного аналізу проблем, поставлених в роботі, використано декілька основних політологічних методів (підходів), їх синтез. Засадничим при цьому є системно-функціональний підхід (інформаційна політика - функція держави, що реалізовується в рамках системи інформаційного забезпечення і безпеки суспільства, згідно з сталою в сучасній теорії політичної модернізації теорії дослідження, засоби масової інформації і комунікації злилися в одне ціле, розвинулися в одну єдину систему із загальною структурою з політичною системою держави). Соціальний та інституціональний підходи використані при аналізі дій зацікавлених політичних суб'єктів (груп) і функціонуванні політичних і громадських інститутів відповідно.

Наукова новизна цієї роботи полягає в тому, що в ній зроблена спроба осмислення інформаційних технологій в області політичних перетворень в країні у рамках перехідного періоду від соціалізму до капіталізму. У дослідженні здійснений аналіз ролі і завдань інформаційних технологій при проведенні політичної модернізації. Ці загальні елементи новизни конкретизують і доповнюють наступні положення:

- показана важливість, пріоритетність інформаційних технологій для стабілізації й розвитку турбулентного політичного середовища, а також розкриті можливості впливу інформаційної політики держави на стан суспільства на сучасному етапі;

- розглянуті основні досягнення і проаналізовані помилки при спробах використання інформаційних технологій для просування політичних реформ і оптимізації механізмів державного управління;

- у контексті конкретної історичної ситуації, що склалася усередині і навколо молодих держав, обґрунтоване принципове значення інформаційної безпеки;

- проаналізовані особливості забезпечення інформаційної безпеки держави;

- здійснений критичний аналіз досвіду аналітичного і технологічного забезпечення як основи інформаційної політики держави в кінці XX-поч. XXI ст.;

- намічені головні кроки з оптимізації сфери інформаційної політики держави в процесі політичної модернізації, внесені концептуальні пропозиції і дані рекомендації організаційно-управлінського характеру.

Структура дослідження відбиває і послідовно розкриває науковий задум автора. Робота складається з введення, трьох глав, ув'язнення, списку джерел і використаної літератури, додатків.

1. Політична модернізація держави

1.1 Раціоналізація суспільства як необхідна умова його розвитку

політичний модернізація масовий інформація

Усяка спільнота людей, будь-який соціум, ставлячи собі за мету досягнення «загального блага», завжди намагається якомога найбільш повною мірою раціоналізувати шляхи та методи здійснення цієї мети. Наприклад, німецький соціолог, філософ, економіст, історик Макс Вебер впевнений, що раціоналізація соціальних дій - це одна з головних тенденцій історичного процесу [21, с. 384].

Процес раціоналізації залежить від форми політичного режиму, що панує в країні. Скажімо, у тоталітарному суспільстві, де держава контролює всі сфери суспільного життя, він полягає в одержавленні усіх сфер соціального буття індивіда, підкорення його власної волі - волі держави, наявності безальтернативної офіційної ідеології, що виключає будь-яке відхилення від встановлених соціальних норм. Концепції, що регламентують існування таких типів суспільств, вважають одним з найшкідливіших чинників суспільного розвитку наявність плюралізму думок та прагнень до досягнення суспільного консенсусу. Але постає логічне запитання: за яким критерієм можливо встановити істинність пануючої ідеології? Чи можливо взагалі якось уніфікувати масову свідомість, зробити суспільство слухняним певній групі або одній особі? Суспільно-історичний процес довів хибність та безперспективність цих прагнень, нетривалість таких суспільств.

Чому вони такі нестійкі? Відповідей на це питання досить багато. Сучасні вчені-суспільствознавці шукають їх у різних площинах. Тоталітарна держава на початку свого правління е фактором, який консолідує творчий владно-державницький потенціал, але дуже скоро вона стає тягарем суспільства, стримує його розвиток, оскільки ідеї подальшого розвитку консервуються на рівні владного «верху» і не оновлюються за рахунок існуючих у суспільстві альтернативних ідей, тобто не трансформуються у нові. Іншими словами, не оновлюються, а тому починають гальмувати суспільно-політичні процеси.

Поняття «тоталітарна держава» (італ. stato totalitario) з'явилося на початку 1920-х років для характеристики режиму Муссоліні. Зараз цей термін вживається по відношенню до режимів Гітлера в Німеччині, Сталіна в СРСР, де держава мала не обмежене законом повновладдя. Деякі політологи вважають тоталітарними режими Франко в Іспанії, Салазара в Португалії, Мао в Китаї, талібів в Афганістані, Кім Ір Сена и Кім Чен Іра у Північній Кореї, Піночета в Чілі, Саддама Хусейна в Іраці, де Голля у Франції тощо.

Тобто держава, яка чимчикує до демократії, має набагато більше шансів, бо базується на устрої, що відповідає волі народу, де громадянин має права та свободи. Звісно, тут інші цілі, інші шляхи розвитку та інструменти його здійснення.

Яскравим прикладом демократичної держави, за думкою багатьох вчених, є Швеція. Так, за рейтингом демократії журналу «Economist», у 2008 р. Швеція посіла перше місце [61]. Експерти «Freedom House» також відносять її до категорії країн з ліберальною демократією.

Наша сучасність доводить нам, наскільки важливим є аспект раціоналізації суспільства у процесі його політико-соціального та історичного розвитку. Усяке суспільство, що прагне стати громадянським, мріє збудувати правову державу, повинне постійно замислюватись над найбільш раціональним шляхом їх досягнення. Цей раціональний шлях полягає саме в його постійній модернізації, тобто, в постійній зміні, ускладненні політичних, економічних і культурних структур та їхніх функцій відповідно до потреб раціонального та ефективного існування суспільства.

1.2 Теорія політичної модернізації

На думку українського професора В. Горбатенка, політична модернізація як процес суспільної трансформації розвивається у двох основних вимірах:

- спонтанно (стихійно) через поступове нагромадження передумов у певних царинах суспільного життя, вдале поєднання яких у певний історичний час, у межах того чи іншого суспільно-політичного простору дає якісно новий поштовх;

- свідомо (цілеспрямовано) завдяки вольовим зусиллям впливових соціальних груп або правлячих еліт.

Успіх модернізації, як зазначає вчений, в обох випадках залежить від ступеня органічності її перебігу співвідносно з реально існуючими національними інститутами та ментально-психологічними орієнтаціями населення [28].

А відомий спеціаліст з проблем розвитку C. Блек поділяє процес модернізації на декілька стадій:

- усвідомлення мети;

- консолідація зорієнтованої на мету еліти;

- період трансформації;

- інтеграція суспільства на новій основі [58, с. 80].

Виникає питання: наскільки можливе осягнення процесу модернізації на вищевказаних етапах? Навряд чи це можливо при використанні абстрактно-універсальної схематизації. Однак деякі узагальнені характеристики, залежні від певних історичних умов і рівнів соціальної організації, цілком можливо дослідити. Отже, спираючись на історичні здобутки цивілізації, визначимо коло завдань, вирішення яких є метою модернізаційних процесів.

Одним з найголовніших завдань модернізації є структурне оновлення політичної системи, формування політичної структури соціальної дії, оскільки політична система повинна бути якомога більш адаптованою до нових проблем, породжених сучасним суспільством, здібною діяти при конкретних історичних умовах суспільно-політичних ситуацій. Представники ліберального напрямку західної політології, зокрема Р. Даль, висунули так звану теорію поліархії, як забезпечення відкритого політичного суперництва лідерів та еліт і високої політичної активності населення, що можливі лише за умови структурного перетворення політичної системи [29].

Також важливим елементом, про який вже йшлося, є забезпечення високої політичної активності населення, як здатність влади до мобілізації людських і матеріальних ресурсів задля вирішення суспільно значущих завдань. Інституціоналізація політичної структури також є дуже важливою, оскільки є удосконаленням традиційних інститутів, які в процесі модернізації суттєво змінюють свої функції та характер діяльності або взагалі реформуються у нові, сучасні соціально-економічні інститути. Це має велике значення, оскільки саме таким чином відбувається процес їх адаптації та усвідомлення ними суспільно-політичних проблем, які перебувають у постійній зміні, отже реагування їх на ці проблеми повинне бути адекватним. Рівень інституціоналізації визначається якісними показниками: здатністю вдосконалених чи нововдосконалених структур до адаптації за нових умов, ступенем їхньої складності, рівнем автономності щодо соціальних груп або інших інститутів, взаємною узгодженістю суспільно-політичної діяльності.

Процес модернізації має альтернативний характер, тобто припускає певні варіанти перебігу оновлювальних заходів в залежності від умов їх протікання, традицій та національних цінностей, але існуючий світовий досвід дозволяє все ж таки вести мову про певні стандарти в організації економіки, політики, соціальних відносин. Це насамперед товарно-грошовий регулятор виробництва, збільшення затрат на освіту, зростання ролі науки в раціоналізації економічних відносин, сприяння якомога більшій соціальній мобільності населення, плюралістична організація влади, зростання політичних комунікацій та багато інших тенденцій.

Важливо, що наявність універсальних норм не означає наявності якоїсь однієї обов'язкової програми розвитку для усіх країн, що перебувають у стадії розвитку. Мова йдеться про те, що ці універсальні норми - це комплекс цілей, спираючись на які, країни, в яких відбуваються процеси модернізації, будуть спроможні проводити інституціоналізацію, відповідну потребам часу. Але все ж, здається, всі модернізаційні перетворення повністю залежні від історичних особливостей розвитку того чи іншого суспільства, його націоментальних характеристик.

Сучасні вчені-суспільствознавці визначають два досить різних між собою типи модернізації, а саме: органічну модернізацію та неорганічну (або відображену) модернізацію. Перший тип, притаманний розвиненим країнам Західної Європи та Північної Америки, розпочавшись в епоху відродження, йдучи нерівнозначно у різні часи, іноді гальмований наявністю тоталітарних режимів в тій чи іншій країні, відбувається в цих країнах ще й досі [21, с. 71]. Сутність цього типу модернізації полягає в тому, що соціально-політичний розвиток відбувається у формі безперервного еволюційного та революційно-реформаторського процесу. Для цих типів суспільств характерне те, що загальномодернізаційні цінності не потребують в них утвердження й доведення, подолавши шлях від теоретизації до конкретного усвідомлення їх теперішнім суспільством.

Другий тип (відображена модернізація) характерний для країн, які знаходяться на порівняно низькому рівні розвитку з країнами, яким притаманна органічна модернізація. Іноді наукова література наводить термін «відсталі» від загальноцивілізаційного розвитку, але теза про загальноцивілізаційний розвиток не є поки що достатньо обгрунтованою. Хоча незаперечуваним є те, що прагнення до модернізаційних процесів у державах з притаманною їм неорганічною модернізацією зумовлене більше зовнішніми чинниками, аніж внутрішніми, і, як логічний наслідок - нерівномірність змін у економіці, культурі, соціальних відносинах, політичній сфері. Існує ряд країн, які будучи країнами другого ешелону капіталістичного розвитку, спромоглися досягти успіхів перебігу процесів модернізації, як, напрклад, Японія, Гонконг, Південна Корея, Індія, Пакистан, деякі країни Південної Америки. Дещо цікавим прикладом у цьому плані є Німеччина, яка після Другої Світової війни, маючи потужну фінансово - політичну підтримку ззовні, спромоглася стати однією з найрозвиненіших країн світу. Здавалося б недоцільним відносити Німеччину до країн з відображеною модернізацією, бо ніби то можна вважати її післявоєнний кризовий стан як пригальмування модернізаційного процесу, який відбувався в ній до війни. Але зважаючи на те, що за влади нацистів сталися зміни і викривлення в економічній, політико-соціальній сфері, можна сказати, що процес модернізації в ній був припинений. Крім того, возз'єднання Німеччини у 1991 році спричинило нові проблеми у суспільно-політичних процесах, тому нам здається за доцільне наводити Німеччину саме як приклад країни з відображеною модернізацією [49, с. 72].

Коли країна (точніше, її еліта) намагається здійснювати процес модернізації, то неодмінно зіштовхується з низкою складних ситуацій, таких як складність сприйняття модернізації, «вестернізації» частиною населення, оскільки вона має невідповідність її потребам; домінування центру та контролювання ним модернізаційної ініціативи регіонів.

Тож модернізаційні процеси, маючи на меті раціоналізацію суспільно-політичної, культурної, економічної сфер, несуть окрім позитивних, досить велику кількість негативних моментів, з якими так чи інакше суспільство колись зіштовхується, знаходячись на шляху перетворень. Тому нагальною є потреба дослідження саме процесів проходження модернізації у всіх стадіях з метою збереження поступового розвитку суспільства та його рівноваги. Перебіг процесів модернізації має складний та суперечливий характер і протікає неоднаково в різних країнах, має свої особливості, притаманні кожній країні, що перебуває у процесі трансформації. Поряд з загальномодернізаційними цінностями існують і загальномодернізаційні чинники дестабілізації, що супроводжують процес політичної і соціальної модернізації, з якими неодмінно зіштовхуються суспільства, що оновлюються.

Головні чинники дестабілізаціі:

- зміни стандартів споживання, а у зв'язку із цим - зростання соціальних очікувань;

відхід від старих схем суспільного будівництва при відсутності нових;

інертність національної самоідентифікації соціуму;

зростання коефіцієнту протестності суспільної думки [49, с. 124].

В тій чи іншій мірі усі ці чинники присутні в тих країнах, які йдуть шляхом модернізації, оскільки модернізація за своєю суттю є порушенням існуючого в інертних суспільствах спокою, тому як цілісний дестабілізуючий процес вона має складниками дестабілізуючі чинники. Кожна країна, що модернізується, намагається знайти свої рішення цих проблемних ситуацій, максимально оптимізуючи дані рішення до умов певного соціуму. Але існують і певні напрацювання з приводу подолання таких чинників і у загальній практиці. Скажімо, навряд чи буденна свідомість індивіда здатна адекватно сприйняти зміни у стандартах споживання, тому перш за все зміна цих стандартів повинна відбуватись на рівні свідомості.

Також потрібно постійно (при проходженні процесу реформування) підтримувати стан діалогу держава-соціум, що дасть змогу мотивувати індивідові певну суспільну нестабільність об'єктивною необхідністю суспільно-політичних змін, у разі ж, коли існує певна відірваність держави від суспільства, виникає непорозуміння між ними, що призводить до напруги. Це повною мірою є справедливим щодо створення нових схем суспільного будівництва.

