Рибальський промисел на Півдні України

/

Вступ

Актуальність теми дослідження. Рибальство у заняттях українців посідало другорядне місце, хоча у Дніпрі й Дністрі з їхніми притоками й багатьох інших річках та озерах, Чорному й Азовському морях у давніші часи виловлювалася значна кількість риби і для певної частини населення рибальство було основним заняттям. Заможні козаки на Лівобережжі нерідко викопували невеликі ставки на садибах, запускаючи в них коропів та карасів. Рибний промисел багато важив у житті запорізьких козаків, які солили й в'ялили спійману рибу та вивозили її в бочках далеко за межі Запоріжжя. Із залюдненням південноукраїнських земель і виходом до Чорного моря на його берегах виникли риболовецькі компанії та заводи. На них працювали артілі рибалок, що добували велику кількість риби, причому цінних порід - севрюгу, осетра, судака, а також оселедців, бичків, камбалу, лящів, рибця, вирозуба, тарань тощо. Чумаки везли солену й в'ялену рибу в центральні та північні райони України. Оселедці й тарань були неодмінним товаром на українських ярмарках. Селяни й городяни запасали рибу на пости, оскільки вона становила найважливіший компонент пісної їжі. У Дніпро-Бузькому лимані та басейні Південного Бугу й Дністра виловлювали багато раків. Щодо способів лову риби та рибальських знарядь, то на Півдні Україні їх існувало чимало.

Об'єктом даної роботи є рибальський промисел на Півдні України.

Предметом дослідження є особливості рибальського промислу на Півдні, його регіональна специфіка.

Метою даної бакалаврської роботи є дослідження факторів, які вплинули на формування традиційного рибальського промислу протягом становлення та розвитку південноукраїнського регіону.

Поставленій меті підпорядковані основні дослідницькі завдання, спираючись на актуалізований комплекс наукових досліджень:

1) охарактеризувати фактори які вплинули на формування традиційного рибальського промислу;

2) розглянути види південноукраїнського традиційного рибальства;

3) дослідити як змінювався рибальський промисел впродовж останньої чверті XVIII століття;

4) охарактеризувати традиційну лексику рибалок Півдня кінця XVIII століття.

Хронологічні рамки даної роботи визначаються 1775 - 1801 рр. Початкова дата зумовлена ліквідацію Запорозької Січі та встановлення російської влади на Півдні. Верхня межа обумовлена остаточним закріпленням російської економічної моделі на Півдні України.

Територіальні межі дослідження визначаються територією Півдня України.

Методи дослідження. В роботі були застосовані загальнонаукові, міждисциплінарні, загально-історичні, спеціальні джерелознавчі методи. Метод бібліографічної евристики та дослідження історіографії дозволили визначити рівень розвитку наукового дослідження даної проблеми та залучення до наукового обігу документальних та наративних джерел, визначити напрямки подальшої евристичної роботи. Бібліографічна евристика дозволяє дослідникові оптимізувати свою роботу, врахувати надбання та прорахунки попередніх досліджень, уникнути повторного пошуку. Використання описового методу дозволяє прослідкувати розвиток традиційного рибальства впродовж періоду дослідження.

Теоретичне значення даної роботи полягає в тому, що результати дослідження зібраних матеріалів в подальшому відкривають комплексне вивчення даної теми. Щодо прикладного значення, то воно полягає в тому , що дані набуті знання допоможуть у збагачені національної свідомості за допомогою впровадження нових курсів лекцій, створення учбово-методичних лабораторій у вузах, введення у навчальний процес середніх шкіл факультативних курсів і програм з етнографії.

Наукова новизна полягає у залученні ширшого кола джерел та літератури до вивчення питання розвитку рибальського промислу на Півдні України кінця XVIII століття, та застосуванні лінгвістичних міждисциплінарних методів у дослідженні.

Огляд джерел та літератури.

Комплекс джерел щодо рибних промислів Південної України останньої чверті XVIII містить Державний архів Одеської області. Це справи фонду управління Новоросійського та Бесарабського генерал-губернатора, що стосуються впорядкування та віддачі на відкуп рибних заводів на Півдні України (ф. 1, оп. 218, спр. 1)

Джерела з історії рибних промислів Південної України останньої чверті XVIII присутні в фондах та колекціях Державного архіву Херсонської області. Комплекс матеріалів виявлено в справах Херсонської (Новоросійської) губернської креслярні (ф. 14, 2966 одиниць зберігання). Досить інформативною є справа щодо територіальних неузгоджень між Азовською губернією та Військом Донським по узбережжю Азовського моря, і як наслідок суперечки щодо права утримувати відкупи на рибальських косах Азовського моря (ф. 14, оп. 1, спр. 19).

Найбільшим архівним сховищем Російської Федерація в якому накопичено справи, які стосуються рибних промислів останньої чверті XVIII, на сьогодні залишається Російський державний архів давніх актів. Особливо представницьким для досліджуваної теми є фонд 16-й “Внутреннее управление”. Фонд зберігає справи, сформовані з матеріалів канцелярій губернаторів та інших посадових осіб щодо губерній та намісництв, поміж іншими - Азовської, Катеринославської, Новоросійської, Вознесенської та Таврійської області. Серед багатьох справ певна кількість стосується облаштування та управління рибними угіддями на Півдні України [15, 74]

Подорожні записки В.Зуєва [4] цікавили і цікавлять учених при дослідженні історії Південної України останньої чверті ХVІІІ століття. До цього часу вивчення цієї пам'ятки мовознавцями не проводилося, хоча в ній зафіксована живомовна стихія запорозького козацького вжитку. Спостереження В.Зуєва над рибними промислами запорозьких козаків були надруковані в місяцеслові на 1786 рік [4, 270]. Ці спостереження . результат зимівлі В.Зуєва в Херсоні. На жаль, він не акцентував увагу на тому, якого походження отримані ним відомості, але обізнаність із технікою рибного промислу запорозьких козаків дає підстави вважати, що інформація отримана безпосередньо від діючих осіб як запорозького промислу, так і рибної торгівлі. У місті він мав можливість спілкуватися з колишніми запорозькими козаками, які приїздили на торги, а також із торговцями, які купували рибу в запорозьких козаків. Крім того, він міг спостерігати техніку рибної ловлі запорозьких козаків та рибні заводи безпосередньо на Дніпровському лимані [4, 270]. У своїх записках В.Зуєв намагався достовірно передати усе почуте й побачене. Наявні в записках про запорозький промисел найменування та поняття, які не характерні для економічного життя російської держави (та навіть і для окремих реґіонів України) і, може, були навіть незрозумілі самому В.Зуєву, - передані доволі правильно.

У контексті виявлення нових історичних джерел з історії рибальського промислу Півдня України не можна не згадати тих польових археографічно-етнографічних експедицій, які наприкінці ХХ - початку ХХІ століть було проведено на теренах Нижнього Подніпров'я зусиллями наукових співробітників Запорізького відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАН України та Нікопольського регіонального відділення Науково-дослідного інституту козацтва Інституту історії НАН України. Так, впродовж 2000-2004 рр. було здійснено комплексне дослідження наступних населених пунктів: с. Капулівки та с. Покровського Нікопольського району Дніпропетровської області (2000-2001); с. Широке Василівського району Запорізької області (2000); с. Мала Білозерка Василівського району Запорізької області (2001); с. Скельки Василівського району Запорізької області (2001); с. Біленьке Запорізького району Запорізької області (2002); смт. Велика Лепетиха, Великолепетиського району Херсонської області (2004).

Подібна вибірка населених пунктів, до яких було направлено наукові експедиції не є випадковою, оскільки всі вони знаходилися у зоні дніпрових плавнів взагалі, та у межах Великого Лугу, зокрема. Варто було сподіватися, що населення теренів, які становили біогеоландшафтне середовище появи та багатовікової діяльності низового козацтва могло зберегти бодай крихи запорозької спадщини у матеріальній та духовній культурі. Вже перші яскраві знахідки переконливо довели, що попри численні нашарування у вигляді традиції прийдешнього українського населення з теренів колишньої Гетьманщини, а подекуди навіть й іноетнічних, насамперед, російських домішок, незважаючи на поступові трансформації, що їх зазнала традиційна культура українського селянства, взагалі, з боку російської міщанської культури у другій половині ХІХ - на початку ХХ століть, всупереч тотальному нищенню будь яких паростків народного духу та витравлювання самих початків українства за радянських часів, якимось дивом запорозька першооснова зберегла себе впродовж ні мало, ні багато впродовж майже двох століть. Особливо це стосується рибальських громад, що вели свій промисел на Дніпрі та у плавневій зоні [3].

Серед визначних імен учених-етнографів України, таких як П.Чубинський, М. Костомаров, М. Драгоманов, О. Русов, Ф. Вовк, Я. Новицький та інші, почесне місце належить видатному громадському діячу Кіровоградщини, етнографу, історику, археологу та краєзнавцю - Павлу Захаровичу Рябкову (1848 - 1926). На жаль, його внесок у етнографічне вивчення півдня України ще не дістав свого належного висвітлення у науковій літературі [31].

Учень українського вченого Ф. Вовка, активний член Етнографічної комісії, створеної при Науковому товаристві ім. Т. Шевченка, співробітник Єлизаветградського і Херсонського музеїв, а також етнографічного відділу Російського музею (Санкт-Петербург), він зробив вагомий внесок у дослідження та збереження фольклорно-етнографічних пам'яток минувшини України . Захопившись етнографією, історією та антропологією, П. Рябков до кінця життя залишався вірним своїм науковим інтересам.

Центральне місце у науковій спадщині П. Рябкова посідають етнографічні праці та дослідження, присвячені вивченню культури, побуту і традицій українського народу. Обсяг етнографічних досліджень та пошуків П. Рябкова є досить широким. Однак найбільш всебічно і ґрунтовно в етнографічному доробку дослідника висвітлено розвиток та умови функціонування риболовецького промислу на півдні України в другій половині ХІХ ст. Свої перші етнографічні розвідки у цьому напрямку П. Рябков розпочав у другій половині 80-х рр. ХІХ ст., відбувши перед цим чотирьохрічне заслання до Східного Сибіру за революційно-народницьку діяльність [31, 335]. У вересні 1884 р. він повернувся на батьківщину - до Херсону, де з великими труднощами йому, все ж таки, вдалося влаштуватися статистом у Херсонське земське статистичне бюро, «душею і двигуном» якого в той час був видатний український статист і етнограф О. Русов. Слід зазначити, що, працюючи у Херсоні, О. Русов виховав цілу плеяду прекрасних учених-статистів, а серед них і земського статиста П. Рябкова [31, 336].

Найбільше праці й зусиль О. Русова, П. Рябкова та багатьох інших статистів і земських діячів Херсонської губернії впродовж 1883 - 1890 рр. було віддано написанню шести томів «Матеріалів для оцінки земель Херсонської губернії». Оскільки землі Херсонської губернії вивчалися з метою їх оцінки в майбутньому, то відповідно до цього в усіх чотирьох розділах складеної програми опису повітів, передбачалося писати про одне й теж саме - землю, ґрунт, ліс, але з різних точок зору [31, 337]. Інтерес до рибальства у Херсонського губернського земства виник під час вивчення Одеського повіту, де статистам необхідно було охопити й інші галузі життя, що не мали прямого відношення до оцінки земель, але без висвітлення яких картина життя населення повіту, і в цілому губернії, була-б необ'єктивною та неповною. До таких галузей в Одеському повіті, в першу чергу, належав рибний промисел. Згідно з рішенням Херсонського губернського земства, вивченням рибальства у водах Херсонської губернії та в прикордонній з нею Таврійській губернії протягом липня - жовтня 1889 р. займався П. Рябков. Результатом його нетривалих, але активних досліджень стали дві невеликі за обсягом праці - «Короткий огляд становища рибальства на лиманах Чорного моря і річках, що впадають у нього» та «Риболовецькі артілі у пониззі Дніпра і Дністра», видані в Одесі у 1889 р. Ці дві праці П. Рябкова мали характер звіту й були спеціально підготовлені ним для членів і експертів Комісії, яка була створена у 1889 р. в Одесі з метою обговорення проекту правил рибальства в лиманах Чорного моря і річках, що впадають у нього. Пізніше, вже за власною ініціативою, П. Рябков значно розширив межі своїх досліджень риболовецького промислу півдня України. Їх результатом стало фундаментальне етнографічне дослідження енциклопедичного характеру - «Рибальство у Херсонській губернії та в прикордонних з нею частинах губерніях Таврійській і Бесарабській», видане у 1896 р. у Херсоні окремою книгою .

Окрім того, в особовому фонді дослідника, обсягом у 614 одиниць зберігання, що знаходиться у Державному архіві Кіровоградської області, маємо ще цілу низку рукописів П. Рябкова, присвячених висвітленню основних проблем функціонування риболовецького промислу на півдні України, серед яких «Нариси про морську ловлю риби», «Записки про рибну ловлю і рушничне полювання у водах і плавнях Херсонського повіту», стаття дослідника «Хижацтво в рибній ловлі» [31, 337], тощо.

