Аналіз редакторських статей

/

РОЗДІЛ 1. АНАЛІЗ РЕДАКТОРСЬКИХ СТАТЕЙ «GQ»

1.1 Життя та творчість Михайла Ідова

Михайло Ідов - американський і російський письменник і журналіст, оглядач ліберального політичного журналу «New York Magazine». Народився 9 липня 1976 Закінчив Мічиганський університет. У 2009 вийшов роман Ідова «Ground Up». У 2007 і 2009 рр.. удостоєний премії National Magazine Award. У 2010 році названо «письменником року» за версією російського видання журналу «GQ». Біль того, саме завдяки журналу «GQ» світ (особливо російськомовний) пізнав М. Ідова, як колумніста. [1]

Колумніст (англ. column - колонка) - автор, одноосібно провідний колонку (розділ, рубрику) в будь-якому виданні, або що є одним з декількох постійних авторів цієї колонки. Ще в 1926 році в США була видана книга «Колонка» (англ. The Column), в якій детально описані особливості цього ремесла. Колумніст може вести персональну рубрику, але найчастіше колонку веде кілька постійних авторів.

Колумніст необов'язково працює штатним журналістом. [2]

Крім журналістики Михайло Идов займається письменницькою діяльністю. У 2009 році спочатку англійською, а потім і російською (у власному перекладі) вийшов його перший роман Ground-up («Кофемолка»). У ньому розповідається про спробу сімейної пари, що належить до молодої нью-йоркської богеми, відкрити заклад своєї мрії - невелику віденську кав'ярню. Зараз Идов працює над другою книгою під робочою назвою Made in Russia.

Крім цього, Михайло Идов грав у власній групі Spielerfrau, займався зйомкою відеокліпів, був господарем кафе.

«Кофемолка» - перший роман журналіста Михайла идов, іронічне оповідання про життя Нью-Йоркської богеми - і про те, куди приводять мрії про власний заклад «тільки для своїх». Роман Ідов в липні був виданий у США в знаменитому Нью-Йоркському видавництві Farrar, Straus&Giroux - тепер же він виходить російською у видавництві Corpus в авторському перекладі самого Михайла Ідова та за участю його дружини Лілі.

Видавництво «Корпус» випустило у світ роман Михайла Ідова «Кофемолка». Досить кумедна ситуація з цим романом і її автором.

«Что любопытно, бедным я при этом себя все равно не считал. Меня очень быстро осенило, что весь Манхэттен кишит персонажами, умудрившимися отцепить свой социальный статус от экономического. С этой целью многие из них стали журналистами. В отличие от рок-музыки, в которой показное нищенствование служило своего рода способом разбогатеть, журналистика была идеальной профессией для тех, кто хотел сойти за богатых, как в недобрые старые дни светлокожие негры пытались сойти за евреев, а светловолосые евреи -- за англосаксов. Нью-Йорк был для этого идеальным местом -- в основном благодаря своему уникальному переплетению денег и СМИ». [4]

Михайло Ідов живе в Нью-Йорку і пише для Нью-Йоркської преси (втім, друкується і в Росії, у високому глянці, так би мовити). Його роман написаний по-англійськи, в Америці і вийшов спочатку. Російський читач має справу з авторським перекладом на російську. Однак і це ще не все. У центрі роману молода пара. Він - син емігрантів з Ленінграда, вона народилася в сім'ї малайських китайців. Обидва - представники Нью-Йоркської богеми. Користуючись золотим часом зростання цін на нерухомість , молоді люди вирішують відкрити кафе . Точніше кав'ярню. Так от кафе вони вирішили відкрити віденське. Приміщення орендують у єврея, який зробив бізнес на продажу спортивних костюмів. Ремонт їм роблять два поляка і два домініканця. Тістечка та іншу хлібобулочну продукцію закуповують у француза. Ну і так далі. У цій історії наче зливається в барвистий калейдоскоп строкатий соціально-національно-культурний світ Нью-Йорка, і власне, вже з однієї цієї причини роман заслуговує на увагу.

- Я сегодня иду пить с парнями, - объявил я.

- С какими парнями? С Виком? [4]

Про себе Михайло Ідов каже наступне: «По месту рождения я рижанин. Рига -- единственный город, который у меня вызывает какие-то сентиментальные чувства. Я -- ньюйоркец; Нью-Йорк -- единственный город, в котором я могу жить. По своим убеждениям, политическим, философским, этическим, я -- стопроцентный, классический нью-йоркский либерал. То есть практически все дилеммы, занимающие российское общество, кажутся мне дикими. Когда, например, животрепещущей темой оказывается гей-парад, у меня ощущение, что я на другой планете, -- о чем здесь вообще можно говорить! В этническом плане я считаю себя евреем. То есть моя этническая и расовая идентификация -- это ашкенази. Что позволяет мне считать себя евреем, не особо озабочиваясь еврейской культурой и традициями и будучи воинствующим атеистом. Для меня ашкенази -- это именно набор генов. Когда я это говорю, американцы бледнеют и падают в обморок. Отношение к евреям как расе -- очень непопулярный в Штатах подход к вопросу. В Америке еврейство понимают как религию и культуру». [3]

1.2 Аналіз колекції колонок Михайла Ідова

Колекція колонок Михайла Ідова представлена у вигляді збірки авторських статей, які було надруковано в журналі «GQ». Колекція колонок головного редактора М. Ідова містить в собі статті, яким притаманна різноманітна тематика, проте авторський почерк відрізняє їх від статей інших авторів своїм унікальним засобам надання характеристики, а також вмінню висловлювати свою думку.

Лист головного редактора Михайла Ідова з листопадового номера 2013 року під назвою «О Breaking Bad и идеальном рабочем коллективе» розповідає про стосунки між колегами, що працювали над зйомками фільму «Breaking Bad»: «…Дело в том, что я никогда не видел более дружного коллектива, чем создатели этого сериала. Не «дружного» в том понимании, что после каждой смены все сто пятьдесят человек, работавших на площадке в Альбукерке, дружно шли пить в ближайшую пивную» [5], де видно і власне ставлення журналіста до поняття дружби.

Продовження думки М. Ідова стосовно колективної дружності: «Наоборот -- большинство из них, кажется, и не общались особенно вне работы, да и на работе говорили в основном о ней же. Но их всех роднило мощнейшее, фундаментальное понимание того, что они вместе делают нечто исключительное. Это знали все, включая осветителей и буфетчиц. Я не преувеличиваю: стоя в очереди за кукурузными лепешками (кейтеринг на съемках был с местным нью-мексиканским колоритом), я слышал, как одна буфетчица серьезно спорит с другой про мотивацию Уолтера в одной из сцен…» [5], де очевидно, що письменник підкреслює «спорідненість» стосунків між людьми, котрі приймали участь у зйомках цього серіалу, і мова йдеться не тільки про акторів та режисерів, а і про звичайних буфетниць.

«Я провел на площадке два полных дня и не наткнулся ни на одно проявление апатии или цинизма» [5], - ділиться своїми враженнями М. Ідов: «Никто не ставил себя выше своей работы. Никто не пресмыкался перед начальством и не гнобил подчиненного». Автор підкреслює, що колективні стосунки співробітників серіалу «Breaking Bad» передбачали рівноправне ставлення один до одного. І це є важливим елементом в робочому або творчому колективі, адже робота кожного з них є важливою, і кожен з них є складовою частиною цього колективного «організму».

