Порушення норм сучасної української літературної мови в телевізійних засобах масової інформації

/

Порушення норм сучасної української літературної мови в телевізійних засобах масової інформації

Вступ

В останні десятиріччя у лінгвістиці спостерігається пожвавлення інтересу до проблем мовної культури телевізійних засобів масової інформації (ЗМІ), що пов'язано зі зниженням рівня якості телепродукції, яка щоденно виходить в ефір. Незважаючи на те, що дослідженню цієї проблеми присвячена велика кількість мовознавчих праць, багато аспектів залишається поза увагою науковців.

Проблема культури мовлення вітчизняних ЗМІ надто важлива. Слово з телеекрана має бути не лише засобом передачі інформації, але й фактором емоційного впливу на глядачів і взірцем правильної вимови, а текст, який вимовляється, повинен приносити глядачеві естетичну насолоду. На жаль, можна вказати лише на поодинокі українські телевізійні канали, що дбайливо ставляться до чистоти української мови.

Мова сучасних українських ЗМІ привертає до себе увагу багатьох науковців через те, що вона є багатющим джерелом для дослідження новітніх тенденцій у розвитку сучасної літературної мови. Одним із найпомітніших процесів, що відбуваються в ній сьогодні, є процес активного поповнення лексики, розширення меж сполучуваності слів, актуалізація лексем, що досі були на периферії. Лексика, як складова частина (рівень) мовної системи, тісно пов'язана із суспільно-історичним розвитком народу. Слова з'являються услід за новими предметами і явищами, коли виникає потреба їх номінації, і поступово зникають разом з ними або набувають нових значень.

Актуальність дослідження зумовлена підвищеним інтересом сучасної лінгвістики до вивчення мови телебачення, зокрема потребою детального висвітлення мовної специфіки телевізійних ЗМІ та її проблем загалом. На сьогодні ще немає ґрунтовного лінгвістичного дослідженння мови телебачення. Телевізійний текст - явище складне і вимагає нового підходу до свого вивчення. Водночас поза увагою дослідників залишилося комплексне дослідження порушень мовних норм на телеекрані, що дало б змогу вирішити широке коло мовознавчих інтересів. Саме тому проблема функціонування українського телемовлення сьогодні особливо актуальна. На ній неодноразово наголошено у працях А. Погрібного, С. Караванського, В. Лизанчука, О. Пономарева, С. Радчука, О. Білянської, М. Лесюка, Н. Бабич, С. Єрмоленко, А. Коваль, М. Пилинського, В. Русанівського, О. Сербенської, Н. Сологуб, Л. Хоменко та ін. У межах цього напрямку мову телебачення вивчають з погляду того, наскільки вона відповідає нормам літературної мови.

Мета роботи полягає у комплексному аналізі типології мовних помилок шляхом їх виявлення та систематизації, а також у визначенні основ лінгвістичної теорії, яка дає пояснення численній кількості нормативів, зафіксованих у журналістських матеріалах і дозволяє адекватно оцінювати мовні факти з погляду нормативності/ненормативності та функціональної доцільності і дає змогу розкрити причини появи помилок.

Реалізація поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

- подати чітку типологію мовних норм;

- розкрити проблеми якісної продукції в українському телеефірі;

- систематизувати негативний мовний матеріал, вилучений з телеефіру, та створити конструктивну класифікацію мовних помилок;

- з'ясувати лінгвістичні та окремі причини появи мовних помилок;

- узагальнюючи результати дослідження, запропонувати раціональні шляхи вдосконалення процесу редагування та підвищення рівня мовної грамотності вітчизняного телебачення.

Об'єктом дослідження є мовні одиниці, що засвідчують порушення норм сучасної української літературної мови.

Предмет дослідження становлять зафіксовані у мовленні сучасного телебачення орфоепічні, лексичні, акцентуаційні помилки, а також русизми та суржик.

Специфікою теми зумовлено комплексний підхід до вибору методів дослідження: описовий, що передбачав опис мовних фактів; лінгвістичного спостереження над мовними явищами; зіставного методу і методу компонентного аналізу, порівняльно-історичного методу.

Наукова новизна роботи полягає насамперед у тому, що у ній вперше в українській лінгвістиці здійснено спробу комплексного аналізу феномена помилки у мові телевізійних ЗМІ. Відійшовши від традиційної констатації мовних помилок досліджено типологічні ознаки порушення мовних норм, з'ясовано причини їх виникнення.

Практичне значення одержаних результатів роботи полягає в можливості її багатоаспектного використання у практиці редагування медіа-матеріалів, під час укладання довідників і порадників. Результати, основні положення, термінологічний апарат можуть бути використані у процесі розробки навчально-методичних матеріалів із лінгвістичних дисциплін та при підготовці підручників і посібників з культури української мови.

Наукове дослідження базується на програмах таких українських телеканалів як УТ-1, Інтер, СТБ, ІСTV, 1+1, М1, ТЕТ та інших.

телебачення мовний грамотність помилка

1. Поняття мовної норми в українській літературній мові

1.1 Типологія мовних норм

Проблема мовної норми - одна з найактуальніших і найскладніших проблем сучасної лінгвістичної науки. Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обов'язковими для всіх її носіїв. Унормованість - основна ознака літературної мови. Поняття норми ? не лише мовної ? за своєю природою прагматичне і відносне, проте аж ніяк не довільне і не суб'єктивне. Норми створюються людьми, однак вони створюються на підставі реальних суспільних законів. Історична залежність норми була завжди зрівноважена іншою її властивістю - відносною стабільністю, необхідною для нормального функціонування мови. У нормі відбувається відбір того, що вже або є в системі, або перебуває в ній у вигляді потенції. Вона вибирає те, що прямо чи посередньо є в самій системі (тому, власне кажучи, поняття норми і системи не протиставляються). Хоча норма і виявляється у сфері свідомого розвитку, це не заважає їй бути по-своєму закономірною, спиратися на систему, взаємодіяти з нею. У лінгвістичній літературі мовна норма визначається як «певна сукупність колективних реалізацій мовної системи, прийнятих суспільством на певному етапі його розвитку, які усвідомлюються ним як правильні і зразкові» [47, 126]. Інше визначення подається у тлумачному словнику: «Мовна норма - це сукупність найбільш придатних («правильних», «кращих») для обслуговування суспільства засобів мови, яка складається як результат добору мовних елементів… з існуючих, наявних, утворюваних знову чи добутих з пасивного запасу минулого у процесі соціальної, в ширшому розумінні, оцінки цих елементів» [15, 167]. За визначенням відомого мовознавця О. Пономарева «Норми літературної мови (літературні норми) - це «сукупність колективних реалізацій мовної системи, прийнятих суспільством на певному етапі його розвитку й усвідомлюваних ним як правильні і зразкові» [49, 201]. Літературні норми являють собою історично зумовлені, відносно стабільні реалізації мовної системи, такі реалізації, що закріплені в кращих зразках мовотворчості і яким віддає перевагу освічена частина суспільства; вони є ідеалізованим втіленням того загального, що вважається обов'язковим у незліченних конкретних актах мовленнєвої комунікації поміж окремими індивідуумами.

Мовні норми характеризуються:

- системністю (наявні на всіх рівнях мовної системи);

- історичною зумовленістю (виникають у процесі історичного розвитку мови);

- соціальною зумовленістю (виникають у зв'язку з потребами суспільства);

- стабільністю (не можуть часто змінюватися).

Із поняттям «мовна норма» тісно пов'язане поняття «культура мови», яке визначається як «прагнення знайти найкращу форму для висловлювання думок» і ґрунтується на бездоганному знанні мовних норм [58, 109] або як «ступінь відповідності нормам вимови, слововживання та ін., установленим для певної мови; здатність наслідувати кращі зразки у своєму індивідуальному мовленні» [33, 232]. Якщо норма існує на рівні «правильно-неправильно», то культура мови - на рівні «краще, точніше, доречніше». Опанування нормами сприяє підвищенню культури мови, що є свідченням культури думки та загальної культури людини.

Для культури мови - як галузі сучасного мовознавства - поняття мовної норми конкретизується як «історично зумовлений і відносно стабільний мовний факт, який відповідає системі і являє собою єдину можливість чи найкращий для цього конкретного випадку варіант, відібраний суспільством на певному етапі його розвитку з співвідносних фактів загальнонародної (національної) мови в процесі спілкування. Сукупність літературних норм з цієї точки зору - «літературна норма» як збірне поняття - дорівнює поняттю «літературна мова» [34, 118]. Ці норми безпосередньо відображають факти системи мови і належать до найбільш обов'язкових. Порушення їх утруднює спілкування (такі грубі помилки для мови телебачення не типові; якщо вони й трапляються, то переважно як наслідок недогляду, як випадковість).

Оскільки лінгвальна діяльність проявляється у різних формах і на різних рівнях, то й мовні норми бувають різних видів і типів. По-перше, є норми місцевих (територіальних) та соціальних діалектів. Норми діалектів (діалектні норми) - це також історично зумовлені, відносно стабільні реалізації мовної системи, але такі реалізації, які закріплені в територіально або соціально обмеженій мовленнєвій практиці. Носій певного діалекту завжди має конкретні уявлення (здебільшого суб'єктивні) про деякі особливості свого мовлення, що сприймаються ним на літературному або інодіалектному тлі, як норми цього мовлення. Діалектні норми - це «природні» норми, вони складаються стихійно і коригуються лише інтуїтивними уявленнями мовців про правильне і неправильне в певному діалекті; вони, на відміну від літературних норм, характеризуються ослабленою імперативністю та недостатньою усвідомленістю, меншою функціональною і стилістичною диференціацією, більшою проникністю і надлишковою варіантністю. По-друге, є норми різних рівнів мовної системи, тобто норми лексичні, фразеологічні, словотворчі, фонетичні (акцентологічні, орфоепічні) та граматичні (морфологічні й синтаксичні). Ці норми представляють історично зумовлені, відносно стабільні реалізації мовної системи, що закріплені мовленнєвою практикою в ієрархічних ярусах даної мови. По-третє, є норми стильові, міжстильові та стилістичні.

Функціонально-стилістичні норми виявляються на всіх рівнях мови, проте найочевиднішими вони є на рівні лексики і фразеології, оскільки лексичні і фразеологічні одиниці мови досить чітко закріплюються за окремими стилями (хоча й уживаються за межами цих стилів). Використання їх поза межами стилю може бути стилістично виправданим і ґрунтується саме на тому, що читач відчує і правильно зрозуміє причину відступу від норми. Як зазначав Л. Щерба: «коли чуття норми виховане у людини, саме тоді вона починає відчувати усю чарівність обґрунтованих відступів від неї…» [29, 114]. У художніх текстах такі відступи від норми - одна з ознак стилю. Для мови телебачення вони сприймаються як обґрунтовані й доречні лише в тих жанрах, які за всім комплексом своїх мовних параметрів наближаються до художнього мовлення, наприклад: нарис, фейлетон, політичний памфлет та ін.

Розглянемо конкретно мовні норми, порушення яких часто зустрічаються у мові сучасного телебачення.

Орфоепічні норми регулюють правильну вимову звуків, звукосполучень та наголошення слів. Порушеннях літературної норми найчастіше відбувається в таких випадках:

- тверда вимова шиплячих: чай, чому, Польща (а не [чьай], [чьому], [Польщьа]);

- дзвінкі приголосні в кінці слова або складу не оглушуються: гриб, репортаж, любов, раз, лід (а не [грип], [репорташ], [любоф], [рас], [літ]);

- голосний о ніколи не наближається до а: молоко, потреби, дорога (а не [малако], [патреби], [дарога]);

- літера щ передає звуки [шч]: вищий, що (а не [висший], [шо]);

- буквосполучення дж, дз передають злиті звуки: сиджу, кукурудза (а не [сижу], [кукуруза]);

В українській мові слід розрізняти г і ґ. Літера ґ була вилучена з правопису в 1933 році, але третім виданням 1990 року поновлена. Проте не всі слова з буквою ґ зафіксовані у новому виданні. Найповніший список з літерою ґ подається в «Орфографічному словнику української мови», яким варто користуватися, оскільки сьогодні втрачена літера вживається не лише згідно з нормою, а й на власний розсуд мовців, наприклад: біоґрафія, моноґрафія, орґанізація, але, ґрунт, підґрунтя. Літера ґ передає звук ґ: обґрунтування, ґатунок (а не обгрунтування, гатунок) [51, 23].

