Озерні природно-аквальні комплекси та їх вивчення у шкільній географії

/

ДИПЛОМНА РОБОТА

із спеціальності 6.040104 - Географія

Озерні природно-аквальні комплекси та їх вивчення у шкільній географії

ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРИРОДНИХ КОМПОНЕНТІВ В ОЗЕРНИХ ПАК

1.1 Походження улоговин, їх основні типи

1.2 Хімічний склад та солоність озерної води

1.3 Живлення і водний режим озер

1.4 Термічний режим і динаміка озерної води

Розділ 2. ВЗАЄМОДІЯ ПРИРОДНИХ КОМПОНЕНТІВ В ОЗЕРНИХ ПАК

2.1 Живі організми в озерах у контексті абіотичного природного середовища

2.2 Види взаємодій в озерних ПАК

2.3 Класифікація озерних природно-аквальних комплексів

Розділ 3. ГЕОГРАФІЧНО-КРАЄЗНАВЧИЙ ПІДХІД ДО ВИВЧЕННЯ ОЗЕРНИХ ПАК

3.1. Вивчення озерних ПАК у шкільному курсі географії

3.2 Змістове забезпечення краєзнавчого підходу до вивчення озерних ПАК

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність теми: у загальній класифікації природно-аквальних комплексів (за Ф.М. Мільковим) виділяють озерні природно-аквальні комплекси. Вони широко представлені на різних материках, є і в Україні. Проте досліджень указаних природно-аквальних комплексів небагато. І в друкованих працях не відображено чинників їх формування. Зазначене головним чином і зумовило вибір проблеми нашого дослідження. Обрана нами тема являється однією з важливих частин географічної науки. Саме ця тема розкриває біотичний та абіотичний аспект взаємодії найголовніших компонентів озера як комплексу. Але окрім цього нас зацікавило те, яке місце озерних природно-аквальних комплексів у шкільному курсі географії. Брак часу на вивчення озер на уроках географії спонукав нас до розробки нових можливих форм їх вивчення. В діапазон нашого дослідження входять як озера світу так і України та Полтавщини. Озера - це своєрідні водні природні комплекси, що різко відрізняються від оточуючих комплексів суходолу. Лише на території України майже 20 тисяч озер різного походження. Серед них понад 7 тисяч площею 0,1 кмІ і більше. Вони утворюють озерні краї.

На протязі усього шкільного курсу географії за шкільною програмою передбачено вивчення озер. Лише у 9-их і 10-их класах на них майже не звертається увага. А у 6-му, 7-му і 8-му класах до озер приділяється більша увага. Тому нами було вирішено розробити деякі рекомендації по вивченню озер у школі та у позашкільний час. Так ми спробуємо розробити деякі методичні рекомендації по роботі у даній галузі.

З наукової точки зору, характеристика і зібрання воєдино інформації про озера світу, України, а тим більше Полтавщини принесе якісно нові знання у галузі фізичної географії. Також корисним буде систематизувати знання з цієї теми, що матиме користь для учнів вищих та інших навчальних закладів, не винятком є й школа -- з практичної точки зору. Озера є у всіх регіонах світу та нашої країни. І у кожному з регіонів показники озерних природно-аквальних комплексів різняться.

Вивченням озер займається наука лімнологія (озерознавство). Всі процеси, що проходять в озерах, -- геологічні, фізичні, хімічні, біологічні - вона вивчає комплексно, у взаємозв'язку з водозбором озера. Великий вклад в розвиток лімнології зробили російські і радянські вчені Д.Н. Анучін, Л.С. Берг, С.Д. Муравєйський, Г.Д. Верещагін, Л.Л. Россолімо та інші.

Переглянувши знайдену літературу і джерела з теми, ми дійшли висновку, що дана проблема розкрита недостатньо, а подекуди поверхово. Так, обрана нами тема слабо висвітлена у підручниках гідрології, а подекуди взагалі фрагментами. Це такі як Давидов Л. К. та інші „Общая гидрология”, Матвеев Н.П. Сєраєв Н.А. „Полевая практика по гидрологии”, Михайлов В.Н., Добровольський А. Д. „Общая гидрология”, Пустовойт С.П. „Загальна гідрологія”. З таким же успіхом розкрита дана проблема у книгах Муранова А.П. „Голубые очи планеты”, Швеця Г.І. „Голубі перлини України”. Деякі ньюанси по шкільному курсу географії висвітлені у книгах: Шипович Є.Й. “Методика викладання географії”, Душина И.В., Понурова Г.А. “Методика преподавания географии”, Кобернік С.Г. та ін. “Методика викладання географії в школі”, Дьяконов К.Н. та ін. “Современные методы географических исследований”. На превеликий жаль в журналах і газетах по даній темі написано замало робіт. А ті, що були знайдені відкривають лише окремі аспекти теми. Інформації про озера Полтавщини дуже мало, а про методи дослідження озер можна знайти у практикумах. В нашій роботі ми використовували й інтернет джерела. Але інформація в них представлена фрагментально і деякі важливі для нас питання тут не розглядаються. Частіше на сайтах розглядаються якісь унікальні й цікаві особливості озер. Слід також відзначити те, що інтернет-джерела добре забезпечені ілюстративними матеріалами.

Об'єкт дослідження: озера світу та України.

Предмет дослідження: ознаки озер світу та України як природно-аквальних комплексів.

Мета дослідження: охарактеризувати озерні природно-аквальні комплекси світу, України і Полтавщини, та розробити методичні підходи до їх вивчення у шкільній географії.

Завдання:

- дати загальну характеристику природних компонентів в озерних природно-аквальних комплексах;

- з'ясувати види взаємодій природних компонентів в озерних природно-аквальних комплексах;

- обґрунтувати географічно-краєзнавчий підхід до вивчення природно-аквальних комплексів.

Методи дослідження: при розкритті даної теми ми використовували методи обробки географічної інформації - описовий, спостереження, порівняльний, системного аналізу, синтез. Так описовий метод використовувався практично в усіх розділах, спостереження при розгляді живих організмів та озер Полтавської області, порівняльний при характеристиці біотичних та абіотичних складових різних озер, системного аналізу при класифікації, синтезу при поєднанні інформації з джерел і власних спостережень. Структура роботи: дипломна робота складається з трьох розділів, які у свою чергу поділяються ще й на підрозділи. Перший розділ називається «Загальна характеристика природних компонентів в озерних ПАК», він складається з чотирьох підрозділів де основна увага приділяється взаємодії абіотичних компонентів. Другий розділ - «Взаємодія природних компонентів в озерних ПАК», складається з трьох підрозділів і висвітлює взаємодію біотичних чинників. Тут з'ясовуються усі види взаємодій і в кінці наведена класифікація озерних ПАК. Третій розділ - «Географічно-краєзнавчий підхід до вивчення природно-аквальних комплексів», складається з двох підрозділів. Тут описане те, яке місце займає вивчення озер у шкільному курсі географії, а також способи їх вивчення. Робота має обсяг 73 сторінки, 18 додатків та було використано 61 джерело.

Розділ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРИРОДНИХ КОМПОНЕНТІВ В ОЗЕРНИХ ПАК

Для всіх видів природно-аквальних комплексів 'ключовим' природним компонентом є вода, від властивостей та впливів якої залежить специфіка ПАК у цілому. Для озерних ПАК із незначною інтенсивністю динаміки води і сповільненим водообміном природний компонент 'вода' у їх складі хоча й залишається основним субстратно, проте більшість своїх ознак набуває внаслідок дії на нього інших природних компонентів. Озерні природно-аквальні комплекси утворюються та набувають індивідуальних ознак під дією цілого комплексу чинників ландшафтоутворення, до яких відносять зовнішні (тектонічний, циркуляційний, радіаційний) та внутрішні (наприклад стік). Ми розташували вказані чинники у порядку їх значущості для формування саме озерних ПАК. Тому перейдемо безпосередньо до їх характеристики.

1.1 Походження улоговин, їх основні типи

Озера утворюються в замкнутих пониженнях на суші, які виникають в результаті прояву ендогенних, протікаючих усередині Землі, і екзогенних -зовнішніх процесів. Ендогенні процеси створюють крупні нерівності земної поверхні: гори, западини, розломи земної кори, скиди, вулкани. Екзогенні процеси створюють дрібніші нерівності ерозійного, льодовикового, мерзлотного, еолового, карстового, обвального рельєфу. Тому озерні улоговини за будовою відрізняються великим різноманіттям.

За способом утворення виділяють понад 70 типів озерних улоговин. Найчастіше на Землі зустрічаються озера тектонічного, льодовиково-акумулятивного, ерозійно-акумулятивного, мерзлотного, карстового, еолового походження; значно рідше можна зустріти вулканічні озера і зовсім рідко - озера метеоритні. Будова озерних улоговин, форма, величина, глибина і навіть деякі властивості озерних вод багато в чому залежать від походження.

Найкрупніші і найглибші озера - тектонічні. Вони займають западини, що виникають в результаті тектонічних рухів земної кори: розломи, скиди, грабени, міжгірські і рівнинні прогини. За площею і глибиною деякі тектонічні озера перевершують моря. Каспійське і Аральське озера не випадково називають морями. Відмінною рисою будови тектонічних озер є великі глибини, обривисті береги, круті підводні схили, нерівне дно. Озера часто сильно витягнуті в довжину. Про це свідчить форма таких озер, як Байкал, Танганьїка, Ньяса, Мертве море, що займають глибокі і витягнуті грабени. (Додаток А)

Тектонічні процеси виявляються не тільки у вигляді швидких зсувів або розломів ділянок земної кори; вони можуть протікати дуже поволі, викликаючи прогинання пластів осадкових порід. У цих пониженнях - депресіях - також формуються озера. Не дивлячись на велику площу, такі озера відрізняються мілководністю: найбільші глибини їх не перевищують 15-20 м. Озера ці мають округло-овальну форму, низькі і плоскі береги, рівне дно, що слабо знижується до центру. У формуванні подібних озер беруть участь льодовикові, ерозійні, еолові процеси, що маскують їх тектонічне походження.[18, c. 30-31]

Дуже екзотично виглядають вулканічні озера, що набули поширення в областях сучасного і стародавнього вулканізму. Вулканічні озера утворюються при вибухах верхніх частин вулканів в кратерах, що є чашами або воронками, які обрамляють жерла вулканів. Озера, що виникли в кратерах вулканів, невеликі, округлої форми, проте відносяться до глибоководних. Діаметр їх звичайно не перевищує 2-3 км, але глибина досягає декількох сотень метрів (Pис. 1.1).

Кальдери відрізняються від кратерів великими розмірами. Це величезні вулканічні западини округлої форми, що досягають в поперечнику 25-30 км. Дно їх часто плоске, схили круті. Глибина озер досягає декількох сот метрів. Утворюються кальдери при могутніх вибухах вулканів, коли знищується частина вулканічного конуса або він обрушується, просідає при виснаженні лави у жерлі вулкана і виникненні порожнеч.

Схематичне зображення вулканічного озера [62]

Серед вулканічних є, наприклад, озера, що займають маари. Маари - це вимерлі вулкани вибухового типу, що мають вигляд широкої воронки, оточеної невисоким валом з рихлих продуктів виверження. Поперечник таких озер коливається від декількох сот до 2-3 тис. м, глибина досягає декількох десятків і навіть сотень метрів. Маари зустрічаються поодинці і групами. У Західній Німеччині в Ейфелі відома група з 25 маарів, деякі з яких зайняті озерами. У Австралії на невеликому базальтовому плато в Північному Квінсленді є група маарів; частина з них зайнята озерами. Найбільш крупні з них - Баррін і Ічам - мають площу до 1 км², найбільші глибини 65 м.

З вулканічною діяльністю пов'язані також загатні (дамби) озера. При виверженні вулканів нерідко потоки лави загачують річкові долини або грабени, утворюючи природні дамби. Такі озера виглядають дуже живописно.

Нерідко відбувається загачування гірських долин обвалами, зсувами, моренами льодовиків. Часто обвали в горах виникають унаслідок землетрусів. При цьому обрушуються величезні маси гірських порід і озера утворюються буквально за декілька годин або діб.

У горах, де є льодовики, зустрічається безліч гірських озер, і багато хто з них належить до загатних. При таненні біля краю льодовика утворюється кінцева морена, тобто вали з каменів, піску і глини. Моренні вали, загачувавши долини, сприяють виникненню загатних озер. Іноді в гірській долині можна спостерігати ланцюжок загатних озер, розташованих у вигляді сходинок, що указує на послідовний відступ краю льодовика, що займав гірську долину.

Як правило, моренні загатні озера невеликі, витягнуті в довжину, але досить глибокі - 10-20 м і більше. Ці озера недовговічні. Звичайно вони спускаються річками або заповнюються наносами льодовикових річок. На Кавказі днища зниклих моренних озер часто називають „полянами”.

Серед загатних озер, мабуть, найнебезпечнішими є озера, що загороджені льодовиками. Вони живуть всього лише декілька діб, але за цей час накопичують великий об'єм води. Утворюються ці озера таким чином: гірські льодовики, рухаючись по долинах, загачують бічні долини або, навпаки, бічний льодовик перегороджує головну долину. За крижаними перегородками утворюються тимчасові озера. Велика маса води, накопичуючись в таких озерах, прориває неміцну крижану дамбу, і величезна хвиля води, змішана з льодом і валунами, із швидкістю кур'єрського потягу спрямовується вниз по долині все змітаючим потоком. Особливо часто такі озера виникають у так званих пульсуючих льодовиків, швидкість руху яких періодично зростає до 50-100 м в добу.

Льодовикові озера утворюються не тільки в горах. За останні 2 млн. років наша планета неодноразово випробовувала похолодання. Льодовики залишили після себе незліченну кількість великих і малих западин, багато з яких заповнилися водою і стали озерами. Озерні райони Канади, Скандинавії, Кольського півострова, Карелії, західної і східної Прибалтики - це ландшафти, народжені материковим льодовиком. Льодовик, здійснюючи величезну ерозійну і акумулятивну роботу, виявився справжнім озерним скульптором (рис. 1).

Рис.1.2 Схематичне зображення льодовикових озер [62]

Ерозійна діяльність льодовиків особливо яскраво виражена в областях зародження льодовиків (їх ще називають центрами зледеніння). У Північній Америці такими центрами є Кордільєри, Баффінова Земля, півострів Лабрадор; у Євразії - Скандинавський півострів, Нова Земля, Північний Урал, півострів Таймир.

Льодовики тут подібно до гігантського плуга виорювали борозни і улоговини в м'яких породах, а в гранітах і гнейсах згладжували нерівності, розширювали і переуглубляли тектонічні тріщини, стародавні долини і озерні улоговини. Після танення льодовика в улоговинах виникли численні озера. Якщо подивитися на великомасштабну карту Швеції, Фінляндії, Карелії, то в очі впадає система витягнутих в одному напрямі озер.

З ерозійною діяльністю льодовиків пов'язані фіордові озера, дуже поширені на побережжі Скандинавії, Шотландії, Патагонії, південної частини Нової Зеландії. Вони займають стародавні долини, оброблені льодовиками і затоплені морями. При таненні льодовиків у їх країв відкладалася морена, яка загороджувала фіорди і сприяла утворенню озер. Фіордові озера мають велику протяжність і глибину. Наприклад, озеро Хурніндальсватн в Норвегії витягнуте на 10 км, а глибина його досягає 514 м.

Особливо численні і різноманітні озера там, де відбувалося відкладення льодовикового матеріалу. При таненні льодовика льоди розпадалися на глиби різних розмірів, від десятків метрів до десятків кілометрів. Вони хоронилися під товщею морени. Після остаточного танення глиб льоду на їх місці виникли озера. [18, c. 35-36]

Біля краю материкового льодовика, подібно тому як і у гірських льодовиків, при таненні утворювалися моренні гряди. Вони підгачували талі води і послужили причиною виникнення озер - широких, хоч і неглибоких. Найкрупнішим з таких озер є озеро Сайма на південному сході Фінляндії. До речі, воно є і найбільшим озером цієї країни. Площа його 1700 км², найбільша глибина 82 м.

У крайовій зоні льодовика, де йшло накопичення моренного матеріалу, можна зустріти дещо незвичайні озера: сильно витягнуті, такі, що іноді досягають декількох десятків кілометрів, хоча ширина їх менше 1 км. Створюється враження, що ці озера затопили стародавні річкові долини. Напевно, у ряді випадків так воно і є, хоча нерідко такі озера утворювалися на місці улоговин, створених талими льодовиковими водами.

В утворенні озер беруть участь і річки. Вони здійснюють величезну роботу по перетворенні поверхні суші. Річки розмивають, переносять і відкладають щорічно мільярди тонн гірських порід. В процесі цієї роботи річок утворюються заплавні, дельтові і лиманні озера.

Русла річок не передбачувані. Вони утворюють численні закрути у вигляді дуг і підков. Переміщуючись по широкому дну долини, річка формує нове русло, а ділянки старих, втрачаючи зв'язок з новим, перетворюються в озера-стариці (їх ще називають заплавними) - невеликі і мілководні. Їх життя тісно пов'язане з водним режимом річки. З висоти заплавні озера виглядають як підкови, розкидані за течією річки. Чим старша річка, тим вона багатша такими підковами (Рис. 1.3).

Рис.1.3 Схематичне зображення озера-стариці [62]

В умовах сухого клімату на місці русел річок часто утворюються плесові озера. Вони є ланцюжками озер, що тягнуться на десятки і сотні кілометрів. З річками пов'язані і дельтові озера. Гирла багатьох річок закінчуються дельтами - величезними конусами виносу річок. Найбільша дельта біля річки Міссісіпі - 40 тис. км².

На плоскій або слабохвилястій поверхні дельт зустрічається безліч озер, що виникли в пониженнях при замулюванні численних проток. У дельті Лєни налічується близько 30 тис. озер, в дельті Волги - близько 1700 озер. Більшість з них - мілководні, невеликих розмірів.

Причиною утворення озер на морському березі слугують морські хвилі і течії. Намиваючи піщано-галькові коси і вали, вони відокремлюють гирла річок або затоки від моря, створюють відособлені водоймища. Якщо гирла річок підтоплюються морем, то виникають витягнуті мілководні затоки. На побережжі Чорного і Азовського морів їх називають лиманами. Відокремлені від моря косами або валами лимани стають озерами.

На рівнинному морському побережжі зустрічаються лагунні озера. Це колишні затоки або бухти, відокремлені від моря піщаними косами. Лагунні озера або повністю відокремилися від моря, або з'єднані протокою - постійно або під час приливів. Морська вода здатна просочуватися в такі озера через піщані коси, тому вони нерідко виявляються солонуватими або солоними. Лагунні озера звичайно мілководі, але площа їх може досягати декількох десятків тисяч кілометрів.

