Кримінальний кодекс
Работа из раздела: «
Государство и право»
47
/
Зміст
- Вступ
- Розділ 1. Закон про кримінальну відповідальність
- 1.1 Поняття закону про кримінальну відповідальність
- 1.2 Структура Кримінального кодексу
- 1.3 Тлумачення закону про кримінальну відповідальність
- Розділ 2. Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі та просторі
- 2.1 Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі
- 2.2 Чинність закону про кримінальну відповідальність у просторі
- Висновки
- Список використаної літератури
Вступ
У демократичному суспільстві людина є найвищою соціальною цінністю. Тому особам, які потрапили у сферу діяльності кримінального судочинства, має бути призначене за вчинення злочину справедливе та в міру гуманне покарання. Головним призначенням системи кримінальних покарань є боротьба зі злочинністю, її попередження. Відповідно до ст.50 Кримінального кодексу України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженим, так і іншими особами.
Розкриваючи тему курсової роботи, я маю вирішити наступні завдання:
- в якій мірі чинний КК потребує вдосконалення
- у яких напрямах воно може відбуватися;
- дія чинного законодавства в часі і просторі.
Отже, можна констатувати, що чинний Кримінальний кодекс України не виправдав одне з основних сподівань, що покладалися на нього - він не став стабільним. Продовжуються спроби вирішувати актуальні і не зовсім актуальні державні, суспільні, а ще частіше - відомчі чи може й групові та особисті проблеми через криміналізацію певних діянь. Більше того, типовим став абсолютно неприйнятний підхід: надається чинність закону, яким вносяться зміни до КК, від дня його опублікування! За таких умов презумпція знання закону перетворюється на фікцію, створюються передумови для об'єктивного інкримінування, оскільки як тоді можна говорити про усвідомлення суспільно-небезпечного характеру вчинюваного діяння? За змінами в КК не встигають стежити не лише пересічні громадяни, працівники правозастосовних органів, але й науковці.
У зв'язку з цим постає ряд питань. Одні з них стосуються оцінки конкретних пропозицій щодо вдосконалення КК, вже проведених змін. про запровадження норми, відповідно до якої зміни до КК могли б вноситися не частіше одного разу на рік. Варто зважити, наскільки простіше буде всім, хто застосовує КК, вивчає його, врешті-решт пов'язаний із порушенням його приписів за умови твердої впевненості, що протягом календарного року підстави кримінальної відповідальності, правові наслідки порушення кримінального закону не будуть змінюватися.
Карна система в Україні - майже непорушна ще з радянських часів. Побудована передусім для забезпечення інтересів держави, під правами людини вона розуміє винятково те, що держава цій людині дозволяє.
За умов дії нинішнього Кримінально-процесуального кодексу, стандарти демократії і права не можуть бути остаточно утверджені в Україні. Оскільки нинішній Кримінальний Кодекс є прямим нащадком радянського кодексу, в якому правоохоронними органами були названі репресивні по суті структури. Всі спроби змінити цей кодекс, були прихованими формами зберегти структуру репресивних і каральних органів радянської влади. І тому, розуміючи складність проблеми, до неї необхідно підійти системно і не просто виписувати нові положення кодексу у старій системі, а розробити новий Кримінальний Кодекс, спираючись на міжнародний досвід, у тому числі й на досвід давньої України, міста якої виробляли і переймали цивілізовані правові норми.
Внесення змін до Кримінального кодексу забезпечить більш широкі можливості для суду індивідуалізувати покарання особам, які вчинили злочини. Застосування видів покарання, що є більш м'якими порівняно з позбавленням волі, сприятиме ефективному досягненню цілей покарання особи - виправлення та попередження вчинення нових злочинів.
Завданням законопроектів Верховної Ради України є внесення змін до Кримінального кодексу України, які б передбачали гуманізацію кримінального законодавства, що є одним із важливих зобов'язань України перед Радою Європи. Косметичні зміни, внесені до законодавства, до європейських стандартів його не наблизили.
Розділ 1. Закон про кримінальну відповідальність
1.1 Поняття закону про кримінальну відповідальність
Кримінальне право України дістає своє вираження в законодавстві про кримінальну відповідальність, що являє собою єдину нормативну систему - Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. КК складається із кримінальних законів, які системно розміщені в межах Кодексу і діють з часу набрання ним чинності. Кожен із кримінальних законів містить певні правові приписи, викладені у вигляді кримінально-правової норми. Кримінальний кодекс, як і кримінальні закони, що входять до нього, є свого роду продукт законодавчої діяльності, в якому шляхом законодавчого веління відображено об'єктивні закономірності розвитку кримінального права. У КК 2001 р. кримінальний закон позначений як 'закон про кримінальну відповідальність' (розділ II Загальної частини). Поняття 'кримінальний закон' і 'закон про кримінальну відповідальність' тотожні за своєю сутністю, однак через те, що останнє закріплено в КК, ним потрібно користуватися для характеристики чинного кримінального законодавства України [22].
Слід зазначити, що поняття 'кримінальний закон', яким широко користується теорія кримінального права при характеристиці тих чи інших нормативних положень Кримінального кодексу, є дещо умовним, оскільки на відміну від КК або окремо прийнятого Верховною Радою України закону про кримінальну відповідальність не має всіх атрибутів закону як нормативно-правового акта. Закон у буквальному розумінні - це юридичне цілісний і структурно завершений нормативно-правовий акт, який приймається Верховною Радою України відповідно до її конституційних повноважень. Таку саму частку умовності має і поняття 'закон про кримінальну відповідальність', коли з його допомогою характеризуються нормативні положення Кримінального кодексу. Кримінальний закон, або закон про кримінальну відповідальність, має відносну самостійність, оскільки його розуміння і застосування можливі тільки у взаємопоєднанні з іншими законами, включеними до Кримінального кодексу. Згідно з ч.2 ст.3 КК закони України про кримінальну відповідальність, прийняті після набрання Кодексом чинності, є частиною останнього після набрання ними чинності. Вони застосовуються як складова частина КК.
Кримінальний кодекс і окремі закони України про кримінальну відповідальність приймає Верховна Рада України. Закони про кримінальну відповідальність - це одна або кілька кримінально-правових норм, оформлених у статтю чи низку статей КК. Усі закони про кримінальну відповідальність зведені до Кримінального кодексу, де кримінально-правові норми розташовані в певній системі, а статті, в яких вони закріплені, мають відповідний номер. Оскільки законодавство України про кримінальну відповідальність - це Кримінальний кодекс, то кримінально-правові норми, які можуть бути ухвалені окремим законом, повинні бути позначені відповідним номером статті КК. Кримінально-правові норми, що приймаються як доповнення до КК, можуть не тільки міститися в самостійному законі, а й входити як окреме нормативне положення в закон України, яким охоплюється більш широке коло питань, що потребують нормативно-правового регулювання та охорони. Окремі приписи, що містять кримінально-правові положення, можуть міститися в чинних міжнародних договорах, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України. Такі приписи, викладені у вигляді кримінально-правової норми, також повинні бути включені в КК з відповідною нумерацією статті. Отже, законом про кримінальну відповідальність є і Кримінальний кодекс України, і окремі його правові приписи, викладені у вигляді кримінально-правової норми.
У нормах Кримінального кодексу сформульовано завдання, підстави та принципи кримінальної відповідальності, встановлено, які суспільно небезпечні діяння визнаються злочинами, які покарання можуть підлягати застосуванню до осіб, що їх вчинили. Згідно зі ст.1 КК цей кодекс України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини та громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам. Для здійснення цього завдання КК визначає, які суспільне небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили, тобто КК забороняє під загрозою покарання вчиняти ті суспільне небезпечні діяння, які визнано злочинними. Отже, основна функція закону про кримінальну відповідальність - охоронна. Разом із тим, у деяких нормах КК приписує відповідним органам і службовим особам, за наявності законних підстав, звільняти від кримінальної відповідальності та покарання осіб, що вчинили злочин. У цій своїй частині норми закону про кримінальну відповідальність, як і в низці інших, виконують регулятивну функцію.
Закон про кримінальну відповідальність має також велике запобіжне значення (превентивну функцію). Згідно з ч.1 ст.1 завданням КК є запобігання злочинам. Сам факт існування норми, в якій описано кримінальне каране діяння, чинить певний превентивний вплив на осіб, здатних вчинити злочин. Крім того, закон тим самим орієнтує уповноважені державні органи і службових осіб на належну боротьбу зі злочинністю, профілактику правопорушень, їх запобігання.
Слід зазначити, що основна частина населення України не вчиняє злочинів не тому, що побоюється притягнення до кримінальної відповідальності, а через упевненість в аморальності самої злочинної поведінки. Для більшості людей КК сприяє зміцненню їх поглядів, життєвої позиції, підтверджує неприйняття ними поведінки, що визнано державою злочинною. Причому для них величезного значення набуває не стільки факт наявності відповідної норми в КК, скільки дієвість, ефективність її застосування.
кримінальний кодекс закон відповідальність
Закон про кримінальну відповідальність, на відміну від законів інших галузей законодавства, має певні специфічні риси. Він є і нормативним вираженням, і основним джерелом кримінального права. Згідно з ч.3 ст.3 КК злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові на слідки визначаються тільки Кримінальним кодексом. Вироки, ухвали і постанови судів не створюють норм закону про кримінальну відповідальність. Вони мають обов'язкову силу тільки щодо конкретної кримінальної справи. Те саме стосується роз'яснень Пленуму Верховного Суду України. Вони лише розкривають смисл, дійсний зміст відповідної кримінально-правової норми, націлюють судову практику на правильне її застосування. Не створюють законів про кримінальну відповідальність і акти офіційного тлумачення, що їх дає Конституційний Суд України. Незважаючи на загальну обов'язковість, акти Конституційного Суду приймаються з метою точного визначення смислу юридичної норми, а також правильного та єдиного її застосування до правових ситуацій, що виникають.