Акцентуаційні норми в українській мові цілком сформовані, але найменш усталені, оскільки на наголос впливають діалекти та інші мови. Дедалі скорочується в українському слововживанні кількість діалектних слів з дублетним наголосом. Слід пам'ятати, як правильно наголошувати: захворів, багаторазовий, податковий, босоніж, ненависть, новий, близький, чотирнадцять, текстовий, мабуть, завжди, літопис, байдуже, випадок, підуть, разом, приятель, показ.

Лексичні норми встановлюють правила слововживання. Вони відзначаються не тільки стабільністю, а й рухливістю. Лексичні норми фіксуються Словником української мови в 11-ти томах; Російсько-українським словником у 3-х томах; Орфографічним словником української мови та іншими. У лексиці офіційно-ділового стилю часто вживаються кальки з російської мови, що є наслідком недостатнього опанування лексичними нормами, невмілого використання синонімів.

Функціонування переважної більшості кальок в українській мові теоретично обумовлене відповідними словотворчими моделями, наприклад: підприємство, співіснувати, багатогалузевий тощо.

Граматичні норми передбачають правильне вживання граматичних форм слів, усталену побудову словосполучень, речень. Наприклад, у сучасній українській мові обмежено вживаються активні дієприкметники теперішнього часу, які під час перекладу з інших мов, зокрема з російської, замінюються прикметниками або іменниками:

На особливу увагу заслуговують прийменникові конструкції, поширені насамперед у діловому мовленні. Порушенням норми у багатьох випадках вважається вживання прийменника - по, оскільки в українській мові є чимало прийменників, які є вдалими замінниками, порівняйте:

Стилістичні норми визначають вживання мовних засобів відповідно до стилю мовлення. Наприклад, для офіційно-ділового стилю характерні сталі словосполучення - мовні штампи, що зазнають суржикового викривлення внаслідок впливу російської мови.

Синтаксичні норми (норми правильної побудови речень і словосполучень, уживання прийменників), наприклад:

Норма Порушення норми

згідно з наказом згідно наказу

відповідно до інструкції у відповідності з інструкцією

проректор з наукової роботи проректор по науковій роботі

лекція з математики лекція по математиці

повідомити факсом повідомити по факсу

робота за сумісництвом робота по сумісництву

після розгляду заяви по розгляді заяви

незважаючи на це не дивлячись на це

досвід (щодо) розроблення досвід по розробці

комісія з питань комісія по питанням

на замовлення по замовленню

Морфологічні норми (норми правильного вживання відмінкових закінчень, родів, чисел, ступенів порівняння і подібні), наприклад:

- вживання закінчень кличного відмінка: пане професоре, Андрію Петровичу, Ольго Василівно, добродію Панчук;

- вживання паралельних закінчень іменників у давальному відмінку: декану і деканові, директору і директорові, сину і синові; при цьому, називаючи осіб, слід віддавати перевагу закінченням - ові, - еві, наприклад: панові Ткаченку, ректорові, але заводу, підприємству, відділу тощо. У випадку, коли кілька іменників-назв осіб підряд стоять у давальному відмінку, закінчення потрібно чергувати: генеральному директорові Науково-дослідного інституту нафти і газу панові Титаренку Сергію Олександровичу;

- вживання іменників чоловічого роду на позначення жінок за професією або родом занять: професор Городенська, лікар Тарасова, заслужений учитель України Степова, декан Світлана Шевченко, викладач Олена Петрук (слова лікарка, викладачка, завідувачка і подібні використовуються лише в розмовно-побутовому стилі, але аспірантка, артистка, журналістка, авторка функціонують і в професійному мовленні);

- чоловічі прізвища на - ко, - ук відмінюються: Олегові Ткачуку (але Олені Ткачук), Василя Марченка (але Мар'яни Марченко), Максимові Брикайлу (але Тетяні Брикайло);

- форми ступенів порівняння прикметників та прислівників: дорожчий, найдорожчий (а не більш дорожчий, самий дорогий); швидше, найшвидше, якнайшвидше, щонайшвидше (а не саме швидше, більш швидше, більш швидкіше і т.д.);

- визначення роду іменників: так, слова шампунь, аерозоль, біль, степ, нежить, тюль, ступінь, Сибір, поні, ярмарок ? чоловічого роду; слова бандероль, барель, ваніль, авеню, альма-матер - жіночого; євро, Тбілісі, табло - середнього;

- використання іменників, прикметників тощо замість активних дієприкметників: завідувач кафедри (а не завідуючий), виконувач обов'язків (а не виконуючий), чинний правопис (а не діючий), відпочивальники (замість відпочиваючі) і т. п. [13, 52].

Мовні норми найповніше в певній системі фіксуються в правописі, словниках, підручниках, довідниках і посібниках з української мови. Але разом з тим літературні норми з часом можуть змінюватись і в межах норми співіснують мовні варіанти, під якими розуміють видозміни однієї і тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування нового і старого в мові. У процесі розвитку літературної мови кількість і якість мовних варіантів змінюється. Проте це не означає, що змінність норми - як одна з її об'єктивно існуючих закономірностей - якось обминає мову телебачення. Навпаки, телебачення як складна єдність різноманітних жанрів демонструє розмаїття стильових різновидів літературної мови, оскільки перебуває в центрі відображення змін, які відбуваються в мові. Саме мова телебачення, а не мова художньої літератури, відбиває з дивовижною оперативністю ті семантичні зсуви, незвичні у своїй новизні сполучення слів, які щодня з'являються у мові [47, 231].

Отже, у мові телевізійних ЗМІ активно виявляють себе всі визначальні тенденції розвитку норм. Останні іноді вступають у виразні суперечності: з одного боку, це прагнення до збереження стабільності норми, з іншого, - діахронічні зміни; це, з одного боку, нормативна диференціація мови за стилями, з другого, - тенденція до переходу норми з одного стилю до іншого (норми наукового стилю починають діяти у публіцистичному стилі; у свою чергу, публіцистичний стиль помітно впливає у наш час на мову художньої літератури та ін.) У мовленні учасників телеефіру виявляється тенденція до зближення норм усної і писемної мови: з одного боку, оскільки варіанти писемної мови сприймаються як найбільш очевидно нормативні, то вони починають діяти і в усному мовленні, з іншого боку - навіть у діловому стилі відбувається процес поступової відмови від застарілих, книжно-писемних форм і конструкцій, що закріплюється мовною практикою телебачення [23, 169].

Культура писемного й усного мовлення всіх, хто користується українською мовою як засобом спілкування та передачі інформації, полягає в тому, щоб досконало оволодіти мовними нормами і послідовно дотримуватись їх. Опанування всіх норм літературної мови сприяє підвищенню культури мови [28, 17]. Як уже підкреслювалось, норма у мові є категорією суспільно-історичною, соціально-естетичною, вона відображає і фіксує живий процес мовної комунікації і повинна сприяти дальшому прогресу в мові, засвоєнню того нового, що його приносять потреби багатогранного суспільного розвитку, нові досягнення науки і культури.

2. Порушення мовних норм у телевізійних засобах масової інформації

2.1 Порушення орфоепічних норм вимови

Мовознавча наука як і будь-яка інша, існує не лише в собі і для себе: її результати через різні канали повинні поширюватись назовні ? в середовище неспеціалістів. Одним з таких популяризаторів, а одночасно й кодифікаторів мовознавчих знань мало б бути телебачення. Упродовж 90-х рр. ХХ ст. та початку ХХI ст. засоби масової комунікації України зазнають надзвичайно великих змін у своїй діяльності. Йдеться про стратегічні й тактичні організаційні, матеріально-фінансові, творчі, морально-психологічні трансформації вітчизняних мас-медіа. Подібні зміни властиві й українському національному інформаційному радіомовленню. Навіть людина (споживач інформаційного продукту), яка здебільшого не втаємничена в особливості функціонування певної системи, протягом останніх 10-15 років не могла не помітити одну із найвагоміших і найкардинальніших змін у практиці українського радіомовлення - журналістське, редакторське ведення, а не дикторське озвучення інформаційної програми. Журналістів, які здійснюють підготовку та ведення інформаційної програми, називають ведучими або модераторами. Перед такими особами - ведучими-радіожурналістами - постає високе й благородне завдання - створити високоякісний інформаційний або інформаційно-аналітичний продукт. Саме він мав би стати для численної аудиторії українських громадян шляхом до повсякденного об'єктивного, якісного та повного сприймання й пізнання навколишнього світу. Носіями цього інформаційного високоінтелектуального продукту мають бути, безперечно, журналісти, ведучі телепрограм, диктори та ін. Дослідник культури і техніки мовлення в телерадіожурналістиці Ю. Єлісовенко справедливо зазначає: «…в цій професії виявляється важливим не лише те, що говориться, а й обов'язково те, як говориться. У певному розумінні це є специфікою телерадіожурналістики, бо неправильно вжиті в ефірі наголос, вимова, слово можуть спотворити зміст і мати непередбачені наслідки. До того ж, будь-які порушення техніки усного мовлення миттєво позначаються на культурі мови журналіста і цілком обґрунтовано викликають недовіру як до нього самого, так і до результатів його професійної діяльності» [23, 170]. Не викликає заперечень, що втратити довіру слухачів - це серйозне професійне випробування для ведучого, яке витримують не всі. Особливу увагу привертає мовлення телеведучих. Адже з допомогою засобів мови вони не лише інформують, а й впливають на мову, мовні норми (вимову, мелодику), словниковий запас глядачів. Така наука телеефіру часто результативніша, ніж мова школи, підручників і т. п. Для українського телебачення характерне порушення таких норм сучасної української літературної мови: орфоепічних, лексичних, акцентуаційних, морфологічних та ін. Ведучі та диктори часто несвідомо нехтують нормами української літературної мови.

У програмах телебачення нерідко можна спостерігати порушення орфоепічних норм. Орфоепія - складова частина тих засобів, які створюють естетику мовлення, а особливо коли йдеться про гармонійне виховання особистості, маючи на увазі музичну освіту, вміння розуміти світ мистецтва, знання іноземних мов, фізичний розвиток. Незнання правил орфоепії не дасть змоги повною мірою реалізувати себе як самодостатню особистість. Рідко говорять про необхідність досконалого володіння рідною мовою. Але ж мова - це те, що виявляє сутність людини, і тому на мовне виховання слід звертати особливу увагу. Навчання правильної вимови необхідне такою ж мірою, як орфографії та граматичних правил. Передусім це стосується мовленнєвої практики людей так званих «публічних професій», до яких належить, безумовно, і журналістика в усіх її проявах. У мовленні дикторів найбільше вражають слух помилки фонетичного плану. Зокрема, це порушення правила чергування у-в, і-й, варіантів прийменника з, із, зі. Мало що залишається від славнозвісної милозвучності української мови. Це можна пояснити засиллям російської розмовної мови, що впливає на особливості вимови звуків, а також дефекти вимови, пов'язані з будовою мовного апарату журналіста чи диктора.

