Рефераты - Афоризмы - Словари
Русские, белорусские и английские сочинения
Русские и белорусские изложения
 

Значення монументального комплексу Свято-Успенського Володимир-Волинського собору для формування християнської культурної ідентичності сучасного українського народу

Работа из раздела: «Культура и искусство»

/

/

Вступ

Актуальність проблеми. На початку нашого століття, коли закладаються підвалини державності нового типу, проблеми духовного становлення особистості і загалом суспільства стають особливо загостреними й актуальними. Чільне місце серед цих проблем займає проблема збереження і розвитку духовної культури нації.

Підвищення рівня духовності суспільства, вдосконалення культури - не самоціль, а необхідна умова формування гармонічної особистості, подальшого зміцнення матеріальних і духовних основ сучасного життя, подолання негативних явищ, що знайшли відображення у девальвації соціальних і моральних цінностей, падінні інтересу до громадських справ, проявах бездуховності, скептицизму, злочинності та корупції.

Сучасна криза суспільства - системна, складається з ланок кризових: у духовності, моралі, ідеології, політиці, економіці та соціальному житті. Криза духовна - найглибша, найстрашніша, це - криза першого порядку. Цьому сприяють пропаганда жорстокості, бездуховності, насильства, послаблення виховної роботи з боку органів виконавчої влади, закладів освіти і культури. Ми переживаємо кризу особистості - втрату тих внутрішніх обмежень і доброчесності, котрі не дають людському суспільству впасти у безодню своїх темних інстинктів. Люди чим далі, тим більше беруть участь у гонитві за сьогоденними цілями, за речами, суспільство у безглуздому накопиченні переходить всі розумні межі, забирає час, нерви, сили. Наша цивілізація - грошово-речова. На жаль, ознакою прискореного розвитку цивілізації є відставання і занепад духовності. Історія довела: людина, яка розвивається бездуховно, повертається до тваринного існування, стає агресивною і кінець-кінцем самознищується. Невідповідність індивідуумів певним духовним якостям призводить до руйнування суспільства. Занепад духовності, як культурної ідентичності особистості безперечно веде до повної деградації людини.

За таких обставин ми вважаємо актуальним для нашого релігієзнавчого дослідження пошук духовних коренів культурної ідентичності, українського народу загалом та його волинської складової зокрема. Історія виникнення та розбудови Свято - Успенського собору особисто для мене являється актуальною ще й через те, що я виходець з Волині, й мені по-особливому цікаво зануритись в духовні витоки свого народу.

Ступінь розробки проблеми. Різні аспекти історії Свято-Успенського собору привертали увагу як конфесійних так і академічних спеціалістів, як вітчизняних так і зарубіжних дослідників у галузях історії та археології, мистецтвознавства та культурології.

Зокрема слід згадати відомого археолога та мистецтвознавця А. Прахова, що був ініціатором та керівником проекту відбудови Свято-Успенського собору у ХІХ столітті, також чимало історичних даних щодо Успенського собору у Володимирі середньовічного і нового часу знаходимо в працях відомих російських істориків другої половини ХІХ ст. О. Андріяшева, П. Батюшкова та П. Іванова. Значний внесок в історико - топографічне дослідження Володимира у тому ж ХІХ ст. зробили українські дослідники: професор В. Антонович, священик Д. Левицький, архітектор В. Юрченко, суддя та ентузіаст - краєзнавець О. Дверницький, та секретар Київської археографічної комісії О. Левицький вони першими спробували вказати на собор як духовний та культурний центр Волинської землі.

Серед наукових праць кінця XIX ст., присвячених безпосередньо собору, найбільшої уваги заслуговує монографія М. Теодоровича. Автор, зробив опис храму та прилеглих споруд з визначенням їх розташування. В праці подаються також описи давнього городища та замку у зв'язку з його ревізіями 1545, 1552, 1765 і 1789 рр.

Також надзвичайно важливий внесок у вивчення історії та археології Володимир - Волинського собору зробили вже у ХХ столітті видатний історик, музеолог, археолог, етнограф, дослідник Волині. уродженець Володимира-Волинського О. Цинкаловський, мистецтвознавці Г. Логвин та П. Рапопорт.

Володимирський собор цікавив і багатьох польських дослідників, зокрема можна згадати Єжи Ковальчука та Анджея Бетлея.

У ХХІ ст. Володимирський собор та його храмовий комплекс продовжує досліджуватись і дивувати новими відкриттями, серед його дослідників є й чимало викладачів Волинського національного університету ім. Лесі Українки зокрема дійсний член Української академії архітектури, директор інституту мистецтв ВНУ професор О.В. Лесик і завідувач кафедри археології та джерелознавства ВНУ, професор М.М. Кучинко.

Однак на нашу думку проблема досі не вичерпана, глибоких філософсько - релігієзнавчих праць, що осмислювали б місце монументального комплексу Свято-Успенського Володимир-Волинського собору в історії формування культурної ідентичності сучасного українського народу досі бракує і це заохочує нас до більш глибокого аналізу цього феномена у світлі новітніх історичних, мистецтвознавчих та релігієзнавчих відкриттів.

Мета дослідження дипломної роботи є розкриття значення монументального комплексу Свято-Успенського Володимир-Волинського собору для формування християнської культурної ідентичності сучасного українського народу.

Поставлена мета виявляє конкретні завдання нашої роботи:

1. Дослідити історію побудови Свято-Успенського собору та монументального комплексу навколо нього;

2. Розглянути базисні смислоутворюючі ідеї сакрального часопростору у християнській архітектурі та іконописі загалом та у монументальному комплексі Свято-Успенського собору у Володимирі-Волинському загалом.

3. Систематизувати релігійні, історичні, мистецтвознавчі та культурологічні дослідження монументального комплексу Свято-Успенського собору у Володимирі-Волинському та виявити його знаково-символічну роль у формування християнської культурної ідентичності сучасного українського народу

Об'єктом дослідження дипломної роботи виступає християнська архітектурна та іконописна спадщина, як зовнішній вияв української релігійної культури.

Предметом дослідження дипломної роботи є монументальний комплекс Свято-Успенського собору Володимира-Волинського, як феномен духовної ідентичності українського народу

Теоретичне значення дипломної роботи полягає в тому, що його результати доповнюють складову релігієзнавчої моделі християнської культури.

Практичне значення. Висновки результатів дипломної роботи сприятимуть покращенню розуміння історії духовної культури українського народу, вони можуть бути використані для прочитання спецкурсів «Історія української культури», «Історія та філософія релігії», «Феноменологія релігії».

Методи дослідження. Виявлення змісту дипломної роботи ґрунтується на синтезі академічного та конфесійного релігієзнавства, історичних, мистецтвознавчих та культурологічних досліджень. Використано проблемно-історичний та логіко-семантичний принципи оскільки саме вони дають можливість дослідити ґенезу християнської архітектури та живопису. В ході виконання роботи були використанні основні методи наукового дослідження: логіко-дедуктивний, аналітичний, синтетичний, порівняльний.

Структура роботи обумовлена логікою наукового дослідження, зумовленою його метою та поставленими завданнями. Робота складається зі вступу, трьох розділів, що послідовно розв'язують завдання дипломної роботи. Завершуються робота висновками, здійсненими в результаті дослідження.

1. Свято-Успенський собор

1.1 Архітектурні стилі храмобудування на Волині

Серед досить численних міст Волині провідну роль у продовж століть відігравав Володимир - Волинський. В Україні є небагато міст, які за історичним та культурним значенням могли б суперничати з Володимиром - Волинським. Перша літописна згадка про це місто належить до 988 р. У зв'язку з наданням його великим київським князем Володимиром Святославичем в уділ своєму синові Всеволодові. Саме в цей час київський князь запроваджує на Русі християнську релігію. З метою її поширення він будує міста, споруджує в них церкви, монастирі та школи.

На території літописного Володимира відомий цілий ряд пам'яток монументальної культової архітектури 12 - середини 14 ст. Про це свідчать писемні та археологічні джерела. Щоправда, відомостей про кам'яні чи цегляні монументальні споруди тут до середини 12 ст. не зустрічаються. Можливо, це пов'язано з тим, що давньоруські літописці до кінця 11 ст. приділяли мало уваги цим землям, а скоріше за все кам'яних споруд в 11 ст. у цьому регіоні просто не зводили, задовольняючись дерев'яними.

Кам'яно-будівельне мистецтво появляється на Русі разом з християнством, і то першопочатково лише в одному Києві, звідки воно дуже помалу розповсюджувалося і по іншим великим містам. Навіть в самому Києві майже всі перші храми були дерев'яні, і тільки Десятинний храм, як перша всенародна святиня, і віковічний пам'ятник просвітництва Руської землі світлом христової віри, був побудований із каменя. Так, дерев'яною, очевидно, була древніша кафедральна церква в ім'я Успіня Пресвятої Богородиці, або «Володимирів храм» в урочищі «Стара кафедра». Існує сказання, що святий великий князь Володимир Рівноапостольний, - учредив у влаштованому ним місті Володимирі-Волинському єпископську кафедру, побудував в цьому місті кафедральну соборну церкву в ім'я Успіня Пресвятої Богородиці, освячену першим єпископом цього міста Стефаном І: ново встановлена єпископська кафедра не могла, звісно, існувати без кафедральної соборної церкви. Ця церква деякий час служила усипальницею для удільних князів древнього Волинського князівства, а також, ймовірно для Володимирських єпископів, але в ХІІ ст., а можливо раніше, від невідомих причин зруйнувалась, що й стало для князя Мстислава поштовхом до того, щоб побудувати новий соборний храм, в теж найменування, але зовсім в іншому місті, на деякій відстані від першого, хоча в самому центрі міста. В підтвердження цього повір'я, місцеві історики вказували на збереглися за містом останки якоїсь древньої кам'яної споруди. Крім цього, приводили древнє письмове свідчення, що існуюча на цьому місті дерев'яна церква в ім'я св. Федора ще в кінці XVII ст. будьто носила назву «стародавнєй кафедри Владимирських епископов».

В 1886 р. в Володимирі професор А.В. Прахов, проводивши археологічні розкопки, захотів перевірити це сказання. І справді, в 2 - 3 верстах від межі сучасного міста, в селі Федоровці на одному з підвищень правого берега р. Луги, показався насипаний холом, ймовірно поховавши останки якоїсь древньої будівлі. [37]. Коли приступили до розкопок, на глибині близько 2 аршин були відкриті низи кам'яного храму, довжиною в 36 і шириною в 24 аршин. Храм виявився трьохкорабельний, складений з цеглин, які за звичай використовувались в X-XIII ст., з характерним розовим цементом товщиною в вершок і більше. Стіни храму зовні були прикрашені цегляними колонами, а в середині розписані фресками, надписи на яких, судячи по уцілівшим на штукатурці буквам, були слов'янські. Підлога була із поливних різнокольорових орнаментів, вилощених мозаїкою. В стінах храму були влаштовані ниші у формі аркосоліїв, але в них нічого не знайшли. Внутрішні стіни паперті були зайняті склепами, але судячи по кирпічу, із якого вони були складені, видно що ці склепи пізнішого походження. Вони виявились наповнені сміттям, змішаним з людськими кістками. Ніяких предметів, які могли б служити хронологічними вказівками відносно епохи існування храму не були знайдені. [37]. Хоча його архітектура, будівельний матеріал, спосіб кладки, характер прикрас та інше - все це не дозволяє сумніватись в тому, що ми маємо справу з останками пам'ятника великокняжої епохи, побудованого не пізніше XII-XIII ст. [25].

Ця древня кафедральна Успенська церква (або «Володимирів храм») ймовірно, існувала там, де нині знаходяться кам'яні руїни в урочищі, яке в народі називається «Стара кафедра». В підтвердження того, що саме на цьому місті існувала ця церква, може свідчити те, що до цих пір місцевий народ називає урочище де вона знаходилась, - «Старою кафедрою». [7]

Коли ця дерев'яна церква в половині XII ст. від ветхості чи з інших причин, зруйнувалась, то в замін її Володимирський князь Мстислав Ізяславович в 1156-1160 роках побудував нову кам'яну соборну Успенську церкву, на новому місті, вдалі від першої.

1.2 Древня кафедральна Успенська церква, або «Володимирів храм»

Володимирський собор Успіння Богородиці належить до тієї відносно невеликої групи визначних творінь архітектурного мистецтва, які характеризують один з найцікавіших етапів вітчизняної храмобудівної історії - так звану давньоруську (старокнязівську) добу. Тривале життя цієї пам'ятки супроводжувалося неодноразовими змінами її первісного вигляду - як тими, що робилися свідомо в мирний час, так і тими, що ставали результатом насильницьких або стихійних руйнувань. Нам невідомі всі обставини та масштаби цих трансформацій. Тим не менше, спираючись на наявні відомості, умовно можна виділити три послідовні періоди біографії володимирського собору, хронологічні межі яких визначаються трьома найважливішими подіями - власне спорудженням нового храму, його засадничою перебудовою у XVIII ст. і, нарешті, такою ж засадничою спробою повернення йому ймовірного первісного вигляду наприкінці XIX ст.

Спорудження нового мурованого храму в давньоруську добу завжди було неординарною подією, яка набувала широкого розголосу в суспільстві, де ще були живі язичницькі вірування пов'язані з нездоланними силами природи. Нова релігія мала протиставити їм справді щось небачене, монументальне і просто прекрасне, що викликало б у людей підсвідоме почуття духовного піднесення, утверджувало глибоку віру в християнські заповіді, сприяло консолідації громадянства і, зрештою, піднімало авторитет і суспільний престиж князівської влади.

Не останню роль відігравало й те, що величні та довговічні муровані храми зазвичай мислилися засновниками як «храми отні», тобто як місце останнього посмертного притулку для себе і своєї родини. Тому не дивно, що давні літописи майже завжди фіксували такі неординарні події разом з іменами фундаторів, які ініціювали нове будівництво, забезпечували його творчими, фінансовими й матеріальними ресурсами, а згодом надавали високе покровительство церковному кліру у всіх його богоугодних справах.

Такою поважною ініціативною особою у Володимирі був князь Мстислав Ізяславович, про обставини смерті та поховання якого в серпні 1170 р. читаємо: «Того ж року наприкінці розболівся князь Мстислав Ізяславович у Володимирі, і недуга в нього була тяжка. І став він слати (послів) до брата Ярослава щоб урядитися про дітей своїх. Урядившись як слід із братом,… приставився князь Мстислав місяця серпня в дев'ятнадцятий (день). І, попрятавши тіло його, з честю великою і зі співами гласохвальними положили тіло його у святій Богородиці, в єпископії, що її він сам спорудив у Володимирі».

Першу згадку про цей храм знаходимо в так званому Никонівському літописі під 1160 р., коли «князь Мстислав Изяславович подписал святую церковь в Володимери Волынском и украси ю дивно». З огляду на те, що це літописне повідомлення стосувалося останньої, опоряджувальної стадії будівництва, П. Раппопорт свого часу висловив припущення про датування початку нового будівництва, небезпідставно пов'язуючи його з 1156 р., тобто з часом отримання Мстиславом князівського престолу у Володимирі. [38].

Втім, зважаючи на величезні обсяги будівельних робіт і на те, що вже в 1160 р. храм був розписаний і прикрашений, чотирирічний термін для такого великомасштабного будівництва видається надто стислим. Тому, на нашу думку, не можна цілком заперечувати, що початок будівельним роботам був покладений дещо раніше, можливо навіть не Мстиславом Ізяславовичем, а його попередниками. Хоча всі основні роботи, безперечно були виконані саме під його правління.

Дуже ймовірним є також висловлене свого часу Орестом Левицьким припущення, що на місті спорудження нового мурованого храму здавна, ще з часів св. Володимира, тобто з кінця 10 ст., могла існувати старіша церква. Дійсно, місце спорудження нового храму було дуже вигідне в системі ландшафтних домінант міського ядра - на зручному узвищі пригорода, в безпосередній близькості від дитинця. «Неможливо собі уявити, - слушно зазначає О. Левицький, - щоби князь Мстислав Ізяславович, поновлюючи старовинний кафедральний храм у столиці свого князівства, полишив його у руйновищі, а для побудови нового храму обрав інше місце» [28]. Найімовірніше, попередня церква, якщо така насправді існувала, була дерев'яною, оскільки муроване храмобудування завжди було вельми витратне, а дерево як основний конструктивний матеріал домінувало у всіх сферах тогочасного будівництва.

Як бачимо, перші півтора сторіччя в історії Мстиславового храму у Володимирі - Волинському були органічно пов'язані з загальними процесами та тенденціями розвитку давньоруського архітектурного мистецтва. Якщо раніше, в X-XI ст., фактично існував лише один центр мурованого храмобудування - Київ, то протягом XII ст. разом з політичною дезінтеграцією починають формуватися відносно автономні будівельні осередки і в інших містах - Переяславі, Новгороді, Суздалі, Галичі, Полоцьку тощо. Одним з таких помітних міст був Володимир на Волині.

На цьому тлі стає зрозумілішою поява Успенського собору в стольному граді тодішньої Волині. У попередні часи, очевидно, волинські князі розглядали Володимир і Волинь швидше як тимчасовий, хоч і зручний плацдарм у боротьбі за перспективу київського князювання. Проте через різні обставини ця перспектива ставала все менш привабливою, а Волинське князівство поступово міцніло і унезалежнювалося. Саме в цей час як зазначає П. Раппопорт, і склалися на Волині всі потрібні передумови для початку масштабного монументального будівництва.

Про початкову об'ємно - просторову композицію та архітектурні особливості новозбудованого Успенського собору сьогодні можна судити лише з того, як збереглися його первісні, стародавні частини. Що стосується неодноразових літописних згадок про цей храм, то вони вкрай лаконічні і не містять жодних архітектурно - будівельних подробиць.

У цьому сенсі велике значення мають детальні натурні обстеження та фіксаційні обміри напівзруйнованої пам'ятки, здійснені в 1886 р. професором Петербурзького університету, мистецтвознавцем Адріаном Праховим, а згодом, у 1893 р. архітекторами, академіками Г. Котовим і В. Сусловим [17].

А. Прахов виконував свої дослідження у складі спеціальної комісії, членами якої були її формальний голова, предводитель повітового дворянства Г. Боровиков, священик Д. Левицький, суддя та ентузіаст-краєзнавець О. Дверницький, архітектор В. Юрченко, професор В. Антонович та секретар Київської археографічної комісії О. Левицький [28, с. 12]. Проте фактичним керівником був сам А. Прахов, що визнав і О. Левицький [28, с. 17].

З якими складнощами довелося зіткнутися А. Прахову ще на початковому етапі роботи, свідчить опис тогочасного стану споруди, наведений членом комісії О. Левицьким: «З самого початку передбачалася величезна робота - очищення внутрішнього простору від купи сміття. Це сміття, що утворилося від уламків склепінь, стовпів і покрівлі, являло собою цілу гору до 4 аршин висоти, яка з часом покрилася перегноєм різних сільськогосподарських продуктів, на склад яких було перетворено храм його наглядачами, та заросла бур'янами і деревами; на місці колишнього іконостаса виросла величезна горобина, а у вівтарі на горному місці - кущ бузини» [28, с. 23].

З сукупності обмірно-дослідницьких матеріалів можна було цілком упевнено констатувати, що первісно це був дуже великий, як на ті часи, шестистовпний, тринавовий, трьохапсидний храм на плані прямокутника з поздовжнім розміром близько 35 м. і поперечним - близько 21 м. Висота до верху центральної закомари, як з'ясувалося, теж була значною - приблизно 18,5 м. Його вівтарна частина з великою центральною та двома меншими півциліндричними бічними апсидами була зорієнтована на схід з невеликим відхиленням на північ. Над нартексом у західній частині церкви розташовувались хори, до яких входили через дверний проріз, знайдений у південній стіні на рівні підлоги хорів. Це засвідчувало існування прямого функціонального зв'язку з якоюсь поважною прибудовою або з надземним переходом до неї. Така прикметна особливість дала підстави П. Раппопорту висловити згодом припущення про існування поряд з храмом князівського палацу [5, с. 20].

Хрестоподібний характер розпланувального поєднання головної нави та трансепта з майже однаковими прогонами, безперечно, засвідчував первісну хрещато-баневу структуру цього храму з великим підбанником і банею в центрі всієї архітектурної композиції.

Натурне обстеження дало змогу виявити велику кількість значно пізніших цегляних замурувань і прикладок. Зокрема, вдалося встановити, що крім головного західного входу храм первісно мав ще два входи по осі трансепта: один - з півдня, другий - з півночі. Про їх пізніше замурування свідчив зовсім інший тип укладання цегли.