Найдивовижнішими за своєю природою є провальні озера. Вони цікаві тим, що вода в них може раптово зникнути, а потім з'явитися знов. Провальні, або карстові, озера зустрічаються там, де поверхня складена розчинними породами. Це можуть бути кам'яна сіль, гіпс, вапняки, доломіт, крейда. Підземні води, розчиняючи гірські породи, утворюють під землею різні порожнини, що веде до провалів. На місці провалів виникають озера. Звичайно карстові озера невеликі, мають округлу, овально-витягнуту форму. Але при малих розмірах вони можуть бути дуже глибокими.

Своєрідні провальні озера утворюються в районах вічної мерзлоти. У мерзлотному ґрунті дуже поширений викопний лід у вигляді лінз і жил. При таненні викопного льоду ґрунт просідає, утворюються улоговини, які заповнюються водою. Такі озера називаються термокарстовими. Там, де залягають могутні товщі викопного льоду, утворюються глибокі термокарстові озера. Вони мають округлу форму і переважно високі, обривисті береги. Глибина озер досягає 30-40 м. Подібні термокарстові озера зустрічаються в умовах горбисто-моренних і алювіальних, тобто створених річковими наносами, рівнин.

Термокарстові озера дуже динамічні. Вони швидко виникають, буквально за декілька десятків років, стрімко міняють свої розміри, контури, місцеположення. І так само швидко зникають. Відтавання і руйнування берегів озер відбувається з швидкістю до 15 м в рік. Цікаво, що часто термокарстові озера витягнуті у бік пануючих вітрів. По ним можна судити про переважаючі вітри даної місцевості.

Як це не дивно, але вітер теж здатний створювати озера. В умовах посушливого клімату в улоговинах видування або в пониженнях між дюнами, барханами, піщаними грядами утворюються еолові озера. Вони досить численні на рівнинах посушливих областей. Розміри еолових озер можуть бути різними: від сотень квадратних метрів до десятків квадратних кілометрів, глибина 2-5 м, рідше - більше 10 м. Еолові озера відрізняються непостійністю водного режиму. У суху пору року вони сильно міліють і навіть можуть зовсім зникнути, тобто перетворитися на сухі озера, що заповнюються водою тільки в період рідкісних злив.

І зовсім унікальними озерами нашої планети є метеоритні. Вони утворюються на місці падіння метеоритів. При зустрічі Землі з крупними метеоритами на її поверхні залишаються величезні „шрами” - вибухові метеоритні кратери. Формою вони нагадують воронки від вибуху бомб. В умовах вологого клімату метеоритні кратери заповнюються водою і стають озерами. В даний час на Землі виявлено близько 120 космічних „шрамів”. Особливо багато метеоритних кратерів в пустельних областях. На півночі Африки, на території Алжиру, Марокко, Мавританії, Лівії, виявлено 30 таких кратерів. У Австралії, в районі Хенбері, на площі трохи більше 1 км² налічується 13 кратерів.

1.2 Хімічний склад та солоність озерної води

У озерних водах виявлено більшість елементів таблиці Менделєєва. Одні хімічні елементи і з'єднання присутні в озерних водах в порівняно великих кількостях і визначають сольовий склад води - іони НСОз, СОз, SO₄, Cl, Ca, Mg, Na, К. Інші елементи містяться у воді в дуже малих кількостях: вуглець, азот, фосфор, кремній, сірка, залізо. Деякі з них роблять величезний вплив на біологічні процеси, що протікають в озерах. Ці елементи прийнято називати біогенними.

Сольовий склад озер тісно пов'язаний з географічною зональністю. Для кожної географічної зони характерний певний склад озерних вод. У зоні тундри у воді озер переважають іони Si і НСОз; у лісовій зоні - іони НСОз, Са; у зоні степів - іони SO₄, НСОз, Na, К; у зоні пустель і напівпустель - іони Сl і Na.

У кожному озері існує деяка рівновага між надходженням хімічних елементів і їх втратою, тобто сольовий баланс. Прибуткова частина сольового балансу складається головним чином з солей, що поступають з водозбору з водами приток, витратна частина балансу - за рахунок винесення солей із стоком. У стічних озерах можливо деяке накопичення солей в результаті біохімічних і інших процесів. У прісних і солоноватих озерах в невеликих кількостях осідають Са, СаСОз MgCOз, кремній, залізо і фосфор. У Ладозькому озері, наприклад, осідає 1,5 % від приходу всіх солей. У безстічних озерах вода витрачається тільки на випаровування, тому в них відбувається акумуляція солей, тобто озеро може перетворитися на мінеральне.

За якістю і кількістю розчинених речовин озера діляться на прісні і мінеральні; останні, у свою чергу -- на солонуваті і солоні. Прісними вважаються озера, у воді яких вміст розчину різних речовин не перевищує 1 г на літр води. У солонуватих озерах літр води містить до 25 г, в солоних - понад 25 г. Звичайно солоність морської води позначають в промілле, тобто в тисячних долях по масі солей від маси розчину. У солоних озерах солоність може досягати 200-300‰і більше.

Прісні озера набули поширення в умовах надмірного зволоження: у тундрі, в помірних широтах, в зонах екваторіальних і тропічних лісів, тобто там, де опадів випадає більше, ніж їх випаровується. Це звичайно бувають стічні і проточні озера, вода в яких безперервно оновлюється і не відбувається накопичення мінеральних речовин.

Солонуваті і солоні озера характерні для зони недостатнього зволоження, де практично витрата води озер йде тільки через випаровування, тому в них накопичуються мінеральні речовини. Це, як правило, безстічні озера степів, напівпустель і пустель.

Найпрісніші з великих озер - Онезьке, Ладозьке, Верхнє, Байкал, мінералізація яких коливається від 30 до 100 міліграм/л. Але все-таки найпріснішим з крупних озер, ймовірно, є озеро Венерн, найбільше озеро Західної Європи. Його мінералізація складає 20 міліграм/л. Особливо бідні солями гірські озера, улоговини яких утворені в малорозчинних кристалічних породах, що живляться сніговими і льодовиковими водами. [18, c. 45]

Нами було поставлене запитання: від чого ж залежить величина мінералізації? Частково ми вже відповіли: від клімату. Але не тільки зволоження визначає ступінь мінералізації озерної води. Важливу роль має геологічна будова території, де знаходяться озера. Такі породи, як, наприклад, вапняки, мергель, крейда, гіпс, розчиняючись поверхневими і підземними водами, збільшують надходження мінеральних речовин в озера. Ультрапрісна вода Ладозького і Онезького озер пов'язана не тільки з надмірним зволоженням, але і з геологічною будовою їх басейнів, які переважно складені кристалічними породами, що важко розмиваються.

Солонуваті озера від прісних відрізняються підвищеним вмістом солей. На території колишньої СРСР до солонуватих відносяться крупні озера - Каспійське, Аральське, Балхаш, Іссик-Куль і багато інших, дрібніших. Солонуватими є і такі крупні озера Центральної Азії, як Далайнор, Лобнор, Кукунор; африканські озера - Чад, Рудольф; північноамериканські - Севір, Уолкер, Уїннемакка, Карсон-Синк та інші.

Найбільшими солоними озерами світу є Ейр, Велике Солоне, Мертве море, Торренс, Гірке та інші. Велика солоність цих озер обумовлює високу щільність їх води. Наприклад, щільність води Мертвого моря складає 1,233 г/см3, тоді як найбільша щільність прісної води - 0,999 г/см3. У солоних озерах відсутня вертикальна циркуляція водних мас, оскільки солоні, щільніші води займають придонну частину озера, менш солоні, розпріснені шари розташовуються зверху.

Вода в солоних озерах настільки насичена солями, що є розсолом, або ропою. При перенасиченні розсолів відбувається кристалізація і осадження солей. Кристалізація солей відбувається тоді, коли концентрація їх в розсолі досягає 250-300 г в одному літрі води. Звичайно це спостерігається у випадку, якщо випаровування води більше за її притік в озеро. Тому необхідна умова утворення солоних озер - сухий теплий або жаркий клімат.

Солоні озера по складу солей діляться на карбонатні, сульфатні і хлоридні. Цікаво відзначити одну особливість солоних озер: при зміні клімату вони здатні переходити з одного в інший тип озер по складу солей. Якщо озера усихають, то карбонатні озера перетворюються на сульфатні, а останні - в хлоридні. Коли озера стають сухими, то зверху вони, як правило, покриваються пластами кухонної солі. Навпаки, при зволоженні клімату хлоридні озера переходять в сульфатні, які, у свою чергу, стають карбонатними, а останні - прісними. Тому одне і те ж озеро у різний час може мати різний хімічний склад. Наприклад, солоні озера Центральної Азії зовсім недавно, близько 10 тис. років тому, були прісними.

Карбонатні - це содові озера, в яких вуглекислі солі натрію, осідаючи, утворюють відкладення природної соди. У Кулундінському степу відомі содові озера під назвою „білизняних”. У минулому на „білизняні” содові озера приїжджали цілими сім'ями для прання білизни без мила. Влітку в содових озерах може кристалізуватися кухонна сіль, трону, мірабіліт, тенардит, взимку - сода, мірабіліт, бігідрат.

Унаслідок великої сухості клімату площа содових озер може сильно змінюватися в маловодні роки, а часом озера взагалі висихають. Чим більше висихають озера, тим більш лужною стає їх вода. Концентрація солей натрію, особливо вуглекислого і його похідних, робить воду не тільки гіркою, але і смертельною для споживаючих її тварин.

Сульфатні озера містять високий відсоток сірчанокислих з'єднань солей магнію, натрію і ряду інших. У них найчастіше відкладається мірабіліт. Влітку в сульфатних озерах кристалізуються гіпс, кухонна сіль, мірабіліт, тенардит, астраханіт, епсоліт та інші взимку - мірабіліт, бігидрат.

Сульфатні озера зустрічаються в пустинних областях Північної Америки, Африки, Азії, Австралії. Озеро Герднер розташоване в центральній частині Південної Австралії. Подібно до озера Эйр воно також часом пересихає. Озерні відклади у верхніх шарах більш ніж на 80 % представлені гіпсом, перекритим зверху шаром кухонноїї солі.

Хлоридні озера є найпоширенішими серед солоних озер. Розсоли цих озер складаються, головним чином, з хлористого натрію, хлористого магнію, хлористого кальцію і інших солей. Влітку в хлоридних озерах кристалізуються кухонна сіль, гіпс і бішофіт, взимку - кухонна сіль, двохводний кристалічний гідрат хлористого кальцію.

До хлоридних озер відносяться найбільші солоні озера світу - Ейр, Велике Солоне, Мертве море та інші. Великого поширення хлоридні і хлоридно-сульфатні озера набули в пустелях-западинах Центральної Азії.

Майже вся центральна частина Австралії зайнята величезною червонуватою піщаною пустелею, усіяною численними пересихаючими озерами. Найбільше з них - Ейр, воно є найкрупнішим з хлоридних озер світу. [18, c. 47-48]

До мінеральних відносяться деякі вулканічні озера, унікальні по хімічному складу. На Малайському архіпелазі, в східній частині острова Ява, в кратері вулкана Іджен знаходиться грандіозне гаряче озеро з водою молочно-бірюзового кольору - Кава Іджен. Ця вулканічна чаша зберігає в собі 40 млн. м³ суміші концентрованої природної соляної кислоти. У кожному літрі цієї суміші разом з іншими солями міститься 5 г розчиненого алюмінію, а всього в озері розчинено більше 200 тис. т цього металу. На берегах озера в результаті випаровування утворюються відкладення квасців, гіпсу. З озера витікає кисла річка Баніпутік.

У озері кальдери вулкана Головкіна на острові Кунашир вода кисла із-за вмісту соляної і сірчаної кислоти. Вона є колоїдним розчином сірки. На його поверхні навіть плавають пластівці чорної сірчаної піни.

Складним хімічним складом відрізняється вода озера Фумарольного, вулкана Узон, що знаходиться в кальдері, на Камчатці. Тут в хлоридно-натрієвих розчинах спостерігається високий вміст миш'яку і сурми. Вода має кислу реакцію.

1.3 Живлення і водний режим озер

Озеро живе, поки одержує воду. Об'єм водної маси озера і його зміна залежать від надходження і втрат води, тобто від водного балансу озера. Прибуткова частина водного балансу озера складається з надходження поверхневого і підземного стоку з озерного водозбору і атмосферних опадів, що випали на поверхню самого озера. Витратна частина водного балансу складається з поверхневого і підземного стоку озера, випаровування з його поверхні.

Водний баланс може бути позитивним, негативним, а за деякий проміжок часу - нульовим або нейтральним. Тому і об'єм води в озері може збільшуватися, зменшуватися або залишатися незмінним. Водний баланс озера змінюється протягом року. Весною в помірних широтах різко зростає притік води в озеро, влітку, навпаки, зростає витрата води за рахунок її випаровування. Це відображається на сезонному коливанні рівня озер.

Живляться озера головним чином атмосферними опадами, які випадають у вигляді дощів або снігу прямо на поверхню озера або його водозбірну площу. У екваторіальному, тропічному і субтропічному поясах основним джерелом живлення є дощ, в помірному і полярному - сніг і дощ. Гірські, арктичні і антарктичні озера окрім снігових вод живляться льодовиковими водами.

Підземні води в живленні озер грають незначну роль. Виключенням є озера, розташовані в тектонічних депресіях, де відбувається розвантаження підземних вод. В цьому відношенні унікальним озером є Іссик-Куль, в якому підземне живлення складає близько 40 %. Значна частка підземного живлення спостерігається біля крупних озер Барабінського степу - Сартлан і Чебакли. У першого вона складає п'яту частину, у другого - майже половину всього живлення. Підвищене підземне живлення властиве карстовим озерам.

Озера, одержуючи воду, одночасно і втрачають її, оскільки багато хто з них дає життя річкам. Візьмемо хоч би повноводну Ангару, витікаючу з Байкалу, або річку Святого Лаврентія, витікаючу з озера Онтаріо. Такі великі озера, як Онтаріо, Байкал, Онезьке, Ладозьке, Венерн, Псковсько-Чудське, через річковий стік втрачають 90 % і більш одержуваної води, а Велике Невільниче озеро - майже всі 100 %. (Додаток Б)

Багато води втрачається на випаровування з поверхні озера. У озерах, розташованих в посушливому кліматі, вода втрачається майже тільки через випаровування. Аральське, Каспійське, Балхаш, Іссик-Куль, Ейр, Чад є величезними природними випарниками. Каспійське море протягом року одержує близько 400 км³ води, яка згодом перетворюється на пару. [18, c. 52]

Якась частина води озер витрачається на підземний стік, тобто озера поповнюють запаси підземних вод. Але скільки води при цьому витрачається, судити важко. Все залежить від гірських порід, що складають озерні улоговини.

Підземний стік особливо помітний біля карстових озер. Вода з них нерідко йде в підземні порожнини, і озера навіть тимчасово осушуються. Прикладом можуть служити карстові озера на заході Вологодської області.

По водному балансу озера діляться на стічні, безстічні і озера з перемінним стоком. Безстічні озера не мають ні поверхневого, ні підземного стоку і практично втрачають воду тільки на випаровування. Вони існують за рахунок впадаючих в них річок. Якщо стік річок більше випаровування, озера живуть, якщо менше - вони пересихають.

Безстічні озера набули поширення в посушливих степових і пустинних зонах помірного і тропічного поясів Землі. Це численні рівнинні озера Середньої Азії, Південного Сибіру, більшість озер Центральної Азії, озера північноамериканських, африканських і австралійських пустель. Невеликі безстічні озера зустрічаються і в інших природних зонах, в горах і кратерах вулканів.

Стічні озера мають поверхневий і підземний стік. Утворюються вони в умовах надмірного зволоження, де опадів випадає більше, ніж їх випаровується. Вони характерні для тундри, лісів помірного і екваторіального поясів. У тих випадках, коли через озера протікають річки, їх називають проточними. У таких озерах виникають течії, викликані річкою. Особливо це помітно біля озер, витягнутих в довжину. У проточних озерах швидше відбувається обмін води. Стічні озера набули поширення в областях останнього материкового заледеніння.

Проміжне положення між безстічними і стічними озерами займають озера з перемінним стоком. Вони дають стік тільки в період високих вод, в межінь витікаючі з них річки не пересихають. Такі озера зустрічаються в лісостеповій, степовій, напівпустинних зонах. Водний баланс озер, а отже і водний режим, залежить перш за все від природних зон, висотного розташування озер, розмірів і форм озерних улоговин. Зміна об'єму води в озері протягом року викликає сезонні коливання рівня озер. Якщо озеро одержує води більше, ніж її втрачає, рівень води підвищується, і навпаки.

Амплітуда сезонних коливань рівня озер залежить від відношення площі водозбору до площі озер і природних зон, в яких вони знаходяться. У озерах, що мають невелику площу водного дзеркала в порівнянні з водозбором, амплітуда коливань рівня буде більша, ніж в озерах з великою площею дзеркала.

У арктичних і субарктичних озерах, де випаровування мало, різкий підйом рівня спостерігається влітку, коли тане сніг. Найнижчий рівень доводиться на кінець зими. Великим коливанням рівня відрізняється найкрупніше з полярних озер -Таймирське. Влітку під час повені його рівень піднімається на 5-6 м, але тримається він недовго, два-три тижні.

Озера лісової зони помірного поясу залишаються багатоводними весь рік. Найвищий рівень спостерігається весною за рахунок танення снігу. Сезонні коливання рівня на озерах Ладозькому, Онезькому, Верхньому, Ері і інших не перевищують 0,5 м. Амплітуда коливань рівня малих озер може досягати 1-2 м.

Багатоводні озера характерні для зони екваторіальних лісів і зони саван. Сезонні коливання рівня озера Вікторія складають 0,3 м, Танганьїки - 0,7 м, Ньяса - близько 1 м.

В умовах посушливого клімату степів і напівпустель помірного поясу, де основним джерелом живлення озер є талі води, різко виражений весняний підйом рівня. Коливання рівня озер досягають 3-4 м. Велике випаровування води влітку призводить до того, що озера сильно міліють, а іноді пересихають.

Особливо великі сезонні коливання рівня характерні для озер пустель субтропічного і тропічного поясів. Мізерна кількість опадів в цих широтах, велике випаровування призводять до того, що озера або в сухий сезон зовсім висихають, або лише епізодично заповнюються водою.

У пустелях і напівпустелях помірного і тропічного поясів зустрічаються своєрідні сухі озера, які більшість часу залишаються безводними. Вони є плоскими западинами різної величини. Дно улоговин складене піщано-глинистими відкладами або соляною кіркою. Сухі озера заповнюються в багатоводні роки, при випадкових сильних зливах або ранньою весною. Але найчастіше вони є свідками вологішого клімату минулих епох. Сухі озера є характерною рисою Австралії. [18, c. 55-56]

Окрім сезонних коливань рівня озер спостерігаються багаторічні і вікові, пов'язані з коливаннями клімату. Звичайно багатоводні кліматичні періоди змінювались маловодними, відповідно і рівні озер то підвищуються, то знижуються.