Особливою ознакою статей М. Ідова є вдале вміння завершувати свою думку, підкреслюючи головне: «…в качестве ответа на вечный вопрос, почему в России пока еще хромает телевидение: потому что любое отношение к работе моментально распространяется сверху вниз». [5]

У серпневому номері 2013 Михайло Ідов у статті «Там, где снимали «Во все тяжкие»» вдався до іронічного методу критиці, причому з самого початку тексту: «Если бы у телеканала AMC в 2008 году было чуть побольше денег, то вполне вероятно, что сериал «Во все тяжкие» лишился бы существенной доли своего обаяния». [6]

Слід сказати, що сарказм стосується лише фінансового боку. Крім того, У Михайла Ідова в даному випадку сарказм підкреслює позитивну сторону об'єкту, який він описує. Доказом цього ствердження служать словосполучення «доли своего обаяния» - «частки своєї чарівності».

Дана письменницька робота нагадує рекламну статтю, бо в ній зазначені елементи так званої «хвалебної оди»: «К началу пятого сезона «Во все тяжкие» стал для города настоящей золотой жилой: здесь продают пончики и соль для ванной (понятно какого цвета) имени Уолтера Уайта, а по городу ездит автобусный тур для поклонников. 65 долларов за три с половиной часа, все 13 главных мест боевой славы: дом Уолтера (как писала местная пресса, за пять сезонов съемок AMC заплатила его хозяевам примерно 500 000 долларов), дом Джесси, автомойка, ресторан быстрого питания Los Pollos Hermanos (на самом деле там продают бурто Twisters)».[6]

Лист головного редактора Михайла Ідова з березневого номера 2013 під назвою «Дельные люди» говорить про нездатність людини сприймати критику: «В GQ есть несколько рубрик, гарантирующих споры, обиды и письма редактору. Но я никогда не думал, что к их числу примкнет безобиднейшая «Имидж», в которой разбирается на составные части гардероб той или иной иконы стиля в диапазоне от принца Чарльза до Райана Гослинга». [7]

Далі головний редактор пояснює причини свого ставлення до «Іміджу», причому ці пояснення не мають форми виправдання: «Дело в том, что мы, сами того не ведая, посягнули на святое. А именно -- на Владимира Высоцкого, чьи фирменные (в обоих смыслах) джинсы клеш, джинсовую же рубашку и лоферы на высоком каблуке мы подвергли вполне доброжелательной переоценке». [7]

Михайло Ідов, грамотно добираючи слова, знов таки образив людину (В. Висоцького) - «доброжелательной переоценке», тобто таким чином, журналіст показав, що минулого разу було завищено оцінку щодо виробника одягу. І водночас придертися нема до чого, бо абзац починається із ряду комплементів у бік організації.

У квітневому номері 2014 року головний редактор М. Ідов своєю статею «Наши мальчики устали» звернувся до читачів (так, саме звернувся, бо згідно за текстом автор намагається побудувати діалог між собою та читацькою аудиторією): «Первый сезон «Безумцев», если помните, начался с идеального выхода героя: Дон Дрейпер просыпается с патлатой художницей в Гринвич-виллидж, весь день красиво шатается по городу в творческих мучениях, и наконец, как только мы окончательно решили, что речь пойдет о сравнительных градусах раскрепощенности в околобогемной среде Манхэттена, в последней сцене возвращается к жене и детям, в пригородный дом, где никакие шестидесятые еще не наступили и долго не наступят». [8]

Тема цієї рецензії (рецензія, бо інакше цей матеріал назвати неможна) - це демонстрація сюжету сьомого сезону серіалу «Безумцев», при цьому, з одного боку М. Ідов інтригує тим, що не розкриває події, а лише надає характеристику; з другого боку - очевидно, що сьомий сезон не є цікавив для глядача: «Семь сезонов -- серьезный срок для любого сериала с «горизонтальным» (т.е. сквозным, а не эпизодическим) сюжетом. В какой-то момент даже лучшие начинают повторяться. В конце концов, сколько можно смотреть, как Дон убеждает очередную пассию и себя (и, соответственно, нас), что на этот раз все точно будет по-настоящему». [8]

Лист головного редактора Михайла Ідова з серпневого номера 2013 року «GQ» про творців нинішніх заборонних законів та їх ролі в історії, назва якого «Гадкий я», являє собою нерозуміння обмежень громадянських прав, де в першу чергу, редактора збентежило ставлення до людей з нетрадиційною орієнтацією: «Едва ли президент России специально подписал закон о гомосексуальной пропаганде в аккурат к концу ежегодного «месяца гордости», когда по миру проходит волна гей-парадов (хотя кто его, президента, знает), но получилось красиво: примерно как издать 31 декабря указ о запрете елок. Но вот на что точно никто не рассчитывал -- это что Россия примет свой первый федеральный закон, ограничивающий геев в правах, в ту же неделю, когда Верховный суд США отменит последний такой закон». [9]

Не дивлячись на те, що всі речення в наведеному прикладі мають оповідальний принцип, виникає питання у читацький аудиторії: де логіка у президентських рішеннях? М. Ідов закликає - замислитися не тільки своїх читачів, але і чинну владу, яка встановлює засади по відношенню до людей.

Автор намагається достукатися до політичних діячів та підкреслити їхні консервативні погляди, котрі за відсутністю своєї толерантності, є принизливими та не мають жодних підстав для існування в сучасному житті. Ми вже живемо у третьому тисячолітті, де гомо сексуальність - цілком нормальне явище. А президент РФ та йому подібні своїми безглуздими законами принижує людську особистість: «Именно этот вопрос, больше чем какие-либо другие аспекты закона о пропаганде и его резво плодящихся собратьев, меня занимает уже не первый год: как часто и насколько всерьез консерваторы-запретители по всему миру задумываются о своей роли в истории -- вернее, не в истории, а в той повествовательной канве, что с историей неминуемо смешивается и подчас ее заменяет? Понимают ли они, что в интуитивно-популистской версии событий, которая со временем всегда становится главной, им уготовано только одно амплуа: злодеи?» [9]

В статті очевидно, що М. Ідов розкриває тему дискримінації, яка в Росії актуальна, завдяки законодавчим нормативам, які встановлює Путін та його підлеглі. Більш того, автор додає інформацію про ставлення до шлюбів взагалі, яке є не коректним до людей будь-якої сексуальної орієнтації. Політична картина світу, де кремлівська ідеологія встановила новий міжнародний хіт - захист «традиційних цінностей», що водночас являє собою антизахідну пропаганду.

Лист головного редактора Михайла Ідова з грудневого номера 2013 року «GQ» «Как перестать стесняться своих побед и начать получать за них лайки», де головна тема - «хвастощі»: «Но самая интересная реакция обнаружилась в ходе последовавшего телеинтервью: одного из зрителей смутило «самовосхваление», на котором построены песня и клип». [10]

У кожної людини є свої кумири. Але, коли предмет обожнювання становиться занадто зухвалим, і не приховує своєї «зірковості», то це одразу зменшує кількість симпатій серед фанатів. Звичайно, ніхто не каже, що слід комплексувати чи зрікатися свого успіху у певному поприщі, але не потрібно забувати, що саме завдяки публіці звичайна людина стає зіркою. Нажаль, про такі речі більшості із сучасних співаків або акторів постійно необхідно нагадувати.