В одній зі своїх праць Юрій Єлісовенко виділяє «три руйнівні тенденції» щодо порушення норм вимови ? це «фекання», «шокання» і «цікання» [23, 170] і демонструє це на прикладі телеканалу «Інтер». Оскільки журналісти однієї з найважливіших інформаційних програм будь-якого каналу, тобто новин, створюють свої сюжети спочатку для російськомовних «інтерівських» «Подробностей», а потім подають у перекладі для українськомовних «Подробиць». Як наслідок ? м'які шиплячі, акцентуаційні та інші порушення, наприклад: чьотири, шось, розпочафся, опануваф, зрозуміф, випадок, легкий, черговий і т. п.

Однією з багатьх проблем є неправильна вимова голосних та приголосних звуків. Із спостережень за українським мовленням у телевізійних ЗМІ виявлено такі типові помилки:

У вимові голосних:

1. Вимова звука а замість о (акання) в таких позиціях:

а) у прізвищах на - енко, - о в Н. в. однини:

Неправильно Правильно

Ющенка Ющенко

Тимошенка Тимошенко

Нестайка Нестайко

б) у прислівниках та збірних числівниках на - о:

Неправильно Правильно

багата багато

абсалютна абсолютно

кардинальна змінився кардинально змінився

чотирнадцятера чотирнадцятеро

в) у середині слова:

Неправильно Правильно

кали піднялися коли піднялися

іназемний іноземний

прапанують пропонують

сваїм пацієнтам своїм пацієнтам

колярів кольорів

абсалютне абсолютне

задаволений задоволений

2. Вимова звука у замість о (укання) в різних позиціях:

Неправильно Правильно

вусьми восьми

дуведено вину доведено вину

пукриття покриття

пувернутися повернутися

удин один

утримати отримати

удержати одержати

3. Вимова звука и замість і в різних позиціях:

Неправильно Правильно

комплиментів компліментів

родини Пинчук родини Пінчук

всих всіх, усіх

космичної космічної

4. Вимова звука і замість е на початку слова (навіть за умови йотації)

Неправильно Правильно

ікономічні економічні

Ївропі Європі

Їгипті Єгипті

ївропейське виробництво європейське виробництво

5. Вимова звука і замість и в різних позиціях:

Неправильно Правильно

восені восени

грузінські грузинські

Чілі Чилі

Кітай Китай

століцею столицею

митрополіт митрополит

близько вісімнадцяті близько вісімнадцяти

Орфоепічною вимогою української літературної мови є набуття нею милозвучності. Досягається це шляхом використання чергування префіксів і прийменників у - в та сполучників і - й, наприклад: земля й небо, думки й почуття. Як бачимо, нескладовий голосний, що походить з і вимовляється на місці сполучника і після слова, яке закінчується голосним. Сполучник і використовуємо ж як сполучник між двома приголосними: вітер і дощ, використання сировинних і трудових ресурсів. Грубою орфоепічною помилкою є вимова на місці букви і-й і навпаки замість й-і, що призводить до затруднення мовлення, а далі й до його помилковості.

Ще однією орфоепічною помилкою у вимові приголосних, є тенденція до оглушення дзвінких звуків. Дзвінкі шумні приголосні в кінці слова та в кінці складу перед глухим приголосним в українській мові вимовляються дзвінко. Оглушення дзвінких приголосних у літературному мовленні не допускається, окрім окремих слів: вогко, легко, кігті, нігті.

1. Оглушення дзвінких приголосних звуків у кінці слова, у позиції перед глухим, деякими губними й сонорними приголосними звуками та на межі слів:

Неправильно Правильно

засіп засіб

шоколат шоколад

дії комант дії команд

приклат приклад

вперет вперед

біх біг

зарас зараз

прогнос прогноз

суперкупка суперкубка

вітпочинок відпочинок

ріске сростання різке зростання

запоріський запорізький

Наприклад:

- «Я маю вам віддати при[с],» (Мирослав Кувалдін, ведучий програми «Міністерство прем'єр» («М1»);

- «У номінації перемі[х]…», (Дмитро Єфименко, ведучий програми «Inside» («ТЕТ»).

2. Вимова звука ф замість ў (у нескладотворчого, графічного в). Про оглушення нескладотворчого ў варто говорити окремо. Якщо оглушення дзвінких приголосних як таких можна ще якось пояснити та виправдати, то заміна сонорного звука [в] на неприродний для української мови звук [ф], що призводить до втрати милозвучності, на нашу думку, спричинена виключно впливом російської мови.

Неправильно Правильно

Киїф Киїў

лаф-радіо лаў-радіо

побувала ф Парижі побувала ў Парижі

дереф дереў

траф траў

Наприклад:

- «Вони поїдуть або [ф] Туніс, або [ф] Туреччину» (Ігор Пелих, ведучий програми «Галопом по Європах», «ICTV»);

- «У моєму міністерстві з'яви[ф] ся джекпот» (Мирослав Кувалдін, «М1»).

3. Вимова м'якого приголосного звука т' як ц':

Неправильно Правильно

розганяюць розганяють

безробіцця безробіття

4. Окрім оглушення дзвінких, не менш загрозливою у мовленні ведучих телепрограм є тенденція до вимови м'яких шиплячих. Згідно з літературними нормами української орфоепії, шиплячі приголосні завжди вимовляються твердо, не враховуючи окремі позиції. Однак для деяких телевізійників вимова м'яких шиплячих, мабуть, вважається нормою.

Неправильно Правильно

щьо що

дощь дощ

виїжджяють виїжджають

чьотирі чотири

Наприклад:

- «У вас є якісь докази того, [ш'ч'о] я маю вам віддати приз?» (Мирослав Кувалдін, «М1»);

- «Ви ба[ч'і] ли?» (Ігор Пелих, «ICTV»).

З іншого боку, у мовленні окремих ведучих помітно зовсім протилежну тенденцію. Йдеться про «надуживання» твердих шиплячих, коли ведучі, намагаючись дотримуватись вимовних норм, іноді, образно кажучи, перегинають палицю. Наприклад:

- Тетяна Рамус, ведуча програми «Nota bene» на телеканалі «ТЕТ»: «…є ре[чи], яких ми не робимо»;

- Ольга Горбачова, ведуча передачі «Мелорама» телеканалу «Інтер»: «До ре[чи]»;

- Ольга Герасим'юк, ведуча ток-шоу «Без табу» на каналі «1+1»: «У нашій переда[чи]»;

- Катерина Могильна, журналістка програми «Inside» телеканалу «ТЕТ»: «Варто частіше дивитися співрозмовнику в о[чи]».

5. Мяка вимова приголосних перед голосним е:

Неправильно Правильно

Коблєво Коблево

Нівєя Нівея

мілєніум міленіум

алгємба алгемба [25, 112].

Щодо оглушення приголосних на кінці слова, то воно пов'язане з поганою роботою мовного апарату, бо для того, щоб зберігати дзвінкість у кінці слів, треба виробити звичку до цього. Тому що збереження дзвінкості потребує постійної роботи над технікою мови. Оглушення дзвінких

звуків у середині слова - явище неоднозначне. В цьому випадку можна, з одного боку, погодитися із Л. Прокоповою, котра на основі свого експериментального дослідження дійшла висновку, що «в українській мові можна констатувати наявність часткової регресивної асиміляції за глухістю під впливом глухих приголосних або беззвучної паузи». Відтак у словах «глибше», «необхідна», «розкіш» ми можемо констатувати регресивну асиміляцію за глухістю. Такої ж думки дотримується і мовознавець

Л. Хоменко. Вона розглядає оглушення приголосних не як помилку, а як варіант, посилаючись на тих дослідників, котрі у різний час фіксували це явище (Є. Кроткевич, П. Тимошенко, А. Москаленко, І. Зілинський). Є. Кроткевич у 30-х роках писав про те, що якщо в слові збігаються два приголосних звуки, то перший вимовляється часом неясно, глухий приголосний перед дзвінким переходить у дзвінкий, а дзвінкий перед глухим - у глухий. Натомість М. Наконечний відносить підміну дзвінких шумних приголосних глухими до фонематичних помилок. За словами дослідника, «дзвінкі шумні приголосні в українській літературній вимові не обмежені певними позиціями в слові (тільки на початку складу перед глухими приголосними вони переходять у глухі), і кожна їх заміна глухим приголосним є фонематичною помилкою» [20, 104].

Таким чином, з одного боку, можна припустити, що оглушення дзвінких приголосних є природним для української вимови. Адже назване явище характерне для багатьох південно-західних говірок. З іншого боку, слід ураховувати, що норми української літературної норми базовані на центральних діалектах, де зберігається дзвінкість. У зв'язку з цим виникає чимало дискусій у колі мовознавців стосовно нормативності чи не нормативності оглушення приголосних.

Практичне значення орфоепії винятково важливе, оскільки дотримання орфоепічних норм, як й інших літературних норм, удосконалює мову як засіб спілкування, полегшує обмін думками. Унормована вимова є однією з ознак культури мовлення. Зрештою, у якому б розумінні ми не розглядали поняття орфоепії, можемо сміливо зауважити, що вона є складовою частиною культури мовлення та загальної культури людини. А тому порушення орфоепічної норми веде до зниження культури як окремої людини, так і цілого суспільства. У нашому випадку окремою людиною виступає людина публічна, зокрема телеведучий, помилки якого можуть призвести до мовної деградації цілого суспільства, себто глядачів.

2.2 Порушення акцентуаційних норм сучасної української літературної мови

Правильність наголошування є однією з ознак культури мовлення. Однак, часто у мовленні ведучих трапляються помилки у наголошуванні слів. Акцентуаційні помилки разом із гугнявою, монотонною манерою ведення програми створюють враження, що перед мікрофоном - байдужа та нецікава людина. Причина, як і в попередньому випадку, полягає у незнанні, рідше у небажанні дотримуватися літературних норм.

При виробленні акцентуаційних норм українська мова має набагато більше труднощів, ніж у формуванні лексики. Пояснюється це строкатістю наголошування в різних говорах нашої мови, а також упливом сусідніх мов, насамперед російської та польської. Ще один чинник, що не сприяє закріпленню нормативного наголошування серед широкого загалу мовців, - надуживання в творах багатьох авторів, особливо сучасних, поетичними вільностями. Нерідко це зовсім не поетичні вільності (себто відступи від норм, зумовлені стилістичними або ритмомелодичними міркуваннями), а просто мовна безграмотність та неохайність [17, 22].

У всіх цивілізованих народів акцентуаційним зразком є мова акторів національних театрів та кіно, мова дикторів радіо й телебачення. Нам, українцям, у цьому, як і ще багато в чому, не пощастило. Незважаючи на те, що ми дали світові Олександра Довженка, фільмів доброю українською мовою бачимо мало. Значна частина представників сучасного українського театру - не українські артисти, а люди, що грають роль українських артистів, бо розмовляють українською тільки на сцені. На радіо й телебаченні справи в цій галузі ще гірші. Коли, наприклад, в українському слові є подвійний наголос, вибирають спільний з російським: завжди, договір, алфавіт (рос. всегда, договор, алфавит), хоч природніші традиційні наголоси: завжди, договір. Наголос у слові алфавіт на другому складі основний у нашій мові, бо збігається з грецьким алфавітон, від якого походить українська лексема [44, 109].

Буває, що й не подвійний, а єдиний український наголос, не схожий на російський, замінюють останнім. Причому не лише недосвідчені молоді коментатори, а й диктори з чималим стажем. Замість Гарасим, Герасим (Гарасимович, Герасимович) вимовляють Герасим (Герасимович). Замість община (первісне дородове об'єднання людей) уживають община в словосполученні палата общин, демонструючи до того ж незнання лексичних норм, бо українською мовою можна сказати тільки палата громад, коли йдеться про парламент Великобританії.

