Документування видавничої діяльності (на прикладі видавництва "Лугань")

Вступ

Тема курсової роботи «Документування видавничої діяльності (на прикладі видавництва 'Лугань')».

Видавнича справа -- вид людської діяльності, галузь економіки, що спеціалізується на підготовці, створенні і масовому розповсюдженні інформації, друкарської, музичної продукції і інших видів контента.

Спочатку видавнича справа була пов'язана з друкуванням і розповсюдженням книг, журналів, брошур, газет, буклетів, художніх альбомів, нотних видань, візиток і листівок.

З появою цифрових інформаційних систем і Інтернету масштаби видавничої діяльності розширилися і тепер включають електронні ресурси, такі як, електронні версії книг і періодичних видань, а також веб-сайты, блоги, довідкові системи на електронних носіях, аудио-, відеодиски, касети, комп'ютерні ігри.

Класична видавнича діяльність включає: створення твору, пошук авторів, розвиток, придбання авторських прав, графічний дизайн, виробництво -- друк (і його еквіваленти в електронній формі), а також маркетинг і розповсюдження газет, журналів, книг, літературні твори, музичні твори, програмного забезпечення і інших робіт, присвячених інформації, у тому числі в електронних ЗМІ.

Актуальність теми зумовлюється потребою вивчення процесів документування видавничої діяльності, яке раніше не розглядалось.

Необхідність дослідження обраної теми саме в відсутності спеціального дослідження, яке б містило комплексний аналіз документування видавничої діяльності.

Поняттям видавнича справа визначається сфера суспільних відносин, що поєднує в собі організаційно-творчу та виробничо-господарську діяльність юридичних і фінансових осіб, зайнятих створенням, виготовленням і розповсюдженням друкованої продукції [93].

Мета роботи зумовлює розв'язання низки завдань:

розглянути історико-теоретичні аспекти проблеми дослідження;

розглянути практичні аспекти документування видавничої діяльності видавництва 'Лугань';

зробити висновки.

Об'єктом дослідження є видавництво 'Лугань'.

Предметом дослідження є закономірності розвитку видавничої діяльності, формування та розвитку документування видавничої діяльності.

Історично склалося, що український книготворчий процес періоду СРСР розглядався у загальноросійському та радянському контекстах. Тому публікації багатьох тогочасних вчених не претендують на об'єктивність. Щодо основ видавничої справи та редагування, то певної уваги заслуговують лише теоретичні праці Д. Гнатюка [51], М. Малихіна [68], А. Мільчина [27], Б. Назарова [69].

За останнє десятиліття в Україні з'явилася низка розвідок, що стосуються видавничої сфери років незалежності. Проте, ця тематика досі залишається недостатньо розробленою у новітній історії та культурі України. У своїх працях і статтях вітчизняні науковці торкаються окремих аспектів друкарської справи: формування законодавчої бази; організації та структури сучасного видавництва; статистики друку; частково книжкового маркетингу; частково документування.

Найвагомішою працею, що стосується згаданих щойно проблем, є підручник М. Тимошика “Історія видавничої справи” [85]. Це перше в Україні цілісне монографічне дослідження і навчальне видання, у якому історія книги базується не на застарілих ідеологічних засадах і догматах, а враховує концептуально новий підхід до трактування зародження і розвитку друкованого слова у державі. Надзвичайна цінність названої праці і в тому, що основу окремих тем складає ексклюзивний архівний матеріал, зібраний та опрацьований професором під час тривалих відряджень і наукових стажувань за кордоном. Події викладено у хронологічному порядку. Кожна тема присвячена окремому історичному періоду - від часу появи ранніх осередків рукописної книги на Близькому Сході, в Азії та Європі задовго до Різдва Христового до видавничої справи в незалежній Україні. Для дослідження тенденцій сучасного книговидання суттєвим є виклад останнього розділу зазначеної праці (“Видавнича справа незалежної України на етапі становлення (1990-2003)”), в якому автор зупиняється на важливих проблемах формування законодавчої бази, організації нових видавництв, дає коротку оцінку друкарства у статистичному, географічному, тематичному і мовному зрізах, з'ясовує причини, через які книжкова галузь опинилася у незадовільному становищі.

Розвиток наукового книговидання дослідила Н. Зелінська у монографії “Наукове книговидання в Україні: історія та сучасний стан” [62]. На окремих аспектах випуску науково-популярної літератури зупинилася Е. Огар у статті “Сучасна науково-популярна література: зникнення чи трансформація виду” [80]. Щодо інших тематичних ніш друкарства існують лише окремі статті у періодиці різного спрямування.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що зроблено першу спробу комплексного дослідження документування видавничої діяльності на прикладі видавництва.

видавничий історія документознавство український

Розділ 1. Історико-теоретичні аспекти проблеми дослідження

1.1 Категоріально-понятійний апарат дослідження

Для проведення дослідження «Документування видавничої діяльності» нам необхідно ознайомиться з основними поняттями і термінами, які будуть нас супроводжувати в процесі дослідження.

Почнемо з визначень. Поняття «видавнича справа» має декілька значень, основне з яких (саме загальне) приведене в енциклопедичному словнику по книгознавству: «Видавнича справа -- галузь культури і виробництва, пов'язана з підготовкою, випуском і розповсюдженням книг, журналів, газет і інших видів друкарської продукції» [15].

Проте термін «видавнича справа» може використовуватися як в широкому, так і у вузькому значеннях, як в практичному, так і в теоретичному значеннях. Поняття, близькі за змістом, так чи інакше вбираючі багато аспектів видавничої справи, -- «Книгознавство», «Книжкова справа», «Бібліологія» та ін.

Основними видами друкарських видань є: книга, газета, журнал. При цьому книга є неперіодичним виданням, а газета і журнал -- періодичними. Кожний вид друкарської продукції має свою історію, принципи розвитку, місце в суспільстві і особливості технології виробництва. Найголовнішим, стародавнім і специфічним продуктом видавничої діяльності безумовно є книга.

Головною особливістю книги як продукту людською діяльністю є подвійність її природи: вона, з одного боку, є твором духовної культури, а з іншого -- технології виробництва. З одного боку, книга містить результат творчого процесу, втілений в деяку форму знання, призначену для суспільного розвитку, з іншого вона -- матеріальний об'єкт, річ, виготовлена на підприємстві, на конвейєрі, має фізичні параметри -- вага, об'їм, густина і ін. -- і комерційну вартість.

Термін «книга» походить від грецького слова biblio. (Якщо бути точним, історично вживання склалося в множині -- «книги»). В історичній ретроспективі в це поняття включалося три значення: 1) твір як віддзеркалення змісту; 2) «зшиті в корінці листи паперу різного формату в обкладинці або палітурці» як віддзеркалення форми (вираз з діючого термінологічного стандарту) і 3) частини, розділи більш крупного твору, як віддзеркалення структури (наприклад, «Книги Ветхого заповіту»). Останнє значення з часом втратилося, і залишилися дві іпостасі книги як явища, позначені вище. Характерно, що із стародавніх часів -- в різні епохи, в різних країнах, у різних народів і в самих різних культурах -- значення терміну «книга» повністю співпадають. Це відноситься і до Стародавньої Греції, і до Стародавнього Рима, і до єврейської, і до арабської, і до слов'янської культурам. Чим більше ми поглибимося в поняття «книга», розглядаючи його з філософських позицій, тим більше знайдемо соціально історичних і інших елементів в походженні, функціях і призначенні цього справді унікального явища.

Так, з одного боку, книга містить накопичене знання і відображає людський досвід, з іншою -- сама є чинником розвитку суспільства, тому що впливає на створення нового знання, укріплює і удосконалює прогрес, спонукає до відкриттів, пошукам людей, формує їх світогляд і розвиває його. Книга має і історичну, і сучасну, і футурологічну цінність. Причому іноді для майбутнього вона має більше значення, ніж для теперішнього часу. Вона є популяризатором знання для масового читача, формуючи суспільну свідомість, і одночасно продуктом, призначеним для еліти суспільства. Книга може бути як засобом передачі інформації, так і засобом розваги.

Як елемент суспільства книга підкоряється законам діалектики. Так, за законом заперечення заперечення вона може незабаром після своєї появи припинити існування в соціальному ареалі, але знов з'явитися в ньому через десятиріччя або навіть сторіччя, коли науковий або суспільний інтерес на новому етапі історичного розвитку викличе її до життя. Цьому можна привести безліч прикладів.

Книга виступає посередником між історією і сучасністю, між індивідуумом і суспільством, між думкою і дією. Книга об'єднує все суб'єктивне і об'єктивне в оточуючому нас світі знань, віри і відчуттів в єдину систему, наповнюючи життя значенням існування і розвитку.

Автор -- фізична особа, творчою працею якої створено твір; первинний суб'єкт, якому належить авторське право [1,16].

Авторське право виникає у зв'язку із створенням, використанням і охороною творів літератури, науки, мистецтва.

Автор перш за все захищає своє право на авторство, укладаючи видавничий договір. Автор також може захистити (поновити) своє авторство (співавторство) згідно із законом «Про авторське право і суміжні права в суді, подавши позовну заяву (Додаток Б).

Замовник - фізична чи юридична особа, яка замовляє видавничу продукцію, беручи на себе фінансові зобов'язання.

Видання -- основний вид опублікованого, друкарського, поліграфічного документа. Це документ, призначений для розповсюдження інформації, що міститься в нім, пройшов редакційно-видавничу обробку, отриманий друкуванням або тисненням, поліграфічно самостійно оформлений, такий, що має вихідні відомості. До видань можуть бути зараховані всі документи, випущені по планах видавництв або позапланово, на основі договорів з авторами, будь-якими способами поліграфічного друку.

Видавець - фізична чи юридична особа, яка здійснює підготовку і випуск видання.

Видавництво - спеціалізоване підприємство, основним видом діяльності якого є підготовка і випуск у світ видавничої продукції.

Видавнича організація - підприємство, установа або організація, статутом якої поряд з іншими видами діяльності передбачено підготовку і випуск у світ видавничої продукції.

Видавнича продукція - сукупність видань, призначених до випуску або випущених видавцем (видавцями).

Виготовлювач видавничої продукції - фізична чи юридична особа, що здійснює виготовлення замовленого тиражу видання.

Розповсюджувач видавничої продукції - фізична чи юридична особа, яка займається розповсюдженням видавничої продукції.

Споживач видавничої продукції - приватні особи, підприємства, установи, організації.

Видання - твір (документ), який пройшов редакційно-видавниче опрацювання, виготовлений друкуванням, тисненням або іншим способом, містить інформацію, призначену для поширення, і відповідає вимогам державних стандартів, інших нормативно-правових актів щодо видавничого оформлення, поліграфічного і технічного виконання.

Тираж (наклад) - кількість виготовлених примірників видання.

Міжнародний стандартний номер книги (ISBN) - номер, який на міжнародному рівні ідентифікує будь-яку книгу чи брошуру певного видавця.

Державна тематична програма (комплексна, цільова) - схвалена в установленому порядку програма випуску суспільно необхідних видань з визначенням тиражу, обсягу, терміну випуску, джерел фінансування.

Суспільно необхідні видання - пріоритетні види видань для забезпечення загальнодержавних потреб.

Періодичні видання (ППрі), що продовжуються, виділяються за ознакою регулярності виходу в світ.

Періодичне видання виходить через певні проміжки часу постійним для кожного року числом номерів (випусків), що не повторюються за змістом, однотипно оформленими нумерованими або датованими випусками, що мають однакову назву.

Видання, що продовжується, виходить через невизначені проміжки часу, у міру накопичення матеріалу, що не повторюються за змістом, однотипно оформленими нумерованими і/або датованими випусками, що мають загальний заголовок.

ППрі є різновидом серійного видання, що виходить протягом часу, тривалість якого заздалегідь не встановлена, як правило, нумерованими і/або датованими випусками (томами), що мають однаковий заголовок.

Серійне видання планується як нескінченне, необмежене в часі видання. Його окремі випуски мають суцільну нумерацію, не повторюються за змістом. Випуск серійного видання може припинитися під впливом різних обставин, проте у момент свого початку воно мислиться безперервним. Для серійних видань характерна ще одна ознака: їх, як правило, випускають декілька колективів (наукових, творчих, просвітницьких, суспільних). Назви цих колективів обов'язково указуються у вихідних відомостях.

Періодичне видання -- найбільш поширений вид серійного видання. Воно характеризується певними ознаками: актуальність тематики, різнохарактерність зміст, оперативність і регулярність виходу в світ, відповідність заголовка характеру видання, не змінному протягом тривалого часу, наявність однієї або декількох організацій, органом якої (яких) виступає видання. Періодичне видання є одним з основних засобів в системі масової комунікації.

За ознакою регулярності виходу в світ періодично видання можуть бути щоденними, щотижневими, щомісячними, щоквартальними, щорічними і т.д.

По місцю випуску і сфері розповсюдження розрізняють місцеві (в межах однієї області, міста, одного або не скількох районів, підприємства, установи, господарства або учбового закладу), регіональні (Автономної Республіки Крим), загальнодержавні (національні) і зарубіжні періодичні видання.

Виділяють п'ять основних видів періодичних видань: газета, журнал, хворій, календар, експрес-інформація.

По ступеню надання відомостей документи діляться на опублікованих і неопублікованих. Поняття «Неопублікований документ» виступає як протилежне поняттю «Опублікований документ», «публікація», «видання».

З'явившись в 1960-х роках, термін «опублікований», а потім «неопублікований документ», не отримали однозначного визначення. Найбільш прийнятним представляється визначення, згідно якому опублікований, -- це документ, призначений для широкого і багатократного використання, як правило, пройшов редакційно-видавничу обробку, мав тираж і вихідні дані.

Неопублікований документ не розрахований на широке розповсюдження, створений в ході роботи установ, підприємств, окремих осіб, відображає результат їх діяльності. Неопубліковані документи залишаються в рукописному вигляді або тиражуються в невеликій кількості екземплярів. До них відносяться звіти об НДР і ДКР, дисертації (за винятком виданих у вигляді наукової доповіді), описи алгоритмів і програм, проекти і кошториси, раціоналізаторські пропозиції, неопубліковані заявки на винаходи, рукописи, що депонують, рукописи перекладів.

В межах неопублікованого виділяється непублікований документ -- призначений для одноразового використання, необхідний для ухвалення або виконання безпосередніх управлінських рішень, такий, що містить первинні початкові фактичні відомості, показники, параметри і т.д. Сюди відносять адміністративно-господарську, організаційно-розпорядливу, бухгалтерську, технологічну, постачальницьку і подібну документацію. Неопубліковані документи служать основою для складання нових узагальнюючих документів.

Неопубліковані документи оформляються, як правило, засобами машинопису або друкуються принтером ЕОМ, реєструються в органах інформації і бібліотеках для віддзеркалення в інформаційних виданнях або базах даних цих органів.

Неопубліковані документи виникли історично раніше, ніж опубліковані. Зараз видається лише 20% відомостей, отриманих в процесі досліджень, тому неопубліковані документів в 4 рази більше, ніж опублікованих. По загальній кількості назв число неопублікованих документів, що щорічно з'являються, перевищує випуск опублікованих, а по важливості, новизні, актуальності, унікальності і достовірності інформації, оперативності виходу і іншим інформаційним якостям вони часом перевершують опубліковані документи.

За ознакою соціально-культурної значущості виділяють групу документів, що отримали назву артефакт (лат. arte -- штучно, factus -- зроблений) -- документ, що володіє особливою соціально-культурною цінністю, не властивою документу в цілому. Артефактні документи -- це документні пам'ятники, в т.ч. писемності, складові частина культурного надбання країни, народу, людства, що зазвичай охороняються спеціальними законами.

Пам'ятники виступають об'єктом науки пам'ятникознавство, яка ділить їх на рухомих і нерухомих. До рухомих відносять документні пам'ятники: рукописи і старопечатні книги (манускрипти, палімпсести, інкунабули), раритети, рідкісні письмові і графічні видання, кінофотофонодокументи і т.п.

В середині 1980-х років поширення набуло поняття «Книжковий пам'ятник», що поступово стало узагальнювальним для таких понять, як «рідкісна» і «цінна книга» (особливо цінна, унікальна). Трактування цінної книги як якісної її характеристики належить И.Н. Розанову, А.И. Маркушевичу, М.Н. Куфаєву, С.А. Собольовському (XIX -- почало XX вв.) [80].

Будучи одним з видів документів, видання може класифікуватися по ознаках документа: за змістом, матеріальній конструкції, періодичності, знаковій природі інформації і ін. Його типологічне різноманіття, як і документа в цілому, базується на сукупності ознак, головними з яких є цільове і читацьке призначення, а також характер інформації, що міститься у виданні. Це служить підставою для всесторонньої характеристики видання як виду документа. Видання класифікують по наступних ознаках: цільовому призначенню, об'єму, складу основного тексту, структурі, ступеню аналітико-синтетичної переробки інформації і ін. Це дозволяє здійснити внутрішньовидову класифікацію видань, визначити їх різновиди і типологічну різноманітність.

За цільовим призначенням виділяють наступні типи видань: офіційне, наукове, науково-популярне, науково-виробниче, виробничий-практичне, нормативне виробничий-практичне, виробничий-практичне видання для любителів, учбове, суспільно-політичне, довідкове, видання для дозвілля, рекламне, літературно-художнє.

По ступеню аналітико-синтетичної переробки інформації розрізняють 5 видів видань: інформаційне, реферативне, бібліографічне, оглядове, а також дайджест -- видання, що містить публікацію у вигляді підбірки витягань з конкретного тексту, відібраних і згрупованих так, щоб дати про нього загальне уявлення. Це може бути підбірка найцікавіших матеріалів, передрукованих з інших видань.

По інформаційних знаках (знаковій природі інформації), тобто домінуючому у виданні способу фіксації повідомлень, весь масив видань підрозділяється на 4 види: текстове, нотне, картографічне, ізовидання.

У текстовому виданні сенс передається за допомогою письмових знаків природної мови, тобто алфавітний, складовий або ієрогліфічний лист. У наукових і інших виданнях додатково до тексту широко використовуються формули, що складаються з математичних, хімічних і інших знаків, а також графіки, схеми, діаграми і ін. Оскільки математичний знак або символ з поліграфічної точки зору мало відрізняється від букви, то видання з подібними знаками також відносяться до текстових.

Видання для сліпих -- брайлевські видання -- також є текстовими, хоча поліграфічне їх виготовлення (опуклий шрифт для сліпих) істотно відрізняється від звичайних текстових видань. Тому текстове видання як збірне поняття підрозділяють на два різновиди: плоскопечатне і брайлевске текстове.

Нотне, картографічне і ізовидання є нетекстовими виданнями, в яких сенс передається за допомогою знаків штучної мови (нотних, картографічних), або немовними знаками (образно-образотворчими). До перших відносяться нотні і картографічні видання, до других -- видання ізографій (ізовидання).

По матеріальній конструкції (або формі видання) розрізняють наступні види видань: книжне, журнальне, листове, газетне, буклет, карткове видання, плакат, листівка, комплектне видання, книжка-іграшка. По відношенню до плакатів, буклетам і газетам поняття «Листове видання» є збірним. «Книжно-журнальне видання», у свою чергу, збірне для книг, брошур і журналів.

За об'ємом, тобто по кількості сторінок, а також паперу, витраченого на виготовлення одного екземпляра видання, весь масив ділиться на 3 види: книга, брошура, листівка.

По складу основного тексту (тобто по кількості включених творів) видання діляться на 2 види: моновидання і збірка. Моновидання містить один твір. Збірка -- видання, що містить ряд творів.

По структурі (тобто числу одиниць, з яких складається видання) розрізняють наступні види видань: серія, однотомне, багатотомне видання, зібрання творів, вибрані твори.

Серія -- видання, що включає сукупність томів, об'єднаних спільністю задуму, тематики, цільовим або читацьким призначенням, що виходять в однотипному оформленні.

Однотомне видання (однотомник) -- неперіодичне видання, випущене в одному томі.

Багатотомне видання (багатотомник) -- неперіодичне видання, що складається з двох або більш нумерованих томів, є єдине ціле за змістом і оформленню.

До зібрань творів відносять однотомне або багатотомне видання, що містить все або значну частину творів одного або декількох авторів, дає уявлення про його (їх) творчість в цілому. До вибраних творів (творам) відносять однотомне або багатотомне видання, що містить частину найбільш значних творів одного або декількох авторів, відібраних за певною ознакою.

По класу художньо-поліграфічного виконання видання діляться на:

1) видання підвищеної якості (подарункові, ювілейні, сувенірні, факсиміле, експортні, особливо ретельно оформлені);

2) видання в покращеному оформленні;

3) видання в звичайному і економному оформленні.

Видання може бути ілюстрованим і неілюстрованим, з художньо-образними або науково-пізнавальними ілюстраціями. Ілюстрації можуть складатися з малюнків, гравюр, фотографій, креслень, схем і т.п.

За способом друку видання може бути надруковане високою, офсетною, глибокою, трафаретною і ін. спеціальними видами друку. Видання може бути однофарбним і багатобарвним (зокрема дитяче). Розрізнений шрифт. Крупний шрифт -- для дитячих видань і підручників для молодших класів, дрібний -- для довідкових видань.

По формату видання ділять на видання великих (від 84x108/8 до 84x90/16), середніх (від 70x100/16 до 70x108/32), малих форматів (від 70x90/32 до 70x102/64) і видання мініатюрні (від 70x90/64 до 60x84/102).

У універсальній схемі класифікації видань їх типи і види суміщені, що обумовлене як труднощами в чіткому визначенні їх відмінностей, так і тим, що вони тісно взаємозв'язані між собою.

Загальноприйнятим є ділення видань на книжних, журнальних і листових.

Книжне -- це видання у вигляді блоку листів друкарського матеріалу будь-якого формату, що скріпляють в корінці, в обкладинці або палітурці. До нього відносять книгу (об'ємом понад 48 сторінок) і брошуру (об'ємом понад 4, але не більше 48 сторінок).

Журнальне -- це видання у вигляді листів, що скріпляють в корінці, друкарського матеріалу встановленого формату, видавничо пристосованого до специфіки даного періодичного видання, в обкладинці або палітурці. Основним різновидом цього виду видання є журнал. Сюди можна віднести частину газет, якщо листи газети скріпляють. Тоді використовується термін «газетний-журнальне видання».

Листове -- це видання у вигляді одного або декількох листів друкарського матеріалу будь-якого формату без того, що скріпляє. Різновидом цього виду видання є газетне і карткове видання.

Газетне -- це листове видання у вигляді одного або декількох листів друкарського матеріалу встановленого формату, видавничо пристосованого до специфіки даного періодичного видання.

Карткове -- листове видання у вигляді картки встановленого формату, віддруковане на матеріалі підвищеної щільності. До листових видань відносять газету, плакат, буклет, листівку і т.д.

Видання -- це твір друку, виріб поліграфічного виробництва, отриманий друкуванням або тисненням. До творів друку, окрім книг, брошур, журналів, газет і плакатів, відносять також малі друкарські форми: буклети, листівки, програми, квитки, листівки, етикетки, бланки.

