Кримінально-правова характеристика зловживання владою або службовим становищем

Работа из раздела: «Государство и право»

/

/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ДИПЛОМНА РОБОТА

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗЛОВЖИВАННЯ ВЛАДОЮ АБО СЛУЖБОВИМ СТАНОВИЩЕМ

спеціальність: Правознавство

Виконав М.В. Ільчишен

Науковий керівник Ю.В. Філей

Нормоконтролер В.В. Денисенко

Запоріжжя 2010р.

ЗАВДАННЯ НА ДИПЛОМНУ РОБОТУ

студенту групи ГПз-134 Ільчишену Максиму Вікторовичу

Зі спеціальності 7.060101 - Правознавство

1. Тема дипломної роботи «Кримінально-правова характеристика зловживання владою або службовим становищем».

Затверджена наказом № _____ від “____” ________ 200_ року.

2. Термін здачі закінченої роботи “_____” _______________ 20__ року.

3. Цільова установка та загальний напрямок дипломної роботи: здійснення комплексного аналізу інституту кримінальної відповідальності службових осіб за зловживання владою або службовим становищем.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини у сфері кримінально-правової протидії злочинам, що вчиняються службовими особами.

Предмет дослідження - кримінальна відповідальність за зловживання владою або службовим становищем у сфері службової діяльності.

4. Структура та зміст дипломної роботи (перелік питань, які необхідно опрацювати).

ВСТУП: оцінювання сучасного стану проблеми, вказівка на провідних вчених та спеціалістів у цій сфері, означення існуючих прогалин знання в цій предметній галузі, актуальність теми, мета і завдання, об'єкт і предмет, методи дослідження, ступінь наукової розробки проблеми, структура роботи.

РОЗДІЛ 1. Визначити стан доктринальних напрацювань у сфері дослідження кримінально-правової характеристика злочинів за зловживання владою або службовим становищем.

1.1. Дослідити соціальні, юридичні та інші передумови криміналізації діянь пов'язаних із зловживанням владою або службовим становищем.

1.2. Проаналізувати світоглядні засади кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим становищем та її соціальна зумовленість.

РОЗДІЛ 2. Встановити соціальну обумовленість даного виду злочину в сучасних реаліях.

2.1. Дослідити об'єктивні ознаки складу злочину пов'язаного зі зловживанням владою або посадовим становищем.

2.2. Дослідити суб'єктивні ознаки складу злочину пов'язаного зі зловживанням владою або посадовим становищем.

РОЗДІЛ 3. Встановити спільне і відмінне у кваліфікації зловживання владою або службовим становищем та суміжних складів злочинів.

ВИСНОВКИ: наукові та практичні результати дослідження інституту кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим становищем, сучасного стану правового регулювання та перспектив розвитку цього інституту в Україні.

РЕФЕРАТ

Об'єкт дослідження ? суспільні відносини у сфері кримінально-правової протидії злочинам, що вчиняються службовими особами.

Предмет дослідження ? кримінальна відповідальність за зловживання владою або службовим становищем у сфері службової діяльності.

Мета роботи ? комплексний аналіз інституту кримінальної відповідальності службових осіб за зловживання владою або службовим становищем.

Методи дослідження обрано на основі поставлених у роботі мети та завдань, з урахуванням об'єкта та предмета дослідження. А саме методи: структурно-функціонального аналізу, історико-правовий метод, формально-юридичний метод та низка методів формальної логіки.

За результатами проведеного дослідження було встановлено, що кримінальна відповідальність за зловживання владою або службовим становищем на сучасному етапі розвитку української правової системи, є обов'язковою умовою переходу до стандартів правової держави. Крім цього, проблеми, які стосуються інституту кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим становищем, мають багато дискусійних чи й узагалі недосліджених теоретичних аспектів, вони подекуди не чітко регламентовані в нормах чинного законодавства, або ж правове регулювання відповідних положень не відповідає сучасним вимогам в частині відповідальності окремих категорій службовців.

В роботі визначено загальні засади кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим становищем. Окреслено стан дослідження питань про службові зловживання в науці кримінального права. Проаналізовано світоглядні засади кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим становищем та її соціальна зумовленість.

В другому розділі роботи здійснено юридичний аналіз складу злочину зловживання владою або службовим становищем, а саме розкрито об'єктивні ознаки складу злочину пов'язаного зі зловживанням владою або службовим становищем та визначено суб'єктивні ознаки складу злочину пов'язаного зі зловживанням владою або службовим становищем.

У розділі третьому здійснена спроба відмежування зловживання владою або службовим становищем від суміжних складів злочинів.

Нормативною базою дипломної роботи є Конституція України, Кримінальний кодекс України, інші джерела кримінального законодавства.

Теоретичну основу дослідження складають наукові праці правознавців у галузях загальної теорії держави та права, філософії права, кримінального права.

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

ЗЕД Зовнішньоекономічна діяльність

ЗЧ КК Загальна частина кримінального кодексу

КК Кримінальний кодекс України 2001 р.

МВС Міністерство внутрішніх справ України

МНС Міністерство надзвичайних ситуацій

ОЧ КК Особлива частина кримінального кодексу

РВ УМВС Районний відділ управління Міністерства внутрішніх справ

ВСТУП

Актуальність теми. У державі, яка на конституційному рівні проголосила себе правовою, діяльність державних органів набуває особливого значення, стає одним із найголовніших гарантів прав і свобод людини та громадянина. В той же час саме ця діяльність потребує надійної охорони, в т.ч. за допомогою кримінально-правових засобів. Вищий орган державної влади України акцентував цю обставину, виділивши ст. 364 Кримінального кодексу України (далі КК) окремий кваліфікований склад зловживання владою або службовим становищем.

Водночас, попри стійку тенденцію до зростання кількості скарг громадян і юридичних осіб на незаконні дії працівників органів державної влади та місцевого самоврядування, кримінальні справи щодо них порушуються вкрай рідко, на розгляд суду направляються одиничні, а санкції відповідних кримінально-правових норм застосовуються до винних ще рідше. Однією з причин такого парадоксального становища є власне відсутність у слідчих, прокурорів та суддів чіткого уявлення про склад злочину, передбаченого ст. 364 КК, а отже, і про предмет доказування в кримінальних справах цієї категорії.

Проте проблемам застосування ст. 364 КК увага приділялася з боку відомих вчених. Слід назвати, зокрема таких як О.Ф. Бантишев, В.А. Владіміров, А.В. Галахова, Р.А. Гельфанд, В.І. Дінека, А.А. Жижиленко, Б.В. Здравомислов, М.А. Клименко, М.Й. Коржанський, М.Д. Лисов, М.І. Мельник, О.Я. Свєтлов, А.Н. Трайнін, Б.С. Утєвський, М.І. Хавронюк та ін.

Частково проблеми кримінальної відповідальності службових осіб розглядались у навчальних посібниках, монографіях, дисертаціях, лекціях та інших наукових публікаціях. В аспекті цього дослідження вони цінні для розгляду питання про відмежування складу злочину, передбаченого ст. 364 КК, від ряду складів злочинів з розділу ХVІІІ КК. Тут слід згадати видані в Україні та за кордоном праці І.С. Власова та І.М. Тяжкової, А.В. Воронцова, Я.М. Кульберга, В.О. Навроцького, П.Л. Суріхіна, І.М. Черних та ін.

Разом з тим, багато питань стосовно відповідальності за зловживання владою або службовим становищем залишились взагалі поза увагою вчених чи викликають гострі дискусії.

З огляду на сказане, а також керуючись тим, що склад злочинів у сфері службової діяльності стосується досить великої категорії осіб представників держави об'єктом дослідження є суспільні відносини у сфері кримінально-правової протидії злочинам, що вчиняються службовими особами.

Предметом дослідження є кримінальна відповідальність за зловживання владою або службовим становищем у сфері службової діяльності.

Мета дипломної роботи комплексний аналіз інституту кримінальної відповідальності службових осіб за зловживання владою або службовим становищем.

Для досягнення поставленої мети планується виконати такі дослідницькі завдання:

1) визначити стан доктринальних напрацювань у сфері дослідження кримінально-правової характеристика злочинів за зловживання владою або службовим становищем;

2) дослідити соціальні, юридичні та інші передумови криміналізації діянь пов'язаних із зловживанням владою або службовим становищем;

3) встановити соціальну обумовленість даного виду злочину в сучасних реаліях;

4) дослідити об'єктивні ознаки складу злочину пов'язаного зі зловживанням владою або посадовим становищем;

5) дослідити суб'єктивні ознаки складу злочину пов'язаного зі зловживанням владою або посадовим становищем;

6) встановити спільне і відмінне у кваліфікації зловживання владою або службовим становищем та суміжних складів злочинів.

Методи дослідження обрано на основі поставлених у роботі мети та завдань, з урахуванням об'єкта та предмета дослідження. Застосування методу структурно-функціонального аналізу дозволило визначити соціальну зумовленість кримінальної відповідальності працівників органів влади за зловживання владою або службовим становищем, вплив цих злочинів на різні соціальні процеси. Історико-правовий метод використовувався при дослідженні розвитку понять «орган» та «службова діяльність» у вітчизняному законодавстві, а також реалізації у дослідженні загальної теорії кримінології та кримінального права. Формально-юридичний метод забезпечив дослідження змісту та структури кримінально-правових норм, якими встановлена кримінальна відповідальність за вчинення злочинів у сфері службової діяльності та проти правосуддя, їхньої відповідності правилам законодавчої техніки. Завдяки цьому проаналізовано також співвідношення складу злочину, передбаченого ст. 364 КК зі складами злочинів, передбачених статтями розділів V, ХVІІІ, ХІХ Особливої частини КК.

Розділ 1. Загальні засади кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим становищем

1.1 Стан дослідження питань про службові зловживання в науці кримінального права

Питання кримінальної відповідальності за злочини у сфері службової діяльності постійно були предметом ґрунтовних наукових досліджень. Слід відзначити неоціненний внесок у розвиток кримінально-правових знань про службові злочини вчених В.А. Владімірова, Р.А. Гельфанда, А. Гюнтера, Ю.П. Касаткіна, В.Ф. Кириченка, М.Й. Коржанського, М.Д. Лисова, Г.Р. Смоліцького, Б.С. Утєвского та ін. Чимало цих відомих вчених у своїх працях, присвячених загальній характеристиці злочинів у сфері службової діяльності і, зокрема, зловживанню владою або службовим становищем, тією, чи іншою мірою торкались проблем кримінальної відповідальності працівників міліції. Здебільшого це були приклади із судової практики, що ілюстрували ознаки об'єктивної сторони даного злочину, а також проблеми відмежування зловживання владою або службовим становищем від інших злочинів у сфері службової діяльності. Для прикладу можна навести лекцію В.А. Владімірова та В.Ф. Кириченка «Службові злочини» (1965 р.) [1; с.14-16], монографії О.Я. Свєтлова «Боротьба з службовими зловживаннями» (1976 р.) [2; с.51], В.І. Соловйова «Боротьба зі службовими злочинами, обманом держави і приписками за радянським кримінальним правом» (1963 р.) [3; с.74-75], М.Д. Лисова «Відповідальність службових осіб за радянським кримінальним правом» (1972 р.) [4; с.104], А.Б. Сахарова «Відповідальність за службові зловживання за радянським кримінальним правом» (1956 р.) [5; с.46-48], М.Й. Коржанського «Кваліфікація слідчим службових злочинів» (1986 р.) [6; с.24-25] та ін.

В такому, а можливо й дещо ширшому ракурсі ця проблема розглядається і в сучасних наукових дослідженнях українських вчених, предметом яких є кримінальна відповідальність службових осіб. Насамперед слід згадати видану в 1996 році книгу М.А. Клименка, М.І. Мельника та М.І. Хавронюка «Кримінальна відповідальність за службові злочини» [7; с.33-37], монографії М.І .Мельника «Корупція: сутність, поняття, заходи протидії» (2001 р.) та Р.Л. Максимовича «Поняття службової особи в кримінальному праві України» (2008 р.) [8, с.47; 9, с. 114-12], навчальні посібники О.Ф. Бантишева «Службові злочини (питання кваліфікації)» (1996 р.) та «Злочини у сфері службової діяльності» (2002 р.), а також П.П. Андрушка і А.А. Стрижевської «Злочини у сфері службової діяльності: кримінально-правова характеристика» (2006 р.) [10, с.22-23; 210] та ін.

Перші спроби більш ґрунтовного вивчення специфіки складу злочину, були зроблені ще наприкінці 80-х років минулого століття в стінах навчальних закладів системи МВС СРСР. Цим започаткована відомча традиція розробки вивчення цієї проблеми, чого дотепер не можна відзначити ні про будь-який інший правоохоронний орган, ні про всю їхню систему загалом.

Отже, у 1988 році в м. Хабаровську та м. Москві побачили світ навчальні посібники з грифом «для службового користування» Ю.І. Кулєшова «Кримінальна відповідальність службових осіб органів внутрішніх справ за злочини проти правосуддя» [11] та А.В. Галахової «Кримінальна відповідальність за службові злочини співробітників органів внутрішніх справ» [12]. Зазначений гриф першої з них в бібліотеках м. Москви та м. Санкт-Петербурга, як і в українських бібліотеках, на превеликий жаль, не знятий до цього часу. Це стосується також інших наукових праць Ю.І. Кулєшова про злочини працівників міліції. З доцільністю такого штампу важко погодитись, проте він свідчить про існування ореолу таємничості навколо злочинів, вчинюваних працівниками правоохоронних органів. Щодо роботи А.В. Галахової зауважимо, що по суті вона мало чим відрізняється від згаданих досліджень, де дається кримінально-правова характеристика службових злочинів, хіба що в ній дещо рясніше прикладів вчинення їх працівниками міліції. Будь-які теоретичні узагальнення, на які можна було сподіватись бодай виходячи з назви посібника, автором не зроблені.

Тим не менше, новий напрямок наукових розвідок у науці кримінального права був означений, проте зацікавив він небагатьох дослідників. У 1992 році в м. Москва В.І. Дінека захистив кандидатську дисертацію на тему «Кримінальна відповідальність працівників органів внутрішніх справ за перевищення влади чи службових повноважень» [13]. Його ж перу належить і навчальний посібник, за традицією, виданий в юридичному інституті МВС Російської Федерації, ? «Кримінальна відповідальність за службові злочини за кримінальним правом Росії» [14]. Значна увага в ньому приділена кримінально-правовій характеристиці цієї категорії злочинів, вчинюваних співробітниками міліції. І хоча основний акцент тут зроблений на складі злочину ? перевищення влади або службових повноважень, все ж автором виведені певні загальнотеоретичні висновки, зокрема, стосовно спеціального суб'єкта злочину ? працівника органу внутрішніх справ, а також специфічних рис об'єктивної сторони складу службового злочину, вчиненого цим суб'єктом.

В Україні до згаданої проблематики найближче підходить дослідження С.А. Шалгунової на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук «Кримінально-правові та кримінологічні заходи попередження хабарництва серед співробітників органів внутрішніх справ» (1999 р.). Не дивлячись на те, що в першому розділі дисертації частково розглядаються питання кримінально-правової характеристики складу злочину ? одержання хабара службовими особами підрозділів МВС України, в цілому робота, на наш погляд, має винятково кримінологічне значення [15].

Проблемам попередження злочинів серед працівників міліції присвячена і ґрунтовна праця авторського колективу Національного університету внутрішніх справ на чолі з професором О.М. Бандуркою «Соціально-психологічний аналіз дисципліни в адміністративній службі міліції» [16].

Під аналогічну характеристику підпадають також наукові доробки щодо злочинів у сфері службової діяльності таких закордонних вчених, як О.А. Аксенов, С.А. Алтухов, Ю.П. Гармаєв, В.М. Коршунов, А.А. Куплєнський, Т.Н. Москалькова, С.І. Мухортов, Ю.А. Мерзлов, Д. Сміт, А.В. Сухінін, Т. Паркер та інші [17-27]. Усі ці опубліковані наукові праці в галузі кримінології та криміналістики різною мірою стосуються теми нашого дослідження в частині вивчення соціальної та юридичної зумовленості кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим становищем. В роботі Ю.П. Гармаєва «Службові злочини в митних органах», де йдеться про методику та тактику розслідування відповідних злочинів, окрім цього, зустрічається характеристика окремих способів їх вчинення. Це, до речі, чи не єдина, на сьогоднішній день, монографія, що стосується злочинів у сфері службової діяльності, які вчиняються співробітниками спеціалізованих правоохоронних органів (у цьому випадку - митних) [19].

Окремо потрібно виділити монографію С.А. Алтухова «Злочини працівників міліції (поняття, види і особливості профілактики)», в якій проведено комплексний кримінально-правовий і кримінологічний аналіз злочинності співробітників органів внутрішніх справ. Як уже зазначалось, ця робота має переважно кримінологічне спрямування, однак в ній дається і коротка загальна кримінально-правова характеристика складів злочинів, в т.ч. і службових, суб'єктами яких є працівники міліції [28; с.11-44].

Частково проблеми кримінальної відповідальності службових осіб, а саме: прокурорів, працівників органів дізнання та досудового слідства розглядались в навчальних посібниках, монографіях, дисертаціях, текстах лекцій та інших наукових публікаціях щодо злочинів проти правосуддя. В аспекті цього дослідження вони цінні для розгляду питання про відмежування складу злочину, передбаченого ст. 364 КК від низки складів злочинів з розділу ХVІІІ ОЧ КК. Тут слід згадати, видані в Україні та за кордоном, праці І.С. Власова та І.М. Тяжкової, А.В. Воронцова, Я.М. Кульберга, В.О. Навроцького, П.Л. Суріхіна, І.М. Черних та ін. [29-34].

Наведене твердження треба віднести й до численних навчальних посібників кримінального права та науково-практичних коментарів Кримінального Кодексу України, що побачили світ після 5 квітня 2001 року. Новий же склад злочину ? зловживання владою або службовим становищем, вчинене працівником правоохоронного органу, згадується в них одним-двома реченнями.

Також тут варто згадати окремі матеріали науково-практичних конференцій з кримінального права, наприклад, опубліковані тези виступів М.І. Мельника «Нові аспекти кримінальної відповідальності за посадові (службові) злочини» [36; с.199-202] і В.Г. Хашева «Проблеми кримінальної відповідальності працівників правоохоронних органів за службові злочини» [37; с.164-165], в яких частково піднімались проблеми визначення спеціального суб'єкта цього складу злочину та співвідношення санкцій ч. 3 ст. 364 КК України і суміжних кримінально-правових норм.

У 2001 році в Національній Академії внутрішніх справ України вийшов друком навчальний посібник «Кримінально-правовий захист і відповідальність працівників правоохоронних органів». Його автори В.І. Осадчий, В.С. Плугатир, А.В. Савченко та ін. основну увагу приділили кримінально-правовій характеристиці злочинів, потерпілими від яких є співробітники правоохоронних органів, і провели короткий екскурс по статтях КК України, де вони виступають, як спеціальні суб'єкти злочинів. У цьому посібнику вкрай стисло (очевидно, наскільки дозволяли завдання і межі роботи) викладена загальна кримінально-правова характеристика зловживання владою або службовим становищем [38].

У вересні 2004 р. відбувся захист дисертації В.І. Осадчого на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук «Проблеми кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності» [39].

Поряд з цими науковими працями високої оцінки заслуговують глибокі розробки проблем детермінації та попередження злочинності серед рядових службових осіб О.А. Мартиненка, а також О.М. Ігнатова. І хоча вони більше торкаються кримінологічної сфери, а в кримінально-правовому полі сконцентровані на особливостях здебільшого загальнокримінальних злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів, та їх кваліфікації, у них міститься цінна інформація щодо кількісних та якісних показників відповідного виду злочинності та оригінальні ідеї, що використані для відмежування злочину, передбаченого ст.364 КК України від перевищення влади, вчиненого працівником правоохоронного органу [41-46].

Отже, на базі наведеного огляду літератури можна зробити висновок про те, що проблема кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим становищем є доволі поширеною темою наукових досліджень і на сьогодні у цій сфері є доволі багато напрацювань, які дозволяють повно, глибоко та усесторонньо дослідити дану тематику на рівні дипломного дослідження.

1.2 Світоглядні засади кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим становищем та її соціальна зумовленість

Розгляд тієї, чи іншої проблеми в юриспруденції традиційно розпочинається аналізом відповідних загальнофілософських і соціальних положень. Це видається цілком виправданим, оскільки філософське трактування проблеми не лише дозволяє комплексно її розглянути, але є водночас наріжним каменем системного аналізу відповідного явища. Тим паче, це актуально в питанні дослідження проблеми кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим становищем, коріння якої в філософії, і ось чому.

По-перше, попри різноманітні точки зору вчених-криміналістів на сутність та ознаки кримінальної відповідальності все ж практично безспірним є визнання того, що її соціальне призначення полягає в гарантуванні захисту найбільш важливих суспільних відносин від злочинних посягань. Саме ж поняття кримінальної відповідальності, як стверджує А.А. Чістяков, ? включає в себе обов'язок перетерпіти негативні наслідки як результат вчиненого злочинного діяння, і в подальшому не порушувати заборон кримінального закону. Ці обов'язки можуть бути реалізовані у формі добровільної нормослухняної поведінки, а також у примусовій формі при порушенні кримінально-правової заборони. Перша форма реалізації, що уявляється найбільш бажаною для суспільства та держави, є одним із основних завдань кримінального закону і метою існування кримінального права [47, с.219].

По-друге, в найбільш загальному розумінні зміст службової діяльності складає діяльність, яка здійснюється державою і від імені держави, насамперед шляхом реалізації владного впливу на суспільні відносини.

По-третє, діяльність державних органів в суспільстві має свою специфіку, детерміновану характером суспільних відносин рівня «влада-особистість», «держава-громадянин», які набувають філософського змісту в сенсі стрижневої ідеї, висловленої російським філософом В.С. Соловйовим, про те, що «ступінь підлеглості особи суспільству повинна відповідати ступеню підлеглості самого суспільства моральному добру, без зв'язку з яким суспільне середовище жодних прав на людину не має» [48, с.4].

По-четверте, звернувшись до семантики слова «зловживання», нескладно з'ясувати його зміст, а відтак і суть ? вживання на зло, а в контексті розглядуваного словосполучення ? використання влади для чинення зла.

У всіх розглядуваних площинах, як і в повсякденному житті людини з найдревніших часів центральне місце займають категорії добра і зла. «І доки існують суспільні системи, життя проявляється у двох завжди традиційних іпостасях: добра і зла в їх гострому протиборстві ...» [49, с.31].

Перш за все, спробуємо відповісти на запитання: чи можливо протидіяти злу, а відповідно і злочинності, застосовуючи похідні від них же методи, точніше такі, що складають сутність цих понять?