Обсяг першого дослідження П. Рябкова - «Короткий огляд становища рибальства на лиманах Чорного моря і річках, що впадають у нього» - становить шістдесят дві сторінки. Основою його написання стали 240 повідомлень про розвиток рибного промислу місцевих органів влади Херсонського, Єлизаветградського, Ананьївського, Тираспільського і Одеського повітів Херсонської губернії; Мелітопольського і Дніпровського повітів Таврійської губернії; Аккерманського, Кишинівського та Бендерського повітів Бесарабської губернії. Окрім того, особисто П. Рябковим були досліджені місцевості: місцевість вздовж р. Дніпра від Херсону до лиману. На цій території дослідником було докладно описано всі рибні заводи, риболовецькі артілі та окремі рибалки (всього 201 картка ). У шістдесяти семи місцях П. Рябковим було проведено опитування відносно форм експлуатації рибних угідь та життя рибалок; Дніпровський лиман, зокрема Херсонський і Таврійський берег, частина Бузького, а також морська ловля біля Очакова, Кінбурна, о. Тендри та у Березанському лимані. При цьому дослідником було описано десять рибних заводів, а у вісімнадцяти місцях проведено опитування стосовно форм експлуатації рибних угідь; Дністровський лиман та берег Чорного моря довжиною у тридцять верст [31, 338].

Матеріали для другого дослідження, обсягом в двадцять одну сторінку, здійсненого у цьому ж 1889 р., - «Рибні артілі у пониззі Дніпра і Дністра», були зібрані П. Рябковим переважно в північно-західній частині Чорного моря. На початку праці П. Рябков здійснив невеличкий екскурс в історію риболовецького промислу, з метою порівняння соціальної структури риболовецьких ватаг, яка існувала раніше і в ХІХ ст. При цьому, ним були використані праці А. Скальковського, Ф. Щербини, О. Браунера.

Найвагомішим етнографічним дослідженням риболовецького промислу півдня України є праця П. Рябкова “Рибальство у Херсонській губернії та в прикордонних з нею частинах губерніях Таврійській і Бесарабській”, обсяг якої становить 251 сторінку. Вказане дослідження хронологічно охоплює другу половину ХVIII ст. і складається з чотирнадцяти розділів, в яких П. Рябков подав детальну фізико-топографічну характеристику основних лиманів, рік і озер Дніпровського та Дністровського басейнів; розкрив питання про основні форми і способи володіння й експлуатації рибних угідь, їх оренди; охарактеризував основні внутрішні та зовнішні ринки збуту риби та основні способи заготівлі її у надлишок; подав короткий опис 42 видів риб, які водилися в цих водах, вказав основні місця нересту. Окрім того, три розділи книги присвячені виключно опису основних знарядь і засобів ловлі риби, серед яких: самолови, орія, коти, котци, волок, марафети тощо. На нашу думку, саме ці розділи книги становлять найбільший етнографічний інтерес. У кінці дослідження етнограф подає шістнадцять малюнків, на дев'яти сторінках, де подані зображені ним схеми та контури усіх традиційних засобів знарядь ловлі риби другої половини ХVIII ст. відомі населенню півдня України [34].

Згідно з А. Скальковським рибальство було головним джерелом, набагато важливішим за землеробство, для прожиття запорожців. Щодо соціальних об'єднань рибалок, то за Ф. Щербиною риболовецькі ватаги Запорозької Січі за своєю організацією поділялися на два види: перший - організовані власне із запорожців, вони напевне носили комуністичний характер, другий - так звані “тафи”, які керувалися “господарями”. Такі ватаги були притулком не лише козаків, але й різного роду бродяг, що не бажали записуватися до війська і відбувати повинності [37, 6]. Після знищення Запорозької Січі напіввійськова організація риболовецького промислу занепала, однак сам промисел не зник, більше того хоч і у зміненому виді, але збереглися його основні соціальні об'єднання.

В узагальнюючій, щодо Південної України праці О.І. Дружиніної “Северное Причерноморье в 1775-1800 гг.”, містяться фрагментарні відомості щодо рибних промислів: на нижньому Дніпрі, при впадінні в нього річки Білозерки, в 1780 р. кримський хан віддав свої риболовні місця на відкуп одному із запорожців [18, 109-110].

Отже, потрібно відмітити, що джерельна база дослідження складається з одного боку із комплексу документальних джерел розпорошена по різним архівам України та Російської федерації. В основному це службова справочинна документація місцевих органів управління Півдня України.

Наукова література представлена роботами багатьох дослідників, в основному це дослідники південноукраїнського регіону, де відомості з риболовлі носять фрагментарний та ілюстративний характер. Окремо виділяється роботи В.Зуєва та П.Рябкова. Не зважаючи на той факт, що дані роботи розділяє століття, їм притаманний схожий описовий характер викладення інформації і головна їх цінність заключається у описах та первісному опрацюванні матеріалів.

Структура роботи: робота складається із вступу, 2-х розділів, підрозділів, висновків до кожного розділу і загальних висновків, списку використаних джерел та літератури, додатка.

Розділ І. Загальний стан риболовецького промислу Півдня України останньої чверті XVIII ст

1.1 Риболовство за часів Нової Січі

Одним з найбільш поширених і масових видів промислової діяльності як запорожців, так і інших груп населення, в тому числі й торських солеварів, у другій половині XVII -XVIII ст. було рибальство. У зв'язку з цим не викликає особливого сумніву висновок Д.Яворницького, що з рибальства козацтво, особливо в період Старої й Олешківської Січі (1652-1734 рр.), харчувалося, одягалося, взувалося та забезпечувало себе зброєю. Як свідчить відомість збору проїзного мита на Маяцькому мості за 1685 р., торянами, крім солі, було провезено 87 возів риби. Притому Андрієм Івановим - 48 возів. Варто також підкреслити, що джерела XVIII ст. часто подають відомості про отримання торськими й бахмутськими солеварами паспортів для поїздок на Дон та узбережжя Азовського моря на рибні промисли не тільки індивідуально, але й цілими артілями.

Рибальством, особливо у XVIII ст., займалися в різні пори року, колективно й індивідуально, використовуючи різні способи вилову риби. Укладачі опису Дніпровсько-Бузького кута 1774 р. зазначали, що деякі рибалки для вилову риби утримували приручених видр, які виловлювали рибу й доставляли її своєму хазяїну [5, 428].

У XVIII ст. на Дніпрі, Бузі, на узбережжях Азовського та Чорного морів у різних місцях згадуються рибні заводи, які працювали цілий рік. Для перебування там хазяїв і наймитів узимку будувалися хати, землянки, а влітку переважно вони жили в куренях. Для охорони промислів кіш у цих місцях утримував спеціальні пости, як і при соляних промислах. Переважно їх очолювали полковники. Так, при Гарді, згідно з описом 1774 р., для рибальського промислу утримувалася команда до 500 чол. у 50 куренях і двох хатах. Оскільки у А. Скальковського та Д. Яворницького наявні різні пояснення слова «гард», то варто навести пояснення цього слова, що подається в самому описі: «гард - урочище, при якому запорожці з весни закладають між наявним у ріці великим камінням і островом мале каміння і, загативши таким чином всю ріку та зануривши на дно пліт, мають тут найкращий вилов вирозуба та рибця» [7, 32].

Очевидно, головним завданням команд, що відряджалися кошем на рибний промисел, було не тільки оберігання промислів від можливих нападів татар, але й забезпечення безперебійної роботи підпорядкованих їм рибних заводів.

На превеликий жаль наявні в нашому розпорядженні матеріали не дозволяють установити загальну кількість рибних заводів, які знаходились на узбережжях Азовського та Чорного морів і по берегах місцевих рік. З опису земель, що відійшли згідно з умовами Кючук-Кайнарджійського договору до Російської імперії, тобто від річки Кам'янки на правому березі Дніпра до Дніпровсько-Бузького лиману і лівому березі Бугу до Гарду, довідуємося про 34 заводи. Однак, окрім Дніпра та його приток, у XVIII ст. запорожці виловлювали рибу в Азовському морі. Їхні рибні заводи згадуються на узбережжі Азовського моря від Берди до Єйської затоки. Є всі підстави вважати, що на східному узбережжі завели вони свої промисли під час перебування у складі Кримського ханства, тобто під час Олешківської Січі. Східне узбережжя Азовського моря, до Єйської коси, до 1746 р. знаходилося у віданні Єланецької паланки, що розташувалась на схід від Кальміуської.

Гільденштедт, проїжджаючи восени 1773 р. від Азова до Петрівської фортеці, побував на рибних заводах, що належали азовським, ростовським і таганрозьким купцям, донським і запорозьким козакам. За його спостереженнями, останні займалися рибальством не тільки в місцях, відведених їм згідно з сенатським указом 1746 р., тобто на захід від р. Кальміус, але й на Єйській, Довгій, Золотій та інших косах. У 60-х рр. XVIII ст. на північному узбережжі Азовського моря нараховувалося понад 40 рибних заводів [34, 47].

В Азовському морі виловлювали білугу, осетра, севрюгу, стерлядь, шипа, сома, коропа, щуку, судака, ляща, чехоню, оселедця, тараню, камбалу та іншу дрібнішу рибу; в Дніпрі - переважно коропа, ляща, судака, щуку, виризуба, тараню, чехоню, чорнуху, окуня, бичків та ін. Значно менше - осетрів, білуги, чечуги, пістрюги, сомів. У допливах Дніпра, озерах і ставках - здебільшого карасів і линів. Укладачі опису 1774 р. перераховують у Дніпровсько-Бузькому лимані 19 видів риби.

Варто підкреслити, що наприкінці XVIII ст. вилов риби в ставках значно збільшився, оскільки з розвитком млинарства зросла кількість ставків. За даними опису Катеринославського намісництва 1795 р., із 122 сіл Бахмутського повіту у 86 (70,4%) знаходилися ставки, а в деяких їх було по два і більше. В них розводили щук, окунів, сомів, коропів, линів, плотву та інші види риб.

У переважній більшості рибні заводи в другій половині XVIII ст. перебували в руках компаньонів (по 3-4 чол.), котрих на Запорожжі називали «односумами». На літній сезон вони наймали 15-20 чол. бурлак, яких називали «тафою». Ці з ранньої весни й до пізньої осені працювали на промислах. Чимало з них залишалися на заводах і зимувати. Приходили вони сюди з різних регіонів України, в тому числі й Галичини [27, 273].

Мандрівні записки Й. Гільденштедта і В. Зуєва дозволяють відтворити в загальних рисах рівень оснащення рибних заводів і стан переробки на них виловленої риби. З опису Гільденштедта вилову риби в р. Дон мешканцями станиці Чучі видно, що в ріках наприкінці XVIII ст. рибу виловлювали переважно великими неводами без «мішків» для накопичення риби. Їх довжина досягала 130 сажнів, а ширина - 3-4 сажнів. По десять рибалок на кожному березі ріки тягли такий невід за течією, виловлюючи за один раз до 3000 штук риби, здебільшого дрібної. Білуга та осетр траплялися досить рідко. Неводи для вилову риби в морі були значно більші - до 800-1000 сажнів завдовжки та до 1,5 сажня - завширшки. Морські неводи мали посередині конічної форми мішок, до якого й потрапляла риба.

Крім неводів, на рибних заводах згадуються «каюки» (човни), шаплики та інший необхідний інвентар. Реєстр 1760 р. пограбованого під час татарського набігу майна на рибних заводах запорожців свідчить, що у більшості випадків на одного хазяїна промислу припадало по 2-4 неводи, 2-3 човни, 2-4 шаплики. Лише у козака Крилівського куреня Олексія Черевка «з товарищами» було пограбовано 12 неводів, 4 каюки, 8 шапликів і 968 пудів солі. Згідно з підрахунками В. Голобуцького, вартість пограбованого майна рибних промислів складала від 3,5 до 5 тис. крб. [34, 79]

Гільденштедт у своєму щоденнику підкреслював, що вилов риби вівся різними способами. Під час нересту, коли до рік заходило з моря багато риби, її навіть виловлювали руками або вигрібали на берег лопатами.

Виловлена риба частково продавалася свіжою місцевим мешканцям і приїжджим чумакам, а решта перероблялася. З осетрових добували ікру. Велика білуга, завдовжки до 4 аршинів (до 2 м 85 см), давала до 3 пудів ікри, котра з добавкою такої ж кількості солі продавалася по 80 коп. Рибу розрізали вздовж на декілька шматків і солили у великих ночвах. Пуд засоленої білуги продавався також по 80 коп. Внутрішня плівка міхура відділялася від зовнішньої (твердої), скручувалася й висушувалася, потім використовувалася для виготовлення клею. Клей приготовляли переважно з міхурів осетрів, севрюги, стерляді, шипа, сома та коропа. Однак найкращим вважався осетровий клей. Хрящеві зв'язки, що знаходилися вподовж хребта, висушувалися й продавалися під назвою «в'язиги» для приготування соусів.