Займенники той, цей у родовому відмінку однини мають наголос на закінченні - того, цього. А коли їх уживають із прийменниками, то наголошують на першому складі: до (після) того (цього). Деякі диктори радіо й телебачення ставлять наголос завжди в кінці: того (цього) і до того (цього).

Джерелом розхитування акцентуаційних норм є також необґрунтоване перенесення діалектних наголосів у літературну мову. Останнім часом чуємо імперський та ринковий. Треба пам'ятати, що ці прикметники мають наголос на тому самому складі, що й іменники, від яких вони утворені: імперія - імперський, ринок - ринковий. Поширені в розмовному мовленні варіанти імперський, ринковий або ринковий є ненормативними.

Зазначимо, що чимало українців не вміє правильно наголошувати навіть своєї самоназви та похідного від неї прикметника. Наголос Україна, українець, український з погляду загальнонародної мови діалектний, а з погляду літературної мови застарілий. Сучасна акцентуаційна норма припускає єдино можливий наголос на третьому складі ? Україна, українець, український. Завдяки академікові Л. Булаховському таке наголошення закріпилося і в сучасній російській літературній мові ? Украина, украинец, украинский; порушують його здебільшого українці, котрі відмовилися від рідної мови і стали «російськомовним населенням».

Найчастіше у телевізійних програмах неправильно вживають слова новий, випадок, середина, ненависть, текстовий, фаховий та ін. В телевізійному мовленні раз по раз чуємо новий. Колись це слово справді мало два наголоси, але вже давно наголошення на першому складі вважається ненормативним. Тим, хто хоче навчитися українських наголосів, треба більше читати поезії видатних майстрів нашого письменства: «Нове життя нового прагне слова» (М. Рильський); «Щоб пісні мої стали новими, Як налагодить струни мої?» (В. Сосюра) [28, 44].

Слово «випадок» у літературній мові завжди мало і має тільки один наголос - на першому складі. Воно належить до цілої низки подібних щодо творення слів з наголосом на префіксі ви- : вибалок, виняток, виросток, виселок, висновок тощо. Отже, наголос випадок невластивий для української мови. Слово ненависть, а також усі похідні від нього (ненависний, ненавидіти, ненавиджу й ін.) у літературній мові мають наголос на складі - на- Цей наголос властивий для всієї території України, уживаний у поетів, що репрезентують різні говори нашої мови (Т. Шевченко, І. Франко, Л. Українка, М. Рильський, М. Вінграновський та ін.): «Тільки той ненависті не знає, Хто цілий вік нікого не любив» (Леся Українка); «Я ненавиджу рабства кайдани» (П. Грабовський). Тож для наголосу ненависть в українській мові немає жодних підстав. Текстовий і фаховий наголошують за зразком прикметників, що походять від односкладових іменників лісовий, льодовий, сніговий, цеховий (від ліс, лід, сніг, цех тощо).

В одній із навчальних передач довірливих телеглядачів запевняли, начебто українською мовою треба казати два острови. Але це не відповідає дійсності, бо, як відомо, іменники, які в множині змінюють наголос, у сполученні з числівниками два (дві), три, чотири зберігають наголос однини: озеро - озера, але два (три, чотири) озера; дерево - дерева, але два (три, чотири) дерева; жінка - жінки, але дві (три, чотири) жінки; острів - острови, але два (три, чотири) острови [30, 12].

Нижче наведемо слова та словоформи, в яких особливо часто спостерігаємо у мовленні сучасних телеканалів відступи від акцентуаційних норм:

1. У наголошуванні числівників:

Неправильно Правильно

вісімдесят вісімдесят

одинадцять одинадцять

чотирнадцять чотирнадцять

2. У наголошуванні іменників:

Неправильно Правильно

вигода вигода

діалог діалог

листопад листопад

цінник цінник

недоторканість недоторканність

3. У наголошуванні прикметників:

Неправильно Правильно

легкий легкий

лікерний лікерний

малиновий сік малиновий сік

малиновий стяг малиновий стяг

черговий черговий

тонкий тонкий

4. У наголошуванні дієслів:

Неправильно Правильно

було було

візьму візьму

напишу напишу

5. У наголошуванні сполучників та прислівників:

Неправильно Правильно

або або

також також

поки поки

абияк абияк

Дослідниця Н. Бабич вважає, що акцентуаційні норми мають еталоном живе народнорозмовне мовлення, тому вони частіше змінюються, відбувається їх уточнення, що (разом із впливом діалектного мовлення та поширеної російськомовної практики) є однією з причин появи типових помилок у наголошуванні слів [4, 33]. Звісно, словники наголосів мають бути настільною книгою ведучого інформаційної програми. Як зазначає відомий мовознавець В. Жугай «журналісти ніяк не усвідомлять, що без рідного слова (а в нашому випадку доречніше було б сказати: якісного рідного слова) вони є ніхто. А відтак і споживач подібної медіа-продукції теж ніхто. Як наша держава може претендувати на якесь світове визнання, якщо не шанує власної мови?» [25, 223].

На думку мовознавців, вирішення цієї проблеми розпочнеться лише тоді, коли або журналіст, або глядач перестане миритися з деформацією власної мови. Часто зустрічаються наслідки такого зверхнього ставлення ЗМІ до мови. Оскільки глядач, що споживає той чи інший телевізійний продукт, так чи інакше вважає його за орієнтир у мовному відношенні. А тому повторює мовні огріхи телевізійників, навіть не розуміючи, що вони не є нормативними.

2.3 Порушення лексичних норм у вживанні слів та словосполук: росіянізми, суржик

Лексичні помилки, виявлені в мовленні дикторів та ведучих на українському телебаченні, належать до трьох основних груп:

- вживання росіянізмів або кальок;

- вживання українських слів з невластивим їм значенням;

- вживання суржику в мові.

Російські слова вживають замість українських, адаптуючи їхнє фонетичне, словотвірне та морфологічне оформлення до українського (напр.: рос. опасения - укр. опасіння), або буквально перекладають їх, тобто калькують (напр. рос. горючее - укр. пальне). Щодо помилкового вживання деяких українських слів і словосполук, то здебільшого сплутують їхні значення, наприклад: особа і особистість. Для коментування відібрано ті помилкові вживання слів, що вже стали характерними для мовлення вітчизняного телебачення [20, 12]. «О рідне слово, хто без тебе я?» ? над цим риторичним запитанням живого класика нашої літератури Д. Павличка представники української нації замислюються доволі нечасто. Оскільки якби це було не так, то українська мова, що згідно з Конституцією нашої країни визначається як державна, лунала б частіше, ніж іноземна, себто російська.

Про це свідчить та проблематична ситуація, що склалася на вітчизняному телебаченні. Звісно, не можна не відзначити тенденцію щодо зростання кількості саме українськомовного телевізійного продукту протягом останніх років. Утім, проблема полягає в тому, наскільки ця рідна мова відповідає елементарним літературним нормам, іншими словами, наскільки вона є якісною та повноцінною. Адже порушення загальноприйнятих правил паплюжить нашу мову, перетворює її на суржик або на пародію.

А втім, на думку мовознавців, найнебезпечнішим є те, що калічена українська транслюється на багатомільйонну аудиторію. Глядачеві нав'язують українську мову (якщо її можна назвати українською) досить низького ґатунку. Коли йдеться про помилкове вживання росіянізмів, то переважно мають на увазі лексичні росіянізми, при цьому здебільшого не беруться до уваги фонетичні, граматичні та ін. Проте варто зауважити, що будь-які росіянізми, вжиті без спеціальної стилістичної настанови, є вкрай небажаним явищем у мові мас-медіа, оскільки вони не просто тиражують помилки, а й руйнують саму «структуру української мови» [19, 33]. Ці помилки за частої їх повторюваності масовий глядач (читач) починає сприймати як певну «норму», як зразок для наслідування.

Але лексичні росіянізми справляють менший руйнівний вплив на структуру української мови, оcкільки їх легше зауважити в тексті і виправити, принаймні подумки, на відповідні українські слова. Значно більшої шкоди завдають мовленню граматичні росіянізми, які вносять в українську мову чужі їй структури, руйнуючи ті, що існували досі, уподібнюють українську мову до російської, нівелюють усі особливості української мови, які, власне, й визначають її своєрідність, відрізняють її від російської та інших мов. Після такого руйнування можна буде констатувати абсолютну подібність двох мов і дійти невтішних висновків щодо доцільності існування однієї з них, ясна річ не російської. Тому шкода від мимовільного, несвідомого руйнування самого фундаменту мови є набагато більшою, ніж здається на перший погляд. Ця руйнація переходить межі суто мовних явищ і стає вже важливою суспільною проблемою.

Насамперед зауважимо, що найбільше на телебаченні випадків помилкового вживання слів, які властиві російській мові і не характерні для мови української, тобто лексичних росіянізмів. Не можна сказати, що таких помилок частіше припускаються саме тележурналісти. Зрозуміло, на телебаченні лексичних росіянізмів більше, але тільки тому, що, крім журналістів, у передачах беруть участь також політики, фахівці з різних галузей народного господарства, науки й культури, просто люди, які потрапили в об'єктив телекамери випадково. Найчастіше причиною помилок є недостатній словниковий запас у людей, які порівняно недавно почали говорити українською мовою. Проте й ті журналісти, для яких українська мова є рідною, припускаються таких помилок через вплив російськомовного середовища чи внаслідок засилля російськомовних передач на окремих загальнонаціональних і місцевих телеканалах, на FM-радіостанціях (ці передачі, навіть якщо їх спеціально не прослуховувати, мимоволі впливають на підсвідомість, оскільки нав'язливо лунають у громадському транспорті, в кафе, в місцях масового відпочинку людей). Безумовно, будь-якій людині властиво помилятися, адже, як кажуть, не помиляється той, хто нічого не робить. Однак, з іншого боку, якщо ми спостерігаємо повторення одних і тих самих порушень уже не перший рік поспіль, то це означає, що вітчизняні медіа свідомо не дотримуються літературних норм української мови, навіть не намагаючись щось змінити. За словами мовознавця, доцента кафедри телебачення і радіомовлення Інституту журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Юрія Єлісовенка, «треба боятися не помилок, а байдужого ставлення до них» [23, 169].

Найчастішими у мові ЗМІ є такі лексичні росіянізми:

- наступного дня можете у призначений час підійти у призначене місце і видати себе за чергову жертву; він не той, за кого себе видає (УТ-1. - 2009. - 14 вересня);

- до якого психотипу можна зачислити наше суспільство? (СТБ. - 2007. - 22 січня); на ваш рахунок зачисляться гроші в доларовому еквівалентні (ICTV. - 2010. - 2 жовтня);

- сюжет зводився до наступного: в Англії побудовано гігантський трансатлантичний корабель - втілення розкоші та комфорту (1+1. - 2003. -

11 травня); привертають увагу наступні положення програми цього кандидата у Президенти України (СТБ. - 2005. - 23 жовтня);

- кожен з нас помічав: у певний період доби ми переживаємо емоційний та фізіологічний підйом чи спад (УТ-1. - 2000. - 1 червня); команда сьогодні на підйомі (1+1. - 2009. - 9 жовтня);

- були захоплені багаточисленні печери, у яких виявлені склади, казарми, госпіталь і навіть в'язницю (Інтер. - 2006. - 23 травня); це помітно в багаточисленних розповідях про пригоди (Інтер. - 2008. - 17 вересня);

- якась доля правди в цьому є (Інтер. - 2010. - 21 січня).

Наведених росіянізмів уникнути порівняно нескладно, варто тільки їх зауважити в мовленні, а найскладніше зробити саме це, бо їх неприродність у тексті може помітити той, для кого українська мова є рідною, хто постійно вдосконалюється в її використанні.