Найавторитетніше джерело християнства ? Євангеліє (Марк ІІІ, 24) свідчить, що злом зло не перемагається, оскільки вони походять з одного джерела (царства). Така протидія є по суті ілюзорною, тому що зло не знищується, а навпаки примножується.

У свій час Цельс стверджував, що право ? це мистецтво добра і справедливості. Право прагне мінімізувати зло, розширюючи сферу свого впливу на суспільні відносини. Надаючи загальнообов'язкового характеру морально-етичним категоріям, право обмежує свавілля уповноважених суб'єктів. Це здійснюється шляхом законодавчого закріплення таких категорій, як «добросовісність», «доброчинність», «розумність», «справедливість» [50, с.52]. Відомий український кримінолог О.М. Костенко з цього приводу зазначає, що «за законами природного права людина, борючись проти будь-якої сваволі має спиратись на силу + мораль». Отже, щоб бути правим, треба бути і сильним, і моральним. Таке «золоте правило» природного права [51, с.79]. А бути моральним, означає мати на озброєнні, насамперед, закон, добро і справедливість. Соціокультурна модель активного опору злу силою передбачає: недопустимість державного тоталітаризму і повну законність державного примусу, відмову від абсолютизації ролі насильства і вседозволеності в діях державних органів, християнсько-етичне оправдання і допустимість активної протидії злу силою при вичерпанні засобів духовного переконання.

Такими видаються світоглядні аспекти досліджуваної проблеми. На них ґрунтуються і соціальні фактори, виходячи з яких законодавцем передбачена у Кримінальному кодексі України стаття 364. Їх визначення істотно прояснить і сутність, і зміст цієї кримінально-правової норми. Наукове ж дослідження проблем соціальної зумовленості, як слушно відзначає В.К. Грищук, має дати відповідь на питання чи доцільно забороняти певне діяння людини під загрозою покарання і якою у зв'язку з цим має бути теоретико-прикладна модель норми (норм) закону про кримінальну відповідальність [52, с.15-18].

Для з'ясування соціальної зумовленості кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим становищем, виділяються такі обставини, як відносна поширеність цього складу злочину; його підвищена суспільна небезпека; доцільність протидії цим посяганням саме кримінально-правовими засобами; зарубіжний досвід застосування кримінально-правових засобів протидії злочинам цього виду [53, с.249].

Перш ніж перейти до питання щодо криміналізації даних відносин, зауважимо, що більшість закордонних і вітчизняних науковців, державних діячів і політиків зловживання владою або службовим становищем часто ототожнюють з корупцією, що знаходить, зокрема, відображення в офіційних документах та наукових працях. Задля уникнення плутанини візьмемо на оснащення найбільш вірне, як видається, роз'яснення М.І. Мельника, згідно з яким зловживання владою або службовим становищем, є одним з корупційних діянь; корупція ж ? це соціальне явище, а не конкретне суспільно-небезпечне діяння [54, с.67-71].

Неабияке занепокоєння з приводу стійкої тенденції проникнення і поширення корупції, службових зловживань у всі підрозділи органів державної влади України, звучить в постановах Верховної Ради України, виступах Президента України, рішеннях колегій «силових» відомств, відповідних наказах та інструкціях.

Вітчизняні вчені-юристи, досліджуючи явище криміналізації сфери державних органів, роблять висновки про цілковиту обґрунтованість такої стурбованості керівництва держави.

Так. Л.В. Багрій-Шахматов стверджує, що корупція (в т.ч., зловживання владою), як соціальна патологія, «вразила навіть такі органи і інститути, як суд, прокуратура, слідчий апарат, міліція» [55, с.79]. Науковці Харківського національного університету внутрішніх справ за результатами проведеного дослідження прийшли до висновку, що «на сьогодні міліція України переживає справжній кримінальний вибух» [56, с.12-13]. Вертузаєв М.С. підкреслює глобальність цих явищ, внаслідок чого боротьба зі злочинністю в державі лише імітується (концепція соціального реагування, коли робота спрямована на досягнення зовнішнього ефекту без серйозних зрушень в результатах) [57, с.9-10].

Одним із джерел отримання інформації про злочинність є судова статистика. У той же час загальновизнаним є і те, що статистичні дані реально не відображають стану злочинності через наявність її латентних проявів, особливо щодо злочинів, які вчиняються службовими особами.

Ситуація ускладнюється ще й через відсутність єдиного державного статистичного обліку відповідної групи злочинів, суттєвою суперечливістю статистичних даних різних правоохоронних відомств, їх утаємниченістю, а також фактичною невизначеністю поняття «правоохоронний орган» на законодавчому рівні.

З такими ж труднощами зіткнулись і працівники Генеральної прокуратури України в березні 2004 р. при проведенні першого і поки що єдиного в історії держави узагальнення стану додержання вимог закону при вирішенні звернень та повідомлень про злочини, вчинені працівниками правоохоронних органів та стану прокурорського нагляду за законністю прийнятих рішень і розслідування кримінальних справ про ці злочини. Через це сферу правоохоронних органів, діяльність яких вивчалась, було максимально звужено до органів внутрішніх справ, державної податкової адміністрації, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби та митних органів. Такий крок пояснювався ще й тим, що, як зазначено в узагальненні, частка звернень та повідомлень про злочини вчинені працівниками інших правоохоронних органів, становить усього 5,79 % від загальної кількості звернень та повідомлень про злочини вчинені працівниками усіх правоохоронних органів. Незважаючи на відносну задавненість інформації, все ж скористаємося нею за відсутності інших подібних за повнотою та об'єктивністю офіційних документів, і зокрема, для демонстрації викривлень вітчизняної судової статистики.

Як вбачається з узагальнення, судами України у 2003 році розглянуто 149 кримінальних справ про злочини, вчинені працівниками правоохоронних органів, за якими засуджено 166 осіб проти 138 у 2002 році. Найбільше серед засуджених у 2003 р., як і у попередні роки, співробітників органів внутрішніх справ ? 139 осіб, або 83,7%. Слід підкреслити, що майже половина з них (61 особа) вчинила злочини, пов'язані зі службовою діяльністю при провадженні дізнання та досудового слідства, 11 осіб ? з порушенням обліково-реєстраційної дисципліни, 22 ? при проведенні оперативно-розшукової діяльності. Аналогічною була структура злочинності працівників органів внутрішніх справ і у попередні роки: найбільше ? при провадженні дізнання та досудового слідства. На жаль, при аналізі цього показника злочинності працівниками Генеральної прокуратури спеціально не виділялись конкретні категорії (види) службових злочинів, зокрема, зловживання владою або службовим становищем.

За інформацією Генеральної прокуратури України у 2008 році судами України засуджено 336 співробітників органів внутрішніх справ, 94 ? податкової адміністрації, 17 ? митних органів, 5 ? прокуратури. Отже, порівняно з 2003 р. кількість працівників правоохоронних органів притягнутих до кримінальної відповідальності зросла зі 166-ти до 452-х.

Наведені статистичні дані демонструють лише певні закономірності явища криміналізації сфери державної служби і стосується переважно правоохоронної системи, і не можуть претендувати навіть на його репрезентативність. Однак сказане дозволяє зробити висновок про те, наскільки криміналізованою є та сфера яка первинно не повинна бути такою і завданням якої якраз і є боротьба зі злочинами. Це лише кількість зареєстрованих правоохоронними органами злочинів, вчинених їхніми ж працівниками, яку можна назвати лише видимою надводною частиною гігантського айсбергу. Адже сюди ж варто віднести злочини які вчиняються службовими особами у інших сферах владно-розпорядчої діяльності. Ще менше винних осіб, які потрапляють на лаву підсудних, і лише одиницям з них призначається реальне покарання. Більша частина відповідних суспільно-небезпечних діянь в силу різних причин залишається без належної реагування. Наведені абсолютні показники щодо злочинів у сфері службової діяльності мають значні розбіжності з дійсними масштабами криміналізації їх середовища.

Причинами надзвичайно високого рівня латентності зловживань владою, є з однієї сторони, небажання керівництва відомств «виносити сміття з хати», і псувати показники, а з другої - принципом корпоративної солідарності працівників цих органів, спільними інтересами співробітників, їх неділовими зв'язками і т.п. «Явище кругової поруки, корпоративності (в гіршому розумінні цього слова) охопило всі державні органи» [58,с.79-80].

Окрім цього, варто мати на увазі, що виявлення та розслідування справ про службові зловживання службовців особливо сфери правоохоронної діяльності суттєво ускладнюються тим, що вони провадяться відносно осіб, які, зазвичай, прекрасно обізнані з правилами, методикою і тактикою проведення оперативно-розшукових заходів, дізнання і досудового слідства, завдяки чому уміло приховують власні злочини, знищують докази та ухиляються від виявлення та притягнення до кримінальної відповідальності.

Дослідниками відзначається також те, що причиною низької питомої ваги службових злочинів у загальній структурі злочинності є, зокрема, маскування їх під личину дисциплінарних проступків та адміністративних правопорушень через відсутність критеріїв чіткого їх розмежування [59,с.78].

На ефективність притягнення співробітників державних органів до відповідальності негативно впливають фактичні імунітети, тобто практична неможливість притягнення до кримінальної відповідальності багатьох службових осіб. При цьому простежується залежність між службовим становищем, займаною посадою і «надійністю» цього імунітету ? чим вища посада, тим менша ймовірність бути покараним за зловживання владою. Переважна більшість кримінальних справ про службові злочини порушується за окремими проявами і щодо рядових працівників органів.

Питома вага аналізованого виду злочинів у загальній злочинності зовсім не значна, однак сам факт їх існування викликає надзвичайну стурбованість. Навіть один злочин цієї категорії має підвищену небезпеку через шкоду, яку він заподіює суспільним відносинам.

До кількісних показників злочинності з відомою часткою умовності професор А.Ф. Зелінський відносив так звану «ціну злочинності, а точніше економічні, соціальні, моральні та інші шкідливі наслідки зла» [60, с.28]. Взявши на озброєння цей показник, коротко охарактеризуємо соціально-економічні, політичні, правові та морально-психологічні фактори даного складу злочину. А висока суспільна небезпека діяння, як загальновизнано, є необхідною умовою встановлення кримінальної відповідальності за певне діяння.

Можна стверджувати, що зловживання владою ? це продукт, а точніше, наслідок історичного розвитку суспільства і держави, з виникненням якої, скоріше за все, зародилось і це суспільно-небезпечне явище, яке своєю чергою здійснює негативний вплив на соціальні процеси, деформує суспільні відносини, претендуючи на роль соціального зв'язку в суспільстві. Це і складає, на нашу думку, соціальну сутність цього виду злочинів.

Безумовно, найбільш негативні соціальні наслідки мають місце в тому разі, коли шкоду інтересам держави і громадян заподіюють представники органів влади, чиїм основним завданням є охорона цих інтересів від будь-яких посягань. В такий спосіб викривляється сутність особливо правоохоронної діяльності, що при цьому втрачає своє природне соціальне призначення ? охороняти і відроджувати соціальні цінності; змінюється її спрямованість з протидії соціальному злу на його примноження.

Порушення закону представниками саме правоохоронних органів ніколи не може визнаватись виправданим, оскільки невідворотно призводять до руйнування самої законності. Вони можуть звести нанівець потенційну ефективність усіх видів урядових програм, особливо тих, які спрямовані на протидію організованій злочинності і корупції. Жодні етичні міркування не можуть зрівнятись по силі попереджувального впливу зі страхом чиновника бути викритим і покараним. Поки що залишається констатувати, що невиправдане пом'якшення правозастосовної практики, пов'язане зі звільненням від кримінальної відповідальності і реального покарання значного числа осіб, які скоїли злочини, в т.ч. посадові ? це теж наслідки корупції, яка проникла в правоохоронні органи і суди.

Владні повноваження, якими наділені державні службовці, дають їм можливість легко вчиняти правопорушення, роблять їх більш небезпечними, ставлять приватних осіб у беззахисне до них становище. Таке свавілля чиновників в уніформі заставляє людину відчувати себе беззахисною перед державою жертвою, і часто, будучи повністю дезорієнтованою в обстановці, що склалась, вибрати в підсумку далеко не самий ефективний, нерідко незаконний спосіб захисту від кримінального переслідування. Нарешті, користуючись особливими владними повноваженнями, працівники владних органів, можуть вчиняти злочини, які більш відчутно відгукуються на функціонуванні державного і суспільного організму, правах і свободах громадян.

Службові зловживання є супротивними духу цивілізації, що усмілилась проголосити вищою цінністю саму людину в її тілесній, душевній і духовній іпостасях. В такому суспільстві панує не диктатура держави і навіть не диктатура закону, а диктатура справедливості, яка через закони, через право захищає, перш за все, людину. Це ? модель християнської справедливості. Вона несумісна з будь-якими проявами соціального зла, тим більше такими, що породжуються самою державою і спрямовуються проти її ж громадян. Це неприпустимо, хоча б уже тому, що основні права і свободи людини не створюються безпосередньо владною волею держави, і цією ж державною волею вони не можуть бути відмінені, оголошені неіснуючими.

Правоохоронні органи є одним з найбільш дієвих інструментів, що забезпечують державну охорону прав і свобод людини. І це зрозуміло, коли врахувати, що вони мають в розпорядженні всі необхідні засоби (правові санкції, запобіжні заходи, зброю, спеціальні засоби), з допомогою яких можуть бути суттєво обмежені або навіть порушені права громадян. Правоохоронна діяльність є виключним різновидом професійної праці, в рамках якої на законній основі при відповідних обставинах і умовах допустимо застосування примусових засобів і методів, включаючи навіть позбавлення волі. Це єдина сфера правовідносин, де органам державної влади дозволяється настільки гостро вторгатись в особисте життя громадян. Тому так часто від зустрічі з працівниками правоохоронних органів залежить подальша доля людини, і тому так важливо, щоб в кожному разі брали верх законність і справедливість, і ні за яких обставин влада не вживалась для вчинення зла, як для громадянина, так і для держави. Це в ідеалі, а в дійсності Уповноважений з прав людини з прикрістю змушена констатувати, що в нашій країні брутально порушується гарантоване Конституцією України невід'ємне право громадян на життя, недоторканість та повагу до гідності людини; реалізація конституційного положення про судовий захист прав і свобод громадян подекуди зводиться нанівець через помилки та порушення законності, які допускають у своїй діяльності органи, що здійснюють попереднє слідство та дізнання.

Тут не зайвим буде згадати і соціологічні дослідження, що також свідчать про вкрай незадовільну оцінку громадянами ситуації, яка склалась в Україні із захистом їхніх конституційних прав. За результатами опитування, Українського центру економічних і політичних досліджень, лише 0,9 % респондентів вважають, що права людини в Україні повністю дотримуються, 18,4 % опитаних погодились з тим, що вони дотримуються певною мірою; найбільше ? 75,9% респондентів заявили, що права людини зовсім не дотримуються або не дуже дотримуються.

Відповідь тут однозначно випливає з попереднього аналізу соціальних факторів, що зумовили подібний крок: зловживання владою або службовим становищем, вчинені службовими особами, а особливо працівниками правоохоронних органів ? це злочини, що мають чи не найвищий ступінь суспільної небезпеки, оскільки заподіюють суттєву шкоду в усіх сферах суспільного життя, руйнують конституційні права і свободи громадян, несуть загрозу національній безпеці України. Ці злочини мають тенденцію до поширення, а також характеризуються високим рівнем латентності. Тому питання протидії цьому виду злочинності в Україні повинно розглядатися на рівні проблеми існування державності.

Кримінальна відповідальність за вчинення цього суспільно небезпечного діяння встановлена також тому, що в силу специфіки сфери суспільного життя, де вони вчиняються, рівно як і суб'єкта злочину, його важко попередити. А як відомо, криміналізація діяння виправдана лише в тих випадках, коли «не спрацьовують» або ж виявляються малоефективними інші соціальні механізми протистояння соціальному злу.

Отже, можна констатувати, що діє цілий ряд факторів криміналізації аналізованого посягання. Виходячи з них можна стверджувати, що застосування кримінально-правових заходів щодо зловживання працівниками органів державної влади є життєво необхідним. Крім цього, слід зробити висновок, що зловживання владою або службовим становищем, ? це соціально зумовлене суспільно-небезпечне діяння, яке має негативний вплив на соціальні процеси, деформує суспільні відносини, претендуючи на роль соціального зв'язку в суспільстві. Це і становить соціальну сутність цього виду злочинів.

Найбільш негативні соціальні наслідки мають місце в тих випадках, коли шкоду інтересам держави і громадян заподіюють представники органів влади, чиїм основним завданням є охорона цих інтересів від будь-яких посягань. У такий спосіб викривляється сутність особливо правоохоронної діяльності, що при цьому втрачає своє природне соціальне призначення ? охороняти і відроджувати соціальні цінності; змінюється її спрямованість з протидії соціальному злу, на його примноження.

Соціальна зумовленість кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим становищем, вчинені службовими особами, визначається тим, що ці злочини мають чи не найвищий ступінь суспільної небезпеки, оскільки заподіюють істотну шкоду у всіх сферах суспільного життя, руйнують конституційні права і свободи громадян, несуть загрозу національній безпеці України; вони мають тенденцію до поширення, а також характеризуються високим рівнем латентності. Тому питання протидії цьому виду злочинності в Україні повинно розглядатися на рівні проблеми існування державності. Кримінальна відповідальність за вчинення досліджуваного суспільно-небезпечного діяння встановлена також тому, що в силу специфіки сфери суспільного життя, де вони вчиняються, рівно як і суб'єкта злочину, його важко попередити.

Призначення кримінальної відповідальності за вчинення цього злочину полягає в необхідності реалізації об'єктивно зумовленої потреби у відновленні суспільних відносин шляхом застосування до службових осіб державних органів, що їх порушили, найбільш суворих заходів державного примусу.

РОЗДІЛ 2. Юридичний аналіз складу ЗЛОЧИНУ зловживання владою або службовим становищем

2.1 Об'єктивні ознаки складу злочину пов'язаного із зловживання владою або службовим становищем

Перше місце в переліку об'єктивних елементів складу злочину по праву посідає його об'єкт. І це не дивно, бо значення його важко переоцінити: він лежить в основі криміналізації і декриміналізації суспільно-небезпечних діянь, відмежування їх від інших правопорушень; визначає суспільно-небезпечну сутність злочину, його наслідки; значною мірою впливає на зміст об'єктивних і суб'єктивних ознак складу злочину; встановлює межі дії кримінально-правової норми. Вивчення саме цього елементу складу злочину «повинно привести до знання і механізму посягання на суспільні відносини, і способів їх кримінально-правового захисту, і соціальних умов ефективності кримінального закону» [61, с.44]. Правильне встановлення об'єкту має велике значення і для правозастосовної практики, оскільки помилка у ньому унеможливлює здійснення правильної кримінально-правової кваліфікації суспільно-небезпечного діяння [62, с.26].

Вчення про об'єкт складу злочину є одним із ключових у кримінальному праві та містить цілу низку складних, цікавих і дискусійних питань, а одним з найактуальніших з них є визначення самого поняття об'єкту складу злочину. Не заглиблюючись в полеміку навколо цього питання, зазначимо, що, на нашу думку, найбільш послідовним і близьким до істини є визнання об'єктом складу злочину суспільних відносин. Висновок про це, на думку В.Я. Тація, поділяється в науці кримінального права і тому не вимагає особливої аргументації [63,с.20].

Ще в більшою мірою загальноприйнятою вважається триланкова (за вертикаллю) класифікація об'єктів складів злочинів, згідно з якою родовим об'єктом є «певне коло тотожних чи однорідних за своєю соціальною і економічною сутністю суспільних відносин, які через це повинні охоронятися єдиним комплексом взаємозалежних кримінально-правових норм» [64, с.98]. На основі саме таких міркувань кримінально-правова норма, що встановлює кримінальну відповідальність за зловживання владою чи службовим становищем і поміщена в розділі ХVІІ Особливої частини КК України під назвою «Злочини у сфері службової діяльності». Що ж є родовим об'єктом цієї групи злочинів?

У літературі це питання вирішується загалом однозначно. Абсолютна більшість вчених визначає родовий об'єкт, так званих службових злочинів як правильну, що відповідає політиці держави, діяльність державного чи громадського апарату [64, с.7; 65, с.15].

Це визначення, дане В.Ф. Кириченко ще в 1959 р. (щоправда, з певними ідеологічними доповненнями), впродовж 50 років визнається практично всіма дослідниками проблем кримінальної відповідальності за вчинення злочинів цієї групи за єдино істинне з деякими неістотними поправками. Дещо відмінне від загальноприйнятого визначення родового об'єкту дав у 1948 р. Б.С. Утєвський, який вважав, що службові злочини посягають на «управління державою і соціалістичним господарством» [67, с.307]. Через п'ять десятиліть подібну думку висловив український вчений О.О. Дудоров [68, с.4]. По суті приведені різновиди визначень не суперечать одне одному. Друге визначення лише підкреслює те специфічне в роботі державного апарату, чому об'єктивно загрожують службові злочини.

Найбільш вдале, на нашу думку, сучасне визначення родового об'єкта злочинів у сфері службової діяльності, з урахуванням змін у законодавстві приведено в першому виданні Науково-практичного коментарю до КК України 2001 р. за редакцією М.І. Мельника та М.І. Хавронюка ? це «суспільні відносини, які визначають і регулюють зміст правильної роботи державного апарату і апарату органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності».

Значно менше одностайності серед учених при визначенні безпосередніх об'єктів службових злочинів, в т.ч. зловживання владою чи службовим становищем. Саме тому, а також враховуючи надзвичайно важливе значення цього виду об'єктів для правотворчої і правозастосовної діяльності, на їхній характеристиці треба зупинитись більш детально.

Судження спеціалістів із приводу сутності безпосереднього об'єкта цих злочинів ? найрізноманітніші. Якщо відволіктись від деталей, то їх можна звести до двох основних. Згідно першої з них, родовий і безпосередній об'єкт службових злочинів співпадають, відповідно ж до другої, вони відрізняються, і безпосереднім об'єктом слід вважати певну область (сферу) діяльності державного апарату чи його окремих ланок, а також його авторитет. Першу погляд, щодо тотожності родового об'єкта групи службових злочинів і безпосередніх об'єктів кожного з посягань, які до неї входять, в т.ч. і службового зловживання, майже півстоліття тому обґрунтував А.Б. Сахаров [70, с.17, 39]. За цей період її підтримали одиниці з наукового середовища.

Друга ж позиція стосовно покладення в основу визначення безпосереднього об'єкта службових злочинів функціональної ознаки майже одностайно поділяється дослідниками цієї проблематики. Серед них: В.Ф. Кириченко, М.Д. Лисов, Ш.Г. Папіашвили, М.А. Семко, Б.В. Волженкін та ін.