Товщина первісних стін становила в середньому 1,5 м, а в межах західної стіни нижче рівня хорів сягала 1,7 м. Для мурування стін використано цеглу розмірами приблизно 4,5x22x35.2 см. [39]. Товщина горизонтальних швів з рожевого вапняного розчину, до якого додавалася цем'янка, майже дорівнювала товщині самої цегли. Під час обстеження фрагментів руїн знайдено рештки так званих голосників - амфороподібних керамічних посудин - резонаторів, які вмуровували в товщу стін і склепінь горловиною всередину, завдяки чому поліпшувались акустичні характеристики внутрішнього простору храму.

У деяких місцях віднайдено невеликі фрагменти зовнішнього цегляного декору, виконані у вигляді скромного аркатурного пояса з горизонтальними цегляними поребриками. Декорування зовнішніх поверхонь цегляних стін саме в такий спосіб є одним з важливих аргументів на користь того, що новоспоруджений храм і зовні не був обтинькований, а це було типовим явищем у давньоруській архітектурі. Такий прийом надавав споруді своєрідного строкатого вигляду, дуже незвичного з погляду сучасних опоряджувальних технологій.

Повною протилежністю зовнішньому «бруталістичному» опорядженню було оздоблення внутрішніх поверхонь стін. Більшість сучасних дослідників схиляються до того, що первісно внутрішні стінові поверхні храму були обтиньковані й розмальовані повністю [48, с. 18]. Про це свідчать окремі літописні звістки та виявлені в 1886 р. під час обстежень оригінальні фрагменти, як припускалося, старовинного стінового фрескового живопису в центральній апсиді та на окремих віконних косяках, хоча їх не змогли зберегти чи реставрувати. Залишилися тільки фото.

Треба додати, що внутрішнє опорядження храму постійно збагачувалося завдяки мистецьким ініціативам наступників Мстислава Ізяславовича. З літописних записів відомі, наприклад, щедрі пожертви на храм від Володимира Васильковича: «В єпископії ж, у [церкві] святої Богородиці, образ Спаса Великого він окував сріблом, [і] Євангеліє, списавши, він обклав сріблом і дав святій Богородиці, і. Апостола списав апракос [і] святій Богородиці дав і начиння служебне позолочене з камінням дорогим Богородиці таки він дав, [і] образ Спаса, окований золотом, з дорогим камінням, поставив він у святій Богородиці на пам'ять про себе» [43, с. 447].

Про те, що церква з самого початку була задумана як «храм отній», тобто як головна усипальня волинських князів, свідчили влаштовані в її стінах поховальні аркосолії: три в зовнішній північній стіні та два в південній. Усі вони були поруйновані та пограбовані. Лише в одному під ретельно виконаним цегляним муруванням було відкрито невелике заглиблення завдовжки приблизно 1,1 м і завширшки 0,45 м, в якому розміщувалися рештки п'яти людських кістяків. Виразні сліди прижиттєвого захворювання на нижній щелепі одного з черепів дали підстави О. Левицькому висловити припущення, що то були знайдені останки волинського князя Володимира Васильковича [46, с. 115]. Запрошений з Києва для медичної експертизи професор Мінх підтвердив прижиттєве походження деструкції кісткової тканини черепа, а згадані в літописі симптоми захворювання охарактеризував як рак.

Отже, головне завдання комісії під час обстежень 1886 р. було виконане повністю. Тим представникам громадськості, які ще мали сумніви, вдалося беззаперечно довести давньоруське походження храму, хоч і дуже трансформованого пізнішими перебудовами. Визначено його принципові архітектурні характеристики, які засвідчили виразну спорідненість із тогочасними мурованими храмами, спорудженими в інших давньоруських містах, насамперед у Києві та Переяславі. Проте лишилося ще немало відкритих питань, які торкалися безповоротно втрачених частин (переважно конструкцій покриття), кількості та форми первісних бань, форми та декорування закомар.

Протягом ХIУ - ХУІ ст. головний храм Володимира ще залишався центром православної Володимирської єпископії, тобто виконував функції кафедрального собору. Упродовж цього часу на єпископській посаді змінилося щонайменше 27 священнослужителів [16, с. 126 - 131]. За нелегких умов іноземного панування та відсутності можновладних покровителів цей період в історії храму характеризувався швидше боротьбою за збереження колишніх архітектурно-мистецьких надбань, ніж якимись новими ініціативами.

Перебування міста Володимира у складі Великого князівства Литовського ще не гарантувало йому, як і всім іншим волинським містам, безпечного існування. Під час татарського набігу в 1491 р. ворогу вдалося захопити Володимир, дощенту пограбувавши і спаливши його. Саме тоді у вогні великої загальноміської пожежі постраждала найвеличніша міська церква - мурований Успенський (Пречистенський) собор. Втім, Володимир-волинський єпископ Васіан у 1494 р. відбудував цей храм, про що згадувалося в літописах: «Сей бо єпископ Васіан обновив церкву Пречистої у Володимирі, великим мурованим муром, з іконами, і ризами, і посудом, паче же книгами, і освятив її…» [13, с. 49].

Саме з цього літописного фрагмента починають свій відлік подальші згадки про існування навколо собору власних укріплень - так званого єпископського замочку. Територія колишнього давньоруського пригородка, на якій розташовувався храм, мала сприятливі умови для створення перед зовнішніми загрозами автономних оборонних рубежів. Задля цього поряд з королівським замком з'явився своєрідний замок-двійник, який, хоч і поступався перед сусідом міццю та надійністю, проте був цілком придатний для утримання кругової оборони.

Серйозну перевірку на обороноздатність єпископський замочок пройшов у 1565 р. під час гострої боротьби за єпископську посаду у Володимирі між єпископом холмським Феодосієм Лазовським та шляхтичем Іваном Борзобогатим-Красенським, які майже одночасно отримали в короля дозвільні грамоти. Річ у тім, що обіймання єпископської кафедри було в ті часи не так внутрішньою потребою служіння Господу, як засобом отримання матеріального зиску. Іноді доходило до того, що єпископська кафедра передавалася в оренду.

Тому не дивно, що конфлікт поміж двома претендентами вилився у справжнє збройне протистояння, в ході якого нападники під проводом Феодосія Лазовського, зібравши для облоги чимале військо (2,5 тис. осіб), вдалися до масованого гарматного обстрілу з валів сусіднього замку та з дахів навколишніх будинків. Перевага нападників виявилася безсумнівною, і наляканому шляхтичу довелося потайки втікати.

Гарматний обстріл мав дуже прикрі наслідки не лише для оборонних мурів, але й для собору. Проте переможець не дуже поспішав ліквідовувати ним же завдану шкоду, піклуючись насамперед про задоволення власних корисливих інтересів. Лише в 1588 р. за наполяганням київського воєводи і володимирського старости князя Василя-Костянтина Острозького цьому «недбалому» єпископу довелося погодитися на те,»… аби тую церков соборну: мури опалі, склепіння, верх і вежі, також і мур замочку єпископського муром оправити і побити… [13, с. 53]. Проте того ж року Феодосій Лазовський помер, так і не виконавши сповна своїх обіцянок.

У наведеній цитаті привертає увагу згадка про вежі. Це є пряма вказівка на те, що крім головної бані храм мав також інші. Скільки їх було, який мали вигляд і коли саме з'явилися? Точну відповідь на ці питання, мабуть, вже ніколи не знайдемо. Проте, якщо зважити на конструктивну систему храму, можемо висловити припущення стосовно того, що храм міг мати не одну, а п'ять або три бані. Правдоподібнішим видається другий варіант розташування двох менших веж на західному фасаді над зовнішніми кутами нортекса. Дві менші вежі головного фасаду були зафіксовані в XIX ст. на декількох гравюрах і фотографіях [10, с. 13 - 14; 20, с. 64; 26, с. 41]. На жаль, відомі нам іконографічні зображення вже не відтворюють головної бані, яка завалилася ще в 1829 р. [20, с. 101].

Радикальні зміни архітектурного образу Успенського собору пов'язані з переходом його в підпорядкування греко-католицької церкви після відомого Берестейського собору 1596 р. Так склалися обставини, що цей величний храм з самого початку поширення унії став на Волині головним осередком новоствореної конфесії завдяки активній діяльності першого греко-католицького єпископа та митрополита, «апостола унії» Іпатія Потія, який перетворив цю споруду на кафедральний собор. Саме за його правління, як зауважив О. Левицький, старожитній Мстиславів храм досяг найвищого блиску. «Можна навіть сказати, що уніатські архієреї набагато більше опікувалися його красотою, багатством, навіть розкішшю, ніж останні православні єпископи, яких турбувало виключно особисте збагачення…».

Помер Іпатый Потій у 1623 р., залишивши кафедру своєму наступнику Йоакиму Мороховському, який виявився гідним продовжувачем справи свого вчителя. Йоаким Мороховський жертвував значні кошти на різні богоугодні справи і долучався до будівельної справи, укріпивши єпископську садибу (замочок) новою мурованою огорожею з баштами та необхідним озброєнням. Не був байдужим до нових будівельних ініціатив і наступний єпископ Йосип Мокосій - Баковецький, під час володарювання якого в 1640-х роках поблизу південної соборної стіни замість старого дерев'яного будинку з'явився мурований архієрейський дім, а під підлогою південного вівтаря був облаштований особливий склеп «для хованья тіл змерлих єпископів володимирських» [26, с. 65].

У 1683 р. місту Володимиру довелося пережити нечуване доти стихійне лихо. У полум'ї страшенної пожежі згоріло майже все, що могло горіти. Не уникнув сумної долі і кафедральний собор. Ґонтова покрівля стала легкою здобиччю всепоглинаючого вогню, «потріскалися й розпалися щити муровані, і башти нагорі, а через деякий час і самі склепіння завалилися» [26, с. 68]. Як бачимо, горішні баневі надбудови знову згадуються у множині.

Тогочасний володимирський єпископ Лев Заленський відразу приступив до відновлювальних робіт, які тривали декілька років і завершилися не пізніше 1693 р. Якщо описані катастрофічні масштаби руйнувань не були літописною гіперболізацією, а сталися насправді, то ремонтні роботи мали б зачепити практично всі конструктивні частини даху та бань. Тому не можна відкинути можливість появи якихось нових архітектурних елементів у зовнішньому вигляді собору.

Одночасно з відбудовою собору Л. Заленський спорудив поблизу нього дерев'яну дзвіницю і облаштував її чотирма різно-великими дзвонами найбільшим «Геннадієм», «зекгаром» (тим, що відбивав години), «доброгласом» і «починальником».

Та найбільші зміни в зовнішньому вигляді Успенського собору стались у XVIII ст. Спочатку вони були пов'язані з діяльністю володимирського греко-католицького єпископа та митрополита Лева Кишки (1711-1728 рр.), якому теж довелося ліквідовувати наслідки чергової великої пожежі. Не даремно сучасники характеризували його особу не інакше як «gloriosus restauratos» кафедрального собору у Володимирі. Але Л. Кишка так і не завершив розпочаті ремонтні роботи, оскільки у своєму передсмертному заповіті відписав на їх проведення чималу суму грошей - 20000 злотих.

У 1753 р. знову почалася «репарація» собору, цього разу дуже капітальна, бо її ініціатор єпископ Теофіл Годебський не раз наголошував, що йому вдалося «володимирську катедру відмінно від інших церков спорудити».

Ця відмінність полягала не в локальних трансформаціях тієї чи іншої частини храму, а в спорудженні фактично самостійної нової прибудови, яка робила храм приблизно на 3 м довшим, а західну його частину - на 6 м ширшою. Є певні підстави вважати, що з півдня ця прибудова мала продовжитися у вигляді мурованої огорожі аж до єпископського замочку, утворюючи за аналогією з католицькими монастирями замкнений внутрішній двір, прилеглий до південної стіни храму. У подальші плани Т. Годебського входило також спорудження монументальної мурованої дзвіниці замість старої дерев'яної. Він навіть встиг відлити для неї величезний мідний дзвін масою 500 пудів, але його смерть (1756 р.) унеможливила здійснення цих планів.

Нова прибудова була своєрідною версією екзонартекса у вигляді двох ярусів лоджій: одного в поземному рівні, другого - в рівні хорів. Обидва яруси мали по три автономні, відкриті назовні лоджії з півциркульними арковими склепіннями. Центральна лоджія другого ярусу, підкреслюючи головну композиційну вісь, була дещо вищою за інші.

Створення екзонартекса, очевидно, мало за мету не лише наближення архітектурного образу греко-католицької святині до формотворчих преференцій європейської сакральної архітектури, що само собою зрозуміло. Монументальна фасадна композиція з шістьма лоджіями, які виводили на перед соборну площу, відкривала додаткові функціональні можливості для проведення особливих літургій і проповідей перед зібраннями вірних просто неба. На цю обставину звернув увагу О. Левицький, зауваживши, що: «все це, очевидно, мало нагадувати портик святого Петра, з якого папа виголошував свої послання «urbi et orbi»» [28]. Можна думати що Т. Годебський плекав у глибині душі сокровенну мрію запросити до Володимира римського первосвященика. Архітектурний антураж для такого візиту був би справді цілком пристойним.

Лоджії розділялися масивними, майже квадратними в плані простінками (пілонами), приставленими в притул до старої західної стіни. В одному з пілонів були влаштовані гвинтові сходи на другий ярус. Фасадні й зовнішні бічні поверхні пілонів прикрашалися спареними пілястрами, поміж якими в обох рівнях були влаштовані напівкруглі ніші для розміщення скульптурних фігур святих.

По вертикалі яруси членувалися виразно профільованим антаблементом з відповідними кріповками в місцях перетину з пілястрами. Центральна лоджія верхнього ярусу разом з двома середніми пілонами дістала завершення у вигляді великого лучкового фронтону, верх якого був допасований до горішнього карнизу основних храмових стін. Такі самі лучкові фронтони, але значно менших розмірів, увінчували бічні пілони. Над головним лучковим фронтоном у площині старої західної стіни був надбудований ще один фронтон трикутного абрису. Ще два трикутні фронтони аналогічної форми та з ідентичним архітектурним опорядженням з'явилися над північною та південною стінами трансепта.

Звичайно, розпланування храму та його хрещато-банева конструктивна система майже нічого спільного не мали з тогочасними взірцями костельного храмобудування. Проте підсумкові зовнішні трансформації 1753 р. були такими разючими, що з першого погляду важко було уявити, яким був храм 600 років тому. Найдавніша іконографія собору, що відтворює результати перебудови, яскраво ілюструє цю обставину.

Архітектурна реконструкція собору 1753 р., безперечно, свідчить про причетність до неї високопрофесійного, талановитого архітектора, якому вдалося успішно справитися з дуже непростим завданням. Задокументованих вказівок на конкретного майстра, на жаль, немає. Разом з тим, виразні стилістичні особливості цієї реалізації дали цілком обґрунтовані підстави Єжи Ковальчику висловити припущення про можливе авторство найвідомішого волинського архітектора середини XVIII ст. єзуїта Павла Гіжицького. [20, с. 48]. Не виказав суттєвих заперечень щодо цієї версії автор ґрунтовної монографії про П. Гіжицького краківський дослідник А. Бетлей, зауваживши, також можливу причетність П. Гіжицького до спорудження північної в'їзної брами [26, с. 80 - 81].

Розташована в розрізі північної мурованої огорожі, ця вишукана двоярусна брама непогано збереглася до наших днів, акцентуючи напрямок головного в'їзду на територію єпископського подвір'я. Вона й справді демонструє стилістичну спорідненість з уже неіснуючим екзонартексом. Це є гарно спропорціонована, розвинена по вертикалі барокова композиція з арковими воротами. Верхній ярус завершується так званим розірваним фронтоном з невеликим вазоном посередині [26, с. 29].

З ім'ям Т. Годебського можна пов'язати остаточне перетворення колишньої давньоруської святині на споруду, в зовнішніх архітектурних формах якої яскраво виразилися засадничі риси, притаманні католицькому сакральному будівництву. Проте слід визнати, що така радикальна трансформація стала наслідком не однієї, а багатьох реконструктивних трансформацій, які почалися ще в XV ст., а, можливо, й раніше. Поступово, від ремонту до ремонту, накопичуючи малі й великі зміни, архітектура собору все помітніше еволюціонувала від своїх первісних форм у тому напрямі, який визначався не так волею конкретних єпископів, як загальними спрямуваннями в розвитку храмобудівного мистецтва.

Остання перебудова відбулася тоді, коли в європейській архітектурі міцно утвердилися барокові засади формотворення. Зрозуміло, що ініціатор перебудов володимирського храму був більш-менш свідомим провідником цих засад. Безумовно, важливу роль відіграла зміна конфесійної приналежності храму в кінці XVI ст., яка зумовила переорієнтацію художніх смаків замовників. Але ця переорієнтація була пов'язана з панівними мистецькими явищами в європейській архітектурі загалом і в польському культурному ареалі зокрема.

Слід визнати, що перебудовча акція Т. Годебського поставила остаточну крапку в цьому довготривалому процесі. Це був найпомітніший і найсміливіший реконструктивний задум, основна суть якого полягала в докорінній перебудові головного західного фасаду. Точніше кажучи, навіть не в перебудові, а в добудові нової архітектурної структури. З появою цієї структури завершився процес поступового, тривалого переходу від первісного архітектурного образу з його яскраво вираженим центризмом і композиційною подібністю фасадів до базилікального типу композиції з характерним акцентуванням поздовжньої осі та беззастережним домінуванням головного фасаду.

На жаль, подальші дії наступників Т. Годебського виявилися швидше руйнівними, ніж творчими. Зокрема, останній греко-католицький єпископ С. Млоцький у 1782 р. задумав прорубати в товщі північно-західної внутрішньої колони сходи до проповідницької кафедри. Наслідки виявилися трагічними. Ослаблена опора завалилася, потягнувши за собою частину склепінь і покрівлі. Собор виявився відкритим для руйнівних атмосферних впливів, а його користувачі зовсім не поспішали з ремонтними роботами.

У такому напівзруйнованому стані він і потрапив після 1795 р. в розпорядження російського казенного відомства, яке пристосувало його для складських цілей. Оскільки Володимирська греко-католицька кафедра була ліквідована, собор разом з комплексом прилеглих споруд у 1806 р. був переданий православній церкві. Майже все XIX ст. в історії собору позначене низкою різноманітних ініціатив щодо його відбудови. Проте всі вони тривалий час були марними, незважаючи на те що від такої бездіяльності, як писалося в одному чиновницькому рапорті,»… в народе происходит немалий шум и роптание» [26, с. 94]. Саморуйнація собору тривала, і він дійшов до такого жахливого стану, що 1878 р. в черговому бюрократичному звіті про цю споруду було зазначено: «тепер це лише стіни».

Повернемося до того моменту, про який уже йшлося, а саме до 1886 р., коли розпочалися ґрунтовні історико-археологічні дослідження уцілілих решток храмової споруди, а перспектива її відбудови стала нарешті цілком реальною. Головне питання, яке турбувало не лише дослідників, але й широку громадськість, полягало в тому, які засадничі архітектурні форми мають бути обрані для відбудови.

За підсумками обстежень А. Прахов запропонував своє бачення цієї справді непростої проблеми. Його проектна пропозиція ґрунтувалася на «греко-російських формах XII ст.» [47, с. 18]. Храм мав дістати п'ятибаневий верх; центральна баня вбачалася А. Прахову у вигляді митри, а менші - у вигляді скуфії. Але він водночас вважав за доцільне частково зберегти ті архітектурні фрагменти, що з'явились у XVIII ст., зокрема споруджений при Т. Годебському монументальний західний екзонартекс. Пропозиції А. Прахова не знайшли достатньої підтримки серед громадськості та священнослужителів, не в останню чергу через очевидну неузгодженість запропонованої архітектурної стилістики XII ст. з бароковими фрагментами середини XVIII ст. [37]. Вирішено було продовжити дослідження решток храму і скласти на їх основі прийнятніший варіант реконструкції.

Наступні обміри архітекторів Г. Котова та В. Суслова, здійснені в 1893 р., продемонстрували досконаліше володіння методикою архітектурно-археологічної фіксації решток храму. До того ж, мотивація у столичних архітекторів-реставраторів була принципово іншою, позаяк обмірні роботи здійснювалися тепер з конкретною практичною метою - підготувати зруйновану пам'ятку до відбудови. Тому на проектних планах, розроблених для цього, були зафіксовані усі справжні стародавні фрагменти стін; зміни, внесені в конструкцію протягом греко-католицької доби; нові конструктивні й декоративні елементи, запропоновані замість втрачених для повернення собору його гіпотетичного первісного вигляду.