Це досить цікавий момент, оскільки залучення соціуму до свідомого вибору найбільш ефективним уявляється нам через референдум (коли, наприклад, у грудні 1991 року народ України обирав подальший шлях свого розвитку). Але це можливе при наявності певних «але», а саме при наявності чіткої диференціації питань, які розв'язуються референдумом, а які - ні. Вдалим прикладом може слугувати «всенародне» прийняття Конституції у Білорусі. Ще одним з досить впливових чинників дестабілізації є усвідомлення соціумом своєї національної приналежності. Це складний та суперечливий процес, який доволі часто супроводжується дуже високим ступенем конфліктності у суспільстві, внаслідок невиправданого форсування національної ідентифікації, що іноді призводить до викривлення суспільної думки у бік виділення однієї нації за рахунок інших. Зазвичай, для подолання подібних проблем користуються доволі типовим комплексом заходів, що можливо вважати загальноцивілізаційним набутком, а саме:

- створення сприятливих умов для розвитку соціокультурних факторів усіх без виключення представників різних національностей, що мешкають у одній державі;

- широке проведення процесу політичної соціалізації;

- пошук харизматичного лідера певної нації, що дасть змогу, на думку російського вченого В. Пугачова, зняти з людей індивідуальну відповідальність за їх вибір певної політичної позиції [49, с. 77];

- вдосконалення ціннісної системи суспільства з метою формування принципово нового поля політичної культури активістського типу.

Отже, необхідність проведення вищезазначених заходів зумовлює певні дії з боку держави, напрямлені на прискорення процесу модернізації, але з метою недопущення небезпечних суспільних тенденцій потрібно постійно стримувати форсування модернізаційного процесу. Тому виникає поняття так званої часткової модернізації, тобто існування такого проміжку у часі, коли в межах системи співіснують нові елементи (як результат наявності модернізаційного процесу) та старі, різке скасування яких спроможне викликати соціальну напругу. «У багатьох суспільствах, - висловлювався Д. Рюшемейєр, - модернізовані і традиційні елементи переплітаються у досить цікаві структури. Частіше такі соціальні невідповідності являють собою тимчасові явища, які супроводжують прискорення, соціальні зміни. Але доволі часто вони закріплюються і зберігаються на протязі поколінь…

Якщо давати формальне визначення, то часткова модернізація являє собою такий процес соціальних змін, котрий призводить до інституціоналізації у одному й тому ж суспільстві відносно модернізованих соціальних форм та менш модернізованих структур» [60, с. 484].

Можлива дуже велика кількість комбінацій, що впливають на дисгармонійність співвідношень традиційного і модернізованого елементів у суспільстві. Заглиблення у цю різноманітність являє собою сенс і одночасно складність вивчення специфіки модернізації в тій чи іншій країні. Чільне місце посідає тут вивчення ціннісного складу людського життя, того, що самі люди, соціальні, фахові і демографічні групи, субкультури уявляють найважливішим для себе те, як вони бачать суспільні ідеали, які навадяться в культурі зразки правильної поведінки. Можливо стверджувати, що на основі таких культурних програм, що складаються у суспільному житті, народжуються і норми, і соціальні інститути, що їх охороняють.

Саме по собі переплетіння традиційних і модернізованих елементів та структур в одному й тому ж суспільстві не обов'язково набуває негативних сенсів. Досить можливе у певній мірі співіснування старого з новим. На жаль, часткова модернізація відкриває шлях патологічного протікання суспільних процесів. Небезпека можливих неприродніх «сполучень» полягає ще й у тому, що розвиток модернізації, народження нових модернізованих структур може також послугувати традиційним модернізованим структурам, може підтримувати і навіть активізувати традиційні цінності, доходячи навіть до руйнування, придушення перспективних нововведень.

Суспільство, що відійшло від єдиноміркування, характерного для традиційності, втратило історично посталі перетини (мембрани, що амортизують зіткнення різних цінностей, переводять їх у взаємоможливу площину), та ще й при цьому заблукало на шляху у сьогодення - це середовище, що перманентно народжує конфлікти цінностей. Таке й наше суспільство, що відійшло від традиційного життєвого ладу, але не змогло знайти у собі сили для відмови від традиційних цінностей на користь нових, здатних забезпечити життєвість соціальних та культурних процесів у сучасному світі. Конфлікт цінностей, як дуже важлива складова соціокультурної ситуації, - це результат тривалого панування традиційних цінностей, спроб їх адаптації у тепер не прийнятному для них середовищі.

1.3 Етапи розвитку теорії модернізації

Теорія модернізації, що повинна висвітлювати трансформації традиційних цінностей, структур в модернізовані, «сучасні», на протязі ХХ-ХХІ ст. склалася в розвинутий напрямок у суспільних науках, що містить в собі аспекти, які мають методологічне, теоретичне та практичне значення. Теоретична основа її концепцій міститься в роботах Дж. Локка, А. Сміта. Її розробляли такі вчені, як М. Вебер, Е. Дюркгейм, К. Маркс, Р. Парк, Ф. Тьонніс, Г. Беккер, М. Леві, Т. Парсонс, Б. Мур, Г. Алмонд та ін. У цих концепціях накопичено багатий досвід аналізу процесів переходу від традиційного до індустріального суспільства, різні можливості, що виникають на цьому шляху, загальні закономірності й особливості, пов'язані із специфікою суспільств і країн, які переживають модернізацію.

Але систематизація знань у розвинуту теорію відбулася дещо пізніше. Становлення політичної модернізації як розвинутої теорії було певною відповіддю на виникнення концепцій, які розкривали різні аспекти кризи західного світу, які репрезентували О. Шпенглер, А. Тойнбі, П. Сорокін, К. Ясперс та ін.

У другій половині ХХ ст., по закінченні Другої світової війни, коли домінування західних країн, передусім США, у сфері управління, стандартів споживання та багатьох інших аспектів було беззаперечним, то в якості прообразу «сучасної» держави спочатку визнавалось «вільне» американське суспільство. Інакше кажучи, модернізація сприймалась як «вестернізація», тобто копіювання західних постулатів у всіх сферах життя [24, с. 68]. Це відбувалося у 50-60 роки ХХ ст., коли існувало чітке протистояння двох суспільно-політичних систем, а поряд з цим починався процес виникнення так званого третього світу (колишні колонії та напівколонії), тому потрібно було виробити нову парадигму соціально-історичного розвитку.

У своїх витоках модернізаційні теорії спиралися на універсалістські традиції західного лібералізму, що репрезентував думку, нібито етапи розвитку всіх країн і народів є однаковими. Також на початку теорія модернізації розроблялася науковцями, лише пізніше почав відбуватися процес політизації цієї теорії, виходячи із зацікавленості владних кіл в її розробці і впровадженні.

На цьому етапі в модернізаційній теорії домінує думка, що механізми економічного зросту є детермінантою впровадження політичних інститутів західного зразка. Що ж до культури, то вважалося, що її прозахідні цінності будуть сприйняті автоматично. Практична реалізація положень такої стратегії модернізації полягала у вирівнюванні країн Азії, Африки й Латинської Америки, які вважалися тоді економічно відсталими, із розвиненими країнами. Але на практиці демократизація, інституціоналізація ліберальних цінностей, встановлення парламентарної системи та інших стандартів західної організації влади стали не підвищенням ефективності державного управління, а корупцією управління, корупцією чиновництва, свавіллям бюрократії, яка займалася лише самозбагаченням, катастрофічним розшаруванням суспільства та його політичною аморфністю, зростанням у ньому конфліктності та напруження. Вже тоді провідні вчені-політологи і соціологи поставили під сумнів тезу про те, що здатність економічного зростання є єдиним критерієм модернізаційного процессу [49, с. 104]. Ця теза вимагала переосмислення ще й тому, що фактично ніде не спрацювала в такому вигляді, як задумувалося.

Період переоцінки теоретично-методологічної бази теорії політичної модернізації припадає на 70-80 роки ХХ ст., коли було визнано недостатню ефективність структурно-функціонального аналізу, незбалансованість економічних, соціально-політичних і культурних наслідків модернізації, неадекватність євроцентричного характеру модернізаційних теорій цінностям азійської, африканської та латиноамериканської культур.

Пріоритетною було визначено зміну соціальних, економічних, політичних структур, яка могла б бути проведена поза межами західної демократії. Існування традиційних інститутів та цінностей політологи вже не розглядали як перешкоди до «модерну». При збереженні пріоритетності універсальних критеріїв і цілей майбутнього розвитку їх реалізація вбачалася вченим саме у національній формі. Цю реалізацію розглядали як відносно тривалий етап, на якому можливий не тільки розвиток, але й звичайне відродження раніше існуючих елементів, хоча також цілком можливим його слідством є занепад.

В цей період відбувається перегляд ролі соціокультурного фактору у модернізаційних процесах та перетвореннях, він визнається чи не самим головним фактором у їх перебігу. Також найбільше значення починають надавати особистості, її національному характеру. Було загальновизнано, що модернізація можлива лише за умови зміни орієнтацій широких верств суспільства, подолання криз політичної культури суспільства. Цікаво, що деякі вчені, наприклад М. Леві або Д. Рюшемейєр, намагалися взагалі вивести закон глобальної дисгармонії, котрий би довів невідповідність соціокультурного характеру суспільства та потреб його модернізації, заснованої на універсальних цілях [10, с. 88].

На третьому етапі розвитку теорій модернізації (80-90 роки ХХ ст.) відбулася трансформація їх із засобу теоретичного забезпечення політики Заходу в інструмент комплексного пояснення, продуктування і прогнозування соціально-політичного розвитку. Осучаснена теорія розглядає модернізаційний процес у рамках того чи іншого суспільства як свідому настанову держави на здійснення якісних перетворень не засобом калькування досвіду передових країн, а завдяки поєднанню найбільш поширених політичних структур, інститутів, цінностей, які мають універсальний, загальний характер із традиційною специфікою певних суспільств.

Наслідуючи М. Вебера, сучасна наука ставить у безпосередню залежність процесу демократичних перетворень від розвитку тієї чи іншої нації з поступовим творенням демократичного ладу окремо взятої країни, при якому її громадяни відчували б себе суб'єктами, а не об'єктами політики [21, с. 112].

Теорія політичної модернізації містить у собі велику кількість різноманітних концепцій, що мають різну соціальну спрямованість, а звідси неоднакові висновки й рекомендації є нерівнозначними за науковою значущістю. Але таке розмаїття підходів дає змогу подолати стереотипні уявлення про політичну модернізацію як сукупність процесів, що супроводжують індустріалізацію у країнах розвиненого капіталізму.

Хоча існують і інші погляди на розвиток. Скажімо, за українським політологом В. Горбатенком, можливо скласти дещо іншу періодизацію, сутність якої полягатиме у тому, що на першому етапі свого проходження (50-70 роки ХХ ст.) теорії модернізації зазнали краху і на деякий час термін «модернізація» було виведено з наукового обігу [28, с. 42]. Натомість активніше стали вживати поняття «розвиток». Цей синдром, завдяки певним успіхам модернізаційних процесів у Туреччині, Індії, останнім часом і у Східній Європі, сприяв створенню анклавів сучасного життя в деяких відсталих країнах. У значної ж частини вітчизняних суспільствознавців насторожене ставлення до модернізації залишається досить стійким, що пов'язано насамперед з недостатнім розумінням альтернатив навздогінній моделі, котра загрожує втратою традиційної культури, національної ідентичності й безперспективністю утвердження нової, сучасної.

Подолання цієї кризи і друге народження ідеї модернізації пов'язане з концепцією постмодернізації, котра є не лише альтернативною старій теорії, а й своєрідним наслідком її інноваційної орієнтації, а також її продовженням.

Поняття «постмодернізація» похідне від більш широкого філософського поняття «постмодерн», стосовно якого упродовж кількох останніх десятиліть у світі ведуться постійні дискусії. Вперше поняття було вжито 1917 року в книзі німецького філософа Рудольфа Панвіца «Криза європейської культури», де мова йшла про нову людину, покликану подолати занепад [59]. Німецький дослідник постмодернізму Вольфганг Вельш вважає його тогочасне вживання «передчасним» з огляду на відсутність соціального вияву, адекватного даному феномену. Поняття набуло наближеного до сучасного розуміння значення у дослідженнях А. Тойнбі, який у 1946 році визначив постмодернізм як якісно новий етап у розвитку західноєвропейської культури [20, с. 54]. Матеріалізація висловлених вченим ідей, почавшись приблизно у 60-ті роки ХХ ст., найбільш повною мірою йдеться саме останнім часом.

1.4 Особливості становлення політичної системи та стан модернізаційних процесів у сучасній Україні

Політична система тісно пов'язана із середовищем, у якому вона функціонує і розвивається, що зумовлює способи реалізації влади, сукупність прийомів, засобів і методів її здійснення.

Нинішня Україна, як і низка інших держав пострадянського простору, є країною так би мовити «перехідної цивілізації». Специфіка історичного досвіду лібералізації Росії, а відтак і України, протягом останніх трьох століть зумовила надзвичайне внутрішнє напруження, а далі, як логічний наслідок, - розкол. Насильницьке оновлення суспільства було пов'язане з «прорубуванням» вікна до Європи. Ця політика, що проводилася правлячою елітою Росії не без активної допомоги української інтелектуальної еліти, призвела до відторгнення селянських низів від лібералізації. Негативне ставлення селянської громади до панування торгівлі і товарно-грошових відносин спричинило розкол, коли «верхи» намагалися модернізувати суспільство, а «низи» тим часом активізували традиційні засади російської общини та української селянської громади.

З часом ситуація дещо змінилася. У 1991 році остаточний крах утопічної ідеї «держави загального благоденства» призвів до отримання Україною незалежності, а значить, і можливості розпочати процес оновлення суспільства і держави. Як не дивно, але в цілому продекларовані наміри нової влади були авансовані народною підтримкою, чому підтвердженням був Референдум 1991 року. Це можна пояснити тим, що агонізуюча стара система ще задовго до 1991 року почала народжувати протестні тенденції, які рік від року зростали. При цьому система розподілу ресурсів попри все залишалася діяльною. Тому, маючи основу, суспільство сподівалось не на її відміну, а на вдосконалення її, чого за старої політичної системи відбутися не могло. Але для процесу модернізації характерна повна зміна стандарту споживання, яка й почала відбуватися. Результат - різка диференціація суспільства, зубожіння населення, піднесення протестних настроїв вже до нової влади, непевність у майбутньому при відсутності будь-яких новодержавницьких концепцій. Останнім часом ми починаємо спостерігати певні зрушення на доказ того, що оновлення суспільно-політичної системи, продеклароване у перші роки незалежності, повільно, але все ж таки зрушило з місця.

Якщо на початку першого етапу підприємницький клас складали підприємці з неконтрольованого сектора економіки, які займалися торговельно-посередницькою та фінансовою діяльністю, то зараз його основу складає керівництво заснованих на державній власності та приватизованих підприємств і банківських структур. Це вже краще, ніж у першому випадку. Але нові підприємницькі групи створюють в органах влади політичне і господарське лобі, формують замість господарського ринку політичний, в якому вбачають найбільш ефективні можливості захисту своїх інтересів. Такі приклади не поодинокі. Але ж зміни у суспільстві відбуваються.