Тільки закон про кримінальну відповідальність має значення нормативно-правового акта, що визначає, яке суспільна небезпечне діяння визнається злочином і які покарання може бути застосовано за його вчинення. У нормах інших галузей законодавства можуть міститися принципові положення або окремі визначення, що мають безпосереднє значення для формування норми закону про кримінальну відповідальність (наприклад, визначення суспільно небезпечного протиправного діяння, що передує легалізації (відмиванню) доходів, що дано в ч.2 ст.1 Закону України 'Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом' від 28 листопада 2002 р.). Однак такі положення або визначення можуть бути тільки нормативною базою для прийняття відповідного закону про кримінальну відповідальність (Законом України від 16 січня 2003 р. визначення суспільно небезпечного протиправного діяння, що передує легалізації (відмиванню) доходів, було відтворене у п.1 Примітки до ст. 209 КК).
Згідно з ч.1 ст.3 КК законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України, яка має вищу юридичну силу. Зі ст.8 Конституції випливає, що закони, в тому числі кримінальні, повинні відповідати їй. Також законодавство України про кримінальну відповідальність має засновуватися на загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права (ч.1 ст.3 КК). Такі принципи і норми містяться, зокрема, у Загальній декларації прав людини 1948 р. [13], Міжнародному пакті про цивільні і політичні права 1966 р. [14], Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. [14] За ч.5 ст. З КК закони України про кримінальну відповідальність мають відповідати положенням, які містяться в чинних міжнародних договорах, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.
КК і окремі закони про кримінальну відповідальність приймаються Верховною Радою України, що випливає зі ст.85 Конституції України. Відповідно до Закону України 'Про всеукраїнські і місцеві референдуми' від 3 липня 1991 р. прийняття законів можливо також шляхом всенародного голосування (референдумом). Незалежно від процедури прийняття, закон про кримінальну відповідальність - завжди письмовий документ, який опублікований у встановленому законодавством України порядку і має вищу юридичну силу.
Викладене дозволяє зробити висновок про те, що закон про кримінальну відповідальність - це письмовий нормативно-правовий акт, що приймається Верховною Радою України або всеукраїнським референдумом і містить правові приписи, які встановлюють підстави і принципи кримінальної відповідальності, визначають, які суспільна небезпечні діяння є злочинами, які покарання належить застосовувати до осіб, винних у їх вчиненні, формулюють інші кримінально-правові наслідки вчинення злочину. Законом про кримінальну відповідальність називають і Кримінальний кодекс України в цілому, і окремі його правові приписи, викладені у вигляді кримінально-правової норми. Закон про кримінальну відповідальність має відповідати Конституції України і загальновизнаним принципам та нормам міжнародного права.
Всі кримінальні закони України, як уже було зазначено, сконцентровано в Кримінальному кодексі.
У період становлення незалежності України було прийнято кілька законів тимчасової дії, що містили кримінально-правові норми, які не були включені до Кримінального кодексу 1960 р. Наприклад, Указ Президії Верховної Ради України 'Про відповідальність за виготовлення з метою збуту або збут підроблених купонів багаторазового використання' від 21 січня 1992 р. Нині немає умов, на які були розраховані ці закони, і тому згідно зі ст.2 розділу 1 Прикінцевих та перехідних положень КК України 2001 р. дію їх припинено.
Новий КК України прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001р. і набрав чинності з 1 вересня 2001 р. До цього діяв КК, прийнятий 28 грудня 1960 р., який за більше ніж сорокарічний період зазнав істотних змін.
До нього було включено понад 100 нових статей, значну його частину було піддано різним корегуванням і доповненням. Особливо інтенсивно доповнювався і змінювався цей КК після 1991 р., що було зумовлено, головним чином, радикальними перетвореннями в житті суспільства Однак це не привело КК в повну відповідність із реаліями, що склалися. Виходячи з цього, Верховна Рада України прийняла в 1992 р. рішення підготувати проект нового КК України. Розпорядженням Кабінету Міністрів України було створено робочу групу з провідних учених і практиків України. До грудня 1993 р. було підготовлено перший варіант проекту КК. У подальшому проект КК неодноразово обговорювався на конференціях і семінарах юристів, у пресі, на телебаченні. Постійно надходили пропозиції від наукових і навчальних юридичних установ України, правоохоронних і правозастосовних органів України, окремих юристів. Проект пройшов термінологічні експертизи Інституту української мови НАН України. У 1996 р. у Києві він був обговорений на робочій нараді експертів Ради Європи, де дістав позитивну оцінку. В зв'язку з прийняттям Конституції України, а також необхідністю врахування зауважень і пропозицій, що надходили від практичних працівників, проект КК був обговорений з представниками Верховного Суду України, Генеральної прокуратури України, Міністерства юстиції України, СБУ, Міністерства внутрішніх справ України, а у 1997 р. повторно вивчений експертами Ради Європи. На нараді, яка відбулася в Гаазі (Нідерланди), проект був обговорений з представниками Нідерландів, Італії, Швеції, Португалії та інших країн; потім, за участю тих самих експертів і представників судів і правоохоронних органів України - на науково-практичних конференціях і семінарах, що відбулися в Харкові. Все це дозволило розробникам проекту надати в 1998 р. до Верховної Ради України досить обґрунтований, такий, що відповідав рівневі юридичної науки і вимогам часу, проект нового КК України.
При першому читанні проекту КК, що відбулося 8 вересня 1998 р., Верховна Рада розглянула також альтернативні проекти КК. Зі значною перевагою голосів було прийнято проект, розроблений робочою групою Кабінету Міністрів України. Потім проект було прийнято у другому читанні та остаточно - 5 квітня, 2001 р.
1.2 Структура Кримінального кодексу
Закони про кримінальну відповідальність систематизовані та поділяються в КК на Загальну й Особливу частини.
У Загальній частині зосереджено кримінально-правові норми, що відображають принципи і загальні положення кримінального права, а також визначають його основні інститути, наприклад, поняття злочину і його видів, вини та її форм, співучасті в злочині, повторності, сукупності та рецидиву злочину, покарання та його мети, видів покарань та підстав їх застосування. Це норми, які застосовуються до всіх злочинів.
Особлива частина містить кримінально-правові норми, що вказують, які конкретно суспільне небезпечні діяння є злочинами і які заходи кримінального покарання можуть бути застосовані до осіб, які їх вчинили.
Загальна та Особлива частини КК пов'язані між собою й утворюють нерозривну системну нормативну єдність. Значення цієї єдності найбільш помітно при застосуванні окремих статей Кодексу. Не можна застосувати жодну кримінально-правову норму, що міститься в Особливій частині КК, не звернувшись при цьому до Загальної частини.
Загальна та Особлива частини КК поділяються на розділи а останні, своєю чергою, - на окремі статті.
Загальна частина чинного КК складається із 15 розділів: 'Загальні положення', 'Закон про кримінальну відповідальність', 'Злочин, його види та стадії', 'Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину)', 'Вина та її форми', 'Співучасть у злочині', 'Повторність, сукупність та рецидив злочинів', 'Обставини, що виключають злочинність діяння', 'Звільнення від кримінальної відповідальності', 'Покарання та його види', 'Призначення покарання', 'Звільнення від покарання та його відбування', 'Судимість', 'Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування', 'Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх'.
Особлива частина містить 20 розділів, систематизованих по групах споріднених суспільних відносин, на які посягають; відповідні злочини. Наприклад, статті КК, норми яких передбачають відповідальність за злочини, що посягають на основні цінності української державності, які проголошені в статтях 1 і 2 Конституції України, розміщено в розділі І 'Злочини проти основ національної безпеки України'. Статті, норми яких охороняють людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку, розташовано в розділі II 'Злочини проти життя та здоров'я особи', розділі III 'Злочини проти волі, честі та гідності особи' і розділі IV 'Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи'. Статті КК, норми яких охороняють основні права і свободи людини, об'єднано в розділі V 'Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина'. Поділ Особливої частини КК 2001 р. на 20 розділів зробив її більш зручною для застосування, оскільки надає слідчому, прокурору, судді, адвокату орієнтир у розміщенні тих чи інших статей у КК. Та й для громадян України дуже важливо, щоб було просто знайти в КК ту чи іншу статтю про відповідальність за окремий злочин.
Статті КК пронумеровані арабськими цифрами і мають заголовки, що відбивають сутність правових приписів, що містяться в нормах. При включенні в КК нової статті вона поміщається у відповідний розділ Загальної або Особливої частини, як правило, вслід за статтею, яка найбільш близька до неї за змістом. Новій статті надається номер попередньої статті та додатковий цифровий індекс - 1, 2, 3 і т.д. Наприклад, у 2002 р. до Особливої частини КК було включено статтю 'Умисне порушення вимог законодавства про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинними шляхом', її було поміщено вслід за статтею 209 'Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом'. Статті було надано номер 209.
Вилучення тієї чи іншої статті з КК також не змінює порядку нумерації статей у КК, зберігається номер статті 230 з позначкою 'Виключена'. Ця стаття встановлювала відповідальність за порушення антимонопольного законодавства, її було скасовано Законом Верховної Ради України від 3 квітня 1992 р.