Риба середньої величини (сом, короп, щука, судак, лящ, чехоня) розрізалася вздовж на дві частини й клалася в соляний розчин на 4 дні, після цього виймалася й просушувалася. Дрібну рибу розрізали, потрошили, нанизували, кожен вид окремо по 10 штук, на шнурок, що продівався через отвори очей. Після цього її також клали на 4 дні до соляного розчину й висушували на сонці [29, 18].

Й. Гільденштедт, ознайомившись зі станом рибальства в Приазов'ї, висловлював велике здивування з багатства і дешевизни тут риби, незважаючи на перебування в Приазов'ї на той час російської армії. Тож не дивно, що на Дон, у Приазов'я за рибою направлялися мешканці різних районів України й Росії. А. Скальковський, який не тільки вивчав ці процеси за джерелами XVIII ст., але й мав можливість спостерігати за ними в першій половині ХІХ ст., зазначав, що «тисячі бурлаків і сімейних українців із всіх кінців Західної і Південної Русі йшли на Дон пішо й тягло для вилову та купівлі риби» [37, 8].

В жовтні 1765 р. до Бахмутської соляної контори звернувся син місцевого солевара Іван Ілляшенко за дозволом на поїздку з п'ятьма «робітниками» на десяти волових возах до м. Черкаська для «вилову та купівлі риби» терміном на один рік. З цього факту випливає, що за рибою на Дон і коси Азовського моря йшли не лише заробітчани-бурлаки, але приїжджали хазяї разом із своїми робітними людьми і вилов риби становив основний вид їх заняття протягом тривалого часу.

Взаємостосунки володільців рибних заводів і їх наймитів у другій половині XVIII ст. на матеріалах архіву коша Запорозької Січі детально простежив В. Голобуцький. Він прийшов до висновку про розподіл праці на сапетних заводах. Виловлювали рибу неводники та забродники. Зайнятих на обробці риби робітників називали служителями або молодиками. Одні з них потрошили її, відділяючи жир та ікру. Інші - випотрошену рибу мочили в лимані (навесні в холодній воді декілька днів, влітку в теплій - кілька годин), після цього робили на ній надрізи і солили, а відтак «банили» в воді і в'ялили на сонці. Треті готували ікру: в першу чергу, щоб відділити її від перепонок, протирали крізь решето, а після цього солили і клали в діжки. Простоявши деякий час в діжках, вона виставлялася на сонце, де утримувалася до того часу, поки не покривалася твердою кіркою. Четверті - виготовляли клей. Звідси автор зробив висновок, що сапетні заводи складали «своєрідну мануфактуру, хоч, може, найпростішу» [33, 64]. На наш погляд, цей розподіл праці більше нагадує просту кооперацію праці, ніж мануфактуру.

Всі зайняті на промислах робітні люди працювали переважно за оплату «з половини», тобто одна половина доставалася хазяїну промислів, друга - найманим робітникам. Цю форму оплати автор вважав невигідною для найманих робітників, бо інколи їм доводилося збувати свою частку хазяїну по значно нижчих від ринкових цінах. Більш вигідною для найманих робітників автор вважав грошову оплату, котра практикувалася порівняно менше в рибальських артілях. Взагалі взаємостосунки між власниками сапетних заводів і їх наймитами дослідник був схильний розглядати як прояв зародження нових форм експлуатації чужої праці. Якщо до висновку автора про половинщину як своєрідну форму феодальної експлуатації робітних людей рибних промислів поставитись критично, бо не завжди (за свідченням джерел) робітним людям доводилося зароблену рибу збувати своєму хазяїнові, то оцінка грошової оплати як прояву нових форм експлуатації рибалок не викликає сумнівів. Тут, звичайно, відсутній будь-який позаекономічний фактор. Доказом цього можуть служити розповіді самих наймитів. Наприклад, козак Касян Чабаненко повідомляв, що він «найнявся в сапет» до козака Павла Пашка за 15 крб. від Великого Посту до Пилипового, тобто з ранньої весни й до пізньої осені.

Заслуговує на увагу й те, що володільцями сапетних заводів виступала не тільки козацька старшина, але й прості козаки. Врахувавши той факт, що, згідно з підрахунками В. Голобуцького за даними реєстру пограбованого татарами в 1760 р. майна рибних промислів у середньому їх оснастка коштувала не менше 500 крб., то можна зробити висновок, що їх прибутки були немалими [34, 138].

Рибальство -- одне з традиційних запорозьких промислів -- основа господарського добробуту значної кількості населення Запорозьких Вольностей. Риба завжди була одним з головних предметів запорізької торгівлі. Наявність багатих рибних угідь Дніпровського та Бузького басейнів робило їх ласим шматком для приватних осіб. Відразу по зруйнуванню Запорізької Січі розгорілася боротьба між крупними сановниками російської держави за володіння запорізькими рибними угіддями.

Разом з тим, зміна власників запорізьких рибних угідь мало позначилася на продовженні запорозької традиції рибного промислу. Зберігається технологія запорозького рибного промислу. На півдні усталеною стає розуміння запорозького рибного заводу. Навіть після втрати своєї назви заводи азовського та чорноморського узбережжя стають осередками збереження рибальської традиції запорозьких козаків. Цьому сприяють і активно діючі рибні заводи Чорноморського та Азовського козацьких військ. Сезонний відхід населення південного краю на заробітки до рибних заводів, перетворював їх на осередки не тільки збереження, а й передачі та поширення запорозької побутової традиції на півдні України.

1.2 Особливості рибальства на Півдні України

Враховуючи те, що пануючою формою користування рибними угіддями на річках Дніпрі і Дністрі в кінці ХVIII ст. була експлуатація цих водних територій не власниками, а орендарями, в найбільше уваги приділимо саме висвітленню основних умов та форм оренди. За спостереженнями етнографа поширеними були два види оренди: довготривала, на час від трьох до шести років, і короткотривала - на один рік і менше. Відповідно спостерігалася й постійна тенденція зростання орендних цін на рибні угіддя. Так, у 17980 р. ціни на всі водні рибні угіддя у Херсоні були однакові і коштували 25 крб., а наприкінці 50-х рр. ХІХ ст. за угіддя лише Дніпра вже брали 281 крб. 50 коп. [31, 338]. П. Рябков зазначав, що йому неодноразово доводилося вислуховувати розповіді рибалок про те, як «береговолодільці» силоміць вилучали у них сітки, і псували їх, якщо ловля здійснювалася без їхнього дозволу. Загалом, за свідченням рибалок, які записав П. Рябков, «вільного лову» залишалося тільки сітки на чотири (біля 200 сажень), тобто на самій середині лиману [31, 337].

Таким чином, на кінець ХVIII ст. вільний лиманний промисел поступово став замінюватися платним, при цьому, згідно даних П. Рябкова, спостерігалася така тенденція - чим ближче до дніпровських угідь, тим суворішими були «береговолодільці» й умови оренди, а отже й важчим становище рибалки, і навпаки, чим ближче до Очакова, тим усвідомлення права на вільний промисел як у рибалок, так і у «береговолодільців» ставало більш стійким.

У тісному зв'язку з орендою рибальських угідь знаходився й процес збуту риби та встановлення цін на неї. П. Рябков звертав увагу на те, що і в цьому відношенні становище простого рибалки було залежним і невигідним. Так, рибалка, коли мова йшла про оренду рибних угідь, дуже часто змушений був відповідно до умов оренди, збувати рибу власникові або ж їх орендареві за заниженими цінами. Окрім того, в більшості випадків між рибалкою і споживачем риби стояв посередник, так званий «рибаса», - якщо він був скупником і продавцем, чи «шепотинник», - якщо він скуповував рибу для іншої особи. Особливо у великій залежності від посередників знаходилися ті рибалки, що займалися своїм промислом на водних угіддях, розташованих далеко від основних центрів збуту риби (Одеса, Миколаїв, Очаків, Акерман, Херсон і Станіслав). У своєму дослідженні П. Рябков наводить і реальні цифри прибутку, який міг отримати рибаса. Так, на початку великого посту одна особа закупила партію судака (600 пудів) по 80 коп. за пуд, а продала її в Одесі по 3 крб. 80 коп. за пуд. При цьому за перевіз товару вона заплатила 30 крб., інші розтрати склали 60 крб. Таким чином, було отримано чистого прибутку в 1 тис. 710 крб. або 300% за один тиждень [13].

На ціну риби суттєво впливав і кліматичний фактор. Зокрема, в період літньої спеки, коли риба швидко псувалася, ціна на неї різко падала. Такий стан був зумовлений ще й тим, що більшість рибалок не мала бажання витрачати гроші на сіль , а частіше - не мала коштів на це. Під час дослідження етнограф дійшов висновку про необхідність термінового врегулювання рибного промислу на лиманах Чорного моря та річках, що у нього впадають, оскільки подальше безгосподарне і хижацьке ставлення до рибних ресурсів могло призвести до їх знищення. Особливо негативну роль у цьому, на думку П. Рябкова, відігравали два фактори: застосування рибалками хижацьких засобів риболовства (коти, котци, гарди) та подальше зростання експлуатації рибалок «береговолодільцями», що змушувало першого вдаватися до безгосподарного винищення рибного царства з метою покриття значних витрат на промисел.

Окрім того, на розгляд комісії П. Рябков запропонував і ряд заходів, спрямованих на врегулювання рибного промислу, серед яких: встановлення десятисаженної берегової смуги, яка повинна була бути вилучена із приватної власності; введення положення про заповідні зони; встановлення офіційних термінів заборони вилову риби (наприклад, в період її нересту); заборона хижацьких засобів ловлі риби тощо [33, 84].

Згідно з А. Скальковським рибальство було головним джерелом, набагато важливішим за землеробство, для прожиття бувших запорожців. Щодо соціальних об'єднань рибалок, то за Ф. Щербиною риболовецькі ватаги колишніх запорожців за своєю організацією поділялися на два види: перший - організовані власне із запорожців, вони напевне носили комуністичний характер, другий - так звані «тафи», які керувалися «господарями». Такі ватаги були притулком не лише козаків, але й різного роду бродяг. Після знищення Запорозької Січі напіввійськова організація риболовецького промислу занепала, однак сам промисел не зник, більше того хоч і у зміненому виді, але збереглися його основні соціальні об'єднання.

Згідно з даними зафіксованими П. Рябковим у ХІХ ст., всі артілі, як і раніше, поділялися на два види: перший - артілі, в яких засоби праці і капітал належав усім її членам; другий - артілі, в яких її члени брали участь лише своєю працею, засоби ж виробництва знаходились в руках підприємця, який у більшості випадків був і представником капіталу.

Основними формами артілі першого виду на Дніпрі і Дністрі були компанії (кумпанії) і товариства. Як зазначив етнограф, суттєвої різниці між компанією і товариством не було, однак товариство передбачало більшу солідарність її членів, а відтак і більш міцний та довготривалий союз [36, 47].

При цьому в особливу групу виокремимо товариства бурильників або третників, які діяли на Бузькому лимані і відрізнялися від інших товариств значною усталеністю. Товариства ці займалися виключно ловлею бичків і тюльки. Основним знаряддям ловлі у них було бурило, яке становило собою різновид великого волока або бредня, ним можна було ловити рибу на глибоких місцях з човна. Товариство бурильників виникало шляхом запрошення власником човна і бурила собі на допомогу двох рибалок працювати з паю [44, 52].

Більшість компаній організовувалися переважно зимою, до початку весняної ловлі, терміном на літо й осінь. До Покрови ніхто із співучасників компанії не мав права виходити із її складу, після ж Покрови, кожен був вільний у своїх діях і міг перейти до іншої компанії.

Артілі другого виду були представлені у формі “таф” або “тах”. У таких артілях інтереси її членів знаходилися у великій залежності від волі особи-підприємця, в руках якого знаходилися засоби ловлі й капітал. Тафа могла бути на окладі, або працювала з паю. На чолі тафи обов'язково стояв отаман, якого або самостійно обирали члени тафи, або ж призначав господар. Отаман виконував функції посередника між тафою і її господарем, а також ніс відповідальність за збереження засобів ловлі та її успіх [45].

В цілому, відповідно до статистичних даних наведених Зуєвим, у 1789 р. на території Дніпровського і Дністровського лиманів діяло 3 тис. 933 риболовецьких господарств, а кількість виловленої ними протягом 1789 р. риби становила 1 млн. 415 тис. 682 пуди на суму 2 млн. 16 тис. 922 крб. При цьому слід зазначити, що найбільше пудів риби було виловлено за допомогою таких рибальських знарядь як волок, невід, ятір, кота, сіть, серед яких перше місця належить - неводу, друге -сітям і третє - волоку [4, 274].