Тут варто навести цитату з вітчизняної монографії «Кримінальна відповідальність за службові злочини», автори якої, обстоюючи саме цей погляд, вказують, що «при вчиненні, наприклад, зловживання службовим становищем працівник посягає на зміст правильної роботи органів, скажімо в сфері боротьби з господарськими злочинами» [71, с.60]. Це видається досить співзвучним з висловом В.Ф. Кириченка, датованим 1959 р.: «Безпосереднім об'єктом зловживання владою чи службовим становищем можуть бути суспільні відносини, що складають зміст роботи фінансових органів ? в тих випадках, коли службова особа звільняє за хабар платника податку від сплати податку» [66, с.22].

Окремо слід відзначити своєрідне бачення цієї проблеми професором О.Я. Свєтловим, який стверджував, що зловживання владою чи службовим становищем посягає на обов'язок службових осіб здійснювати свої повноваження лише в інтересах служби [72, с.34].

Не заглиблюючись в полеміку, зазначимо, що усі висловлені позиції обґрунтовані і дуже близькі до істини, яка, все ж, на нашу думку, перебуває десь між ними. Відшукати її допоможуть вищенаведені напрацювання науковців, а також ретельний аналіз структури суспільних відносин, які поставлені під охорону.

Перш ніж перейти до такого аналізу, зауважимо, що у доктрині кримінального права пануючою є підхід, що об'єкт зловживання владою «двоякого» характеру ? нормальна діяльність державного апарату і гарантовані законом права та інтереси громадян. Ця теза з певними уточненнями, що викликані змінами в законодавстві і в соціально-політичному житті, є справедливою і для сьогодення. Загалом же поділ об'єкта розглядуваного складу злочину на родовий, безпосередній основний та безпосередній додатковий, певною мірою умовний. Їх треба аналізувати не як самостійні частини, а як три сторони одного цілого, що має спільну основу суспільні відносини, які проявляються на різних рівнях. Самі ж суспільні відносини, як об'єкт кримінально-правової охорони, становлять собою відповідні зв'язки між людьми (суб'єктами відносин), що складаються в процесі їх спільної матеріальної і духовної діяльності на основі відповідного способу виробництва і специфіки, яка проявляється на кожній сходинці природно-історичного розвитку суспільства. Тому можна спробувати з'ясувати сутність безпосереднього об'єкта зловживання владою або службовим становищем, вчиненого працівником правоохоронного органу, і механізм злочинного посягання на нього. Саме тому необхідно визначити структуру суспільних відносин стосовно цього складу злочину та систему зв'язків між їх складовими. Найбільше визнання отримав погляд, згідно з яким суспільні відносини складаються з учасників цих відносин ? суб'єктів, предмета, з приводу якого вони існують і, нарешті, соціального зв'язку між суб'єктами відносин щодо їх предмета.

Задля правильного визначення змісту і обсягу суспільних відносин, які поставлені під охорону закону про кримінальну відповідальність, насамперед потрібно встановити коло їх учасників, а тим паче тоді, коли окремі з них фігурують у диспозиції кримінально-правової норми, як спеціальний суб'єкт злочину. Окрім суто наукового, така процедура має і велике практичне значення, оскільки, на думку В.К. Глістіна, «в правозастосовній діяльності неприпустимо ні розширення, ні звуження кола суб'єктів охоронюваних відносин, оскільки це пов'язано з порушенням компетенції законодавця».

Детальний аналіз диспозиції ст. 364 КК дає підстави виділити дві категорії учасників відповідних суспільних відносин: 1) суб'єкти-носії державної влади, що здійснюють реалізацію та охорону прав, свобод та інтересів окремих громадян, державних та громадських інтересів, а також інтересів юридичних осіб; 2) суб'єкти, чиї законні права та інтереси охороняються відповідними органами державної влади. До першої групи слід віднести державу та її органи, правоохоронні органи та їх працівників, до другої ? знову ж таки державу, суспільство, а також необмежене коло громадян і юридичних осіб. Такий поділ, при якому, здавалося б всупереч усім правилам класифікації, один і той же суб'єкт ? держава, входить до обох груп, зовсім не випадковий, і в подальшому допоможе не лише уяснити соціальні зв'язки між учасниками суспільних відносин, а й розплутати доволі складний клубок навколо об'єкта і об'єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 364 КК. А це, своєю чергою, допоможе уникнути помилок при кваліфікації відповідної групи суспільно-небезпечних діянь.

Поняття, характеристики, ознаки названих вище суб'єктів суспільних відносин сформульовані в законодавстві, відповідних галузях науки, в т.ч. юридичної, і практично беззастережно сприйняті кримінально-правовою доктриною.

Окремо слід сказати, про склад злочину передбачений ч.3 ст.364 КК України за яким передбачено включення у сферу відповідальності за цей вид злочину працівників правоохоронних органів. В число правоохоронних органів, нормальна діяльність яких є змістом суспільних відносин ? основного безпосереднього об'єкта складу злочину, передбаченого ч. 3 ст. 364 КК України, слід зарахувати органи: прокуратури, внутрішніх справ, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Державної митної служби України, Державної податкової адміністрації України, Державного департаменту України з питань виконання покарань, Департаменту державного пожежного нагляду МНС, Управління державної охорони, Державної виконавчої служби України, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, розвідувального органу Міністерства оборони України. При цьому варто акцентувати увагу на тому, що власне правоохоронні функції виконують не ті чи інші центральні органи державної виконавчої влади в цілому, які у відповідних нормативно-правових актах і в літературі звичайно називають правоохоронними, а лише їх окремі органи та підрозділи [74, с.32].

Досліджувані суспільні відносини, виникаючи між визначеними сторонами, можливі виключно з приводу загального, єдиного для них предмета, який своєю чергою взаємно визначає учасників відносин. Саме тому, що предметом відносин завжди є все те, що входить до кола потреб суспільства та людини, спробуємо визначити цей елемент через такий самостійний соціальний феномен, як інтерес. Цей крок напрошується тим паче, що в диспозиції ч. 1 ст. 364 КК законодавець визначає як основний, так і додатковий безпосередній об'єкт складу злочину через прямий наголос на соціальні інтереси. Це відповідно «інтереси служби», а також «інтереси окремих громадян або державні чи громадські інтереси, або інтереси юридичних осіб».

Сам термін «служба» має декілька значень. Видається, що в нашому випадку під інтересами служби слід розуміти, насамперед, інтереси суспільства та держави взагалі, і крім того, інтереси певного державного правоохоронного органу, що не суперечать, не протиставляються першим. Іншими словами, тут повинна вестись мова саме про службу в значенні «державного правового і соціального інституту, який здійснює в рамках своєї компетенції реалізацію цілей та функцій органів державної влади» [75, с.7]. Звідси можна зробити висновок, що тією соціальною цінністю, в збереженні (охороні) якої зацікавлені усі без винятку визначені нами суб'єкти суспільних відносин, а також з приводу чого вони (відносини) існують, є влада ? «модус державності, її атрибут і функція. Зовні це виглядає, як здатність суб'єкта змінювати поведінку інших суб'єктів, як право держави приймати рішення і добиватись від громадян їх виконання, використовуючи, при необхідності, примус. Таким чином, влада виступає діяльною причиною, що приводить у робочий, функціональний стан всю систему права» [76, с.145]. Учасники охоронюваних суспільних відносин ? держава в особі відповідних правоохоронних органів, та їх працівники вступають у відносини між собою з приводу здійснення функції державної влади з охорони правопорядку. Крім цього, державна влада взагалі, а в даному випадку особливо, виступає гарантом забезпечення охоронюваних законом прав, свобод та інтересів громадян, державних, громадських інтересів та інтересів юридичних осіб. В силу цього зазначені суб'єкти відносин також зацікавлені в авторитеті державної влади, яку стосовно них здійснюють правоохоронні органи через своїх працівників - представників влади. Як зазначає Б.В. Волженкін: «Порушуючи нормальну діяльність органів державної влади, винна особа тим самим здійснює посягання на державну владу» [77, с.97].

У світлі наведеного досить спірним видається твердження А.І. Квіцинії про те, що предметом охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин є органи державної влади або державний апарат [78, с.15]. Вочевидь, в такий спосіб ототожнюються самостійні елементи суспільних відносин ? їх учасники та предмет.

Отже, предметом суспільних відносин, поставлених під охорону ст. 364 КК, є влада в частині здійснення окремих функцій держави та її авторитет.

Тут доцільним буде розкрити поняття авторитету держави та окремого правоохоронного органу в руслі ч. 3 ст. 364, оскільки йому заподіюється шкода в кожному випадку вчинення зазначеного злочину. В найбільш сконцентрованому вигляді авторитет розглядають як самопородження влади влада водночас створює його і створюється ним [79, с.53-80]. У створенні та збереженні саме такого авторитету і зацікавлені держава, суспільство та громадяни; в цьому, насамперед, і проявляється державний інтерес, про який вказано в диспозиції аналізованої кримінально-правової норми.

Як уже відзначалось, обов'язковий структурний елемент будь-яких суспільних відносин ? соціальний зв'язок, який справедливо розглядають і як зміст самих відносин. Він відображає їх сутність і основні властивості. Соціальний зв'язок, як сукупність кореспондуючих прав і обов'язків учасників відносин, будучи їх певною взаємодією, має об'єктивний прояв. Зовні він проявляється перш за все в різноманітних формах людської діяльності, а також в особливостях правового чи соціального статусу громадян, юридичних осіб, органів державної влади тощо.

Основне призначення соціального зв'язку полягає в тому, щоб з'єднати, зв'язати в ту чи іншу позицію різних суб'єктів. Враховуючи специфіку суб'єктів досліджуваних суспільних відносин, взаємні стосунки між ними слід розглядати на двох основних рівнях. Насамперед, це відносини між органами та їх працівниками. Ці відносини складають механізм відправлення служби в державному апараті. В їхній основі лежать організаційно-функціональні принципи. Важлива ознака цього соціального зв'язку ? обов'язок відповідної поведінки взаємопов'язаних, взаємодіючих суб'єктів відносин. Обов'язковість такої поведінки обумовлена головним чином тим, що в ньому зацікавлені як окремі громадяни, так і все суспільство. А найсуттєвішим тут є саме обов'язок працівника органу використовувати надані державою владні повноваження виключно в інтересах служби. Цей обов'язок має, так би мовити, двопроменевий характер: вгору ? щодо органу державної влади і вниз ? щодо інших учасників правовідносин (юридичних і фізичних осіб). Ці відносини, що виникають на другому рівні, мають державно-владний характер, засновані на вимогах закону і обумовлюються змістом конституційних принципів. У цьому разі соціальний зв'язок проявляється саме в конкретній владно-розпорядчій діяльності, що здійснюється працівником органу від імені держави. Безумовно, що всі учасники охоронюваних суспільних відносин зацікавлені в тому, щоби ця діяльність була нормальною, правильною. Правильна ж діяльність, за визначенням В.О. Навроцького, ? це така, в ході якої дотримуються чинних правил і норм, результат якої відповідає дійсності, є істинним [62, с.160].

Визначення предмета, суб'єктного складу охоронюваних суспільних відносин та їх соціальних функцій дозволяє також встановити механізм заподіяння шкоди об'єкту. Отже, при вчиненні службового зловживання самим учасником відносин ? працівником державного органу він ніби виключає себе з цих суспільно-корисних і охоронюваних законом відносин. Винна особа, використовуючи владні повноваження всупереч інтересам служби, спотворює чи розриває позитивний, схвалений суспільством і державою, соціальний зв'язок. Унаслідок цього створюються нові, не корисні, а шкідливі відносини і новий антисоціальний зв'язок, який знаходиться в очевидному протиріччі із завданнями, що стоять перед органами України. Виключаючи себе із суспільних (позитивних) відносин, винний службовець хоча й зберігає в ньому своє місце, як працівник держапарату, однак через порушення його нормальної діяльності заподіює істотну шкоду охоронюваним інтересам суспільства, держави, юридичних осіб та громадян.

Отже, соціальний зв'язок в аналізованих суспільних відносинах виступає предметом злочинного впливу, під яким доктрина кримінального права якраз і розуміє той елемент відносин, який піддається безпосередньому злочинному впливу і якому в першу чергу завдається шкода. Оскільки, окремі елементи суспільних відносин існують не відособлено один від одного, а по суті є лишень різними властивостями єдиного явища, то і зміна чи виключення одного з елементів тягне зміну всіх відносин.

Після визначення об'єкта складу злочину, звичайно, здійснюється встановлення його об'єктивної сторони, значення якої досить багатопланове. Насамперед, вона, будучи по суті квінтесенцією суспільної небезпеки, найкращим чином характеризує як її ступінь, так і злочин в цілому. Саме об'єктивній стороні порівняно з іншими обов'язковими елементами складу злочину законодавець України приділяє значно більше уваги, чітко окреслюючи її ознаки у кожній статті КК. Попри правотворчу, вона має ще й особливу правозастосовну значимість, як носій найбільш доказової і найлегше фіксованої інформації про злочин.

Все розмаїття, в якому можуть конкретно проявитись такі зловживання в окремих випадках, висловлено у відносно короткому визначенні, що відображає саму сутність цього злочину. Отже, відповідно до закону, зловживання владою або службовим становищем з об'єктивної сторони ? це використання влади чи службового становища всупереч інтересам служби, якщо воно заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб. Із наведеного визначення випливають три обов'язкові ознаки цього елементу складу злочину, який з цих же підстав належить до числа матеріальних. Це: 1) суспільно-небезпечне діяння, яке полягає у використанні влади чи службового становища всупереч інтересам служби; 2) суспільно-небезпечні наслідки у вигляді істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб; 3) причиновий зв'язок між означеними суспільно-небезпечними діяннями та їх наслідками. Природно, саме на цих ознаках і в такій же послідовності варто спроектувати висвітлення об'єктивної сторони аналізованого складу злочину, додавши ще й характеристику такої ознаки, як спосіб вчинення злочину, який, попри свою факультативність в даному випадку, все ж має досить непересічне значення, особливо, для сфери правозастосування.

Для початку визначимо вид диспозиції ч. 1 ст. 364 КК, адже з урахуванням виду диспозиції визначається спосіб встановлення змісту норми, необхідність звернення при цьому до джерел, що знаходяться поза текстом диспозиції статті кримінального закону, за якою кваліфікується діяння. Видається, що тут мову потрібно вести про описову диспозицію, оскільки в ній розкривається поняття зловживання владою або службовим становищем ? використання влади чи службового становища всупереч інтересам служби. У свою чергу для з'ясування цих ознак, що характеризують суспільно-небезпечне діяння, необхідно звертатись до нормативно-правових актів, на які в диспозиції немає прямого посилання. При цьому має місце так зване субсидіарне застосування правових норм. Пов'язано ж це зі специфікою дій (бездіяльності) при вчиненні службових зловживань, що відображається перш за все в їх природі ? вчиняються вони службовими особами при виконанні службових обов'язків, які закріплені у відповідних законах, а також відомчих інструкціях, положеннях і наказах.

Наведені положення мають важливе значення також і в правозастосовній діяльності. Так, Ю.П. Гармаєв пропонує в ході розслідування кримінальних справ про службові злочини в митних органах приділяти особливу увагу встановленню, так званої, нормативної моделі професійної діяльності службової особи шляхом з'ясування характеру, виду і конкретних положень нормативного характеру, які були порушені при вчиненні злочину. Після цього необхідно вияснити, які конкретно діяння з порушенням зазначеної моделі вчинила службова особа правоохоронного органу, тобто сформувати фактичну модель професійної діяльності. Подальший етап кваліфікації злочину ? порівняння нормативної та фактичної моделі, і дозволяє, на думку вченого, зробити висновок про наявність чи відсутність в діянні службової особи порушення службових повноважень всупереч інтересам служби [80, с.41-42]. Інший російський криміналіст П.С. Яні також обґрунтовано наполягає на тому, що в постанові про притягнення як обвинуваченого повинно бути посилання на правові акти, в силу яких службова особа наділена тими чи іншими повноваженнями, а також конкретні обов'язки і права, якими вона зловживала [81, с.80-81].

Наведене підтверджується й судовою практикою. Так, Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду РФ, виправдовуючи співробітника регіональної служби податкової поліції О., який обвинувачувався в зловживанні владою, попри інші підстави в ухвалі від 19 липня 1999 р. зазначила, що при вирішенні питання про наявність або відсутність в діях службової особи складу цього злочину необхідно встановлювати коло і характер його службових прав і обов'язків, закріплених в законодавчих чи інших нормативних актах, в статутах, положеннях і т.д. Відповідно в постанові про притягнення як обвинуваченого і обвинувальному висновку повинні бути посилання на ці правові акти, в силу яких службова особа наділена тими чи іншими повноваженнями, а також конкретні обов'язки і права, зловживання якими всупереч інтересам служби, йому інкримінується. Ця вимога закону по справі не виконана. Ні в постанові про притягнення як обвинуваченого, ні в обвинувальному висновку органи слідства не вказали, зловживання якими правами і обов'язками допустив О.

У кримінально-правовій доктрині не сформульована єдина безспірна позиція щодо форм вчинення діяння, передбаченого ст. 364 КК, а саме про співвідношення понять «використання влади» та «використання службового становища». Більшість вітчизняних науковців вважає, що зловживання службовим становищем ? це більш широке поняття, що включає й зловживання владою, оскільки використати всупереч інтересам служби службова особа може і владні права та можливості, якщо вона ними наділена. Інші ж розмежовують ці поняття за суб'єктом вчинення злочину: вважається, що зловживання владою вчиняє лише представник влади, тоді як «аналогічні дії, вчинені службовою особою, яка не є представником влади, охоплюються поняттям «зловживання службовим становищем».

На нашу думку, твердження прихильників першої позиції, як це видно з наведеної цитати, містять внутрішні протиріччя і не зовсім переконливі, хоча раціональне зерно тут безумовно є ? представник влади для вчинення злочину може використовувати також і організаційно-розпорядчі повноваження. Другу ж тезу, яка також не зовсім чітко визначена, тут можна підкріпити міркуваннями, що випливають з граматичного, системного та логічного тлумачення ст. 364 КК. Видається, що окрема вказівка в диспозиції на зловживання владою (використання влади) та відмежування цієї форми від зловживання службовим становищем (використання службового становища) з допомогою сполучника «або» свідчить про те, що ці поняття не співпадають. У противному разі (якщо пристати на першу точки зору) вводити в диспозицію поняття «зловживання владою» не було жодного сенсу, оскільки воно охоплюється поняттям «зловживання службовим становищем». Крім цього, у примітці 1 до цієї статті КК законодавцем також розмежовані функції представника влади з організаційно-розпорядчими та адміністративно-господарськими обов'язками службової особи. На підставі наведеного можна зробити висновок про те, що форма вчинення аналізованого злочину залежить не стільки від його суб'єкта, як від тих повноважень, які при цьому використовуються.

Ще в ХIХ столітті був започаткований науковий спір з приводу «вузького» і «широкого» розуміння використання влади або службового становища. Дискусія триває, оскільки за сторіччя у цьому плані практично нічого не змінилось. Кожен новий науковець, який виходив на ниву досліджень проблеми кримінальної відповідальності за службові злочини, приставав або до одного, або ж до другого табору, практично нічого особливо нового до цього не додаючи. Це дослідження також не претендує на виняток, хіба що наголошенням на функціональній ознаці використання влади.

Тепер же нагадаємо, що перший напрямок, який представлений В.А. Владіміровим, В.Ф. Кириченком, В.Д. Меньшагіним, А.І. Квіцинія, М.Д. Лисовим та ін., зводиться до більш вузького розуміння використання повноважень по службі, а саме: як діяння, що входять виключно в коло службових обов'язків особи і складають його компетенцію. Другий напрямок, що знайшов обґрунтування в працях Б.С. Утєвського, І.А. Гельфанда, А.Б. Сахарова, Б.В. Здравомислова, О.Я. Свєтлова, М.А. Семко, М.Й. Коржанського, О.О. Дудорова та ін., акцентує увагу на значно ширшому розумінні цього поняття. Сюди включаються не лише діяння, пов'язані з виконанням обов'язків службової особи за місцем служби, але й діяння вчинені поза ним, якщо вони були обумовлені службовим авторитетом, зв'язками чи впливом.

Наступною суттєво необхідною ознакою аналізованого діяння, як уже підкреслювалось, є вчинення його всупереч інтересам служби, тобто інтересам держави і суспільства. Словосполучення «всупереч інтересам служби» передбачає, що службова особа не бажає рахуватись з покладеними на нього у зв'язку із займаною посадою обов'язками, діє всупереч їм, не звертаючи увагу на службову необхідність.

Шкода є тими негативними змінами, які відбулись в основному та додатковому безпосередньому об'єкті злочину. Відтак, суспільно-небезпечні наслідки можна розділити на основні та додаткові.

Основні наслідки, тобто шкода основному об'єкту складу злочину, настають в кожному випадку вчинення злочину. Отже, саме правильній, нормальній діяльності органу їх працівники, зловживаючи владою, заподіюють основну шкоду. Питання ж про те, коли її слід визнавати істотною, як справедливо зазначає М.І. Хавронюк, є (і не може не бути) суто оціночним. При цьому оцінка істотної шкоди, що складає зміст основного наслідку, у зв'язку з неможливістю визначити її з допомогою кількісних критеріїв, цілком залежить від істотної шкоди, яка складає зміст додаткових наслідків [82, с.13-14]. А названі вони в диспозиції ч. 1 ст. 364 КК ? це істотна шкода охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб.

Безумовно, має рацію А.Я. Свєтлов, коли вказує, що «в силу різноманітності форм прояву неможливо повністю перерахувати усі наслідки при зловживаннях, які б заподіювали збитки» [72, с.148]. Все ж, нам видається необхідним визначити їх типові ознаки, застосувавши, для початку, класифікацію, прийняту при аналізі загального поняття про склад злочину: шкода від злочину поділяється на дві великі групи ? матеріального і нематеріального характеру.

Першу групу складають наслідки у вигляді майнової та фізичної (особистої) шкоди. До додаткових наслідків майнового характеру належать ті з них, що пов'язані із заподіянням матеріальних збитків, які можуть бути виражені в грошовому еквіваленті. Згідно з частиною 3 примітки до ст. 364 КК України істотною вважається шкода, яка в сто і більше разів перевищує неоподаткований мінімум доходів громадян. Проте Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22 травня 2003 р., № 889-IV, який набрав чинності 1 січня 2004 р., запроваджений інший еквівалент (критерій) підрахунку - податкова соціальна пільга, що вираховується за формулою: податкова соціальна пільга = (1 мінімальна заробітна плата станом на 1 січня відповідного року х 50)/ 100. Отже, на сьогоднішній день при мінімальній заробітній платі в 605 грн. істотна шкода дорівнює 30250 грн. і більше.