Проте є такі лексичні росіянізми, які в телевізійному і газетному мовленні трапляються лише зрідка. Останнє можна пояснити тим, що в одних випадках це елементарні помилки, а в інших вони мають надто прихований характер, оскільки в українській мові є слова з такими ж коренями. В газетах таких помилок навіть більше, ніж на телебаченні, бо ці приховані помилки виникають найчастіше в аналітичних текстах, а на нашому телебаченні переважає інформативне і розважальне мовлення. Дуже легко порівняти особливості виникнення згаданих помилок на таких прикладах:

- треба було працювати і працювати, щоб довести, що це не випадковість і ти завжди чогось вартуєш у цьому житті (Інтер. - 2009. - 29 травня); це нічого не вартує (СТБ. - 2009. - 3 вересня);

- молодого робітника назначили директором одного підприємства (ICTV. - 2004. - 6 квітня); мене назначили на цю посаду, не спитавши моєї думки (СТБ. - 2006. - 1 червня);

- президент безсумнівно правий, зазначаючи, що серйозну загрозу національній безпеці представляє політизація суспільства (ТЕТ. - 2008. - 12 лютого); що він представляє собою? (СТБ. - 2005. - 3 липня);

- цей молодик на вулиці Грінченка наніс ножове поранення у живіт працівнику Служби безпеки України у Львівській області (СТБ. - 2008. - 13 травня); Владислав Ващук наніс потужний удар по м'ячу (УТ-1. - 2009. - 29 вересня);

- після впевненої перемоги львівських футболістів на виїзді над дніпропетровським «Дніпром» ніхто не сумнівався, що така ж участь чекає й «Ворсклу», яка застрягла внизу турнірної таблиці (1+1. - 2008. - 5 липня); незавидна участь одного з провідних гравців (Інтер. - 1999. - 10 жовтня);

- однак існування боргу, який потрохи накопичувався ще з початку цього року, ніхто не заперечує (Інтер. - 2009. - 14 жовтня); у нас триває процес накопичення знань (СТБ. - 1999. - 24 серпня).

Не набагато менше в телевізійному мовленні граматичних росіянізмів. Проте шкода від них помітно більша, оскільки, повторюємо, вони руйнують саму структуру української мови. На морфологічному рівні росіянізми переважно виявляються у вживанні іменників у роді і числі, властивим російській і не характерним для української мови, у творенні відмінкової форми за типом, притаманним російській мові:

- Олександр влаштував зустріч зі своїми доньками Анєю та Аліною (ТЕТ. - 2009. - 20 травня); ми з Вальою прийшли раніше за інших (СТБ. - 2003. - 12 квітня);

- у Вас немає часу для відвідування салонів-краси, сеансів масажу, аеробіки або шейпінга? (Інтер. - 2008. - 1 травня); ми щойно повернулися з Кривого Рога (СТБ. - 2000. - 14 жовтня);

- менінгіт «передає нам привіт». Звідки? Виявляється, невинна нежить може бути проявом…вірусного менінгіту! (1+1. - 2009. - 3 січня); про це я дізнався з великою біллю (СТБ. - 2005. - 28 червня); вона терпляче чекала мого повернення із роботи, щоб вилити усю свою біль (Інтер. - 2008. - 12 липня).

Для російської мови характерна складна форма майбутнього часу дієслова, а проста форма вищого і найвищого ступенів порівняння прикметників утворюється дуже обмежено. Якісні ознаки деякі журналісти переносять в українську мову, якій більше властиві прості форми, що є стилістично нейтральними, і тому їх вільно вживають у всіх стилях. Складені ж форми характерні переважно для книжного мовлення (для офіційно-ділового і наукового стилів). Ступені порівняння прикметників тележурналісти інколи утворюють за нормами російської мови, не беручи до уваги специфіку української мови:

- але схоже на те, що мешканці будинку мовчати не будуть (1+1. - 2010. - 14 квітня); сьогодні «ліві» будуть протестувати (Інтер. - 2007. - 17 грудня); Євтушок буде підключатися і до атак (СТБ. - 2007. - 12 грудня); шахтарі будуть страйкувати (УТ-1. - 2009. - 10 жовтня);

- одне з самих болючих питань, що мучить українську політику майже з часів перебудови, - питання доцільності і ціни компромісів (1+1. - 2008. - 18 вересня); один день сьогоднішній цінніший двох днів завтрашніх (ТЕТ. - 2009. - 12 серпня); він був серед нас самий кращий (СТБ. - 2005. - 19 серпня).

Синтаксичні росіянізми - це переважно так звані пасивні конструкції на місці українських активних зворотів і безособових речень, а також конструкції з невластивими українській мові активними дієприкметниками теперішнього часу, наприклад:

- вибити гроші, які заборгували до бюджету непрацюючі або ж слабо працюючі підприємства, погодьтеся, неможливо жодними діями (1+1. - 2005. - 12 січня);

- невпинно зростаюча кількість осіб, які у вільний від безцільного вештання містом час, займаються збиранням підписів за політичну партію чи блок (СТБ. - 2010. - 4 жовтня).

Крім того, чимало помилок у мові ЗМІ пов'язано з порушенням норм керування. Їх припускаються тоді, коли не враховують розбіжностей у варіантах керування в українській і в російській мовах. Наприклад:

- напевно все це і стає причиною тому, що багато українських музикантів перебираються до нашої східної сусідки (Інтер. - 2007. - 7 червня);

- Хочу подякувати телеглядачів за увагу (Інтер. - 2010. - 21 квітня);

- Головне - не зраджувати собі (СТБ. - 2006. - 6 липня).

Найбільша кількість невмотивованих росіянізмів на телебаченні та в рекламі припадає на вживання українських слів у російському значенні або використання їх з російськими ознаками.

Прикладами цього можуть слугувати: ярмарка, рибалка, плитки, нежить, попередити. Ми вже не кажемо про поширене в українській мові «слідуючий» яке вживає чи не кожен промовець.

Майже жодна реклама медичних препаратів чи побутової техніки не обходить стороною словосполучення: «попередити хворобу (нежить, псування тощо)». Дійсно, російське слово «предупредить» має два основних значення: «не допустити щось» та «заздалегідь повідомити про щось». Однак в українській мові для позначення цих понять існує два слова - «запобігти» та «попередити» відповідно. Тобто хворобі запобігають. До речі, слово «нежить» як і «біль» - чоловічого роду, тому запобігають нежитю, а не нежиті, як каже переважна більшість «голосів з екрану».

Інша подібна помилка лунає, коли ми чуємо «на ярмарці товарів народної творчості». Звичайно, правильний відповідник слова чоловічого роду «ярмарок» - «на ярмарку».

Дуже дивно звучить українською вислів: «Того дня вони, як завжди, пішли на рибалку». Зрозуміло, що в даному випадку необхідно було сказати «риболовля» чи «ловля риби».

При перегляді реклами неодноразово звучить вислів, коли при позначені багатьох плиток (керамічних) нам пропонують за законами російської мови купити «плитку», на яку «завжди самі низькі ціни».

Зрозуміло, що обсягу роботи не вистачить розповісти про всі чи найпоширеніші русизми в мові телебачення, хоча є ще й «квартири з усіма зручностями» (замість нормального українського «з усіма вигодами» з наголосом на другому складі) та багато інших випадків засмічення та перекручення нашої мови непотрібними запозиченнями з мов наших сусідів [26, 133].

Українська літературна мова на сучасному етапі характеризується відчутною лібералізацією норм: збільшується варіативність мовних одиниць і слововживання загалом, розхитуються мовностилістичні та правописні норми, послаблюються та розмиваються стильові та стилістичні обмеження. На цьому загальному ослабленому мовному тлі посилюється функціонування інтерферем, тобто мовних елементів та різних засобів, що не відповідають літературній нормі. Як зазначає мовознавець О. Сербенська: «Інтерферемність може підстерігати недбалого мовця на рівні фонетичному (спотворення звукового комплексу, оформленого як слово, окремого звуку, наголосу), морфологічному (плутанина граматичних форм, нечітке розрізнення граматичного значення слів, неправильне словотворення), синтаксичному (порушення граматичної організації словосполучень та речень) та ін. Нагромаджуючись, інтерфереми утворюють різні комбінації, і - як наслідок - мова втрачає свою правильність і, врешті, перетворюється на суржик» [59, 117].

Підходи до вивчення суржику, що трапляються у науковій літературі, констатує О. Сербенська: «соціолінгвістичний, психологічний, лінгвістичний, педагогічний, естетичний», зокрема зазначаючи можливість виокремлення й політичного аспекту: «Якраз суржикомовним буває складно визначити свою національну належність, вони легше піддаються різним політичним впливам і, усвідомлюючи свою другосортність - а в цьому їм всіляко й дуже фахово «допомагають», переходять у категорію російськомовного населення» [57, 159]. У контексті лінгвістичного аналізу автор пропонує виділити деякі відносно сталі характеристики явища «суржик», а саме:

1) штучність, тобто суржик є неорганічним поєднанням елементів різних мов; ця ознака випливає вже з самого визначення явища «суржик», що його наводять довідкові видання;

2) мінливість суржику; для прикладу, «навіть найменш підвладний змінам граматичний кістяк мови в суржику розхитаний і плинний. А вже фонетичні варіанти слів настільки різняться, що лишається проблематичною сама можливість встановлення чітких фонетичних характеристик цієї субмови» [59, 223];

3) вторинність, тобто разом із запозиченням елементів мов, з яких суржик утворився, він успадковує і певні закони функціонування цих мов, своєю чергою, подібна мішанина породжує свої т. зв. «правила утворення безладу». Існує навіть думка, яку відстоює професор Гарвардського університету Майкл Флаєр, що суржик ? це самостійна «низька» мова зі своєю граматичною та фонетичною системою [59, 225].

Мовна толерантність є протилежним за значенням поняттям до іншого ? мовної агресії, тобто використання мовних засобів для демонстрації неприязні, ворожості, манера мови, що ображає будь-чиє самолюбство, честь. Використання суржику професійними мовцями ? журналістами ? це вияв неповаги до своєї аудиторії, а отже, мовна агресія щодо своїх читачів, глядачів чи слухачів.

Суржик як чужорідне і неприйнятне з огляду на норми літературної мови утворення є механізмом зниження толерантного звучання журналістського матеріалу, адже мовна толерантність передусім повинна керуватися внутрішніми нормами та законами функціонування мови. Варто зауважити, що пуризм ? це інша крайність, адже «в цілому розмовність публічного мовлення є радше завоюванням демократії, ніж показником кризовості мовленнєвої і тим більше мовної ситуації» [59, 228].

Суржик, як уже хронічна неміч нашої мови, активно функціонує у межах кожної норми. Кожен з аспектів: лексичний, граматичний, стилістичний, в яких ми розглянемо функціонування суржику на журналістських теренах, свідчить про певний вплив на ситуацію з мовною толерантністю журналістів, що тією чи іншою мірою залежить від інтерферемних елементів у тексті.

Перший аспект. Лексичний. Суржик як сукупність елементів двох або більше мов, об'єднаних штучно, без додержання норм літературної мови, первинно існував у лексичному вимірі, позаяк лексика - «найменш консервативний елемент мовної системи» [59, 233]. Першими запозиченнями були слова на позначення побуту та звичаїв сусідів, тобто т. зв. маргінальної лексики (тут важливо не плутати з екзотизмами - словами, що називають поняття й реалії з життя певного народу або групи народів; відмінність полягає у тому, що екзотизми не мають відповідника через відсутність позначуваної реалії у житті носіїв іншої мови, тоді як інтерферемою є уведення в мову паралельної «чужої» назви поняття навзамін рідній, автентичній: «забор» замість українського «паркан», «ступєнькі» замість українського «східці»). У цьому контексті можна було б наводити безліч прикладів з телевізійними ЗМІ від примітивних «утюгів» та «клюкв» аж до «мова йдеться», «пол» замість «підлога» та ін., адже на лексичному рівні суржик є найпомітнішим. І саме в лексичному аспекті суржик виходить за рамки традиційного визначення як українсько-російська мовна мішанина, адже українська мова «уражується» не тільки російськими, а й польськими, англійськими, німецькими лексемами. Як зазначав А. Капелюшний «Якщо додати сюди американізми, то є всі підстави твердити про марґінальність нашого мовного життя» [26, 98].