«В ответ я пустился в долгую лекцию о том, что весь жанр построен на отчаянном хвастовстве. Вот слова из первой в мире рэп-песни, Rapper's Delight (1979): «Я войду в историю как самый крутой рэпер всех времен». (Это круче БГ, чья первая песня на первом полноценном альбоме «Аквариума» начинается строчкой «Мне пора на покой».) И дальше: «У меня охрана, у меня две машины -- нехило, да? «Линкольн-Континенталь» и «кадиллак» с люком на крыше». Точность деталей -- люк на крыше! -- здесь еле маскирует очевидный каждому слушателю факт, что никакой охраны у членов The Sugarhill Gang на тот момент не было -- и «кадиллаков», скорее всего, тоже; что все это -- задорное и совершенно безобидное вранье. Но сказать я должен был совсем не это: а что, собственно, плохого в самовосхвалении?» [10]

В західних країнах зовсім інше ставлення до зухвалості, яка притаманна зірковим особам. Але ж, менталітет пострадянського громадянина сприймає таке явище, як образу та зневагу, яку проявляє «зірка» по відношенню до своїх шанувальників: «Одно из самых трудных для перевода на английский язык русских слов -- «выскочка». Точнее, варианты существуют, но с положительными коннотациями, а в русском -- отчетливая отрицательная. Понятно, что советского человека с детства учили не высовываться и не якать: любое проявление индивидуализма напрягало систему, построенную сперва на коллективном страхе, потом на коллективной апатии. Но Советского Союза уже двадцать с лишним лет как нет, на смену коллективизму пришло порой даже пугающее своекорыстие, а культ ложной скромности почему-то так никуда и не делся». [10]

М. Ідов сприймає подібну зухвалість, як належне, адже: навіщо приховувати свої таланти, якщо про них не розповідати, то про них ніхто і не почує. Так само він каже в цій же статті про саморекламу у соціальних мережах. Журналіст не розуміє, чому люди не соромляться виставляти свої фото із відпусток або з вечірок (які, в принципі, краще не показувати), а свої творчі ідеї приховують від публіки. Таким чином, люди ховаються від можливої слави, бо їхня харизма є не розкритою: «Мне, наоборот, всегда казалось, что соцсети ровно для этого и существуют: что если твоя работа -- запускать мысли в публичное пространство, то часть этой работы -- сделать так, чтобы их прочитало наибольшее количество людей. (И что выкладывать фотографии тропических закатов из отпуска гораздо нескромнее, чем гордиться своим делом.) Столь же нормальным поведением мне кажутся призывы к поклонникам голосовать за себя в том или ином конкурсе (иначе зачем вообще поклонники?), что многие мои коллеги тоже считают непозволительным эгоизмом». [10]

У листі «Олимпийское спокойствие» редактора з лютневого номера 2014 року Михайла Ідова пояснює, чому паніка перед Олімпіадою корисна для будь-якої країни.

Історія свідчить про те, що люди завжди сприймали «чужих» фанатів, як загрозу, бо сам їхній вигляд (спеціальний одяг, іноземні прапори тощо) є приводом - бути насторожі, адже цей ефект було сформовано ще з давніх часів політичними подіями: війнами, походами: «Смысл Олимпиады -- в имитации и одновременном замещении войны. К 1896 году международного туризма толком не существовало; единственный контекст, в котором обычные жители одной страны видели жителей другой, особенно в форме, подразумевал кровопролитие. До глобализации сам вид иностранцев у тебя в гостях, шагающих шеренгой под своим флагом, но при этом НЕ приехавших тебя убивать, был шокирующим и духоподъемным зрелищем». [11]

І сьогодні фанати через нездатність мислити об'єктивну можуть перетворити через різність поглядів звичайну суперечку у справжнє побоїще. Хоча, мета кожної людини - прийти подивитися на гру та поболіти за свою команду або окремого гравця.

Лист головного редактора «Тень победы» Михайла Ідова з листопадового номера 2013 року.

Як там в народі кажуть: «хто не падав, той не підіймався» - і в цьому є певний логічний сенс. Людина повинна навчитися програвати, бо адекватно сприйнята поразка - це те ж перемога: «Таким образом, грузинский президент, по всем данным, далеко не ангел, совершил один из самых трудных и элегантных маневров, доступных джентльмену. Он красиво проиграл». [12]

«Умение проигрывать -- это последний, факультативный уровень мужества. Приходит оно только с опытом и возрастом, и то далеко не ко всем». [12] Вміння програвати - це певний рівень, якого людина досягає в емоційному сенсі. Але постає питання: як це вміти програвати і нащо воно потрібне. По-перше, кожен програш - це досвід у конкретному терені, де людина вчиться і робить свої висновки стосовно того, де власне була скоєна помилка. По-друге, людина завдяки помилками вчиться не тільки аналізувати причини виникнення проблеми, але і знаходити рішення, яке не допустить програшу у наступному разі. Філософська розмитість тлумачень нерідко збиває з пантелику людей, і вони підсвідомо або свідомо відштовхують від себе признання програшу. Але реальне життя показало, що поразка іноді буває першим кроком до перемоги: «Красивое поражение -- это уже по меньшей мере ничья. Иногда в нем даже скрывается зерно будущей победы». [12]

«Достойный проигрыш не обязательно означает смирение. Иногда совсем наоборот». [12]

У липневому номері 2013 року Михайло Ідов написав статтю «На смерть стритстайлу», в якій автор характеризує манеру одягатися.

«Хотите попасть в модный блог? Элементарно: наденьте хорошо сидящий костюм и галстук-бабочку. Ура, вы звезда стритстайла. А, стоп, забыл еще один немаловажный момент: будьте при этом азиатом». Не важливо, що людина надягне на себе, головне - залишатися собою. Одяг, перш за все, повинен підкреслювати особистість, а не робити з людини «інкубаторський виріб». [13]

«Способ исправить положение один -- и он все тот же, с которого началась сама история уличной моды: носите что хотите». [13] Не слід так зациклюватися на модних тенденціях і свято вірити і стильні «штучки», оскільки, одяг являє собою самовираження. Так, є деякі люди, які не приділяють своїй зовнішності великої уваги, пояснюючи такий жест, як уникнення пафосності. Можливо, вони мають рацію, проте, чи неможна назвати подібне явище, як заниження самооцінки? Людина, яка частиною суспільства, повинна слідкувати за своїм виглядом, при цьому не забувати про свою поведінку та ставлення до оточення. Наприклад, елегантний костюм в поєднанні із брутальною манерою поведінки - не дуже вдала комбінація, або доросла людина вдягнена у підлітковий одяг - викликає сміх у соціуму.

В пам'ять до легендарної особи, як Олексій Герман - старший Михайло Ідов присвятив свою статтю «Последний сеанс» в лютневому номері 2013 р.

«Герман начинал гиперреалистом…» [14] - так характеризує головний редактор режисера Германа. Творча діяльність Олексія змальовується в історії кінорежисури різними ознаками, але жодна з цих ознак до «поганих» не відносять.