Крім творів друку до поліграфічної продукції відносяться білові товари (зошити), акциденція (бланки) і ін. У масі цієї продукції видання відрізняється наявністю інформації, призначеної для розповсюдження, а також особливим видавничим оформленням. В результаті маємо наступний класифікаційний ряд: документ -- поліграфічна продукція -- твір друку -- видання. Найбільш широке поняття тут -- «документ», найбільш вузьке -- «видання».

Воно є діалектичною єдністю семіотичної (знаковою) інформації і матеріального носія і містить завершену інформацію (повідомлення, текст), виражену природною мовою, зафіксовану, як правило, на паперовому носієві, має більш менш офіційний характер (відомості про видання), розраховано на безпосереднє візуальне сприйняття. Видання як друкарський документ (твір друку) як би протистоїть документам нецензурного походження (фільмам, звуковим записам, мікрофішам), а також носіям інформації для комп'ютерного читання (дискетам, відеодискам і т. п.).

1.2 Документування: сутність, проблеми

1.2.1 Сутність

Документування та організація роботи з документами, що охоплює сукупність форм, прийомів, способів і методів їх укладання й обробки, називається діловодством (справочинством).

Сучасний термін «документаційне забезпечення управління» є інформаційно-технологічною складовою в сучасній організації діловодства.

Результатом документування є документ -- зафіксована на матеріальному носієві інформація з реквізитами, які дозволяють її ідентифікувати. Носій -- це матеріальний об'єкт, що використовується для закріплення та зберігання на ньому мовної, звукової чи зображувальної інформації, у тому числі в перетвореному вигляді.

Разом із папером нині широко використовуються й нові носії -- магнітні стрічки, дискети, диски, які дозволяють використовувати для документування технічні й автоматизовані засоби. Документування -- регламентований процес запису інформації на папері чи іншому носії, який забезпечує її юридичну силу.

Юридична сила -- здатність офіційного документа, яка надається йому чинним законодавством, компетенцією органу, що його видав, та встановленим порядком його оформлення.

Держстандартом установлений не лише склад реквізитів (усього їх 31), але й зони, і послідовність-їх розташовування на документі.

Мета даної частини дослідження полягає у розкритті інформації про сутність процесу документування.

Об'єктом даного дослідження є документ як носій інформації.

Предметом - всі правила (методи, способи, засоби) створення у всій їх різноманітності щодо створення та їх використання.

Всяке наукове дослідження - від творчого задуму до остаточного оформлення наукової праці - здійснюється дуже індивідуально. Сучасне науково-теоретичне мислення прагне проникнути в сутність досліджуваних явищ і процесів. Це можливо за умови цілісного підходу до об'єкта вивчення, розгляду цього об'єкта у виникненні і розвитку, тобто застосування історичного підходу до його вивчення.

Поняття «документ» є центральним, фундаментальним у понятійній системі документознавства. Воно відбиває ознаки реально існуючих предметів, що служать об'єктами практичної діяльності по створенню, збору, аналітико-синтетичній обробці, зберіганню, пошуку, поширенню й використанню документної інформації в суспільстві.

Це поняття широко використовується у всіх сферах суспільної діяльності. Майже в кожній галузі знання є одна або кілька версій його розуміння у відповідності зі специфікою тих об'єктів, яким надається статус документа.

Воно розуміється по-різному в таких наукових дисциплінах, як інформатика, бібліотекознавство, бібліографо-, і музеєзнавство, а також у відповідних спеціальних галузях діяльності -- бібліотечній, музейній, архівній справі й бібліографії. Звідси його багатозначність (полісемічність), що утруднює спілкування й взаєморозуміння між фахівцями документно-комунікаційної сфери. Визначення загального значення поняття «документ» є завданням теоретичного документознавства, названого документологією [17, C. 25].

На міжнародному рівні найбільш загальним визнане визначення документа як записаної інформації, що може бути використана як одиниця в документаційному процесі. Таке визначення розроблене й затверджене Міжнародною організацією по стандартизації (ІСО) при участі Міжнародної федерації бібліотечних асоціацій, Міжнародної федерації з документації, Міжнародної ради з архівів, Міжнародній організації з інтелектуальної власності. Відповідно до стандарту ІСО, інформація може бути записана будь-яким способом фіксування яких-небудь відомостей, тобто за допомогою не тільки знаків листа, але й зображення, звуку й т.п. Таке визначення дозволяє зарахувати до документів всі матеріальні об'єкти, які можуть бути використані для передачі інформації в суспільстві (включаючи експонати музеїв, архітектурні пам'ятники, зразки порід і т.п.).

В Україні офіційно прийняті три значення документа, зафіксовані в ряді державних стандартів (ДСТУ):

ДСТУ 2392-94. Документ I. Записана інформація, що може розглядатися як одиниця в ході здійснення інформаційної діяльності.

ДСТУ 3017-95. Документ II. Матеріальний об'єкт із інформацією, закріпленої створеною людиною способом для її передачі в часі й просторі.

ДСТУ 2732-94. Документ III. Матеріальний об'єкт, що містить у закріпленому виді інформацію, оформлений установленим порядком і має у відповідності із чинним законодавством правове значення.

Відношення між різними значеннями документа будується за принципом ієрархії -- підпорядкування одного поняття іншому, де кожне більше широке поглинає, містить у собі менш широке. Необхідність поетапного звуження обсягу поняття «документ» викликана практичними цілями визначення предмета діяльності тієї або іншої галузі. Визначення Документа I обов'язково для використання у всіх видах нормативної документації: у довідковій, учбово-методичній й іншій літературі, що відноситься до сфери інформації й документації. Значення Документа II прийнято в сфері книговидання й книгорозповсюдження. Сфера використання визначення Документа III - діловодство й архівна справа.

Для документознавства в цьому випадку найбільш прийнятним є визначення Документа II: він являє собою двосторонню одиницю -- з'єднання матеріального об'єкта з інформацією, створеною людиною закріпленим способом. Без однієї із цих сторін немає документа. Вказівка такої ознаки, як створений людиною спосіб закріплення інформації, не дозволяє вважати документом, наприклад, ген: генетична інформація закріплена способом, створеним природою, а не людиною. Це визначення дозволяє обмежити коло основних документів - об'єктів документно-комунікаційної діяльності, зосередити увагу на понятті, яким оперують бібліотекознавство, бібліографознавство, книгознавство й деякі інші суміжні з ними галузі знання. У бібліотечній, бібліографічній, книготорговельній, інформаційній діяльності працюють зі спеціально виготовленими об'єктами, тобто документами, призначеними для одночасного виконання двох функцій, які є основними для документа, - це зберігання й передача інформації в часі й просторі. Існує безліч предметів, на яких зафіксована інформація, наприклад, предмети побуту, вивіски, рекламні щити, будинки й т.п. Вони також зберігають і передають її в часі, а деяких - верб просторі, але для них ці функції є вторинними. Значення Документа II виводить із числа документів предмети, які не можуть бути включені в певний документний фонд і не призначені для широкого поширення в суспільстві [18, C. 32].

Названі у визначенні ознаки документа припускають: 1) наявність інформації, значного змісту; 2) стабільну речовинну (матеріальну) форму, що забезпечує довгострокове використання й зберігання документа; 3) функціональне призначення для передачі інформації в просторі й часі, тобто для використання в соціальних комунікаційних каналах.

Головною складовою документа виступає інформація, тобто всілякі дані, відомості, повідомлення, знання, призначені для передачі в процесі комунікації. Інформація, що втримується в документі, має певну специфіку, що виражається в наступному:

Документ є носієм соціальної інформації, створеної людиною для використання в суспільстві.

Документ припускає наявність семантичної (значеннєвої) інформації, що є результатом інтелектуальної діяльності людини. Наявність змісту -- один з головних відмітних ознак документа. Безглузда інформація документом бути не може.

Інформація передається дискретно, тобто у вигляді повідомлень. Повідомлення, зафіксоване на якому-небудь матеріальному носії (папірусі, папері, пластмасі, фотоплівці), стає документом. Для документа характерна закінченість повідомлення. Незавершене, фрагментарне повідомлення не може бути повноцінним документом. Виключення становлять незакінчені літературні твори, ескізи, нариси, чернетки, що характеризують творчий процес їхнього творця (письменника, ученого, художника).

Як будь-який об'єкт, що має знакову природу, повідомлення являє собою закодований текст. Значення або зміст закодованого тексту можна зрозуміти, лише знаючи знакову систему кодування й декодування інформації.

Фіксоване повідомлення має знакову форму тому, що тільки в такому виді можна передати в повідомленні знання, емоції, вольові впливи автора (коммуніканта), надаючи читачеві (реципієнтові) можливість декодувати й опановувати відповідними знаннями. Знаковість - обов'язкова властивість будь-якого документного повідомлення.

5.Документ -- це інформація, що зафіксована на матеріальному носії способом, створеним людиною, -- за допомогою листа, графіки, фотографії, звукозапису й ін. 6. Документ має субстанціональність (речовністю). Для документа важлива стабільна речовинна форма. Запис «вилами по воді» документом не вважається.

Інформація може бути недокументною -- не закріпленої -- і документною -- закріпленою на речовинному носії (папір, магнітна стрічка, дискета, лазерний диск, пергамент, папірус, глиняна табличка й т.п.), спеціально призначеному для її зберігання й передачі в просторі й часі.

Матеріальний об'єкт, спеціально призначений для запису, зберігання й передачі інформації, прийнято називати матеріальним носієм або носієм інформації. Існування документа поза матеріальним носієм неможливо.

Функція матеріальних об'єктів обумовила їх особливу, специфічну матеріальну конструкцію (форму), представлену переважно у вигляді книг, брошур, журналів, газет, аркушів, буклетів, мікрофіш, магнітних дискет, оптичних дисків і т.п. Були також історичні форми документів у вигляді глиняних табличок, папірусних і пергаментних сувоїв і т.д. Така конструкція дає можливість документам бути зручними для переміщення, зберігання й використання їх (читання, перегляд, слухання) у соціальних документних комунікаціях. Однак спеціальна форма об'єкта також не може служити єдиним критерієм для того, щоб вважати його документом (чистий листок паперу, дискета або фотоплівка), така ідентифікація можлива лише при наявності зафіксованого на ньому спілкування, тексту [11, C. 14].

Отже, матеріальний об'єкт стає документом тільки у випадку єдності речовинного носія й укладеної в ньому інформації. Двоєдина природа документа - одна з основних особливостей його як відомої системи. При відсутності однієї з перерахованих характеристик немає єдності, а отже, і документа. Документ спеціально створюється з метою зберігання й передачі соціальної інформації в просторі й часі. Саме тому його розглядають як джерело інформації й засіб соціальної комунікації.

Існує також інтерпретація поняття «документ», якої дотримується ІСО і яка відбита в ДСТУ 3017-95: це забезпечення взаєморозуміння між основними соціальними інститутами по зберіганню й організації користування документами - бібліотеками, архівами, музеями, інформаційними центрами.

Поняття «документ» виступає як родове для видових: опублікований, неопублікований, ізодокумент, кіно-, фоно-, фотодокумент і т.п. Із цього погляду різновидом документа є: рукопис, книга, журнал, газета, буклет, листівка, креслення, карта, ноти, фільм, грамплатівка, мікрофільм, магнітна стрічка, магнітний й оптичний диск і т.п.

Наявність узагальнюючого поняття «документ» не виключає можливості існування більше часток, вузькоспеціальних його трактувань стосовно до різних сфер суспільної діяльності й наукових дисциплін: історичному джерелознавству, діловодству, дипломатиці, юридичній науці. Деякі фахівці не вважають документами художні твори, пам'ятники писемності минулих років. Інші визнають такими лише об'єкти, що мають правове значення й т.п.

Документування - це створення документа з використанням різних методів, способів і засобів фіксування інформації на матеріальному носії.

Метод документування - це прийом або сукупність прийомів фіксування інформації на матеріальному носії за допомогою знакових систем (характер кодів мов, знакові системи й т.п.).

Спосіб документування - це дія або сукупність дій, застосовуваних при записі інформації на матеріальному носії (висікання, тиснення, різьблення, фарбування, перфорування, фотохімічний, електромагнітний, оптичний, електронний, механічний, ручний і ін. способи документування).

Засіб документування - це предмет (знаряддя) або сукупність пристосувань (устаткування, інструменти), використовуваних для створення документа. Номенклатура засобів складання, копіювання й розмноження документів включає ручні, механізовані й автоматизовані засоби, починаючи з гусячого пера й закінчуючи увідно-вивідними пристроями ЕОМ.

Методами документування визначається специфіка знакової системи запису інформації на носії. Способи, засоби й інструменти створення документа у своїй сукупності є основою видового різноманіття документів.

Неодмінною умовою процесу документування є кодування інформації.

Кодування інформації - це спеціально вироблена система прийомів (правил) фіксування інформації.

Основними атрибутами кодування є код, мова, знак, за допомогою яких інформація фіксується й передається в просторі й часі.

Код - це набір знаків, упорядкованих відповідно до певних правил тієї або іншої мови, для передачі інформації. Мова - це складна система символів, кожний з яких має певне значення. Мовні символи, будучи загальноприйнятими й відповідно загальнозрозумілими в межах даного співтовариства, у процесі мови комбінуються один з одним, породжуючи різноманітні за своїм змістом повідомлення [9, C. 109].

Знак - це влучний, предмет, яким позначається що-небудь (буква, цифра, отвір). Знак разом з його значенням називають символом. Код, мова й знак дозволяють передавати інформацію в символічному вигляді, зручному для її кодування й декодування. Системі кодування інформації властиві наступні відмітні риси:

Код повинен добре сприйматися, відтворюватися й передаватися. Цим визначаються особливості його форми -- незмінність, однотипність і визначеність.

Код повинен бути однозначним, зрозумілим всім учасникам комунікаційного процесу -- відправникові зі спілкування і його одержувачеві, із цією метою розробляється система правил, що дозволяє кодувати й декодувати інформацію.

3.Кодів існує набагато більше, ніж матеріальних носіїв.

Розрізняють наступні види кодів: алфавітний - система букв, цифровий - система цифр, алфавітно-цифровий - змішана система алфавітних і цифрових кодів, рельєфно-крапковий - система опуклих крапок (шифр Брайля), матричний - система поглиблень або отворів і ін. Використовуючи як код букви, можна фіксувати слова на різних мовах, отже, використати різні коди.

Вибір коду залежить від матеріального носія. Паперовим матеріальним носіям відповідають різні варіанти графічного зображення кодів. Хвильова природа матеріального носія визначає такий спосіб кодування, що базується на зміні довжини хвиль.

Інформація не залежить від обраного коду. Те саме повідомлення може бути передане на різних мовах, різними знаками. Повідомлення, передане по телетайпу за допомогою електромагнітних хвиль, може бути перетворене в текст. При перекладі з однієї системи кодування в іншу з'являються перешкоди, що частково спотворюють форму й зміст інформації.

Чим коротше код, тим довше текст. Існують писемності, у яких код величезний. Наприклад, китайські ієрогліфи. У нас теж є ієрогліфи. Але ієрогліфічні тексти, у порівнянні з текстами інших систем письма, короткі. Наприклад, якщо написати буквами номер сорок п'ять -- знадобиться 14 букв, а якщо ієрогліфами, те потрібно три знаки №45. Однак якби для кожного слова був ієрогліф, то код був би, як у китайському листі, багатотисячним.

Вироблення коротких кодів - важливе завдання. Прикладом створення мови з коротким кодом, тобто з обмеженим словником, є Бейсик (Basic English). Назва складена з початкових букв таких слів: British American Scientific International Commercial English (британсько-американська наукова інтернаціональна комерційна англійська мова). Створив цю мову англійський філософ Огден в 1920-х роках. Було відібрано 850 найбільших слів, граматика обмежена самими необхідними конструкціями.

1.2.2 Проблеми

Нині існує два підходи до визначення сутності документознавства як наукової дисципліни.

Перший підхід базується на традиційних поглядах щодо документознавства як науки, що виникла в надрах радянського архівознавства і розвивалася впродовж 1960-1980-х років e СРСР. У цей період здійснювалися фундаментальні та прикладні дослідження з документознавства, головна увага в яких приділялася управлінській документації (серед її класів - організаційно-

розпорядча, планова, звітно-статистична, фінансова, банківська тощо), а саме - створенню та функціонуванню її уніфікованих систем, розробленню уніфікованих форм документів, регулюванню процесів документообігу, опрацювання, зберігання управлінських службових документів в установі, користування ними. Основною сферою практичного впровадження вважалося діловодство (як загальне, так і спеціальне). Серед інших класів документації та видів документів об'єктом дослідження епізодично ставали науково-технічна, картографічна документація, кінофотофонодокументи. Документознавчі дослідження значною мірою пов'язувалися з теорією діловодства, архівознавством та інформатикою (з останньою - здебільшого виходячи з проблем створення та обігу машинопрочитуваних службових документів).

Нині проблематику із зазначеного вище документознавства, яке можна назвати традиційним (інколи його називають адміністративним, спеціальним або класичним), розробляють науково-дослідні інститути документознавства та архівної справи в Російській Федерації, Білорусі, Україні. Об'єктами його дослідження залишаються документація (сукупність службових документів, об'єднаних за певною ознакою), а також сфери її створення та функціонування. Зважаючи на характер дослідницької проблематики, у структурі цього документознавства можна виокремити управлінське, науково-технічне, картографічне та інші його види, що досліджують окремі класи документації. Управлінське документознавство споріднене із такою галуззю знань та сферою практичної діяльності за кордоном як «керування документаційними процесами» (Records Management).

Другий підхід ґрунтується на ширшому трактуванні поняття «документ» порівняно з традиційним (документами вважаються не тільки елементи документації, а й публікації, видання), внаслідок чого відбиває більш загальні підходи до аналізу його характеристик. Витоками цього підходу вважають документаційну науку, що існувала впродовж 1930-1950-х років. Формування цієї версії документознавства активно розпочалося з початку 1990-х років і його провідниками стали представники таких наукових дисциплін як бібліотекознавство, бібліографознавство та книгознавство. Ними декларуються можливості реалізації зазначеного підходу також із позицій археографії, кодикології, журналістики, теорії комунікацій та інших дисциплін так званого документально-комунікаційного циклу. Дослідження у межах «нового» документознавства спрямовані на опрацювання питань теорії документа, вивчення закономірностей його генезису та еволюції, загальних для всіх наук проблем створення документів, їхнього функціонування, роботи з ними. Тобто існує певна сукупність знань, пов'язана з характеристиками зовнішньої форми, змісту, функцій документа, проблемами його класифікування (типологія документів), закономірностями історичного розвитку й функціонування, а також універсальними технологіями роботи з документами. Цю сукупність знань називають загальним документознавством або документологією.

Можна відзначити, що кожний з видів традиційного документознавства (і якоюсь мірою загальне документознавство) структурно поділяється на певні розділи («Основні етапи розвитку документа», «Функції документа», «Концепції документа», «Типологія документа», «Проблеми створення, функціонування і зберігання документа» тощо), зміст яких відповідає специфіці об'єкта дослідження (тобто певного виду документа, його характеристик чи сукупностей документів). Типологія, дослідження функцій, поняттєвого апарату відповідного виду документознавства, визначення історичних етапів розвитку документів і закономірностей цього процесу створює передумови для розроблення теорії певних видів документів чи класу (класів) документації. Слід зауважити, що за радянських часів у традиційному документознавстві на відміну від архівознавства, теорія документа (незважаючи на наявність низки теоретичних статей) цілісно не розглядалася. Нині привертають увагу публікації російського дослідника Є.А. Плешкевича, в яких викладено основи теорії документа з позицій традиційного документознавства [19]. В працях С.Г. Кулешова зроблено спробу окреслити теоретичні основи традиційного документознавства [20]. Деталізованіше їх розглянуто на прикладі управлінського документознавства в навчальному посібнику В.В. Бездрабко [21]. Свій погляд на галузеве документознавство виклав М.С. Слободяник [22]. Можна відзначити активізацію розроблення проблем аудіовізуального документознавства [23], обґрунтування щодо формування музичного документознавства [24], феноменології документа як окремої дисципліни [25].

Сучасний стан та перспективи розроблення проблематики документознавства доцільно розглянути в контексті головних його завдань та основних напрямів досліджень.

Головними завданнями документознавства як наукової дисципліни є:

1) Визначення ролі документації в житті держави, суспільства, особи.

2) Формування державної політики у сфері створення, зберігання та функціонування документації та розроблення методик, спрямованих на оптимізацію цих процесів.

3) Вирішення проблем обігу та зберігання електронних службових документів в установі.

4) Уніфікація документознавчої термінології.

5) Розроблення досконалих типологічних схем документації.

6) Вивчення загальносвітових здобутків у дослідженні документації, гармонізація вітчизняних методик роботи з документацією з міжнародними стандартами зокрема, щодо керування документаційними процесами.

7) Дослідження історії документації, виявлення закономірностей у процесах її розвитку.

Вказані вище головні завдання, на нашу думку, мають вирішуватись і в подальшому. Вони конкретизуються в основних напрямах наукових досліджень, серед яких можна виокремити такі групи: теоретико-фундаментальні, теоретико-прикладні, науково-технологічні, історичні.

Можливість виникнення загального документознавства, причому з назвою «документологія», прогнозували ще радянські документознавстві та архівознавці (Б.І. Ілізаров, А.М. Сокова). Основні структурні підрозділи і водночас проблемні питання загального документознавства вперше виклав у навчальній програмі вузівського курсу «Документознавство» російський вчений Ю.М. Столяров. Нині цей автор є промотором ідеї щодо назви цієї галузі знань як «документологія» [25] з метою відокремлення її від традиційного документознавства.

В Україні у середині 1990-х років документологія як узагальнююча, синтетична наука про документ згадувалася в деяких публікаціях [26]. Спорідненість проблематики дисциплін документально-комунікативного циклу відзначалася також у фундаментальних монографіях Л.А. Дубровіної [27] та Г.В. Боряка [28]. Ідею документології, як нової версії документознавства, підтримала Н.М. Кушнаренко [29], яка є автором першого в Україні вузівського підручника з документознавства [30], що містить характеристику структури загального документознавства як комплексної дисципліни Теоретичні основи загального документознавства (документології) та традиційного документознавства викладено в монографії С.Г. Кулешова, хоча комплексний характер загального документознавства ним було розкритиковано [31]. Автором оригінальної концепції щодо структури загального документознавства є Г.М. Швецова-Водка [32]. У низці публікацій власну точку зору щодо сутності та завдань документознавства висловив М.С. Слободяник [33]. Загальне документознавство є теоретичною галуззю знань. Воно фактично має представляти узагальнену теорію документа та сукупностей документів. Більшість питань, пов'язаних з визначенням базових понять документознавства, різні концепції документа, склад і зміст його функцій, проблеми типології документів висвітлено в фундаментальній монографії Г.В. Швецової-Водки [34].