Проект Г. Котова, поданий на розгляд у 1895 р., відрізнявся від проектних пропозицій А. Прахова глибиною опрацювання та фаховим рівнем і передбачав цілковите нищення всіх архітектурних нашарувань, пов'язаних з греко-католицькою добою. На відміну від запропонованого А. Праховим «п'ятиглавія». в ньому обрано одноверхий варіант, за яким масивна шоломоподібна баня розміщувалась на циліндричному барабані з дванадцятьма віконними прорізами. Проект був розглянутий Археологічною комісією за участю представників Академії мистецтв, Технічно-будівельного комітету Міністерства внутрішніх справ та провідних фахівців архітектурної справи і в 1896 р. остаточно затверджений [47, с. 25]. Відразу розпочалися будівельні роботи і в 1900 р. відбулися велелюдні урочистості освячення відновленого храму. Давньоруська святиня ніби вдруге народилася і відтоді ось уже понад сто років існує в реставрованому вигляді, якщо не враховувати поточних косметичних ремонтів.

Щиро вшановуючи величезну працю всіх, хто був причетний до відбудови Успенського собору в кінці XIX ст., все-таки не можна обійти увагою очевидне, хоч і дуже непросте, питання стосовно ступеня обґрунтованості реалізованого проекту. Точніше кажучи, тут постає навіть не одне, а два відносно самостійні питання, що потребують виваженої відповіді. По-перше, якою мірою адекватним можна вважати відбудований храм щодо першовзірця, спорудженого князем Мстиславом Ізяславовичем у середині XII ст? По-друге, наскільки вмотивованим було рішення про повну ліквідацію тих архітектурних нашарувань, які були наслідком будівельних ініціатив греко-католицьких єпископів, головно Т. Годебського?

Відповідь на перше питання залежить, очевидно, від повноти початкової інформації про першовзірець, яку мав у своєму розпорядженні автор реставрації. Якщо говорити про загальне розпланувальне вирішення храму, конструктивні особливості стін і внутрішніх опор та розташування більшості віконних і дверних прорізів, хорів над нартексом і аркосоліїв, то без жодного сумніву можна визнати, що інформації було цілком достатньо. Проте через історичні причини так і залишилися нез'ясованими інші дуже важливі особливості первісного образу храму насамперед кількість і форма бань, а також призначення двох широких фундаментних виступів завширшки понад 4 метри обабіч нартекса, призначення яких П. Раппопорт визнав незрозумілим [38, с. 29].

Очевидно, ці «білі плями» змусили архітектора вдатися до не зовсім переконливих аналогій та обрати сумнівний однобаневий варіант завершення об'ємної композиції храму. Не обійшлося тут, мабуть, без впливу Святійшого Синоду, який на південно-західних землях імперії волів би мати промовистий символ відродження й утвердження православного архітектурного канону, а відтак заперечував усе, що цьому канону не відповідало. За такої ситуації архітектор зробив усе, що було в його силах. Але можна погодитись і з пісумковою оцінкою П. Раппопорта, який вважав, що»… переважна більшість архітектурних форм Мстиславового собору відновлена в повній відповідності з наявними в натурі незаперечними даними» [39, с. 20].

Значно складніше розцінити вмотивованість рішення про ліквідацію греко-католицької архітектурної спадщини. Це питання з площини суто професійної значною мірою переходило в площину ідейно - релігійну і навіть суспільно-політичну, якщо взяти до уваги специфічні обставини історичного розвитку західноукраїнських земель. Для православної ієрархії таке питання просто не стояло.

Проте з суто архітектурного і, ширше, культурно-історичного погляду, очевидно, мав цілковиту рацію А. Прахов, коли пропонував зберегти західний пізньобароковий фасад (екзонартекс) і водночас, уникаючи зайвого руйнування, повернути храму характерні риси православної архітектури, почасти підкріплені археологічними обстеженнями, а почасти інтуїтивними аналогіями [37]. Тобто він запропонував своєрідний виважений компроміс між різночасовими архітектурними формами в межах однієї споруди, який видавався йому цілком можливим і прийнятним. Тепер можна змоделювати лише в уяві, як ледь животіюча руїна могла набути внаслідок такого компромісу справді унікальних, неповторних рис і стати оригінальним симбіозом двох цілковито відмінних архітектурно-мистецьких парадигм - східної та західної (відповідно православної та католицької). Історія архітектури подає нам чимало подібних прикладів. Але перемогла «чистота» канонізованого задуму.

Саме з цього погляду зреалізований проект реставрації дістав свого часу критичну оцінку деяких польських архітектурознавців. «Те, що маємо перед очима тепер, є лише тінню давньої шляхетної будівлі. Нестримна, а відтак завжди небезпечна для пам'ятки історіософська реставрація 1896 року архітектора Котова дощенту здеформувала цікавий, імпозантний об'єм кафедри, що предстає сьогодні як не досить продумана, значною мірою фантастична новітня концепція, яка своїм історіософським пуризмом даремно намагається справити враження реконструкції первісного організму споруди. Окрім барокових нашарувань (1753 р.), наявних перед останньою реставрацією, ми мали тут незвичайний твір середньовічної руської архітектури, високорозвиненої та конструктивно досконалої. Історія цієї реконструкції за масштабом свого нищення може стати в один ряд із сумної пам'яті реставраціями церков в Острозі та Овручі» [47, с. 375-376].

Звичайно, наведені висловлювання М. Валіцького не позбавлені суб'єктивної гіперболізації в оцінках, зумовленої його власним баченням засадничих вимог до реставраційної діяльності. Однозначно не можна погодитися з його оцінкою щодо «фантастичності» отриманого результату. Проте зрозуміло й інше: архітектурне мистецтво, особливо така його складова частина, як реставраційна справа, не може бути заручником певних кон'юнктурних преференцій одного історичного явища перед іншим, раніших частин пам'ятки перед пізнішими чи навпаки.

На південь від Успенського собору, майже паралельно його південній стіні розташований єпископський замочок - колишня резиденція володимирських єпископів, двоповерхова мурована споруда з Г-подібною формою плану. Дві зовнішні стіни замочку - східна та південна, які майже збігаються з верхнім краєм крутосхилу, колись входили до єдиного оборонного кордону. Нині про ті давні часи нагадують лише башта - дзвіниця, два ризаліти та потужні цегляні контрфорси, широкі похилі площини які ніби вступають у застиглу статичну гру з м'якими обводами природного ландшафту. Колись єпископська резиденція була дещо розлогішою і безпосередньо пов'язувалася з західною частиною собору.

Між колись повноводними ріками Лугом і Смочем, недалеко від того місця, де вони зливалися, височіло два мальовничих пагорби. На одному з них красувався замок, оточений високими земляними валами, а на другому величний камяний храм. У Никонівському літописі зазначено, що в літо 6668 (тобто 1160 року за новим літочисленням) «князь Мстислав Ізяславович розписав святу церкву у Володимирі і прикрасив її дивними святими і дорогими іконами та книгами, і речами багатьма дивними, і священними посудинами золотими і срібними з бісером і каменем дорогим». Дослідники роблять висновок, що мова йде про храм щойно побудований. І тома часом спорудження Успенського собору вважають 1156-1160 роки, початок князювання Мстислава Ізяславовича, правнука Володимира Мономаха.

Саме в цей період - середина ХІІ століття - у багатьох великих містах, крупних політичних і культурних центрах древньої Русі починається самостійне монументальне будівництво. Протягом попередніх століть на Русі був лише один центр архітектурно-будівельної діяльності - місто Київ. Роздріблення країни на удільні князівства вимагало народження нових осередків будівничої справи. Свої архітектурні школи стали поступово формуватися у Новгороді, Смоленську. Вони використовували київські традиції. На Волині такої школи не було, не було своїх досвідчених спеціалістів. Адже волинські князі, за традицією вважали себе, якщо не київськими, то першими претендентами на київський престол. Тільки в середині ХІІ століття Волинь стала повністю самостійним князівством.

У той час і був споруджений Успенський собор - один з найвеличніших пам'ятників давньоруського зодчества, Архітектурні форми Мстиславового храму співпадають з формами багатьох тогочасних пам'ятників Києва, Чернігова, Смоленська. Собор настільки подібний до київських та чернігівських пам'ятників, що відмінності тут є лише в другорядних деталях. Очевидно, зодчим було поставлено завдання - не відходити від київських зразків. Але детальний аналіз будівельно-технічних особливостей храму дозволив вченим зробити припущення, що майстри, які звели цей величний собор, приїхали не з названих вище міст, а з іншого архітектурного центру - Переяслава. В середині ХІІ ст. князь Мстислав Ізяславович забрав усіх переяславських будівничих на Волинь.

Про роботу тут майстрів з Переяслова свідчить своєрідне формування цегли, яке рідко зустрічається в будовах того періоду, і особливо спеціальна її обробка хвилястими лініями. Подібні форми вчені знаходили при розкопках старовинних церков у Переяславі, які проводилися в середині ХХ століття.

Звязки цих двох міст логічні і тому, що Мстислав деякий час був переяславським князем, а потім після смерті батька перейшов на Влинь, спочатку в Луцьк, а потім у Володимир. Слава Переяслава тоді поступово згасала, а Волинь навпаки піднімалася в політичному плані, зміцнювала свою незалежність і могутність. Тому цілком вірогідно, що князь Мстислав міг забрати кращих будівничих з Переяслава на Волинь для зведення найбільшого і найкрасивішого храму у цьому краї.

1.3 Князівські поховання у соборі

За задумом князя храм повинен був стати місцем вічного покою для нього і його нащадків, що залишать надовго память про свій рід, а тому у фундаментах була зроблена крипта для поховань покійних.

Літописець свідчить, що Мстислав «хотів добра всім серцем» землі Руській, намагався встановити мир між князями, які не припиняли міжусобних війн. Він жив у мирі і злагоді із своїм сусідом галицьким князем Ярославом Осмомислом і навіть з ворогами Мономаховичів - чернігівськими князями. У дружніх родинних зв'язках він перебував і з поляками, його дружина Агнета була дочкою польського короля Болеслава Кривоустого.

Зусилля Мстислава налагодити мирні і добрі стосунки між князями мали позитивні наслідки і згуртували їхні сили у боротьбі проти спільного ворога - половців. Зокрема під керівництвом Мстислава 1167 року об'єднані руські загони розгромили половців і на деякий час їхні напади припинилися. Того ж року після князювання Ростислава, Мстиславу вдалося силою зайняти київський престол, змусивши їхніх родичів відмовитися від нього. Але з цим не могли змиритися Ольговичі і Ростиславичі, особливо син Юрія Довгорукого Андрій Боголюбський. Його війська 1169 року взяли Київ, а Мстислав змушений був втікати назад на Волинь, у Луцьк, а потім у Володимир.

Через рік, маючи сорок літ від роду, він помер. «…Преставився князь Мстислав місяця серпня в дев'ятнадцятий (день). І, поховавши тіло його, з почестю великою і зі співами голосопохвальними положили тіло його у святій Богородиці в єпископії, що її він сам спрорудив у Володимирі», - зазначено в Іпатіївському літописі під 1172 роком.

Про поховання князя Мстислава в Успенському соборі говорять й інші джерела, усні перекази, а також напис над криптою, де захоронений князь.

Нащадки Мстислава, які міцно утвердилися у Волинському князівстві, турбувалися про прикрашення і збагачення храму, у якому покоївся прах їхнього батька і діда. Вважали собор своєю родовою святинею. Тут вслід за засновником храму був похований 1195 року його третій син Всеволод, який спочатку князював у Бельзі, а потім, коли його старший брат Роман зайняв Галич, - у Володимирі.

Старший брат Мстислава Роман мав рішучий і войовничий характер, вів безперервні війни, прагнув збільшити свої володіння. Після смерті галицького князя Володимира, перемігши у 1199 році під Галичем полки Новгород - сіверського князя Ігоря, який хотів поставити тут свого сина, Роман об'єднав галицькі землі з волинськими, а пізніше заволодів усією південною Руссю і став великим князем - волинським, галицьким і київським.

Про його могутність із захопленням розповідають літописці, називаючи «царем у руській землі». Перемоги Романа над кочівниками оспівані в народних переказах, легендах та піснях. Ще більший авторитет завоював він після кількох успішних походів проти половців, які своїми набігами спустошували руські землі. При його правлінні розквітали і міцніли міста Русі, в тому числі і Володимир. Який був розташований на перехресті багатьох торгових шляхів.

На могутнього князя звернув увагу римський папа Інокентій 3. Це був час, коли Константинополь перебував в руках хрестоносців, а папа піднімав свою владу на небувалу висоту, роздаючи корони могутнім князям. 1204 року до князя Романа прибув папський легат, обіцяючи цому папську корону і «меч апостола Петра» з умовою підкоритися римському престолу. Вислухавши посланця, князь Роман вийняв з піхви свій меч і промовив: «Чи такий то меч Петрів у папи? Поки маю при поясі свій, іншого не потребую».

Роман Мстиславович намагався силою навести «добрий лад на Русі», але передчасно загинув влітку 1205 року в битві із своїми родичами польськими князями Лешком і Кондратом. Відомий польський дослідник Ян Длугош робить припущення, що князь Роман також був похований у місті Володимирі у соборі Успіня святої Богородиці, де спочивав вічним сном його батько.

В історії храму були і чудові часи процвітання, і важкі періоди випробувань. Уже на початку 13 століття кафедральна церква почала служити людям і як місце порятунку під час міжусобних князівських воєн та ворожих набігів.

1205 року Галицько-Волинське князівство захопили сіверські князі брати Ігоровичи. У Володимирі сів князь Святослав, далекий родич Романа. Волинянам він не подобався. Цим скористався бельзький князь Олександр Всеволодович. Він попросив допомоги у своїх родичів, польських князів Лешка Білого і Кондрата Мазовецького. Обєднавшись з ними, Олександр з'явився з військом під стінами Володимира. Міщани відчинили йому ворота. Союзники Сіверського князя - поляки, ввірвавшись в місто, стали його грабувати. Жителі в паніці порозбігалися, а частина їх зачинилася у соборній церкві. Грабіжники стали ламати церковні двері, але вони були міцні і не піддалися відразу. Олександру, на щастя, вдалося чужинців зупинити і храм залишився неушкодженим. Так була врятована церква і решта людей, які в ній зачинилися.

Окрім богослужбового, собор у ті часи мав і державне значення. У ньому складали присягу піддані князів. Тут приймалися важливі історичні рішення, підписувалися і скріплювалися клятвою на Хресті і Євангелії міждержавні угоди. Тут проводилася коронація багатьох волинських князів.

2. Монументальні споруди навколо собору

2.1 Фортеці та інші укріплення собору

собор успенський архітектурний кафедральний

Особливо розквітли і зміцніли міста нашого краю за часів правління князя Данила. Він розбудовував фортеці, дбав про церкви і монастирі. Тоді стольний град Володимир був одним з найкрасивіших і найрозкішніших князівських міст і викликав захоплення у сучасників. Як свідчить Іпатіївський літопис, коли 1231 року до міста наблизився із своїм військом угорський король Андрій, який був на сході і об'їздив усю Європу, він був настільки здивований красою і могутністю Володимира, що в захопленні вигукнув: «І в німецькій землі я такої фортеці не бачив. Бо стояли озброєні воїни, і виблискували щити і військо, як сонце». Король так і не наважився наступати на місто, яке мало такі міцні укріплення.

Данило успішно відстоював волинський стольний град від посягань католиків, зокрема Тевтонського ордену, а також відкинув спробу папи римського поширити свій вплив на Галицько-Волинські землі.

Та попереду були тяжкі часи. Зі сходу хлинуло нашестя татарів. На початку 1241 року полчища хана Батия, спустошивши волинські міста, підійшли до Володимира. Дружинники та озброєні жителі міста відбивалися до кінця. А коли впали останні бастіони оборони, вони зачинилися у церквах. Велика кількість людей зібралась під куполом свого головного храму. Але це не врятувало їх. Військо хана взяло місто, не щадило ні старого, ні малого. Церква Пресвятої Богородиці, як і всі інші храми міста, за свідченням літописця «була заповнена трупами».

Археологічні дослідження у різних місцях Володимира - Волинського показали, що багатьох охоронців міста вороги закатували, бо в їх черепах були цвяхи, загнуті під бородою. Але більшість захисників була порубана шаблями серед згарищ та зруйнованих будинків. Татари пограбували та осквернили храм, як це робили вони під час своїх набігів з усіма християнськими святинями, але не завдали йому серйозних ушкоджень. Внаслідок татаро - монгольської навали в 1241 року, Успенський собор зазнав багато лиха, але вірогідно зруйнованим не був. Це припущення опосередковано можна довести цілим рядом подій і фактів. Тут у 1271 р. був похований князь Василько Романович. «І положили його тіло в церкві святої Богородиці, в єпископії володимирській», - зазначив літописець [12]. У соборі заповів свій престол у 1287 році бездітний Володимир Василькович двоюрідному братові Мстиславу Даниловичу. Тут же князь Володимир був і похований. Отже з усього сказаного видно, що Мстиславів храм і надалі залишався головним собором Волинської землі, водночас будучи усипальницею для княжої родини.

Незважаючи на перемогу, татарські війська були обезсилені і далі не змогли просуватися на Польщу. Пограбувавши Волинь, вони повернулись через Галичину на схід і зупинилися на Волзі, заснувавши державу «Золоту Орду». Після відходу Батия брати Романовичі - Данило, котрий став князювати у Галичині, і Василько, котрий був волинським князем, - спільними зусиллями відбудували спустошене місто. Володимир піднявся з руїн і знову став міцною фортецею, хоч не раз ще зазнавав ворожих набігів.

Немає більшого зла від іга татарського, - говорили колись на Русі. 1259 року на Волинь і Галичину знову посунула орда під проводом Бурундая, який відзначався особливою жорстокістю. У Володимирі ніхто татарів не чекав. Як оповідає волинський літописець, князь Василько справляв весілля своїй дочці Ользі, яка виходила заміж за князя Андрія Всеволодовича з Чернігова. Саме в розпалі весільного гуляння надійшла звістка, що йде із своїм військом окаянний і проклятий Бурундай. У брата на весіллі був князь Данило з синами Левом і Шварном та багато інших князів. Вони не були готові швидко організувати оборону міста і дати відсіч татарським завойовникам.

Бурундай поставив вимогу, щоб його зустріли з почестями і зруйнували укріплення. Не знайшовши іншого виходу, Василько наказав підпалити дерев'яні оборонні стіни. Цілу ніч горіли укріплення столиці Волині. Ханові цього здалося замало, і він наказав ще й розкопати оборонні вали міста. Постраждало укріплення, але місто після відходу татарів продовжувало жити.

Князь Василько користувався великою повагою серед місцевих бояр. 1265 року померла його дружина, княгиня Олена, і була похована в Успенському соборі. Невдовзі, 1269 року, помер і сам князь «і поклали його в церкві святої Богородиці», [12, с. 54] - пише волинський літопис.

1283 року знову спустошливий напад на Володимир здійснив хан Телебуга. Протягом кількох віків місто пережило більше сорока нападів татарів, але вистояло, після погромів відроджувалося, як фенікс, із попелу і знову розквітало, засвідчуючи свою незламну життєздатність.

За часів правління удільних князів, Володимир був визначним осередком культури і писемності. Безперечно, що численні рукописи створювалися при єпископському соборі та в навколишніх монастирях. Але нажаль найдавніші володимирські рукописи та ікони не дійшли до наших часів. Вони загубилися в круговерті століть. Збереглися лише численні згадки про ті книги в літописах.

Зокрема, Успенський собор був предметом гордості і піклування володимирських правителів протягом усього княжого періоду. Так, наприклад, під 1288 р. в Галицько-Волинському літописі зазначається, які дари зробив храмові князь Володимир Василькович. «В єпископії ж, у церкві святої Богородиці образ Спаса великого він окував сріблом, і Євангеліє, списавши, він окував сріблом і дав святій Богородиці і Апостола списав апракос і святій Богородиці дав, і начиння служебне позолочене з камінням дорогим Богородиці - таки він дав, і образ Спаса окований золотом, з дорогим камінням, поставив він у святій Богородиці на пам'ять про себе» [20, с. 85]. Це лише один з багатьох фактів турботи володимирських князів про головну святиню міста.

Наступником Василька став його син Володимир - князь добрий, набожний і високоосвідчений, який правив двадцять років. Як розповідає Галицько-Волинський літопис - видатна пам'ятка древньоруської писемності, частина якого укладена у Володимирі наприкінці ХІІІ - на початку XIV століття, Володимир Василькович був книжник великий і філософ, якого не було у всій землі і після нього не буде. З перемишлянським єпископом Мемноном, оповідає літолписець, князь розмовляв про книжки. Він будував і прикрашав храми, постійно дбав і про Успенську соборну церкву, де покоїлися його предки, озолотивши ікони і прикрасивши їх дорогим камінням. «В єпископії ж, у (церкві) святої Бгородиці образ Спаса великого він окував сріблом, (і) Євангеліє, списавши, він окував сріблом і дав святій Богородиці, і Апостола списав апракос (і) святій Богородиці дав і начиння служебне позолочене з камінням дорогим Богородиці - таки він дав, (і) образ Спаса, окований золотом, з дорогим камінням, поставив він у святій Богородиці на пам'ять про себе» [26, с. 45].

