Проблеми висвітлення екстремальних подій, терактів та катастроф на телебаченні

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ МАРІУПОЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ФАКУЛЬТЕТ ФІЛОЛОГІЇ ТА МАСОВИХ КОМУНІКАЦІЙ КАФЕДРА СОЦІАЛЬНИХ КОМУНІКАЦІЙ

Кваліфікаційна робота

за освітнімступенем «Магістр»

на тему: «Проблемивисвітленняекстремальнихподій, терактів та катастроф на телебаченні»

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ЗАСОБИ МАСОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ У ВИСВІТЛЕННІ ЕКСТРЕМАЛЬНИХ ПОДІЙ, ТЕРАКТІВ ТА КАТАСТРОФ ЯК ОБ'ЄКТНАУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1 Теоретико-методологiчні основи дослідження

1.2 Роль телебачення у висвітленні екстремальних подій, терактів та катастроф

1.3 «Екстремальна» журналістика на телебаченні: етичний аспект

1.4 Безпека журналістів підчас роботи у «гарячих точках»

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ НОВИННИХ СЮЖЕТІВ ПРО ТЕРАКТИ, ЕКСТРЕМАЛЬНІ ПОДІЇ ТА КАТАСТРОФИ НА УКРАЇНСЬКОМУ ЦЕНТРАЛЬНОМУ ТЕЛЕБАЧЕННІ

2.1 Стихійні лиха в ЗМК

2.2 Висвітлення терористичних актів та воєнних дій

2.3 Аналіз телевізійних сюжетів про катастрофи

РОЗДІЛ 3. ПРАВИЛА ПОВЕДІНКИ ЖУРНАЛІСТА У «ГАРЯЧИХ ТОЧКАХ»

3.1 Підготовка журналіста до від'їзду в «гарячу точку»

3.2 Правила поведінки журналіста в екстремальних умовах

3.3 Обробка зібраної інформації та написання журналістського матеріалу

3.4 Правила поведінки журналіста під час викрадення

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

З другої половини ХХ століття проблема тероризму стала однією з найактуальніших. Повідомлення про хід війн і збройних конфліктів займають провідне місце у всесвітніх новинах. Пов'язано це, насамперед, з тим, що конфлікти всіх видів - міжнародні, регіональні та локальні - представляють сьогодні чи не найбільшу проблему сучасного світу. Індія та Пакистан, Ізраїль та Палестинська автономія, Ефіопія, Шрі-Ланка, Індонезія, Афганістан, Ірак й досі залишаються «гарячими точками» світу.

Сучасні ЗМІ є потужною психологічною зброєю, і некоректне інформування про теракти, катастрофи та екстремальні події може завдати суспільству серйозної шкоди. Велике значення мають термінологія повідомлень, правила проведення репортажів та інтерв'ю. У гонитві за яскравими образами ЗМІ часто підіграють терористам, називаючи, наприклад, терористів-смертників шахідами,тим самим ще більш розпалюючи міжнаціональне протистояння.

Журналіст повинен усвідомлювати свою функцію пропаганди, яка формує цінності суспільства. Моральний тягар відповідальності покладений на кожного журналіста, що висвітлює теракт. Цей факт закликає до більшої уважності та обережності при висвітленні проблем, пов'язаних з екстремальними подіями. При цьому важливо тонке поєднання законодавчих заборон з етичними цінностями самого журналіста.

У багатьох кодексах професійної етики національних організацій журналістів, а також у корпоративних правилах поведінки таких організацій, як Associated Press, BBC, Reuters, The New York Times і The Washington Post, підкреслюється, що відтворювати термінологію терористів, які називають себе «добровольцями», «виконавцями», «борцями за свободу» і так далі, означає сприяти пропаганді терористичних ідей, підсвідомо виправдовувати подібні дії. З іншого боку, використовувати слово «терорист» також не рекомендується, оскільки воно саме по собі вже є оціночним судженням, і, крім того, може викликати негативну реакцію певної частини населення, особливо в конфліктних зонах.

Через те, що в даний час терор стає все більш поширеною формою політичної боротьби, а організатори терактів активно використовують засоби масової інформації з метою пропаганди своїх ідей, ідеалів та цілей, у цих умовах все більш актуальною стає проблема вивчення тероризму як явища і, як наслідок, визначення стратегії боротьби з ним. Без інформаційного забезпечення ЗМІ сучасний тероризм неможливий, оскільки йому необхідні канали передачі інформації, адже одна з цілей терористів - залякування, яке повинно вести до підкорення та встановленню контролю.

«Труп пожвавлює ефір», - ця формула, яку нерідко можна почути в редакціях теленовин, в найбільшій мірі відображає цинізм поганої «гри в рейтинг», за яким криється і марнолюбне бажання зібрати максимальну аудиторію, і переграти конкурентів будь-якими засобами. І ось кадри з картинними калюжами крові, трупами, ридаючими близькими загиблих, очевидцями катастроф, що перебувають у стані афекту, переповнюють ефір. Як на все це реагує глядач? На рівні поведінки у екрану - проста психофізіологічна реакція: людина мимоволі затримує увагу, що подовжує час перегляду передачі і в підсумку збільшує рейтинг. Але на рівні підсвідомого - реакція неприязна.

Актуальність полягає в тому, що контент сучасного українського телебачення, зокрема тематично спрямований на висвітлення екстремальних подій і терактів, не відповідає базовим вимогам етичних норм журналістики, у багатьох випадках є незбалансованим і містить інформацію, що викривляє факти та маніпулює думкою глядачів. Ці реалії українського медіа-простору вимагають від вітчизняного журналістикознавства комплексних наукових досліджень, які системно проаналізують негативні явища в галузі, зокрема в сегменті екстремальної журналістики, та запропонують ефективні методи боротьби з проявами непрофесійності та неетичності з боку працівників ЗМІ.

Об'єктом дослідження є терористичні акти, стихійні лиха та масштабні катастрофи,що відбулисяу XXI ст.та отримали найбільш повне висвітлення на телебаченні.

Предмет дослідження - висвітлення терористичних актів, стихійних лих та катастроф на телебаченнi. Хронологічні рамки охоплюютьперіод 2000-2012 рр., коли терор прийняв сучасну форму, тобто з обов'язковоюприсутністю журналістiв для залучення суспільного інтересу до теракту. В роботі детально вивчається висвітлення найбільш відомих терористичних актів на українському центральному телебаченні, а також масштабних катастроф та стихiйних лих.

Метою роботи є розробка основних вимог для працiвників телекомпаній, які висвітлюють екстремальні подiї, теракти та катастрофи.

Проводячи дослідження, автор роботи ставить перед собою наступні завдання:

· оцiнити стан висвiтлення терористичних актiв, стихiйних лих та катастроф на українському центральному телебаченні;

· порівняти досвід оприлюднення екстремальних подій на телебаченні в різних країнах світу;

· розглянути конкретні етичні помилки журналiстів при висвітленні катастроф, стихійних лих та терористичних актiв на ТБ;

· визначити основнi заходи безпеки роботи кореспондентів у «гарячих точках»;

· розробити ряд рекомендацiй щодо висвiтлення екстремальних подiй на телебаченнi.

Методи дослiдження визначалися метою роботи, вирішенням теоретичних i практичних завдань. Були використанi методи теоретичного рiвня: теоретичний аналiз проблеми дослiдження на основi вивчення соцiологiчної і методичної лiтератури, iсторичний, змiстовно-логiчний метод (аналiз), метод моделювання. До комплексу емпіричних методів увійшли: метод спостереження, класифікацiя, опрацювання документів та метод синтезу.

Наукова новизнаполягає в тому, що вперше було здiйснено спробу проаналiзувати сучаснi телепередачi та iнформаційнi сюжети, пов'язанi з висвiтленням екстремальних подiй. А також вперше на українських теренах буде розроблений ряд рекомендацiй щодо роботи над сюжетами подiбної тематики.

Науково-практична значущiсть полягає у тому, що розробленi рекомендацiї журналiсти-телевiізійники зможуть використовувати у практичній діяльності. Матерiалимагiстерськоїроботи також можуть бути використанi під час подальших наукових розробок, а також при підготовці лекційних та практичних занять iз курсiв «Журналістська етика», «Журналістська майстерність», «Журналістський фах (телевізійна журналістика)», «Безпека журналіста».

Методологічна й теоретична основа дослідження.До розгляду проблем висвітлення екстремальних подій зверталися такі вчені, як В. Іванов, Г. Почепцов, Є. Прохоров, - вони дослідили історичні, теоретичні та практичні аспекти проблеми. Детальне вивчення отримала робота над інформаційними повідомленнями про тероризм, стихійні лиха та катастрофи в таких науковців, як І. Хлєбніков, Н. Ващенко, А. Вартанов, С. Муратов. Зазначена тема досліджується багатьма фахівцями в галузі національної та міжнародної безпеки.

Апробація результатів магістерської роботибуде на Декаді студентської науки Маріупольського державного університету у 2018 р..

Публікації. Результати дослідження були опубліковані у вигляді тезисів за такою темою: Етичний аспект «екстремальної» журналістики на телебаченні.

Структура дослідження. Робота складається зі вступу, 3 розділів, висновків, списку літератури.

У Вступі розкривається актуальність роботи, вказується предмет і об'єкт дослiдження, зазначається мета, завдання, практична і теоретична ціннiсть роботи, а також її структура.

В Розділі І «Засоби масової комунікації у висвiтленні екстремальних подій, терактiв та катастроф як об'єктнаукового дослiдження» мiстяться основні термiни, поняття, характеристики, особливості екстремальних ситуацій терактів та стихiйних лих; роль телебачення та етичний аспект їх висвітлення; проблема безпеки журналiстів пiдчас роботи у «гарячих точках».

У ІІ Розділі «Аналіз сюжетів про теракти, екстремальнi події та катастрофи на українському центральному телебаченні» проведений детальний аналiз сюжетiв про найвизначнiші теракти, екстремальні події та катастрофи на українському центральному телебаченні за перiод 2000-2012 рр.

У ІІІ розділі«Правила поведiнки журналіста у «гарячих точках» подається ряд рекомендацiй журналiстам, що працюють у галузі висвiтлення екстремальних ситуацій.

РОЗДІЛ 1. ЗАСОБИ МАСОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ У ВИСВІТЛЕННІ ЕКСТРЕМАЛЬНИХ ПОДІЙ, ТЕРАКТІВ ТА КАТАСТРОФ ЯК ОБ'ЄКТНАУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1 Теоретико-методологiчні основи дослідження

ХХ столiття - ера катастроф. Весь свiт захлиснуло протистояння природи та людини, коли стихійні лиха забирають мiльйони життiв. Згідно із визначенням тлумачного словника української мови, стихiйне лихо - це надзвичайне природне явище, що діє з великою руйнiвною силою, завдає значної шкоди району, в якому відбувається, порушує нормальну життєдіяльність населення, знищує матерiальні цінності [7, 1240]. До стихійних лих належать: виверження вулканів, землетруси, цунамі, обвали, селі, лавини, повені, урагани, смерчі, град, блискавки, лісова пожежа тощо. Найнебезпечніші з них: циклони, тайфуни, засуха і перетворення мiсцевості у пустелю. Деякі зі стихiйних лих часто виникають у результаті діяльності людини (наприклад, лісові та торф'яні пожежі, виробничі вибухи в гірській місцевості, при будiвництві гребель, закладці (розробці) кар'єрів, що часто призводить до зсувів, сніжних лавин, обвалів льодовиків тощо).

Значних людських та матеріальних втрат світ зазнав через катастрофи техногенного характеру. Техногенна катастрофа (англ. Industrialdisasters) - велика аварія, що тягне за собою масову загибель людей і навіть екологiчну катастрофу [7, 1312]. До техногенних катастроф відносять аварії на промислових об'єктах, будівництві, а також на залiзничному, повітряному, автомобільному, трубопровідному і водному транспортi. В результаті часто виникають пожежі, руйнації цивільних і промислових будівель, виникає небезпека радіоактивного, хімiчного, бактеріального зараження місцевості, відбувається розтікання нафтопродуктів і агресивних (отруйних) рідин по поверхні землі, води та інші наслiдки, що створюють загрозу населенню і навколишньому середовищу. Якщо за умовну одиницю прийняти певний рівень техногенного навантаження, за яким відбуваються незворотні, катастрофічні зміни, то в Україні 80% рівня вже досягнуто у Запорізькій, Луганській, Донецькій, Івано-Франківській областях та у автономній республіці Крим. Для цих регіонів кожні 5-6 років вірогідні серйозні аварії, катастрофи з великою кількістю жертв [34, 212].

Статистика показує, що кількість техногенних катастроф у світі різко збільшилася з кінця 1970-х років. Особливо почастішали транспортні катастрофи, перш за все морські і річкові. Протягом декількох десятиліть не зменшується й кількість авто- та авіакатастроф [6, 38].

Останнє, не менш важливе лихо всесвітніх масштабів - тероризм. Терор, за визначенням тлумачного словника української мови, - це «усунення своїх супротивників, що виражається в фiзичному насильстві, аж до знищення» [7, 1300]. Більш ґрунтовне тлумачення конкретних протиправних дій, що відносяться до тероризму, вказана в ст. 1Закону України «Про боротьбу з тероризмом»: «Тероризм - суспiльно небезпечна діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалiв, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров'я ні в чому не винних людей або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей», а терористичний акт - це «злочинне діяння у формі застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, відповідальність за які передбачена Кримінальним кодексом України» [16, 3].

У теорії міжнародного права розрізняють міжнародний, нацiональний та державний тероризм. При цьому, за оцінкою фахівців, міжнародний тероризм вважається найбільш суспiльно небезпечним.

Першу в історії хвилю тероризму спровокувала Велика французька революція. А сам термін «терор» вперше з'явився в 1798 році. Друга хвиля стартувала в останній третині XIX в. і була представлена радикально-націоналістичним тероризмом в Ірландії, Македонії, Сербії та ряді інших країн з метою створення незалежних держав; революцiйно-демократичним тероризмом у Франції, Італії, Іспанії з метою руйнування існував державного ладу; революційно-демократичним тероризмом партій «Народна воля» і соціалістів-революціонерів у Росії. На рубежі 1960-1970-х років почалася нова хвиля політичного тероризму, причому захлеснула вона саме ті країни, де відбулося повоєнне «економiчне диво» - Італію, Німеччину, Японію - і де розвиток соціальних структур та інститутів не встигало за економічними змінами [13].

Найкривавіші і найстрашніші терористичні акти відбулися у другій половині ХХ століття і продовжилися в нинішньому. Та форма тероризму, яку ми спостерігаємо в даний час, вперше проявила себе 5 вересня 1972 р. У епоху загального телебачення тероризм набув нового дихання, нового звучання.

На ХХ Олімпіаді в Мюнхені відбулася одна з найстрашніших трагедій за всю історію спортивних змагань. В половину четвертої ранку в один з готелів Олімпійського села проникли 8 озброєних терористів. Вони належали до палестинської угруповання «Чорний вересень». У заручники були взяті 9 членів ізраїльської спортивної делегації, ще двоє були вбиті на місці. Терористи висунули вимогу - звільнення 200 палестинців, ув'язнених в ізраїльських в'язницях. Термінове невиконання даної вимоги супроводжувалося б винищенням всіх 9 заручників шляхом розстрілу.Переговори тривали близько 20 годин.Хід переговорів вперше в історії в прямому ефірі висвітлювало телебачення, тому до Олімпійського села була прикута увага всього світу.

Ізраїльська сторона не могла піти на умови загарбників. Терористи зажадали надати їм літак і пілотів з можливістю вильоту в Марокко або Єгипет. Терористів разом із заручниками доставили мікроавтобусом до двох вертольотів до військового аеродрому Фюрстенфелдбрюке, де їм підготували Боїнг-757. В цей же час баварська поліція розробляла план спецоперації зі звільнення заручників. Європа початку сімдесятих була ще не готова до подібних проявів тероризму, німецькі керівники виявляли нерішучість, виникала плутанина, відсутність злагоджених дій. Як наслідок, операція зазнала фіаско. Під час спецоперації зі звільнення заручників один з терористів підірвав вертоліт разом із заручниками,п'ятьох палестинців знищили в перестрілці. Всі ізраїльські заручники були вбиті, загинули двоє громадян ФРН - поліцейський і пілот одного з вертольотів. Останки десяти загиблих спортсменів були відправлені до Ізраїлю. На Іграх був оголошений траур [24, 83].

Після цих трагічних подій були сформульовані основні принципи поведінки держав при терористичних актах.

1.2 Роль телебачення у висвітленні екстремальних подій, терактів та катастроф

Терористична діяльність за своєю природою спрямована впливати на політичні інстанції через громадську думку, виробляючи ефект на широкі суспільні верстви, до яких у терористів немає прямого доступу. Публічність - головна умова терористичного акту,власне тому розквіт тероризму і почався в останній чверті 19 століття - з розвитком засобів масової інформації.

У 1974 році американський дослідник тероризму Браян Дженкінс заявив: «Тероризм - це театр. І у формуванні цієї ілюзії спектаклю ключове значення мають ЗМІ, що відіграють роль посередників між, так би мовити, акторами, режисерами (організаторами та виконавцями терактів) та «глядачами» - тобто громадянами. Адже абсолютно усі терористи, які захоплювали заручників, вимагали надати їм можливість виступити перед представниками ЗМІ або у прямому теле- чи радіоефірі» [12, 27].

Телебачення дозволяє створити ілюзію перенесення людини на місця реальних подій і викликати у глядача відчуття причетності до подій на екрані. Ціна дії, вчиненої під об'єктивом телекамер, зростає в декілька разів: атака кількох терористів на вежах-близнюках стала подією всесвітньої історії, закарбувалася в пам'яті кожної людини - картину жаху в прямому ефірі побачили не сотні, не мільйони - мільярди.

Приблизно після 95 % здійснених терористичних актів їх організатори телефонують у редакції й беруть на себе відповідальність за скоєний злочин. Дуже часто терористи, які захопили заручників, вимагають надати їм телевізори та радіоприймачі, друковані видання, щоб відстежувати реакцію суспільства на свої дії[13].

Терористи завжди прагнуть максимально широкого висвітлення своїх дій. Експерти вважають, що терористичні акції 11 вересня 2001 року були режисованi у такий спосіб, щоб досягти максимального пропагандистського ефекту. Адже і сам вибір об'єктів - символів Америки, і моментальна трансляція усіма ведучими телеканалами світу надали колосальний ефект. Саме у такий спосіб діють і інші терористичні організації, починаючи із «батька» цього явища Герострата, який таки домігся увійти в історію, спаливши храм Афіни Палади. Наприклад, Тімоті МакВей, який підірвав будинок в Оклахома-сіті, заявив на суді, що вибрав саме цю споруду, оскільки вона була дуже відомою в місті й розташована на широкому майдані, що дозволяло досягнути хорошої якості фотознімків для газет та журналів, а також якісної відеокартинки у теленовинах. Палестинське угрупування «Чорний вересень» провело теракт під час Мюнхенської Олімпіади, яку висвітлювали найбільші телекомпанії світу[24, 138].

Більше того, сучасні терористичні організації прагнуть отримати власні ЗМІ - приблизно 80% з них утримують свої Інтернет-сайти, деякі є власниками радіо- та телестанцій[37, 20].

Окрім задекларованих терористами цілей, подібні акції життєво необхідні їм для внесення хаосу в суспільство, зародження й постійної підтримки у громадян відчуття панічного страху, розколу суспільної думки, демонстрації своїх можливостей здійснювати добре підготовлені, масштабні напади, рекрутувати нових бойовиків та спонсорів.

На думку політологів (Бусленко Н. І., Старостін А. М., Дугін А. Г. та інші), по своїй суті теракт - це дієвий метод донесення і поширення інформації про альтернативні політичні позиції через ЗМІ, що впливають на широку аудиторію. Засоби масової інформації не можуть ігнорувати подібного роду екстремальні ситуації, так як їх провідне завдання полягає у висвітленні всього, що відбувається для громадян інформаційного суспільства [13]. При цьому в законі чітко прописано, які відомості, що відносяться до терористичного акту, забороняється поширювати. До них відносяться: опис спеціальних засобів, технічних прийомів, тактики боротьби, складу учасників [16, 3]. В іншому випадку для редакцій ЗМІ передбачені форми покарання: від офіційних попереджувальних листів до вилучення тиражу і закриття редакції [16, 37].

Задовольняючи природну потребу суспільства в інформації, ЗМІ при висвітленні терактів стають заручниками етичних норм. Вони несуть соціальну відповідальність перед суспільством, відповідаючи за захист від насильства та безпеку населення, використовуючи свої основні ідеологічні та педагогічні функції. У даній ситуації основними завданнями ЗМІ є: геополітичне, ідейнета психологічне просвітництво людей, шляхом надання своєчасної інформації про різні соціально-політичні моделі в суспільстві [51, 16].

Також слід приділяти увагу постійним коректуванням інформаційних потоків в ЗМІ. При відсутності структурованості інформації та при її великій кількості створюється так званий «інтелектуальний хаос», який є плідним ґрунтом для розвитку та поширення терористичних ідей [14, 60].

Засоби масової інформації відіграють дуже важливу роль в процесі висвітлення тероризму, і ця роль може бути як позитивною, так і негативною. По необережності ЗМІ може стати інструментом впливу на масову аудиторію в руках терористів. Освітлення терактів грає їм на руку, особливо якщо працівники преси та телебачення перебувають у паніці і в поспіху, без ретельної перевірки пускають інформацію в ефір або в друк. І ЗМІ в цьому випадку, самі того не усвідомлюючи, одночасно працюють на терористів.

Сучасні ЗМІ є потужною психологічною зброєю, і некоректне інформування про теракти, катастрофи та екстремальні події може завдати суспільству серйозної шкоди. Велике значення мають термінологія повідомлень, правила проведення репортажів та інтерв'ю. У гонитві за яскравими образами ЗМІ часто підіграють терористам, називаючи, наприклад, терористів-смертників шахідами. Використання цього терміну веде до розпалювання релігійної ворожнечі, створює у мусульман відчуття стану війни з іновірцями, оскільки шахід в ісламі зовсім не воїн - смертник. Для підняття власного статусу терористи використовують самоназви «польовий командир», «бригадний генерал», «військовий трибунал»; в ЗМІ постійно використовується термін «війна з тероризмом». Міністр з міжнародного розвитку Великобританії Х. Бенн, наприклад, нещодавно запропонував навіть ввести заборону на словосполучення «війна з тероризмом», тому що термін «війна» збільшує власну значущість терористів [53, 110].