До маловідомих засобів ловлі риби на Дніпрі в другій половині ХІХ ст., згідно із спостереженнями дослідників, відносилася орія або оріль. Для застосування орії необхідний був швидкоплинний човен - каюк й два рибалки. Сама орія за своїм зовнішнім виглядом нагадувала мішок або матню від невода, її довжина становила від 3 до 4 сажень, а глибина 3 сажні, складалася ж вона із нитяної сітки. Зазвичай орію використовували переважно для нічного рибальства [21]. Окрім орії, маловідомою в цей час для більшості рибалок Дніпра була й тягуля, яка тільки в 70-х рр. ХІХ ст. була завезена з Дунаю у Дністровський лиман. Тягуля являла собою сіть, зшиту із двох кусків, які мали довжину в осаді 25 - 30 сажень, а її висота становила 2 сажня [22]. риболовецький промисел козацький січ

В окрему групу засобів ловлі риби виділяємо ті з них, основою конструкції яких були гачки. Гачкові засоби поділялися на самоловні та наживні, тобто гачки без приманки (самолови) і гачки з приманкою (переміти, кармаки тощо).

До найбільш згубних для риби та хижацьких за своїм характером й наслідками відносимо коти, котци, лави та марафети. На Дніпрі кота з'явилася порівняно недавно. У 1827 р. вона була “занесена сюди з Дуная якимось Семеном... Спочатку над котниками глузували, а потім почали дивуватися, як це таким нехитрим знаряддям ловиться риба. Ідея коти (слова кота або котца нагадують сл. куток, куточок) - заманити рибу у таку пастку (куточок), із якої вона б уже не могла вийти, тобто перекривши їй шлях, за задумом рибалки, примусити її йти спочатку вздовж довгого забору (гарди), а потім через вузький отвір ввійти в невеличкий куточок, оточений таким самим гардом, звідкіля її потім уже легко вибрати руками”. Найпримітивніша кота складалася із гарди, коти і клітки. У більшості випадків усі ці частини виготовлялися із комишу, інколи із комишу і дерева. Деякі рибалки не задовольняючись котами - одиночками, виставляли їх по декілька разом, утворюючи системи, які отримали назву лав, про які можна сказати одне - рідко яка риба втече від них. Не дивлячись на те, що рибалка двічі на день, вранці і ввечері, вибирав із коти рибу, там відбувалася жахлива картина. Це пов'язано з тим, що до коти, яка є відносно невеликою за об'ємом, потрапляли як мирні, так і хижі риби, качки, черепахи та жаби. У такій ситуації риба з ікрою і молочком давила одна одну й достроково випускала ікру, яка частково осідала на дно і змішувалася з мулом та ікрою інших риб, а частково тут же поїдалася жабами [27].

У результаті застосування таких хижацьких засобів ловлі, кількість риби, що водилася в Дніпрі, наприкінці ХІХ ст. катастрофічно зменшилася, що, в свою чергу, призвело до поступового занепаду риболовецького промислу й перетворення його із основного в допоміжний вид господарства українців. Більше того, застосування кот стало також безпосередньою перешкодою на шляху природного відновлення рибного царства, що у майбутньому могло призвести взагалі до винищення і зникнення певних видів риби.

У цілому результати дослідження рибальства, здійснені П. Рябковим, в яких він зафіксував наративні (розповіді рибалок) та унікальні матеріальні пам'ятки культури (зокрема, навів точні креслення різноманітних знарядь ловлі риби), дають можливість не лише визначити ряд особливостей у функціонуванні риболовецького промислу на півдні України доби його занепаду, але й реконструювати комплекс рибальських засобів та знарядь ловлі риби другої половини ХІХ ст. Наукова цінність дослідження П. Рябкова полягає і в тому, що ним була зібрана значна кількість етнографічного матеріалу шляхом безпосереднього спостереження за життям і побутом рибалок на півдні України, як окремої професійної групи. Позитивне значення дослідження риболовецького промислу, здійснене П. Рябковим, полягає і в тому, що він розглядав його не ізольовано, а у взаємозв'язку з сукупністю факторів економічного, виробничого та соціального життя населення. Окрім того, невід'ємною складовою частиною дослідження є чисельні цифри статистичних даних, які, на нашу думку, допомагають сучасним дослідникам об'єктивно і в повній мірі розкрити роль та вплив риболовецького промислу на побут населення регіону, і взагалі, визначити місце риболовецького промислу в економічній структурі краю.

Розділ 2. Традиційність риболовецького промислу Півдня України

2.1 Козацька традиція у рибальстві Півдня

Збереження традиційних форм риболовлі простежується в козацьких формуваннях - наступників запорозького козацтва. Для задоволення, переважно, власних потреб козаки Азовського війська займалися різного роду промислами. Одним із найрозвинутіших був традиційний рибальський промисел. Ним козаки займалися ще за Дунаєм і він був основною галуззю господарства Задунайського козацтва. В Азовському козацькому формуванні рибальством займалися виключно заради власних потреб. У розпорядженні азовців було декілька річок і частина узбережжя Азовського моря від гирла Берди на 10 верст на схід. У цих водоймищах козаки ловили тарань, судака, коропів, білугу, осетрів та іншу рибу. На території військових земель були три рибопереробні заводи, що перейшли козакам від петровських міщан. Але товарне рибальство в Азовському війську не поширилося і в 1858році існувало лише 2 рибні заводи (шалаші). Оскільки берег Азовського моря вважався складовою частиною військового надбання, то віддавався в оброчне утримання для збільшення прибутків козацького формування. Так, за перше півріччя 1836 року до військового скарбу надійшло 131 карбованець 25 копійок сріблом за рибний відкуп, а з 1 жовтня 1837 року до 1 жовтня1 838 року 22 півімперіали 66 карбованців і 25 копійок сріблом. З часом прибуток від рибного відкупу збільшується і в 1856 році було отримано 1100 карбованців сріблом. Рибалки Нижнього Подніпров'я - хранителі традицій низового козацтва.

Не є секретом, що серед тем до яких, традиційно, було, є та ще багато років буде прикуто увагу як професійних істориків, так і пересічних любителів української історії, проблематика запорозького козацтва є чи не найулюбленішою. За подібним інтересом широких верств українського суспільства до всього, що пов'язано з запорозьким козацтвом криється не лише тривіальна цікавість «споживача» друкованої наукової та науково-популярної продукції до постаті «козака», якій, власне кажучи, немає рівних за ступенем міфологізації, героїзації, романтизації та ще кількох десятків різноманітних «-зацій». Витоки подібного успіху та незмінної вищої сходинки у рейтингах вітчизняної історичної науки коріняться ще й у надзвичайно потужній джерельній базі наукових студій у площині дослідження історії козацтва, яка дає просто таки невичерпні можливості у справі введення до наукового обігу не тільки нових масивів, але й нових типів історичних джерел. Відтак, величезним розмаїттям відзначено й тематику наукових розвідок з історії запорозького козацтва, які з'явилися впродовж останніх 10-15 років. Переважну більшість з них, при цьому, без перебільшення, можна вважати такими, що носять характер «міні-революцій», оскільки вони реконструюють та роблять надбанням широкого загалу цілі епохи та сфери життя історичного козацтва, незнані до цього часу [14, 162].

Все це тим більше вражало, якщо зважити на традиційну, усталену точку зору на те, що після 1775 р. терени колишніх Вольностей Війська Запорозького Низового у досить незначний проміжок часу, всього за якихось двадцять років, перестають бути зосередженням носіїв козацької, запорозької традиції - колишніх січовиків та їх нащадків. Звісно ж, відразу після ліквідації Запорозької Січі значна частина запорожців розійшлася світ за очі - на Очаківський степ, у Буджак, Добруджу, врешті-решт по батьківщинах та дідизнах на Лівобережжі та Правобережжі. А потім ще була виснажлива російсько-турецька війна 1787-1791 рр., були епідемії, що на корінь зводили до могили населення Південної України, було масове переселення колишніх запорожців - чорноморських козаків, зі своїми родинами на Кубань. І тому, традиційно вважається, що після 1792 року, року масового виходу колишніх запорожців - чорноморців із Південної України на Кубань, запорозький елемент остаточно зникає з цього краю, а на його місце приходять нові українські поселенці з Полтавщини, Чернігівщини та інших місцевостей. Власне кажучи, чомусь такий стан речей сприймається як природній, в той час як існує й багато контр-доводів [14, 199].

Вести розмову про абсолютний занепад запорозької традиції у настільки швидкий проміжок часу не доводиться бодай із огляду на той потужний шар козацької спадщини, який було зафіксовано у другій половині ХІХ століття серед населення згадуваних місцевостей такими корифеями українського народознавства, етнографії та фольклористики, якими були Яків Новицький, Дмитро Яворницький та багатьма іншими. Насамперед робота на цій царині велася у напрямку виокремлення та фіксації запорозької пісенної творчості. Розповіді нащадків колишніх січовиків - як змістовні Микити Коржа та Івана Розсолоди, так і інші - менші за обсягом та слабші за інформативною потужністю, які були зафіксовані у той же час, також не залишали сумнівів у тому, що впродовж першого століття по зруйнуванні Січі усна запорозька традиція ще зберігала себе серед населення Нижнього Подніпров'я [7].

Матеріали, які було накопичено внаслідок роботи вже згаданих археографічних експедицій переконливо довели, що рештки запорозької спадщини й до сьогодення збереглися в усній традиції представників окремих соціальних верств населення регіону. Ким же є ці носії та хранителі ледь жевріючих, але все ще не згаслих зерняток запорозької спадщини?

Початково у ролі подібних хранителів та «трансляторів» запорозької усної традиції, виступало кілько соціально-професійних консорцій. Якщо не рахувати традиційних січових бардів та «дідів», які пішли у небуття вже впродовж перших років після анексії Запорожжя, найбільш потужною з подібних груп стають чумаки [30].

Як довели останні дослідження професора Анатолія Бойка, масове залучення після 1775 року колишніх запорожців до чумацького промислу перетворило чумацтво на міцний осередок передачі і збереження історичної пам'яті запорозького козацтва. Передача культурної спадщини стає основною соціальною функцією чумацтва. І це не було випадковим, адже розвиток чумацтва на Запоріжжі XVIII століття був нічим іншим як складовою економічної діяльності Війська Запорозького Низового, а конкретніше - торгівлі сіллю та продукцією рибного промислу. Після зруйнування Січі чумацтво перебирає на себе основні функції та найбільш прикметні риси козацтва. Чумакування було досить небезпечним заняттям через велику силу кримінального елементу, яким у буквальному розумінні кишіли шляхи Степової України, а тому залучення до нього вимагало від потенційного чумака тих же самих рис, які традиційно були притаманними й козакам - сили, витривалості, кмітливості, хоробрості та мужності [Бойко. Запорозьке козацтво].

Пам'ять про традиції чумакування була свіжою у селянських родинах Нижнього Подніпров'я, оскільки у переказах передавалася від діда-прадіда. Рукопис, виявлений під час проведення археографічної експедиції, що відбувалася у липні 2001 р. на теренах с. М.Білозерки Василівського району Запорізької області, та автором якого був нащадок давнього запорозького роду Василь Рубель, попри те, що був написаний у 1929 р., доніс до нас опис того, як саме відбувалася ретрансляція запорозької минувшини серед чумаків. Ось, наприклад як той же Василь описує переказ свого прадіда - Данила, який сам замолоду чумакував: «Після вечері розляглися в траві, і … співали усяких веселих, і про дідів як у поход ходили, а були такі умники як почнуть, як почнуть із прадідів, то всю ніч би прослухав дивлячись угору на зорі, було і ночі мало, заслухаєшся. Як билися, як сонних рубали та у полон брали виколюючи їм очі, або як від турчина тікали та в степових травах тижнями жили без хліба» [6, 115].

Оскільки наприкінці XVIII - у першій половині ХІХ століття, у той чи інший спосіб до чумацтва залучалися майже всі чоловіки з південноукраїнського селянства, саме чумацький промисел на Півдні був чи не головною складовою у механізмі збереження та передачі запорозької спадщини.

З другої половини XIX століття починається поступовий занепад чумацтва, до якого призвела поява більш досконалих транспортних засобів та методів транспортування товарів з півдня на північ. Він не міг не відбитися на змінах у ціннісних орієнтаціях та світоглядних імперативах населення Нижнього Подніпров'я, яке все більшою мірою втрачало залишки запорозької традиції [26].

Від цього часу збереження та передача запорозької усної традиції відбувається майже виключно у середовищі рибальських громад південного краю. Рибальство було традиційним та чи не найдавнішим з запорозьких промислів. саме рибальство складало господарського добробуту переважної більшості населення Запорожжя у останній період його історичного існування. Риба та продукти її переробки завжди була однією з головних статей запорозького експорту. Зміна підпорядкованості та власників запорізьких рибних угідь після 1775 р. мало позначилася на продовженні запорозької традиції рибного промислу. Так само мало позначилася на ній і поява у Нижньому Подніпров'ї нових етнічних та соціальних груп, оскільки зберігалося головне - технологія запорозького рибного промислу. Інакше не могло й бути, адже за багато віків співіснування із оточуючим довкіллям у екосистемі дніпрових плавнів, запорозьке козацтво випрацювало настільки ж правильну модель господарювання, наскільки й оптимальну систему видобутку та переробки рибних багатств. Всі нові прибульці до регіону не мали другої альтернативи, як тільки долучатися до запорозької спадщини у галузі рибальства. При цьому засвоювалися не тільки суто матеріальні знаряддя та технологічні навички. Сезонний відхід населення всієї Степової України на заробітки до рибних заводів, перетворював їх на осередки збереження та передачі не тільки запорозької побутової, але й усної традиції. Такий стан речей залишався практично незмінним аж до 1955 р. - року в який величезні площі дніпрових плавнів від Каховки до Запорожжя було затоплено водами штучного Каховського моря. Знищення цієї унікальної екосистеми, того біогеоландшафтного середовища в якому впродовж віків запорозьке козацтво та його прямі спадкоємці займалися традиційними видами господарської діяльності, завдало нищівного удару по механізму передачі усної традиції запорозького козацтва. Унеможливлення традиційного для населення Нижнього Подніпров'я рибальства, яке за традицією велося у старовинний запорозький спосіб остаточно перемістило цю складову запорозької спадщини з практичної площини виключно до побутування у царині усної традиції [6].