На даному етапі модернізація в Україні скоріше відображена й часткова. Відображена - тому що наша країна лише нещодавно стала на шлях самостійної державності, тому їй доводиться долучатися до досвіду тих, хто вже проходив цим шляхом. Часткову - тому що на даний момент у суспільно-політичній системі переплетено доволі суперечливі елементи.

Україна, як і інші постсоціалістичні країни, перебуває на етапі трансформації своєї суспільно-політичної системи. Йдеться про перехід від авторитарно-тоталітарного суспільно-політичного устрою до демократичної, соціальної, правової держави, а в майбутньому - до високорозвиненого громадянського суспільства. Країна подолала початковий етап перехідного періоду - проголошення незалежності й набуття атрибутів державності - і перейшла до етапу розвитку демократичних процесів, політичного та економічного облаштування, обравши демократичний тип політичної системи суспільства. Все чіткішими стають контури сучасної, повноцінної та цивілізованої країни з політичною та економічною визначеністю. Але цей процес відбувається досить складно, суперечливо, на тлі перманентних криз у політичній, економічній, соціальній та духовній сфері.

Політична еліта сучасної України, становлення якої відбулося здебільшого ще до проголошення незалежності, виявилася неспроможною вирішувати державні проблеми на рівні загально цивілізованих правил і норм. Посилюється апатія людей до діяльності владних структур: сподівання на оптимізацію суспільно-політичного та економічного життя після парламентських виборів 1998, 2002 та 2006 років не виправдалися. Влада в особі всіх її гілок неухильно втрачає довіру народу. Країна переживає своєрідний синдром політичної перевтоми. Деяке підвищення активності населення спостерігалося після президентських виборів 2010 року, але відсутність різких змін до кращого знизило політичну цікавість людей, які втомилися очікувати та втратили віру до будь-якої влади. Результати соціологічних опитувань засвідчують невдоволеність владою загалом. А низька явка виборців на вибори Президента та вибори до органів місцевого самоврядування у 2010 році продемонструвала невіру електорату у позитивні зміни та політичну апатію населення.

Складна ситуація і в економічній сфері. Процес формування ринкової системи в Україні розпочався за відсутності зрілих ринкових структур, досвіду поведінки економічних суб'єктів у ринковому середовищі. За переважання державної власності значно деградувало державне управління економічними процесами, що разом з іншими чинниками призвело до гіперспаду, гіперінфляції. За роки незалежності Україна втратила майже половину промислового і сільськогосподарського потенціалу. Економічні труднощі спричинені не тільки необхідністю подолання потворних явищ адміністративної системи, а й серйозними управлінськими помилками, яких припустилися останніми роками. Через малоефективну неузгоджену діяльність законодавчих і виконавчих владних структур, відсутність стратегії ринкових реформ, безоглядний розрив економічних зв'язків з пострадянськими державами, а також з державами Центральної і Східної Європи українська економіка ризикує опинитися на узбіччі світового економічного процесу.

Президент Центру економічного розвитку, заслужений економіст України Олександр Пасхавер в інтерв'ю газеті «Дзеркало тижня» (№46 (826) від 11-17 грудня 2010 р., ст. Н. Яценко «Олександр Пасхавер: «Я співчуваю цій владі») так «намалював» ситуацію в країні: «У суспільстві - розгубленість і депресія. Для цього є підстави: ми гірші за своїх сусідів. Сусіди вже досягли рівня ВВП 1990 року у 2002-2006-му, а в нас у 2009 році - 65%. До того ж у нас африканські параметри інвестиційного клімату. Що в цих украй несприятливих умовах робитиме нова влада?» Економіст-філософ також дає характеристку нинішній владі: «Вони рішучі, енергійні в досягненні своїх цілей, уміють робити великі проекти. Загалом, вони більш ділові, ніж попередня влада. Це, безсумнівно, плюс. Більш того, як ми побачили, вони вміють дуже швидко вчитися. Але це не відміняє їхніх природних властивостей». До властивостей, дві з яких позичені у радянської влади, Пасхавер відносить принцип «влада є власність»; оцінювання будь-якої справи за господарськими критеріями; а також тісний зв'язок влади з великим капіталом. Перші результати діяльності нової влади Пасхавер оцінив так: «Енергетика - у плюс, соціальна нечутливість - у мінус». Але в українських негараздах Пасхавер винуватить не стільки владу, скільки суспільство: «Однак проблема не у владі, а в суспільстві. Сильне суспільство змушує лідерів реалізовувати свої найкращі потенції. При слабкому влада деградує і припускається стратегічних помилок» [57].

Як доказ економічної нестабільності в країні виникли проблеми з прийняттям нового Податкового кодексу, багато питань викликають пропозиції влади з змін у Житловому та Трудовому кодексах. У грудні 2010 року обурились освітяни щодо проекту розпорядження Кабінету міністрів «Про затвердження Плану заходів з підготовки та внесення змін до деяких нормативно-правових актів щодо удосконалення надання бюджетними установами якісних послуг, гарантованих державою», який, за думкою професійних спілок, порушує права педагогів, погіршує їх матеріальний стан та принижує гідність. Текст цього Плану навіть неможливо знайти - такий він засекречений. Але освітянські профспілкові діячі знайшли проект та написали листи українським керівникам, в яких висловили свою думку щодо «реформ» та прохали не вводити їх у життя [63]. Тепер настав час адмінреформи.

У соціальній сфері досі не вдалося подолати поглиблення майнової нерівності, зупинити процес зубожіння переважної частини населення. Для соціально незахищених прошарків населення дедалі гострішою стає проблема фізичного виживання. Знецінено чинники, які гарантують соціальну стабільність. Значна частина інтелігенції, насамперед науково-технічні та висококваліфіковані працівники, залишають виробництво, переходять до торговельно-підприємницької сфери, виживання якої тепер теж під загрозою. Ціни зростають, зарплатня знецінюється. Особливо це стосується бюджетної сфери. Кількість безробітних зростає, кожного року їх ряди поповнюють випускники шкіл та ВНЗ.

Як слідство - у сфері ідеологічній посилюється криза духовності, невпевненість багатьох людей у своєму майбутньому. Про недоліки співвітчизників Олександр Пасхавер каже: «Ми, громадяни, - теж не подарунок. З одного боку, втрата моральної орієнтації, цілковита недовіра до держави і влади. З іншого - немає еліт з традиціями державності, служіння країні, наступності влади. Виснажене в результаті сімдесятирічного негативного добору, населення тільки зараз починає набувати навичок соціальної самоорганізації» [57]. Деструктивно впливають на духовну сферу міжконфесійні конфлікти, правовий нігілізм, злочинність, корупція, наростання ідеологічного авторитаризму, монополізація ЗМІ, виникнення заборонених для критики зон, збідніння інформаційної сфери [18].

Криза, в якій опинилася Україна на зламі XX-XXI ст., є системною за своїм характером. Відповідно перед суспільством постало питання, якою має бути політико-ідеологічна доктрина державотворення. Щодо цього окреслилося два підходи. Прихильники одного з них стверджують, що «оптимальною формою організації буття нації на сучасному етапі може бути тільки національна держава», поза яку молода українська державність є не просто наслідком розпаду радянської імперії, а закономірним історичним підсумком багатовікової боротьби українського народу за збереження власної етнокультурної ідентичності та побудову національної незалежної держави як найдієвішого чинника консолідації української нації.

Нова влада намагається витягнути країну з складної ситуації, але такий занепад в усіх сферах життя одразу подолати не можна. Для цього потрібен час та чітка стратегія подолання кризи. Значну роль грають у цій справі засоби масової інформації. Бо людина - істота соціальна, і, як казав Аристотель, лише боги та тварини можуть жити поза суспільством [9]. Отже наша поведінка завжди знаходиться під впливом інших людей, і захистити себе від цього впливу якимось жорстким бар'єром ми не можемо [30, c. 10]. Тобто засоби масової інформації є одним з інструментів маніпуляції з людською свідомістю, про яку пише російський вчений Сергій Кара-Мурза у монографії «Манипуляция сознанием». Росіянин посилається на німецького соціолога Герберта Франке, який в свою чергу у книзі «Манипулируемый человек» дає таке визначення: «Під маніпулюванням в більшості випадків слід розуміти психічний вплив, який робиться потай, а значить, на шкоду тим істотам, на яких направлений». В якості приклада такого впливання німецький вчений наводить рекламу [30, c. 12]. Тобто маніпуляція - це частина технології влади, а не вплив на поведінку друга або партнера.

Активний процес становлення нового типу політичної системи, що відображається у формуванні системи органів місцевого самоврядування, запровадженні інституту президентської влади, поділі політичної влади та наявності механізму стримувань і противаг, висвітлюється у засобах масової інформації всіх видів з метою скласти «у головах» українців певне відношення до змін. Невипадково ЗМІ називають четвертою владою, бо вони грають величезну роль у формуванні громадської думки, від якої певною мірою залежить процес модернізації в країні.

2. Вплив засобів масової інформації на процеси демократизації

2.1 Місце та основні функції ЗМІ в суспільстві

Якщо не вважати публічні виступи політиків засобом масової інформації, то найстаріший ЗМІ - це газета. На протязі століть різні цивілізації використовували друковані видання для розповсюдження в масах новин та різної інформації. Першою офіційною газетою вважається римська Acta Diurna, що з'явилася у 59 році до н.е. з ініціативи Юлія Цезаря з метою інформування населення про значні політичні та соціальні події. «Друкувалася» вона на великих дошках в публічних місцях. У VIII ст. рукописні газети з'явилися у Китаї.

Епоху сучасної газети розпочав у 1447 році німець Йохан Гуттенберг, створивши друкувальну машину. З першої половини XVII ст. газети стали періодичними виданнями. У Німеччині виходила Avisa Relation oder Zeitung (1609), у Франції - Gazette (1631), у Бельгії - Nieuwe Tijdingen (1616), в Англії - London Gazette (1665). Остання існує й досі в якості судового видання. Ці газети інформували населення своїх країн про події в Європі, іноді розміщували новини з Америки і навіть Азії та лише інколи висвітлювали національні новини. Так, англійські видання писали про воєнні помилки Франції, а французькі - про скандали в британському королевському сімействі. Але вже тоді безперечним фактом стало те, що газета є могутнім засобом масової інформації, а також впливання на формування громадської думки.

У 30-40 роки XIX ст. більшість населення планети отримала доступ до друкованих новин. У європейських країнах та в США набула поширення дешева «копійчана» преса. Зважаючи на потреби й вимоги ринку, виробництво новин, а тому і газет дедалі більше ставало індустріальним за характером. Втім, сталося так, що «дух капіталізму», який асоціюється зі свободою, спричинив іншу залежність для преси. Державно-політична еліта і різного роду капітал донині залишаються найважливішими інститутами, які санкціонують певну ідеологічну забарвленість друкованого слова. Проте залежність від влади, елітарних та фінансових груп завжди була тягарем для преси, заважала її внутрішнім комунікаційним інтенціям, які з часом посилювались і починали регулюватись власними правилами.

Швидко з'ясувалося, що газетні повідомлення мають дивовижну здатність не тільки висвітлювати стан речей і транслювати новини суспільного життя за задумами журналістів і видавців, а й створювати соціально значущі образи дійсності за допомогою особливих правил складання текстів. Формується дещо двозначний статус преси як оперативного джерела інформації і як засобу, за допомогою якого свідомість читачів стає пересічною, насичується стереотипами; цей статус переходить до інших мас-медіа, чиї технологічні тайни і можливості розкрили нові перспективи зв'язку і спілкування, але не усунули суперечності. Тому ЗМІ дуже скоро стали невід'ємною частиною політичного життя будь-якої країни.

Зараз структура будь-якої політичної системи складається з таких складових:

- політичні відносини;

- політична організація суспільства;

- засоби масової інформації;

- політичні принципи та норми;

- політична свідомість і культура.

Політичні відносини формуються в суспільстві в залежності від завоювання та здійснення політичної влади. Це позакласові, внутрішньокласові, міжнаціональні та міждержавні відносини; вертикальні відносини у процесі здійснення влади між політичними організаціями (державою, партіями, трудовими колективами); відносини між політичними організаціями та установами (адміністрацією, інститутами). З політичних відносин виростає політична організація суспільства, охоплюючи його стабільні політичні організації та установи, які здійснюють політичну владу. Їх поділяють на три види:

- власне політичні організації (держава, політичні партії, політичні рухи);

- політизовані організації (народні рухи, профспілки);

- неполітичні організації (об'єднання за інтересами).

Визначальним елементом політичної організації суспільства, її ядром є держава з усіма її складовими: законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади, збройними силами. Як головний інститут політичної системи, держава здійснює управління суспільством, охороняє його економічну, соціальну і культурну сфери. Взаємозв'язок між різними рівнями й гілками державної влади, між державою та громадянським суспільством здійснюють політичні партії - певні групи людей, яких єднають спільні цілі та інтереси. Головним призначенням партій є досягнення державної влади; оволодіння апаратом управління для реалізації соціальних інтересів, які вони представляють; участь у розробці політичного курсу країни та вплив на висування і призначення державних лідерів. Поступово розширюється й впливовість трудових колективів на функціонування політичної організації суспільства. Трудові колективи створені для виконання виробничих завдань, але за певних умов можуть стати політичними суб'єктами. Вирішальну роль у політичному житті суспільства відіграють громадські організації та рухи, які мають на меті вирішення політичних проблем, задоволення й захист потреб та інтересів своїх членів. Кожне з професійних, молодіжних, творчих та інших добровільних об'єднань має статут із чітко визначеними завданнями в межах чинних державних законів.

Засоби масової інформації (мас-медіа) є активним і самостійним елементом політичної системи суспільства і в демократичних країнах відіграють роль четвертої влади - після законодавчої, виконавчої та судової [11, с. 48]. Сучасні ЗМІ - це розгалужена мережа установ, що займаються збиранням, обробкою та поширенням інформації. Вони впливають на регулятивно-управлінську діяльність усіх ланок управління, сприяють реалізації цілей політики, пропагують вироблені політичні й правові норми [2]. ЗМІ стали одним з важливіших інститутів сучасного суспільства, що впливає на всі сфери його діяльності, в тому числі на політику, охорону здоров'я, освіту, релігію тощо. Масова культура в різних її варіантах також формується, розповсюджується й зберігається за допомогою ЗМІ. Величезна їх роль в формуванні, функціонуванні, еволюції суспільної свідомості в цілому. Більш за те, сприйняття та інтеграція важливіших явищ та подій, що відбуваються в країні та в світі, також здійснюються через ЗМІ. Ці обставини стають все актуальнішими та вагомими на фоні все більшого проникання ЗМІ у політичну сферу. Зараз засоби масової інформації перетворюються на один з важливіших інструментів реалізації політичного процесу. ЗМІ намагаються звільнитися з-під державного й політичного диктату, але їхня незалежність не забезпечує нейтральності. Інтереси певних соціальних сил завжди так чи інакше домінують у викладі масової інформації.