У помірних широтах в районах з вологим кліматом багаторічні коливання рівня крупних озер Мічиган, Ладозького, Онезького, Венерн не перевищують 1,5-2 м. Крупні озера, розташовані в екваторіальних широтах, - Ньяса і Танганьїка - мають велику амплітуду багаторічних коливань рівня, вона досягає 4-5 м. Але особливо великі багаторічні коливання спостерігаються в посушливих областях тропічних і субтропічних широт. Так, багаторічні коливання рівня Великого Солоного озера складають приблизно 6 м. (Додаток В)

1.4 Термічний режим і динаміка озерної води

У тепловому режимі, тобто тепловому балансі, озер основним джерелом надходження тепла є сонячна радіація - 90-98%. Частину тепла водні маси одержують за рахунок теплообміну з атмосферою і з деяких інших джерел. Витрачається тепло озер головним чином на випаровування - від 45 до 75%, а також на випромінювання тепла з поверхні озер - до 25-35 %. Розподіл тепла у водній товщі озер відбувається за рахунок хвиль, течій, вертикальної циркуляції.

Тепловий баланс озер помірного поясу починаючи з весни і до кінця літа позитивний, тобто озеро одержує тепла більше, ніж втрачає. З осені до весни тепловий баланс від'ємний. Водні маси озер в теплу пору року запасають величезну кількість тепла. Завдяки цьому вода восени порівняно довго не остигає і озеро виявляється теплішим, ніж навколишнє середовище. Весною, навпаки, воно поволі нагрівається і виявляється холоднішим за сушу. Тому озера створюють свій мікроклімат.

Тепловий баланс формує термічний режим озер, який впливає на фізичні, хімічні і біологічні властивості озерних вод: вміст газів у воді (у холодній воді розчиняється більше газів, ніж в теплій, вона краще насичується киснем), її щільність, перемішування, осадження солей, біологічну продуктивність.

Залежно від сезону року озера нагріваються або охолоджуються. Від температури води залежить її щільність. Відомо, що прісна вода має найбільшу щільність при температурі 4°С.

Весною або восени, коли температура поверхнево товщі води досягає 4°С, вона як щільніша опускається на дно, а на її місце піднімається тепліша або холодна, але менш щільна вода. Відбувається вертикальна циркуляція, тобто перемішування водних мас озера. А це сприяє насиченню киснем всієї водної товщі озера. Образно кажучи, енергія Сонця примушує дихати озера.

Дивовижною властивістю озер є розділення їх водної товщі на шари з різною температурою. Це явище носить назву термічної стратифікації водної товщі. Якщо в річках температура води практично однакова від поверхні до дна, то в озерах вона ділиться на теплі і холодні шари. Причиною цього є сповільнений обмін або навіть застійний характер озерних вод. Особливо добре термічне розшарування вод виражене в озерах помірних широт влітку. В цей час в глибоких озерах температура води знижується з глибиною, тобто спостерігається пряма стратифікація водної товщі.

Як приклад прослідкуємо, як змінюється температура води з глибиною в озері Святому, яке є плесом знаменитого озера Селігер. Найбільша глибина озера Святого трохи більше 20 м. Поверхневий шар озера завтовшки близько 5 м влітку прогрівається до 18-20°С. На глибині 5-7 м відбувається різкий стрибок температури, перепад якої складає 8°С. Далі температура поволі знижується, і глибше 11 м встановлюється шар з однорідною температурою близько 5°С. Таким чином, в озері виділяються шари: верхній - теплий, перехідний і нижній - холодний.

Верхній теплий шар озера перемішується вітром, тому у всій його товщі встановлюється майже однакова температура. (У великих озерах теплий шар розповсюджується на глибину 10-20 м.)

Примітний перехідний шар, в якому відбувається різкий стрибок температури. Іноді впродовж одного метра вона змінюється на 8-10°С. Разом з температурою змінюється і щільність води. Вона і є причиною стрибка. Товщина стрибка на малих озерах коливається від 2 до 6-7 м, на великих від 15 до 40 м. Це зона розділу теплих і холодних шарів.

Нижній холодний шар займає велику частину водної маси озер. Розшарування товщі озерних вод влітку спостерігається в озерах завглибшки понад 15-20 м. У мілководих озерах вся товща перемішується вітром і температура її однорідна. Правда, коли встановлюється штиль, то і на таких озерах відбувається термічне розшарування водних мас. Але пряма стратифікація в таких випадках - явище короткочасне.

Взимку під льодом температура води близька до 0°С. З глибиною температура її підвищується і у дна може досягати до 4°С. Таким чином, нижні шари виявляються теплішими, а верхні - холодними. Це явище називається зворотною стратифікацією. Слід зазначити, що пряма і зворотна стратифікація водних мас добре виражена в помірних широтах біля прісних озер. Термічний режим солоних озер відрізняється від режиму прісних, про що ми розповімо дещо нижче. У перехідні сезони, весною і восени, коли відбувається перемішування водних мас, в якийсь момент у всій товщі на короткий час встановлюється однорідна температура. Подальше нагрівання або охолоджування водної товщі озер приводить знову до її розшарування.

А що ж відбувається з водними масами озер полярних і тропічних широт? На відміну від озер помірних широт, вони залишаються протягом всього року теплими або холодними. Тому залежно від кліматичних поясів озера земної кулі по тепловому режиму діляться на озера полярних, помірних і тропічних широт. [18, c. 60]

Полярні озера - холодні, температура на поверхні їх завжди нижче 4°С, безлідний період дуже короткий, а деякі озера навіть зовсім не розкриваються. До полярних відносяться озера Арктики і Антарктиди.

Озера помірного поясу, як вже мовилося, влітку теплі - температура їх вище 4°С, взимку холодні - температура нижче 4°С. Для них характерна пряма стратифікація водних мас влітку і зворотна - взимку. Влітку в поверхневому шарі Ладозького озера температура води не перевищує 15-18°С, у глибинних шарах 4-5°С. Взимку глибинні води озера охолоджуються до 1-2°С. Мілководні озера влітку нагріваються більше, ніж глибокі.

Цікаве явище водних мас - термічний бар (термобар) спостерігається на крупних глибоких озерах помірних широт: Ладозькому, Онезькому, Женевському, Великих Північноамериканських і інших озерах. Весною і восени між прибережними і глибинними районами озер виникає вертикальна і слабо похила зона розділу водних мас, де температура рівна 4°С. Утворюється вона на межі двох водних мас, одна з яких має поверхневу температуру нижче 4°С, інша - вище 4°С. Зона води, що утворюється в результаті зміщення, з температурою 4°С і є термобар - свого роду поріг, який ускладнює обмін вод між центральними і прибережними районами озера. Термобар впливає не тільки на термічний режим, циркуляцію води, але і на прозорість, колір, хімізм і розподіл планктону.

Термобар ділить озера на дві області: теплоактивну (прибережну), де процеси нагрівання і охолоджування відбуваються інтенсивніше, і теплоінертну (центральну), в якій вони сильно сповільнені. От чому на Ладозькому озері величезна холодна „пляма” з температурою води нижче 4°С ще на початку червня займає більше половини його площі. (Додаток Г)

Тропічні озера - теплі, температура їх поверхні протягом року залишається високою: 25-30°С. Найглибше озеро Африки - Танганьїка - розташовано поблизу екватора. У верхньому шарі температура води протягом року коливається від 23 до 27°С. На глибині нижче 400 м і до самого дна озера тримається постійна температура 23°С. Перемішування водних мас в озері Танганьїка охоплює тільки верхні 200-300 м. Водні маси, розташовані глибше, у вертикальній циркуляції практично не беруть участь. Це застійний або, як його ще називають, мертвий шар. (Додаток Д).

У тропічних широтах теплими є і озера, розташовані високо в горах. У горах Південної Америки на висоті майже 4 тис. м знаходиться найбільше з високогірних озер - Тітікака. Воно трохи менше Онезького озера, але по глибині перевершує його на цілу сотню метрів. Температура озера Тітікака протягом року на поверхні коливається від 12 до 14°С. Озеро пом'якшує клімат побережжя.

У природі ми зустрічаємо самі незвичайні по температурному режиму озера. Узяти хоч би вулканічні озера, серед яких зустрічаються не просто теплі, а прямо-таки гарячі. Подібні озера є в кратерах і кальдерах вулканів Курильських островів. На острові Парамушир є вулкан Ебеко. Він складається із старого конуса, вершина якого зруйнована; у западині, що утворилася, виник молодий вулкан. Вийшов подвійний вулкан. Після виверження в 30-х роках ХХ століття в кратері вулкана виникло озеро з водою молочно-бірюзового кольору. Вода в озері була тепла, 30-35°С, а місцями навіть гаряча, де температура досягала 62°С.

Гарячі озера пов'язані не тільки з вулканами. Учені виділяють групу геліотермальних озер, які своєю гарячою водою зобов'язані сонцю. Точніше кажучи, в таких озерах утворюються лінзи гарячої води. Вода в цих озерах нагрівається в результаті різниці щільності її шарів. Особливо це властиво солоним озерам, у яких нижні шари солоні, щільні, а верхні розпріснені, більш легкі.

Перейдемо до динаміки озерної води. Рухи водної маси, що виникають в озерах, можуть бути розділені на постійні і тимчасові. Постійні рухи води в озері у формі течій викликаються такою, що впадає в озеро або витікаючою з нього річкою (стічні течії). Інтенсивність таких течій визначається співвідношенням об'єму озера і витрати впадаючої або витікаючої річки. Якщо об'єм води в проточному озері невеликий в порівнянні з об'ємом води, впадаючої в озеро, то в озері встановлюється течія, аналогічна течії в річці, лише з відповідно меншими швидкостями. Таке проточне озеро може в деякому розумінні розглядатися як крайній випадок значного розширення русла річки.

Якщо, навпаки, об'єм озера вельми великий в порівнянні з об'ємом води, впадаючої і витікаючої з нього, то, хоча воно і в цьому випадку називається проточним, але процеси, що у багатьох відношеннях по характеру відбуваються в ньому, ближче підходить до безстічного озера. Перебіг такого типу спостерігається в Байкалі, об'єм якого надзвичайно великий в порівнянні з об'ємом стоку впадаючих в нього річок Селенги, Верхньої Ангари та ін. і витікаючої з нього р. Ангари.

Тимчасові рухи водної маси озера можуть виявлятися у вигляді течій і хвиль. Серед тимчасових течій перш за все слід виділити такі, які виникають під дією вітру і унаслідок нерівномірного нагрівання і охолоджування води озера.

Вітрові (дрейфові) течії роблять особливо значний вплив на характер фізичних процесів в озерах з великою площею, плоскою формою озерного ложа і малими глибинами.

Нерівномірність охолоджування і нагрівання водних мас озера перш за все викликає вертикальні, так звані конвекційні потоки, що в деякій мірі роблять вплив і на горизонтальні переміщення водних мас.

Серед тимчасових рухів водних мас озера найбільше значення мають вітрові хвилі і сейші. Дослідження показали; що якщо два середовища різної щільності розташовані одне над одним, але тільки в стані спокою одного середовища щодо іншого розділяюча їх поверхня буде площиною. Якщо одна з них рухається по відношенню до іншої, то розділяюча їх поверхня приймає хвилеподібний характер, причому розміри хвиль залежать від швидкості руху, різниці щільності і глибин обох середовищ.

При русі повітря над водною поверхнею в результаті тертя створюється нестійка рівновага на поверхні їх розділу, яка, неминуче, порушуючись, закономірно переходить в стійку в цих умовах хвильову форму з підвищенням площини розділу проти початкової лінії рівня в одних місцях і з пониженням в інших.

Хвилі характеризуються наступними елементами (Додаток Е):

- вершина, або гребінь, хвилі - вища точка хвилі А;

- підошва, або улоговина - найнижча точка хвилі В;

- висота хвилі - різниця відміток гребеня і підошви;

- довжина хвилі - відстань між двома вершинами або двома підошвами;

- крутизна хвилі (б);

- період хвилі - проміжок часу, протягом якого хвиля пробігає відстань, рівну її довжині;

- швидкість розповсюдження хвилі - відстань, пройдена якою-небудь точкою хвилі (наприклад, гребенем) в одиницю часу.

По зовнішній формі розрізняють:

а) правильне, або двомірне, хвилювання, коли спостерігається одна система хвиль, що розповсюджуються в одному напрямі і мають одну форму і розміри;

б) неправильне, або тривимірне, хвилювання, що складається з безладно рухомих хвиль, гребені і улоговини яких розбиті на відособлені горби і западини.

Стосовно випадку правильних двомірних хвиль існує теорія хвилювання, відома під назвою теорії трохоїдальних хвиль. Ця теорія встановлює зовнішню форму хвилі і закони руху частинок води.

Форма хвилі, згідно даної теорії, є трохоїдою, тобто кривою, що описується якою-небудь точкою усередині кільця, що котиться (без ковзання) по прямій, тоді як точка на колі такого кільця описує криву, яка називається циклоїдою.(Додаток Є)

Іноді в озері виникає коливання всієї маси води, причому по поверхні її не розповсюджується ніякої хвилі. Такий коливальний рух називається сейшами. При сейшах поверхня озера набуває ухилу то в один, то в інший бік. Нерухома вісь, біля якої коливається дзеркало озера, називається вузлом. Як показують дослідження, сейші стійкіші в глибоководних водоймищах, ніж у мілководних.

Отже, нами було виявлено і охарактеризовано найпоширеніші на Земній кулі типи озер за походженням улоговин. Все їх різноманіття поділено на дві великі групи: ендогенні і екзогенні. Розглянувши їх ми помітили, що з ендогенними улоговинами пов'язані найбільші і найглибші озера. А озера екзогенного походження частіше зустрічаються і розташовані рясніше на поверхні планети, в окремих випадках розміщені групами. Ми з'ясували, що від походження озерних улоговин напряму залежить будова, форма, величина, глибина і навіть, деякі властивості води озер.

Також ми встановили що визначення терміну «Вода» як подано в енциклопедичних словниках: „Рідина без запаху, смаку і кольору...” є хибним для озер. Оскільки відомо, що на Землі існують озера, які дивують різноманітністю своїх вод на смак, колір і інші властивості. Нами було встановлено, що майже ніде серед природних вод, за винятком підземних, немає такої різноманітності по ступеню мінералізації і хімічному складу, як у водах озер. Ми чітко зафіксували, що озерні води бувають прісними, солонуватими і солоними, а за хімічним складом розмежовуються на карбонатні, сульфатні, хлоридні.

Виявляється, що об'єм водної маси озера і його зміна залежать від надходження і витрат води, тобто від водного балансу озера. В свою чергу озера головним чином живляться атмосферними опадами, які випадають у вигляді дощів або снігу прямо на поверхню озера або його водозбірну площу. А витрачається вода на живлення річок, випаровування і на часткове просочування в породи, що складають улоговину. Ми вважаємо, що водний баланс озер, а отже і водний режим, залежить перш за все від природних зон, висотного розташування озер, розмірів і форм озерних улоговин.

Нами було зроблено висновок, що тепловий баланс формує термічний режим озер, який впливає на фізичні, хімічні і біологічні властивості озерних вод: вміст газів у воді, її щільність, перемішування, осадження солей, біологічну продуктивність. А також ми зробили висновок, що рухи водної маси, що виникають в озерах, можуть бути розділені на постійні і тимчасові. Перші у вигляді течій, а другі переважно у вигляді хвиль.

Розділ 2. ВЗАЄМОДІЯ ПРИРОДНИХ КОМПОНЕНТІВ В ОЗЕРНИХ ПАК

Умови існування водних організмів в озерах більш різноманітні, ніж у морях. Крім зональних особливостей, у кожному озері створюються свої специфічні умови, зумовлені розміром і формою озерних улоговин, характером дна, вітровою діяльністю, освітленістю, кількістю розчинених і завислих речовин тощо. Водні організми пристосовуються, живуть, відмирають і цим самим значно змінюють середовище в озері. Певному типу фізико-хімічних і гідрологічних умов, геологічної історії і стадії розвитку водойми, а також його географічному положенню відповідає певний комплекс рослинних і тваринних організмів. Місцезнаходження організмів називається біотопом: У водоймах суші можна виділити два біотопи -- дно (бенталь) і повсюдну товщу (пелагіаль). Специфічні умови для життя організмів створюються в перехідній зоні: поверхня води -- атмосфера.

2.1 Живі організми в озерах у контексті абіотичного природного середовища

У складі водного населення за пристосуванням до умов існування в певних біотопах розрізняють 4 основні екологічні групи водного населення: нейстон, планктон, нектон і бентос. До нейстону належать організми, які населяють область між атмосферою і водою. Це мікроорганізми, які живуть в області поверхневого натягу, організми, що частково виходять за межу поверхневої плівки в повітря і воду, подібно рясці. Нейстон має значний вплив на хід обміну газами між атмосферою і водою. Планктон -- це організми, які нездатні самостійно рухатися в товщі води (бактерії, водорості, мікроскопічно малі істоти). Вони пасивно пересуваються турбулентним потоком. Нектон -- це істоти, що населяють водну товщу і здатні самостійно рухатися. Представниками нектону є риби. Бентос -- це населення дна озера, яке пристосувалося до життя на дні або відривається від дна на незначну висоту. Прикладом таких організмів можуть бути рослини прибережних заростей, хробаки, молюски. [34, ст. 104]

Представники всіх екологічних груп розміщуються у водній товщі залежно від освітлення, умов прогрівання, кисневого режиму та інших абіотичних чинників. Тому розглянемо живі організми озер, які характерні для кожної частини озера за глибиною.

Специфічні умови існування утворюються в прибережній зоні (літоралі). Для літоралі характерне майже повне перемішування вод під впливом вітру та течії, що призводить до вирівнювання температур і вмісту кисню. У цій зоні достатнє освітлення. Внаслідок цього населення літоралі відрізняється від населення пелагіалі великою різноманітністю. Літоральні ландшафти характеризуються украй інтенсивним взаємним обміном речовиною і енергією між наземними і водними ландшафтами. Велике значення має накопичення в літоральній зоні органічного детриту -- добрива, яке забезпечує тут значний розвиток водоростей. Вони, у свою чергу, дають корм, а часто і притулок багатому тваринному світу. Для літоралі характерним є наявність, вищої рослинності (очерет, хвощ, осока та ін.). Від рослинності залежить і склад фауни.

На озерах в зоні мілководдя набули поширення вищі водні рослини -- макрофіти, які утворюють своєрідні концентричні пояси водної рослинності. Прибережний пояс представлений осоками, вехом, жовтцем отруйним, калужницею. Далі йде пояс земноводних рослин, що мешкають на межі води і суші: вахта трилиста, стрілолист, зарості частухи і хвощів, суцвіття рогозу і голубчика.