До числа нематеріальних належать наслідки, які пов'язані із заподіянням шкоди соціального, морального, організаційного, політичного та іншого характеру. Їх особливістю є те, що вони не мають метричної системи виміру, а тому питання про істотність заподіяної шкоди вирішується на основі аналізу і оцінки усіх обставин, встановлених і доведених матеріалами конкретної кримінальної справи. При цьому визначальним є важливість порушеного інтересу, а також ступінь негативного впливу на нього.

Усі дослідники проблем кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим становищем солідарні в тому, що в усіх без винятку ситуаціях істотною шкодою слід визнавати порушення конституційних прав і свобод громадян. Тут маються на увазі ті з них, що закріплені в Конституції України, і зокрема, в розділі 11 «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина». Найчастіше страждають права громадян, про які йдеться в ст. 27 (право на життя), ст. 28 (право на повагу до гідності), ст. 29 (право на свободу та особисту недоторканість), ст. 30 (право на недоторканість житла), ст. 31 (право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції), ст. 33 (право на свободу пересування), ст. 41 (право приватної власності), ст. 42 (право на підприємницьку діяльність), ст. 59 (право на захист) та інші.

Стосовно оцінки істотності порушених прав і законних інтересів громадян, не закріплених в Конституції України, вирішальним і визначальним в умовах істинної, а не декларованої правової держави необхідно визнавати, як вважає А.Я. Асніс, суб'єктивний критерій. Він полягає в оцінці порушення не правозастосовувачем, а потерпілим, який виходячи з різноманітних обставин фізичного, майнового чи морального характеру, часто неусвідомлених і таких, що сприймаються як негативні лише емоційно чи інтуїтивно, може судити про істотність чи неістотність порушення його прав чи законних інтересів [83, с.251].

Моральна шкода може полягати, зокрема, в переживаннях через втрату родича, чи позбавлення його волі, притягнення до кримінальної відповідальності; неможливістю продовжувати активне громадське життя, втрата роботи, розкриття сімейної, лікарської таємниці, поширенням відомостей, що принижують честь, гідність чи ділову репутацію громадянина та ін. Порушивши, зокрема, кримінальну справу щодо конкретної особи, орган дізнання, слідчий чи прокурор ставлять під сумнів її добропорядність та законослухняність. Така правова природа цього процесуального акту. Якщо справу порушено за відсутності, передбачених законом, приводів і підстав, або з недодержанням встановленого законом порядку, негативні наслідки такої дії у вигляді істотної шкоди правам і свободам людини очевидні, що, без сумніву, зростають в міру розслідування справи.

Моральна шкода може поєднуватись з майновою, яка при цьому не обов'язково повинна перевищувати встановлену законодавством межу, для того, щоб в сукупності бути оціненою, як істотна.

У ролі орієнтира для оцінки істотності порушення інтересів юридичних осіб, держави і суспільства може відіграти тлумачення поняття істотної шкоди, що дається в Постанові Пленуму Верховного Суду України № 15 від 24 грудня 2003 р. «Про судову практику у справа про перевищення влади або службових повноважень». Називається, зокрема, підрив авторитету та престижу органів державної влади, порушення громадської безпеки та громадського порядку, створення обстановки й умов, що утруднюють виконання підприємством, установою, організацією своїх функцій, приховування злочинів [84, с.234].

Заподіяння істотної шкоди, є обов'язковою ознакою складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 364 КК, тому, як вважає М.І. Хавронюк, відповідно до ч. 2 ст. 11 КК, не є злочином діяння, передбачене цією статтею (її окремими положеннями), яке не заподіяло істотної шкоди, а лише створювало небезпеку її заподіяння (могла її заподіяти). Іншими словами, не тягнуть кримінальної відповідальності готування до цього злочину і замах на нього [85, с.418]. Така позиція далеко не безспірна з причин посилання на ч. 2 ст. 11 КК, а не на п. 2 ст. 6 КПК, а також тому, що вона за логікою повинна бути поширена на всі злочини з матеріальними складами, а відтак буде приречена на некоректність. Тому тут, скоріше за все потрібно говорити про проблематичність доказування вини у готуванні чи замаху на вчинення зловживання владою, тобто вектор спрямовується у площину кримінального процесу та криміналістики. В теорії ж кримінального права жодних заперечень щодо наявності попередньої злочинної діяльності в аналізованому складі злочину, на наш погляд, бути не може.

Описані злочинні наслідки можуть бути поставлені у вину працівнику державного органу лише за доведення факту вчинення суспільно-небезпечного діяння та причинового зв'язку між ними. Виходячи з теорії необхідної умови та на підставі аналізу об'єктивної сторони складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 364 КК, можна виділити такі критерії причинового зв'язку між діянням та наслідком: 1) злочинне використання влади службовою особою у часі повинно передувати настанню істотної шкоди, зазначеної в законі; 2) діяння повинно бути головною, прямою і безпосередньою причиною його настання; 3) шкода повинна бути необхідним, закономірним, а не випадковим наслідком зловживання владою.

Кримінальна відповідальність працівника державного органу виключається за опосередкованого та побічного причинового зв'язку. Найчастіше це має місце при причетності до злочину, коли злочинні наслідки викликаються не діянням працівника, а діями інших осіб. Тому тут зловживання владою, як правило, у формі бездіяльності служить не причиною, а умовою настання суспільно-небезпечних наслідків. До того ж, як відзначається науковцями, шкода заподіюється в силу незапобігання настанню злочинних наслідків, невтручанням в процес їхнього розвитку, в силу розриву соціального зв'язку між суб'єктом бездіяльності та іншими учасниками відносин [86, с.83]. Працівник державного органу, який зловживаючи владою, потурає вчиненню іншого злочину (вбивства, крадіжки, грабежу, контрабанди тощо), або приховує його, підлягає кримінальній відповідальності за заподіяння істотної шкоди авторитету держави, правоохоронного органу, що проявляється, зокрема, у неприпиненні конкретного злочину. Якщо ж під час розслідування буде встановлено, що між злочинним діянням працівника органу та наслідками злочину, вчиненого іншою особою існує прямий необхідний причиновий зв'язок, то має місце співучасть, а не причетність до злочину.

Видається, що це правило повинно застосовуватись кожного разу при встановленні причинового зв'язку між зловживанням владою у формі бездіяльності, вчиненим працівником державного органу, і суспільно-небезпечними наслідками.

службовий зловживання кримінальний відповідальнсть

2.2 Суб'єктивні ознаки складу злочину пов'язаного зі зловживанням владою або службовим становищем

Елементом складу злочину, що найтісніше пов'язаний з кримінальною відповідальністю, безумовно, є його суб'єкт. Не применшуючи значення інших елементів складу злочину, слід визнати, що всі питання кримінальної відповідальності, перш за все пов'язані з конкретною осудною фізичною особою, яка досягла, встановленого законодавством, віку. Як зазначає російський вчений В.Г. Павлов у монографії «Суб'єкт злочину», кримінальна відповідальність наступає завжди відносно певної осудної особи, яка, досягши віку, встановленого кримінальним законодавством, вчинила суспільно-небезпечне діяння, передбачене відповідною нормою КК, тобто, коли наявний суб'єкт злочину [87, с.68].

Суб'єкт злочину відіграє дійсно непересічну роль при кваліфікації вчиненого, а часто і при оцінці його суспільної небезпеки. У складі ж злочину, передбаченому ч. 1 ст. 364 КК, значення цього елементу особливе, оскільки саме його ознаки взяті законодавцем за основу при визначенні складу зловживання владою або службовим становищем.

Вбачається, що шлях до визначення поняття суб'єкта складу зловживання владою або службовим становищем пролягає через з'ясування ознак: 1) загального суб'єкта злочину; 2) службової особи.

Першочергово слід зупинитись на розкритті ознак загального суб'єкта злочину ? наявність статусу фізичної особи, досягнення віку, осудність, які мають доволі специфічні прояви в досліджуваному складі злочину.

Зі всіх ознак та характеристик фізичної особи тут виділимо лише ту, що має кримінально-правове значення, а саме громадянство. Річ у тім, що згідно з чинним вітчизняним законодавством право на службу в державних органах, в т.ч. правоохоронних, мають виключно громадяни України. Так, в ч. 4 ст. 8 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» зазначено, що іноземці та особи без громадянства не можуть призначатись на окремі посади або займатись певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України призначення на ці посади або заняття такою діяльністю пов'язане з належністю до громадянства України, а за ст. 24 ? вони не проходять військову службу в Збройних Силах України та інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства [88]. З належністю до громадянства України пов'язано, перш за все, право на державну службу, різновидами якої є робота в правоохоронних органах. Це випливає зі ст.4 Закону України «Про державну службу» [89]. Ідентичні вимоги містяться і в спеціальних Законах України, якими регулюється діяльність відповідних правоохоронних органів. Наприклад, відповідно до ч.1 ст.46 Закону України «Про прокуратуру» прокурорами та слідчими можуть призначатись лише громадяни України [90, с.23-24].

Важливою ознакою суб'єкта злочину є вік особи, яка вчинила суспільно-небезпечне діяння. Згідно з вимогами ч. 1 ст. 22 КК до кримінальної відповідальності можуть притягуватись особи, яким на момент вчинення злочину виповнилось 16 років. Законом за ряд злочинів встановлена і нижча вікова межа, з якої може наставати кримінальна відповідальність ? 14 років. У той же час, через законодавчу невизначеність, в кримінальному праві є проблема, пов'язана з підвищенням віку суб'єкта злочину за вчинення ряду суспільно-небезпечних діянь, до яких відносяться і злочини у сфері службової діяльності. Суть самої проблеми полягає в тому, що через специфіку певних злочинів його суб'єкту обов'язково притаманні додаткові ознаки, або ж саме діяння передбачає досягнення ним 18-ти років. Для прикладу, за службові зловживання неповнолітні у віці 16-17 років не можуть підлягати кримінальній відповідальності у зв'язку з тим, що вони якраз через неповноліття практично не в стані займати службове становище та виконувати відповідні функції, і насамперед, представника влади.

Окрім цього, слід зазначити, що вік суб'єкта злочину обов'язково пов'язаний з характеристикою інтелектуально-вольового ставлення до суспільно-небезпечного діяння та його наслідків. В літературі констатується, що, розглядаючи вік з різних точок зору, необхідно на перший план висунути волю особи, що вчиняє злочин, яка без сумніву лежить в основі його усвідомленої протиправної поведінки. Видається, що адекватна і належна оцінка дій (бездіяльності) та їх наслідків, які входять до об'єктивної сторони зловживання владою або службовим становищем, в т.ч. в правоохоронній сфері, не завжди доступна неповнолітнім особам в силу їх психофізіологічного та соціально-правового розвитку. Для цього потребується більш зрілий вік, відповідна освіта, професіональна підготовка, навички в роботі, а також життєвий досвід. Такі якості, на думку Л.П. Брич та В.О. Навроцького, дають змогу усвідомлювати протиправність дій, що виходять за межі простих моральних принципів «Не убий», «Не вкради». Оцінка дій, що входять в об'єктивну сторону злочинів у сфері службової діяльності як протиправних і кримінально караних, не завжди доступна розумінню неповнолітньої особи [91, с.60].

Висновок про те, що суб'єктами службових злочинів повинні визнаватися лише повнолітні особи найбільш повно в літературі обґрунтував О.Я.Свєтлов [72]. Цікаву, хоча й небезспірну, аргументацію цієї ж точки зору запропонував І. Зейкан, який вважає, що «виконання відповідних обов'язків полягає у здійсненні функцій представника, адже організаційно-розпорядча і адміністративно-господарська діяльність здійснюється від імені і за дорученням власника підприємства, установи, організації. Цивільне ж законодавство передбачає, що представником може бути тільки повнолітня особа ... Відповідно до чинного законодавства, неповнолітній не може бути представником влади» [92, с.21]. Останнє твердження не викликає жодних зауважень.

Вік особи, яка вчинила злочин, найтісніше пов'язаний з іншою ознакою суб'єкта злочину ? осудністю. Вони взаємно зумовлюють і доповнюють одна одну в складі злочину і виступають необхідною передумовою для визначення вини, а відтак і кримінальної відповідальності. І це не дивно, адже ж, ідеться про здатність особи правильно розуміти і оцінювати фактичну сторону та значимість своїх поступків і при цьому усвідомлено керувати своєю волею і діями.

У ч.1 ст.19 КК чітко визначено, що осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Взявши це законодавче формулювання за основу, для досягнення мети скористаємося ще й більш ємким науковим визначенням цього поняття. Так, російські вчені Ю.М. Антонян та С.В.Бородін вважають, що осудність - це психічний стан особи, що полягає в її здатності при відповідному розвитку, соціалізації, віці і стані психічного здоров'я під час вчинення злочину віддавати собі звіт у своїх діях і керувати ними, а в подальшому в зв'язку з цим нести кримінальну відповідальність і покарання [93, с.118]. Належний же стан здоров'я є обов'язковою умовою прийняття на службу в правоохоронні органи, що прямо зазначається, зокрема, у ст.17 Закону України «Про міліцію».

Зазвичай, стан здоров'я кандидата на роботу в правоохоронний орган визначається при проходженні ним спеціальної медичної комісії. Так, для зарахування на службу в органи внутрішніх справ, податкової міліції, Служби безпеки, Державної прикордонної служби України та інших воєнізованих формувань обов'язковим є рішення Військово-лікарської комісії, до складу якої входить і лікар-психіатр, про придатність особи до військової служби у мирний час. Окрім цього, співробітники цих правоохоронних відомств щороку проходять профілактичний медичний огляд, в т.ч. і у спеціаліста з психіатрії.

У теорії кримінального права на визначенні поняття службової особи, особливо стосовно КК України 1960 року, акцентувалась увага в більшості наукових праць, спеціально присвячених проблемам кримінальної відповідальності за службові злочини. Більшістю дослідників в основу дефініції покладено змістовну характеристику ? виконання службовими особами певних функцій та обов'язків і володіння ними відповідними повноваженнями. Очевидно саме тому цей критерій сприйнято і законодавцем при визначенні поняття службової особи, адже ж згідно п.1 примітки до ст. 364 КК України ? це особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представника влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків, або виконують такі обов'язки за спеціальним повноваженням.

Разом з тим, потрібно відмітити, що на даний момент ст. 18 КК України доповнено ч. 3 і 4 такого змісту:

«Службовими особами є особи, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування, а також обіймають постійно чи тимчасово в органах державної влади, місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій або виконують такі функції за спеціальним повноваженням, яким особа наділяється повноважним органом державної влади, місцевого самоврядування, центральним органом державного управління із спеціальним статусом, повноважним органом чи повноважною службовою особою підприємства, установи, організації, судом або законом.

Службовими особами також визнаються посадові особи іноземних держав (особи, які обіймають посади в законодавчому, виконавчому, адміністративному або судовому органі іноземної держави, а також будь-які особи, які здійснюють функції держави для іноземної держави, зокрема для державного органу або державного підприємства), а також посадові особи міжнародних організацій (працівники міжнародної організації чи інші особи, уповноважені такою організацією діяти від її імені).» [94, с.21].

Оцінюючи новели кримінального законодавства в частині визначення службової особи потрібно сказати, що за своїм змістом визначення ст. 364 та ч. 3 ст. 18 КК України принципово не відрізняються. Уточнення стосуються у першу чергу доповнення суб'єктного складу, куди включено представників органів місцевого самоврядування та посадових осіб іноземних держав та міжнародних організацій (ч. 4 ст. 18), а також суттєво уточнено представництво інтересів за спеціальними повноваженнями. Зокрема передбачено, що спеціальними повноваженнями особа наділяється повноважним органом державної влади, місцевого самоврядування, центральним органом державного управління із спеціальним статусом, повноважним органом чи повноважною службовою особою підприємства, установи, організації, судом або законом.

Вбачається, що дані зміни не суперечать редакції ст. 364 КК від 1.09.2001 р. і доповнюють та уточнюють положення останньої. Разом з тим, якщо порівнювати наведені норми з точки зору сфери їх правового регулювання все ж вбачається, що новели мають більш спеціальний характер порівняно з положеннями ст. 364 КК.

Разом з тим, потрібно відмітити, що Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» від 11.06.2009 р. № 1508-IV внесено зміни також до примітки ст. 364 в частині зміни редакції поняття службова особа. Відповідно до змін службовими особами у статтях 364, 365, 368, 368-1, 369 Кодексу є особи, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування, а також обіймають постійно чи тимчасово в органах державної влади, місцевого самоврядування, на державних чи комунальних унітарних підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов'язані із виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій або виконують такі функції за спеціальним повноваженням, яким особа наділяється повноважним органом державної влади, місцевого самоврядування, центральним органом державного управління із спеціальним статусом, повноважним органом чи повноважною особою підприємства, установи, організації, судом або законом.

Дане визначення узгоджується із дефініцією службової особи запропонованою у ч. 3 ст. 18 КК однак разом у них чітко прослідковується підхід за яким до кола службових осіб включаються особи, які є представниками влади чи місцевого самоврядування, а саме: 1) обіймають постійно чи тимчасово посади в органах державної влади, місцевого самоврядування, на державних чи комунальних унітарних підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов'язані із виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, або 2) виконують такі функції за спеціальним повноваженням.

Вбачається, що якраз функціональний критерій дозволяє відмежувати службових осіб, як загалом від усіх фізичних осіб, так і конкретно від інших працівників певних підприємств, установ та організацій. На ньому ж базується і законодавчий поділ на чотири категорії службових осіб, які постійно чи тимчасово: 1) здійснюють функції представників влади та обіймають в органах державної влади посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій; 2) здійснюють функції представників влади та обіймають в органах місцевого самоврядування посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій; 3) обіймають постійно чи тимчасово на державних чи комунальних унітарних підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов'язані із виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій; 4) виконують зазначені функції за спеціальним повноваженням.

Однією з основних ознак, притаманних представнику влади, є «здійснення функцій влади, тобто виконання в силу займаної посади, властивих цьому органу державної влади чи державного управління, завдань» [64, с.30]. Дійсно, представника влади відрізняє від інших службових осіб, насамперед, наявність владних повноважень, які реалізуються в праві віддавати вказівки чи розпорядження, обов'язкові до виконання як державними службовцями, так і громадянами, підприємствами, установами та іншими юридичними особами незалежно від їх відомчої належності чи підлеглості. Як узагальнив Ю.І. Ляпунов, владні функції носять «не відомчий, а публічний характер і реалізуються не в замкнутих рамках якої-небудь організації, а в державно ? і адміністративно-територіальних межах» [95, с.21]. Це не лише віддання обов'язкових для всіх розпоряджень, а й їх здійснення. Додамо сюди ще й право на притягнення осіб до юридичної відповідальності за невиконання цих імперативних вказівок, тобто право на застосування примусових засобів впливу, що забезпечують виконання рішень органів влади.

Практично всі дослідники проблематики кримінальної відповідальності за вчинення злочинів у сфері службової діяльності до числа представників влади відносять, насамперед, слідчих, дізнавачів, оперуповноважених органів внутрішніх справ, прокурорів та інших працівників власне правоохоронних органів. В окремих законодавчих актах містяться однозначні вказівки про віднесення відповідних працівників до числа представників влади. Зокрема, в ст.20 Закону України «Про міліцію», яка регламентує правове становище працівників міліції, зазначено, що «працівник міліції є представником державного органу виконавчої влади».

Законодавець пов'язує визнання особи представником влади не з посадою, в силу зайняття якої набуваються відповідні повноваження, в той час як визначення службових осіб двох інших категорій обумовлюється саме обійманням відповідної посади, що передбачає виконання організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків. Разом з тим, слід зазначити, що представники влади вступають у державно-владні правовідносини з громадянами і юридичними особами виключно в рамках так званої зовнішньої діяльності, тобто поза органом, де вони проходять службу. Тому представником влади є, зокрема, рядовий міліціонер, чи будь-який атестований співробітник ОВС, рішення яких, наприклад, у сфері охорони громадського порядку, обов'язкові для виконання кожним громадянином.

Представником влади може бути названа лише особа, яка перебуває в особливому відношенні до держави. Таке становище передбачає з однієї сторони наявність певних публічних обов'язків громадянина, який перебуває на державній службі, стосовно держави, ? обов'язків, що в результаті зводяться до зобов'язання діяти в інтересах держави, з другої сторони ? наявність відповідних цим обов'язкам прав держави ? прав, що в загальному зводяться до права держави вимагати від службовців діяння в її інтересах. Зрозуміло, що будь-яка фізична особа в таких специфічних відносинах з державою не знаходиться. Це стосується тільки громадян, які перебувають на державній службі і для належного виконання обов'язків перед державою наділяються певними правами на вчинення тих чи інших дій, що складають частину компетенції відповідного органу. О.І. Щербак підтримує думку, що відповідна посада ? це «частина організаційної структури державного органу, відособлена і закріплена в офіційних документах (штатний розклад та ін.) з відповідною компетенцією державного органу, що надається особі ? державному службовцю з метою її практичного здійснення» [96, с.53].

Ступінь суспільної небезпеки зловживань у сфері службової діяльності, як раніше відзначалось, зростає залежно від обсягу і характеру повноважень, якими наділяється службова особа. Чим більше прав вона має, і чим ширше коло фізичних та юридичних осіб, для яких її рішення мають, образно кажучи, доленосне значення, тим більш тяжких наслідків слід очікувати від зловживань цими правами. Найширшим спектром повноважень, звичайно, користуються особи, які здійснюють практичну реалізацію завдань і функцій держави, в т.ч. у сфері її взаємодії з громадянами, реалізації їх інтересів, прав і обов'язків, а відповідно і ступінь зловживання ними буде значно вищим. Особливо це стосується сфери правоохоронної діяльності, що у випадках, передбачених чинним законодавством, пов'язана з обмеженням прав та свобод людини і громадянина. «Володіння владними повноваженнями, ? як справедливо підкреслює О.О. Дудоров, ? дозволяє державі ставити підвищені вимоги до службової поведінки осіб, що реалізують такі повноваження, і які у зв'язку з цим повинні розглядатись в якості суб'єкта посадових злочинів» [68, с.10].

Отже, вказані підвищені вимоги держави до керівників різного рівня повинні зростати в силу перенесення вектору їх службової діяльності з середини відомства назовні, тобто у сферу виконання функцій держави. «Наприклад, начальник районного відділу внутрішніх справ є представником влади не тому, що керує службовою діяльністю підлеглих йому співробітників, а в силу наявності в нього владних повноважень щодо всіх громадян, службових і юридичних осіб, з якими відділ має справу, здійснюючи завдання з охорони громадського порядку і боротьби зі злочинністю» [69, с.60].

Отже, службове зловживання, вчинене керівником з числа службових осіб може набувати підвищеного ступеню суспільної небезпеки, якщо пов'язано з виконанням не організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків, а при виконанні завдань очолюваного ним підрозділу у сфері правоохоронної діяльності. Вчинення ж злочину при виконанні владних повноважень поза цією сферою не можна вважати більш суспільно-небезпечним явищем, аніж злочини у сфері службової діяльності представників інших органів державної влади.