Коли Володимир захворів, то зробив щедрі подарунки церквам багатьох міст, що входили у його володіння, і єпископським кафедрам інших князівств. Серед інших пожертв літописець перераховує і частково описує 36 фоліантів. У багатьох випадках вказано, як ці книги потрапили до Володимира Васильковича: деякі перейшли у спадщину, дещо купив, ряд рукописів замовив, а дві «сам списа», тобто підкреслена особиста участь князя у творінні книг. Серед названих у тексті є молитовники та літургічні тексти (Євангеліє - апракос, Апостол, Служебник, Тріодь, Октоїх, Паремії, 12 Міней, Ірмологіон), а також книги призначені для читання та підвищення загальноосвітнього рівня: Пролог на дванадцять місяців, Соборник (Збірник), Соборник великий, до яких, очевидно, входили морально - дидактичні статті. Були то його найцінніші книги, «оковані сріблом і деякі поверх шкіри прикрашені золототканним матеріалом і металевими накладками із зображеннями». У той час створена і нова редакція «Номаканона» (юридичного збірника). Отже, бібліотека князя була не тільки великою, а й різноманітною за змістом.

Страждаючи великою невиліковною хворобою і не маючи дітей, перед смертю Володимир вибрав собі наступника - двоюрідного брата Мстислава Даниловича, князя луцького. На останку днів Володимир виїхав, щоб відпочити від нелегких мирських справ у своє улюблене місто Любомль.

Одержавши «Маніфест» на Володимирський уділ, князь Мстислав приїхав із Луцька у Володимир, де зібралося багато народу. В Успенському соборі. в присутності бояр і простого люду, старих і молоді, єпископ Євсигній здійснив обряд коронації нового князя та благословив його хрестом на добрі діла. Галицько-Волинський літопис свідчить, що князь Мстислав засів на столі свого брата Володимира якраз на Великдень року 6797-го (1289), у місяці квітні. Після смерті брата він княжив, ясніючи любов'ю правди супроти бояр і простих людей.

Князь Володимир Василькович прожив у Любомлі все літо й осінь і помер 10 грудня 1289 року. Літописець детально розповідає про його похорон. «…Коли ж привезли його у Володимир, в єпископію до святої Богородиці, то поставили його тоді на санях у церкві, тому що було пізно. Того ж вечора по всьому городу довідалися про смерть княжу. А на другий день, як одспівали заутреню, прийшла княгиня його (Ольга) і сестра його Ольга, і княгиня Олена, черниця. З плачем великим прийшли вони, і весь город зійшовся, і бояри всі, старі і молоді, плакали над ним. Єпископ же Володимирський Євсигній, і всі ігумени, і попи всього города, співавши над ним узвичаєні співи, провели його з благохвальними піснями і (з) кадилами запахущими, і положили тіло його в отчій гробниці» [26, с. 49].

«І плакало тоді над ним усе множество володимирців - мужі і жони, і діти; німці, і сурожці, і новгородці; і жиди плакали… і нижчі, і вбогі, і чорноризці, і черниці: був бо милостив він до всіх убогих.» [20, с. 38].

«…Сонце наше зайшло і зостались ми в журбі», - такими словами прощається літописець з князем. Похорони князя Володимира Васильковича здійснив єпископ Євсигній разом з ігуменом Києво-Печерського монастиря Агапітом, у присутності великої кількості народу. У літописі наведена ще одна цікава деталь: «Коли ж сього благавірного князя Володимира, нареченного у святім хрещенні Іваном, сина Василькового, покладено в гроб, і лежало тіло його незапечатане від одинадцятого дня місяця грудня до шостого дня місяця квітня, то княгиня його не могла заспокоїтися. І от прийшовши з єпископом Євсигнієм і з усім криласом (і), откривши гроб, побачили вони тіло його цілим і білим, і пахощі від гробу були, і запах, подобен до ароматів многоцінних, таке ото чудо побачили вони, а побачивши, прославили Бога і опечатали гроб його місяця квітня в шостий день, у середу страстної неділі» [26, с. 56].

Усі ці події наводимо детально, бо вони відбувалися безпосередньо в успенському храмі, або тісно пов'язані з ним.

Про наступника Володимира князя Мстислава Даниловича збереглося дуже мало відомостей, ми не знаємо, коли він помер і де похований (можливо також в Успенському соборі), невідомо, хто княжив після нього. Але як стверджують літописці, він зробив Володимирську Успенську церкву настільки дивною і славною всім навколишнім краям, подібної якій не було у всій північній землі від сходу до заходу.

При соборі функціонувала художня школа і майстерня, які забезпечувалися від села Купечок, подарованого князем храму, та деяких інших сіл. У середині храм було прикрашено фресками. Тут працювали справжні майстри. Давні живописці користувалися мінеральними фарбами, які просякали вологий тиньк. Завдяки цьому кольори не втрачали яскравості, були легкими майже прозорими. Підлога була вистелена полив'яними керамічними плитами - брунатними, темно-вишневими, жовтими, зеленими.

Іпатіївський літопис закінчується 1292 роком і ми втрачаємо надалі цінне джерело, з якого почерпнули багато цікавих фактів про історію мстиславового храму. Із нечисленних, але цілком достовірних джерел, якими володіє історична наука, ми знаємо, що Волинь ще протягом піввіку (до 1340 року) перебувала під керівництвом власних могутніх князів і той час був сприятливий для її розвитку. Але, нажаль, у них майже немає згадок про Успенський собор у Володимирі.

У 1301 році усі землі Галицько-Волинського князівства зосередилися в руках Юрія Львовича, сина галицького князя Лева Даниловича. Центром князівства знову стала Волинь, а його стольним градом Володимир, Князь Юрій 1 був людиною мужньою, сильною і вольовою, як і його дід Данило Галицькій, встановив собі титул короля. Це значно піднесло його авторитет серед володарів сусідніх держав - Польщі, Угорщини і, навіть, серед татар. Збереглась його печатка. На ній зображений поважний старець з бородою, що сидить на троні, в короні, зі скіпетром в руці. Довкола напис на латині: «Печатка володаря Георгія, короля Русі». На зворотній стороні - вершник із списом в руці і щитом, напис довкруг гласить: «Печатка пана Георгія князя Володимерії».

Про великий авторитет Юрія і його вплив говорить і той факт, що він домігся у патріарха Константинопольського Афанасія і цісаря Андроніка візантійського окремої митрополії з місцем перебуванням у столиці князівства місті Володимирі. До того часу митрополити на Русі як глави церковної адміністрації були лише у Києві. До складу новоутвореної Західної митрополії входили єпископії: Галицька, Володимирська, Холмська, Перемишльська, Туровська, Луцька, які очолив у 1303 році митрополит Ніфонт.

Відомо, що після смерті першого митрополита Гаклицького і Волинського Ніфонта князь Юрій І у 1305 році послав до Константинополя ігумена Ратенського монастиря Петра як кандидата у митрополити. Греки не хотіли ділити митрополію і патріарх у 1308 році призначив ігумена Петра митрополитом Київським і всія Русі. Оскільки Київ був зруйнований так, що там не вціліло жодного храму, митрополит Петро перемістився у Володимир-на-Клязмі, а пізніше переїхав у Московію.

Король Юрій 1 встановив тісні зв'язки з московськими князями. У той час Володимир і Москва мали однакові герби, на яких був зображений Юрій Змієборець. Ще за князювання Юрія 1 почалися війни з Литвою, історики припускають, що загинув князь у битві з Гедиміном приблизно 1315 року, захищаючи свою Волинську землю.

У ті часи Волинська кафедра і Мстиславів храм мали велике церковне і загальнодержавне значення. У «Нарисі православної церкви на Волині» Петра Карашевича, наводяться історичні факти, що митрополит Київський і всія Руської землі Феогност під час подорожі на Волинь у 1329 році висвятив в Успенському соборі у Володимирі єпископа в Твер, а в 1330 році - архієпископа в Новгород. Разом з ним хіротонію архієпископа Новгородського Василя, за словами літописця здійснювали чотири єпископи південно-західної Русі: Афанасій Володимирський, Марк Перемишльський, Іоанн Холмський і Феодор Галицький.

Відомо також, що під час подорожі Московського митрополита Олексія в Царгород, Володимирський єпископ Афанасій керував Московською митрополією і від його руки одержав постриг в монашество преподобний Сергій Радонежський, і ним же він був возведений в сан ігумена Свято-Троїцького монастиря, який з благословіння волинського святителя, надалі виріс в знамениту Троїце-Сергієву лавру.

Із наведених фактів ми можемо зробити висновок, що ті часи були періодом значного піднесення і розвитку духовності та культури на Волині, центром якого залишався Володимир. Безперечно, що важливе і помітне місце у цьому розвитку займав кафедральний собор.

У першій половині 14 століття Волинь відійшла до Литовського князівства. 1340 року волинські та галицькі бояри проголосили своїм князем Любарта Гедеміновича. Резиденцією князя стало місто Луцьк. Однією з причин цього була й довголітня війна Любарта з Польщею, в окремі роки йому вдавалося зберегти у своїх володіннях лише центральну частину Волині.

Та князь Любарт, котрий прийняв православну віру, не переставав турбуватися і про Мстиславів храм, даючи щедрі пожертвування на нього, про що свідчать архівні документи. Він віддав у володіння Володимирського собору село Сушично з даниною медовою і грошовою, зі всією землею, і озеро Стобухів, приписуючи, що хто порушить після його життя цей заповіт і почне втручатися в доходи, «то буде судитися з ним перед самим милостивим Богом». Його приклад наслідував і Свидригайло, який князював у 1430-1452 роках. Своєю грамотою від 1444 року він підтвердив фундуш Любарта і подарував додатково маєток Лешню, яку записав церкві володимирській на вічність.

Понад 3 віки, незважаючи на війни і лихоліття, вистояв древній храм, зберігши свою велич і славу. Але далі на нього чекали ворожі нашестя і руйнування. Як розповідає Супрасльський літопис, 1491 року татари десятитисячним військом напали на Волинь і багато горя завдали. Війшовши у Володимир вони попалили всі будівлі і церкви, багато людей порубали шаблями, а хто залишився живим і не встиг втекти, забрали в полон. Значних пошкоджень зазнала і головна церква міста. Єпископ Вассіан після цього доклав немало зусиль для її відбудови. Щоб надалі хоч в якійсь мірі захистити храм від завойовників, жителі міста огородили його фортечним валом, збудувавши за три роки невеличкий оборонний замок, в якому надалі жили єпископи.

Більшість єпископів які очолювали кафедру у Володимирі в ті давні часи, вірою і правдою служили Богу і своїм співвітчизникам, дбали про древній храм, його благоустрій і красу. Від 992 до 1405 року вони іменувалися єпископами Володимирськими і Берестейськими. Єпископів призначали київські митрополити.

Після смерті Свидригайла Волинське князівство перестало бути удільним і Волинь стала провінцією Литви. Ще раніше так звана Кревська унія, тобто злучення Литви з Польщею, за умовами якої великий князь литовський Ягайло у 1386 році був одружений з польською королевою Ядвігою і обраний королем Польщі, поклала початок польсько-католицькому впливу на волинські землі, проти якого боролися князі, бояри, православні діячі краю. Довгий час вони захищали віру предків і свої святі храми. Ще у 1513 році польський король Сигизмунд 1 своєю грамотою підтвердив усі права Успенського собору і пожертвування на його користь. Але змінювалися часи, встановлювалися нові порядки, мінялася суспільно-політична ситуація.

Приблизно в середині XVI століття почався відкритий наступ польських властей на українське Православ'я. Польський король одержав уповноваження від сейму на свій розсуд розпоряджатися єпископськими і монастирськими посадами Православної церкви. Отже, несподівано канонічне право, за яким раніше єпископи обиралися на з'їздах, синодах, соборах, перейшло в руки монарха, котрий вороже ставився до Православ'я. Король міг поставити єпископом будь-кого за вірну службу, чи за щедрі подарунки його величності. Таким чином, на Володимирську кафедру потрапив Іоанн Борзобагатий - світська людина, далека від церковних справ, яка головною метою свого єпископства бачила дальше збагачення за рахунок церкви та парафіян. На нового владику жителі міста зверталися із скаргами у Віленський сейм, писали, що він роздає церковне майно своїм родичам. Скарги дійшли і до короля. Але вони залишалися без уваги, бо один з трьох синів Борзобагатого - Василь - служив королівським секретарем і збирачем податків на Волинській землі.

Іоанн Борзобагатий був на єпископській кафедрі 17 літ, аж поки у 1565 році єпископ Холмський Феодосій Лозовський попросив у короля грамоту на місто Володимир, очевидно, заплативши йому добрий куш. Знаючи, що Борзобагатий добровільно не відступиться від своєї посади, Лозовський зібрав озброєних людей, взяв гармати і вирушив на Володимир. Під собор він прибув з двома сотнями кіннотників та трьома сотнями піхотинців. Почалася боротьба за володимирське єпископство силою. Резиденція Борзобагатого перший штурм витримала. Тоді кількість нападників була збільшена до двох з половиною тисяч. Розставивши зі всіх сторін гармати, Лозовський дав команду відкрити пальбу по укріпленнях єпископського замочку. Було вбито багато людей, зруйновано житлові і господарські будівлі, пошкоджень зазнала і церква. Борзобагатий кілька днів витримував облогу, але, коли підпалили будівлі, змушений був втікати, залишивши і своє, і церковне майно. Через місяць король прислав свого дворянина Івана Богухвала для вручення Феодосію судового позову за скаргою на нього з боку Іоанна Борзобагатого. Дізнавшись, що єпископ перебуває у соборній церкві, дворянин ввійшов туди у супроводі слуг Борзобагатого. Коли їх побачив Лозовський, то дуже розсердився і наказав своїм людям бити їх, сам накинувся на них з посохом і окровавив церкву [20, с. 95].

Силою відвоювавши кафедру і, утвердившись у Володимирі, Лозовський вів себе зухвало, ходив в оточенні озброєних слуг, які часто грабували сусідні маєтки. Розорення зазнавала і церква. Внаслідок байдужості Лозовського під кінець його єпископства кафедральний храм прийшов в крайнє запустіння. На це звернув увагу князь Костянтин Костянтинович Острозький і примусив недбалого єпископа приступити до ремонту і оновлення собору. 25 липня 1588 року єпископ вніс до міського суду заяву, в якій писав, що «згідно з наказом князя Острозького, воєводи Київського, маршалка землі Волинської, старости Володимирського та згідно з його власною доброю волею треба поправити обшарпані замочок і муровану церкву» [47, с. 47].

Була створена комісія з чотирьох чоловік, до якої ввійшли протоієрей собору Єпімах, отець Дмитрій з Прокопівської церкви і двоє міщан Ян Іванович та Федір Дороневич. Дорадниками і наглядачами за роботою комісії були призначені підстароста Андрій Романовський і війт Михайло Дубницький. Комісія визначила обсяги робіт, зібрала кошти, організувала ремонт, на який виділялися прибутки з сіл Бискупичі, Божанки, Купичів, Солотвин, Сушичне, Білишев та містечка Озеряни. Відремонтували стіни, кам'яні склепіння, верхів'я. Тоді ж було вказано, щоб соборна церква мала двох дияконів та двох-трьох дяків, на це єпископ повинен був відпускати прибутки з сіл Грушиці та Полупанщина. Наказано було мати також двох проповідників, на їх утримання призначено маєтки з сіл Городок і Сушибаби. У той час до собору належали як власність два містечка - Квасів і Озеряни, 31 село і 11 рибних озер [13, с. 49].

Храм після занедбання почали приводити у належний вигляд. Але єпископ Лозовський був уже похилого віку. Зважаючи на це, польський король Стефан Баторій дав грамоту на Володимирську єпископію архімандритові Києво-Печерської Лаври Мелетієві Хребтовичу-Богуринському. Згідно з цією грамотою 15 січня 1580 року Лозовський передав посаду, але зберіг за собою церковні прибутки. Жадібність полишила його тільки в останні роки життя.

Нарешті, як стверджують дослідники нашого краю, після номінантів єпископів Борзобагатого і Лозовського прийшов справжній духовник, відданий Богові, церкві і рідному народові. У той час почався наступ католицизму з боку польських можновладців і церковнослужителів. Єпископ Мелетій всіма силами захищав віру предків, відстоював Православ'я, дбав про соборну церкву Володимира. При соборі тоді діяв крилос - духовна колегія з осіб «білого» духовенства, який мав повноваження органу єпархіального духовного суду. Усі найважливіші церковні справи вирішувалися на засіданнях цієї колегії.

2.2 Оборонні укріплення міста

По смерті Мелетія Хребтовича-Богуринського 1553 року на його місце, за рекомендацією князя Костянтина Острозького, був призначений каштелян брестський і сенатор Адам Львович Потій, найменований при посвяченні Іпатієм. У Володимирському Успенському соборі відбувався обряд постриження його в монашество, який урочисто звершив Луцький єпископ Кирило Терлецький у присутності самого князя Острозького, багатьох знатних дворян та численного духовенства.

Пізніше під впливом боротьби з уніатством, ще за життя Іпатія Потія в народі була поширена розповідь про те, що ніби під час тієї церемонії, коли Потій стояв серед церкви в одній довгій сорочці, як вимагав обряд постриження, раптово невідомо звідки знявся вихор і заголив його до самої шиї. Це на думку людей було поганим знаком. Справжнє, чи придумане людьми ознаменування швидко збулося. Іпатій Потій, перебуваючи під впливом католиків, разом з Кирилом Терлецьким став ініціатором створення церковної унії.

1596 року у місті Бресті була підписана церковна унія. В історії храму, який понад чотириста років був для волинян православною святинею, наступає період двохсотлітнього уніатського панування. Мстиславів храм стає кафедрою уніатських єпископів і митрополитів. Вони на чолі з Потієм і стали чинити розправу над православними. У той час з висоти єпископської кафедри в Успенському соборі не раз звучала анафема православним священикам, які відмовлялися переходити в унію і не бажали зрадити вірі своїх батьків і дідів. Під керівництвом уніатського владики було вчинено збройний напад на Іллінську церкву у 1596 році. Докладно зафіксований зухвалий напад у 1601 році на Василівську церкву. За небажання приймати унію Іпатій Потій заборонив проводити службу священику Василівської церкви отцю Мартину. Вночі на Різдво Христове, коли отець Мартин все-таки вирішив відслужити утренню, у церкву ввірвалося двадцять озброєних прислужників Потія. Вони силою відірвали священика від престолу, зірвали з нього ризи і, заломивши руки, повели як злочинця в Успенський собор, де перебував Іпатій Потій. Побачивши отця Мартина, він закричав: «Хвала Богу, що ви його привели!». Переляканий православний священик хотів щось сказати на свій захист, але одержав кулаком в зуби від уніатського владики і з рота потекла кров. Після цього Потій схопив ножиці і вистриг отцю Мартину голову на чотири сторони, трохи заспокоївшись, наказав перукареві остригти його зовсім.

Парафіяни Василівської церкви були дуже обурені цим фактом і жорстоко побили возного Ісакія Долматовського. До міської книги Володимира була занесена скарга Іпатія Потія на парафіян і невдовзі скарга поміщиків Андрія і Олександра Загоровських про напад владики. Судова справа з цього приводу тягнулася два роки. Закінчилося все тим, що люблінський трибунал декретом від 30 травня 1603 року виправдав митрополита.

А тим часом продовжувалися репресії уніатів проти православних священиків, монахів Зимненського Святогорського монастиря і багатьох мирян, котрі захищали свою віру. Ревнителів Православ'я виловлювали і силою приводили до Іпатія Потія, примушували приймати унію, а хто не підкорявся, били палицями, по кілька днів тримали голодними в льосі, брили бороду і стригли голову під католицьких ксьондзів, піддавали іншим тортурам [20, с. 68].

Такі дії часто викликали протест і обурення народу. Дійшло до того, що під час перебування у місті Вільні у 1608-1609 роках на Іпатія Потія було вчинено замах. Але відбувся він лише втратою двох пальців на лівій руці, відсічених шаблею. Відрубані пальці відразу були визнані реліквіями і покладені на вівтар Троїцького монастиря у Вільні.

У часи правління Потія древній храм був благоустроєний, красивий і розкішний. Уже з самого початку свого правління єпископ почав масштабну реконструкцію. Працювали тут навіть іноземні майстри. Дослідник нашого краю Богдан Колосок наводить факт, що Іпатій Потій мав власного муляра влоха Францишка. Цілком ймовірно, що цей муляр був запрошений ще попереднім єпископом Мелетієм. Він повинен був обмурувати дванадцять стовпів від фундаменту аж до верху. Але тільки обмурував два, не встиг закінчити роботу, захворів і помер 7 грудня 1594 року. Італієць Францишек один з багатьох іноземних майстрів того часу, запрошених на реконструкцію собору, що було характерним для другої половини XVI століття.