Наступний пояс складають напівзанурені у воду хащі очерету, хвоща, манника, що займають глибини до 1--2 м. Далі знаходяться рослини плаваючим на поверхні листям: біле латаття, жовта кубушка, рдести, гречка земноводна, водокраси. Вони мають міцні еластичні стебла і масивні кореневища, розповсюджуються до глибини 3--4 м. [43,ст.291-292]

Глибше розташовується пояс рдестів, яких стебла і листя занурені у воду і лише квіти піднімаються над її поверхнею. Тут же ростуть елодея, уруть, роголистник, тілоріз. На глибинах 5--6 м знаходиться пояс постійно занурених рослин -- водорості хара і фонтиналіс. (Додаток Ж)

Хоча водорості фітопланктону нікчемно малі, але вони приносять основну органічної речовини водойм. Дослідження на озері Глибокому, яке знаходиться у Звенигородському районі Московської області, показали, що 70--80% річної кількості органічної речовини в озері виробляє фітопланктон, а макрофіти -- осоки, рдести, тілоріз, уруть, елодея, латаття та інші -- лише 15--20%.

Прості одноклітинні тварини -- амеби, інфузорії, яких можна побачити за допомогою мікроскопа, видимі вислоногі рачки, коловратки і личинки деяких комах утворюють зоопланктон, що населяє верхній шар води озер. Харчуючись бактеріями і водоростями, зоопланктон, в свою чергу, служить їжею для личинок риб і дорослої риби. Інфузорії, дафнії, коловратки є улюбленим кормом личинок і мальків риб.

Влітку рибне населення озера залежно від характеру живлення розподіляються по “поверхам”. У прибережній зоні в чагарниках рослинності мешкають щука, краснопірка, трав'яний окунь. Зазвичай мешканці одного «поверху» харчуються приблизно однією їжею. Це приводить до конкуренції між видами риб. Отже, у прибережній зоні утворюються специфічні умови, а саме: повне перемішування вод, рівна температура та вміст кисню, достатнє освітлення, що й зумовлює різноманітність її населення.

Наступний розглянутий нами “поверх” поширення живих організмів є профундаль. Так називається донна частина озер. У профундалі кількість світла, яка досягає дна, недостатня для розвитку процесів фотосинтезу. Для цієї зони характерна також низька (біля 4є С) і рівномірна температура. Профундаль властива найбільш глибоким озерам. Типічних профундальних форм тварин вкрай мало, вони є лише в Байкалі. Донної рослинності у цій зоні немає. Основним джерелом живлення організмів у профундалі є зоопланктон та фітопланктон. Хвилі не досягають дна профундалі, його вкривають в основному мули, багаті на органічні рештки. За рахунок цих мулів розвиваються бактерії та грибки. Тваринний світ дна може бути багатим, але його складають представники небагатьох видів, зокрема хробаки, невеличкі молюски тощо.

Розвиток бентосу залежить від забезпеченості дна киснем, а від розвитку бентосу і планктону -- кількість представників нектону. Життєдіяльність донного населення супроводиться активним поглинанням кисню, а іноді виділенням метану, сірководню та водню, що ні в якому разі не сприяє розвитку флори і фауни в озері.

Дно водойм густо заселене тваринами. Тварин -- мешканців дна називають зообентосом. Донний мулистий грунт озер виявляється їстівним. Мулом харчуються личинки хірономід, хробаки олігохет, трубочники, деякі брюхоногі молюски. Одні мешканці дна ведуть сидячий спосіб життя (губки, гідри, моховатки), інші активно переміщуються по дну і в придонному шарі води (багатощетинкові черв'яки, личинки комарів, молюски, бокоплави, водяні ослики). [18, ст. 100-101]

Рослинність, зоопланктон і зообентос є основою життя риб, які служать останньою ланкою перетворення органічної речовини у водоймі. Ланцюг живлення в озері починається з водоростей. Якщо мешканців озера розташувати в ряд по характеру їх живлення, то отримаємо харчовий ланцюг, в якому кожна ланка служить здобиччю наступної ланки. Першою ланкою в харчовому ланцюзі являються водорості, другою -- безхребетні: зоопланктон, зообентос, третьою -- риби.

Отже, для донної частини озер характерне недостатнє освітлення для процесів фотосинтезу, а також низька і рівномірна температура. Тому донної рослинності тут немає. Профундаль властива лише для глибоких озер.

Наступна розглянута нами зона називається пелагіаллю. Вона характерна віддаленістю водних мас від берегів та дна. Це зумовлює її відмінність від інших зон озера, зокрема прояв впливу абіотичних чинників а також поширення живих організмів. Пелагіаль характеризується великими відмінностями в розподілі життя по вертикалі, переважає планктон (Додаток З), широко розповсюджений в озерах. Верхній шар пелагіалі (епілімніон), освітлений сонячними променями і багатий киснем, найбільш населений. У перехідному шарі (металімніоні) переважають бактерії. Нижче (у гіполімніоні), в шарі з малим вмістом кисню і з порівняно низькими температурами, селяться невимогливі до кисню форми планктону. Отже, як було вище сказано, залежно від глибини залежить сила впливу таких чинників як: освітленість сонячними променями, насиченість киснем та прогрівання водних мас. Тому виділяють підзони пелагіалі, а саме: епілімніон (верхній шар), металімніон (перехідний шар) та гіполімніон (найнижчий шар). Розглянемо природу кожного по черзі. [27, ст. 311]

Епілімніон- (від грец. ерi на, над і limne -- озеро), верхній однорідний по фізичних, хімічних і біологічних характеристиках шар води у водоймищі за наявності прямої температурної стратифікації. Епілімніон утворюється в озерах і водосховищах у фазу літнього нагрівання унаслідок накопичення тепла водою сонячної радіації і періодичного (нічного і при похолоданнях) конвективного і динамічного перемішування верхнього шару водоймища, що поглинається. Товщина епілімніону протягом літа і першої фази осіннього охолоджування водоймища зростає у міру занурення, що підстилає його сезонного шару стрибка від 1--2 м до 30--40 м в найбільших озерах Росії (Ладозьке, Онежське, Телецьке) і навіть до 150 м в Байкалі. Вода епілімніону порівняно з іншими шарами водоймища найбільш прогріта і насичена киснем, містить найбільшу біомасу фітопланктону, зоопланктону і бактеріопланктону і характеризується найбільш інтенсивною трансформацією енергії, біогенних і органічних речовин. В антициклональну сонячну і штильову погоду епілімніон, може бути розділений на три підшари. У верхньому з них особливо великий діапазон внутрішньодобових коливань всіх характеристик фізичних, хімічних і біологічних властивостей води. Під ним розташовується вторинний (тимчасовий) шар стрибка, який зазвичай розмивається нічною конвекцією, вирівнюючою до ранку властивості води по всій глибині епілімніону. Найбільш інтенсивний процес вертикального перемішування в цій підзоні у періоди існування в ній впорядкованої конвекції.

Нижче епілімніону йде перехідний шар пелагіалі, який називається металімніоном. Металімніон - це шар води в озерах, в межах якого влітку, в період прямої стратифікації, температура різко знижується з ростом глибини, тобто в цьому шарі спостерігається явище температурного стрибка. Цей шар ускладнює процес вітрового перемішування, особливо наприкінці літа, коли температурний стрибок найбільш яскраво проявляється. Металімніон складає зону розподілу поверхневих і глибинних вод, а також оберігає гіполімніон від впливу вітру.

Наступний розглянутий нами шар зветься гіполімніоном. Він знаходиться нижче металімніону. Цей шар характеризується стабільністю впродовж року. Гіполімніон - це товща води, що знаходиться в озері нижче шару температурного стрибка. Гіполімніон має місце переважно в глибоких озерах. В межах гіполімніону температура води мало змінюється на протязі року. Вона повільно підвищується від весни до кінця осені і звичайно не перевищує 4є С. Гіполімніон характеризується уповільненим водообміном і повільним падінням температури від його поверхні до дна. Іноді виділяють верхню частину гіполімніона, що має назву мезолімніон, і глибинну, яка зветься батилімніоном.

Розглянуті нами усі шари зони пелагіалі продемонстрували її неоднорідність. Ми помітили, що з глибиною вплив деяких чинників дуже змінюється, що веде за собою відмінність водних мас віддалених від берега та дна. Це у свою чергу створює різноманітні умови для існування живих організмів пелагіалі.

2.2 Види взаємодій в озерних ПАК

Кожне озеро -- своєрідний аквальний природний комплекс, в якому взаємні зв'язки компонентів добре простежуються. Кількісні зміни, поступово накопичуючись, викликають перехід озера в іншу якість, зміна природного комплексу в цілому. Вплив озера на навколишню природу як частини крупнішого природного комплексу тим більше, чим більше озеро. Особливо великий пом'якшувальний вплив озер на клімат, пов'язане з великими запасами накопичуваного водною масою тепла. Збільшується вологість повітря, міняється режим вітрів. Озера регулюють стік річок, впливають на ґрунтові води.

Тому, нами було вирішено розглянути та охарактеризувати цю взаємодію та взаємозалежність компонентів. Зокрема абіотичних та біотичних компонентів.

Озера серед поверхневих вод суходолу займають особливе місце. Вони відрізняються походженням, сповільненим водообміном, своєрідним термічним режимом, хімічним складом, значними змінами рівня.

Велику роль у формуванні озерних природно-аквальних комплексів відіграють походження озерних улоговин, живлення та водний режим, а також термічний режим і динаміка озерної води. Всі ці абіотичні компоненти є нерівнозначними, але відкидати хоч один із них неможна. Оскільки озеро існує у взаємодії та взаємовпливі цих складових, а зміна хоч одного тягне за собою зміну усіх інших.

Озера утворюються в замкнутих пониженнях на суші, які виникають в результаті прояву ендогенних, протікаючих усередині Землі, і екзогенних -зовнішніх процесів. Будова озерних улоговин, форма, величина, глибина і навіть деякі властивості озерних вод багато в чому залежать від походження. Розглянемо властивості вод, що залежать від походження озерної улоговини.

Так, хімічний і сольовий склад залежить певною мірою від порід, що складають озерну улоговину. Важливу роль має геологічна будова території, де знаходяться озера. Такі породи, як, наприклад, вапняки, мергель, крейда, гіпс, розчиняючись поверхневими і підземними водами, збільшують надходження мінеральних речовин в озера. Ультрапрісна вода Ладозького і Онезького озер пов'язана не тільки з надмірним зволоженням, але і з геологічною будовою їх басейнів, які переважно складені кристалічними породами, що важко розмиваються.

Також велике значення має походження улоговин на водний баланс, а як наслідок і на водний режим. Розмір, форма і склад озерних улоговин прямо впливають на водний баланс. Наприклад, висока водопроникність порід, що складають улоговину сприяє просочуванню води у підземні води. Також озера з видовженою формою улоговини можуть мати течію, навіть якщо воно не проточне.

Помітний вплив характеру улоговини проявляється навіть у термічному режимі деяких озер. Узяти хоч би вулканічні озера, серед яких зустрічаються не просто теплі, а прямо-таки гарячі. Подібні озера є в кратерах і кальдерах вулканів Курильських островів. Прикладом може послужити вже розглянутий раніше на острові Парамушир вулкан Ебеко. (Додаток К)

На динаміку озерної води впливає розмір (об'єм) озерної улоговини. Оскільки саме від цього залежать розміри хвиль, а також від глибини залежить нерівномірне прогрівання водної маси, що викликає тимчасові рухи води.

Сильно пов'язані солоність та хімічний склад з водним стоком. У кожному озері існує деяка рівновага між надходженням хімічних елементів і їх видаленням, тобто сольовий баланс. Прибуткова частина сольового балансу складається головним чином з солей, що поступають з водозбору з водами приток, витратна частина балансу - за рахунок винесення солей із стоком. У стічних озерах можливо деяке накопичення солей в результаті біохімічних і інших процесів. У прісних і солоноватих озерах в невеликих кількостях осідають Са, СаСОз MgCOз, кремній, залізо і фосфор.

Головним джерелом тепла для озерних природно-аквальних комплексів є сонячна радіація (90-98%). Надходження сонячної радіації зумовлює тепловий баланс озера. А він у свою чергу формує термічний режим озер, який впливає на фізичні, хімічні і біологічні властивості озерних вод: вміст газів у воді, її щільність, перемішування, осадження солей, біологічну продуктивність.

Також взаємодія простежується між водним режимом та динамікою озерної води. Рухи водної маси, що виникають в озерах, можуть бути розділені на постійні і тимчасові. Постійні рухи води в озері у формі течій викликаються такою, що впадає в озеро або витікаючою з нього річкою (стічні течії). Інтенсивність таких течій визначається співвідношенням об'єму озера і витрати впадаючої або витікаючої річки. Якщо об'єм води в проточному озері невеликий в порівнянні з об'ємом води, впадаючої в озеро, то в озері встановлюється течія, аналогічна течії в річці, лише з відповідно меншими швидкостями. Таке проточне озеро може в деякому розумінні розглядатися як крайній випадок значного розширення русла річки.

Якщо, навпаки, об'єм озера вельми великий в порівнянні з об'ємом води, впадаючої і витікаючої з нього, то, хоча воно і в цьому випадку називається проточним, але процеси, що у багатьох відношеннях по характеру відбуваються в ньому, ближче підходить до безстічного озера.

Перейдемо до біотичних взаємодій. Озера є частиною живої оболонки наший планети. Це одна із цеглинок біосфери. У озері органічна речовина утворюється і накопичується шляхом фотосинтезу (90 %) і за рахунок надходження з озерних водозборів.

Водорості, зелені бактерії, нижчі і вищі водні рослини -- ось основа життя водойм. Вони виробляють первинну органічну речовину. Самими найдрібнішими організмами в озерах є бактерії. (У Псковсько-чудському озері, наприклад, в 1 г води від 1 млн. до 2,7 млн. клітин.) Ці бактерії утворюють зелені слизисті обростання на підводних частинах рослин, корчах, корінні. Бактерії служать їжею простим і багатьом одноклітинним організмам: коловраткам, олігохетам, ракоподібним, личинкам двокрилих і іншим мешканцям води. Правда, не всі бактерії створюють органічну речовину. Гнильні бактерії, наприклад, розкладають органічну речовину, перетворюють її на вуглекислоту, мінеральну речовину.

Особливе в житті озер відіграє фітопланктон -- мікроскопічні водорості: діатомові, синьо-зелені, зелені та інші. Разом з бактеріями вони утворюють первинну органічну речовину. Водорості бурхливо розвиваються в теплу пору року, особливо в мілководних водоймищах, що добре прогріваються.

При масовому розвитку зелених, синьо-зелених, діатомових і інших водоростей спостерігається «цвітіння» води.

Бурхливий розвиток водоростей обертається лихом для озер. Узяти хоча би дуже поширені в прісних озерах синьо-зелені водорості. Ці маленькі зелені кульки, часто невидимі простим оком, є прадавніми мешканцями нашої планети. Вода в пору розвитку синьо-зелених водоростей настільки насичена ними, що нагадує гороховий бульйон.

Після відмирання синьо-зелені водорості спливають і утворюють суцільний покрив, який заважає газообміну водної товщі озера з атмосферою. На розкладання водоростей витрачається велика кількість кисню, недостача якого призводить до появи у воді озер сірководню і метану.

Найбільшу поживну цінність із зелених водоростей мають протококові. До них відноситься широко відома хлорела. Це кращий корм для нижчих рачків: дафній, циклопів, коловраток, якими люблять ласувати плотва, сріблястий карась, товстолобик і інші риби.

Рослинність, зоопланктон і зообентос є основою життя риб, які служать останньою ланкою перетворення органічної речовини у водоймищі. Ланцюжок живлення в озері починається з водоростей. Якщо мешканців озера розташувати в ряд по характеру їх живлення, то отримаємо харчовий ланцюжок, в якому кожна ланка служить харчем наступного. Першою ланкою в харчовому ланцюзі являються водорості, другим -- безхребетні: зоопланктон, зообентос, третім -- риби.

Одні риби є «вегетаріанцями», харчуються лише рослинною їжею. Інші віддають перевагу «м'ясній» їжі дрібних ракоподібних, черв'яків, деяких комах і їх личинок. Взагалі молодь більшості риб харчується зоопланктоном.

«М'ясною» їжею харчуються і хижі види риб, які полюють за своїми травоїдними і комахоїдними сородичами. Шука, сом, судак, крупний окунь, нельма, білуга і інші хижі риби є завершуючою ланкою в ланцюзі . Сом і щука полюють, риби, на жаб, нападають на водоплавного птаха. Серед риб зустрічаються і всеїдні, які харчуються рослинною і тваринною їжею. До них відносяться плотва, лин, карась, короп, сазан та інші.

Як бачимо, бактерії, рослини і тварини в озері тісно взаємозв'язані між собою. Не менш тісно вони пов'язані і з навколишнім середовищем. Цей зв'язок виявляється через біологічний кругообіг речовини і енергії у водоймі. Кожен з організмів в процесі кругообігу виконує певну роль.

Зелені рослини і деякі бактерії в процесі фотосинтезу з неорганічної речовини створюють органічні. Є бактерії, які за рахунок хімічних реакцій також утворюють органічну речовину.

Готовою органічною речовиною харчуються тваринні організми зоопланктон, зообентос, нектон. Вони поїдають фітопланктон, фітобентос, бактерії і неживу органічну речовину, або детрит, яка знаходиться у водній товщі і на дні.

Бактерії і гриби розкладають (мінералізують) живу і мертву органічну речовину до простих мінеральних солей. Одночасно бактерії і гриби створюють нову органічну речовину -- власне тіло і служать їжею для тварин. Так, в ході кругообігу речовини і енергії створюються, розкладаються і створюються органічні сполуки з води, газів і інших неорганічних речовин.

Завдяки біологічному кругообігу в озерах можливе життя, формується певний сольовий і газовий режим, відбувається самоочищення водойми, утворюється біологічні продукти. Озера, особливо великі, активно взаємодіють із сусідніми ПАК та ПТК. Це реалізується за допомогою стоку. Так відбувається обмін речовиною із сусідніми природними комплексами.

По характеру кругообігу речовин і інтенсивності біологічних процесів озера дуже різноманітні. За забезпеченістю поживними елементами озера є: евтрофні, оліготрофні і дистрофні.

Евтрофні озера характеризуються великим вмістом біогенних елементів, багатим планктоном, бентосом і нектоном. Їх мули багаті органікою. Це неглибокі озера, що добре прогріваються літом. Вони здебільшого поширюються у лісовій і лісостеповій зонах. Для евтрофних озер характерні мули типу сапропель.[18, ст.98-100]

Сапропель (гнилий мул) містить в основному рештки нижчих рослин, тварин з більш-менш значними домішками мінеральних часток і вищих рослин. Під дією мікроорганізмів при малому доступі кисню відклади, які утворюють сапропель, перетворюються на колоїдну аморфну желеподібну масу, багату на жири, білки та воскоподібні речовини. Мінеральна частина сапропелю містить значну кількість продуктів життєдіяльності організмів (стулки діатомових, вапнякові раковини молюсків тощо). З часом сапропелі в глибинних шарах мінералізуються і утворюють сапропеліти. Потужність сапропелів може досягати 30 м. Мули типу сапропелю характерні для багатих на поживні речовини, озер лісової зони. (Додаток Л)

Оліготрофні озера бідні поживними елементами. Планктон, бентос і нектон нечисленні, мули бідні органікою. Озера глибокі, прозорою водою. Вони характерні для арктичної зони і гірських районів. Проте малопоживні вони не для всіх організмів. В оліготрофних озерах часто великого поширення набувають ракоподібні - найкращий корм для риб. До оліготрофних відносяться багато гірських озер.