Повернувшись до розгляду питання про часові межі службових повноважень, зазначимо, що відповідно до чинного законодавства про кримінальну відповідальність особа є службовою не лише тоді коли вона виконує організаційно-розпорядчі чи адміністративно-господарські функції постійно чи тимчасово, а й за спеціальним повноваженням. Це, однак, не стосується виконання функцій представника влади, тому що виходячи з буквального, логіко-граматичного тлумачення тексту п. 1 примітки до ст. 364 КК України за спеціальним повноваженням можуть виконуватись лише «організаційно-розпорядчі чи адміністративно-господарські функції».

У зв'язку з цим постає проблема кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим становищем членів громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону, громадських помічників прокурорів, слідчих, дільничних інспекторів та інших представників громадськості, які залучаються до здійснення низки правоохоронних функцій.

Разом з тим, потрібно кілька слів сказати про запропоновані Законом України від 11.06.2009 р. № 1508-IV зміни які стосуються спеціальних повноважень. Названим актом передбачено, що організаційно-розпорядчі чи адміністративно-господарські функції здійснюються за спеціальним повноваженням, яким особа наділяється повноважним органом державної влади, місцевого самоврядування, центральним органом державного управління із спеціальним статусом, повноважним органом чи повноважною особою підприємства, установи, організації, судом або законом. Як видно, Закон деталізував як коло суб'єктів які вправі надавати повноваження на здійснення організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій.

Завершальний етап у констатації наявності складу злочину як єдиної підстави кримінальної відповідальності за зловживання владою, ? це встановлення всіх ознак його суб'єктивної сторони, що «відображає ставлення свідомості і волі людини до суспільно-небезпечного діяння, котре нею вчиняється і до його наслідків» [35, с.142].

У законодавчій конструкції досліджуваного складу злочину ця внутрішня сторона є далеко не однозначною в тлумаченні, і чи не найскладнішою для оцінки у сфері правозастосування. В кінцевому результаті це часто призводить до помилкових висновків щодо відсутності чи наявності складу злочину, а також неправильної кваліфікації. Суттєво ускладнюють питання чіткого визначення суб'єктивної сторони ще й невщухаючі дотепер, столітні суперечки в наукових колах з приводу подвійної (складної, змішаної) форми вини, а водночас і різнопланові тлумачення понять «корисливі мотиви», «особисті інтереси» та «інтереси третіх осіб», що містяться в диспозиції кримінально-правової норми. Звідси неодноразові звертання до загальнотеоретичних положень кримінального права, а в деяких випадках і до психології, попросту неминучі.

Психічне ставлення людини до діяння і його наслідків знаходить вираз у відповідному поєднанні інтелектуально-вольової і мотиваційно-цільової діяльності особи. І хоча в цілому ? «це єдиний психологічний процес, та все ж навіть у часовому вимірі він проходить у певній послідовності: вина виникає на ґрунті відповідного мотиву і реалізується в діянні, спрямованому на досягнення конкретної мети Тому будучи єдиним процесом, що відбувається у психіці людини, вина, мотив і мета мають свій специфічний зміст: вони є різними моментами єдиного явища» [97, с.110].

Якщо розглядати суб'єктивну сторону складу злочину як самостійну систему, то вина, мотив і мета утворюють її тісно пов'язані, взаємопроникаючі підсистеми. З-поміж них вина є основною і обов'язковою ознакою будь-якого складу злочину, а стосовно досліджуваного ? такої ж імперативності для процесу доказування набуває ще й мотив в силу включення його в диспозицію статті Особливої частини КК.

Як слушно відзначається в юридичній літературі, в окремих випадках форма вини конкретного складу злочину може встановлюватися завдяки тлумаченню змісту норми та вживаної у ній термінології [98, с.151]. Така думка є справедливою і стосовно основного складу злочину, передбаченого ст. 364 КК. У диспозиції частини першої цієї кримінально-правової норми міститься чітка вказівка законодавця щодо форми вини при зловживанні владою або службовим становищем. По-перше, при формулюванні ознак складу злочину застосовано слово «умисне», що безперечно вказує на прямий або непрямий умисел; по-друге, умисна форма вини основного складу злочину з усією очевидністю випливає з його мотивів ? корисливого, інших особистих інтересів, інтересів третіх осіб, які передбачені в диспозиції, як конститутивна ознака. Безумовно, абсурдно вважати, що така мотивація може бути притаманною злочинам, вчинених через необережність. Ця позиція не викликає заперечень серед дослідників, як Особливої, так і Загальної частини кримінального права. Аналогічні твердження містяться, зокрема, в науковій статті М.І. Хавронюка «Деякі проблеми встановлення вини», щоправда з поправкою щодо так званої «складної вини» [99, с.79-86].

Слід відмітити, що на сьогодні панівною в наукових колах нашої держави є саме концепція змішаної, або ж, як її ще називають, складної, подвійної форми вини, і зокрема, у складі зловживання владою або службовим становищем. Такий погляд підтримують усі провідні вчені, і насамперед ті, з них, які різною мірою торкались проблематики кримінальної відповідальності за службові зловживання: О.Ф. Бантишев, О.О. Дудоров, В.А. Клименко, М.І. Мельник та ін.

Варто зауважити, що кожен із наведених поглядів на проблему вини в злочинах у сфері службової діяльності має свої інтерпретації залежно від авторства, однак в рамках однієї з цих теорій. Найбільше протиріч спостерігається у прихильників другої з наведених вище позицій. У зв'язку з цим, доцільно було б дещо її конкретизувати, звівши (настільки, наскільки це можливо) до одного знаменника, чи бодай однієї назви.

«Поняття подвійної (складної) вини, ? як зазначає В.К. Грищук, ? було вперше сформульовано німецьким вченим-криміналістом А.Фейєрбахом. Він називав вину «необережністю, детерміновану умислом» [100, с.290]. З того часу цю форму вини в літературі називають по-різному: двійна, подвійна, складна, змішана, при чому, однозначністю щодо назви не вирізняються навіть одні й ті ж вчені. Наприклад, М.І. Хавронюк в авторефераті дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук згадує про змішану форму, а в науковій статті «Деякі проблеми встановлення вини» обстоює існування складної вини [82, с.79-86]. Більшість симпатиків цієї концепції виходять з того, що термінологія тут не має істотного значення, лиш би в одному злочині одночасно поєднувались ознаки притаманні і умислу, і необережності. Якщо ж у діянні містяться ознаки, притаманні або прямому і непрямому умислу або злочинній самовпевненості і злочинній недбалості, то «здвоєння» чи «змішування» тут не відбувається вчинене в цілому залишається в межах однієї форми вини.

Важливим тут є аналіз змісту вини, який обумовлюється сукупністю свідомості (інтелектуальна ознака), волі (вольова ознака) та їх співвідношенням. Загальновідомо, що інтелектуальний момент вини визначається мисленням суб'єкта, його свідомістю, які базуються на знаннях об'єктивної дійсності, її явищ і зв'язків. Вольовий же момент фактично виконує роль регулятора поведінки при вчиненні злочину і означає свідоме спрямування розумових, емоційних та фізичних зусиль особи на досягнення нею мети шляхом дії чи утримання від неї.

Нам видається, що зміст вини ? це не що інше, як опис внутрішнього механізму вчинення злочину шляхом зловживання владою. Модель же злочинної поведінки, за визначенням російського кримінолога В.В. Лунєєва, включає такі елементи (етапи): 1) формування і актуалізація потреби чи іншої детермінанти; 2) виникнення і становлення конкретного мотиву; 3)постановлення мети; 4) вибір шляхів, засобів, способів досягнення мети; 5)прогнозування можливих дій, бажаних і небажаних наслідків; 6) прийняття рішення діяти; 7) здійснення контролю і корекція дій; 8) аналіз наслідків, порівняння досягнутого з бажаним; 9) каяття чи вироблення захисного мотиву [101, с.4]. Зрозуміло, що ця модель генезису злочину, як зрештою і будь-яка інша, є доволі умовною, і не позбавленою недоліків. Тим не менше, таке уявлення про зародження, розвиток і реалізацію злочинного наміру дозволяє більш повно зобразити внутрішню сторону злочину, а відтак наблизитись до істини стосовно вини в аналізованому складі злочину.

Як зазначалось, законодавча конструкція диспозиції ч. 1 ст. 364 КК, в якій визначені основні ознаки складу (які є ознаками і кваліфікованого складу злочину) зловживання владою, однозначно свідчить про те, що мотив є його обов'язковою ознакою, а мета ? факультативною. До того ж мотив може бути троякого роду - виступати у вигляді користі, інших особистих інтересів або інтересів третіх осіб. Перш ніж приступити до розкриття цих понять, добре зробити відступ у бік загального визначення мотиву. Мотив (від лат. movere ? приводити до руху, штовхати) ? це 1) спонукання до діяльності, які пов'язані із задоволенням потреб суб'єкта, сукупність зовнішніх та внутрішніх умов, що викликають активність суб'єкта та визначають її спрямованість; 2) предмет що визначає та спонукає вибір спрямованості діяльності (матеріальний чи ідеальний), заради якого вона здійснюється; 3) усвідомлена причина, що лежить в основі вибору дій та вчинків особистості [102, с.7]. Сутність же мотиву в тому, що він завжди пов'язаний з певними прагненнями, які спричинили вибір злочинної поведінки. До того ж, це не просте прагнення до дії чи утримання від неї, а прагнення усвідомлене, обумовлене бажанням досягнути мети. Найбільш яскраво це проявляється у випадках, коли мотив співпадає з метою вчинення злочину, як наприклад, при задоволенні матеріальних потреб працівника правоохоронного органу шляхом зловживання ним владою. Це, власне, і є корисливим мотивом вчинення злочину, що випливає з етимологічного значення слова «користь», під якою розуміється «матеріальна вигода для кого-небудь, прибуток» [103, с.575]. Особисту ж матеріальну вигоду можна отримати в найрізноманітніших формах. Підтвердженням цього служить і судова практика, і наукові надбання вітчизняних та закордонних вчених.

Так, російські криміналісти М.Г. Міненок та О.М. Міненок у спеціальному дослідженні «Користь. Кримінологічні і кримінально-правові проблеми» розглядають користь у трьох аспектах: «1) прагнення до особистої наживи, що знаходить вираз у бажанні збагатитись за рахунок незаконного вилучення майна (придбання різного роду матеріальних благ); 2) бажання звільнитись від матеріальних витрат (незаконне безоплатне користування послугами, які вимагають відповідного грошового чи трудового еквіваленту); 3) прагнення забезпечити майнову вигоду іншим особам» [104, с.112].

Наведені твердження, на нашу думку, багато в чому потребують уточнення. По-перше, за зловживання владою вилучення майна з чужої власності не відбувається, в чому, якраз, і полягає відмінність цього складу злочину від заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем. Більш точним видається вислів «набуття матеріальних цінностей або права на них». Це, для прикладу, і незаконне отримання майна чи права на нього (наприклад, привласнення коштів, отриманих при сплаті громадянами адміністративних штрафів), і так зване, тимчасове запозичення державного майна чи грошових сум (наприклад, користування слідчим чи прокурором речовими доказами: грішми, автомобілем тощо у кримінальній справі).

По-друге, поняття «звільнення від матеріальних витрат» потрібно тлумачити більш широко. Окрім незаконного безоплатного користування послугами (наприклад, безкоштовний ремонт потерпілим у кримінальній справі автомобіля слідчого), сюди слід віднести також прагнення уникнути матеріальної відповідальності перед державою (напр., службове підроблення протоколу обшуку для маскування втрати через службову недбалість, вилучених при обшуці, цінностей), і купівлю товарів за заниженими цінами (наприклад, придбання прокурором продукції підприємства, на якому ним провадиться перевірка, за собівартістю), а ще безоплатне користування державним чи громадським майном (наприклад, використання працівником митниці для особистих цілей автомобіля, належного суб'єкту ЗЕД).

По-третє, прагнення забезпечити майнову вигоду іншим особам відноситься авторами вищезгаданої монографії до корисливих спонукань з таких підстав: «Задовольняючи матеріальні запити інших людей, винний тим самим проявляє і свої приховані мотиви, корисливу позицію, внутрішньо близьку до позиції осіб, які безпосередньо збагатились, відбувається буцімто перенесення, переміщення своїх корисливих прагнень на інших осіб» [104, с.113]. Видається, що таке роз'яснення в нашому випадку неприйнятне, тому що матеріальна вигода трактується вже аж надто віртуально. Крім цього, подібні моменти при зловживанні владою законодавець передбачив, окремо визначивши в диспозиції ч.1 ст. 364 КК такий мотив, як інтереси третіх осіб. Більше того, дещо забігаючи наперед, підкреслимо, що в наведених випадках мотив все ж слід вважати саме корисливим тоді, коли майнові блага в результаті службового злочину надаються в розпорядження осіб, близьких винному. У такій ситуації працівник правоохоронного органу опосередковано, скажімо, через членів своєї сім'ї отримує особисто матеріальні цінності або уникає сплати обов'язкових платежів. Це трапляється, наприклад, при працевлаштуванні дружини начальника митниці на посаду в підприємстві - суб'єкті ЗЕД з мінімальними обов'язками при максимальній заробітній платі.

У змісті корисливого мотиву можуть виступати будь-які потреби, але обов'язково індивідуальні. При чому трансформація такої потреби у користь, як стверджують автори монографії «Корислива злочинна діяльність» А.Ф.Зелінський та М.Й. Коржанський, відбувається, «якщо предметом, який її задовольняє є: а) чуже майно (речі, що мають споживчу вартість, їх грошовий еквівалент, а також цінні папери); б) природні речові блага (земля, дикі тварини і т.д.); в) майнові права, що не належать винній особі; г) звільнення від майнових обов'язків; д) скорочення витрат, звичних для даної особи, або необхідних у даній конкретній ситуації» [60, с.46].

У психології мотив розглядається як засіб задоволення актуалізованих потреб, які можуть бути найрізноманітнішими: від індивідуально-органічних потреб (в їжі, одязі, житлі і т.п.) до потреб у самоствердженні, спілкуванні, співчутті, престижі, суспільному визнанні та ін. Будь-яка індивідуальна життєва потреба, що задовольняється за рахунок майна, права на майно, звільнення від майнових обов'язків може стати корисливим мотивом. Коли ж засоби, які задовольняють егоїстичні потреби працівника правоохоронного органу, не мають матеріального виміру, можна стверджувати про наявність ознак різновиду мотиву зловживання владою, названого законодавцем „інші особисті інтереси”.

Як вказує В.О. Навроцький, для іншої особистої заінтересованості характерним є те, що: а) службова особа отримує вигоду нематеріального характеру; б) дії вчиняються в особистих інтересах службової особи, від зловживання владою або службовим становищем особа має моральне задоволення, самоутверджується, підвищує свій особистий престиж тощо [62, с.501-502]. В особистих інтересах шляхом зловживання владою реалізуються такі почуття і спонукання людини, як ревнощі, помста, заздрощі, службові амбіції, протекціонізм, бажання прикрасити дійсний стан справ, отримати взаємну послугу, заручитись підтримкою у вирішенні якогось питання, приховати свою некомпетентність та ін. Особистий інтерес проявляється, для прикладу, в діях працівника міліції, що вчиняються з використанням влади всупереч інтересам служби з тим, щоб спричинити шкоду іншій особі, з якою він знаходиться в неприязних стосунках, скажімо, незаконно порушує кримінальну справу відносно сусіда. Загалом спектр інтересів особи надзвичайно широкий, якщо не сказати безмежний.

Окрім наведеного, можливі й інші непорозуміння з приводу певних груп мотивів зловживання владою. Так, у літературі часто зустрічається опис такого різновиду мотиву зловживання владою, як хибно зрозумілі інтереси служби. Про них згадує, зокрема, А.В. Воронцов, додаючи водночас і таке поняття, як хибно зрозуміла службова необхідність [105, с.166-169].

Як нам видається, під такі корисні для громадян і держави прагнення, насправді, маскується кар'єризм, бажання догодити керівництву, отримати незаслужену премію чи інше заохочення по службі, уникнути дисциплінарної відповідальності за службову недбалість, будь-яким способом завоювати авторитет в колективі. Іншими словами, тут наявні ознаки мотиву «інші особисті інтереси», а при діянні на задоволення потреб начальника чи колеги по службі ? інтереси третіх осіб. Одначе слід зауважити, що ці мотиви будуть лише тоді, коли винний, вчиняючи зловживання владою, усвідомлює, що він діє всупереч інтересам служби, а відтак, умисно, як це і випливає з диспозиції ч. 1 ст. 364 КК.

Отже, простежується нерозривний, взаємно обумовлюючий зв'язок елементів суб'єктивної сторони складу злочину ? вини і мотиву. Вони, як вказує М.Д. Лисов, повинні знаходитись в логічній взаємозалежності, а саме: усвідомлення того, що особа вчиняє дію (бездіяльність) всупереч інтересам служби вже означає разом з цим і те, що вона діяла не в інтересах підприємства, навіть хибно зрозумілих, оскільки наявність мотиву хибно зрозумілого інтересу виключає усвідомлення того, що діяння вчинено ним всупереч інтересам служби [106, с.152-153]. Отже, «особиста заінтересованість» не включають в себе «хибно зрозумілого інтересу держави чи відомства», і рушійним мотивом тут потрібно вважати не суспільні чи відомчі, а інші інтереси ? особисті чи третіх осіб.

Отже, незважаючи на те, який саме вид мети буде в конкретному випадку ? це в кожному разі прояв волі суб'єкта злочину: бажання досягнути відповідного результату, зокрема, у вигляді суспільно-небезпечних наслідків зловживання владою. Внутрішня сторона цього складу злочину буде дзеркальним відображенням механізму заподіяння шкоди та інших ознак його об'єктивної сторони.

Не зайвим тут буде ще й висловити відповідні міркування про роль у встановленні суб'єктивної сторони вказівки законодавця на вчинення діяння «всупереч інтересам служби». Як уже зазначалось, ця ознака характеризує не лише об'єктивне протиріччя поведінки службової особи органу з вимогами закону та інших нормативних актів, але й усвідомлення суб'єктом протиправності своїх дій. Тут можна стверджувати презумпцію знання положень нормативних документів для представників влади. Як відомо, всі службові особи повинні керуватись принципом «можна вчиняти лише те, що прямо дозволено законом». Відповідно, суб'єкт аналізованого складу злочину, кожного разу оцінюючи конкретну ситуацію, і вибираючи форму поведінки, просто зобов'язаний розуміти, що його дія (бездіяльність) є правомірною, чи ні. Н.О. Єгорова справедливо звертає увагу на те, що при встановленні вини службової особи необхідно доказувати усвідомлення ним не лише суспільної небезпеки, але й протиправності своїх дій (бездіяльності).

Отже, сприйнявши відповідним чином фактичні ознаки конкретного діяння, які ведуть до поставленої мети, службова особа державного органу на вищих рівнях інтелектуальної діяльності усвідомлює їх протиправний, а також і суспільно-небезпечний характер (усвідомлюючи протиправність діяння, не можна не усвідомлювати його суспільну небезпеку). Коли в боротьбі мотивів переміг злочинний (корисливий чи ін.) ? суб'єкт злочину обирає суспільно-небезпечний напрямок діяльності і відповідним чином спрямовує свою волю, бажаючи вчинити конкретне протиправне діяння для досягнення відповідного результату.

Таким чином, слід зробити висновки.

1. Основний безпосередній об'єкт складу злочину, передбаченого ст. 364 КК ? це суспільні відносини, що виникають з обов'язку працівника державного органу використовувати владні повноваження виключно в інтересах служби, чим забезпечується правильна владно-розпорядча діяльність. Охоронювані законом права, свободи та інтереси окремих громадян, державні, громадські інтереси, а також інтереси юридичних осіб є обов'язковим додатковим об'єктом в досліджуваному складі злочину.

2. Злочин, передбачений ст. 364 КК, спрямовується проти суспільних відносин, які виникають з обов'язку працівника державного органу або органу місцевого самоврядування використовувати владні повноваження виключно в інтересах служби, внаслідок чого порушується нормальна діяльність, а відтак заподіюється шкода предмету охоронюваних відносин ? державній владі, її авторитету, і вже внаслідок цього ? іншим соціальним цінностям, які передбачені в диспозиції аналізованої кримінально-правової норми. У цьому полягає механізм заподіяння шкоди охоронюваним правовідносинам.

3. Суспільно-небезпечне діяння у складі злочину, передбаченому ст. 364 КК, виявляється у формі використання влади у сфері службової діяльності всупереч інтересам служби. Зловживання владою може бути вчинено працівником державного органу як шляхом дії, так і шляхом бездіяльності, а тому термін «дія», що вживається законодавцем у диспозиції цієї кримінально-правової норми підлягає поширювальному тлумаченню, що й здійснюється у правозастосуванні.

4. Суспільно-небезпечні наслідки у складі злочину, передбаченому ст. 364 КК є негативними змінами в основному та додатковому безпосередньому об'єкті цього складу злочину. Основні наслідки, тобто шкода основному об'єкту складу злочину, настають у кожному разі вчинення злочину. Отже, саме правильній, нормальній діяльності органу їх працівники, зловживаючи владою, заподіюють основну шкоду. Оцінка істотності такої шкоди, через неможливість визначити її з допомогою кількісних критеріїв, цілком залежить від істотної шкоди, яка складає зміст додаткових наслідків, що названі в диспозиції ч. 1 ст. 364 КК.

5. Суб'єкт складу злочину, передбаченого ст. 364 КК, ? осудний громадянин України, який досяг повноліття і перебуває на державній службі чи службі в органах місцевого самоврядування, або залучається до владно-розпорядчої діяльності за спеціальним повноваженням.

6. Законодавча конструкція диспозиції ч. 1 ст. 364 КК однозначно свідчить про те, що мотив є його обов'язковою ознакою, а мета ? факультативною. При цьому мотив може бути троякого роду ? виступати у вигляді користі, інших особистих інтересів або інтересів третіх осіб, що в силу своєї невизначеності та неоднозначності не можуть служити орієнтирами чітких меж кримінально-правового регулювання, а відтак можуть стояти на перешкоді правильній кваліфікації злочину. Тому потрібно запропонувати виключення вказівки в цій диспозиції на мотиви вчинення зловживання владою або службовим становищем.