Важливими для розвитку загального документознавства слід вважати сучасні дискусії «нових» та «традиційних» документознавців на наукових форумах та сторінках спеціальних часописів [35]. Особливо гострими виявилися питання щодо сутності поняття «документ» і похідного від нього змісту документознавства як наукової дисципліни. «Традиційні» документознавці або заперечують існування нової версії документознавства, або доводять, що для її визнання має пройти певний час. З іншого боку, публікації деяких нових документознавців свідчать, що вони також ігнорують або не розуміють змісту традиційного документознавства та архівознавства [36], окремих спеціальних історичних дисциплін. З іншого боку, присвячуючи низку наукових розвідок та навчальних видань аналітико-синтетичному опрацюванню (при цьому часто використовується термін «обробка») документів, розгляд зазначених процесів здійснюється виключно з позицій бібліотечно-бібліографічної та науково-інформаційної діяльності (тобто йдеться про публікації!), не враховуючи специфіку здійснення таких процесів, наприклад, у діловодстві, архівній справі, археографічній діяльності.

Перспективність розвитку проблематики загального документознавства - документології є безсумнівною. Водночас він буде продуктивним за умови розгляду документології не як комплексу наук або навіть наукової дисципліни, а певної сукупності знань. Інакше документологія буде підмінена книгознавством, бібліографознавством, інформатикою або журналістикою, особливо коли не враховується проблематика традиційного документознавства, архівознавства та циклу спеціальних історичних дисциплін, що вивчають окремі характеристики історичних документів. Однобічний підхід до розгляду документознавчих питань тільки з точки зору бібліотекознавства, бібліографознавства чи книгознавства навряд чи створює можливість зарахування таких робіт до документознавчих (документологічних).

Загальне документознавство переважно має теоретичний характер і незначну кількість отриманих в його межах практичних результатів для застосування. Цінність і значущість загального документознавства полягає в можливостях порівняння шляхів вирішення певних концептуальних питань з теорії документа в різних наукових дисциплінах, які декларують, що їхнім об'єктом дослідження є документ або окремі його характеристики. Особливо це важливо тоді, коли зазначені узагальнення можуть стати основою для вироблення концептуальних методик у певних сферах практичної роботи з документами. Йдеться про розроблення класифікаційних схем, аналізування ознак (характеристик), властивостей, особливостей інформації та матеріального носія окремих видів документів (зокрема, аудіовізуальних документів чи документів з електронним носієм). Наприклад, підготовка вітчизняної методики грошової оцінки документів НАФ (розробники С.Г. Кулешов, Н.М. Христова, Н.П. Кравцова) [37] здійснювалося на підставі узагальнення досвіду грошового оцінювання пам'яток культури, музейних предметів, рідкісних та цінних видань. Перспективною є також продовження таких досліджень щодо диференціації ціннісних характеристик зазначених об'єктів, зокрема в контексті визначення змісту ознак для поділу унікальних, особливо цінних та цінних архівних документів.

Водночас підготовка у межах загального документознавства універсальних методик організації створення документів чи роботи з ними не є доцільною. Такі спроби вже мали місце у 1920-х роках, коли у практику роботи служб діловодства, архівів і навіть музеїв намагалися впровадити методики, застосовувані в бібліотеках та бібліографічних центрах. Нереальними є виконувані ідеї щодо створення єдиних методик описування видань та службових й архівних документів, а також документів як музейних предметів. Це ж стосується єдиних методик щодо організації фондів (бібліотечних, служб діловодства, архівних, музейних). Відмінності зазначених процесів у кожній сфері практичної роботи є надто суттєвими.

Разом з тим, може виявитися певна спільність в практичних способах роботи з електронними носіями інформації і узагальнення цього досвіду може стати корисним у наукових пошуках раціональних методик для служб діловодства, архівів, бібліотек та музеїв. Зокрема, під час створення універсальних баз даних історичних об'єктів (видань, архівних документів, рукописних книг тощо) у межах вирішення завдань проектів «документальної пам'яті» («Пам'ять світу», «Пам'ять Америки», «Документальна пам'ять України» тощо). Особливої значущості набувають дослідження феномену Інтернет-документа - своєрідного засобу соціальної комунікації та інформаційного ресурсу суспільства [38].

Слід відзначити високий теоретичний потенціал досліджень, спрямованих на вивчення зовнішньообігових та внутрішньообігових функцій документів, зокрема з точки зору «міграції» їхньої документної інформації. Особливу теоретичну значущість це набуло в археографії - науковій дисципліні, що розробляє теорію й досліджує практику публікації документів [39]. Однак, називаючи публікацію нормативно-правового акта в офіційних виданнях (наприклад, закону, постанови, наказу в «Офіційному віснику України») офіційним документом, ми створюємо прецедент «опублікованого документа». Втім зрозуміло, що опублікувати документ не можна, оскільки він складається як з інформації, так і з її носія. Носій опублікувати неможливо. Можна відтворити в факсимільній друкованій копії офіційного документа, певні зовнішні ознаки її матеріального носія - колір, місця пошкоджень, перегинів, плями чи інші забруднення тощо.

Таким чином йдеться про публікацію змісту або всієї інформації документа.

Між тим, процес оприлюднення інформації неопублікованого документа можна вважати одним із заключних етапів її освоєння суспільством і набуття цим документом (архівного службового чи особистого документа, рукописної книги) статусу «історичного джерела». Дослідження співвідношення сутності таких понять як «доджерело» та «історичне джерело» [39] стосовно історичного документа має вивчатися з позицій історичного джерелознавства, археографії, книгознавства, традиційного документознавства.

1.3 Видавнича діяльність: сутність, історія розвитку та сучасні

проблеми

1.3.1 Сутність

Видавнича справа -- вид людської діяльності, галузь економіки, що спеціалізується на підготовці, створенні і масовому розповсюдженні інформації, друкарської, музичної продукції і інших видів контента.

Спочатку видавнича справа була пов'язана з друкуванням і розповсюдженням книг, журналів, брошур, газет, буклетів, художніх альбомів, нотних видань, візиток і листівок.

З появою цифрових інформаційних систем і Інтернету масштаби видавничої діяльності розширилися і тепер включають електронні ресурси, такі як, електронні версії книг і періодичних видань, а також веб-сайты, блоги, довідкові системи на електронних носіях, аудио-, відеодиски, касети, комп'ютерні ігри.

Класична видавнича діяльність включає: створення твору и/или пошук авторів, розвиток, придбання авторських прав, графічний дизайн, виробництво -- друк (і його еквіваленти в електронній формі), а також маркетинг і розповсюдження газет, журналів, книг, літературні твори, музичні твори, програмного забезпечення і інших робіт, присвячених інформації, у тому числі в електронних ЗМІ.

На практиці видавнича діяльність може полягати тільки в посередництві між автором і друкарнею і в допечатной підготовці видань і їх розповсюдженні і продажу.

1.3.2 Історія розвитку

Створення перших рукописних книг на нашій планеті, що розпочалося слідом за винайденням кожним народом свого письма, сягає сивої давнини й оповите захоплюючими легендами. Навряд чи вдасться комусь з нинішніх чи майбутніх учених об'єктивно дослідити питання про те, який з народів, чи котра з особистостей були першопроходцями у цій справі. Адже такий дивовижний набуток людської культури як книга утворився не відразу і не завдяки чиємусь генію, а став результатом довготривалого поступу цілих народів трудним шляхом виживання й пізнання сутності дарованого Богом людського буття.

Прообразом перших рукописних книг можна вважати ті тексти, що писалися на кам'яних скелях у пустелях, у печерах, на стінах палаців, окремих великих плитах і спеціально підготовлених для цього стелах. Першокниги народжувалися також на плоских табличках, виготовлених з випаленої глини, бамбукових дощечках, висушених пальмових листях, черепаших панцирах, папірусі, пергаменті, кольорових плетінках чи шнурках і навіть на кістках тварин, що приносилися в жертву.

Зовнішній вигляд книги, якою ми її традиційно уявляємо (певна кількість скріплених воєдино аркушів певного матеріалу, заповнених текстом чи ілюстративним матеріалом і 'вдягнутих', ніби для захисту чи схову, у відповідно оформлену оправу), не завжди був таким.

Форми книги постійно змінювалися залежно від досягнутого рівня матеріальної й духовної культури. Перші книги дійшли до нас у вигляді чи то різноманітних малюнків на кам'яних стінах печер, чи то помережених витіюватими позначками глиняних виробів, чи то в грубих шкіряних або витончених шовкових сувоях, чи зв'язаних шкіряними нитками сторінок-дощечок з бамбуку, сосни чи берестової кори. Відомі також книги, виготовлені з пальмових листків, скріплених у вигляді віяла, писані на тонких пластинках із бронзи, свинцю, міді. Нерідко такі дощечки прибивалися на стінах будинків у людних місцях (якщо тексти подавалися там з одного боку), або прикріплювалися на ланцюжку, коли текст був з двох боків.

Можливість фіксувати й передавати написане у зручній для користувачів формі (на папірусі, а згодом на пергаменті), спонукало, з одного боку, сильний поштовх людської думки, а з іншого -- пожвавлення рукописної справи.

Раз написана кимось книга незабаром відтворювалася іншим переписувачем. Процес цей розтягувався на тривалий час, а попит на книги постійно збільшувався. Рукописна справа об'єктивно ставала, отже, професійною справою, до неї залучалося все більше й більше освічених людей. Окремі писарі об'єднувалися в цілі цехи. Як правило, їх створювали багаті вельможі, бо на цьому можна було заробляти добрі гроші. Якщо раніше один переписувач працював лише з одним оригіналом, то незабаром, для збільшення кількості копій, одночасно певна кількість переписувачів у одній кімнаті стала писати 'з голосу', під диктовку.

Українська книга, що є невід'ємною складовою світової культури, має особливо непросту історію. Своєрідність цієї історії полягає в тому, що давня українська літописна книга, з одного боку, позначена беззаперечним авторитетом і славою в усьому цивілізованому світі, безмірною силою її просвітницького і патріотичного впливу на читача, божественним талантом і розумом її творців, а з іншого боку -- вкрай несприятливими обставинами її розвитку і збереження, тією руйнівною силою, отим заборонницьким, обмежувальним, принижуючим арсеналом форм і засобів, які протягом століть методично й постійно спрямовувалися проти неї. Спрямовувалися з єдиною ціллю -- зменшити, нейтралізувати її одухотворюючу суть, не дати можливості виконувати призначену її творцями функцію -- спонукати народ думати, піднімати його з колін.

Досі ми не маємо правдивої, науково вивіреної й повної картини витоків вітчизняної книги. Це та невиорана нива, яка, за словами Івана Огієнка, давно вже чекає чесних і працьовитих робітників. Бо тільки за таких умов вона вродить рясними плодами, дасть можливість заповнити десятки нових, досі незнаних, сторінок минулого нашої Батьківщини.

Пояснити наявність значної кількості 'білих плям' у цій справі можна кількома причинами.

Книги, створені з такого делікатного і майже незахищеного матеріалу як пергамент, папірус, папір, гинули від пожеж, повеней, спустошливих набігів чужинців. Ті примірники, які поспіхом прилаштовувалися десь від неминучого знищення в церковних чи монастирських сховах, незабаром перетворювалися на попіл разом з варварською руйнацією цих святинь. Цілий том можна написати про історію нищення, паління книжок у результаті міжконфесійних сутичок віруючих, наступу на завойовані силою території різноманітних непримиренних орденів іновірців. Сюди ж варто додати й всі ті випадки вилучення та знищення писаного й друкованого українського слова з політичних мотивів. Переконливим прикладом такого поширеного в радянську пору явища став цілком не випадковий підпал залу україніки найголовнішої наукової бібліотеки України у 60-ті роки минулого століття -- бібліотеки ім. В. Вернадського НАН України, де зберігалися найрідкісніші, найдавніші і тому найцінніші писемні набутки народу.

Кращі витвори культурної спадщини стародавньої України-Руси постійно, в усі часи, вивозилися за її межі й більше сюди ніколи не поверталися.

Часто робилося це з добрих намірів: писані твори, які народжувалися в київських і при київських освітніх осередках, за словами Михайла Грушевського, знаходили на півночі своїх адептів, які приймали їх побожно, як святу річ, варту подиву, поширення, наслідування; ченці, 'святителі' та їхнє оточення ширили ці писання поза київською землею як твори взірцеві, як канони віри й побожності. Ширили нерідко методом переписування, прилаштовуючи їх до тамтешніх мовних особливостей, віддаляючи твір від оригіналу.

Пізніше процес множення давньоукраїнських книг із обов'язковою заміною граматичних і мовних особливостей У Російських монастирях здійснювався за вказівкою московських ієрархів. З втратою оригіналів київського походження Усіма явними ознаками тогочасної української мови ставали вже власністю нових її творців.

Проблема з'ясування походження як рукописного, так і друкованого слова має для кожного народу принципове значення, оскільки йдеться про стан розвитку культури цього народу, його роль у загальноцивілізаційному поступі людства. Надто ж для українців. Адже сама історія української книги як найголовнішого чинника культури в умовах багатолітньої бездержавності нації дає, за словами Олександра Лотоцького, багато матеріалу для роздумів на тему про непереможність культурних прагнень народу, що пробудився до свідомого національного життя.

Сталося так, що протягом тривалого часу, передусім з причин політичного характеру, розробка цієї важливої теми перебувала під особливо пильним контролем. На початку -- державних чиновників Російської імперії, а згодом -- і радянської. Історія українців, таким чином, писалася не вітчизняними вченими. До того ж, поза межами України, здебільшого в Петербурзі й Москві. І все ж у контексті об'єктивних пошуків витоків друкарської справи українці робили свої спроби, хоча не цілком вдалі і не завжди сміливі. Показовими у цьому плані є дослідження Михайла Максимовича та Миколи Костомарова.

Звідси -- й існування двох, цілком протилежних, підходів, а отже й різного ступеня науковості концепцій щодо вивчення й інтерпретації зазначеної проблеми.

За тоталітарного режиму колишньої радянської імперії концепція виникнення і розвитку українського друкованого слова розроблялася далеко не об'єктивно. В радянській науці домінувала затверджена в Москві ідеологічна схема, за якою українська освіта, наука, культура нібито завжди розвивалися лише в тісному взаємозв'язку з російською, до того ж, постійно вважалися другорядними, принагідними, позбавленими самостійних ознак. Ця схема у 30-х роках набула образної метафори у вигляді стовбура-дерева з трьома його відгалуженнями, що символізували єдність і взаємозалежність трьох слов'янських народів -- російського, українського і білоруського.

За такою образною теорією серцевину цього дерева -- його стовбур, коріння якого сягало часів Київської Русі, -- беззаперечно присвоювала Росія. А два його відгалуження, що проросли, за цією схемою, лише в XIV столітті, віддавалися Україні й Білорусі.

Ось чому протягом усіх підрадянських років початки виникнення української мови, літератури, культури в цілому, як і самої української історії, дозволялося розглядати саме з XIV століття. Все, що не 'вписувалося' в таку ідеологічну схему, ще донедавна вважалося антинауковим, а отже, шкідливим. А політично незаангажовані вчені, які відважувалися своїми чесними і глибоко науковими розвідками прямо висловити своє бачення проблеми, оголошувалися лютими ворогами свого народу з наступною забороною їхніх творів. У відповідності до наведеної ідеологічної метафори протягом останніх більш ніж вісімдесяти років українські науковці змушені були повторювати в різних варіантах єдиний постулат щодо виникнення українського друкованого слова.

Сутність російської (радянської) концепції започаткування українського друкарства полягає в наступному: після заснування першої друкарні в Росії в 1564 році (рік виходу 'Апостола' в Москві) перший російський друкар Іван Федоров (Федорович) через вісім років, прибувши через Білорусь в Україну, до Львова, засновує там друкарню і 1574 року видає 'Апостола'. Ця дата і визначалася початком заснування українського друкарства.

Таким чином, згідно з цією концепцією, друкарство на українські землі прийшло з Росії. Принесене воно було російським першодрукарем Іваном Федоровим (Федоровичем, Хведоровичем) після того, як прогресивний винахід ствердився в Москві. Виходило, що українці змогли долучитися до дивовижного витвору людського розуму -- друкарського верстата -- знову ж таки завдяки 'старшому братові'.

Іван Огієнко дає таку послідовність розвитку друкарської справи серед слов'янських народів:

чехи -- 1478;

українці -- 1491;

чорногорці -- 1493;

поляки -- кінець XV століття,

білоруси -- 1517;

серби -- 1553;

росіяни -- 1564;

болгари -- 1641.

Таким чином, українці другі після чехів у слов'янському світі запровадили в себе друкарство. Більше того, на противагу, скажімо, Росії, де діяльність друкарень була повністю підконтрольна Синоду церкви, одним із пунктів (п. 8) Гадяцької угоди 1658 року гетьмана України І. Виговського з польським королем спеціально було передбачено волю українського друку: 'Колегії, школи, друкарні, скільки їх буде потрібно, вільно засновувати, вільно науками займатися і друкувати різні книжки '.

Професор Іван Огієнко, будучи надзвичайно ретельним і відповідальним у відборі й аналізі емпіричних даних, формулюванні наукових висновків, неодноразово наголошував на необхідності додаткових детальних досліджень чи ґрунтовної перевірки деяких тез, припущень, зроблених ним і його попередниками. Не маючи доступу до багатьох джерел, він не міг віднайти підтвердження фактів існування дофедорівського друкарства саме на Галичині. Але в той же час ніби вказував своїм послідовникам 'куди саме треба в першу чергу прикласти більшої праці', сподіваючись, що названі ним джерела, визначені віхи українського друкарства спонукатимуть до появи 'більшого числа спеціальних і ґрунтовних розвідок з тих питань, які я лише поверхово намітив'.

Прийшовши на українські землі із Заходу у другій половині XV століття і, потрапивши на благодатний грунт, друковане слово почало поступово утверджуватися, стаючи конкурентом рукописних книжок, а згодом і витісняючи їх.

Серед найголовніших осередків раннього українського друкарства можна виділити такі:

- галицько-волинське;

- києво-печерське;

- чернігівське.

З поступовим просуванням друкарської справи з Заходу на Схід могутнім видавничим осередком початку XVII століття став Київ, зокрема його Києво-Печерська друкарня. Не один раз за непросту й довгу історію свого розвитку вона зазнавала злетів і спадів, але незаперечним є факт: тут створювалися на віки справжні шедеври книжкового мистецтва, звідси ширилося на весь світ мудре й виважене друковане слово, створене й увічнене його талановитими творцями із вченого гуртка перших печерських друкарів -- Єлисея Плетенецького, Захарії Копистенського, Петра Могили, Памви Беринди, Йосипа Кириловича, Іова Борецького, ЛаврінаТустановського та багатьох інших. З лаврських першодруків вчилися видавничої справи майстри з Новгород-Сіверського та Чернігова, Харкова та Полтави.

Лаврські першодруки стали першими з українських книжок, які офіційно почав забороняти царський уряд, починаючи з 1686 року, спочатку для ввезення в Москву й Петербург, а потім і для поширення по всій Росії. Саме з діяльністю друкарні Києво-Печерської лаври пов'язана поява першого антиукраїнського цензурного акта, підписаного 5 жовтня 1720 Року Петром І. Друкування книжок у Києві заборонялося передусім через те, що тут їх 'печатают несогласно с велико-Россійскими печатми', тобто тогочасною українською мовою.

Які ж ті книги, що першими побачили світ у щойно заснованій друкарні Києво-Печерської лаври? Був це Часослов, що вийшов друком через рік після перевезення друкарні із Стрятина -- наприкінці 1616 року. Все оформлення цієї книги, починаючи від шрифту і закінчуючи різноманітними заставками, ініціалами, кінцівками, повністю схожі на випущений на цьому ж друкарському обладнанні у Стрятині ще 1604 року Служебник. Маємо, таким чином, ще одне підтвердження галицького походження друкарні Києво-Печерської лаври.

Майже одночасно з Часословом у друкарні приступили й до повного Анфологіона, але робота над цією книгою тривала після того ще три роки. Розкішно прикрашений грубезний том більше ніж на тисячу сторінок побачив світ у січні 1619 року.

З видань лаврської друкарні, якими щоденно опікувався Єлисей Плетенецький, варто окремо виділити одну з багатьох книг не церковного, а світського призначення -- 'Вірші на жалостний погреб Петра Конашевича-Сагайдачного'. Автором її є тодішній ректор Київської братської школи Касіян Сакович. Ці вірші були виголошені двадцятьма спудеями (студентами) цієї школи під час похорону славного українського гетьмана 10 квітня 1622 року, що відбувся в Київському братському монастирі.

На противагу попереднім лаврським виданням, ця книга не відзначається розкішним оформленням. І на те були поважні причини, адже готувалася вона до друку відразу ж свіжими слідами жалобної події. Але навіть за таких умов тут було вміщено надзвичайної ваги й цінності ілюстративний матеріал, який згодом став передруковуватися в інших книгах, особливо тих, які присвячувалися українській історії. Передусім, це майстерно виконані гравюри на козацьку тематику: штурм козаками турецької твердині -- Кафи, фрагмент атаки великого турецького корабля легкими козацькими човнами-чайками. Це й портрет самого гетьмана Петра Сагайдачного. Зображений він тут верхи на коні із знаком гетьманської влади -- булавою -- в руці і з сагайдаком на боці. А на звороті титульного аркуша вміщено графічне зображення герба Війська Запорозького -- український козак із шаблею на боці і мушкетом за плечима. Герб обведений круглою, у формі візерунка, рамкою. Такий знак був і на козацьких печатках, і на похідних прапорах. В одному з віршів, уміщених біля цієї гравюри, говориться, що цей козак-лицар, який завжди готовий мужньо битися за 'вольность' своєї Вітчизни, заслужено є гербом славного Війська Запорозького.

Найсприятливішою і найрезультативнішою порою в діяльності Києво-Печерської друкарні був період від початку її заснування до 1648 року. Це була справжня доба розквіту цієї друкарні, коли одна за одною, все більшими накладами, все в кращому оформленні випускалися унікальні книги і швидко розходилися по всіх-усю-дах. Київські книги передусім міцно завойовували свої позиції в Росії. За змістом і неповторною оздобою вони практично не мали рівних поміж московських і петербурзьких друків. Скажімо, в 1669--1672 роках Києво-Печерська друкарня завдяки наполегливості архімандрита Інокентія Гізеля домоглася відкриття в Москві своєї власної книгарні, де досить добре йшла торгівля київськими виданнями.

Помітно щирилася українська книга не лише в цілій Росії, а й у Молдавії. Власне, й тамтешнє друкарство було засноване завдяки підтримці Києво-Печерської лаври. На знаменитій грецькій горі Афон, де здавна облюбували місце для своїх скитів ченці -- вихідці із слов'янських країн, печерські видання також були в особливій пошані.

Після приєднання України до Росії друкарі Києво-Печерської лаври старалися не звертати уваги на все більш погрожуючі вимоги й попередження з Москви щодо обмеження своєї діяльності. Навіть після остаточного перепідпорядкування Київської митрополії з-під влади костянтинопольських патріархів до Московської патріархії, що сталося після ганебного торгу Москви з Константинополем 1686 року, києвопечерські друкарі вперто продовжували зазначати на титулах своїх богослужбових книг, що вони вийшли 'в Лаврі Печер-ській, Ставропігії Святійшого Вселенського Константинопольського Патріарха'. Незважаючи на неодноразові вимоги Москви щоразу одержувати дозвіл на кожен друк чи передрук книги, а також присилати до Москви для контролю підготовлені до друку примірники, Києво-Печерська друкарня й далі робила свою справу без усіляких погоджень.