Візуальна сторона конфліктів особливо важлива, оскільки саме вона найбільш сильно відбивається на масовому сприйнятті подій глядачами. Як вважають дослідники, сприйняття конфліктів в значній мірі стереотипізована і включає в себе емоційну реакцію з почуттям ворожості по відношенню до однієї сторони і когнітивний аспект - прагнення до спрощення інформації, схематичну оцінку фактів, вибірковість сприйняття [28, 49].

Психологічні аспекти тероризму змінились. Якщо на початку 70-х минулого століття терористи прагнули лише максимальної реклами, а їх акції не супроводжувались великою кількістю жертв, то у 1990-ті роки і початок ХХІ століття ситуація повністю змінилась, стала принципово іншою. Нині терористи організовують масові вбивства[13].

Особливо це стосується релігійних терористичних груп, члени якізазвичай не зважають ні власне життя, ні життя невинних громадян. Проте більшість європейських експертів вважають, що висвітлення в ЗМІ терористичних актів, особливо із захопленням заручників допомагає зберегти життя захоплених людей. Окрім того співпраця ЗМІ з терористами інколи призводить до затримання злочинців. До прикладу, Тед Качинський (кличка «Унібомбер»), який розсилав бомби поштою, був схоплений тільки після того, як провідні газети країни надрукували його маніфести[52, 50].

Кривава драма із захопленням у заручники глядачів та артистів мюзиклу «Норд-Ост» і реакція преси на ці сумні події змусила Держдуму Російської Федерації прийняти поправки до законів «Про ЗМІ» і «Про боротьбу з тероризмом», в яких регламентується висвітлення засобами масової інформації антитерористичних операцій.

Згідно прийнятого закону, не допускається використання ЗМІ з метою:

* здійснення дій, що тягнуть кримінальну відповідальність;

* розповсюдження відомостей, які містять державну таємницю;

* здійснення екстремістської діяльності;

* розповсюдження відомостей про технології виготовлення зброї, боєприпасів та вибухових речовин [49, 29].

Окрім того, не допускається розповсюдження через ЗМІ (або в інший спосіб) інформації, яка б розкривала технічні прийоми і тактику проведення контртерористичних операцій, а також перешкоджала б проведенню таких операцій або інформації, «яка служить пропаганді чи виправданню екстремістської діяльності, а також супротиву проведення контртерористичних операцій» [49, 25].

Необхідно зауважити, що представники Спілки журналістів Росії піддали нищівній критиці основні засади даних документів, оскільки вони не розв'язують тих проблем, які постають як перед суспільством, так і перед кожним журналістом зокрема. «Хто буде визначати, - запитують журналісти, - перешкоджає це чи ні. Наприклад, слідуючи цим положенням, можна будь-яку інформацію із Чечні чи півдня Росії піддати тотальному контролю. Окрім того стежити за збереженням держтаємниці - справа самих носіїв цієї таємниці, а не журналістів» [50].

Без сумніву, регламентація висвітлення журналістами терактів і контртерористичних акцій необхідна. Прийнятий в Україні у березні 2003 року Закон «Про боротьбу з тероризмом», на жаль, як і поправки до російських регламентуючих актів, страждає на ті самі недоліки. У частині інформування громадськості (ст.17) - «забороняється поширення через засоби масової інформації або в інший спосіб інформації, яка:

* може утруднити проведення антитерористичної операції або створити загрозу життю та здоров'ю заручників та інших людей, які знаходяться в районі проведення зазначеної операції;

* має на меті виправдання тероризму, містить висловлювання осіб, які чинять опір чи закликають до опору проведення антитерористичної операції;

* розкриває дані про персональний склад співробітників спеціальних підрозділів та членів оперативного штабу» тощо [16, 4].

Дуже важливими є правила проведення інтерв'ю під час терактів:цитування терористів може сприяти передачі кодових повідомлень спільникам. Тому інструкція BBC, наприклад, вказує, що журналіст не повинен користуватися мовою терористів як своїм власним. Опублікування інтерв'ю з терористами є головним завданням терактів. Тому, коли рішення про інтерв'ю приймається медіа-компанією, «повинна бути впевненість в тому, що публічний інтерес до цього інтерв'ю переважує обурення і образу, які таке інтерв'ю може викликати в аудиторії»[44, 169].

Певні обмеження повинні бути накладені на інтерв'ю, які журналісти беруть у людей, що знаходяться в шоковому стані після теракту або катастрофи. Під впливом таких інтерв'ю населення мимоволі починає відчувати ті ж почуття, що і жертви трагедії, що сприяє поширенню депресивно-невротичних настроїв у суспільстві.

Велике значення має тактика поведінки журналістів при попередженнях про загрозу теракту. BBC, наприклад, не повідомляє про помилкові випадках закладеної бомби, алена українському телебаченні як регіональному, так і центральному дуже часто зустрічаються відеоматеріали на дану тематику.

Величезної шкоди глядацькій аудиторії завдають репортажі з місця подій. Руйнування двох веж-близнюків 11 вересня, картина жаху, показана в прямому ефірі, різко збільшила частоту психічних захворювань, як у США, так і по всьому світу. Крім того, було завдано прямих збитків американській економіці. Обвалення двох будівель вартістю в кілька мільярдів доларів справило настільки сильне враження на закордонних інвесторів, що іноземні інвестиції в США в 2002 році впали на 77% у порівнянні 2001 роком: із $ 131 мільярда до $ 30 [51, 108].

Крім того, цей факт красномовно свідчить про те, що тероризм - проблема глобальна. Існує конвенція, що забороняє показ у ЗМІ військовополонених. Ймовірно, для захисту суспільства слід прийняти аналогічні заходи і щодо жертв терактів і катастроф. ЗМІ можуть бути передавальним механізмом від терористів до суспільства, а світогляд журналістів, що розцінює теракт як сенсацію, мало відрізняється від переконань терористів. У той же час правильно організована співпраця із засобами масової інформації перетворює їх у досить ефективний інструмент попереджуючого впливу на тероризм.

Питання щодо ролі ЗМІ у протидії організованої злочинності, в тому числі тероризму і політичного екстремізму, вимагає розгляду двох взаємопов'язаних аспектів - діяльності правоохоронних органів стосовно протидії злочинності, з одного боку, і діяльності самих ЗМІ, з іншого боку. При цьому ефективність інформаційної діяльності держави з протидії тероризму і політичного екстремізму визначається рядом складових:

- нормативно-правовою базою як боротьби зі злочинністю, так і інформаційно-комунікативного процесу;

- наявністю державної стратегії протидії політичному екстремізму і тероризму;

- рівнем професійної підготовки співробітників засобів масової інформації, а також співробітників органів безпеки і спеціальних служб, у тому числі залучаються до роботи з представниками ЗМІ [32, 90].

На ХІІ Конгресі ООН по попередженню злочинності і поводженню з правопорушниками (квітень-травень 2001 р.) зазначалося, що при бажанні ЗМІ можуть «формувати культурні рамки», які б сприяли запобіганню росту злочинності. На жаль, ці «рамки» сьогодні нерідко працюють явно на протилежний результат [35, 101].

Терористи часто ставлять задачу перед телевізійниками представляти аудиторії події так, як вони відбуваються, без вилучень і скорочень, що дозволяє зловмисникам так режисирувати свої акції, щоб події отримали всесвітнє освітлення. Практика показує, що прямі звернення терористів до суспільства через телебачення іноді стають причиною того, що іноді громада співчуває зловмисникам. В такому разі перемоги в боротьбі з терористам досягти набагато важче. Тому в задачі ЗМІ входить переконливо довести обґрунтованість використання сили проти терористів, розкривати небезпеку й антигуманну сутність тероризму, дегероїзувати його лідерів та виконавців. У цьому зв'язку урядам, законодавцям та представникам ЗМІ необхідно визначити свої взаємні права та обов'язки з тим, щоб виробити узгоджену політику щодо недопущення терористів до телебачення, не зазіхаючи при цьому на свободу слова.

Запорукою успіху при запобіганні наслідків терористичних акцій, вважають зарубіжні експерти з правоохоронних органів, є тільки конструктивна співпраця ЗМІ, поліції та органів влади.

Враховуючи, що представникам органів безпеки і спеціальних служб доводиться тісно взаємодіяти зі ЗМІ безпосередньо в процесі проведення контртерористичних операцій, представляється доцільним також готувати їх співробітників до цієї роботи. Не менш актуальною представляється і завдання підвищення рівня професійної та правової підготовки співробітників ЗМІ задля створення антитерористичного мислення у суспільстві.

Висвітлення засобами масової інформації терористичних акцій найчастіше пов'язане і з іншими негативними, а часом і незворотними наслідками, навіть якщо мова при цьому не йде про пропаганду цілей та ідей тероризму. Особливо актуально ця обставина для актів тероризму, сполучених із захопленням заручників. Враховуючи, що всілякі пристрої з прийому теле- та радіосигналів сьогодні досить поширені і доступні, необхідно постійно мати на увазі наявність контролю ефіру з боку терористів, що утримують заручників. У даній ситуації журналістська тактика «що бачу, те й співаю» сприяє зміцненню позицій терористів, затрудняє дії співробітників контртерористичних підрозділів, а тим більше - прямо або побічно створює додаткові загрози життю та здоров'ю заручників. На жаль, такі факти неодноразово мали місце у світовій практиці.

Так, ще під час захоплення в 1977 році лайнера західнонімецької авіакомпанії «Люфтганза», що прямував в м. Магадішо з терористами на борту, зловмисники з радіорепортажу дізналися, що екіпаж передає інформацію про обстановку в літаку наземним службам. Після цього один з пілотів, Ю. Буму, був розстріляний терористами [3, 98].

При захопленні в 1990 році в коледжі м. Берклі (США) 33 заручників терорист міг по телевізору спостерігати за діями поліцейських. А повідомлення репортера про те, що поліцейські групи особливого призначення оточили місце події, викликало заяву терориста про негайний розстріл одного із заручників. Згодом звільнені заручники заявили: «Стежачи разом з терористом за репортажами, що передаються по вашому каналу, ми просто не могли повірити своїм очам і вухам. Ваші несерйозні і негативні коментарі не лише розлютили злочинця - вони поставили під загрозу життя 33 осіб. Ваші передачі викликали нові погрози застосування насильства, чого жодна серйозна станція не повинна була допустити» [51, 70].

Бойовикам руху «Тупак Амару», що захопили в грудні 1996 року заручників резиденції японського посла в столиці Перу м. Лімі, саме з повідомлень кореспондентів ЗМІ, став відомий факт знаходження серед утримуваних осіб брата президента країни, що створило реальну небезпеку для його життя, а також планом підготовки контртерористичного підрозділу спеціального підземного тунелю під захоплене будівлю [3, 67].

Російський приклад такого роду - звільнення заручників, захоплених угрупуванням А. Бараєва в Театральному центрі на Дубровці (м. Москва, 2002 рік), коли бандити мали періодичну можливість стежити за розміщенням тапереміщеннями спецпідрозділів на телеканалах «ТВ-6» та «НТВ». Озвучуючи підсумки цієї контртерористичної операції на другій Нараді керівників спеціальних служб, органів безпеки і правоохоронних органів, що проходила у 2003 році в м. Москва російські учасники визнали, що оперативному штабу тоді не вдалося досягти необхідного рівня взаєморозуміння і координації дій з представниками ЗМІ. Деякі кореспонденти відверто тенденційно висвітлювали події, пов'язані із звільненням заручників, використовували ситуацію в кон'юнктурних цілях [53, 217].

Із зазначеного вище випливає, що журналіст має усвідомлювати свою функцію пропаганди, формуючу цінності суспільства. Моральний тягар відповідальності покладений на кожного журналіста, що висвітлює теракт. Цей факт закликає до більшої уважності та обережності при висвітленні проблем, пов'язаних з терористичними актами. При цьому важливо тонке поєднання законодавчих заборон з етичними цінностями самого журналіста.

Не менш важливим питанням є висвітлення на телебаченні катастроф техногенного характеру та стихійних лих. Згідно із дослідженням Української академії преси «Моніторинг політичних новин» за участю співробітників Інституту соціології НАН України, станом на червень 2012 року найбільше уваги в українському телевізійному просторі приділяється власне цій тематиці - 16% [30, 5].

Трагедії такого характеру щодня забирають сотні людей, апідчас масштабних стихійних лих - тисячі. Через це наслідки катастроф та стихійних лих вимагають дуже ретельного підходу до їх висвітлення. Необхідно вживати всі можливі зусилля для того, щоб на телебаченні або в мережі не з'явилися матеріали, які могли б викликати неприйняття широкої аудиторії.

При висвітленні нещасних випадків, лих і заворушень, журналісти повинні проявляти зважений підхід до подачі інформації. Акцент повинен бути зроблений на швидку і точну передачу основної фактичної інформації, такої як час, місце розташування, місце від'їзду, місце призначення, маршрут, номер рейсу (в разі авіакатастрофи, наприклад). Робота за даною схемою допоможе уникнути проблем, пов'язаних з негативним впливом на маси людей.

Аварії, стихійні лиха, катастрофи, війни, «надзвичайні» та «екстремальні» ситуації всіх сортів на сьогоднішній день стали частиною нашого життя. Відомо, що переживання тих чи інших екстремальних ситуацій може призводити до справжньої психічної травми у людей, що стали їх жертвами, учасниками або свідками. Під психічною травмою розуміється переживання, що виходить за рамки нормального звичного досвіду, обумовлене подією, яка у більшості людей викликало б страх, жах, безпорадність. Особливо це стосується ситуацій, які людина сприймає як загрозу для свого життя або життя близьких йому людей. Причому треба зазначити, що часто важлива не стільки об'єктивна небезпека і тяжкість події, скільки суб'єктивне їх сприйняття та оцінка.

Результатом переживання психічної травми, крім гострих афективних реакцій на стрес безпосередньо після події, можуть бути різні психічні порушення, що зберігаються протягом тривалого часу, іноді роками і десятиліттями. Це такі порушення, як астено-невротичні і тривожно-депресивні стани, різні фобії, посттравматичні стресові розлади, психосоматичні порушення тощо [2, 201].

ЗМІ, несучи в маси інформацію про екстремальні події, можуть грати і грають важливу роль у визначенні ступеня травматичності тих чи інших подій.

У деяких випадках ЗМІ самі можуть викликати психологічну травму. В першу чергу це стосується телебачення. Телебачення «вносить» травматичні події в кожен будинок, завдяки йому мільйони людей «долучаються» до екстремальних ситуацій, при цьому часом «завдяки» телебаченню ми отримуємо можливість стати свідками (майже учасниками) тих подій, від яких були би віддалені, навіть знаходячись поряд з місцем події. Іноді яскравий показ травмуючих подій, особливо мертвих і вмираючих людей, сам по собі може викликати у глядачів травматичні переживання, подібні до переживань у справжніх очевидців події. А якщо сприйняття репортажу про якийсь страхітливому подію супроводжується усвідомленням того, що подібне могло статися і з самим глядачем або його близькими, то наслідки для психічного стану людини можуть бути досить тривалими.

Звичайно, особливо це стосується дітей та підлітків, можливо, в силу їх більш багатої уяви. Зустрічаються випадки кошмарів, порушень сну, страхів у дітей дошкільного віку після перегляду кадрів наслідків терактів або катастроф. Так, дівчинка 5 років після перегляду програм новин стала боятися залишатися одна, не відпускала від себе матір зі страху, що з тієї щось трапитися, часто плакала, прокидалася від кошмарів. Хлопчик 8 років після перегляду кадрів про дії в «гарячих точках» став дуже пригніченим і весь час чекав, що «маски» (озброєні люди в масках) прийдуть та вб'ють всіх»». При цьому такі порушення у дітей іноді зустрічаються довгий час після перегляду передач. Цікаво, що вже діти дошкільного і молодшого шкільного віку відрізняють хроніку реальних подій від художніх фільмів, те, що відбувається «насправді» або «в кіно». Згідно з численними скаргами вчителів, після показу наслідків терактів в Москві зустрічалося характерне для посттравматичних порушень у підлітковому віці зростання агресії. По суті справи, в ряді випадків після перегляду передач у деяких дітей, а, можливо, і дорослих спостерігаються симптоми посттравматичного стресового розладу[54, 193].

У дорослих частіше зустрічається пригніченість, депресія, страхи. Ймовірно, не тільки і не стільки відомості про вибухи будинків у Москві спричинили за собою буквально панічні настрої у деяких людей (особливо жінок), скільки те, як саме подавалась і інтерпретувалася інформація. Зрештою, для звичайного нормального людини (мова не йде про деяких особливих професіях) в наш час в нашій культурі видовище трупів, особливо знівечених, є явно екстремальним подією. Нерідко дорослі пацієнти відзначають пригніченість, поганий настрій, а іноді і субдепресивний стан після регулярного перегляду інформаційних передач. У декількох випадках було достатньо порекомендувати 4-5 днів не дивитися програми новин, щоб пацієнти відзначили поліпшення стану. Звичайно, тут не йдеться про якусь серйозну симптоматиці, але і таке минуще вплив на емоційний стан має змушувати задуматися [2, 207].

Ймовірно, слід торкнутися і причетності ЗМІ ще до одного явища, яке часто супроводжує надзвичайні ситуації в силу їхньої невизначеності та недостатності інформації щодо того, що відбувається, - поширення чуток. На жаль, прагнення випередити інших, видати сенсаційний матеріал або просто недостатній професіоналізм часто веде до надання неперевіреної інформації в багатьох ЗМІ. Між інформацією та достовірною інформацією - величезна різниця. Схильність покладатися на думку окремих свідків без урахування особливостей психології свідка веде до зайвої довіри з боку журналістів до здатності людей все точно сприймати та інтерпретувати в екстремальних ситуаціях. Важко сказати, у чому тут справа - в елементарному незнанні психології або в несумлінності, але ЗМІ відіграють істотну роль у поширенні чуток і, відповідно, в пригніченніобставин, обвинуваченні невинних, посиленні страхів, очікуванні неприємностей, представленні різних «жахів» тощо. У чому ж основна причина травмуючого впливу ЗМІ. На наш погляд, причина, перш за все полягає в тому, які цілі ставлять (або не ставлять) перед собою журналісти. Найчастіше здається, що мета написання або показу того чи іншого матеріалу - просто створення яскравого, емоційно захоплюючого нарису, статті, репортажу. Просто показати найжахливіше, шокувати людей і залучити до своготелеканалу максимальну кількість глядачів. Іноді сам приголомшений журналіст намагається передати свої враження, що згідно з Етичним кодексом журналіста, не дозволяється. Але ці цілі якраз і можуть призводити до розглянутих вище наслідків.

У той же час, схоже, що журналісти набагато рідше замислюються над тим, як саме вони хотіли б вплинути на людей за допомогою свого сюжету чи передачі, причому як на широку публіку, так і на своїх героїв. Чомусь дуже рідко проглядається мета - допомогти людям пережити травму, впоратися з ситуацією, частіше ми бачимо бажання шокувати, здивувати чи налякати. Можливо, сьогодні, коли ЗМІ стали частиною життя практично всіх людей, питання про цілі кожної конкретної роботи журналіста вже не можна просто ігнорувати.

Викладене вище показує, що певне обмеження свободи поширення інформації про тероризм, катастрофи та стихійні лиха необхідно, але проводити його треба не порушуючи Декларацію прав людини та інші постулати демократичного суспільства. При цьому виникає серйозне протиріччя між обмеженням свободи інформації і принципами демократії. Рішення проблеми нетривіально, так як будь-яка держава намагається засекретити все, видаючи лише ті відомості, які вигідні конкретним чиновникам. Тому не можна передоручати їм право на такі обмеження.

З іншого боку, володіючи вибухонебезпечної інформацією, не можна видавати її в ефір, так вона може заподіяти шкоду і заручникам, і операції по їх знешкодженню, може негативно вплинути на психічне здоров'я телеглядачів. Повинна існувати система обмежень, які добровільно взяла б на себе журналістська спільнота. Самообмеження буде більш дієвим, ніж обмеження, введені законом. Але журналісти повинні осмислити самообмеження, перш ніж узяти їх на себе, вони повинні вірити в правильність цього обмеження. У цьому сенсі конвенція, підписана журналістами, хоча і не матиме статусу закону, може виявитися більш дієвою, ніж закон.

1.3 «Екстремальна» журналістика на телебаченні: етичний аспект

При висвітленні катастроф, терористичних актів та подій екстремального характеру діють серйозні етичні обмеження для журналістів. Найбільша кількість обмежень стоїть перед працівниками телекомпаній. Як вважає професор В. Ф. Іванов, терористичні акти зазвичай здійснюються з розрахунком на їх розповсюдження у мас-медіа, що, на думку терористів, має створювати атмосферу жаху та підривати волю громадськості й силу держави щодо збереження спокою [20, 214].

Однією з провідних етичних проблем при висвітленні терактів залишається погоня за рейтингом. Переважання розважальної функції призводить до втрати моральних цінностей суспільства, фрагментарності сприйняття, споживання поверхневої і беззмістовною інформації та руйнування моральних принципів. В увазі цієї «зашореності мислення» терорист може сприймати обивателем як «герой, який шукає правду» [30, 12].

Етичні та професійні вимоги при збиранні інформації набувають особливої уваги в умовах екстремальних ситуацій, оскільки їх порушення може призвести до загострення ситуації та людських жертв.

Вимоги суспільства до працівників засобів масової інформації фіксують добровільно визнані останніми документи, що є джерелами етичних вимог. Документи журналістської етики фіксують нормативно-ціннісні вимоги до працівників ЗМІ, відображають не тільки ситуативно-мінливі поточні етапи моралі, а й закономірно-необхідні умови існування, її історичний розвиток. Документи з етики журналістики мають кілька видів. За «географією» впливу на журналістів можна виокремити міжнародні, національні, корпоративні, редакційні документи, що містять вимоги етики журналістів. Залежно від рівня узагальнення цих вимог розрізняють: принципи журналістської етики, декларації, хартії, кодекси, канони.