Багато статей КК поділяються на частини - окремі абзаци, які мають цифрові позначення. Наприклад, стаття 1 КК 'Завдання Кримінального кодексу України' має дві частини - 1 і 2; стаття 135 КК 'Залишення в небезпеці' складається з трьох частин - 1,2 і 3. Перед кожною із цих частин стоїть відповідна цифра.
Зміст окремих частин у статтях, що належать до Загальної частини, характеризується великою різноманітністю. Найчастіше в них розкривається відповідна кримінально-правова норма, визначаються особливості її застосування за якихось умов або встановлюються випадки незастосування цієї норми чи виключення її з дії. Наприклад, у ч.1 ст.55 КК вказано строк, на який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, і зазначено, до яких видів покарань воно належить; у ч.2 вказано випадки, коли може бути призначено таке покарання як додаткове, якщо воно не передбачене в санкції статті Особливої частини КК; у ч.3 встановлено порядок обчислення строків виконання цього покарання як додаткового.
В Особливій частині КК в окремих частинах її статей встановлюється, за загальним правилом, відповідальність за один і той самий злочин за наявності особливостей, що відображають тяжкість діяння, ознаки суб'єкта, потерпілого, інші обставини, які впливають на міру покарання. Наприклад, у ч.1 ст. 190 КК визначено відповідальність за заволодіння чужим майном шляхом шахрайства, сформульовано основні ознаки цього злочину, частини 2, 3 і 4 вказують на обставини, встановлення яких посилює (обтяжує) кримінальну відповідальність за цей злочин.
Деякі статті Особливої частини містять приписи, якими передбачаються умови і порядок звільнення від кримінальної відповідальності винного у вчиненні вказаного в статті злочину (наприклад, ч.2 ст.255 КК, ч.5 ст.258 КК). Цими приписами регулюється застосування кримінально-правових норм за окремі види злочинів.
У деяких випадках статті або частини статей КК поділяються на пункти, що мають цифрове позначення. Наприклад, норму ст.89 КК 'Строки погашення судимості' поділено на 9 пунктів. Частина 1 ст.49 КК 'Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності' поділяється на пункти 1, 2, 3, 4 і 5. Частина 2 ст.115 КК 'Умисне вбивство' містить 13 пунктів, які також позначені цифрами.
Окремі статті КК мають примітки, в яких роз'яснюються поняття і терміни, застосовані в цій або в деяких інших статтях. Приміром, у пункті 1 примітки до ст.185 КК 'Крадіжка' сформульовано поняття повторності вчинення злочинів, передбачених статтями 185, 186 та 189-191 КК; в пунктах 2, 3 і 4 вказано на те, який злочин проти власності визнається вчиненим у значних, великих або особливо великих розмірах.
У зв'язку з тим, що абсолютна більшість норм Особливої частини встановлює кримінальну відповідальність за окремі види злочинів, їх структура відрізняється однорідністю складових елементів; в них чітко визначені диспозиція і санкція. Виняток становлять кілька статей, в нормах яких або в примітках до них наведено поняття злочинів певного виду, визначено суб'єктів їх вчинення, сформульовано деякі інші приписи (наприклад, ст.401 КК дає поняття військового злочину; визначення службової особи міститься у пунктах 1 і 2 примітки до ст.364 КК).
Диспозиція - це частина норми Особливої частини, в якій визначається злочинне діяння. За технікою побудови і способом опису ознак конкретного виду злочину в чинному кримінальному законодавстві України розрізняють диспозиції чотирьох видів: просту, описову, бланкетну, відсилочну. Зустрічаються також змішані диспозиції.
Проста диспозиція називає злочинне діяння без розкриття його ознак. Наприклад, без указівки на ознаки діяння сформульовано диспозицію у ст.369 КК 'Давання хабара'. Просту диспозицію законодавець використовує у тих випадках, коли зміст суспільно небезпечного діяння в загальних рисах досить зрозумілий і без опису його ознак у законі. Ознаки злочину, які наводяться в простій диспозиції, розкриваються в слідчо-судовій практиці та науковій літературі.
Описова диспозиція вказує на найбільш істотні ознаки діяння. Наприклад, у ст.185 КК 'Крадіжка' наведено визначення крадіжки як таємного викрадення чужого майна. Точно визначаючи ознаки злочину, описова диспозиція має у зв'язку з цим перевагу перед простою.
Бланкетною є диспозиція, котра, не називаючи конкретних ознак злочину або називаючи тільки частину із них, відсилає для встановлення змісту ознак вчиненого злочину до інших нормативних актів, які не є законами про кримінальну відповідальність (інших законів, інструкцій, статутів, положень, стандартів, правил, вказівок тощо). Наприклад, бланкетними є диспозиції норми статті 271 КК 'Порушення вимог законодавства про охорону праці', статті 286 КК 'Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами'. Отже, бланкетна диспозиція використовується, коли треба встановити кримінальну відповідальність за порушення правил, що містять у собі різноманітні приписи, вимоги, заборони, які описано та детально розкрито в інших нормативно-правових актах та технічних нормах. Ці акти та норми можуть бути видані до набрання чинності закону про кримінальну відповідальність, що містить бланкетну диспозицію, одночасно з ним або після його видання; вони можуть змінюватися, але кримінально-правова норма, що має бланкетну диспозицію, залишається при цьому без змін. Приймають і затверджують такі нормативні акти та технічні норми різні установи та організації. Ці акти та норми відрізняються за сферою застосування, і як ми вже зазначали, не є джерелами закону про кримінальну відповідальність. Відповідно до останнього (його соціального призначення) вони виконують підпорядковану роль. Приписи, вимоги, заборони, що в них сформульовано, сприяють встановленню ознак злочину, в першу чергу суспільне небезпечного і протиправного діяння (дії або бездіяльності). Слід зазначити, що в КК 2001 р. кількість норм, що мають бланкетну диспозицію, помітно збільшилася. Особливо це стосується норм розділу VII Особливої частини 'Злочини у сфері господарської діяльності'.
Відсилочна диспозиція відсилає до кримінально-правової норми або її окремого припису, які містяться в іншій статті або іншій частині цієї статті КК, де йдеться про відповідний злочин або описано його ознаки. Наприклад, ст.122 КК 'Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження' відсилає до ст.121 КК 'Умисне тяжке тілесне ушкодження', вказуючи, що спричинення тілесних ушкоджень середньої тяжкості може мати місце за відсутності ознак тяжкого тілесного ушкодження. Частіше за все відсилочні диспозиції застосовуються при описі другої і наступної частин відповідної статті, для уникнення повторного опису діяння, яке наведено в частині першій. Для цього у відповідній частині використовуються слова: 'те саме діяння', 'діяння, передбачене частинами першою або другою цієї статті' тощо. Досить часто відсилання до іншої або до інших статей використовуються при описі обставин, що обтяжують відповідальність. Наприклад, у ч.2 ст.309 КК 'Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети збуту' вказано на здійснення тих самих дій особою, яка раніше вчинила один із злочинів, передбачених статтями 307, 308, 310 і 317 КК.
У КК зустрічаються кримінально-правові норми, диспозиції яких мають змішаний (комбінований) характер. У одній своїй частині це прості або. описові диспозиції, в іншій - бланкетні або відсилочні. Наприклад, такою є диспозиція у ст.231 КК, яка передбачає відповідальність за умисні дії, спрямовані на отримання відомостей, що становлять комерційну таємницю, з метою розголошення чи іншого використання цих відомостей (комерційне шпигунство), а також незаконне використання таких відомостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб'єктові господарської діяльності.
За вчинений злочин у законі залежно від його суспільної небезпечності встановлено санкцію.
Санкція - це частина статті, яка визначає вид і розмір покарання за злочин, зазначений у диспозиції. За видом і розміром покарання, що міститься в санкції, можна встановити, чи є злочин, наприклад, тяжким, чи середньої або навіть невеликої тяжкості.
У КК використовуються відносно-визначені та альтернативні санкції.
Відносно-визначеною є санкція, яка має один вид покарання і вказує його нижчу та вищу межі.
Розрізняють два види відносно-визначених санкцій:
а) з нижчою (мінімумом) і вищою (максимумом) межами покарання (на строк 'від' і 'до'). У цьому разі в законі передбачено нижчу та вищу межі певного покарання. Наприклад, хуліганство, передбачене ч.4 ст.296 КК, карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років;
б) з максимумом покарання (на строк 'до'). У цьому разі визначається тільки вища межа покарання, більше за яку суд не може призначити покарання. Такі санкції передбачено, наприклад, у ч.1 ст.153, частинах 1 і 2 ст.266, ч.2 ст.323, статтях 355,395 КК. Нижчою межею санкції тут є нижча межа, що встановлена в нормі Загальної частини КК для даного виду покарання. Наприклад, у ст.57 КК встановлена нижча межа для виправних робіт - шість місяців, у ст.60 для арешту - один місяць, у статтях 61 і 63 КК для обмеження і позбавлення волі - один рік. Тому за злочин, передбачений, наприклад, у ч.1 ст.153 КК, суд може призначити міру покарання у вигляді позбавлення волі в межах від одного року до п'яти років; за ст.355 КК - обмеження волі на строк від одного року до трьох років; за ст.395 КК - арешту на строк від одного до шести місяців.