Вікову православну святиню єпископ Іпатій задумав перетворити в один із головних осередків унії. У 1598 році він за католицьким зразком заснував тут капітулу (замість колишнього крилоса), до якої входили дванадцять найвпливовіших духовних сановників. На потреби капітули призначалися прибутки монастиря Святого Спаса з селами Янів, Підгайці і Радочижі. Пожертвування не були добровільними, оскільки монахи не прийняли унії і монастир залишався православним. Але Іпатій Потій своєї мети добивався силою. А до капітули входили люди, які підтримували його унійну діяльність.

Постать Іпатія Потія складна і суперечлива. І, звичайно, не можна її оцінювати однозначно. О.А. Левицький пише, що Іпатій Потій вважався найвпливовішим священиком серед прихильників унії. Йому латино-уніатські письменники присвоїли титут «апостола унії». [28, с. 45-51]. Він відзначався великим природним розумом і непорушною силою волі, поєднував у собі глибоку і різнобічну освіту, значний літературний талант, полум'яну відданість своєму покликанню. Триматися при владі і здобути величезний авторитет серед прихильників унії йому допомагала багатостороння досвідченість, яку встиг набути на різних державних посадах, включаючи і сенаторське крісло.

Іпатій Потій сам писав і розповсюджував твори на захист унії. Йому ж належала думка про створення василіанського ордену. У 1599 році був посвячений у митрополити. Служив в сані уніатського митрополита і разом володимирського єпархіального єпископа 14 років і за цей час встиг не лише значно зміцнити унію у волинському краї, але й підготував надійних помічників і своїх послідовників - Рутського, Мороховського, Кунцевича.

Помер 18 липня 1613 року, маючи 72 роки, і був похований, згідно з його заповітом, у соборній Успенській церкві «перед вратами царськими, між амвоном і дверима». Обряд поховання був здійснений нареченим уніатським митрополитом Іосифом Рутським, у співслужінні єпископів: Луцького Євгенія Єловича-Малинського, Перемишльського Афанасія Крупецького і грека Іоасафа - єпископа Мегленського.

У часи правління уніатів древній храм зазнавав змін і перебудов. Наступник Іпатія Потія єпископ Іоаким Мороховський укріпив свою резиденцію і кафедральний двір кам'яними стінами з вежами, на яких стояло чотири невеликих гармати і три гаковиці - довгі фортечні рушниці. У своєму заповіті писав, щоб вони зберігалися довічно.

Наступник Мороховського єпископ Іосиф Мокосій-Баковецький, який раніше був архімандритом Жидичинського монастиря, ознаменував свій прихід на Володимирську кафедру тим, що дізнавшись про королівське рішення повернути Луцьку єпископію православним, пограбував у Луцьку кафедральну церкву Івана Богослова. Було забрано частину животворного древа Хреста Господнього і частину мощей святого великомученика Пантелеймона, які колись привіз з Греції князь Дмитро Любартович. Все це разом із старожитним церковним начинням було пренесено у Володимирський кафедральний собор.

Православні жителі Луцька добивалися повернення відібраних святинь, заявляли про це насильство на сеймах, виклопотали навіть спеціальний «королівський лист» до Баковецького з наказом повернути церковні цінності, але нічого так і не добилися.

Баковецький, як і його попередники володимирські уніатські єпископи, любив займатися будівництвом у своїй резиденції. Він спорудив кам'яний архієрейський дім на місці дерев'яного, а під південним вівтарем Успенського собору влаштував склеп для поховання померлих володимирських єпископів і каплицю в ім'я Святої Трійці для проведення заупокійних служб.

Восени 1648 року, під час визвольної війни українського народу, запорізькі козаки ввійшли у Володимир, вигнали з міста всю польську шляхту, забрали її майно. Увірвалися вони і в Успенський собор, який був уніатським, надіючись, що там польське панство поховало свої скарби. Але, не знайшовши ні золота, ні срібла, козаки, поважаючи святість храму, залишили його, не завдавши ніякої шкоди.

Після Зборівського миру (1649 р.) Баковецький разом з іншими втікачами повернувся на свою кафедру. Але визвольна війна українського народу продовжувалася і уніатський владика невдовзі знову був змушений податися в Польщу. У таких гоніннях та постійних тривогах провів престарілий єпископ останні роки свого життя. Помер 1655 року і був похований у тій самій каплиці Святої Трійці, яку перед тим побудував у вівтарному склепі храму.

Страшна пожежа у 1683 році спопелила майже все місто Володимир. Сильно постраждав і Мстиславів храм, на ньому згоріла покрівля, потріскали верхні куполи. А невдовзі і стіни стали руйнуватися.

Капітально відбудував храм тодішній уніатський єпископ Лев Зеленський. Навколо владичого замочку він звів нову кам'яну стіну, а також спорудив нову дерев'яну дзвіницю. Але храм не зазнав значних змін. Приход був малим внаслідок запустіння українських міст, а головне тому, що все ж таки більша частина жителів дотримувалася Православ'я.

1695 року Успенську церкву ревізували призначені єпархіальною владою «візитатори» і склали її детальний опис, який дає нам уявлення про тодішній стан храму після столітнього перебування у ньому уніатів. Незважаючи на численні перебудови і капітальний ремонт 1683 року, внутрішній вигляд храму в той час суттєво не змінився: у ньому, як і раніше, був тільки один вівтар, престол стояв посередині нього, а з боку були жертовники і святі дари зберігалися у срібній гробниці. Вівтар відділявся від основної частини храму іконостасом з намісними образами, «Деісусом» і прекрасними за художнім виконанням царськими вратами. Все це, за твердженням «візитаторів», було старосвітське і від часу потемніле. У храмі привертав увагу чудотворний образ Богоматері, на якому була срібна, з позолоченими квітами і променями, риза з великою кількістю підвісок з дорогоцінного каменю. Було в той час у церкві чимало старовинних речей. Це - чудової роботи кам'яна хрестильниця, яка залишилися ще з тієї далекої православної епохи, коли хрещення обов'язково здійснювалося в храмі і через занурення у воду, а не обливання, а також рукописні книги. Біля церкви стояла дерев'яна дзвіниця, на ній був годинник. Найбільший дзвін називався «Геннадієм» в честь православного єпископа Геннадія, за часів якого (середина XVI ст.) був відлитий, другий дзвін називався «зекгар», бо відбивав години, третій - «доброглас», а четвертий - «починальник». Опис «візитаторів» зберігався в актовій книзі Володимирського суду 1728 року, №1098 (л. 1244).

Ще одна згубна пожежа трапилася за часів Володимирського єпископа і одночасно митрополита Льва Кишки. Ні точний час, ні розміри біди невідомі. Можна вважати, що пожежа спалахнула за рік чи два до 1717-го, поскільки в цьому році в Супраслі була видана книга «Gedr mistyczny», присвячена Кишці, яку написав ієромонах-василіанин Дмитрій Занкевич, секретар Житомирського монастиря. У цій книзі Лев Кишка прославляється і як великий реставратор володимирської кафедральної церкви. Але реставрація не була закінчена за життя цього єпископа. [26, с. 46 - 49].

У 1753 році при уніатському єпископі Феофілі Годебському храм був обмурований, що надало йому рис католицького костелу. Так, до древньої споруди із західної сторони було добудовано новий фасад, у декорі якого форми бароко поєднувалися з елементами класицизму. Архітектори вказують, що на перший погляд фасад був схожий на браму грецького міста Мілета (III ст. до н. є.). Було також покладено нову підлогу з кам'яних плит, прорубано в стінах нові і розширено старі вікна. Деякі простінки споруджено і всередині. До західної стіни були прибудовані хори. Проте ця перебудова і численні прибудови, які змінили зовнішній і внутрішній вигляд, не змінили розмірів і древнього плану собору.

Ми можемо подивуватися, з якою вмілістю, точними розрахунками, надійністю будували наші предки, древні майстри. Але численні ремонти і перебудови порушили стійкість масивної споруди. Та й, зрештою, час робив свою справу. Коли в 1782 році останній з уніатських єпископів Симеон Млодський розпорядився прорубати в середній колоні з північної сторони новий вихід до проповідницької кафедри, не витримав прорубаний стовп, обвалився, впала і частина склепіння, яка трималася на ньому, поволі стала тягнути за собою інші.

Храм став аварійним, перебувати в ньому було небезпечно і богослужіння відправлялося в домовій, також Успенській церкві, відкритій у 1765 році уніатським єпископом Феліціаном Володковичем, яка розмістилася в побудованих ним же кам'яних двоповерхових палатах, що примикали до південної вівтарної частини соборного храму. В 1796 році домова церква була освячена за православним обрядом і ще довго заміняла прихожанам опустілий соборний храм, поки її 1859 року не знищила пожежа.

2.3 Церковна школа у замочку

Віддавна при Володимирській кафедрі була школа, у якій готували майбутніх священиків для Волині та інших українських земель. Її історія нерозривно пов'язана з історією древнього храму, з долею міста. Вважають, що школа була заснована ще першими єпископами. В XI столітті у Володимирі вже було декілька училищ. У 1097 році інспектувати училища міста приїжджав преподобний Нестор-літописець, про що він сам і засвідчив.

Головним завданням училищ при єпископській кафедрі була підготовка достойних пастирів церкви, які б добре знали і розуміли книжне писання. Протягом століть напрямок їх освітньої діяльності мав чисто церковний характер. Архівні книги зберегли записи, що ще в 1586 році учителем був священик соборної церкви.

У той час володимирським старостою був відомий поборник Православ'я і освіти на Волині князь Костянтин Острозький. Він заснував у місті Острозі греко-слов'яно-латинську колегію, яку ще називали академією. Стараннями князя Володимирська школа в 1588 році одержала деякі кошти, за які при ній мали можливість утримувати двох бакалаврів (учителів), один з яких викладав грецьку, а другий - церковнослов'янську мови. Гроші на ці потреби збиралися з людей, що проживали в селах, підданих єпископії і соборній церкві.

Князь також настояв, щоб єпископ Феодосій Лозовський віддав під школу мурований будиночок в замочку, а для вчителів дерев'яну хату.

Школа особливо почала розвиватися за часів Іпатія Потія. Відразу після свого приходу на Володимирську єпархію, будучи ще православним єпископом, Потій випросив у 1595 році для школи у короля Сигизмунда III привілей - на неї призначалися доходи з монастиря Святого Спаса і його земель. Єпископ записав у 1609 році на потреби школи 3,5 тисячі злотих щорічно і 350 злотих вчителеві. Документи про це, які ввійшли до міських книг, підписані також протопопом Іваном Вербицьким.

Одним із перших ректорів школи, яку поновив Іпатій Потій, був Федір Мелешко, котрий 1626 року став єпископом Холмським.

Після запровадження унії єпископи і митрополити докладали багато зусиль для розвитку школи. Жертвували гроші, віддавали доходи з монастирів, вишукували інші джерела фінансування, щоб утримувати хороших вчителів. Іпатій Потій у 1609 році пожертвував для потреб школи 2500 злотих. При уніатському єпископі Іоакимі Мороховському школа стала яскраво вираженим римо-католицьким єзуїтським закладом. Навчалися у ній переважно діти заможних людей-міщан і шляхти, яких виховували у католицькому дусі. Титулувалися вони вже студентами і відзначали лише католицькі свята, співали на латині, дотримувалися єзуїтських звичаїв і обрядів.

При королі Владиславові IV православні володимирські міщани повернули собі декілька міських церков і при одній з них, а саме П'ятницькій, відкрили церковно-слов'янську школу. На погості тієї церкви збудували шкільний будинок і утримували одного бакалавра (учителя). Тут навчалося не менше учнів, ніж у кафедральній католицькій школі, і крім міщанських та шляхетських дітей були й діти бідняків. Окрім загальної грамоти тут навчали співу у церковному хорі і готували учнів для прислуги у церкві. Як довго проіснувала та школа, немає ніяких даних.

Деякий час була православна школа і при Василівській церкві. Про це свідчать документи за 1695 рік. У них згадується церковний будинок, в якому розміщувалися школа і госпіталь.

У другій половині XVII століття володимирська кафедральна школа іменується уже колегіумом. До кінця свого існування вона була у розпорядженні отців василіан. Тоді студенти навчалися по три, чотири і навіть п'ять років. Викладачі мали звання професорів, а керівники навчального закладу - ректорів. В основному викладали у школі впливові церковні діячі, настоятелі місцевих уніатських монастирів, як, наприклад, Маркіян Кульчицький - доктор богослов'я, ігумен Зимненського монастиря (у 1695 році), Іаннурій Огурцевич - архімандрит Дерманського монастиря (у 1708 році) та інші.

1784 року у василіанській школі навчалося 380 учнів. Але приміщення її було вже старим. Через два роки школа перейшла у хороші кам'яні будинки, споруджені у 1755 році поміщиком Ігнатієм Садовським для монастиря і костелу єзуїтів. 3 1773 року, після вигнання єзуїтів, ці будівлі пустували. В них і розмістився колегіум, який досяг у той час найбільшого розквіту. Він став шестикласним. Навчання вели шість професорів. Тут викладали не лише французьку й німецьку, а й італійську та англійську мови. Август III 1746 року підтвердив усі привілеї надані колегіуму. У грамоті польського короля зазначалося: «взнав від рідних панів, що велебні василіани литовської провінції уже здавна утримують в м. Володимирі школи і учать в них шляхетну молодь добре, старанно і з немалою користю, і дозволив надалі утримувати в м. Володимирі школи і публічно вчити в них включно до класу філософії; разом з тим заборонив всякому іншому духовенству як в самому Володимирі, так і в його околицях, на віддалі п'яти миль, влаштовувати будь-які нові школи на противагу вельможним василіанам Володимирського колегіуму». [44, с. 34 - 45].

Після повернення Волині в Росію колегіум був перейменований у п'ятикласне училище. 3 1803 року воно перейшло у підпорядкування Віденського навчального округу і під керівництво відомого полонізатора Фадея Чацького. Викладання велося лише польською мовою. Багато учнів були католиками. Вони мали сильний вплив на дітей, які походили з православних сімей. Польський заколот 1831 року поклав кінець існуванню василіанського училища.

Впродовж 38 років у Володимирі зовсім не було училища. І лише у 1869 році відкрили двокласне. У запустінні перебував Мстиславів храм. Поділяла його сумну долю і школа, яка протягом віків діяла при ньому.

Коли постало питання про відбудову храму, то разом заговорили і про відновлення церковної школи, 3 ініціативи голови повітового відділення єпархіальної училищної ради, протоієрея Климента Андрієвського було створено двокласну церковно-приходську школу. Її відкриття 11 травня 1892 року стало справжнім святом для жителів міста. Почався новий період відродження духовності і оcвіти.

3. Релігійно-культове значення Успенського собору

3.1 Православне братство

Православне Свято-Володимирське братство було засноване 1887 року на пам'ять про 900-ліття Хрещення Русі Святим Рівноапостольним князем Володимиром. Його центром стала Василівська церква. Братство створювалося для зміцнення віри, згуртування православного населення краю, але головною метою було збереження і охорона церковних пам'ятників.

Власне, приводом для створення в місті братства стали підготовчі роботи до відбудови Мстиславового храму. Засновники, справжні охоронці і сподвижники Православ'я писали: «Відомо, що Волинь належить до числа місцевостей найбагатших пам'ятниками древності: рідко яка церква в нашій єпархії не зберігає ніяких залишків старовини. Не треба й говорити про те, як важливо і в науковому, і в релігійному, і, навіть, в політичному відношеннях дбайливе збереження і вивчення цих нерідко дуже дорогоцінних пам'ятників Православ'я і Руської народності в нашому краї». [44, с. 50 - 58].

Було прийнято братський статут, у якому викладено програмні цілі. Ставилося завдання в міру своїх можливостей розповсюджувати книги Святого Писання, молитовники, хрестики, образки, книги та брошури релігійно-морального спрямування і твори з історії Православ'я в межах древнього Волинсько-Галицького князівства. Члени братства зобов'язувалися сприяти намірам уряду у відновленні древнього кафедрального собору, побудованого князем Мстиславом, збирати на це пожертвування, оберігати храм від подальшого руйнування, а належне йому майно бережно охороняти в інших церквах міста.

Братство складалося з почесних і дійсних членів, засновників і братчиків. Почесні члени обиралися з числа осіб, які зробили вагомий внесок для його діяльності, а також значні грошові пожертвування. Усі інші повинні були платити у спільну казну річні і одноразові пожертвування.

Слова братчиків не розходилися з ділом. Відразу ж приступили до збору коштів на оновлення і збереження колишнього кафедрального собору Успіння Божої Матері. Було виправлено значні пошкодження в стінах і пілонах храму. Цеглини, які перетліли і розвалилися, замінені міцними древніми цеглинами, покладеними на цемент. Розроблено проект відбудови домової єпископської церкви поряд з Мстиславовим храмом. Для зміцнення релігійно-моральних почуттів і підняття народного духу була влаштована братська крамниця, де продавалися хрестики, іконки, букварі, книги і брошури духовного змісту.

Голова ради братства Омелян Дверницький опублікував ряд статей у «Київській старовині», «Історичному віснику», «Волинських єпархіальних відомостях», написав і видав у 1889 році книгу «Пам'ятники древнього православ'я в м. Володимир-Волинському», яка була проілюстрована видами цих пам'ятників. До 900-річчя Волинської єпархії (1892 р.) вийшов альбом з описом волинських старожитностей, в якому, зокрема, було опубліковано нарис про Успенський собор [17, с. 47 - 53].

Для збереження старожитностей, різноманітного церковного начиння і книг братчики створили давньосховище і бібліотеку, які розмістилися в будівлі, що прилягала до Мстиславового храму. На кошти братства було виготовлено шафи, стелажі, вітрини, столи. Цікаву колекцію передав у давньосховище професор Андріан Прахов, який зібрав майже 100 фотографій і негативів із зображенням православних храмів. Основою бібліотеки стали пожертвувані братству видання Київської археографічної комісії і книги, добровільно передані приватними особами та придбані на кошти, пожертвувані волинським поміщиком, князем Сергієм Святополком-Четвертинським.

Отець Даниїл Левицький поповнив матеріали давньосховища власноруч віднайденими експонатами, серед яких особливу увагу привертав оригінальний залізний хрест, виявлений на місці давньої Іоакимо-Анненської церкви.

Зберігалося у володимирському давньосховиші старовинне начиння православних храмів: залишки іконостасів, святі ікони, посуд, стародруки і рукописні церковно-служебні книги, фотознімки, гравюри, описи древніх храмів Волині. Серед них було багато цінних речей. Бронзові хрести-енколпіони, знайдені в могильнику поблизу села Цегова, царські врата, двоє бокових дверей і два образи - Спасителя і Богоматері - з іконостасу домової церкви Володимир-Волинських єпископів. Образи писані на золотому чеканному фоні. А також велика колекція древньої цегли, цем'янки, цінини, цвяхів і різноманітних будівельних матеріалів, знайдених під час розкопок в урочищі «Стара катедра», план Успенського кафедрального собору. Фотографії головного вівтаря, ніш з великокняжими гробницями, хорів Успенського собору. Рукописне Євангеліє, пожертвуване 13 січня 1563 року Петром Загоровським, маршалком короля польського і великого князя литовського, та його дружиною Федорою Сангушковою Загорівському монастирю: Рукописний Апостол XVI століття, який належав раніше тому ж монастирю. Рукописне Євангеліє XVI століття, знайдене на дзвіниці Будятичівської церкви. Друковане Євангеліє, рік і місце друку не позначено, подароване будятичівській церкві в 1664 році. Із тієї ж церкви «Анфологіонь, сиречь цветословникь», виданий Львівським братством у 1700 році. Євангеліє, надруковане в місті Москві Волинцем в 1605 році, на якому зберігся напис польською мовою, що книга пожертвувана в церкву села Підгородно Володимир-Волинського повіту 1611 року Флоріаном Підгороденським. Цінною була і старовинна ікона з Іванич «Благовіщення», виконана пензлем майстра Федуска із Самбора у 1579 році [26, с. 34 - 42].

У давньосховищі працювало багато вчених, які приїжджали у Володимир, щоб дослідити предмети старовини. Член історичного товариства Нестора-літолисця при імператорському університеті святого Володимира у Києві професор І.М. Каманін та член Волинського церковно-археологічного товариства О.А. Фотинський звернули увагу на те, що у давньосховищі є багато предметів у двох чи й в трьох примірниках. Вони запропонували передати їх у Житомир, де було створене Волинське єпархіальне давньосховище.

Член Смоленського церковно-археологічного комітету Г.К. Богуславський за результатами роботи у Володими-Волинському давньосховищі видав книгу «Волинські рукописні Євангелія і Апостоли». Один з її примірників є нині у Волинському краєзнавчому музеї.