Декларація - це офіційно проголошені міжнародними організаціями основи і етичні принципи журналістів. Прикладом може бути Декларація обов'язків і прав журналістів, прийнята 1971 р. у Мюнхені представниками національних асоціацій журналістів країн ЄC, Швейцарії й Австрії, а також різних міжнародних організацій журналістів.

Хартії є документами, що фіксують не етичні права, а добровільно взяті на себе обов'язки журналістів. Так, 4 лютого 1994 р. група відомих журналістів Росії підписала Московську хартію журналістів, де в преамбулі зазначено: «Ми скріплюємо своїми підписами цю Хартію і беремо на себе взаємні обов'язки» [1, 20].

У зв'язку з тим, що декларації та принципи здебільшого містять етичні цінності журналістів, мають загальний характер і стосуються журналістів багатьох країн світу, то найчастіше - це міжнародні нормативні документи з журналістської етики. До національних джерел журналістської етики належать переважно канони і кодекси.

Кодекси - це документи, що містять національні систематизовані моральні цінності, норми журналістської етики і правила поведінки, наприклад, Кодекс професійної етики українського журналіста в редакції 1997 p., зі змінами, внесеними на X з'їзді Національної спілки журналістів України 18 квітня 2002 р.

Канони - це чітко визначені принципи і норми журналістської етики. Наприклад, Канони журналістики, прийняті Американським товариством редакторів газет у 1923 р.

Як стверджує фінський дослідник Ларс Браун, першим документально зафіксованим етичним документом був шведський Кодекс етики журналістів (1899), що не був тоді широко поширений [20, 13].

Першим визнаним етичним національним документом журналістів уважають «Хартію професійних обов'язків французьких журналістів», прийняту французьким Національним синдикатом журналістів у 1918 р.

Більшість перших національних кодексів перебувала під впливом концепції свободи преси, що виникла на початку XX ст. Джерелами цієї концепції є ідеї Дж. Мільтона, Т. Джефферсона, Дж.Мілля. Відповідно до неї у багатьох національних кодексах журналістської етики було записано, що преса контролюється самотужки процесом встановлення істини на вільному ринку ідей; у ній заборонені наклеп і непристойності;преса несе відповідальність перед суспільством і зобов'язана загалом відображати інтереси громади. Отже, вже перші кодекси етики журналістів зафіксували вищі цінності: свободу слова і право всіх людей на отримання інформації.

На міжнародній зустрічі журналістів у Гонолулу в 1921 р. американець Дж. Броун запропонував прийняти розроблені ним міжнародні правила поведінки журналіста «Кодекс етики і норм журналістської практики». Тоді його проект не підтримали.

Організація Об'єднаних Націй, як стверджує В. Здоровега, схвалила Кодекс журналістської етики 1950 р. Цей міжнародний документ містить, зокрема, такі етичні норми: точність, вивіреність інформації, недопустимість використання журналістики в особистих інтересах, наклепу, дезінформації, плагіату. Журналіст має право не виконувати завдання, що суперечить його гідності й честі, підриває репутацію іншої особи [18, 376].

Чинним міжнародним документом етики журналістів є Міжнародні принципи журналістської етики, прийняті на четвертій Консультативній зустрічі міжнародних і регіональних журналістських організацій, яка відбулася в 1983 р. спочатку в Празі, а згодом - у Парижі. На ній, зокрема, були присутні представники Міжнародної федерації журналістів, до якої в 1992 р. увійшла Спілка журналістів України, члени котрої тепер повинні дотримуватися Міжнародних принципів журналістської етики, що називають ще «демократичним мінімумом сучасного журналіста».

Попри велику кількість етичних кодексів, канонів та настанов ми майже не щодня стикаємося із порушенням основних етичних вимог у телевізійних сюжетах. В такому випадку ми мусимо говорити про відсутність у багатьох представників мас-медіа певних внутрішніх гальмівних механізмів, які б недозволяли використовувати кров і людські трагедії для підняття власних рейтингів.

Засилля на екрані сцен насильства, зависновками експертів, є бомбою сповільненої дії. Оскільки формує углядачів, слухачів, читачів не «лише кримінальну, а й терористичну модель поведінки». На міжнародній конференції, яка пройшла влітку 2006року в Петербурзі «Психологія і психопатологія тероризму. Гуманітарністратегії анти терору» професор психології Університету Хофстра(США) Сергій Цицарьов зазначив, що тоталітарні практики «промивання мізків», творення образу ворога, пропаганди ненависті, методикимасового формування бездумних виконавців зараз активно втілюютьсярізноманітними терористичними організаціями саме за допомогою мас-медіа. Саме через них формується і насаджується у свідомість людейтерористична модель поведінки. Проте і державні установи, які покликані боротися із тероризмом, по своїй суті роблять це фактично тими жтоталітарними методами, не ліквідовуючи першопричину терору. Надумку вченого, основне завдання в боротьбі з тероризмом - виробленняу людей моделі свідомості і поведінки альтернативної терористичній [2, 105].

Сьогодні терористичні організації впевнені в наявності у них «вимушених союзників» - засобів масової інформації, які все покажуть,викличуть паніку та страх у населення. І, на жаль, чим ліпше працюютьЗМІ, чим більше інформації вони дають, тим ефективніше буде залякування, тим більше шансів у терористів отримати те «пабліситі», якоговони домагаються. Разом з тим з допомогою мас-медіа і формуєтьсяобраз, який для терориста-фанатика і становить ворога, оскільки, за визначенням психологів, на противагу найманому кілеру в його діях завжди присутня ненависть [22, 83].

Новини та поточні події будуть за своєю природою часто містити матеріали, пов'язані з насильством, заворушеннями або панікою. Обов'язок журналіста полягає в тому, щоб повідомити про них та проаналізувати наявні факти. Журналісти не повинні прагнути прикрасити середовище, в якому відбуваються акти насильства і жорстокості. Коли такі сцени включаються в програму для того, щоб сприяти рішенню важливої ??для суспільства завдання, насильство, його хворобливі і криваві наслідки повинні бути представлені в гранично відвертій формі.

Крім пригнобленого, насиченого негативними емоціями стану катастрофізм в теленовинах виробляє ще один ефект, який блискуче описав у своїй книзі «Медіа та байдужість» французький соціолог Жак Гонне. Головну теза його книги можна сформулювати приблизно так: новини втрачають соціальну актуальність, більше того, будь-який сенс, якщо вони блокують можливість соціальної дії. Підсумок такого впливу ЗМІ - наростаюче байдужість людини, смуток, апатія, яка в перспективі загрожує асоціальністю[15, 66].

Прийняття рішення про те, чи транслювати певний відеоряд з подій у «гарячих точках», повинно ґрунтуватися на його інформаційній цінності, поряд з урахуванням можливого відношення до них аудиторії. Матеріали репортажу ніколи не повинні зосереджуватися на трупах або страждання поранених. Подібні сцени повинні використовуватися тільки в разі потреби забезпечити розуміння важливості інформації публікою. Необхідна розбірливість при показі місць скоєння насильства, і якщо такі сцени присутні, вони не повинні бути затягнутими. Особисте горе може іноді стати темою програми, але воно не повинно перетворюватися на матеріал для досягнення сенсаційного ефекту, до того ж має поважатися право на приватне життя[29, 107].

Звісно, можуть бути випадки, коли приймається рішення про необхідність використовувати шокуючі матеріали, але воно має бути дуже виваженим. Коли такий матеріал може викликати обурення або неприйняття у частини аудиторії, мовник повинен завчасно зробити відповідне попередження про те, що матеріал може викликати хворобливу реакцію у деяких глядачів чи слухачів.

Необхідно також вибирати оптимальний час для показу будь-яких сцен насильства. З особливою обережністю необхідно здійснювати редагування новинного відеоряду, який, імовірно, може проглядатися нестійкими до дії в морально-психологічному відношенні групами, наприклад, дітьми.

Нині керівництво каналів має бути відповідальне за формуванняпсихологічної терпимості до насильницьких дій. За даними «Федераціїмирутазлагоди» на українських телеканалах у новинах 80% негативноїінформації і лише 20 % - позитивної. По суті ЗМІ формують культ насилля і жорстокості, саме вони пов'язані із тероризмом. Таким чином відбувається психологічна війна проти власного народу [43, 79].

Деякі ЗМІ іноді доходять до інформаційного садизму, коли окремі журналісти майже з захватом в подробицях описують знущання злочинців над жертвою, її страждання і смерть. Одних людей, вразливих і ранимих, така інформація травмує і сенсибілізує, знижуючи поріг психічної травматизації. Інших навпаки - десенсибілізуючі, привчає до сприйняття смерті, насильства, жорстокості, сприяючи формуванню цинізму і байдужості по відношенню до нещастя інших [1, 70].

Тому міра відповідальності кожного журналіста, особливо телевізійника, надзвичайно висока. За соціологічними опитуваннями, громадянидовіряють мас-медіа найбільше серед інших інституцій суспільства. Аотже, журналістське співтовариство має виробити для себе певний кодекс, дотримання якого буде обов'язковим.

Журналіст повинен усвідомлювати свою функцію пропаганди, формуючу цінності суспільства. Кожен телевізійник, що висвітлює теракт, морально відповідальний перед своєю аудиторією. Цей факт закликає до більшої уважності та обережності при висвітленні проблем, пов'язаних з терактами. При цьому важливо тонке поєднання законодавчих заборон з етичними цінностями його самого.

При висвітленні катастроф та стихійних лих найважливішою вимогою є оперативність та достовірність зібраних фактів, що забезпечує необхідну інформацію та перешкоджає поширенню чуток. Оперативність не виключає ретельної перевірки фактів, особливо щодо людських втрат та матеріальних збитків.

Репортер обов'язково має дбати про те, яке враження справить його матеріал на аудиторію, тому слід уникати невиправданого натуралізму в описуванні наслідків катастроф.

Дуже відповідально треба підходити до оприлюднення даних про збитки, а також причини тих чи інших патогенних явищ, обов'язково слід наводити коментарі експертів та фахівців у галузі цивільного захисту та безпеки населення.

У Кодексі етичних норм Товариства професійних журналістів від 1996 року міститься дуже важливий пункт, який важливо знати всім початківцям журналістам: «Пошук новин - не підстава для вседозволеності». До речі, у цьому Кодексі зазначені основні правила поведінки журналіста у «гарячих точках». По-перше, треба виявляти увагу до тих, кому може бути завдано шкоди в результаті репортажу; по-друге, бути особливо чуйним при зборі інформації або публікації інтерв'юабо фотографій до тих, кого безпосередньо торкнулася трагедія чи горе[55, 30].

Часто під час збору інформації, взяття інтерв'ю у потерпілих телевізійники прагнуть домогтися опису «найжахливішого, найважчого». Це веде до повторного «занурення» людини в травматичну ситуацію, змушує її знову переживати той самий жах, біль, і залишає його на піку важких переживань, не допомагаючи впоратися з ними. Природно, що журналіст - не є психотерапевтом. Але прагнення зробити репортаж більш емоційно насиченим, захоплюючим вступає іноді в протиріччя з турботою про психологічне здоров'я співрозмовника [2, 176].

Прикладом подібної ситуації є події в одній із шкіл м. Грозного в 1996 році. Через місяць після штурму журналісти попросили дітей намалювати найгірші переживання, потім зібрали малюнки та пішли, а школярі залишилися один на один зі своїми переживаннями [56, 50].У подібних випадках можна говорити про «вторинну травматизацію» людей внаслідок дій працівників медіа.

Другий аспект травмуючого впливу ЗМІ пов'язаний з тим, як впливає на постраждалих інтерпретація травматичних подій. Дуже часто акцент робиться на безглуздості того, що відбувається, на безглуздості загибелі близьких, на відсутності спроб допомогти, на байдужість оточуючих, відсутність підтримки, тобто засоби масової інформації, підкреслюють і посилюють відчуття безпорадності, безсилля та безглуздя, тим самим посилюючи фактори, що ведуть до обважненню переживання травми. На практиці ЗМІ часто застосовують «прийоми погіршення наслідків травми». Досить згадати висвітлення в ЗМІ загибелі підводного човна «Курськ». Навіть у той час, коли доля членів екіпажу ще не була відома, постійно робився акцент на недостатності та неправильності здійснювалися спроб порятунку людей, безглуздості їх загибелі тощо. При цьому особливо жахливим було постійне прагнення брати інтерв'ю у родичів моряків, які перебували у важкому стані невизначеності[39, 208].

На жаль, сьогодні набагато рідше і швидше як виняток показують співпереживання, готовність допомогти, підтримати, прагнення на всіх рівнях знайти рішення проблем. Ще менше можливості зустрітися у ЗМІ зі спробами знайти в широкому сенсі позитивне значення того, що сталося. На рівні високих цінностей навіть загибель людей може розглядатися не як безглузда жертва, а як професійний подвиг або як можливість щось змінити, врятувати в майбутньому інших.

Третім моментом в діях засобів масової інформації, що впливає на переживання психологічної травми, є їхня орієнтація на пошук причин і винуватців того, що сталося. У певному відношенні це тупикова орієнтація, звернення до минулого, яке неможливо змінити. Тому питання типу «чому це сталося?» та «хто винен?» часто підсилюють почуття безвиході, вини або ненависті. Адже саме з цих позицій, наприклад, часто розглядаються міжнаціональні конфлікти та їх наслідки. Можна довго розмірковувати про причини і винуватців інгушетьсько-осетинського, грузино-абхазького або сербсько-боснійського конфлікту, посилюючи взаємну ворожість і готуючи тим самим ґрунт для нових конфліктів. Орієнтація на минуле в ЗМІ змушує людей, які пережили надзвичайні ситуації, фіксувати свою увагу на тому, «що було б, якщо...», а не на те, як жити далі, як впоратися, який досвід можна витягти на майбутнє, як зробити, щоб подія не повторилося, як краще ліквідовувати його наслідки. На жаль, в ЗМІ майже ніколи не робиться подібний акцент на «як», тобто немає і орієнтації на майбутнє.

Робота над репортажем у «гарячих точках», як під час терористичних актів, так і під час стихійних лих та катастроф вимагає серйозної підготовки журналіста. Для телерепортера освітлення екстрених новин - це, по-перше, оперативність. В такій ситуації треба встигнути зібрати інформацію про подію, скласти з неї зв'язний текст, начитати його на камеру, зняти потрібні кадри, які б відображали реальну картину подій та не посягали на права звичайних людей.

При зйомці екстрених репортажів практично неможливо зняти все так, як передбачалося на початку, і репортер повинен визначати на місці, чи може конкретна подія придбати несподіваний поворот. Журналіст повинен вміти швидко реагувати на все, що відбувається навколо і так само швидко міняти «тактику зйомок».

Існує декілька варіантів подачі подієвого репортажу:

- фіксований репортаж, знятий за кілька годин до виходу в ефір і змонтований перед ним;

- прямий репортаж з місця події;

- репортаж «без коментарів».

Під час створення тематичного репортажу протягом певного часу журналіст збирає факти про подію, вибудовує причинно-наслідковий ланцюжок. Створення тематичного репортажу істотно відрізняється від підготовки репортажу екстреного:його, на відміну від подієвого, можна контролювати. Якщо при оперативній роботі тележурналіст змушений слідувати за подіями, то в ході роботи над «своїм» матеріалом репортер може планувати заздалегідь, що буде сказано і показано. Саме тому екстрений репортаж вимагає більше сил та підготовки, аби журналіст не порушив ані закону, ані етичних вимог щодо висвітлення екстремальних подій.

С.А. Муратов зазначає, що екстремізм, нетерпимість, сліпа лють не повинні отримувати таке ж екранне право голосу, що і розумні аргументи і прагнення до доводів, а не до сили. Ця обставина ще більшою мірою відноситься до інтерв'ювання злочинців і терористів, сама можливість контакт з якими заздалегідь узгоджується з органами правопорядку та керівництвом телекомпанії. Такі спілкування особливо слід уникати в прямому ефірі, не гарантує від будь-якої раптової витівки співрозмовника. Крайньої обережності вимагають інтерв'ю з заручниками і їх викрадачами, оприлюднення яких може поставити під загрозу життя мимовільних жертв. Визнання перед камерою про знову можливі теракти, замахи, вибухи, підпали, диверсіях повинні бути негайно доведені до відома керівництва компанії і органів безпеки, від вирішення яких залежить можливість і міра їх оголошення [32, 120].

З великою обережністю необхідно підходити до вибору лексичних засобів, що використовуються при висвітленні терористичних акцій. Щоб надати собі певний статус, терористичні групи часто вдаються до використання військової та юридичної термінології.

У багатьох кодексах професійної етики національних організацій журналістів, а також в корпоративних правилах поведінки таких організацій, як Associated Press, BBC, Reuters, The New York Times і The Washington Post, підкреслюється, що відтворювати термінологію терористів, які називають себе «добровольцями», «виконавцями», «борцями за свободу» тощо, означає сприяти пропаганді терористичних ідей, підсвідомо виправдувати подібні дії. З іншого боку, використовувати слово «терорист» також не рекомендується, оскільки воно саме по собі вже є оціночним судженням, і, крім того, може викликати негативну реакцію певної частини населення, особливо в конфліктних зонах[27, 39].

Трагедія 11 вересня, пробивши величезну діру в цьому табу, все-таки його не зняла. У результаті світові ЗМІ стали вести політику «подвійних стандартів», використовуючи то термін «терорист», то один із його «нейтральних» синонімів (їх кількість досягає 40). А аналітики затіяли нескінченну дискусію про те, що можна вважати терористичним актом, а що - ні. В Америці навіть був проведений неофіційний опит серед журналістів - які з досить великого списку організацій вони готові назвати терористичними. Думки розрізнялися кардинально, тільки терористичний статус «Аль-Каїди» ніхто не взявся оскаржувати. Стало очевидним, що усталені підходи до висвітлення терористичної діяльності потрібно переглядати. Причому, як було підкреслено в Софійській декларації ЮНЕСКО, «будь-які спроби встановлення норм і керівних принципів повинні виходити від самих журналістів»[3, 69].

За цим послідувала Манільська резолюція конференції ЮНЕСКО «Тероризм і засоби масової інформації» 2002 року, яка говорить: «будь-яка стратегія боротьби із загрозою тероризму повинна спиратися більшою мірою на повагу свободи вираження думок і засобів масової інформації, ніж на серйозні обмеження цих фундаментальних прав»; «з метою забезпечення права суспільства на інформацію, ЗМІ мають право і зобов'язані повно повідомляти про тероризм і сприяти відкритим, інформованим громадським дебатам про тероризм»; «загроза тероризму не повинна використовуватися як виправдання введення обмежень щодо права на свободу вираження думок і свободу засобів масової інформації або на свободу інформації»[1, 30].

Більше половини тексту резолюції присвячено проблемам забезпечення безпеки журналістів, які висвітлюють терористичну діяльність, а також зобов'язаннями усіх сторін по «розширенню здібностей ЗМІ професійно повідомляти про тероризм і сприяти толерантності, в тому числі через навчання і забезпечення можливостей для обговорення етичних проблем, що стосуються висвітлення тероризму в ЗМІ»[1, 33].

Англомовні організації пропонують спеціальні антитерористичні словники. Експерти з журналістської етики підкреслюють, що заяви терористів журналісти повинні переказувати своїми словами, по можливості супроводжуючи їх юридичними коментарями. Дії терористів, незалежно від їх мотивування, мають викликати осуд. А ось причини, що породжують тероризм, повинні обговорюватися в демократичному суспільстві вільно, толерантно й конструктивно.

У екстремальних репортажах не має місця пліткам та здогадкам. Найближчий приклад негативного впливу цього явища у журналістиці - трагедія з літаком польського президента під Смоленськом, коли в перших телевізійних репортажах речник російського Міністерства із надзвичайних ситуацій повідомив про чотири спроби екіпажу посадити пасажирський літак. Цю інформацію із офіційного джерела передали чи не всі зарубіжні й українські телевізійні канали. Згодом журналісти звернулися за коментарями до фахівців та практиків, які спростували слова речника, вводячи нові факти. Через це з'явилися нові чутки від роздумів про неякісний російський авіа продукт до національної ворожнечі.

У зв'язку із наступними подіями (виверження ісландського вулкан, що паралізувало повітряний простір над Старим Світом), авіакатастрофа під Смоленськом перестала бути топ-новиною, тому достовірна інформація пройшла непоміченою. А відтак у масовій свідомості громадян різних європейських країн ще довго зберігатиметься інформація про чотири спроби екіпажу зайти на посадку, про вказівки президента командирові екіпажу,а також про незнання командиром іноземної мови.

Журналістам не можна забувати про той факт, що коли приймаються плани про висвітлення подій, в ході яких можуть виникнути масові заворушення, необхідно вжити всі необхідні заходи обережності, щоб гарантувати, що присутність працівників ЗМІ, камер і мікрофонів не спровокує натовп.

Кореспонденти мають усвідомлювати, що в умовах інформаційного суспільства подія, про яку не повідомили, не відбулася. Для аудиторії наче не існує того, про що вона не знає [20, 213]. З одного боку це накладає на журналіста обов'язки щодо інформування, а з другого (якщо це стосується власне масових заворушень) - учасники намагатимуться використати репортера для поширення своїх погляді та думок. Така небезпека існує підчас проведення будь-якого мітингу, які часто збираються не заради мобілізування прихильників, а задля привернення уваги медіа та поширення вигідної їм інформації.

За словами В. Сердюка, журналіст має пам'ятати, що він не є суддею, тому повинен надавати збалансовану інформацію та аналізувати перебіг подій, а не ставати на чийсь бік і проголошувати, хто правий, а хто винний [20, 214].

В ідеалі кореспондент підчас масових заворушень має стояти над бійкою, тобто подавати максимально об'єктивну та збалансовану інформацію, не нав'язуючи своїх оцінок. Усі важливі факти мають доводитися до відома громади, проте не можна виривати їх із контексту. В разі заворушень журналіст має виконувати всі законні вимоги влади, однак повідомляти про ці вимоги, якщо вони заважають йому збирати інформацію.

Освітлення акцій по захопленню заручників, дій терористів, бунтів і масових заворушень накладає велику відповідальність на працівника ЗМІ. Журналісти повинні гарантувати, що їх діяльність не створить додаткової небезпеки для життя заручників, і не буде перешкоджати зусиллям влади по їх звільненню.