Новина про смерть О. Германа була несподіваною для шанувальників справжнього кіно, і М. Ідов - не виключення: «Первая моя реакция на смерть Германа испугала меня самого…» [14].

Смерть творчої людини - це ще не смерть його творчих робіт, а навіть навпаки, - переродження: «Неудивительно, что, скорбя о смерти первого, я тихо радуюсь рождению второго» [14].

В інтерв'ю із Милою Куніс («Ладно, напьемся вместе. Полезно же» 02.08.2012) основний акцент було зроблено на те, як проста провінційна дівчина досягла світового успіху у галузі кіноіндустрії: «Трудно поверить, что уроженка города Черновцы Мила Кунис стала суперзвездой только после «Черного лебедя», а, скажем, не десятью годами раньше» [15].

«Ну, это все-таки была не совсем деревня, -- заперечує, хихикаючи, Кунис. -- У нас был кинотеатр. Асфальтированные улицы, нормальная школа»[15], - таке собі містечко Чернівці очима суперзіркової акторки.

В своєму інтерв'ю М. Куніс розповідала про своє життя і про те, як почала свою акторську кар'єру. Зі її слів акторська діяльність - випадковість, тобто Міла не планувала працювати у сфері кіно. Вона говорить, що дитинство було складним, а саме у другому класі, коли маленька Куніс із своєю сім'єю іммігрувала у Лос-Анджелес, бо через незнання англійської мови її спілкування із однолітками було неможливим. І як нормальна дитина Міла Куніс докладала багато зусиль, щоб знайти собі друзів: «А по радио рекламировали актерскую студию -- как место, где можно пообщаться с другими детьми» [15]. Саме тут Міла познайомилася із Сьюзен Кертіс, яка працювала на декількома рекламними проектами, в одному з них прийняла участь і маленька Куніс. Це була її перша подія, пов'язана із акторським мистецтвом. Роль «Барбі», котру грала Міла Куніс, назавжди залишиться у пам'яті, як світлий спогад.

Про своїх друзів - колег Міла Куніс каже: «Я к концу дня никакая, притом что занималась только одним делом -- играла. А он прочел две книги, провел мастер-класс, написал картину, снял фильм и еще короткометражку» [15].

Життя кіноактриси виявилось для читачів дуже цікавим і має велику кількість несподіваних подій. Мілу, судячи з її розповіді, можна віднести до категорії людей, котрих, зазвичай, називають «улюбленцями долі».

Міла Куніс, на відміну від багатьох зіркових істот, не приписує собі зайвої майстерності або неймовірного мистецтва: «Я знаю, что не изобретаю лекарство от рака. Я ничего такого не делаю. Я суечусь и изображаю из себя кого-то другого двенадцать часов в день. Потом возвращаюсь домой и смотрю MTV» [15].

Житлу відомої актриси Михайло Ідов встановив свій діагноз: «Квартира Милы -- холостяцкое логово отсутствующего владельца самого здания. На стенах висят мужицкие реликвии типа гитары Ингви Мальмстина»[15].

Читач в цьому інтерв'ю бачить не super star, а звичайну жінку, яка просто живе і насолоджується своїм життям.

Лист головного редактора Михайла Ідова «Жизнь других» (24.01.2013) розкривається тема проблеми «життю поза домівкою».

«Готов поспорить, что большинство из вас встретили Новый год не там, где вы его проживете» [16], - іноді читач дивуються, звідки така здатність передбачати майбутнє! Більш того, прогнози М. Ідова реально збуваються.

Людина, сама того не усвідомлюючи, перебуває у подорожах і не сприймає це, як цікаву подію або пригоду, а як належне, бо дороги і перебування за межами свого будинку - це більш необхідність, ніж бажання пізнати світ. «Мы живем в мире, в котором путешествие перестало быть одним из ключевых событий в жизни человека, став просто одним из условий этой жизни» [16].

З часом сенс подорожей втрачають свою унікальність, певну новизну. І це провина не людей, а проблема сучасності, яка надає змогу отримати інформацію в режимі «онлайн». Туристу вже не потрібен гід чи навігатор. На всі його питання можуть відповісти пошукові системи або соціальні мережі. Ще у минулому столітті багато іноземців шукали тимчасове пристанище у комфортабельних готелях. А зараз людина надає перевагу квартирам, адже так дешевше і зручніше, тим самим не помічає, що втрачається смак справжнього туризму, і подорож приймає форму повсякденного життя: «Квартиры, которые я выбирал, были слишком похожи друг на друга -- и на мою» [16]. І що при цьому змінилося? Нічого, окрім географічної території та мови спілкування.

«Трудно передать, с каким удовольствием я в следующей же поездке остановился в самом дорогом, старомодном и чопорном отеле, который только смог найти» [16]. Такий вчинок є вдалим прикладом для всіх нас. Якщо людина хоче відчути смак справжньої подорожі, то вона прислухається до цієї поради.

Компонуючи всі роботи Михайла Ідова в одне ціле, можна зробити висновки: - тема кожної його роботи - це щось нове, і не схоже на попередній варіант. Проте, принцип висвітлення того або іншого явища всюди однаковий, а саме:

1. Колумніст розкриває проблему та додає шляхи її вирішення. (Чудовий приклад, статті «Жизнь других», «Тень победы» та багато інших);

2. Журналіст показує конкретну тему очима російського громадянина та баченням мешканців західних держав. Такий принцип характеристики дозволяє читачеві зробити власний вибір «або-або»;

3. Автор не соромиться висловлювати свою точку зору, не дивлячись на стереотип «журналіст має бути об'єктивним». Аналізуючи роботи М. Ідова, ми дійшли висновку, що така концепція застаріла, якщо письменник хоче донести своє бачення до кожної людини;

4. Михайло Ідов говорить із своїм читачем, звертається до нього, формуючи таким чином діалог, бо одностороннє мовлення не викликає такої довіри, як бесіда на «ти».

- авторський стиль. У кожного письменника є свій власний почерк, який являє собою, свого роду візитну карту автора. Так, наприклад, твори Тургенєва, Маяковського, Достоєвського, завдяки, власно обраному стилю, впізнаванні для читачів. Так само, і Михайло Ідов дотримується до особисто розроблених меж, які властиві тільки йому одному.

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ РЕДАКТОРСЬКИХ СТАТЕЙ «ESQUIRE»

2.1 Життя та творчість Дмитра Голубовського

Головним редактором російської версії журналу Esquire призначений Дмитро Голубовський, який раніше займав пост заступника головреда. Такі його проекти, як: Легальний Бізнес loyalhotelside.com, Децл і Bad B Альянс вивели хип-хоп і RnB культуру на інший, більш якісний, рівень.

«Новый главный редактор российского Esquire Дмитрий Голубовский в журнале работает почти с 2005 года. За это время Esquire стал не просто качественным глянцем, а ввёл моду на критику власти. При этом журнал не терялся среди других оппозиционно настроенных российских СМИ, так как умел критиковать очень колко и язвительно». [17] Саме такими словами характеризують Дмитра Голубовського, як редактора.