Дистрофні озера дуже бідні на поживні елементи. Водна рослинність розвинена слабо. Вода має коричневий колір із-за великого вмісту гумінових кислот. На дні відкладається торф'янистий мул. Торф'янистий мул складається з решток сплавин і прибережної рослинності, мохів, листя, стовбурів та гілок дерев. Зольність цього мулу мала. Такі озера властиві для болотяних ландшафтів тундри і тайги. Часто озера заростають у вигляді сплавин. [27, cт. 311-312]

Біологічна продуктивність названих типів озер істотно розрізняється. Найбільшу продуктивність мають евтрофні озера. Вони виявляються і найбільш рибними. І навпаки, найнижчою продуктивністю відрізняються дистрофні озера.

В процесі розвитку озера можливий перехід його з одного типу в іншій: оліготрофні -- евтрофні -- дистрофні. Проте послідовна зміна типів абсолютно не обов'язкова; кожен з них може виникнути як самостійний.

Врешті-решт нам би хотілося розкрити взаємодію абіотичних компоненті з біотичними. Як і багато явищ на , життя озер має свій початок і кінець. Зовнішній вигляд, розміри і глибина озер з часом змінюються. Скорочується їх площа, зменшуються глибини, і на якомусь етапі озера зовсім зникають. Вони або заболочуються, або висихають.

Подібно до людини, озера в своєму розвитку переживають періоди юності, зрілості, старості. (Додаток М) Правда, життя озер обчислюється сотнями, тисячами і навіть мільйонами років. Хоча є озера-одноденки, що живуть буквально кілька діб, але це , ніж правило.

Зміна зовнішнього вигляду озера пов'язана з переформуванням його улоговини. Беруть участь в цьому озерні відклади, рослинність, , клімат і перш за все хвилі. День за днем, з року в рік впродовж століть хвилі руйнують берега і сортують уламковий матеріал, перетворюючи його на гальку, пісок, глину. Такі характерні для озер піщані або галечні пляжі, зони прибережного мілководдя -- це результат роботи хвиль, на яку вони витрачають сотні і тисячі років.

Річки, струмки, тимчасові потоки виносять в озера велику кількість мінеральних і органічних часток, які поступово накопичуються на дні озер. З озерної води на дно випадають хімічні осади у вигляді солей, прісноводного вапняка. Дуже показові в цьому сенсі солоні озера пустель помірного або тропічного поясів: Баскунчак, Ельтон, Індер, Велике Солоне, Ейр, Мертве море та інші, де соляний пласт має потужність декілька метрів. В деяких випадках потужність соляних відкладень може досягати навіть 30--40 м.

У озерах мешкають багаточисельні водні рослини і тварини, які, відмираючи, утворюють на дні раніше згадані органічні мули, -- сапропелі. Мінеральні і органічні озерні відклади, накопичуючись на дні, заповнюють озерні улоговини. Спостереження за швидкістю осадконакопичення в озерах лісової зони помірного поясу показують, що за рік на дні озера відкладаються шари мула завтовшки 1 -- 2 мм. На перший погляд це мізерно мало. Але давайте скористаємося «геологічним годинником», де рахунок йде на сотні, тисячі років. За 100 років накопичується шар в 10-- 20 см, за 1000 років -- 1--2 м, за 10 тис. років рахунок йде вже на десятки метрів. Таким чином, причиною відмирання багатьох озер є заповнення їх улоговин озерними відкладами.

По розрахунках учених, навіть таке велике озеро, як Телецьке, глибини якого досягають 200 м, буде заповнене відкладами через 36 тис. років. Ця ж доля очікує Женевське озеро через 30 тис. років.

2.3. Класифікація озерних природно-аквальних комплексів

Перераховані нами компоненти озер як геосистеми знаходяться у взаємодії і взаємозалежності. Отже, необхідна географічна класифікація озер, основана на урахуванні комплексу їх властивостей. Разом з тим кожна з існуючих класифікацій, а їх досить багато, побудована на якій-небудь одній ознаці: походженні улоговини, хімічному складі води, умовах життя організмів, продуктивності біомаси. Наведена нами класифікація не претендує на вичерпний характер, оскільки кожна водойма досить індивідуальна і не завжди може бути беззастережно віднесена до певного типу.

Класифікація базується на таких ознаках як походження озерних улоговин та їх конфігурація, солоність води, забезпеченість поживними елементами, а також враховує озерність території. Тобто враховувались азональні чинники такі як рельєф, діяльність гірських льодовиків тощо. Також велику роль у складенні класифікації відіграв зональний чинник, оскільки виділені типи практично співпадають з природними зонами та кліматичними поясами.

Типи озер, самі по собі, утворюють озерні області; класифікація водойм співпадає з описом їх розповсюдження.

Озерність території аналогічна густині річкової мережі. Вона характеризується наступними показниками:

1) відношенням сумарної площі дзеркала водойм регіону до загальної його площі, вираженому у відсотках;

2) кількістю озер всіх розмірів на 1000 кмІ площі;

3) кількістю озер розміром в 1 кмІ і більше на 1000 кмІ площі;

4) загальним числом озер в районі.

І. Озера тундрового типу.

1. Озера північно-полярного виду розвиваються в умовах надмірного зволоження, багаточисельні, але невеликих розмірів. Улоговини біогенні і термокарстові, дно їх плоске, глибина незначна, береги низькі, часто заболочені. Вода прісна і ультрапрісна. Дистрофні. Озерність велика: у тундрі Кольського півострова (Рис.2.1) понад 74 тис. озер, між річками Мезенью і Карою 125 тис., в Сибірській тундрі 319 тис. озер. В цілому озерність тундрової зони від 5 до 10%, на 1000 кмІ нараховується 1000--1500 озер, переважно малих, площею менше 1 кмІ.

ІІ. Озера лісового типу помірних широт

2. Північно-льодовиковий вид. Озера цього виду поширені на Балтійському і Канадському щитах. Серед них можна виділити два підтипи озер: в улоговинах тріщин, еродованих льодовиком, і в льодовиково-акумулятивних улоговинах. Характерне своєрідне співвідношення озер з річками: головною ланкою мережі гідрографії служать озера, а річки у вигляді коротких проток грають допоміжну роль.

Рис. 2.1 Кольський півострів [63]

Озера добре проточні, прісні, оліготрофні. Озерність території найбільша для всієї суші --- в Карелії 12,6%, на 1000 кмІ налічується 208 озер, причому середніх і великих від 5 до 9, що значно більше, ніж в інших районах.

3. Північно-грабенний вид представлений дуже великими озерами в улоговинах -- грабенах на периферії Балтійського і Канадського щитів -- Онежське, Ладозьке, Венерн, Веттерн, Великі Американські, Вінніпег, Атабаска, Велике Невільниче, Велике Ведмеже. Кожне з цих озер є вузлом великої мережі гідрографії -- приймає багато приток, зокрема багатоводних річок, стік здійснюється повноводними протоками -- вуоксами. Водозбірна площа Ладозького озера 276 тис. кмІ, вона поступається (не рахуючи Каспійського моря) лише Аралу (940 тис. кмІ) і Байкалу (571 тис. кмІ). До цього виду належить і найбільше озеро Північної Америки - Верхнє. (Додаток Н)

Всі озера добре проточні, прісні, оліготрофні; завдяки великій площі володіють значними запасами риби.

4. Моренний вид. Озера цього виду розташовані в краєвій зоні колишніх материкових льодовиків, де відкладалася морена. Виділяються озера двох підтипів: а) селігерського; приурочені до горбисто-моренного рельєфу, лопастевої форми, б) ільменського; характерні для моренно-рівнинного рельфу, мають овальну форму; до цього підтипу відносяться Ільмень, Біле, Воже, Лача. Кубенське, Псковське озера.

Озера добре проточні, прісні, евтрофні, інтенсивно заростають. У кожного значна водозбірна площа: у Лача 12 600, Кубенського 14 700, Білого 14 000, Волго 3500, Ільменя 67 000 кмІ.

5. Кріолітогенний вид. До нього відносяться озера територій з вічною мерзлотою -- Північносибірської, Центральноякутської (Вілюйської), Яно-Індигірської, Колимської низовин. Улоговини термокарстові, невеликі і неглибокі, водозбірна площа кожного невелика. Створюють велику озерність - 8,4%, (друга після Карелії і Фінляндії), на 1000 кмІ доводиться 370 -- 450 озер. Загальне число озер дуже велике, наприклад, в Яно-Індигірській і Колимській низовинах 550 600. Озера прісні, в стадію юності оліготрофні, потім стають евтрофними. Тепловий режим залежить від близькості мерзлоти.

6. Тайгово-болотяний тип включає малі озера в біогенних, камових і термокарстових улоговинах; глухі, прісні, дистрофні, наростає мохова сплавина, часто безрибні. Характерні для західносибірської тайги. В середній і нижній течії Обі їх 1 844 000, на 1000 кмІ доводиться 375 озер, але озерність менше тундрової -- 3,8%.

Озерніть лісової зони, як видно, вельми нерівномірна: якщо в Карелії на 1000 кмІ доводиться 200 озер, то на геологічно стародавній території басейну Ками лише 14.

ІІІ. Озера степового типу. У степній зоні кліматичні чинники (недостатнє атмосферне зволоження) не сприятливі для утворення озер. На більшій частині зони в степових блюдцях виникають лише тимчасові весняні водойми. І лише в азіатській степовій провінції з її малим річковим стоком річки утворюють гирлові озера. Поєднуються прісні і мінералізовані озера.

7. Азіатський степовий вид властивий рівнинним областям степної зони Західного Сибіру і Казахстану (Чани, Кулундинське, Убінське та ін.). Загальне число озер тут понад 38 тис., озерність 2,4%, на 1000 кмІ доводиться 27 озер. Найбільше з них Чани, площею близько 2000 кмІ. Озера займають суфозійні і міжгривні пониження, улоговини озер врізані слабо, плоскі, неглибокі, морфологічно нечіткі. Більшість озер безстічні. Сильно реагують на кліматичні зміни коливаннями маси води і площі дзеркала. Прісні і солонуваті -- евтрофні.

8. Передгірний степовий вид включає декілька великих озер (Балатон, Ханка, Нейзідлер-Зе) і багато дрібних. Вони займають тектонічні улоговини в передгір'ях. Малопроточні, прісні, евтрофні.

IV. Озера пустинного типу. У пустинній зоні також є райони із значною озерністю.

9. Пустинно-безстічний вид; представлений як великими (Балхаш, Тенгиз, Лобнор), так і малими (Ельтон, Баскунчак та ін.) озерами. До цього типу, ймовірно, можна віднести і Аральське море (Додаток О). Улоговини більшості з них тектонічні, деяких суфозійні. Найхарактерніша риса цих озер -- безстічність. Мінералізація їх вельми різна: Балхаш в східній частині прісний, Аральське море солонувате, Ельтон -- самоосадове озеро. Ще одна характерна риса озер пустинно-безстічного виду, пов'язана з особливостями водного режиму, -- часті зміни рівня, місця положення (Лобнор) і навіть проточності (Кургальджин недавно стало проточним озером і почало опріснюватися). Солонуваті озера евтрофні, гіркосолоні, без життя.

До районів із значною озерністю відноситься Прибалхашшя -- до 5,7%; якщо з розрахунку виключити Балхаш, вона відразу впаде до 0,5%. Рівнинні райони Середньої Азії найменш забезпечені озерами: від 6 до 0,4 озера на 1000 кмІ^.

V. Субтропічний тип озер. Субтропічна зона північної півкулі збігається з середземним поясом розлому земної кори. Особливості стоку тут визначаються не стільки кліматом -- недостатнім зволоженням, скільки макрорельєфом --поєднанням гірських хребтів і улоговин.

10. Синклінально-загатний вид. Озера цього виду знаходяться в скидових, синклінальних і лавовозагатних улоговинах. Водозбірні басейни невеликі, замкнуті (Мертве, Ван, Севан, Дарьячейе-Немек, Туз, Резайе, Велике Солоне). Більшість озер безстічні з великими коливаннями рівнів у часі. Завдяки відсутності єдиного базису ерозії висота дзеркала навіть сусідніх озер вельми різна. Більшість мінералізована, склад солоний сильно варіює. До прісних озер належить Севан.

VI. Озера тропічного типу. У тропічній зоні атмосферне зволоження мізерне, стік незначний і різко коливається по сезонах і роках. Це позначається на характері озер.

11. Австралійський вид. Озера безстічні, розташовані зазвичай в обширних, але плоских і неглибоких улоговинах, морфологічно обрамлені слабо (Ейр, Етоша, Зоа, Торренс, Чад та ін.). Сезонні і багаторічні коливання рівнів і площ значні. У Австралії 39 водойм у вологу пору року кожне досягає площі понад 1000 кмІ. У сезон дощів з'являються тимчасові озера. У сухий сезон багато хто представлений лише кіркою солі. Життєві умови обмежуються солоністю і сезонними змінами водної маси.

VII. Озера екваторіального типу. В екваторіальній зоні завдяки великій кількості опадів стік інтенсивний, розвинені могутні річкові системи (Амазонка, Конго та ін.), тому умови для утворення озер не сприятливі.

12. Великоафриканський вид; у рифтовій смузі Східноафриканських розломів утворився ланцюг Великих озер -- Ньяса, Танганьіка, Ківу, Едуард, Альберт, Вікторія, Рудольф. Вони протягуються від 15° пд. ш до 5° пн. ш. -- на 225 км., захоплюючи південний субекваторіальний, екваторіальний і північний субекваторіальний пояс. Вся Східна Африка знаходиться в зоні субекваторіальних мусонів і саван. Режим озер різний: Ньяса, Вікторія, Едуард, Альберт проточні й прісні, Таньганьіка та Ківу мало проточні і зі своєрідним газовим режимом, озеро Рудольфа безстічне і мінералізоване.

VIII. Інтрозональний тип. На рівнинах виділяються три види інтразональних озер: долннно-річкові, прибережно-морські і карстові.

13. До долннно-річкових відносяться залишкові і дельтові. Дельти-- території з найбільшою озерністю -- від 9 до 12%. Проте озера невеликі -- від 0,05 до 0,5 кмІ. У дельті Лєни 58 728 озер, Волги-- 1680, Яни - 20 059.

14. Прибережно-морські озера утворюються завдяки відділенню невеликих прибережних акваторій Моря -- бухт і заток піщаними косами, моренами, кораловими рифами та ін. Різновидом таких озер є лимани.

15. Карстові озера.

IX. Гірський тип. У гірських країнах озера вельми різноманітні залежно від характеру котловин і природи висотного поясу. Узагальнюючи індивідуальні особливості озер, можна виділити два види: середньогірні і високогірні.

16. Cередньогірні (Зайсан, Телецьке, Женевське, Боденське та інші) озера займають улоговини, що утворилися через загачування гірських долин мореною, обвалом або вулканічною лавою. Вони проточні, їх температурний режим, умови життя і характер органічного світу відображають закономірності вертикальної поясності.

17. Високогірні озера знаходяться у передльодовиковому поясі альпійських луків і займають карові, трогові, кратерні або кальдерні улоговини. Невеликі, з прісною дуже чистою водою, оліготрофні.

Поза типами залишаються унікальні озера Каспійське і Байкал (Рис. 2.2).

Каспійське, як вже указувалося, завдяки величезним розмірам розвивається як морське водоймище.

Байкал індивідуальний: завдяки глибині (1620 м), об'єму води (23 000 кмі), її чистоті, а також віку (з міоцену) і обумовленою цим ендемічністю фауни є винятковим явищем природи. Іноді його порівнюють з Танганьікою. Проте їх схожість обмежується лише морфологією улоговин, склад же води, а отже, і режим озер різні.

Рис. 2.2 Байкал та Каспійське море [64]

Отже, в будь-якому озері є живі організми. Відсутність життя у водоймі - явище дуже рідкісне і короткочасне. Водні організми пристосовуються до умов життя і утворюють типові для цих умов комплекси. У результаті життєдіяльності організмів в оточуючому їх середовищі відбуваються безперервні зміни; тому зрозуміти процеси, що відбуваються в озері, можна лише з урахуванням ролі організмів, що населяють його. Нами було з'ясовано, що органічний світ озер дуже різноманітний. Так само як і в Океані, в них виділяють 3 групи: бентос, планктон і нектон. Встановлено, що за умовами існування організмів в озері розрізняють три “поверхи”: літораль (прибережну зону), профундаль (донна частина) та пелагіаль (водна маса віддалена від берега та дна). Кожна з них є неповторною і має індивідуальні риси.

Розглянувши взаємодію та взаємовплив озерних природно-аквальних комплексів ми встановили, що озеро це складна система. Ми охарактеризували функціонування біотичних та абіотичних компонентів. Але ці дві групи складових тісно взаємодіють між собою. Якщо річки -- канали по переміщенню речовини, то озера, що мають сповільнений водообмін, служать акумуляторами мінеральної і органічної речовини. Акумуляція речовини грає важливу роль в еволюції озерних ландшафтів. Завдяки цьому проявляється життєвий цикл озер, який складають юність, зрілість, старість, смерть (болото).

Розробивши класифікацію ми вияснили, що на планеті є багато різноманітних озер. Кожний визначений нами тип є індивідуальним і неповторним. Окрім типології озер, наша класифікація містить ще й їх кількісне розповсюдження. Так, наприклад, озерність території колишнього СРСР складає 2,2%. На 1000 кмІ в середньому доводиться 127 озер; 99% всього числа озер доводиться на малі, площею менше 1 кмІ. Середні і великі озера з площею дзеркала більше 1 кмІ поширено вельми нерівномірно. Більше всього їх (13 на 1000 кмІ) в Яноіндигірській низовині, потім на Кольському півострові, на півночі Західного Сибіру і на північному заході європейської території. Загалом для всієї території на 1000 кмІ доводиться два середні озера.

Але попри широкий спектр критеріїв класифікації все ж невдалось віднести такі озера як Байкал та Каспійське море до жодного типу.

озерний природний аквальний краєзнавчий

Розділ 3. ГЕОГРАФІЧНО-КРАЄЗНАВЧИЙ ПІДХІД ДО ВИВЧЕННЯ ОЗЕРНИХ ПАК

У кожній загальноосвітній школі є такий предмет як географія. На відміну від ряду інших дисциплін, географія відзначається об'ємністю матеріалу. Предмет насичений емпіричними та теоретичними знаннями, а саме: номенклатура, причинно-наслідкові зв'язки, поняття тощо.

Поряд з цією насиченою програмою, перед кожним вчителем-предметником стоїть проблема часу. Яким би не був розумний вчитель все вивчити на уроці разом з дітьми він не може. Тому, часто вчителі вибирають найнеобхідніше для вивчення на уроці.