У тривалих інцидентах за наявності заручників, телевізійникам не треба розмірковувати про те, що трапилося або що може трапитися. Кореспондентита операторська група повинні слідувати порадам міліції, щоб не ускладнити ситуацію. З цим завданням не змогли впоратися журналісти-телевізійники підчас захоплення заручників у Москві 23-26 жовтня 2002 р. У прямому включенні журналіст «Першого каналу» підчас інтерв'ю з Олександром Цекало розповів аудиторії про те що, незабаром почнеться штурм будівлі. Згодом на телеканал надійшла інформація, що терористи та заручники дивляться телевізор. Через необачність телевізійників звичайне інтерв'ю могло призвести до фатальних наслідків. Після завершення операції гендиректор Першого каналу Костянтин Ернст у інтерв'ю зізнався, що після трансляції заяви Цекало керівництво каналу прийняло рішення ввести «дуже жорстку самоцензуру» [48]. Керівництво «НТВ» наперекір вимогам оперативного штабу транслювали початок штурму у прямому ефірі.

Припустилися й суворої помилки працівники «Ren-TV», коли спілкувалися по телефону з однією із заручниць, а ведучий попросив передати слухавку одному з терористів. В процес втрутилися органи правопорядку та керівництво компанії та перервали розмову.

Наслідки штурму (великим планом трупи убитих терористів і жінок-камікадзе), відзняті «Першим каналом» були поширені Центром громадських зв'язків ФСБ по всіх телеканалах.

Після цих подій російські телеканали ввели внутрішні обмеженняпри висвітленні терористичних актів. «НТВ», за даними видання «Газета», прийнято рішення не показуватитак звану«різанину», тобто фрагменти тіл жертв терактів. Колишній гендиректор «НТВ»Євген Кисельов вважає: «Існує світова практика. У цивілізованихкраїнах камера ніколи не смакує тему людських страждань, з якої бпричини вони не відбулися: теракт, природна катастрофа та інше» [54, 108].

Підсумком обговорення журналістських дій, що не відповідали Етичному професійному кодексу, стали слова ведучого програми «Свобода слова» на «НТВ» (згодом на «1+1») Савіка Шустера: «Не вартопоказувати трупи, особливо вдень, коли біля екрану можуть бути діти; але, зіншого боку, поранені, закривавлені люди - це жертви, але виходячи, вонирозповідають про те, що сталося». На його думку, рівень обмежень длятеле-і радіокомпаній - це проблема дискусій та оцінки громадськості [48].

Інституції держави, які протистоять терору, зобов'язані, перш завсе, з'ясувати, що відбувається і з ким вони мають справу. Повинні убезпечити суспільство від агресивної терористичної свідомості. Цеякраз і є те завдання, у вирішенні якого науковці, засоби масової інформації і держава мають ефективно співпрацювати.

Особливу увагу треба приділити темі висвітлення етнічних конфліктів. Збираючи інформацію щодо спірних етнічних питань, слід чітко дотримуватися принципу збалансованості. Не повинно бути категоричних оцінок, або тенденційно підібраних фактів та інтерв'ю. Крім того журналісти мають чітко усвідомлювати той факт, що погляди етнічних екстремістів не можна екстраполювати на всіх представників певної національності. Оцінювання зібраного матеріалу мають проводити незалежні компетентні експерти. Також слід виважено подавати історичні описи, особливо підчас конфліктів, адже історичні факти кожна зі сторін може тлумачити по-своєму.

Найголовніше - не перетворювати медіа на зону конфлікту, не роздмухувати пристрасті, не ставати на бік однієї із сторін, бо інша сторона почуватиметься знехтуваною.

1.4 Безпека журналістів підчас роботи у «гарячих точках»

Процеси демократизації суспільного життя надала журналістам федеральних і регіональних ЗМІ в різних країнах можливість висвітлювати бойові дії та наслідки катаклізмів безпосередньо з місця події. Репортажі з полів битв в Сербії, Афганістані, Іраку, Чечні, із зруйнованих ураганом «Катріна» міст США і змитих цунамі курортів Індонезії обійшли газети, журнали і телеканали всього світу. Такі матеріали гостро затребувані на ринку журналістської інформації, і цей попит добре оплачується як споживачем, так і редакціями ЗМІ.

Щороку кілька десятків українських журналістів, телеоператорів та фотокореспондентів виїжджають в «гарячі точки» або території «заморожених сутичок» висвітлювати збройні конфлікти і розказувати про повоєнне життя місцевого населення. Більшість журналістів їдуть в «гарячі точки» з власної ініціативи, і їх редакції не беруть на себе відповідальність за наслідки поїздки. Про це на прес-конференції в Києві повідомила голова Київської незалежної медіапрофспілки Михайлина Скорик. За її словами, такий висновок зроблено на підставі результатів експертного опитування, в якому взяли участь 18 українських журналістів-міжнародників, які час від часу висвітлюють події в зонах конфліктів. Вона стверджує, що більшість журналістів стикаються з погрозами з боку військових, з тому числі: з погрозами фізичного знищення (переважно, Чечня); спробами вилучити або вилученням відзнятого матеріалу (Чечня, Ірак, Придністров'я, Білорусь, Туреччина); заборонами на зйомку певних об'єктів (Грузія, Білорусь, Придністров'я, Ліван, Ірак, Туреччина) і тиском з боку спецслужб (Україна, РФ, Білорусь, Ізраїль), а також стають свідками загибелі своїх колег (Чечня, Ірак), арештів на кілька діб (Чечня, Білорусь, Кот Д'Івуар, Афганістан) [17, 30].

Можна говорити навіть про появу значної за чисельністю групи журналістів, які спеціалізуються на висвітленні бойових конфліктів, актів тероризму та інших екстремальних ситуацій, які напрацювали в цьому напрямку певні навички і сформулювали якісь принципи поведінки в небезпечних для життя зонах.

2011 рік був не такий небезпечний в порівнянні з 2012: у минулому році у всьому світі було заарештовано 1044 журналіста, загинуло близько 66 кореспондентів, а нападам піддавалися більш 2 тис. журналістів. Всі ці дані виходять тільки з очевидних джерел, які засвідчені в масах, якщо не рахувати ще тих, яких змусили приховати істину [12, 15].

Часто редакції не брали на себе відповідальність за наслідки поїздки, тому безпека репортерів залежала лише від організаторів поїздки, а також їх самих. Журналіст Андрій Цаплієнко зазначив, що репортер перед виїздом в таке відрядження має чітко усвідомити, чи потрібно йому туди їхати, оскільки українські медіа слабо зацікавлені у висвітленні таких подій. За його словами, увага приділяється конфліктам тільки в момент їх початку або в разі, якщо там працюють офіційні представники України. Крім того, вінзаявив, що ставлення України як держави до своїх журналістів«ніяке», вона повинна піклуватися про журналістів так само, як про військових. За його словами, дуже часто журналісти стикаються з великим ризиком для життя і приносять більше користі для українського політикуму, ніж військові. Журналіст переконаний, що репортери, яких офіційно направляються в зони конфліктів, повинні отримувати статус учасника бойових дій. І коли журналісти західних країн в будь-якій ситуації знають, що їх держава не залишить в скрутному становищі, аж до силового втручання, то українські фахівці мають розраховувати в першу чергу на себе [21].

На відміну від українського законодавства міжнародне право регламентує правила роботи журналіста в зонах екстремальних ситуацій і у тому числі і регіонах, де йдуть бойові дії, досить чітко. Перші такі документи з'явилися ще на початку ХIХ століття. У статті 13 Гаазького Положення про закони і звичаї війни, а також у статті 81 Женевської конвенції від 27 липня 1929 говориться про «газетних кореспондентів». Згідно женевської конвенції, «особи, наступні за збройними силами, але не входять при цьому в їх особовий склад, такі як кореспонденти, репортери газет, маркетанти і постачальники, виявилися у владі супротивника, який вважає за необхідне їх затримання, мають право на звернення з ними як з військовополоненими, за умови наявного у них законного дозволу влади збройних сил, за якими вони слідують» [25, 17].

Питання про поліпшення захисту журналістів у небезпечних відрядженнях неодноразово обговорювалося в різних міжнародних організаціях, в тому числі і на засіданнях Генеральної Асамблеї ООН. 8 червня 1977 були прийняті Додатковий протокол до Женевських конвенцій. У Протокол I, який належить до міжнародних збройних конфліктів, включена стаття 79 «Заходи щодо захисту журналістів». Стаття констатує, що:

- журналіст, який перебуває в небезпечній відрядженні в районі збройного конфлікту, будучи цивільною особою, користується в повному обсязі захистом, що надається міжнародним гуманітарним правом цивільним особам;

- за військовими кореспондентами, акредитованими при збройних силах, зберігається особливе положення, яке визнається ст.4-а, п.4 III Конвенції;

- посвідчення особи, зразок якого наводиться в додатку до Протоколу, є доказом, що власник посвідчення справді є журналістом [43, 102].

У відношенні репортера, якого затримують влади країни, громадянином якої він є, застосовується внутрішнє законодавство. Щодо журналістів країни, яка не бере участь у конфлікті, в разі затримання їх однієї з конфліктуючих сторін, діють норми права мирного часу.

Слід розуміти, що саме по собі українське і міжнародне законодавство не в змозі захистити журналіста у всіх абсолютно ситуаціях і, в умовах війни, носить для воюючих сторін скоріше рекомендаційний, декларативний характер. Репортер, що знаходиться на передньому краї, діє на свій страх і ризик, так само як і той, хто виходить на бойові завдання разом з підрозділами спеціального призначення. Практика роботи кореспондентів у зонах стихійних лих і техногенних катастроф показує, що вони легко можуть стати жертвами мародерів і злочинних груп.

Знання журналістом своїх юридичних прав і обов'язків не тільки значно полегшує його перебування в складних умовах бойових дій і катастроф, але й створює сприятливий фон для виконання ним професійних завдань.

Професійний журналіст завжди потурбується про свою безпеку. Цей навик потрібно розвивати, так само, як навики проведення інтерв'ю або журналістського розслідування. Журналіст направляється туди, де повинен сприймати ризик як певну даність. Разом з тим, досвід, напрацьований військовими кореспондентами російських і зарубіжних ЗМІ, доводить, що при виконанні певного комплексу заходів, прояві адекватної ситуації обережності й обачності, ризик можна звести до прийнятного для небезпечної відрядження мінімуму. О. Романюк задля власної безпеки рекомендує ретельно готуватися до відрядження у «гарячі точки». По-перше необхідно зібрати якомога більше інформації про країну, в яку іде журналіст. Запорука власної безпеки - знання законів цієї країни особливо тих, що стосуються свободи слова, право на зйомку фото та відео продукту [46, 49].

Від'їжджаючи на завдання у гарячу точку журналіст має потурбуватися про медичне обстеження, страховку та документи. При виборі одягу слід керуватися декількома міркуваннями: в першу чергу - практичністю (бажано, щоб одяг був одночасно теплим та малопромокаємим, оскільки заздалегідь невідомо, в яких умовах доведеться працювати і ночувати). У складних умовах бойових дій набагато практичнішим буде рюкзак або м'яка спортивна сумка, яку можна при необхідності підкласти під голову при ночівлі. Із собою журналіст має взяти аптечку обов'язково із антисептиками та засобами знезараження води. [57, 12].

Перші кроки з невідомої і небезпечної території - це завжди непросто, тому журналіст має планувати свій приїзд так, щоб забезпечити собі безпечний маршрут. Безперечно, менш загрозливо працювати у групі, або домовитися про допомогу з виконуючими свої обов'язки в зоні бойових дій військовими або працюючими з ліквідації стихійного лиха підрозділами МНС. Логічно використовувати для приїзду та адаптації авторитет і можливості і неурядових організацій, представлених в регіоні. Користуючись такою допомогою, треба розуміти, що журналістів спробують пов'язати певними моральними зобов'язаннями по інтерпретації побаченого, дати однобічну картину того, що відбувається, чого у подачі в ефір треба уникати.

На місці подій для забезпечення нормальної роботи в екстремальних ситуаціях, журналіст повинен виробити програму власних дій. Найобережнішим він має бути підчас прямого репортажу, розвиток дій у якому у «гарячих точках» непередбачуваний. Не варто давати власні оцінки, краще просто викладати факти. Так, наприклад, в жовтні 2007 року військова група під назвою «Ісламська Нація Іраку» оголосила полювання та нагороду в 10 тисяч доларів за голову одного кореспондента, який дозволив собі критикувати діяльність цієї групи в своїх репортажах [43, 117].

Журналіст повинен чітко знати рамки законності власних дій в даному регіоні чи на території держави, де він працює. Якщо місцева влада примусить його конфіскувати плівку, потрібно тримати при собі одну зі старих і непотрібних. Таким способом вправно користувалися американські журналісти під час війни в Іраку [57, 60].

Після виконання завдання доцент кафедри періодичної преси факультету журналістики УрГУ В. Аміров рекомендує складати звіт для того, щоб уникнути припущених помилок в майбутньому. Якщо немає ніякої можливості забезпечити підготовлений матеріал у межах даної країни, можна зберігати дану інформацію і за її межами, наприклад, у мережі Інтернет [3, 41].

Для кореспондентів, що працюють у «гарячих точках», існує декілька факторів ризику. До них, безумовно, слід віднести вільну або мимовільну участь журналіста в політичній боротьбі або в інформаційній війні, адже якщо його дії стануть відомі іншій стороні, то репортера в будь-якому випадку чекають неприємності. Деякі журналісти справедливо стверджують, що їх діяльність схожа на роботу розвідника. Певна схожість існує, бо і той, і інший добувають інформацію, обидва найчастіше потрапляють в екстремальні ситуації, і обидва ризикують життям. І це треба теж мати на увазі і ставитися до цього як до неминучості, як до об'єктивного фактору ризику.

В більшості випадків журналіст, будучи акредитований при певній організації, або той, що виїхав в ту чи іншу точку для вільного пошуку, не володіє дипломатичним імунітетом. А це означає, що будь-який репортер може потрапити під дію місцевих законів, і не буде висланий, а буде арештований - це теж є об'єктивним фактором ризику.

І, нарешті, останнє - непередбачуваність розвитку подій. Адже відомо, якщо в ряді випадків ми можемо передбачити загальну тенденцію того, що станеться в країні, чим закінчиться розвиток тієї чи іншої ситуації, то коли журналіста викрадають, коли у відношенні до нього роблять провокацію - цього ніхто ніколи не знає, це кожен повинен відчувати і сам себе оберігати.

Взяття в заручники журналістів в Україні не є розповсюдженим. Такі випадки траплялись скоріше в 90-ті роки та на початку 2000-х, і були більш пов'язані зі з'ясуванням стосунків між бізнес-структурами. В заручники українських кореспондентів можуть взяти у так званих «гарячих точках» - Іраку, Афганістані, Чечні тощо [37, 83]. Журналіста можуть викрасти з міркувань політичної вигоди (щоб привернути увагу широкої громадськості), економічної вигоди, через помсту, помилково, або для того, щоб використати його як гарантію безпеки.

Часто, захоплення в заручники планується заздалегідь і є системним. Журналіст повинен оцінити потенційний ризики власного захоплення і якщо він у групі ризику, обов'язково потрібно продумати, наскільки легко для викрадача було б взяти його у заручники. Зловмисникам потрібен час, щоб дізнатись певну інформацію про нього, визначити ті події або ситуацій, коли він найуразливіший.

У випадку коли журналістаузяли в заручники, головне - не втратити самовладання. Щоб пережити тривалий період стресу, слід навчитись позитивно сприймати дійсність і не виявляти свої емоції настільки довго, наскільки це можливо.

Держави, що не беруть участь у конфліктах, також як і всі задіяні сторони, повинні вжити ефективних заходів, щоб гарантувати, що вони самі, збройні сили, комбатанти, секретні і розвідувальні служби та інші посадові особи, які беруть участь у боротьбі з тероризмом, будуть розуміти і поважати права журналістів як цивільних осіб відповідно до Женевської Конвенції та Додатковими Протоколами до неї, також як їх право на свободу вираження поглядів.

Держави повинні приділяти достатні ресурси й увагу запобіганню нападів на журналістів, розслідуванню таких нападів, коли вони відбуваються, і негайному притягненню винних до судової відповідальності. Це знизить об'єктивні ризики для безпеки життєдіяльності працюючих у «гарячих точках». Ті держави, що не беруть участь у конфліктах, також як усі конфліктуючі сторони, ніколи не повинні дозволяти особам, які перебувають у них на службі, або комбатантам зображувати з себе кореспондентів або намагатися використовувати журналістівяк своїх агентів [3, 66].

Медійні, журналістські, видавничі і телерадіомовні асоціації, академічні установи та інші структури громадянського суспільства обов'язково мають вжити заходів, щоб посилити безпеку репортерів, які висвітлюють конфлікти і тероризм, у тому числі шляхом навчання, вдосконалення інструкцій з безпеки і забезпечення відповідним обладнанням. Така тенденція простежується лише в декількох європейських державах. Україна до них, на жаль, не відноситься.

Індустрія ЗМІ і міжнародне співтовариство повинні розглянути питання про заснування фонду з метою надання допомоги малозабезпеченим медіа-організаціям і вільним журналістам в отриманні доступу до навчання з питань безпеки і до обладнання, що дозволить врятувати чимало життів.

Спілка журналістів Росії випустила заяву, в якій закликав закордонних колег виробити загальні стандарти для висвітлення теми тероризму. Для цього фахівці запропонували, зокрема, провести в Росії глобальний форум, присвячений ролі ЗМІ у протидії світовій терористичній загрозі. Російські журналісти сподіваються, що завдяки виробленню єдиних стандартів працівники засобів масової інформації по всьому світу зможуть перестати звинувачувати один одного в подвійних стандартах. Автори заяви переконані, що загальні для всіх журналістів правила необхідні, і при цьому вони можуть «конкретизуватися в регіональних, національних або корпоративних етичних кодексах» [47, 29].

Події на інформаційних полях глобальної терористичної війни - від конфузу британської ВВС з «двома жертвами» вибухів в Лондоні до скандального інтерв'ю Басаєва на американському телеканалі АВС, що викликали неадекватну, в дусі «холодної» війни, реакцію української влади - змушують повернутися до ідеї вироблення міжнародним медійним співтовариством єдиних професійно-етичних стандартів. Спілка журналістів України вже зробила перші кроки в цьому напрямку, в 2001 році прийнявши «Кодекс українського журналіста НСЖУ». У Російській Федерації у 2003 році Індустріальний комітет ЗМІ розробив «Антитерористичні конвенції. Правила поведінки ЗМІ у випадках терористичного акту і контртерористичної операції». У свою чергу, міжнародна конференція ЮНЕСКО «Тероризм і засоби масової інформації» (Маніла, 2002) закликала медійні асоціації до обговорення «етичних проблем, що стосуються висвітлення тероризму в ЗМІ», а Рекомендація ПАРЕ 1706 (2005) - до розробки кодексу «поведінки для журналістів, фотографів і редакторів, які займаються питаннями терористичних актів і загроз » [47, 60].

Світова спільнота журналістів, редакторів, видавців і мовників зацікавлена в тому, щоб мати єдині і досить деталізовані стосовно до різних ситуацій орієнтири професійної поведінки, які можуть далі конкретизуватися в регіональних, національних або корпоративних етичних кодексах. Принципово важливо, щоб ці орієнтири були вироблені самим співтовариством, за участю психологів, соціологів, етнологів, теологів та інших експертів, а не нав'язані ззовні. Вони повинні дотримуватися всіма ЗМІ та поважатися всіма владами.

Вироблення єдиних стандартів у висвітленні теми тероризму повинна покласти край взаємним обвинуваченням у застосуванні «подвійних стандартів». Одночасно вона сприятиме пошуку універсального визначення тероризму і, в кінцевому підсумку, прийняттю державами - членами ООН всеосяжної антитерористичної конвенції, на чому свого часу наполягав Кофі Аннан. У зв'язку з цим СЖР звертається до ЮНЕСКО, ОБСЄ, Раді Європи, Міжнародної Федерації Журналістів, Міжнародного інституту преси та іншим міжурядовим і неурядовим організаціям, що мають компетенцію у сфері масової інформації, із закликом найближчим часом провести глобальний форум, присвячений ролі ЗМІ в протидію світовій терористичній загрозі. Національна спілка журналістів України сподівається, що до їх ініціативи приєднаються всі медійні організації та асоціації країни.

Рекомендації для журналістів по кожній із груп ризику детально розроблені як у спеціальній літературі (наприклад, Х.-П. Гассер. Захист журналіста в небезпечних відрядженнях; Моду А. Міжнародне гуманітарне право та діяльність журналістів. Журналісти в «гарячих точках»), так і в рекомендаціях журналістських спільнот. При всій «елементарності» рекомендацій вони досить дієві і допомогли врятувати життя і здоров'я вже не одному представнику друкарської та телевізійної братії. Потрібно розуміти, що абсолютної безпеки у відрядженні в «гарячі точки» гарантувати не може ніхто. Ніхто також не може дати універсальних, «загальноситуаційних» порад щодо поведінки журналіста і в відрядженнях в зону, наприклад, стихійних лих. Однакових випадків не буває в принципі, і тим не менш, прислухатися до досвіду колег, які пізнали небезпеки на собі, варто.

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ НОВИННИХ СЮЖЕТІВ ПРО ТЕРАКТИ, ЕКСТРЕМАЛЬНІ ПОДІЇ ТА КАТАСТРОФИ НА УКРАЇНСЬКОМУ ЦЕНТРАЛЬНОМУ ТЕЛЕБАЧЕННІ

Чималої кількості етичних помилок під час висвітлення екстремальних подій припускаються журналісти в засобах масової інформації різних країн. Щоб визначити рівень якості висвітлення терактів, катастроф та стихійних лих на українському телебаченні, ми проаналізували сюжети про найгучніші техногенні та природні трагедії світу, що транслювалися в випусках новин за період 2000-2012 рр.