Поряд з основним покаранням відносно-визначена санкція може містити вказівку на одне або кілька додаткових покарань певного виду, котрі можуть бути призначені судом як додаток до основного. Додаткове покарання може бути абсолютно-визначеним (наприклад, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу) або відносновизначеним (наприклад, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від одного до трьох років).
Додаткові покарання в санкціях вказуються або як обов'язкові для застосування (наприклад, ч.2 ст.142 КК), або як факультативні (наприклад ч.2 ст.144 КК). В останньому випадку суд залежно від обставин справи вирішує питання про застосування або незастосування цього покарання.
Альтернативною є санкція, в якій міститься вказівка на два або кілька видів основних покарань, з яких суд вибирає лише одне. В КК 2001 р. значна частина санкцій є альтернативними. Прикладом може бути санкція, що наведена у ст.145 КК. Вона надає суду можливість призначити один із таких видів покарання: штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк до двохсот годин, або позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправні роботи на строк до двох років.
Альтернативні санкції мають різновиди:
а) в санкції вказані відносно-визначений і абсолютно-визначений види покарання (наприклад, санкція у ст.112 КК - 'карається позбавленням волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічним позбавленням волі';
б) в санкції вказані два або більше відносно-визначених видів покарання (наприклад, санкція у ч.1 ст.129 КК - 'карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до двох років', санкція у ч.1 ст.130 КК - 'карається арештом на строк до трьох місяців або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років').
Як і відносно-визначені санкції, альтернативні санкції можуть містити вказівку на можливість застосування до одного із основних покарань додаткового покарання (наприклад, санкція у ч.1 ст.131 КК - 'карається обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той же строк з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років').
1.3 Тлумачення закону про кримінальну відповідальність
Тлумачення закону полягає у з'ясуванні та всебічному розкритті його змісту з метою точного застосування. Тлумачення не може бути довільним, таким, що виходить за межі волі законодавця, вираженої в тексті закону.
Тлумачення закону поділяють на види залежно від суб'єкта тлумачення, прийомів (засобів) та обсягу тлумачення. В теорії кримінального права існують й інші критерії класифікації тлумачень кримінального закону.
Залежно від суб'єкта, який роз'яснює закон, розрізняють легальне (або офіційне), судове і наукове (або доктринальне) тлумачення.
Легальне (офіційне) - це тлумачення, що здійснюється органом влади, уповноваженим на те законом. Згідно з п.2 ст.150 Конституції України правом офіційного тлумачення законів, в тому числі кримінальних, наділено Конституційний Суд України. Це тлумачення - вид правової діяльності високого юридичного рівня, оскільки акти конституційного тлумачення законів мають силу останніх. У цьому тлумаченні можливі елементи розвитку закону, але суворо в межах норми закону, що тлумачиться. Положення, що наводяться в акті легального тлумачення, є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені.
Судове тлумачення - це найбільш поширене і частіше за все застосовуване тлумачення. Воно має два різновиди:
а) казуальне тлумачення, що дається судами будь-якої інстанції при розгляді конкретної кримінальної справи. Таке тлумачення є обов'язковим тільки по тій справі, у зв'язку з якою воно проводилося. Оскільки судове тлумачення може виходити від вищих судових органів, то одночасно воно може бути взірцем правильного застосування закону для нижчих судів при розгляді аналогічних справ;
б) правозастосовне тлумачення, що дається в рекомендаціях Пленуму Верховного Суду України з найбільш складних питань застосування КК. Внаслідок вивчення та узагальнення судової практики, а також у відповідь на запити судових органів і прокуратури Пленум Верховного Суду України має право давати роз'яснення про правильність застосування того чи іншого закону при здійсненні правосуддя. Такі роз'яснення впливають на практику судів при розгляді ними конкретних кримінальних справ. Ними широко користуються інші суб'єкти застосування законів про кримінальну відповідальність. Прикладом такого роз'яснення може бути тлумачення, яке здійснив Пленум Верховного Суду України з питання щодо поняття попереднього зговору групи осіб при одержанні хабара. В абзаці 1 пункту 16 постанови 'Про судову практику у справах про хабарництво' від 26 квітня 2002 р. № 5 Пленум пояснив: 'Відповідно до ч.2 ст.28 КК хабар належить визнавати одержаним за попередньою змовою групою осіб, якщо злочин спільно вчинили декілька службових осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до його початку, про це домовилися (як до, так і після надходження пропозиції про давання хабара, але до його одержання)'. [34] Однак такі роз'яснення не можуть підміняти закон, звужувати або розширювати його зміст. Пленум Верховного Суду України - не законодавчий орган. Він тільки дає на підставі закону рекомендації, які повинні ґрунтуватися на законі, виходити з його змісту, а іноді усувати виявлені практикою непорозуміння, різночитання чинного законодавства.
Наукове (доктринальне) тлумачення - це тлумачення закону науковими і навчальними юридичними установами, окремими вченими і практиками в монографіях, підручниках, навчальних посібниках, статтях, науково-практичних коментарях, експертних висновках. Це тлумачення не має обов'язкової сили, але відіграє помітну роль у розвитку кримінального права, враховується при підготовці нових законів про кримінальну відповідальність, допомагає практиці у правильному застосуванні таких законів.
Прийоми (засоби) тлумачення законів про кримінальну відповідальність можуть бути різними. Розглянемо докладніше граматичне (або філологічне), систематичне та історичне тлумачення.
Граматичне (або філологічне) тлумачення полягає у з'ясуванні змісту кримінально-правової норми шляхом етимологічного або синтаксичного аналізу її тексту, а також з'ясування значення і змісту слів, термінів, понять, застосованих у законі про кримінальну відповідальність. Наприклад, зі змісту ст. 208 КК 'Незаконне відкриття або використання за межами України валютних рахунків' зрозуміло, що для притягнення до відповідальності за цією статтею достатньо встановити в діях особи незаконне, на порушення порядку, передбаченого законом, відкриття або використання за межами України валютних рахунків. Причому достатньо встановити одну із зазначених дій, оскільки між поняттями 'відкриття' і 'використання' стоїть сполучник 'або'.
Систематичне тлумачення полягає у з'ясуванні змісту закону, його окремих положень шляхом зіставлення з іншими положеннями цього самого або іншого закону.
Найчастіше зіставляються положення різних норм КК. Наприклад, поняття 'службова особа', яке використане в ст.238 КК, з'ясовується шляхом звернення до п.1 примітки до ст.364 КК, де дано визначення службової особи. Нерідко норму закону про кримінальну відповідальність, що тлумачиться, порівнюють з нормами кримінально-процесуального, адміністративного, цивільного, трудового законодавства. Наприклад, для тлумачення змісту ст.371 КК, в якій використано поняття 'затримання', 'привід', 'арешт', потрібно звернутися до відповідних статей КПК України.
Історичне тлумачення закону полягає у з'ясуванні умов, причин, соціальних чинників, що зумовили його прийняття, зверненні до аналогічних кримінальних законів, що були чинними раніше. Іноді для розкриття змісту закону знайомляться з його проектом, пояснювальними записками, матеріалами обговорення проекту, думками окремих учених, які брали участь у розробці закону. Цей прийом тлумачення застосовують, як правило, науковці при дослідженні кримінального законодавства. Історичне тлумачення дає можливість більш точно з'ясувати ті завдання, які ставив законодавець, приймаючи КК або окремі закони про кримінальну відповідальність, що входять до нього.
Тлумачення за обсягом (результатом) може бути буквальним (або адекватним), обмежувальним та поширювальним.
Буквальне (адекватне) - це тлумачення, згідно з яким дійсний зміст кримінально-правової норми точно (буквально) відповідає її текстуальному вираженню (тексту, букві). Таке тлумачення має місце у випадках, коли зміст норми або якоїсь її частини збігається з її словесним викладенням. Наприклад, диспозиція ч.1 ст.114 КК 'Шпигунство' дає точне уявлення про предмет злочину - це відомості, що становлять державну таємницю, та суб'єкта шпигунства - це іноземець або особа без громадянства. Жодну з цих ознак не може бути витлумачено ширше або вужче ніж буквальний зміст. Як правило, буквально тлумачаться санкції норм Особливої частини КК.
Обмежувальне тлумачення має місце при незбігу тексту і змісту кримінально-правової норми, коли її значення є вужчим за словесне вираження. Обмежувальне тлумачення дає підставу застосовувати закон до більш вузького кола випадків, ніж це виходить з його тексту. Наприклад, у ст.304 КК встановлено відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність. За текстом ст.22 КК кримінальна відповідальність за цей злочин може мати місце, якщо особа досягла шістнадцятирічного віку. Хоча ніяких винятків з цього положення немовби і немає, однак очевидно, що у ст.304 КК маються на увазі випадки втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність дорослими, тобто особами, що досягли вісімнадцятирічного віку.
Поширювальне тлумачення використовують, якщо текст і сутність кримінально-правової норми не збігаються, коли її значення ширше за текстуальне словесне вираження. Поширювальне тлумачення надає нормі більш широкого змісту і дозволяє застосовувати її до значно більшого кола випадків, ніж це буквально вказано в самому тексті статті. Наприклад, у ч.1 ст.213 КК вказано на операції з брухтом кольорових і чорних металів, здійснювані без державної реєстрації або без спеціального дозволу (ліцензії), одержання якого передбачено законодавством. У цьому випадку поняття 'законодавство' охоплює не тільки закони в буквальному значенні, а й підзаконні (нормативно-правові) акти, якими регулюється порядок та умови державної реєстрації або одержання відповідного дозволу (ліцензії).