Політичні принципи й норми призначені для формування політичної поведінки та свідомості людини відповідно до цілей і завдань політичної системи. Закріплені в Конституції [1], законах, кодексах, законодавчих актах, політичні принципи й норми регулюють політичні відносини, визначають дозволене й недозволене під кутом зору зміцнення правлячого режиму. Політична свідомість і політична культура - важливі елементи політичної системи, які формуються під впливом соціальної та політичної практики. Політична свідомість постає як сукупність політичних ідей, уявлень, традицій, відображених у політичних документах, правових нормах, як частина суспільної свідомості, а політична культура - як сукупність уявлень про різні аспекти політичного життя. Політична культура сприяє формуванню ставлення людини до навколишнього середовища, до головних цілей і змісту політики держави. Важливість політичної культури визначається її інтегративною роллю, яка передбачає сприяння єднанню всіх прошарків населення, створенню широкої соціальної бази для підтримки системи влади, політичної системи загалом.

2.2 Взаємозв'язок ЗМІ та політичної системи

Всі елементи політичної системи, серед яких не останнє місце займають ЗМІ, взаємодіють і утворюють політичну цілісність. Політична система взаємодіє з зовнішнім середовищем (суспільством), прагне забезпечити стабільність і розвиток цього середовища. Таким чином, специфіка функціонування будь-якого суспільства виявляється через функції політичної системи, серед яких політологи виділять наступні.

1. Регулятивна, що виражається в координації поведінки індивідів, груп, спільнот на основі введення політичних і правових норм, дотримання яких забезпечується виконавчою та судовою владою.

2. Інтеграційна - вироблення політичного курсу держави та визначення цілей і завдань розвитку суспільства; організація діяльності суспільства щодо виконання спільних завдань і програм.

3. Дистрибутивна (розподільна) - розподіл системою матеріальних благ, соціальних статусів і привілеїв інститутам, групам і індивідам. Окремі соціальні галузі вимагають централізованого фінансового розподілу: кошти для покриття потреб армії, соціальної сфери і управління отримуються з економіки через оподаткування.

4. Реагування - здатність системи сприймати імпульси, що надходять з зовнішнього середовища. Вони набувають форми вимог, що висуваються до влади різними соціальними групами.

5. Легітимізації - діяльність, спрямована на узаконення політичної системи, на досягнення в її межах взаємної відповідності політичного життя, офіційної політики і правових норм.

6. Політичної соціалізації - залучення людини до політичної діяльності суспільства.

7. Артикуляції інтересів - пред'явлення вимог до осіб, які виробляють політику.

8. Агрегування інтересів - узагальнення та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення.

9. Політичної комунікації - припускання різних форм взаємодії та обміну інформацією між різними структурами політичної системи, лідерами і громадянами.

10. Стабілізації - забезпечення стабільності та стійкості розвитку суспільної системи загалом [41].

У реалізації цих функцій суттєву роль відіграють засоби масової інформації.

Політичні системи типологізуються за кількома ознаками. Кожна політична система має свої ознаки й характеристики, форми і типи. У сучасній політичній науці розрізняють такі типи політичних систем:

- військові та громадянські;

- консервативні й ті, що трансформуються;

- закриті й відкриті (в основу покладено ступінь і глибину зв'язків із зовнішнім світом);

- завершені й незавершені (основний критерій - наявність усіх складових);

- мікроскопічні, макроскопічні та глобальні;

- традиційні й модернізовані;

- демократичні, авторитарні й тоталітарні.

Усі типології є умовними. Насправді не існує «чистого» типу політичних систем, оскільки всі вони, насамперед, є результатом свідомих зусиль людей, що живуть у певний час і в певному місці [16]. До того ж політична система суспільства - це своєрідне утворення, особливості якого визначаються історичними, економічними, культурними та іншими умовами. Характер ЗМІ в країні обумовлений політичним режимом в ній.

Отже, ЗМІ без політики неможливі, як і політика без ЗМІ. Але роль засобів масової інформації не можна оцінювати однозначно, бо вони є складним інститутом з багатьох складових, які забезпечують інформування населення конкретної країни. Головні функції ЗМІ зазначив ще Г. Ласуелл:

нагляд за світом (збір та поширення інформації);

«редагування» (відбір та коментування інформації);

формування громадської думки; поширення культури [34].

Іншими словами, ЗМІ забезпечують розширену форму людської комунікації. До цього можна додати ще одну важливу їх функцію - політизації суспільства і політичного освічення широких прошарків населення.

2.3 Вплив ЗМІ на розвиток демократії

Мас-медіа мають певний вплив на електорат будь-якої країни, в тому числі і на українців. Цивілізаційний процес породжує суспільну відкритість, тому у політичній системі сучасного демократичного суспільства дедалі важливішу роль відіграють засоби масової інформації, які забезпечують цю відкритість та гласність. Під ЗМІ розуміють друковані періодичні видання (газети, журнали тощо), телерадіопрограми, кінодокументалістику, інформаційні агентства, Інтернет-видання, інші періодичні форми публічного розповсюдження масової інформації. У демократичному суспільстві ЗМІ є компонентами політичної системи поряд із парламентом, виконавчою владою, незалежним судом, але їх називають «четвертою владою» не в розумінні «четверта державна», а в розумінні «влада громадянського суспільства» [11, с. 38]. Хоча це і образний чи метафоричний вислів, але він свідчить, що преса - влада своєрідна. Вона не є владою у прямому значенні слова, тобто не є аналогічною із державним інститутом. Ця своєрідність полягає насамперед у тому, що ЗМІ не можуть приймати рішень, наказувати, зобов'язувати, притягати до відповідальності, але вони здійснюють свою політичну, управлінську роль у політичній системі шляхом обговорення, підтримки, критики й осуду різних політичних програм, платформ, ідей і пропозицій окремих осіб, громадських формувань, політичних партій, фракцій й донесення позицій опозиційних партій до електорату. ЗМІ виконують роль своєрідного громадського контролю і оприлюднення його результатів [16, с. 22].

За часи свого існування ЗМІ зазнали багато змін та реформ. Так, на протязі століть для широкої публіки головним джерелом інформації була преса - газети і журнали. Багато з них з'явилися у якості органів тих чи інших політичних сил, або в якійсь формі були втягнуті в політичний процес. Значення мало також і те, що газети пропонували не тільки політичну та економічну інформацію. Надаючи читачу місцеві новини і навіть матеріали розважального характеру, преса привчила простих людей розглядати її як частину більш широкого світу, що навіть може впливати на події.

Значно поширило можливості використання ЗМІ радіо - винахід кінця XIX ст. Напередодні Другої світової війни радіо стало одним з головних засобів інформування, політичної мобілізації суспільства й важливішим інструментом пропаганди. Хоча б по фільмах про війну ми знаємо, як населення очікувало фронтових повідомлень - настрій та сподівання людей залежали від отриманих з ефіру новин. Ще важливішою стала роль радіо у післявоєнний період, коли провідний інформатор прийшов практично в усі віддалені куточки великої багатонаціональної країни. Навіть з виникненням телебачення радіо довго залишалося інформаційним лідером, бо телеприймач був розкішшю, та й об'єм та якість відеосюжетів не вражали глядачів. Ера телебачення в політиці почалася в 1952 році, коли ТБ вперше використали для висвітлення президентської виборчої кампанії в США. Американські політологи вважають, що у 1960 році телевізійні дебати між кандидатами в президенти США Дж. Кеннеді і Р. Ніксоном відіграли вирішальну роль у голосуванні громадян, яким більш перспективним та привабливим тоді показався Кеннеді. До речі, зараз, тобто через 50 років, теледебати між конкурентами-кандидатами на вищі пости стали дуже «модними» у розвинутих країнах, особливо під час передвиборчих кампаній. У 70-80-х роках ХХ ст. телебачення «обійшло» радіо і поступово стало домінуючим засобом масової інформації. Але тепер на п'яти телебаченню наступають Інтернет-видання - породження сучасності - і стають конкурентами всім ЗМІ, намагаючись стати лідерами серед інформаторів. Не можна також не згадати про такий «жанр» у пресі, як інфографіка, яка «народилася» у 1982 році, коли на ринку США з'явилася нова національна газета USA Today, що значну частину площі відвела під т.зв. «інформаційні малюнки». Успіх USA Today у читачів, звичних до коміксів, зумовив швидке поширення інфографіки у США, а потім і в Європі. Сьогодні у Європі і Америці практично немає журналів чи газет, які не використовують інформаційних малюнків. Це стосується як загальнонаціональних видань, так і маленьких місцевих газет. Інфографіка, за визначенням психологів, належить до «рівня суперчитабельності». Іншими словами, читач газети чи журналу, гортаючи сторінки, насамперед звертає увагу на яскраву ілюстрацію, насичену інформацією - а це і є інфографіка. Конкурувати з інфографікою за увагу читача можуть лише крупні заголовки і великі фотографії. Тобто вона потрібна для кращого сприйняття інформації. Наприклад, інфографіка є незамінною тоді, коли треба доступно розповісти про катастрофи, винаходи чи політичні рейтинги. Інфографіку можна подавати разом із статтею або як самостійний інформаційний продукт. У кожному випадку вона стає ключовим елементом на шпальті. До інфографіки відносять таблиці, графіки, складні малюнки, схеми тощо.

Приклад інфографіки з російського новинного сайту РиаНовости (http://www.rian.ru/infografika/20101126/301156545.html), що ілюструє матеріал з приводу зустрічі президента України Віктора Януковича з президентом Росії Дмитром Медведєвим у листопаді 2010 року, надано у додатку А [62].

Журналістика як засіб масової інформації разом з тим є виразником інтересів різних прошарків суспільства, думок і прагнень різних соціальних груп, категорій, окремих особистостей. Зрозуміло, що діяльність ЗМІ має важливі суспільно-політичні наслідки, оскільки характер масової інформації адресований аудиторії, визначає великою мірою її ставлення до дійсності і напрям соціальних акцій. В основі громадської участі лежить інформування: з одного боку, громадянин має бути проінформованим, а з іншого боку, вільний доступ до відкритої інформації щодо процесів підготовки та ухвалення рішень, а також їх втілення у життя - одна з найважливіших передумов забезпечення прозорості та підзвітності органів влади на різних рівнях [14, с. 55]. Так, недостатня інформованість українців щодо змін до Податкового кодексу у грудні 2010 року призвела до масових виступів підприємців малого бізнесу на захист своїх прав. Розглянемо роль та особливості впливу засобів масової інформації на формування політичної системи країни.

Дослідження ролі засобів масової інформації в політичній системі є актуальним і всебічно висвітлено у спеціальній літературі. За загальним визнанням українських дослідників В. Бебика, В. Лісничого, В. Лугового, В. Мартиненка, Ю. Свєженцевої, С. Телешуна, В. Шевченка та ін. [10], засоби масової інформації не тільки інформують, повідомляють новини, а й пропагують певні ідеї, погляди, вчення, політичні програми і тим самим беруть участь у соціальному управлінні, забезпечують владі інформаційний супровід. Шляхом формування громадської думки, вироблення певних установок вони спонукають людину до тих чи інших вчинків. ЗМІ в якості засобу масового зв'язку між тими, хто керує, і тими, хто є об'єктом управління, тобто громадянами того чи іншого суспільства, несуть не тільки оперативну, а й офіційну інформацію - друкують та коментують закони, накази, постанови, розпорядження, укази тощо. Тобто вони передають волю влади, її вимоги. Разом з тим, ЗМІ є видом зворотного зв'язку. Вони акумулюють думки, прагнення, судження людей усіх сфер життя суспільства, а тому є своєрідним барометром громадської думки.

Отже, основними функціями мас-медіа в ліберально-демократичному суспільстві є контроль за владою, тиск на владу, встановлення взаємин та довіри між владою й суспільством. Утім, в авторитарно-тоталітарних режимах, де ідеологія та преса одержавлені, засоби масової інформації дійсно є лише інструментом державної (чи партійно-державної) влади, бо газета, радіо - чи телеканал - не тільки колективний пропагандист й колективний агітатор, але також і колективний організатор. Судячи по результатам соціологічних опитувань, ЗМІ непогано справляються з цією функцією.

3. Особливості функціонування ЗМІ в Україні

3.1 Особливості функціонування ЗМІ в процесі становлення демократії в Україні

Загальна кількість ЗМІ в Україні за останні роки значно зросла. В Україні існують державні та приватні ЗМІ. Частка недержавного сектора у телерадіоінформаційному просторі перевищує 96%. За даними Української Асоціації Видавників Періодичної Преси (УАВПП) http://www.uapp.net/, кількість друкованих газет та журналів в Україні складає близько 4200, але зареєстровано більш ніж 30 тисяч. Це значить, що друкується лише сьома-восьма частина зареєстрованих видань. За оцінками Держкомстату, ЗМІ дещо більше: друком виходять більше 5,3 тисяч найменувань періодичних видань. За підрахунками УАВПП, в Україні друкується приблизно 2400 газет (з них більше 50 - щоденні, три з котрих - безкоштовні) і більше 1700 журналів, 90% з яких мають українську реєстрацію й розповсюдження. Безкоштовні видання складають близько 11% накладу. 11 млн. газет розносяться за підпискою. Це значить, що на чотирьох українців припадає одна газета. Більшість з них є суспільно-політичними. У нашій країні працює близько 6000 торгових точок, які займаються реалізацією преси, тобто - один кіоск на 8000 громадян (в Європі - на 1500-2000 людей). Обсяг ринку реклами, в тому числі політичної, в друкованих ЗМІ можна порівнювати з обсягом реклами на телебаченні, який зараз досягає більше $500 млн.

Із розвитком ІТ-технологій та поширенням Інтернету з'явилися незалежні, тобто недержавні Інтернет-видання. Але часто ці видання заангажовані, або навіть ініційовані окремими партійними силами. Напередодні президентських виборів та місцевих виборів 2010 року було зареєстровано досить багато нових друкованих та Інтернет-газет, сайтів, теле - та радіоканалів, деякі з котрих зникли одразу після виборів. Це закономірність, що кількість видань зростає в періоди виборчих кампаній за рахунок партійних друкованих та електронних засобів масової інформації.