2.1 Стихійні лиха в ЗМК

У серпні 2005 року метеорологи зафіксували наймасштабніший ураган за всю історію Сполучених Штатів «Катріна». Дана катастрофа стала провідною темою світових новин на українському телебаченні того періоду. Щодня протягом декількох тижнів телеканал «Інтер» передавав нові цифри з місця трагедії. Жоден з українських журналістів та операторів не відбув у відрядження до США, тому всі телекомпанії почергово випускали в ефір один і той же відеоряд, однакові інтерв'ю Президента Сполучених Штатів Джорджа Буша та речника з Міністерства надзвичайних ситуацій із зверненнями до громадян держави, закликами та попередженнями, лише змінюючи порядок планів. Відзначилися у висвітленні стихійного лиха лише журналісти «ICTV», які віднайшли в Інтернеті любительське відео американців з епіцентру урагану та першими випустили в ефір ці кадри.

Деякі українські журналісти ледве не дійшли до інформаційного садизму під час висвітлення даної катастрофи, коли майже з захватом та в подробицях описували страждання та втрати американських сімей. Певну категорію людей, вразливих і ранимих, така інформація травмує та сенсибілізує, знижуючи поріг психічної травматизації.

У жовтні 2012 року на території північно-східної Америки зафіксували ще один масштабний ураган «Сенді». Стихійне лихо стало провідною темою новин, після виборів у Верховну Раду,у нашому медійному просторі. Сюжети про масштаби стихійної катастрофи на території північно-східної Америки на таких телеканалах як «1+1», «СТБ», «Новий», «ICTV», «Новини 24» тощо базувалися на інформації та відео, що було представлене американськими інформагентствами.До речі, лише тільки «ICTV» позначили, з якого джерела надійшов відеоматеріал для сюжету.

Телеканал «СТБ» майже не щодня сповіщав нові подробиці надзвичайного становища в Америці. Журналісти протягом кількох днів використовували майже однаковий відеоряд, вибираючи «найсмачніші» кадри відзнятого американцями відео, не позначаючи його плашкою «архів», що викликало в глядачів телеканалу «СТБ» ілюзію незмінного становища американського народу протягом великого проміжку часу, не дивлячись на те, що телевізійники передавали в ефірі інформацію про поліпшення метеорологічних умов у більшості штатів США.

Згідно з етичними нормами, журналісти мають подавати лише перевірену інформацію без здогадок та припущень. Цей пункт стосовно економічних збитків після урагану «Сенді» на території США, порушили майже всі українські телеканали, до того ж кожний із них оперував абсолютно різними цифрами, розбіг яких вимірювався десятками мільярдів доларів.

Замість того, щоб проінформувати українське населення про масштабність стихійного лиха, «5 канал» пішов іншим шляхом, і більшість своїх новинних сюжетів присвятив темі вигоди урагану для американської влади підчас виборчої кампанії. Телеканал «UBR» взагалі екстремальну подію стушував, зробивши сенсаційну заяву про те, що ураган «Сенді» став причиною падіння НЛО, що, до речі, безпідставно може викликати серйозну хвилю паніки серед певних верств населення.

Телеканал «Новини 24» на відміну від конкурентів не лише проінформував про критичне становище американців, але й продемонстрував шляхи вирішення проблем, що з'явилися після негоди: гуманітарну допомогу, ремонтні роботи метрополітену, журналісти показали інтерв'ю людей, які живуть в умовах евакуації та не покладають надій на покращення метеорологічної ситуації на батьківщині. Таким чином, телевізійник уникнув нав'язування глядачам та потерпілим від урагану стану безпорадності, натомість вселивши в людей надію на краще майбутнє.

Загалом усі українські центральні телеканали уникали в новинних сюжетах синхронів з постраждалими від урагану, але якщо такі й мали місце («Новий», «5 канал», «Новини 24»), висловлювання людей не були занадто негативними та емоційними, що є безперечним плюсом для телеаудиторії.

26 грудня 2003 року на території Ірану стався землетрус, в якому загинуло 43 тисячі людей.Про трагедію сповістили всі українські телеканали, висловивши лише припущення про матеріальні збитки для країни та вказуючи приблизні цифри загиблих. Лише журналісти «1+1» оприлюднили декілька варіантів цифр: версію, надану офіційними джерелами і версію місцевих ЗМІ.

Опісля трьохтижневої пошуково-рятувальної операції, оновлені дані пустили ефір тільки «Новини 24», «UBR» та «5 канал». Загалом, оновлену інформацію майже не щодня подавав телеканал «Новини 24», щоправда, змінюючи в сюжетах лише декілька речень.

Телеканал «UBR» використав інтерв'ю з потерпілим, відзняте місцевим телебаченням. Воно відповідало всім етичним нормам: інтерв'юер надавав лише фактичну інформацію - врівноважено та беземоційно. Недоліком роботи журналістів над даною темою було використання у відеоряді крупних планів із неповнолітніми постраждалими.

Масштабний поштовх землі у Китаї в провінції Сичуань стався 12 травня 2008 року. Найбільш детально цю тему висвітлив «5 канал», використавши відеоряд, наданий світовими інформаційними агентствами. Журналісти зупинилися на кількості жертв, матеріальних збитках країни, висвітлили питання щодо відсутності загиблих українців тощо. Єдиним недоліком сюжетів є порушення етичного кодексу стосовно використання крупних планів на відео поранених дітей.

Телеканали «Інтер» та «1+1» обмежилися лише констатуванням факту землетрусу та кількості його жертв, не використовуючи жодних коментарів фахівців в галузі сейсмології, чим позбавили людей необхідної інформації щодо причин та можливих поштовхів у майбутньому.

Землетрус у східного узбережжя острова Хонсю в Японії, також відомий, як Великий східнояпонський землетрус магнітудою у 9,0 відбулося 11 березня 2011 року.

Любительську зйомку першого стихійного лиха випустив в ефір «5 канал», залишивши кадри будівель, що осипаються прямо на людей. «Новини 24» використали у сюжеті запис із автомобільного відеорегістратора у самому епіцентрі цунамі, випустивши заразом кадри тонучих дітей у машинах на автомагістралях.

«5 канал» та «1+1» були найоперативнішими серед вітчизняних конкурентів у інтерв'ю з постраждалими українцями на території Японії. Через кілька годин після землетрусу обидва канали зв'язалися за допомогою скайпу зі студентами, які детально описали перебіг подій.

Повідомлення про цунамі, яке стало наслідком землетрусу, всі українські телеканали підкріпили відеорядом, відзнятим японськими журналістами з гелікоптеру, на якому якомога краще видно масштаби катастрофи.

Як відомо, цунамі спричинило ще одне лихо для японців - вибух на АЕС Фукусіма-1. Українські журналісти («5 канал», «1+1», «Перший») за відсутності коментарів місцевих фахівців стосовно аварії оперативно знайшли вихід зі становища і звернулися до експертів з НАН України за припущеннями науковців щодо можливого перебігу подій із радіаційною ситуацією на території Японії та держав-сусідів.

Питання щодо матеріальних збитків країни через цунамі першим підняв телеканал «Новий». На жаль, знов відбулася розбіжність у цифрах на різних українських телеканалах, хоча всі вони посилалися на одне джерело - інформаційне агентство «Інтерфакс».

Провідне місце у висвітленні наслідків трагедії зайняли два українські телеканали - «5 канал» та «1+1». Останній був єдиним, хто відправив у Японію спеціального кореспондента Олександра Романюка за ексклюзивним відео та інтерв'ю з постраждалими. Журналіст «Телевізійної служби новин» зібрав невичерпний матеріал для сюжету з місця катастрофи. Треба віддати належне репортеру за те, що не дивлячись на трагічність події у власному сюжеті він використав більш нейтральні, а місцями й позитивні інтерв'ю з потерпілими. «У нас, звичайно, немає газу, немає води, немає тепла, але я щасливчик, що залишився живий», - розповідає один із інтерв'юерів кореспонденту. телебачення екстремальний журналістика сюжет

30 серпня 2012 року на території Еквадору сталося виверження вулкану Тукурахуа. Воно подавалося на українських телеканалах переважно у вигляді ВМЗ. Це, очевидно, було викликано недостатністю інформації для більш детального висвітлення стихійного лиха. Лише декілька телеканалів («Інтер», «ICTV» та «Перший») підкріпили закадровий текст синхронами. До речі інтерв'ю з науковцями-сейсмологами використали лише журналісти «Інтеру» та «Першого», кореспонденти «ICTV» надали перевагу враженням свідків виверження вулкану. Таким чином телеглядачам журналісти не надали повної інформації щодо перебігу подій на Еквадорі та можливих наслідків стихійного лиха. Жоден з кореспондентів навіть не обмовився про об'єм матеріальних збитків та необхідність жителів найближче розташованих сіл в евакуації.

Гірш за всіх дану подію висвітив телеканал «UBR», використавши тип подачі матеріалу «без коментарів». «Екстремальні» події даного характеру обов'язково мають бути підкріплені інформацією щодо кількості загиблих, постраждалих, евакуйованих місцевих жителів та туристів. В іншому випадку краще зовсім не видавати даний матеріал в ефір.

22 листопада 2012 в Новій Зеландії також ознаменовано датою виверження вулкану. До висвітлення в ефірі даної природної катастрофи журналісти українських телеканалів підійшли більш виважено та серйозно. Це видно з наданого відеоряду та викладу інформації з наукового погляду, а не, як дуже часто відбувається на нашому ТБ, зі сторони лише побаченого. Не дивлячись на те, що відео, використане в сюжетах було, очевидно, взяте в інформаційних агентствах, інтерв'юерами на телеканалах виступали зовсім різні люди: від науковців-сейсмологів до цілого апарату Міністерства надзвичайних справ у Новій Зеландії. Кореспондент телеканалу «24 Новини» також заручився синхронами свідків, які, до речі, не заглиблюючись у трагічність події, просто переповіли історію того, як вони дізналися про виверження вулкану. «Головне, що всі живі та здорові», - закінчив турист.

Журналіст «5 каналу» окрім викладеного вище використав у сюжетах рекомендації місцевим жителям та туристам, надані фахівцями в галузі безпеки життєдіяльності, на випадок якщо в радіусі небезпеки знаходитимуться жителі країн СНД.

2.2 Висвітлення терористичних актів та воєнних дій

1 вересня 2004 школа №1 у місті Беслан була захоплена терористами, де 1128 дітей і дорослих взяли в заручники. 3 вересня в результаті теракту загинули 334 людини, в тому числі 186 дітей.

За перебігом визволення школярів спостерігав весь світ. Українці нову інформацію дізнавалися переважно з 4 телеканалів - «Перший», «Інтер», «1+1» та «ICTV», які в перші дні трагедії ретранслювали відео, відзняте російськими телекомпаніями: «Первым Национальным», «НТВ» та «Ren-TV».

За відсутності у перші 2 дні захвату бесланської школи №1 необхідного для вражаючого ефекту відеоряду, російські журналісти вдаються до порушень етичних норм, використовуючи інтерв'ю з родичами захоплених у заручники. Незважаючи на заборону оперативним штабом, Радою Безпеки ООН та Генпрокуратурою, репортери все ж таки намагалися дізнатися майбутній план дій правоохоронців щодо складеної ситуації. Дана тактика репортерів навпаки сприяє зміцненню позицій терористів, затрудняє дії співробітників контртерористичних підрозділів, а тим більше - прямо або побічно створює додаткові загрози життю та здоров'ю заручників.

Українські центральні телеканали беззастережно передавали всю інформацію, що надходила до них, включаючи кожну вимогу терористів, яку ті передавали за допомогою заручників. Непрофесійною та неетичною видалася критика російської влади журналістами «ICTV» у невиконанні головних вимог терористів. В задачі ЗМІ навпаки входить переконливо довести обґрунтованість використання сили проти терористів, розкривати небезпеку й антигуманну сутність тероризму, дегероїзувати його лідерів та виконавців, а не йти у зловмисників на поводу.

Вранці 2 вересня українські ЗМІ, посилаючись на прес-секретаря Олександра Дзасохова повідомили про те, що кількість захоплених становить 354 людини, що втричі менше за реальну кількість заручників. Згодом дана обставина стала джерелом протиріч і суперечок, винуватців якої не виявили навіть сьогодні.

Коли на других день терористи відпустили 24 заручника, після медичного обстеження та допиту відділу спецназу на потерпілих накинулися журналісти за свіжою інформацією. В даному випадку репортери мали б поспілкуватися з бойовиками чи медперсоналом, аби ще більше не травмувати фізично та емоційно виснажених людей.

Враховуючи помилки під час висвітлення теракту на Дубровці у 2002 році, 3 вересня журналісти всіх телеканалів відмовилися від прямих включень одразу після вибухів та розпочатого бойовиками штурму. Пряме включення відновили телеканали «Перший» та «Інтер» через декілька годин, не уникаючи кадрів зі скривавленими тілами загиблих як дорослих, так і дітей. Безумовно, в даній ситуації неможливо було уникнути кривавої драми на телеекрані у прямому ефірі, тому більш доречно було відредагувати картинку перед випуском його для мільйонної аудиторії. Для оперативності журналісти мали б коментувати перебіг подій усно, не підкріплюючи його відеорядом.

Про наслідки трагедії у Беслані говорили всі українські центральні телеканали, використовуючи як архівне відео за 1-3 вересня 2004 року, так і нові кадри з місця події. 7 вересня одразу ж після репортажу російського телеканалу «НТВ», українські телекомпанії «Інтер», «5 канал», наступного дня - «ICTV» та «Перший» показали відеозапис, який відзняли всередині захопленої школи самі терористи. Як результат, загальні та середні плани тіл загиблих, дітей, що тримають руки за головою під дулом пістолета бачив кожний пересічний громадянин, в тому числі й десятки родичів захоплених у полон. Акцентуація на перебігу подій, детальний показ знущань над заручниками має негативний вплив на емоційний стан потерпілих та уразливих телеглядачів.

13 вересня журналіст «ICTV» у інформаційно-аналітичному сюжеті про трагедію в Беслані описав точне місце розташування бійців спецназу та ОМОНу, тим самим поширюючи конфіденційну інформацію, яка може зіграти на руку зловмисникам у майбутньому. Володіючи даною інформацією, терористи зможуть уникнути певних помилок, наприклад, у захваті іншої будівлі в даній країні.

У ряді сюжетів про трагедію в Беслані, що виходили на телеканалах «Перший», «5 канал», «Новий», «Новини 24» та «СТБ» протягом 2004-2007 рр., лунають різкі висловлювання на адресу осіб чеченської національності в цілому. Неважливо, що слова ці йдуть не з вуст автора сюжету, а з'являються лише у ході інтерв'ю, все одно журналіст має усвідомлювати, що такі висловлювання можуть стати причиною розпалювання національної ворожнечі.

Простежується в даних сюжетах і проблема використання займенників «ми» та «вони», що підсвідомо протиставляє людей виокремлювати нації та ставитися ворожо не лише до терористів, а й до всіх представників певної національності.

Доволі значна кількість сюжетів про наслідки трагедії у бесланській школі на українських центральних каналах базувалася на припущеннях «що було б, якщо...», а не на тому, як жити далі, який досвід можна витягти на майбутнє, як зробити, щоб подія не повторилося, як краще ліквідовувати його наслідки. Орієнтація на минуле в ЗМІ змушує людей почуватися пригніченими та безпорадними, тому негативно впливає на подальше психологічне відновлення.

29 березня у Москві пролунали два вибухи на станціях метро «Луб'янка» та «Парк культури». Від вибухів загинули 40 осіб, кількість постраждалих перевищила 60 людей.

Для телеканалу «Інтер» інформацію про теракт кілька разів на день надавала спецкор Ірина Юсупова. Не дивлячись на те, що репортерка частково у своїх сюжетах використовувала відео, відзняте очевидцями трагедії, вона уникала масових сцен із загиблими, а також не акцентувала увагу на емоціях поранених, використовуючи фактажний метод передачі інформації.

У інформаційному випуску «ТСН», що виходить на телеканалі «1+1», навпаки акцент робили на відеокадрах із пораненими, яким у той час лікарі надавали медичну допомогу. Доходило до того, що жертви вибуху затуляли обличчя руками, просили їх не знімати, але кадри із пораненими все одно пішли в ефір.

«5 канал», на відміну від інших українських телеканалів, передав лише інформацію про час, місце трагедії, кількість поранених та загиблих. Свою увагу журналісти зосередили на профілактичних та антитерористичних діях владних структур Російської Федерації. Варто позитивно відмітити даний підхід до висвітлення терористичного акту, бо в сюжетах «5 каналу» відсутня орієнтація на пошук причин і винуватців того, що сталося. Можна довго розмірковувати про причини і винуватців, посилюючи взаємну ворожість і готуючи тим самим ґрунт для нових конфліктів.

Декілька українських телеканалів («Інтер», «СТБ», «1+1», «ICTV») випустили в ефір звернення Доку Умарова, який взяв на себе відповідальність за подвійний теракт у Москві. На відео Умаров заявив, що ця атака була «ударом у відповідь і акцією відплати за різанину, влаштовану російськими окупантами, найбідніших жителів Чечні і Інгушетії, які збирали черемшу під Арштами 11 лютого» і наголосив на тому, що це не останній напад на російський народ. Опираючись на світовий досвід, такі заяви негативно впливають на психічний стан людей, що може призвести до масової паніки та появи фобій у пересічних громадян. До того ж, оприлюднюючи заяви такого роду, телеканали виконують головне бажання терористів - залякування мирного населення.

В даній ситуації ряд етичних помилок допустили українські журналісти в лексичній складовій своїх телевізійних сюжетів, використовуючи, наприклад, термін «шахідка». Використання даного терміну веде до розпалювання релігійної ворожнечі, створює у мусульман відчуття стану війни з іновірцями, оскільки шахід в ісламі зовсім не воїн-смертник, яким його вважають на території країн СНД.

Швидкий потяг №166 «Невський експрес» зійшов з рейок 13 серпня в 21:38 на перегоні Бурга - Мала Вішера Жовтневої залізниці. Причиною аварії назвали підрив залізничних колій, слідчі органи кваліфікували підрив поїзда як терористичний акт. Українські журналісти одразу прозвали даний теракт «кавказьким слідом», ще до того, як були зібрані докази провини людей, причетних до трагедії. Першим після росіян таку заяву зробив телеканал «СТБ», згодом за ним повторили й інші українські ЗМІ.

Пізніше, коли обвинувачення лягли саме на групу з 4 людей кавказької національності, українські телеканали зарясніли назвами сюжетів в новинах: «Кавказькі моджахеди заявили про успішну диверсійну операцію проти «Невського експресу» («1+1»), «Кавказькі моджахеди взяли відповідальність за підрив потягу в РФ» («Інтер») тощо. До того ж телеканал «Інтер» оприлюднив заяву-звернення терористів та їх погрози щодо проведення подібних терактів у майбутньому у ефірі новин. Це призвело до нестабільної ситуації в країні, особливо після того, як відбувся другий підрив «Невського експресу» 27 листопада 2009 року. Терористи добилися поставленої цілі - залякати російський народ. А в цьому, звісно, зловмисникам допомогли ЗМІ, які, в свою чергу, мали б акцентували увагу на контртерористичних діях держави задля спокою в країні.

Неодноразово українські журналісти використовували у своїх сюжетах про підрив «Невського експресу» дефініцію «ісламісти», зрозуміло ж, у негативному сенсі, чим підштовхували телеглядачів до релігійної нетерпимості. До того ж репортери «Інтера» за власною ініціативою підв'язали теракт до мусульманського Курбан-байраму - свята жертвоприношення, яке вважається великим днем для людей, що сповідують іслам.

Терористичний акт в Мумбаях (Індія) відбувся 14 травня 2008 року. «Плач, море крові, десятки тіл лежать прямо на головному проспекті міста», - так починається підводка до сюжету на телеканалі «1+1». У погоні за яскравими образами журналісти добирають якомога вражаючі фрази, створюючи літературними засобами більш емоційну картину катастрофи, тим самим не думаючи про реакцію людей, які дивляться даний репортаж. До того ж кореспонденти використовують любительську відеозйомку дуже поганої якості, де важко розібрати певні деталі того, що відбувається. Позитивним моментом у сюжеті телевізійників «ТСН» є те, що, на відміну від інших українських центральних телеканалів, лише вони взяли до уваги інтерв'ю мера міста, який закликав людей не вдаватися у паніку через підірвані гранати, а боротися з горем втрати та продовжувати нормальне життя.

Такої ж політики дотримався «5 канал», коли випустив в ефір звернення Прем'єр-міністра Індії до громадян країни після теракту в місті Мумбаї 7 вересня 2011 року. Окрім слів підбадьорення, посадова особа заявила про початок активної контртерористичної діяльності; прем'єр запевнив всіх жителів Індії у професійній підготовленості бойовиків, що планують розпочати штурм та необхідності обраних ними плану дій. Така заява заспокоїла людей, але, на жаль, не обійшлося й без підводних каменів: терористам також стало відомо про майбутній штурм. До того ж, журналісти виголосили певні деталі запланованого штурму через синхрони глав Міністерств закордонних справ Німеччини та Франції.

Недоліком інформаційних сюжетів на дану тематику стала відсутність конкретики. Журналісти «1+1», «СТБ», «Нового», «Інтеру» повідомили лише загальні назви місць теракту: лікарня, готелі, станція залізничного вокзалу тощо. В такому випадку репортери мали б точно зазначити місце вибухів, як це зробив «Новини 24» та «5 канал», аби виключити плутанину. Цілком можливо, що у телеглядачів родичі та знайомі знаходилися в даний період саме в Мумбаї, тому подавати точну інформацію із зазначенням місць, кількості жертв та поранених вкрай необхідно.

Журналістом «5 каналу» було висловлене припущення щодо причин теракту. В ефір пішла непідтверджена версія щодо релігійного підтексту злодіянь. Кореспондент використав ряд неетичних висловів у сторону терористів, що цілком могло ворожо налаштувати українців відносно людей, що сповідують іслам. До речі, після розслідування дана думка була спростована речником Міністерства внутрішніх справ Індії, та були названі інші причини теракту. Журналісти «Першого» запевнили глядачів, що терористи шукають громадян Сполучених Штатів та британців, але дана версія також була спростована індійською владою за відсутності доказів.

Позитивною є позиція українських журналістів стосовно спілкування з постраждалими від даного теракту. Всі працівники українського телебачення, що висвітлювали трагедію, обмежилися лише інтерв'ю з очевидцями та представниками поліції.