Обмежувальне і поширювальне тлумачення не 'звужують' і не 'розширюють' зміст закону, а лише виявляють його дійсний смисл, який може бути або вужчим, або ширшим порівняно з текстом цього закону, його буквальним вираженням.
Поширювальне тлумачення закону треба відрізняти від зовні схожого на нього застосування закону за аналогією, тобто застосування до суспільне небезпечного діяння, що прямо не передбачено законом в момент його вчинення, статті КК, що встановлює кримінальну відповідальність за найбільш схожий за характером та тяжкістю злочин. До 1958 р. аналогія закону допускалася кримінальним законодавством колишнього СРСР, в тому числі України (ч. З ст. З 'Основних начал кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік' 1924 р.; ч.2 ст.7 КК Української РСР 1927 р.). На відміну від аналогії закону поширювальне тлумачення основане на існуванні в КК норм, де ознаки злочину описані або загальним чином, або не досить чітко, або суперечливо. Тлумачення цих ознак, встановлення їх змісту відповідають дійсному смислу конкретної кримінально-правової норми, тобто законодавець 'мав на увазі' саме такий її зміст. Отже, поширювальне тлумачення нічого до закону не додає, а лише більш точно розкриває його зміст. Аналогія ж має місце тоді, якщо певне діяння як злочинне в законі не передбачено, якщо в законі є прогалина. КК України 2001 р. у ч.4 ст. З прямо заборонив застосування закону за аналогією. Кримінальна відповідальність за КК можлива тільки за вчинення суспільне небезпечного діяння, передбаченого статтею Особливої частини, де дається вичерпний перелік злочинів. Неможливо застосування за аналогією і норм, які містяться в Загальній частині КК, що практика іноді використовувала при дії КК 1960 р.
Розділ 2. Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі та просторі
2.1 Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі
Злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час вчинення цього діяння (ч.2 ст.4 КК). Чинним визнається закон, що вже набрав сили. У зв'язку з цим принципового значення набувають питання про час прийняття, оприлюднення, набрання законом чинності та про час припинення його чинності. Встановлення цих меж є важливим для вирішення питань, що можуть виникнути при зіткненні (колізії) законів у зв'язку з їх застосуванням до конкретного суспільне небезпечного діяння, коли, наприклад, під час вчинення такого діяння діяв один закон про кримінальну відповідальність, а під час розгляду справи в суді діє вже інший.
Після прийняття Верховною Радою України кримінального закону (дата прийняття обов'язково супроводжує офіційний текст закону) він підписується Головою Верховної Ради України і направляється Президентові України для підпису та оприлюднення. Згідно зі ст.94 Конституції України Президент України протягом п'ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, і офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду. Якщо Президент України протягом встановленого строку не повернув закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим Президентом України і має бути підписаний та офіційно оприлюднений. Якщо при повторному розгляді закон буде знову прийнятий Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов'язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів.
Оприлюднення закону - самостійна стадія процесу набрання законом чинності. Воно має велике юридичне значення і полягає у доведенні до відома громадян і державних органів від імені Президента України повного і точного тексту закону державною мовою шляхом його опублікування в офіційному друкованому виданні. Згідно з Указом Президента України 'Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності' від 10 червня 1997 р. такими виданнями є 'Офіційній вісник Україні', газети 'Президентський вісник', 'Урядовий кур'єр'. Офіційними друкованими виданнями, в яких здійснюється офіційне оприлюднення законів та інших актів Верховної Ради України, є також газета 'Голос України', 'Відомості Верховної Ради Україні'. [30] Офіційне оприлюднення закону здійснюється після внесення його до Єдиного державного реєстру нормативних актів і зі вказівкою привласненого йому реєстраційного коду. В окремих випадках закон може бути оприлюднено через телебачення, радіо, шляхом використання комп'ютерних мереж. Такі шляхи офіційного оприлюднення має бути передбачено в самому законі.
Закони України можуть бути опубліковані і в інших виданнях, але лише після їх офіційного оприлюднення. Публікація закону в інших виданнях носить інформаційний характер і не може бути використана для офіційного застосування.
Питання про час набрання законом чинності врегульовано в ч.1 ст.4 КК: 'Закон про кримінальну відповідальність набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування'. Це положення включено в КК відповідно до ч.5 ст.94 Конституції України. На підставі цього можливі три строки набрання новим законом чинності:
1) після десяти днів із дня його офіційного оприлюднення, якщо законом не визначено строк набрання ним чинності, але не раніше дня його опублікування. При розрахунку десяти днів за підставу береться час опублікування закону. Сам день опублікування закону до числа десяти днів не входить. Тому, якщо закон був опублікований, наприклад, 1 вересня, то він набирає чинності з нуля годин 12 вересня;
2) з дня його опублікування в офіційному виданні. Формулювання 'закон набирає чинності з дня його опублікування' досить часто зустрічається у текстах законів про кримінальну відповідальність. Наприклад, таке формулювання міститься в Законі України 'Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо посилення відповідальності за хуліганство і завідомо неправдиве повідомлення про загрозу безпеці громадян' від 7 березня 2002 р. Закон було опубліковано в газеті 'Урядовий кур'єр' 4 квітня 2002 р. з нуля годин 5 квітня 2002 р. він набув чинності;
3) з того строку, який у ньому зазначений. Законодавець може визначити конкретний день, в який закон набуває чинності. Наприклад, Кримінальний кодекс 2001 р. був прийнятий 5 квітня і відповідно до п.1 розділу І Прикінцевих і перехідних положень набув чинності з 1 вересня 2001 р., з нуля годин цієї доби. В інших випадках законодавець визначає строк, який має сплинути від дня опублікування закону до дня набуття ним чинності. Приміром, Закон України 'Про особливості державного регулювання діяльності суб'єктів господарювання, пов'язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування', яким КК доповнений статтею 2031, був опублікований у газеті 'Урядовий кур'єр' 20 лютого 2002 р. і набув чинності через шістдесят днів з дня його опублікування, тобто з нуля годин 22 квітня 2002 р.
У літературі виділяють три обставини, внаслідок яких закон про кримінальну відповідальність втрачає чинність:
1) якщо він був скасований або змінений іншим законом про кримінальну відповідальність. У тексті нового закону міститься в цьому разі пряма вказівка на скасування закону, що існував раніше, або на скасування окремих приписів закону, що в цілому продовжує діяти, або на заміну закону, що втратив чинність, новим. Наприклад, у п.2 розділу І Прикінцевих та перехідних положень до КК 2001 р. зазначені нормативно-правові акти, що втратили чинність із набранням чинності новим КК. Серед них - КК Української РСР від 28 грудня 1960 року;
2) якщо він замінений повністю чи частково іншим законом без будь-якої вказівки про те в новому законі. Наприклад, Законом України 'Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо посилення відповідальності за хуліганство і завідомо неправдиве повідомлення про загрозу безпеці громадян' від 7 березня 2002 р. було викладено нову редакцію абз.2 ч.1 ст.296 КК 'Хуліганство';
3) у зв'язку із закінченням строку дії або зі зміною (усуненням) умов чи обставин, на які закон був розрахований. Наприклад, таким нормативним актом був Указ Президії Верховної Ради України 'Про відповідальність за порушення порядку користування картками споживача на право придбання товарів та іншими офіційними документами' від 26 грудня 1990 р.
Для правильного застосування закону про кримінальну відповідальність нерідко вирішальне значення має визначення часу вчинення злочину. Це залежить багато в чому від характеру вчиненого злочину, його специфіки. Приміром, залежно від особливостей здійснення злочинних дій та їх розміру у часі розрізняють продовжувані та такі, що тривають злочини. Часом вчинення злочину, що триває, вважається час вчинення дії або бездіяльності, з якої починається так званий 'злочинний стан' особи (залишення в небезпеці, втеча з місць позбавлення волі, зберігання зброї тощо). Часом вчинення продовжуваного злочину вважається час вчинення останньої дії з числа кількох тотожних діянь, об'єднаних єдиним наміром, які лише у сукупності становлять єдину 'дію' (наприклад, крадіжка останньої деталі комп'ютера, який викрадається по частинах). Часом вчинення злочину у співучасті вважається час виконання суспільно небезпечного діяння виконавцем.
Вчинення багатьох злочинів пов'язане не тільки з виконанням суб'єктом суспільно небезпечного діяння (дії або бездіяльності), а й із настанням певних суспільно небезпечних наслідків, встановлювати які вимагає закон (йдеться про так звані злочини із 'матеріальним' складом). У теорії кримінального права немає єдності у вирішенні питання про час вчинення таких злочинів. Одні юристи визначають час вчинення злочину настанням зазначених у законі наслідків, інші вважають, що часом вчинення злочину треба визнавати час вчинення дії (бездіяльності), незалежно від часу настання суспільне небезпечних наслідків. Останній погляд виявився найбільш обґрунтованим і дістав закріплення у ч. З ст.4 КК, де сказано: 'Часом вчинення злочину визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності'. Настання зазначених у законі наслідків свідчить про закінчення злочину.