Тобто діяльність друкованих, електронних та інших ЗМІ - це вагомий вплив на розуми українських читачів. Але зараз на першому місці за впливом на українців стоїть все ж таки телебачення. За даними компанії ADV-Energy www.adv-tnergy.com.ua/, найбільш популярний в Україні телеканал - «Інтер», щоденна аудиторія якого складає близько 16,3 млн. дорослих українців. Канал «1+1» дивляться 15,97 млн. глядачів щоденно, третій за популярністю - Новий канал, який збирає біля телевізорів 15,08 млн., четвертий - СТБ - 14,6 млн. глядачів. А кількість користувачів Інтернетом весною 2010 року була рекордною - 7,7 млн. Точно підрахувати, скільки у нас електронних ЗМІ, неможливо, але тільки до моніторингу InfoPoint входять більше 2000, значить, фактично їх як мінімум вдвічі більше. Центральним органом влади із забезпечення реалізації державної політики в інформаційній та видавничій сферах є Державний комітет телебачення та радіомовлення України http://www.comin.kmu.gov.ua/

Діяльність ЗМІ в Україні регулюється законами «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» [2], «Про інформацію», «Про рекламу», «Про телебачення та радіомовлення» [3] та низкою інших.

Здійснення функцій ЗМІ пов'язане не стільки з їх кількістю, скільки з їх незалежністю. Зараз серед періодичних видань, що видаються в Україні, державними є лише близько 5%, всі інші належать недержавному сектору. Стрімко розвивається Інтернет, яким користуються все більше українців. Так, у 2005 році його регулярно використовували 18% громадян України, і лише за рік це число зросло вдвічі. А напередодні виборів до органів самоврядування, ЗМІ стають все потрібніше, наклади їх ростуть. Владі вони потрібні як діалогове вікно між нею та електоратом, громадянам - як джерело інформації про кандидатів.

Будь-яка влада, незалежно від її характеру, не в змозі існувати без ЗМІ і залишається нестабільною без постійного діалогу між виборцями і управлінцями як місцевого самоврядування, так і державної влади. Подібні ствердження важливі насамперед для демократичних режимів, які за своєю суттю мають потребу в постійному спілкуванні між певною частиною суспільства і тими, кого вони представляють. Такий діалог можна визначити як комунікативний процес, що впливає на характер відносин між представниками влади і пересічними громадянами. У тій або іншій формі подібний діалог існує за недемократичних режимів, де він покликаний гарантувати визнання панування діючої влади. Так чи інакше, і за демократичних, і за недемократичних режимів засоби масової інформації складають один із найважливіших компонентів у взаєминах між керуючою і керованою сторонами та є найважливішим елементом громадянського суспільства. Бо в будь-якій державі кожен свідомий громадянин - це один голос «за» або «проти», що особливо велику роль грає у вирішальні політичні моменти. Ведучі американські соціологи П. Лазарсфельд і Р. Мертон вважали, що ті, хто контролює погляди і переконання в суспільстві, звертаються менш до насилля і більш - до навіювання. «Радіопрограми й реклама замінюють залякування й насильство», - писали вони. Кара-Мурза, посилається на спеціаліста з ЗМІ З. Фрейре, який визначив, що «до пробудження народу нема маніпуляції, а є тотальне пригнічення. Поки пригнічені повністю задавлені дійсністю, немає необхідності маніпулювати ними» [30, с. 121]. Оскільки український народ безперечно вже прокинувся, і пригніченим назвати його вже не можна, маніпулювання його свідомістю повинно бути інструментом впливання на його поведінку. Звідси витікає необхідність ЗМІ.

Всі політичні процеси, і в першу чергу демократичні, можна розглядати як двосторонні процеси обміну інформацією: виборці передають своїм обранцям свої побажання, вимоги, думки і висловлюють підтримку, а обрані ними представники приймають ці «послання», засвоюють, переробляють і створюють уже свої власні у формі декларацій та політичних рішень. Вивчаючи політичну роль засобів масової інформації, необхідно розрізняти періоди виборчих кампаній, коли зростає інтенсивність використання мас-медіа політичними структурами, і часом між виборами, коли у відносинах між двома інститутами панує відносний спокій [13, с. 25].

Зараз в Україні панує саме той міжвиборчий період, який, правда, протримається недовго: до парламентських виборів, які можуть відбутися у березні 2011 року. Затихли дебати між партіями та їх представниками, які балотувалися спочатку у президенти, а потім до органів місцевого самоврядування. Але нинішній спокій дійсно відносний: багато політичних, економічних та соціальних питань вимагають термінового вирішення, і в цьому постають різні точки зору політиків (причому кожна партія має свій погляд) і їх електорату. І від того, в якому світлі представлять нагальність проблеми пересічному громадянину, залежить реакція людей (Гюстав Лебон використав би тут поняття «натовп» [35, с. 88]), а від цього - спосіб та результат вирішення цих питань, відношення громадян до існуючої влади, політична ситуація в країні. Ось тут і відіграють свою роль засоби масової інформації, з яких пересічний українець отримує інформацію.

Згадаємо знову «свіжі» події, пов'язані з прийняттям Податкового кодексу. Те, що можна було вирішити цивілізовано, переросло у черговий Майдан, порушило роботу уряду, підприємців, правоохоронних органів. Різні ЗМІ по-різному освічували ці події. Наприклад, в державному «Урядовому кур'єрі» автори (економісти, політики, експерти та інші) досить позитивно висловлюються про Податковий кодекс. Зокрема, у електронній версії цієї газети від 24 червня 2010 року в статті Л. Дацюк, В. Чепіжко, А. Шиканової «Нова податкова конституція: як збалансувати інтереси держави та бізнесу?» всі учасники круглого столу високо оцінили проект нового кодексу. Так, президент Української асоціації управління проектами, доктор технічних наук Сергій Бушуєв назвав одним із головних і важливіших завдань у напрацюванні Податкового кодексу підготовку інвестиційно-інноваційного розвитку держави. «У цій царині ми вивчили найкращий світовий досвід, консультувалися з найвідомішими фахівцями. Насамперед, на чому ми зосередили увагу при розробці Податкового і Бюджетного кодексів: вони мають бути зорієнтованими на кінцевого споживача, на суспільство. Така орієнтація зроблена на системі цінностей, які були задекларовані у передвиборній програмі Президента держави, - зазначив він. - Найголовніше у проекті нинішнього Податкового кодексу - соціальний захист громадян, стійке економічне зростання, системне відновлення суспільних відносин, підтримка базових галузей економіки, успішна реалізація інфраструктурних проектів, стабільність фінансової та податкової системи. Крім того, ми визначили головні інноваційні механізми, які мають бути започатковані, та спрофілювали систему напрямків» [53]. Проте деякі українські видання, особливо недержавні, висловлюють іншу думку стосовно змін у Податковому кодексі. Ось у газеті «Дзеркало тижня» №45 (825) 4 - 10 грудня 2010 партнер фірми «КМ Партнери» Олександр Шемяткін у статті «Спасибі, що майже не гірше… Але де ж податкова реформа?» називає податкову реформу подачкою, кинутою народу з пафосом та посиланням на Конституцію України. «Не можна не зазначити, що в кодексі є речі, які усувають ряд старих проблем щодо податку на прибуток і ПДВ. Але для цього не треба було ухвалювати кодекс. Для цього достатньо було б прийняти закон про внесення змін до законів про оподаткування, як це було, наприклад, у 2005 році, - пише він. - Що ж ми маємо в остаточній редакції ПК? Кількість декларацій не зменшилася; подавати їх треба так само, як і зараз; платити податки стільки ж разів, як і зараз; кількість перевірок не зменшилася; податкова міліція нікуди не ділася. Абсолютно нічого не сталося для того, щоб поліпшити своє 181-ше місце в рейтингу легкості сплати податків. У такому разі чому країні, яка прокинеться в новому році з таким кодексом, Світовий банк має дати гроші? Що, власне, змінилося в питаннях адміністрування податків? Кодексу можуть аплодувати тільки чиновники. Адже він ними для них самих і писався» [56]. Те ж саме бачимо при обговоренні пенсійної реформи, Житлового кодексу, «інновацій» в освіті.

Під час виборчих кампаній політичні структури широко користуються послугами засобів масової інформації, насамперед з метою передвиборної агітації. С. Кара-Мурза вважає, що зараз досить добре розроблена технологія «створення» політиків з опорою на стереотипи: «Жаргонне слово «раскрутка» означає цілу систему методів просування на вищі рівні політики людей незалежно від його особистих якостей або вже існуючої популярності. Одним з складних стереотипів є імідж - спеціально збудований в ході цілої програми дій стереотипний образ політика чи громадського діяча. Як пишуть в підручниках, у іміджі головне не те, що є у реальності, а те, що ми хочемо бачити, що нам потрібне. Тобто, імідж повинен відповідати активним очікуванням людей - активним стереотипам масової свідомості. Автор виступів Ніксона в його передвиборчій кампанії 1968 року Р. Прайс писав: «Нам треба змінювати не людину, а враження, що сприймається. А це враження звичайно залежить більш від засобів масової інформації, ніж від самого кандидата» [30, с. 218].

Насправді ЗМІ лише поширюють, впроваджують у свідомість образ, розроблений спеціалістами. Вони вибирають головні риси цього образа або виходячи з вже готових й «розігрітих» стереотипів масової свідомості, або, якщо дозволяють час і кошти, завчасно видозмінюють, добудовують і підсилюють потрібні стереотипи» [30, с. 80].

Одночасно політики прагнуть жорсткіше контролювати всілякого роду інформацію. Це прагнення цілком зрозуміле, оскільки публікації в мас-медіа можуть прямо вплинути на результати виборів. Багато ЗМІ під час виборів бувають заангажовані якоюсь політичною силою, а то й декількома одразу. А бувають незаангажовані видання, можна навіть сказати, аполітичні, які просто заробляють гроші під час виборів, розміщуючи рекламу всіх бажаючих політиків. Візьмемо, наприклад, перший, який попався, «передвиборчий» номер сумської недержавної щотижневої газети «Панорама» - №40 (616) від 29 вересня-6 жовтня 2010 року. До виборів у місцеві органи самоврядування залишилося три тижні, тому «незаполітизованого» місця на шпальтах нема - партійні сили, що висувають своїх кандидатів на різні посади, лаються за рекламне місце. Якщо раніше вони крутили носом щодо розміщення їхньої політичної реклами (то їх не влаштовувало місце поруч з матеріалом «про мусорку», то не подобалося сусідство зі статтею про вбивство тощо), то ближче до виборів були згодні друкуватися навіть на полосі «Юмор». В результаті для міських новин в газеті майже не залишилося місця, що викликало обурення читачів, проте шпальти розмаїли портретами кандидатів, їхніми цитатами та обіцянками. Ось, наприклад, дві сусідні полоси: А12 (Додаток Б), А13 (Додаток Б, продовження), на яких повинні бути міські матеріали. Зараз їх нема, замість новин - всілякі партії. Стаття «Единый Центр продвигает новые энергетические технологии» на А12 запевнює читачів, що тільки ця партія гідна збудувати європейську Україну. Сусідня стаття «Під гаслом прагматизму» розповідає про дуже ефективну діяльність Президента України Віктора Януковича, і освічений читач розуміє, що на місцевих виборах 31 жовтня він повинен віддати свій голос за кандидатів від Партії регіонів. Поруч - «сенсаційне журналістське розслідування» під назвою «Як формувалися статки родини Азарових» (автор невідомий), у якому «прем'єр-міністра аргументовано підозрюють у здирництві та рекеті». Тобто дві сусідні статті виконують протилежні цілі, хоча мали одну спільну. На сторінці А13 розміщені три матеріали. У двох йдеться про гідність «Фронту змін» взагалі і про значущість лідера партії Арсенія Яценюка, який між іншим тут висловлює незадоволення Податковим кодексом та діяльність прем'єр-міністра: «Как тут не вспомнить слова того же Николая Азарова о том, что новый Налоговый кодекс не может всех устраивать и всех радовать. И вот это уж точно правда. Правительство олигархов он устраивает. А вот для простых украинцев новый Налоговый кодекс обернется лишь ухудшением их жизни» [52]. Далі читача знайомлять з кандидатами до міської та обласної рад від «Фронту змін». Але є на полосі й «ложка дьогтю»: у лівому верхньому куті «затаївся» регіонал - сумський губернатор Юрій Чмирь, який буцімто відроджує цукрові заводи на Сумщині (стаття Дмитра Мірошниченка «Возрождение сахарной столицы»). Думати, що це звичайна новинна стаття, не дозволяє рубрика «PR». До речі, і достовірність матеріалу викликає сумнів [52].

Передвиборча агітація в останні роки набула надзвичайної політичної й інформаційної важливості. Дедалі більш різноманітними стають і самі засоби інформації. Засоби міжособистісної комунікації, що слугували цілям передвиборчої пропаганди в перші роки після державотворення, поступилися місцем більш витонченим засобам масової інформації.

Оскільки велика частина виборців визначає свої електоральні переваги ще до початку виборчої кампанії, особливо важливою стає роль засобів масової інформації в період між виборами. У цей час політики вільні від необхідності забезпечувати постійну підтримку виборців, а контроль над засобами масової інформації значно слабшає в порівнянні з періодом виборів. При цьому змінюється і співвідношення й функції засобів масової інформації - їх вплив виявляється в інших сферах: задоволенні комунікативних потреб населення, формуванні «суспільного порядку денного», створення образу політичної реальності.

Політичний вплив засобів інформації полягає в їх здатності задовольняти комунікативні потреби населення. Чим цінніша інформація, надана мас-медіа, тим більшого значення набуває засіб масової інформації, підсилюються його політичні позиції, поглиблюється залежність від нього «споживачів». Це положення виведене з теоретичної концепції «задоволення потреб», яка стверджує, що різні моделі сприйняття і використання засобів масової інформації формуються відповідно до комунікативних потреб населення і того, як воно оцінює здатність мас-медіа задовольняти їхні запити [16].

3.2 ЗМІ України в структурі політичних та владних відносин

Соціологічні дослідження стверджують, що психологічна сприйнятливість українського суспільства та українських політиків досить висока [31, c. 7]. Неформальний обмін інформацією між представниками різних політичних структур і журналістами є важливим комунікативним каналом, тому що журналісти не тільки одержують робочий матеріал від політичних діячів, але й, у свою чергу, забезпечують тих інформацією, добутою з різних джерел. Слід враховувати також форму власності ЗМІ та його відношення з існуючими політичними силами. Так, в Україні лише близько 4% ЗМІ відносяться до державного сектора. Серед українських друкованих засобів масової інформації (преси: газет, журналів тощо), які виходять під постійною назвою, з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року, незначну частку складають державні видання. Головне з них - газета органів виконавчої влади України «Урядовий кур'єр», перший номер якої вийшов 1 січня 1991 року. Звичайно, парламентська газета виражає на шпальтах та на своєму офіційному сайті позицію державної влади.