13 грудня 2011 року у бельгійському місті Льєжі невідомий підірвав чотири гранати на автобусній зупинці поряд з центральною площею Сен-Ламбер, а потім відкрив вогонь по відвідувачах розташованого поруч ринку. Жертвами вибухів і стрілянини стали 4 осіб, ще 75 людей отримали серйозні поранення.

На відміну від попередніх сюжетів позичене у іноземних ЗМІ відео майже на всіх центральних телеканалах України відрізнялося одне від одного.

Телеканали «1+1», «Новини 24», «Новий» та «5 канал» декілька разів у свої сюжетах називають трагедію терактом, хоча насправді служба безпеки Бельгії дотримується дефініції кримінального злочину. До правоохоронної служби прислухалися лише 2 українські центральні телеканали: «Перший» та «СТБ», які у матеріалі не називали зловмисників терористами.

Найбільше у висвітленні даного інциденту заплутався телеканал «Новини 24», випустивши 4 сюжети з різним змістовним наповненням. Протягом дня на цьому каналі декілька разів змінювалася не тільки кількість підірваних гранат, а й кількість зловмисників. Спочатку журналіст називав трьох правопорушників, згодом заявила про підтверджений бельгійською міліцією факт, що підривник був лише один. Наступного дня, 14 грудня репортер сказала вже про чотирьох винуватців в трагедії, чим зовсім заплутала телеаудиторію. Непрофесійний підхід до висвітлення подій такого характеру може не тільки дезорієнтувати глядачів, а й нашкодити пошуково-слідчій групі.

Під цікавим кутом зору інформацію щодо кримінального злочину подав репортер телеканалу «1+1». Сюжет базувався на розповіді колишньої мешканки України, що вимушено стала очевидцем трагедії, не знаходячись на місці підриву. Анжела Гавриличенко розповіла про те, як вона чула по радіо про події на площі і як намагалася забрати зі школи, що знаходилася поряд із місцем трагедії, свого сина. Внаслідок цього включення через скайп, глядачі буквально з перших уст дізналися про деталі інциденту та про заходи безпеки, яких дотрималося правління міста та правоохоронці. Матеріал не був обтяжений зайвими фактами та відеоматеріалом, через що був легко сприйнятий аудиторією.

27 квітня 2012 року в Дніпропетровську відбулася серія терористичних актів, що стались в центрі міста. Внаслідок вибухів постраждало 27 осіб, зокрема дев'ятеро дітей.

Українські телекомпанії, озброївшись аматорським відео очевидців подій, оперативно передали інформацію у випусках новин. Відеокадри, що пішли в ефір, майже на всіх телеканалах країни не відповідало вимогам Етичного кодексу українських журналістів. Можливо, причина в тому, що зйомка проводилася не фахівцями, але це не виключає відповідальності журналістів перед глядацькою аудиторією.

До того ж телеканал «Новини 24» оприлюднив відеофайли, відзняті камерою спостережень під дахом однієї з будівель ще до того, як на це дали дозвіл працівники служби безпеки України.

На «1+1», «ICTV» та «5 каналі» переважали макроплани з калюжами крові; неодноразово крупним планом були показані жертви зловмисників, яким в той час лікарі надавали першу допомогу. На «СТБ» та «5 каналі» з'явився ряд синхронів з учасниками та очевидцями подій, які ще не відійшли від шокового стану, їх мова була сплутана та зверхемоційна. В даній ситуації журналісти прагнули передати всю трагічність події, але натомість завдали моральних збитків потерпілим та їх родичам, а імовірно й шокували телеглядачів.Кореспондент «СТБ» навіть задала питання до очевидців: «Вам страшно?», чим самим знову повернула постраждалих до стану, який ті перенесли декілька хвилин тому. Апеляція до емоцій в даному випадку не є виправданою та коректною по відношенню до інтерв'юера.

Ще до виголошення генпрокуратурою України протиправних дій у Дніпропетровську терактом ряд українських телеканалів, зокрема «1+1», «5 канал» та «Новий» вже на повну називали зловмисників терористами. Наприклад, «СТБ» та «Інтер» не поспішали з власним визначанням екстремальної ситуації, тому в першу чергу звернулися за коментарієм до фахівців щодо дефініції даної протиправної дії.

Конфлікт між Ізраїлем та Палестиною, що здобув свого піку у листопаді 2012 року, щодня обговорювався на всіх українських центральних телеканалах. Дуже помітно, що всі українські репортери намагалися бути нейтральними у оприлюдненні даного конфлікту, але все ж таки їм не завжди вдавалося побудувати сюжети, рівноправно висвітлюючи позиції двох сторін. Наприклад, журналісти телеканалу «Інтер» доволі часто використовують інтерв'ю з офіційними представниками управлінського апарату цих двох держав, але майже кожен сюжет побудований таким чином, що речниками виступають особи лише однієї із сторін. Вірогідно, це наслідки того, що журналісти хочуть оперативно видавати інформацію, що тільки-но з'явилася. Але телеглядачі, які фізично не можуть дивитися всіх випущених в ефір сюжетів, можуть неправильно опрацювати інформацію, яка надається репортерами непропорційно протягом цілого дня.

У погоні за найяскравішими кадрами, українські центральні телеканали під час висвітлення конфлікту між Палестиною та Ізраїлем часто використовують відеоряд перепалок між населенням з використанням зброї, підручних засобів; кожна випущена по населеному пункту ракета демонструється глядачам з гелікоптера; в ефірі транслюють відео дітей з автоматами в руках. Це певним чином, грає на руку людям, що керують конфліктом між країнами, демонструючи не тільки одна одній свою радикальну позицію, а й доносячи її всьому світу. Це подібно до ситуації з тероризмом: він нікому не буде потрібний, якщо про нього не буде говорити весь світ.

«СТБ» - єдиний український телеканал, який показав страшні відеокадри з воїнами ХАМАСу, що розстріляли шістьох людей за обвинуваченням у зраді, а потім тіла вбитих, прив'язані до мотоциклів, возили вулицями міста. Такі прояви звірства не мають демонструватися на телебаченні. Виправдання випуску в ефір подібного відеоряду могло би бути лише в тому випадку, якщо б це завадило продовженню подальших перехресних воєнних дій. В даній ситуації - це груба етична помилка журналістів.

Почасти українські репортери забувають, що погляди етнічних екстремістів не можна екстраполювати на всіх представників певної національності, як про це говорять, наприклад, журналісти «Нового», «5 каналу», «Першого», «СТБ», коли угрупування ХАМАС прирівнюють до цілої держави з однаковими поглядами.

До речі, журналісти «5 каналу» та «Першого» неодноразово вдалися до використання термінів, що суперечать дотримання елементарної релігійної терпимості. Кореспонденти «СТБ» конфесійної тематики уникають, але й не шкодують красномовних тропів задля висвітлення масштабів трагедії, підсилюючи небажаний ефект того, що відбувається.

Телеканал «Новий» випустив в ефір зверхемоційне інтерв'ю з жінками-ізраїльтянками, в яких під час воєнних дій загинули рідні. Вони, не стримуючи розпачу, звертаються до палестинців, використовуючи заклики до розплати, що є неприпустимим у телевізійному просторі, особливо незацікавлених у конфлікті країн.

Значної уваги приділяють репортери темі українців в даному протистоянні. Наприклад, «5 канал» та «Новини 24» майже не щодня сповіщають про кількість евакуйованих та потерпілих вихідців з України.

2.3 Аналіз телевізійних сюжетів про катастрофи

У серпні 2006 року на території населеного пункту Новобогданівка (Запорізька область) через вибух артилерійських снарядів полум'ям зайнялася територія в 3 гектари. Першими спрацювали українські телевізійники, які надали кадри вибухів з вертольота. «Перший», «1+1», «Новий» одразу ж звернулися за необхідною інформацією речника МНС. Лише журналісти «5 каналу» під час трагедії звернулися до колишніх артилеристів, що надали необхідну інформацію про можливі наслідки даного інциденту (час горіння та кількість негативних викидів в атмосферу).

Журналісти «ТСН» («1+1») повідомили про термінову евакуацію 1,5 тисячі людей з розташованих поблизу населених пунктів, коли репортери «СТБ» говорили лише про півтисячі. Причиною тому стала неперевірена журналістами «СТБ» інформація у офіційних джерелах.

Щодо визначення основних причин займання, першими з даним питанням виступили репортери «5 каналу», виокремивши декілька можливих помилок у поводженні з боєприпасами. Одну з версій вони підтвердили вже через 2 дні офіційною заявою речника МНС. Лише декілька каналів («1+1», «5 канал», «Перший») знову повернулися до теми вибухів, коли відбувся суд над правопорушниками, що стали причиною займання такої масштабної території. Вони використали у своїх сюжетах не лише інтерв'ю із суддею та прокурором, але й дали висловитися осудженим, тим самим показавши обидві сторони конфлікту. Інші ж телеканали, так і не сповістили про остаточні причини вибуху та його зачинателів.

Наступна не менш масштабна техногенна катастрофа в Україні відбулася у 2007 році на Львівщині, коли в районі села Ожидово перевернулися цистерни з фосфором. На українських телеканалах одразу відбулася плутанина із кількістю розтрощених ємкостей: журналісти «Інтеру» наголошували на 14 цистернах, «Новини 24» взагалі говорили про 7 цистерн. Точними в даному питанні виявилися кореспонденти «Нового», «СТБ» та «1+1», які назвали цифру 15.

Журналісти «5 каналу» використали тип подачі матеріалу «без коментарів», подаючи основні відомості про аварію у титрах. «Новини 24» просто продемонстрували відеоряд не підкріплюючи жодною поміткою, окрім плашки «Львівщина», що не є прийнятним викладом матеріалу в ефірі. Відсутність жодної інформації могла спричинити хвилювання в масах, особливо серед жителів Львівської області.

Найбільш розгорнутим видався новинний сюжет «СТБ» наступного дня після катастрофи. Журналіст спілкувався з генеральним директором «Укрзалізниці», офіційними представниками заводу по виготовленню даних цистерн, екологами, рятувальниками тощо. Етичною помилкою журналіста було інтерв'ю з потерпілими від випари продуктів фосфору. Серед основних симптомів отруєння репортер називає і «сплутану свідомість». Не дивлячись на це, автор сюжету спілкується з потерпілими в день катастрофи, яким, як видно з відео, дуже важко формулювати власні думки.

Телеканал «1+1» через 2 дні після катастрофи відрядив журналіста на місце події для прямого включення. Така дія виявилася необачною, бо токсичні випари ще були на небезпечному рівні на даній території, а журналіст навіть не дотримувався основних заходів безпеки, що могло призвести до серйозних наслідків для його здоров'я.

В репортерів українських центральних телеканалів виявилася величезна розбіжність між кількістю діб, які працівники МНС витратили на делокалізацію пожежі, причиною чого стали різні джерела інформації. Якщо журналісти «1+1» говорили про 3 доби протипожежних робіт, то 'Інтер' повідомив про 10 діб. Даний випадок ще раз підтверджує, що інформацію потрібно підтверджувати, як мінімум в двох, а то і трьох різних джерелах.

4 грудня 2009 року сталася масштабна пожежа у пермському нічному клубі «Кульгавий кінь», жертвами якої стали 146 чоловік. Любительську зйомку того, як працівники МНС переносять обгорілі тіла сотні людей та грузять їх у фургони один на одного без використання носилок, показали всі українські центральні телеканали. Кожен з них видав в ефір і кадри відвідувача нічного клубу, який намагався вибратися із закладу, коли сталася пожежа. Крики переляканих людей, давка у вузьких коридорах - весь цей жах побачили мільйони українців. Телеканал «1+1» у випуску ТСН за 5.12.2009 до того ж видав в ефір жахливі кадри с десятками трупів у поліетиленових мішках, обпалені ноги загиблих тощо.

Замість того, щоб заглибитися у з'ясування причин трагедії та засобів профілактики подібного у майбутньому, ряд українських телеканалів («ICTV», «Новини 24», «Новий», «Перший») просто констатував хронологію подій, кількість жертв та зосередився на враженнях потерпілих та очевидців пожежі. На всіх цих телеканалах вийшли сюжети з однаковим синхроном потерпілої, яка щойно вибралася з полум'я. Тим самим журналісти змусили її та десятки інших постраждалих знову зануритися у ситуацію та пережити жахливі події ще не один раз.

Більш відповідально до висвітлення подій у пермському клубі підійшов «5 канал», випустивши в ефір одразу ряд інтерв'ю з фахівцями з рятувальних операцій, головним лікарем чергової міської лікарні, міністром надзвичайних справ та міністром внутрішніх справ в Росії. Журналісти акцентували увагу саме на процесі одужання тих, що вижили у трагедії та планах покращення пожежної безпеки в місцях масового скупчення людей. Увагу стосовно детальної перевірки всіх суспільних закладів на виконання вимог пожежної безпеки також висвітили й журналісти «СТБ», уникаючи вражаючих людську психіку відеоряду про події 4 грудня. Вагомою помилкою журналістів стало наданні інформації щодо кількості людей, що знаходилися в нічному клубі в день пожежі: замість 400 відвідувачів, журналіст «СТБ» назвав цифру - 250.

Оперативно спрацювали телеканали «Новий», «Перший» та «СТБ» стосовно з'ясування наявності українців у клубі «Кульгавий кінь» у день пожежі. 5 грудня у вечірніх випусках новин вже були озвучені прізвища та імена загиблих, що допомогло спростувати неприємні чутки та здогадки.

10 липня 2011 затонув річковий круїзний двопалубний теплохід «Булгарія» у Куйбишевському водосховищі в районі села Сюкеєво (Татарстан) на глибині 20 метрів. На борту перебувало 201 осіб (147 пасажирів, 36 чоловік членів екіпажу, 18 незареєстрованих пасажирів), з них врятовано 79 осіб.

Потоплений теплохід українські ЗМІ одразу ж обізвали «російським Титаніком», гіперболізувавши трагічність даної події. До зайвих літературних тропів вдався телеканал «Новини 24», що неодноразово використовував в закадровому тексті словосполучення «плавуча труна».

В перших сюжетах про катастрофу журналісти «1+1» вщент заплуталися з цифрами, називаючи дані, що нібито були надані Міністерством внутрішніх справ Росії. В тому разі, як «Перший», «Новини 24», «Інтер» за інформацією, наданою тією ж офіційною структурою, майже одночасно вказували реальну кількість врятованих, загиблих та тих, що пропали без вісті. Неточну інформацію надав телеглядачам і канал «UBR», використовуючи у сюжеті абстрактні поняття «майже» та «приблизно».

Ряд українських телеканалів («1+1», «Новини 24», «5 канал», «СТБ», «Новий») використали у новинних сюжетах інтерв'ю з потерпілими, що тільки-но опинилися на суші та не встигли оправитися від шоку. Журналісти випитували у потерпілих деталі процесу, про родичів та друзів, статус яких ще не було встановлено тощо.

Першими про причини аварії заговорили журналісти «5 каналу», заручившись інтерв'ю з речником Міністерства надзвичайних ситуацій в Росії, фахівцями у морській справі тощо. Саме цей телеканал в даній ситуації став прикладом оперативної подачі необхідної інформації телеглядачам.

Повідомлення щодо відсутності українців на теплоході «Булгарія» надали лише журналісти «5 каналу», «СТБ» та «Інтер».

Вражаючі непідготовлену людську психіку кадри виловлювання трупів з води показали в ефірі телеканали «Інтер» та «UBR». До них додали й відеозапис з похорон капітана «Булгарії», показавши, як опускають перемотане тіло з посинілими кінцівками у могилу. Для підсилення драматичності журналіст ТСН («1+1») у недільному підсумковому сюжеті використали трагічну музику, пригнічуючи й приголомшливу картину. Але, на відміну від інших українських телеканалів, що вели пряму трансляцію під час підняття теплоходу «Булгарія», журналіст «1+1» Акім Галімов вирішив використати пряме включення по телефону, аби уникнути можливих кадрів із трупами на борту судна.

Майже всі українські центральні телеканали повідомили про те, як діє російська влада стосовно запобігання трагедій подібного роду на території країни. Про стан подібної роз'яснювально-профілактичної діяльності на території України розповіли журналісти лише «5 каналу». До речі, лише на цьому каналі репортери звернули більше уваги не на причини катастрофи, а на те, як вирішується питання із її наслідками, що певною мірою позитивно вплинуло на реакцію людей, які перебувають по той бік телеекрану.

Авіакатастрофа під Ярославлем 7 вересня 2011 року - катастрофа літака Як-42Д (реєстраційний номер RA-42434), який належав авіакомпанії «Як-Сервіс» та виконував чартерний рейс за маршрутом Ярославль-Мінськ. На облавку літака перебувала хокейна команда «Локомотив» (Ярославль), яка мала летіти до Мінська для старту сезону КХЛ 2011-2012 років матчем із «Динамо» (Мінськ). Літак майже відразу після зльоту впав на березі річки Туношонка за 2,5 км від аеропорту.

Висвітлення трагедії почалося в Україні вже після того, як співробітниками МНС була проведена рятувальна операція, і коли вже стала відома кількість загиблих та пасажирів, що вижили після зіткнення. Не дивлячись на це, цифри, озвучені українськими журналістами у випусках новин мали певні розбіжності на 1 чи 2 особи. Телеканал «Перший» взагалі повідомив глядачів про загибель більше 40 пасажирів на борту. Відбулася плутанина і з загиблими українцями на борту ЯК-42. Деякі телеканали називали прізвища трьох спортсменів, інші - чотирьох.

Усі українські телеканали оперували відео, відзнятим очевидцями події, а також прес-службою рятувальників. Незалежно від того, тільки «1+1» всупереч етичним нормам продемонстрував всій країні жахливі кадри з тілами загиблих, яких на руках виносили працівники МНС із річки.

Тільки на «Першому» в оперативному порядку прозвучали інтерв'ю з фахівцями у авіасправі: диспетчером авіадрому Ярославля, звідки вилетів літак, та речником міністерства транспорту Російської Федерації. Інші ж українські телеканали обмежилися описом подій із уст очевидців авіакатастрофи та припущеннями про причини трагедії. Дана політика телеканалів не є виправданою та може заплутати глядачів.

На відміну від цієї авіакатастрофи, трагедія під Смоленськом, що відбулася 10 квітня 2010 року, була показана українськими репортерами на високому рівні. Журналісти оперували двобічною інформацією, польської та російської спецслужб, при цьому не приймаючи жодної зі сторін. Вичерпну інформацію про інцидент надав «5 канал», випустивши в ефір ряд сюжетів, в кожному з яких з'являлися більш свіжі факти. Загалом висвітлення даної авіакатастрофи на українському телебаченні можна вважати прикладом правильного підходу журналістів до оприлюднення екстремальних подій.

Після масштабного вибуху житлового будинку в Дніпропетровську у жовтні 2007 року, коли журналісти припустилися ряду етичних помилок по відношенню до людей, що зазнали втрат як людських, так і матеріальних, відомо, що після інциденту з телевізійниками була проведена роз'яснювальна робота, після якої журналісти мали винести для себе певні обмеження на майбутнє. Але, на жаль, коли подібний вибух стався 5 років потому - у 2012 році, все одно було виявлено ряд помилок з їх сторони. Наприклад, журналісти «Першого» допустили виходу в ефір оперативного відео МНС, на якому жінку з однорічною дитиною витягують з-під завалів. Телевізійники під час монтажу навіть не використали ефект мозаїки, аби зберегти особу жінки з дитиною в тайні. «5 канал» за відсутності деталей просто пустив в ефір відео наслідків вибуху без жодної інформації. Це є негативним явищем в тележурналістиці, бо телеглядач з Дніпропетровська за відсутності коментарів міг не правильно ідентифікувати місце трагедії.

Проаналізувавши ряд сюжетів українських журналістів про екстремальні події, теракти та катастрофи, ми дійшли висновку, що в багатьох випадках вони не відповідають базовим вимогам етичних норм журналістики, не є збалансованимита містять інформацію, що викривляє факти та маніпулює думкою глядачів.

У гонитві за яскравими образами та рейтингом телевізійники українських медіа нерідко використовують інтерв'ю з очевидцями та учасниками екстремальних подій, в ефір виходять кадри із трупами тощо. Незбалансованість інформації найбільш помітна підчас висвітлення журналістами воєнних та міжетнічних конфліктів. Нерідко українські кореспонденти телевізійних інформаційних служб використовують у сюжетах інформацію, що надійшла лише з одного джерела, не перевіряючи її, через що найчастіше викривляються цифри матеріальних та людських втрат.

Екстремальні події займають провідне місце в випусках новин на українському центральному телебаченні, тому журналісти мають більш ретельно підходити до подачі інформації. Акцент має бути зроблений на оперативну та точну передачу основної фактичної інформації, такої як час, місце та наслідки трагедії. Робота за даною схемою допоможе уникнути проблем, пов'язаних з негативним впливом на маси людей.

РОЗДІЛ 3. ПРАВИЛА ПОВЕДІНКИ ЖУРНАЛІСТА У «ГАРЯЧИХ ТОЧКАХ»

В пострадянському журналістикознавстві існує ряд дисциплін, що дають загальні уявлення роботи журналіста у «гарячих точках». Дану тему побіжно вивчають на таких дисциплінах як «Журналістська етика», «Безпека журналіста» та «Журналістський фах». Про роботу в екстремальних умовах написані декілька статей в сучасних фахових періодичних виданнях, існують посібники щодо роботи спеціального кореспондента у зоні воєнних дій. Але унікального посібника для журналістів, що відправляються у відрядження для висвітлення екстремальних подій, що містив би поетапні рекомендації стосовно роботи у «гарячих точках» від вибору одягу до поведінки в ситуації захоплення у заручники, не існує. Тому, використовуючи досвід та рекомендації журналістів та науковців, описані в різних статтях, підручниках та блогах, ми зробили спробу узагальнити набуті знання в універсальний набір рекомендацій для кореспондентів, що працюють в галузі «екстремальної» журналістики.