Зворотна дія закону про кримінальну відповідальність у часі. Як загальне правило у ч.2 ст.4 КК закріплено положення про те, що злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння. Однак часто мають місце випадки, коли на час вчинення злочину діяв один закон, а на час досудового слідства або розгляду справи в суді - вже інший. Зокрема, такі ситуації виникли і продовжують виникати у зв'язку з набранням чинності 1 вересня 2001 р. новим КК. Постійно постає питання, який кодекс застосовувати до злочину, вчиненого до 1 вересня, - КК 1960 р. чи КК 2001 р.? Це і є питання про зворотну дію закону, тобто про можливість поширення нового закону на діяння, вчинені до набрання цим законом чинності. Його регулює ст.5 КК 2001 р., згідно з якою закон про кримінальну відповідальність має зворотну дію, якщо він:
1) скасовує злочинність діяння або 2) пом'якшує кримінальну відповідальність. Разом із тим закон, що встановлює злочинність діяння або посилює кримінальну відповідальність, не має зворотної дії в часі (ч.2 ст.5 КК).
Надання зворотної дії в часі закону, яким скасовується злочинність діяння чи пом'якшується покарання, є вираженням гуманізму, охорони прав людини: якщо діяння згідно з новим законом перестало бути злочинним, то в такому разі зводяться нанівець (зникають) соціальні та правові підстави для покарання певної особи чи подальшого відбування нею покарання; якщо законодавець, наприклад, дійде висновку, що за злочини, які будуть вчинені після прийняття нового закону, достатньо менш суворого покарання, ніж було передбачено попереднім законом, то немає підстав зберігати більш суворе покарання особам, які вчинили такі злочини до видання нового закону і набрання ним чинності.
Нові кримінальні закони, що скасовують злочинність діяння або пом'якшують кримінальну відповідальність за діяння, як і ті, що встановлюють злочинність діяння чи посилюють кримінальну відповідальність, можуть належати як до Загальної, так і до Особливої частин КК. Наприклад, у ст.22 Загальної частини КК наведено перелік злочинів, відповідальність за які настає з 14 років. У ньому, на відміну від КК 1960 р., немає вказівки на відповідальність за необережне вбивство. Це означає, що особа віком з 14 до 16 років не може нести відповідальність за необережне вбивство, у тому числі за вбивство, вчинене до 1 вересня 2001 р., - строку набрання новим КК чинності.
Слід зазначити, що згідно зі ст.58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Поняття 'відповідальність' передбачає різні форми державного примусу, в тому числі кримінальну відповідальність. Як вид юридичної відповідальності кримінальна характеризується тим, що вона пов'язана з особливим видом правопорушень - злочином. 'Відповідальність' як загальне поняття охоплює не тільки випадки, пов'язані з призначенням і застосуванням покарання, а й ті, що пов'язані з правовим становищем особи, до якої від імені держави застосовано кримінальну відповідальність. Тому, виходячи зі ст.58 Конституції України та приписів, що містяться в ч.1 ст.5 КК, зворотну силу мають також закони, що, наприклад, розширюють види звільнення від кримінальної відповідальності та покарання, поліпшують умови і порядок відбування покарання, знижують строки погашення і зняття судимості та ін. У частині 1 ст.5 КК законодавець, у розвиток ст.58 Конституції України, уточнив коло осіб, на яких поширюється зворотна дія закону. Це особи, які вчинили відповідні діяння до набрання чинності законом, який скасовує злочинність діяння або пом'якшує кримінальну відповідальність, а також особи, які відбувають покарання або відбули його, але мають судимість.
Встановлення того, пом'якшує чи, навпаки, посилює кримінальну відповідальність новий закон, часто є складним завданням. Вимагається добре знання кримінального права, щоб точно встановити співвідношення колишнього і нового кримінального закону, визначити, який із них є більш м'яким.
У теорії кримінального права вироблено деякі правила, які дозволяють при порівнянні законів дійти висновку про більш м'який закон:
1) закон встановлює більш м'який вид покарання порівняно з законом про кримінальну відповідальність часу вчинення злочину;
2) в законі мінімальна межа покарання нижча, ніж мінімум такого самого покарання в законі, що діяв раніше;
3) при збереженні рівності мінімальних меж у новому кримінальному законі максимальна межа того самого виду покарання є більш низькою, ніж максимум покарання в законі, що діяв раніше;
4) при одночасному зниженні мінімуму покарання і підвищенні його максимуму більш м'яким вважається закон, що знижує мінімальну межу покарання. Це положення закріплено в ч.3 ст.5 КК. При цьому, однак, максимальне покарання за конкретний злочин не може бути призначено вище максимальної межі закону, що діяв раніше;
5) новий закон виключає додаткове покарання, передбачене в колишньому законі;
6) в новому законі збережено додаткове покарання, що було і в колишньому законі, однак це покарання передбачено факультативно, тоді як в колишньому законі воно було обов'язковим;
7) якщо санкція в новому законі передбачає альтернативне кілька основних покарань, а в законі, що діяв раніше, було тільки одне таке покарання [18].
Порівняння законів про кримінальну відповідальність на предмет її пом'якшення чи посилення досягається також шляхом аналізу в новому і колишньому законах усіх ознак злочину, умов кримінальної відповідальності тощо. Наприклад, Законом України від 11 липня 1995 р. (набрав чинності з 1 вересня 1995 р.) було затверджено нову редакцію глави VII Особливої частини КК 1960 р. 'Посадові злочини'. Зокрема, в статтях 168-170 цього КК таку кваліфікуючу ознаку, як неодноразовість, було замінено на повторність. [21] Оскільки поняття неодноразовості ширше за поняття повторності (останнім не охоплюються випадки передачі хабара одночасно кількома особами), то в цій частині відбулося пом'якшення відповідальності за хабарництво. Тому одночасне давання хабара особі кількома особами охоплюється в КК 1960 р. ознаками ч.1 ст.170, тоді як до набрання чинності новим законом такі дії кваліфікувалися за ч.2 цієї статті й тягли більш тяжке покарання. Формулюючи відповідальність за хабарництво у КК 2001 р., законодавець повторність передбачив в ч.2 ст.368 КК та ч.2 ст.369 КК як обставину, що обтяжує відповідальність за одержання та давання хабара, підтримавши в цій частині позицію Закону від 11 липня 1995 р.
КК 2001 р. відтворив у ст.218 відповідальність за фіктивне банкрутство. Однак, на відміну від ст.1563 КК 1960 р., законодавець у диспозицію ст.218 ввів вказівку на наслідки - завдання великої матеріальної шкоди кредиторам або державі, як умову кримінальної відповідальності за цей злочин. Тим самим законодавець звузив караність цього діяння порівняно з редакцією ст.1563 КК 1960 р., оскільки тепер караність злочину має місце не за будь-яке банкрутство, як це було за КК 1960 р., а лише за те, яке завдало великої матеріальної шкоди.
У зв'язку з прийняттям нового КК на особливу увагу заслуговує питання про зворотну дію так званого проміжного закону. На практиці трапляються випадки, коли під час вчинення злочину був чинним один закон, в процесі розслідування справи - другий, а на час розгляду справи в суді або постановлення вироку - третій. У цих випадках досить часто виникає питання про те, який із цих законів слід застосувати до особи, що вчинила злочин.
У теорії кримінального права проблема застосування проміжного закону є спірною. Одні автори вважають, що проміжний закон може застосовуватися тільки за його 'життя', тобто тільки тоді, коли він діє. [27] На думку інших, такий закон, якщо він більш м'який, ніж наступний, має застосовуватися до осіб, які вчинили злочин, незалежно від того, чи є чинним такий закон. [23] Перевагу має таке рішення: проміжний закон по справі не застосовується, оскільки при розгляді справи вже є чинним новий закон. Застосуванню підлягає закон часу вчинення злочину. Однак покарання, що призначається, не може перевищувати максимальної межі, яку було вже передбачено в проміжному законі [18].
2.2 Чинність закону про кримінальну відповідальність у просторі
Чинність закону про кримінальну відповідальність у просторі визначається на підставі таких принципів: а) територіального; б) громадянства; в) космополітичного (універсального); г) реального. Перші два принципи вважають основними.
Територіальний принцип. Сутність цього принципу відбито в ч.1 ст.6 КК, де зазначено, що особи, які вчинили злочини на території України, підлягають кримінальній відповідальності за цим Кодексом. Територіальний принцип випливає із суверенітету держави, влада якої поширюється на всю її територію.
За загальним правилом, закріпленим у ч.2 ст.6 КК, злочин визнається вчиненим на території України, якщо його було почато, продовжено, закінчено або припинено на території України, незалежно від того, де особу було віддано до суду в зв'язку з його вчиненням. Зазначене положення охоплює як випадки вчинення всього діяння на території України, так і випадки вчинення діяння як на території України, так і на території інших держав. Злочин вважається вчиненим на території України, якщо його, наприклад, було почато за кордоном, а припинено чи закінчено на території України або, навпаки, розпочато в Україні, а припинено чи закінчено на території іншої держави. Злочин вважається вчиненим також на території України, якщо він підготовлений за її межами, а дії, що його утворюють, початі або вчинені на її території, або якщо суспільне небезпечне діяння було почато чи вчинено поза межами України, а закінчено чи суспільне небезпечні наслідки настали на території України. Однак практично будь-яка із держав, на території якої було вчинено певну частину злочинних дій, може застосовувати щодо особи, яка вчинила злочин, свої кримінальні закони, якщо відповідальність за такі злочини в них передбачено.
Частина 3 ст.6 КК вказує також на випадки вчинення злочину в співучасті. Злочин визнається вчиненим на території України, якщо його виконавець або хоча б один із співучасників діяв на території України. Тому відповідно до ст.27 КК злочин належить вважати вчиненим на території України, якщо організаційна діяльність, підмовництво, пособництво були здійснені за кордоном, а виконавець діяв на території України, а також у протилежних випадках, якщо той чи інший співучасник діяв в Україні, а виконавець злочину - за кордоном.