Рівень збереженості запорозької спадщини в усній традиції дніпрових рибалок, наскільки це можна судити з матеріалів експедицій 2000-2004 рр. у зазначені населені пункти Нижнього Подніпров'я, не є однаковим скрізь. Найбільш потужним він виявляється навіть не в тих населених пунктах, які знаходилися у зоні найбільш сприятливій для заняття рибальством - у самій товщі плавнів (с. Біленьке, с. Скельки), а, радше, є напряму пов'язаний із тим, наскільки сильним був запорозький, козацький компонент серед мешканців того чи іншого населеного пункту на момент вселення до них хвиль нової української людності з колишніх Гетьманщини та Слобожанщини.

Абсолютними лідерами є кілька селищ. Серед них, безумовно, слід відзначити нікопольські с. Капулівку та с. Покровське, серед населення яких колишні січовики та їх родини складали переважну більшість не тільки наприкінці XVIII століття, але й впродовж всього ХІХ століття [8, 8]. Матеріали Нікопольщини дозволяють встановити, що запорозька традиція найдовше зберігалася в риболовецьких артілях. Запорозькі елементи простежувалися в організації риболовецького промислу не тільки на початку, але ще й в 50-х роках ХХ століття рибалки с. Покровського Нікопольського району Дніпропетровської області використовували у своїй професійній лексиці такі поняття, як - «кіш», «кошовий», «курінь» [17]. Такий стан речей, зафіксований у старовинних козацьких селищах, одних з найбільших з навколо січових військових слобод є цілком зрозумілим та здається цілком природнім.

Не менш, якщо не більш цікавими у порівняні з нікопольськими здаються матеріали зафіксовані у смт. Велика Лепетиха Херсонської області. Неординарність ситуації у випадку з цим населеним пунктом полягає в тому, що серед його населення запорозький елемент не складав більшості вже починаючи з 1790-х років. Землі вздовж невеличких степових річок Великої та Малої Лепетих (Лопатих), лівих притоків Дніпра, були густо заселені запорозькими козаками, вже починаючи з часів відразу по зруйнування Січі, причому землі ці до 1783 р. входили до складу Кримського ханства. Після приєднання й цих земель до Російської імперії переважна більшість козацького населення Лепетих увійшла до складу відновленого у 1788 р. Чорноморського козацького війська, а згодом переселилася на Кубань. при означенні місць виселення колишніх запорожців - чорноморців, які селилися на Кубані, часто зустрічаємо: «урочище Лопатиха», «урочище Большая Лепатиха». І це все масові матеріали, близько тисячі запорозьких сімей, які виїхали. Постає питання, чи залишилися якісь запорожці на тому місці, з якого вони масово вийшли на Кубань.

Антропонімічний матеріал мешканців цього села, наводить на думку, що старий, запорозький елемент цілком може бути присутній присутнім серед сучасного населення цього селища. Однак, не цілком зрозуміло, чи це власне запорозький елемент, чи носії таких, здавалося б традиційних запорозьких прізвищ як - Побийвовк, Куниця, Чайка, Миткало, Сало та інших подібних, просто є нащадками переселенців з Полтавщини, які вселилися в це селище у 1794-1796 рр., та мають до запорожців лише опосередковане відношення. Це все більшою мірою ускладнюється тим, що на початку ХІХ століття до селища відбулося й підселення етнічних росіян з Курщини. Досить швидко відбулася етнічна мішанина, яка трансформувалася у відносно монолітну, за етнографічними ознаками, локальну групу південноукраїнського субетносу з таким його невід'ємним атрибутом, як традиційний для південного регіону мовний гібрид, т. зв. «суржик». Подібні нашарування значно заважають проведенню більш ретельного обстеження на предмет встановлення приналежності згаданих осіб до нащадків старих запорозьких насельників [3].

Але в той же час, було простежено тенденцію, згідно якої носії саме цих прізвищ заселюють у селищі певні квартали, що носять виразні сліди т. зв. «відкореневої» системи, внаслідок якої найбільш старі насельники селища з часом переважають не тільки на окремих його вулицях, але й у цілих його частинах (кутках). Тобто певна частина села (північна) заселена саме носіями згадуваних прізвищ, що свідчить про їх давнє походження.

Була помічена ще одна тенденція - носіями «запорозьких» прізвищ є найбільш відомі у селищі рибальські родини, тобто такі, де впродовж цілих поколінь традиційним зайняттям чоловіків було переважно рибальство. Слід сказати, що запорозька традиція тут, як і скрізь, переважно зберігається і передається чоловічою лінією, і пов'язана саме із заняттям рибальством, як одним із традиційних занять населення плавневої зони. Як приклад, можна навести фрагмент інтерв'ю з Марією Синенко (Куницею) 1914 р.н., яка розповідає про свого старшого брата Василя Куницю, 1913 р.н. - відомого у селищі рибалку, який розпочав свою діяльність у цій царині ще наприкінці 1920-х років. На запитання відносно того, хто ж вчив його рибалити не забарилася відповідь: «Батько! А хто ж? А його хто? А його ж, мабуть його батько» [3]. Подальше інтерв'ювання самого В. Куниці підтвердило не тільки правдивість свідчень його сестри, але й дозволило зазирнути у вже забутий світ традиційної культури плавневих рибалок, на обрії якого цілком виразно майорить постать запорожця XVIII століття.

Слід сказати, що зафіксована від цього інформатора термінологія, якою ще й по сей день користуються старі рибалки цього регіону, теж несе в собі виразний запорозький елемент. Наприклад, такі традиційні терміни, які ми зустрічаємо в «Описании бывших запорожских промыслов» Василя Зуєва, чи то в «Українському рибальстві в Добруджі» Федора Вовка, зустрілися й в розповідях В. Куниці. Це як назви риболовних знарядь - наприклад, «кармак» (тюрк. karmak - вудка) або «каюк» (тюрк. kayik - човен), так і терміни, що стосуються певних технологічних етапів переробки риби, такі як «корінити» або «банити» рибу [16]. Вони вже на сьогодні не зустрічаються ніде за межами цього регіону, за межами колишніх плавнів. Крім того, досить могутній і потужний пласт таких слів, які, власне кажучи, більше ніде не зустрічаються, - у назвах сортів риб, яких не маємо у жодних словниках української мови - «біблиця», «сара» та ін. (останнє, до речі, як з'ясувалося означає ніщо інше як щуку, та може розглядатися як релікт запорозького рибальського арго, у якому щука асоціативно ототожнювалася за хижими рисами своєї вдачі з шинкаркою-єврейкою). Слід сказати, що тюркський мовний шар у зразках рибальського арго Нижнього Подніпров'я, зафіксованого від В. Куниці стосується не лише рибальських знарядь, але й поширюється на назви окремих тварин, зокрема річкових видр, яких рибалки називали тюркським словом «муцак» (тюрк. musaka - м'ясна; очевидно, як протиставлення цього водяного ссавця оточуючому «рибному» світу) [3]. Це всі ті моменти, які гідні більш прискіпливого дослідження науковців, як філологів, так і істориків з фольклористами.

Навіть у деталях збігається розповідь В. Куниці про розпорядок життя рибальського «куреня» з більш ранніми описами запорозьких рибних заводів. Ще молодим юнаком застав він типове убранство - ікону Святого Миколая на покутті куреня, традиційне імпровізоване моління рибальського отамана над снастями та кроплення їх, але не святою водою, а обов'язково горілкою, а ще краще самогонкою. Колективізація, яка відбулася у селі у 1929 р., торкнулася не лише сільського господарства, але й традиційних рибальських артілей. Багато чого з зовнішньої, релігійної атрибутики рибальського промислу було загнано у підпілля, увійшли у побут рибалок бензинові мотори, але ж сам спосіб рибної ловлі залишався старим, запорозьким - якнайкраще пристосованим до умов плавневої зони р. Дніпра.

Власне лепетиський рибацький фольклор, який несе досить багатий запорозький пласт. Зокрема, за свідченнями того ж В.Куниці найбільшою популярністю серед решти пісень у рибалок старого часу відзначалася традиційна запорозька «Ой, та збиралась чорная хмара!», яку традиційно співали рибалки під час застіль, після вдалого повернення з риболовлі [3]. Слід зауважити, що й сам зазначений інформатор (В. Куниця) й решта чоловіків-рибалок Великої Лепетихи цілком реально усвідомлюють свій зв'язок із запорозькими попередниками. Щоправда, усвідомлення це відбувається вкрай самоіронічно, навіть у дещо фривольний спосіб - «Дід мій був козак, батько син козачий, а я не те, не се - г…о собаче» [3]. За цією, здавалося б, сороміцькою приказкою яка передається із вуст в уста, щонайменше з початку ХІХ століття, криється і ясна, сяюча гордість за своїх славних предків, і чорна туга, як наслідок втрачених козацьких вольностей.

У переказах В. Куниці про великолепетиську минувшину запорожці постають не тільки як статичні та напівлегендарні засновники цього населеного пункту, але й як активні та цілком історичні діючі особи. От, наприклад його розповідь про те, як село отримало свою назву: «Люди казали, що коли цариця Катерина пливла Дніпром, то наші козаки її каюком везли. А воно надвечір сонце сідало, та вода тиха така була. А весла тихенько так ляпають по воді … Так цариця й каже: «Ляпа тихо». Отак і звуть того село» [3]. В іншому варіанті розповіді про те, як село отримало свою назву ним подано версію, яка береться пояснити наявність у безпосередньому сусідстві двох населених пунктів - Великої та Малої Лепетих. Проте, й тут козаки-запорожці виступають у якості головних «творців історії»: «А ще кажуть тут колись границя була з татарами. Так ото козаки як пливуть з свого боку до татар, чи до турок, хто його зна, так старший їхній і каже козакам «Ляпай тихо!», щоб не почули, значить. Так ото де Мала, так там зовсім тихо треба було, щоб не почули, а де наша - Велика, то вже можна було грібти сильніше, тіко всьо равно не дуже»[3].

Звісно, ж що хоча імператриця Катерина ІІ під час своєї подорожі півднем країни у 1787 р. неодмінно мала пропливати повз гирло р. В.Лепетихи, навряд чи спустилася б вона до того, щоб зійти з золоченої галери до просякнутого густим рибним духом запорозького каюка та ще й кинути невимушено українською сакраментальне «Ляпа тихо». Так само, як не було необхідності начуватися від турок та татар саме на лепетиській ділянці дніпрової течії, оскільки найбільшу небезпеку таїли в собі фортеці в районі о. Тавань, мало не на 60 км нижче за течією.

Таким чином, запорозький спадщина все ще жевріє в усній традиції населення Нижнього Подніпров'я. Це переконує в тому, що запорозький елемент може бути виокремлений і зафіксований у ній навіть у ХХІ столітті! На жаль, невблаганний час та несприятливі історичні умови спочатку витіснили його у настільки глухий кут, що фактично його носіями аж до середини ХХ століття продовжували бути лише представники невеличкої консорції дніпрових рибалок. І от - вже 50 років як не стало плавнів. З кожним роком стає менше тих, хто ще пам'ятає традиції запорозької риболовлі, хто все ще є носієм багатющого, ще січового пласту духовної культури. Вихід може бути один - це комплексні археографічні та етнографічні експедиції, які б мали за мету обстеження населених пунктів, що знаходяться на території колишніх дніпрових плавнів, сучасні території Запорізької, Херсонської та Дніпропетровської областей. Лише воно дасть нам можливість зберегти ті безцінні залишки минулого, які все ще знаходяться поруч із нами.