За словами юриста Інституту Медіа Права Ольги Сушко (стаття «Чи готова влада розповісти про фінансування державних ЗМІ?» на сайті ІМП), у червні 2010 року Інститут Медіа Права звернувся до 59 органів державної влади із інформаційними запитами щодо ЗМІ, які вони видають. Питання стосувалося насамперед фінансування державних ЗМІ. Відповіді отримали ледь на половину запитів, і більшість з них досить незрозумілі. Тобто точно назвати кількість українських державних видань складно. Навіть Державний комітет телебачення та радіомовлення України не дає точної цифри, не визначився з нею і Держкомстат. За інформацією Ольги Сушко, лише десять державних органів зазначили конкретні показники фінансування. Насамперед це газета «Голос України» та журнал «Віче», на які Верховна Рада України щорічно витрачає майже 14 млн. грн.; журнал «Вісник Верховного Суду України», збірник «Рішення Верховного Суду України» за фінансуванням Верховного Суду України (лише 35 210 грн.); журнал «Економіка України» Міністерства економіки (38 900 грн.); журнал «Політика і час» Міністерства закордонних справ України (60 000 грн.) тощо [54].

Як показало дослідження ІМП, частина державних органів зуміла організувати процес видавництва таким чином, що воно стало самоокупним. Наприклад, «Офіційний вісник України» (видання Міністерства юстиції), на який не витрачаються кошти з державного бюджету. «Інші ж установи потребують десятків і сотень тисяч гривень на свої ЗМІ. Позитивний досвід є і у Вищої ради юстиції, яка веде свій вісник лише в електронному вигляді на своєму сайті, - пише Ольга Сушко. - Однак парламентарі вважають інакше. У 2010 році заплановане значне збільшення видатків з бюджету на деякі державні ЗМІ. Відповідно до Закону України «Про Державний бюджет України на 2010 рік», фінансову підтримку газети «Урядовий кур'єр» буде збільшено майже у три рази (у 2009 році передбачалося фінансування в сумі 3 567 800 грн., а у 2010 - вже 9 567 800 грн.). Велике збільшення видатків планувалося для видань Міністерства економіки: на журнал «Економіка України» заплановано виділити 1 116 900 грн., а на бюлетень «Вісник державних закупівель» та відповідний веб-портал - 2 662 400 грн. (для порівняння із фінансуванням у 2009 році див. таблицю нижче). У сумі 400 000 грн. передбачена підтримка журналу «Право України», який минулого року взагалі не отримував дотацій із бюджету. Водночас, на 800 000 грн. зменшені видатки на газету «Голос України» та журнал «Віче». Однак фінансування цих парламентських видань все одно значне - понад 13 млн. грн. На інформаційний бюлетень «Офіційний вісник Президента України» протягом 2009 і 2010 років заплановано виділити одну й ту ж суму - 1 772 000 грн. Що стосується державних телерадіокомпаній, то на виробництво, розповсюдження і трансляцію у 2010 році призначено кошти у розмірі 545 106 000 грн., тобто порівняно із 2009 роком фінансування має зрости більш ніж на 18 млн. грн.» [54]. Дані Інституту Медіа Права про фінансування деяких українських державних ЗМІ у 2009 році наведені у таблиці 3.1.

Таблиця 3.1 - Розмір фінансування державних ЗМІ у 2009 році

Тобто саме «головне» за масштабами розповсюдження українське друковане видання - газета «Урядовий кур'єр», загальний наклад якої становить 500 тис. примірників на тиждень. «Урядовий кур'єр» оперативно інформує про найголовніші події у політичному, економічному, громадському, культурному житті країни та світу.

Як офіційна газета органів державної виконавчої влади України, «Урядовий кур'єр» першим отримує найповнішу та ексклюзивну інформацію про діяльність Президента і Уряду України, друкує на своїх сторінках повні тексти законів України, Указів Президента, постанов та розпоряджень Кабінету міністрів, нормативні документи міністерств і відомств та коментарі до них. Значна частина цих документів вступає у дію з дня публікації в «Урядовому кур'єрі».

На другому місці за популярністю - газета Верховної Ради «Голос України». Третя - недержавна газета «Дзеркало тижня». Рейтинг популярності друкованих видань продовжують газета «День», «Газета по-українськи», «Інвестиційна газета», журнал «Корреспондент», газети «Коммерсантъ-Украина», «Сегодня», «24» та інші.

Державні канали телебачення та радіомовлення України - це Перший національний телеканал; Національна радіокомпанія України; Державна телерадіокомпанія, всесвітня служба. Фінансує їх Державний комітет телебачення та радіомовлення України. Найбільші недержавні канали телебачення та радіомовлення - це телеканал «Інтер», Новий канал, телеканал 1+1, 5 канал, телеканал СТБ, ТРК «Україна», телеканал ІCTV, телеканал НТН, Gala-радіо, радіо «Європа FМ», радіо «Свобода», радіо «Хіт-FM», радіо «Ера-FM». Майже всі названі телеканали мають свої сайти новин. Велику роль в інформуванні населення України відіграють інформаційні агентства, найзначнішими з яких є Українське національне інформаційне агентство (Укрінформ - www.ukrinform.ua); УНІАН - www.unian.net; Інтерфакс-Україна - www.interfax.com.ua; Українські новини - www.ukranews.com та інші. До сітьових ЗМІ відносяться Українська правда - www.pravda.com.ua; Главред - http:glavred.info; From-Ua.com - www.from-ua.com; Обозреватель www.obozrevatel.com; ForUm - www.for-ua.com; РБК - http://www.rbc.ua; ЛігаБізнесІнформ - http://news.liga.net/ukr. Більшість Інтернет-ЗМІ оновлюється щодня або навіть безперервно протягом дня. Завдяки цієї оперативності Інтернет-ЗМІ часто використовуються як джерела інформації для звичайних ЗМІ. Перелічені ЗМІ належать до загальноукраїнських, але кожний регіон України має свої видання всіх видів.

Також в Україні існує досить багато громадських медіа, які часто пов'язані з «громадськими комунікаціями» та можуть приймати різні форми, можуть стосуватись різних груп людей та бути пов'язані з великим числом різних напрямків. В той же час громадські медіа уявляють собою спосіб для створення дискусії та залучення звичайних громадян, що об'єднані певними цілями. Головна риса громадських медій в тому, що вони не залежать від комерційних тенденцій та популярних тем для обговорення. Це дозволяє створювати різні моделі громадських медій, які можуть або пропонувати відкриту редакційну політику, або більш сфокусований на залученні громадян. При такій кількості ЗМІ важко знайти українця, «неохопленого» інформацією. Питання в тому, яка інформація до нього доходить. Тому у формуванні політичних поглядів населення всі ЗМІ грають вагому роль.

Багато політиків-початківців змушені «загравати» із журналістами, щоб завоювати увагу преси або телебачення, а за відсутності альтернативних джерел інформації, вони змушені спиратися на відомості, отримані від «своїх» журналістів-інформаторів. Нинішній політичний діяч мусить боротися за своїх прихильників, щоб вони віддали йому свої голоси. Коли засоби масової інформації часто звертають увагу на певного кандидата, це може забезпечити йому суспільне визнання, що потім вплине на результати виборів і на його політичний статус. Рецепт загальновідомий: чим частіше претендент на будь-яку посаду з'являється на телеекрані, в радіоефірі та на шпальтах періодичних видань, тим більше в нього шансів бути обраним, тому політики так прагнуть прорватися до мікрофонів і телекамер [8]. Варто відзначити, що навіть не дуже позитивна інформація іноді надає популярності політикам, дає шанс «засвітитися» в пресі або перед камерою, а інколи навіть стати відомим. Яскравий приклад - конфлікт за участю Юрія Луценка у аеропорті Франкфурта, де він начебто перебував у стані алкогольного сп'яніння і чинив спротив службі безпеки аеропорту. Тоді українці навіть розділилися на захисників та обвинувачів екс-міністра МВС.

Треба також відмітити, що одну й ту ж саму подію можна висвітлити по-різному, чим іноді користуються журналісти. С. Кара-Мурза наводить жарт-приклад «конструювання» повідомлення з «шматочків» правди, який призвів до викривлення факту. Начебто коли Папа римський приїхав до однієї з європейських країн, його спитали, як він ставиться до публічних будинків. «А хіба вони у вас є?» - здивувався той. Наступного дня в газетах було надруковане термінове повідомлення: «Перше, що спитав Папа римський, ступивши на нашу землю: чи є у нас публічні будинки» [30, с. 424].

За допомогою ЗМІ можна повернути симпатію глядачів, слухачів або читачів до одного кандидата та навпаки відвернути їх від другого, звернувши увагу на негативні звички чи дії одного, залишивши в стороні гідні якості та дії іншого. При цьому не брехати, а говорити, як кажуть, «чисту правду». Так робили PR-служби кандидатів в президенти України на останніх президентських виборах. Такі ж технології використовували й на місцевих виборах 2010 року: облити брудом конкурента, а себе показати з кращої сторони. Оскільки всі кандидати діють однаково, бувають кумедні випадки, коли, наприклад, на сусідніх шпальтах газети розміщено статті про конкуруючих політиків, в яких вони лають один одного та хвалять кожен себе. Або на телеканалі низкою йде реклама різних кандидатів.

Незважаючи на постійне збільшення каналів трансляції, політичні діячі повинні докладати певних зусиль, щоб домогтися представництва на телебаченні. Виникнення нових каналів підвищило ймовірність появи того чи іншого політика на телеекрані, але, на відміну від досвіду минулих років, для створення привабливого іміджу йому необхідно брати участь у передачах не одного, а декількох телеканалів і найбільш рейтингових. Звідси випливає, що залежність політичних діячів від окремих засобів інформації невелика, а в цілому вона досить серйозна.

В останні роки у процесі задоволення комунікативних потреб населення намітилася така тенденція, як готовність політичних діячів поводитися відповідно до установок різних засобів масової інформації. Велика частина депутатів з'являється в будь-яких програмах телебачення, дає інтерв'ю за першої ж нагоди, приймає участь у різних ток-шоу та круглих столах, говорить і поводиться відповідно до побажань журналістів, і все це тільки заради того, щоб їм був гарантований екранний час або газетна площа. Так, сумчани, що їздили до Києва для участі в програмі «Шустер live» (вони сиділи в залі, а декому навіть дозволили щось сказати в мікрофон), дуже дивувалися, побачивши, як політики, які ледь не побилися перед операторською камерою, після програми разом курили, дружньо спілкувалися і навіть сміялися. Така «економність» іноді виходить боком, коли телегерой має кумедний вигляд на екрані, або розповідає всій країні якусь нісенітницю. Буває кумедно, коли політик запрошує журналістів додому та демонструє свою «демократичність» у маєтку, про який пересічний українець навіть мріяти боїться. Або коли політик-олігарх обурено говорить про підвищення цін на продукти, а сам навіть гадки не має, які вони є, ті ціни. Так, на одній з прес-конференцій напередодні останніх виборів президента України кандидата на цю посаду Сергія Тигіпка журналісти спитали, чи знає він, скільки коштує в наших магазинах хлібина, - він не зміг відповісти.

Український електорат дуже чутливий до матеріалів, представлених у засобах масової інформації, особливо на радіо і телебаченні, адже у більшості випадків мас-медіа не можуть диктувати людям, що тим слід думати, хоча вміло підказують їм, про що думати. Мабуть, гострота реагування політичних структур на виступи засобів масової інформації співвідноситься, в першу чергу, з високою оцінкою їх здатності впливати на суспільну думку. Чим ширша сфера дії засобів масової інформації, тим більший вплив їм приписується і тим наполегливіше політичні структури прагнуть контролювати мас-медіа. І навпаки, чим вужче поле діяльності інформаційних засобів, тим слабша потреба реагувати на них з боку політичних структур. З точки зору засобів масової інформації, віра в їх силу надзвичайно велика, але вплив засобів масової інформації на формування порядку денного суспільства відносно невеликий [17, с. 211].

У рамках розглянутої концепції спроби контролю за інформацією (цензури) можна розглядати як протистояння груп, що представляють інтереси різних політичних сил, з одного боку, і засобів інформації - з іншого, за визначення тематики суспільних дискусій. Картина стає особливо складною, коли відкриваються внутрішні розбіжності в самій політичній структурі з приводу того, яку інформацію допустити або не допустити до публікації. У цьому випадку засоби масової інформації іноді опиняється в центрі боротьби між різними групами інтересів і перетворюються на мішень для критичних стріл з боку груп, що програли. Варто враховувати те, що критика на адресу засобів масової інформації не завжди стосується суті справи. Найчастіше причина критичних виступів пов'язана з невдачею певних політичних фігур у торгах за встановлення ключових тем «порядку денного» суспільства.

Наприклад, пряма трансляція засідань Верховної Ради тільки підкреслює і ускладнює наслідки втручання засобів масової інформації в порядок роботи даного представницького органу. У цьому відношенні Україна не відрізняється від західних демократій, де прийнято транслювати по телебаченню парламентські дискусії. Такі передачі зменшують політичний тиск на канали трансляції ще й тому, що кожному депутатові надається рівна можливість з'явитися на екранах телевізорів. Але в якому ракурсі - це вже інше питання. Таким чином, сьогодні немає нічого дивного в тому, що багато депутатів мають звичай просити слова, аби «померехтіти» на екрані.

Беручи до уваги те, що мас-медіа забезпечують суспільство здебільшого інформацією про політичні структури, неважко зрозуміти, що саме вони формують уявлення про ці структури; іншими словами, створюють «образ політичної реальності». Якщо говорити образно, то засоби масової інформації «малюють картинки в головах глядачів». Незалежно від того, відповідають ці картини реальності або є оманливими, сам факт їх впливу на суспільну думку не викликає сумніву. Яка ж політична реальність формує засоби масової інформації? В Україні, як і в безлічі інших країн світу, відбувається процес «деромантизації» політичних структур. Урядові органи вже не настільки віддалені від суспільства дистанцією недосяжності, як раніше, і не мають беззастережного авторитету та привілей всемогутністі. Засоби масової інформації зривають з політичних лідерів урочисті покрови і роблять їх об'єктом всенародного обговорення. Верховна Рада, що раніше вважалася найбільш шановним інститутом України, постала перед суспільством як гніздо інтриг і підступу. У свідомості суспільства виникла якась нова політична реальність, безумовно, менш приваблива, ніж колись.

Зростаюча присутність на політичній арені засобів масової інформації дає суспільству все більш різноманітні можливості стежити за подіями, що відбуваються. Прийняття рішень, що впливають на долю кожного громадянина, вже не є перевагою невеликої групи політиків. Діяльність засобів масової інформації дозволяє суспільству з близької відстані спостерігати за дискусіями у парламенті, засіданнями уряду або взаєминами між різними секторами економіки. Подібні спостереження формують відносини причетності кожного члена суспільства до поточного політичного процесу. Крім того, засоби масової інформації слугують агентами соціалізації, адже саме вони знайомлять громадян з нормами і принципами демократичного ладу [36, с. 52]. Оприлюднення засобами масової інформації всіх фактів, що стосуються діяльності політичних структур, знімає з політичних процесів не тільки ореол святості, а й статус надмірної таємності. Зазначена тенденція призводить до змін у характері діяльності уряду, руйнує традиційну дипломатію і підриває сформовану систему статусів.