Іншим шляхом для вчителя може бути більш докладне вивчення тем на позакласних заходах та гуртках. У більшості шкіл, раз на тиждень є класна година на якій можна наверстати той матеріал, який був упущений на уроці. Часто вчителі географії проводять ці позакласні заходи так, щоб вони відрізнялись від звичайного уроку. Наприклад - гра-вікторина, урок-подорож, урок-дослідження тощо. Найпоширенішим є проста цікава розповідь, у нашому випадку може бути розповідь про незвичайні озера Землі.

Ще одним альтернативним варіантом є поглиблене вивчення деяких тем під час відпочинку дітей у літніх таборах. Це не обов'язково ті табори відпочинку що за містом. Часто при школах, особливо для дітей молодшого і середнього віку організовуються літні табори під час відвідування яких проводяться різноманітні екскурсії, цікаві дослідження та багато інших заходів. Наприклад вивчення Рідного краю, географічні дослідження з якоїсь вузької теми тощо.

Враховуючи усе вище сказане, ми вирішили дослідити усі можливі способи вивчення озерних природно-аквальних комплексів у шкільному курсі та поза його межами. Тому, давайте ознайомимось яким чином можна вивчати дану тему на: уроках географії, позакласних заходах та під час перебування дітей у літніх таборах відпочинку при школі. При цьому ми намагатимемось виділити усю специфіку того, чи іншого виду роботи з дітьми.

3.1. Вивчення озерних ПАК у шкільному курсі географії

Перш ніж перейти до вивчення озер на уроках географії, треба розібратись із порядком їх вивчення у шкільному курсі та кількістю часу, який на це відводиться. Головним чином це визначено у шкільній програмі. Давайте ознайомимось з нею поближче.

Розглянута нами навчальна програма з географії розроблена на основі положень Державного стандарту базової і повної середньої освіти, згідно з яким шкільна географічна освіта є складовою освітньої галузі “Природознавство”. Загальноосвітня цінність шкільної географії полягає у формуванні світоглядного розуміння природи Землі, її географічної оболонки як природного та природно-техногенного середовища, в якому протікає життя людини.

Структура і зміст програми з географії базуються на принципах неперервності й наступності шкільної географічної освіти, її інтеграції на основі внутрішньопредметних зв'язків, гуманізації, гуманітаризації, диференціації навчального матеріалу в залежності від вікових можливостей учнів, практичної спрямованості. В програмі знайшли відображення наскрізні для шкільної географії змістові лінії, зазначені в Державному стандарті. Так ми прослідкували, що ще починаючи з молодших класів знання дітей з тем (як наприклад нашої) постійно розширюються з року-в-рік.

Елементи географічних знань учні отримують у початковій школі. Поглиблення цих знань відбувається в 5-му класі під час вивчення пропедевтичного курсу “Природознавство”, в якому на доступному для учнів рівні формуються початкові уявлення про Всесвіт, Землю як планету Сонячної системи, про складові середовища життя людини. Так, у дітей на цьому рівні формуються уявлення про озера різними шляхами: яскрава розповідь вчителя, залучення власного досвіду дітей та посилання вчитнля до різних наукових фільмів та передач тощо [15].

“Загальна географія” (6-й клас) здійснює перехід від пропедевтичного курсу “Природознавство” до систематичних курсів географії та водночас стає основою для їх подальшого вивчення. Його основними завданнями є знайомство з географією як наукою, з процесами, що відбуваються в оболонках земної кулі як складових географічної оболонки, формування знань про існуючі в природі взаємозв'язки й закономірності та особистісно значущих вмінь щодо роботи з планом, картою, визначення місцеположення географічних об'єктів.

Початковий курс географії є основою системи природничо-географічної освіти і включає велику кількість інформації. Однією з частин цього курсу є вивчення гідросфери, якої стосується цікава нам тема - озера. Сюди відносяться знання про методи їх дослідження, планетарні закономірності, про основні його компоненти як природного комплексу та взаємозв'язки між ними.

У курсі “Географія материків і океанів” (7-й клас) основну увагу зосереджено на вивченні фізико-географічних умов материків і океанів як цілісних природних систем. Одночасно розширюються знання про географічну оболонку та її компоненти.

Так під час вивчення материків та їх окремих регіонів відводиться місце і для вивчення озер. У алгоритмі вивчення материків і фізико-географічних виділяється пункт “поверхневі води”, у складі якого вивчаються і озера. Під час вивчення у дітей формується розуміння елементарних зв'язків між компонентами озера. Учні отримують знання про їх просторову неоднорідність.

У 8-му класі вивчається курс “Фізична географія України”. Він є завершальним для шкільної природничо-географічної освіти, тому значна увага під час його викладання приділяється, крім вивчення нових понять і закономірностей, поглибленню й узагальненню теоретичних знань з фізичної географії.

Зміст курсу представлений такими розділами: “Україна та її географічні дослідження”, “Загальна характеристика природних умов і природних ресурсів України”, “Ландшафти і фізико-географічне районування”, “Використання природних умов і природних ресурсів та їх охорона”. Кожний з цих розділів більшою чи меншою мірою торкається знань про озера України.

У 9-му класі вивчається курс “Економічна і соціальна географія України”, в якому розкриваються питання населення і трудових ресурсів держави, розвитку і розмiщення господарства. Курсу географії України в 9-му класі відводиться роль завершального для основної та пропедевтичного для старшої школи. Тобто він мало торкається нашої теми, але подекуди озера можна пов'язати з окремими розділами, як наприклад з господарством.

У програмі кожного класу передбачено засвоєння певної кількості назв географічних об'єктів. Окремі назви (рівнин, гір, озер, морів тощо) повторюються в програмі, проте це не означає, що при повторенні будь-якого об'єкта слід обмежитися лише показом його на карті. Так наприклад, у кожному курсі уявлення про озеро (яке вивчали раніше) необхідно доповнювати новими характерними рисами і таким чином розширювати та поглиблювати знання учнів про нього.

Отже, ми коротко розглянули шлях вивчення озер у школі від початкових класів до 9-го класу. Давайте переглянемо докладніше.

У 6-му класі, під час вивчення курсу “Загальна географія”, в розділі ІІІ, тема 3 - Гідросфера діти зустрічаються з озерами. На тему гідросфера відводиться 12 годин. На ці години відводиться величезний об'єм навчального матеріалу. Не великою його частинкою є озера, озерні улоговини та їх утворення. Після вивчення теми діти мають знати поняття “озеро”, вміти знаходити на карті найбільші озера Землі та визначати їх географічні координати.

У 7-му класі, під час вивчення курсу “фізична географія материків та океанів”, в розділі ІІ, у кожній темі розглядаются поверхневі води. Тут по кожному материку діти знайомляться з найбільшими озерами. Окрім звичайної номенклатури діти вивчають озера як природні комплекси. Природа озер пов'язується з утворенням улоговини, кліматом, режимом, живими організмами тощо. Але недоліком є те, що за програмою не розраховано окремих годин на вивчення озер.

У 8-му класі, під час вивчення курсу “фізична географія України”, у розділі ІІ - загальна характеристика природних умов та ресурсів України, темі 6 - поверхневі води діти знайомляться з озерами України. На поверхневі води відводиться 5 годин. Тут діти мають навчитись показувати на картах озера, характеризувати їх найсуттєвіші риси, та описувати озера України як природні комплекси. На вивчення озер тут відводиться достатньо часу і за певного рівня професійності педагога можна досягти непоганих результатів.

На додаток до цього, у 8-му класі діти зустрічаються з озерами під час вивчення природних зон України, Карпатами та Кримськими горами.

У 9-му класі, як вже зазначалось, учні майже не стикаються з озерами. Лише під час ознайомлення з впливом промисловості на природу, та використанням водойм у виробництві.

Під час вивчення озер у шкільному курсі географії, найчастіше через брак часу вчителі обирають пояснювально-ілюстративний метод. Але через ненадання достатньої уваги цим водоймам, у дітей складаються лише емпіричні знання. Тобто упускаються причинно-наслідкові зв'язки, озера не розглядаються як природні комплекси, тому як наслідок занижується їх значимість у географічному середовищі.

Діти можуть набувати знання не лише під час відвідування уроків. Майже у всіх школах раз на тиждень проводиться класна година, також організовуються різноманітні гуртки. Це є додатковою можливістю для вчителя донести до дітей ті знання, з якими він не встиг їх ознайомити на уроці.

Так, наприклад, у школі може бути створений спеціальний географічний, або навіть озерознавчий гурток. Таким чином вчитель разом з дітьми шукають цікаву інформацію, діляться нею, розбирають цікаві для них теми. В ідеалі це відбувається у формі інтерактивного навчання [13].

Повернемось до класної години. Ми пропонуємо розроблений нами фрагмент розповіді для позакласного заходу. Розроблена нами розповідь розрахована більшою мірою для 6-7 класів.

Фрагмент розповіді “Кольорові озера”

Ви, напевно, звернули увагу, що в географічних назвах широко використовуються різноманітні кольори. Це і недивно: подивишся на карту тієї або іншої місцевості, того або іншого географічного об'єкту і відразу ж уявиш собі їх типові риси. Та і самі географічні назви підкреслюють характерні особливості певних об'єктів. Наприклад, Біле, Чорне, Жовте, Червоне море, гора Білуха і тому подібне.

Деякі географічні назви хоч і іншомовного походження, але в перекладі теж означають колір. Наприклад, мис Кабо Верде в Африці означає 'Мис Зелений', острів Гренландія - 'Зелена країна', гори Шварцвальд, з яких бере початок річка Дунай, - 'Чорний ліс', гори Каратау в Середній Азії - 'Чорні гори', гора Монблан в Альпах - 'Біла гора', річки Хуанхе в Китаї і Сарису в Середній Азії - 'жовті', а Сонгкой у В'єтнамі, Ред-Рівер і Колорадо в США - 'червоні' річки і тому подібне.

Але особливо багато на географічній карті так званих 'кольорових' озер. Озера ці дійсно мають найрізноманітніші, незвичайні відтінки води: червоний, малиновий, синьо-зелений, блакитний, жовтий, білий і навіть чорний.

'Царицею озер' за дивовижну живописність назвав народний поет Азербайджану Самед Вургун озеро Гек-гель (тобто 'Блакитне озеро'), яке розташоване на висоті 1576 м в Асгунській ущелині. Невелике за площею (0,8 кв. км.), але достатньо глибоке (93 м), воно широко відоме яскраво-блакитним кольором. Так забарвлюють його води солі різних мінералів і велику кількість сірководня, яким забезпечують його численні струмки.

Багато на земній кулі білих озер. Тільки у Росії назву 'Біле' мають до 20 озер. Багато їх розкинулися серед лісів і численних річок і озер Вологодської області і є нині частиною Волго-балтійського водного шляху. Здавалося б, озеро як озеро, але коли на його досить великому водному дзеркалі, площею 1125 кв. км., вітер здіймає хвилі, воно як би покривається білими баранцями. Адже в цей час, розмиваючи глинисті береги озера, вода набуває білястого кольору. Біле озеро є й в Україні (Рівненська область).

Поблизу Астрахані розташовані 'малинові' озера. Вони відрізняються не тільки кольором, але і незвичайним, схожим на малиновий, ароматом. Саме тому колись сіль, яка видобувалася з цих озер в кількості 100 пудів щорічно, вважалася найкращою і поставлялася виключно до столу імператриці Катерини II. Забарвлена в блідо-рожевий або оранжевий колір, який, втім, на сонці скоро зникав, вона зберігала стійкий аромат малини або фіалки. Такі властивості солі цих озер пояснюються наявністю в їх водах дрібних солелюбивих червоних рачків-артемій. Відмираючи і розкладаючись, саме вони і додають солі неповторні запахи. Ці рачки є улюбленими ласощами фламінго.

Дана розповідь є одним із багаточисельних варіантів. Можна розробити розповідь про озера на найрізноманітнішу тему. Наприклад, найнезвичайніші озера світу, озера-термоси, озера-кочівники, озера-рекордсмени тощо. По ходу заходу можна, щоб діти заповнювали таблиці, наприклад таблицю-план характеристики озер. (Додаток П)

Важливо, щоб у процесі розповіді вчитель акцентував увагу дітей на зв'язки компонентів озера. Наприклад, розповідаючи про озеро Біле, слід звернути увагу дітей на те, що вода набуває білого кольору внаслідок розмитих порід на узбережжі. Слід звернути увагу на те, що це впливає на хімічний склад води, на зміну конфігурації озера та на ряд інших показників. Аналогічно треба вести розповідь і про малинові, і про озеро Гек-гель.

Цей же самий фрагмент можна провести у формі бесіди. Так заздалегідь треба роздати дітям завдання. Наприклад поділити дітей на групи по 5-6 чоловік і кожній дати по одному озеру. Діти підготовують матеріал, а потім на заході чи навіть на уроці виступають зі своїми повідомленнями. Важливим елементом у цьому випадку є обговорення. Діти з допомогою вчителя мають розібратись з цими «озерними загадками». А вчитель у свою чергу має постійно підводити учнів до того, що розглянуті озера набувають таких цікавих рис шляхом взаємодії усіх його компонентів.

Ще з радянських часів діти нашої країни полюбляють влітку їздити до літніх оздоровчих таборів. Даного виду заклади облаштовані як у самих містах (при школах), так і поза їх межами.

Під час перебування дітей у таборах, можна залучити дітей до вивчення озер. Цей спосіб цікавий тим, що діти перебувають у безпосередньому контакті з озером. Тобто об'єкт вивчення не є чимось абстрактним, а реальною водоймою яку можна побачити на власні очі, відчути на дотик. Це у свою чергу підвищить інтерес до вивчення і, як наслідок, покращить засвоєння матеріалу.

Так, вчитель (вихователь чи вожатий) має організувати групу дітей, розподілити обов'язки, скласти план роботи, знайти необхідне обладнання. Під час такого типу діяльності використовується дослідницький метод - найвища сходинка за класифікацією методів Лернера і Скаткіна.

Оскільки період перебування дітей у таборах недовготривалий, то діти не зможуть провести якісь “надзвичайні” дослідження. Але намалювати план озера, його профіль (якщо є човен), описати живий світ, зміну температури протягом доби і зміни, описати склад порід з яких складені береги діти можуть.

Роль вчителя у цих дослідженнях - організуюча. Він не повинен втручатися без причини, хіба що діти схиблять у розрахунках, вимірах чи побудові планів. У такому разі вчитель має корегувати і направляти роботу у правильному руслі. Також вчитель має виконувати інформативну функцію - якщо якісь знання неможливо набути у ході дослідження (хімічний склад, термічний режим, зміна температури з глибиною тощо), то вчитель має надати якнайбільше інформації, щоб діти змогли уявити комплексну картину озера [14].

Ці дослідження мають вестись на протязі деякого часу, а краще на протязі всієї зміни. Кожний день, ввечері група має збиратись і підсумовувати набуті дані. На цих вечорах головне завдання вчителя - акцентувати увагу дітей на виявлених зв'язках компонентів озера.

Перед початком досліджень вчитель має провести детальний інструктаж. Важливим є розподіл обов'язків, щоб кожний був відповідальний за ту чи іншу частину роботи. Прикладом обов'язків можуть бути наступні: відповідальний за компас, відповідальний за термометр, за малювання плану та профілю, за опис живої природи, за систематизацію даних тощо. Обов'язки можуть бути найрізноманітнішими, головне щоб кожний був залучений до роботи. Так діти побувають у шкурі дослідника, що має викликати неабиякий ентузіазм, а від цього залежить ефективність дослідження та засвоєння знань [20].

3.2 Змістове забезпечення краєзнавчого підходу до вивчення озерних ПАК

Озеро це складна система. Охарактеризувавши раніше функціонування біотичних та абіотичних компонентів показало, що ці дві групи складових тісно взаємодіють між собою. Якщо річки -- канали по переміщенню речовини, то озера, що мають сповільнений водообмін, служать акумуляторами мінеральної і органічної речовини. Тому перейдемо ближче до озер України і Полтавщини. У наше дослідження ми включили і деякі ставки. Хоч вони і були утворені не природним шляхом, але існують і функціонують як природно-аквальні комплекси. Та нами не розглядались ті, які зазнають постійного впливу людини [1].

Великим природним багатством України є її озера. На території нашої держави є 6904 озера розміром від однго і більше квадратних кілометрів. Загальна їх площа становить 61,72 тис. кмІ, обсяг води -- 9,69 млрд кубічних метрів. Найбільші природні озера України це Світязь (275 кмІ) у Волинській області та розташовані поряд нього Пулемецьке і Турівське. Вони знаходяться у басейні Західного Бугу. В заплаві Прип'яті теж є великі озера Біле і Оріхівське, в басейні Уборті -- Корма. На сході країни в басейні Казенного Торця (притока Сіверського Дінця) розміщується Кучурганський лиман та три невеликих солоних озера -- Раннє, Сліпке і Вейсове.

Вода і грязі солоних озер використовуються для лікування деяких хвороб. Таких озер багато в Голопристанському районі Херсонської області, та узбережжях Чорного і Азовського морів, у Криму, в пониззі Дунаю. Втратили зв'язок з морем і перетворилися на озера Хаджибейський і Куяльницький лимани в Одеській області. Чимало невеликих, але глибоких з чистою водою озер можна зустріти в Карпатах. Мальовничі береги цих гірських озер -- чудове місце для відпочинку. З озер Карпат найбільш відоме Синєвирське (Синєвир). (Додаток Р)

Кількість озер, їх розміри, водний і біологічний режим пов'язані з походженням і положенням в певній природній зоні України. Так, нами було вирішено, розглянути найпоширеніші за походженням озера України а саме річкові, провальні, карстові і просадочні, лиманні, льодовикові і загатні [3].

Річкові озера утворилися в ерозійних пониженнях заплави, переважно в старицях - відокремлених від сучасного русла його стародавніх ділянках. Живлення річкових озер здійснюється в основному під час весняних паводків і при інтенсивних зливових дощах. Значна кількість озер була в заплаві Дніпра, але тепер вони затоплені водосховищами Дніпровського каскаду. Особливо багато озер в басейнах річок лісової зони (на Поліссі), вони також зустрічаються в долинах річок степової і лісостепової зон. Прикладом таких озер можна назвати такі прісні водойми: Ялпуг, Кагул, Кугурлуй, Катлабух, Китай, Кучурганський лиман, Картал (Орлівка), Біле, Путрине (Одеської області), Лиман (Харківської області), Турське, Біле, Любязь, Волянське (Волинської області), Опастовецьке (Хмельницької області), Нобель, Біле (Рівненської області), Глухий лиман (Херсонської області).

Провальні, карстові і просадочні озера займають улоговини, що виникли унаслідок вимивання розчинних гірських порід (вапняків, доломіту, крейди, гіпсу, кам'яної солі) і осідання земної поверхні при вимиванні і винесенні дрібних фракцій з пористих нерозчинних порід. До цього типу відносяться найглибші озера України - Світязь (58,4 м, басейн Західного Бугу) і Сомине (56,9 м, басейн Віжевки - притоки Прип'яті), розташовані на Поліссі. Сюди ж відносяться ряд озер Волинської області, що менші за Світязь: Пулемецьке, Луки, Люцимир та інші.