В архіві братства збереглася записка, що професор І.М. Каманін отримав і, напевно, взяв до Києва для детальнішого вивчення манускрипт XIV століття, який зберігався у Володимирі.

Уже з цього невеликого переліку старожитностей ми можемо уявити, які безцінні і унікальні речі зберігалися в давньосховищі при соборному храмі у Володимирі-Волинському. Заслуга членів братства, котрі зібрали ці пам'ятки старовини, дуже велика. Адже ставлення до багатьох речей було в той час неоднозначне. Царський уряд після ліквідації греко-католицької церкви і придушення польського повстання 1863 року намагався викорінювати усе не російське. Знаходилися і виконавці, які підозріло дивилися на пам'ятки старовини як на залишки унії. Красномовним свідченням такого варварського ставлення до культурної спадщини був напис на пошкодженому рукописному Євангелії XVI століття, що зберігалося у Володимир-Волинському давньосховищі: «Сию книгу надобно подереть, ибо она униатска, а теперь надобно российских» [44, с. 34 - 39]. На щастя, такі випадки були поодинокими.

Більшість предметів давньосховища у серпні 1890 року була виставлена в Луцькому соборному храмі для огляду государем-імператором Олександром Олександровичем і його августійшою сім'єю, які прибули на Волинь. На згадку про перебування царської сім'ї в нашому краї братство віддрукувало портрети імператора, імператриці і цесаревича для роздачі православним школам і кращим людям міста.

Діяльність братства була багатогранною. Але одним із найважливіших своїх завдань воно вважало відновлення древнього Успенського собору - пам'ятника архітектури ХП століття, усипальниці волинських князів і єпископів. Збереглися протоколи засідань братства, де розглядалися питання реставрації храму, підготовки будівельних матеріалів, збереження цінних археологічних знахідок. Члени братства готували наукові реферати і часто виступали з ними перед населенням.

Успенському собору належала чудотворна ікона Божої Матері. Історичні відомості про цю древню православну святиню дуже скупі. На ній не збереглося ніяких написів. Проте вважають, що ця ікона була пожертвувана храму єпископом Вассіаном, який очолював Володимирську кафедру з 1487 по 1497 рік. Свій дар він зробив у 1494 році, коли собор було відновлено після зруйнування його татарськими полчищами. У ХУП столітті ікона була покрита срібною ризою, а у ХУШ до ризи були зроблені деякі добавки. Дослідники вважають, що ікона ця грецького письма. Написана на дерев'яній дошці, величина якої 38x31 вершок (169x138 сантиметрів). Як старовинна пам'ятка Православ'я на Волині ікона разом з багатьма іншими предметами старовини, які зберігалися у давньосховищі, з благословіння архієпископа Модеста 27 серпня 1890 року була перевезена до міста Луцька для огляду імператором і його сімейством. Ця старовинна братська ікона донині зберігається в Успенському соборі.

Володимир-Волинське давньосховище було справжньою скарбницею українських церковних старожитностей. 1911 року колекція давньосховища (в тому числі 100 рукописів і 500 стародруків) була передана в Житомирський єпархіальний музей. Під час першої світової війни ці експонати евакуйовані в місто Харків. У наш час деякі з них зберігаються в Харківському державному музеї українського мистецтва та в Харківській науковій бібліотеці імені В.Г. Короленка. Проте воєнні лихоліття загубили сліди багатьох безцінних пам'яток старовини нашого краю. Деякі втрачені назавжди, інші розпорошені по музеях і архівах за межами України.

3.2 Післяунійний період

На зеленому квітучому пагорбі над древнім містом піднімалися руїни старовинного храму, їх було видно здалека - з навколишніх полів і пасовищ в долині річки Луги, із Зимненського Святогорського монастиря, що стояв за кілька кілометрів від Володимира, і навколишніх сіл. Їх було видно і зблизька - з невеличких міських вулиць, з вікон багатьох будинків. Вони не полишали людей у спокої. Не могли жителі Володимира їх споглядати і проходити мимо, забуваючи свою історію.

У 1795 році Волинь ввійшла до складу Російської імперії і в краї відновилася православна віра. Володимирська уніатська кафедра була скасована. Спочатку храм передали у казенне відомство і він протягом восьми років служив місцем для збереження хлібних запасів та для казенних речових складів. Старовинний пам'ятник минувшини був у жахливому стані. Це були руїни, в яких більше двадцяти років не проводилася служба Божа. Куди поділися старовинні дорогоцінні речі, які описували «візитатори»? Куди зникли рукописні Євангелія та інші книги, у які колись руські і литовські князі власноручно вписували свої благородні пожертвування на користь храму? Про існування цих книг в XVII столітті зберігалися документальні дані.

У 1802 році Волинська казенна палата навіть поставила питання про перебудову зруйнованої споруди для потреб казни. Але єпархіальні власті запротестували і храм було передано у відомство православної церкви. Врятував його тодішній єпископ Волинський і Житомирський Варлаам (Шишацький). Він погодився з висновками Володимир - Волинського духовного правління, яке доводило, що хоч церква зруйнована і в даний час у ній розміщений склад для зберігання зерна, але консисторією вишукуються можливості для її ремонту, а передача церкви у казенне відомство приведе до неправильного розуміння нашої релігії в інших країнах і навпаки потрібно вживати заходів для «возвишення, а не опущення храму, поскільки народ і так говорить з обуренням, що така чудова і головна Руська церква чи собор залишається без уваги і визнання». [47, с. 35 - 43].

Тоді вперше народилася думка про реставрацію історичної святині. 1804 року навіть склали проект відновлення і почалися деякі ремонтні роботи. Але перша спроба була невдалою. Зведений будівельниками під керівництвом архітектора Шельдера пілон, не витримав ваги склепіння і завалився разом з ним. Роботи через нестачу коштів припинили.

За описом 1806 року церква була з трьома куполами: висота середнього - 68 аршинів без хреста, два інших куполи, трохи нижчих, стояли напівзруйновані у кутках західної частини храму. Всі три куполи були увінчані залізними хрестами з позолотою і покриті білою бляхою. Така ж була покрівля і над вівтарною і середньою частиною храму. А з двох боків північна і південна частини були покриті ґонтом і закінчувалися ліпними щитами, на яких також піднімалися залізні позолочені хрести. Стіни були поштукатурені і пофарбовані. Всередині храм мав уніатський вигляд. В глибині середнього східного апсиду, на підвищенні, вимощеному каменем, був влаштований престол, а над ним чудовий балдахін на золочених стовпах. Горне місце на всю висоту стіни було зайняте різьбленим кіотом із зображенням посередині Богоматері і навкруги дванадцяти апостолів в золочених ризах. Тут же стояли дерев'яні фігури трьох великих святителів і ангелів. Для зберігання святих дарів служила срібна дарохранительниця.

Відомо, що між 1805-1809 роками була зроблена ще одна спроба ремонту. Про це залишився наказ Волинської духовної консисторії про поминання на єктеніях «боголюбивого пана Михайла Івановича'' Комбурлея, який в той час був волинським губернатором, за його турботи. Але ці турботи були абсолютно безрезультатними щодо відбудови собору. Інший документ свідчить про витрату 60 злотих - всієї суми, зібраної в той період на оновлення храму.

Майно собору зберігалося в домовій церкві до 17 серпня 1812 року. В той день церкву пограбував один із загонів армії Наполеона. Французькі вояки забрали все, що могли, в тому числі і 1638 злотих церковних грошей. Настоятель церкви протоієрей Мальованський потрапив у полон. З єпископського замку були взяті дві гармати і різна вогнепальна зброя. На десятиліття собор був покинутий людьми і самотньо стояв, нагадуючи про минулі віки.

У березні 1818 року на Волині чекали приїзду царя. Дворянський маршал Володимир - Волинського повіту Пражмовський хотів просити государя про відновлення місцевого соборного храму і вимагав, щоб місцеве духовенство дало йому дані про суть справи. Повідомлення йому підготували, але невідомо, як закінчилися ці наміри.

1819 року Волинська духовна консисторія на прохання володимирського протоієрея Гавриша Левицького видала йому книгу для збору пожертвувань на ремонт собору. Але вдалося зібрати лише 2 руб. 10 коп. Причина такого низького збору, як вказувалося, - мала кількість православного населення в місті.

У 1839 році архітектор Вейцлер склав детальний план єпископських палат перед їх генеральною реконструкцією. Це єдиний документ, який дає нам уявлення про будівлі минулого на подвір'ї собору, які володимирці ще називали «єпископським замочком». [44, с. 34 - 45].

Під час реконструкції було розібрано частину східного крила, що примикала до південної стіни храму. Добудовано дзвіницю, вона стала вищою. Голосники оформлено у вигляді візантійських щілиноподібних вікон з арочним завершенням. Встановлено на даху кований металевий хрест. Колишні єпископські палати підтримувалися у належному стані, адже вони постійно використовувалися, то під школу, то під громадські міські заклади.

Сама ж будівля древнього храму з кожним роком все далі і далі приходила у запустіння. Дійшло до того що там розмістили склад сіна, дров і різних господарських речей, а в прибудові зробили приміщення для утримання худоби. Занедбана будівля храму не могла так довго стояти, вслід за склепінням упав купол. Точної дати, коли це трапилося невідомо, але за переказами люди називали 1829 рік.

Після кількох чергових обвалів будівлю храму залишили напризволяще під відкритим небом для дальшої руйнації і, можливо, повного зникнення з лиця землі. Адже, на жаль, така доля спіткала немало унікальних древніх церковних будівель на волинській землі. Росія переживала в той час період поклоніння перед західноєвропейською культурою, яка відображала в уяві багатих людей зразок кращого життя, у світлі якого все своє і рідне залишалося поза увагою.

Проте наставали моменти, коли погляд людей все-таки повертався знову до старовинного храму. Київський генерал-губернатор А.П. Безак, відвідавши місто Володимир у 1866 році, звернув увагу на руїни древнього кафедрального храму, які залишалися без нагляду і безперешкодно розтягувалися місцевими жителями на різні господарські потреби. Генерал-губернатор відзначив, що потрібно хоча б зберегти залишки храму від дальшого руйнування і доручив підполковнику Ертелю, який завідував у Волинській губернії церковно-будівельними роботами, огородити руїни собору і надалі вирішити питання про його відбудову.

Ертель розробив проект ремонту і склав кошторис на суму 3171 руб. 44 коп., які були представлені тодішньому міністру внутрішніх справ царської Росії Валуєву. Він погодився з представленням генерал-губернатора і розпорядився негайно приступити до укріплення стін собору за рахунок місцевих церковних коштів. За проектом було запропоновано: очистити внутрішню частину храму від сміття і обвалів, очистити і обгородити навколишню територію, покрити залізною покрівлею руїни там, де вони вціліли, зацементувати тріщини в стінах. [44, с. 52 - 58].

У березні 1867 року відбулися торги на виконання робіт. Але сталося так, що ніхто не наважився взяти підряд на ремонтні роботи. Тоді волинське церковне будівельне намісництво доручило своєму архітектору Лінницькому оглянути руїни храму і порівняти їх теперішній стан з проектом Ертеля. Лінницький розробив свій проект. Вартість робіт значно зросла і становила вже 5850 руб. Церковні власті не могли погодитися з такою пропозицією і доручили техніку Вітринському скласти інженерний кошторис, а для перевірки передало його архітектору Вормсу. Звичайне бюрократичне формальне листування тривало понад десять років і не принесло ніяких результатів. Підсумком була втрата проекту Ертеля, який дозволяв зробити хоч щось для збереження стін від ще більшої руйнації.

Переломним моментом переоцінки поглядів стало свято вшанування пам'яті слов'янських першовчителів святих Кирила і Мефодія у 1885 році. Тисячолітня річниця пам'яті цих визначних просвітителів наштовхнула багатьох людей на думку повернутися до своєї історії. Передові люди краю, інтелігенція, церковнослужителі міста Володимира почали ставити питання про відбудову і відновлення святині.

Майже сотню літ древній храм стояв у руїнах і запустінні. Але прості віруючі люди не були байдужими до його долі. У місті часто розповідали легенди про таємниче світло, яке темними ночами світило на старовинні руїни, про чудесні церковні співи, які чути із забутих храмових стін. Ці перекази були яскравим виразом благодійних і жалісних почуттів населення міста до долі напівзруйнованого величного пам'ятника старовини, безмовного свідка слави древнього міста Володимира, яке пережило і часи розквіту, і важкі епохи розорення та занепаду, але ніколи не втрачало віри в майбутнє і надії на кращі часи.

Справді, тоді Володимир був звичайним провінційним містечком царської Росії. Ось яким він постає перед нами в одній з публікацій журналу «Київська старовина»: «На західній нашій околиці, на кордоні Холмщини і Галичини, в стороні від залізничних і шосейних доріг, стоїть над р. Лугом забуте всіма древнє місто св. Володимира, нині занедбане повітове містечко Володимир-Волинський. Кожний сучасний благополучний росіянин, який звик до залізниць і зручностей життя великих міст, потрапивши випадково в м. Володимир, вважає своїм обов'язком пом'янути його міцним словом за його необлаштованість і зарікається ніколи в нього більше не потрапляти». Від його минулої слави, стверджує автор, залишилися лише руїни древнього собору, які височать над містом.

Саме в той час все частіше і частіше стали лунати заклики відбудувати старовинний храм.

1885 року на Волинь прибув новопризначений губернатор, генерал-майор В.В. Фон Валь. Він оглянув руїни древнього храму, які були у повному запустінні. В середині розміщувалися склади сіна, хліба і дров, а на колишньому погості влаштовані стійла для худоби. Але священикам вдалося переконати губернатора, що стіни храму ще міцні, а його основа, незважаючи на руїни, і досі велична. Обмінявшись думками з тодішнім Волинським архієпископом Палладієм, Фон Валь прийшов до висновку, що старовинний Мстиславів храм потрібно відновити.

Була сформована комісія, до її складу ввійшли предводитель Володимир-волинського дворянства Боровиков, настоятель місцевого монастиря архімандрит Олександр, ісправник Володимир-Волинського повіту Вощинін, мировий суддя Омелян Дверницький і священик Даниїл Левицький. Для дослідження руїн храму було запрошено відомих вчених, професора Київського університету В.Б. Антоновича і професора Петербурзького університету А.В. Прахова, секретаря Київської археологічної комісії О.І. Левицького [49, с. 56 - 63].

Комісія розпочала нелегку клопітку роботу. Час і байдужість зробили свою справу. Собор перебував у жахливому стані. Кругом - гори сміття і уламків, які поросли травою та бур'яном. На місці, де стояв іконостас, виросло дерево. Ще одне велике дерево умудрилося закріпитися на одній з високих стін. А на «горньому» місці у вівтарі ріс великий кущ бузини. Над входом звили гніздо лелеки. Стіни поросли мохом.

У роботах по розчищенню будівлі храму та навколишньої території брали участь жителі Володимира і багатьох сусідніх сіл. Було вивезено кілька тисяч возів сміття, яке назбиралося тут за сто років.

Після розчищення за справу взялися спеціалісти-археологи та будівничі. Усі об'єкти були обміряні, сфотографовані і описані, складено плани відбудови. Було встановлено, що древня будова храму має такі розміри: ширина - 31 аршин (один аршин - 71,12 сантиметра), довжина без зруйнованої вежі - 41 аршин. Первісну висоту храму, звичайно, після багатьох перебудов і жахливого руйнування встановити було неможливо. Після прибудови у 1759 році головного фасаду будівля мала довжину 56 аршинів і ширину - 49,5 аршина. Обчисленнями було доведено, що висота головного купола сягала 68 аршинів, тобто трохи більше як 48 метрів.

Древній храм був споруджений у візантійському стилі за зразками київських церковних будівель ХІ - ХІІ століть. Церква кораблеподібна, з трьох поздовжніх і чотирьох поперечних перехресних кораблів. Середній поздовжній закінчувався апсидою. Первісний фундамент був виявлений на глибині 3-4 аршини. Спід фундаменту був викладений каменем, а верх - цеглою розміром 9x5x1 вершок (1 вершок - 4,445 сантиметра). Цеглини з'єднані сірим розчином. Стіни вимуровані з цегли трохи меншого розміру 8x5x1 вершок. Розчинна суміш - рожева з домішком піску і товченої цегли. Накидка розчину 1-2 вершки. Вікна первісної будівлі були вузькі, їх розширили у XVIII столітті при перебудові приміщення. З давнього часу залишилися хори.

У головному вівтарі, де були закладені вікна, дослідники знайшли давні фрески. Подібні орнаменти було виявлено в будівлі у 1881 році академіком архітектури М.Т. Преображенським. Вчені вважали цілком ймовірним, що вони збереглися ще з часів спорудження храму. Було зроблено припущення, що в древні часи храм був розписаний повністю.

Під час очищення подвір'я навколо храму були знайдені старі будівельні матеріали. В середині собору після розчищення від сміття відкрили гранітний поміст із широких кам'яних плит зеленуватого й фіолетового кольорів, подібних до плит у Почаївській Лаврі. Покладені вони були 1753 року під час однієї з перебудов храму. Нижче гранітного помосту знову був товстий шар сміття, переповнений розкиданими частинами людських скелетів. Пройшовши цей шар, дослідники наткнулися на значно давнішу підлогу із цегли різної форми - прямокутної, трикутної, яку можна було віднести до доби спорудження храму. Але ця підлога збереглася лише в окремих місцях, адже протягом шести століть її багаторазово ламали і пробивали для спорудження склепів і опускання домовин в церковні підземелля. Зрозуміло, що всі ці знахідки давали дослідникам цікавий матеріал для роботи по відбудові храму та встановленню його первісного вигляду.

Комісія прийшла до висновку, що «в грандіозних руїнах Володимир-Волинського Успенського собору ми маємо не тільки древню будівлю великокняжого періоду, а саме залишки того храму, який побудований в середині XII ст. правнуком Володимира Мономаха князем Мстиславом Ізяславовичем».

Далі вчені-археологи приступили до обстеження поховань. Під всією площею будови були підземні склепи. В західній частині храму склеп був вщент заповнений домовинами, які стояли рядами, одна на одній в кілька поверхів. Домовини різні: кам'яні, цинкові, у вигляді дубових видовбаних колод, в середині яких були труни з дощок, просмолені зверху, або оббиті шовковими тканинами. Було оглянуто більше двадцяти склепів. На скелетах були костюми і плаття з дорогих тканин - парчі, оксамиту, шовку, залишки яких збереглися. Стало очевидно, що тут протягом століть поховано чимало державних мужів, багатих і знатних людей древньої Волині.

» Найхарактернішою особливістю древньоруських церков, які стояли в найближчому відношенні до відомого княжого роду, так званих «отніх храмов», було влаштування князівських гробниць», - пише О.І. Левицький. - Померлого князя клали в кам'яний гріб, мармуровий чи з шиферних плит, і такий саркофаг не закопували у підпілля, а залишали на поверхні підлоги, наслідуючи древньохристиянські катакомби, а також, заради збереження місця, ставили саркофаги в нішах (аркасоліях), спеціально для цього облаштованих в стінах. Ці ніші були або на рівні з підлогою храму, чи на декілька вершків вище… Аркасолії влаштовувались звичайно у внутрішній паперті, в південній і північній стінах» [28, с. 58 - 64].

Таких аркасоліїв у стінах Мстиславового храму було виявлено п'ять: два - в південній стіні і три - в північній. Два з них були зовсім зруйновані, очевидно, влаштуванням нових ніш пізніше (невідомо для кого вони призначалися), а три вціліли. Князівські поховання і викликали найбільший інтерес у дослідників. Ці знахідки описує М.І. Теодорович невдовзі після проведення археологічних досліджень у соборі [64].

Один відділ був замурований. Після відкриття крипти виявили чотири скелети - два чоловічі, один жіночий і один дитячий. Один чоловічий скелет був великих розмірів і череп мав тільки ліву половину нижньої щелепи, почорнілі краї якої вказували на якесь патологічне прижиттєве руйнування кістки. На думку вчених, то могли бути останки князя Володимира Васильковича, який похований, за свідченням літописця, саме в цьому храмі. Давні письмові згадки розповідають, що то був чоловік «плечима великий» і помер від раку нижньої щелепи: «почали йому гнити зі споду уста… і опало йому все м'ясо з бороди, і зуби знизу випали всі, і щелепа бороди перегнила…'[47, с. 69 - 75]. Другий чоловічий кістяк міг належати батькові князя - Василькові Романовичу (адже, згідно з літописом, Володимир Василькович був похований «в отчий гроб», тобто в родинному склепі батька). Жіночий скелет, ймовірно, його дружини княгині Олени.