Американізація мовного простору українських ЗМІ потребує окремої уваги: українсько-американський суржик уже став самостійним явищем нашого медійного простору: римейки, юзери, тінейджери, лузери, райтери заполонили наші екрани та шпальти.

Що ж до «класичного» українсько-російського суржику, то тут варто говорити про цілі системи інтерферемних конструкцій. Наприклад, останнім часом дедалі частіше можна натрапити на такий вислів, як «законослухняні громадяни» (українською органічніше було б сказати «законопокірні», «лояльні», «свідомі»). Такі покручі, як «мені повезло» (замість «мені пощастило»), «ні в якому разі» (замість «у жодному разі»), «співпадати в часі» (замість «збігатися в часі») і т. п., не тільки свідчать про мовне невігластво автора, вони засмічують та лібералізують літературну мову, розхитують її норми, наприклад: «результати податкових перевірок не примусять довго чекати» (укр. «не забаряться»); «по праву на це місце претендували» (правильно «справедливо»); «питається, яка вартість такого договору» (російське «спрашивается» треба було перекласти варіантом складнопідрядного речення, головна частина якого - «Постає питання…»).

Русизми набули ознак традиційних елементів української мови, особливо в сфері телевізійних засобів масової інформації. Причини передусім історичні: «Витіснення української мови з багатьох сфер публічного спілкування призводило до нехтування її функціональними можливостями, до «завмирання» багатьох природних форм вираження, на зміну яким за умов потужного тиску зросійщення приходили форми спотворені, аж до так званого суржику» [26, 137]; «Державна машина стала вимагати вживання певних форм і забороняла вживати інші. Заборонялося вживати питомі українські форми - такі, як «просвіта», «живе срібло», «ґедзь» тощо. Натомість вимагалося вживати форми, штучно скопійовані з російської мови. За останні 65 років українська мова «збагатилася» на такі перли: «блискавковідвід», «гірничорятувальний», «лікарняний лист», «марнославство», «мовленнєвий етикет», «община», «площа січіння», «показання свідків», «правляча верхівка», «променепереломлюваний», «швидкопсувний» тощо» [19, 36]. Є й інша причина, як зазначав мовознавець

А. Капелюшний: «Київське урбаністичне середовище створює психологічно комфортні умови для російськомовної частини населення і дискомфортні для тих, хто зберігає вірність рідній мові. Говорити українською в усіх ситуаціях міських контактів означає повсякчас долати опір мовного середовища. Можна сказати, що мовно-культурна атмосфера наших міст зробила російську мовою пристосування, а українську - мовою протистояння» [26, 43]. Саме в такому контексті чи не найяскравіше простежується роль суржику в зниженні мовної толерантності журналістського матеріалу. Інтерферемні елементи в такому випадку набувають значення образи читача-глядача, адже вживання професійним мовцем суржику є свідчення журналістської недбалості, неуважності, байдужості та зневаги до аудиторії.

Другий аспект. Граматичний. Лексичні інтерфереми не такі підступні, як ті, що функціонують на рівні граматики. Граматичний суржик, тобто такий, що стосується будови мови (будови і форми слова, словосполучення і речення), небезпечний тим, що втручається у внутрішню систему мови. Подібне втручання дестабілізує основні закономірності функціонування мови, руйнує підвалини, на яких надбудовується уся складна структура загальноприйнятих мовних правил та законів. Не завжди пересічний глядач, слухач або читач може розпізнати граматичні інтерфереми, натомість щоденний суржик телевізійних ЗМІ виховує у ньому недбалість до своєї мови. Прикладів граматичного невігластва українських ЗМІ можна навести аж надто багато, тому зупинимося на найпоширеніших категоріях інтерферем.

Розповсюдженим недоліком, що спотворює українську мову телевізійних засобів масової інформації, є плутанина з родом та числом іменників. Якщо більшості журналістів вдалося запам'ятати українського собаку, який наполегливо відстоював і таки відстояв свій чоловічий рід, то вже з папугою виявилося значно складніше: перетворився на ідіому неправильний переклад «Клуб Білий Папуга» (тим часом як цей птах в українській мові тільки жіночого роду). В нашому медійному просторі можна натрапити й на такі словесні витвори, як «пани міністри» (хоча малися на увазі не представники панівного класу, а множина у звертанні безвідносно до класової належності; правильно «панове»); «невидимі чорнила» (тоді як «чорнило» середнього роду). На жаль, навіть з прикметниками, а саме зі ступенями їх порівняння, не всі журналісти можуть дати раду в своїх матеріалах. Тому й чуємо з екранів: «версія законопроекту продуманішена та більш зваженіша», «щодня ситуація на ринку м'ясопродуктів стає краще», «хто з них найкраще».

До окремої категорії помилок, які мають масовий характер, можна зарахувати помилки, спричинені несприйняттям українських закінчень та наголосів при відмінюванні різних частин мови та керуванні: «їм зацікавилися компетентні органи» («ним»), «подякувати вас» («вам»), «запобігти нещасних випадків» («нещасним випадкам»), «приймати рішення по двом законам» («по двох законах»), «коли малюку дати іграшку, він неї вистачає» (в останньому прикладі абсурдність фрази можна розгадати тільки методом логічних розмірковувань: напевно, автор цих рядків таким примітивним способом переклав рос. «ее хватает»).

Периферійною ще досі залишається форма кличного відмінка: «пан професор, як ви можете відреагувати на закиди» (потрібно «пане професоре»); «Віктор Андрійович, як ви прокоментуєте вашу заяву» (звичайно, треба Вікторе Андрійовичу). Часто російськомовні журналісти, які намагаються «підкорити» українську мову, припускаються помилки щодо відмінювання українських чоловічих прізвищ на - ко, тому дуже поширеними стали варіанти: «уряд Президента Ющенко», «експерту Андрію Коваленко вдалося довести неприпустимість запропонованих заходів».

Незнання українських суфіксів та префіксів, чергування кореневих голосних зумовлюють появу таких покручів, як «релігіозна сім'я», «десять тисяч евакуїровано з місць катастрофи», «біблейські істини», «баночне пиво», «почнуться судороги в енергетичному секторі», «експозиція відкривається у центральному виставочному залі», «кубок Великого шлему» і т.д. (правильно було б мовити «релігійна», «евакуйовано», «біблійні», «банкове», «почне судомити», «у виставковій залі», «шолому») [32, 220].

Викорінення граматичного суржику майбутніх журналістів є нагальною проблемою, однак можна прищепити лише потребу підвищувати рівень своєї освіченості, а не саму освіченість як таку. Варіантом мотивації до цього має стати постійне та наполегливе демонстрування та коментування прикладів недолугого користування професійною мовою.

Третій аспект. Стилістичний. Як писав В. Костомаров про те, що характеризуючи сьогоденний стилістичний смак, слід зазначити, що не просто насичення мови сумнівними словами і зворотами малюється його сутністю, але й загальна свобода, не просто зняття заборони, але принциповий допуск будь-яких у даному випадку відповідних засобів виразу у мові газет. Іншими словами, він (тобто смак) характеризується ставкою на змішання, суміщення, зчленовування будь-яких одиниць мови, на неоднорідність мовної форми спілкування, на гетерогенність кожного окремого тексту. Звичайно, така мішанина не сприяє підвищенню рівня національної культури. Суржик розмиває стильові межі журналістських текстів, перетворюючи матеріали професійних мовців на «вуличну» балаканину. Недбале використання, іноді навіть одного, слова не тільки знижує дієвість та ефективність тексту, а й впливає на оцінку авторитетності висловлювання та рівня професіоналізму журналіста. Незнання норм та правил літературної мови не звільняє автора від відповідальності перед адресатом за спотворення мови, нехай навіть несвідоме.

Суржик у журналістському тексті порушує функціонально-стильову систему, унеможливлює стилістичну диференціацію засобів вираження. У контексті стилістики варто говорити й про т. зв. «суржик для інтелігенції» [56,198], тобто той масив лексики, який більшістю словників уводиться до мовного обігу, проте при пильному аналізі все ж виказує свої стилістичні вади. Йдеться насамперед про використання синонімів: «радувати» (можна й «тішити»), жирне молоко (а є й такі варіанти «мастке», «масне», «ситне»), «жителі» (а чи не краще «мешканці») і т. ін. Звичайно, деякі питомо українські варіанти не є такими поширеними, проте кому ж братися за стилістичне збагачення, а подекуди - й «опритомнення», нашої мови, як не журналістам [62, 176].

Підсумовуючи, мусимо визнати, що маємо критичну ситуацію з поширенням суржику в українській мові. Демократизація норм та лібералізація мовних законів неминуче провокують занепад літературної мови. Телевізійні ЗМІ набувають ознак не вихователів та пропагандистів вищої культури, а стають смітниками неякісної «низької» мови. Суржик сприяє дестабілізації та розмиванню стилів, що провокує руйнування самої структури мови.

Із лексико-семантичного та стилістичного рівнів суржик легко перекочував на рівні орфоепії та граматики, втрутившись у мовну систему. Підступність суржику виявляється у тому, що непрофесійний мовник не завжди може розібратися у наявності в тексті інтерферемних одиниць та конструкцій, а тому й беззастережно вводить їх до свого словника. А тут уже йдеться про загальну культуру аудиторії, яку частково покликані формувати ЗМІ.

Культура мовної толерантності набуває значення надзвичайно важливої складової культури суспільства загалом. Журналістський суржик знищує ознаки мовної толерантності тексту, адже невігластво професійного мовця ? це завжди неповага до аудиторії. Варто пам'ятати й про інші передумови мовної толерантності журналістських матеріалів. Навіть активна авторська позиція журналіста не може виправдовувати надмірну категоричність висловлювань, що дуже часто переходить межі етики. Одним із принципів запобігання появи інтолерантних елементів у журналістському тексті є культура полеміки, діалогу, повага до думки опонента, визнання та практичне втілення принципів толерантності. Поряд із формуванням дискурсу гуманізму, поваги іншого та визнанням невідворотної і необхідної інакшості, коректності та спільної відповідальності, налаштованості на згоду через діалог; мовна толерантність повинна базуватися на основних законах культури мови, в межах якої йдеться про саме явище толерантності [62, 220].

3. Вплив телевізійних засобів масової інформації на формування мовної компетенції особистості та шляхи подолання мовних помилок

Телебачення - невід'ємна частина нашого життя. Через канали людина отримує інформацію, необхідну для повноцінного існування або просто переглядає телевізійні передачі заради власного задоволення. Однак телевізійні ЗМІ також впливають на формування естетичних смаків та уподобань, формують мовну компетенцію особистості. Навколо ролі телебачення в нашому житті виникає щоразу більше дискусій. Світ надсучасних передових комунікацій поступово перетворює життя людини на суцільне дійство. Сучасне телебачення використовує ті ж принципи, що пропагували ще в Римській імперії. Як тоді, так і тепер людині пропонують «хліба та видовищ». Цим видовищем і є телебачення з його технічними, комунікаційними нововведеннями, звабливими та ефектними ідеями. Сьогодні глядачі надають перевагу якісному та яскравому телебаченню. Телевізійна мережа все одно охопила практично всі сфери людської діяльності. Тепер у незалежній Україні українська мова в усій її чистоті й красі має посісти належне їй місце. Певна річ, усі відразу не можуть заговорити добірною мовою. До тих, хто лише починає дедалі активніше розмовляти українською, слід виявляти поблажливість і пробачати їм певні мовні огріхи. Однак є люди, які не мають права на помилки (актори, лектори, диктори та інші працівники радіо й телебачення, вчителі, викладачі), бо їхнє слово повинне бути взірцем для решти громадян України. Носіями зразкової української мови мусять стати державні діячі, урядовці всіх рангів та їхні дружини, якщо вони спілкуються з людьми поза своєю домівкою, виступають перед аудиторією безпосередньо чи в засобах масової інформації.