Лиманні озера - це відокремлені частини морських заток, бухт і пригирлових ділянок річок. Вони утворилися під час морських трансгресій (наступу моря), коли знижені ділянки суші і гирлові ділянки річкових долин були затоплені його водами. При подальшому відступі (пониженні рівня) моря в результаті хвилеприбійної діяльності затоплені ділянки були відокремлені від моря пісчано-ракушняковими косами-пересипами. Це такі озера як Новомихайлівське, Устричне, Сасик (Кундук), Шагани, Алібей, Хаджибейський лиман, Кучурганський лиман, Куяльницький лиман та багато інших.

Льодовикові озера є результатом діяльності льодовиків. На Поліссі льодовикові озера є результатом діяльності материкових льодовиків, а у Карпатах - гірських. Льодовикові озерні улоговини утворилися в тих районах земної кулі, де відбувалося переміщення льодовиків у порівняно недалекому минулому. Вони, виорюючи пухкі породи, сформували велику кількість знижень земної поверхні у північних районах України. На багатьох із них після відступу льодовика утворилися мальовничі озера. Є такі озера й у гірських масивах, де існувало гірське зледеніння. До них, зокрема, належать озера Несамовите та Бребенескул в Українських Карпатах. Також сюди відносяться Остров'янське озеро (Волинської області), Брецкул, Верхнє (Закарпаття).

Тісно з діяльністю льодовиків пов'язані загатні озера. У горах, де є льодовики (а для України де були), зустрічається безліч гірських озер, і багато хто з них належить до загатних. При таненні біля краю льодовика утворюється кінцева морена, тобто вали з каменів, піску і глини. Моренні вали, загачувавши долини, сприяють виникненню загатних озер. Іноді в гірській долині можна спостерігати ланцюжок загатних озер, розташованих у вигляді сходинок, що указує на послідовний відступ краю льодовика, що займав гірську долину [10, c. 34].

Як правило, моренні загатні озера невеликі, витягнуті в довжину, але досить глибокі - 10-20 м і більше. Ці озера недовговічні. Звичайно вони спускаються річками або заповнюються наносами льодовикових річок.

Також до загатних озер відносяться ті, котрі виникли в горах, коли під час землетрусів траплялися перекриття річок завалами або потоками лави. Таким чином утворювалась природна гребля, яка й забезпечила накопичення води. Так утворилися українські мальовничі озера Мертве (Журавлине) та Синевир. Ці озера часто ще називають обвально-завальними. Вони поширені в Українських Карпатах.

Давайте розглянемо кілька озерних природно-аквальних комплексів на території України, які мають різний характер походження та функціонування. Будемо розглядати озера по районам: Волинське Полісся, Зона Лісостепу, Зона Степу, Карпати і Крим.

У Шацькому національному парку розташовано 22 озера, що займають п'яту частину його площі. Більшість з них водно-льодовикового походження і є наслідком дніпровського заледеніння, що існувало 150-200 тис. років тому. Найбільш крупні озера парку (Світязь, Пулемецьке і Пісочне) мають карстове походження. Живописне і найглибше в країні озеро Світязь - природна визначна пам'ятка не тільки Волині, але і всієї України (Рис 3.1).

Рис. 3.1 Шацькі озера [65]

Озера Волинського Полісся мають різноманітне походження і грають важливу роль в природному середовищі регіону. Найбільше озеро Українського Полісся - Світязь розташоване у Волинській області. Його площа складає 27,5 км², довжина - 9,3 км., ширина - 4,8 км., протяжність берегової лінії - 30,2 км. В середньому глибина озера складає 7 м, максимальна - 58,4 м, а об'єм води - в 190,7 млн. м³. Це типове карстове озеро, що утворилося в розчинних крейдяних мергелях і вапняках, що накопичилися тут близько 90 млн. років тому. Береги озера низькі, піщані, є невеликі затоки і острів площею близько 7 га. Живиться озеро підземними водами і атмосферними опадами. У мілководній частині ростуть очерет, рогоза, осока і інші рослини. Світязьська вода - прекрасне місце існування для багатьох видів риб - судака і сазана, вугра і ляща, щуки і окуня.(Додаток С)

Найбільшим, серед озер Волинського Полісся, що мають річкове походження, є Турське, розташоване в Ратнівському районі. Його площа складає близько 13,0 км², середня глибина - 1,2 м, а протяжність берегової лінії - 17,2 км. Воно знаходиться на заплаві верхньої течії р. Прип'ять, має змішане (підземні і атмосферні води) живлення і низькі заболочені береги.

Прикладом природних водоймищ льодовикового походження є озеро Лука (площа - 1,35 кмІ, глибина - до 10 м), також розташоване в Ратнівському районі. Серед інших озер Волинського Полісся значні площі займають Люцемир, Любязь, Пісочне і деякі інші [41, c. 100-103].

Озер у лісостепу дуже мало. Вони є у заплавах великих лівих приток Дніпра. Численні озера-стариці, які колись були в заплаві самого Дніпра, залиті водами Каховського та Кременчуцького водосховищ. Брак природних водойм компенсується ставками, які створені біля багатьох населених пунктів.

Зараз у лісостепу дуже багато озер-стариць. Більшість з них не мають назви або називаються за прилеглим населеним пунктом. Русла річок не передбачувані. Вони утворюють численні закрути у вигляді дуг і підков. Переміщуючись по широкому дну долини, річка формує нове русло, а ділянки старих, втрачаючи зв'язок з новим, перетворюються в озера-стариці (їх ще називають заплавними) - невеликі і мілководні. Їх життя тісно пов'язане з водним режимом річки. З висоти заплавні озера виглядають як підкови, розкидані за течією річки. Чим старша річка, тим вона багатша такими підковами [23, c. 67-68].

Однією із цікавих водойм лісостепу є озеро Шелеховське. Це гідрологічна пам'ятка природи загальнодержавного значення -- рідкісне по красі і прозорості озеро, розташоване в с. Межиріччя Лебединського району Сумської області.

Озеро має давню історію. На думку учених, воно утворилося ще в часи льодовикового періоду. Воно таке ж стародавнє як озера Байкал, Ладозьке, Онежське і озеро Вікторія. Громадні зрушення гори загородили дорогу талим водам і створили крижану водну чашу площею в 7 гектарів. До сьогоднішнього дня озеро не втратило того холоду, що отримало від льодовика у спадок. З висоти пташиного польоту Шелеховськоє озеро схоже на розігнуту підкову.

Саме озеро невелике. Його довжина 0,7 км, ширина - 0,05 - 0,1 км. Має площу 0,07 км квадратних. Озеро не має впадаючих річок. Але з нього бере початок невеличка річечка.

З південного боку на дні озера багато мулу. Тут переважає червоний карась, в'юн. Найчисленніший в озері -- річковий рак. Північна сторона озера, до якої пробивається безліч джерел, зветься Гузирем. Там багато чистоводної риби: є окуні, щуки, линок. (Додаток Т)

Найбільше озеро лісостепу на Лівобережній Україні розташоване в заплаві Сіверського Дінця на території Змієвського району Харківської області. У природному стані довжина озера складала 7,5 км., площа - 16 кмІ, а середня глибина - 2 м. Після спорудження Змієвської електростанції улоговина озера зазнала значних змін і використовується як ставок-охолоджувач електростанції. Дно озера піщане, замулене, а низькі береги місцями заваловані. Взимку Лиман замерзає майже за всією площею, окрім ділянок циркуляції теплих вод станції [41, c. 120-122].

У степу є багато прісних і солоних озер. Солоність води озер, розміщених на півночі Криму, дуже висока і становить 212%, причому влітку вона вища, ніж узимку. Тут розміщені Красне, Кияцьке, Кирлеуцьке, Старе, Айгульське та інші озера. Солоність води в Айгульському озері влітку становить аж 320%. У степовому Криму солоні озера також є в районі Каламітської затоки, Керченського півострова. Солоноводними є також Хаджибейський і Куяльницький лимани поблизу Одеси, Тилігульський -- на прикордонні Одеської і Миколаївської областей та ін.

У степовій зоні країни в пониззях Дунаю на території Одеської області розташовані найбільші озера України. Найбільше з них - Ялпуг є затопленою ділянкою пригирлової частини заплави однойменної річки в межах Болградського, Ізмаїльського і Ренійського районів. Улоговина озера має подовжену форму (властиву озерам лиманового типу) завдовжки 39 км., шириною до 5 км., площею в 149 кмІ і середній глибині до 2 м. Східні і західні береги переважно підвищені і розчленовані ярами, а південні - пологі і піщані. Живиться озеро за рахунок річки Ялпуг, водного обміну з озером Кугурлуй, з яким в південній частині сполучене протокою. Береги поросли очеретом і рогозом, в озері поширені водорості і інша водна рослинність, налічується до 40 видів риб.

До степових озер відносяться також Перекопські озера -- група солоних озер у Красноперекопському районі АР Крим , на південний схід від Перекопського перешийка [41, c. 130-132].

Майже всі озера мають неправильну овально-довгасту форми, витягнуті в напрямку з північного заходу на південний схід, виключаючи озеро Пусурман, витягнуте у широтному напрямку. Південні частини озерних улоговин дещо звужені, мілководні, північні -- більш розширені і місцями глибоководні. На озерах Кирлінське і Айгульске багато островів. Рівні всіх озер нижче рівня Чорного моря. Власні водозбори озер невеликі, лише в Айгульске впадає річка Істочна з річищем близько 105 кмІ. Основне поповнення озер відбувається за рахунок підземних вод, до деяких скидають колекторно-дренажні води. Ізольованість цих озер від моря призвела до того, що концентрація солей у воді стала вищою океанічної. Більшість озер цієї групи самоосадові, в них майже щорічно відбувається природне осідання кухонної солі.

Невеликі гірські, живописні озера зустрічаються в Українських Карпатах, переважно в Закарпатській області, де їх налічується 137, а сумарна площа водного дзеркала складає 3,69 кмІ. Найбільш відоме озеро Синевир, яке знаходиться в Міжгірському районі на абсолютній висоті 989 м. Воно входить до складу Синевирського національного природного парку. Це найвідоміше озеро в Україні обвально-завального типу, що живиться як атмосферними опадами, так і підземними водами. Мінлива площа озера складає близько 0,07 кмІ, переважаючі глибини - 16-17 м, а максимальні досягають 24 м. У озері водяться форель і інші види риб.

Гірське озеро Бребенеськул знаходиться в Рахівському районі Закарпатської області в межах гірського масиву Чорногора на висоті 1801 м. Воно має льодовикове походження. Довжина озера складає 134 м, ширина коливається від 28 до 44 м, а глибина - 2,8 м. Оточене крутими скелястими берегами озеро живиться атмосферними опадами і підземними водами [41, c. 140].

У Кримських горах, що сформувалися з верхньокрейдяних (віком близько 70 млн. років) схильних до розмиву порід, зустрічаються переважно крихітні озера карстового походження.

Так, біля північної межі Кримського заповідника розміщено кілька невеликих мальовничих озер в долині річки Бордак. Всі вони є представниками озер карстового походження. Їхня улоговина складена легкорозчинними крейдовими породами, що значно вплинуло на хімічний склад їхньої води. Живляться озера переважно дощовими водами, а снігове живлення складає приблизно 1/5 частину. Взагалі, рівень озер значно коливається впродовж року, через значну залежність від атмосферних опадів. Деякі з них підживлює річка, але та також значно залежить від кількості опадів. Серед представників живої природи даних водойм немає великого різноманіття. Але можна зустріти цікавих представників тваринного та рослинного світу, котрі нехарактерні для інших регіонів України.

Як ми вже згадували, озера являють собою своєрідні аквальні природні комплекси. Вони мають свої гідрологічні, геоморфологічні, мікрокліматичні та біотичні особливості. Кількість озер, їх розміри, водний і біологічний режим пов'язані з походженням і становищем у певній природній зоні України. Оскільки, більша частина території Полтавської області знаходиться у лісостеповій зоні, то й тутешні озера матимуть ознаки притаманні озерам лісостепу.

Брак природних водойм компенсується ставками, які створені біля багатьох населених пунктів. Вони теж будуть включатися у наше дослідження. Хоч ставки і створені за участю людини, та всеодно на протязі свого існування вони функціонують та взаємодіють з навколишніми природними комплексами як звичайні природно-аквальні комплекси.

Озера, що зустрічаються на Полтавщині, невеликі і мають характер або болотистої водної поверхні, простягання якої влітку значно зменшується, або ж справжніх озер з більш постійним контуром берегів. Взагалі в Полтавській області є представники кількох різних типів озер. Але ми розглядали найбільш поширені типи озер. Як вже відомо, з діяльністю річок пов'язані походження озерних улоговин. Серед озер Полтавської області найчастіше зустрічаються ті, що були утворені внаслідок діяльності річок.

Тут переважають невеликі озера з площею водного дзеркала від 0,1 до 5 кв.км. Найбільше їх в Оржицькому - 57 озер (загальною площею 252 га) та в Семенівському районах - 32 озера (площею 246 га). На річці Сула розташовується найбільше заплавне озеро - Малий Лиман з площею водного дзеркала 4,6 кв.км.

Отже, більшість озер Полтавської області за походженням поділяються на два типи:

1. заплавні (старі русла річок);

2. плеса пересихаючих річок (поширені в басейні Сули та Хоролу).

Русла річок не передбачувані. Вони утворюють численні закрути у вигляді дуг і підков. Переміщуючись по широкому дну долини, річка формує нове русло, а ділянки старих, втрачаючи зв'язок з новим, перетворюються в озера-стариці (їх ще називають заплавними) - невеликі і мілководні. Такі озера відіграють роль своєрідних розплідників, де підростає молодь риб.

У Полтавській облатсі дуже багато представників заплавних озер. Особливо їх багато на річках Сула й Оржиця. Трохи менше їх на Пслі та Ворсклі.

Цікавим прикладом такого типу озерних ПАК є озеро Киянівське. Воно розташоване у старому руслі річки Ворскла, у Новосанжарському районі між селами Кунцеве та Ганжі. Сама водойма невелика. Площа водного дзеркала складає приблизно 0,3-0,4 кмІ.

Живиться переважно за рахунок річки Ворскла під час весняних повеней і літніх паводків. Значну роль у живлені відіграють талі снігові та підземні води. Дощове живлення також має місце, але його значення значно менше.

Тепловий баланс Киянівського починаючи з весни і до кінця літа позитивний, тобто водойма одержує тепла більше, ніж втрачає. З осені до весни тепловий баланс від'ємний.

У мілководній частині озера ростуть очерет, рогоза, осока. Є багато вищих водоростей, бактерій, зелених водоростей. У кінці серпня часто інтенсивно розмножуються синьо-зелені водорості. Велика кількість фіто- та зоопланктону, що є харчовою базою для інших жителів водойми. Тут мешкають раки, водяні пацюки, риби (краснопірка, карась золотий, сазан, окунь та ін).

Взагалі всі озера заплавного типу на Полтавщині дуже подібні за своєю природою. І надані нами вище характериститки є притаманними для більшості з них. Але є, звісно, одиничні заплавні озера, що за своїми характеристиками не схожі на більшість і вирізняються.

Тепер розглянемо другий тип найпоширеніших озер Полтавської області. За деяких умов, а особливо сухого клімату на місці русел річок можуть утворюватись плесові озера. Вони являють собою ланцюжки озер, що тягнуться на десятки і сотні кілометрів. Такий тип озерних природно-аквальних комплексів існує нетривалий час. Можна сказати, що це сезонні озера. Як тільки річка знову починає отримувати воду, всі плеса з'єднуються і утворюють єдину водойму - річку [6].

На великих річках, таких як Ворскла, Сула, Псел, а тим паче Дніпро дуже рідко можна зустріти плесові озера. Лише у найпосушливіші роки тут утворюються такі водойми. Інша справа це невеликі річки-притоки, на яких практично кожний рік у найжаркіші місяці виникають озера-плеса.

Найбільше водойм даного типу на Полтавщині зосереджено в басейнах річок Сули і Хоролу. Це невеликі озерця з площею водного дзеркала 0,1-0,5 кмІ. За усіма характеристиками, окрім походження, вони схожі з заплавними озерами-старицями. Тому ми, відразу перейдемо до характеристики одного з плес.

На річці Хорол біля села Тройняки Семенівського району майже кожний рік у кінці Липня або у Серпні утворюється плесове озеро. Його розмір невеликий приблизно 0,1 кмІ. Існує воно не довго і у вересні воно зникає.

Живиться озеро переважно від підземних джерел та за рахунок річки. Менше озеро отримує води від дощів. А снігове живлення відсутнє, через те, що воно існує в основному влітку.

Тепловий баланс озера позитивний. За час свого існування воно отримує більше тепла, ніж втрачає. У роки, коли озеро існує аж до кінця вересня-початку жовтня, воно має від'ємний тепловий баланс.

Представники живого світу мало чим відрізняються від усіх інших на річках та озерах Полтавської області. У мілководній частині озера ростуть очерет, рогоза, осока. Є багато вищих водоростей, бактерій, зелених водоростей. Велика кількість фіто- та зоопланктону, що є харчовою базою для інших жителів водойми. Риби найчастіше зосереджуються біля дна. Це зумовлено тим, що верхні та середні шари води сильно прогріті. Лише у нічний час вони переміщуються у верхню частину водойми.

Отже, ми виявили найпоширеніші за походженням типи озер України а саме: річкові, провальні, карстові і просадочні, лиманні, льодовикові і загатні. Нами було поділено територію України на озерні регіони і охарактеризовано їхніх представників. Для кожного з регіонів притаманні озерні природно-аквальні комплекси різного типу. Також ми переглянули озера Полтавської області і виявилось, що тут найпоширенішими типами є заплавні і плесові озера. Тому й природа озерних ПАК напряму залежить від річок, на яких вони розташовані. Переглянувши озера України і Полтавщини ми встановили, що усі їхні природні компоненти тісно пов'язані між собою і впливають один-на-одного. Так, походження озер, живі організми, термічний режим, циркуляція води впливають на хімічний склад. Який у свою чергу теж регулює ряд показників. Озера, одночасно впливають і залежать від оточуючих природних комплексів.

Отриманні нами знання про озера можуть бути змістовим забезпеченням краєзнавчого підходу до їх вивчення. Тому ми розглянули найрізноманітніші шляхи вивчення озер у шкільному курсі географії та поза його межами. Форми вивчення можуть бути найрізноманітнішими. Ми підтвердили той факт, що діти можуть набувати знання не лише на уроках географії та з книжок, а й шляхом власних спостережень, що значно підвищує інтерес до вивчення озер. Також, на нашу думку, можна проводити позакласні заходи на яких розглядаються ті факти, на які не вистачило часу на уроці. На додачу ми проаналізували шкільну програму з географії і прослідкували усі етапи у шкільному курсі на яких діти стикаються з озерами. Ми встановили, що вивчення озер наскрізною лінією проходить ще з курсу “Природознавство” і аж до 8-го класу. У 9-10 класах на озера не звертається особливої уваги. Тобто, діти спочатку мають просто уявлення, яке з року-в-рік поширюється і трансформується у їхніх головах у нові знання. У кінці 8-го класу у дітей мають бути сформовані знання про озера, як про природний комплекс частини якого перебувають у постійній взаємодії.