Д. Голубовський став головним редактором, не маючи журналістської освіти. Зі слів самого редактору зрозуміло, що не освіта головне, а вміння писати, якому ніхто не навчить, якщо у людини немає до цього схильності. У Д. Голубовського освіта історика. І на питання, як з такою освітою він здобув слави у журналістській сфері, Дмитро відповів: «Со второго курса я работал в «Коммерсанте». А после этого меня позвал в Esquire мой друг Филипп Дзядко, с которым мы вместе учились в университете. Это было где-то через полгода после выхода первого номера Esquire». [18]

Головний редактор і колумніст водночас, Дмитро починав свою діяльність у журналі «Esquire» зі статті про дев'яту роту - фільм Бондарчука. Далі він зарекомендував себе, як грамотний колумніст рубрики «Правила жизни».

Сам же журналіст про цю колонку говорить, як про втілення моральних принципів щодо висвітлення правди. Він вважає, що краще взагалі нічого не писати, ніж писати те, що диктує влада або представники інших впливових сфер у суспільному житті країни. «Медведев мне лично, честно говоря, не очень интересен, Путин интереснее. Наша позиция всегда была такой, что, если тот или иной человек, который нам интересен, соглашается дать нам интервью на тех условиях, которые нас устраивают, то почему нет. Другое дело, не думаю, что Путин захочет и сможет ответить на все наши вопросы. У нас в «Правилах жизни» были самые разные люди: от Брюса Уиллиса до Усамы бен Ладена. Спектр очень широкий, и туда может попасть кто угодно» [18].

2.2 Аналіз статей Дмитра Голубовського

Стаття за 4 лютого «Спокойной Сочи, малыши» Дмитра Голубовського розкриває соціальну тему: «Мимо пустой школы проезжает полицейский патруль. За ним еще один. Их теперь много: военные и полиция буквально наводнили город. На каждом втором шагу КПП, люди выворачивают карманы. Проехать без пропуска невозможно, да и пешком пройти -- тоже. Говорить по телефону надо осторожнее: за любым разговором могут следить спецслужбы» [19]. соціальний національний редакторський рубрика

Жах і паніка охоплює людей під час небезпечних ситуацій у суспільстві. Адже, страшно уявити собі присутність озброєних людей. Що саме відчуває людина, яка бачить порожню школу в оточенні військових та поліцейських? Що відчувають батьки школярів? Саме ці емоції та питання автор викликає своїми словами у цій статті.

«Осада одного из домов на окраине идет третий час. Внутри -- три десятка человек. Переговоры ни к чему не привели, и начинается штурм. Когда удается нейтрализовать главаря, дело сделано. Уже к утру от дома не останется и следа» [19], - Дмитро Голубовський має дуже специфічну тенденцію висловлювання тому, що його фрази, прямо таки, викрикують о можливість погрози розповсюдитися.

Тема «штурму» більш ніж актуальна на сьогоднішній момент, а для деяких є дуже болісною. Під час облави можуть постраждати невинні люди, а іноді і діти. Шокуюча новина про події, які, м'яко кажучи, є загрозливими для суспільства торкнулася сердець багатьох людей. А найстрашніше те, що це ще не все:

«Море бурлит. Гигантские девятибалльные волны крушат бетон. Пристани затоплены. Мол разрушен. Огромные строительные краны падают в воду. Четверо погибших. Изуродованное побережье, уничтоженные леса, сотни разрушенных зданий» [19].

Знищення лісів та розруха будівель - явища, які впливають і на економіку в країні. Проте подібні події - виправні. А щодо людського життя, нажаль, незмінне.

«Президент в бешенстве: «Ситуация очень плохая. Переселены чуть более полутора тысяч человек из запланированных сорока двух тысяч. Это просто недопустимо». Можно было бы подумать, что Владимир Путин произнес эти слова полтора года назад в Крымске или полгода назад на Дальнем Востоке. Но произошло это всего месяц назад, и говорил он про главный русский курорт. В городе Сочи начинается Олимпиада, и по всем признакам это самая серьезная чрезвычайная ситуация, которая здесь когда-либо случалась» [19]. Незмога тримати себе у руках (мова йдеться про Путіна) вже не вперше зустрічається в матеріалах засобів масової інформації. І тут автор не приховує свого ставлення до президента Російської Федерації. «Скажений» Володимимр Володимирович знов таки не виправдовує сподівань свого народу. Люди налякані, а президент не спроможний надати елементарну допомогу людям.

«Собственно, понятно это стало уже довольно давно. Штурм дома случился еще в 2011 году -- судебные приставы выселяли из него Владимира Ткаченко, отца двоих детей и ветерана спецназа, за которого тщетно пытались заступиться его соседи. Строившийся к Олимпиаде порт был разрушен девятибалльным штормом в 2009 году, а в 2013-м это чуть не повторилось -- к счастью, без человеческих жертв. А полицейские патрули и пустые школы -- это то, что происходит в Сочи сейчас и будет продолжаться ближайший месяц» [19], - Д. Голубовський ще раз підкреслив про байдужість влади до людей. Читач задається питанням: як можна заплющувати очі під час реальної катастрофи? Батько двох дітей, ветеран не може дочекатися від своєї влади конкретних дій, порятунку.

Чим далі людина читає, тим сильніше її охоплює обурення: «Десятки законов, которые власти принимали специально к Олимпиаде, в деталях повторяют федеральный конституционный закон «О чрезвычайном положении». Запрещены митинги, макароны по-флотски и тюбики с лекарствами, закрыт проход и проезд, введен карантин, регулируются цены. Немногие послабления сделаны от безысходности: в Сочи не стали официально менять местную власть и запрещать политические партии, видимо, за их отсутствием» [19]. Отже, ми бачимо, як російська влада ставиться до своїх громадян, як люди в момент проведення Олімпіади відчувають себе ніби в полоні. «Озерніться!», - так і викрикує автор.

«Мы уже знаем примерно, во что обойдется в итоге сочинское чрезвычайное происшествие -- $50 млрд. Это ровно столько же, сколько составил ущерб от крупнейшего за последние десятилетия наводнения, которое случилось в 1998 году на реке Янцзы, -- и всего в три раза меньше, чем ущерб от урагана «Катрина». Последствия наводнения на Дальнем Востоке -- 40 млрд. руб. по оценке Минрегиона -- стоили стране, вероятно, меньше, чем шпалы для железнодорожной ветки в Красную Поляну. Самое долгожданное ЧП в новейшей истории оказалось самой большой экономической катастрофой» [19], - страшний удар по економіці Росії, особливо це помітно, якщо порівняти наведену подію із іншими масштабними катастрофами.

Недовіра до закону і виконавчої влади - це гірше, ніж надзвичайні події: «Если верить закону, первая цель чрезвычайного положения -- устранение обстоятельств, послуживших основанием для его введения. Так что тем, кто не сможет поехать в Сочи -- а туда и пускают совсем не всех, -- остается одно. Болеть за Алессию Афи Дипол, которая будет защищать цвета, того в женском слаломе, за бермудского лыжника Таккера Мерфи или саночника Бруно Банани из Тонги, не говоря уже о российских лыжных двоеборцах и керлингистах. Надеяться, что они будут сильнее бросать шайбы, выше прыгать с трамплина и главное -- ехать быстрее. Как можно быстрее. Лишь бы это все скорее кончилось. Как можно думать о чьих-то победах, пока мы не устранили обстоятельства, которые привели к этому чрезвычайному положению». Журналіст правильно почав речення: «якщо вірити…» [19]. А як можна вірити, коли люди бачать абсолютну бездіяльність, а лише обіцянки, які видно тільки на папірці.