Ми згодні з науковцями, які вважають, що про дотримання вимовних вимог мусить дбати кожен носій мови, якщо він хоче, аби його індивідуальне мовлення відповідало критеріям нормативності. Вимова тісно пов'язана з фонетичною системою мови. Оскільки фонетика є найбільш сталим, найконсервативнішим складником мовної системи, то й вимовні норми ґрунтуються на особливостях лише тих говорів, які лягли в основу літературної мови. Українська мова належить до милозвучних, тобто на слух вона наспівна, приємна. Музикальність і наспівність виявляються в акцентно ритмічній структурі мови, а загалом - в інтонації слова і речення, у ритміці. Сучасні технічні засоби, серед яких мас-медіальним належить надзвичайно важлива роль, повинні свідомо виправляти такі деформації, творити важливий для національної держави цілісний звуковий образ, усіляко плекаючи неповторність феномену нашого звукового мовлення [62, 112].

Небезпідставно нарікають на те, що правила літературної вимови порушують навіть ті, хто мав би бути своєрідним кодифікатором, носієм зразкової літературної мови. Це насамперед педагоги, радіо - і тележурналісти. На жаль, високопосадовці, політики, виступаючи перед мікрофоном заповнюють наш ефір не нормативними словами, словосполученнями, порушують правила вимови звуків, звукосполучень, неправильно наголошують слова. Причин багато, і з-посеред них насамперед можна виділити дві найголовніші:

- людина просто не обізнана з таким поняттям, як «культура усного мовлення», «унормована (чи ненормована) артикуляційна база», не усвідомлює, що однакові, на перший погляд, звуки в різних мовах можуть артикулюватися неоднаково;

- друга причина ненормативної вимови полягає в тому, що багато хто не хоче, не прагне знати цього всього. Це люди зарозумілі, переконані в своїй непогрішності, бо, як вважають, говорять «так як народ». Вони виявляють елементарну неповагу до державної мови і, хоч некомпетентні в лінгвістичних питаннях, беруться судити складні речі, що стосуються життя мови, її законів та тенденції розвитку [25, 121].

Дуже далекими до взірця залишаються передачі на радіо й телебаченні. Поганий приклад подають законодавці, порушуючи свої ж прийняті Верховною Радою закони. Бачачи таке порушення з боку міністрів або депутатів парламенту, не поспішає опановувати українську мову широкий загал. Не буде зрушень доти, доки на державному рівні не функціонуватимуть закони та їхнє реальне офіційне втілення в життя. Тоді поменшає перекручених і суржикових форм у друкованих виданнях або на вивісках, в оголошення і т. ін. Увімкніть перший-ліпший телеканал і переконаєтеся, що й тут у, здавалося б, найзвичайнісіньких побутових назвах можна простежити неможливі з жодного погляду слова і вислови: рогалікі з повидлом, квасоля по-корейські, голубці овощні, слойоний пиріг і под. Можливо, це можна пояснити високою конкурентністю серед телепередач і щоб привернути увагу до програми ведучі та диктори вдаються до таких крайнощів. Закономірним є висновок про те, що працівники телеефіру для адекватної передачі власного творчого задуму мають ретельно добирати лексичні мовні засоби з невичерпного арсеналу саме літературної мови, а не з периферійних зон національної мови. Недотримання цієї вимоги призводить, зокрема, до того, що нелітературні лексичні вкраплення порушують стилістичну цілісність тексту, стимулюють глядацьку аудиторію до аналогічного слововживання ненормативних елементів. Свідченням негативного впливу російської мови на українську є величезна кількість зросійщених форм, уживаних у спортивному теледискурсі. Показово, що до таких русизмів, як правило, є повноцінні українські відповідники. Отож, чим рідше у «мовленнєвому просторі» спортивного теледискурсу повторюються одні й ті ж знаки, а також стандартні комбінації знаків, тим мовлення спортивних тележурналістів багатше й оригінальніше, що завжди привертає увагу глядачів та слухачів, викликає у них інтерес до повідомлюваної інформації. Втім, як слушно зауважує Н. Бабич, не слід багатство мовлення ототожнювати з кількістю застосованих для передачі певної інформації знаків: головне - інформативна, а не словесна виповненість тексту (нерідко кількома словами буває сказано більше, аніж довгими деталізованими розповідями) [7, 117].

Вплив телебачення на формування мовної культури адресатів незаперечний. Не менш вагомим є також вплив конкретної мовної особистості (у нашому випадку - телеведучого) на глядацьку аудиторію. Телеглядачі спершу з екранів телевізора чують ненормоване мовлення, потім самі говорять неправильно, а після цього ще й поширюють ці помилки в суспільстві, вважаючи що це не принесе ніякої шкоди. Так відбувається постійно.

Доцільно буде порівняти українські телевізійні канали з іноземними, наприклад ВВС, СNN, де чистота мовлення є обов'язковою вимогою для всіх телеведучих, а мовлення дикторів навіть є засобом навчання студентів - іноземців англійської, французької мов тощо. На жаль, українське телебачення не може стати зразком для наслідування, за винятком хіба що телеканалу СТБ, який вже робить спроби вдосконалення і першим серед загальнонаціональних ТВ-компаній виробив для себе мовну політику, ухваливши обов'язкове для всіх ефірних проектів рішення щодо складних чи спірних випадків слововживання. Ця політика викликала у суспільстві численні дискусії. Саме тому керівництво компанії зробило такий рішучий крок до вирішення проблеми якісної продукції телеефіру. Ще минулого року на захист своєї мовної політики СТБ прикликав Інститут мови НАН України. Результатом наукової експертизи мовної практики телеканалу СТБ стала книга «PROMOVA, або Де ми помиляємося…» [20, 1].

Ми вважаємо, що сучасне українське телебачення перебуває у пошуках нових параметрів своєї діяльності. У тележурналістських колах з'явилось поняття «елітарний носій мови» ? це не той, що ніколи не робить помилок, а той хто здатний бачити їх у себе, бути у постійних пошуках шляхів вдосконалення своєї мовної особистості. Один із ефективних способів ? вдумлива робота над словниками, які допомагають уникнути невластивих українській мові висловів, активізувати природні ресурси української мови. У зв'язку з цим надамо кілька рекомендацій.

Ведучим і журналістам телевізійних програм варто більш дбайливо ставитися до власної мови, працювати над артикуляцією та засвоєнням орфоепічних норм. Якщо ж говорити про ситуацію в цілому, то не зайвим було б порадити відповідним органам, зокрема керівництву того чи іншого телеканалу запровадити обов'язкове складання іспиту з української мови для тих журналістів і ведучих, котрі хочуть працювати на телебаченні.

Можливо, за наявності таких умов рівень культури усної мови зокрема та культури мови загалом значно б підвищився. У такому разі телеведучих можна було б справді сприймати за еталон у мовному відношенні, а значить - орієнтуватися на нього, тим самим удосконалюючи свою мову.

Різних практичних порад щодо очищення нашої мови маємо дуже багато: словники, довідкова література, монографії, статті у періодиці, радіопередачі. Праця над підвищення рівня мовної культури наших громадян має бути постійна, цілеспрямована. Ефективними сьогодні були б різноманітні конкурси, їх варто проводити, як показує досвід інших держав, легко, цікаво, дотепно, включати в розважальні програми, давати оригінальні призи. Запобігти потраплянню мовних покручів на екрани можна різноманітними шляхами. Один із способів ? створити теле- і радіопередачі, у яких аналізувати помилки, що потрапили в ефір.

Результати такої роботи свідчили б про критичне ставлення телеглядачів до вербального оформлення інформації, що подається у телеефірі. Пропозиції телеглядачів щодо підвищення мовної культури телеведучих стосуються багатьох аспектів роботи в цьому напрямі, найголовнішими з яких є такі:

1) організація спецкурсів, практикумів для телеведучих (особливо для тих, хто у повсякденному спілкуванні користується російською мовою, а таких на національному телебаченні, на жаль, чимало) з метою вдосконалення навичок усного мовлення (передусім орфоепічних та зв'язного мовлення);

2) забезпечення зворотного зв'язку із телеглядачами для одержання необхідної інформації про не лише змістовий бік спортивних телепрограм, а й про їхнє вербальне оформлення;

3) звернути більшу увагу на критерії відбору телеведучих, при цьому чи не найважливішим критерієм є культура мовлення кандидата на роль телеведучого;

4) для підвищення культуромовного рівня телеведучого передбачається його постійна робота над собою - розширення загальної ерудиції шляхом читання фахової літератури, праця зі спеціальними лексикографічними джерелами (зокрема, зі словниками наголосів, орфоепічними, слововживання та ін.), критичний самоаналіз після перегляду програми з його участю (в записі) для виявлення допущених мовних помилок та огріхів із метою подальшого усунення їх у наступних випусках програми;

5) запровадження на телебаченні своєрідної системи матеріального стимулювання, що передбачає чітку диференціацію заробітної плати телеведучих залежно від якості проведення ними телепрограми (мається на увазі культура і правильність усного мовлення під час прямого ефіру у процесі коментування футбольних та інших ігор тощо) [62, 154].

Отже, кодифікація мовних норм взагалі, а особливо у ЗМІ ? одне з важливих завдань культурної України. Цей процес повинен бути професійним, систематичним, різноманітним за формою та змістом, цікавим для неспеціаліста.

Професіоналізм такого процесу у тому, що авторами передач є мовознавці, які спільно з редакторами ЗМІ створюють «екологічно чисті» у мовностилістичному плані науково-популярні матеріали для ефіру. Систематичність означає, що матеріали виходять в ефір не час від часу, а у конкретному циклі передач. Різноманітність форм означає жанрове різноманіття науково-популярних передач. Крім телелекцій, можуть бути діалоги про мову, ігри, відповіді на запитання в прямому ефірі, оперативна критика мовлення журналістів, політиків, розповіді про цікаві мовознавчі видання і т.д. Різноманіття змісту означає, що передачі можуть бути присвячені не лише культурі мови, що найбільше практикують, а іншим темам - наприклад, походженню української та інших мов, історії та етимології окремих слів, структурі національної мови і т.д. Безумовно, передачі про мову повинні бути цікавими для людей, що недостатньо обізнані з проблемами мовознавства.

Сформульованих вище цілей можна досягти, коли співпрацюватимуть журналісти та мовознавці. Інакше, як справедливо відзначають дослідники, не уникнути помилок, неточностей, суб'єктивних оцінок щодо мови та сучасних мовних процесів. Добре було б, аби зміст діяльності ТБ був найоптимальнішим найперше у пізнавальному і об'єктивному сенсі, а грамотність висловлювань ведучих і гостей була не проблемою, а приємним бонусом для глядачів. Подальше дослідження ефірного мовлення сприятиме підвищенню загального рівня культури усного спілкування не лише представників ЗМІ, а й тієї категорії слухачів і телеглядачів, якій адресовані телепрограми. Будемо сподіватися, що українське телебачення стане зразком для наслідування.

Висновки

Проблема культури мови вітчизняних засобів масової інформації надто важлива, хоча, на перший погляд, зовсім не матеріальна. Проте саме від неї залежить насиченість духовної аури України, збереження етнічної ідентичності українців. Мовний сегмент цієї аури до певної міри формує журналістика. Споживачі інформаційного продукту підсвідомо наслідують мовні конструкції мас-медіа, вживаючи їх у побуті, виробничій діяльності. Отже, зразки чистоти або калічення мови стають надбанням широкого загалу.