'Тиха війна' між Синодом Російської православної церкви і Києво-Печерською лаврою тривала аж до 1720 року, поки непокірну друкарню і її мужніх друкарів остаточно не прибив спеціальний указ Петра І про заборону українського друку. Цей недоброї пам'яті грізний царський указ вийшов 5 жовтня 1720 року. І його по праву можна вважати першим антиукраїнським цензурним актом, яким починалася багаторічна боротьба цілої державної машини тодішньої Російської імперії не лише проти волі українського друку, айв цілому проти самої української мови -- мови багатомільйонного українського народу.

До становлення і ствердження видавничої справи на теренах нашої держави були причетні сотні, тисячі різних за житейськими долями, суспільними, релігійними і просто людськими якостями особистості. Входили ці люди в історію по-різному. Хто -- переконливим служінням справі, щирою вірою в потрібність і важливість її божественного призначення, її просвітницького, 'будительського' начала, хто -- з корисливих міркувань. Одне беззаперечне: переважна більшість тих, хто чесно і самовіддано виорав на довгій ниві українського друкарства першу борозну, хто засіяв у неї свої мудрі зерна-сторінки, вічно будуть, за влучним висловом Івана Огієнка, 'світильниками невсипущими' для все нових і нових поколінь нащадків на їхній непростій дорозі до світла, знань, справедливості й добра.

Людей, які творили досі небаченим способом книги, називали здебільшого друкарями або книжниками. Вже всередині свого цехового товариства вони ділилися на справників, дереворитників, металоритників, складачів, коректорів, редакторів, управителів. Про те, яким був склад працівників, скажімо, друкарні Києво-Печерської лаври на початку XVII століття, засвідчує запис в „Імнології' від 1630 року:

'Ієродиякон Ісая -- типонадзиратель;

інок Артемій -- блюститель;

Стефан Беринда -- типограф;

Нафан Зінкевич -- наборщик;

Димитрій Захарієвич -- столпоправитель;

Парфеній і Михаїл Фойнадські -- ізобразителі;

Павел Макарієвич і Федор Кипрієвич -- батирщики;

Леонтій Ієрусалимович -- письмоліятель;

Памво Беринда -- типокароводець;

Тарасій Земка -- типоправитель '.

Чіткого поділу обов'язків на початку не було: один працівник мусив поєднувати в собі кілька функцій. Тому до тих, хто відважувався переступити поріг друкарні, виставлялися особливі вимоги. Годі вже говорити за того, хто сам брався за створення друкарні -- це мав бути універсаліст за знаннями, наділений здібностями як до гуманітарних, так і технічних наук. А ще -- аби мав дар Божий до писання, до Слова.

За походженням і освітнім рівнем давніх українських друкарів умовно можна розділити на три групи:

- вихідці з міщанського середовища;

- вихідці з релігійного середовища;

- діячі освіти, науки, письменники.

Одним з основних недоліків рукописно-друкарського книгописання було те, що в умовах невдосконалення розроблення граматики мови, відсутності єдиних правописних норм переписувачі нерідко покладалися на свій досвід. Окрім цього читання текстів ускладнювалося, бо, згідно з рукописною традицією, нерідко кінцеві склади, а то й ціле останнє слово в реченні каліграфи писали над попереднім словом. Цю традицію на певний час продовжили і перші друкарі: коли Рядок виходив довшим за визначену ширину шпальти, його закінчення набирали меншим розміром шрифту над попереднім рядком. Нерідко через це опускали окремі літери.

Серед нововведень, які спонукало друкарство в подальшому удосконаленні видавничої справи і редагування, можна навести такі:

1. Друкарство започаткувало чіткість і послідовність у розстановці в тексті відповідних розділових знаків. На початку ставилася лише крапка. Згодом в арсеналі шрифтових гарнітур стали з'являтися й інші розділові знаки: коми, тире, оклики,запитання, лапки.

2. На етапі раннього друкарства редактори стали запроваджувати на початку окремих слів вживання великих літер (у рукописній практиці велика літера вживалася лише на початку розділу або якогось цілого уривку).

3. Обов'язковим елементом друкованих видань стає наскрізна нумерація (пагінація) сторінок. Для виділення основного і додаткового тексту редактори нерідко нумерували окремо передмови. Водночас творці ранніх друків зберегли на певний час започатковану рукописними майстрами традицію зазначення своєрідних сторожових слів -- кустодів -- наприкінці сторінки і на початку наступної.

4. В наукових виданнях з'являються посилання. Висловлюючись сучасною видавничою термінологією, з'являються елементи апарату видання, які роблять книгу зручнішою в користуванні, наповнюють текст додатковою інформацією. Особливо ця тенденція посилюється після наукових видань Іоаникія Галятовського.

Знаменитий ручний друкарський верстат, яким його створив у середині XV століття талановитий німець Йоган Гутенберг, з певними видозмінами у своїй конструкції, вірою й правдою служив творцям книг у різних країнах світу практично до кінця XVIII -- початку XIX століття. Відтак з'являються перші друкарські машини, які започаткують у недалекому майбутньому появу цілого комплексу нового друкарського обладнання.

Таким чином, на зміну друкарства як ремесла приходить окрема галузь промисловості -- поліграфія. Вона перебрала на себе друк усіх видів видавничої продукції: книг, періодики, плакатів, буклетів, формулярів, печаток, етикеток, пакувальних засобів.

Саме на цей час припадає процес відокремлення видавничої справи від поліграфії. Віднині ці два взаємно залежні підрозділи -- видавництва і поліграфічні підприємства -- стали розвиватися автономно.

Цензура, в широкому розумінні слова означає нагляд за друком з метою попередження шкідливих, з точки зору уряду, друкованих творів. У вужчому значенні цього поняття маються на увазі заклади, яким спеціально доручено такий нагляд.

Причиною запровадження з боку уряду такого нагляду за друком книжок у Російській імперії стала... діяльність друкарень в Україні. Справа втому, що одна-єдина друкарня, що виникла в Москві за Івана Грозного й існувала до кінця XVII століття, була на утриманні самої влади, виконувала лише її замовлення. Отож, ніякої потреби в цензурі тоді не було.

В інших умовах розвивалася ця справа в Україні. Українські гетьмани своїми універсалами віддавна забезпечували на підпорядкованих ним територіях волю друку. Так, в одному з пунктів Гадяцької угоди, підписаної Іваном Виговським з поляками, спеціально гарантувалася воля і незалежність українських друкарень: 'Колегії, школи й друкарні, скільки їх буде потрібно, вільно засновувати, вільно науками займатися і друкувати різні книжки'.

'Розгромний' висновок створеної Олександром II спеціальної комісії щодо 'смертельно небезпечного' для Російської імперії друкування книжок українською мовою спонукав його підписати в травні 1876 року в німецькому містечку Емсі, де цар перебував з родиною на відпочинку, черговий антиукраїнський цензурний циркуляр. Тому й одержав він пізніше назву Емського. Цей документ таємно був переданий до Головного управління у справах друку, а звідти розійшовся в усі кінці імперії -- до всіх цензурних комітетів, цензорів, губернаторів, начальників друкарень.

В Україні настав, таким чином, найгнітючіший, найтрагічніший 30-літній період реакційної цензури. Дедалі важче доводилося українському друкованому слову пробиватися крізь цензурні й поліцейські рогатки до читача. Закривалися українські часописи, зазнавали переслідувань ті, хто мав причетність до друку, поширення чи й навіть читання книжок українською мовою.

Саме на цей період припадає особливо 'плідна' діяльність двох маловідомих поки що в нашій історії антиукраїнських інституцій -- Київського Тимчасового комітету у справах друку та Київського окремого цензора з іноземної цензури. Ці управління були безпосередньо підпорядковані двом провідним центральним відомствам міністерства внутрішніх справ у Петербурзі -- Головному управлінню у справах друку та центральному комітету з іноземної цензури -- і мали практично ніким не обмежені повноваження в Україні що до того 'пущать' чи 'не пушать' до Друку або щодо поширення серед українського населення будь-якої україномовної книжки, листівки чи періодичного видання.

Процедура отримання дозволу на друк була довгою і принизливою. Крізь недремне цензурне око практично не могла пройти жодна фраза, жодне слово, в якому був би бодай найменший натяк, скажімо, на історичне минуле українського народу, згадка про когось із національних героїв чи спроба захисту рідної мови. Питання про такі рукописи або щойно видані без дозволу цензурного відомства книжки негайно виносилися на засідання комітету, де ретельно фіксувалися всі 'огріхи', і надсилалися письмово до Петербурга для 'предварительного испрошения по сему предмету указаний Главного управления'.

Вже 1907 року з метою обмеження ввезення україномовної літератури з Галичини до Росії особливим циркуляром було запроваджене непомірно високе мито (по 17 рублів за пуд). Ще жорсткіші обмеження введені додатково у 1909 році. Приводом посилення цензурного тиску на українське друковане слово послужили два документи тодішнього міністра внутрішніх справ П. Столипіна у 1910 та 1911 роках.

60-ті роки

Найпомітнішою в цей період була діяльність видавництва П. Куліша в Петербурзі, циркуляру заснованого ще 1857 року. З 1860 року тут розпочинаються регулярні випуски 'Сільської бібліотеки' (вийшло 39 книжок-метеликів з кращими творами українських письменників). В цьому ж видавництві побачили світ 'Граматка' П. Куліша, шість томів 'Сочинений и писем Гоголя', альманах 'Хата', журнал 'Основа'. Видавництво змушене було припинити працю наприкінці 60-х років.

В цілому ж, за даними покажчика національної бібліографії 'Україномовна книга. 1798-1916' протягом цього десятиріччя побачило світ 178 назв книг, значне їх число -- до виходу Валуєвського циркуляру.

70-ті роки

Початок 70-х років вважається коротким перепочинком в історії існування української видавничої справи, коли стала можливою на короткий час діяльність Південно-Західного відділу Російського Географічного Товариства з широкою видавничою програмою та поява кількох нових українських видавництв. Більшість же з 233 назв україномовних видань, що з'явилися за це десятиліття, друкувалися поза межами Російської імперії -- у Львові ('Галицько-Руська матиця', Товариство імені Т. Шевченка), Чернівцях, Відні (видавництво С. Подолинського), Женеві (видавництво М. Драгоманова).

80-ті роки

Цей період для українського друкованого слова був вимушеним антрактом. З метою компрометації української літератури та її кращих представників цензура свідомо пропускає лише примітивний непотріб типу водевілів та пісеньок, де висміюється українство, мова його народу.

90-ті роки

Видавництво Б. Грінченка. Створене 1894 року в Чернігові, ставило цілллю видання науково-популярної і художньої літератури для народу кращих українських авторів -- Т. Шевченка, П. Грабовського, Ю. Федьковича. Всього вийшло 50 назв.

Видавництво 'Вік'. Засновують 1896 року у Києві О. Лотоцький, С. Єфремов, В. Доманицький, Ф. Матушевський,

2 серпня 1914 року -- буквально другого цензури дня після початку Першої світової війни -- російська влада в Києві забороняє видавати газету 'Рада'. Така ж доля незабаром спіткала і журнал 'Українська Хата'. А вже з початком наступного року, за наполяганням військових, спеціальним розпорядженням київського губернатора призупинялася діяльність усіх редакцій газет, що виходили 'на малоросійському наріччі'. Під це розпорядження потрапила ціла низка періодичних друкованих органів, що утворилися після обнародування царського маніфесту від 17 жовтня 1905 року, зокрема найтиражніші місячники 'Літературно-Науковий Вісник', 'Україна', 'Дзвін', 'Світло', 'Молода Україна' та інші.

Спроби властей у черговий раз накинути пута на українське друковане слово, скориставшись військовим станом.

Провідні історики радянської доби настирливо підкреслювали у своїх працях, що розгляд будь-якого питання, в тому числі й видавничої справи, в Україні відразу ж після жовтневих подій 1917 року має пов'язуватися винятково з тріумфальним ходом радянської влади, що 'процес становлення і розвитку української радянської книги характерний її тісним зв'язком з життям і боротьбою трудящих нашої країни за перемогу влади Рад, за побудову соціалізму і перехід до будівництва комуністичного суспільства'.

Це -- цитата з розкішно оформленого академічного видання, присвяченого 400-літтю російського книгодрукування, що побачило світ за редакцією члена-кореспондента АН УРСР П. Попова у київському видавництві 'Наукова думка' 1965 року під назвою 'Книга і друкарство на Україні'. У цьому ж виданні є ще одне відверте зізнання про те, як саме забезпечувався 'тріумфальний хід радянської влади' у контексті становлення нової системи, пов'язаної з творенням і тиражуванням друкованого слова.

Нормальний, демократичний процес становлення українського друку, що століттями заборонявся, був зупинений зі вступом до Києва у січні 1919 року російських військ армії генерала Муравйова. у рішенню більшовицького уряду знаходимо в публікаціях тодішнього заступника наркома освіти Яна Ряппо. Ось витяг з офіційного друкованого органу 'Шлях освіти': 'Ці підручники визналися аполітичними, у них відсутній матеріалістичний світогляд та, навпаки, наявний підхід авторів з антимарксистської точки зору'. Забігаючи наперед, варто підкреслити, що й через сім років 'тріумфальної ходи радянської влади' цей же Ряппо заявив: 'Якщо зробити генеральний огляд, загальну оцінку наших підручників у напрямку їх відповідності новим типам шкіл, шкільних програм і методам роботи, то ми не маємо ще таких підручників, що цілком відповідали б вимогам часу... Підручники з математики далекі від марксистського підходу'.

1922 року для організації систематичної і повсюдної роботи щодо ревізії випущених раніше видань при наркомосвіти України створюється Центральна комісія по вилученню літератури. Незабаром на місця розсилається спеціальна 'Інструкція по вилученню шкідливої літератури з читалень, книгарень та кіосків книгодруку'.

Якщо в перші роки радянської влади рішення про заборону використання виданих книг чи публікацію нових приймали до друку видань здебільшого комісари при освітніх установах і закладах, то з утворенням 6 жовтня 1922 року Головного управління з питань літератури та видавництв, що на практиці отримало скорочену назву Головліт, таку функцію перебрала на себе нова цензурна установа, об'єднавши під одне управління всі види тотального контролю за друком.

Як зазначає дослідниця початкового етапу становлення радянської цензури А. Горчева, заборонялися і знищувалися, спалювалися і списувалися, відправлялися в спецсхрони мільйони книг і газет, географічних карт, платівок, кіно-і фотоплівок. Необхідність знищення інформації пояснювалася класовою боротьбою та ідеологічним контрольно-тимчасовим заходом.

Другий приклад стосується долі десятків тисяч унікальних книг, видрукуваних у різний час Києво-Печерською друкарнею. Напередодні ліквідації Лаври, аби ні віруючі, ні науковці не користувалися більше цими друками, іменем радянської влади значну кількість книг розброшурували з метою продажу їх на макулатуру. Сотні людей з болем у серці спостерігали, як у магазинах споживчої кооперації у ці безцінні рукописні і друковані аркуші цупкого крейдяного паперу, на яких були увічнені слова зі Святого Письма, продавці загортали оселедці й халву...

Поширеними були випадки розсипання в друкарнях вже зробленого набору майбутніх книг. Причому, тексти багатьох з них були цілком нейтральними або й далекими від політики.

Наступним кроком радянської влади в галузі видавничої справи стало поступове та експропріація закриття діючих видавництв. Менші видавництва занепадають відразу. Дещо довше трималися знані вже в Україні 'Час', 'Друкарь', 'Криниця', 'Дзвін'. Деякі з них оживилися в умовах непу, коли більшовики дозволили діяльність приватних видавництв (тоді 'Друкарь' змінив назву на 'Слово'), однак цей процес тривав недовго, що призвело до остаточної ліквідації 'дорадянських' видавництв.

Наклади видань відновлених на період непу приватних видавництв вже не були такими високими, як раніше. Населення, що купувало книжки, особливо інтелігенція, ставало все біднішим. До того ж, руйнувалася створена мережа поширення книг у глибоку провінцію.

Справжня руїна українського книговидання припадає на *920 рік, коли слідом за закриттям видавництв влада ліквідовує й ті осередки, де вони накопичували, зберігали і продавали свою продукцію. Чи не першою 'впала' книгарня 'Освіта', що містилася в будинку Київського губернського земства. За нею закриваються книгарні 'Часу', Друкаря', 'Криниці', Дзвону'. До літа книготоргівля була розгромлена, всі книжкові магазини націоналізовані. Заборонялася й приватна торгівля. Скажімо, у збереженій книгарні 'Дніпросоюзу' книги можна було купувати лише оптом.

Першим законодавчим актом радянської законодавчої влади, який цілковито стосувався видавничої справи, був 'Декрет про державне видавництво', підписаний головою Ради наркому у Москві 11 січня 1918 року. Дія його поширилася на українські території дещо пізніше -- з другим взяттям більшовиками Києва взимку 1919 року. ('Декрет про пресу було видано ще 10 листопада 1917 року).

Цей, невеликий за обсягом, документ у загальних рисах декларував політику нової влади щодо видавничої діяльності. Щойно створеній Народній комісії з освіти та Літературно-видавничому відділу доручалося негайно приступити до широкої видавничої діяльності.

Така терміновість пояснювалася в декреті двома чинниками: по-перше, гострим безробіттям серед друкарів і по-друге, книжковим голодом у країні.

Першочерговим завданням державних видавництв декрет встановлював випуск 'дешевих народних видань російських класиків'..

Для керівництва видавничою справою 18 січня 1919 року створюється Видавниче бюро при Народному комісаріаті освіти, яке, за зразком Росії, переходить у справою безпосереднє відання Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (ВУЦВК). 20 грудня 1919 року на засіданні Всеукраїнського революційного комітету, яке проходило в підмосковному Серпухові, прийнято рішення про створення Відділу друку та пропаганди. Через два місяці -- 21 січня 1920 року -- відділ перейменовується на Всеукрвидав. Це був центральний орган при ВУЦВК, на який було покладено, згідно з розробленим положенням, обов'язки керувати видавничою справою в Україні, розпоряджатися поліграфічною базою, розподіляти папір, створювати й закривати видавництва.

Перше радянське видавництво було відкрите у Києві у лютому 1918 року. Тоді більшовики, захопивши на короткий час столицю, встигли створити 'Видавництво щ0 робітничо-селянського уряду України ', націлізовавши приватну друкарню Лубковського. Проіснувало до визволення Києва військами Центральної Ради.

Таким чином, сформувалася типологія видавництв за приналежністю до засновників: державні, партійні, військові. Першим у цій ієрархії був Всеукрвидав -- не лише як керівний орган, а й як головне видавництво. На початок 1923 року радянська влада розгорнула в Україні діяльність близько 50 видавництв. Географія їх була такою: Київ -- 19, Харків -- 17, Одеса та Катеринослав -- по 6.

На кінець грудня 1930 року в республіці формується типологія видавництв за тематичним напрямком літератури, який визначався для кожного як профільний:

- твори основоположників марксизму-ленінізму, партійна і суспільно-політична література ('Пролетар');

- технічна література (Держтехвидав);

- книги з питань сільського господарства і агротехніки (Держсільгоспвидав);

- підручники і методична література для вчителів ('Радянська школа');

- масова політична і професійна література ('Український робітник');

- художня література ('Література і мистецтво');

- військова, спортивна література ('На варті');

- медична та природознавча література (Держмедвидав);

- дитяча, юнацька та комсомольська література ('Молодий більшовик').

Цю типологію склали в основному видавництва, що входили до Державного видавничого об'єднання України (ДВОУ)-і хоча це об'єднання через чотири роки розформувалося, визначена спеціалізація видавництв, які стали працювати самостійно, в основному зберігалася й надалі.

Напередодні Другої світової війни структура видавництв в Українській РСР мала дещо інший вигляд. З юридичного боку типологія видавничої системи визначалася функціонуванням двох типів видавництв: оформлених і неоформлених.

До першої групи відносилися ті видавництва що були оформлені як самостійні творчо-виробничі підприємства, друкована продукція яких мала загальнореспубліканське значення і поширювалася зокрема й через книготорговельну мережу. Такими були: видавництво Академії наук, Сільгоспвидав, Літвидав, Держвидав, 'Мистецтво', 'Молодий більшовик' (пізніше -- 'Молодь'), 'Політлітература' при ЦК КП(б)У, 'Радянський письменник', Укрмашвидав, Укроргвидав Міс-Цевпрому, Держфінвидав, Юрвидав, Металвидав, Нацмен-видав.

До другої групи відносилися видавничі підрозділи різноманітних відомств, організацій, міністерств другого порядку, які не маючи юридичного статусу, здебільшого випускали літературу відомчого характеру. Це передусім видавничі відділи партійних, комсомольських, адміністративно-судових, військових, торговельно-заготівельних, фінансових, обліково-атистичних, книготорговельних, краєзнавчих, літературні видавництва органів охорони здоров'я, народної освіти та ін.

Нинішні ж літописці сучасності, аналізуючи складні й суперечливі процеси нашого буття 'гарячими слідами', свідками й учасниками яких вони є самі, попри запрограмовану неупередженість, об'єктивно не можуть позбавитися певного нальоту пристрасності й суб'єктивізму. Тому й з'являлися в періодиці такі діаметрально протилежні терміни й визначення як 'парад суверенітетів' і 'період втрачених можливостей', 'остання спроба утвердження української незалежності' і 'загроза втрати України'.

Період розвалу найбільшої і найтривалішої в часі її існування російської радянської імперії та становлення на її теренах самостійних держав призвів до корінної ломки в усіх сферах суспільного, економічного й духовного життя, що породило в свою чергу надзвичайно велику кількість проблем. Надто ж у культурно-духовній і освітньо-науковій галузях, зосібно і в такій специфічній ділянці як видавнича справа.

На етапі становлення нової системи видавничої справи в Україні ці проблеми доцільно розглянути в кількох аспектах, а саме: організаційному, законодавчому, тематичному, мовному і географічному.

До здобуття Україною незалежності в 1991 році існувало 25 державних видавництв.

Якщо за радянських часів видавничу структуру складали лише видавництва і друкарні системи колишнього Держкомвидаву та кілька малопотужних відомчих видавництв (розміщених, як правило, у столиці та найбільших обласних центрах), то сьогодні її активно й постійно поповнюють нові потоки суб'єктів видавничої діяльності.

Якою ж виглядає нині структура видавництв України за головними типологічними ознаками?

За формою власності. Серед найпоширеніших можна виділити:

- державні видавництва;

- приватні видавництва, засновані на власності окремого громадянина України, з правом найму працівників;

- колективні видавництва, засновані на власності колективу, кооперативу, іншого статутного товариства, громадської та релігійної організації;

- спільні видавництва, засновані на базі об'єднання майна різних власників;

- видавництва, засновані на власності юридичних осіб. За підпорядкованістю. Це -- самостійні видавництва різних форм власності, а також підрозділи різноманітних підприємств, установ і організацій з правами видавничої діяльності. В останньому сегменті картина виглядає особливо строкатою:

- фірми;

- асоціації;

- спільні підприємства;

- приватні підприємці;

- редакції газет і журналів;

- редакційно-видавничі підприємства;

- поліграфічні підприємства;

- наукові організації;

- науково-дослідні інститути;

- навчальні заклади;

- громадські, релігійні організації та товариства.