РОЗДІЛ 3. Зловживання владою або службовим становищем та суміжні склади злочинів

У попередніх розділах дипломної роботи були проаналізовані об'єктивні та суб'єктивні ознаки зловживання владою, вчиненого працівником службовою особою. Це здійснено, зокрема, задля того, щоб з'ясувати співвідношення цього складу злочину з іншими, а відтак, мати можливість чітко та однозначно вирішити питання кваліфікації за сукупністю злочинів, розмежування з суміжними складами злочинів. У нашому дослідженні це важливо ще й тому, що по-перше, з основного складу зловживання владою або службовим становищем законодавцем виділено велику кількість спеціальних кримінально-правових норм, що, містяться, як у ХVІІ, так і практично у всіх інших розділах Особливої частини КК; по-друге, унікальним саме собою є розміщення спеціальної норми у тій же статті, що передбачає склад загальної, якою до 2001р. була норма про зловживання владою або службовим становищем, та й у теперішньому вигляді залишається такою, окрім частини 3-ої. Ця норма, яка виділена із загальної задля посилення кримінальної відповідальності працівників правоохоронних органів, є водночас і загальною щодо норм про окремі види зловживань працівників правоохоронних органів за ознаками об'єктивної сторони складу злочину (незаконний обшук, незаконне затримання або арешт тощо), і спеціальною ? за ознакою суб'єкта злочину щодо норм про зловживання будь-яких службових осіб.

Вважаємо, що виділення спеціальних кримінально-правових норм має надзвичайно велике значення для вирішення питань кваліфікації злочинів, в т.ч. у сфері службової діяльності.

Твердження про загальний характер кримінально-правової норми, якою встановлена кримінальна відповідальність за зловживання владою або службовим становищем, не потребує особливого доведення, оскільки є безспірним в теорії кримінального права усіх часів. Для прикладу, за вдалим висловлюванням О.Б. Сахарова, склад службового зловживання становить собою ніби узагальнення ознак, що властиві для всіх службових злочинів [5, с. 18]. Цю позицію підтримують також усі інші дослідники проблем кримінальної відповідальності за злочини у сфері службової діяльності. Так, на думку В.Ф. Кириченка, під загальними службовими злочинами слід розуміти такі, що вчиняються в будь-якій сфері державного апарату (в широкому розумінні). Іншими словами, формулювання складів загальних службових злочинів в кримінальному законі є таким, що на відміну від спеціальних ? їх вчинення не пов'язується зі специфікою діяльності службових осіб в тій чи іншій галузі державного апарату [1, с.6]. З цим дещо не погоджується М.Д. Лисов, стверджуючи, що в основу класифікації слід покласти не лише галузь чи сферу державного управління, але й ознаки, що характеризують суб'єкта злочину. Річ у тім, що суб'єктами так званих «загальних» складів службових злочинів можуть бути будь-які службові особи, в той час як коло суб'єктів спеціальних злочинів чітко обмежено ознаками самого складу, або конкретно вказано в диспозиції статті.

Отже, щоб визначити критерії розмежування аналізованого кваліфікованого складу злочину з тими складами, які є до нього суміжними чи перебувають у конкуренції, неминуче доведеться звертатись ще й до співставлення з ними ознак основного складу злочину. Інакше кажучи, вирішення проблеми знаходиться в місці накладення двох площин, що окреслені межами застосування ч. 1 (ч. 2) ст.364 КК, та межами ? ч. 3 цієї ж статті КК.

Дещо простішим виглядає порівняння цієї кримінально-правової норми з сусідніми по ХVІІ розділу Особливої частини КК в силу спорідненості родового об'єкта складу злочину.

Більшість науковців, сходиться на тому, що норма про відповідальність за зловживання службовим становищем є ніби родовою щодо інших норм про злочини у сфері службової діяльності, таких як перевищення влади чи службових повноважень, одержання хабара, службове підроблення, які є по суті особливі (спеціальні) випадки службових зловживань [77, с.153-154]. Такий підхід нам видається правильним, але його не слід трактувати буквально, і, особливо, щодо ст. 365 КК, і ось чому. Дійсно, найважливіші конструктивні ознаки складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 364 КК, і, насамперед, ті з них, що характеризують його об'єкт і суб'єкт, суспільно-небезпечне діяння та його наслідки тією чи іншою мірою притаманні й більшості інших складів злочину, що містяться в тому ж розділі КК. Вони різняться між собою кількома ознаками, однак назвати всіх їх суміжними, рівно як і спеціальними нормами щодо зловживання владою або службовим становищем, не можна.

У теорії кримінального права, як було зазначено раніше з посиланням на джерело, загальною вважається норма, яка передбачає певний вид неконкретизованих діянь [108, с.293]. На основі цього визначення загальними серед норм про злочини у сфері службової діяльності поряд з основним складом зловживання владою або службовим становищем слід визнати також перевищення влади або службових повноважень і службову недбалість. Ці склади злочинів співвідносяться між собою, як суміжні, оскільки мають не лише спільні, а й розмежувальні ознаки [109, с.73]. Це, зокрема, випливає з аналізу диспозицій відповідних статей ОЧ КК в частині опису суспільно-небезпечних діянь, їх наслідків, а відтак і безпосередніх об'єктів складів злочинів. Таку позицію обстоює і А. Асніс [83, с.119-120]. Вказані міркування дають також можливість зробити попередній висновок про те, що інші кримінально-правові норми з розділу ХVІІ КК, які встановлюють відповідальність за службове підроблення, одержання хабара, провокацію хабара та низки інших суспільно-небезпечних діянь, вчинених службовими особами з використанням влади та службового становища, є спеціальними за ознаками об'єктивної сторони відповідних складів злочину щодо передбачених ч. 1 ст. 364 КК. Ці склади злочинів, з описаних вище причин, не є суміжними.

На ґрунті наведеної класифікації, визначимо і черговість викладення матеріалів дослідження. Очевидно, найбільш логічним початком буде аналіз співвідношення зловживання владою, вчиненого службовою особою, з суміжними складами злочинів.

Найпоширенішими при кваліфікації вказаних суспільно-небезпечних діянь є помилки у розв'язанні проблеми розмежування зловживання владою або службовим становищем з перевищенням влади або службових повноважень, оскільки межа між цими складами злочинів є доволі хиткою та ілюзорною. Обумовлена вона обсягом службових повноважень, якими наділена службова особа, при чому визначити вийшла вона за них, чи ні та ще й чи явно, часто просто неможливо. Особливо це стосується випадків використання всупереч інтересам служби владних повноважень у «широкому» розумінні (авторитет посади тощо). Як слушно зауважує Н.А. Єгорова, ситуація, за якої особа незаконно, всупереч інтересам служби, використовує законні повноваження, не виходячи при цьому за їх межі, не може мати місця. Порушення службовою особою закону, формальних меж своїх прав і є перевищення службових повноважень. Використовувати свої права чітко у відповідності до вимог закону, але «на зло» означає лише те, що цей закон повинен бути відмінений чи до нього слід внести необхідні зміни (доповнення), тому що його виконання тягне за собою суспільно-небезпечні наслідки. Вивчення матеріалів кримінальних справ свідчить про те, що практично завжди при вчиненні зловживання службовим становищем суб'єкт виходить за формальні межі наданих йому повноважень [107, с.65].

Відсутність чітко визначеної межі між суміжними складами злочинів викликає плутанину і в правозастосуванні. За твердженням В.І. Дінеки, у судовій практиці такі протиправні діяння, як необґрунтована відмова в порушенні кримінальної справи, фальсифікація матеріалів на особу, яка підозрюється у вчиненні злочину, приховування злочинів від обліку та реєстрації та інші, що допускаються на стадії попередньої перевірки співробітниками органів внутрішніх справ, кваліфікуються в одних випадках, як перевищення влади, в інших, як зловживання нею [13, с.11].

У цьому ракурсі, на перший погляд, менш складною видається оцінка реальної сукупності злочинів, коли до формули кваліфікації включається і ст. 364, і ст. 365 КК. Саме за сукупністю цих злочинів у вироку Залізничного районного суду м. Львова були кваліфіковані злочинні дії оперуповноважених відділення карного розшуку Шевченківського РВ ЛМУ УМВС України у Львівській області К. та П. Вони засуджені за те, що без законних підстав затримали і помістили С. у камеру попереднього затримання райвідділу міліції. У своєму службовому кабінеті К. та П., застосовуючи насильство, намагались змусити затриманого зізнатись у вчиненні крадіжки. Не домігшись бажаного, вони витягли зі своїх робочих столів патрони і запал до гранати, і запросивши понятих, склали в їх присутності протокол про вилучення у С. боєприпасів. На підставі зібраних матеріалів, була порушена кримінальна справа за ч. 1 ст. 222 КК (1960 р.), результатом розгляду якої стало виправдання судом С. за відсутністю в його діях складу злочину. Слід зауважити, що суд у вироку не розмежував суспільно-небезпечні діяння представників правоохоронних органів, і не вказав які з них він вважає зловживанням, а які перевищенням влади. Схоже на те, що сукупність тут з'явилась саме через складнощі в розмежуванні аналізованих складів злочинів. Можна припустити що, як зловживання владою судом визнані дії підсудних, пов'язані з незаконним проведенням дослідчої перевірки та надісланням ними сфальсифікованих матеріалів в слідчий підрозділ для порушення кримінальної справи, оскільки вчинені вони формально в межах компетенції. Таке припущення зроблено нами завдяки цьому дослідженню, а також науковим рекомендаціям О.З. Рибаключевої: «Сукупність утворюється лише у випадку вчинення службовою особою злочину з використанням владних чи службових повноважень, способом вчинення якого не охоплюється зміст об'єктивної сторони перевищення влади чи службових повноважень» [110, с.13].

Яким же чином вирішувати проблему в інших випадках ? за відсутності ознак реальної сукупності злочинів, що порівнюються? Наведемо позицію, вироблену кримінально-правовою доктриною.

Провідні вітчизняні та закордонні науковці цілком слушно вважають, що в кримінально-правовій нормі про перевищення влади або службових повноважень, перш за все, конкретизується вид зловживання владою, що полягає в її перевищенні [111, с.244-245].

Так, за тотожності родового об'єкта, а також додаткового безпосереднього об'єкта основні безпосередні об'єкти істотно відрізняються. Це відображається в тому, що суспільні відносини, які поставлені під охорону ст. 365 КК, входять до структури родового об'єкта даного складу злочину, тоді як безпосередній об'єкт досліджуваного складу, як доведено вище, частково потрапляє до сфери правосуддя, виходячи за межі родового об'єкта основного складу злочину. У разі, коли перевищення влади або службових повноважень, вчиняє працівник правоохоронного органу порушуються суспільні відносини, змістом яких є правильна правоохоронна діяльність, тобто спостерігається співпадіння конкретних об'єктів порівнюваних складів злочинів. Це відбувається лише на стадії правозастосування при кваліфікації конкретних суспільно-небезпечних діянь, що вчинені згаданими службовими особами. Наведені споріднені і розмежувальні ознаки за об'єктом та суб'єктом складу злочину рівною ж мірою притаманні також співвідношенню зловживання владою зі службовим підробленням, службовою недбалістю та одержанням хабара.

Суб'єктивна сторона досліджуваного складу злочину є «багатшою» за відповідний елемент складу перевищення влади або службових повноважень, завдяки включенню до неї мотивів вчинення злочину ? корисливих або інших особистих інтересів, чи інтересів третіх осіб. Водночас зауважимо, що в силу певної невизначеності цих понять, на чому наголошувалось раніше, ця різниця є доволі ілюзорною і в правозастосуванні практично не враховується. Вказуючи, що обидва злочини відносяться до категорії умисних, зауважимо ще й те, що проблема подвійної форми вини притаманна також і складам злочинів, передбаченим ст. 365 КК, хоча її розв'язання в цих випадках є порівняно більш легким завданням, і найчастіше вирішується на користь наявності останньої.

Попри все сказане найсуттєвішою, а водночас і найскладнішою у визначенні стосовно конкретних злочинних проявів є різниця між зловживанням владою і перевищенням ним влади у характеристиці суспільно-небезпечного діяння. Перш за все, зловживання владою може бути вчинено як шляхом дії, так і бездіяльності, незважаючи на невдале законодавче формулювання, а перевищення влади можливе лише як прояв активної дії. Критерії розмежування, і саме за змістом та формою суспільно-небезпечного діяння, були почерпнуті з кримінально-правової доктрини та сформульовані у п.5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 р. № 15 «Про судову практику в справах про перевищення влади або службових повноважень». Увага судів звернута на те, що при відмежуванні згаданих складів злочинів, належить виходити з того, що при зловживанні владою службова особа незаконно всупереч інтересам служби використовує надані їй законом права і повноваження, а при перевищенні влади або службових повноважень вчиняються дії: а) які є компетенцією вищестоящої службової особи цього відомства чи службової особи іншого відомства; б) виконання яких дозволяється тільки в особливих випадках, або з додержанням особливого порядку ? за відсутності цих умов; в) одноособово, однак можуть бути вчинені лише колегіально; г) які ніхто не має право виконувати або дозволяти [84, с.283].

На жаль, наведені положення настанови Пленуму Верховного Суду України, на нашу думку, не вирішують проблеми через можливість їх неоднозначного тлумачення. І це не дорікання вищій судовій інстанції, яка неодноразово намагалась внести ясність і конкретизувати свою позицію стосовно аналізованого питання. Річ у тім, що саме виділення складу перевищення влади і службових повноважень зі складу зловживання владою або службовим становищем носить штучний характер. Як слушно зауважив у свій час В.І. Соловйов (це підтвердили в різних інтерпретаціях більшість інших дослідників), жодного практичного значення не має той факт, чи використовувала службова особа в злочинних цілях свої службові повноваження, чи з тією ж метою перевищила їх. Перевищення службових повноважень можливо і мислимо лише як результат використання службовими особами свого службового становища (інакше воно не може взагалі бути службовим злочином) [3, с.112].

Через те, будь-яка спроба встановити чіткі критерії розмежування двох суміжних складів злочинів у сфері службової діяльності буде приречена на підставну критику. Справедливими тому видаються нарікання практиків і науковців на теперішню редакцію судового тлумачення оціночного поняття «явного виходу за межі службових повноважень», а особливо його останнього пункту. Що означає формулювання «вчинення дій, які ніхто не має право виконувати або дозволити»? Зрозуміло, що ніхто не має права розкрадати майно, вимагати хабарі, ґвалтувати, застосовувати тортури, ображати особисту гідність потерпілого тощо, або дозволяти такі дії іншим особам. Це не входить до компетенції жодної особи. Тут ідеться про те, що особа бажає використовувати та використовує своє службове становище всупереч інтересам служби, а не про те, що вона хоче вийти за досить абстрактні межі своїх повноважень. Такі міркування висловили М.І. Мельник та М.І. Хавронюк, окрім цього, зазначивши, що аналіз законодавства інших країн, яке регулює питання відповідальності за службові злочини, демонструє, що і в ньому поняття зловживання владою або службовим становищем та перевищення влади або службових повноважень змішується. Але у всякому разі цей аналіз демонструє, що поняття «зловживання» застосовується найчастіше як таке, що охоплює собою поняття «перевищення» [74, с.31-33].

За такої ситуації не дивно, що у правозастосуванні, найчастіше відбувається змішування цих понять, що складають сутність суміжних складів злочинів. Ясність існує лише у випадках, застосування службовою особою, насильства стосовно громадян. Такі дії кваліфікуються за ч. 2 ст. 365 КК. За всіх же інших обставин слідчі, прокурори та судді, кваліфікуючи конкретні діяння, доволі часто допускаються помилок, і, як правило, «на користь» норми про перевищення влади. Про це, зокрема, зазначається в Узагальненні судової практики у справах про перевищення влади або службових повноважень, здійсненого в 2003 році Верховним Судом України.

Наприклад, вироком Першотравневого міського суду Харківської області від 14 січня 2001 р. засуджено за ч.1 ст.166 КК (1960 р.) слідчого міліції цього ж району Бондаренка О.В. за те, що він під час розслідування справи оформив розписку про передачу речового доказу ? автомобіля «ВАЗ-21063» його власнику Рогачову С.М., але в дійсності ? поставив його у двір своєї матері для використання у власних потребах, а до розгляду справи в суді він купив цей автомобіль у Рогачова С.М. На думку суддів апеляційного суду Харківської області кваліфікація дій Бондаренка О.В. за ч.1 ст.166 КК України є не правильною, так як з матеріалів справи вбачається зацікавленість службової особи ? слідчого у використанні в особистих цілях речового доказу ? автомобіля, його придбанні по зниженій ціні, а тому його дії слід було кваліфікувати як зловживання владою за ст.165 КК (1960 р.) [112]. Список подібних прикладів можна продовжити. Наведемо ще один з найхарактерніших з них, що може, на нашу думку, ілюструвати не лише можливість помилки в кваліфікації, а й можливість свідомого маніпулювання схожістю ознак суміжних складів задля притягнення винного до кримінальної відповідальності за менш тяжкий, ніж у дійсності, злочин.

Так, начальник відділення Бершадського РВ УМВС України у Вінницькій області М., достовірно знаючи, що Ш. є громадянином іншої держави, в порушення встановленого порядку, незаконно видав йому паспорт громадянина України та склав завідомо неправдивий документ ? адресну довідку про постійне місце проживання останнього в с. Лісниче Бершадського р-ну. Діяння М. кваліфіковано за ч. 1 ст. 365, ч. 1 ст. 366 КК України, в той час як він діяв всупереч інтересам служби, з порушенням встановленого порядку, одначе в межах своїх посадових обов'язків, а отже, будучи працівником правоохоронного органу, вчинив злочин, передбачений ч. 3 ст. 364 КК України [112].

Отже, при кваліфікації суспільно-небезпечного діяння за статтею, що передбачає перевищення влади, винній службовій особі загрожує в найгіршому разі (за настанні тяжких наслідків) покарання до десяти років позбавлення волі, тобто таке ж, як і при обвинуваченні в зловживанні владою, навіть за умови відсутності тяжких наслідків. І це в той час, як просте перевищення влади або службових повноважень є злочином середньої тяжкості, а просте зловживання владою або службовим становищем ? злочином невеликої тяжкості, тобто законодавець спершу визнає перевищення влади порівняно більш тяжким злочином, ніж зловживання нею.

Наведений порівняльний аналіз двох суміжних складів злочинів дає також підстави визнати проблему розмежування аналізованих складів злочину штучною, і приєднатись до думки науковців, які вважають недоцільним існування в теперішній редакції (як, зрештою, і у всіх попередніх) норми про перевищення влади або службових повноважень. Серед них і О.Б. Сахаров, і О.Я. Свєтлов, і М.І. Мельник, і М.І. Хавронюк, і багато інших відомих дослідників проблем кримінальної відповідальності за вчинення злочинів у сфері службової діяльності. В цьому напрямку є два підходи: 1) об'єднати склади зловживання владою або службовим становищем і перевищення влади або службових повноважень у склад одного злочину [2, с.32]; 2) зберегти кримінальну відповідальність лише за кваліфікований та особливо кваліфікований склад перевищення влади або службових повноважень, що вчиняються, зокрема, шляхом насильства. Що ж стосується перевищення влади без насильства, то воно повинно охоплюватись складом зловживання владою [7, с.157].

Видається, що ці варіанти можна поєднати, запропонувавши, поряд з виключенням ст. 365 КК, нову редакцію кримінально-правової норми про зловживання владою або службовим становищем, однією з кваліфікуючих ознак якого будуть, зокрема, ті, що тепер передбачені частиною другою вказаної статті КК: «насильство, застосування зброї або такі, що ображають особисту гідність потерпілого, дії».

Тут варто зробити застереження: наведена пропозиція щодо внесення змін до чинного законодавства, аж ніяк не свідчить на користь того, що норма про перевищення влади або службових повноважень була створена як спеціальна, шляхом виділення її з норми про зловживання владою або службовим становищем. Видається, що ч. 1 ст. 365 КК просто є невдалою (спотвореною) копією ч. 1 ст. 364 КК, що і породжує проблеми в кваліфікації відповідних злочинів.

Другою суміжною з досліджуваною кримінально-правовою нормою є норма, якою встановлена кримінальна відповідальність за службову недбалість. Не зупиняючись зайвий раз із причин що наведені вище, на порівняльній характеристиці об'єкта і суб'єкта складів злочину, детальніше опишемо розмежувальні ознаки за їх об'єктивною та суб'єктивною сторонами, що випливають через співставлення законодавчих визначень порівнюваних складів злочинів.

Обидва склади злочинів є матеріальними, і тому злочини визнаються закінченими з моменту настання суспільно-небезпечних наслідків, що майже ідентично вказані в диспозиціях перших частин ст. 364 та ст. 367 КК. Непринципова відмінність виявляється в одному слові, яке вжито при описі суспільно ? небезпечних наслідків службової недбалості: інтереси окремих юридичних осіб. Це, мабуть, черговий законодавчий «ребус».

Діяння під час зловживання владою службовою особою правоохоронного органу, проявляється у використанні ним своїх владних повноважень, а по суті ? прав, якими він наділений в силу статусу представника влади, всупереч інтересам служби, при службовій же недбалості ? у невиконанні або неналежному виконанні суб'єктом злочину своїх службових обов'язків через несумлінне ставлення до них. Обидва злочини можуть бути вчинені як шляхом дії, так і шляхом бездіяльності, остання, однак, є більш характерною для службової недбалості.

Так, за ч. 2 ст. 367 КК була кваліфікована злочинна бездіяльність інспектора Галицької митниці В., що проявилась у тому, що він не виконав покладених на нього обов'язків зі здійснення митного контролю транспортних засобів та нарахування митних платежів, завдяки чому в Україну контрабандним шляхом були ввезені автомобілі «Фіат-Івеко» та «Мерседес». На відміну від зловживання владою, яке є умисним злочином, вина у складі службової недбалості є необережною у вигляді злочинної недбалості. У зв'язку з цим доречно черговий раз звернути увагу прихильників теорії подвійної форми вини у складі зловживання владою, в т.ч. вчиненого працівником правоохоронного органу, на нівелювання (розмивання) ними в такий спосіб межі між порівнюваними складами злочинів. Річ у тім, що зловживання владою, особливо у формі бездіяльності, можна з об'єктивної сторони характеризувати в т.ч. як неналежне виконання представником влади своїх обов'язків, що в той же час є характерною ознакою і службової недбалості. До того ж, це неналежне виконання службових обов'язків, як в одному, так і в другому випадку, може бути цілком усвідомленим. Саме в силу згаданих причин, на практиці часто допускається неправильна кваліфікація, як правило, в сторону пом'якшення відповідальності.

Наприклад, Шевченківським районним судом м. Львова були перекваліфіковані на службову недбалість злочинні дії оперуповноважених відділення карного розшуку районного відділу міліції М. та Ш., які для покращення показників роботи з відшукання безвісті зниклих осіб завели понад 40 розшукових справ на начебто зниклих, неіснуючих в природі, громадян, а згодом закрили ці справи у зв'язку з виконанням розшуку. Як вбачається з вироку, в судовому засіданні підсудні визнали, що вчинили ці дії, «бажаючи штучно покращити показники РВ». Незважаючи на наявність доказів вчинення службовими особами правоохоронного органу зловживання владою та службового підроблення, суд без будь-якої аргументації розцінив їх дії як службову недбалість. Подібних прикладів неправильної кваліфікації є доволі багато.