ВИСНОВКИ

Загальне число озер на Землі обчислюється мільйонами, але переважна частина з них -- малі водойми з площею дзеркала менше 1 кмІ. В озерах Землі міститься вчетверо більше води, ніж у річках, проте їх життя менш тривале. Якщо озеро не поповнюється водами, воно висихає, міліє, або перетворюється на болото. Загальна площа озер земної кулі складає близько 2,1 млн км² (1,4% площі суші). Найбільше за площею озеро світу - Каспійське море, найглибше - Байкал. В Україні нараховується понад 7 тис. озер площею кожне від 0,1 км² і більше.

Сучасний стан вирішення проблеми дослідження озер є недостатнім. Найчастіше в літературі описуються окремі частини озера. Розгляд взаємодії біотичних та абіотичних компонентів мінімальний, а подекуди відсутній. Досі не розроблена єдина класифікація, яка б охоплювала ряд ознак озера, а лише за окремими показниками (за типом улоговини, солоністю тощо). Озера розглядаються лише як водні абіотичні об'єкти за типовим спектром критеріїв їх характеристики. При цьому взаємозв'язки між різними ознаками не описуються, взаємовплив різних компонентів озера не з'ясовується, на зовнішніх впливах на озеро увага не акцентується. Що вже казати про вивчення озер у шкільному курсі географії. Але все ж таки ми добились деяких результатів, так нами було:

- охарактеризовано природні компоненти в озерних природно-аквальних комплексах. Ми виявили і охарактеризували найпоширеніші на Земній кулі типи озер за походженням улоговин. Все їх різноманіття поділено на дві великі групи: ендогенні і екзогенні. Розглянувши їх ми помітили, що з ендогенними улоговинами пов'язані найбільші і найглибші озера. А озера екзогенного походження частіше зустрічаються і розташовані рясніше на поверхні планети, в окремих випадках розміщені групами. Також ми помітили, що від походження озерних улоговин напряму залежить будова, форма, величина, глибина і навіть, деякі властивості води озер. Ми встановили, що майже ніде серед природних вод, за винятком підземних, немає такої різноманітності по ступеню мінералізації і хімічному складу, як у водах озер. Якщо морська вода відрізняється постійністю хімічного складу, змінюється тільки ступінь її солоності, а річкові води, як правило, прісні, за рідкісним виключенням солонуваті, то озерні води можуть бути прісними, солонуватими, солоними; по хімічному складу - карбонатні, сульфатні, хлоридні. Ми виявили, що об'єм водної маси озера і його зміна залежать від надходження і витрат води, тобто від водного балансу озера. В свою чергу озера головним чином живляться атмосферними опадами, які випадають у вигляді дощів або снігу прямо на поверхню озера або його водозбірну площу. А витрачається вода на живлення річок, випаровування і на часткове просочування в породи, що складають улоговину. Ми вважаємо, що водний баланс озер, а отже і водний режим, залежить перш за все від природних зон, висотного розташування озер, розмірів і форм озерних улоговин. Також ми з'ясували, що тепловий баланс формує термічний режим озер, який впливає на фізичні, хімічні і біологічні властивості озерних вод: вміст газів у воді, її щільність, перемішування, осадження солей, біологічну продуктивність. А також ми зробили висновок, що рухи водної маси, що виникають в озерах, можуть бути розділені на постійні і тимчасові. Перші у вигляді течій, а другі переважно у вигляді хвиль.

- з'ясовано види взаємодій природних компонентів в озерних природно-аквальних комплексах. Ми проаналізували розподіл живих організмів в озерах з глибиною та зміну умов їхнього життя з просуванням від берега до дна. Ми дійшли висновку, що відсутність життя у водоймі - явище дуже рідкісне і короткочасне. Пристосовуючись до умов життя, водні організми утворюють відповідні до цих умов комплекси. У результаті життєдіяльності організмів в оточуючому їх середовищі відбуваються безперервні зміни; тому зрозуміти процеси, що відбуваються в озері, можна лише з урахуванням ролі організмів, що населяють його. Також встановлено, що в озерах як і в океані виділяють 3 групи організмів: бентос, планктон, нектон. Ми виділили за умовами життя в озерах 3 “поверхи”: літораль (прибережну зону), профундаль (донна частина) та пелагіаль (водна маса віддалена від берега та дна). Кожна з них є неповторною і має індивідуальні риси. У прибережній зоні утворюються специфічні умови, а саме: повне перемішування вод, рівна температура та вміст кисню, достатнє освітлення, що й зумовлює різноманітність її населення. Для донної частини озер характерне недостатнє освітлення для процесів фотосинтезу, а також низька і рівномірна температура. Тому донної рослинності тут немає. Профундаль властива лише для глибоких озер. Пелагіаль має різноманітні умови залежно від її частини, так вони різняться за освітленістю, вмістом кисню, температурою тощо. Це і зумовлює різноманітність життя цієї частини. Також ми розглянули дві групи компонентів озера як природно-аквального комплексу: біотичних та абіотичних компонентів. Озера це цілі системи в яких проходять складні процеси. Дві виділені нами групи компонентів тісно взаємодіють між собою. Озера мають сповільнений водообмін, тому є своєрідними акумуляторами мінеральної і органічної речовини. З'ясовано, що накопичення речовини відіграє важливу роль в еволюції озерних ландшафтів. Завдяки цьому проявляється життєвий цикл озер, який складають юність, зрілість, старість, смерть (болото). Нами було розроблено класифікацію на основі якої охарактеризували основні типи озер. Ми намагалися розробити таку класифікацію, щоб кожний виділений нами тип і підтип мав індивідуальні й неповторні риси. Окрім типології озер, наша класифікація містить ще й їх кількісне розповсюдження.

- обґрунтовано географічно-краєзнавчий підхід до вивчення природно-аквальних комплексів. Також було розглянуто найпоширеніші типи озерних природно-аквальних комплексів України та Полтавщини і охарактеризовано взаємодію усіх природних компонентів у них. Ми виявили, що найпоширенішим за походженням типи озер України є: річкові, провальні, карстові і просадочні, лиманні, льодовикові і загатні. Ми встановили, що для кожного з регіонів України притаманні озерні природно-аквальні комплекси різного типу. Також ми переглянули озера Полтавської області і виявилось, що тут найпоширенішими типами є заплавні і плесові озера. Тому природа озерних природно-аквальних комплексів тут напряму залежить від річок, на яких вони розташовані. Озера України та Полтавщини виявились такими ж складними системами як і озера всього світу. Аналіз тісної взаємодії та взаємовпливів абіотичних та біотичних компонентів у них показали, що це водойми з тонкою рівновагою. Порушення одного з компонентів викликає ланцюговою реакцією зміни у всіх інших. Також ми встановили, що озера значною мірою залежать від оточуючих природних комплексів. Так заплавні та плесові озера значною мірою залежать від річок. Значний вплив на ці водойми має й місцевий клімат. В першу чергу це вплив на термічний режим, на рівневий режим та інші показники. Нами було виявлено найдоцільніші шляхи ознайомлення дітей з озерами у ході шкільного курсу географії та поза його межами. В першу чергу ми ознайомились зі шкільною програмою по географії і визначили місце озер у її структурі. Виявилось що найбільш тісно учні знайомляться з водоймами цього типу у 6, 7 та 8-му класах. Саме у цих класах діти переходять від просто уявлення сформовного у курсі “Природознавство”, до більш наукових знань про озера. Також ми помітили, що тема озер наскрізною лінією проходить через усі ці класи і постійно розширюється. Ми помітили, що озера можуть вивчатись не лише під час уроків, а й у позаурочний час. Одним з таких варіантів може бути вивчення озер на позакласних заходах та гуртках. Особливою перевагою цього варіанту є те, що вчитель може відходити від програми і давати цікаві факти про озера. Це є додатковим часом, який можна використати на формування знань у учнів про взаємопов'язаність усіх компонентів озера. Також озера можуть вивчатись під час відвідування дітьми літніх таборів. Це, мабуть, один з найцікавіших способів вивчення озер для дітей. Тут важливим є те що учні перебувають у безпосередньому контакті з тим що вивчають. Це вже не та абстрактна річ про яку розповідає вчитель на уроці. Це реальний об'єкт, якого можна торкнутись, побачити тощо. Цей варіант є найефективнішим серед усіх інших, оскільки рушійною силою для набуття знань дітьми виступає не оцінка, а власне зацікавлення і відповідальність кожного члена дослідження за свою частину роботи.

Розглянувши всі поставлені нами завдання ми охарактеризували озера як цілі системи. Але окрім звичайної їх характеристики, ми розглянули взаємозв'язки і взаємовпливи між компонентами озерних природно-аквальних комплексів. А також систематизували набуті нами знання та надали їм певного порядку. Окрім фізичної географії у зроблену нами роботу було включено ще й методику вивчення географії в школі, що значно розширило сферу наших досліджень. Отже, зроблена нами робота стала ще однією цеглинкою у побудові географічної науки.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Авакян А.Б. Проблемы использования и охраны озер/ Артур Борисович Авакян.// География в школе. - 1993. - №6. - С.3-7.

2. Багров М.В. Землезнавство/ Багров М.В., Боков В.О., Черваньов І.Г. - К.: Либідь, 2000. - 464с.

3. Байбара Т. Озера - природні водосховища/ Тетяна Миколаївна Байбара //Початкова школа. - 2001. - №2. - С.57-59.

4. Бевзюк В. Мертве море: міфи та реальність/ Валентина Бевзюк // Краєзнавство. Географія. Туризм.-- 2005.-- №1.-- С.18-19.

5. Бобков А.А. Землеведение/ А.А. Бобков, Ю.П. Селиверстов- М.: Академ. Проект, 2006. - 536с.

6. Веселовский Н.В. Пруды в засушливых районах и их гидрология: для студ. вузів/ Николай Василиевич Бевзюк - М.: АН СССР, 1956. - 127с.

7. Гидрологический словар/ [за ред. А.И. Чеботарева] - Л.: Гидрометеоиздат, 1964. - 222с.

8. Голованов А. И. Ландшафтоведение [для студ. вузов]/А. И. Голованов, Е. С. Кожинов, Ю. И. Сухарев.--М.: Колос С, 2005.--216с.

9. Гусаков Б. Л. Перед лицом великих озер [Наукове видання]/ Б. Гусаков, Н. Петрова.- Л.: Гидрометеоиздат, 1987.--123с.

10. Давыдов Л.К. Общая гідрологія/ Давыдов Л.К., Дмитриева А.А., Конкина Н.Г.; под ред.Добровольского А.Д., Львовича М.И. - Л.: Гидрометеоиздат, 1973. - 464с.

11. Денисик Г.У. “Нестандартний” Сиваш/ Григорій Іванович Денисик// Український географічний журнал.--2006.-- № 2.-- С.70-72.

12. Долгова А.В. Какие бывают озера?/Анна Володимирівна Долгова// Наша планета Земля. - М., 1998. - С.83-86.

13. Душина И.В. Методика преподавания географии: Пособие для учителей и студентов педагогичных университетов и институтов/ Душина И.В., Понурова Г.А. - М.: Просвещение, 1996. - 192с.

14. Дьяконов К.Н. Современные методы географических исследований [Книга для учителя]/ Дьяконов Константин Николаевич. - М.: Просвещение, 1985 - 256с.

15. Кобернік С.Г. Методика викладання географії в школі: Навчально-методичний посібник / Кобернік Сергій Григорович. - К. : Стафед - 2, 2000.- 320с.

16. Кравчук П.А. Синие очи планеты /Петро Авксентійович Кравчук// Географический калейдоскоп. - К.: „Рад. школа”, 1988. - С.80-82.

17. Лазаревич К.С. Крупнейшие озера мира/ Константин Сергеевич Лазаревич// География [Прилож. К газете „Первое сентября”]. - 1999. - №28. - С.1.

18. Лесненко В.К. Мир озер/ Виктор Клементеевич Лесненко - М.: Просвещение, 1989. -156с.

19. Лямичева В. Озера, лимани, болота, штучні водойми України. 8-й клас/ Валентина Лямичева// Краєзнавство. Географія. Туризм.--2005.-- № 40.--С.15-19.

20. Матвеев Н.П. Полевая практика по гидрологии. [для студентов]/ Н.П. Матвеев, Н.А. Сераев- М.: Учпегиз, 1963. - 112с.

21. Мильков Ф.Н. Ландшафтная география и вопросы практики[для студентов вузов]/Федор Николаевич Мильков-- М.: Мысль, 1966.-- 256с.

22. Мильков Ф.Н. Общее землеведение/ Федор Николаевич Мильков - М.: Высшая школа, 1990. - 334с.

23. Михайлов В.Н. Общая гідрологія/ В.Н. Михайлов, А.Д. Добровольский - М.: Высшая школа, 1991. - 367с.

24. Мольчак Я.О. Загальне землезнавство/ Я.О. Мольчак, Л.В. Ільїн - Луцьк. - Вежа, 1997. -232с.

25. Мотузенко О.О. Аквально-територіальні ландшафтні комплекси Канівського водосховища [Збірник наукових праць]/ Олександр Олегович Мотузенко // Проблема ландшафтного різноманіття України:--К.: 2000.-- C.142-147.

26. Муранов А.П. Голубые очи планеты/ Андрей Павлович Муранов - Л.: Гидрометеоиздат, 1977.- 223с.

27. Неклюкова Н.П. Общее землеведение.Ч.1/ Нина Петровна Неклюкова --М.: Просвещение, 1976.--336с.

28. Озера, пруды и болота. - М.: Росмэн, 1998. - 168с.

29. Озероведенье. /[ Под ред. О.А. Алекина]/ - Л.: Гидрометеоиздат, 1981 - 320 с.

30. Олійник Я.Б. Загальне землезнавство/ Я.Б. Олійник, Р.П. Федорищак, П.Г. Тищенко - К.: Знання - Прес, 2003. -247с.

31. Пащенко В. Озера / Володимир Михайлович Пащенко // Краєзнавство. Географія. Туризм. - 1999. - №17. - С.7.

32. Пелешенко В.І. Заг. гідрологія [для студ. вузів]/ В.І. Пелешенко, В.К. Хілачевський.--К.: Либідь, 1997.--384с.

33. Пустовойт С.П. Загальна гідрологія. Випуск 1,2/ Сергій Павлович Пустовойт - К.: 1966. - 118с.

34. Пустовойт С.П. Основи загальної гідрології [для студ. вузів]/ С.П. Пустовойт, Л.М. Козинцева, С.С. Левковський ; за заг. ред. Левковського С.С. - К.: Вища школа, 1975. -192 с.

35. Ратобыльский Н. С., Землеведение и краеведение [для студ. Пед. вузов]/ Н. Ратобыльский, П. Лярский.--М.: 1997.-- 414 с.

36. Савцова Т. М. Общее землеведение: для студ. Вузов/ Татьяна Михайловна Савцова.--М.: Академия, 2003.--413с.

37. Судакова С.С. Общее землеведение [для студ. вузів]/ Светлана Сергеевна Судаковаа - М.: Просвещение, 1987.--243с.

38. Федорищак Р.П. Загальне землезнавство [для студ. вузів]/ Роман Петрович Федорищак--К.: Вища школа, 1995.--223с.

39. Фоменко А.П. Общая физическая география и геоморфология [для студ. вузов] /А.П. Фоменко, В.И. Хихлуха--М.: Высшая школа,1987.--215с.

40. Чернов Б.В. Озера. Підземні води. Болота/ Богдан Вікторович Чернов // Фізична географія України. - К., 2004. - С.111-117.

41. Швець Г.І. Голубі перлини України/ Григорій Іванович Швець - К.: Рад. школа, 1969. - 176с.

42. Шипович Є.Й. Методика викладання географії: Навчальний посібник для студентів географічних факультетів університетів/ Шипович Єфим Йосипович. - К. : Вища школа, 1981.-174с.

43. Шубаев Л.П. Общее землеведение.Ч.II./ Леонід Павлович Шубаев--М.: Просвещение, 1977.--451с.

44. Якушко О.Ф. К изучению устойчивости ПАК малых озер/ Олександр Федорович Якушко// Теоретические и прикладные проблемы ландшафтоведения: Тезисы докладов VIII Всесоюзного совещания по ландшафтоведению.--Ленинград: Издательство ГО СССР.--1988, С.40-41.

45. Якушко О.Ф. Принципы выделения и классификации аквальных ландшафтов/Олександр Федорович Якушко // Вестник Белорусского университета, Сер. II. Химия, биология, география.-- 1986.- № 1.-- С.53-58.

46. www.uk.wikipedia.org

47. www.krugosvet.ru

48. www.interest-planet.ru

49. www.rumbur.ru

50. www.adsence.kiev.ua

51. www.ozeramira.ru

52. www.africa.org.ua

53. www.shatsk.com

54. www.world-atlas.ru

55. www.poezdnik.kiev.ua

56. www.ozero.com

57. www.glakes.ru

58. www.ukrainian-hotels.net

59. www.altaj.ru

60. www. spravo4niki.com

61. www. znaj.net

62. www.festival.1september.ru

63. www.kolatravel.com

64. www.groh.ru

65. www.infokart.ru

ДОДАТОК А

Будова озерних улоговин тектонічного походження

ДОДАТОК Б

Приклади водного балансу озер

ДОДАТОК В

Багаторічні коливання рівня Онезького озера і Балхаша

ДОДАТОК Г

Утворення термобара на Ладозькому озері весною

ДОДАТОК Д

Графіки розподілу літніх температур в озерах Танганьїка і Байкал

ДОДАТОК Е

Схема вітрової хвилі

ДОДАТОК Є

Трохоїда (1), циклоїда (2)

ДОДАТОК Ж

Літораль

ДОДАТОК З

Озерний планктон

1 - Oscillatoria, 2 - Microcystis aeruginosa, 3 - Anabaena, 4- Coelosphaerium, 5 - Spirulina, 6 - Aphanizomenon flos-aquae. 7 - Scenedesmus, 8 - Closterium, 9 - Spirogyra, 10 - Staurastrum, 11 - Chlorella, 12 - Micrasterias, 13 - Xanthidium, 14 - Cosmarium, 15 - Pediastrum.

ДОДАТОК К

Озеро Ебеко

ДОДАТОК Л

Кругообіг речовини в озері

ДОДАТОК М

Стадії розвитку озерних котловин

ДОДАТОК Н

Великі Американські озера

ДОДАТОК О

Аральське море

Додаток П

Приклад таблиці для заповнення дітьми

ДОДАТОК Р

Озеро загатного типу - Синєвір

ДОДАТОК С

Озеро карстового типу - Світязь

ДОДАТОК Т

Шелеховське озеро - загатного типу у Сумській області

имт