Під нішею, в якій було знайдено ці князівські скелети, виявили дерев'яну осмолену труну з розбитим віком. У труні лежав скелет жінки. На голові ще збереглися завитки русявого волосся, були також залишки туфель, розбите дзеркало в шовковій рамі, шматки грубої шовкової тканини, великий комір з тонкого мережива, шматки чорного оксамиту, шитого золотом, шовковими нитками і крупним бісером. Візерунок шиття зображав оленів, що біжать. Окремо знайдено два золотих перстені. Один з них - масивний з невеликою овальною печаткою, на якій зображений вершник з піднятим мечем (герб Гедеміновичів) та латинські літери А.8.К. з датою 1570. На внутрішньому боці зображено серце і букви А-2. Другий перстень з тонкого дроту трохи менший, на ньому майстерно зображено собаку і до нього на ланцюжку підвішена мініатюрна гирка. На внутрішній стороні напис на латині «sic fidus». Посередині церкви знайдена розбита на декілька частин велика плита з червоного граніту, на якій висічено герб Гедеміновичів, а напис вказував, що похована тут княгиня Анна Сангушко-Каширська. Це була дружина князя Сапіги, воєводи Вітебського.

Окрім князівських у соборі було чимало поховань єпископських. Місце для них побудував ще за життя Володимирський єпископ Мокосій Баховецький. Просторе приміщення завдовжки 18 аршинів було у південній частині собору. Домовини розміщалися попід стінами. При огляді в одній з них знайшли «скуфію», але при скелеті не було хреста, Євангелія чи інших ознак єпископського сану. Цілком можливо, що ці поховання були пограбовані татарами, або злодіями, які шукали коштовностей.

Друга усипальниця була внизу між амвоном і царськими вратами. Археологи прийшли до думки, що то склеп єпископа Іпатія Потія. Адже у своєму заповіті, складеному 1609 року, він наказав поховати його тіло саме в цій частині храму. До склепу вели невеличкі цегляні сходи. Поховання було наповнене розписаними кахлями та сміттям. Коли його розчистили, на дні знайшли декілька списів, шматки напівзотлілого войлоку, декілька глиняних люльок для куріння тютюну і велику кількість порожніх пляшок. Очевидно, то були залишки пиятики військових. У кутку вдалося знайти декілька срібних монет катериненських гривеників, що вказувало на час перебування тут компанії, яка влаштовувала бенкети [49, с. 45 - 52].

Цілком можливо, що цей склеп служив військовим тимчасовим житлом, оскільки з нього було прорубано отвір до північної гробівниці. За заповітом там мав бути похований наступник Потія уніатський єпископ Іоаким Мороховський. Але домовини не було знайдено. Є також припущення, що під кінець унії домовини єпископів були перенесені з собору в інше місце, можливо перепоховані на одному з кладовищ міста.

Безумовно, що в древньому соборі були поховання багатьох православних єпископів, які тут правили ще до прийняття унії. Але доля цих поховань невідома.

Це крихти розгаданих вченими таємниць, які канули у вічність у цих старовинних мурах. Через нестачу коштів і часу дослідження підземель не вдалося провести повністю. Так і не було встановлено, де поховані православні єпископи, не встигли закінчити обстеження численних поховань під підлогою храму, до кінця довести дослідження великокняжих аркасоліїв. Але й те, що вдалося встановити, підкреслювало велике суспільне і релігійне значення собору, як старовинної пам'ятки, святині наших далеких предків.

Виступаючи на одному із засідань археологічної комісії професор А.В. Прахов наголосив: «Храм зберігся настільки, що найближчий аналіз його частин не залишає ніякого сумніву в тому, що ми маємо справу дійсно із спорудою XII століття. Керуючись древньою кладкою, яка переважала в Русі у X-XIII століттях і різко відрізнялася не лише від сучасної, а й від тої, яка була використана після XIII століття, розміром, вимісом і кольором цегли, кольором і товщиною вапнякових швів, можна безпомилково відрізнити в існуючому величному руйновищі древні частини XII століття від усіх пізніших прибудов, перероблень і добавлень, які становлять незначну частину цілого порівняно з частинами XII століття» [49, с. 45 - 58].

Трохи пізніше, 1890 року, виступаючи на VII археологічному з'їзді в Москві з доповіддю про Мстиславів храм, Прахов порівнював його з Софією Київською. У вчених не було сумнівів щодо справжнього походження і великої історичної цінності цієї будівлі.

У листопаді 1890 року церковне керівництво краю знову порушило питання перед обер-прокурором Святійшого Синоду про відновлення Мстиславового храму. Архієпископ Волинський і Житомирський Модест дуже хотів ознаменувати святкування 900-ліття Православ'я на Волині закладанням каменя і плити, які б свідчили про початок відновлення Успенського собору. З цією метою за пропозицією владики було проведено дослідження храму комісією у складі єпархіального архітектора Афанасьєва, голови з'їзду мирових суддів О.М. Дверницького, протоієрея Климента Андрієвського та губернського інженера А.І. Щигельського. Вони склали акт, в якому говорилося: «Після огляду вцілілих зовнішніх частин храму і дослідження фундаментів розкопками на глибину чотири з половиною аршини, до щільного шару жовтої глини, члени комісії прийшли до висновку, що фундаменти, а також вцілілі стіни, окрім вивітрених цеглин у верхніх частинах оголених стін і в цокольному облицюванні, настільки міцні, що можливе відновлення храму не викликає ніяких сумнівів» [27, с. 67 - 72]. Але відсутність коштів не дозволила здійснити наміри владики.

У травні 1892 року Волинь відзначала 900-ліття своєї єпархії, яка була відновлена 1891 року, і православним єпископом призначено Паїсія (Виноградова). Таким чином, після 266-річної перерви Володимир-Волинський знову став єпископією. Підготовча робота до відзначення цього торжества була покладена на братство, якому у її проведенні сприяли не лише міська управа, а й жителі древнього міста незалежно від віросповідання. З ініціативи братства було виготовлено хрестики, образки із зображенням Святого Володимира і брошури до славної дати. Як стверджується в документах, 14 і 15 липня 1892 року роздано нижчим чинам, які брали участь у параді, і народу 3200 брошур, майже 5000 хрестиків і образків. Головні події святкування відбувалися у найдревнішому місті Волині. На свято прибуло багато урядових чиновників з Києва, Житомира, Варшави, Вільна, Кишинева, Холма. Спеціально до урочистостей було привезено образ Почаївської Божої Матері. Свято-Духівське Віденське братство через свого представника - кафедрального протоієрея П.Я. Левицького передало для Мстиславового храму образ святих мучеників Віденських Антонія, Іоанна і Євстафія, освячений на їхніх мощах [28]. Волинське дворянство піднесло Преосвященному Модесту чудовий художньої роботи образ Святого Рівноапостольного князя Володимира, створений академіком Котарбинським за оригіналами Васнєцова, з проханням помістити його в Мстиславовому храмі після відновлення. «Хай буде це подаяння початком відновлення храму, і хай стане храм Мстислава знову окрасою нашої Волині!» - так закінчив свою промову губернський предводитель дворянства граф С.А. Уваров.

Хресний хід рушив головними вулицями міста, у колоні йшло три архієреї, понад 150 священиків. Несли образ Пресвятої Богородиці з Успенського собору. Відбулося загальне водосвяття. Під час опускання хреста у воду пролунав 21 гарматний постріл.

Звичайно, що таке урочисте святкування не могло залишити поза увагою зруйнований храм. Його стіни були прикрашені зеленню, прапорами, а погост переповнений людьми. [5, с. 48 - 56].

3.3 Відродження й освячення відновленого храму

Після детального вивчення і дослідження залишків колишнього собору було прийнято рішення відновити його у первісному вигляді. Звичайно, повної точності гарантувати ніхто не міг. Але будівничі мали зразки численних церковних споруд часів Київської Русі. Професор А.В. Прахов склав проект відбудови. Він пропонував залишити прибудовану пізніше із заходу паперть. Собор, за його задумом, мав бути п'ятиглавим. Головний купол повинен бути зроблений у вигляді митри, а решта - у вигляді скуфії. У пояснювальній записці вчений писав, що за основу він брав греко-руські форми XII століття. При обговоренні проекту відзначалося, що будівля недостатньо вивчена і було прийнято рішення провести нове археологічне і технічне дослідження. У 1891 році Успенський собор обстежив М.Т. Преображенський, а 1893 року Імперською археологічною комісією у Володимир-Волинський були командировані академіки Г.І. Котов і В.В. Суслов. Вони підготували детальний звіт, на основі якого голова комісії граф Бобринський направив лист Київському генерал-губернатору з проханням вирішити питання, на кого покласти складання проекту і кошторису відбудови храму. Вже до початку 1896 року було створено ескіз храму в оновленому вигляді. 17 січня архієпископ Волинський і Житомирський Модест представив ескіз великому князю Костянтину Костянтиновичу, який його схвалив. Котов з помічниками став працювати над проектом відбудови. Невдовзі проект надійшов на розгляд археологічної комісії, а після цього на затвердження Святійшого Синоду.

Новий проект відзначався не лише вищим професійним рівнем, але й був набагато детальнішим. Він підкреслював необхідність зняття усіх пізніших прибудов та нашарувань і передбачав відтворення первісної форми собору. Проект був затверджений у 1896 році археологічною комісією при участі представників Академії мистецтв, технічно-будівельного комітету міністерства внутрішніх справ і запрошених спеціалістів будівельної справи. Святійшим Синодом реставрацію храму було доручено академіку архітектури Григорію Івановичу Котову.

У приміщенні Волинського губернатора відбулося засідання представників місцевого духовенства і влади, які доручили губернському інженеру А.І. Щигельському скласти кошторис відбудови. Було складено два кошториси. Один - для будівництва однокупольного храму на 59051 руб. 47 коп. І другий - для будівництва п'ятикупольного храму на 68295 руб. 7 коп. Обидва були затверджені будівельним відділенням Волинського губернського управління.

Православне братство почало збір коштів на відродження головного храму міста. Щоб підняти авторитет братства його почесними членами обиралися впливові царські чиновники та багаті люди. Окрім Волинського губернатора генерал-лейтенанта В.В. Фон Валя почесним членом став Київський, Волинський і Подільський генерал-губернатор, командуючий військами Київського військового округу, генерал-ад'ютант, генерал від інфантерії М.І. Драгоманов, які зробили свої внески на відбудову.

Головним опікуном братства був архієпископ Волинський і Житомирський Модест. Він писав: «Треба бачити натовпи селян богомольців, які приходять з дальніх міст Волині, Холмщини і Галичини на поклоніння своїй древній святині і чути їх промови… Ніхто з них навіть не допускає припущення, що ця святиня може бути закинута назавжди і забута, вірять в її найскоріше оновлення і дають слово допомагати своїми трудами і скромними пожертвуваннями. Це високе благоговіння до Мстиславового храму найбільше утверджується на вірі народній, основаній на переказах, що в цьому храмі почивають мощі святого Стефана, єпископа Володимир-Волинського, перенесені з древнішого храму, залишки якого збереглися в урочищі «Стара катедра» [42, с. 45 - 56].

На прохання і листи владики Модеста звернули увагу обер-прокурор Святійшого Синоду К.П. Побєдоносцев, Київський генерал-губернатор А.П. Ігнатьєв, міністр внутрішніх справ І.Н. Дурнов, міністр фінансів С.Ю. Вітте. Успіх відбудови був гарантований. Сам імператор Микола II взяв цю справу під свою опіку. Для відбудови храму «по височайшему повелінню» було виділено 30 тисяч рублів з державної казни, а пізніше у 1898 році надійшло особисте пожертвування від «августійших осіб імператорського дому» в сумі 12725 рублів.

Надходили гроші і від Волинської духовної консисторії, від багатьох церковних парафій краю. Члени братства ставили в місті і в селах вистави і виручені кошти здавали на відбудову, відбувалися численні виступи духовного хору із збором пожертвувань. Було опубліковано матеріали про історію храму, його релігійну і суспільну значимість у багатьох російських виданнях, видрукувано брошури і листівки, написані помічником редактора «Церковного вісника» Іваном Соколовим, які роздавалися людям, щоб зацікавити їх. Відбудова древньої святині стала всенародною справою. В день Успіння Богоматері відбувався збір коштів на відбудову у всіх церквах Російської імперії. Гроші надходили протягом кількох років. Велика і відповідальна робота по відновленню храму у тому вигляді, яким він «вийшов із рук його будівничого», вимагала величезних затрат. У загальному на відбудову і відновлення собору було зібрано 127 тисяч 550 рублів.

Храм стали оберігати від дальшого руйнування. Було зміцнено його стіни. На кошти, пожертвувані Київською археографічною комісією в сумі 350 рублів, які зібрали за підпискою, було зведено тимчасовий дах з дощок над вівтарною частиною. Це дало змогу відправляти в руїнах храму, окрім зимового часу, літії по похованих тут князях і православних єпископах, проводити богослужіння. Церковні речі і книги зберігалися у кам'яній будівлі, яка прилягала до собору.

У фондах Волинського краєзнавчого музею є документи, які розповідають про початок відбудови. Роботи розпочалися під керівництвом помічників Г.І. Котова - архітектора В.М. Андросова і художника-архітектора Н.П. Козлова. Провели розкопки навколо фундаменту. Спорудження риштування і винесення поховань було покладено на настоятеля храму протоієрея Климента Андрієвського. Розібрали прибудову до собору. На риштування із церковного лісу вирубали 1000 дерев діаметром внизу не менше 5 - 6 вершків. Багато селян із навколишніх сіл, жителів міста безплатно трудилися на цих роботах.

Закладання каменя, який свідчив про початок відбудови соборного храму, стало визначною подією у житті міста Володимира. Братство виділило на це святкування 300 рублів із зібраних коштів. Сценарій свята доручили розробити протоієрею Андрієвському. Така підготовка проводилася не випадково, на закладання відбудови Мстиславового храму прибули височайші особи - великий князь Костянтин Костянтинович із дружиною, великою княгинею Єлизаветою Маврикіївною, а також товариш обер-прокурора Святійшого Синоду В.К. Саблер та багато інших високоіменитих осіб. 15 вересня 1896 року архієпископ Волинський і Житомирський Модест у співслужінні з єпископом Володимир-Волинським Паїсієм, у присутності величезної кількості віруючих людей, здійснили урочисте закладання відновлення Мстиславового храму. Була зроблена спеціальна металева таблиця з написом року і дати освячення початку відновлення храму і приготовлена ніша в східній вівтарній частині, в яку високі особи і їхня свита поклали золоті і срібні монети. Потім архієпископ Модест заклав у нішу освячений наріжний камінь. До місця закладання підійшли великий князь з княгинею і поклали власноручно на розчин на наріжному камені по цеглині, після чого наступні цеглини клали всі імениті гості [29, с. 45 - 56].

Величності цьому торжеству надавав і той факт, що воно відбулося відразу після загальноцерковних урочистостей з нагоди відкриття чесних мощей святителя і чудотворця Феодосія Чернігівського.

Будівельні роботи по відновленню храму проводилися дуже старанно. Спеціально для відбудови було налагоджено виробництво такої плитчастої цегли, яка б повторювала форму старовинної плінфи. Підбиралися спеціальні розчини для її укладки. На будівництві трудилися сотні справжніх майстрів.

Детальні відомості про відновлення храму, про саму його будову після вивчення креслень Г.І. Котова, на яких окремо позначені деталі старовинного собору, що збереглися, і ті, що були добудовані в процесі реставрації подає російський дослідник Павло Раппопорт у статті «Мстиславів храм у Володимирі-Волинському», опублікованій у журналі «Зограф». Вчений також проаналізував археологічні записки А.В. Прахова, пояснювальні записки і доповіді В.В. Суслова та Г.І. Котова, описи храму, зроблені О.І Левицьким та О.М. Дверницьким, знімки фрагментів споруди, зроблені у процесі реставрації, які зберігаються у фотоархівах Санкт-Петербурзького відділення археології АН Росії, та інші документи. [29, с. 50 - 59].

На основі цих матеріалів П.А. Раппопорт описує відбудований Успенський собор. Це - великий трьохнефний храм із шістьма колонами. Загальна зовнішня довжина будови - 34,7 метра, а ширина - 20,6 метра. Величина підкупольного простору вздовж - 8, а в поперек - 7,45 метра. Висота храму до верху центральної закомари біля 18,5 метра. Товщина стін сягає півтора, а в деяких місцях 1,7 метра. Після реставрації собор увінчаний одним масивним куполом.

Досліджена документація дозволяє стверджувати, що за архітектурними формами будівлю вдалося відтворити такою, якою вона була за княжих часів. Лише за новими кресленнями зведена глава храму, оскільки вона не збереглася. З чисто практичних міркувань було зроблено покриття фасаду штукатуркою. Цілком ймовірно, що в древні часи собор не був обштукатурений.

На початку 1900 року відбудову храму закінчили. Залишилося тільки виконати внутрішнє оздоблення і добудувати дзвіницю. Ці роботи були довершені влітку.

Підготовка до освячення собору розпочалася ще в серпні 1900 року. У матеріалах «Волинських єпархіальних відомостей» того часу є чимало цікавих повідомлень і статей про підготовку і проведення урочистостей з нагоди відбудови Мстиславового храму. Було складено детальний план і одержано дозвіл Святійшого Синоду для перенесення на дні святкування у Володимир-Волинський чудотворної ікони Богоматері з Почаївської Лаври.

Напередодні, 3 вересня, в урочистій обстановці на куполі оновленого храму встановили великий позолочений хрест.

9 вересня з Почаєва вирушила багатолюдна процесія з іконою Божої Матері. У придорожніх селах і містах святиню зустрічали сотні і тисячі жителів, встеляли дорогу квітами і полотном, припадали до землі, поклоняючись їй. 15 вересня поблизу Володимира-Волинського ікону зустріли козаки 11-го Донського полку, які вишикувалися на конях з обох боків і супруводжували хід далі, невдовзі до них приєдналася сотня музикантів і хористів драгунів, які виконали гімн «Коль славен». Під вечір хресний хід наблизився до Зимненського Святогорського жіночого монастиря, куди ікона була внесена для молебеня, після якого продовжила свою подорож.

Назустріч святині вийшли хресні ходи з усіх церков міста, які очолив намісник Володимир-Волинського Хресто-Воздвиженського монастиря архімандрит Аркадій. По дорозі до них приєднувалися все нові і нові люди. І ось два хресних ходи зустрілися. Опустилися хоругви. Багатотисячний натовп впав на коліна перед святинею, чулися лише схвильовані вигуки: «Пресвятая Богородице, спаси нас!'[1, с. 36 - 45].

Коли вже зовсім стемніло, хресний хід з іконою вступив у місто. У Різдво-Христовому монастирському храмі в цей час відбувалося вечірнє богослужіння. На величне торжество прибули архієпископ Волинський і Житомирський Модест, єпископи: Гродненський і Брестський Іоаким, Острозький Серафим, товариш обер-прокурора Святійшого Синоду В.К. Саблер, багато інших високих духовних і світських осіб. Ікону внесли в монастирський храм. Володимир-Волинський архієпископ Паїсій разом з прибулим духовенством здійснив Божественну літургію.

На світанку 16 вересня з усіх навколишніх сіл у Володимир-Волинський рушили хресні ходи. До 11-ї години на площі перед монастирською огорожею вишикувалася грандіозна процесія. Усі церкви міста, вулиці і майдани були заповнені народом.

Задзвонили дзвони в усіх церквах. Почалось урочисте перенесення ікони Богоматері у Мстиславів храм. Процесія, яка поділялася на три частини, повільно рушила до Успенського собору. Сотні хоругв сяяли своїм різнобарвям, сонми духовенства, маси народу, архієрейський хор, сотні дітей - вихованців церковних і міністерських шкіл із співом проводжали святу ікону до оновленого храму. Ціла верениця селянських дівчат у білих і вишитих сорочках, у хустках з яскравими візерунками, з вінками із квітів на головах несла ікони своїх сільських храмів.

У Мстиславовому храмі ікону встановили перед царськими вратами. Рівно ополудні почалася панахида по померлих творцях храму, благодійниках і тих, хто трудився тут, тлінні останки яких покояться у його стінах. Богослужіння здійснювали чотири святителі в оточенні величезного сонму білого і чорного духовенства.

Після панахиди сотні людей ішли на поклін до ікони Почаївської Богоматері. Мимоволі кожен надовго зупиняв свій зір, щоб замилуватися оновленим собором. «Велич храму так і приковує увагу кожного, - писав у «Волинських єпархіальних відомостях» священик Костянтин Левицький, - не хочеться і покидати, на що не глянеш, все так і манить і полонить. Іконостас кам'яний з червоного пісковика, низький, масивний. Царські північні і південні врата різьблені, дерев'яні, позолочені. Вівтар та іконостас - точне подобіє вівтаря Києво-Софіївського собору. Зображення Божої Матері - Нерушима Стіна і фігури апостолів на рисунку ті ж, що і в Софії. Підлога з харківських кам'яних плит, красивого за кольорами поєднання, в алтарі - паркетна. Опалення храму - водяне, за системою професора Лукашевича… Світла і простору багато, всюди смак, гармонія ліній, чіткість архітектурного рисунку, краса!'[28, с. 78 - 85].