Усього в Україні на початок нового тисячоліття їх налічувалося понад 1500 (проти 705 у 1996 році).

Відпрацьована в Україні десятиліттями система книгорозповсюдження, яка давала з змогу через мережу об'єднання 'Укркнига» донести друковане слово до найвіддаленішого сільського магазину, на початку 90-х років XX століття розвалилася. Перед видавництвами та видавничими організаціями виникла потреба створення альтернативної дистрибуційної мережі, пошуку нових форм і методів роботи з потенційним покупцем, замовником чи споживачем друкованої продукції.

Мережа продажу друкованих видань в Україні на початок третього тисячоліття мала таку структуру:

- відділи маркетингу видавництв;

- книжкові магазини різних форм власності;

- книготорговельні фірми;

- дрібнооптові книготорговельні організації;

- лотки й кіоски з продажу друкованої продукції;

- інтернет-магазини;

- книжкові базари;

- книжкові ярмарки;

- книжкові клуби;

- прямий продаж без посередників;

- фізичні особи-книгоноші;

- книжкові відділи непрофільних торговельних підприємств;

- відділи 'книга-поштою' при фахових періодичних виданнях.

З набуттям Україною незалежності поступово усталена система почала руйнуватися. Сліпо копіювати нові видавничі стандарти Російської держави виявилося недоцільно з кількох причин. Передусім, політичного характеру. З іншого боку, 'прилаштувати' старі радянські стандарти до нових умов, у яких розвивається українське книговидання, сьогодні практично неможливо, бо критерії й методика, на яких вони базувалися, більшою мірою мали відношення до політичної безпеки колишньої радянської імперії й аж ніяк не до інтересів авторів, читачів та видавців. Про розумне використання досвіду західного книговидання в цих документах і не йшлося.

Тому цілком закономірним було створення в середині 90-х років XX ст. при Державному комітеті із стандартизації, метрології та сертифікації України Технічного комітету за номером 101 (ТК--101) 'Технологія поліграфії'. Перед цим підрозділом постало завдання здійснювати організацію й підготовку до затвердження державних стандартів України в галузі видавничої діяльності, формних і друкарських процесів високого, офсетного, спеціальних видів друку та брошурувально-палітурних процесів книжкового і газетного виробництв.

Структура цього Комітету включає чотири підкомітети і одну робочу групу. Підкомітети: 'Видавнича діяльність', 'Технологія книжкового виробництва', 'Технологія газетного виробництва', 'Технологія спеціальних видів друку'. Окрема робоча група має назву 'Бланки цінних паперів і документів суворого обліку'.

Таким чином, розробкою видавничих стандартів покликаний займатися окремий підкомітет, створений на базі Національного науково-виробничого об'єднання 'Книжкова палата України'. Проте потужності цього комітету є недостатніми. Зволікання із розробкою нових стандартів для видавничої справи в Україні негативно позначається на загальній культурі, перешкоджає залученню вітчизняної друкованої продукції до загальносвітової книжкової скарбниці й ідентифікації держави чи конкретного видавця в цьому книжковому морі.

Частка вітчизняної книги на внутрішньому ринку за роки української незалежності невпинно скорочувалася. Якщо 1999 року у вільний продаж надійшло (без врахування видань за держзамовленням та відомчих для службового користування) близько 9 млн. примірників книг, то 2000 року -- на мільйон менше. Для порівняння варто навести показники сусідів: у Польщі -- 150, у Росії -- 300 млн. примірників книг за один рік.

Зрозуміло, що внаслідок нестачі вітчизняної книги цей вакуум активно заповнюється книжковою продукцією, випущеною тими ж сусідами. А це, за даними лише митних органів, -- близько 55 млн. книжок, які щороку завозяться в Україну для перепродажу передусім з Росії та Білорусі.

І ще одна вражаюча цифра: щорічно з України відпливає близько 400 млн гривень у кишені передусім російських видавців і поліграфістів, які надійно і не без підтримки доморощених владних покровителів окупували український ринок. Отож, ідеться про пряме інвестування зарубіжного виробника. І це за умов, коли вітчизняна поліграфія задихається від нестачі інвестицій.

Занепокоєння викликають, власне, не самі ці цифри. Насторожує інше: послідовна й підсилююча тенденція щодо консервації цього становища. Маємо, так би мовити, проблему з довгою бородою, яку нікому не вдається за останні десять років хоча б укоротити. Для глибшого розуміння ситуації, що склалася, варто бодай фрагментарно окреслити той суспільно-політичний фон, який визначав характер діяльності видавців і поліграфістів України в останнє десятиліття розвитку держави.

5 липня 1991 року Президія Верховної Ради України прийняла постанову щодо державного захисту книговидання та преси України в умовах переходу до ринкової економіки, згідно з якою Кабінету міністрів було доручено передбачити пільгове оподаткування видавництв та торговельних організацій, які видають і реалізують літературу, що виходить українською мовою. Як результат -- із січня 1992 року від сплати податку звільнялися ті видавництва, що здійснювали випуск літератури українською мовою та мовами національних меншин, якщо ця література становила не менше 70 відсотків загального їхнього виробництва.

Таким мудрим рішенням тодішній Голова Верховної Ради України і майбутній перший президент суверенної України Леонід Кравчук назавжди увійшов в новітню історію українського друкарства, як прозірливий державний діяч, який по-справжньому оцінив вагу і значення українського друкованого слова для становлення державності й утвердження української національної ідеї. Однак своєрідний ренесанс новітнього українського книговидання тривав недовго.

Сформований після виборів нового президента Леоніда Кучми новий склад Кабінету міністрів відмінив цю пільгу для вітчизняних видавництв з 1 січня 1994 року. Українська книга в умовах різкого зменшення державного замовлення, відсутності дотацій та пільг ставала економічно не вигідною, а для багатьох видавців -- і непотрібною.

Особливо загрозливою ця тенденція стала з 1996 року, коли Росія, турбуючись про власний інформаційний простір на теренах колишнього СРСР, запровадила, за аналогом більшості високорозвинених держав світу, нульову ставку податку доданої вартості на всю друковану продукцію. Україна ж, навпаки, ризикуючи повністю втратити цей простір, довела величину цього податку до 20 відсотків, зрівнявши книгу з виробами будь-яких інших галузей народного господарства і опинившись за цим показником практично у хвості усіх держав світу.

Середина 90-х років увійде в новітню історію безрезультатною боротьбою українського книговидання за своє виживання і спробами його представників позитивно зрушити це питання через зміни в законодавчому полі. В цю пору велася неприхована боротьба і в комісіях парламенту, і в міністерських коридорах, і серед видавців за підготовку цивілізованого Закону про видавничу справу.

Під час розробки у 1995 році концептуального варіанту проекту Закону України 'Про захист інформаційного простору України, державну підтримку засобів масової інформації і національного книговидання та соціальний захист їх працівників' здійснювалися неодноразові спроби відновити існуючу до 1994 року законодавчу норму про пільги для видавництв, які випускають не менше 70 відсотків літератури українською та іншими мовами національних меншин. Однак вони виявилися невдалими.

1995 рік. Парламентом України було 'провалено' Закон про видавничу справу, на який покладалися великі надії.

Поданий пакет документів щодо порятунку української книги Верховна Рада розглянула у вересні 2000 року і... перенесла розгляд цього питання на січень 2001 року.

Законопроект 'Про внесення змін та доповнень до деяких законів України з питань оподаткування в частині, що стосується видавничої справи' з великими труднощами був проголосований аж наприкінці березня 2001 року. Творці вітчизняної книги з нетерпінням очікували публікації затвердженого парламентом держави 'свого' багатостраждального Закону. Та цього разу все закінчилося повною несподіванкою і для прихильників, і для опонентів: проголосований конституційною більшістю депутатів Закон через кілька днів, у результаті, правдоподібно, закулісних ігор, був... відкликаний. Випадок у законодавчій практиці безпрецедентний.

Переголосування цього закону, з порушенням регламенту, відбулося у травні 2001 року. Документ вийшов усіченим, переполовиненим, мало сприятливим до започаткування кардинальних змін, тому виявився недієвим і не зміг змінити ситуації на краще. 'Напівпідпільно' прийнятий закон враховував лише інтереси окремих кланів, а не всіх виробників національного продукту.

Реалізація суперечливих положень цього документа не призвела до суттєвого зниження собівартості друкованого продукту в Україні. Не випадково видавці й поліграфісти назвали цей закон відкупним і окозамилювальним. До того ж, термін дії його в часі надто обмежений -- до 1 січня 2003 року.

Практика новітнього етапу розвитку української видавничої справи засвідчує одну печальну традицію. Як метод заспокоєння чи охолодження активності захисників українського друкованого слова (це неодноразово проявлялося в створенні чи то комітету порятунку української книги, чи опублікуванні у пресі підписаними відомими діячами відкритих листів на адресу Президента чи Прем'єр-міністра), в адміністрації Президента наспіх готувався Указ глави держави такого змісту, який не міг не вселяти оптимізму -- як щодо назв цих указів, так і його словесного наповнення.

Найпоказовішими в цьому є бодай ось ці три Укази Президента України -- 'Про державну програму розвитку національного книговидання та преси' (26 лютого 1995 року), 'Про деякі питання державної підтримки книговидавничої справи' (23 липня 1998 р.) та 'Про додаткові заходи державної підтримки національного книговидання і книгорозповсюдження' (9 листопада 2000 року). Констатуючи у преамбулі величезну роль 'національного книговидання і книгорозпов-сюдження у формуванні інформаційного простору держави та з метою посилення державної підтримки видавничої справи і вдосконалення системи книгорозповсюдження України', творці таких указів, які підписує глава держави, обіцяють народу і бюджетне фінансування випуску суспільно необхідної літератури на умовах державного замовлення, і виконання попередніх програм, і створення української мережі книготоргівлі, і забезпечення населення регіонів українською книгою, і багато інших у цілому нагальних справ, що нагромадилися в гуманітарному блоці українського державотворення.

Однак минають місяці, роки, і практично жоден з тих пунктів указів сповна не виконується. Та й не може виконатися, оскільки такі важливі документи хибують найголовнішим -- відсутністю конкретики в зобов'язуючій частині. Кабінетові Міністрів, міністерствам, відомствам, обласним адміністраціям в черговий раз пропонується 'вжити заходів', 'розробити і затвердити програми', 'вдосконалити систему', 'вирішити питання', 'запровадити механізми'. Не дивно, що 'в щоквартальних інформаціях про стан виконання' цих указів можна віднайти елементарні відписки, окозамилювальний зміст яких бюрократична державна машина відпрацювала сповна.

Початок 90-х років був бурхливим і нестабільним періодом становлення нової тематичної палітри книговидання. Свобода слова і друку давала можливість мало не кожному відчути себе і редактором, і видавцем, коли дехто з початківців (та й старожилів книжкового світу) за місяць-два ставав мільйонером, а згодом і мільярдером, спритно 'викидаючи' на зголоднілий і невибагливий книжковий ринок чергові партії 'кама-сутр', 'анжелік', 'амазонок' чи наспіх 'упорядкованих' різноманітних томів детективного чтива.

У таких умовах перед видавництвами поставала проблема вироблення власної концепції розвитку. Йшлося про те, кого і що видавати в нових умовах розвитку суспільства. Для видавництв, які спеціалізувалися, скажімо, на науковій і навчальній літературі, це питання особливо гостре. Адже зміни відбувалися в суспільній свідомості, поглиблювалися державотворчі процеси, докорінно змінювалися навчальні програми у вищих навчальних закладах, запроваджувалися нові дисципліни. Як оперативно забезпечити ці програми новими підручниками, посібниками, які авторські колективи створювати, якого рівня літературу вони запропонують до видання, якщо зайняти вичікувальну позицію? Як взагалі встигати за тими змінами, які мало не щодня вносило нестабільне, тривожне сьогодення, готуючи до видання не газету, а книгу?

В останнє десятиріччя розвитку вітчизняного книговидання на ринку пропозиції книги і ринку попиту на неї відбулися кардинальні зміни, які помітно вплинули на тенденції книговидавничого ринку і поведінку читача (покупця). В недавні радянські часи вітчизняний читач змушений був купувати лише те, що пропонували їм видавництва, політику яких, у свою чергу, диктували партійно-ідеологічні органи 'згори'. Книга несла в собі передусім 'виховний', 'ідеологічний' заряд, а не 'пізнавальний', 'споживацький', як це прийнято розуміти в західному світі.

Як тільки всі заборонницькі й обмежувальні шлюзи щодо друкованого слова в перші роки української незалежності буди знесені, саме читацькі смаки стали визначальними в поточних і перспективних планах діяльності більшості видавництв.

Коли схематично виокремити тенденції, що панували на цьому ринку в тематичному діапазоні, то можна простежити, як за швидкозмінюваними читацькими смаками змінювався й характер і книжкових розкладок, і полиць спеціалізованих магазинів.

На першому місці за накладами і кількістю назв тривалий час домінували книги двох, таких протилежних за тематикою, напрямків -- сексуально-еротичного та... історичного. З одного боку, спостерігалися немалі черги за різноманітними 'кама-сутрами', 'амазонками', 'анжеліками'. З іншого, -- не менший попит був на заборонені раніше твори М. Костомарова, М. Грушевського, Д. Драгоманова, М. Аркаса, І. Огієнка. Ті видавництва, які вчасно зорієнтувалися і за структурою та кадровим потенціалом були гнучкі й динамічні, протягом одного-двох тижнів додруковували додаткові десятки, а то й сотні тисяч примірників таких книг, які розходилися практично з-під коліс.

Поступово на зміну цій тематиці приходила література, що за змістом була ближчою до нашої недавньої, радянської, історії, в основі якої -- прихована від мільйонів співвітчизників правда про тоталітарний режим, сталінізм, періоди хрущовської відлиги та 'перестройки'. Справжніми книжковими бестселерами, право на перевидання яких виборювали, після 'товстих' літературних журналів, немало вітчизняних видавництв, стали твори, скажімо, Д. Волкогонова, Б. Єльцина, П. Шелеста, репринтні видання періоду УНРта передруки з діаспорних видавництв.

Переживши романтичний період національного пробудження і дещо перенаситившись такою 'важкою' тематикою, наш читач протягом короткого часу спонукав своїми потребами до зміни характеру книжкових розкладок: 'правити бал' на них стали твори класиків детективного жанру (А. Крісті, Ж. Сіменон, Д. Чейз). На зміну їм прийшли незабаром романи жахів та література легких жанрів (різноманітні любовні пригоди), які пізніше доповнилися кримінально-бандитською тематикою сучасних авторів (усілякі 'розборки' різних рівнів, 'Петербурга й москви бандитські') та фантастикою.

У проміжку між тими тематичними блоками, але нетривалий час, було модним купувати для своєї домашньої бібліотеки й для подарунків близьким книги поточних телевізійних серіалів, здебільшого 'мильних' латиноамериканських. Варто згадати хоча б шалений успіх книжкових видань, що з'являлися в продажу буквально із завершальними серіями 'Багатих, що теж плачуть', 'Нікого, крім тебе' і навіть дуже кримінального італійського 'Спрута'.

З другої половини 90-х років книжкові розкладки такого штибу стали поступово витіснятися так званою діловою літературою ринкової тематики (право, економіка, фінанси, менеджмент, маркетинг). Обсягові, видані в оправах, переклади зарубіжних авторів із цих галузей знань стали доповнюватися десятками книг сучасних вітчизняних авторів.

Нова хвиля читацького попиту винесла на ринок різноманітну літературу з вивчення іноземних мов, комп'ютерної тематики. Окремим потужним блоком на перші місця і за кількістю назв, і за накладами стали виходити навчальні видання. Міцно й надовго утверджуються на книжкових розкладках і полицях в останні роки довідники, словники. Повільно, але впевнено, з огляду на входження України до європейського дому й пожвавлення туристичного бізнесу, розширюється асортимент і -- найголовніше -- якість видань краєзнавчо-туристичного характеру. Цей тематичний блок, судячи з його стрімкого розвитку в країнах Східної Європи, безумовно, має добру перспективу.

Активно формується новий тематичний блок, який можна умовно назвати 'література масового попиту сучасних вітчизняних авторів'. Феномен сучасних українських письменників Андрія Куркова, Юрія Андруховича, Марини і Сергія Дяченків, Олді (літературний псевдонім Д. Громова та О. Ладиженського) і Андрія Валентинова, твори яких за кордоном часто потрапляють у перші десятки списків книжкових хіт-парадів, спонукали вітчизняних видавців піти на певний ризик і спробувати переконати українського читача купувати книги доморощених, але 'розкручених' авторів. Вдалим тут може бути приклад з книгою Ю. Рогози 'День народження Буржуя': тираж її, що розійшовся по Україні за кілька місяців, склав 70 тисяч примірників.

Таку строкату і хвилеподібну еволюцію пережив український видавничий ринок протягом останніх десяти років, набуваючи нині (у контексті розвитку читацьких смаків і запитів) більшої стабільності й прогнозованості. Це зовсім не означає, що умовно розміщена автором послідовність у зміні цих смаків є усталеною, раз-назавжди сформованою і більше ніколи не повторюваною. В усі часи, незалежно від суспільно-політичних змін у кожній державі, завжди була і буде певна категорія читачів, що потребуватиме книг не просто взагалі, а лиш з певного тематичного блоку, для конкретного споживацького призначення. І серйозні суб'єкти книжкового ринку, прогнозуючи ці зміни, ретельно вивчаючи тенденції, що відбуваються на ньому, мають вчасно й безпомилково віднайти саме 'свого' читача на саме 'свою' книгу. Адже від цього залежить кількість таких видань, їхній максимальний наклад і, що не другорядне, ціна, а, отже, й економіка видавництва.

Незважаючи на економічні негаразди, в суспільстві існує стабільно високий попит на добротну українську книгу -- навчальну, наукову, пізнавальну, довідкову, художню. Задовольнити цей попит не вдається не стільки через високу ціну книги, скільки через її географічну недоступність.

1.3.3 Сучасні проблеми

Політична ситуація в Україні та кризові явища вплинули не тільки на політичне та економічне життя суспільства, але й кожної особи зокрема, що як результат зачепило таку культурно-просвітницьку та духовну сферу діяльності як видавничо-поліграфічна. Таким чином актуальним є проведення дослідження особливостей формування та становлення видавничої діяльності українського суспільства в контексті використання основних принципів і методів менеджменту інформаційно-комунікаційної сфери.

Євроінтеграційна стратегія державницької політики України становить своїм пріоритетом у зовнішній і внутрішній політиці орієнтир на використання досвіду європейських країн та світу. Звідси проглядається зростаюча динаміка взаємовідносин з європейськими інтеграційними інституціями. Отже, політична та інформаційна інтеграція України в європейський та світовий інформаційний простір спричиняє різкому зростанню інформаційних потоків, що повинно створити передумови формулюванню та реалізації відповідних задач і проблем нового типу та створення моделі національного розвитку соціальних комунікацій і, як невід'ємною визначальною складовою - видавничо-поліграфічна сфера українського суспільства.

Мета даної частини дослідження є обґрунтування системних засад на основі аналізу сучасного стану в умовах глобалізації та регіоналізації соціальних комунікацій для забезпечення передумов створення сучасної видавничої діяльності українського суспільства здатної відображати процес формування повноцінного національного інформаційного простору.

Об'єктом дослідження є видавнича сфера українського суспільства в умовах кризи.

Предметом цієї частини дослідження є проблеми та перспективи формування національної видавничої діяльності в умовах глобалізації, регіоналізації та кризових явищах в Україні.

Дослідження полягає в розкритті системних засад формування видавничої галузі України в умовах глобальної інтеграції світового суспільства, і України зокрема, та впливу кризових явищ. Об'єктивно на розвиток видавничої сфери вплинула не тільки світова фінансова криза, яка зумовлена економічними негараздами, але й криза управлінська, демографічна та політична.

Економічна криза вплинула на усі галузі промисловості і, особливо, на видавничу діяльність. Проведений аналіз у видавничій сфері за період 2008-2009 роки показав погіршення динаміки розвитку, яка характеризується значними перепадами і зменшенням активності на книжковому ринку України. Зменшення фінансування у видавничу справу, вплив ринку поліграфічних видань та набуття видавничо-поліграфічному комплексу характеру з яскраво вираженими регіональними ознаками призвели до розширення номенклатури видань та зменшення їх накладу у окремих видавництвах.

На сьогодні до видавничо-поліграфічної сфери ставляться жорсткі вимоги - це випуск друкованих засобів масової інформації за технологією 'Print-on-demand', тобто в режимі реального часу. Вплив глобальної інформатизації привів до створення нової моделі видавничо-поліграфічного комплексу - комп'ютерно-інтегровані видавничо-поліграфічні системи та комплекси (Рис.1).

Рис. 1 Модель комп'ютерно-інтегрованої видавничо-поліграфічної системи і комплексу

На сьогодні книжковий ринок України характеризується тим, що книга поступово почала втрачати 'лице' у вигляді: художньо-технічного оформлення, якості та змісту поліграфічних видань тощо, і як результат втрати національної та виховної функції, що спонукає виникненню державотоварних проблем. Однією з причин є інтенсивний розвиток інтернет- та медіатехнологій, що частково створили передумови витіснення друкованих видань. Проте впровадження у народному господарстві України комп'ютерно-інтегрованих видавничо-поліграфічних систем і комплексів дозволить забезпечити випуск друкованих видань високої якості та й у режимі реального часу з використанням принципу 'Print-on-demand' (див. Рис.1).

Представлено на рис.1 модель видавничого комплексу здатна візуалізувати інформацію в паралельному режимі як на папері, тобто у вигляді друкованих видань, забезпечивши при цьому високу якість (натурність відбитку) засобів масової інформації, так і за технологією Pocketbook, і електронних носіях. Запропонована нами модель структури видавничої сфери дозволяє забезпечити візуалізацію інформації у вигляді пікселя-зображення на будь-якому 'твердому' носії, що значно розширює можливості видавничо-поліграфічної діяльності. Розвиток таких автоматизованих комп'ютерних систем можливий за умов державної підтримки видавництв, тільки держава спроможна допомогти розвиватися і сприяти кращій діяльності книговидання чи взагалі випуску друкованих засобів масової інформації.

Насамперед, роль держави полягає в економічній підтримці підприємств, сприяти розвиватися та розповсюджуватися україномовній книжці в українській індустрії власної держави. Не оминемо проблему заполонення в Україні імпортного книжкового товару з Росії за значно дешевшу ціну, що зумовлює витіснення української книжки з українського прилавку. Приблизно 70% імпортованої книжкової продукції ввозиться без оплати мита і податків. Українське книговидання має змогу усунути свого конкурента на власному ринку, проте слід вирішити багато важливих проблем щодо покращення системи кредитування, знаходження методів спонсорування видавничих проектів.

Президент Української асоціації видавців та книго розповсюджувачів, Олександр Афонін зазначає, що книжкові торговельні мережі перебувають в залежності від російського бізнесу, тому що їхній асортимент продукції складає 80-90% провідних російських видавництв і, як правило, в них домінує розважальна, гуманітарна, наукова книги, а також різні підручники для середньої і вищої школи. Упродовж уже декількох останніх років кількість книгарень і книжкових яток постійно зменшується, ще в 1990 р. - 4 тис., а в 2009 р. - 600.