«Вежливые люди» (24.04.2014) розповідає про взаємну не любов двох жінок - сусідок: «Брижит Боже очень не любит свою соседку Вивьен Карла, та отвечает ей взаимностью» [20].

Люди на порожньому місці створюють ворожбу, замість того, щоб намагатися один одного зрозуміти та піти на компроміс: «Вивьен постоянно брала у нее без спросу бытовые приборы, и однажды, когда соседка покусилась на хлебопечку, то получила решительный отказ. Дружбе пришел конец. Со злости Вивьен даже вылила хлорки на цветы Брижит» [20].

Можливо, комусь ця історія здається смішною, але факт існування невдалих стосунків через непорозуміння давно не новина, і ніколи не втратить свою актуальність. Дмитро Голубовський хоче вплинути на свідомість людей, та пояснити, що побутові проблеми - це дрібниці, які слід пробачати і навчитися слухати своїх оточуючих.

Кожна людина і кожна сім'я має свої забобони, «плюси» і «мінуси». Але спілкування між людьми, особливо між сусідами, вимагає певних умов, де перше - це порозуміння: «Поддерживать добрососедские отношения не так-то и просто. У соседа всегда есть хлебопечка, или корова, или фен, или жена, или даже бутылка на буфете. Что-нибудь полезное, что -- в силу географии общей судьбы -- так сразу и не разберешь, кому принадлежит. Требуется некоторая выдержка, чтобы не залезть в чужой шкаф». Крім того, зайва цікавість і заздрість завжди були головними противниками нормальних дружніх стосунків. Якщо ми звернемося до самих себе, то обов'язково згадаємо допитливу сусідку, яка своїми незручними питаннями намагається з'ясувати «де?», «коли?», «що?», «з ким?» і так далі. Може, ця особа нічого поганого і не думає про нас, але завищена цікавість завжди насторожує та ображає. Але ми повинні, зрозуміти людини і водночас не йти у неї на поводу, а то потім взагалі «на голову сядуть». І з цими проблемами щодня стикаються сотні, а може і сотні тисяч людей зі всього світу.

«Зато, если сделать над собой это маленькое усилие, если признать, что у соседа есть собственная жизнь и свое пространство, окажется, что он совсем не так плох. Он и говорит на твоем языке, и от жизни хочет того же, что и ты. Отциклевать пол, покрасить туалет, поменять плитку в ванной. Может быть, даже поменять занавески. Жить по-человечески. Ходить в гости -- к соседям. По-настоящему вежливый человек именно так и поступает» [20]. Кожен з нас це розуміє, проте, кожен з нас робить одну і ту ж саму помилку - ніколи не робить так, як слід. Ми завжди сприймаємо все, як щось «погане». Нам ніколи не спадало на думку, що людина можливо не знає іншого способу із нами заговорити. Ми ж робимо так само. Ми так само, не подумавши, можемо образити людину, а головне, що ніколи не визнаємо своєї провини. А, якщо ми скажемо просте «вибач», і стосунки зміняться?

Ми вже звикли звинувачувати у всьому інших, а за собою не помічаємо, як ми заздримо гарній машині, або іншим придбанням сусідів. Перед нами ніхто не винен, що ми не маємо теж саме.

«С художником Александром Ройтбурдом мы беседовали через два дня после того, как приехали в Киев делать материал про Украину, и через три дня после того, как были подведены итоги референдума в Крыму. Ройтбурд сказал, что совершенно не понимает, как в его стране может быть такой результат -- 97% «за». И в этот момент я задумался: а ведь я тоже не понимаю, как такое может быть в моей стране, и мне этого совершенно не хочется -- не важно, где так голосуют: в Поволжье, на Кавказе или на какой-нибудь вновь обретенной территории. Потому что так не бывает, если выборы честные» [20]. Дмитро Голубовський говорячи про сусідів різко перейшов на політичну тему - події у Криму, де він прямо стверджує, що не вірить у справжність і чесність проведення референдуму. Як може 97% сказати «за», якщо із 100% є віруючи люди, котрі взагалі ніколи не приймають участі у виборчих процес (наприклад, свідки Ієгови); люди, які не визнають законність проведення референдуму; люди, які побоялися прийти на місце виборчих подій; і завжди знайдуться люди, що скажуть «проти». Таким чином Д. Голубовський ще раз говорить про свою недовіру до В.В. Путіна та його дій.

«Из внешних признаков жизни в Киеве, пожалуй, больше всего поражают две вещи: число людей и машин с национальными флагами и число автомобильных покрышек на баррикадах, которые остались после революции. Когда я на них смотрел, то думал, что мне тоже хочется ездить на машине с флагом, но почему-то в Москве это желание сразу пропадает. Да и с покрышками тоже, в принципе, можно иметь дело не только в тот момент, когда меняешь зимнюю резину на летнюю» [20]. Через події, які зараз відбуваються в Україні, в серцях громадян України прокинулося або посилилося відчуття патріотизму, і вони усілякими способами намагаються продемонструвати свою любов до Батьківщини. Український приклад заразний і розповсюджується до громадян сусідніх країн. Інші народи, дивлячись на українців з повагою ставляться до такого методу прояву любові до України. Але, повертаючись до звичайного русла, емоції притупляються, і іноземці забувають, що зовсім недавно теж хотіли проїхатися із прапором своєї країни. Можливо, у росіян це бажання є швидкоплинним через неповагу до свого президента? Хоча, яка різниця, хто президент, адже держава - це її народ.

«Во время революции Александр Ройтбурд написал несколько картин. На одной из них, которая называется «Последний день Помпеи», из средневекового рыцарского романа и античной трагедии складывается Майдан: беркутовец-центурион идет на протестующих, а те трубят атаку. Другая создана по крымским мотивам: «Зеленочеловеческое. Слишком зеленочеловеческое». Но меня больше всего тронула картина «Кто не скачет, тот не скачет», которая перефразирует известную присказку про москалей. Чего уж там, мы, москали, действительно не очень-то и скачем. В этом, судя по всему, и есть главное отличие Киева от Москвы. А скакать бы нам, наверное, следовало» [20]. Дмитро Голубовський останніми фразами, особливо в тому моменті, де сказано про «москалів» трохи перебільшив, бо не всі українці живуть у минулому столітті і мають нацистський настрій. Не слід забувати, що і на території Росії мешкають українці, які з повагою ставляться до всіх народностей світу.

«Вглубь и вширь» (17.04. 2013) початкова тема - свободолюбові люди.

«В одном из самых маленьких штатов Америки живет маленький свободолюбивый народ. Эти люди бежали сюда от тирании властей в других штатах, которые давили их налогами, заставляли пристегиваться в машине, не давали вступать в однополые браки и носить оружие. Теперь они избираются в местные органы власти и борются за свободу на своей новой родине. За 10 лет проект «Свободный штат» собрал в Нью-Гэмпшире больше тысячи либертарианцев, в перспективе их должно стать 20 тысяч» [21]. Читаючи цей уривок, виникає питання: про який саме народ йдеться мова? Чи не про росіян? Можливо.