3.3 Проблеми та перспективи розвитку ЗМІ в контексті демократизації та розвитку політичної системи

Для формування у громадян політичної та правової культури необхідний постійний потік інформації про політичні процеси, і вона стає доступною для суспільства з ряду причин.

Перша - внутрішня конкуренція між засобами масової інформації породжує інформованість, коли кожен із них постійно співпрацює з політичними структурами з метою одержання ексклюзивної інформації.

Друга - внутрішні розбіжності і напруженість в політичних структурах, нездатність регулюючих механізмів послабити їх перетворюють засоби масової інформації на альтернативні канали рішення внутрішньоструктурних конфліктів. Відомі випадки, коли внутрішньопартійні і навіть внутрішньоурядові розбіжності вирішуються завдяки впливу засобів масової інформації, оскільки учасники не можуть прийти до позитивного вирішення проблеми в рамках існуючих процедур.

Третя - розвиток нових технологій, насамперед у сфері теле - чи радіомовлення, дозволяє вести багато передач у прямому ефірі. Засоби масової інформації стають сценою, на якій розгортається політична дія - обговорюються кризи, ведуться переговори, відбуваються суспільні протести. Ці політичні «арени» впливають на самі події. Крім того, засоби масової інформації можуть навіть поглибити існуюче політичне суперництво, тому що в ході репортажу іноді перебільшується гострота конфлікту, підсилюється його драматизм задля того, щоб матеріал був більш цікавим для глядача чи слухача. Надлишок інформації, що отримується громадянами, ускладнює процес сприйняття реальних подій і може призвести їх викривлення та зовсім до несподіваних результатів. Наприклад, наслідком надлишкової уваги до конфліктів у політичних структурах може стати реакція у вигляді негативної оцінки демократії в цілому, що не виключає виникнення сумнівів у доцільності або висновку про доцільність заміни демократії іншою системою влади (не виключаючи тоталітарної), що гарантує стабільність і безконфліктний розвиток [51, с. 8]. Часто у свідомості політиків мас-медіа також можуть створити перекручену картину, особливо якщо у того або іншого політичного діяча немає додаткових джерел інформації: на телеекрані будь-який суспільний або політичний протест виглядає значно більш гострим, ніж є насправді.

Можна зробити висновок, що засоби масової інформації - один із головних засобів впливу діючої влади на формування громадської думки - специфічного стану суспільної свідомості, який містить приховане чи реальне ставлення різних соціальних спільностей до події, фактів або процесів соціальної дійсності, включаючи політичну діяльність. Громадська думка фіксує насамперед сприйняття дійсності через призму масової свідомості. В ній віддзеркалюються як спільні, так і специфічні інтереси класів, національних, професійних, духовних та інших спільностей, у цілому суб'єктів політичного процесу. Громадська думка як політичний інститут бере участь у здійсненні влади. Це важливий механізм прийняття поличних рішень на всіх рівнях [12].

Оскільки громадська думка виступає знаряддям політики, то її формування є сферою боротьби за владу, яка і формує політичну систему. Крім того, в демократичному суспільстві засоби масової інформації забезпечують важливі права громадян: право на отримання інформації; право на свободу висловлювати думки та ідеї. Вони також дозволяють громадянину, що входить до складу меншості (опозиції), висловлювати свою думку. В демократичній державі (а ми вважаємо Україну саме такою) право приймати рішення має більшість, тому публічна дискусія дає можливість висловитися приватним особам та організованій меншості, опозиційним партіям - всім тим, хто думає по-іншому, ніж більшість - і все ж таки опосередковано чи прямо впливати на формування рішення. Вони можуть критикувати більшість, що перебуває при владі, і переконувати слухачів і читачів у правдивості власних стверджень. А це є ефективним інструментом механізму демократичного правління, який безпосередньо впливає на формування типу політичної системи, на яку впливає політична ідея.

Безперечно, національна ідея (національно-етнічний погляд на минуле, сучасне і майбутнє України) має бути повною мірою врахована в політико-ідеологічній доктрині державотворення. Але в багатонаціональній державі, якою є Україна, вона - надто делікатний інструмент, невміле поводження з яким може зруйнувати соціально-політичну стабільність.

Прихильники іншого підходу вважають, що пріоритет у державотворенні має належати громадянсько-правовій ідеї. В Україні суб'єктом права на самовизначення проголошено не націю, яка дала назву країні, а її народ загалом, тобто не етнічну спільність, а поліетнічне громадянське суспільство. За громадянським принципом, який відображено в Конституції України, формуються владні структури, здійснюється адміністративне і військове будівництво [1].

Перехід від командної економіки до ринкового господарства, від авторитарно-тоталітарної системи до демократичної, соціальної, правової держави зумовлює необхідність відповідної політичної культури населення, формування національного менталітету, адекватного ринковій економіці та плюралістичній демократії. І якщо європейська політологічна думка орієнтує громадян на дотримання ними своїх обов'язків і повагу до держави та її законів, а американська на передній план висуває інтереси особи, її вміння вирішувати власні проблеми в цивілізованому співробітництві зі співвітчизниками, то в Україні на перехідному етапі її розвитку важливим є врахування як потреб окремої особи, так й інтересів держави.

Національна ідея має сприйматися більшістю населення України, позаяк вона, за словами академіка П. Толочка, - не етнічна, а державно-політична категорія. Для національної ідеї, спроможної консолідувати народ України на будівництво нового суспільного устрою, потрібна політична нація, до якої в Україні належать українці, росіяни, білоруси, румуни, угорці, євреї, кримські татари та інші етнічні групи. Становлення політичної нації можливе лише на загальноцивілізованих принципах громадянського суспільства. І лише їй під силу вивести з кризи національну економіку, науку, освіту, культуру, підняти до рівня державної українську мову, сприяти розвитку мов інших етнічних груп, позбутися відчуття меншовартості тощо.

Проте сьогодні в нашій державі відбувається активний процес становлення нового типу політичної системи, що відображується у формуванні системи органів місцевого самоврядування, запровадженні інституту президентської влади, поділі політичної влади та наявності механізму стримувань і противаг.

Якщо узагальнити вищезазначене, то політична система України характеризується як:

перехідна від неправового до правового типу;

легітимна для більшості населення;

перехідна до втілення консенсуальної моделі соціальних конфліктів (але при збереженні можливості на практиці суто конфронтаційної моделі);

миролюбна, неагресивна;

позбавлена власної глобальної (загальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів;

система, яка поки що нездатна забезпечити зростання рівня й якості добробуту усіх основних верств населення, але яка зберігає елементи «соціальної держави»;

світська (на відміну від релігійної чи атеїстичної);

етатизована (одержавлена);

система з недостатньо високим інтелектуальним рівнем політики;

система з політичним домінуванням певних соціальних верств «реформованої традиційної номенклатури» та ін.

Проте залишилося багато невирішених питань, пов'язаних з формуванням і розвитком політичної системи України. Основними напрямками розвитку є:

- побудова демократичної соціальної правової держави;

- утвердження громадянського суспільства;

- подальший розвиток й вдосконалення політичних відносин, політичних принципів та норм;

- зростання політичної свідомості та політичної культури суспільства і особи;

- вдосконалення діяльності засобів масової інформації як однієї з складових політичної системи.

Певні кроки в рішенні цих питань вже зроблені. Проблема розбудови системи інформаційних відносин в Україні визнана на державному рівні. Право громадян на доступ до інформації закріплене Конституцією України, низкою міжнародних угод. Україна посідає одне з провідних місць у СНД за кількістю законів, що регулюють інформаційні відносини, діяльність мас-медіа і спрямовані на розширення гласності та інформованості суспільства [1]. Створена розгалужена інформаційна мережа, де суб'єктами інформаційних відносин є окремі громадяни, юридичні особи, держава. Прогресивні норми щодо свободи інформаційного обміну закріплені в Україні Законом «Про інформацію». Економічні взаємини між суб'єктами інформаційних відносин регулюються Законами України «Про власність», «Про рекламу», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про інформаційні агентства», «Про телебачення і радіомовлення», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» тощо. Невирішення проблем інформаційної безпеки призводить до уповільнення процесів становлення в Україні інформаційного суспільства, створює реальну загрозу інформаційної експансії інших країн. Система забезпечення інформаційної безпеки України досить розгалужена. (Додаток В)

Пропозиції з покращання ситуації з ЗМІ наводить Олександр Чекмишев, Комітет «Рівність можливостей» (Спостерігач», №17, вересень 1995 р., ст. «Державна преса: для кого, за скільки, як»), які «з бородою», але актуальні. Автор вважає, що незалежні видання об'єктивніші, ніж державні й напівдержавні. Між ними точиться запекла конкуренція, яку поступово виграють останні. Тобто загальнонаціональний інформаційний простір загалом сформований і йому не загрожує зовнішня експансія, як це було в 1991-1993 роках. Відтак, продовження дотацій центральним виданням слід пояснювати не бажанням захистити українську пресу, а прагненням залишити важелі впливу на неї і за її допомогою маніпулювати громадською думкою. Але регіональна й районна преса потребує радикального оновлення. Поштовхом для цього може стати скорочення державних дотацій, дотацій з місцевого бюджету та державних підприємств. Подальша підтримка газет стане відчутним тягарем для української економіки, а також перепоною процесу демократизації. Реальна державна підтримка незалежної преси, за його думкою, повинна здійснюватися у формі контрактів про оприлюднення важливих офіційних документів за ринковими розцінками [55]. За роздержавлення ЗМІ висловлюється і Ольга Сушко, яка вважає, що засновники чи співзасновники державних і комунальних ЗМІ часто справляють чи прямий, чи опосередкований адміністративний тиск на керівників ЗМІ та журналістів з метою надання переваги для ведення передвиборної агітації для окремої політичної сили [54].

Висновки

Держава активно сприяє формуванню інформаційного права в Україні як сукупності норм різних галузей права, які регулюють відносини, пов'язані з інформацією, інформаційними технологіями та комунікаціями. Інформаційне право будується на принципах інформаційної відкритості, прозорості в діяльності державних установ та інших юридичних осіб, гарантованості інформаційної безпеки особистості, суспільства, держави. Інформаційне законодавство має регулювати суперечності між потребами суспільства, вільний обмін інформацією окремими обмеженнями на її поширення.

Інформаційне законодавство визначає процедури та умови, за яких повинен здійснюватися доступ до інформації комерційних структур, персональної інформації та її поширення. На державному рівні повинно бути сприяння і фінансування заходів, спрямованих на соціально-психологічну адаптацію громадян до умов життя в інформаційному суспільстві, оволодіння новими інформаційними технологіями. Важливим завданням держави є гарантії інформаційної безпеки України, яка залежить від вирішення проблем формування і керування процесами суспільної свідомості, виробництва та репродукції інформаційних ресурсів і доступу до них, створення цивілізованого ринку інформаційних продуктів та послуг, реалізації прав громадян на інформацію.

Державна політика гарантій інформаційної безпеки повинна бути відкритою і передбачати інформування суспільства про діяльність державних органів і суспільних інститутів у сфері інформаційної безпеки з урахуванням обмежень, встановлених чинним законодавством України. Вона має виходити з принципу безумовної правової рівності всіх суб'єктів інформаційних відносин незалежно від їхнього політичного, соціального та економічного статусу, ґрунтуватися на обов'язковому забезпеченні прав громадян, організацій на вільне створення, пошук, отримання, накопичення, зберігання, перетворення, поширення інформації у будь-який законний спосіб.

В Україні політика гарантування інформаційної безпеки будується на досить прогресивних засадах, а саме:

- обмеження доступу до інформаційного ресурсу є винятком із загального принципу відкритості інформації та реалізується тільки відповідно до чинного законодавства;

- відповідальність за збереження інформації, її засекречування і розсекречування персоніфікується;

- доступ до будь-якого інформаційного ресурсу, так само як і обмеження доступу, реалізується з урахуванням визначених законом прав власності на цей ресурс;

- держава формує нормативно-правову базу, регламентуючи права, обов'язки і відповідальність усіх суб'єктів, діючих в інформаційному просторі;

- суб'єкти, які збирають, накопичують і обробляють персональні дані й конфіденційну інформацію, несуть відповідальність перед законом за її збереження і використання;

- держава забезпечує захист суспільства від хибної, викривленої і недостовірної інформації, що надходить через засоби масової інформації; - держава реалізує контроль за створенням і використанням засобів захисту інформації шляхом їхньої обов'язкової сертифікації й ліцензування діяльності в галузі захисту інформації;

- держава підтримує діяльність вітчизняних виробників продуктів і технологій, засобів інформатизації та захисту інформації, вживає заходів щодо захисту внутрішнього ринку від проникнення неякісних засобів інформатизації, інформаційних продуктів і технологій;

- держава сприяє доступу громадян до світових інформаційних ресурсів, глобальних інформаційних мереж; - держава формує і забезпечує виконання національної програми інформаційної безпеки, яка об'єднує зусилля всіх зацікавлених суб'єктів щодо створення єдиної системи інформаційної безпеки України;

- держава забезпечує цілісність інформаційного простору України;

- держава сприяє всебічному розвитку української мови як основного інструменту перетворення накопичених людством знань на інформаційний ресурс України.

Державна інформаційна політика сьогодні спрямована на забезпечення належних правових, економічних, внутрішньо- і зовнішньополітичних, організаційних та інших умов. Усі ці умови необхідні для:

- створення розвиненої та захищеної інформаційної інфраструктури України;

- розвитку міжнародного співробітництва в інформаційній сфері та утвердження України як країни з інформаційним суспільством;

- гарантування безпеки інформаційної діяльності, життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави в інформаційній сфері.

Суттєвим для інформаційної політики будь-якої держави є дотримання балансу інтересів особистості, суспільства і держави. Держава повинна забезпечувати відкритість та інформованість суспільства про діяльність її органів і суспільних інститутів в інформаційній сфері. Державна політика у сфері суспільних відносин повинна спрямовуватися на забезпечення права на достовірну, повну та своєчасну інформацію, свободу слова та інформаційної діяльності в національному інформаційному просторі України [38, с. 107].

Для становлення демократичного суспільства важливим є недопущення втручання у зміст та внутрішню організацію інформаційних процесів, крім випадків, визначених законом відповідно до Конституції України.

Зберігаючи національно-культурні та духовні цінності України, необхідно забезпечити створення вітчизняного (національного) інформаційного продукту, який би гідно репрезентував нашу країну у світовому інформаційному просторі. Необхідна всебічна державна підтримка національних засобів масової інформації, забезпечення соціально-правового захисту професійних творчих працівників, які займаються інформаційною діяльністю.