Сьогоднішній ринок наповнений сучасною літературою таких письменників, як: брати Д. і В. Капранови, О. Забужко, М. Матіос, Ю. Андрухович, І. Роздобудько. Вони стали відомими не тільки українському читачеві, але й здобули велику популярність у Європі, завдяки перекладам творів на польську, німецьку, чеську, хорватську, французькі мови.

Книжкову галузь необхідно кредитувати, а для цього потрібно давати кошти видавцям в кредит під доступний відсоток, також створити систематично налагоджену систему книгорозвитку щодо жанрових різновидів, щоб видавець зміг збільшувати обсяги назв видань. Наприклад, у Росії, навіть в період кризи, обсяг літератури постійно збільшується і якість видання не погіршується, а навпаки, продають з кращим оформленням.

Проблемою українського книговидання займаються багато вчених в даній галузі, такі як: О. Афонін, І. Драч, Н. Зелінська, В. Іванов, М. Тимошик, М. Сенченко, Т. Приступенко та багато інших.

Як зазначає О. Афонін 'Книга - продукт соціальний, і будь-які потрясіння, що відбуваються у суспільстві, одразу ж знаходять своє відображення у зниженні купівельного інтересу до книги'.

З 18 вересня 2008 року прийнято Закон України 'Про внесення змін до деяких законів України щодо державної підтримки книговидавничої справи в Україні' [5] і цей закон буде діяти до 1 січня 2015 року щодо надання пільг у кредитуванні. Відповідно, видавці і книгорозповсюджувачі будуть звільнені від ПДВ на прибуток у виготовленні книжкової продукції.

У першому кварталі 2009 року за назвами складає 40%, а от в другому кварталі лише 25%.

Порівнюючи випуск друкованої продукції у перших кварталах 2008 і 2009 рр. (Рис. 2), то тут ми бачимо незначну різницю. За даними Книжкової палати України у І-ому кварталі 2009 р. вийшло - 10 523 назв книг і брошур, накладом 21 412,4 тис. пр., то в 2008р. - 8 949 назв, накладом - 20 582 тис. пр..

Рис.2 Порівняльна характеристика випуску книг і брошур у перших кварталах 2008 і 2009 рр.

Якщо ж порівнювати кількість видань щодо мовного характеру, то тут ми бачимо суттєво покращення стану україномовних видань на ринку, оскільки українською мовою у 2008 р. вийшло книг та брошур - 6196 друк.од., а російською - 2115, накладом 11655,1, то у 2009 р. укр..м. - 6975 назв, накладом - 112,6; рос. мовою - 2656 друк.од., накладом - 125,6 (Рис.3).

Випуск книг і брошур видавництвами та видавничими організаціями за 2008-2009 роки (Рис.4) також суттєво на них відзначилася кризова ситуація, оскільки видавництвами з державною формою власності: кількість видань у 2008р. випущено - 365 друк.од., у 2009 р. - 403 друк.од.; видавництва іншої форми власності: у 2008 р. - 1416 друк.од., у 2009 р. - 1589 друк.од.; видавничі організації: з державною формою власності у 2008р. - 2445 друк. од., у 2009 р. - 2950 друк.од.; з іншими формами власності у 2008р. - 4723 друк. од., у 2009р. - 5581 друк.од.

Рис.3 Мовна характеристика випуску видань у перших кварталах 2008 і 2009 рр.

Рис.4 Стан випуску книг і брошур видавництвами у перших кварталах 2008 і 2009 рр.

За територіальною ознакою (Рис.5) випуск видань за 2 останні роки найбільше відзначилися: м. Київ, Харківська, Донецька і Львівські області. На І-ому місці - м. Київ (у 2008р. вийшло за кількістю видань - 3037 друк.од, за накладом 7 432,3 тис.пр.; у 2009р. - 3163 друк.од., наклад - 6757,4 тис.пр. ), ІІ-е місце - Харківська обл. (у 2008 р. - 1922 друк.од., накладом - 9023,7; у 2009р. - 2375 друк.од., наклад - 9704,7 тис.пр.), ІІІ-е місце - Донецька обл. (кількість видань у 2008р. - 547 друк.од., наклад - 1413,4 тис.пр; у 2009р. - 855 друк.од., наклад - 2022,1), ІV-е місце - Львівська обл. (у 2008 р. кількість видань - 487 друк.од., накладом - 279,9 тис.пр.; у 2009р. - 451друк.од., наклад - 245,3 тис.пр.). Звідси, ми бачимо, що У Львівській області найбільша кількість видань і наклад вийшло у 2008 році, а от в 2009 році випуск видань за кількістю та накладом помітно знизилась.

Рис.5 Стан виходу видань за територіальною ознакою

З вищенаведених діаграм, ми побачили стан випуску книговидань у важкий кризовий період з 2008 по 2009 роки і зрозуміли, що незважаючи на спад економіки книга існує і буде існувати з-за будь-яких обставин. Проте необхідно розробити певну схему щодо вдосконалення діяльності видавництв. Адже, за останніх три роки на одну людину припадає всього лишень 1,2 книги на рік. Такий випуск видань, вже на сьогоднішній день не забезпечує теперішні потреби українського суспільства в гуманітарних, спеціальних і технічних знаннях.

Згідно рішення 'Про стан книгорозповсюдження в Україні та проект Концепції відновлення всеукраїнської книготорговельної мережі' розроблено план заходів щодо створення сприятливих умов для розвитку вітчизняного книговидання та книгорозповсюдження [7]. У цьому рішенні, в першу чергу, розглядається книга як духовний продукт, що допомагає суспільству творчо мислити, допомагає впливати на мораль та культуру населення держави.

Зрозуміло, що вплив мультимедійних та Інтернет-технологій мають суттєвий вплив на сучасного читача, оскільки різко знизилось бажання до читання, проте книга - це продукт матеріальний, що живе вічно і потрібно все зробити, щоб її купувало більший відсоток населення. Для цього необхідно суттєво поповнити бібліотечні фонди, книгарні; розробити сайти на кожне видавництво чи поліграфічне підприємство з постійно оновленою каталогізацією нових видань, щоб читач зміг бачити нову інформацію, а не ту сторінку на якій вже рік залишається все без змін, хоча щомісячне поповнення відбуваються у видавництві. Необхідно постійно впливати і заохочувати споживачів новою інформацією, так би мовити 'положити їм на стіл', книгорозповсюджувачі не повинні сидіти на місці. Зважаючи на те, що зараз інформація працює в усіх ЗМІ, без піар повідомлення не буде дієвим.

Сьогодні, через надзвичайно високий рівень витрат на підготовку та виготовлення видавничої продукції, високі поштові та транспортні витрати, кредиторську заборгованість юридичних осіб видавничих підприємств, стан книговидання не швидко зміниться. За Концепцією [7] передбачено спільне налагодження співпраці видавництв, поліграфічних підприємств, друкарень та бібліотек по всій території України, що сприятиме розвитку швидкої рекламної інформації про книгу.

Слід сказати, що для вирішення розв'язання видавничих проблем в Концепції пропонується: створення каталогу 'Книги, що є в наявності та друкуються', як це взято з прикладу на Заході під назвою 'Books in Print'; захист інформації від утисків влади; створення нових робочих місць у видавничій сфері (як правило, один редактор працює в особі редактора та коректора, виконуючи функцію два в одному), а також направити світоглядне бачення громадянина щодо національності та патріотизму.

Отже, вкрай важливим етапом у видавничі галузі - це забезпечити поповнення обігових коштів та знайти інвесторів (спонсорів) з інших сфер бізнесу і з їх допомогою вкласти гроші в українську книжку

Аналізуючи сказане вище можна констатувати про необхідність формування системної класифікації виробничих та соціально-політичних причин, що зумовлюють стан видавничої діяльності в Україні, розкрити їх прямий та опосередкований вплив на показники і як результат сформулювати системні засади ефективності функціонування видавничої сфери.

Таким чином головною умовою покращення діяльності видавничої сфери в Україні є впровадження системних засад у видавничо-поліграфічну сферу для формування національного інформаційного простору новітньої України, зокрема:

1.На основі дослідження стану та впливу сучасних засобів масової комунікації на інформаційну сферу українського суспільства запровадити системні засади вже розроблені та впровадженні у європейських та світових державах профільного типу, а також у різних сферах людської діяльності для забезпечення гарантії високої ефективності розвитку та діяльності видавничої сфери України.

2.Враховуючи те, що видавнича сфера набуває все більш яскраве вираження регіональності, необхідно інвестувати видавничі проекти на інтенсифікацію розвитку регіонів, що дає можливість через засоби масової інформації реалізувати глибинну сутність власної географічної, етнографічної, культурної та історичної специфіки.

3.Впровадження новітніх інформаційних технологій на основі запровадження у видавничій сфері комп'ютерно-видавничо-поліграфічних систем і комплексів здатних функціонувати у мережах за підтримки Інтернет-технологій та забезпечити випуск високоякісної кольорової (натурний відбиток) продукції накладом від одного відбитка до міліонна за технологією 'Print-on-demand', тобто в режимі реального часу. Такий розв'язок задачі можливий за умов вкладення інвестицій у видавничу сферу як з боку держави, так і приватних структур. Крім цього необхідно змінити нормативно-правову базу здатного стимулювати процес випуску української книги чи українських засобів масової інформації.

4.Розширити на державному рівні міжнародну співпрацю з регіонами тих чи інших держав у видавничо-поліграфічній сфері, що забезпечить доступ до громадських формальних і неформальних організацій при ЮНЕСКО та ООН.

5.Інтенсифікувати роботу на подальший розвиток співпраці видавництв, поліграфічних підприємств, друкарень та бібліотек по всій території України, створення комбінованих бібліотек, тобто залучення в бібліотечний фонд електронних носіїв інформації та як результат інтенсифікації розвитку швидкої реклами про українську книгу чи ЗМІ. В якості рекламних засобів потрібно залучити: зовнішню, внутрішню та на електронних носіях і при цьому використовувати сучасні комп'ютерно-інтегровані видавничо-поліграфічні системи та комплекси, а також PR-техноологій.

6.Розширити дослідження над встановленням причинно-наслідкових зв'язків між соціально-політичним станом держави, видавничою сферою, культурно-просвітницькою діяльністю та процесом державотворення.

7.Встановлення причинно-наслідкових зв'язків формування стану видавничої сфери стане основою впровадження відповідних державних програм, проектів направлених на розвиток видавничої діяльності в Україні.

Висновки до частини 1

Документознавство досліджує документ як джерело інформації й засіб соціальної комунікації. Це комплексна наука про документ і документно-коммунікаційну діяльність, що вивчає в історичному, сучасному й прогностичному планах процеси створення, поширення й використання документних джерел інформації в суспільстві.

Предметом документознавства є створення наукового знання про документ у єдності його інформаційної й матеріальної складових, про закономірності створення й функціонування документів у суспільстві.

Протягом усього періоду розвитку науки і культури йде процес накопичення інформації та знань, які фіксуються в документах. Кількість документів постійно збільшується.

Документ -- основний вид ділового мовлення, що фіксує та передає інформацію, підтверджує її достовірність, об'єктивність.

Документ - це матеріальний об'єкт, що містить у зафіксованому вигляді інформацію, оформлений у заведеному порядку й має відповідно до законодавства юридичну чинність. Юридична чинність документа ~ це властивість, надана документові правовими нормами, яка засвідчується складом та розташовуванням його реквізитів, зовнішніми ознаками та об'єктами його дії.

Документи виконують офіційну, ділову й оперативну функції, оскільки вони -- писемний доказ, джерело відомостей довідкового характеру.

На основі аналізу сучасного стану видавничої сфери в Україні було узагальнено, систематизовано та структуровано концептуальні підходи, типологію та видавничо-поліграфічні технології, що впливають на інтенсифікацію розвитку видавничо-поліграфічної діяльності України.

Запропонована модель сучасного комп'ютерно-інтегровано-поліграфічного комплексу здатного забезпечити випуск українських ЗМІ та книги в режимі реального часу із використанням технології 'Print-on-demand', і як результат випускати друковані видання накладом в одного до мільйона забезпечивши при цьому високу якість кольорової продукції. Такий підхід значно здешевлює друковане видання забезпечуючи при цьому високу оперативність та якість випуску.

Досліджено стан функціонування україномовного ринку книги чи ЗМІ і показана політика правлячої політичної еліти сучасної української держави у сфері видавничої діяльності як складової частини національного інформаційно-комунікаційного менеджменту України, наведена непослідовність і несистемність державної політики у видавничій сфері. Проведений аналіз показав на необхідність удосконалення нормативно-правової бази з метою забезпечення українській книзі та ЗМІ конкурентоздатності.

Встановлено, що подальший шлях розвитку видавничої сфери можливий за умов значного інвестування як з боку держави, так і приватної сфери. А також враховуючи те, що видавнича сфера набирає ознак регіональності необхідно забезпечити додаткове фінансування з боку місцевих органів самоврядування тощо.

Показано, що важливим чинником розвитку видавничої сфери в Україні є міжнародна інтеграція на рівні регіонів, громадських організацій при ЮНЕСКО, ООН тощо.

Розділ 2. Практичні аспекти документування видавничої діяльності

видавництва 'Лугань'

Будь-яке підприємство в своїй діяльності стикається з великою кількістю документальної інформації, будь то договір, будь то заява про прийом на роботу або звільнення, бухгалтерська документація і ін. У видавничій же діяльності існують документи специфічні для даної галузі: видавничий договір на літературний твір, позовна заява і ін. В даній частині дослідження ми розглянемо на прикладі видавництва «Лугань» практичні аспекти документообігу у видавничій діяльності.

2.1 Аналіз стану документування видавничої діяльності на прикладі

видавництва 'Лугань'

2.1.1 Історія видавництва «Лугань»

Видавництво «Лугань» (раніш «Ворошиловградська правда») вважалося поліграфічним мастодонтом колишнього СРСР. Це було одне з небагатьох підприємств, орієнтованих на книжно-журнальне виробництво. Загальний тираж друку центральних, республіканських газет складав близько 3 млн. в добу, а тираж книг -- порядку 100 тис. в місяць. Загальна площа, займана видавництвом, складала майже 6 гектарів, а більше 500 чоловік штату працювали у три зміни.

В результаті процесів по розділу майна, що відбувалися в Україні з кінця 1991 року, був партвидав -- видавництво «Лугань» було не тільки визначено об'єктом права державної власності, але і віднесено до розряду стратегічно важливих. А в 1997-м видавництво було включено в перелік об'єктів держвласності, що не підлягають приватизації.

Роки незалежності показали, що поліграфічні масштаби, доречні в СРСР, дуже громіздкі для Української держави. Весь цей час видавництво було надано саме собі і особливої опіки, у тому числі і з боку Держкомінформа, не відчувало. При що змінив першого директора Олега Дерябкина (що пішов з свого поста за рік до пенсії) почалися масові скорочення і неоплачувані відпустки. Більшість луганських газет сталі друкуватися в обласній і донецькій друкарнях, а за першим договором про спільну діяльність приватній фірмі була віддана сама високорентабельна ділянка «Лугані» -- цех офсетного друку.

Узяті в липні 1995-го і жовтні 1996-го для оплати товарно-матеріальних цінностей кредити під заставу майна видавництва навіть були частково направлені на виплату заробітної платні і обов'язкові платежі, але положення не змінили. Коли в червні 1999 року на виїзному засіданні Кабміну в Луганській області управління ОГА з питань друку і інформації розглядалося питання про завантаження потужностей видавництва «Лугань» держзамовленням на виготовлення підручників, при вивченні фінансових можливостей підприємства з'ясувалося, що засоби держзамовлення можуть просто піти на погашення заборгованості численним кредиторам, які ініціюють процедуру банкрутства видавництва.

Окрім виявлених практично по всіх напрямах фінансово-господарської діяльності підприємства порушень, комплексна перевірка в грудні 1999-го -- лютому 2000 року встановила, що статутна фундація і сума основних коштів видавництва все зменшуються; при загальній площі видавництва 5,97 га фактично використовувалося 16330,2 кв. м комплексу будівель, а об'єм виробництва в 1999 році склав 256,8 тис. грн. -- майже в чотири рази менше ніж в 1998-м.

З червня 1999 року підприємство фактично зупинило самостійне виготовлення поліграфічної продукції і працювало відповідно до договорів про спільну діяльність з приватними структурами, що використовують потужності держпідприємства для отримання власного прибутку.

Нема сенсу розглядати документообіг видавництва «Лугань» у теперішньому часу, т. я. дане видавництво являє собою видавництво-банкрут. Тому розглянемо документообіг видавництва «Лугань» в період початку ХХІ сторіччя.

2.1.2 Структура та сфера діяльності видавництва

Дослідження дають змогу вивести узагальнену структуру видавництва «Лугань» (Рис. 6).

Рис. 6 Схематична структура видавництва “Лугань”

«Лугань» не можна віднести до жодного з класичних типів видавництв. У його структурі присутні елементи західноєвропейських та американських зразків.

Видавництво 'Лугань'

Юридична адреса:

вул. Лермонтова, 1-б, м. Луганськ, 91022, Україна

Телефон:

+38(0642) 53-12-19, 53-72-12

Директор - Луцкий Григорій Петрович

Зам. пред. правління

Мацкий Петро Михайлович

Телефон:

+38(642)531427

Штат видавництва: 120 чол.

Сфера діяльності:

- поліграфічне виробництво;

- послуги друкарського набору і фотонабору.

Види діяльності:

виробництво паперу і картону, друкарська і видавнича діяльність;

книги, брошури;

інші поліграфічні послуги.

Остання продукція видавництва:

1.Назва: Записки ката, або Політичні і історичні таємниці Франції в 2 томах

Автор: Сансон Анрі

Рік видання: 2003

Видавництво: Лугань

ISBN: 5-7707-3336-5, 5-7707-3337-3, 5-7707-3338-1

Сторінок: 880

Формат: FB2

Розмір: 5,3 Мб (+3%)

Короткий зміст:

Потомствений кат на сторінках цієї книги оповідає про відомі злочини, знаменитих злочинців XVIII-XIX вв., способах страти, методах катування і тортур. Члени сім'ї Сансонов були виконавцями вироків над Людовиком XV, Марією-Антуанетою, Дантоном і іншими історичними особами.

2.Назва: Романи пригод. Книжкова серія в 17 томах

Автор: Колектив

Рік видання: 2001 - 2002

Видавництво: Бук Чембер Інтернешнл, Лугань

Сторінок: 8500

Формат: FB2

Розмір: 13,8 Мб (+3%)

Серія:

Романи пригод - це ціле життя. Життя в світі, де дзвенить зброя, чується хода героя, пахне морем, а палацові інтриги обертаються запаморочливою гонитвою і кульбітами долі. В цьому зборі немає місця нудьзі. Динамічні сюжети, психологічні ігри і стрімкість оповідання: читаєш і не помічаєш, як швидко мчать сторінки.

2.1.3 Редакційно-видавничий процес та його документування

Редакційно-видавничий процес - це процес підготовки і випуску видання в світ від укладення авторського договору або розгляду авторського оригіналу до здачі тиражу в книготоргову сіть.

Процес складається з декількох стадій:

редакційна стадія передбачає оцінку і редакційну підготовку видавничого оригіналу до виробництва;

видавнича стадія включає вичитування і технічне редагування (технічну розмітку) видавничого оригіналу, підготовку оригінал-макету видання;

на виробничій стадії відбувається набір книги в друкарні, виконуються репродукційні роботи, друк, брошурування-палітурні і обробні роботи;

маркетингова стадія.

Загальні вимоги до побудови редакційно-видавничого процесу витікають перш за все з міркувань доцільності і необхідності забезпечення якості книжкової продукції:

побудова редакційно-видавничого процесу повинна виключати надходження у видавництво недопрацьованих «сирих» творів;

на різних стадіях цього процесу не повинне бути дублювання операцій;

процес повинен забезпечувати високу якість редакційної обробки і виготовлення оригіналів;

нарешті, редакційно-видавничий процес не повинен бути надмірним по відношенню до конкретних видань і економічним в цілому.

До виробничої стадії слід віднести додатково розсилку обов'язкових екземплярів і здачу готового тиражу книготорговим організаціям.

Основні вимоги до авторських і видавничих оригіналів визначаються ДСТУ 2734-94

Укладенню договору з автором передує попередня і деколи займаюча немало часу робота: підбір автора або авторського колективу, складання і затвердження плану-проспекту видання, при необхідності - його рецензування, а також, в окремих випадках - розгляд пробних глав майбутньої книги.

Видавництво зацікавлено в співпраці з самими кваліфікованими і обдарованими авторами, що працюють в тій області, якій присвячена що випускається їм література. Це торкається не тільки і навіть не стільки художньої літератури, яка у всіх на вигляді, але видань всіх видів і тематичних напрямів.

З часом кожне видавництво формує свій круг авторів, з якими воно працює постійно і з якого робить відбір при підготовці нового твору на заплановану тему. Як правило, видавці ведуть свою базу даних авторів.

Разом з тим, зацікавлене у власному розвитку видавництво зацікавлено і в розширенні свого авторського колективу.

Як правило, перш ніж укласти договір з автором, йому пропонується представити план-проспект майбутнього твору. На цьому етапі редактор разом з автором вже визначили тему і характер видання, основні вимоги, яким воно повинне задовольняти, а також його об'єм.

План-проспект видання в лаконічному, стислому вигляді розкриває зміст підрозділів твору, дозволяє видавництву не тільки повніше уявити собі його склад і тематичний зміст, але і структуру, а також глибину і широту обхвату теми.

Бажано, щоб автор проставив в плані-проспекті і об'єми підрозділів. Для редактора це важливо, оскільки дозволяє оцінити співвідношення структурних елементів твору, раціональність використовування його злагодженого об'єму. Кваліфікований підготовлений план-проспект включає також число і характер ілюстрацій, визначає склад додатків і апарату видання (покажчики, примітки і коментарі і ін.).

Звичайно, план-проспект для творів художньої літератури не потрібен. Тут обходяться звичайно узгодженням між автором і видавництвом теми і об'єму твору, іноді обмовляються головні герої і основні сюжетні лінії, що характерний головним чином для замовлених видань, творів, що продовжують початі серії і так далі. Для іншої літератури написання і затвердження плану-проспекту є обов'язковим етапом в роботі над книгою.

Схвалений редактором план-проспект повинен бути затверджений керівництвом видавництва.

Рецензія - це критичний розбір і оцінка того або іншого твору.

Рецензія може бути внутрішньовидавничою і зовнішньовидавничою. Перша виконується штатним співробітником видавництва, друга замовляється фахівцям, що не працюють у видавництві.

І в тому, і в іншому випадку рецензент допомагає видавництву відповісти на головні питання:

чи відповідає зміст затвердженому плану-проспекту і своїй назві;

наскільки враховує сучасний рівень розробок в області знань, якій присвячена книга;

чи відповідає мова твору читацькій адресі; які його позитивні і негативні сторони; які зміни повинні бути внесений автором в текст;

якщо це підручник або навчальний посібник, чи відповідає рукопис учбовій програмі і так далі.

Видавництво може погодитися або не погодитися з рецензентом - у будь-якому випадку рецензія допомагає видавництву вірніше оцінити зміст готового рукопису, її місце на ринку аналогічної літератури і перспективи реалізації, а значить в якійсь мірі і економічну ефективність проекту.