Далі автор показує точку зору особи, яка не має нічого спільного із «свободолюбами»: «Со стороны это выглядит немного нелепо. Сотни человек из года в год бросают работу, дома и едут куда-то на север, чтобы менять жизнь в штате с населением почти в полтора миллиона. Но на переселение в Нью-Гэмпшир у них есть сто одна причина. Для привлечения новых колонистов жители «Свободного штата» составили специальный список. Вот лишь некоторые его пункты» [21]. Спочатку, і справді не зрозуміло, чому люди кидають своє звичне життя? За ради чого так кардинально змінювати своє існування? Невже, на чужині краще, ніж у рідній країні? Лише потім читач починає розуміти, що на все є поважна причина.

«Начнем с самого простого. Причина №49: «Средний доход домохозяйства в Нью-Гэмпшире составляет $63942 в год -- самый высокий показатель в США». В России -- в четыре с половиной раза меньше ($13 911)» [21]. І тут вже картина трохи стає яснішою: по-перше, зрозуміло, що письменник говорить про росіян; а по-друге, фінансовий бік є головною причиною зміни свого життя.

«Причина №11: «Нью-Гэмпшир -- один из четырех штатов, конституция которых защищает право на революцию.

В России конституция не способна даже защитить право людей мирно пройтись по площади, поскольку гарант этой самой конституции слишком боится революции» [21]. Причини для переїзду зрозумілі, але не зрозуміло: чому журналіст не використовує порядкову послідовність, починаючи з першого питання, потім друге, третє і так далі. Чому спочатку «49», а потім «11»? Можливо, через те, що для мешканця Росії саме цифра «49» стоїть на першому місці, а «11» - на другому?

Також, очевидно, що російське законодавство обмежує права громадян Росії. Росіяни, над відміну, від громадян інших держав не мають змоги висловити свою точку зору, показати своє обурення. Влада боїться свого народу, тому і забороняє людям мати свободу, тому люди і тікають, в пошуках кращого життя.

«Причина №41: «Местные выборы -- внепартийные». Для либертарианцев, которые не входят ни в одну из двух основных партий США, это вопрос принципиальный. В России куда более принципиальный вопрос -- как сделать так, чтобы выборы не были однопартийными, но единственную организацию, которая пытается за этим следить -- негосударственную ассоциацию «Голос», -- пытаются закрыть из-за того, что она получила международную премию Сахарова» [21]. Різниця між США та Росією очевидна. В РФ, не дивлячись на те, що комунізму вже багато років не існує і країна теоретично вільна, вона і досі перебуває у стані радянського союзу, коли був один вождь Сталін, і іншого не буде, доки «смерть не розлучить нас». Дивна картина вимальовується: Д. Голубовський, не називаючи конкретних прізвищ, а тільки конкретні факти, демонструє, хто в Росії є тираном і диктатором.

«Причина №94: «Население штата относится к самым толерантным в США. 73% жителей считают, что люди, исповедующие другие религии, тоже могут обрести вечную жизнь после смерти». Россия по части толерантности занимает в развитом мире третье место с конца, и страшно представить, где окажется, когда будет реализована госпрограмма «укрепления межнационального и межконфессионального единства страны» стоимостью 500 млн рублей» [21]. Єдина релігія, єдиний вождь, що далі? Люди пережили перебудову не для того, щоб знову опинитися у «полоні», політичні реформи передбачали у першу чергу соціальну свободу. Чому за людину хтось повинен вирішувати, до якого віросповідну їй належить? Навіть, в ісламських країнах є християнські церкви. Чому ж в Росії влада не дає волі вибору своїм громадянам?

«Причина №24: «14 человек, представляющих интересы „Свободного штата“, заседают в нижней палате законодательного собрания Нью-Гэмпшира». На 450 депутатов Госдумы едва ли наберется и четыре человека, которые представляют хоть чьи-то интересы, кроме собственных» [21], і це справедливо автор підмітив. Російська влада піклується лише про свою особистість, народ її не цікавить. А чи не спадало людям на думку, що Америка навмисно в якості «приманки» використовує оптимальні умови для громадян інших держав? Хоча, з іншого боку, США вигідно «збільшитися» у своїй чисельності, адже більше людей - більше аналогів - більше прибутків.

Ще один цікавий момент, про який не забув загадати Дмитро Голубовський: «Причина №2: «В штате нет налога на личные доходы». В России он есть, и депутаты вот-вот примут закон, по которому за счет него, как и всех остальных налогов, которые идут в бюджет, будет компенсироваться отсуженная у них за рубежом собственность -- значительная ее часть располагается в американских штатах гораздо южнее Нью-Гэмпшира» [21]. Знов таки, розмова про «покращення» у майбутньому часі. Де гарантія, що це не чергові обіцянки?

«По всему получается, что нужно срочно переезжать в нью-гэмпширский «Свободный штат», или Шир, как его называют сами колонисты. Джон Рональд Руэл Толкин не только дал самое точное определение российской бюрократической системы («Гоблины -- не злодеи, у них просто высокий уровень коррупции»), но и подсчитал, что площадь Хоббитании, то есть Шира, составляет 47 тысяч квадратных километров -- ровно столько же, сколько Москва и Московская область вместе взятые и чуть меньше, чем Астраханская или Смоленская области. Может, не надо никуда ехать, а попробовать прямо здесь? «Свободный штат, -- говорят его жители, -- это не столько физическое место, сколько идея» [21]. Шир может быть где угодно» - мрії. Люди хочуть жити на своїй території. Але влада не спроможна надати необхідних для нормального життя умов. Люди вже через пресу намагаються докричатися до своїх політиків, поки ще «табу» не розповсюдилося на свободу слова у пресі (хоча, і тут можна посперечатися). Навіть, у Туреччині - в ісламській країні, люди мають право мітингувати, навіть, Єгипті є геї, навіть… І це «навіть» можна обговорювати без кінця.

Кожна стаття Дмитра Голубовського має один початок, а закінчення - зовсім інше. Читаючи його твори ніколи не знаєш, чим вони закінчаться. На початку тексту здається, що тема має зовсім невинний характер, а доходячи до завершальної думки, розумієш, що журналіст забуває про ставлення російських політиків до свобідної думки. Проте, саме таких журналістів Росії і не вистачає. Правда - вона завжди не приємна, але саме для цього і існують ЗМІ, щоб тримати людей у кірсі подій.

Дмитро Голубовський не боїться заборони щодо свобідного висловлювання своєї позиції. Він вже сплачував штрафні санкції з приводу своїх методів надання інформації.

Дмитро Голубовський в своїх статтях має дві головні теми: соціальні і політичні, які міцно пов'язані із собою.

Мета колумніста не полити брудом владу Росії, а вказати на її неповагу до народу, яку народ помічає, бо не сліпий.

В своїй рубриці «Правила жизни» (14.03.2012) Дмитро Голубовський робить свій висновок у бік президента Росії: «Не думаю, что Путин сможет ответить на все наши вопросы». [22]

Таким чином журналіст ставить під сумнів репутацію президента. Читач задається двома питаннями: Д. Голубовський має на увазі, що Путін не чесний по відношенні до свого народу? Або Путін просто не встигає відповісти на таку велику кількість питань?