Територіальний принцип чинності закону в просторі вимагає з'ясування, що таке 'територія України'. Поняття території визначається на підставі норм державного і міжнародного права, зокрема Закону України 'Про державний кордон України' від 4 листопада 1991 р. [17] Стаття 1 цього Закону зазначає: 'Державний кордон України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України - суші, вод, надр, повітряного простору'.
Поняттям 'територія України' охоплюються:
а) суша, море, річки, озера та інші водойми, надра землі в межах кордону України, а також повітряний простір над сушею і водним простором, у тому числі над територіальним морем. До територіального моря України належать прибережні морські води шириною 12 морських миль, відлічуваних від лінії найбільшого відливу як на материку, так і на островах, що належать Україні, або від прямих вихідних ліній, які з'єднують відповідні точки. Географічні координати цих точок затверджуються в порядку, який встановлюється Кабінетом Міністрів України. В окремих випадках інша ширина територіального моря України може встановлюватися міжнародними договорами України, а якщо договорів немає - відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права [11];
б) військові кораблі, приписані до портів на території України, що перебувають під прапором України у відкритому морі, в територіальному морі або портах інших держав;
в) невійськові судна, приписані до портів на території України, що перебувають під прапором України у відкритому морі;
г) іноземні невійськові судна, що перебувають у територіальному морі чи порту України. Згідно з п.5 ст.28 Закону України 'Про державний кордон України' прикордонні війська України мають право знімати з такого судна і затримувати осіб, які вчинили злочин і підлягають кримінальній відповідальності за законодавством України, передавати цих осіб органам дізнання та слідства, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України;
ґ) військові повітряні судна України, приписані до аеропортів на її території, які під розпізнавальним знаком України перебувають у відкритому повітряному просторі, в повітряному просторі чи на аеродромі іншої держави;
д) невійськові повітряні судна України, які приписані до аеропортів на її території і перебувають поза межами держави у відкритому повітряному просторі під розпізнавальним знаком України.
Виділяють також об'єкти, що не є територією України, але на які за певних умов, передбачених нормами міжнародного права та законодавством України, поширюються юрисдикція і сфера застосування кримінального законодавства України:
а) континентальний шельф - поверхня і надра морського дна підводних районів, що примикають до узбережжя чи до островів України і є поза зоною територіального моря до глибини 200 м або за цими межами до такого місця, де глибина вод, що покривають шельф, дозволяє розробку природних багатств цих районів. Поверхня і надра морського дна западин, що розташовані в суцільному масиві континентального шельфу України, незалежно від глибини, є частиною континентального шельфу України.
Важливо при цьому зазначити, що дія закону про кримінальну відповідальність у просторі стосується тільки випадків учинення злочинів, пов'язаних із розвідкою континентального шельфу, розробкою його мінеральних і живих ресурсів, провадженням бурових робіт, спорудженням, експлуатацією і використанням штучних островів, установок і споруд, здійсненням морських наукових досліджень, захистом і збереженням морської сфери; прокладкою і експлуатацією підводних кабелів і трубопроводів. Разом із тим юрисдикція і сфера застосування кримінального законодавства України не поширюються на води, що покривають континентальний шельф, і повітряний простір над ним, режим яких регулюється міжнародним правом;
б) виключна (морська) економічна зона України - це морські райони, зовні прилеглі до територіального моря України, враховуючи райони навколо островів, що їй належать, її ширина становить до 200 морських миль, відлічених від тих самих вихідних ліній, що і територіальне море України [10].
Дія закону про кримінальну відповідальність у просторі поширюється на випадки вчинення в межах такої зони злочинів, пов'язаних із порушенням правил: ведення рибного промислу, ведення наукових досліджень, проведення робіт і спорудження штучних островів, установок, споруд і встановлення зон безпеки навколо них, запобігання забрудненню морського середовища та інших.
До зазначених об'єктів належать також підводні телеграфні кабелі та трубопроводи, що проходять по дну відкритого моря; наукова станція 'Академік Вернадський', розташована в Антарктиді на острові Галіндес; запущені в космос об'єкти, що належать Україні та включені відповідно до Конвенції про реєстрацію об'єктів, що запускаються у космічний простір від 14 січня 1975 р. до реєстру космічних об'єктів України; території дипломатичних представництв і консульських установ України за кордоном; автомашини послів під прапором України; місця розташування військових частин України на території інших країн та деякі інші об'єкти.
Із частини 1 ст.6 КК випливає, що особи, які вчинили злочини на території України, підлягають відповідальності за цим Кодексом. Закон має на увазі громадян України, іноземних громадян і осіб без громадянства (особа без громадянства - особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином), які, перебуваючи на території України, вчинили злочини, передбачені КК [9].
Відповідно до міжнародних договорів і законодавства України іноземці, які користуються дипломатичним імунітетом, не належать до юрисдикції судових властей України.
Норми міжнародного права і прийнятого відповідно до них Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні від 10 червня 1993 р. надають дипломатичного імунітету і вилучають з-під кримінальної юрисдикції України дипломатичних представників іноземних держав і певне коло інших іноземних громадян, або частково, на засадах взаємності, обмежують кримінальну юрисдикцію щодо консульських працівників та інших осіб [20].
Повним дипломатичним імунітетом користуються: глава дипломатичного представництва в Україні (посол, посланник, повірений у справах), члени дипломатичного персоналу дипломатичного представництва, які мають дипломатичний ранг (радники, торгові представники, військові аташе, перші, другі і треті секретарі, заступники торгових представників, помічники військових аташе), а також члени сімей усіх зазначених осіб, які проживають разом з ними і не є громадянами України.
Обмеженим дипломатичним імунітетом користуються консульські посадові особи і консульські службовці, дипломатичні кур'єри, члени адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналу дипломатичних представництв, а також представники і службові особи міжнародних організацій, члени парламентських і урядових делегацій. Ці особи не підлягають кримінальній юрисдикції України лише щодо дій, учинених ними при виконанні своїх обов'язків.
Питання про кримінальну відповідальність осіб, які мають дипломатичний імунітет і вчинили злочини на території України, вирішується дипломатичним шляхом (ч.4 ст.6 КК). На цих осіб кримінальна юрисдикція України відповідно до абз.3 ст.13 Положення від 10 червня 1993 р. поширюється лише у разі згоди на це акредитуючої держави, що полягає у позбавленні певної особи дипломатичного імунітету від кримінальної юрисдикції держави перебування.
Принцип громадянства. Внаслідок цього принципу громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за КК України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (ч.1 ст.7 КК).
Злочинність і караність діяння, вчиненого за кордоном громадянами України, а також особами без громадянства, що постійно проживають в Україні, визначаються за українськими законами незалежно від того, чи визнається таке діяння злочином у тій країні, де його було вчинено.
Якщо громадяни України та особи без громадянства, які постійно в ній проживають, за вчинений в іншій державі злочин відбули там покарання, то згідно з ч.2 ст.7 КК вони, у разі їх повернення в Україну, вдруге не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за цей самий злочин. Цей припис введено до КК 2001 р. відповідно до ч.1 ст.61 Конституції України, де зазначено: 'Ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення'.
Разом із тим засудження за межами України її громадянина або особи без громадянства, яка постійно проживає в Україні, у разі вчинення ними на території України нового злочину може мати для них певні правові наслідки. Згідно з ч.2 ст.9 КК рецидив злочинів, не відбуте покарання або інші правові наслідки вироку суду іноземної держави враховуються при кваліфікації нового злочину, призначенні покарання, звільненні від кримінальної відповідальності або покарання. Це положення поширюється також на іноземців і осіб без громадянства, які постійно не проживають в Україні, у разі вчинення ними злочину на території України.
Космополітичний (універсальний) принцип. Цей принцип випливає із міжнародно-правових зобов'язань України у сфері боротьби із злочинністю. Згідно з ст.8 КК іноземці або особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають в Україні відповідальності за цим Кодексом у випадках, передбачених міжнародними договорами. Сутність цього принципу полягає у спільності інтересів кількох держав у боротьбі зі злочинами, вчинення яких на території однієї держави здатне заподіяти шкоди й інтересам інших держав, в тому числі й Україні.
Особлива частина КК містить низку статей, що були включені до нього згідно з міжнародними договорами про боротьбу з окремими злочинами. Це, зокрема, дозволяє ставити питання про видачу осіб, які вчинили на території іншої держави злочини проти інтересів України. Наприклад, у ст. 199 'Виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту або збут підроблених грошей, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї' закріплено положення Міжнародної конвенції про боротьбу з підробкою грошових знаків, укладеної в Женеві 20 квітня 1929 р. [24] У статті 284 'Ненадання допомоги судну та особам, що зазнали лиха' - положення Брюссельської конвенції 'Про зіткнення суден на морі і про надання допомоги на морі' від 23 вересня 1910 р. [15] Ці статті включено до КК на підставі договорів, укладених ще колишнім СРСР, але оскільки Україна після проголошення незалежності стала правонаступницею законодавства колишнього СРСР у частині, що не суперечить її національному законодавству і суверенітету, то і нині такі норми КК можуть застосовуватися на підставі космополітичного (універсального) принципу не тільки до громадян України та осіб без громадянства, які постійно в ній проживають, а й до іноземців і осіб без громадянства, які постійно в ній не проживають і вчинили злочин за її межами.