2.2 Особливості термінології рибальського промислу Півдня України останньої чверті XVIII ст

Дослідивши мову подорожніх записок В.Зуєва, рибальську лексику запорозького козацького вжитку ми поділили на такі семантичні групи: 1. Лексика на позначення знарядь дії: невід, сітка (сіть), косяк, мережа, бредень, самолов, куга, проріж, довбня, поплавок. Наприклад: Орудия рыболовные у запорожцев шести родов: неводы, большия и разные мелкие сети, косяки, мережи и самоловы [4, 272]; Через сутки подымают косяк и рыбу, которая из ячей ни в зад ни вперед вырваться не может и убивают долбнями [4, 273]; Оные опущают на дно на открытом лимане навязав к одной стороне тяжелые камни, а к другой, на веревки пуки камыша, // называемые куги, которые плавая по поверхности держат сеть стеною [4, 273]. Невід. Лексема - невід. - запозичення з давньоісландської мови [4]. Значення її збереглося. Сіть. Етимологічно лексема - сіть - праслов'янського походження setь. У словнику Б.Грінченка ця лексема зафіксована у двох значеннях: сіть., сітка . це сіть, за розміром менша за невід для ловлі риби, а також птахів - [3]. У сучасній українській мові лексема «сіть» зберегла своє перше значення, а друге . використовується лише в переносному значенні [4]. Косяк. За походженням лексема - косяк - звуконаслідувальне слово [9]. У словнику Б.Грінченка ця лексема зафіксована як багатозначна: - гострий кут., колоди, які кріпляться між двома стовпами (у вигляді літери М., шмат сіті; з шести косяків зшивається бредень., канат для якоря на дніпровському човні., невеликий табун коней. [4]. У сучасній українській мові ця лексема втратила свої первинні значення і вживається лише в таких: розм. одірок., скупчення риб у період нересту., те саме, що зграя. [4, 309]. Мережа. Лексема мережа. . праслов'янського походження - mera (плетена) сітка. [4, 440]. Б.Грінченко у своєму словнику дає лексемі мережа таке пояснення: неводъ съ большими очками. [8, ІІ, 417]. У сучасній українській мові ця лексема зберегла своє значення і набула нових: перен те, що нагадує своїм виглядом багато схрещених, переплетених ліній., сукупність яких-небудь шляхів, ліній зв'язку, каналів і т.ін., сукупність однорідних закладів, підприємств і т. ін., розташованих на певній території. [4]. Бредень. Етимологічно лексема бредень - від праслов'янського broditi [6, 252- 253]. У словнику Б.Грінченка лексема бредень подана зі значенням: коротка рибальська сіть від 3 до 6 саж довжиною. [4, 96]. У Словнику української мови ця лексема не зафіксована. Самолов. Лексема самолов виникла внаслідок поєднання двох основ за допомогою голосного. У словнику Б.Грінченка ця лексема не зафіксована. У сучасній українській мові вона вживається в значеннях: мисливська самодіюча пастка для ловлі звірів і птахів., різновид риболовної снасті. [7, 39]. Куга. Походження лексеми куга неясне. Б.Грінченко в словнику подає два значення цієї лексеми: водяні рослини., дерев'яний поплавок до неводу або сіті. [8]. У Словнику української мови лексема «куга» зі значенням дерев'яний поплавок. не зафіксована [7, 383]. Довбня. Лексема довбня - праслов'янського походження від довбати., довбти. [4, 99]. У словнику Б.Грінченка вона подана зі значенням великий дерев'яний молот. [8, 401]. У сучасній українській мові ця лексема дещо розширила своє значення: великий, переважно дерев'яний молот або взагалі велика дерев'яна палиця з потовщенням на кінці., перен., лайл. про нетямущу, дурну людину. [7, 330]. Поплавок. У словнику Б.Грінченка лексема поплавок зафіксована у своєму прямому значенні [8, 332]. У сучасній українській мові ця лексема збереглася і набула нового значення: надутий повітрям прогумований мішок, який використовують як опору при швидкому наведенні мостів, лаштуванні промів., те саме, що поплавище - прикріплений до дна предмет, що утримується на поверхні води і вказує на місцезнаходження рибальського знаряддя. [4, 207]. До цієї семантичної групи належить і лексема . проріж., значення якої В.Зуєв докладно пояснює: «Однако для крупной белой рыбы делают особые сети длинною в 50 сажен, у коих ячейки больше, нежели у невода, если же при всем том они еще часты, то в таком случае прикрывают ее другою, у коей ячеи гораздо пространнее, и тогда первую мелкоячейную во многих местах продевают сквозь другую, крупноячейную, наподобие рукавов и называют прорежью» [5, 272]. Треба зазначити, що ні в словнику Б.Грінченка, ні в Словнику української мови. лексема проріж. не зафіксована. 2. Лексика на позначення назв риби: короп, лящ, судак, щука, білизна, вирезуб, тарань, чехоня, секрет, окунь, бики, осетр, белуга, чечуга, пістрюга, сом, камбала, скумбрія, оселедець, карась, лин. Наприклад: Рыба во всегдашнее время в Днепре ловящаясь суть: карпы, лещи, судаки, щуки, белезны, вырезубы, тарани, чехони, секрети, окуни, и бики, из коих, как скоро лед вскроется, первейшая по красной рыбе появляется тарань. Лини и караси водятся только в речках в Днепре впадающих и в ближайших к ним озерах. Красная или по тамошнему черною называемая рыба, осетры, белуги, чечуги, пистрюги, сомы, хотя заходят в Днепр, но больший их лов бывает в Лимане. Камбала, скабрия и сельди ловятся только в Лимане [5, 272]; Короп. Лексема .карп. (короп) . запозичення із середньонижньонімецької мови (снн. karpe (n), як і двн. karpfo, нвн. karpfet) [4, 395]. У сучасній українській мові ця лексема вживається у своєму прямому значенні. Лящ. Лексема лящ похідне утворення від звуконаслідувальної основи lesk-ati, le.c-ati (lja cati); назва пояснюється тим, що під час нересту лящі вискакують у повітря і, падаючи, ударяють (ляскають) по воді [5]. У словнику Б.Грінченка лексема лящ. подана у двох значеннях: назва риби., ляпас. [8, 394]. У сучасній українській мові багатозначність цієї лексеми повністю збереглася [7]. Судак. Щодо походження лексеми судак. вченими ведуться суперечки. Деякі вважають, що нововерхньонімецьке Zander судак. . запозичення зі слов'янських мов, в той же час розглядається як похідне від нов.-в.н. sand пісок., д.-в.-н. sant - теж саме, з суф. art - оскільки риба любить піщане дно. Інші вважають, що лексема судак. . запозичення з тюркських мов або з польської мови [9, ІІІ, 795]. Вона вживається в прямому значенні і тепер. Щука. Лексема щука., ймовірно, запозичення з фін.-угорських мов [9, ІV, 510]. У сучасній українській мові ця лексема вживається у своєму прямому значенні. Білизна. Похідне від слова білий.; можливо, назва цієї риби дана за її кольором. У словнику Б.Грінченка подано два значення лексеми білизна.: білизна., риба. [8, І. 64]. У сучасній українській мові обидва значення цієї лексеми збереглися [див. 7, І, 181]. Вирезуб. У ХVІ-ХVІІІ . виризуб, верезуб - походить із давнішого вирізозуб (у нижній щелепі цієї риби вищерблені зуби, ніби з вирізкою); може бути пов'язане з [верий] вигнутий.; менш переконливе припущення про зв'язок із схв. вирити виглядати, стирчати. і ст.-сл. витріщити. [6, І, 379]. Значення цієї лексеми дійшло до наших днів без змін [див. 7, І, 467]. Тараня. Етимологія лексеми тарань. неясна [9, ІV,22]. У сучасній українській мові лексема тараня. зберегла своє первинне значення . невелика промислова риба родини коропових. і набула нового переносного значення про худу, високу людину. [7, Х, 39]. Чехоня. Лексема чехоня. . можливо, запозичення зі ср.нім. Sichling, Messerfisch чехонь. від Sichel серп., Messer нож., а також рос. сабля чеконь. [9, ІV, 354]. У сучасній українській мові ця лексема вживається у своєму прямому значенні. Секрет. Етимологія лексеми секрет. неясна. Можливо, через посередництво польської мови sekret або з французької мови secret від лат. secretus окремий, схований; тайна. [9, ІІІ, 593]. У словнику Б.Грінченка ця лексема зафіксована у двох значеннях: секретъ., риба. [8, ІV, 112]. У сучасній українській мові лексема секрет. втратила значення назви риби, натомість набула нових значень: те, що не підлягає розголошенню, що приховується від інших., потайний пристрій у механізмах, предметах домашнього вжитку тощо., війс. додатковий сторожовий пост із кількох осіб, виставлений таємно на найбільш небезпечних підступах з боку противника, а також місце розташування такого поста., фізл. речовина, яку виробляють залози людини й тварини. [7, ІХ, 112]. Окунь. Лексема окунь.(прісноводна хижа риба) - походить від слова око.. Деякі вчені вважають, що ця лексема походить від *ak- гострий. та зближують з лит. akstis ость, гастра палка., др.-пруськ. aketes борона. [9, ІІІ, 132]. Значення цієї лексеми збереглося. Бичок. Етимологія цієї лексеми неясна. У словнику Б.Грінченка зафіксована лексема бичок., одне зі значень якої: риба. [8, І, 59]. У сучасній українській мові ця лексема є загальновживаною: невелика головата морська риба. [7, І, 172]. Осетр. Лексема осетр (велика промислова риба) походить від лит. a.etras осетр [9, ІІІ, 158]. Значення цієї лексеми збереглося. Білуга. Лексема белуга . це поєднання кореня бел- із суф. уг(а) (який походить із .oga; ср. польськ. pstrag форель. [9, І, 149]. Значення цієї лексеми збереглося. Чечуга. В укр. мові чечуга., у рос. мові стерлядь., походження цієї лексеми пов'язують із рум. caciuga . та від угор. kecsege осетр. [9, ІV, 356]. У сучасній українській мові лексема чечуга як у своєму первинному значенні цінна промислова риба родини осетрових; стерлядь., так і з позначкою діал. свиня. [7, ХІ, 320]. Пестрюга. Лексема пестрюга праслов'янського походження - pьstrogъ, pьstroga, що пов'язане зі словом пістрий. [9, ІІ, 250-251]. У сучасній українській мові лексема пестрюга. вживається у значеннях: . діал. севрюга., форель. [7, VІ, 342]. Сом. Лексема сом запозичення з лит. amas, лтш. sams сом. [9, ІІІ, 716]. У словнику Б. Грінченка ця лексема подана за значенням назва риби. [8, ІV, 167]. У сучасній українській мові ця лексема зберегла своє первинне значення [7, ІХ, 454]. Камбала. Через російське посередництво лексема камбала. була запозичена з фінської мови . фін. kampala, kampela [6, ІІ, 357]. У словнику Б.Грінченка ця лексема не зафіксована. У сучасній українській мові лексема камбала має значення: морська плоска риба з очима на одному боці голови. [7, ІV, 81]. Скумбрія. Лексема скумбрія. запозичення з нов.-грецької мови [9, ІІІ, 662]. У словнику Б.Грінченка ця лексема зафіксована у своєму прямому значенні: назва риби. [8, ІV, 146]. У сучасній українській мові її значення повністю збереглося [7, ІХ, 334]. Оселедець (сельдь). Лексема сельдь запозичення з давн.-сканд. sild, sild, давн.-шв. sild сельдь. Запозичення відбулося до ХІІ ст. [9, ІІІ, 597]. Б.Грінченко у своєму словнику подає лексему оселедець у двох значеннях: сельдь, хохол, пасмо волосся на вибритій голові. [8, ІІІ, 65]. У сучасній українській мові обидва значення збереглися [7, V, 758]. Карась. Етимологічно лексема карась - праслов'янського походження - karasь, karasjь. Можливо, що це запозичення з якоїсь сусідньої мови (пор. мар. удм. karaka) [6, ІІ, 386-387]. У словнику Б.Грінченка ця лексема зафіксована у двох значеннях: . назва риби: карась., назва вола за кольором схожого з опірінням куропатки. [8, ІІ, 220]. У сучасній українській мові друге значення не збереглося [див. 7, ІV, 101]. Лин. Етимологія лексеми лин неясна. Деякі вчені говорять про спорідненість із лит. lynas, лтш. linis, давн.-пруськ. linis [9, ІІ, 498]. У словнику Б.Грінченка ця лексема подана за значенням назва риби. [8, ІІ, 359]. У сучасній українській мові ця лексема зберегла своє первинне значення. 3. Лексика на позначення процесів дії: риболовство, ловля/лов/лови, потрошити, полоскати, мочити, банити, солити, в'ялити, проволочити, обварювати, чешуянити, карбувати. Наприклад: Приготовление красной рыбы начинают потрошением, откладывая жир, икру и клей особо. Выпотрошенную мочат весною, когда весна еще холодна целые сутки, а летом несколько часов в самом лимане, потом солят весьма круто, а по просолению банят или полощут в воде и после вялят на солнце [5, 273]; Белую рыбу приготавливают таким же образом как и красную; т.е. наловив довольное количество занимаются все, кто тут ни есть чешуянием ея и потрошением, однако смотря на количество рыбы на мелкость ее, нельзя не дивиться, с каким проворством все сие упражнение чинится [5, 273]; Разложенную солят каждую порознь, кладут в кадки, а по просолении нижут на веревки, банят в воде и развешивают для вяления [5, 273]. Риболовство. У сучасній українській мові ця лексема зберегла своє значення і набула нового: ловіння риби; лов, добування риби як галузь народного господарства; рибальський промисел. [7, VІІІ, 527]. Лов/лови/ловити/. Етимологічно лексема лов/лови/ловити. - праслов'янського походження від lovъ ловіння звірів, птахів, риб; здобич. та loviti старатися спіймати дичину, полюючи, підстерігаючи; хапати. [6, ІІІ, 277]. У словнику Б.Грінченка лексема лов/лови/ловити/ має значення: ловля, полювання, звірина ловля. [8, ІІ, 373-374]. У сучасній українській мові ця лексема зберегла своє первинне значення і набула нових: хапати що-небудь на льоту., брати, вибирати що-небудь з рідини., хватати які-небудь живі істоти з певною метою., перен. намагатися збагнути, сприйняти слухом, зором., . радіо, розм. приймати радіохвилі, передачі., перен., розм. виявляти чиї-небудь помилки, суперечки і т.ін.. [7, ІV, 538]. Потрошити. Етимологічно лексема потрошити похідне утворення від потрох. [9, ІІІ, 342]. У словнику Б.Грінченка ця лексема не зафіксована. У сучасній українській мові вона вживається зі значеннями: виймати нутрощі з убитої тварини, розм. робити розтин, перен., розм. витягувати що-небудь звідкись, випорожнювати щось, забирати в кого-небудь (майно, гроші і т.ін.). [7, VІІ, 427]. Полоскати. Етимологічно лексема полоскати можливо, звуконаслідувальне праслов'янське *polskati поряд з *polkati [9, ІІІ, 315]. У словнику Б.Грінченка ця лексема зафіксована у своєму прямому значенні [8, ІІІ, 287]. У сучасній українській мові вона розширила своє значення і набула нових: промивати білизну, одяг і т. ін., занурюючи їх у воду й водячи з боку в бік., промивати для очищення, освіження або з лікувальною метою рот, зуби і горло, розм. коливати, розвівати що-небудь, перен., розм. дуже бити., перен. те саме. що полоскатися (тріпотіти. коливатися). [7, VІІ, 96] Мочити. Лексема мочити(мокнути, мочати, мокти). . праслов'янського походження mociti, moknoti, mokrъ [6, ІІІ, 499]. У словнику Б.Грінченка ця лексема зафіксована у прямому значенні мочити, змочувати. [8, ІІ. 450]. У сучасній українській мові вона зберегла своє значення і набула нового: тримати у воді, у спеціальному розчині, надаючи певних якостей. [7, ІV, 815]. Банити. Етимологія лексеми неясна. У словнику Б.Грінченка ця лексема подана в трьох значеннях: мити, вимивати, виполощувати, полоскати, бити (людину). [8, І., 26-27]. У сучасній українській мові лексема банити вживається лише у двох значеннях: мити, перен. бити. [7, І, 100]. Солити. Етимологічно лексема солити. - похідне від праслов'янського соль. [9, ІІІ, 715]. У словнику Б.Грінченка вона зафіксована у своєму прямому значенні [8, ІV, 165]. У сучасній українській мові лексема солити. зберегла своє первинне значення і набула переносного: розм. робити неприємності, шкодити кому-небудь; насолювати. [7, ІХ, 443]. В'ялити. Лексема в'ялити - запозичення з праслов'янської мови *vednoti [6, І, 443]. У словнику Б.Грінченка подано два значення цієї лексеми: робити в'ялим, в'ялити., сокрушать, сумувати. [8, І, 261]. У сучасній українській мові лексема в'ялити. зберегла свої значення: позбавляти свіжості, соковитості, пружності; присушувати., перен. позбавляти жвавості, рухливості, бадьорості; робити млявим, малорухомим. [7, І, 798]. Проволочити. Лексема проволочити. . похідне утворення від волочити. [6, І, 442]. Вона зафіксована у словнику Б.Грінченка у трьох значеннях: тягнути, волочити, бити, тягнучи, боронувати. [8, І, 252]. У сучасній українській мові вона зберегла свою полісемічність і вживається в значеннях: повільно тягнути, переміщати кого-, що-небудь; заст. зволікати; .перен, розм. затримувати, уповільнювати хід, здійснення чого-небудь.; проборонувати. [7, VІІІ, 144]. Обварювати. За походженням лексема обварювати. - похідне префіксально-суфіксальне утворення. У словнику Б.Грінченка ця лексема зафіксована зі значенням: обварювати, обварити, обдати кип'ятком. [8, ІІІ, 3]. У сучасній українській мові вона дещо розширила своє значення: обливати окропом, гарячою рідиною або злегка проварювати; обпікати окропом, парою і т. ін. (шкіру людини); ошпарювати. [7, V, 469]. Чешуянити. Етимологічно лексема чешуянити - похідне утворення від праслов'янського чешуя. [9, ІV, 356]. У словнику української мови. ця лексема не зафіксована. Але треба зазначити, що у словнику Б.Грінченка лексема чешуя. зафіксована як одне із значень лексеми луска. [8, ІІ, 382]. Карбувати. Етимологічно лексема карбувати. - запозичення з польської мови . karbowac робити нарізки. [9, ІІ, 195]. У сучасній українській мові вона набула нових значень: робити зарубку, позначку на чому-небудь.; вирізьблювати що-небудь на металі, камені тощо.; перен. чітко, розмірено відбивати.; техн. обробляти тиском краї заклепкових швів і нещільних з'єднань у металевих виробах, щоб закрити щілини.. Із ремаркою заст. ця лексема вживається в значенні розтинати, різати на частини. [7, ІV, 103]. 4. Лексика на позначення продуктів рибальського промислу: жир, ікра, клей, потрох. Наприклад: Жир из красной рыбы вырезывают они ремнями либо кусками и посолив едят с хлебом на подобие ветчины. Клей же вынув из рыбы // вялят несколько на солнце, а после содрав верхнюю кожицу без всякого обваривания сбивают в четырехугольные плитки и так продают [5, 273]. Жир. Зафіксована в подорожніх записках В.Зуєва лексема жир (сало) загальноприйнятої етимології не має [6, І, 198]. У словнику Б.Грінченка подано її у чотирьох значеннях: Жир; корм, здобич (у диких тварин).; горішки з дерева бук.; масть гральної карти. [8, І, 484]. У сучасній українській мові вживається лише два значення: жир - масляниста, нерозчинна у воді речовина, що входить до складу організму людини, тварини й рослини.; розм. масть гральної карти. [7, ІІ, 530]. Ікра. Етимологічно лексема ікра праслов'янського походження *jьkra, споріднене з лит. ikras, ikrai ікра., лтс. ikra [6, ІІ, 294]. У словнику Б.Грінченка ця лексема зафіксована у двох значеннях: ікра, вим'я корови. [8, ІІ, 197]. У сучасній українській мові друге значення втрачене, хоча з'явилося нове: страва з дрібно насічених овочів. [7, ІV, 16]. Клей. Лексема клей. . праслов'янського походження (псл. *kъlejь, *kъlьjь) [6, ІІ, 456-457]. У словнику Б.Грінченка вона зафіксована зі значенням: клей, липка речовина. [8, ІІ, 249]. У сучасній українській мові лексема клей набула нового значення: розм, рідко. Те саме, що глей (загуслий сік, що виступає на стовбурах деяких фруктових дерев). [7, ІV, 178]. Потрох. Етимологія лексеми потрох неясна. Можливо, пов'язана з болг. трохa - крошка, шматочок, порівнюючи аналогічні пол. podrobce, podrobki потроха, нутрощі. [9, ІІІ, 346]. У словнику Б.Грінченка ця лексема не зафіксована. У сучасній українській мові вона зафіксована з ремаркою рідко. у значенні потрух: частина нутрощів тварин, переважно придатна для їди., діал потерть. [7, VІІ, 429]. 5. На позначення місця, де козаки займалися рибальством, зафіксована лексема артіль (риболовна артіль). Наприклад: . сие называлось них варить рыбу на стебло и составляло обыкновеннейшие для рыболовной артели варево [5, 272]. Артіль. Етимологічно лексема артіль. . запозичення з тюркських мов через посередництво російської [6, І, 88]. У сучасній українській мові ця лексема є загальновживаною і вживається у значені: група людей однієї професії або ремесла, які об'єднались для спільної праці на основі усуспільнення засобів виробництва. [7, І, 63]. В.Зуєв у своїх подорожніх записках докладно пояснює значення понять голова, крошень/крошевня, рубанка/рубань, боковня, голкова на позначення назв сукупності риби за сортом: Свежую, соленую или вяленую продавали всегда головами. Головою называется у них известное количество той или другой величины рыбы, так что всякая обыкновенна делима была на четыре сорта. Самой крупной белой рыбы, как-то судаков, лещей, вырезубов и тому подобных походит в голову в сто, а больших карпов только пятьдесят, таковой рыбы голова называется // собственно крошень или крошевня. Второй величины голову составляют двести рыб, и как оная при приготовлении обыкновенно на брюхе для приметы, что их две ровняются с одною большою, надрезываются, то и голова прозвана по тому собственным именем рубанкою или рубанью. Третьей величины рыба кладется в голову пятьсот; она бывает надрезана вдоль поперек по бокам и по тому называется боковнею. Четвертой величины голова заключает в себе тысячу рыбок, и потому, что ее вялят продевая большими иглами сквозь глаза на веревочках, называется игольнею. [5, 274]. Подібна точність може свідчити про запис усних розповідей безпосередньо під час зустрічі із запорозькими козаками. У жодному словнику не зафіксована лексема крошень/крошевня. зі значенням: сукупності риби за сортом., хоча у словнику Б.Грінченка знаходимо лексему крошня зі значеннями: рибальський сак., верх, будка візка. [8, ІІ, 311]. В етимологічному словнику вказується, що лексема крошень зі значенням: гурт білої риби. . очевидно, результат видозміни слова праслов'янського krosna-ja, krosna, krosno крошня (рибальський сак) [6, ІІІ, 106]. У словнику української мови. ця лексема не зафіксована. Інші лексеми цієї семантичної групи зі значенням назви сукупності риби за сортом. у жодному словнику не зафіксовані і етимологія їх неясна. Отже, точність і достовірність переданих В.Зуєвим свідчень про рибний промисел запорозького козацтва, який продовжував своє існування в пониззі Дніпра й після зруйнування Запорозької Січі, зробили ці свідчення чи не хрестоматійними для розгляду питань рибальства на Запорозьких Вольностях, а також при вивченні живомовної стихії тієї історичної доби.