Головний редактор російського Esquire - про Путіна, Навальний, своєму графіку роботи, про те, звідки беруться теми для журналу, і інших цікавих речах

Новий головний редактор російського Esquire Дмитро Голубовський в журналі працює майже з 2005 року. За цей час Esquire став не просто якісним глянцем, а ввів моду на критику влади. При цьому журнал не губився серед інших опозиційно налаштованих російських ЗМІ, так як умів критикувати дуже уїдливо.

На відміну від Михайла Ідова Дмитро Голубовський має особливість бачити у всьому «погане» і передавати це вміння читачам. Дмитро хоче відкрити очі громадян Росії (які ще не побачили, хто є хто). Для тих, хто вже зрозумів істинну позицію Російської Влади, автор доводить, що вони не одні.

Кожний авторський принцип освітлення - це новий підхід до аудиторії. Завдяки його експресивності, інформація легко запам'ятовується і довго не забувається.

Читаючи статті Голубовського видно, що він піклується про свій народ і бажає йому кращого життя. Журналісту боляче дивитися, як росіяни шукають щастя на території інших держав. Він звертається до влади з проханням змінитися (зрозуміло, що не прямо). Він вірить, що коли-небудь до нього прислухаються.

Так само і у статті «Все это браки» (18.02.2014), розкриваючи соціальну проблематику, але тема э більш делікатна «сім'я»: «Вам, наверное, знакомо это чувство: зима, вы наконец уехали в отпуск, сидите на балконе где-нибудь в теплых краях, все, как положено, и тут вам приходит сообщение: «Меня вызвали в Следственный комитет». Ну с кем нынче не бывает. Сплошь и рядом, по любому поводу. В случае с моей свояченицей Верой, которая прислала ровно такое сообщение несколько недель назад, повод заключался в том, что восемь лет назад она написала детскую книжку. Писательница Людмила Улицкая издавала серию о терпимом отношении к другим людям и попросила Веру, которая тогда была аспирантом-антропологом, написать про семью» [23].

Читач не встигає уловити думку письменника, бо на початку стикається із «зимою», потім зі «слідчим комітетом», потім із «сім'єю»

«Книга называлась «Семья у нас и у других», и в ней рассказывалась история русского мальчика Кирилла и его одноклассника, абхазца Даута. Семьи у них были устроены очень по-разному: у одного -- строгий, но обаятельный патриархат, у другого -- веселое хитросплетение родных и приемных родителей, сводных, единокровных и единоутробных братьев и сестер. Параллельно описывались семейные обычаи и особенности разных народов и времен -- от Библии и царя Эдипа до разрешения гомосексуальных браков в Голландии и запрета на браки однофамильцев в дореволюционной России. Следователи позвали Веру, потому что проверяли 200 жалоб от родителей, которые пришли на книгу. Но беспокоил их не царь Эдип, а африканский народ азанде (раньше их еще называли ньямньям, но сейчас это считается обидным)» [23]. У книжці ведеться розповідь про міжнаціональні стосунки. Ця тема на сьогодні є досить актуальною, оскільки зараз не існує жодної держави, де мешкала б одна національна категорія людей. Люди повинні толерантно ставитися один до одного, не зважаючи на національну різність. Кожен народ має свої традиції, свої звички, навіть у сімейних відносинах. Повага до чужої культури - є першим кроком у суспільному порозумінні.

«Дело в том, что у этого народа были так называемые «мальчики-жены» -- азанде практиковали многоженство, и женщин на всех не хватало, поэтому многие воины брали себе в жены юношей 12-20 лет, которые, повзрослев, сами становились воинами и мужьями. Уже после того, как Вера поговорила со следователем, оказалось, что ее книгу проверяют на предмет пропаганды гомосексуализма еще и в Ульяновске: в прокуратуру пожаловались, что книга оказалась в местной библиотеке» [23]. Проблема гомосексуалізму завжди турбувала людей, але в Росії новий закон забороняє розповсюджувати будь-які факти, пов'язані с нетрадиційно орієнтацією. Історія - є історія, навіть, якщо там є елементи анти моралі (саме так сприймає гомосексуалізм російська влада), неможна це приховувати від народу.

«Страшно представить, что бы случилось с родителями, следователями, прокурорами и библиотекарями, если бы они узнали подробности жизни азанде, которых в книге нет. Антрополог Эдвард Эван Эванс-Притчард рисует такую картину их быта: юноши собирали листья для ложа своих мужей, носили им воду, поддерживали очаг в доме и помогали на огородах. Они готовили маниок и сладкий картофель, а перед общей трапезой, по заведенному среди всех порядочных жен-азанде обычаю, припрятывали самые лакомые куски, чтобы муж мог поесть позже, когда снова проголодается» [23]. Сучасній людині дивно уявити собі ситуацію, коли чоловік-дружина піклується про свого коханого, і при цьому ніхто косо не дивиться. В наші часи завжди знайдеться особа, котра критично поставиться до одностатевих стосунків. Проте, якщо вдуматися, а що в цьому такого? Якщо людину влаштовують такі сімейні відносини, чом би і ні! Вона ж не краде, не ґвалтує, не вбиває. Все відбувається за взаємною згодою.

Вже вдруге ми стикаємося з тим, що Дмитро Голубовський засуджує сьогоднішнє керівництво Росії за антитолірантість. Він показує, що гомосексуалізм існував ще за довго до поняття «гомофобство». І цілком нормально, що і зараз геї і лесбіянки існують у суспільному життя.

«Лесбийские отношения у азанде тоже были, но тут их нравственные установки куда ближе к современным российским. Они считали это чем-то сродни черной магии, которую называли «адандара»: женщины, вступившие в связь друг с другом, наносят порчу на своих мужей. По преданиям несколько азандских королей -- Базингби, Гбудве, Вандо и другие -- умерли, узнав, что в их гаремах есть лесбиянки. Наверное, именно этого и боятся люди, которые пишут жалобы в Следственный комитет и требуют убрать книги из библиотек. Адандара -- страшная штука. Увидишь или прочитаешь что-нибудь не то -- так и умереть не долго» [23].

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Ідов Михайло

2. Михайлов С. Колумністика // Журналіст. - 1998 №11-12

3. Михаил Идов

4. Уривки з роману «Кофемолка»

5. Стаття «О Breaking Bad и идеальном рабочем коллективе»

6. Cтаття «Там, где снимали «Во все тяжкие»»

7. Cтаття «Дельные люди» Cтаття «Наши мальчики устали»

8. Cтаття «Гадкий я»

9. Cтаття «Как перестать стесняться своих побед и начать получать за них лайки»

10. Cтаття «Олимпийское спокойствие»

11. Cтаття «Тень победы»

12. Cтаття «На смерть стритстайлу»

13. Cтаття «Последний сеанс»

14. Cтаття «Ладно, напьемся вместе. Полезно же»

15. Cтаття «Жизнь других»

16. Cтаття Про Голубовського

17. Стаття Прохорової І. Про Д. Голубовського

18. Cтаття «Спокойной Сочи, малыши»

19. Cтаття «Вежливые люди»

20. Cтаття «Вглубь и вширь»

21. Стаття-Інтерв'ю Медіапросвіта

22. Стаття «Все это браки»