Вивченням судової та прокурорсько-слідчої практики не встановлено випадків кваліфікації за реальною сукупністю порівнюваних злочинів.

Дещо іншим виглядає співвідношення зловживання владою, що вчинене службовою особою зі службовим підробленням, яке на практиці часто є супутником досліджуваного складу злочину. Будучи спеціальним видом складу злочину, передбаченого ч.1 ст.364 КК, основний склад злочину, що описаний в диспозиції ч.1 ст.366 КК, відрізняється від нього, а відповідно і від досліджуваного складу, кількома об'єктивними та суб'єктивними ознаками.

Обов'язковою ознакою обох складів злочинів є використання службовою особою службового становища. При цьому, якщо у першому випадку винна особа може використати його як у «вузькому», так і у «широкому» розумінні, то у другому - виключно у «вузькому», тобто в межах владних повноважень. Якщо представник влади, наприклад голова міської ради, використовує авторитет своєї посади чи зв'язки з іншими службовими особами з метою вчинення службового підроблення, то його дії слід кваліфікувати, як спеціальний вид зловживання.

Основний склад службового підроблення на відміну як від основного, так і кваліфікованого складу зловживання владою або службовим становищем є формальним, тобто суспільно-небезпечні наслідки винесені за рамки складу злочину, доки вони не будуть характеризуватись як тяжкі. Настання істотної шкоди охоронюваним законом правам свободам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб внаслідок службового підроблення, тягне відповідальність за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 366 та ч. 1 ст.364 КК. Ця формула кваліфікації стосується випадків винятково реальної сукупності цих злочинів, інакше ці кримінально-правові норми не співвідносяться як спеціальна і загальна. Реальна сукупність злочинів буде також тоді, коли службове підроблення, вчинене службовою особою наприклад, митного органу, поєднується із незаконним звільненням учасника зовнішньоекономічної діяльності (одержувача товару) від сплати митних платежів, а тому виходить за рамки злочину, передбаченого ч. 1 ст. 366 КК.

Низку таких прикладів можна продовжити, однак, узагальнюючи їх, зазначимо, що всі вони, зазвичай, пов'язані з ситуаціями, коли службове підроблення виступає не як самостійний злочин, а як спосіб вчинення або укриття зловживання владою. Якщо ж цей злочин проявляється тільки у службовому підробленні, то за відсутності суспільно ? небезпечних наслідків скоєне кваліфікується за ч. 1 ст. 366 КК. Коли ж шляхом службового підроблення службовою особою правоохоронного органу заподіюється шкода, яка оцінюється, як тяжкі наслідки, можлива також і кваліфікація виключно за частиною другою цієї статті КК, в т.ч. при недоведеності тих ознак суб'єктивної сторони складу злочину, які обов'язкові для зловживання владою: корисливих мотивів або інших особистих інтересів або інтересів третіх осіб. В цих випадках, як і за відсутності істотної шкоди охоронюваним правовідносинам, констатується відсутність складу злочину, передбаченого ч. 3 ст. 364 КК, а, отже, і конкуренції кримінально-правових норм. Чи може за наявності згаданої мотивації поряд з настанням тяжких наслідків мати місце конкуренція двох спеціальних норм?

За висновками О.К. Маріна, у разі відсутності зв'язків підпорядкування між нормами поряд з наявністю інших взаємозв'язків та ознак, які притаманні конкуренції кримінально-правових норм в цілому, можна констатувати конкуренцію спеціальних кримінально-правових норм за умови виділення їх з однієї загальної, спільної для них [113, с.179]. У нашому порівнянні за ознаками об'єктивної сторони, меншою за обсягом є норма про службове підроблення. Враховуючи також спільність родового об'єкта цих злочинів, скоріш за все можна стверджувати, що більш істотними в цьому випадку будуть ознаки об'єктивної сторони досліджуваної норми. Отже, за такої ситуації наявні ознаки конкуренції загальної (ч. 3 ст. 364 КК) та спеціальної (ч. 2 ст. 366 КК) норми.

Між тим, А.Я. Асніс вважає, що тоді, коли нормою, яка передбачає кримінальну відповідальність за службове підроблення, не охоплюється вчинене, але повністю охоплюється нормою про зловживання владою або службовим становищем, то при кваліфікації слід застосувати правило конкуренції частини і цілого [83, с.332]. Видається, що такі рекомендації не прийнятні для порівнюваних нами норм через відсутність ознак підпорядкування за змістом. На думку В.М. Кудрявцева та інших дослідників проблем кримінально-правової кваліфікації, саме ці ознаки є характерним для конкуренції частини та цілого [114, с.225].

Наші висновки підтверджуються також правилом, виробленим В.О. Навроцьким, за яким: за відсутності в статті про спеціальну норму (в цьому випадку ст.366 КК) кваліфікуючих та особливо кваліфікуючих ознак, передбачених статтею про загальну норму (в нашому випадку - вчинення злочину працівником правоохоронного органу), вчинене все одно кваліфікується за статтею про спеціальну норму, хоча б фактично вони й були наявні [62, с.424-428].

Це ж правило, щоправда з інших міркувань, слід використати і при оцінці співвідношення зловживання владою, вчиненого службовою особою з одержанням цим же суб'єктом злочину хабара. На користь цього свідчать такі аргументи:

Насамперед, загальновизнаним у літературі є твердження, що за своєю сутністю одержання хабара ? це не що інше, як корисливе зловживання службовою особою владою або службовим становищем. Однак законодавець виділив цей вид службового зловживання в окремий, більш вузький склад злочину і передбачив підвищену відповідальність за його вчинення у спеціальній нормі. Продовжуючи порівняння ознак цих складів злочинів, відзначимо кілька найхарактерніших відмінностей між ними: склади злочину, що передбачені ст. 368 КК є формальними, тоді як досліджуваний - матеріальний; саме суспільно-небезпечне діяння є чітко конкретизованим - лише одержання хабара, тобто суттєво вужчим, і, до того ж, може бути вчинено тільки шляхом активної дії; навпаки, коло спеціальних суб'єктів складів злочину тут більш широке, хоча окремі категорії службових осіб окремих органів, а саме: прокурори і слідчі, згадуються у п. 2 Примітки до ст.368 КК; мотив одержання хабара в диспозиції не визначений, а умисел також може бути виключно прямим. Щодо форми вини в складі одержання хабара варто вказати і на таку особливість, як «злочинна єдність злочинного умислу хабародавця і одержувача хабара».

У теорії кримінального права висловлені дві позиції стосовно визначення сукупності порівнюваних норм. Перша з них зводиться до того, що незалежно від характеру діяння, вчиненого в інтересах хабародавця, дії службової особи, яка одержала хабар, ні з теоретичного, ні з практичного погляду не можна додатково кваліфікувати, як зловживання владою або службовим становищем. Обґрунтовуючи це, О.Я. Свєтлов вказує, що «закон прямо не говорить про виконання тим, хто отримує хабар, законних дій, а передбачає можливість будь-яких дій з використанням службового становища винного. Законодавець головну небезпеку одержання хабара бачить не в тих діях, які за хабар вчиняє службова особа, а в самому факті хабара» [2, с.109-111].

Інший погляд, що підтримується більшістю вітчизняних і закордонних вчених, полягає в тому, що одержання хабара не може охоплювати собою вчиненого за хабар будь-якого злочину в т.ч. зловживання владою або службовим становищем. Цілком слушними видаються такі аргументи на користь цього, що узагальнені В.О. Клименком, М.І. Мельником та М.І. Хавронюком: «Давання-одержання хабара в законі пов'язується з виконанням чи невиконанням службовою особою в інтересах хабародавця будь-якої дії з використанням наданої влади або службового становища. Однак саме виконання чи невиконання службовою особою відповідних дій перебувають за межами об'єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст.168 КК (1960 р.). Отже, відповідальність за одержання хабара наступає незалежно від того, виконала чи не виконала службова особа обумовлені дії...» [7, с.72-73]. Підтримує цю позицію і вища судова інстанція держави, за роз'ясненнями якої: «Якщо виконані службовою особою у зв'язку з одержанням хабара дії є злочинними (службове підроблення, зловживання владою чи службовим становищем тощо), вчинене належить кваліфікувати за сукупністю злочинів» [115, с.315-316].

Підсумовуючи сказане варто відмітити таке.

1. Досліджуваний склад злочину є суміжним зі складами перевищення влади або службових повноважень і службової недбалості. Кримінально-правові норми, які встановлюють відповідальність за службове підроблення, одержання хабара, провокацію хабара та ряд інших суспільно - небезпечних діянь, вчинених службовими особами з використанням влади та службового становища, є спеціальними щодо ч.1 ст.364 КК, а відтак і щодо її частини 3-ої, а тому при конкуренції повинні застосовуватись саме вони.

2. Порівняльний аналіз двох суміжних складів злочинів, передбачених ч.3 ст.364 та ч.1, 2, 3 ст.365 КК дає підстави приєднатись до думки науковців, які вважають недоцільним існування в теперішній редакції норми про перевищення влади або службових повноважень. Поряд з виключенням ст.365 КК слід запропонувати нову редакцію кримінально-правової норми про зловживання владою або службовим становищем, однією з кваліфікуючих ознак якого будуть, зокрема, ті, що тепер передбачені частиною другою вказаної статті КК: «насильство, застосування зброї або такі, що ображають особисту гідність потерпілого, дії».

3. Нормальна діяльність органів правосуддя - родовий об'єкт, за яким об'єднані злочини в розділі ХVІІІ Особливої частини КК, а також основний безпосередній об'єкт, складів злочинів, передбачених ст.371-374, ч.2 ст.376, ст.380, 381, ч.2 ст.387, ст.388 КК частково включає в себе і нормальну діяльність державних і зокрема правоохоронних органів, тобто безпосередній об'єкт складу злочину, передбаченого ч.3 ст.364 КК. Внаслідок взаємного проникнення (перехрещення) охоронюваних суспільних відносин утворюється безпосередній об'єкт, що включає в себе, як інтереси правосуддя, так і правоохоронної діяльності. З урахуванням цього слід внести зміни до чинного КК, перейменувавши ХVІІІ розділ його Особливої частини на «Злочини проти правоохоронної діяльності та правосуддя», та включивши до нього відповідні кримінально-правові норми на підставі спільності родового об'єкту. Безумовно, що при цьому зі ст.364 КК підлягає виключенню нинішня частина третя, яка введена в ст.364 КК із суттєвим порушенням правил законодавчої техніки.

4. Зловживання владою, вчинене військовою службовою особою правоохоронного органу, за своєю сутністю та усіма об'єктивними й суб'єктивними ознаками повинно бути кваліфіковано за ч.3 ст.364 КК. Оскільки основний безпосередній об'єкт військового службового злочину є похідним від родового об'єкта злочинів у сфері службової діяльності, тому задля усунення зайвої та неоднозначної конкуренції кримінально-правових норм варто запозичити позитивний досвід російського законодавця, назвавши військових службових осіб суб'єктами злочинів у сфері службової діяльності, а не проти військової служби, паралельно виключивши відповідні статті з ХІХ розділу Особливої частини КК України.

5. Із системного тлумачення кримінально правових норм та аналізу судової практики випливає невідповідність санкції ч.3 ст.364 КК суспільній небезпеці та характеру відповідного злочину, що, зокрема, полягає у «завищенні» її нижньої межі.

висновки

Актуальність теми, зазначена у вступі, повністю підтвердилася проведеним науковим дослідженням. Виконана робота дає підставу констатувати соціально-політичну масштабність і важливість, а також злободенність питань, що вирішуються в дипломній роботі. Основний висновок соціально-політичного характеру полягає в тому, що кримінальна відповідальність за зловживання владою або службовим становищем на сучасному етапі розвитку української правової системи, є обов'язковою умовою переходу до стандартів правової держави.

Проблеми, які стосуються інституту кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим становищем, мають багато дискусійних чи й узагалі недосліджених теоретичних аспектів, вони подекуди не чітко регламентовані в нормах чинного законодавства, або ж правове регулювання відповідних положень не відповідає сучасним вимогам в частині відповідальності окремих категорій службовців. Водночас виявлено, що більшість теоретичних, законотворчих та правозастосовних проблем кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим становищем має варіанти вирішення, які й запропоновані в роботі.

Дипломна робота та здійснене у ній дослідження зловживання владою або службовим становищем дає підстави для низки висновків теоретичного і практичного характеру. Проведений аналіз як чинного законодавства, практики його застосування, так і висловлених у літературі поглядів, дозволив обґрунтувати такі висновки:

1. Застосування кримінально-правових заходів щодо зловживання працівниками органів державної влади є життєво необхідним. Крім цього, слід зробити висновок, що зловживання владою або службовим становищем, це соціально зумовлене суспільно-небезпечне діяння, яке має негативний вплив на соціальні процеси, деформує суспільні відносини, претендуючи на роль соціального зв'язку в суспільстві. Це і становить соціальну сутність цього виду злочинів.

2. Найбільш негативні соціальні наслідки мають місце в тих випадках, коли шкоду інтересам держави і громадян заподіюють представники органів влади, чиїм основним завданням є охорона цих інтересів від будь-яких посягань. У такий спосіб викривляється сутність особливо правоохоронної діяльності, що при цьому втрачає своє природне соціальне призначення - охороняти і відроджувати соціальні цінності; змінюється її спрямованість з протидії соціальному злу, на його примноження.

3. Соціальна зумовленість кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим становищем, вчинені працівниками правоохоронних органів (ч.3 ст. 364), визначається тим, що ці злочини мають чи не найвищий ступінь суспільної небезпеки, оскільки заподіюють істотну шкоду у всіх сферах суспільного життя, руйнують конституційні права і свободи громадян, несуть загрозу національній безпеці України; вони мають тенденцію до поширення, а також характеризуються високим рівнем латентності. Тому питання протидії цьому виду злочинності в Україні повинно розглядатися на рівні проблеми існування державності. Кримінальна відповідальність за вчинення досліджуваного суспільно-небезпечного діяння встановлена також тому, що в силу специфіки сфери суспільного життя, де вони вчиняються, рівно як і суб'єкта злочину, його важко попередити.

4. Призначення кримінальної відповідальності за вчинення злочину шляхом зловживання владою або службовим становищем полягає в необхідності реалізації об'єктивно зумовленої потреби у відновленні суспільних відносин шляхом застосування до службових осіб державних органів, що їх порушили, найбільш суворих заходів державного примусу.

5. Основний безпосередній об'єкт складу злочину, передбаченого ст.364 КК ? це суспільні відносини, що виникають з обов'язку працівника державного органу використовувати владні повноваження виключно в інтересах служби, чим забезпечується правильна владно-розпорядча діяльність. Охоронювані законом права, свободи та інтереси окремих громадян, державні, громадські інтереси, а також інтереси юридичних осіб є обов'язковим додатковим об'єктом в досліджуваному складі злочину.

6. Злочин, передбачений ст.364 КК, спрямовується проти суспільних відносин, які виникають з обов'язку працівника правоохоронного органу використовувати владні повноваження виключно в інтересах служби, внаслідок чого порушується нормальна діяльність, а відтак заподіюється шкода предмету охоронюваних відносин ? державній владі, її авторитету, і вже внаслідок цього - іншим соціальним цінностям, які передбачені в диспозиції аналізованої кримінально-правової норми. У цьому полягає механізм заподіяння шкоди охоронюваним правовідносинам.

7. Суспільно-небезпечне діяння у складі злочину, передбаченому ст.364 КК, виявляється у формі використання влади у сфері службової діяльності всупереч інтересам служби. Зловживання владою може бути вчинено працівником державного органу як шляхом дії, так і шляхом бездіяльності, а тому термін «дія», що вживається законодавцем у диспозиції цієї кримінально-правової норми підлягає поширювальному тлумаченню, що й здійснюється у правозастосуванні.

8. Суспільно-небезпечні наслідки у складі злочину, передбаченому ст.364 КК є негативними змінами в основному та додатковому безпосередньому об'єкті цього складу злочину. Основні наслідки, тобто шкода основному об'єкту складу злочину, настають у кожному разі вчинення злочину. Отже, саме правильній, нормальній діяльності органу їх працівники, зловживаючи владою, заподіюють основну шкоду. Оцінка істотності такої шкоди, через неможливість визначити її з допомогою кількісних критеріїв, цілком залежить від істотної шкоди, яка складає зміст додаткових наслідків, що названі в диспозиції ч. 1 ст. 364 КК.

9. Суб'єкт складу злочину, передбаченого ст.364 КК, ? осудний громадянин України, який досяг повноліття і перебуває на державній службі в одному з органів України.

10. Законодавча конструкція диспозиції ч. 1 ст. 364 КК однозначно свідчить про те, що мотив є його обов'язковою ознакою, а мета ? факультативною. При цьому мотив може бути троякого роду - виступати у вигляді користі, інших особистих інтересів або інтересів третіх осіб, що в силу своєї невизначеності та неоднозначності не можуть служити орієнтирами чітких меж кримінально-правового регулювання, а відтак можуть стояти на перешкоді правильній кваліфікації злочину. Тому потрібно запропонувати виключення вказівки в цій диспозиції на мотиви вчинення зловживання владою або службовим становищем.

11. Досліджуваний склад злочину є суміжним зі складами перевищення влади або службових повноважень і службової недбалості. Кримінально-правові норми, які встановлюють відповідальність за службове підроблення, одержання хабара, провокацію хабара та ряд інших суспільно - небезпечних діянь, вчинених службовими особами з використанням влади та службового становища, є спеціальними щодо ч. 1 ст. 364 КК, а відтак і щодо її частини 3-ої, а тому при конкуренції повинні застосовуватись саме вони.

12. Порівняльний аналіз двох суміжних складів злочинів, передбачених ч. 3 ст. 364 та ч. 1, 2, 3 ст. 365 КК дає підстави приєднатись до думки науковців, які вважають недоцільним існування в теперішній редакції норми про перевищення влади або службових повноважень. Поряд з виключенням ст.365 КК слід запропонувати нову редакцію кримінально-правової норми про зловживання владою або службовим становищем, однією з кваліфікуючих ознак якого будуть, зокрема, ті, що тепер передбачені частиною другою вказаної статті КК: «насильство, застосування зброї або такі, що ображають особисту гідність потерпілого, дії».

13. Зловживання владою, вчинене військовою службовою особою правоохоронного органу, за своєю сутністю та усіма об'єктивними й суб'єктивними ознаками повинно бути кваліфіковано за ч.3 ст.364 КК. Оскільки основний безпосередній об'єкт військового службового злочину є похідним від родового об'єкта злочинів у сфері службової діяльності, тому задля усунення зайвої та неоднозначної конкуренції кримінально-правових норм варто запозичити позитивний досвід російського законодавця, назвавши військових службових осіб суб'єктами злочинів у сфері службової діяльності, а не проти військової служби, паралельно виключивши відповідні статті з ХІХ розділу Особливої частини КК України.

14. Із системного тлумачення кримінально правових норм та аналізу судової практики випливає невідповідність санкції ч. 3 ст. 364 КК суспільній небезпеці та характеру відповідного злочину, що, зокрема, полягає у «завищенні» її нижньої межі.

15. Констатовано, що окрема норма про зловживання владою або службовим становищем працівників правоохоронних органів є зайвою, оскільки її наявність породжує нездоланні труднощі у її застосуванні, які детально показані у відповідних розділах цієї роботи, порушує системність законодавства. Проблему посилення відповідальності таких осіб на рівні з іншими представниками влади в дипломній роботі пропонується вирішити, зокрема, за рахунок розмежування складів злочину про «зловживання службовим становищем» та «зловживання владою» відповідно в ч. 1 та ч. 2 ст. 364 КК; віднесення військових службових осіб до числа суб'єктів злочину, передбаченого ст. 364 КК; виключення з відповідних статей розділу V КК кваліфікуючої ознаки - вчинення злочину службовою особою, що дозволить без жодних сумнівів кваліфікувати суспільно-небезпечне діяння залежно від обставин за статтею про зловживання владою або службовим становищем, або ж за сукупністю злочинів; розширення кола службових осіб правоохоронних органів (одночасно з чітким його окресленням), які можуть бути суб'єктами злочинів, передбачених ст. 371-373 КК України та ін.

Сказане дало підстави для висновків, які стосуються оцінки законодавства та перспектив його вдосконалення в аспекті покращення врегулювання відповідальності працівників правоохоронних органів за зловживання владою або службовим становищем. У цілому констатується, що законодавча регламентація цього інституту далека від досконалості, суперечливою є й практика його застосування. Через це у роботі обґрунтовані пропозиції щодо внесення змін та доповнень до чинного КК України. Зокрема, пропонується:

1) статтю 364 викласти у такій редакції:

«Стаття 364. Зловживання владою або службовим становищем

1. Зловживання службовим становищем, тобто умисне використання службовою особою службового становища всупереч інтересам служби, якщо воно заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, - карається виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

2. Зловживання владою, тобто умисне використання владних повноважень представником влади всупереч інтересам державної служби, якщо воно заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, - карається позбавленням волі на строк від трьох до шести років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

3. Виключено.

4. Зловживання владою або службовим становищем, що супроводжувалося насильством чи погрозою його застосування або використанням зброї за відсутності ознак катування, чи потягло тяжкі наслідки - карається позбавленням волі на строк від трьох до десяти років із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Примітка. 1. Службовими особами є особи, які постійно чи тимчасово обіймають посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків, або виконують такі обов'язки за спеціальним повноваженням на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності, а також Збройних Силах України, інших військах та військових формуваннях України.

2. Представники влади - це громадяни України, які здійснюють функції публічної влади та наділені повноваженнями у межах своєї компетенції пред'являти вимоги, приймати рішення чи застосовувати примусові заходи щодо громадян і юридичних осіб незалежно від їх відомчої належності чи підлеглості.

3. Службовими особами також визнаються іноземці або особи без громадянства, які виконують обов'язки, зазначені в пункті 1 цієї примітки.

4. Істотною шкодою у статтях 364, 367, якщо вона полягає у заподіянні матеріальних збитків, вважається така шкода, яка в сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Істотна шкода може мати також нематеріальний характер і полягати у порушенні конституційних прав і свобод громадян, підриві авторитету органів державної влади, державного управління і місцевого самоврядування, порушенні нормальної діяльності організації, вчиненні злочину підконтрольними чи підлеглими особами тощо.

5. Тяжкими наслідками у статтях 364, 366, 367, якщо вони полягають у заподіянні матеріальних збитків, вважаються такі, які у двісті п'ятдесят і більше разів перевищують неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Тяжкі наслідки нематеріального характеру визначаються з урахуванням кількості потерпілих, тривалості та (або) ступеня порушення їхніх прав, можливості їх відновлення чи відновлення нормальної діяльності відповідних органів та організацій, тяжкості та кількості злочинів, вчинених підконтрольними або підлеглими особами тощо».