Висновки

Джерельна база дослідження складається з одного боку із комплексу документальних джерел розпорошена по різним архівам України та Російської федерації. В основному це службова справочинна документація місцевих органів управління Півдня України.

Наукова література представлена роботами багатьох дослідників, в основному це дослідники південноукраїнського регіону, де відомості з риболовлі носять фрагментарний та ілюстративний характер. Окремо виділяється роботи В.Зуєва та П.Рябкова. Не зважаючи на той факт, що дані роботи розділяє століття, їм притаманний схожий описовий характер викладення інформації і головна їх цінність заключається у описах та первісному опрацюванні матеріалів. У цілому результати дослідження рибальства, здійснені П. Рябковим, в яких він зафіксував наративні (розповіді рибалок) та унікальні матеріальні пам'ятки культури (зокрема, навів точні креслення різноманітних знарядь ловлі риби), дають можливість не лише визначити ряд особливостей у функціонуванні риболовецького промислу на півдні України доби його занепаду, але й реконструювати комплекс рибальських засобів та знарядь ловлі риби другої половини ХІХ ст. Наукова цінність дослідження П. Рябкова полягає і в тому, що ним була зібрана значна кількість етнографічного матеріалу шляхом безпосереднього спостереження за життям і побутом рибалок на півдні України, як окремої професійної групи. Позитивне значення дослідження риболовецького промислу, здійснене П. Рябковим, полягає і в тому, що він розглядав його не ізольовано, а у взаємозв'язку з сукупністю факторів економічного, виробничого та соціального життя населення. Окрім того, невід'ємною складовою частиною дослідження є чисельні цифри статистичних даних, які, на нашу думку, допомагають сучасним дослідникам об'єктивно і в повній мірі розкрити роль та вплив риболовецького промислу на побут населення регіону, і взагалі, визначити місце риболовецького промислу в економічній структурі краю.

Рибальство -- одне з традиційних запорозьких промислів -- основа господарського добробуту значної кількості населення Запорозьких Вольностей. Риба завжди була одним з головних предметів запорізької торгівлі. Наявність багатих рибних угідь Дніпровського та Бузького басейнів робило їх ласим шматком для приватних осіб. Відразу по зруйнуванню Запорізької Січі розгорілася боротьба між крупними сановниками російської держави за володіння запорізькими рибними угіддями.

Разом з тим, зміна власників запорізьких рибних угідь мало позначилася на продовженні запорозької традиції рибного промислу. Зберігається технологія запорозького рибного промислу. На півдні усталеною стає розуміння запорозького рибного заводу. Навіть після втрати своєї назви заводи азовського та чорноморського узбережжя стають осередками збереження рибальської традиції запорозьких козаків. Цьому сприяють і активно діючі рибні заводи Чорноморського та Азовського козацьких військ. Сезонний відхід населення південного краю на заробітки до рибних заводів, перетворював їх на осередки не тільки збереження, а й передачі та поширення запорозької побутової традиції на півдні України.