В серйозних виданнях прізвище рецензента указується на обороті титульного листа книги.

Після того, як затверджений план-проспект рукопису, з автором полягає договір.

Значення авторського договору (він же видавничий договір) полягає в тому, щоб сформулювати вимоги до твору, що замовляється, визначити обов'язки кожної із сторін, тобто автора і видавця.

Оскільки авторське право не передбачає укладення договору на використовування твору, який ще не створений, але може бути створений в майбутньому, передбачається можливість висновку авторського договору-замовлення, по якому автор зобов'язав створити конкретний твір і передати його видавництву для використовування.

Змісту авторського (видавничого) договору буде присвячено нижче. Тут же відзначимо, що договір підписується автором і керівником видавництва, а якщо договір полягає з колективом авторів, то всіма співавторами твору. Перший екземпляр договору зберігається у видавництві, другий передається автору.

У будь-якому випадку до підписання договору з автором видавництву необхідно з'ясувати у нього приналежність в даний момент виняткових авторських прав на використовування твору (якщо воно існує вже в готовому вигляді), а також наявність будь-яких договорів на цей твір, якщо такі існують.

Якщо йдеться про видання твору померлого автора, то договір полягає із спадкоємцями.

Не виключено, що автор має договір з літературним агентством або літературним агентом, які і представляють інтереси автора. В цьому випадку переговори про укладення договору можна вести або з агентством (агентом), або з самим автором, який також має право підписати договір.

Готовий твір автор повинен представити в строк, визначений договором. Якщо термін порушений, то рішення про подальшу долю договору приймає керівництво видавництва. У разі розірвання договору складається акт про припинення видання.

На першому етапі видавництво приймає рукопис на підставі оцінки її відповідності діючим нормативним документам, текстових оригіналів і оригіналів ілюстрацій, що стосуються.

Авторським текстовим оригіналом називається текстова частина твору, підготовлена автором (колективом авторів) для передачі у видавництво і подальшої редакційно-видавничої обробки. Він служить основою для виготовлення видавничого текстового оригіналу.

Авторські оригінали ілюстрацій є плоскими графічними або фотографічними зображеннями, призначеними для поліграфічного відтворення.

Залежно від виконання авторські текстові оригінали діляться на машинописні, друкарські для перевидання без змін (повторні), друкарські для перевидань із змінами, роздруки з кодованих оригіналів (підготовлених на комп'ютері), рукописними. Будь-яка форма представлення авторського оригіналу повинна бути обумовлений авторським договором.

Одна з найважливіших вимог, що пред'являються до авторського оригіналу - його комплектність, тобто повнота всіх його складових частин. В якнайповнішому вигляді він повинен містити:

титульний лист, оформлений відповідно до стандарту і підписаний автором (всіма співавторами) з позначенням дати здачі, загального числа сторінок, з переліком складових частин всього оригінала і числа одиниць в кожній частині;

текстовий оригінал, включаючий основний і додаткові тексти, а також ті елементи книги, які замовлені автору видавництвом (передмова, зміст, анотація, тексти колонтитулів, покажчики, затекстові примітки і коментарі, бібліографічний список, список ілюстрацій);

2-й екземпляр текстової частини оригіналу;

робочий зміст (перелік всіх без виключення заголовків);

авторські оригінали ілюстрацій (в конвертах);

текст підписів до ілюстрацій.

Якщо авторський оригінал відповідає приведеним вище вимогам, у видавництві реєструється термін його надходження і автор одержує розписку в отриманні його рукопису. Після ухвалення рукопису видавництво повинне дати автору відповідь, прийнято його твір до видання або не прийнято.

Прийнятий авторський рукопис видавництвом чи ні повинен повідомити редактора, який оцінює рукопис з погляду відповідності його змісту вимогам видавництва і дає висновок про придатність його до видання.

Із зауваженнями редактора і рецензента, якщо такий був, знайомиться автор, який їх приймає або обґрунтовано відкидає. На цьому етапі рукопис допрацьовується, після чого знов повертається у видавництво. Терміни доробки рукопису визначаються авторським договором. Можливо, що вже допрацьований варіант рукопису не повною мірою задовольнить видавництво - і автор буде вимушений взятися до додаткової роботи.

Нарешті всі питання зняті і рукопис схвалений. Сам факт схвалення фіксується письмово і затверджується керівництвом видавництва.

З схваленим і прийнятим до видання рукописом продовжує працювати редактор.

Редагування - це складова частина видавничого процесу, творча робота редактора спільно з автором над рукописом твору в цілях поліпшення його змісту і форми, підготовки до поліграфічного відтворення і випуску в світ.

Редагування - процес творчий і багато в чому залежить від типу видання. Кожний новий рукопис вимагає від редактора нових підходів, нових рішень, нових ідей.

Зміна економічного середовища і упровадження нових редакційно-видавничих технологій, заснованих на використовуванні електронно-обчислювальної техніки, внесли помітні корективи в роботу редактора, але єство, мета і задачі редагування не змінилися.

Працюючи над текстом рукопису, аналізуючи його, редактор оцінює обґрунтованість авторської думки, достовірність що приводяться в рукописі фактів, точність визначень і формулювань, аргументованість висновків, послідовність викладу матеріалу, його структурну організацію і інші особливості тексту.

Значну частину в процесі редагування займає редакційна правка авторського оригіналу. По ступеню і характеру що вносяться в текст змін розрізняють декілька видів редакційної правки:

вичитування - виправлення технічних погрішностей при підготовці перевидань без переробки, а також офіційних і документальних матеріалів;

скорочення - виправлення з метою обмежити текст певним об'ємом;

обробка - виправлення ідейно-смислові, фактичні, композиційні, логічні, стилістичні, але без корені перетворення тексту;

переробка - корені зміни авторського тексту, який служить лише основою для остаточного тексту видання.

Як правило, працюючи над текстом, редактор використовує всі перераховані види правки в різних поєднаннях.

Методика редакційної правки припускає наявність ряду правил, доцільність яких підтверджується досвідом. До числа таких правил відносяться наступні:

не починати правити, не познайомившись з текстом в цілому, не виявивши його загальні особливості, достоїнства і недоліки, не визначивши головні редакційні задачі;

правити тільки після того, як встановлена і точно визначена причина незадоволеності текстом і продуманий шлях її усунення;

не виходити за рамки допустимого редакторського втручання в текст, тобто розміряти правку з авторським задумом;

обмежуватися по можливості мінімумом поправок, не віддаляючись від авторського тексту і використовуючи для правки авторськими мовними засобами;

критично відноситися до кожної правки, що вноситься, зіставляючи її з первинним текстом, зберігаючи авторське значення фрази, фрагмента, що виправляється;

погоджувати всі виправлення з автором.

Часто рукописи редагуються зовні видавництва. Характер підготовлюваних видань може зажадати залучення фахівців, якими видавництво не розташовує. До того ж нерідко в підготовці видання беруть участь декілька редакторів, особливо коли йдеться про складні і відповідальні проекти. Може виявитися необхідним наукове, спеціальне, титульне або літературне редагування. У кожному конкретному випадку питання залучення для редагування авторського оригіналу позаштатних фахівців розв'язується індивідуально.

Головної становлячої художньої форми видання є макет книги. Книга повинна бути спроектована. Макет книги в даному випадку - це модель оформлення майбутнього видання, що містить ескізи оформлювальних елементів, аж до композиції кожної смуги і розвороту у виданні. Особливо важливий принциповий макет художнього оздоблення, в якому разом з ескізами зовнішнього оформлення є розмічені для друкарського набору ескізи найважливіших для оформлення смуг видання - титульний лист, шмуцтитули, спускові і кінцеві смуги, типові смуги з ілюстраціями, із заголовками, виносками і так далі.

Найважливішим початковим моментом в процесі макетування книги є вибір її формату, який багато в чому залежить від функціональних умов (кишенькове видання, кабінетна книга, настільний довідник і т.д.) і можливостей друкарні, в якій розміщено замовлення. Крім формату є безліч інших компонентів, що формують книгу як ціле.

Кожне видання є складним поєднанням елементів, різних за задумом, призначенню і своєму зоровому вигляду.

Видавничий оригінал - цей твір, що пройшов редакційно-видавничу обробку, підписане в набір або друк керівництвом видавництва і підготовлене до здачі на поліграфічне підприємство.

Готовий до здачі в друк видавничий оригінал є продуктом, завершальним процес допечатной підготовки авторського оригіналу. Залежно від виду видання принципові технологічні схеми підготовки видавничого оригіналу можуть бути самими різними - відповідно різним буде остаточний продукт.

Яким би вичерпним і якісним не був видавничий оригінал в будь-якому його вигляді, що поступив в друкарню, друкарський друк тиражу - новий технологічний етап в справі створення книги, який вимагає контролю якості виконуваних операцій і своєчасного внесення необхідних коректив.

Помітимо тут, що пробне відтиснення - це відтиснення з пробної друкарської форми для перевірки якості репродукційних і формових процесів, для коректури пробних друкарських форм. Крім того, це відтиснення вже з тиражної друкарської форми для контролю над друкарським процесом. Відповідно пробна друкарська форма служить для отримання пробних відтиснень, на відміну від тиражної друкарської форми, яка виготовляється вже для друку тиражу.

При оцінці пробних відтиснень їх слід уважно звірити з видавничим оригіналом і при необхідності внести ясні і чіткі помітки для внесення правки. На цьому ж етапі необхідно перевірити відповідність отриманого з друкарні матеріалу прийнятому варіанту оформлення, правильність розміщення заголовків вступної і заключної частин і глав, оскільки саме тут часто забувають оцінити розташування елементів тексту.

Відтиснення для книг з ілюстраціями (особливо з кольоровими) вимагають більш уважного розгляду.

Для більшості книг з одноколірними ілюстраціями достатньо перевірити пробні відбитки ілюстрацій після того, як вони верстають разом з текстом.

До 23 грудня 1993 року на території України діяли типові видавничі договори, затверджені наказом Голови Держкоміздата СРСР 24 лютого 1975 року [2,3]. Договори були універсальними, оскільки регулювали питання видання будь-яких творів. Вони мали силу підзаконних актів.

В даний час відповідно Закону для визнання операції на передачу авторських прав необхідно відобразити наявність тільки двох істотних умов, вказати:

які права передаються видавцю: виняткові або невиняткові на відтворення (видання) і розповсюдження екземплярів твору шляхом продажу або іншим чином;

розмір винагороди і (або) порядок визначення розміру винагороди за використовування твору.

При цьому розмір винагороди може бути визначений або у вигляді роялті - відсотка від доходу, отриманого видавцем від реалізації книг (якщо тираж видаваного твору в договорі не визначений), або у вигляді фіксованої суми платежу, в тому випадку, якщо тираж в договорі визначений.

В той же час, якщо у видавничому договорі вказаний пункт про те, що за видання книги необмеженим тиражем видавець виплачує автору фіксовану суму, то така умова в судовому порядку може бути визнаний недійсною. А визнання судом недійсним однієї з істотних умов видавничого договору може анулювати операцію в цілому.

До об'єктів, що охороняється авторським правом, відносяться існуючі в якійсь об'єктивній формі, яка може бути сприйнята третіми особами, твори науки, літератури і мистецтва, що є результатом творчої діяльності, незалежно від того, кому призначені плоди цієї праці, незалежно від способу виразу змісту творчої діяльності, від рівня і достоїнств твору, нарешті, незалежно від того, був цей твір обнародувано чи ні.

Особливою категорією творів, що охороняються авторським правом, є складові твору, які включають твори інших авторів.

Твір охороняється з тієї миті, як він був створений.

До числа творів, що не охороняються, тобто, тих, на які не розповсюджується дія закону про авторське право в Україні, відносяться:

офіційні документи (закони, присудження, інші тексти, законодавчого, адміністративного і судового характеру), а також їх офіційні переклади;

державні і муніципальні символи і знаки (прапори, герби, ордени, грошові знаки і інші символи і знаки);

твори народної творчості;

повідомлення про події і факти, які мають інформаційний характер;

деякі твори іноземних авторів, вперше опубліковані за рубежем (маються на увазі твори, опубліковані за рубежем до 27 травня 1973 року, часу вступу СРСР у Всесвітню конвенцію про авторське право);

твори, термін охорони яких відповідно до чинного законодавства закінчився.

Авторське право розповсюджується як на обнародувані твори, так і на необнародувані.

Авторське право розповсюджується не тільки на твір в цілому, але і на окремі його частини, тобто на ті частини твору, які самі є оригінальними.

Суб'єктом авторського права є автор. Якщо ж твір створений сумісною працею декількох чоловік, то вони є співавторами. В цьому випадку авторське право належить їм спільно на твір в цілому.

Взаємостосунки між співавторами визначаються, як правило, угодою між ними.

Авторське право відносить до суб'єктів і носіїв похідних прав, якими є спадкоємці і правонаступники автора. Суб'єктами авторського права є і ліцензіати, тобто особи, що отримали ліцензію на право використовування твору в певних межах.

Особливо закон обумовлює авторське право на службові твори, тобто на твори, створені в порядку виконання службових обов'язків або службового завдання працедавця. В цьому випадку воно належить автору службового твору. Проте виняткові права на використовування такого твору належать особі, з якою автор полягає в трудових відносинах, якщо договір між ними не передбачає інше.

Якщо автор дозволив використовувати свій твір іншій фізичній або юридичній особі, він має право на отримання від нього авторської винагороди за дозвіл на використовування і за саме використовування твору. В цьому випадку це є реалізація його майнових прав.

Головний же зміст авторського права полягає в тому, що виняткові права на твір, як майнові на його використовування, так і немайнові, належать автору.

Авторським договором називається угода між автором (авторами) твору науки, літератури, мистецтва, що охороняється авторським правом, і користувачем (юридичною або фізичною особою), відповідно до якого автор (автори) передає користувачу свої майнові права, пов'язані з твором.

Договір може передбачати передачу майнових прав повністю або частково, на певний термін, з розповсюдженням його дії на певну територію.

Авторський договір полягає у письмовій формі і, за бажанням сторін, може бути завірений нотаріально. Договір може бути змінений, припинений або розірваний також тільки письмово.

У кожному окремому випадку видавець і автор вибирають і погоджують оригінальний текст авторського договору.

Слід зазначити, що авторський договір не обов'язково є єдиним документом. Він може включати і різного роду додаткові угоди.

Авторське право передбачає можливість висновку ще одного виду договору - авторського договору замовлення. За договором замовлення автор зобов'язав створити твір відповідно до умов договору і передати його замовнику. Особливість авторського договору замовлення полягає в тому, що замовник зобов'язаний в рахунок обумовленого договором винагороди виплатити автору аванс. Розмір, порядок і терміни виплати авансу встановлюються в договорі за угодою сторін.

За відсутності в тексті авторського договору вказівки терміну, на який передається право, договір може бути розірвуть автором після закінчення п'яти років з дати його висновку, якщо користувач буде письмово повідомлений про це за шість місяців до розірвання договору. Після закінчення терміну дії договору всі права повертаються автору і видавництво не має права тиражувати договірний твір. Проте договір повинен передбачати можливість реалізації екземплярів тиражу, виготовленого відповідно до договору.

За відсутності в авторському договорі умови про територію розповсюдження твору, воно може розповсюджуватися тільки на території України. Те ж саме можна сказати про переклад твору на інші мови.

Винагорода автору визначається в авторському договорі.

Порушення положень авторського договору може бути як з боку видавництва, так і з боку автора.

Серед можливих порушень авторського договору з боку видавництва відзначимо наступні:

невипуск твору в світ;

прострочення у виплаті авторського гонорару;

спотворення твору.

Можливі і інші порушення. Якщо вони не можуть бути відрегульований сторонами в ході переговорів, рішення по них приймаються в ході судового розгляду.

Порушення з боку автора можуть бути наступними:

непредставлення твору видавництву;

передача автором права на твір третім особам.

Позови з приводу порушення авторських прав розглядаються в арбітражних судах.

Об'єктами видавничого планування є видання, що знаходяться на різних стадіях підготовки і випуску, а також матеріальні і фінансові ресурси. Першорядне значення при плануванні роботи видавництва має план випуску.

План випуску - це перелік видань, намічених видавництвом до випуску протягом певного часу з основними характеристиками кожного видання, вказівкою способу друку, намічаного терміну випуску, друкарні, в якій розміщено замовлення, стани видання на момент складання плану.

Для організації своєчасної підготовки видань до редакційної роботи формується ще один план - план редакційної підготовки.

Для мети планування і обліку видавничої продукції розроблена своя система вимірювальних величин, яку використовують при визначенні кількісних показників випуску, обліку руху матеріальних і фінансових ресурсів, при формуванні собівартості і відпускної ціни, визначенні потреби в папері і палітурних матеріалах, розрахунках з поліграфічними підприємствами, а також для мети статистики.

Видавнича діяльність характеризується такими показниками, як асортимент випуску, об'єм випуску, тираж і листаж видань.

Асортимент видавничої продукції - це число видань (назв), випущених одним видавництвом, групою издательств або всіма издательствами країни за якийсь період. При цьому кожний том багатотомного видання вважається окремим виданням. У свою чергу, під виданням розуміється твір друку, поліграфічно самостійно оформлене, що пройшло редакційно-видавничу обробку, має встановлені вихідні відомості і призначене для передачі що міститься в ньому інформації.

Видання діляться на нові і повторні. Новим для кожного видавництва вважається видання, яке або випускається їм вперше, або, якщо раніше воно їм видавалося, випускається в новій редакції або в новому оформленні. Повторним виданням (перевиданням) вважається випуск видання, яке вже випускалося даним видавництвом. Воно може бути доповненим, виправленим, переглянутим, розширеним, стереотипним.

Під екземпляром розуміється кожна окрема одиниця тиражу видання.

Тираж - загальне число екземплярів видання, а загальний тираж для даного видавництва - сума тиражів видань, випущених видавництвом за певний період.

Одиницями вимірювання об'єму видань є авторський лист, обліково-видавничий лист, друкарський лист [14].

Об'їм видання в умовних друкарських листах указується у випускних даних.

Уявлення про масштаби діяльності того або іншого видавництва дає такий показник, як загальний листаж випущеній продукції, одиницею вимірювання якого є друкарський лист-відтиснення. Лістаж визначається множенням об'єму видання в друкарських листах на тираж.

Видавничий портфель - це твори в незавершеному виробництві, що знаходяться на різній стадії редакційно-видавничої обробки.

По місцю знаходження творів в незавершеному виробництві видавничі портфелі діляться на договірний, редакційний і виробничий.

Договірний портфель. Сюди входять твори, які ще створюються авторами за авторським договором замовлення, а також що знаходяться у авторів на доробці або вже представлені у видавництво, але не схвалені видавництвом. Сюди ж відносять авторські оригінали творів, що поступили у видавництво самоплив, тобто не за замовленням видавництва, але які можуть бути прийнятий до видання.

Редакційний портфель. Включає вже прийняті до видання, схвалені, але знаходилися на стадії редакційної обробки твори.

Виробничий портфель. Складається з творів, що знаходяться на різних стадіях виробничого процесу до здачі тиражу в книготоргову сіть або надходження його на склад видавництва.

Розмір кожного портфеля, виражений у видавничих листах, узятий на будь-який день підрахунку, називається портфельним запасом або залишком портфеля.

Портфельний запас, забезпечує нормальну роботу видавництва і планомірний випуск книг.

Портфельний запас, що забезпечує нормальну роботу видавництва і планомірний випуск книг (нормативний портфельний запас) визначається шляхом множення середнього об'єму одноденного випуску в цілому по видавництву або по розділах книг (що розрізняються по трудомісткості і складності підготовки), що випускаються, на нормативний термін знаходження книг в портфелі (встановлюється у видавництві на основі досвіду роботи).

Щоб портфельні запаси забезпечували стабільну роботу видавництва, необхідно постійно заповнювати портфельні запаси. Для цього існує план руху портфелів - план, по якому видавництво визначає, яким повинен бути об'єм поповнення кожного видавничого портфеля.

2.2 Вдосконалення процесу документування видавничої діяльності на

прикладі видавництва 'Лугань'

Книжковий ринок затоварений. Збільшена конкуренція з боку інших джерел інформації: Інтернету, телебачення, кіно, CD, DVD, радіо, привела до різкого падіння попиту на книги. В останні десять років виросло покоління, яке не звикло читати. Покоління, охочіше проводить час перед моніторами, ніж з книгою.

Що стосується заходу, то дослідження читацької активності в США продемонструвало, що за період з 1992 по 2002 рік кількість американців, яку читають які-небудь книги, знизилася з 61% до 57%. Найтривожніші показники (зниження на 28%) спостерігалися серед молоді у віці від 18 до 24 років. В середньому було підраховане, що індустрія втратила близько 20 мільйонів потенційних читачів.

Проте, не дивлячись на це, загального падіння об'ємів продажів на книжковому ринку США не відбулося. В 2004 році видавничий ринок США збільшився на 1,3% в порівнянні з попереднім роком і склав приблизно 24 мільярди доларів, а в 2005 році -- на 9,9% і досяг об'ємів 25 мільярдів доларів. В значній мірі це було пов'язано з новими маркетинговими підходами, про які буде розказаний далі, що використовуються для залучення і утримання читачів.

Що ж до видавництва «Лугань» і досліджуваної в першу чергу досліджуваної нами теми хотілося б запропонувати:

- в століття комп'ютерних технологій виключити паперову тяганину між автором і видавництвом, тобто здійснювати всі висновки договорів за допомогою комп'ютерів;

Будь-який з сучасних авторів має комп'ютер і міг би навіть без відвідин видавництва запропонувати свої твори, для публікації, не відвідуючи останнього.

- спростити підписання документації, як в тексті і формі підписання. При цьому скоротиться час підписання, редагування і рецензування творів авторів;

- мати адреси електронної пошти популярних авторів, здійснювати з ними регулярно листування і стежити за видаваними новими творами цими авторами;

- проводити статистичні дослідження ринку друкарської продукції, уміти швидко перебудуватися на різні тематики творів.

При використовуванні комп'ютерних технологій час випуску видавництвом друкарського видання скоротиться у декілька разів, чим забезпечить друкарську продукцію конкурентоспроможністю.

шукати авторів не тільки на вітчизняному ринку, так і за рубежем, укладати з ними договори, а свою продукцію, високої якості пропонувати іноземним партнерам.

У видавництві пропонується організувати «Інтернет-магазин», який здійснюватиме продаж з складу видавництва всю друкарську продукцію. Здійснити випуск аудіо-книг, барвистих поліграфічних видань різної тематики. Здійснювати постійне навчання персоналу видавництва новим технологіям і зокрема світовим новинкам документознавства.

Висновки до частини 2

В цієї частині дослідження було проведено аналіз документування редакційно-видавничої діяльності на прикладі видавництва «Лугань», а саме кратко ми зробили екскурс в історію видавництва, розглянули структуру видавництва-банкруту «Лугань», рух документів при видавничої діяльності. Нами були запропоновані ряд заходів по вдосконаленню процесу документування видавничої діяльності.

Треба підкреслити, якби видавництво було приватним, воно б не досягнуло банкрутства, робітники якого шукали б вихід з даного становища.