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Владимиров В.А. Должностные преступления. Лекции. / В.А.Владимиров, В.Ф.Кириченко. ? М. : Типография Высшей школы МООП РСФСР, 1965. ? 42 с.

2. Свєтлов О.Я. Боротьба з службовими зловживаннями / Олександр Якович Светлов. ? К.: Знання, 1976 ? 68 с.

3. Соловьев В.И. Борьба с должностными преступлениями, обманом государства и приписками по советскому уголовному праву / В.И. Соловьев- М.: «Юридическая література», 1963. ? 144 с.

4. Лысов М.Д. Ответственность должностных лиц по советскому уголовному праву / М.Д. Лысов ? Казань: издательствово Казанского университета, 1972. ? 176 с.

5. Сахаров А.Б. Ответственность за должностные злоупотребления по советскому уголовному праву / А.Б. Сахаров ? М.: Госюриздат., 1956. ? 211 с.

6. Коржанский Н.И. Квалификация следователем должностных преступлений: учеб. Пособие Николай Иосифович Коржанский. - Волгоград: Министерство внутр. дел СССР. Высш. Следст. Шк., 1986. - 68 с.

7. Клименко В.А: Уголовная ответственность за должностные преступления Клименко В.А, Мельник М.И., Хавронюк Н.И. ? К.: «Блицинформ», 1996. 198 с.

8. Мельник М.І. Корупція: сутність, поняття, заходи протидії: монографія / Микола Іванович Мельник ? К.: Атіка, 2001. ? 304 с.

9. Бантышев А.Ф. Должностные преступления (вопросы квалификации): учеб. пособие / Александр Федорович Бантышев. - К. : Академия Службы безопасности Украины, ? 1996. ? 45 с.

10. Максимович Р.Л. Поняття службової особи у кримінальному праві України: монографія. / Роман Львович Максимович. ? Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2008. ? 314 с.

11. Кулешов Ю.И. Уголовная ответственность должностных лиц органов внутренних дел за преступления против правосудия: учеб. пособ. / Ю.И.Кулешов ? Хабаровск, 1988. ? 76 с.

12. Галахова А.В. Уголовная ответственность за должностные преступления сотрудников органов внутренних дел / А.В. Галахова ? М.: МССШМ МВД СССР, 1988. ? 93 с.

13. Динека В.И. Уголовная ответственность работников органов внутренних дел за превышение власти или служебных полномочий: автореф. дис. дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 - уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право / В.И.Динека. ? М., 1992. 16 с.

14. Динека В.И. Ответственность за должностные преступления по уголовному праву России: учебное пособие / В.И. Динека ? М.: ЮИ МВД РФ, 1998. ? 72 с.

15. Шалгунова С.А. Кримінально-правові та кримінологічні заходи попередження хабарництва серед співробітників органів внутішніх справ: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 ? уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право / С.А.Шалгунова. ? К., 1999. ? 16 с.

16. Соціально-психологічний аналіз дисципліни в адміністративній службі міліції: науково-практичний посібник. / за заг. ред. О.М. Бандурки. ? Харків: Ун-т внутр. справ, 1998. ? 92 с.

17. Аксенов О.А. Криминологическаий анализ и предупреждение преступлений, совершаемых сотрудниками органов внутренних дел: дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук: спец. ? 12.00.08 уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право / О.А.Аксенов. ? К., 2004. ? 161 с.

18. Алтухов С.А. Криминологическая характеристика и профилактика преступлений, совершаемых сотрудниками милиции: автореф. дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук : спец. ? 12.00.08 - уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право / С.А. Алтухов. ? Ростов, 2001. ? 18 с.

19. Гармаев Ю.П. Должностные преступления в таможенных органах / Юрий Петрович Гармаев. ? М.: «Юрлитинформ», 2002. ? 176 с.

20. Коршунов В.М. Деформация нравственноправового сознания служащих праоохранительных органов / Коршунов В.М. Под ред. В.П. Курцева. ? Белгород: Везелица, 2001. ? 130 с.

21. Купленский А.А. Криминологичесая характеристика преступлений, совершаемых сотудниками уголовного розыска в связи со служебной деятельностью: автореф. дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук: спец. - 12.00.08 - уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право / А.А. Купленский. - Омск, - 1991. - 19 с.

22. Москалькова Т.М. Философия культуры правоохранительной деятельности в борьбе с социальным злом / Москалькова Т.М. - М.: МАКС Пресс, 2001. - 297 с.

23. Мухортов С.И. Характеристика должностных преступлений, совершаемых сотрудниками службы криминальной милиции / Мухортов С.И. Самара: изд-во Самарского юрид. института, 2002 - 92 с.

24. Мерзлов Ю.А. Криминологическая характеристика и предупреждение преступлений, совершаемых сотрудниками службы криминальной милиции: автоеф. дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 - уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право / Ю.А.Мерзлов. - Омск, 1998 - 18 с.

25. Сухинин А.В. Делинквентное поведение (правонарушения) и юридичесая ответственность сотрудников милиции: учеб. пособ. / А.В. Сухинин. - М.: Академия управления МВД России., 2000 - 72 с.

26. Смит.Дж. Коррупция в полиции - британский опыт. Коррупция в органах государственной власти: природа, меры противодействия, международное сотрудничество: cбор. статей / Сэр Дж.Смит. под ред. П.Н.Панченко, А.Ю.Чуприной, А.И.Мизерия. ? Н.Новгород, 2001. - С. 487-492.

27. Паркер.Т. Фактор небезразличия. Коррупция в органах государственной власти: природа, меры противодействия, международное сотрудничество: сбор. статей / Т.Паркер под ред. П.Н.Панченко, А.Ю.Чуприной, А.И.Мизерия. - Н.Новгород, 2001 - С. 492-494.

28. Алтухов С.А. Преступления сотрудников милиции (понятие, виды и особенности профилактики) / Сергей Анатолиевич Алтухов. - М.-СПб: Юридический центр Пресс, 2001. - 271 с.

29. Власов И.С. Ответственность за преступленя против правосудия / И.С.Власов, И.М. Тяжкова. - М.: Юридическая литераура, 1968 - 136 с.

30. Воронцов А.В. Субєктивні ознаки злочинів проти правосуддя, вчинюваними посадовими особами органів дізнання і досудового слідства / А.В.Воронцов // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ, 2002. - Вип.1. С. 166-169.

31. Кульберг Я.М. Преступления против правосудия / Я.М. Кульберг - М.: Гос.изд. юр.лит., 1962 - 61 с.

32. Навроцький В.О. Злочини проти правосуддя: лекції для студ. юрид. фак. Вячеслав Олександрович Навроцький. - Львів, 1997 - 48 с.

33. Сурихин П.Л. Уголовная ответственность за заведомо незаконное задержание: автореф. дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук: спец. - 12.00.08 - уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право / П.Л. Сурихин. - Омск, 2002. - 18 с.

34. Черных И.М. Преступления против социалистического правосудия: автореф. дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 - уголовный процесс и криминалистика; судебная експертиза / И.М. Черных - М., 1962 - 24 с.

35. Кримінальне право України. Особлива частина: підруч. для студ. вищ. навч. закл. освіти / за ред. М.І.Бажанова, В.Я.Тація, В.В. Сташиса. - К.: Юрінкомінтер; Х.: Право, 2002 - 496 с.

36. Нові аспекти кримінальної відповідальності за посадові (службові) злочини. Новий Кримінальний кодекс України. Питання застосування і вивчення: міжнар. наук. практ. конф. / М.І. Мельник. - К.-Х.: «Юрінком Інтер», 2002. - C.199-202.

37. Проблеми кримінальної відповідальності працівників правоохоронних органів за службові злочини. Теорія та практика застосування чинного кримінального та кримінально-процесуального законодавства в сучасних умовах: тези доп. наук-практ. конф.: у 2-х ч. / В.Г. Хашев - К., 2002 - C.164-165.

38. Кримінально-правовий захист і відповідальність працівників правоохоронних органів: навч. посібн. / Осадчий В.І., Плугатир В.С., СавченкоА.В. та ін.. - К., Національна академія внутрішніх справ України, 2001. - 104 с.

39. Осадчий В.І. Проблеми кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності: автореф. дис. на здобуття. наук ступ. доктора юрид. наук: спец: 12.00.08 - кримінальне право і кримінологія; кримінальне-виконавче право / В.І. Осадчий. - К., 2004. - 36 с.

40. Ігнатов О.М. Кримінологічна характеристика насильницьких злочинів серед працівників міліції / О.М. Ігнатов // Право України. - 2005. - №6. - С.71-75.

41. Ігнатов О.М. Деякі фактори латентності злочинності працівників міліції / О.М. Ігнатов // Право України. - 2005. - №11. - С.52-55.

42. Ігнатов О.М. Роль економічних факторів в детермінації насильницької злочинності працівників міліції / О.М. Ігнатов // Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженні молодих вчених. - Сімферополь, 2006. - Вип. 9. С.78-84.

43. Ігнатов О.М. Роль політичних факторів в детермінації злочинності працівників міліції / О.М. Ігнатов // Наше право. - 2006. - №2. - С.68-72.

44. Мартыненко О.А. Детерминация и предупреждение преступности среди персонала органов внутренних дел Украины: монография / Мартыненко О.А. Х.: Изд-во ХНУВС, 2005. - 496 с.

45. Мартиненко О.А. Кримінологічний вимір ціни та рівня латентності злочинів, що вчиняються працівниками ОВС України О.А. Мартиненко Вісник Національного університету внутрішніх справ. - 2005. - №31. - C.31.

46. Мартиненко О.А. Правові детермінанти правопорушень в органах внутрішніх справ України / О.А. Мартиненко // Науковий вісник Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ. - 2005. - №3 (22). - C. 349-356.

47. Чистяков А.А. Уголовная ответственность и механизм формирования ее основания: монография / Чистяков А.А. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2002. - 275 с.

48. Москалькова Т.М. Философия культуры правоохранительной деятельности в борьбе с социальным злом / Москалькова Т.М. - М.: МАКС Пресс, 2001. - 297 с.

49. Ківенко Н.В. Девіантна поведінка: сучасна парадигма: монографія / Ківенко Н.В., Лановенко І.І., Мельник П.В. - Ірпінь: Академія державної податкової служби України, 2002. - 240 с.

50. Малиновский А.А. Злоупотребление правом / Малиновский А.А. - М.: МЗ-Пресс, 2002. - 128 с.

51. Костенко О.М. Концепція природного права і законодавство: правова держава. / О.М. Костенко // Щорічник наукових праць. - К., 1996. - №7. - С.77-84.

52. Грищук В.К. До питання про соціальну зумовленість кримінальної відповідальності за суспільно-небезпечні діяння у сфері господарської діяльності. Відповідальність за злочини у сфері господарської діяльності: матер. наук.-практ. конференції / Ред. кол.: В.В. Сташис та ін. - Х.: Кроосроуд, 2006. - с.15-18.

53. Газдайка-Василишин І.Б. До питання соціальної зумовленості кримінальної відповідальності за некорисливі злочини проти власності. // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. - 2006. - №3. - С. 248-258.

54. Мельник М.І. Антикорупційна діяльність в органах державної влади та її наукове забезпечення / М.І.Мельник // Право України. - 2000. - №3. - С.67-71.

55. Багрий-Шахматов Л.В. Уголовно-правовые и криминологические проблемы коррупции, теневой єкономики и боротьбы с ними / Леонид Иванович Багрий-Шахматов. - Одесса: Лагстор, 2001. - 530 с.

56. Соціально-психологічний аналіз дисципліни в адміністративній службі міліції: науково-практичний посібник. / за заг. ред. О.М. Бандурки. - Харків: Ун-т внутр. справ, 1998. - 92 с.

57. Вертузаєв М.С. Проблеми корумпованості і криміналізації правоохоронних органів / М.С. Вертузаєв // Адвокат. - 1999. - №1. - С.9-10.

58. Выступление на итоговом заседании семинара «Особенности расследования злоупотреблений в деятельности правоохранительных органов». Особенности расследования злоупотреблений в деятельности правоохранительных органов: мматериалы российско-американского семинара 1-3 октября 1998 г. / О.В. Логунов. - СПб.: Санкт-Петербургский юридический институт Генеральной прокуратуры РФ, 1999, - 104 с.

59. Алтухов С.А. Криминологическая характеристика и профилактика преступлений, совершаемых сотрудниками милиции: автореф. дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук : спец. - 12.00.08 - уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право / С.А. Алтухов. - Ростов, 2001. - 18 с.

60. Зелинский А.Ф. Криминология: учебн. пособ. / Анатолий Федорович Зелинский - Х.: Рубикон, 2000.? 240 с.

61. Спиридонов Л.И. Социология уголовного права / Л.И. Спиридонов - М.: Юрид. лит., 1986. - 240 с.

62. Навроцький В.О. Теоретичні проблеми кримінально-правової кваліфікації Вячеслав Олександрович Навроцький. - К.: Атіка, 1999. - 464 с.

63. Таций В.Я. Обьект и предмет преступления в советском уголовном праве Василий Яковлевич Таций. - Харьков: Вища школа, 1988. - 196 с.

64. Нові аспекти кримінальної відповідальності за посадові (службові) злочини. Новий Кримінальний кодекс України. Питання застосування і вивчення: міжнар. наук. практ. конф. / М.І. Мельник. - К.-Х.: «Юрінком Інтер», 2002. - C.199-202.

65. Трайнин А. Н. Должностные и хозяйственные преступления / Арон Наумович Трайнин - М.: Юридическое издательство НКЮ СССР, 1938. - 135с.

66. Кириченко В.Ф. Виды должностных преступлений по советскому уголовному праву / В.Ф. Кириченко- М.: Изд-во АН СССР, 1959. - 184 с.

67. Утевский Б.С. Общее учение о должностных преступлениях / Борис Сергеевич Утевский. ? М.: Юридическое издательство Министерства юстиции СССР, 1948. ? 440 с.

68. Дудоров О.О. Посадові злочини: метод. вказівки до вивчення глави Особливої частини Кримінального Кодексу України для студ. фак. управління із спец. 6.0601 - Правонавство / Олександр Олексійович Дудоров. - Бердянськ: навчально-наукове обєднання «Запорізький ун-т»; Азовський регіональний інститут управління, 1997. - 43 с.

69. Науково-практичний коментар Кримінального КодексуУкраїни від 5 квітня 2001 р. / за ред. М.І.Мельника, М.І. Хавронюка. - К.: Каннон, 2001. - 1104 с.

70. Сахаров А.Б. Ответственность за должностные злоупотребления по советскому уголовному праву / А.Б. Сахаров- М.: Госюриздат., 1956. - 211 с.

71. Клименко В.А: Уголовная ответственность за должностные преступления Клименко В.А, Мельник М.И., Хавронюк Н.И. - К.: «Блицинформ», 1996. - 198 с.

72. Светлов О.Я. Ответственность за должностные преступления / Александр Яковлевич Светлов - К.: Наукова думка, 1978. - 393 с.

73. Глистин В.К. Проблема уголовно-правовой охраны общественных отношений / Виталий Константинович Глистин. - Ленинград: ЛГУ, 1979. - 127 с.

74. Мельник М.І. Правоохоронні органи та правоохоронна діяльність: навч. посібн. / М.І.Мельник, М.І.Хавронюк. - К.: Атіка, 2002. - 576 с.

75. Малиновский А.А. Злоупотребление правом / Малиновский А.А. - М.: МЗ-Пресс, 2002. - 128 с.

76. Бачинин В.А. Морально-правовая философия / В.А. Бачинин- Харьков: Консум, 2000. - 208 с.

77. Волженкин Б.В. Служебные преступления / Борис Владимирович Волженкин. - М.: ЮРИСТЬ, 2000. - 368 с.

78. Квициния А.И. Должностные преступления / А.И. Квициния- М.: Российское право. - 1992. - 223 с.

79. Ильин М.В., Психология и психоанализ власти: Т.1 хрестоматия / М.В. Ильин, А.Ю. Мельвиль, Д. Я. Райгородский. - Самара: Издательский дом «БАХРАХ», 1999. - 608 с.

80. Гармаев Ю.П. Должностные преступления в таможенных органах / Юрий Петрович Гармаев. - М.: «Юрлитинформ», 2002. - 176 с.

81. Яни П.С. Взяточничество и должноcтное злоупотребление: уголовная ответственность / Павел Сергеевич Яни- М.: ЗАО «Бизнесс-школа», „Интелсинтез”, 2002. - 120 с.

82. Хавронюк М.І. Кримінальна відповідальність за перевищення військовою посадовою особою влади чи посадових повноважень: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид.наук: спец 12.00.08 - кримінальне право і кримінологія; кримінально-виконавче право / М.І.Хавронюк. - К., 1998. - 25

83. Аснис А.Я. Уголовная ответственность за служебные преступления в России / А.Я.Аснис - М.: АО «Цнтр-Юринфор», 2004. - 396 с.

84. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 р №15 «Про судову практику в справах про перевищення влади або службових повноважень»: збірник постанов Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах: навч. посібн. / упоряд. Б.О. Кирись. - Львів: ПАІС, 2005. - 463 с.

85. Хавронюк М.І. Довідник з Особливої частини Кримінального кодексу України / Микола Іванович Хавронюк - К. Істина, 2004. - 504с.

86. Тер-Акопов А.А. Бездействие как форма преступного поведения / А.А.Тер-Акопов. - М.: Юрид. лит., 1980. - 148 с.

87. Павлов В.Г. Субьект преступления / В.Г. Павлов. - СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2001. - 318 с.

88. Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства: Закон України вiд 04.02.1994 № 3929-XII / зі змінами та доповненнями // Відомості Верховної Ради України. ? 1994. - №23 ? Ст.349.

89. Про державну службу: Закон України вiд 16.12.1993 № 3723-XII / зі змінами та доповненнями // Відомості Верховної Ради України. ? 1993. - №52 ? Ст. 562.

90. Про прокуратуру: Закон України від 1 грудня 1991 р. зі змінами та доповненнями / Верховна Рада України. - Офіц. вид. - К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2001. - 32 с.

91. Навроцький В.О. Ознаки посадової особи та кваліфікація господарських злочинів, вчинених нею / В.О.Навроцький, Л.П. Брич // Підприємництво, господарство і право. - 2001. - №1. - C. 58-62.

92. Зейкан І. Проблема визначення поняття «посадова особа» в кримінальному законодавстві / І.Зейкан // Право України. - 2001. - №10. - С.21.

93. Антонян Ю.М. Преступность и психические аномали. / Ю.М.Антонян, С.В.Бородин. - М.: Наука, 1987. - 208 с.

94. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення: Закон України від 11.06.2009 р. № 1508-IV // Відомості Верховної Ради України. ? 2009. ? № 46. ? Ст. 699.

95. Ляпунов Ю.И. Должностные преступления: учеб. пособ. / Юрий Иванович Ляпунов. - К.: НИ и РИО Киевской Высшей школы МВД СССР, 1988. - 116 с.

96. Щербак О.І. Социальный механизм юридической ответственности должностных лиц / О.І. Щербак. - К.: Наукова думка. - 1986. - 152 с.

97. Пинаев А.А. Курс лекций по Общей части уголовного права: книга первая «О преступлении» / Анатолий Алексеевич Пинаев. - Харьков: Скарлетт, 2001. - 289 с.

98. Уголовное право Российской Федерации. Общая часть: учеб. / под ред. А.И. Рарога. - М.: Юристь, 2001. - 511 с.

99. Хавронюк М.І. Деякі проблеми встановлення вини / Микола Іванович Хавронюк // Підприємництво, господарство, право. - 2003. - №2. - C.79-86.

100. Грищук В.К. Кримінальне право України. Загальна частина: навч. посіб. для студентів юрид. фак. вищ. навч. закл. / Віктор Климович Грищук. К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2006. - 568 с.

101. Лунеев В.В. Системный подход к изучению мотивации преступного поведения: вопросы борьбы с преступностью / В.В. Лунеев - М.: Юридическая литература, 1980. - №33. - С.3-11.

102. Москаленко А.П. Професійна мотивація працівників органів внутрішніх справ: вивчення та корекція: наук.-практ. посібник / Москаленко А.П., Кобзін Д.О,. Стародубцев А.А.; відп. ред. Соболєв В.О. - Харків: Ун-т внутр. справ, 1999. - 98 с.

103. Великий тлумачний словник сучасної української мови ( з дод.і допов.) уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. - К.: Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. - 1728 с.

104. Миненок М.Г. Корысть. Криминологические и уголовно-правовые проблемы / М.Г. Миненок, О.М. Миненок. - Спб.: «Юридический Центр Пресс», 2001. - 367 с.

105. Воронцов А.В. Обєктивні ознаки затримання, приводу або арешту, як злочинів проти правосуддя, що вчиняються посадовими особами органів дізнання та досудового слідства / А.В. Воронцов // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. ? 2001. - Вип.4. - с.134-138.

106. Лысов М.Д. Ответственность должностных лиц по советскому уголовному праву / М.Д. Лысов - Казань: Издательствово Казанского университета, 1972. - 176 с.

107. Егорова Н.А. Преступления против интересов службы / Н.А. Егорова. - Волгоград: - ВЮИ МВД России, 1999. - 192 с.

108. Гаухман Л.Д. Квалификация преступлений: закон, теория, практика: 2-е изд., перераб. и дополн. / Л.Д. Гаухман- М.: АО «ЦентрЮрИнфоР», 2001.-316с.

109. Поняття розмежування складів злочинів (термінологічний аспект): мат. між народ. наук.-практ. конф. 18-21 вересня 2003 р.: // Право і лінгвістика. Част. 1./ Брич Л.П. - Сімферополь: Доля, 2003. - С.69-74.

110. Рыбаключева О.З. Уголовная ответственность сотрудников органов внутренних дел за превышение власти или служебных полномочий: автореф. дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук: спец. - 12.00.08 - уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право / О.З.Рыбаключева. - Минск, 2003. - 21 с.

111. Андрушко П.П. Злочини у сфері службової діяльності: кримінально-правова характеристика: навч. посібн. / П.П. Андрушко, А.А.Стрижевська. - К.: Юрисконсульт, 2006. - 342 с.

112. Узагальнення судової практики у справах про перевищення влади або службових повноважень; обговорено 18.04.2003 р. на нараді Судової колегії у кримінальних справах Верховного Суду України. - К., 2003. - 19 с.

113. Марін О.К. Кваліфікація злочинів при конкуренції кримінально-правових норм: [монографія] / Олександр Костянтинович Марін. - К.: Атіка, 2003. - 224 с.

114. Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений / Владимир Николаевич Кудрявцев. - М.: Юрист, 1999. - 304 с.

115. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про хабарництво» від 26 квітня 2002 р. №5: збірник постанов Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах: Навч. посібн. / упоряд.. Б.О.Кирись. - Львів; ПАІС, 2005. - 463 с.