3.1 Підготовка журналіста до від'їзду в «гарячу точку»

Перед виїздом на завдання в 'гарячу точку' слід виконати ряд рекомендацій:

- зберіть якомога більше інформації про ту країну, в яку їдете: її історію, культуру, традиції, звичаї. Дізнайтеся, хто з ким конфліктує і з якої причини;

- для більш вичерпної інформації про ситуацію в тій чи іншій країні фахівці рекомендують звертатися в Міжнародну Федерацію Журналістів;

- вивчіть міжнародні закони, які регулюють діяльність журналістів в зоні воєнних дій;

- ознайомтеся з чинними законами окремо обраної країни, які обмежують свободу руху та право брати інтерв'ю, робити фотографії, знімати фільми. Ви маєте чітко знати рамки законності власних дій в даному регіоні чи на території держави, де працюєте;

- вивчіть мову хоча б на такому рівні, щоб ви могли впевнено і вільно спілкуватися з місцевими жителями. Час та гроші, витрачені на вивчення мови, не пропадуть дарма. За їх браку, вам у відрядженні допоможуть розмовники та касети із швидким курсом навчання. Ви маєте бути впевненими, що зможете чітко пояснити, ким являєтесь, попросити про медичну допомогу або зателефонувати;

- пройдіть медичне обстеження, зробіть флюорографію, щеплення (від туберкульозу, жовтої гарячки, малярії, гепатиту, залежно від того, в яку країну їде журналіст);

- задля безпеки власного здоров'я вивчіть загальну інформацію про те, яким чином передаються, проявляються та лікуються такі хвороби, як СНІД, малярія, інші хвороби, розповсюджені в даному регіоні, знати основні правила загальної гігієни;

- перед виїздом у «гарячу точку» рекомендовано застрахувати своє життя і майно, бо ситуація може розвиватися непередбачуваною;

- якщо потрібно, візьміть в оренду куленепробивний жилет, аварійний радіомаяк, шолом. За жилетами або шоломами з надписом «преса» ви можете звернутися до міжнародних журналістських організацій;

- фахівці, що бували у подібних відрядженнях, рекомендують пройти курси надання першої допомоги та самооборони;

-в разі відрядження у зону воєнного становища обов'язково зверніться до силової структури, чиї підрозділи ведуть бойові дії в передбачуваному місці (МО, МВС, МНБ) та зустріньтеся з офіцером, відповідальним за роботу зі ЗМІ, щоб отримати «добро» на виїзд в «гарячу точку». Бажано, щоб вам виписали відповідний документ, завірений підписом заступника міністра або начальника відділу;

- для офіційного прийому у силовій структурі вам на руках необхідно мати посвідчення про відрядження від редакції, яка посилає вас в зону бойових дій;

- перед тим, як їхати на завдання, ви має повідомити своїм колегам і редакторам, куди конкретно збираєтесь поїхати, і коли плануєте повернутись назад;

- маршрут має бути прорахований так, щоб редакція, яка відправляє вас у «гарячу точку», мала можливість постійно знати, де в конкретний момент часу ви знаходитесь. Якщо ви журналіст-фрілансер, то свій маршрут краще повідомити родичам, друзям або колегам.

Крім того, непогано передбачити можливості термінового виходу з небезпечної зони. Буде виправдано, якщо про запасні варіанти кореспондент не розповість нікому до самого кінця відрядження.

З собою у «гарячу точку» візьміть:

- закордонний паспорт (термін придатності не менш ніж 6 місяців);

- прес-карту;

- міжнародну карту вакцинації;

- інформацію про групу крові, зазначену на ідентифікаційній карті;

- міжнародні водійські права;

- готівку в доларах чи євро (залежно від того, в якій країні доведеться працювати);

- карти регіону, до якого він їде;

- список офіційних контактних осіб або планованого маршруту (дипломатичні представництва, міжнародні організації);

- мобільний телефон з зарядним пристроєм;

- номери організацій, які можуть прийти на допомогу;

- аптечку для надання першої допомоги;

- якщо ви відправляєтесь в зону стихійного лиха або техногенної катастрофи, візьміть засоби для знезараження води - знайти бутильовану на місці буде важко.

Необхідно особливу увагу приділити багажу, який ви плануєте взяти з собою. Найкраще мати рюкзак, щоб руки залишалися вільними для ручки, блокнота, теле-, відео- або фотокамери. Слід узяти з собою продукти тривалого зберігання (крупи, консерви, печиво тощо), достатній запас відеокасет або цифрових карт пам'яті.

Залежно від тривалості поїздки або кліматичних особливостей країни, в яку ви направляєтесь, необхідно підібрати правильний одяг: чи то теплу куртку з капюшоном, черевики з високою халявкою, чи варіант більш весняний - легку куртку, штани та кросівки. Незалежно від прогнозів синоптиків, у журналіста у відрядженні обов'язковим атрибутом в рюкзаку є - дощовик та головний убір. В арсеналі необхідно мати годинник, а також спеціальний металевий жетон, де повинні бути вигравірувані всі необхідні дані.

Одяг не повинен бути яскравим, фахівці рекомендують вибирати переважно темні кольори. Не слід надягати на себе армійську камуфльовану форму. Журналіст не повинен брати в руки зброю і носити військову форму - це правило, прийняте в усьому світі. Задля власної безпеки слід утриматися й від носіння прикрас. А от гроші можуть стати в нагоді в скрутну хвилину, однак сума не повинна бути занадто великою (також із міркувань про безпеку). Журналістам-газетярам за наявності вільного місця в багажі рекомендовано узяти екземпляри їх газети, щоб роздати їх солдатам і офіцерам на передовій. Стануть в нагоді і дрібні сувеніри, що мають на війні практичну цінність - сигарети, сірники, запальнички, ручки, конверти тощо. Не потрібно купувати дорогі подарунки - ви їдете виконувати свою роботу, а не в гості.

Добиратися на місце роботи бажано разом з військовими, на їх транспорті, або разом із представниками офіційних структур. Таким чином відпадуть багато питань, пов'язаних з поїздкою. Якщо ж ви відправляєтесь в «гарячу точку» самотужки, розробіть найкоротший маршрут поїздки, бажано з найменшою кількістю державних кордонів, що необхідно перетнути.

3.2 Правила поведінки журналіста в екстремальних умовах

Для забезпечення нормальної, а головне - безпечної роботи в екстремальних ситуаціях:

- виробіть програму дій, зауваживши основні нюанси на місці. План буде корегуватися по ходу розвитку подій;

- познайомтеся з офіційними представниками місцевої влади і повідомте їм про передбачувані місце і час свого перебування. Вам не слід розглядати це як замах на ваші права і гідність: краще, щоб про ваше місцезнаходження знали у владних структурах - в цілях вашої ж безпеки. Чітко викладіть мету своєї поїздки, уникаючи загальних фраз типу: «Хочу написати щось про війну/теракт/стихійне лихо». Найкраще, попросіть дозволу зустрітися з солдатами, офіцерами чи працівниками МНС, які перебувають на місці подій. Не пригнічуйтесь через те, що вам не приділятимуть належної уваги. Люди також знаходяться і працюють у «гарячій точці» як і ви, клопоту їм і так вистачає, а тут ще одна турбота - спілкуватися з журналістом і дбати про його безпеку. Однак, якщо у вас є дозвіл від начальства, то вам зобов'язані забезпечити виконання редакційного завдання;

- намагайтеся не обтяжувати офіцерів своєю персоною. Якщо вас пригощають за спіл ним обідом, до загального столу обов'язково дістаньте що-небудь зі своїх припасів. Не вживайте багато спиртного, навіть якщо вам пропонують, це може негативно сказатися на взаємовідносинах з працівниками, а отже і на вашій роботі;

- при зустрічі з військовими та рятувальниками не обов'язково хизуватися своїми подвигами. Людей, які щодня бачать кров та смерть, важко чимось здивувати. Навпаки, ваші хвастощі викличуть неприязнь ось. Не обов'язково показувати, що ви не новачок на війні, хоча вчасно вставлена ??фраза типу: «На війні в Афганістані / Під час торнадо в Канаді був випадок ...», - дозволить вашим співрозмовникам самим зробити свій висновок про вас;

- у розмові з солдатами не задавайте дурних запитань типу: «Скільки ворогів ви вбили особисто?» У бесідах прагніть не тільки розпитувати, але й самі розповідайте про обстановку в світі, про те, що робиться в країні;

- знайомтеся з людьми, що прямують з вами в одну сторону, або є вихідцями міста, в яке ви направляєтесь. Попутник в ході розмови може підказати вам якусь цікаву тему, наприклад, розповість про подвиг якогось солдата чи офіцера, чи про проблеми, які виникають на війні. Одним словом, намагайтеся розширити коло своїх знайомств;

- у разі, якщо місцеві жителі агресивно налаштовані до журналістів, слід не афішувати свою роботу. Якщо ваша присутність може погіршити ситуацію, припиніть використання записуючого обладнання, а в більш гострих випадках і зовсім приберіть його;

- будьте ввічливі, тоді оточуючі люди будуть ставитись до вас з більшою повагою, це допоможе уникнути неприємних моментів;

- повідомляйте про себе місцевим людям, яким довіряєте. Будьте завжди в центрі подій, дізнавайтесь від влади або людей, звідки чекати неприємностей;

- завжди носіть із собою посвідчення особи, міжнародну прес-карту та готівку в національній валюті країни чи в доларах;

- ніколи не носіть з собою зброю, не вбирайтеся в одяг зеленого кольору, або у щось подібне, що може нагадувати солдата. До речі, не рекомендовано вдягатися й «зухвало», що стало би приводом для зайвої уваги від місцевих жителів. Добре ставлення місцевих жителів, особливо представників старшого покоління, викличе приїжджаюча жінка, яка з'являється на людях в хустці; не зрозуміють тих журналісток, які не знають міри у використанні косметики. Необхідно керуватися одним «золотим правилом»: чим менше напоказ, тим краще для роботи і спілкування;

- нескромність та неповагу до співрозмовника місцеві жителі можуть угледіти в таких, на європейський погляд, цілком нешкідливих жестах і звичках, як, наприклад, закидання ноги на ногу в присутності співрозмовника. Така поведінка особливо негідна для жінки на території сходу;

- розмовляти, тим більше про щось розпитувати людину бажано лише після того, як знайомство відбулося. При цьому краще слідувати загальноприйнятим умовностей: представитися, коротко і в загальних рисах поцікавитися станом здоров'я і справ членів сім'ї, а вже потім переходити до розпитів та інтерв'ю. Встановлення більш довірчих, неформальних відносин, а значить, і більшої відвертості посприяє і вашою увагою до хворих і старих людей. Але треба орієнтуватися по ситуації. Наприклад, на Заході і, зокрема, в Європі вважається непристойним розпитувати про хвороби і якісь сумні сімейні обставини, на Сході ж навпаки - це розцінюється як прояв чуйності, і навіть вихованості;

- під час інтерв'ю з потерпілими, що знаходяться в шоковому стані після трагедії, беріть до уваги можливість перекручення фактів, зверхньої емоційності, що може мимоволі передатися й телеаудиторії. Не тисніть на скорботних родичів з метою отримання інтерв'ю;

- щоб уникнути звинувачень у шпигунстві, не беріть з собою бінокля або пристроїв з антеною. Будьте обережні з предметами, що нагадують зброю;

- гострих ситуацій, можливо, виявиться набагато менше, якщо ви будете знати про деякі особливості укладу життя і місцевих моралі і звичаї. Наприклад, у тих випадках, коли влаштовують якісь масові заходи, і при цьому передбачається частування, з'являються додаткові особливості в силу етнічних відмінностей. Зокрема, у узбеків і таджиків чоловіки і жінки розміщуються в таких випадках роздільно, у європейських країнах - разом;

- при виконанні редакційного завдання проявляйте особливу делікатність, зачіпаючи міжетнічні відносини. Ваше особисте - і вашого редактора - справа, як подавати цей аспект життя регіону в своєму ЗМІ. Однак в ході зустрічей та інтерв'ю вам слід поводитися так, щоб не спровокувати нехай хоча б серед кількох людей конфлікт, що має етнічне забарвлення;

- при зборі матеріалу ніколи не задавайте своїм співрозмовникам питань про міжетнічні проблеми «в лоба» та ще в присутності представників іншої національності. Найкраще, якщо ви обійдетеся взагалі без згадки про якісь конфліктні ситуації, сформулювавши свої питання так, щоб ваші співрозмовники самі згадали про це першими;

-не очікуйте від інтерв'юйованих щирості і в тому випадку, якщо розпитуєте їх про місцеві проблеми у присутності представників владних структур. І навпаки, задаючи чиновникам питання, в тому числі і прилюдно, ви змусите їх бути по можливості щирими;

- можливості безпечно виконати свою роботу залежать від наступного: чи має поліція доступ до ваших матеріалів після завершення демонстрації або громадських заворушень. Ви можете наразитися на велику небезпеку, якщо люди, котрі беруть участь у мітингу, визнають вас за того, хто збирає докази;

- якщо захочуть конфіскувати плівку, тримайте при собі одну з старих і непотрібних, або фальшивий диск, який можна було б віддати, якщо вас примусять;

- при висвітленні терористичних актів, воєнних дій, міжетнічних конфліктів тощо про всяк випадок майте при собі білий прапор;

- якщо ви працюєте в зоні техногенної чи природної катастрофи, остерігайтеся мародерів та злочинних груп, які, як правило, часто з'являються на «арені» під час катаклізмів;

- наперед поставте свій стільниковий телефон у режим набору екстреного номера за випадку необхідності;

- домовтесь з редакцією про кодові слова, які будуть означати, що ви в безпеці або в небезпеці;

- обдумайте наперед моменти, пов'язані з вашим пересуванням;

- якщо ви один, об'єднайтесь на певний час з іншим журналістом, для того щоб один за одним наглядати;

- уникайте прямого репортажу з місця події, розвиток якої, як показує практика, неможливо передбачити;

- не вірте всьому, що вам розповідають. Міжнародні недержавні організації спочатку стають на бік постраждалої сторони. Вони хочуть викликати інтерес до своєї історії, і у них є, про що розповісти: часто ця розповідь шокує навіть без додаткових зусиль з боку цих організацій зробити його емоційним. Пам'ятайте про це, коли отримуєте інформацію не безпосередньо від свідків подій, а в переказі;

- не відмовляйтеся вислухати іншу сторону і представити конкуруючі точки зору. Причиною ігнорування другої сторони є багаторічна історія виховання в моноідеологічному режимі, а також зайва сугестивність і вразливість, коли репортер піддається чарівності одного оповідача і забуває про багатьох інших. А іноді самі журналісти «глушать» інші голоси ще й по іншому міркуванню: ця точка зору більш прибуткова в прямому і переносному сенсі. Уникаючи даної помилки, інформація до вас, як журналіста, так і для аудиторії надходитиме збалансована та рівноправна. Особливо не можна нехтувати даним правилампри висвітленні воєнних дій та конфліктів;

- запишіть та збережіть усі номери телефонів співрозмовників, якою б незначною на перший погляд не була їх посада. Скромний сільський вчитель або агроном завтра може стати джерелом дуже важливої ??інформації з даного регіону.

При роботі в зоні проведення контртерористичної операції рекомендовано вживати певних заходів власної безпеки.

- довести до відома керівника контртерористичної операції про свій намір висвітлювати події, якщо це не несе реальну і безпосередню загрозу встановлення контролю над діями і публікаціями журналіста, а, отже, зриву його місії;

- у випадку, якщо від керівника контртерористичної операції надійде пропозиція використовувати вас як свого агента, відмовитися від цієї пропозиції, якщо це суперечить вашій місії, як журналіста;

- тримайте при собі і на першу вимогу пред'являйте редакційне посвідчення чи інший документ, що посвідчує особу та повноваження журналіста в зоні проведення контртерористичної операції;

- намагайтеся сховатися при перестрілці, не розгулюйте в зоні видимості терористів, так як навіть в оптичний приціл снайпер може не відрізнити журналіста від учасника контртерористичної операції, або, навпаки, вистежувати саме представника ЗМІ;

- коли дії терористів реально і безпосередньо загрожують безпеці журналіста, в такому випадку журналіст може самостійно вирішувати власну долю і, або спробувати залишитися нейтральним спостерігачем, або взяти в руки зброю і вступити в бій, але пам'ятайте й про те, що кореспондент позбавляється захисту права у випадку, коли він безпосередньо приймає участь у бойових діях.

Перед поверненням з відрядження постарайтеся знову побувати в місцевих установах влади і подякувати їх співробітникам за сприяння (особливо якщо вони дійсно допомогли) і по можливості зв'яжіться з вашими недавніми співрозмовниками, щоб ще раз виказати їм свою дяку за співпрацю. Це не лише жест ввічливості, а й запорука подальшого тісного спілкування при необхідності.

3.3 Обробка зібраної інформації та написання журналістського матеріалу

Після виконання завдання складіть звіт для того, щоб уникнути припущених помилок в майбутньому. Всі зібрані матеріали зберігайте в надійному місці. До матеріалів слід віднести: записні книжки, касети, показання свідків, копії документів, фотографії. Окрім підготовки сюжету чи статті для ЗМІ все це може знадобитися і в суді.

Під час обробки отриманої інформації стосовно певного терористичного акту, стихійного лиха чи катастрофи:

- подавайте всю важливу інформацію, яку здобули. Не варто викладати власні оцінки, краще просто озвучувати факти;

- зробіть акцент на швидкій та точній передачі основної фактичної інформації, такої як час, місце розташування, місце від'їзду, місце призначення, маршрут, номер рейсу (у разі авіакатастрофи, наприклад);

- не озвучуйте жодних припущень, не підкріплюючи їх інформацією з офіційних джерел або результатами досліджень фахівців у даній галузі. Формула Анатолія Аграновського: «Бачив сам, розповідали, припускаю» означає необхідність чіткого розмежування і позначення способів отримання інформації журналістом. Всі «розповіді» слід перевіряти додатково, як втім, припущення та чутки. У тому випадку, коли чутки стають предметом інтересу журналіста, слід все ж: спробувати відшукати джерело і опитати підтвердити інформацію; у разі відмови, - знайти інших, хто може і бажає підтвердити чутки. Ті ж самі дії можливі і тоді, коли журналіст повідомляє інформацію, передуючи її сполученнями типу «за відомостями з джерел, що заслуговують довіри», «як нам стало відомо». Один із способів перевірки чуток - офіційний запит редакції;

- у випадках засухи або циклону не називайте розмір втрат урожаю в грошовому еквіваленті, поки немає можливості отримати точні дані з надійного офіційного джерела;

- користуйтеся правом та обов'язком журналіста «перевіряти достовірність наданої йому інформації». Суть у тому, що Цивільний Кодекс України в частині 1 статті 152 «Захист честі, гідності та ділової репутації» припускає презумпцію відповідальності журналіста, як і всякого іншого громадянина, за поширені ним відомості. «Громадянин вправі вимагати по суду спростування, ганьблять його честь, гідність чи ділову репутацію відомостей, якщо хто поширив такі відомості не доведе, що вони відповідають дійсності». Журналіст апріорі, за визначенням, заздалегідь змушений готуватися забезпечити юридично належними способами захист використовуваних в публікації або передачі відомостей. Відомо, що в Законі України«Про інформацію» зафіксована одна і та ж норма в двох статтях: 47 «Права журналіста»та 49 «Обов'язки журналіста»- перевіряти достовірність наданої йому інформації. Правила для цього вельми невибагливі: передзвонити джерелу і в готовому для опублікування матеріалі ще раз перевірити ще раз цифри, точність відтворення цитат, інші дані; звернутися до існуючих документів, копії яких завжди бажано мати в архіві; зустрітися з очевидцями, свідками (не менше двох);показати матеріал досвідченим колегам, редактору;порадитися з експертами;нарешті, дати для оцінки юристу.Перевіряти достовірність відомостей вкрай важливо ще й тому, що судді, як правило, вбачають умисел у діях журналіста, знехтував вимогами перевірки інформації, а ця обставина значно ускладнює становище і редакції, і автора опублікованого матеріалу.

- не допускайте мовної, стилістичної приблизності і недбалості, не використовуйте невтішні та необачні епітети. Мова йде не про заборону використання епітетів. Більш того, без цієї частини мови газетні статті, новинні сюжети здаються прісними,однак практика підказує: значно безпечніше не використовувати стосовно людей хльосткі епітети, наприклад, називати когось«недоумкуватим», а продемонструвати набір фактів, який сам приведе аудиторію до тієї ж оцінки;

- забезпечте недоторканість вашому матеріалу. Ви повинні чітко знати рамки законності дій журналіста, перебуваючи на території іноземної держави. Якщо немає ніякої можливості забезпечити підготовлений матеріал у межах даної країни, то чи можливий варіант зберігання матеріалу про громадські заворушення за її межами (наприклад, в мережі Інтернет). Для зв'язку і передачі матеріалів можна задіяти всі можливі канали, в тому числі телефони, електронну пошту, факс працюючих у зоні відрядження державних і неурядових організацій, при необхідності попросити допомогу у колег і місцевих жителів;

- під час написання матеріалу уникайте кліше. «Серце темряви» - назва книги Джозефа Конрада, написаної на початку ХХ століття і присвяченої подорожі уздовж річки Конго. Зовсім необов'язково вказувати Конго в заголовку, якщо пишете про країну;

- мисліть оригінально, дивіться на події з боку: намагайтеся знайти історії, які ще не розказані, і які виходять за рамки кліше;

- не намагайтеся докопатися до остаточної істини. Вона існує, але дістатися до неї дуже складно. Як журналіст ви змушені спиратися на ті дані, які вам вдалося зібрати, спілкуючись з людьми, крім, випадків, коли ви бачили події своїми очима;

- не виривайте деталі з контексту. Це може призвести до спотворення інформації, її перекручуванні, а отже - до надання невірної інформації глядачам чи читачам;

- перед тим, як використовувати інформацію, задавайте питання. Факти та цифри ні про що не говорять без контексту. По-перше, поставте перед собою питання: що я знаю про те, як були зібрані ці дані? до якого тимчасового періоду ці дані відносяться? Не використовуйте ці цифри, якщо не знаєте даних подробиць;

- не забувайте про людське обличчя страждань. Сексуальне насильство та зґвалтування- це жахливі злочини, як і будь-які людські страждання. Коли ви готуєте репортаж, не забувайте про те, що у всіх заголовків та історій є людське обличчя;

- будьте уважні до слів, які використовуєте: юридичний термін «геноцид» має конкретне значення і визначення. Не слід застосовувати його автоматично тільки на тій підставі, що було вбито велику кількість людей. Не використовуйте такі терміни, як шахід, маючи на увазі терориста-смертника. Використання даної дефініції веде до розпалювання релігійної ворожнечі, створює у мусульман відчуття стану війни з іновірцями, оскільки шахід в ісламі зовсім не воїн-смертник.