Проведене нами дослідження показало, що становище ефірного мовлення в Україні не дуже втішне. Проблем якісної продукції в телеефірі дуже багато. На жаль, мало таких ЗМІ, що дбайливо ставляться до чистоти української мови. Часто зустрічаємо порушення багатьох норм сучасної української літературної мови. У роботі подано чітку типологію мовних норм, їх вияв у різних функціональних стилях та принципи застосування у жанрі телебачення. Серед проаналізованих типів мовних норм: орфоепічні, акцентуаційні, лексичні у вживанні слів та словосполук, зокрема росіянізмів та суржику, які постійно звучать з телеекранів.

В результаті дослідження виявлено, що найчастіше журналісти порушують акцентуаційні, лексичні, орфоепічні норми. Серед таких порушень частими є:

- у наголошуванні слів: ринковий, черговий, листопад, українець, український, цінник, абияк, також. Пояснюється це строкатістю наголошування в різних говорах нашої мови, а також впливом сусідніх мов, насамперед російської та польської. Джерелом розхитування акцентуаційних норм є також необґрунтоване перенесення діалектних наголосів у літературну мову. Нерідко це просто мовна безграмотність та неохайність;

- у вживанні слів та словосполук: невинна нежить, забор, подякувати вас, попередити хворобу, горюче, доля правди, ярмарка, рибалка. Пояснити такі помилки можна недостатнім словниковим запасом у людей, які порівняно недавно почали говорити українською мовою. Проте й ті журналісти, для яких українська мова є рідною, припускаються таких помилок через вплив російськомовного середовища чи внаслідок засилля російськомовних передач на окремих загальнонаціональних і місцевих телеканалах, на FM-радіостанціях і т. п.

- у вимові голосних та приголосних звуків: чьотирі, Киїф, ріске сростання, безробіцця, Кітай, біх, століцею. Це можна пояснити засиллям російської розмовної мови, що впливає на особливості вимови звуків, а також дефекти вимови, пов'язані з будовою мовного апарату журналіста чи диктора.

Причин виникнення таких помилок багато, але здебільшого чимало порушень мовних норм у мовленні тележурналістів, на нашу думку, пояснюється тим, що вони у своїй більшості віддають перевагу російській мові поза ефіром, що позначається на якості їхнього українського мовлення перед камерою. А тому вважаємо, що російськомовне оточення та спілкування російською поза камерою, а також недостатнє знання норм української літературної вимови і є основними причинами появи мовленнєвих помилок.

Дослідження показало, що для телеефіру характерний невисокий рівень мовної культури. Радіо й телебачення як система створення й поширення культурних цінностей значною мірою впливає на формування загальнонаціонального мовного еталону. Тому дослідження реалізації комунікативних ознак потребує систематичних студій. Ситуація з використанням державної мови в нашому теле - та радіоефірі на сьогодні викликає стурбованість і, безумовно, вимагає втручання. Спостерігаючи за впливом ЗМІ на мовну компетенцію особистості, бачимо, що вплив не завжди буває позитивним оскільки не вся інформація, що потрапляє в ефір, ретельно редагується і достовірність якої перевіряється. Як наслідок - багато мовних помилок сприймається слухачами і глядачами, навіть деякі похибки стають «крилатими», оскільки більшість людей намагається наслідувати мову улюблених діячів телеіндустрії і радіо. Це і є проблемою, оскільки люди не можуть грамотно говорити рідною мовою, а й навіть «російськомовне населення» досить незграбно володіє російською, подекуди вживаючи українські діалектизми. Тому ми повинні розуміти, що такий негативний вплив ЗМІ на мову пов'язаний із непрофесіоналізмом журналістів, який, як не дивно, у свою чергу пов'язаний з методикою викладання української мови в школах і ВНЗ. Курс «Культура мови» є також необхідним для спеціалістів у роботі з ЗМІ.

Узагальнюючи результати дослідження, доходимо висновку про те, що, безумовно, слід більш інтенсивно навчати учнів і студентів української мови, аби в подальшому вдосконалити мову і подачу інформації не лише на телебаченні й радіо, а й в пресі. Щоб вдосконалити своє мовлення журналістам потрібно більше працювати над собою, створювати свою артикуляційну базу (довести до автоматизму механізм вимови як окремих звуків, так і цілих їх комплексів відповідно до особливостей мови), удосконалювати дикцію, щоб чітко та виразно вимовляти звуки, склади, слова. Ведучий повинен виробити інтонацію (ритмічно-мелодійну особливість мовлення, різні співвідношення кількісної зміни тону, тембру, інтенсивності, довготи висловлювання. Тобто, журналістам та ведучим телевізійних програм варто більш дбайливо ставитися до власної мови та до засвоєння усіх мовних норм: граматичних, лексичних, фразеологічних, фонетичних, стилістичних. Якщо ж говорити про ситуацію в цілому, то не зайвим було б порадити відповідним органам, зокрема керівництву того чи іншого телеканалу запровадити обов'язкове складання іспиту з української мови для тих журналістів і ведучих, котрі хочуть працювати на телебаченні, а різноманітні словники мають бути настільними книгами кожного учасника телеефіру. Нам все більше треба відходити від вживання росіянізмів і застосовувати нашу мелодійну мову. Молодь, дивлячись та слухаючи передачі на телебаченні та радіо, буде черпати для себе тільки внормовану українську мову і, взагалі, значно зросте їхня духовність. Будемо сподіватися, що стан українського ефіру поліпшиться і телебачення вийде на гідне місце у світі, а для цього потрібно докласти чимало зусиль для удосконалення ефірного мовлення.

Можливо, за наявності таких умов рівень культури усної мови зокрема та культури мови загалом значно б підвищився. У такому разі телеведучих, дикторів, а особливо ведучих молодіжних телепрограм, можна було б справді сприймати за еталон у мовному відношенні, а значить - орієнтуватися на нього, тим самим удосконалюючи свою мову.

Список джерел

1. Антисуржик: Вчимося ввічливо поводитись і правильно говорити: Посібник / За заг. ред. О. Сербенської. - Львів: Світ, 1994. - 150 с.

2. Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо. - 4-е вид., переробл. і допов. - К.: Укр. книга, 1997. - 336 с.

3. Бабич Н. Основи культури мовлення. - Львів: Світ, 1990. - 232 с.

4. Бабич Н. Практична стилістика і культура української мови: Навчальний посібник. - Львів: Світ, 2003. - 432 с.

5. Базюк Л. Штрихи до характеристики мовної особистості тележурналіста // Телевізійна й радіожурналістика: Збірник науково-методичних праць. - Львів, 2000.

6. Бакинська О. Культура телевізійного мовлення та його вплив на телеаудиторію. Телерадіожурналістика: історія, теорія, практика, погляд у майбутнє / Збірник науково-методичних праць. - Львів: Видавничий відділ Львівського університету. ? 1997. - 160 с.

7. Бацевич Ф. Основи комунікативної девіатології. - Львів: Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. - Львів, 2000. - 236 с.

8. Білянська О. Мовна агресія як антипод культури мовлення // Телевізійна й радіожурналістика: Збірник науково-методичних праць. - Львів, 2003.

9. Бондаренко Т. Інтерфереми і росіянізми як наслідок міжмовних контактів на лексичному рівні // Електронна бібліотека Інституту журналістики. - http://journlib.univ.kiev.ua/index.php? act=1027. [01.12.05].

10. Бондаренко Т. Орфоепічна помилка: спроба лінгвістичного переосмислення // Електронна бібліотека Інституту тележурналістики. - http: //journlib. univ.kiev. ua/ index. php? act = 1015. [01.12.05].

11. Бондаренко Т. Морфологічні помилки у мові друкованих ЗМІ // Філологічні студії: Науковий часопис. - Луцьк, 2002. - №1. - С. 4-12.

12. Бондаренко Т. Порушення лексичних норм української мови (на матеріалі ЗМІ) // Мова у слов'янському культурному просторі: Тези, доповіді та повідомлення Міжнародної наукової конференції. - Умань: Графіка, 2002. - С. 52-54.

13. Бондаренко Т. Типологія мовних помилок та їх усунення під час редагування журналістських матеріалів: Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. к. філол. н.: 10.01.08 / КНУ імені Т. Шевченка. - К., 2003. - 20 с.

14. Ваніна О. Значення голосу і манери говорити для теле- і радіожурналістів // Телевізійна й радіожурналістика: Збірник науково-методичних праць. - Львів, 2002. - С. 23-29.

15. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. ? К.: ВТФ «Перун», 2005. - 1123 с.

16. Волощак М. Неправильно - правильно. Довідник з українського слововживання: За матеріалами засобів масової інформації. - К.: Вид. центр «Просвіта», 2000. - 128 с.

17. Головащук С. Складні випадки наголошення: Словник-довідник. - К.: Либідь, 1995. - 192 с.

18. Головащук С. Українське літературне слововживання: Словник - довідник. ? К.: Вища школа, 1995. - 319 с.

19. Гнаткевич Ю. Уникаймо русизмів в українській мові! Короткий словник-антисуржик для депутатів Верховної ради та всіх, хто хоче, щоб його мова не була схожою на мову Вєрки Сердючки. - К.: Вид. центр «Просвіта», 2000. - 56 с.

20. Демська-Кульчицька О. «PROMOVA, або Де ми помиляємося…». - К.: Стандарт, 2006. - 196 с.

21. Дмитровський З. Телевізійна журналістика: Навчальний посібник. - Львів: Видавничий центр Львівського національного університету імені Івана Франка, 2006. - 208 с.

22. Єлісовенко Ю. Діалогічні жанри в телевізійному мовленні // Наукові записки Інституту журналістики. - 2003. - №5. - С. 213-217.

23. Єлісовенко Ю. Культура і техніка мовлення в телера діожурналістиці // Стиль і текст. - К., 2001. - Вип. 2. - С. 169-170.

24. Єлісовенко Ю. Логічні паузи в тексті та мовленні // Стиль і текст. - 2000. - Вип. 1. - С. 181-184.

25. Жугай В. Проблеми якісної продукції в українському телеефірі // Телевізійна й радіожурналістика: Збірник науково-методичних праць. - Львів, 2000. - 235 с.

26. Капелюшний А. Росіянізми в телевізійному мовленні і в газетному тексті // Телевізійна й радіожурналістика: Збірник науково-методичних праць. - Львів, 2002. - 225 с.

27. Капелюшний А. Стилістика. Редагування журналістських текстів: Практичні заняття: Навчальний посібник з курсів: «Практична стилістика української мови», «Стилістика тексту», «Редагування в засобах масової інформації». - Львів: ПАІС, 2003. - 542 с.

28. Каранська М. Хай квітне справжня висококультурна українська літературна мова. - К., 1997. - 28 с.

29. Коваль А. Ділове спілкування: Навчальний посібник. - К.: Либідь, 1992. - 280 с.

30. Коваль А. Телебачення і мовна норма // Журналістика. Преса. Телебачення. Радіо. - К.: Вища школа, 1977. - Вип. 3. - С. 9-18.

31. Кузнєцова О. Засоби масової комунікації. Посібник: Вид. 2-е, перероблене й доповнене. - Серія «Навчальні та наукові видання професорсько-викладацького складу Львівського національного університету імені Івана Франка». ? Львів: ПАІС, 2005. - 200 с.

32. Культура мови на щодень / Н. Дзюбишина-Мельник, Н. Дужик, С. Єрмоленко та ін. - К.: Довіра, 2000. - 284 с.

33. Культура української мови: Довідник / С. Єрмоленко, Н. Дзюбишина-Мельник, К. Ленець та ін. - К.: Либідь, 1990. - 304 с.