Останніми роками уведення таких норм до КК здійснюється на підставі міжнародних договорів, учасницею яких Україна стала після проголошення нею незалежності. Наприклад, Міжнародну конвенцію по боротьбі з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців від 4 грудня 1989 р. було ратифіковано Верховною Радою 14 липня 1993 р. Відповідно до цієї Конвенції до КК 1960 р. було уведено ст.63 'Найманство'. У КК 2001 р. положення Конвенції відтворено, з деякими уточненнями, в ст.447 [31].
Реальний принцип також закріплено в ст.8 КК. Він полягає в тому, що іноземці або особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають в Україні відповідальності за її КК у випадках, якщо вони вчинили передбачені КК України особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян або інтересів України. Наприклад, за ст.115 КК у випадках вбивства громадянина України на території іншої держави чи за ч.2 ст.258 КК за вчинення поза межами України терористичного акту групою осіб з метою провокації воєнного конфлікту між Україною та іншою державою. Реальний принцип засновується на загальновизнаних нормах і принципах міжнародного права, сутність яких полягає в тому, що будь-яка держава має право карати діяння, що вчинені іноземцями за межами її території і порушують її кримінальні закони, якщо ці діяння посягають на основні права і свободи її громадян або ставлять під загрозу інтереси держави. Застосування реального принципу можливе за умови, якщо іноземці чи особи без громадянства, які в Україні не проживають постійно, не були засуджені в іноземній державі та притягуються до кримінальної відповідальності на території України.
Кримінальне законодавство України уперше ввело у систему норм Загальної частини інститут екстрадиції - видачі осіб, які вчинили злочин, хоча міжнародному праву він відомий давно. [12] Основні його положення закріплено у ст.10 КК.
Під видачею особи, яка вчинила злочин, (екстрадицією) розуміють передачу такої особи однією державою (яку запитують), на території якої ця особа перебуває, іншій державі (що запитує), на території якої було вчинено злочин або громадянином якої вона є.
Інститут видачі осіб, які вчинили злочини, має і певні винятки. Згідно з ч.1 ст.10 КК громадяни України та особи без громадянства, що постійно в ній проживають, які вчинили злочини поза межами України, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду. [16] Треба зазначити, що обмеження стосується тільки національної, а не міжнародної юрисдикції. Щодо видачі громадян України і осіб без громадянства, які постійно в ній проживають, уповноваженому міжнародному суду, то вона можлива Відповідно до норм конституційного права України не підлягають видачі також іноземці та особи без громадянства, яким Україною було надано притулок (ст.26 Конституції України).
Стаття 10 КК передбачає два види видачі осіб, що вчинили злочини: видача для виконання покарання та видача для притягнення до кримінальної відповідальності й віддання до суду.
Згідно з ч.2 ст.10 КК іноземці, які вчинили злочини на території України і засуджені за них на підставі цього Кодексу, можуть бути передані для відбування покарання за вчинений злочин тій державі, громадянами якої вони є, якщо така передача передбачена міжнародними договорами України. Видача особи, яка вчинила злочин, є суверенним правом держави, а не обов'язком. Підставою такої видачі є вирок, що набув законної сили, винесений судом України щодо громадянина запитуючої держави, а також міжнародний договір, учасниками якого повинні бути Україна і запитуюча держава. При цьому видача для виконання вироку може бути здійснена лише щодо осіб, які вчинили діяння, що відповідно до законодавства України та законодавства запитуючої держави є кримінальне караними. Наприклад, така видача злочинців передбачена Мінською конвенцією про правову допомогу у цивільних, сімейних та кримінальних справах, що була укладена державами-членами СНД 22 січня 1993 р. та ратифікована Законом України від 10 листопада 1994 р. [32].
Згідно з ч.3 ст.10 КК іноземці та особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України і перебувають на її території, можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду або передані для відбування покарання, якщо така видача або передача передбачені міжнародними договорами України. Зокрема, видачу з метою проведення кримінального переслідування встановлено п.2 ст.60 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 27 травня 1993 р. [32].
Висновки
За кількістю законів, які приймає Верховна Рада України, ми досягли рівня провідних країн Європи. Однак їх якість не відповідає вимогам часу. Законотворчість створює видимість активної діяльності у сфері нормативного регулювання, не вирішуючи актуальних проблем сьогодення по суті. Принциповою вадою сучасного українського законодавства є його безсистемність. Проблема полягає в підвищенні наукової обґрунтованості процесу законотворення і практики застосування чинного законодавства.
Попри всі недоліки в запровадженні наукових засад у процес законотворення, не можна не відзначити й певні позитивні моменти. Сьогодні науковців частіше залучають до підготовки проектів законів та інших нормативних актів, ніж це було до проголошення незалежності України.
Підсумовуючи проведену роботу, можно з впевненістю сказати, що окремі на перший погляд теми насправді сільно пов'язані поміж собою.
Чинність закону в час і невідривна з його чинністью в просторі, так як навіть саме визначення поняття закону позначає залежність його поширення на час та місто дії, а таож на особ, які знаходяться в просторі чинності звакону.
В даному питанні не можна обмежуватися лише окремими законопроектами, оскільки системний підхід до розвитку законодавства передбачає глибоку теоретичну розробку проблем законотворення.
Список використаної літератури
1. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року.
2. Кримінальне право України. Особлива частина / за ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. - Київ-Харків: Юрінком Інтер - Право, 2001. - 494 с. - С.3-18.
3. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, С.Б. Гавриш та ін.; за заг. ред.В. В. Сташиса, В.Я. Тація. - К.: Ін Юре, 2003. - 1196 с.
4. Кримінальний кодекс України // Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. Кримінально-виконавчий кодекс України. - К.: Істина, 2004. - 440 с. - С.5-168.
5. Уголовный кодекс Украины: от 5 апреля 2001г. Законодательство Украины электронная информационно-справочная система январь 2006.
6. Уголовный кодекс Украины: от 5 апреля 2001г. Комментарий отдельных положений / Сост.: Н.И. Мельник, Н.И. Хавронюк. - К.: А.С.К., 2001
7. Уголовный кодекс Украины. Комментарий. Под редакцией Ю.А. Кармазина и Е.Л. Стрельцова. - Х.: Одиссей, 2001.
8. Уголовное право Украины. Общая и Особенная части: Учебник / Под редакцией заслуженного деятеля науки и техники Украины, доктора юридических наук, профессора Е.Л. Стрельцова. - Х.: ООО 'Одиссей', 2002.
9. Стаття 1 Закону 'Про правовий статус іноземців' від 4 лютого 1994 р. (в редакції від 6 лютого 2003 р.) // Урядовий кур'єр. - 2003. - 1 березня.
10. Стаття 2 Закону України 'Про виключну (морську) економічну зону України' від 16 травня 1995 р.
11. Стаття 5 Закону України 'Про державний кордон України' від 4 листопада 1991 р.
12. Международное уголовное право. - М., 1995.
13. Міжнародний договір від 10 грудня 1948 р.
14. Міжнародний пакт ратифіковано Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 р.
15. СЗ СССР. - 1926. - Отд. II. - № 31. - Ст.188 й 189.
16. Рішення Конституційного Суду України від 11 липня 2001 р. - Справа про Римський Статут).
17. Відомості Верхової Ради України. - 1992. - № 2. - Ст.5.
18. Бажанов М.И. Уголовное право Украины: Общая часть. - Днепропетровск, 1992. - С.17-18.
19. Гаухман Л.Д. Квалификация преступления: закон, теория, практика. - М.: ЮрИнформ, 2001. - 316 с.
20. Голос України. - 1993. - 26 червня.
21. Голос України. - 1995. - 11 липня.
22. Тодика Ю.Н. Конституция Украинн: проблеми теории и практики. - Харьков, 2000. - С.473
23. Зайцев Л., Тшикевич И., Горелик И. Действуют ли промежуточнне уголовные законы? // Советская юстиция. - 1966. - № 1. - С.17.
24. Карпец И.И. Преступления международного характера. - М, 1979. - С.137-141.
25. Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів. - К.: Атіка, 2002. - С.33-40.
26. Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. - М.: Юристь, 2001. - С.7-44.
27. Курс советского уголовного права (Часть Общая). - Л., 1968. - Т.1. - С.114-115.
28. Маляренко В.Т. Про кваліфікацію діяння при порушенні кримінальної справи // ВВСУ. - 2000. - №5. - С.39-43.
29. Навроцький В.О. Теоретичні проблеми кримінально-правової кваліфікації. - К.: Атіка, 1999. - 418 с.
30. 'Офіційній вісник Україні', газети 'Президентський вісник', 'Урядовий кур'єр' із змінами від 4 грудня 1997 р., 10 листопада 1998 р., 8 квітня 2004 р., 28 травня 2004 р.
31. Україна в міжнародно-правових відносинах. Боротьба із злочинністю та взаємна правова допомога. - К., 1995. - Кн.1. - С.293-301.
32. Україна в міжнародно-правових відносинах. Боротьба із злочинністю та взаємна правова допомога. - Кн.1. - С.1041 - 1082.7 жовтня 2002 р. держави-члени СНД підписали у Кишиневі нову Конвенцію про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, яка повинна замінити застосування в Україні Мінської конвенції після її ратифікації Верховною Радою України.
33. Хавронюк М.І. Довідник з Особливої частини Кримінального кодексу України. - К.: Істина, 2004. - 504 с.
34. Юридичний вісник України. - 2002 р. - 13-19 липня. - С.23.