- не йдіть на поводу у чужих інтересів. Час має дуже важливе значення: пам'ятайте, що дуже часто зацікавлені сторони повідомляють інформацію, приурочену до політичних подій. Наприклад, перед дебатами в Раді Безпеки ООН недержавні організації закликають до дій. Як журналіст ви самі встановлюєте порядок денний, не дозволяйте іншим встановлювати його для вас.

- не ігноруйте тиск, який чиниться на місцевих журналістів. Наприклад, журналісти в Конго працюють абсолютно в інших політичних умовах, які дуже відрізняються від тих умов, в яких пощастило працювати європейцям. Вони постійно стикаються з цензурою (або самоцензурою), переслідуваннями, приниженнями і погрозами фізичної розправи - ??дуже часто вони просто не можуть висвітлювати те, що вони хотіли б висвітлити;

- під час монтажу сюжету не стикуйте двох самостійних за змістом фактів, сюжетів, фотографій. Вони можуть не тільки посилити значення одне одного, а й створити інший зміст;

- не використовуйте шокуючи відеокадри, не показуйте трупи людей, бо це може викликати у глядачів травматичні переживання, подібні до переживань у справжніх очевидців події;

- обирайте за основну мету прагнення вплинути на людей за допомогою свого сюжету, допомогти пережити травму, впоратися з ситуацією, а не шокувати, здивувати чи налякати;

- труп може бути за крайньої необхідності показаний загальним планом, але непотрібних крупних планів потрібно уникати. Великі плани осіб та серйозних травм повинні показуватися в мінімальному обсязі;

- використовуйте сцени страждання лише в разі потреби і лише для розуміння важливості інформації для публіки;

- не будуйте матеріал на особистому горі якоїсь сім'ї для сенсаційного ефекту, поважайте право на приватне життя;

- люди не повинні дізнаватися по радіо або телевізійним повідомленням про вбивство своїх родичів. Подбайте про те, щоб уточнити у найближчих родичів установчі дані людей, що померли або пропали безвісти. Не називайте прізвища, поки не переконаєтеся, що найближчі родичі вже проінформовані про це;

- вибирайте оптимальний час для показу будь-яких сцен насильства, шокуючи кадрів тощо;

- уникайте невиправданого натуралізму в описанні наслідків теракту, стихійного лиха чи катастрофи;

- замість підкреслення безглуздості того, що відбувається, безглуздості загибелі близьких, зосередьте свою увагу на співпереживанні, готовності держави допомогти та підтримати потерпілих;

- при висвітленні етнічних конфліктів не апелюйте до побутових стереотипів, не використовуйте образливу для певних національностей лексику.

При висвітленні терористичних актів журналіст має пам'ятати декілька правил та рекомендацій:

- згідно із Законом України «Про боротьбу з тероризмом» заборонено поширювати через ЗМІ опис спеціальних засобів, технічних прийомів, тактики боротьби, складу учасників контртерористичних дій. У випадку порушення норм для редакцій ЗМІ передбачені форми покарань: від офіційних попереджувальних листів до вилучення тиражу і закриття редакції;

- не розповідайте про плани учасників контртерористичного загону, бо в курсі подій можуть опинитися і терористи, що призведе до зриву операції та стане загрозою для життя заручників;

- не підіймайте статус терористів, використовуючи словосполучення типу «бригадний генерал», «польовий командир», «військовий трибунал» тощо;

-не пропагуйте та не виправдовуйте екстремістську діяльність злочинців;

- не випускайте в ефір інтерв'ю з терористами, не цитуйте їх, бо це може сприяти передачі кодових повідомлень спільникам. Прямі звернення журналістів до суспільства іноді стають причиною співчуття громади до зловмисників;

- не демонструйте у відеоряді військовополонених, а також заручників, тому що це може негативно вплинути на психологічний стан родичів потерпілих.

3.4 Правила поведінки журналіста під час викрадення

Журналіста можуть викрасти, щоб привернути увагу широкої громадськості, через помсту, помилково, або для того, щоб використати працівника ЗМІ як гарантію безпеки.

По-перше, оцініть потенційні ризики того, що ви можете стати заручником, іякщо ви в групі ризику, візьміть до уваги дані рекомендації:

- якщо викрадач озброєний, у вас немає шансів,якщо ж він неозброєний, ви можете здійняти галас з метою привернення уваги. Вдайте, що ви непритомний, це допоможе ускладнити дії викрадача, коли він намагається посадити вас в свій автомобіль;

- під час раптового викрадення, злочинці роблять ставку на те, що їх жертва буде деморалізована і приведена в сум'яття. Крики збільшать рівень адреналіну в крові і допоможуть вам чинити опір;

- якщо вас взяли в заручники, нагадуйте собі, що багато людей виживали в такій ситуації і благополучно повертались. Ви втратили фізичний контроль, але не втрачайте контроль над своїми думками. Щоб пережити тривалий період стресу, слід навчитись позитивно сприймати дійсність. Намагайтеся не виявляти свої емоції настільки довго, наскільки це можливо, а кращеспрямуйте свої роздуми на те, як діяти далі;

- налаштуйтесь психологічно, що дуже швидко вас не звільнять,але звільнять обов'язково;

- не дозволяйте своїм викрадачам поводитися нелюдяне. Намагайтеся зав'язати стосунки, іякщо це вдасться, ви, можливо, уникнете фізичного насилля.

-спробуйте зробити так, щоб вони побачили в васпо-перше людину, а не заручника.Розкажіть про свою родину і,якщо злочинці не забрали ваші особисті речі, дістаньте фотографію сім'ї;

- не допускайте дій, які можуть спровокувати нападаючих до застосування зброї;

-не дивіться в очі злочинцям, не поводьтеся зухвало;

- виконуйте вимоги злочинців, не заперечуйте їм, не ризикуйте своїм життям і життям оточуючих, не допускайте істерики і паніки. Постарайтесь бути ввічливим і не чиніть опір викрадачам;

- якщо є можливість поговорити з викрадачами, постарайтесь донести до них, що ви - цивільна особа, що журналістам відведена важлива роль переконатися у тому, що всі сторони конфлікту однаково висвітлені;

- перш ніж що-небудь зробити - питайте дозволу (сісти, встати, попити, сходити в туалет і т.д.);

- якщо ви поранені, намагайтесь не рухатися, цим ви зможете запобігти додатковій втраті крові;

- вам невідомо, як довго триватиме ваше перебування як заручника, тому поводьтеся так, якби воно тривало протягом довгого часу. Щонайшвидше постарайтеся звикнути до цієї атмосфери,не дозволяйте собі забитися в куток і вийти з психічної рівноваги;

- використовуйте будь-які способи для релаксації організму. Наприклад, плануйте, чим займетеся після повернення додому,думайте про свята в оточенні рідних та друзів,напишіть подумки листа, спробуйте пригадати уривки віршів тощо;

- якщо вас утримують більше одного чи двох днів, спробуйте попросити про дрібні поблажки. Попросіть, наприклад, не тримати в ланцюгах, дати мило, дозволити написати листа дочці тощо. Ні за яких умов не чиніть опору, але залишайтесь наполегливим в рамках дозволеного. Якщо ваше прохання не примушує викрадачів йти на ризик, вони можуть погодитись. Якщо вам вдасться добитись маленьких поблажок, вважайте, що ви виграли інтелектуальний бій;

-якщо вас тримають одного і поводяться жорстоко, спробуйте скористатися вашою самотою в думках. Якщо ви релігійна людина, поговоріть з Богом, помоліться,якщо ні, уявіть, що розмовляєте з близькою людиною. Розкажіть їм про те, як збираєтесь пережити цей тимчасовий дискомфорт;

- не вірте обіцянкам про ваше швидке звільнення і пам'ятайте: навітьякщо відбуваються переговори, вони можуть затягнутись. Ваші викрадачі, можливо, схильні до помилкового оптимізму, або просто з вами граються. Поводьтеся так, ніби збираєтеся залишатися в заручниках тривалий час-це допоможе підтримати самодисципліну і пом'якшити розчарування;

- при вашому звільненні працівниками спецслужб лежіть на підлозі обличчям вниз, голову закрийте руками і не рухайтеся; тримайтеся, по можливості, подалі від отворів дверей, вікон; у жодному випадку не біжіть назустріч працівникам спецслужб або від них, оскільки вас можуть прийняти за злочинців;

- якщо викрадачі достатньо компетентні, до докладуть максимум зусиль для вашої охорони. Будь-яка спроба приречена на провал, якщо немає якихось зовнішніх джерел, або ж вдало використаного елементу раптовості. Питання втечі залежить від вашого фізичного й емоційного стану:наслідки невдалої спроби вибратися із заручників можуть погіршити ваше становище. З іншого боку, якщо ви відчуваєте, що ваше життя в небезпеці, то вам нічого втрачати. Ознаками, що ви в небезпеці, можуть бути: звільнення полонених, які працюють на інші компанії, а про ваше ж звільнення немає мови; ваші охоронці змінили до вас ставлення і стали жорстокіші; вас перестали годувати і звертати увагу на фізичний стан.

Дотримуючись основних пунктів перелічених правил та рекомендацій щодо поведінки журналіста у «гарячих точках», можна оперативно зробити змістовний, вичерпний матеріал про екстремальну подію, уникнувши негативного впливу на маси, та убезпечити власне здоров'я. Головне, пам'ятайте, що жодна історія чи репортаж не варті життя, і якщо журналіст потрапив у зону ризику, необхідно поспішити вийти з неї, аби уникнути серйозної трагедії.

Демократизація суспільного життя країни надала журналістам федеральних і регіональних ЗМІ можливість висвітлювати бойові дії і наслідки катаклізмів безпосередньо з місця дії. Тим самим загострилося питання щодо етичності написаних та відзнятих матеріалів, а також безпеки здоров'я та життя кореспондентів, що працюють у екстремальних умовах.

Держави повинні приділяти достатньо уваги, людських та матеріальних ресурсів запобіганню нападів на журналістів, розслідуванню таких нападів, коли вони відбуваються, і негайному притягненню винних до судової відповідальності, що знизило б об'єктивні ризики для безпеки життєдіяльності працюючих у «гарячих точках». Але в першу чергу журналісти мають самі піклуватися за себе, тому дотримання основних правил та рекомендацій, систематизованих вище, допоможуть не лише оперативно написати змістовний, вичерпний матеріал, не завдаючи моральної та матеріальної шкоди аудиторії, а також убезпечити власне здоров'я та життя.

ВИСНОВКИ

Сучасні ЗМК є потужною психологічною зброєю, і некоректне інформування про катастрофи, терористичні акти та екстремальні події може завдати суспільству серйозної шкоди.

У магістерській роботі детально розглянута специфіка роботи журналіста в «гарячих точках» на прикладі досвіду освітлення екстремальних подій в різних країнах світу. Також в роботі проаналізовані основні дослідження щодо етичної складової в сегменті «екстремальної» журналістики. В аналізі ми спиралися на праці В. Ф. Іванова, В. М. Амірова, Р. Блюма, А. С. Вартанова, О. Д. Кузнєцової, С. А. Муратова, Є. В. Прохорова та О. М. Романюка.

Ми детально зупинилися на аналізі новинних сюжетів сегменту «екстремальної» журналістики на українському телебаченні. Загалом було опрацьовано та проаналізовано понад 160 новинних сюжетів про найбільш масштабні терористичні акти, катастрофи та стихійні лиха за період з 2000 по 2012 роки на 9 українських центральних телеканалах, що дало змогу визначити недостатній рівень кваліфікованості журналістів питаннях висвітлення екстремальних подій на телебаченні. Наукове дослідження роботи кореспондентів в даній тематиці дало змогу виявити ряд основних помилок журналістів, випускаючих редакторів та режисерів монтажу у висвітленні терактів, катастроф та стихійних лих. До них відносяться порушення багатьох пунктів Етичного кодексу журналіста, а в окремих випадках і порушення Закону України «Про боротьбу з тероризмом».

На прикладі сюжетів у випусках новин на українському телебаченні в роботі проаналізовано приклади вдалого та невдалого використання окремих засобів подачі матеріалу для висвітлення екстремальних подій, доречного та недоречного їх застосування для досягнення певних комунікативних цілей.

Світова спільнота журналістів, редакторів, видавців і мовників зацікавлена в тому, щоб мати єдині і досить деталізовані стосовно до різних ситуацій орієнтири професійної поведінки, які можуть далі конкретизуватися в регіональних, національних або корпоративних етичних кодексах. Принципово важливо, щоб ці орієнтири були вироблені самим співтовариством, за участю психологів, соціологів, етнологів, теологів та інших експертів, а не нав'язані ззовні. Вироблення єдиних стандартів у висвітленні екстремальних подій повинно покласти край взаємним обвинуваченням у застосуванні «подвійних стандартів».

Значної уваги у науковій роботі приділено питанням безпеки журналістів під час роботи в екстремальних умовах. Статистика засвідчує, що щорічно заручниками ситуації, а також її жертвами стають сотні журналістів по всьому світі. Тому, використавши ряд посібників, статей та блогів журналістів, що працюють в «гарячих точках», ми розробили ряд основних рекомендацій висвітлення кореспондентами екстремальних подій на телебаченні.

Порятунок журналістів у небезпечних відрядженнях не повинно залишатися справою рук тільки журналістів. Державні, громадські організації просто зобов'язані зробити все від них залежне, щоб така важлива функціональна частина сучасного суспільства, як журналістика, вийшла зі списку небезпечних професій.

Отже, висвітлення тероризму та катастроф - одне з найважливіших і важких завдань, що стоять перед глобальним телебаченням. І ніколи невідомо, коли й кому з цим прийдеться зустрітися під час професійної діяльності. Кожному журналісту необхідно володіти хоча б базовими знаннями того, як правильно висвітлювати події екстремального характеру у ЗМІ відповідно законодавчим та етичним вимогам, а дана магістерська робота є своєрідним універсальним посібником у для роботи у «гарячих точках».

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Авраамов Д. С. Профессиональная этика журналиста. Москва: Мысль, 1991. 158 с.

2. Александровский Ю. А. Пограничная психиатрия и современные социальные проблемы. Ростов-на-Дону: Ростов, 1996. 256 с.

3. Амиров В. М. Журналистика экстремальных ситуаций (конспект лекций). Екатеринбург: Полар, 2008. 51 с.

4. Артемов В. Л. Массовые коммуникации и массовое сознание: Сборник научных статей. Москва: МГИМО(У) МИД РФ, 2001. 204 с.

5. Блюм Р. Етика засобів масової інформації: проблематика та практика. Сучасне та майбутнє в плюралістичному суспільстві [за ред. Л. З. Москаленка та ін.].Київ: Центр вільної преси, 1999. С. 82-87.

6. Бондар Ю. Свобода слова: українська лірика. Київ: МАУП, 2004. 144 с.

7. Бусел В. Великий тлумачний словник сучасної української мови. Київ: Перун, 2005. 1728 с.

8. Вайшенберг З. Новинна журналістика: Навчальний посібник [за загал. ред. В. Ф. Іванова]. Київ: Академія Української преси, 2011. 262 с.

9. Вартанов А. С. Актуальные проблемы телевизионного творчества: На телевизионных подмостках: Учебное пособие. Москва: Высшая школа, 2003. 316 с.

10. Ващенко Н. Роль мас-медіа у формуванні інформаційного суспільства. Київ: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2005.136 с.

11. Глебова Е. Война - это совсем не то, что вы думаете.Журналист. 1993. № 8. С. 6-9.

12. Гребенчук Ю. Медиа, терроризм и евроатлантическая интеграция. Київ: ЦСЭИ «Диаматик», 2007. 71 с.

13. Грищук В. К. Терроризм: проблема понятия. Актуальные проблемы государства и права. 2000. №8. С. 16-17.

14. Губерський Л. В.,КамінськийЄ. Є. Інформаційна політика України: європейський контекст. Київ: Либідь, 2007. 360 с.

15. Жаринов К. Терроризм и террористы: Исторический справочник. Минск: Харвест, 1999. 96 с.

16. Закон України № 25 «Про боротьбу з терроризмом» від 23 липня 2003 р. / Верховна Рада України. Офіц. вид. Київ: Парламентське видавництво, 2003. 39 с.

17. Закон України № 32 «Проінформацію» від 11 липня 2011 р. / Верховна Рада України. Офіц. вид. Київ: Парламентське видавництво, 2011. 71 с.

18. Здоровега В. Й. Вступ до журналістики. Львів: Наука, 1995. 578 с.

19. Зусин В. Я. Этика и этикет общения: Учебное пособие для студентов вузов и техникумов. [3-е изд., перераб. и доп.]. Мариуполь: Издательство «Рената», 2006. 272 с.

20. Іванов В. Ф., Сердюк В. Є. Журналістська етика: Підручник. [2-ге вид., випр.]. Київ: Вища школа, 2007. 231 с.

21. Карпачова Н. Право на інформацію: свобода слова, думки, вільноговираженняпоглядів: щорічна доповідь Уповноваженого з прав людини. Голос України. 2001. С. 12-14.

22. Кібл Р. Журналістська етика. [переклад Смоляк Д.І.]. Київ: Київська типографія, 2007. 190 с.

23. Кодекс професійної етики українського журналіста [упор. А. Зіненко] Журналіст України. 1997. № 5. 30 с.

24. Колобов О.А. Терроризм и контртерроризм в современном мире: Аналитические материалы, документы, глоссарий [научно-справочное издание]. Москва: Экслит, 2003. 240 с.

25. Кузнецова Г. В. ТВ-журналистика: критерии профессионализма. Москва: РИП-холдинг, 2003. 476 с.

26. Кузнецова О. Журналістська етика та етикет: основи теорії, методики, дослідження трансформації незалежних видань України, регулювання моральних порушень. Львів: Світ, 1998. 96 с.

27. Кузнецова О. Правові й етичні норми журналістики: тексти лекцій. Львів: Львів, 1993. 78 с.

28. Лебедева М. М. Политическое урегулирование конфликтов. Москва: Аспект Пресс, 1997. 212 с.

29. Лазутина Г. В. Профессиональная этика журналиста: Учебное пособие. Москва: Аспект Пресс, 1999. 299 с.

30. Моніторинг плітичних новин. Основні результати: за даними Академії Української Преси за участю співробітників Інституту соціології НАН України за червень 2012 р. 10 с.URL: : http://www.aup.com.ua.

31. Москаленко А. З. Етика журналіста: між боротьбою за тираж і об'єктивною інформацією. Журналіст. 1997. № 6. С. 6-9.

32. Муратов С. А. ТВ - эволюция нетерпимости (история и конфликты этических представлений). Москва: Логос, 2001. 187 с.

33. Муратов С. А. Телевизионное общение в кадре и за кадром: Учебное пособие. Москва: Аспект Пресс, 2003. 354 с.

34. Мягченко О. П. Безпека життєдіяльності людини та суспільства. Київ: Центр учбової літератури. 2006. 483 с.

35. Орлова В.В. Глобальные телесети новостей на информационном рынке. Москва: РИП-холдинг, 2003.168 с.

36. Пантелеев Б. Правовые основания доступа к информации в боевых условиях и некоторые особенности взаимодействия журналистов с силовыми ведомствами. Справочник для журналистов, работающих в районах военных действий. Москва: Права человека, 2002. 56 с.

37. Петровский В. Стратегия и инструменты урегулирования конфликтов. Москва: Дипкурьер, 2000. 286 с.

38. Почепцов Г. Г. Информационные войны.Київ: Ваклер, 2001. 378 с.

39. Почепцов Г. Г., Чукут С. А. Інформаційна політика: Навчальний посібник[2-ге вид.]. Київ: Знання, 2008. 663 с.

40. Почепцов Г. Г. Коммуникативные технологии двадцатого века. Москва: Рефл-Бук, 2002. 352 с.

41. Почепцов Г. Г. Теория и практика коммуникации (от речей президентов до переговоров с террористами). Москва: Центр, 1998. 352 с.

42. Прайс М. Телевидение, телекоммуникации и переходный период: общество и национальная идентичность. Москва: Книга, 2000. 319 с.

43. Приступепко Т.О. Правові засади функціонування сучасних засобів масової комунікації України [за ред. В. В. Різуна]. Київ: Либідь, 2000. 178 с.

44. Прохоров Е. П., ПшеничныйГ. М., ХрульВ. М. Правовые и этические нормы в журналистике. Москва: Аспект Пресс, 2004. 222 с.

45. Саппак В. Телевидение и мы. Москва: Искусство, 1988. 501 с.

46. Романюк О. М. Заручники інформації. Посібник з безпеки для українських журналістів [передм. О. Мані-Кьорл; В. Ф. Іванова]. Київ: Такі справи, 2007. 168 с.

47. Смирнова Е. Журналист в горячей точке: составляющие профессионализма. Минск: Звезда, 1999. 210 с.

48. Смуров Н. Г. Терроризм должен быть. Коммерсант. 2002. №200. С. 13.

49. Трифонов Ю. Собрание сочинений в 4 томах. Том IV. Москва: Художественная литература, 1987. 575 с.

50. Федеральный закон Российской Федерации N 35-ФЗ «О противодействии тероризму» от 6 марта 2006 г. Государственна дума России. Москва: Парламентское издательство, 2006. 62 с.

51. Хлебников И. Н. Информация и терроризм. Независимое военное обозрение. 1997. №42 (69). С.7-10.

52. Хлобустов О. О роли СМИ в противодействии терроризму. Москва: Знамя, 2001. 137 с.

53. Холод А. М. Масс-медиа и гражданское общества. Кривой Рог: Международный исследовательский центр «Человек: язык, культура, познание», 2008. 227 с.

54. Хоффман Б. Терроризм: Взгляд изнутри. Москва: Культура, 2003. 577 с.

55. Шеркович Ю. А. Психологические проблемымассовых информационных процессов. Москва: Мысль, 1973. 215 с.

56. Шостак М. И. Репортер: профессионализм и этика. Москва: РИП-холдинг, 2003. 266 с.

57. Элбакян Н. ЭлбакянВ. Снаряжение и работа журналистов в полевых условиях. Правовые основания доступа к информации в боевых условиях и некоторые особенности взаимодействия журналистов с силовыми ведомствами. Москва: Права человека, 2002. 92 с.