У виробничій сфері державна політика повинна сприяти розробці та впровадженню новітніх інформаційних технологій, конкуренції, унеможливленню монополізації ринків у сфері інформаційної діяльності, створенню сприятливих умов та економічної підтримки розвитку об'єктів національного інформаційного простору України, захисту прав суб'єктів права всіх форм власності на ці об'єкти. Доцільно визначити серед об'єктів національного інформаційного простору України об'єкти стратегічного значення і закріпити їх законодавчо [37].

Діяльність держави в організаційній сфері інформаційної політики - це, передусім, створення, умов для своєчасного, якісного та ефективного інформаційного забезпечення громадян, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян; по-друге, адміністративний, технічний, судовий, міжнародно-правовий захист вітчизняного (національного) інформаційного продукту України, загалом її інформаційних ресурсів.

У сфері інформаційної безпеки державна інформаційна політика має бути спрямована на захист населення України від інформаційної продукції, яка загрожує його фізичному, інтелектуальному, морально-психологічному здоров'ю (пропаганда жорстокості, насильства, порнографії, вплив на свідомість тощо); на всебічне сприяння інформаційному забезпеченню правоохоронних відомств для виконання ними своїх функцій; на охорону державної таємниці та іншої інформації з обмеженим доступом, а також на здійснення державного контролю за режимом доступу до цієї інформації.

Забезпечення ефективної присутності України у світовому інформаційному просторі потребує таких дій з боку держави у міжнародній сфері: фінансова і правова підтримка створення і поширення українськомовної інформаційної продукції, розповсюдження у світі вітчизняної культурно-мистецької та друкованої продукції; дотримання принципів Європейської конвенції прав людини, міжнародних документів у галузі міждержавного інформаційного співробітництва.

Глобальна інформатизація спричинила принципові зміни в галузі науки, культури та освіти. В Україні потребують державної підтримки вітчизняні фундаментальні та прикладні дослідження, розробки у сфері інформатизації, телекомунікацій і зв'язку, необхідні активні загальнодержавні зусилля, спрямовані на освіту, підтримку та заохочення творчих кадрів в інформаційній сфері.

Дієвість інформаційної політики може бути набагато кращою, якщо держава обере стратегію активного учасника інформаційного ринку. Така політика вимагає налагодження виробництва та захисту власного інформаційного продукту, створення умов для просування його на ринку, розвиток методів підготовки споживачів до сприйняття інформації.

Розвитку інформаційної сфери, зокрема вітчизняних інформаційних технологій, сприятиме чітке визнання її на державному рівні як стратегічної сфери та комплексне ресурсне (фінансове, організаційне, матеріальне, технічне, кадрове тощо) забезпечення.

Чіткішому регулюванню та розвитку інформаційних відносин сприятиме прийняття Інформаційного кодексу України.

Підвищення ефективності державного управління діяльністю державних засобів масової інформації вимагає створення системи інформаційно-аналітичного забезпечення органів державної влади, прийняття і реалізації державних програм розробки систем національних інформаційних ресурсів, загальнодоступних архівів інформаційних ресурсів.

Важливою сьогодні є розробка збалансованих вітчизняних стандартів у галузі інформатизації і гарантій інформаційної безпеки автоматизованих систем управління, інформаційних і телекомунікативних систем загального і спеціального призначення; прийняття і реалізація державних програм підвищення рівня правової культури і комп'ютерної грамотності; створення системи освіти і працевлаштування фахівців для забезпечення потреб інформаційної сфери.

Розвиток інформаційної сфери має особливе значення для становлення в Україні демократичного інформаційного суспільства. Демократична держава повинна дотримуватися динамічного балансу між правом на свободу думки і слова, на вільне виявлення своїх поглядів і переконань, на вільне збирання, зберігання, використання, поширення інформації та необхідністю дотримуватися вимог національної безпеки. Такий баланс дозволить захистити інтереси держави, підтримувати моральну і духовну стабільність у суспільстві, сприяти реалізації права громадян на отримання всебічної та якісної інформації.

Концептуальними є пропозиції щодо широкого залучення саме вітчизняних науковців та виробників до вирішення проблем інформаційної сфери. Вітчизняні фахівці мають гарантувати високу якість інформаційних послуг, безпеку інформаційних технологій, безпеку роботи у світовому інформаційному просторі. Для цього треба створити сучасну систему сертифікації і стандартизації, систему національних інформаційних ресурсів, динамічну інформаційну інфраструктуру.

Сьогодні в усьому світі відбувається інформаційно-технологічна революція. Серед основних тенденцій розвитку суспільства на сучасному етапі слід відзначити процес глобалізації щодо інформатизації практично всіх сфер діяльності. При цьому особливо важливим є запровадження інформаційного забезпечення в державному управлінні, і, зокрема, розробка та впровадження наукового підходу до нього. Постає необхідність системного вивчення та вирішення проблем, за допомогою впровадження сучасних методологій, розробки механізму взаємодії держави та науковців, формування умов для забезпечення функціонування наукових установ при виконанні державних програм та апробації і впровадженні інформаційних розробок.

Відповідно до Закону України «Про Концепцію Національної програми інформатизації» [4], інформатизація стратегічних напрямів розвитку державності досягається шляхом створення і розвитку інформаційно-аналітичних, обчислювальних та автоматизованих систем, центрів і мереж, які забезпечують роботу органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Особливість завдання цього напряму полягає в його складності та пов'язана з необхідністю оброблення великого обсягу різноманітної інформації, що надходить із значної кількості джерел, а також із високими вимогами до швидкості і форми її надання, достовірності, актуальності та безпеки.

Об'єктом дослідження даної роботи є процес політичної модернізації держави, що здійснюється під впливом процесів глобалізації, розширення міжнародної співпраці, відкритості і ринково-демократичних реформ, які супроводжуються появою нових або актуалізацією раніше не таких гострих і масштабних загроз і викликів національним державам та усій світовій спільноті в цілому.

Список використаної літератури

1. Конституція України. - К.: Либідь, 1997. - 48 с.

2. Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні: Закон України // Голос України. - 1992. - 8 грудня.

3. Про телебачення і радіомовлення: Закон України // Українське законодавство: Засоби масової інформації. - К.: IREX ПроМедіа. - 2000. - С. 57-92.

4. Про Концепцію Національної програми інформатизації: Закон України // Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 1998. - №27-28. - 182 с.

5. Про вдосконалення порядку передплати періодичних друкованих видань: Постанова Кабінету Міністрів України від 17 вересня 2001 р. №1198 // Урядовий кур'єр. - 2001. - 19 вересня.

6. Абетка українського політика: довідник / М. Томенко (керівник авт. кол.). - К.: Смолоскип, 1997. - 218 с.

7. Актуальні проблеми інформаційної безпеки України: аналітична доповідь УЦЕПД // Національна безпека і оборона. - 2001. - С. 3-38.

8. Андреева Г.М. Психология социального познания. - М.: Аспект Пресс, 1997.

9. Аристотель: сочинения: в 4 т. / Пер. с древнегреч. / Аристотель. - М., 1983. - Т. 4. - 830 с.

10. Арон Р. Мнимый марксизм. - М.: Прогресс, 1993. - 384 с.

11. Багерстам Э. Свобода прессы в демократическом обществе. Настольная книга по этике прессы / Э. Багерстам - Тарту: Вяллингби, 1992. - 91 с.

12. Багиров Э.Г. Очерки истории телевидения / Э.Г. Багиров - М.: Искусство, 1978. - 152 с.

13. Базар І. M. Політична етнологія як наука: історія, теорія, методологія, праксеологія. - К., 1994.

14. Бауэр Я. Законы о печати в Канаде. Законы и практика средств массовой информации в Европе, Америке и Австралии / Я. Бауэр - М.: Права человека, 1995. - С. 72-73.

15. Бебик В. M. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика: монографія / В. M. Бебик - К.: МАУП, 2000. - 384 с.

16. Бебик В.М., Сидоренко О.І. Засоби масової інформації посткомуністичної України / В.М. Бебик, О. І. Сидоренко - К.: Либідь, 1996. - 154 с.

17. Берлін І. Чотири есе про свободу. - К.: Основи, 1994. - 272 с.

18. Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна. - К.: АМУПП, 1997, 1997. - 198 с.

19. Бодуен Ж. Вступ до політології. - К.: Основи, 1995. - 174 с.

20. Брегеда А.Ю. Політологія: навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. / А.Ю. Брегеда. - К.: КНЕУ, 2000. - 108 с.

21. Вебер М. Избранное. Образ общества / пер. с нем. - М.: Юрист, 1994. 704 с.

22. Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє: доповідь римському клубові / Б. Гаврилішин. - К.: Основи, 1993. - 238 с.

23. Гаджиев К.С. Политическая философия / К.С. Гаджиев; Отд-ние экон. РАН. - М.: Экономика, 1999. - 606 с.

24. Гаєвський Б. Українська політологія. - К.: МАУП, 1995. - 144 с.

25. Гаєвський Б. Філософія політики. - К.: МАУП, 2001. - 176 с.

26. Гальчинський А. Кінець тоталітарного соціалізму, а що далі?: наочне видання / А.С. Гальчинський. - К.: Українські пропілеї, 1996. - 160 с.

27. Гелей С., Рутар С. Основи політології. Навч. Посібник / С. Гелей, С. Рутар. - К.: Знання, 1996. - 426 с.

28. Горбатенко В. АВ ОVО: друге народження ідеї модернізації або синтагма пост модернізації / В. Горбатенко // Людина і політика. - 1999. - №1.

29. Даль Р. О демократии / Р. Даль / пер. с англ. А.С. Богдановского. - М.: Аспект-Пресс, 2000. - 321 с.

30. Кара-Мурза С.Г. Манипуляция сознанием. - М.: Алгоритм, 2004. - 528 с.

31. Катаєв С. Трансформація сучасного українського суспільства: постмодерністський контекст / С. Катаєв // Людина і політика. - 1999. - №3. - С. 17-21.

32. Кремінь В. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації: монографія / В. Кремінь, В. Ткаченко - К.: Видавничий центр Друк. - 1998. - 446 с.

33. Криворучко С.В. Професійна етика журналіста на сучасному етапі розвитку демократії в Україні: дис… канд. філол. наук: 10.01.08 / С.В. Криворучко - К.: Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка, 2003. - 181 с.

34. Ласуэлл Г. Психопатология и политика. - М.: Изд-во РАГС, 2005.

35. Лебон Г. Психология народов и масс. - М.: Академический проект, 2011. - 238 с.

36. Липман М. Свобода слова і майбутнє російських ЗМІ / Росія: найближче десятиліття / за ред. Э. Качинса, Дм. Тренина. - М.: Московський Центр Карнеги, 2004.

37. Москаленко А. Теорія журналістики: навчальний посібник / А. Москаленко. - К.: ЕксОб, 2002. - 334 с.

38. Павленко Ю. І. Трансформація суспільства та проблеми соціальної політики: монографія. / Ю.І. Павленко. - К.: НІСД, 1997.

39. Перший рейтинг свободи слова // «Обрій». - 2002. - №47 (105).

40. Пірен M.I. Етнополітика. - К., 1997.

41. Політологія: посібник для студентів ВУЗів / за ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. - К.: Академія, 1997. - 528 с.

42. Політологічний енциклопедичний словник: навч. посібник для студентів вузів. - К.: Генеза, 1997. - 400 с.

43. Постригань Г.Ф. Маніпулювання як політична дія / Г.Ф. Постригань // Вісник Київського Національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. - 2000. - №29. - С. 107.

44. Потульницький В. Історія української політології. - К., 1992.

45. Почепцов Г. Йшов дощ і 15 кандидатів у Президенти / Г. Почепцов // ПІК. - 1999. - №24. - С. 4-7.

46. Професійна етика журналіста на сучасному етапі розвитку демократії в Україні: автореф. дис… канд. філол. наук: 10.01.08 / С.В. Криворучко; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. - К., 2003. - 20 с.

47. Прохоров Е.П. Введение в журналистику. - М.: Высшая школа, 1988. - 279 с.

48. Прохоров Е.П. Журналистика и демократия. - М.: РИП-холдинг, 2001. - 296 с.

49. Пугачёв В.П. Введение в политологию: учебник для студентов высших учебных заведений / Пугачев В.П., Соловьев А.И. - М.: Аспект Пресс, 1997. - 261 с.

50. Тойнби А. Постижение истории / А. Тойнби - М.: Прогресс, 1990. - 389 с.

51. Яковлев Д.В. Роль засобів масової інформації в конструюванні політичної реальності: автореф. дис… канд. політ. наук: 23.00.02 / Д.В. Яковлев; Одес. нац. юрид. акад. - О., 2003. - 16 с.

52. Буренин С. Новый Налоговый кодекс сделает чиновников и олигархов еще богаче, а простых украинцев - беднее / С. Буренин // Панорама. - 2010. - №40. - С. 13.

53. Дацюк Л. Нова податкова конституція: як збалансувати інтереси держави та бізнесу? [Електронний ресурс] / Л. Дацюк, В.ЧЕПІЖКО, А.ШИКАНОВА // Урядовий кур'єр. - 2010. - №237. - Режим доступа: www.ukurier.gov.ua/index.php? articl=1&id=12753

54. Сушко О. Чи готова влада розповісти про фінансування державних ЗМІ? [Електронний ресурс] / Інститут Медіа Права. - Режим доступа: http://www.medialaw.kiev.ua/

55. Чекмишев О. Державна преса: для кого, за скільки, як. [Електронний ресурс] / Спостерігач. - 1995. - №17. - Режим доступа: http://www.ucipr.kiev.ua/modules.php? op=modload&name=News&file=article&sid=1049&mode=thread&order=0&thold=0

56. Шемяткін О. Спасибі, що майже не гірше… Але де ж податкова реформа? [Електронний ресурс] / Дзеркало тижня. - 2010. - №45. - Режим доступа: http://www.dt.ua/1000/1550/70980/

57. Яценко Н. Олександр Пасхавер: «Я співчуваю цій владі» [Електронний ресурс] / Дзеркало тижня. - 2010. - №46. - Режим доступа: http://www.dt.ua/2000/2020/70989/

58. Black S. The essentials of Public Relations. London, 1993. - P. 169

59. Pannwitz. Die Krisis der europischen Kultur, N? rnberg 1917. - P. 64

60. Rueschemeyer D. The State and Economic Transformation / D. Rueschemeyer, Evans P. - Р. 727

61. Economist Intelligence Unit Democracy Index 2008 [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://www.economist.com/node/12499352? story_id=12499352

62. РиаНовости http://www.rian.ru/infografika/20101126/301156545.html

63. Лист ЦК Профспілки до Прем'єр-міністра України М.Я. Азарова http://pon.org.ua/novyny/563-ck-profspilki-spryamovano-zvernennya-shhodo.html