Дуже довгим, ми так рахуємо, є процес документування видавничої діяльності і поки книга або другий вид видання потрапить від автора до читача проходить дуже багато часу, тому цей процес треба удосконалювати, шукати нові шляхи, слідкувати за документуванням видавничої діяльності за кордоном та ін.

Загальний висновок

У курсовій роботі зроблено аналіз сучасного стану документування видавничої діяльності на прикладі видавництва «Лугань».

В досліджені були розглянуті питання сутності документування та проблеми на сучасному етапі розвитку, розглянута основна мета дослідження - документування в видавничої діяльності (його історія виникнення, сутність цієї сфери документування, а також сучасні проблеми, як документування так і видавничої діяльності на Україні взагалі).

Серед основних негативних тенденцій сьогочасної видавничої справи - введення високих і нічим не виправданих податків на всі технологічні ланки процесу створення і розповсюдження книги; знищення державної мережі книгопоширення і як наслідок відсутність гуртової торгівлі; різке скорочення обсягів видань за накладами; підвищення цін на вітчизняну друковану продукцію; тенденція до деукраїнізації книжкового ринку.

Серед причин, що фактично призвели до краху цілої галузі, яка у всьому світі є високо прибутковою, можна виділити кілька:

- Головним гальмом розвою книговидання є результат непомірного і нічим не виправданого податкового тиску на друковане слово й небажання державних органів покращити принизливе становище української книги. Ні уряд, ні Верховна Рада не змогли об'єктивно проаналізувати сукупність усіх факторів, що впливають на формування конкурентноздатного середовища для розвитку видавничої справи, закріпивши їх у відповідних законах, урядових рішеннях та організаційних засадах.

- Процеси поділу союзного майна, формування ринкових відносин, значне скорочення бюджетних надходжень, інфляція тощо не могли не позначитися на становищі друкарства, оскільки воно є невід'ємною складовою частиною суспільства та економіки загалом.

- До виникнення кризової ситуації призвело наприкінці 1990 р. скорочення надходжень до України стратегічної для видавничої галузі сировини - паперу. Надто високі ціни на папір та поліграфічні матеріали, і як результат - подорожчання книг, при низькій платоспроможності більшої частини громадян стали першим кроком до майбутньої катастрофи національного книговидання.

- Ситуація у видавничій справі значно ускладнилася після ліквідації гуртово-роздрібної книготорговельної мережі “Укркнига” внаслідок непродуманих реформ з розмежування форм власності на загальнодержавному та комунальному рівнях. Добре налагоджена система книгорозповсюдження в Україні перестала діяти. І видавці, опинившись у нових умовах, змушені були самі займатися реалізацією власної продукції та опановувати ази нової професії. Ігнорування специфіки книговидання, що об'єднує три ланки - видавництво, поліграфію та книгопоширення, відрив останньої від двох перших і передача до комунальної власності з наступною комерціалізацією книгарень призвели до сумних наслідків. Приватизовані магазини здебільшого відійшли від роботи з книгою, вони не поспішали розповсюджувати українськомовні та інші суспільно-важливі видання, від яких немає великого зиску.

- До кризового становища, в якому опинилася українськомовна книга у власній державі, призвела сукупність кількох чинників: недорозвиненість національного інформаційного простору, в якому панівне місце посідає закордонна інформаційна продукція, та ігнорування високопосадовцями фактору багаторічного зросійщення українського народу, що призводить не тільки до насичення вітчизняного побуту іноземною масовою культурою, а й до видання в Україні значної кількості російськомовної друкованої літератури. Окрім того, падінню престижу українськомовної книжки сприяло нехтування вітчизняними видавцями випуску масової літератури. Адже високоінтелектуальні твори ніколи не матимуть широкого попиту, якщо не буде прищеплений інтерес до читання як такого. Коли з середини 90-х років ХХ ст. в Україну хлинув потік легкого чтива з Росії, вітчизняний видавець не зміг адекватно зреагувати і дати читачеві свою “літературу середньої полиці”. Внаслідок чого вітчизняний книжковий ринок швидко програв на користь російському.

Вихід з кризової ситуації можливий за умови введення в дію довгострокового режиму пільгового оподаткування видавничої галузі. Цивілізований законопроект, який передбачає “пільгові канікули” для видавців і покликаний сприяти розвитку національного книговидання, блокується іншим законом - “Про державний бюджет”. Таким чином українське законодавство провокує подібний стан у вітчизняному друкарстві.

Потужна протекціоністська політика сусідніх держав у власній книжковій сфері та непомірні податки в українській, об'єктивна відсутність можливості залучення кредитних ресурсів вітчизняними книговидавцями і неефективна політика бюджетних дотацій окремих видавничих заходів пояснюють гостру необхідність у створенні економічних стимулів для розвитку друкарської справи, забезпечення конкурентоспроможності української книги.

Уведення в дію і послідовне дотримання Закону “Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні” дозволить досягти значного збільшення обсягів вітчизняних видань, дасть можливість технічно переоснастити підприємства галузі та зберегти висококваліфікованих фахівців. Пільга з податку на додану вартість призведе до зменшення на 20 % вартості поліграфічних послуг. Відтак, настане можливість повернути з країн близького зарубіжжя основних замовників, залучити закордонні інвестиції та забезпечити завантаження української поліграфії до 90 %. Збільшиться кількість робочих місць, підвищиться середня заробітна платня працівникам видавничої та поліграфічної сфери і, відповідно, зростуть відрахування до бюджету з прибуткового податку, до пенсійного фонду та фондів соціального страхування.

Звільнення видавничої сфери від податку на прибуток надасть можливість накопичити капітал, а вивільнені кошти спрямувати на розвиток власного виробництва та на поліпшення матеріально-технічної бази. Важливий момент: звільняти від прибуткового податку потрібно лише ті видавництва і поліграфічні підприємства, які випускають не менше 70 % продукції державною мовою. Таким чином, насамперед підтримуватиметься українськомовна книга.

Окрім того, варто прогнозувати, що накопичений капітал багато видавців спрямують на створення великих книготорговельних фірм. Тож, років через п'ять Україна зможе вступити у новітній етап розвитку торгівлі книгами - добу цивілізованої книготорговельної (а не книгорозповсюджувальної) мережі.

Позитивний результат матиме і введення пільг зі сплати ввізного мита та податку на додану вартість для імпортних матеріалів, технічного устаткування, необхідного для виготовлення друкованої продукції. За рахунок цього з'явиться можливість знизити витрати виробництва і здешевити собівартість книги.

Важливо наголосити, що за умови дії пільгового оподаткування книжкової галузі недоотримання бюджетом деякої суми коштів у подальшому буде компенсоване за рахунок значного зростання обсягів випуску літератури, збільшення кількості робочих місць, та відповідних відрахувань до державних фондів.

Треба спростити документообіг в видавництвах, відкрити «Інтернет-магазини» при видавництвах, мати находити популярних авторів і печатати їх твори.

Досвід розвинутих країн світу свідчить про те, що видавнича галузь може вийти на належний рівень розвитку тільки за умов чіткого і послідовного законодавчого забезпечення та створення цивілізованого режиму постійного сприяння. Державна підтримка національного книговидання має бути справою не одного року і втілюватися у життя одночасно на законодавчому та виконавчому рівнях.

Література

1. Закон України «Про видавничу справу» Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1997, N 32, ст.206

2. Закон України «Об авторском праве и смежных правах» Постановление ВР № 3793-XII (3793-12) от 23.12.93, ВВР, 1994, № 13, ст. 65

3. Издательский Договор утвержден приказом Председателя Госиздата СССР от 24 февраля 1975 года - Л., Лениздат, 1978 - 64с.

4. Закон України «Про посилення захисту майна редакцій засобів масової інформації, видавництв, книгарень, підприємств книгорозповсюдження, творчих спілок» Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2010, N 30, ст.397

5. Закон України 'Про внесення змін до деяких законів України щодо державної підтримки книговидавничої справи в Україні' 18 вересня 2008 року

6. Рішення № 13/57 від 29.11.2007 'Про стан книгорозповсюдження в Україні та проект Концепції відновлення всеукраїнської книготорговельної мережі'

7. ДСТУ 2392-94 Інформація та документація. Базові поняття. Терміни та визначення. Чинний від 1995-07-01. - К.: Держстандарт України, 1994. - 57с.

8. ДСТУ 2395-94 Інформація та документація. Комплектування фонду, бібліотечний опис, аналіз документів. Терміни та визначення. - К.: Держстандарт України. -1994. - 89с.

9. ДСТУ 2734-94 Діловодство і архівна справа. Терміни та визначення. - Чинний від 1995-07-01. -К.: Держстандарт України, 1994. - 53 с.

10. ДСТУ 2737 - 94 Записування і відтворення інформації. Терміни та визначення. - Чинний від 1995-07-01. - К.: Держстандарт України, 1994. -158 с.

11. ДСТУ 3017-95 Видання. Основні види. Терміни та визначення. - К.: Держстандарт України, 1995. - 45с.

12. ДСТУ 3018-95 Видання. Поліграфічне виконання. Терміни та визначення. - Чинний від 1996-01-01. - К.: Держстандарт України, 1995. - 24с.

13. Маркус В.А. «Организация и экономика издательского дела» -М., 1983.

14. Нормативні матеріали по видавничій справі: Довідник. - М., 1987. - С. 96-100.

15. Книговедение. Энциклопедический словарь. -- М.,1982. -- С.193

16. Бибик С.П., Сюта Г.М. Ділові документи та правові папери - Х., Фоліо, 2005 - 493 с.

17. Кулешов С.Г. Новий погляд на структуру документознавства// Вісник Книжкової палати. - 2003. - № 10. - С.24-27.

18. Соколов А.В. Информационный подход к документальной коммуникации: Учеб. пособие. - Л., 1988 -85 с.

19. Плешкевич Е.А. Основы общей теории документа. - Саратов: Науч. книга, 2005. - 242 с.

20. Кулешов С.Г. Документознавство: Історія. Теоретичні основи / УДНДІ АСД, ДАКККіМ. - К., 2000. - 160 с.

21. Бездрабко В.В. Управлінське документознавство: Навч. посіб. - К., 2006. - 208 с.

22. Слободяник М.С. Галузеве документознавство: перспективні напрями досліджень // Документознавство.Бібілотекознавство. Інформаційна діяльність: проблеми науки, освіти, практики. Матеріали ІІ Міжнар. наук.-практ. конф. (Київ, 17-18 трав. 2005 р.). - К., 2005. - С. 5-8.

23. Беляков З.С. Документальная фотография в информационном обществе // Документация в информационном обществе: законодательство и стандарты: Доклады и сообщения на ХІІ Междунар. науч.-практ. конф. 22-23 нояб. 2005

24. Тупчієнко-Кадирова Л.Г. Музичне документознавство: проблеми формування нової дисципліни //Документознавство. Бібілотекознавство. Інформаційна діяльність: проблеми науки, освіти, практики. Матеріали ІІ Міжнар. наук.-практ. конф. (Київ, 17-18 трав. 2005 р.). - К., 2005. - С. 10-12.

25. Документология: Программы для студентов, обучающихся по специальности «Документоведение и документационное обеспечение управления» / Сост.: Ю.Н. Столяров; Моск. гос. ун-т культуры и искусств. - М., 2004. -19 с.

26. Кулешов С.Г. Документальні джерела наукової інформації: поняття, типологія, історія типологічної схеми. - К.: УкрІНТЕІ, 1995. - С. 5.

27. Дубровіна Л. Кодикологія та кодикографія української рукописної книги. - К., 1992. - 262 с.

28. Боряк Г. Національна архівна спадщина України та державний реєстр «Археографічна Україніка»: Архівні документальні ресурси та науково-інформаційні системи. - К., 1995. - 347 с.

29. Кушнаренко Н.Н. Новый этап институционализации науки о документе // Научные и технические библиотеки. - 2005. - № 11. - С. 39.

30. Низовой Н.А. Борьба за научную истину или место под солнцем? Научные и нравственные аспекты дискуссии между книговедами и документоведами // Библиография. - 2006. - № 5. - С. 39-5 1.

31. Швецова-Водка Г.М. Загальна теорія документології - методологічна основа дисциплін документально-комунікаційного циклу // Документознавство.Бібілотекознавство. Інформаційна діяльність: проблеми науки, освіти, практики. Матеріали ІІ Міжнар. наук.-практ. конф. (Київ, 17-18 трав. 2005 р.). - К., 2005. - С. 9-10.

32. Швецова-Водка Г.М. Структура документознавства і його місце серед суміжних наукових дисциплін // Студії з архівної справи та документознавства. - 2004. - Т.12. - С. 120-125;

33. Слободяник М.С. Документологія: Зміст. Перспективи // Бібліотекознавство. Документознавство. Інформологія. - 2004. - № 4. - С. 4-9.

34. Швецова-Водка Г.М. Документ і книга в системі соціальних комунікацій / Рівнен. держ. ун-т. - Рівне, 2001. - 438с.

35. Плешкевич Е.А. Традиционная и нетрадиционная версии в документоведении о соотношении двух направлений // Документация в информационном обществе: законодательство и стандарты: Доклады и сообщения на ХІІ Междунар. науч.-практ. конф. 22-23 нояб. 2005 г. / Федеральное архивное агенатво; ВНИИДАД. - М., 2006. - С. 94-100

36. Гельман-Виноградов К.Б. О сложностях трактовки понятия «документ» и способах их преодоления //Делопроизводство. - 2005. - № 2. - С. 16-24; Столяров Ю.Н. Документ - понятие конвенциональное (в порядке дискуссии) // Делопроизводство. - 2005. - № 4. - С. 11-18

37. Столяров Ю.Н. О месте документоведения в системе наук // Документация в информационном обществе: парадигмы ХХІ века: Докл. и сообщ. на Х Междунар. науч.-практ. конф. / ВНИИДАД. - М., 2004. - С. 284-288

38. Методика грошової оцінки документів Національного архівного фонду // Офіційний вісник України. - 2005. -№ 26. - Ст. 1508.

39. Кулешов С.Г. Документ как исторический источник: границы понятия с точки зрения информационного подхода // Доклады и тезисы науч. сообщений междунар. науч. конф. «Историки и архивисты: сотрудничоство в сохранении и познании прошлого в интересах настоящего и будущего». - М., 1997. - С. 142-145

40. Акопов А.И. Методика типологического исследования периодических изданий (на примере специальных журналов). - Иркутск: Издательство Иркутского ун-та, 1985. - 96 с.

41. Арбузов М.Ф. Пропаганда и реклама в книжной торговле. - М.: Книга, 1966. - 136 с.

42. Афонін О. Національна книга: нинішній стан, його причини, наслідки і перспективи. - К., 2000. - 16 с.

43. Баран Є. До розмови про “ранні” дев'яності // Іменник: Антологія дев'яностих / Упоряд. А. Кокотюха, М. Розумний. - К.: Смолоскип, 1998. - 272 с.

44. Барановська І. Без української книжки не буде української культури // Українське слово. - 2002. - 21-27 лют. - С. 12.

45. Баркер Р., Эскарпи Р. Жажда чтения. - М.: Книга, 1979. - 208 с.

46. Бельдій А. Творець книги - автор, вершитель її долі - видавець // Друк & книга. - 2003. - № 1. - С. 20-21.

47. Бриних М. Книжка у халепі, або сценарій урочистого святкування ювілею видавничого колапсу // День. - 1998. - № 112. - 17 черв. - С. 7.

48. Бутко В. Наукова і спеціальна література на видавничому ринку України // Книжковий кур'єр. - 1997. - № 8. - С. 6.

49. Верховна Рада послабила податковий тиск на видавців // Хрещатик. - 2001. - 5 квітня. - С. 14.

50. Видавнича справа в Україні 1991-1996: Держ. Бібліографічний покажчик./ О.О. Федотова (уклад.): Книжкова палата України - К., 1996. - 32 с.

51. Гнатюк Д. Книговидавнича справа на Україні в післявоєнні роки. - К.: Політвидав України, 1965. - 192 с.

52. Гряде експансія української книги в Росію // Книжковий огляд. - 2001. - № 4. - С. 1.

53. Демська-Будзуляк Л. Справжнє обличчя літературного покоління дев'яностих - спроба ідентифікації // Кур'єр Кривбасу. - 2001. - Ч. 149. - С. 87-88.

54. Державна програма розвитку національного книговидання і преси на період до 2000 року від 28 лютого 1995 р. № 158/95 / http://www.rada.kiev.ua/cgi-bin/putfile.cgi.

55. Добкин С.Ф. Основы издательского дела и книгопечатания. - М.: Книга, 1972. - 256 с.

56. Доклад о наиболее важных отечественных и зарубежных достижениях в области науки, техники и производства издательского дела, полиграфической промышленности и книжной торговли за 1989 г. - Издательское дело. - М.: НИЦ “Информпечать”, 1990. - Ч. 1. - 189 с.

57. Законодавство в світі книги: шляхи реалізації в Україні рекомендацій Ради Європи. (Мат. Міжнар. конф., м. Київ, 21-22 квіт. 1997 р.). - К., 1998. - 120 с.

58. Законодавчі та нормативні документи України у сфері інформаційної, видавничої та бібліотечної справи. Тематична добірка. У 2-х ч. - Ч. ІІ. Правове регулювання у сфері видавничої та бібліотечної справи. - К., 2002. - 234 с.

59. Закон України від 20. 11. 2003 № 1300-IV “Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні” / www.kmu.gov.ua/z1/portal.

60. Звертаємося за допомогою. Відкритий лист Голові Верховної Ради Л. Кравчуку і Голові Ради Міністрів В. Фокіну // Друг читача. - 1990. - 13 грудня. - С. 3.

61. Здоровега В.Й. Українська періодика у сучасному національно-інформаційному просторі // Українська періодика: Історія і сучасність. - Львів, 1995. - С. 11-18.

62. Зелінська Н. Наукове книговидання в Україні: історія та сучасний стан. - Львів: Світ, 2002. - 268 с.

63. Іванов. В.Ф. Законодавство про засоби масової інформації: український та зарубіжний досвід / За ред. А.З. Москаленка. - К., 1999. - 188 с.

64. Інкеї П. Книжкове законодавство в країнах Східної Європи // Друкарство. - 2001. - № 2. - С. 13-16.

65. Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. - Львів: І-т українознавства, 2002. - 520 с.

66. Книжковий ринок України 2003-2004. - К.: “Агенція “Стандарт”, 2003. - 296 с.

67. Ленський Б. Книжный мир сегодня. // Десятая международная конференция по проблемам книговедения, 21 мая 2002 г: Тезисы докладов. - М.: Наука, 2002. - С. 12-13.

68. Малыхин Н.Г. Очерки по истории книгоиздательского дела в СССР. - М.: Книга, 1965. - 448 с.

69. Назаров Б.А. Основы издательского дела. - М.: Книга, 1963. - 144 с.

70. Немошкаленко В.В. Видавнича діяльність // Національна академія наук України: Короткий річний звіт. - 1999. - С. 24.

71. Низовий М. Українська статистика друку: основні етапи становлення та розвитку. - К.: Кн. палата України, 2002. - 96 с.

72. Подолюк Ю. Деякі аспекти переходу видавничо-поліграфічного комплексу до ринкової економіки // Друкарство. - 1994. - № 1. - С. 42.

73. Поцілуйко Ю. Ганжа Л. Влучити у яблучко держзамовлення // Книжковий клуб плюс, - 2002. - № 7-8 - С. 6-8.

74. Прибєга Н. Творити книги - мистецтво // Друк & книга. - 2002. - № 2. - С. 16 - 17.

75. Про захист національного ринку книговидання. Матеріали слухань у Комітеті Верховної Ради України з питань культури і духовності. - К., 2000. - 115 с.

76. Реалії та перспективи українського книжкового ринку (Про інформаційний маркетинг. І не лише про нього…): Зб. ст. і м-лів круглого столу “Розвиток інформаційного маркетингу на книжковому ринку України” / Упоряд. Є.І. Огар. - Львів: Аз-Арт, 1997. - 144 с.

77. Сенченко М. Депутати “підвісили” видавців // Украинская книга в ІІІ тысячелетии (Материалы научно-практической конференции). - Харків, 2001. - С. 58-67.

78. Сенченко М. ПДВ у видавничій справі русифікує Україну // Друкарство. - 2000. - № 3. - С. 12-15.

79. Сенченко М. Маємо те, що маємо // Друкарство. - 2004. - № 3. - С. 5-11.

80. Сенченко М. Світове книговидання і випуск творів друку в Україні // Друкарство. - 2003. - № 3 - С. 12-19.

81. Судин А. Про ринок, державу і друкарську справу // Палітра друку. - 1995. - № 2-3. - С. 4-5.

82. Тимошик М.С. Видавнича справа та редагування: Курс лекцій. У 2-х частинах. - Ч. 1. - Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. - К., 2002. - 98 с.

83. Тимошик М.С. Видавнича справа та редагування: Навч. посібн. / За ред. В.В. Різуна. У 2-х частинах. - Ч. 2. - К., 2004. -130 с.

84. Тимошик М. Відносини видавництва і реалізаторів друкованого продукту // Друкарство. - 2003. - № 1. - С. 28-31.

85. Тимошик М.С. Історія видавничої справи: Підручник. - К.: Наша культура і наука, 2003. - 496 с.

86. Тимошик М. Краху національного книговидання можна уникнути, якщо в цей процес терміново втрутиться держава // Літературна Україна. - 2003. - № 2. - 23 січ. - С. 3.

87. Тимошик М. Організація і структура сучасного видавництва // Друкарство. - 2001. - № 3. - С. 14-16.

88. Тимошик М. Ситуація у видавничій справі вийшла з-під контролю держави: післямова до Всеукраїнських загальних зборів видавців, поліграфістів і книгорозповсюджувачів // Друкарство. - 2000. - № 4. - С. 4-7.

89. Тимошик М. Ситуація у видавничо-поліграфічній справі вселяє стриманий оптимізм: післямова до Всеукраїнських зборів видавців, поліграфістів і книгорозповсюджувачів // Друкарство. - 2001. - № 4. - С. 6-8.

90. Тимошик М. Тенденції сучасного українського книговидання // Вісник Книжкової палати. - 2001. - № 7. - С. 3-7.

91. Тимошик М. Українські видавничі стандарти: До питання про концепцію розробки і впровадження у практику вітчизняного книговидання // Друкарство. - 2001. - № 6. - С. 18-21.

92. Черниш Н. На шляху до культури сучасної української книги // Друкарство. - 2004. - № 2. - С. 29-32.

93. Що необхідно знати про видавничу діяльність / Підготували Н. Петренко, О. Громаздова // Вісник Книжкової палати - 2001. - № 2. - С. 8-10.

94. Appelbaum J. How to Get Happily Published. - Penguin Books Canada Limited, Markham, Ontario - Third edition, 1989. - 306 p.

95. Le livre dans la Communate Francaise. Dossiers du CRISP. - № 32. - P. 3-4

96. www.aup.iatp.org.ua.

97. www.bambook.com.

98. www.book-courier.com.ua.

99. www.elit-profi.com/gazeta.

100. www.ped-pressa.kiev.ua/pedpressa/gazeta/22.08.2000.html.

101. www.web-standart.net.

Додатки

Додаток А

Додаток Б