Серед різних видів промислів у другій половині XVII - XVIII ст. на півдні України найбільшого поширення набуло рибальство. Наприкінці XVIII ст. на узбережжі Азовського моря, на берегах Дніпра й Бугу знаходилося чимало рибних заводів, на яких проводилася переробка риби й виготовлялися різні види рибної продукції. Реалізувалася вона не тільки на місці, але й доставлялася в різні райони України та за її межі.

Список використаних джерел та літератури

1. Державний архів Одеської області. - Ф. 1 “Управление Новороссийского и Бессарабского генерал-губернатора”. - Оп. 218. - Спр. 1: Об отдаче на откуп меновых дворов, рыбных заводов и продажи вина в земле Черноморского войска. - 190 арк.

2. Державний архів Херсонської області. - Ф. 14. - Оп. 1. - Спр. 19: Указы Новороссийской губернской канцелярии. 1776-1778 гг. - 108 арк.

3. Рукописний відділ Запорізького відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАН України (РВ ЗВ ІУА). Ф. «Археографічна експедиція до смт. В.Лепетиха Херсонської області». - Спр. «Інтерв'ю з Синенко (Куницею) М.Ф., 1914 р.н.».

4. Зуєв В. О бывших промыслах запорожских казаков и наипаче рыбном // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ. Південна Україна XVIII-XIX століття. - Запоріжжя, Тандем-У, 2001. - Вип. 6. - С. 270-274.

5. Макаревский Феодосий. Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. - Днепропетровск, 2000. - 1080 с.

6. Мемуари та щоденники. Частина 1. / Упорядники: А.Бойко, С.Плохій / Передмови: С.Плохій, А.Бойко, В.Чоп, В.Мільчев // Джерела з історії Південної України. Том 5. Книга 1. - Запоріжжя: Тандем-У, 2005. - С. 115.

7. Устное повествование, бывшаго запорожца, жителя Екатеринославской губернии и уезда, селения Михайловки, Никиты Леонтьевича Коржа. -- Днепропетровск, 1991. -- 63 с.

8. Анцишкін І.В. Документи Нікопольської Свято-Покровської церкви у зібранні Нікопольського державного краєзнавчого музею // Козацька спадщина: Альманах Нікопольського регіонального відділення Науково-дослідного інституту козацтва при інституті Історії України НАН України. - Вип.1. - Нікополь-Запоріжжя: Тандем-У, 2004. - С.7-59.

9. Багалей Д. Колонизация Новороссийского края и первые шаги его по пути культуры // Киевская старина, 1889. - № 4. - С. 27-55; № 5.- С. 438-484; № 6-7. - С. 110-148.

10. Бастрыга И., Лыман И. Начала истории Бердянска. - Запорожье., 2002. - 132 с.

11. Бачинський А.Д. Сiч Задунайська. 1775-1828. Історико-документальний нарис. - Одеса: МП “Гермес”, 1994. - 124с.

12. Бойко А.В. Запорозьке козацтво та чумацтво: проблема історичної спадщини останньої чверті XVIII - середини ХІХ століття на півдні України // Матеріали V Конгресу Міжнародної асоціації україністів. Історія: Збірник наукових статей. Частина 1. - Чернівці: Рута, 2003. - С. 358-361.

13. Бойко А.В. Запорозький зимівник останньої чверті XVIII століття. -- Запоріжжя: РВП “Видавець”, 1995.--56 с.

14. Бойко А.В., Маленко Л.М. Матеріали до історії Азовського козачого війська. - Запоріжжя, 1995. - 220 с.

15. Бойко А.В. Південна Україна останньої чверті XVIII століття: Аналіз джерел. - К., 2000. - 308 с.

16. Вовк Хв. Українське рибальство в Добруджі // Задунайська Січ / Упорядник О.Бачинська // Невичерпні джерела пам'яті. Том ІІ. - Одеса: ОКФА, 1998. - С. 268-288;

17. Грибовський В.В., Приймак О.М. Козацтво в усній традиції Нікопольщини // Козацька спадщина. Альманах Нікопольського регіонального відділення Науково-дослідного інституту козацтва Інституту історії України НАН України. - Вип. 1. - Нікополь-Запоріжжя, 2005. - С. 165-168.

18. Дружинина Е.И. Северное Причерноморье в 1775-1800 гг. - М., 1959. - 277 с.

19. Дружинина Е.И. Южная Украина в 1800-1825 гг. - М.: Наука, 1970.-- 383 с.

20. Етимологічний словник української мови: В 7 т. - К.: Наукова думка. - Т.1, 1982, Т.2, 1985, Т.3, 1989.

21. Історія міст і сіл Української РСР. Запорізька область. - К.: Голов. ред. Укр. Рад. Енциклопедії АН УРСР, 1970. - 765 с.; 12 л. іл.

22. Історія народного господарства УРСР. - Т.1. - К., 1983. - 245 с.

23. Кабузан В.М. Заселення і освоєння Таврійської губернії у ІІ половині ХVІІІ - І половині ХІХ ст. // Український історичний журнал. - 1969. -№ 12. - С. 85-91.

24. Кабузан В.М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губернии) в XVIIІ - первой половине XIX в. (1719-1858гг.). - М.: Наука, 1976. - 306 с.

25. Кавун М.Е. Академік Василь Зуєв - автор наукового опису Півдня України кінця XVIII ст. // Гуманітарний журнал. - Дніпропетровськ, 2002. Спецвипуск. - С. 47-52.

26. Карагодин А.И. История Запорожского края: 1770 - 1919 (документы и материалы). - Запорожье: ЗГУ, 2002. - 458 с.

27. Козирєв В.К. Записки В.Зуєва про рибні промисли запорозьких козаків [Зуев В. О бывших промыслах запорожских казаков и наипаче рыбном] // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ. Південна Україна XVIII-XIX століття. - Запоріжжя, Тандем-У, 2001. - Вип. 6. - С. 270-274.

28. Козирєв В.К. Матеріали до історії адміністративного устрою Південної України (друга половина XVIII - перша половина ХІХ століття). - Запоріжжя, 1999. - 529 с.

29. Никифоренко Н.А. Щоденник подорожі Й.А. Гільденштедта Єлизаветградською провінцією (травень - липень 1774 р.) // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету: Південна Україна XVIII - ХІХ століття. - Вип. 4 (5). - Запоріжжя: РА “Тандем-У”, 1999. - С. 15-39.

30. Павленко І. Історичні пісні Запорожжя: регіональні особливості та шляхи розвитку. - Запоріжжя: Тандем-У, 2003. - С. 87 -90.

31. Печериця Т.В. П. Рябков - дослідник риболовецького промислу Півдня України. // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. Збірка наукових праць та спогадів. - К., 2001. - У 2-х ч. - Ч.1. - С.335-340.

32. Пірко В. Заселення Донеччини у XVI-XVIII ст. (короткий історичний нарис і уривки з джерел). - Донецьк: Східний видавничий дім, 2003. - 180 с.

33. Пірко В. Заселення Степової України в XVI - XVIII ст. - Донецьк: УКЦентр, 1998. - 124 с.

34. Пірко В.О. Заселення і господарське освоєння Степової України в XVI - XVIII ст. - Донецьк: Східний видавничий дім, 2004. - 224 с.

35. Полонська-Василенко Н.Д. Запорiжжя XVIII столiття та його спадщина. - Мюнхен: Днiпрова хвиля, 1965. - Т.1. - 397 с.; 1967. - Т.2. - 247 с.

36. Сапожников І.В. Матеріали з історичної географії та етнографії дельти Дунаю (до 170-річчя скасування Задунайської Січі). - Іллічівськ: ПП “Петро Екзотик”, 1998. - 72 с.

37. Скальковский А. Соляная промышленность в Новороссийском крае (1715 - 1847). - б/м и б/д. - 65 с.

38. Слабєєв I.С. З iсторiї первiсного нагромадження капiталу на Українi (чумацький промисел i його роль в соцiально-економiчному розвитку України) XVIII-перша половина XIX ст. - К.: Наук. думка, 1964. - 135 с.

39. Словарь украинского языка. Собранный редакціей журнала «Кіевская Старина»: Репринтне видання / Ред., с добавлением собственного материала Б.Д.Гринченка: В 4 т. - К.: Лексикон, 1996. - 348 с.

40. Словник української мови: В 11 т. . К.: Наукова думка, 1970-1980.

41. Тимофеенко В.И. Города Северного Причерноморья во второй половине XVIII в. - К.: Наукова думка, 1984. - 219 с.

42. Українське козацтво: Мала енциклопедія. - К.: Генеза; Запоріжжя: Прем'єр, 2002. - 568 с.

43. Херсон: страницы истории, 1778 - 1978. - Симферополь: Таврия, 1978. - 78 с.

44. Шиян Р. Козацтво Південної України в останній чверті XVIII ст. - Запоріжжя: РА Тандем У, 1998. - 98 с.

45. Яворницький Д. Вольності запорізьких козаків: історико-топографічний нарис // Твори. Т.2. - Київ-Запоріжжя, 2005. - 340 с.

46. Яворницький Д.І. До історії Степової України. - Дніпропетровськ: Друкарня пам'яті “Перекопу”, 1929. - 536 c.

Додаток А

Короткий термінологічний словник лексики рибалок Півдня України кінця XVIII століття

Бредень (бродак, бродниця) - знаряддя для парного лову риби; сітка довжиною 6-12 м. Складається з сітки-мішка та двох бокових полотнищ, в'язаних із грубих міцних ниток у вигляді сітки більшої чи меншої густоти. Своїми боками полотнища були прикріплені до дрючків, нижні кінці яких іноді з'єднувалися планкою. Існували Б. й без сітки-мішка. Знаряддя застосовувалося здебільшого на неглибокій воді.

Верша (кошуля) - стаціонарне рибальське знаряддя; сплетена із пруття пастка конусоподібної форми. Складалася з двох чи більше поперечних обручів, повздовжніх лозин та вузької горловини. Встановлювалася на ніч у ставку, озері чи болоті.

Волок - рибальське знаряддя пірамідальної форми. Виконане із сітчастих полотнищ, бокові краї яких прикріплені до жердин. В. рибачили звичайно удвох із човнів.

Гарди - загорода або кілька загород упоперек річки; вертикально забиті палі, переплетені лозою та доповнені очеретяними матами. Завдяки Г. створювалися глухі затоки, у які набивалася риба. Застосовувалися головним чином у гирлах Дунаю, Південного Бугу та Дніпра, зокрема запорізькими козаками.

Невід - знаряддя для промислового лову риби. Складається з сачка (мотні) та двох довгих (до 200 м) бокових сітчастих полотнищ, краї яких прив'язувалися до мотузок. До верхньої мотузки кріпилися поплавки, до нижньої - грузила. Тягнули Н. за бокове мотуззя - волоки. За призначенням (зимовий і літній лов риби), розмірами, особливостями конструкції існували різні варіанти Н.

Неріт - риболовна пастка циліндричної форми. Складається з обручного каркасу (звичайно три кільця), обтягнутого сіткою. Один кінець Н. закритий, а другий мас вузьку горловину, через яку потрапляє риба. Ставився на протоках та інших неглибоких водоймах.

Ость (остень, сандала) - знаряддя для індивідуального лову риби. Являє собою три-, чотири-, шести- чи восьмизубі вила, кожний з зубів яких має стрілоподібне оперення. Ця залізна частина насаджувалася на дерев'яний держак із мотузкою. О. били щук, сомів, осетрів, коропів, у гірських річках Карпат - форель. Робили це або вбрід, або з човна, тихо посуваючись уночі по воді й підсвічуючи собі ліхтарем, смолоскипом чи розпеченим у жаровні вугіллям.

Переміт - стаціонарне рибальське знаряддя. Це була довга, звита з волосіння або конопель мотузка з прив'язаними до неї гачками. П. перетинали річку, закріплюючи кінці за дерева або кілки на берегах. Ловили ним рибу переважно на Півдні, особливо в гирлах річок, що впадали в Чорне море. Як знаряддя хижацького лову, здавна заборонене.

Сака (підсака, хватка) - індивідуальне рибальське знаряддя. Складалася з напівсферичної сітки, що закінчувалася мотнею, і держака - жердини 2-4 м завдовжки, яка мала природне двороге розгалуження. Іноді верхня широка частина С. кріпилася до дугоподібно зігнутої лозини. С. - знаряддя переважно закидного способу лову риби. Рибалка, стоячи на березі й тримаючи С. за держак, закидав її якомога далі у воду й тягнув до берега.

Ятір (в'ятер) - стаціонарне рибальське знаряддя, виконане з обручів (від 3 до 10) або зігнутих у коло лозин, на які натягувалася сітка або прив'язувалося тонке пруття. Мав два конусоподібні кінці, один із яких, закритий, був витягнутий зовні, а другий, з вузьким отвором, - повернутий всередину. По боках Я. кріпилися одне або два плетені полотнища довжиною до 5 м, що закінчувалися вузькими планками. Я. розташовували звичайно на протоках мілких річок.