Та головна подія була попереду. На освячення мав прибути член царського дому Романових, покровитель Православного Свято-Володимирського братства, великий князь Костянтин Костянтинович. Місто на честь його приїзду святково прикрасили прапорами.

Великий князь прибув поїздом до Ковеля, де його зустрічало і вітало багато жителів міста. По дорозі у Володимир-Волинський князівський екіпаж зупинявся майже в кожному селі і містечку, де його чекав народ.

У Володимир-Волинський князь прибув на початку шостої години вечора. Біля спорудженої арки його вітала депутація представників міста із хлібом-сіллю на дерев'яній різьбленій тарелі. З монастирського храму в оточенні численного духовенства назустріч князю вийшов архієпископ Модест з хрестом і водою. Князеві засвідчували свою повагу місцеві чиновники, поміщики, навкруги стояло багато народу. Владика Модест звернувся до його імператорської високості з вітальною промовою. Було відправлено коротку літію з проголошенням многоліття царствуючому дому.

Після цього великий князь Костянтин Костянтинович у супроводі губернатора рушив до Мстиславового храму, де вислухав пояснення архітекторів. На площі перед храмом великий князь прийняв почесну варту драгунського полку і церемоніальний марш драгунів. Квартиру високому гостю було виділено у покоях церковного дому протоієрея Климента Андрієвського.

О шостій годині вдарили в усі дзвони церков міста і оновленого храму. В собор у супроводі духовенства прибув владика Модест. Перед вівтарем уже стояв стіл з усім необхідним для освячення престолу. На лівому крилосі возвишувалася чудотворна ікона Почаївська [1, с. 45 - 56].

Всеношну з благословіння архіпастиря розпочав архімандрит Лаврентій. На правому крилосі співав архієрейський хор, на лівому - учні місцевої двокласної школи. Сотні голосів зливалися в один могутній і урочистий, возносячи хвалу Всевишньому.

Стало поволі темніти. Включили ліхтарі. Яскраво освітлений храм було далеко видно серед нічної темряви, а з відкритих дверей линули богослужебні співи.

Тільки закінчилася всеношна, зблиснуло небо, загуркотів грім і через деякий час полив дощ.

З самого ранку 17 вересня по омитих дощем вулицях міста з усіх сторін до храму йшов люд. О восьмій годині з собору вирушив хресний хід до річки Луги на освячення води, за яким на пагорбі спостерігали тисячі людей. На протилежному березі річки стояли гармати 13-ї кінної батареї. І кожен раз, коли святий хрест занурювався у воду, лунали залпи салюту.

Через годину на площі перед храмом стали шикуватися війська у парадній формі. Хресний хід із свяченою водою рушив у храм, переповнений народом. З почесних гостей на площі перед храмом були присутні: Волинський губернатор камергер Дунін-Борковський і колишній Волинський губернатор генерал-лейтенант Фон Валь, попечитель Київського учбового округу Вельямінов-Зернов, начальник військово-учбових закладів генерал-майор Бутовський, губернський предводитель дворянства гофмейстер Уваров, голова Свято-Володимирського братства Дверницький, начальник 7-ї кавалерійської дивізії генерал-лейтенант Роговський, командир 1-ї бригадної дивізії генерал-майор Прожевальський, академік архітектури Котов, архітектор Суслов, місцеві чиновники і поміщики.

Великий князь Костянтин Костянтинович прибув у супроводі сенатора Саблера. Він обійшов військо, привітався з високими гостями та солдатами і ввійшов у храм.

Архієпископ Модест разом з трьома єпископами розпочав освячення. У богослужінні брали участь ректор Волинської духовної семінарії архімандрит Феодосій, намісник Почаївської Лаври архімандрит Амвросій, настоятель Загорівського монастиря архімандрит Олексій, настоятель Милецького монастиря архімандрит Модест, настоятель Загаєцького монастиря архімандрит Лаврентій, намісник Володимир-Волинського монастиря архімандрит Аркадій, кафедральний протоієрей Микола Трипольський, протоієрей Климент Андрієвський, возведений в сан протоієрея благочинний Матвій Квасницький, ключник кафедрального собору священик Наркис Прокопович, єпархіальний наглядач церковних шкіл священик Костянтин Левицький і єпархіальний місіонер священик Мануїл Нємечек [1, с. 56 - 59].

Після освячення престолу із храму вийшов хресний хід на чолі з архієпископом Модестом у супроводі великого князя для з'єднання з процесіями віруючих інших церков, з якими єпископи Паїсій і Серафим несли з монастиря святі мощі для освячення собору. Сотні людей, ліс хоругв і хрестів рухалися до Мстиславового храму. У воротах владика Модест прийняв святі мощі. З молитвами і співами було здійснено хресний хід навколо собору. Після цього процесія на чолі із святителями ввійшла у храм.

Закінчилося освячення. Чотири архієреї разом з іншим численним духовенством здійснили першу Літургію в оновленому Мстиславовому храмі.

Великий князь вийшов до військ. Зазвучали сурми і на площі церемоніальним маршем під звуки духового оркестру з високо піднятими знаменами рівними рядами пройшли драгуни, козаки, артилеристи і строкаті - у синіх, червоних і сірих сорочках ратники. Парад військ вніс піднесення у настрій присутніх.

Потім князь посадив на церковному погості дві американські ялини. Йому представили усіх знатних гостей святкування і духовних осіб. З кожним князь мав коротку бесіду, а потім, вийшовши на балкон своєї квартири, щедро роздавав цукерки дітям - учням церковних шкіл, які брали участь у святкуванні.

На церковному погості були накриті столи з їжею для народу. А в будівлі «замочку» готувався обід для іменитих гостей на 130 персон. Біля кожного столового набору разом з меню лежала невелика брошура «Мстиславів храм Успіння Богоматері у місті Володимирі-Волинському». Як і годиться, за обідом лунали тости за царя, за великого князя, за присутніх тут чиновників і в кінці за будівничих, які відновили стародавній храм. Трапеза закінчилася о п'ятій годині.

Невдовзі великий князь відбув у Ковель. На станції Турійськ йому була вручена телеграма Миколи II, яка надійшла у відповідь на телеграму, надіслану напередодні імператору в Севастополь. У посланні царя говорилося: «Щасливий, що освячення відновленого Мстиславового храму відбулося. Дякую Тобі і всім, хто потрудився при цьому святому ділі. Миколай» [30, с. 45 - 48].

На адресу владики Модеста надійшли численні вітання у зв'язку з освяченням Мстиславового храму. Єпископ Київський, вікарій Київської митрополії Сильвестр разом з вітанням передав ікону Святого Миколая. Намісник Києво-Печерської Успенської Лаври архімандрит Антоній, щоб висловити радісні почуття, препровадив через лаврського монаха Димитрія в дар і благословіння від Успенської Києво-Печерської Лаври оновленому Володимир-Волинському собору освячену ікону Успіння Пресвятої Богородиці з частинкою святих мощей у ній преподобного Спиридона просфорника Печерського.

Закінчилося свято поверненням чудотворної ікони Богоматері у Почаївську Лавру. Воно залишило глибокий слід у пам'яті всіх, хто був присутній на цих величних торжествах. А за скромними підрахунками в урочистостях з нагоди освячення Мстиславового храму взяло участь понад 25000 людей [30, с. 60 - 62].

Останнім штрихом, який доповнював усе зроблене по відродженню собору, було освячення у правій апсиді вівтаря «на честь і в пам'ять Святого Рівноапостольного князя Володимира», яке відбулося 25 вересня 1902 року. Чин освячення і Божественну літургію здійснив уже новий Володимир-Волинський єпископ Арсеній (Тимофіїв) разом з собором священиків.

Висновки

Отже ми дослідили що Свято-Успенський собор у Володимирі-Волинську являється єдиною пам'яткою давньоруського мистецтва домонгольського періоду на Волині, що дійшла до наших часів.

Побудований був за наказом Володимир-Волинського, а пізніше Київського князя Мстислава Ізяславовича у 1156-1160 роках. У цьому соборі, був похований і сам князь, про що свідчить Іпатіївський літопис. При взятті Володимира татаро-монголами у 1240 році, церква була «исполнена трупьями», проте вочевидь сама сильно не постраждала. Це єдина церква, яка збереглася на Волині з домонгольського періоду.

Храм служив усипальницею Волинських князів та єпископів. Тут поховані Василько Романович, його дружина Олена, син Володимир Василькович. Успенський собор відігравав роль головного храму Волині і в XIV-XV ст. У 1491 р. храм було пошкоджено та пограбовано під час нападу татар, та вже в 1494 p. відновлено. Тоді ж було побудовано і єпископський замочок. Серйозні пошкодження собору принесла боротьба двох претендентів на Володимирську кафедру в 60-х роках XVI ст., коли один з них штурмував єпископський замочок за допомогою гармат. З 1596 р. Успенський собор перейшов до греко-католиків.

У 1683 році храм сильно постраждав під час пожежі. У 1753 р. під час реставрації до собору прибудовано новий західний фасад у стилі пізнього ренесансу. В 1782 р. за розпорядженням єпископа Симеона Младського були прорубані потаємні сходи до єпископської кафедри у масивному стовпищі, внаслідок чого частина склепінь впала. У 1795 р. собор вже використовують як складське приміщення. В 1805 р. були невдалі спроби відновлення храму, але лише в 1885 р. почалася реальна діяльність щодо відновлення.

Загальна довжина храму 34 м, ширина 20,6 м, висота близько 18,5 м. Стіни мають товщину близько 1,5 метра. Стіни храму складено з цегли-плінфи. Деякі мають на поверхні хвилясті полоси «розчеси». Розчин вапняний, рожевий. Підлога встелена керамічною плиткою прямокутної, трикутної та ромбовидної форми, жовтого, зеленого, темно-коричневого і темно-синього кольорів. При дослідженні було виявлено залишки фрескового розпису. Конструкція цього храму, техніка кладки цегли та архітектурні форми нагадують Кирилівську церкву у м. Києві.

Розглянувши базисні смислоутворюючі ідеї сакрального часопростору в християнській архітектурі та іконописі загалом та у монументальному комплексі Свято-Успенського собору у Володимирі-Волинському зокрема, нами було виявлено, що саме храмова архітектура у сконцентрованому вигляді зберігає квінтесенцію культурної ідентичності того чи іншого народу. Стіна плача для юдеїв, Кааба для мусульман, площа святого апостола Петра для католиків становлять центр їх культурної самоідентичності, так само і Софійський собор Києва або Києво-Печерська лавра відіграють у духовній самоідентифікації Українця абсолютно аналогічну роль. Володимир-Волинський Собор Успіння Пресвятої Богородиці може бути сміливо поставленим в один ряд з цими визначними для кожного українця сакральними центрами.

У 1890 році, виступаючи на VII археологічному з'їзді у Москві з доповіддю про Мстиславів храм у Володимирі-Волинському видатний археолог та мистецтвознавець, керівник проекта розписів Свято-Володимирського собора у Києві - Адріан Прахов однозначно порівнював Успенський Собор Володимира з Софією Київською. У вчених кінця ХІХ століття не було сумнівів щодо справжнього походження і великої історичної цінності цієї будівлі.

Своїм відродженням собор завдячує турботам відкритого в грудні 1887 р. у Володимирі-Волинському Свято-Володимирського братства, яке поставило перед собою релігійно-просвітницьку мету відродити Успенський собор у його первозданній красі та величі повернувши нащадкам перлину Києво - Руської архітектури.

Християнська ідентичність виступала у ХІХ столітті складовою російської імперської ідеології, тому на прохання і листи владики Модеста про сприяння у відбудові собору звернули увагу, як обер-прокурор Святійшого Синоду К.П. Побєдоносцев, Київський генерал-губернатор А.П. Ігнатьєв, міністр фінансів С.Ю. Вітте так і міністр внутрішніх справ І.Н. Дурнов. Успіх відбудови був гарантований тим, що сам імператор Микола II взяв цю справу під свою особисту опіку. Для відбудови храму «по височайшему повелінню» було виділено 30 тисяч рублів з державної казни. У 1896 р. був прийнятий проект реставрації храму архітектора І.І. Котова. У 1896-1900 рр. собор відновлений у формах XII століття.

Свято - Успенський собор Володимира - Волинського є однією з найвеличніших пам'яток давньоруського зодчества. Як і належить сакральному центру він розташований у самому центрі давньої столиці Волинської землі міста Володимира-Волинського поруч з древніми міськими валами. Разом з єпископським будинком і дзвіницею складає своєрідний комплекс так званого «замочку» - укріпленої резиденції волинських єпископів. Успенський собор є пам'яткою архітектури України, входить до державного реєстру Національного культурного надбання і охороняється державою. 11 травня 2010 р. виповнилось 850 років з дня спорудження собору.

Систематизувавши релігійні, історичні, мистецтвознавчі та культурологічні дослідження монументального комплексу Свято-Успенського собору у Володимирі - Волинському ми виявили його видатну знаково-символічну роль у формуванні християнської культурної ідентичності не лише Волинської землі, а й всього українського народу.

Список використаних джерел

1. Абрамович Н. Волинська старовина. (Опис пам'ятників старовинної архітектури на Волині). - Житомир, 1918.

2. Аверинцев С.С. Порядок космоса и порядок истории в мировоззрении раннего средневековья // Античность и Византия. Фрейберг Л.А., Шталь И.В., Попова Т.В. и др.; АН СССР. Институт мировой литературы им. А.М. Горького; Отв.ред. Л.А. Фрейберг. - М.: Наука, 1975. - С. 266 - 285.

3. Аверинцев С.С. София-Логос. Словарь. - 2-е изд. Испр. - К.: Дух і Літера, 2001. - 640 с.

4. Аннаньель Т. Христианство: догмы и ереси / Пер. с фр. Е Баевской, А. Цивьяна; Предисл. В. Аржанухина. - СПб.: Акад., проект, 1997. - 348 с.

5. Андрієвський Кл. Торжество закладки Мстиславова храма в граде Владимир - Волинском 15 сентября. Волынские епархіальные ведомости, 1896, №29. С. 1082-1086.

6. Антонюк Ярослав. Свято-Успенський собор в місті Володимирі-Волинському (або Мстиславів храм) // Дзвони Волині, №6, червень 1994.

7. Архів Свято - Володимирського братства. Волинський краєзнавчий музей. РА 737 - 740.

8. Архієпископ Іларіон (Алфєєв). Таїнство віри: Вступ до православного богослівя. - К.: «АДЕФ-Україна», 2009. - 336 с.

9. Бобков К. Символ и духовный опыт православия. - М.: ТОО «ИЗАН», 1996. - 309 с.

10. Бойко Максим. Володимир - столичний град Волині. - Блумінгтон, США, 1988.

11. Болотов В.В. Лекции по истории древней Церкви. В 4-х тт. М.: Издание Спасо - Преображенского Валаамского монастыря, 1994.

12. Витте Е.И. Древнейшие города Волыни в историческом описании. - Почаїв, 1912.

13. Гаврилюк Світлана. Перші дослідники археографічних та історичних пам'яток міста Володимира-Волинського // Минуле і сучасне Волині: Олександр Цинкаловський і край (матеріали 9 історико-краєзнавчої міжнародної конференції). - Луцьк: Надстир'я, 1998, С. 97 - 99.

14. Гергей Е. История папства. - М.: Республика, 1996. - 463 с.

15. Головащенко С.І. Ідея миру в Біблі: базисні смислоутворюючі структури // Наукові записки НаУКМА. - т. 18. Філософія та релігієзнавство. - К., 2000. - С. 84 - 89

16. Грушевський М. Історія України. - Київ-Львів, 1913.

17. Дверницкий Е.Н. Памятки древнього православия в городе Владимире-Волинском. - К. 1889.

18. Дворкин А. Очерки по истории Вселенской Православной Церкви: Курс лекций. - Нижний Новгород: Издательство Братства во имя св. князя Александра Невского, 2005. - 924 с.

19. Зарин, С.М. Аскетизм по православно-христианскому учению. Этико-богословское исследование. - М.: Паломник, 1996. - 693 с.

20. Ісаєвич Я.Д., Мартинюк А.І. Володимир - Волинський. - Львів: Каменяр, 1988.

21. Історія релігії в Україні: Навч. Посібник // За ред. А.М. Колодного, П.Л. Яроцького. - К.: Знання, 1999. - 735 с.

22. Каллист (Уэр), еп. Православная Церковь. - М.: Библейско-Богословский Институт св. апостола Андрея, 2001. - 376 с.

23. Картешев А. Вселенские Соборы. - Клин: Христианская жизнь, 2004. - 679 с.

24. Колодний А. Филипович Л. Релігійна духовність українців: вияви, постаті, стан. - Львів, Логос., 1996. - 182 с.

25. Колосок Б. Успенський собор і Влох Францишек // Минуле і сучасне Волині: Олександр Цинкаловський і край (матеріали 9 історико - краєзнавчої міжнародної конференції). - Луцьк: Надстир'я, 1998, С. 107-108.

26. Кучинко М.М. Фортеці Володимир-Волинська другої половини 14 - 16 ст. // Минуле і сучасне Волині: (матеріали 14 історико-краєзнавчої конференції). - Луцьк: Надстир'я, 2005, С. 89 - 90.

27. Кучинко М.М. Z historii sredniowiecznych zamkow Wolodyimierza Wolynskiego // Zamojsko-Wolynskie Zeszyty myzealny. - Zamosz, 2004. - T. 2. - S. 61 - 74.

28. Левицкій О.И. Исторіческое описаніе Владимир-Волынского Успенского храма, построенного в половине 12 века князем Мстиславом Изяславичемь. - Киев, 1892.

29. Лесик О.В. Пам'ятки архітектури м. Володимир-Волинського. // Минуле і сучасне Волині, - Луцьк 1988. - т. 7.2. С. 50 - 52.

30. Логвин Г. Нетлінна краса. (Розповідь про архітектурні пам'ятки Волині). - «Молодь України», 1965.

31. Мейендорф Иоанн, прот. Введение в святоотеческое богословие. - К.: Храм прп. Агапита Печерского, 2002. - 360 с.

32. Минин П. Мистицизм и его природа. - К.: Пролог, 2003. - 152 c.

33. Мицик Ю., прот. За віру православну! - К.: Видавничий дім «Слово», 2004. - 192 с.

34. Несмелов В. Догматическая система святого Григория Нисского. - Репр. изд. - СПб.: Центр изучения охраны и реставрации наследия священника Павла Флоренского, 2000. - 635 с.

35. Никонов Н.М. Современная христианская антропология (опыт философского критического анализа). - М.: Изд.-во МГУ, 1983. - 184 с.

36. Осипов А.И. Путь разума в поисках истины. - М.: Паломникъ. 2001. - 432 с.

37. Прахов А.В. Киевское искусство X, XI и XII веков. Каталог выставки копий с памятников искусства в Киеве Х, XI и XII веков, исполненных. Санкт-Петербург, 1883.

38. Раппопорт П. Мстиславов храм во Владимире-Волынском // Зограф, Белград, №7, С. 17 - 22.

39. Раппопорт П.А. Зодчество древней Руси. - Л., 1986.

40. Релігієзнавчий словник // За ред. А. Колодного, Б. Лобовика. - К.: Четверта хвиля, 1996. - 392 с.

41. Религиоведение: Учебный словарь-минимум по религиоведению // Под ред. И.Н. Яблокова. - М.: Гардарика, 1998. - 536 с.

42. Ричко П.А. Сакральне мистецтво Володимира-Волинського. - К.: Техніка, 2004.

43. Стемковський Володимир. Прадавній охоронець міста // Слово правди, 25 червня 1996.

44. Теодорович Н.И. Волынь в описании городов, местечок и сел в церковно-историческом, географическом и других отношениях. - Почаев, 1903.

45. Теодорович Н.И. Город Владимир Волынской губерніи в связи с исторіей Волинской іерархіи. - Почаїв, 1893.

46. Тимошенко Леонід. Унійна діяльність Іпатія Потія на Волині // Минуле і сучасне Волині: Олександр Цинкаловський і край (матеріали 9 історико-краєзнавчої міжнародної конференції). - Луцьк: Надстир'я, 1998, С. 122 -124.

47. Фіполь М. Мистецтво стародавнього Галича. - Київ: Мистецтво, 1997.

48. Цинкаловський Олексондр. Княжий город Володимир. - Львів, 1935.

49. Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся. - Волинь, 1986.

50. Христианство: Словарь / под. общ. Ред. Л.Н. Митрохина и др. - М., Республіка, 1994. - 559 с.

51. Шмеман Александр Прот. Евхаристия. Таинство Царства. - М.: Паломник, 1992. - 304 с.

ref.by 2006—2019
contextus@mail.ru